Book: Скажений чорнобильський собака



Скажений чорнобильський собака

Євген ГУЦАЛО

СКАЖЕНИЙ ЧОРНОБИЛЬСЬКИЙ СОБАКА

Вибрані твори


ДЕНИСКО

Повість


Дениско і відьма

Важко сказати, коли все це почалось. Можливо, ще з тих перших його напівсвідомих днів, коли мати розповідала казки. У казках вовки та зайці розмовляли — й тому кортіло йому не раз почути живе слово від собаки чи півня. В казках плигала кудись ступа на одній нозі, котився колобок світ за очі, людським голосом озивалася калинова сопілка — й Денискові хотілось порозмовляти з грушею біля хати, яка лише зітхала у відповідь, баглось йому крикнути в темне бездоння криниці, яка відповідала йому лякливим та швидким відлунням.

Домовик у них був сердечний. Дениско знав, що живе домовик у штандарах — поміж дров, соломи та сміття. Спершу Дениско боявся зазирати туди, та тому, що домовик поводився сумирно, хлопець похоробрішав. Одного разу взяв рогачі й почав ворушити по кутках, перевертаючи паливо та збиваючи порохно. Проте домовика не вигнав, бо той, либонь, кудись подався. З тих пір Дениско твердо знав, що домовик приходить спати в свої штандари тоді, коли спить і він, Дениско.

Здулась корова їхня. Батько на налигачі водив її по вулиці, накривши боки мокрим рядном, і стежив, щоб ряба нічого не з’їла. Її вдалось виходити, а мати ввечері пояснювала синові:

— Домовик наш ледацюгою став, бо за корову не дбає — от і здулась.

Вранці Дениско, заглядаючи в штандари, казав:

— І хочеться ж тобі, щоб лаяла мати? Га? Будеш волочитись, то ногу десь переб’ють ломакою, а хіба каліка потрібен комусь? Чи голови позбудешся… Чого ти мовчиш? Застидався, еге ж? Значить, буде з тебе толк, якщо стидаєшся.

Ворушив у штандарах коцюбою, в ніс набивалось пилу, він чхав і кепкував із домовика:

— О, він і чхати вміє! Бач, який панич! А якби корова здохла, то що? Був би ти винуват — і вигнала б тебе мати під три чорти! А думаєш, я за тобою не скучав би? Ото ж то! Шануйся!..

Наливав у склянку трохи вишняка з бутля, ставив якомога далі в штандари.

— Пий удома, коли вже такий п’яниця, тільки по компаніях не шляйся, бо геть зіп’єшся, ні на що не схожий будеш.

Дули вітри, задували в комин, і в хаті стояли хвилі давкого сірого диму. Мати одверталась од печі, бухикала й говорила до Дениска, що вилежувався на черені:

— Спускайся на долівку, тут менше диму… Їй-богу, це до нашого домовика внадилась відьма якась, коверзує в димарі.

Коли вночі всі вкладалися спати, Дениско довго марудився. Прислухався, як у димарі тонесенько висвистує чи то вітер, чи то відьма од радості завиває. Її радість була така одноманітна, протяжно-нудна, що Денискові ставало тоскно й лячно.

— Ти каглу заткнув? — спросоння запитувала мати в батька.

— Заткнув, — бурчав батько. Згодом нехотя вставав і йшов перевірити, чи добре заткнув. Скоро повертався, й од нього пахло холодом.

Проте відьма й далі тужила в димарі. Може, скликала з темної ночі всіх своїх подруг? Може, кликала й не могла докликатися домовика із штандарів? Голос її то затихав, наче його видувало вітром із комина, то шарудів, наче щось перегортало суху солому, а то журливо так сотався й сотався, що Дениско затуляв пальцями вуха.

Він часто подумки просив, аби відьма йшла з їхньої хати й дала йому трохи поспати, бо так він геть із сили виб’ється. Вона ж, либонь, внадилася до них, норовлива, бо так ні разу й не послухала Дениска. «Е-е, якби щось путнє, то зумів би з нею умовитись, а так…»

Вони жили близько поля, то матері в колгоспі загадали, щоб вона варила обід для трактористів. У колгоспі було їх кілька, вони приходили брудні, закіптюжені, й довго мусили відмиватися. Найбруднішим чомусь завжди з’являвся Федір Кіт — іще молодий, довготелесий парубок, що мав здорові, ледь-ледь прикриті повіками очі, схожі на курячі яйця.

— Ану принеси води! — весело кричав Денискові.

Той, перегнувшись удвоє, приносив повнісіньке відро води.

— Ану злий! — наказував Кіт.

Вода живим сріблом блищала на його чорному тілі.

— То підеш у трактористи? — запитував. Дениско ствердно кивав головою.

— Ото ж то й воно! — радісно підморгував Кіт. — Бо трактористи — це справжні люди! Згода?

Хіба Дениско міг не згодитися, коли оцей Кіт йому так подобався, що він із нього й погляду не зводив би?

Трактористи їли гарно — в мисках нічого не зоставалося. Але найкраще, мабуть, їв Федір Кіт. Він начебто й не поспішав ніколи, бо встигав у спільну балачку своє слово вставити чи розсмішити так, що всі за животи бралися, а от миску свою спорожнював найпершим.

З ними було цікаво: й тоді, коли всі мовчали, і тоді, коли всі говорили. За обід вони голосно дякували, найголосніше — Федір Кіт.

— Домовику дякуйте, а не мені, — трохи наче аж ніяковіючи, відказувала мати.

— А найбільше — домовику! — підморгував Федір.

Дениско потім довго роздумував: а добрий домовик знає про ту їхню подяку чи ні? Бо ж дякували віддалік од штандарів, міг і не почути, тим більше, що вже підстаркуватий, що вже на одне чи й на двоє вух недочуває. То Дениско залазив мало не в самісінькі штандари й казав у їхнє таємниче нутро:

— Домовиче-домовиче, тобі велике-превелике спасибі за обід!

Прислухався до відповіді, але вчути її не міг…

Одного разу мати сказала трактористам про оту відьму, яка навідується до їхнього домовика. Про те, як вони вдвох товчуться в комині та як там завиває щось, скавулить…

— Хе! — всміхнувся Федір Кіт. — Та ми ж добре знаємо ту відьму!

— Знаєте? — перепитала мати. А Дениско так і засовався на лаві.

— Ми її часто здибуємо, — мовив Федір. І звернувся до своїх товаришів: — Правда ж?

Ті ствердно закивали головами. Обличчя їхні при цьому зоставалися серйозні й уважні. Хоч би тобі однісінька лукава іскорка проскочила в очах, так ні.

— Балочку знаєте? — провадив далі Кіт. — Ну яку ж іще — оцю, що зразу за вашим городом. То завжди, коли ми ввечері йдемо, там щось перекочується поміж кущами.

— Тю-ю… — тільки й видихнула мати. А в Дениска рот розтулився, одна губа від другої відвисла, хоч ти її мотузком підв’язуй.

— А ви хіба й не бачили? — позлітали догори Федорові брови. — Це ж тут зовсім близько біля вас.

— Хай господь милує, — тільки й одказала мати. — Хто ж це може бути? — Й зір потьмянів їй. Так наче боялась, що на неї подумають.

— А я хіба знаю? Хтось є, на когось люди говорять.

Дениско поспитав:

— Як же воно котиться?

Федір засміявся, ляснув його долонею по плечу.

— А отак! Клубочком усе, клубочком, і все по землі, а то й над землею піднімається. Невеличке таке, прудке, зодягнуте в щось біле, а в що саме — хіба запримітиш? Не кожного вечора й бачимо, а таки бачимо.

— Й не боїтесь? — Дениско це.

— А чого боятись? — Федір построгішав. — Ми ж трактористи.

— Воно то звісно… — якось непевно проказала мати.

Денискові кортіло, аби вони ще розповідали щось (бо хоч страшнувато було, зате цікаво), але трактористи дружно повиходили з хати, дружно подалися з обійстя. Дениско якийсь час був певен: жартують вони, кажучи про відьму. Й мати жартує.

По межі подався на край городу, став там і дивився в поле. Ген попереду трактористи йдуть; дійшли до балочки, й двоє ліворуч звернули, до своїх тракторів, яких звідси й не видно, а Федір праворуч пішов — його трактор ген-ген видніє.

Через цю балочку Дениско завжди до своєї баби в гості ходить, а ця баба живе в сусідньому селі, не видно за горбками. Дениска ніхто ніколи не проводжає, ніхто не зустрічає — застав бабу дома, то й добре, а ні, то й назад може піти. Але чомусь ніколи не бачив у балці відьму. Може, тому, що не чув про неї? Якби почув був раніше, то вже й побачив би. Гм, ти диви… Яке ж воно? Чи й справді таке, як ото розказують?

Він стоїть і уважно дивиться перед собою. Напружує зір, аж сльозиться, проте ніде нічого… Ступає крок уперед, але ноги поналивалися вагою, не несуть: одна важка, а друга ще важча. З якої б це хороби? Якби ж хоч і справді щось було там, то можна боятися, а так…

Поволеньки-поволеньки, крутячи на всі боки головою, тремтячи тілом, він таки рушає вперед. На кожну бадилинку дивиться, кожного метелика й джмеля бачить, за кожен кущик зазирає, а як уже по тій стежці нишпорить!.. Ось, либонь, вискочить щось, вихопиться, сипнувши йому в душу морозу, ось воно перестрашить його, Дениска, так, що в нього волосся стане дротом…

Балочка зосталась позаду, й душа Денискова наче з страшного полону благополучно вибралась. Вибралась наче, а от однаково невільний він, бо що то в душі жалібною струною гостро так бринить, бо чого то Дениско йде задом наперед, а не передом уперед? Все з тієї балочки не змигне, дивився б і дивився б…

Раптом гуркнуло щось — і Дениско аж присів. Присів, голову в плечі втягнув, так, здавалося б, вріс у землю, так би й зарився в неї. Та зразу ж здогадався, що то Федір Кіт завів свого трактора. Здогадався, а не вивільнився від страху. Тільки, скочивши на рівні, взявся щодуху тікати від нього. Біг так прудко, що тулуб ледве встигав за ногами, так і жди, що залишиться позаду, а ноги вперед побіжать.

Може б, іще раз зупинитись? Але як ти зупинишся, коли поле само біжить тобі назустріч, кожна квітка біжить, кожен будяк, а вже он і бабине село замріло на горбку, й горбок той швиденько взявся бігти назустріч Денискові, й на ньому виростали тополі, верби, хати білі… Вже збігши на горбок, Дениско зупинився, переводячи подих, і оглянувся. Лежало позад нього поле, яке він сходив своїми ногами вздовж і впоперек, але тепер воно здавалось йому наче живим, якимось причаєним і хитруватим, од нього можна було всього сподіватись. І щось болісно стислося в Денискових грудях, занило там…

Баба Рузина пасла козу коло хати. Можна було б ту козу прип’ясти до кілка, а самій податись додому, проте баба тримала козу за мотузок, наче сама була великим кілком. Великим кілком, закутаним у чорну хустку, в баєвій блузці і в довгій рясній спідниці.

— Ти знову сам? — злетіло з її уст, коли загледіла Дениска. І взялась бубоніти: — О господи, що тепер із цих дітей повиростає, коли вони нічого не бояться, коли вони віються по світу, як насіння.

Дениско знав, що якби він прийшов до баби не сам, а з матір’ю чи батьком, то баба взялася б бурчати, що тепер, мовляв, і ногою самі ступити не можуть, все тримаються за чиюсь спідницю чи штани. Він знав це, а тому не слухав бабу Рузину, тільки на козу дивився. А коза хитрувато раз у раз поглядала на Дениска.

— Що там удома? — спитала баба. Дениско непевно скривився й стенув плечима. Мовляв, що там дома могло статися. Баба ще довго розпитувала і, не чуючи ніякої відповіді, бурчала. Денискові здавалось, що всеньке обличчя в неї, зліплене зі зморщок та борозенок, бурчить невдоволено, сіпається в скаргах, до яких йому не хотілося прислухатись. Він ждав одного: чи запросить баба на коржі з маком. Бо завжди, коли тільки він приб’ється сюди, баба Рузина пригощає його коржами з маком.

Зрештою, баба заводить козу до хліва, а Дениска до хати. Хата з низькою стелею, зі старими ослонами попід стінами, а в кутку стоїть велика скриня, врівень із Дениском. Баба й сьогодні ставить перед онуком коржі з маком, а сама відчиняє скриню, щось там перебирає. Дениско вже наперед знає, що вона казатиме й що робитиме. Рузина дістає зі скрині рушник — і:

— Господи, та це ж не рушник, а біда моя, це мука моя. Подивись, Дениску, який узор, які квітки повишивано. Оці червоні аж горять, ці вишневі, а листя зеленіше за справжнє… Це ще дівкою я була, Дениску, ну, трохи старшою, ніж ти, а то геть у всьому такою самою… Навіть коржі з маком любила.

Дениско слухає й не вірить, що баба Рузина була колись молодою, бо скільки він пам’ятає її — баба завжди стара. Руки в неї старі, поперек старий, мало не порипує, коли баба згинається до землі, а що вже очі старі! Де ж це вона могла бути колись молодою та ще на нього, Дениска, схожою?..

А що коржі з маком вона любить — це правда.

Баба кладе в скриню рушник, натомість виймає блузку з пишними вишитими рукавами. А скільки тих квіток на грудях — і всі такі соковиті, барвисті. Баба прикладає блузку до себе і все випитує в Дениска:

— Еге ж, була колись я гарною дівкою? В селі таких не було, ото хіба ще Ганна Шепета, але ж вона мала ліву ногу тоншу від правої… Ніхто не знав того, тільки я… Подивись, Дениску, правда ж була я гарною?

Блузка, яку баба Рузина тулить до себе, й справді гарна, тепер таких і не носять, а от бабине лице коло тої блузки здається ще старішим і чорнішим. А очі наче ще глибше позападали, виглядають із жовтих проваль метушливими ховрашками.

— А тепер подивись на оцю блузку, — і вона дістає зі скрині ще кращу, вже стільки на ній квіток, що вони очі вбирають, і не відірвався б. Справді-таки гарна, справді-таки вражає, а от приклала її баба до себе — і в ній ще страшнішою здалась Денискові. Ну, наче це вона з могили висунула голову й важко позирає на цей світ. — Я в цій блузці на вечорниці ходила, і всі заздрили, що маю таку блузку, бо ніхто так гарно не вмів вишивати… Ну, хіба що Ганна Шепета, але в неї однак не такі квітки вдавались, бо вишивала ж вона лівою рукою, а хіба з-під лівої руки вийде таке вишивання, як із-під правої?

Баба Рузина з головою залазить у скриню, порпається, і звідти так гостро тхне духом злежалого краму, старого одягу, що Денискові в носі крутить, крутить — і він чхає. Баба не зважає на те його чхання, ще щось дістає, ще щось приміряє, й при цьому розказує, що ніхто в їхньому селі не вмів так гарно ні шити, ні гаптувати, як вона, що всі їй заздрили, що вона була найкращою дівкою, потім молодицею, а от тепер найкращою бабою.

— От ще Ганна Шепетиха наче й не така вже кепська баба, але дуже любить згадувати, якою то гарною була вона в молодості. Якби менше згадувала…

Дениско любить свою бабу Рузину. Навідуючись в її хату, він наче приходить ув інший світ, а в цьому світі — баба Рузина зовсім не схожа на решту людей. І говорить вона красивіше, якось так добре й дохідливо, що кожне слово в неї ближче й зрозуміліше для Дениска, ніж навіть у матері. Й добра ж баба Рузина — ніколи нічого не пошкодує, завжди пригостить коржами з маком, і від її доброти стає Денискові на душі так солодко, що весь цей зелений та блакитний світ пригорнув би до себе, — пригорнув би з усіма звірами, людьми, пташками й деревами.

Зрештою, дістає баба Рузина зі скрині пожовтілу полотняну сорочку, де біля шиї вишито віночок квітів. Розглядає той віночок, навіть нюхає його, а потім тицяє пальцем у найбільшу квітку, що барвами синіми та червоними сяє, й каже:

— Цю сорочку ще моя мати покійна вишивала, земля їй пером. Ти тільки поглянь, Дениску, бачиш? Хіба це квітка? Це материна душа цвіте так і сяє, світиться так… Гарну пам’ятку маю, де вже кращу…

Йти від баби не хочеться, але ж вона, пустивши сльозу, зачиняє скриню, та й коржів уже не зосталося… Після бабиної хати надворі — широко й привільно, ясно так, барвисто. І душа Денискова наче на дужі крила сп’ялась, отак узяла — й полетіла б, і полетіла б, тільки б мигали внизу поля та гаї.

Повертається додому — й після бабиної хати, після її розповідей усе здається таким дорогим і милим, таким значним і глибоким, що на все тільки й дивився б, що про все тільки й думав би. Пташка летить — зловив би її і в оченята зазирнув; стебельце од вітру колишеться — не відривав би погляду від того, як воно колишеться… Й чого це воно все так — росте, зеленіє, літає, гойдається, світиться? Чого воно так?

Ген уже й хату їхню видно, ген і балочка… Тільки загледів балочку, через яку треба йти, як пройнялось його тіло легеньким ляком, і повтікали від Дениска всі його легкі та гарні думки, а позоставалися голочки страху… А що, як і справді пробіжить попереду між кущами, як воно прокотиться, біленьке й невеличке? Що тоді?

Може, заплющити одне око, щоб менше бачити? Або ж заплющити обоє очей, щоб зовсім не бачити? Ні, найліпше — знову кинутись бігцем. Щоб менше бачити по боках, щоб воно не змогло наздогнати… Й тільки залопотіло за Дениском.

Мати стояла на порозі й дивилась, як він біжить. А як загледіла, що він сам не свій, об поли руками вдарила:

— Хто ж це за тобою женеться? Ти мені скажеш чи ні? Ти де був?

— У ба-би Руз-зин-ни…

— Й що тебе тягне туди? Капарів би вдома, а то вієшся під три вітри…

Дениско пересидів трохи на призьбі — сонце вклалося спати, журавлі летіли в небі, ластівки пурхали. Поманили його до себе діти з вулиці, то пішов гратися з ними, на якийсь час позабував свої страхи. Та, видно, ненадовго, бо перед сном узяв скибочку хліба, кусник сала, цибулину — і все це засунув у штандари, для домовика. І, зігнувшись у три погибелі, приказував:

— Домовиче, домовиче, я тобі їсти приніс. Ось тобі хліб, ось тобі сало, ось тобі цибулина — їж та здоровий будь, нашу хату стережи. А якщо ти справді-таки наш домовик, а якщо ти за нашим хазяйством дивишся, то зроби так, щоб відьма до нас не приходила і в комині не товклася, бо я ту відьму боюся, а тебе ні, ти добрий.



Він розповів домовикові, як ходив сьогодні до баби Рузини, і ще про щось крадькома розказував, і лише тоді вклався спати. Домовик, либонь, послухався Дениска, бо заснув хлопець одразу й спав спокійно, так за всеньку ніч і не прокинувся. Отже, віднадив домовик відьму від хати, але чомусь до харчів так і не торкнувся, бо вранці Дениско побачив — лежать, як і лежали…

Одного разу Дениско знов ходив до баби Рузини. Знов баба Рузина лазила до скрині, витягала свої скарби, приміряла до себе, наче знов збиралася дівкою стати. І все розказувала, якою то гарною була вона замолоду та якою доброю тепер залишилась. Хіба що Ганна Шепета може зрівнятися з нею, та й то — куди їй проти баби Рузини! Дениско слухав уважно, їв коржі з маком, і так йому таємниче й добре почувалося в бабиній хаті, наче він прийшов у зовсім інший світ і дивився на все в тому іншому світі широко розплющеними очима й слухав усе там добре нашорошеними вухами.

Коли повертався додому, то в балочці вже смеркало. Потемніла вона густою зеленню, понабрякала тінями, а по верхах кущів сиділо сонячне проміння й по-заячому чеберяло ніжками. Добре було Денискові, бо його душа в ту хвилю вміщала в собі всю красу видимого світу. Як раптом наче щось шелеснуло позаду, наче щось листям залопотіло — й він оглянувся раптово та й закляк.

Бо по стежці, по якій він ішов, по тому місці, по якому щойно ступали його ноги, котилося щось невеличке, кругленьке, приземкувате, котилося діловито, не поспішаючи. Оте щось не було схоже ні на людину, ні на будь-яку тварину, яку знав Дениско, воно просто собі котилось, як то міг би котитися дух… Можливо, була то сонячна пляма, що пробігла по стежці, бо здригнувся кущ, на якому сиділа пташка, але Денискові здалось, що то відьма перебігає за ним дорогу, і весь він зіщулився від морозного ляку, а ноги поприставали до землі й ні руш! Оте щось уже зникло в кущах, навіть не шелеснувши, а він усе стояв і дивився перед собою виряченими очима, наче його заворожили.

Зрештою, розпачливий крик вирвався з його горла, й Дениско пробудився від власного крику. Обернувся і, відчуваючи, що волосся стало на ньому сторчма, а здерев’яніле тіло не хоче рухатися, ступив перший непевний крок, другий, а далі наче штовхнуло його щось у спину, наче по шиї вдарило, і Дениско понісся, понісся, понісся! Згасла для нього краса навколишнього світу, а тільки в голові билася одна думка: швидше, швидше, не треба озиратись, бо воно може догнати й скочити на плечі.

Тремтячи, влетів у хату й зразу ж ухопився за спідницю матері, що саме качалкою розкачувала тісто на вареники. Двері так і зосталися відчинені, й Дениско з острахом поглядав на них…

— Чи за тобою нечиста сила гониться, га? — поспитала мати, й далі розкачуючи варениці. Вона вже звикла до свого Дениска, знала, що від нього можна чекати всього.

Дениско мовчав, ховаючи голову в спідницю й краєчком ока поглипуючи на двері.

— Знов до баби ходив?.. Чи не відьму часом побачив?

Дениско не відповідав, і в його розширених очах тремтів каламутний страх.

— Лишенько моє! — бідкалась мати. — Бачив? Скажи! Ну, чого ж ти мовчиш, дитино?

І їй страшно стало. А що, як відьма й справді перестріла Дениска, й тепер у нього відняло мову?

— Дитино, обізвися, ну чого ж ти мовчиш? Дениску, ти мене чуєш чи не чуєш?

— Чую, — видихнув Дениско.

— Ти відьму бачив?

— Бачив, — прошепотів Дениско.

— Лишенько ж моє! — заломила руки. — Хто ж це мою дитину так тяжко карає!

Забула про вареники, побиваючись за своєю дитиною та про те гадкуючи, що тепер має діяти, щоб урятувати її. Наказувала Денискові сидіти в хаті, більше не ходити до баби Рузини, бо хоч у баби й гарне вишивання, бо хоч їхня баба — славна баба, але ж усе може статися чи в балочці, чи серед поля.

— Не ходи, Дениску, чуєш, не ходи…

А він слухав матір і хоч зараз дуже боявся відьми, але навіть і на хвилю не міг припустити, що оце візьме й перестане ходити до баби Рузини. Хіба можна? Хоч і боїться, але зуміє втекти від тієї відьми, як і цього разу втік, або ж додумається обхитрувати її, обдурити. Щоб відьма перекрила йому дорогу до баби Рузини, до її розповідей, до її рушників, блузок, до того цікавого світу, який бачився йому в бабиній хаті? Та не бувати цьому! Нехай хоч сто відьом там огинається та перекочується по стежці, коли немає для них нічого милішого, а він, Дениско, боячись їх, однаково не відступиться від баби.

Стискував свої маленькі кулачки, зуби зціплював і виходив надвір. Гостро так дивився перед собою, подумки накликаючи зараз ось усіх відьом до себе, щоб приходили, щоб лякали.

Але ніде нічогісінького, навіть підозрілого шереху. Хіба що кілька курей не пішло спати на сідало, а позалазило на вишні й там товклося.

Увечері Дениско розмовляв із домовиком:

— Домовиче, домовиче, я тобі вареник приніс. Сьогодні тобі тепло спатиметься, бо мати напалила в печі. А коли до тебе прилетить у комин відьма, то не пускай, нехай іде собі на лотоки, де вода шумить, хай собі йде в пущі, де провалля глибокі. Бо відьма недобра й зла, а ти добрий і незлий. Відьма страшна, її все живе боїться, бо вона всьому ворог, усьому лихо заподіює… Їж вареники і вкладайся спати, а в комин не пускай її, бо то твій комин, еге ж?..

Наступного дня, коли поприходили трактористи, за обідом зайшла мова про те, як Дениско вчора злякався відьми. Всі розпитували, де це було, коли саме, як та відьма котилася, чи не пробувала доганяти Дениска. Хлопець тепер почувався сміливіше, уже вкотре їм розповідав, яка вона, маленька, бігла клубочком, і дуже прудко.

— Ти бач! — здивовано дивився Федір Кіт на Дениска, але не вірив почутому. — А ти ж таки роздивився добре?

— Там не було на що й дивитися!

— Ти бач! А на людину воно не схоже?

Дениско заперечливо крутив головою.

Коли трактористи пополуднали, то попросили, щоб Дениско показав, де він бачив ту відьму. Всі подалися в балочку, і хлопець, заглядівши кущі, де йому вчора все те привиділося, навіть показав, звідки з’явилась та відьма й куди вона побігла. Федір Кіт, погупуючи великими чобітьми й голосно посміюючись, ходив по стежці туди-сюди, розсовував кущі, зазирав під них, але ніде нічого побачити не міг. Лише надибав якийсь старий дірявий лах, то всі вони почали сміятися, чи це часом не відьма загубила зі своїх відьомських строїв.

— Не пригадуєш, Дениску, не було на ній такого одягу?

Хлопець лише розводив руками — не запам’яталось йому.

— Що ж, — мовив Федір Кіт, — доведеться цю балочку розорати… А то позаростало тут так, що скоро вовки витимуть. І не поле, й не пустирище. Раніше руки не доходили, а тепер — розоремо. Виженемо, Дениску, твою відьму, зачекай день-два.

Й справді, через день Федір Кіт, пополуднавши в них удома, забрав Дениска з собою.

Трактор його стояв коло самісінької балочки, на краю зораного клину. Федір посадив Дениска до себе в кабіну, натиснув на важелі, й могутня машина з гуркотом посунула вперед.

Під гусеницями затріщали кущі, а потім їхнє зелене шмаття, їхні білі кості вивергалися з-під плугів.

— О-го-го-го! — радісно лементував Дениско, намагаючись перекричати гуркіт трактора.

А Федір Кіт показував йому в усмішці великі білі зуби.

— О-го-го! — репетував щасливий Дениско.

— Переоремо відьомські кубла! — сміявся Федір Кіт.

— Га? — тулив до нього вухо Дениско.

— Куб-ла!.. ві-дьом-ські!.. пе-ре-о-ре-мо!.. — кричав Федір Кіт.

— О-го-го! Переоремо! — згоджувався Дениско.

Масна земля лягала скиба до скиби, й ця поката балочка поволі зникала-зникала, наче її заливало чорними хвилями ріллі зоране поле. А скоро й зовсім вона пропала, наче й не було. Трактор зупинився, і Федір Кіт разом із Дениском посходили додолу. Під ногами в Дениска кришилася суха земля — родюча горошкувата земля, в якій біліло перерізане коріння пирію, а вцілілі борозняки, вигнані зі своїх нірок, хутенько шукали нових схованок… І хлопця охопило здивування — як же це вони тепер будуть без цієї балочки, до якої так звикли? І, зрештою, як це тепер вони будуть і без тієї відьми — адже звикли, що її можна перестріти серед кущів. Невже й справді вона зникне, бо Федір Кіт переорав оце місце, де вона так добре почувалася, стежку, через яку вона перебігала?

— От і все, — мовив Федір Кіт і витер долонею піт на чолі.

— От і все, — слухняно, мов луна, повторив за ним Дениско. Й оте дивне відчуття — як же це вони тепер обходитимуться без балочки, з якою так зжилися? — болісно тремтіло в ньому…

Люди, ходячи до сусіднього села, знову проклали стежечку через зорану балку. Проклали майже там само, де вона стелилася й раніше. І Дениско вперше пройшов по ній, прямуючи до баби Рузини. Розглядався по боках, сподіваючись щось побачити, але так нічого й не побачив. І потім довго розказував бабі Рузині, як то вони вдвох із Федором Котом розорювали землю, що споконвіку лежала незачіпана.

— Яку балочку? — не могла втямити баба Рузина.

Дениско терпляче пояснював.

— А хіба її можна розорати? — здивувалась баба Рузина.

Здивувалась — і одразу полізла до скрині, щоб відчинити віко й витягнути своє шитво та вишивання.

Проте не одчинила, й нічого в той день не розповідала — може, її так вразила почута новина?

Повертався Дениско додому — й теж нічого не побачив. І — йому було важко зізнатися в цьому, але це було саме так — Денискові чомусь кортіло знову здибатися з відьмою.

Бо коли подумати, то нічого лихого вона йому не заподіяла, ото хіба що перебігла позад нього стежку, та й усе.

Він і з домовиком того вечора розмовляв — просив не проганяти відьму, коли навідається до нього в комин. Невідомо, чи зважив домовик на його прохання, але, лігши спати, Дениско не почув у комині ні завивання, ні жалібного попискування. Мабуть, таки відцуралась відьма і від їхнього домовика, й від їхньої хати.

Згодом, під осінь, щось таки попискувало в комині, але Дениско достеменно знав, що то вітер чи негода. Адже відьма — він це добре пам’ятав — вичворяла по-іншому, коли вчащала до них. І домовик, здається, десь завіявся під три вітри, бо ніколи більше й не говорилось про нього вдома.

І Дениско, який значно подорослішав за ту весну та за те літо, відчував у душі легеньку тугу за казками свого дитинства…

Пригоди літнього дня

— Тату, житом пахне, — говорив Дениско, йдучи слідом за батьком.

— Та чую, чую…

Польова стежка вела їх усе далі й далі. Хвилі достиглого жита важко бігли повз них, Денискові здавалось, що ось ця найвища хвиля підхопить його й понесе на своєму верху, а він, Дениско, летітиме на ній, як полетів отой білий, із темно-гарячими цятками на крилах, метелик. І в передчутті того польоту-плавби Дениско аж очі примружував, і ставало йому всередині лоскотно й солодко. Хотілося набрати в груди якнайбільше польового пахучого повітря — й закричати від захвату, від радості.

— Тату, а чого воно пахне? — запитав Дениско. Але запитав тихенько, так, щоб не почув батько, бо той завжди сердиться на такі запитання, начебто на них не можна відповісти.

Зірвав поміж зеленкуватими житніми стеблами, що наче просвічувались проти сонця, дрібненьку квітку, пелюстки якої були наполовину рожеві, наполовину жовті, й так само тихенько запитав:

— А чому ця квітка ряба?

Згодом він ще питав щось, але питав тихенько, наче не в батька, а сам у себе, й осміхався на свої запитання — весело або ж невдоволено.

Батько зранку взяв його в поле, щоб походив разом із ним та подивився.

Вони обійшли вже чимало, кілька разів сідали відпочивати.

Дениско випив майже всю воду, яку набрали в баклажку, й тепер у батька на паску висіла та баклажка майже порожня, ледь-ледь бовталось на денці.

— Гроза буде, — сказав батько, витираючи лице.

Повітря й справді було парке та густе, хоч ножем його край. І від польових пахощів терпке. Вже над селом висіла чорна хмара, велетенська, на півнеба, й де-не-де на ній виднілись провалля, в яких наче клубочився білуватий морок.

— Ану прудкіш до посадки, — сказав батько. — Там переждемо…

Й вони хутенько подались через жита. І якось наче одразу потемніло над ними, хоч більша частина неба зоставалась чиста; поле теж насупилось, і тепер по ньому котились не світлі хвилі, а сірі. Й коли Денискові раніше хотілось, щоб його підхопило й понесло по хвилях, то тепер він побоювався, бо могло ж схопити, закрутити в тому вирі, втопити… Але темнішало, й хвилі потроху влягалися, поле грізно примовкало в передчутті грози, шквалу, бушовиська.

Перші краплі дощу м’яко пробігли по стежці, коли вони з батьком уже ступили під верховіття молодих дубів. Пробігли по стежці, далі ж тихесенько зашелепотіли по листю, й те шелепотіння густішало й густішало. Наче спочатку по листю хутенько пробігали поодинокі дрібні створіння, та ось їх побільшало, вони кинулися натовпом, і їхні босі ноги залопотіли зі скаженою швидкістю.

Просто над їхніми головами раптово затремтіла біла, з синюватим одсвітом, блискавка, вона розгалужувалась, потім згасла — й зразу ж розколовся грім, падаючи на посадку, на поле.

Батько поклав руку Денискові на голову й зазирнув йому в очі.

Денискові ж було не страшно. Він прислухався до шуму грози, приглядався до того, як угорі важко й грізно сунуть хмари, як неподалік хвилюється житнє поле, чекаючи, коли гроза вгамується. А вона втихла відразу — вже не лопотіло над головою дрібними босими ніжками по листю, а тільки скапувало донизу великими краплинами, яких усе рідшало й рідшало. Ось ці краплини на коротку мить засвітилися, мокре листя й трава заіскрились гострими вогниками — це виглянуло сонце. Й знову заховалось, одібравши в природи її веселу усмішку.

Денискові кортіло запитати в батька й про грім, і про блискавку, бо вважав, що той має все знати, тільки ж береже в таємниці.

Так само батько знає, чому жито пахне, чому одна квітка має два кольори…

Вийшли з посадки — і сонце знову виглянуло, й тому що світ весь заблищав навколо них, то очі сліпли, доводилося примружуватися. Ступали по споришу обіч стежки, яка по згірку вела вниз, і скоро в яру перед ними ясно засиніла озерна вода, оторочена з боків очеретом і лепехою, а на березі паслись коні… Жита, де-не-де прибиті грозою, залишилися ззаду, тепер вони йшли по луговій траві, й чим далі йшли, тим м’якша й вища ставала під їхніми ногами трава, а земля ледь-ледь здригалась, наче лежала на хисткому драговинні. При вході в курінь, складеному з уже зів’ялих гілляк, прикритих зверху зовсім свіжими, лежав дядько й дивився, як вони наближаються. Стара сорочка на ньому розхристалась, одкривши жилаву шию, зарослі груди, на яких було витатуйовано морський кортик. Дядько дивився пильно, некліпливо й наче аж сердито.

— Здрастуйте, — привітався батько.

Й дядькове лице раптом розпливлося в усмішці, очі пом’якшали, й він відповів лагідним, добрим голосом:

— Доброго дня. — І зразу ж поцікавився: — А де це ви ховались від грози, що й не змокли?.. Бо я в своїй норі пересидів…

— А ми в посадці…

— Ви знаєте, Петре Кононовичу, що я в нашій посадці бачив лиса позавчора? Ви часом нічого не вгледіли? — Дядько сів при вході в курінь, висунувши ноги надвір.

Батько відповів, що не бачив, а Дениско подумки дорікнув собі, що не здогадався поміж кущів дивитись, може б, теж угледів лиса, а то все вгору та вгору дивився.

— А сьогодні, якраз перед грозою, — знов заговорив дядько, — таке сталось… Отой будяк бачите?.. Біля того будяка сів шуліка. Я придивився, а він у пазурах тримає курча. Вже ласувати хотів, то я закричав, а потім і дрючком кинув, щоб відбити здобич. То що ви думаєте? Він преспокійно злетів, але курча оте взяти не забув… Ви мені скажіть, де він таке мале міг доп’ясти?… В нашому ж селі вже величенькі, наче ні в кого дрібноти нема.

— Чи ви знаєте? — всміхнувся батько. — Може, яка баба з інкубатора принесла, от він і поцупив.

Батько зігнувся, витягнув із куреня жмуток сухого сіна, вмостився на ньому. А Дениско вайлуватою ходою, щоб на нього й уваги не звертали, подався до гіллястого будяка. Обійшов навколо нього, приглядаючись… Хоч би який слідочок! Жаль стиснув йому груди; дивився по боках, дивився вгору, вистежуючи шуліку, але того й слід прохолов давно…

Дядько вже розказував інше:

— Чули таке? В Кашперівці голова колгоспу розвів ондатр по озерах, то дітлахи що зробили? Вони сітками почали виловлювати їх! Шкурка ж із неї, з тої ондатри, дорога…

Й докірливо подивився на Дениска, наче то він, Дениско, винищив кашперівських ондатр. І хлопець одвернувся, бо несила було дивитися в дядькові очі — пронизливі й темні.

— Риба водиться? — запитав батько і кивнув головою на очерети й на шматок водяного дзеркала, що блищало між ними.

Дядько, не відповівши, встав, зайшов за курінь — і за якусь хвилю простягував два горіхові вудлиська з білими жилками, що звивалися згори вниз, а потім знизу вгору.



— Ловіть… Зваримо юшку…

Батько глянув на нього так, наче роздумував. Потім хутенько звівся, взяв вудочки.

— А де тут черв’яків можна накопати?

— Онде, бачите? — й дядько показав на вивернуті неподалік брили чорної лугової землі. — А рибу ловіть з отієї верби, що лежить на березі. Поопускаєте ноги в воду й ловіть…

Скоро, накопавши черв’яків, уже й справді сиділи вдвох на поваленій вербі. Видно, звалилась вона давненько, бо гілля на ній пообгнивало, й зісподу вона теж була поточена водою. А зверху, либонь, чимало посиділо рибалок, бо витерто було, аж блищало.

М’яке після грози повітря — свіже й ніжне. Зелень навкруги помолодшала, вода стала прозоріша, а коли дивитись туди, на середину озера, то наче аж синіша. Десь далеко, вже за обрієм, важкувато й сито перевернувся грім, потім буркнув щось добродушне — й затихло. Прилетів метелик, умостився на листку лепехи, потремтів-потремтів на ньому й послався-посотався геть низько, над самісінькою поверхнею…

— Е-е, не ловиться чомусь, — мовив батько. Бо вони прокапаріли вже чимало, а хоч би тобі одненький поплавець здригнувся.

Дениско позирав на обрій, над яким чорною бровою все ще супилася здаленіла хмара. А як глянув на озеро, то спершу й не втямив нічого: щойно лежало ж дві вудочки, сперті на стовбур верби, а тепер тільки одна. Де ж друга? Друга вже пливла поміж лепешкою, залишаючи за собою пругкі вусики слідів, що розходились, танучи…

— Тату! — закричав перестрашено. — Вудку вкрало!

Батько наче пробудився з дрімоти. Обличчя застигло від здивування, і він навіть уперед подався, наче отак одягнутий хотів у воду кинутись.

Дядько від куреня застеріг, що в них сталося щось, і хутенько причимчикував на берег. Побачив вудлисько, що завмерло майже посеред озера, одразу все зрозумів:

— Що, снасть украло? Чого ж ви задрімали? Два такі рибалки — й проґавили! А ви знаєте, які тут лини водяться? Одного лина вистачить, щоб утрьох наїстись. А коропи ще більші, бо ніхто їх не полохає й не ловить. Може б, і ловили, якби до села було ближче.

Отак бубонячи все те, почав роздягатись, а потім і в воду поліз. Дениско одним оком за поплавцем другої вудочки стежив, щоб і тут не проґавити, а другим — як дядько бреде по воді, а потім і вплав пустився. Щойно до вудлиська наблизився, як воно зрушило з місця й стало тікати. Дядько швидше поплив, а воно — ще швидше. Коли дядько спинявся, то й вудлисько спинялось оддалік. Зрештою, він, видно, зморився, бо неквапом став гребти до берега.

— От окаянне, — говорив, усівшись на стовбурі верби. — Видно, чимале щось попалося й хитре, бо хіба не поповодило мене? — Може, навіть сом, га?

— Хіба тут соми водяться? — поспитав Дениско. А батько його в цей час мовчав, про своє щось думаючи. І мав такий вираз обличчя, ніби він знає якусь таємницю…

— А чому б їм тут не водитись? Озеро це не зовсім і озеро, з нього веде риштак до ставу, по тому риштаку вони й запливають.

— Але ж у риштаку води мало!

— То й що? Їм багато не треба, аби хоч трохи було, то він і по траві може доплуганитись. Ті соми до всього вдатні.

Позирнув на мовчазного батька, ніби сподівався щось почути від нього, далі ж вів так:

— З рибами всяк буває, вони можуть не тільки пливти по воді, а й по землі повзти. Я недавно читав про це в газеті… А хочеш, — лице його подобрішало так, що, либонь, і не могло б добрішим бути, — я тобі одну оказію розповім… Ось бачиш мій курінь? — і він обернувся, показуючи пальцем на курінь.

— Бачу, — Дениско й собі обернувся, наче сподівався побачити вже якийсь інший курінь, а не той, що бачив донедавна.

— Так от, лежу я собі недавнечко, від сонця сховався, бо припікає, кляте. Коли це як захурчить щось над головою, як упаде в куток за моїми ногами, як заб’ється там, як завовтузиться. Я глядь — аж це яструб-перепелятник товчеться в кутку. Я його, капосного, хап за шию, підняв, а він уже в пазурах тримає горобця! Бач, це ж той нещасний горобець тікав од нього, то в мій курінь шаснув, а яструб не побоявся слідом за ним ускочити. Мене таке зло взяло, як трусонув ним, то він одразу й випустив того бідолашного горобчика! Бачив би ти, як він дременув, наче й не було. — Замовк, а потім показав на озеро: — Знов попливло вудлисько. Це ж затягне його кудись, що й не знайду потім.

Тим часом батько підсік один за одним двох окунців. Протягнув їм шворку попід зябра, пустив у воду, а кінець шворки прив’язав до сучка на вербі.

— А що ж із яструбом? — запитав Дениско, якому вже несила стала чекати, коли дядько сам здогадається сказати про те.

— Яструб? — перепитав дядько й наморщив чоло. Видно, не хотів казати правду. — З яструбом нічого, що з ним статись могло… — Й не доказав-таки, хоч Дениско й дивився на нього благально. — Я, хлопче, якби ти тільки хотів, можу тобі стільки наторочити, що й не запам’ятаєш усього.

— Що правда, то правда, — зрештою обізвався батько. — Павло тримає в голові сто міхів гречаної вовни, та й ті неповні.

— Бо тримаю. З моєї пам’яті й крихітка не звітрюється, все там. Кого хоч можу за говорити. І то тільки своє розказую, а якби й чуже взявся переповідати? Ого-го! — вигукнув і сам здивований усім тим багатством історій, випадків, оказій, які він знав.

Ще зловилось кілька линків, два чималі коропчаки — от і на юшку вистачить. Дорослі взялися чистити рибу, а Дениско гайнув збирати паливо для багаття — всохлі бур’яни, торішній очерет, вербове гілляччя, лозу.

Скоро багаття вже було розкладене, підпали — й горітиме.

— Ану принеси води, — мовив дядько Павло й подав Денискові закіптюжене відерце, що, видно, й трималося в курені саме для таких оказій. — Тільки бери воду не там, де рибу ловили, де топтались, а відійди ген отуди…

Нагнувся Дениско зачерпнути води, аж глядь — вудка ота, що вкрало, — погойдуй ється коло самого берега. Крадькома ступив раз та вдруге, схопився за вудлисько обома руками. Серце завмерло, коли смикнув із усієї сили. Вудлисько злетіло високо, засвистів гачок, на якому вже не було ні риби, ні черв’ячка.

— Ти бач, — узявся роздебендювати дядько Павло, оглядаючи вудку — це ж воно, сатана, поводило-поводило мою снасть, а потім відчепилось — та й привіт! Не дурне-таки попалось, присійбо. Зуміло вудку з-під самого носа вкрасти, а потім і з гачка зіслизло… Ну, я тут не останній день, ще воно мені попадеться, окаянне, я його по розірваній губі впізнаю чи ще по чомусь…

У відерці незабаром запарувала юшка, лоскочучи Денискові ніздрі, й він ковтав слину, бо таки зголоднів за день. Сонце висіло над самим обрієм, і від коней, що паслись неподалік, уже стелились довші тіні.

Батько сидів на траві, підібгавши ноги, дивився на вогонь, мовчав, і Денискові знов подумалось, що батько знає щось важливе — й про те, чому горить хмиз, і звідки цей вогонь узявся, й про те, чому сонце світить і за край землі сідає, й де зараз плаває ота риба, що зуміла відчепитися з їхньої вудки. Батько мав усе це знати, як багато й іншого, але він мовчав, оберігаючи свою таємницю, а Дениско не зважувався запитати. Запитати не зважувався, а сам здогадатись не міг, і від того в хлоп’ячих грудях щось болісно нило й завмирало.

Коли юшка вмліла, дядько Павло дістав із куреня три дерев’яні ложки, дав кожному.

— А їстимемо з відра, так смачніше.

І справді-таки, нічого смачнішого Дениско не їв у своєму житті, як та юшка, яку він скуштував у вечірньому лузі! Сюрчали коники, на озері кумкали жаби, при обрії ще дотлівало трохи сонячного вогню. Неподалік ходили коні, а коло них гасав по лузі з одного краю в другий білястий лошак. Дядько Павло їв, присьорбуючи, а заодно ще й устигав, розказувати.

— Нічого не забувай, Дениску, все пригодиться. От якусь дрібницю знаєш — знай, не спекуйся її, вона тобі пізніше знадобиться. Одне до одного, одне до одного — от і життя саме зрозумієш, як у ньому все ведеться, що й до чого. — Глибокі його очі стали наче ще глибші, обличчя поблискувало міддю.

— Розказати про яблуню?

— Яку яблуню?

— А таку, що в мене любісінько росте в садку.

— Ну, розказуйте, — нехотя мовив Дениско сумніваючись, чи можна розповісти про яблуню щось таке, чого б він не знав.

— Яблуня як яблуня росла, — дядько хитрувато підморгнув Денискові. — Така, як усі інші. І яблука родила як яблука… А то одної весни зацвіла вона лише з того боку, з якого сонце світить. А з темнішого — хоч би тобі одна квіточка! Жодної нема! Мене ж інтерес розпирає, чого це воно так, щодня до тієї яблуні навідуюсь. Вже й цвіт опав, уже й зав’язь є, уже й зеленушки поз’являлись. Ну, думаю, вмерло пів-яблуні, доведеться зрубати… Аж це в липні вже, добре пам’ятаю, прийшов до неї й очам своїм не повірив. Бо з того темного боку пуп’янків повисипало стільки, як не перед добром.

— Пуп’янки посеред літа? — здивувався Дениско. А батько сидів мовчки, слухав, хоч, либонь, уже знав про цю оказію з яблунею.

— Ото ж бо й воно, що посеред літа! Ви тільки подумайте — з одного боку яблука достигають, справжнісінькі, такі, як і на інших яблунях, а з другого боку цвіте! Ну, одцвіло, і, як годиться, зав’язь, та й рясненько її, бо ж і цвітом було гілля обкидане. Мене вже й острах перед тією яблунею бере, бо ніколи в моєму садку таке не траплялось, і від людей не доводилось чути. Смішно тепер казати, а я тоді й торкнутись боявся до тих яблук.

— А потім їли? — запитав Дениско.

— Ну, потім їв, звісно… Під осінь попадали вони, а з другого боку — зовсім зелененькі, завбільшки з голубине яйце. Хай ростуть, думаю, до чого вони доростуть. А в жовтні позривав, бо похолодало, то могли померзнути. Хоч і боязко, а кортить спробувати, які вони на смак. Спробував — кислі, аж зуби ламає. Але то не дивно, що кислі, бо ж зелені зовсім. Дивно те, що всередині вони всі були без насіння, порожні-порожнісінькі.

— Як це? — не міг повірити Дениско.

— Я й сам не вірив! Розрізав друге яблуко — те ж саме, третє порожнє, четверте.

— А далі? — злетіло з Денискового язика.

— Гм, далі… Далі ж було таке, що ти й зовсім не повіриш!

Дениско й справді приготувався не вірити — цей дядько Павло чого хоч може наговорити. Поглядав на батька, в того очі грали розумом, і Дениско був певен: батько все знає, він потім пояснить, розтолкує цю дивину.

— Далі, — провадив дядько, — яблуня знов зацвіла, з сонячного боку. Зацвіла в листопаді, то скоро морози попекли на ній цвіт.

— А якби не попекли?

— Хто його зна, що сталося б, якби не попекли. А так облетів на ній цвіт — і все, зима обляглась.

— А нарік що було?

— Нарік? Нарік зацвіла вона вся, і вродила непогано. І вже такою й зосталась…

— Якого ж вона сорту?

— Сорт простий — папіровка.

— Ну, — обізвався батько, — ви всього не перекажете, що знаєте, а нам пора й додому йти.

— А правда, що не перекажу, — згодився дядько Павло. — Бо маю таку голову, що все тримається в ній… А ви оце чого з сином по полях ходите? — нарешті, зважився запитати.

— Хай подивиться. Та й я подивлюсь. — Бо от наче бачив учора чи позавчора все це, а сьогодні воно — немов інше, наче вже не таке. Дивина та й годі.

— Чого ж дивина? — заперечив дядько Павло. — Й мені так здається. А найбільше дивуюся сам собі. Що наче тим самим чоловіком залишаюсь, а в той же час — наче інший.

— Ну, йдемо вже, — всміхнувся батько. — А то затіяли балачку, що в Дениска вуха пов’яли.

— Не пов’яли… — майже прошепотів. Потім ішли вони лугом; трава вже стала вогкувата й прохолодна, посвіжіла. Дениско оглянувся кілька разів — дядько Павло стояв коло свого куреня й дивився їм услід. А скоро й не видно його стало, лиш угадувались оддалік якісь тіні, що мали бути куренем, дядьком Павлом і кіньми.

Вони знову йшли через жита. Денискові страшно було йти ззаду — все здавалось, що хтось іде в нього за спиною, то він перебіг поперед батька. А попереду здавалось, що батька не стало раптом, що Дениско сам іде, — й тому оглядався він. Оглядався-оглядався, а потім знову перебіг назад.

«Тату, — хотілося йому сказати, — ну чому ти сьогодні мовчиш і мовчиш? Що ти таке знаєш і мені не хочеш сказати? Боїшся, що не зрозумію? Ти не бійся, я все зрозумію… Ну, скажи, скажи…»

Так вони повертались додому; пахло жито, полини; вгорі молочними хвилями котився Чумацький Шлях…

Пригоди осіннього дня

Піч дихає згорілим картоплинням, зрідка соняшник там стріляє, як із рушниці, блищить золоте тепло — ото сиди в хаті, не виглядай надвір. Так ні ж, не сидиться Денискові в хаті. Хоч і холодно, хоч і осінь за вікном, а все ж таки взувається хутенько, піджачок наопашки (вже надворі позастібається) й гайда якомога швидше за поріг, щоб мати не встигла завернути.

Повітря туге й наче аж шорсткувате, пий — і не нап’єшся, таке добре. Й, можливо, хміль у повітрі бродить, бо чого б ото раптово завирувала в Дениска кров, запашіли рум’янцем щоки, затріпотіло серце? Хмелем таки й справді переповнене повітря, та ще бродять у ньому інші осінні запахи — густі, дурманні.

Дениско йде за городи, а потім балочкою, балочкою, балочкою, беручи праворуч, виходить до гайка. Гайок невеликий, вільховий та осиковий, і Денискові серед дерев зовсім не страшно. Не страшно, бо гайок од зжовтілого листя посвітлів, став прозоріший, можна роздивитись, що там попереду. Дениско йде поволеньки, ворушить ногами листя, а воно шарудить то скрадливо, то голосніше, а то раптом так розпачливо зашеберхає, наче Дениска хоче налякати.

Він надибує галявинку й починає згортати листя. То котить його поперед себе ногами, то оберемком носить — і все на купу. Позгортавши листя на галяві, збирає поміж кущами, де його насипано барвистими заметами, і скоро вже весь пропахчується гіркуватим духом. Наклавши велику купу, з розгону кидається на неї — й тоне, така постіль пухка й податлива. От, здається, завмер, не ворушиться, проте купа листяна не вмовкає під ним, вона озивається шарудінням то в одному місці, то в другому — так, наче під Дениском, пошеберхуючи, лазять великі мурахи.

Добре йому лежати в листяній купі й дивитись прямо перед собою. Небо нагнулось низько, схоже на їхній сільський ставок, яким він буває в похмуру годину. Наче й не ворушаться хмари, а все ж таки живі вони, бо в одному ярку між ними потемніло, а в другому — посвітліло. Верхівки дерев розмірено сколихують гіллям, вціліле листя б’ється на них од вітерця, що шугає над гайком, б’ється в якомусь невгамовному, нескінченному розпачі. Один зривається і, поблискуючи то жовтими, то багрецевими боками, навскіс летить на галяву, кружляючи, й опускається на Денискову купу. Хлопець пробує відшукати його, але хіба ж відшукаєш, коли вони всі однакові, всі гарні, й кожен приємно остуджує, якщо прикласти його до щоки!

Поволеньки Дениско засинає, й сниться йому оцей самий гайок, тільки весняний. Листячко на деревах просвічується проти сонця, бо воно ще таке молоде, аж прозоре, і кора набубнявіла яскравою зеленавістю — начебто Дениско понамальовував її такою, давши надміру зеленої фарби. А що вже білі й жовті квіточки посходили, росте їх повнісінько — самі вони тішаться своїм цвітом, і земля тішиться! Й сниться Денискові, що назбирав квітів чималий жмуток, притулив їх до губів, лоскоче собі лице, так вони свіжо й солодко пахнуть, що нюхав би й не перенюхав би!

Прокинувся, розплющив очі, зиркнув на свої руки — а вони порожнісінькі, й ніяких квіток немає. Стало шкода Денискові, що прокинувся, й ніяк він повірити не міг, що квіток не назбирав — відчував на долонях доторк їхній, навіть здавалось, що чує, як пахнуть… Але ж нема, нема квітів, от шкода йому! Й листя жовте під ним шарудить, холодком од нього несе, гірчить, в’яленим пахом дихає. Й осінній вітерець тугою хвилею прокочується по верхівках, і дерева поколихують ними, наче полисілими головами, турботливо так поколихують, занепокоєно.

Належався Дениско на купі опалого листя скільки хотів. І вже підвестись надумав, як побачив, що хтось наче йде через гайок. Дениско висунув голову, взявся стежити — хто б це такий міг бути, що йому треба тут! Усе ближче мигає одягом, ось і на галяву вийшло з-за кущів. І тільки воно на галяву вийшло — мало не засміявся Дениско. Бо думав, що це людина, що це, може, хтось по листя в гайок прийшов, аж воно гніде лошатко! Пройде трошки, нахилить морду, обнюхуючи землю, далі знов рушить, знов обнюхує. Славне таке лошатко, а ніжки в нього до колін біленькі, наче воно панчохи зодягло. І на лобі йому хтось білу мітку залишив.

«Еге, та це ж воно заблудилось», — подумав Дениско. Подумав — і голову в самісіньке листя запхнув, узявся стежити за лошатком. Ось воно зупинилось посеред галявини, морду витягувало то в один бік, то в другий, наче принюхувалось до осіннього гіркого вітерця або ж приглядалось — куди йому далі йти, щоб вибратися з цих хащів. «Колгоспне, — знову подумав Дениско. — Треба висунутися з листя, щоб воно побачило мене зоддалік. Щоб не перелякалось, як я візьму й вигулькну з листя». Поволеньки підвів голову, всівся на купі й так сидів, чекаючи, поки лошатко подивиться в його бік.

Воно глянуло на нього — й не злякалось, і не побігло притьмом, як Дениско сподівався.

— Розумненьке ти моє, — вголос подумав хлопець і всміхнувся лошатку. Усмішка застигла на його обличчі, ніби він чекав, що воно зрозуміє його приязнь і теж відповість усмішкою.

— А йди-но сюди, — покликав Дениско і ледь-ледь ворухнув рукою, наче запрошував. Бо він боявся налякати гніденького заброду.

Гніденький заброда стояв на місці. Дениско звівся, листя зашурхотіло голосно, проте лоша стояло як укопане.

— Та ти не бійся, — сказав йому Дениско, так наче воно й справді злякалось.

І тільки він це сказав, і тільки він ступив із купи листя, як лошатко стрибнуло з усіх чотирьох, як воно головою крутнуло, як воно хвостом-обрубком махнуло — і в кущі скочило, тільки заблищали його білі панчохи, тільки швидко так загупотіло, наче хто груші обтрушував, а вони рясно сипалися.

Захоплений тією раптовою втечею, Дениско аж рота роззявив. А потім кинувся навздогін. І руками замахав, і закричав щось (мовляв, не втікай, не заподію тобі лихого), проте лошатко чи не почуло, чи слухати не захотіло. Воно собі летіло через гайок, наче земля під ним горіла, й захеканий Дениско зупинився, стежачи за ним гарячими очима.

І вже коли гніденький одбіг далеко був, то Дениско знову кинувся навздогін. Та марно він біг. Бо коли вискочив із-поміж дерев на луг, то лошатко вже далеченько маячило, коло череди, побіля якої й коні паслись. І Денискові смутно стало, що ота їхня зустріч на галяві так нічим і закінчилась. Це ж не тре було висовуватися з купи, тре було лежати тихесенько й не дихати, вистежувати те лошатко, бо воно ж таке гарне та смішне.

Дениско сів на пеньку й зоддалік дивився на худобу, що паслася, іноді бачив своє лошатко, а то не ставало його видно за кіньми чи за коровами. Як раптом щось шурхнуло в хлопця за спиною, він аж зіщулився — й зразу ж, схопившись на рівні ноги, обернувся назад.

Перед ним стояла на землі велика чорна ворона й пильно дивилась на Дениска. Захоплений цією зустріччю зненацька, хлопець спочатку і ворухнутись не міг. Відчувши певність, Дениско простягнув перед собою руку й так пішов до ворони. Чорна птаха хитнулась на місці з ноги на ногу та з крила на крило — і стала поволеньки тікати від нього.

Бігла вона перевальцем, опираючись то на ліве, то на праве крило, а злетіти вгору й не пробувала. «Е-е, та вона підбита чи поранена!» — подумав Дениско, впевнюючись у тому, що тепер уже ворона не втече від нього. Він кинувся швидше, бо ось і гайок, ось вона шасне між кущі, а там і на дерево злетіти спробує.

Впав грудьми на траву, й ворона мало не вискочила, проте він схопив її за крило. Мабуть, треба було хапати її обома руками зразу, тоді б вона не дзьобнула його боляче. А то дзьобнула, й тепер він, притискаючи ворону до грудей, розглядав свій мізинець, зарожевлений кров’ю.

— Ага, попалася! — сказав Дениско. Сповнився радістю від того, що хоч вона й захищалась, хоч і поранила йому палець, але ж не втекла!

Повернувся до того пенька, де сидів незадовго до раптової зустрічі з вороною, й почав із нею розмову:

— То не розкажеш, чого від мене тікала? Адже сама прийшла до мене, а потім кинулась тікати? Чого це ти никаєш, чого підбита? А може, ти й не підбита, а така вже стара, що й по світу ходити важко?

Ворона слухала — й хоч би тобі каркнула у відповідь. І Дениско відчув жалість до неї, що от вона сама, що літати не може. Якщо вона від нього, Дениска, не втекла, то так само від звіра не зможе втекти — від лисиці чи тхора. І навіщо тільки він зловив її? Хай би між дерева вскочила, а там їй воля, там якийсь і захисток знайшла б.

Випустити? Е-е, ні, не випустить, бо це ж так виходить, наче він відцуратись хоче від неї, а вона ж у біду потрапила. Тепер вона стане здобиччю чиєюсь, і винуватцем її загибелі буде він, Дениско. Бач, вона й не пробує вирватись, мабуть, уже й рада, що піймали її.

І зворушений Дениско легесенько погладив ворону. Потім вдруге провів долонею по її лискучому пір’ю. Й тут вона стрепенулася, вдарила крильми, напружила пазуристі лапи свої — і вже вирвалася з Денискових рук, уже вона підстрибом бігла по рудій траві. Він за нею навздогін, а вона знялася й низесенько так над землею пролетіла. Вже вона коло вільх, уже вона злетіла на дерево і всілась на гілляці.

— От яка ти! — засміявся голосно Дениско, здивований, що ця ворона зуміла приспати його пильність, зуміла вирватися з його рук, та ще й літати не розучилась.

Здивований був, а водночас і радий. Якийсь час стояв унизу й стежив за вороною. А вона сиділа на гілляці поважно, обхопивши її кістлявими пазурами.

— Ну, бувай здорова! — сказав їй на прощання й подався геть.

Оглядався на вільху доти, доки міг бачити там свою ворону. І все усміхався — чи то згадуючи, як ворона його обдурила, чи то лошатко згадував, яке стрімголов дременуло від нього через осінній гайок.

Раптом спинився й задумався над тим, як йому додому вертатись. Та й вертатись іще не хотілось. То він звернув убік, де балочка, що вела до їхнього городу, мала таке собі відгалуження — ярок, а в тому ярку-жолобку росла дика груша. Стара дика груша, на яку не залізеш і грушок не обтрусиш за одним разом, бо така вона густа й колюча, що не продерешся. Тому-то щоразу, коли тільки навідаєшся сюди, можеш назбирати падалиці.

Дениско спинився під грушею — внизу валялось чимало дичок. Із-поміж них узявся вишукувати гнилички. Гнилички були соковиті, цукристі й чомусь холодні — холодніші від повітря чи від трави, на якій лежали. Дениско навідувався сюди вже не вперше, й сьогоднішні гнилички видались йому найсмачніші. Мабуть, подумав він, якщо прийти сюди завтра чи післязавтра, то будуть вони ще солодші, ще соковитіші.

Він вишукував для себе найкращі грушки, як натрапив на коробку з-під сірників. Спершу подумав, що вона порожня, та коли вдарив ногою, то в коробці задеренчали сірники. Дениско зазирнув усередину — ого, скільки їх, і, либонь, зовсім сухі, не намокли. Він тернув один — засмерділо сіркою, вогник затремтів, заколивався.

Дениско зрадів своїй знахідці, навіть танцювати взявся та щось вигукувати. Струшував коробкою коло вуха, слухав сірникове торохтіння — й сміявся. І треба ж було, щоб йому так пощастило! Надибав сірники, а вони й не намокли!

Нагорнув купу листя грушевого й підпалив. Огонь заяскрився, димок пахнув Денискові в обличчя — й так йому добре стало, що нікому не зміг би того виповісти! Коли багаття стало пригасати, то назбирав іще сухого галуззя, й воно затріщало, запалахкотіло.

Скоро під грушею не стало вже чого палити, й він, озираючись, як то його пригасле багаття продовжує диміти кволим димком, подався геть.

У балочці надибав старий пеньок, а коло того пенька росли верби. То Дениско визбирав геть усеньке галуззя, що валялося поблизу, обіклав ним пеньок і запалив. Галуззя згоряло хутко, то хлопець усе підсовував та підсовував, і незабаром пеньок став тліти, обвуглюючись та беручись жаром. «Ех, — думав Дениско, — коли займеться пеньок, то довго в ньому жар триматиметься, бо це ж пеньок іде під землю, й під землею горітиме. Либонь, кожен корінчик візьметься вогнем, жарітиме».

Й тільки він уявив, що вогонь піде землею, що там кожен корінець згорить, як шпигонуло йому в груди, й він уже не відчував од вогню тієї радості, що недавно. Бо подумав Дениско про те, що пеньок, на якому він розклав багаття, либонь, вербовий, а коли вербовий, то навесні зможе пустити пагіння, а з них виросте молода верба.

Й він схопив довгий патик і взявся розворушкувати багаття. Розкидав убік тліюче гілля, і йому було шкода, що пеньок зайнявся. Потім пальцями гріб землю, тією землею присипав пеньок, і навіть поплював на нього, щоб швидше погасити.

Рушив додому, радий, що догадався погасити пеньок. Бо це ж безпремінно верба молода з нього виросте, безпремінно. Руки мав замурзані сажею; землею, від одягу тхнуло димом. Відчув, що тримає щось у руках, глянув — і здивувався: сірники. Розмахнувся — й кинув коробку так далеко, як тільки вона могла залетіти.

Короткий осінній день темнів і супився…

Пригоди зимового дня

— Ну, Дениску, — мовив якось батько, — збирайся на полювання, ввечері їдемо.

Хлопець спершу не повірив — батько обіцяв і раніше, що, мовляв, дочекаються слушного дня та й вирушать. Обіцяти обіцяв, а на полюванні Дениско так іще ні разу й не був.

— І куди ти його візьмеш? — обізвалась мати. — Воно ще мале, щоб по снігах бродити. Пішло восени до школи, а до науки не дуже береться не те що людські діти.

Дениско зразу ж витягнув букваря з ранця, розгорнув — і одним оком у книжку дивиться, а другим — на батька.

— Завтра неділя, то спробуємо, — примирливо сказав батько й підморгнув Денискові.

— З чого ж ви стрілятимете? З віника чи з рогача? Де дістанете рушницю, коли своєї нема?

— Ми ж до Лук’яна поїдемо, до лісника, а в нього знайдеться для нас дробовик. Правда, Дениску?

Дениско лиш мовчки головою покивав, а в самого очі сяяли, й лице теж зайнялось радістю. Влітку вони з батьком уже їздили в ліс до Лук’яна — тоді батько з лісником говорили про те, де саме в лісі можна випасати колгоспну череду. Й тепер перед хлоп’ячим зором постав високий, чорнобородий, циганської смаглості чоловік, що часто посміювався, відкриваючи в усмішці великі білі зуби.

— То готуйся, Дениску, — повторив батько, — ввечері й рушимо.

Скільки ж того вечора чекати? Вже, либонь, стоїть вечір надворі, заглядає в хату темними, примруженими очима. А може, то ще не вечір, бо ж небо затягнуте хмарами-примарами…

Посутеніло, як під вікнами рипнуло полоззям саней… Батько зайшов до хати з батогом у руках, шапка в інеї, брови теж в інеї, ніби сливові гіллячки. Дениско прожогом скочив од столу, облишивши уроки, і вже він однією ногою в валянок залазить, а рукою — кожушок тягне.

— Е-е, ні, так я тебе не пущу, — мати йому. — В цій одягачці не тільки тіло, а й душу заморозиш. Одягай зверху ще й моє пальто.

Дениско не заперечував — радий був, що мати вже не свариться. Нацупив і пальто, й тепер стояв на місці, бо не міг і поворухнутись.

— Це ж і не ступлю, а полювати як? — пробурчав.

Батько з матір’ю перезирнулись — і засміялись.

— Якось воно буде, — сказав батько і, взявши Дениска на руки, виніс його надвір, посадовив на сани.

— Ноги йому соломою вкрий, — наказувала мати з порога. — А як замерзне, то хай додому не повертається!

— Д-о-обре! — пообіцяв Дениско.

Сани рушили — і все почало віддалятись: мати на порозі, що від холоду щулилась, заметене подвір’я, порожнє лелече гніздо на хаті, затушкані в пухкий сніг осокори. А потім село полетіло назад, наче раптово хтось причепив йому крила й воно кинулося в політ. Коли сани бігли хутчіш, то село й зовсім шпарко летіло, а як повільніше котилися сани, то й село було не таке спритне в своєму льоті. Батько тільки батіжком помахував, навіть не торкаючись кінських боків, вони, коненята, наче самі наддавали ходу. Аж сльози в Дениска виступили з очей, аж гострі шпильочки взялись поколювати йому щоки.

Село вже позацвітало вечірніми вогнями, схожими на золотенькі жалібні квітки, й ці квітки проскакували мимо Дениска, то по одній, то цілими букетами, ось майнула остання квіточка на чиємусь подвір’ї — й вони вже в полі, посеред густо-синьої темряви, що розіллялась по білих снігах.

— Тату, ще хутчіш! — крикнув Дениско, сповнений радістю від цього швидкого льоту, передчуваючи щасливі пригоди, які, звісно ж, чекали його попереду.

Батько почув, його батіг засвистів-затьохкав над кіньми, вони мало вскач не пустились — і вечірнє поле прожогом, зі скаженою швидкістю полетіло мимо Дениска, й утворений від того льоту вітер заплющив Денискові очі, й він приклав до обличчя рукавиці, наче намагався захиститись, і засміявся — від збудження, від щастя.

Батько, обернувшись, приглянувся до нього, а потім притримав коней…

В’їхали в ліс, коли вже посутеніло. Таємничі дерева позмерзали так, либонь, що й гілочкою не могло ворухнути жодне. Дорога слалась по горбах, і сани то хутенько пірнали вниз, то поволі п’ялись угору, й Денискові, що раз у раз заплющував од насолоди очі, здавалось, наче він пливе по велетенському білому морю, й оце хвилі так розгойдують його з саньми та кіньми.

Лісникова хата стояла край дороги, дерева повідступали від неї, ніби не зважувались підійти. Й тільки батько припинив коней, як із-поміж ялин вийшов лижник і, раз та вдруге попхнувшись палицями, вже опинився коло них. Великий, бородатий, з очима, що набрякли пружним та свіжим світлом, він був дуже схожий на дядька Лук’яна. А коли задер угору вуха шапки і всміхнувся, то Дениско й зовсім упевнився, що це не хто інший, а дядько Лук’ян.

— На полювання приїхали, — сказав батько. — Щось побачимо в твоєму лісі чи все порозбігалось?

— Поприбігає, коли довідається, що такі мисливці, як ви, поприїжджали, — мовив лісник. — Заїжджайте в двір та коней ставте в хлів!.. А я тебе заждався, вже думав, що й не приїдеш…

— Чекав, поки твої вовки попідростають, — весело відповів батько й нокнув на коней.

Лук’ян жив лише зі своєю старою матір’ю, сім’ї в нього не було. Старенька зразу ж узялась роздягати Дениска, щось приказуючи та зітхаючи, й Дениско не міг утямити, що каже, бо вона шепелявила та й голос мала хрипкенький, простуджений, наче силоміць витягувала його з грудей, а той голос не хотів лізти.

Потім вона зладнала на стіл і сказала, щоб сідали вечеряти, бо хоч село недалеко, та все ж таки в дорозі мали натомитись, на те воно й дорога.

Чого тільки не наслухався Дениско того вечора від лісника! Бабуся вешталась по хаті, палила в печі, щоб тепліше було, а Лук’ян усе розказував і розказував батькові про те, як живеться йому самотиною в лісі.

— Кози приходять до самісінької хати, стануть під стіжком сіна й смикають. Я йду з хати чи до хати — вони не зважають. Вже звикли до мене…

— А багато кіз?

— О, вистачає! Там двоє ледь не позамерзало, та я їх у хліві тримаю, коло корови. Й нічого, не бояться.

— Я заводив коней, то не бачив, — сказав батько. — Де ж це вони там?

— Не бачив, бо не видно… Ось трохи потеплішає, то повипускаю, хай біжать на волю.

— Хіба тільки цієї зими він тримає їх у хліві? — докинула старенька й своє слово. — Минулої зими теж підгодовували та доглядали… А то притягне лелеку з болота, ну така вже калічка, що й ходити не годна, і теж лікує… Отого з потрощеною ногою пам’ятаєш? — зверталась до Лук’яна. — Ти ж йому палички поприв’язував до скаліченої ноги — й зажило, полетів у божий світ!

— Було, — тільки й мовив Лук’ян. І замислився.

Вже мали вкладатися спати, то лісник сказав своїй старенькій матері, щоб двері хатні й сінешні повідчиняла, бо наче ж на дворі не холодно, а напалено так, що дихнути немає чим…

Дениско спав, і снилась йому рідна хата, наче квітками в ній не тільки сіни розмальовано, а й стіни всі, і навіть стеля. Й ті квіти не просто собі намальовані, а вони ворушаться та погойдуються, як ото од вітру, й пахнуть, немов справжні. Дениско вві сні думав, що це ж його мати такими квітками прибрала хату, й було йому добре, щасливо. Та враз подуло холодом, квіти стали в’янути, й Дениско хотів сказати, щоб двері зачинили, бо це ж знадвору тягне. Він напружувався, щоб сказати слово, але ніяк не міг, — і зрештою прокинувся.

Досі ніхто в лісниковій хаті не зачинив дверей, і таки добряче вихололо. Дениско звівся в ліжку, щоб покликати батька, і, глянувши собі в ноги, нічого не міг утямити: там щось ворушилося живе, патлате й величезне, якась химера, якась потвора. Волосся на Денисковій голові стало сторчма, миттєво його обсипало морозом, і хлопець, не тямлячись, обома руками схопив ліжник і кинув на ту потвору, що тулилась мало не до його ніг.

Накинувши ліжник на химеру, Дениско прожогом скочив на підлогу і, дригонячи від страху, залементував не своїм голосом.

За якусь мить у хаті вже горіло світло, й на Дениска дивилося три пари спантеличених очей: бабині дивилися з печі, дядькові Лук’янові з лежанки (це він хутенько увімкнув електричний ліхтарик), а батькові — з широкої скрині, де йому було постелено.

Дениско стояв коло ослона і, не в змозі вимовити й слова, тремтячим пальцем показував на своє ліжко, на якому ворушилась ковдра і щось із-під тієї ковдри чи то скавуліло, чи то повискувало, чи то сердито пирхало.

Лісник скочив із лежанки, батько — зі скрині. Обоє притисли ліжник, щоб із-під нього, либонь, ніщо не вискочило. Батько подивився на лісника, той непорозуміло глянув на батька. Під ліжником звивалося щось, намагаючись вирватися.

І раптом Лук’ян сказав:

— А побий мене грім, коли це не лисиця!

— Яка лисиця? — не втямив батько.

— А лисиця, яка ж іще лисиця!

— Де ж вона взялася в хаті?

— З лісу прийшла, — майже спокійно пояснив Лук’ян і навіть спробував усміхнутись.

— Ти… ти її знаєш? — і далі дивувався батько.

— Грець її знає, а не я. Приблукала, та й усе…

І він почав з усіх боків обгортати ліжником лисицю, щоб вона не могла вислизнути. Потім проробив маленьку дірку, щоб можна було заглянути всередину, й покликав Дениска:

— А йди-но сюди, подивись, кого ти зловив.

Хоч Денискові вже й не страшно було, а проте ноги чомусь не хотіли нести його, то ледве переставляв. Із дірочки в ковдрі на нього глянули пекучі, гострі оченята, а шкіра на витягнутому писку сполохано здригалась.

— А чого вона… чого вона в хату прийшла? — запитав.

— Погрітись, бо змерзла.

— Та й коло мене лягла?

— Та й коло тебе лягла, — відповів Лук’ян і засміявся.

Той сміх розізлив бабу, яка все ще, заклякнувши, не злазила з печі.

— І чого смієшся? Дитину оте химороддя перелякало на смерть, може, й переляк доведеться виливати, а ти регочеш.

— Та він нічого не боїться, правда? — сказав заспокійливо батько.

Дениско якусь мить роздумував, що йому сказати, а потім відповів:

— Правда…

— А відважний у тебе хлопець, — похвалив лісник. — Одразу здогадався ліжник на лисицю накинути.

— Він у мене такий кмітливий, — похвалив і батько.

Лук’ян приніс із сіней грубий мішок, і вони з батьком витрусили лисицю з ліжника прямо в мішок.

— От ми з тобою вполюємо щось чи ні, а Дениско вже вполював, — гомонів лісник. — Та він із голими руками натворить чудес, йому й рушниця не потрібна.

Зав’язав мішок і виніс у сіни. Повернувшися, сказав:

— Я ту лисицю в діжку порожню посадив, накривкою накрив, хай попробує втекти… То, може, не станемо дверей зачиняти, почекаємо, чи друга лисиця не забіжить? — пожартував.

Але на печі лісникові слова було сприйнято всерйоз:

— От безсовісний! І придумав же таке! Та ти хочеш ту дитину перелякати на смерть?

Баба, стогнучи, злізла з печі, босоніж прочалапала по долівці, зачинила сінешні двері, навіть хатні взяла на клямку. А потім сказала Денискові, щоб ішов спати до неї на піч, вона жодної лисиці до нього не підпустить. Дениско слухняно поліз на піч, умостився під теплим кожухом, але зімкнути очей не міг.

— От скільки живу на світі, — спроквола обізвався в темряві Лук’ян, — а такого зі мною ще не бувало. Ти бач, яка! Не побоялася зайти в хату, щоб погрітись.

— А в тебе часом нема приручених? — Це вже батьків голос.

— Та ні, з лисами я не знаюсь.

Баба прошепотіла Денискові на вухо:

— Він з усіма звірами знається, бо серед них усеньке своє життя звікував. Інші люди як люди, все між собою та між собою, а для нього вовки дорожчі… — Й голосніше прикрикнула в темряву хати: — Спіть уже там, а то спокою од вас нема!

Повмовкали, проте Денискові не спалося. Лежав із розплющеними очима, прислухався до свого дихання, до бабиного, та ще одним вухом намагався вловити, чи не вовтузиться там у сінях лисиця? Але нічого не чув, бо дядько Лук’ян аж у бочку запроторив її, а зверху накривкою накрив.

Проснувся він, либонь, із розплющеними очима, бо, здається, так і не зімкнув їх. Ясне сонячне світло лежало на підлозі, на столі, на скрині, на розворушканому ліжку. Чутно було, як біля печі порається баба.

— Що, вже проснувся? — глянула темними очима-криничками на Дениска, що зісковзнув із печі. — А батько твій із Лук’яном уже подались до лісу.

— Чому ж мене не збудили?

— Навіщо ж будити? Вони тебе пожаліли, а самі вдосвіта рушили, ще й не сіріло. Сказали, що ти, мовляв, уже зловив одну лисицю, то вистачить.

І тут Дениско згадав нічну оказію: це ж він лисицю ліжником накрив, ну й ну!

— А де вона? — поспитав, зайнявшись усміхом.

— Де ж їй бути, як не в діжці. Там і сидить, своєї долі очікує.

Дениско, зодягнувшись, вийшов у сіни. В кутку, за драбиною, стояла чимала діжка, що пахла огірчаним розсолом. Дениско постояв коло неї, прислухаючись, чи не ворухнеться щось усередині, чи не шеберхне. Навіть вухом до клепки притулився, але нічого не почув. Мабуть, причаїлась так, що й не дихне, перелякана, душі своєї не чує.

— Ходімо, я тобі диких кіз покажу, — сказала баба, ставши на порозі.

По рипучому снігу повела його до хліва, одхилила двері. Дениско боязко ступив за нею, і поки очі звикали до темряви в хліві, нічого не міг розгледіти… Та ось же коні стоять, якими вони приїхали, повернули до Дениска гніді свої морди! Й корова дивиться на нього, дмухаючи з ніздрів теплою парою.

— Ось вони, — сказала баба й махнула рукою на корову: — Відступись, Манько, не заступай…

Манька важко відступилась, і Дениско нарешті побачив трьох диких кізок, що стояли в дерев’яній загорожі. Вони позбивались докупи, позадирали морди, понащулювали вуха — полякались, видно. На найменшому — не інакше як козеняті — шкіра дрібно тремтіла.

— Подивився, — сказала баба, — а тепер ходімо.

— Та я не заподію їм поганого, — став проситись Дениско. — Хочу ще подивитись. Вони звикнуть до мене і не боятимуться.

— Е-е, не треба, щоб до всіх звикали… — Вона таки взяла Дениска за руку й вивела з хліва.

— Хочеш — у лісі погуляй трохи, тільки з дороги не зминай і від хати далеко не відходь.

Дениско послухався. А зійти з дороги він однаково б не зміг, бо снігу високого повно, можна загрузнути до пояса. Ось лижня свіжа повела вбік, це, либонь, батько з лісником прокладали. Їм добре, вони стали на лижі — й гайда!

Одійшов Дениско не так і далеко, аж уздрів височенну ялину з обчухраним гіллям. Над самісінькою дорогою стриміла. Задер Дениско голову, щоб подивитись, куди сягає верхівкою та ялина, і запримітив на стовбурі щось руде й пухнасте. Воно спершу притулилось до сучка, ніби цікаво приглядалось до Дениска, а потім кинулося вбік і хутенько так, помахуючи хвостом, подерлося вгору. «Білка!» — здогадався Дениско, і все в ньому раптом зайнялось радістю.

Білку він бачив уперше. Вона сховалася за гілляччям, і Дениско, грузнучи, пішов навколо стовбура. Він ішов, а білка, ховаючись, пересувалась, так що він бачив лише пучечок шерсті на спині й іноді трошки хвоста, який то зникав, то з’являвся.

Зрештою Денискові обридло кружляти навколо сосни, й він сказав уголос:

— Ховаєшся, то ховайся, мені що до того.

Й тільки він це сказав і тільки намірився йти, як білка легенько вискочила на обчухрану гіллячку, й Дениско дивився на неї, скільки хотів. Аж поки батько з Лук’яном показалися з лісу. Як тільки загледів їх, то відразу забув про білку, наче й не було її ніколи, кинувся їм назустріч. Біг, а сам приглядався — несуть щось із полювання чи ні?

Підскочив до них і слова не міг сказати, захеканий, тільки в очі дивився запитливо.

— Не вбили вовка, — сказав батько, — бо далеко був од нас…

— А ведмедя не встрелили тому, — обізвався дядько Лук’ян, — що вони в нашому лісі не водяться.

— Ви глузуєте, — насупився Дениско. Й показав рукою на ялину: — Ген отам білка скаче, руда-преруда…

— Білок не варто стріляти, — мовив Лук’ян, — бо в нашому лісі їх не так і багато.

— А як устрелимо, то який толк? Малесенька шкурка, не більше. Це не те, що твоя лисиця…

— З лисиці шапку тобі пошиємо, і на комір залишиться, — підморгнув батько.

— Так ви полювали… Навіть мене не захотіли розбудити, — бурчав Дениско зовсім тихо, що його й не чули. І вже голосніше: — А що ви бачили, скажіть!

— Диких кіз бачили, — мовив батько.

— Велике диво — дикі кози, — пробурчав Дениско. — Я теж бачив. А вовка й справді бачили чи обманюєте?

— І вовка бачили, й не одного, а двох.

Дениско навіть озирнувся по боках, наче ті два вовки могли бути зараз поблизу…

Десь уже ген-ген пополудні вони повертались додому. Мішок із лисицею лежав у Денискових ногах. Він то здригався, то застигав непорушно. Дениско хотів би притримати його рукою, коли сани гойдало, але боявся, що вона вкусить його й через мішок.

— Тату, — обізвався, — а це правда, що лисиці хитрі?

— То тільки так говорять про них, — відповів батько. — Які ж вони хитрі, коли, бачиш, зайшла в хату, а ти її голими руками зловив.

І справді, подумав Дениско, це, либонь, попалась йому найдурніша лисиця. Або ж довірилась дядькові Лук’янові — мабуть, наслухалася серед звірів гарного про нього, от і прийшла, щоб погрітися вночі. Не боячись, лягла коло Дениска, а він з переляку й накрив її ліжником. А як у неї блищали оченята, коли Дениско поглянув ото на неї!.. Це ж, мабуть, батько й справді вб’є лисицю, а з її хутра пошиє Денискові шапку.

Й раптом йому стало неймовірно шкода довірливу лисицю! Хотів сказати батькові, що не треба її вбивати, що ліпше було б її випустити, адже вона й не думала попадатись їм до рук… А тому що не міг видушити з себе ні слова, то стало йому пекти в грудях, защипало очі, й він заплакав. Спершу плакав тихенько, беззвучно, далі ж голосніше, аж батько озирнувся на той плач.

— Ну, чого ти, чого? — спитав занепокоєно. — Це тебе так лисиця перелякала, еге ж?

Дениско заперечливо крутнув головою.

— Скоро вже дома будемо, не рюмсай…

Сльози ллялися самі, Дениско вже не міг би й пояснити, звідки вони взялись і за чим він плаче. Він плакав, і на душі ставало легше, наче з неї хтось зсував важенний камінь.

Коні бігли хутко, білі кім’яхи снігу з-під їхніх копит злітали високо над саньми.

Ласун

Іноді Дениско сідав коло воріт і годинами дивився, хто проходить чи проїжджає по дорозі. Найдужче йому хотілось надивитись на коней. Знав, що побачить їх небагато, бо в колгоспі мало й зосталось, проте коні викликали в ньому таке захоплення, як ніщо в світі. Коли мимо гуркотів віз, то Дениско схоплювався з трави, вискакував на дорогу й біг за возом довго, аж у поле. Траплялось, хурман садовив його до себе, й тоді хлопцеві не було більшої радості, як проїхати на возі, а ще — коли тобі дадуть у руки батіжок і ти зможеш цвьохнути раз чи два над кінськими спинами.

Дениско не раз просив батька, щоб той узяв його на колгоспну стайню. Прийшовши на стайню, Дениско спершу довго стояв на порозі широко розчинених дверей, наче звикав до півтемряви, що панувала всередині. Зі стайні тхнуло кізяками, сіном чи оброком, там літали горобці, ластівки — то низько стелячись, то сідаючи вгорі на крокви й там. Іноді вони примощувались в якогось коня на спині, а він собі стояв чи їв щось із жолоба, наче не чув, що на ньому пташка сидить.

В стайні не було стелі, лише крокви та лати, сніпками вшиті, й через оті дірки вилітали ластівки в білий світ. І через ті ж таки дірки ллялось поодинокими смугами густе сонячне проміння, й коли Дениско йшов по стайні й задирав голову, щоб глянути через ту дірку вгору, то воно забивало йому зір, і він раптово сліпнув, а потім довго тер кулаками очі…

Вдень траплялося в стайні не так і багато коней — один чи двоє, але майже завжди стояв у своєму станку одноокий Ласун. Він недобачав, чи й зовсім не бачив на ліве око, й коли ти, скрадаючись тихенько, підходив до нього з лівого боку, то він міг і не почути тебе, й не побачити. Бо завжди стояв, низько опустивши свою довгу, кістляву морду, й чи дрімав, чи щось пригадувалось йому. Дениско гладив його по шиї, по ній пробігав легенький дрож, наче кінь просинався, й тоді він так повертав морду, щоб побачити, хто ж перед ним. Око те в нього було велике й червонясте, сумне, дивилось воно зовсім по-людському, й під тим протяжним та важким поглядом Денискові ставало не по собі.

Якщо Ласун капарів не в стайні, то так само він міг годинами простоювати в лузі коло ставу. Виженуть його зранку, він трохи попасеться чи й не попасеться, а потім стане, опустивши морду, втупиться в травину чи бадилину та ще й очі заплющить. Може, то він відпочивав за всі роки своєї молодості, коли довелось і побігати, і в плузі походити, і в возі?

На стайні коло коней ходив Лаврін Легкоступ — худорлявенький, невеличкий, з хлоп’якуватим обличчям і хлоп’якуватими манерами дядечко. То Лаврін цей любив поговорити з усіма, так само — й з Дениском, якого, здається, мав собі за рівню. Розмовляючи, прискалював поперемінно ясні свої очі, підморгував — усе його обличчя жило метушливим, напруженим життям.

— Що, Дениску, будеш кіннотником? Усі в кіннотники хочуть. Усім би тільки їздити, а ходити хто буде? Я тебе питаю, скажи! — і тицяв тонким своїм, довгастим пальцем хлопцеві прямісінько в перенісся.

— Я ходжу! — з викликом одказував Дениско.

— Так ти ходиш! — зоставався невдоволений його відповіддю Лаврін Легкоступ. — Ходиш, а мрієш їздити! Ну признайся, мрієш?

Дениско, звичайно, мусив казати правду, що мріє.

— Ото ж то й воно! — торжествував Лаврін Легкоступ. — Отак би й зразу!

Сам він любив коней не менше, ніж Дениско, а то й дужче. Він міг здертись на спину будь-якому, навіть найноровливішому, навіть найскаженішому, й жоден не міг його скинути з себе. Якщо попадався гарячий, не звиклий ні до упряжі, ні до сідла, то й на ньому Лаврін почувався впевнено. І, мабуть, коні зразу відчували, в чиїх руках вони опинились, бо в Лавріна вони слухняні й сумирні, а якщо й пробували комизитись, то вистачало їх ненадовго.

Дениско й досі пам’ятає і завжди пам’ятатиме, як Лаврін об’їжджав одного молодого жеребчика, званого Булькою. Статурний, довгоногий, легкий у ході, він не хотів визнавати ніякого вершника. А що тільки витворяв, коли його загнуздав Лаврін! І дибки ставав, намагаючись скинути його, й зупинявся на повному скаку, а Лаврінові — хоч би що: він реп’яхом учепився до гриви, приріс до неї, й спробуй скинути, коли вже він добре знає всі ті хитрощі, той норов… Угомонився не зразу, лише згодом, та й то довго не хотів нікого іншого визнавати, тільки Лавріна. А він і радий з того, що Булька лише до нього йде, що Булька лише його підпускає.

А тепер Дениско, дивлячись на Бульку, й зовсім не може подумати, що таке колись водилося за цим конем. Постарішав, очі сльозяться, їздить на ньому всяк, хто захоче. І в роботі не перебірливий — везе те що слід: солому на колгоспне господарство, гичку, жом, возить людям торф із рудки, глину на толоку. Й нічим не одрізняється від усіх інших коней.

— Як об’їжджати коня? — розказує Лаврін. — А так, як я! Чіпляєшся до нього й тримаєшся! Хай він що хоч витворя, а ти держись! Щоб він відчув, що ти сильніший од нього. У коня норов, а й у тебе не з гірших!

— Хіба кінь за таке полюбить?

— Полюбить? — на хвилю дивується Лаврін Легкоступ. — А може, й полюбить? Чому б і не полюбити? Полюбить! Хіба всі ці коні, що зараз постаріли, завжди були такі? Рідко який не ставав дибки, а тепер подивись на них! Усі мене люблять!

Коні й справді любили Лавріна Легкоступа. Так, наче мали його за рівного самим собі, за однакового з ними.

— Ти чого до Ласуна внадився? — запитував Легкоступ. — Що ти в ньому побачив?

— Й сам не знаю, — відказував Дениско, не в змозі пояснити, звідки в нього взялась приязнь до цього старого коня.

— Гм… — вилітало глибоке з горла в Лавріна, й він підходив до одноокого Ласуна й гладив його по шиї. Кінь слухав ті пестощі спокійно, не кліпнувши своїм живим оком. Раптово Лаврін хижів із лиця, рвучко замахувався, наче й справді хотів ударити коня. Проте Ласун не боявся тих погроз, він тільки неквапно підводив морду й тужливо-спокійним поглядом втуплювався в Лавріна. А той говорив із якимось дивним захопленням: — Ти бач, не боїться, хороба! Колись не боявся, й тепер не боїться! Так, наче він і досі жеребець, наче він і досі дурний од своєї молодості!

Дениско мимоволі всміхався від тієї Лаврінової балаканини й сповнювався ще більшої приязні до важкуватого, з драбинястими ребрами під обвислою шкурою Ласуна. Бо вже багато наслухався про нього від конюха й від інших людей.

— Геть зовсім здав Ласун, — розказував Легкоступ. — Ти знаєш, який із нього був жеребчик? Літає — і все, гасає — і все, ти його не зловиш, не спиниш. Я ще пам’ятаю його матір: як наші наступали, то її, скалічену, лишили в селі. А вона оклигала, й хоч толку великого з неї не було, але ж, дивись, привела оцього Ласуна… Було не лоша, а кара божа… Як я сів уперше на нього, то думав, живим із нього не злізу… Що, тепер важко повірити?

Дениско лише стенав плечима — може, йому вірилося в те, що Ласун колись був буйним конем, а може, й ні.

Легкоступ сміявся:

— Одного разу, пригадую, запрягли його в грабарку. Вже й забув, хто запріг, а тільки як почав Ласун гасати по селу, то від тієї грабарки скоро вже й коліс не могли позбирати. Там тобі валяється обід, а там — шпиці… Звір страшний був! Що, не віриш?

Дениско таки починав вірити. Й тієї любові, що почував у грудях до Ласуна, більшало й більшало.

Лаврін довго не хотів признаватись, де ж це Ласун позбувся свого ока. Хоч і балакучий, завжди кортить потеревенити, а от про око не хотів розповідати. Й лише одного разу вирвалося в нього:

— То він од мене тікав так… Ну, як сказився… Табун саме коло лісу пасся, а тут до мене бригадир підскочив: дай гарного коня, треба в район гайнути… Ну, я йому Ласуна захотів дати. А Ласун тоді ще не дуже й звик ходити під сідлом. Що бригадир на нього сяде, то Ласун скине. Ну, дав я бригадирові спокійнішого, був у нас такий яблукастий, прудконогий, а сам собі думаю про Ласуна: ну, я тобі зараз покажу, ти в мене зараз погарцюєш. Ну й сів на нього, ну й почав на ньому гасати. З нього мило шматтям падає, а я йому п’яти в боки, і батожарою, батожарою його… Ну, а він, либонь, утямив, що мене злість узяла — і його теж злість узяла. Він і показав себе. Там річечка тече коло лісу, то він у ту річечку, хотів мене скинути. Ну, й не скинув, бо хіба я йому що? То він у ліс, а в лісі раз дибки, другий раз, а потім ще. І як крутнув мордякою, то ока як не було — видрав собі сухою галузиною. Я вже сам із нього звалився, бо хіба ж не злякаєшся, а за ним тільки залопотіло. Може, зопалу й не вчув, що поранився. То я потім подався навздогін за ним. Вийшов на галяву, а він, бачу, стоїть і вже не тікає від мене. Стоїть і плаче: з одного ока сльози біжать, а з другого кров. Спершу я боявся й підійти до нього — знав Ласуна, який він скажений, але ж і підійти треба, може, чимось іще зарадиш… Але як ти зарадиш, коли ока нема, тільки рана…

Дениско любив одноокого коня все більше. Навіть норовистий Булька, що гасав по господарству, не викликав Денискового захоплення, хоч усім здавався він конем і масті гарної, й крові гарячої. Бо хоч той Булька й носився отак, але ж і гонор свій одразу втрачав, як тільки чув на собі віжки або ж вловлював посвист батога.

Одного разу батько мав привезти трохи торфу з рудки, то він узяв у колгоспі Ласуна. Як Дениско зрадів! Гордо й щасливо сидів на грабарочці, тільки віжками посмикував, боячись і замахнутись на Ласуна. Все йому здавалося, що Ласун і ступає якось наче не так, як інші коні, й позирає на нього, Дениска, своїм живим оком розумніше й наче аж докірливо.

І малому Денискові було соромно, що оце він зараз їде на возі, в який запряжено Ласуна, й що в руках він тримає батога, яким може вдарити. Хотілося встати і йти пішки, бо це ж, мабуть, Ласун образиться на Дениска, а хлопцеві ой як не хотілося сваритися зі старим однооким конем!

Йому навіть здавалось, що Ласун розуміє людську розмову, а тому хлопець і боявся розмовляти, а коли вже говорив щось, то намагався не ображати коня. Наприклад, запитував:

— А коні розуміють одне одного?

Й пильно поглядав на Ласуна. А якщо кінь при тому ще махне хвостом, ніби стверджує, що зрозумів Денискове запитання, то Денискові геть і зовсім мулько на душі ставало.

— А коні розуміють людей? — ще пильніше позирав на Ласуна.

Коли приїхали на рудку, батько випріг Ласуна, щоб попасся між копанками, а сам узявся накладати торф на воза. Дениско помагав батькові, а потім до Ласуна подався. То йому кущик дикого щавлю вирве, то мишійки з-над дороги принесе, щоб Ласун закропився смачною пашею. Ласун не відмовлявся, з’їдав усе те з Денискових рук, а для хлопця більшої радості не могло бути.

Потім вони повертались назад. Ласунові було важко тягти по луговинню, він міцно впирався, натягуючи посторонки, а віз сухо повискував і ледве-ледве посувався. Денискові від того маркітно ставало на душі, наче то йому самому так важко. Непомітно від батька зняв із воза один кусок торфу й викинув у траву. А коли хотів викинути другий, то батько побачив.

— Е-е, хлопче, — сказав, — це ж навіщо ти паливом розкидаєшся?

Дениско пек-мек, а до ладу й слова не може сказати.

— А чи його в нас так багато?

— Багато?

Денискові геть зовсім зле стало, він ладен був крізь землю провалитись. Хіба поясниш батькові, що знімав торф, аби Ласунові легше було везти?

Вибрались на дорогу, тепер колеса рипіли не так натужно, й Ласун пішов хоч і не прудкіше, зате веселіше. Й Дениско повеселішав, і все позирав у живе Ласунове око, наче хотів зауважити там крихту тями і вдячності.

Коли на подвір’ї з воза зсипали торф і батько подався до хати, хлопець зостався коло коня. Погладжував по шиї, перебирав йому не таку вже й густу гриву, казав:

— Люди є всякі, Ласунчику. Ти на всіх не гнівайся, бо хтось тебе скривдив, злий і недобрий, а ти маєш у серці зло на всіх. Якби ми жили з тобою, то я ніколи й пальцем не зачепив би тебе, не возив би на тобі нічого, в плуг і борону не запрягав би.

Ласун слухав уважно, у нього здригалось то одне вухо, то друге, і в живому оці блищало розумне світло. Від того світла Денискові ставало ще краще.

— Я всіх коней люблю, а тебе найдужче. Якби тебе віддали мені, то я доглядав би тебе, водою напував, сіном годував, а якби ти хотів послухати книжку, то й книжку тобі прочитав би, я вже навчився.

Потім батько подався на колгоспне господарство, щоб воза відвезти, щоб Ласуна поставити в стайню. Сам подався, а Дениска з собою не захотів узяти, бо пізно вже, мовляв. То Дениско коло воріт стояв, дивився вслід, і так же йому було шкода розлучатися зі старим Ласуном, що поволі тягнув порожнього воза, аж сльози стояли в очах…

Якийся час Дениско не навідувався на стайню, а коли прийшов, то Лаврін Легкоступ ще здалеку закричав йому:

— А привіт, привіт! Де блукав, де пропадав? Що, діла тебе заїдають?

— Діла, — згодився Дениско, всміхаючись.

— Ото ж то й воно! — підморгнув Лаврін. — А тут без тебе таке коїться, таке коїться…

— Що ж тут коїться? — похололо серце в Дениска.

— Та Ласун твій занедужав, — спокійно, наче щось буденне, сказав Лаврін. — Не п’є, не їсть. Може, з твоїх рук візьме?..

— Чого ж це він занедужав? — поспитав Дениско неслухняним язиком.

— А чого ж іще? Старий зовсім, ледве тримається на цьому світі. Того й охляв, що старий.

Крізь щілини в стрісі падало додолу густими яскравими сніпочками сонячне проміння, літали над головою ластівки, проте Дениско нічого того не бачив. Він ішов до станка, в якому завжди стояв Ласун. Кінь зараз лежав, одкинувши ноги. Витягнув довгу шию, кістляву морду поклав на підстилці, як неживу. Обоє очей мав заплющені — й вибране, й живе. Дениско зупинився, не в змозі далі й кроку ступити, щоб погладити Ласуна, щоб поголубити його гриву. Стояв і дивився, й чим довше стояв, тим давкіший клубок виростав у горлі, а по тілу ширилася знемога й млість.

Кінь, либонь, відчув, що хтось коло нього стоїть, бо раптом живе його око розплющилося — повіки повільно сповзали з нього, наче розчинялася важка брама, й Дениско прикипів зором до того ока: впізнав його кінь чи не впізнав? Верхня повіка затремтіла, з-під неї заструменіло сльозовиння, зволожуючи сухий блиск опуклого ока, і, здалось Денискові, кінь не впізнав його, бо в погляді не відбилось нічого. Зрештою, в оці таки заблищало щось, спалахнуло світло, й Ласун, смикнувшись, підніс морду вгору і, напружившись, наче аж через силу звівся на передні ноги, потім на задні. Якусь мить стояв, похитуючись, і, великий, худий, із запалими боками, здавався зараз страхітливим.

Підійшов Лаврін Легкоступ і сказав весело:

— Ого, звівся! Може, Дениску, він іще і в возі походить, га?

— Де вже йому, — злетіло з Денискових уст.

— О, та ти цього Ласуна ще не знаєш! Він живучий, а гордий який!

І відійшов. А Дениско, боязко всміхаючись, наче тим своїм усміхом міг образити Ласуна чи кривду йому заподіяти, ступив до нього ближче, поклав йому долоню на лоб.

— Це правда, так? — запитав. Одноокий кінь ледь-ледь голову опустив, наче стверджував.

— Ти йому води дай, хай поп’є! — гукнув Лаврін Легкоступ із кутка стайні. — Бери ось відро!..

Дениско схопив відро, кинувся надвір до журавля. Журавель був важкий, але в хлопця звідкись взялася сила, він зумів витягнути повнісіньку баддю, перехилив її, сопучи, й майже бігцем кинувся назад. Коли підійшов до Ласуна, то кінь знову лежав, і ноги свої повідкидав так, що важко було й дивитись. Дениско, мерзнучи зсередини від недобрих передчуттів, поставив перед конем відро води, але той лише оком скліпнув раз і вдруге — та й усе.

— Ну, пий! — припрохував Дениско. — Чуєш, Ласуне? Чого ти такий? Попий, то полегшає, відляже від серця. — Він звертався до коня так, як мати зверталась до нього, Дениска, коли йому нездужалось. — Бо зовсім охлянеш, кому тоді будеш потрібен?

Ласун слухав, і з ніздрів йому текли дві слизяні смужки. Вирвалося зітхання, наче в людини.

— Старість — не радість, але чого так переживати?..

Що не казав Дениско, як не вмовляв, проте кінь не звівся, не скуштував води. Він то заплющував око, то позирав на Дениска так сумно, наче дивився на нього з того світу.

— А ти не переживай! — легенько вдарив Дениска по плечу Лаврін Легкоступ. — Чого переживаєш? Цей кінь ще не з таких історій видряпувався, то порятується і з цієї. Ти ще не знаєш Ласуна, а я вже добре його вивчив, бо ходжу коло нього всеньке його життя. Ти знаєш, що всеньке його життя отак-о переді мною?! — І він показував обидві свої долоні, мозолясті, в чорних борозенках. — Е-е, Ласун! Він іще покаже себе. І побіжить, і полетить! Бо така в ньому кров, Дениску, невмируща…

І, здається, хлопець повірив конюхові — й що кров невмируща в старого коня, й що полетить він, і побіжить! Бо коли йшов зі стайні, то сказав Ласунові «до побачення» і навіть усміхнувся йому — своєю доброю, наївною й трохи наче аж винуватою, вибачливою усмішкою.

Наступного дня вибралась Денискова мати в гості до своєї сестри. Треба було йти за три села, не так і близько, то мати довго збиралась. А ще довше збиралась тому, що давно вже не була в своєї сестри й що сестра видавала свою старшу дочку заміж. Мати вагалась, чи брати з собою Дениска, а потім усе-таки взяла, бо не хотіла залишати його на батька…

Дениско дуже гарно почувався на весіллі, він там і співав разом із усіма, й танцював, а що на весіллі грав духовий оркестр, то музиканти дали йому подути у велику срібну трубу. Щоправда, в Дениска нічого не вийшло, бо він дув, дув, а з великого розтрубу сурми виривалась не музика, а якесь знеможене зітхання.

І за тих кілька днів, які Дениско провів у гостях, він не згадував про Ласуна, бо так йому було добре й цікаво. Та коли вони з матір’ю рушили назад, то раптовий спомин про одноокого коня сколихнув Денискові душу, й перед ним яскраво постала картина його останніх відвідин стайні, як Ласун лежить на перетертій солом’яній підстилці й не може звестись, як у нього повільно розплющуються повіки, відкриваючи сухий блиск великого, печального ока. Дениско здригнувся від цього спомину, і вже ні про що не міг думати, тільки про Ласуна…

Повернулись додому, Дениско крутнувся туди-сюди, а потім одразу зіслизнув із обійстя, наче його вітром підхопило. Прискочив на колгоспне господарство, до стайні, а в тому станку, де завжди Ласун стояв чи лежав, порожньо, лише прим’ята мерва валяється. Дениско ще раз хутенько пройшовся по стайні — хоч би тобі одненький кінь. А де ж Лаврін Легкоступ, чому його не видно?

Зустрів Лавріна надворі, той ішов назустріч із вилами в руках.

— О, здоров, здоров, — привітавсь, як до рівного собі. — А де ж це ти пропадав? Десь тебе не видно було…

Дениско не відповідав, дивлячись Лаврінові просто в рот і чекаючи, що той ще скаже. Хто зна, чи Лаврін утямив, що Дениско очікує, чи не втямив, але сказав просто й спокійно, навіть сумні іскорки не спалахнули в його зорі:

— А Ласун здох…

Губи Денискові стислися, шкіра на лобі зібралася складками — невідривно стежив за Лавріном, очікував, що той іще скаже.

— Отам зарили, — мовив Легкоступ і, спохмурнівши раптово, кивнув головою на ярок за колгоспним господарством, куди звозили й зсипали різний непотріб, де закопували здохлятину й мерлятину.

Кивнув головою на ярок — і пішов. А Дениско як примерз до землі, спершу й зрушити з місця не міг. Потім почвалав, ледь-ледь переставляючи ноги. І зразу ж повернув назад, бо йшов додому, а йому ж треба було йти в отой ярок…

Довго там не блукав — було видно латку свіжої землі поміж різних покидьків. Дениско зупинився коло неї, боячись ступити на ту землю. Тупо і вперто дивився собі під ноги, наче сподівався побачити хтозна-що, але нічого не бачив, крім землі. Земля — та й усе, земля — та й годі. Він стояв на місці, щось намагався втямити, намагався щось осягнути своїм невеличким розумом, але розум його нічого не міг відкрити для нього. Наче Дениско стояв перед велетенськими дверима, замкнутими навічно, та ще й ключа до них не знайдеш, бо загублено його невідомо де.

Нагнувся, колупнув пальцями землю, взявся розгрібати, її. Виросла ямка, але землі не було краю, вона лежала перед ним німа, чорна, загадкова, — й Дениско облишив порпатися в ній. Наче віра покинула його, що йому під силу щось повернути, що він у змозі розгадати загадку…

От і все про Ласуна та його смерть. А може, не все? А може, не все, бо потім скрізь Денискові бачився одноокий кінь. І часто згадувалось, як вони їздили з батьком і привозили на ньому торф із рудки. Й те, як він завжди лежав чи стояв подовгу самотиною в лузі, і як він тоді, в стайні, не міг одірватись од землі, не міг устати, а потім не захотів пити воду, принесену Дениском. І ще часто Дениско вибігав до воріт, зачувши на дорозі гуркіт воза, й ще довго в кожному коневі ввижався йому Ласун. Але то все були інші коні — хай і молодші, хай і прудкіші, хай і дужчі, але не такі, як Ласун. І ще не раз підступав Денискові до горла давкий клубочок, а на груди давила якась вага, коли він бачив лошаків, як вони бігають наввипередки, як пустують, коли чув, як вони голосно й щасливо іржуть.

А на стайню він перестав ходити… Може, тому, що не хотів зустрічатись там із Лавріном Легкоступом, а може, з іншої причини, про яку й сам Дениско не здогадувався…

ОПОВІДАННЯ


КАМІНЧИК, ЗНАЙДЕНИЙ У САДКУ


Колись у дитинстві покарали мене за щось — не дали дочитати книжку, яка дісталась мені нелегко і яку я мав повернути її власникові днів за два чи за три. Я потім шукав ту книжку скрізь — у запічку, під матрацом, лазив під комод, повитирав усеньке павутиння в коморі, до хліва заглянув — і все марно. Охопив мене розпач, бо книжка була надто цікава, розсердився я на всіх, і на себе теж розсердився чомусь.

Отак сидів під старою грушею в садку — й сердився. Світ мені став немилий, небо здавалось похмуре, дратував пташиний щебет. Прогуркотів по вулиці автомобіль, і мені не закортіло вискочити з обійстя, щоб подивитись на нього. Пролітали в синьому небі лелеки, а мені то все було байдужісінько.

Якась чудернацька мураха вилізла з-за грудки, поворушила вусиками, а потім хутенько так побігла, наче за нею гнались, — а мені не захотілося взяти мураху до рук, роздивитись її. Не захотілось — і край.

Бо стояло перед очима все те, що я прочитав недавно. Як розбишакуватий хлоп’як тікав із дому, його пригоди, його мандри стояли перед очима. Йому таки пощастило, бо опинився на кораблі, його не висадили на берег у першому-ліпшому порту. Цікаво, а з ким вони зустрілися тоді біля мальовничого острівця — з піратами чи не з піратами?.. Далі я нічого не знав, бо книжку відібрали.

Й треба ж було мені так зачитатись, що корова, яку пас, зайшла в сусідський город.

Либонь, корову нашу ніхто не любив — уредна й неслухняна, давно годилося б продати, та покупець не знаходився. Може, покупця й знайшли б, та молоко вона давала дуже сите, сметани завжди в глечиках настоювалося стільки, що ложкою не прогорнеш. «Піду і Ласку наб’ю, щоб знала, це вона винувата», — вирішив, підводячись.

Збоку від стежечки блимало в траві щось. Я нагнувся й підняв невеличкий, добре відшліфований камінчик. Продовгастий, він був різнокольоровий. Одна плямка на сірому її тлі світилася сивим смушком, що по краях ледь-ледь жовтів, а за тією жовтизною цвів справжнісінький розлив оранжевого. Те оранжеве на камінці було найяскравіше, воно вбирало зір, а вже за ним починалося синє, тільки воно не яскравіло, а бліде було, наче хто порохом його притрусив. І ще була цятка червоного кольору, наче відблиск піонерського галстука… Я взявся витирати той камінець об сорочку, і скоро він зробився чистий, оранжеве поніжнішало, а на синьому відкрилися якісь ледь-ледь примітні золотисті плямки, й червона цятка заяскріла вогником.

Де в нашому садку міг узятися цей камінчик? Я знав, либонь, кожну грудку землі тут. Під сливами в нас бита цегла лежить, поіржавіла бляха, лахміття. До яблуні ренет підкочено великий камінь, щоб нам, дітям, було легше вилазити і рвати яблука. Ген чорніє розсохла бочка, яку батько давно вже збирається полагодити, але й досі так і не зібрався. Знаю, на якому дереві який сучок, знаю, де гілка відмерла, де лишаї ростуть, де на сливах і вишнях молодий чи старий глей, який сколупуєш нігтем і їсиш.

А звідки міг узятись цей камінчик?

Барвистий, він лежав на моїй долоні, зібравши в собі різнокольорові вогники, а ті вогники здавалися живими, бо так старанно я натер свою знахідку. Коли перевернути камінчик, то вогники спалахували іншими відтінками, — і поки я дивився, як той камінець міниться розмаїтими своїми барвами, гнів мій швидко й непомітно розтанув, наче його не було. Раптово я забув про все — й про те, що книжку в мене відібрали, й про те, що читання я обірвав на найцікавішому місці.

І — як не дивно — зовсім мені перекортіло йти до хліва й бити нашу Ласку. Не те, що я пошкодував її (бо хіба можна пошкодувати таку забрьоху, таку заброду, від якої ні спасу, ні порятунку немає), а просто я перестав думати про неї. Нехай собі стоїть у хліві, нехай собі ремиґає, бо напаслась, та й гички їй у жолоб підклали.

Все ще тримаючи на долоні камінчик, я підвів угору голову — і знову побачив над собою лелек. Летіли вони невисоко, летіли плавно, і стільки легкості було в їхньому льоті, що зненацька в мені прокинулася певність, що і я так зможу, якби тільки захотів. У грудях, у всьому моєму тілі з’явилося збудливе тремтіння, якийсь холодок пронизав мене і задрижав у горлі, наче там застряв ковток студеної води, це все від хвилювання, від тієї раптової певності, що я можу летіти.

Звідки набралося стільки лелек? Ніби з усіх навколишніх лугів напливли вони в оцю синю безодню над нашою хатою, ніби і з ближчих сіл прилетіли, — як я міг досі не дивитись на них, як міг не дивуватись і не вражатись?

Зір мій стомився, опустив я голову — в жмені моїй лежав довгастий невеличкий камінчик, наче витканий з різних барв…

Пішов я по вулиці — просто так пішов, без мети. Може, на щось натраплю чи щось побачу. Вітерець ішов зі мною поруч, то відстаючи, то випереджаючи, і скрізь він зоставляв свої сліди — на листі дерев, на куряві. Якби я захотів, то бігцем пустився б, і тоді він нізащо мене не випередив би, але мені чомусь не хотілось того. Так, наче тим я міг скривдити цей лагідний і теплий вітерець. Нехай собі вичворяє, що йому вгодно.

Йшла мені назустріч Маринка — рябе дівча, з якого всі діти завжди підсміювались. І я теж підсміювався, хоч ця Маринка не заподіяла мені нічого лихого. Підсміювався, хоча, коли чесно зізнатись, вона мені чимось і подобалась. Чим саме? А хто його знає. Може, тим, що очі в неї широко розплющені, наче здивовані чи вражені чимось. А може, тим, що на людей вона завжди так дивиться зачудовано, наче ніколи досі не бачила їх. Та ще в неї голос такий мелодійний, такий ніжний, що іноді противно стає, а іноді — приємно. Проте частіше стає все-таки приємно.

Вона, забачивши мене зоддалік, хотіла з дороги звернути, щоб обійти. Побоювалась, либонь, що глузувати почну, що зачіпатиму. То я прудко подавсь їй назустріч, та все всміхаюся, щоб бачила, що нічого проти неї не замишляю.

— Слухай, — кажу, — ти куди йдеш?

А вона стала й ніяк не зважиться відповісти мені.

— Куди? — питаю. І ще приязніше всміхаюся їй.

А вона все не відповідає — побоюється. Знає, що від мене всього можна сподіватись.

— А ти куди? — зрештою в мене питає.

— Так собі йду.

Її великі очі ще більшими стали, наче дивину якусь почула, та й собі відказує:

— І я йду.

— Та ти не бійся, — кажу їй. — Не бійся.

— Я не боюся, — вона мені, а видно, що перелякалась, бо з голосу чути. — Тільки мені йти треба.

— То йди, — я їй великодушно.

Їй би й піти зразу, а вона стоїть, ніби щось підступне почулось їй у тому, що я сказав.

— Не бійся, — знову їй, — іди.

Вона боком-боком, позираючи на мене скоса, взялась відступати від мене, а потім усе швидше, швидше, а потім як дремене! Ну й чудна! Я з нею по-доброму хотів поговорити, хотів розпитати про все, а вона думала, що кривдитиму. Ото стояла біля мене й тремтіла.

— А хіба я міг її скривдити? Не міг я скривдити її — і я розтулив долоню, розглядаючи той камінчик, що знайшов у своєму садку. Долоня спітніла, й вологий камінчик здавався тепер іще красивіший. Хотілося притулити його до губ і поцілувати. Але я не поцілував. Тільки знову взявся старанно терти його об сорочку — може, засяє він новими іскрами, інші народяться на ньому барви? Я натирав той камінчик, і в душі моїй усе розвиднялося й розвиднялося, вона ставала добріша й краща.

Йшли мені назустріч люди, й мені хотілося запитати в них: «А чи ви знаєте, що в мене є камінчик? А чи ви знаєте, що це за камінчик?»

Але вони проходили мимо, заклопотані своїми справами, і, либонь, зовсім їм було байдуже до того, є в мене той камінчик, а чи його немає.

За сільською крамницею лежав запущений город, який давно вже не копали й не засаджували. Він блекотою та бузиною заріс, кропивою, чортополохом — сюди різний непотріб із крамниці викидали, та й люди з ближчих обійсть теж зносили. На цьому городі можна було сховатись, коли вже вдома ніде схованки не знаходив, тут і коти знаходили собі притулок. А одного разу я бачив, як із цих чагарів заєць вийшов. Саме вийшов, а не вискочив. Було це восени, ще не пізня година стояла, він ліниво так виплив на дорогу, і я навіть не здогадався спочатку, що то заєць. Наближався собі до нього, а він ледачкувато тюпав через дорогу. А коли вже він наддав ходу, то я зразу догадався, що то заєць, та вже пізно було!..

То в цих чагарях за крамницею завжди знаходив собі притулок шолудивий цуцик, нікчемне таке собача, яке всього на світі боялось, од усього тікало. Воно й голосу, либонь, свого не мало, бо не осмілювалось ні гавкнути на когось, ні ошкіритись. Ніхто йому ні кусня хліба не кине, ні вареної картоплини, а про те, щоб кістка яка перепала, — й говорити не доводиться. Ото він і тримався біля крамниці, де зрідка мав таку-сяку поживу, та й тієї не мав би за дужчими та спритнішими собаками, якби не добре серце продавщиці — вона жаліла цуцика.

Я зразу його побачив — сидів під кущем блекоти й жалібно дивився на мене закислими очима. Він уже такий настраханий, що навіть не кинувся тікати від мене: знав бо, хоч від кого б ховався, то однаково не сховається.

— Привіт, привіт, — сказав я йому, — як діла?

Він моргнув підсліпуватими очима й навіть хвостом не поворушив.

— Не життя, а тьху, — вгадав я собачий настрій.

Цуцик із мого тону здогадався, либонь, що бити його не збираюсь, і поволеньки підійшов до мене.

— Ну, — сказав я і відчув, що голос мій затремтів од раптового жалю до цієї загнаної істоти, — чи не підеш зі мною?

Він опустив голову до самої землі й не підводив очей.

Ледь-ледь тремтіла шкіра на спині, й патлатий, у реп’яхах, хвіст здригався.

Я нагнувся й провів долонею по шиї — цуцик присів ще нижче й затремтів дужче.

Мені стало ще жалкіше його. Підняв з землі — цуцик прищулився, безпорадно розчепірив лапи, безвольно звісив голову, й рудувате його ніжне черево з дрібними сосками затремтіло.

— Що ж, ходімо до мене додому.

Я не поніс його до хати, бо знав, що його зразу ж хтось викине на вулицю — бо хіба ж можна таке страховидло тримати серед посуду, серед одягу? І не лише викинуть, а й занесуть його так далеко, що цуцик не тільки на це обійстя не втрапить, а й у село. Тому я шаснув до хліва, по драбині здерся на горище — й тут, серед шерехкого сіна, залишив малого шолуденка. Хоч він і зостався в темряві, проте не заскімлив перелякано, бо, очевидно, здогадувався, що я друг його, що допомогти хочу.

З хати я непомітно виніс для нього трохи хліба, якихось кісток у помийниці знайшов.

Я навіть не кликав його на горищі — він сам, непомітний у темряві, підкотився до мене, а що я на колінах повз, то він в обличчя тицьнувся своїм писком.

— Тихіше, дурнику, — порадив я йому, — не шелести, чуєш…

Він, мабуть, зрозумів мене, бо їв тихцем.

Увечері я сидів під хатою, стискаючи в руці свій камінчик. Уже посутеніло, і в небі вийшла на пашу ціла отара зірок, а за ними й місяць — їхній пастух. Я дивився на небо, й такі думки з’являлися в моїй голові, що я про них ніколи й розповісти не зумію. Не зумію розказати й про те, який тоді вечір славний був — здається вилікував би найхворішу душу, як ото подорожник будь-яку рану лікує.

Мене кликали до хати, та я не йшов. Мабуть, гадали, що я все ще серджусь, а я про те й подумати не міг, щоб сердитись. Бо хіба можна сердитись, коли всі ті зірки не тільки в небі, а й у твоїй душі?

І коли в твоїй руці отой несподіваний камінчик, знайдений у садку.


ХЛІБ ВІД ЗАЙЦЯ


Влітку і восени бабуся приносила внучатам яблука чи грушки. Зимою ж був хліб від зайця. Вона добувала окраєць з хустинки чи з-за пазухи, і він пахнув свіжістю й морозом. Люда і Вітя мали від тих ласощів по половині, вони їли їх похапцем. Зовні хліб від зайця нічим не відрізнявся від того, що лежав у них на столі, але на смак він був незрівнянно кращий. Навіть передати не можна, який він був на смак. Це можна було тільки відчути. Люда і Вітя з жалістю дивились, як меншають шматки хліба в їхніх руках, але не могли втриматись, щоб не їсти, щоб зберегти бодай до вечора, — дуже було смачно.

— А де ви на цей раз перестріли зайця? — питав бабусю білоголовий Вітя, який вірив у нього від усього свого щирого серця, бо був найменший.

Люда також вірила, але вона була старша, а одного разу мама сказала бабусі, що ніякого зайця немає.

Вітя тоді й слухати не хотів про це, а Люда — слухала. Вона навіть сказала якось, що заєць, можливо і є, але він свого хліба нізащо не віддасть.

— А цього разу, дітки, — починала бабуся, — я його стріла в лісі.

— Який же він був?

— Сірий, сірий.

— І він нічого вам не казав? — допитувався Вітя.

Люда сказала:

— Це ж він для зайченят ніс хліб, а ви взяли. Він більше ніколи не дасть.

— Не дасть? — турбувався Вітя.

— Ну, той самий, може, й не дасть, — згоджувалась баба, — але інший дасть. Бо в лісі багато зайців.

— От добре! — радів Вітя.

Бабуся гостювала в них, а потім поверталась додому, в сусіднє село…

Якось видався погідний день. Люда з Вітею гралися на вулиці. Серед голубого неба котилося далеке, холодне, хоча й усміхнене, сонце.

— А я зараз піду, — сказав Вітя. — В ліс.

— Навіщо?

— Здибаю зайця.

— І віднімеш у нього хліб? — загорілись у неї очі.

— Угу…

Вони, таємниче озираючись, вибралися із свого, добре знайомого подвір’я на шлях. І на шляху також озирались: щоб не помітили батьки та не вернули назад. Ноги загрузали в снігу.

— А ти знаєш, де ліс? — запитала Люда.

— Там, за селом, — зробив Вітя непевний рух рукою.

Тепер вона йшла неохоче, лінькувато. У неї розв’язався черевик, то вона довго длубалася біля нього, доки зав’язала.

— А я не хочу йти, — сказала раптом.

Вітя здивувався.

— Чому? — запитав.

— А мама казала, що ніякі зайці не дають хліба. То бабуся з дому приносить.

І вона, повернувшись, побігла назад.

Вітя почував себе скривдженим і трохи розгніваним. Не сподівався, що все може повернутись так. Хай би Люда сказала зразу, що не хоче йти, а то пішла, а тепер назад вертається. І невже бабуся обманює? Ні, бабуся завжди каже чисту правду. Та й не може такий смачний пахучий хліб бути не від зайця!

Він повільно рушив з місця, подався уперед трохи неохоче, але далі — все рішучіше й швидше. Поминув величезний громадський сад, кілька хат під солом’яними стріхами, — і ось уже кінець їхнього села. Попереду слалась біла смуга поля, а за нею темнів ліс. Те хвилювання, яке трохи втихомирилось у Вітиних грудях, зараз знову затремтіло тривожно й ниюче, і ноги самі приростали до землі, не наважуючись зрушити, щоб нести його до лісу, де мав стрітися заєць.

А Люда подалась на ставок. Вона ковзалась на черевиках, а то їздила з дівчатками на санчатах. Додому повернулась пізно, вже вечоріло.

Мати накинулася на неї:

— Ти де була? А Вітя де?

— Я каталася на ставку. А Вітя пішов у ліс.

— У ліс? — здивувалась мати.

— Авжеж. Він хоче принести хліб від зайця.

У цей час біля воріт почулось хропіння коней, завищали полози саней. Якийсь дядько зіскочив з саней і, несучи на оберемку Вітю, пішов до ґанку, де стояла Люда і мама.

— А де ж ви надибали його? — спитала стурбовано мати.

— Серед лісу.

— Ви дивіться, — жахнулась мати. — Таке вперте дитя.

— Авжеж, — погодився дядько. — Йшло хліб віднімати в зайця. Ха-ха!..

— Ну, спасибі вам, — подякувала мати.

Дядько не відповів і, риплячи чобітьми, подався геть. Скоро вйокнув на коней, поїхав.

— Ах ти ж сякий-такий! — почала сваритись мати.

Але Вітя не заплакав. Він тільки шкодував, що його піймали і привезли додому. Він хотів утекти, але дядько міцно притримував його рукою…

Увечері повернувся з роботи батько, і вони з матір’ю довго розмовляли про Вітю.

А Люда почувала себе осоромленою. Вона спершу навіть перед очі не хотіла показуватись малому братові, читала якусь книжку з малюнками. Але коли він улігся спати, вона не втерпіла й підійшла до нього.

— Вітю, — тихенько покликала.

Він подивився на неї свіжими, блискучими очима.

— Що ти бачив?

— Ліс. Великий такий… Там яр чорний… Хотів спуститись, але дядько не пустив…

— Вітю, ти сердишся на мене?

Він нічого не відповів. Їй стало гірко, і вона заплакала. На той плач прибігла мати.

— Ой, ці діти, — бідкалася вона. — Вічно з ними клопоту наберешся. Вигадують щось, плачуть.

Люда плакала, мати її заспокоювала, а Вітя дивився на них чистими, свіжими очима…

СКАЖЕНИЙ ЧОРНОБИЛЬСЬКИЙ СОБАКА


— Дитино, й чого ти граєшся з тією Пальмою?

— Але ж Пальма така славна!

— Собака як собака.

— Е-е, така — та не така!

— Подивись, осліпла на ліве око.

— Хтось вибив їй око.

— Й окривіла на задню лапу.

— Хтось ударив по нозі, чи колесо переїхало.

— Е-е, то неспроста — й око сліпе, й крива лапа. Бо якби здоровий собака, то здоровий. Дивися, завтра щось станеться з Пальмою, а ти все коло неї та коло неї. Аби тобі не передалося.

— Що, мамо?

— А те, сину. Хіба вгадаєш собачі болячки? Але чого лізти до собачої зарази, коли можна й не лізти? Не лізь, сину, прошу… Може, Пальма скажена.

— Таке скажете! Хіба не видно, що не скажена?

— Видно чи не видно, а на завтра хіба вгадаєш?

Скільки в Грицька вже було таких розмов з матір’ю! Після таких розмов-застережень, розмов-залякувань йому ще дужче кортіло до Пальми. Бігали по селу: куди собака — туди й він, куди він — туди й собака.

Ось і зараз, поснідавши та виждавши слушну мить, коли мати подалася в комірчину, Грицько вужем вислизає з хати надвір, а надворі — сонце в небі схоже на велетенський барабан, саме небо — наче синє море штормить у безмежній високості, на деревах бруньки бубнявіють, шпак на яворі за хатою солодко щебече — мало не захлинається від свого солодкого співу, білий півень з калиновим гребенем сурмить у дзвінку-предзвінку сурму.

Весна!

А де Пальма?

А вона виходить із-за комори й тюпає назустріч Грицькові. Руда, патлата, весь час відхиляє веселу, з роззявленою пащею морду вбік, аби краще дивитися вперед здоровим правим оком, хвіст запобігливо-покірно опущено до землі. А що накульгує на задню лапу, то посувається підстрибом, хребет прогинається донизу.

Черево в Пальми важко обвисає, чорно-лілові соски мало не по землі волочаться.

Грицько гладить долонею собаку поміж вухами, Пальма вдоволено примружується, шкіра на голові тремтить, вуха сіпаються, хвіст спроквола звивається по землі.

— Коли ощенишся? — питає Грицько.

На його запитання Пальма ще вдоволеніше примружується.

— Скоро?

Пальма лиш хвостом по землі мете.

— Ну, ходімо подивимося на світ, бо вже весна… О, джміль!

Брунатно-золотавий джміль бринить у повітрі, наче то брунатно-золотава грудочка застиглої, тужливо-радісної музики. Ось джміль рушає понад землею — і вони слідом за джмелем через садок. Ось за садком джміль завмирає, гудучи, й вони також зупиняються. І ще Пальма запитально-щасливо поглядає на Грицька здоровим блискучим оком. Ось джміль летить поміж верболозів, на яких понабухало багато жовтих пухнастих котиків, і вони слідом за грудочкою брунатно-золотавої музики, та вмить джміль десь зникає, гасне його тужливо-радісна музика, Грицько з Пальмою розглядаються довкола — немає джмеля, десь принишк непомітний, причаївся.

За верболозами — річка, від річки поміж осоки стелеться рукав з блакитно-зеленою водою, а в воді стоїть риба.

Риба геть дрібна, стоїть більшою та меншою зграйками, тремтить на ледь видній течії, що стиха погойдує їх, наче темний цвіт водоростей. Зграйки дрібних риб стоять проти течії, зрідка яка риба вивернеться боком — і тоді спалахне — зблисне на сонці мілкісенька дрібна луска та й погасне, бо риба вирівнялася в зграйці, та через якусь мить друга риба так само хитнеться, так само спалахне-зблисне, через якийсь час третя риба так само…

Наче у воді — наче в небі темному — безшумно, загадково пульсують мініатюрні блискавки, наче там спроквола збирається на таємничу грозу, але без грому, без шалу.

Пальма нахиляється над блакитно-зеленим рукавом, наче ось-ось ладна лапою пацнути по воді, наполохати зграйки риб, погасити неквапливе мерехтіння маленьких живих блискавок на жовтому піщаному дні. І запитально дивиться на Грицька веселим щасливим оком.

— Е-е, Пальмо, не можна. Хай собі плавають, у них теж весна.

Пальма слухається і задкує від води, а риба так і стоїть зграйками, непотривожена, нерозгадано таємнича…

Набігавшись, повертаються додому, а мати стоїть на воротях і свариться:

— Носить вас і носить! Себе не жалієш, Грицьку, бігаєш з ранку й до вечора, то хоч би суку пожалів.

— Я жалію! Жалію… — виправдовується син.

— Жалієш? Так ти жалієш, — розпалюється мати. — Нема в твоїй душі милосердя. Сука не сьогодні, то завтра ощениться, в неї цицьки по землі волочаться, а ти її ганяєш. Хай спочине, й сам спочинь.

Пальма розуміє материні докори та й, опустивши морду, йде в кущі за хату, в своє кубло. Наче вона в чомусь винувата. А Грицько звішує голову на груди. Наче він у чомусь винуватий. А мабуть, і винуватий?

— Що ж ми робитимемо з ними? — журиться мати.

— З ким? — не тямить Грицько.

— А з цуценятами, які приведе Пальма?

— А що з ними робити?

— Справді, що з ними робити…

— Хай живуть… Роздамо! — знаходиться Грицько.

— Роздамо? Кому?

— Людям!

— А хто їх візьме, ти думав?

— А чом не візьмуть? Візьмуть.

— Ех, дитино, та не візьмуть від Пальми, ось не тямиш ти. — Мати через ворота виглядає на дорогу — ліворуч виглядає, праворуч, наче гостей чекає. — І де тільки такі недобрі люди беруться…

— Хто, мамо?

— Хто!.. — бурчить. — А ті, що Пальму кинули напризволяще.

— Напризволяще? Але ж Пальма до нас прибилась, а в нас хіба — напризволяще?

— Якби ще так тямив багато, як багато говориш… Води принеси з криниці, а то дармуєш весь час.

Грицько йде в сіни по відро, і поки там крадькома пхинькає у рукав, то мати вже балакає з дідом Кирилом, їхнім сусідом через дві хати. Дід Кирило схожий на побурілого корча, який довго пролежав у драговині, й руки та ноги в діда — мов корчумаки, й лице — жаб’яче, з жаб’ячими очима та жаб’ячим ротом. Грицько поволеньки ступає до криниці, а сам нашорошує вуха на їхню балачку.

— Таки не слухаєте мене, — це скрипучим голосом дід Кирило.

— Та слухаю, чом не слухаю.

— Еге, слухаєте, але не чуєте. Чи я вам не казав за ту суку? То ж чорнобильські люди її загубили, ген отам за селом прив’язали до верби. Прив’язали — а самі гайда машиною світ за очі від Чорнобиля та від своєї суки. Я тоді проснувся посеред ночі — що воно виє? Вовк — не вовк. Якби не коло цвинтаря, то не побоявся б і піти подивитися з вилами в руках, а то — коло цвинтаря. Дочекався досвітку — і пішов. Аж, бачу, собака, хтось прив’язав до дерева. То мені пізніше сказали, хто прив’язав, бо таки наші сільські бачили.

— Горе і є горе, — це мати сумно.

— Побачила мене — й перестала вити, лащиться. Ну, раз лащиться, то не страшно, я й відв’язав, її мотузком прип’яли. Тікай, кажу. А вона й не знає, куди тікати, бо слід прохолов давно. Ось і зосталась коло верби, а ваш Грицько там і знайшов її.

— І як то люди Бога не бояться? Прив’язали до верби…

— А чого тим людям боятися Бога, коли Чорнобиль страшніший? Вони й самі — як оцей собака.

— Таке набалакаєте, діду Кириле.

— А таке! — дід затято.

— Чого ж вони за собаку страшніші?

— А того, що були там, де і їхній собака!

— Були, авжеж, то й що?

— А те! Хіба не заразишся? Заразишся. Але ж які — не самі себе прив’язали до дерева, а собаку. Самі ж заражені, самі! То чкурнули в світ поміж людей, щоб заражати їх, бо ж заразні самі.

— Діду Кириле, де це таке чувано…

— А чувано, чувано… Де це вона, га, ота сука? — Дід Кирило тупцяє, озирається. — Живуча! Здихає, а туди ж — до кобелів, тепер надумала щенитися. Ви ото спізнилися, еге. Чом десь не відвели в ліс і так само не прив’язали до дерева?

— Хто б це відвів? Я? Чи малий?

— Мене попросили б — я відвів.

— Не додумалася.

— Отож-бо, що не додумалася. — Дід Кирило, не побачивши ніде поблизу Пальму, вражено крутить головою. — Хе, й осліпла, й окривіла, та однаково цуценят хоче. Що то живе створіння. А яких вона цуценят приведе? Таких, як сама? А кому ті цуценята треба? А ті цуценята самим собі треба? Ото знаєте, що зробіть?..

Дід Кирило щось бубонить — від криниці не чути, хоч як Грицько прислухається, тамуючи сльози.

— Що ви кажете? — не чує й мати.

— Самі боїтеся — покличте мене, — голосніше бубонить дід Кирило. — Потоплю вам цуценят у копанці, як тільки приведе. Як тільки приведе, зразу й кличте мене. У копанці за селом утоплю.

Зрештою, Грицько витягує з криниці воду, бере в руки відро — і йде прямісінько на них, на матір і діда Кирила. Губи в нього сіпаються, вода розхлюпується з відра, в очах стоять сльози. Хоче сказати щось, але слова клубком стають у горлі. Впритул підступає до сусіда, та раптом відро виривається з рук, вода розливається під ноги, а Грицько перечіпляється й падає.

І тоді з-за хати вигулькує Пальма.

Живіт у собаки обвисає, бігти Пальма не може, але з вигляду — скажена, гарчить, ось-ось кинеться. Й дід Кирило задкує:

— Ну, ну… — Й хоч Пальма не така страшна, але він справді боїться. — Ти що, з реактора вирвалася? Здихай уже швидше.

Грицько зводиться навкарачки з калюжі, хапає порожнє відро, наче збирається пожбурити перед собою, кричить плаксиво:

— Не здихай, Пальмо, чуєш? Не здихай!

Обіймає Пальму, вона лиже йому обличчя.

— Тьху! — плюється дід Кирило, йдучи за ворота. — Обіймається з собакою, як з мамою рідною. Ото заразу цілує, бо йому зараза дорога.

— Дитино, дитино, — просить мати, — не цілуйся з собакою. То ж собака.

— Пальма, — схлипує Грицько. — Моя Пальма… Ходімо звідси, ходімо, бо тут не можна залишатися.

— Ти куди? Вернися! — вже навздогін кричить мати. Але, здається, не чує ні Грицько, ні Пальма, бо обоє не оглядаються на материн голос, бо обоє дружно біжать. І Пальма біжить, поглядаючи знизу вгору, волочачи задню лапу. Здається, ладна бігти з Грицьком на край світу, і він з нею так само.

— Я тебе не дам скривдити, не дам, добре?

Пальма вищирює ікла, наче всміхається радісно…

Ось і ліс на зелених горбках — дуби та берези, а поміж них — зарості і черемхи, і ліщини. Тут вони й зупиняються, оглядаючись на село, що зблискує сліпучим склом вікон, де-не-де куриться димками багать. Наче остерігаються, що за ними хтось женеться. Але ніхто за ними не женеться.

Пальма, висолопивши рожевого язика, сідає на землю, поглядає то на село, то на свого рятівника Грицька.

А він лише тепер немов помічає, що опинилися в лісі. Що він плечем спирається на березу. Що в березі на рівні його грудей проверчено дірку, з якої ранньої весни точили сік і з якої зараз тече не так сік, як щось в’язке й зеленкувато-каламутне.

— Пальмо, — каже, — давай замажемо оцю дюромаху, бо це рана, березі болить.

Знаходить штурпачок, наколупує глини — й запихає в дірку, аж поки глина набрякає каламутною березовою кров’ю — і вже не вивалюється з дірки. Грицько старанно шмарує долонею глиняну замазку, вже й зашмарував, тепер на стовбурі берези слизіє біло-рудий пластир.

— Загоїться, — каже Грицько. — Поболить і загоїться… Тут ще є покалічені берези, ходімо, Пальмо.

Справді, неподалік надибують молоду березу, у виточеній рані — білий марлевий джгутик, який звисає над скляною банкою. У скляній банці, мало не по вінця, зібралася зеленкувата збухтіла рідина. Грицько сердито підфутболює черевиком банку, аж Пальма гнівно стрибає слідом за банкою, гарчить!

Грицько викидає марлевий джгут, замазує глиною дірку в стовбурі, бубонить щось під носа, а Пальма прислухається до того бубоніння, ніяк не втямить, а тому стиха скімлить, наче просить:

— Що ти сказав? Голосніше.

А до третьої покаліченої берези вона вже сама веде Грицька, зуміла роздивитись, хоч і сліпа на одне око, а тому, радіючи, весело підстрибує, втішено скімлить…

Позамазувавши рани березам, Грицько збирає ранні весняні квіти — й густо-синього кольору лапатий ряст, і лісовий сон, і жовту гусячу цибульку. А Пальма — допомагає. Перебігає по сухому листю поміж кущів та дерев, завмираючи там, де найрясніше росте ряст чи лісовий сон, зупиняється і, підбадьорливо задираючи морду, очікує на Грицька: мовляв, не барися, поспішай до мене, я перша знайшла.

Зрештою, з нарваних квіток Грицько, сівши на широкому пеньку під безлистим голим дубом, сплітає вінок. А щоб вінок не розпався, то сплітає квітки довкола тонкої та гнучкої ліщинової гілки.

— Славний? — показує вінок Пальмі.

Вона, присівши на задні лапи, схвально б’є хвостом по листю.

— Мені личить?

Грицько, всміхаючись, приміряє вінок до своєї голови, й собака задоволено крутить пухнастим хвостом.

— А тепер тобі приміряємо.

Грицько вмить чіпляє вінок на шию Пальмі, хутко скручує вузлом ліщинову гілку внизу. Здається, Пальма спершу нічого не втямить, тільки дивиться на Грицька — і всміхається.

— Яка ти славна у вінку! — сміється і Грицько. — Як дівчина.

Пальма крутить мордою — хоче скинути вінок.

— Як наречена! — сміється Грицько. — Як чорнобильська наречена… Пальмо, ти зібралася на весілля чи вже йдеш із весілля?

Жартує, але Пальма не розуміє його жартів. Біжить попід кущами в один бік, далі біжить у другий бік. Спиняється, гавкає.

— Ти не хочеш у вінку?

Пальма сідає на землю, дряпає лапою — і вінок падає на землю. Начебто не вірячи сама собі, вона дивиться на вінок, що впав під кущем глоду. Нюхає вінок і стурбовано поглядає довкруг.

— Ех, ти! — наблизившись, каже Грицько. — Не захотіла походити нареченою, а вінок же такий славний.

Він чіпляє вінок на гіллі глоду. Пальма зводиться, хоче дотягнутися до вінка.

— Захотіла походити у вінку? — журливо всміхається Грицько. — Та вже хай висить на кущі…

Вечоріє, сідає сонце, голі безлисті дерева кидають довгі тіні. Птахів ще мало, вони зрідка озиваються ясними сонячними голосами. В хвої старої високої ялини бігають дві білки, одна за одною, і Грицько з Пальмою знизу мовчки стежать за їхньою грою.

— Веселі! — стенає плечем Грицько. — Їм добре, бігають та бігають.

Вечоріє, уже б, здавалося, пора й до села повертатися, але як ти повернешся, коли там таке страшне чатує на Пальму, що не хочеться й думати.

І хоч не хочеться думати, а раз у раз постає перед зором вовкуватий дід Кирило. Й де тільки такі беруться? А беруться десь!

Якби сірники в кишені, то можна б розвести вогнище, грітись біля вогню, так і ніч минула б, не страшно було б, але Грицько не додумався захопити сірників, бо так швидко тікали і з двору, і з села.

— Чуєш, Пальмо? — гладить собаку по голові. — Я тебе скривдити не дам, хай там дід Кирило чи мати…

Подумав про матір — і спазм перехоплює горло. І як вона може слухатися діда Кирила? І як вона може таке говорити про Пальму? Ех, мати, мати…

Мимохіть лапає долонею по кишені, чи немає скибки хліба. Але як там скибка могла взятися, коли квапився тікати, коли було не до хліба? А їсти хочеться. І Пальмі хочеться їсти. Може, самій їй і не дуже хотілося б їсти, але ж вона не сама, але ж ген скільки має привести щенят, ба-а-га-а-то! — бо обвислий живіт по землі волочиться. Щенят хоч і немає на світі, але вони там от, ще в череві матері, просять їсти.

Авжеж, щенята просять їсти, бо зголодніли, а Пальма їх добре-предобре чує, а тому-то, благально дивлячись на Грицька, лиш пащу широко роззявляє.

О, хто це йде понад лісовим озером, у гумових чоботях, у брезентовій настовбурченій куртці? І густі брови — настовбурчені, теж наче з розклочаного брезенту. Дві вудочки в руках, рибалка якийсь.

— Дядьку, — озивається Грицько, — а в вас сірників немає?

Сивий рибалка поглядає то на хлопця, то на собаку.

— А ви що тут робите? — питає. — В лісі?

— А-а-а… — не знаходиться що сказати Грицько. І зрештою: — Замазували берези!

— Замазували берези? Які берези?

— А дюромахи, з яких березовий сік точать. Бо то покалічені дерева! Щоб не пропали…

— Он що… Позамазували?

— Позамазували.

— Добре діло. То йдіть уже додому, бо вечоріє.

— А в вас сірників немає? Ми, — й киває на Пальму, — хочемо біля озера багаття розвести. Погрітися.

— Погрітися? — Рибалка дивиться на хлопця, потім на собаку. — Вдома в тебе сірники. Йдіть додому й там погрієтеся.

Та й рушає з місця, а роздосадуваний Грицько дивиться вслід. «Якийсь недобрий рибалка, — думає. — Тому-то й риба йому не попалася, вертається від озера з порожніми руками. Хіба я не розчув, що в його кишені поторохкує коробка сірників? Якби не почув — не просив би… Ех, для Пальми пожалів! І ще й поглядав на неї так, наче вона справді скажена, чи що».

Скривджений, сідає біля озера на повалене дерево, а собака сідає поряд. Хлопець зітхає, і Пальма, глянувши на нього, клацає іклами — й також зітхає. Грицько гладить долонею собаку по шиї, подумки розмовляє з нею: «А хіба ти в чомусь винувата, Пальмо? Ти ні в чому не винувата, геть ні в чомісіньку. То чого ти маєш так страждати? Але я тебе нікому скривдити не дам. Ти ж мені віриш, правда?»

Пальмі наче передаються його думки, собака раз і вдруге киває головою, і водночас вигляд якийсь у неї винуватий. Винуватий, наче перед нею завинили. Винуватий, наче вона перед кимось завинила, насамперед — перед Грицьком. І він, відчуваючи гострий жаль, обнімає обома руками її за шию.

— Перестань журитись, Пальмо, перестань. Ні в чому ти не винувата, я тебе не дам скривдити.

І Пальма вдячно тулиться мордою до хлоп’ячих грудей.

Прозорим сумом сповнюється вечоровий ліс. Зрідка де-не-де озиваються пташки, і сонячного світла в їхніх голосах поменшало, пригасло. Тиха вода в озері темнішає, глибшає, і віддзеркалений у воді прибережний ліс також темнішає, глибшає, чіткішає.

— Гг-у-ухх…

Важкий шумливий звук протяжно розлягається вгорі, наче щось несподівано обвалюється з верхівок дерев, наче то самі верхівки дерев обвалюються, — і спершу Грицько сполохано вбирає голову в плечі, а потім уже дивиться вгору.

І Пальма, звівшись умить, так само дивиться вгору.

З густої хвої високої, з безліччю сучків на бронзовому стовбурі, старої ялини справді мовби й не вилітає, а вивалюється темно-бура, вохриста сова з пласкими круглими очима на пласкому виду, з настовбурченими вушками. Сова летить над ними, видно її сірувато-бурий дзьоб, чорно-бурі кігті. Оговтавшись, Пальма гавкає на сову й раз у раз поглядає на Грицька: гавкати ще чи перестати?

— Хай собі летить, чого там…

Крутячи хвостом, Пальма вмовкає, й вухата сова, пролетівши над озером, зникає в настороженій гущавині лісу.

— Надумала злякати нас… Еге, нас не злякаєш.

Грицько знову всідається на повалене дерево, вглядається в звечоріле озеро, яке ще дужче потемнішало і в якому ще дужче потемнішав ліс, і небо в озері потемнішало. Що робити, як рятувати Пальму? Як рятувати цуценят, які ще на світ не народилися, а на них уже чекає страшна небезпека? Й придумали ж таке: скажений чорнобильський собака, всяке можна чекати. Придумали: цуценята — вдадуться в матір свою Пальму, від них теж чекай усяких напастей. А яких напастей? Яких? Від малесеньких цуценят, які сліпими народжуються?!

Грицько гірко всміхається на своє невеселе думання, охоплює руками голову, щоб нічого не чути й не бачити, бо так йому тяжко, й поринає в небуття.

Через якийсь час оговтується, крутить головою, наче струшує розпач.

А де Пальма?

Дивиться обіч по берегах озера. Звівшись зі стовбура, спантеличено розглядається поміж дерев. Може, причаїлася в кущах? Тихо в лісі, навіть поодинокі пташки не озиваються. І хвиля розпачу знову поймає його душу.

Де Пальма, де?

Стеріг — і не встеріг.

Стоїть і жде, що собака зараз вискочить чи з ярка біля озера, чи з кущів ліщини, чи з-за дуба, адже відлучилась на якусь часинку, не могла отак узяти й покинути Грицька напризволяще, але марно чекає. Де вона поділася, де? Куди за нею бігти?

— Па-а-альма-а! — кличе не дуже лунко.

Голос завмирає неподалік, а у відповідь — тиша.

— Па-а-альма!

Кличе лункіше, дужчий голос котиться далі, далі…

— Па-а-альма-а-а!

Голос котиться ще далі, гасне ще далі, тиша настає ще чутливіша, і здається, в цій тиші ось-ось почується дзвінкий голос Пальми. Здається, ось-ось вона сама невідь звідки побіжить до озера, кинеться йому на груди.

Тихо-тихо, немає Пальми.

Грицько над силу ковтає гіркий клубок розпачу й дивної образи, який застряв у горлі. Де ти, Пальмо? Чуєш чи не чуєш? Чому не озиваєшся?

— Пальмо… — тихо шепоче, наче вона має бути зовсім близько, на відстані витягненої руки, на відстані кроку.

А може… А може, правду ото говорять про Пальму? Мовляв, це — чорнобильський собака, а від чорнобильського собаки всього сподівайся. Ось забігла з доброго дива невідомо куди. Може, якесь нещастя з нею, забилася зі своїм нещастям у якийсь лісовий закапелок. Де шукати, щоб допомогти, щоб порятувати?

Вечірній ліс мовчить, не відповідає, ліс береже якусь таємницю, ось тільки як розгадати цю таємницю?

Схлипнувши, Грицько рушає від озера. Й раз у раз оглядається то назад, то обіч. Може, Пальма так злякалася, що побігла світ за очі, тепер ніколи не повернеться ні в оцей ліс, ні в село. Навіть йому не повірила, Грицькові, що зуміє захистити її саму та її щенят від напастей, від вірної смерті.

І що за життя настало?

Через поле путівцем доходить до сільської околиці, ось і їхня вулиця вербова, ось і рідна хата під вишнями.

І на узліссі, і в полі, і біля хати все йому здається, що несподівано вигулькне Пальма, кинеться до нього, але ніде її нема, ніде.

Зажурена мати сидить на лавці біля дверей, і Грицькові раптом стає нестерпно жаль матері, яка отак от згорбилася, чекає на нього, а він забіг у ліс — і тільки зараз приволікся додому.

Побачивши сина, мати зводиться, повільно ступає назустріч.

— Вже й вечеря твоя захолола, — каже, і в голосі її — легкий докір.

Грицькові чомусь хочеться, щоб мати сварилася, але мати не свариться, й тому на душі в нього ще важче. Хоч би спитала, де так довго ходив, але не питає, так, наче все їй відомо і без синових зізнань.

У хліві спросоння скрикує півень, наче приснилося страшне щось, і йому у відповідь так само спросоння озивається шпак, що ночує у шпаківні на яворі.

Здається Грицькові чи й справді мати всміхається тихою смутною усмішкою?

Приглядається пильніше — ні, таки всміхається, і в очах її жевріє глибока ласка.

— Пропала Пальма, — озивається Грицько.

— Як то пропала? — дивується мати, але всміхатись не перестає.

— Ми з нею побігли до лісу, бігали весь час у лісі, а вона десь там пропала біля озера, я шукав, кликав — і не докликався.

— Є твоя Пальма, є, — стиха каже мати.

Сказане матір’ю спершу якось наче не доходить до Грицькової свідомості, а коли доходить, він вражено питає:

— Що ви сказали, мамо?

— А ти хіба не почув?

— Ні, що ви сказали?

— Сказала, що знайшлась твоя Пальма.

— Де вона, де? — мало не кричить Грицько.

— Сама прибігла додому, зараз у своєму кублі за хатою.

Гриць вмить хоче бігти в кущі за хату, але мати бере його за рукав.

— Туди не можна.

— А чому не можна? — поривається бігти Грицько.

— Не можна… Бо Пальма привела цуценят… Ось тому вона й прибігла без тебе додому, що почула…

— В Пальми цуценята? Хто бачив?

— Бачити не бачила, а чула.

— Що чули?

— Та чула, що вже є.

— Подивлюсь! — поривається Грицько.

— Е-е, не можна. Ще встигнеш подивитися. Ото хіба що послухай, може, почуєш.

І вони завмирають обоє, прислухаючись. Може, щось почують у нічній темряві з-за хати? Зовсім тихо, тільки вітрець скрадливо шушукає у безлистому гіллі.

О, наче причувається якийсь дивний звук!..

Причувається чи не причувається, а Грицько радісно поглядає на матір.

— Чуєте? — питає.

— Чую, — киває головою мати.

— А які вони? — питає Грицько, наче забувши, що мати не бачила виводка.

— Цуценята як цуценята.

— Криві?

— Ні, зовсім не криві.

— А сліпі?

— Сліпі… А які цуценята народжуються зрячими? Всі народжуються сліпими.

— Потім стануть зрячими? Будуть бачити?

— Еге, прозріють цуценята.

— А на який день?

— Е-е, який ти нетерплячий, — наче аж невдоволено бубонить мати. — Всьому свій строк. Ну, ходімо до хати.

— Не хочу.

— Як то «не хочу»? І вечеряти пора, і спати.

— Не хочу. Я стерегтиму їх.

— Стерегтимеш?

— Я чув, про що з вами говорив дід Кирило… Потопити цуценят. Ось він прийде, забере й потопить.

Мати довго мовчить, а потім каже:

— Зараз ніч, дід Кирило не прийде.

— А завтра вдосвіта?

— А завтра вдосвіта ми йому не дамо. Хай живуть. Хіба вони винні в чомусь?

Радіючи, Грицько міцно стискує материну руку. Дякував би й дякував би, що мати в нього така милосердна, що вона вже не думає позбутися ні Пальми, ні цуценят.

Йдуть у хату, і, вечеряючи, Грицько весь час прислухається: чи не чути чогось знадвору?

Навіть уві сні прислухається.

І сниться йому вві сні, як малесенькі руді цуценята граються за хатою на золотій пшеничній соломі.

А Пальма лежить неподалік від них — й щасливо всміхається.

ЄГИПЕТСЬКИЙ ГУСАК


Директор одвернувся до вікна, і Сяник дивився йому в спину. Подеколи Сяник опускав голову і втуплювався в підлогу. Коли зі щілини вилізла руда мураха й хутенько побігла до порога, Сяник нахилився й почав заганяти її назад у щілину. Мураха кидалась то в один бік, то в другий, і зрештою Сяник мусив просто запхати її, коли така вперта. Випростався — директор дивився на нього вражено. Сяник винувато переступив із ноги на ногу, одна брова підскочила вгору, друга опустилася вниз…

— Ти що робив? — майже лагідно запитав директор.

— Коли? — хлопець дивився трохи спідлоба.

— Щойно!

— А що я робив? Нічого не робив! — ображено загув Сяник. — У вас тут мурахи лазять, то я по щілинах заганяв.

Директор хотів мовити щось, уже й рота розтулив, та лише скривився. Лише скривився — і знову обернувся до вікна. «То й добре, — майнуло в Сяниковій голові, і він узявся нишпорити очима по підлозі. — Цікаво, як вони сюди пролазять? І, либонь, не мало їх, бо ген іще одна побігла, якраз біля директорової ноги. Що, тихесенько підступити й спробувати загнати назад?..»

У цей час Ігор Володимирович знову повернувся до Сяника.

— То розкажи, що ти там накоїв?

— Коли? — за звичкою глипнув спідлоба.

— Коли ж? Учора, здається.

— А ви про що?

— Про гусака, як його…

— Єгипетського? — підказав Сяник. І очі його посвітлішали, вже приготувався всміхнутись, але обличчя в Ігоря Володимировича зосталося кам’яне, і хлопець заморозив свої вуста.

— Як усе було? — запитав директор, хоч уже не від одної людини в селі чув про цей випадок. — Ти журавля продавав?

— Журавля… — похнюпився Сяник, який дуже вміло навчився хнюпитись, коли це потрібно.

— А назвав єгипетським гусаком?

— Угу, — винувато буркнув Сяник.

— Ти що, по базарах тиняєшся? Живеш із вторгованої копійки?

— Ні… Мене батько й мати годують, — відповів Сяник, знаючи, що в такому разі слід відповісти.

— Як же ти посмів обманути Ніну Семенівну? І тобі повірили?

Сяник схожий став на пругкий клубок збуджених нервів.

— Ніхто не вірив! — майже защебетав. — Хто не запитає, всі сміються. Бо, мовляв, який це єгипетський гусак! А Ніна Семенівна й не розглядала, зразу купила.

Директор одвернувся до вікна — стримати свавільну усмішку, що могла звести нанівець усю цю виховну сцену. І, дивлячись у вікно, взявся вичитувати:

— Раденький, що дурненький? Таж Ніна Семенівна тільки тиждень у нашому селі. Вона з міста сама, ще нічого не знає… Хоч упізнала на базарі, що ти її учень?

— Ні…

— А що, купила журавля…

— Купила журавля, — дуже безпосередньо, в тон директорові, підхопив Сяник, — і подалася додому. Баба Тетяна, в якої вона куток знімає, сказала, що то ніякий не єгипетський гусак. Якби не баба, Ніна Семенівна й не здогадалася б!..

— Ось що, Сянику, — розважливо мовив директор. — Хлопець ти з фантазією, але погано, коли вона стає в тебе брехнею. Не вчись нікого обдурювати, бо в житті таких не люблять. Поверни Ніні Семенівні гроші… А тебе покараємо. Діти всі на екскурсію підуть на склозавод, а ти зостанешся вдома.

«Подумаєш! Мій тато на склозаводі працює, то я там уже двічі був! Не візьмуть — і не треба».

За дверима кабінету чекали на Сяника товариші.

— Ну? — нетерпляче запитав Барабаш, котрий завжди радів із будь-якої Сяникової біди чи невдачі. — Зі школи виганяють?

— І не думають! Гроші сказали повернути, на екскурсію не візьмуть! Жити можна! — весело відповів.

Барабаш начебто аж засмутився, що Сяникові все так легко зійшло з рук. Повні губи його ще більше надулися, а нижня зовсім одвисла — ось-ось одвалиться.

— Якби це зі мною, — сказав із чутною в голосі образою, — то, мабуть, вигнали б.

— І варто! — весело сказав Сяник. — Бо ти кабан, а кабанам місце не в школі, а на колгоспному свинарнику.

Барабаш такий, що зразу поліз битись. Але Сяник не став із ним зчіплюватися — шаснув поміж дітьми.

Чомусь усі вважають його за брехуна. Варто йому пожартувати, ніхто не сміється, лише глузливо кривляться: о, знову, мовляв, бреше, бо язик без кісток. Іноді навіть і правду скаже, проте не поспішають вірити. Чи в нього вигляд такий, чи в очах іскрини такі, як ото в справжніх брехунів бувають?

Про все це думає Сяник, сидячи за партою. Думає без гіркоти, думає якось весело, безтурботно. Після дзвінка заходить до класу Ніна Семенівна — саме її урок. Вона повільно простує до столу, повільно кладе на стіл журнал, повільно дивиться на учнів, очікуючи, коли западе мертва тиша, а потім вітається і каже їм сідати.

Ніна Семенівна з вигляду аж надто спокійна. Здається, нехай зараз із ясного неба загуркоче грім, вчителька не здивується, не схопиться з місця, а пережде його і, наче нічого не трапилося, проводитиме урок. Сяник завжди уважно слухає її розповідь, але в Ніни Семенівни такий нудний голос, що згодом Сяника починає хилити на сон, і він мусить щипати себе за руку, щоб не закуняти.

Сидить Сяник, слухає урок, а що нову тему знає, бо наперед прочитав у книжці, то стає дедалі нудніше й нудніше, і він надумується розважитися. Раптом одсовується із свого місця на самісінький край парти, ніби його хтось щипнув, і, дивлячись туди, де має сидіти Мишко Лелюх, який сьогодні не прийшов до школи, каже голосно:

— А Лелюх чіпляється!

На нього звертають увагу. Ніна Семенівна теж подивилася, але нічого не сказала.

— Єгипетський гусак! — шепнув хтось іззаду, і по класу шелеснув смішок.

Ніна Семенівна злегка почервоніла, та не обірвала своєї розповіді, — трималась так, наче нічого не сталося.

— О, Лелюх знову б’ється! — скрикнув Сяник і підскочив, немов ударили в спину.

В класі засміялися голосніше; Ніна Семенівна вдала, що нічого не помітила. Зрештою, коли Сяник утретє повторив свій жарт, учителька сказала:

— Лелюх, устань!

Клас брався за животи. Ніна Семенівна ще нічого не второпала, а тому, влучивши мить, знову мовила сердито:

— Лелюх, я кому кажу? Негайно встань!

Вона підійшла до Сяникової парти і спочатку подивилася на двох учнів, що сиділи спереду, а потім на тих, що позаду. Вчителька не знала, котрий із них може бути Лелюхом, бо тільки тиждень працювала в цій школі, встигла запам’ятати небагатьох.

— Ти?! — вказала пальцем на одного з учнів.

Той підвівся, ображено відповів:

— Я не Лелюх, я — Козир.

— Ти?! — тицьнула пальцем на сусіда.

— Я — Марчук… А Мишка сьогодні в школі нема.

— Якого Мишка? — не втямила вчителька.

— Та Лелюха, кого ж іще… Він сьогодні з батьком поїхав у район, бо черевики порвав, то треба купити.

Ніна Семенівна звернула, нарешті, свій погляд на Сяника. Дивилась не то що докірливо чи осудливо, а просто ображено. Таки не витримав того погляду й опустив очі. Вчителька міцно стиснула губи і, наче нічого не трапилося, твердо пішла до свого столу… Перевела подих і взялась далі пояснювати урок.

Коли продзеленчав дзвоник, сказала Сяникові:

— Ти знаєш, де я живу?

— Ні, — лукаво глянув Сяник.

— У баби Тетяни! — відповіло хором півкласу.

— Зайди сьогодні до мене, — сказала вчителька і подалася геть.

До Сяника підійшов губатий Барабаш:

— А що, продав єгипетського гусака?

— Бігли води по заводях, а байраки по собаках, — сказав Сяник, зі зловтіхою приглядаючись, як у Барабаша тетеріє обличчя.

— Дрюком-боком-каменюком дурня били — уму вчили, умивали його шилом, натирали його милом. Зрозумів? — І вигадував далі:

— Камінь грає, дім співає, сонце їсть із хлібом сало, а щоб тебе, Барабаше, надуло і розірвало!

— Ану ще! — стали під’юджувати однокласники, які знали за Сяником цю охоту до вигадок, несподіваних і доладних.

— Барабаш — як патронташ, замість льолі — ноги голі, замість, рук двоє гадюк, сам здоровий, наче бочка, в голові вмостилась квочка, квочка скаче й кудкудаче: Барабаш — гарбуз ледачий! Барабаше, Барабаше, не клади у вуха каші, кашу треба їсти оком, воду треба пити боком, носом слід усе кусати, а ногами слід жувати, животом умій ходити, а плечима вмій робити.

Барабаш синів од злості й тупо дивився на Сяника.

— Ох і мудро ж як! — бубонів.

— Ану ще! — підохочували товариші.

— Ходять свині в небі синім, а на хмарі два дядьки грають у… у… у якісь дудки. Раптом вибігла лисиця, на лисиці тій криниця, а в криниці тій орли молоко собі пили. Молоко пили із ложки, і мені дісталось трошки…

— Е-е, вже не так, як перше, — стали огуджувати його вміння. — От про Барабаша ти склав добре: носом слід усе кусати, а ногами слід жувати!

Барабаш не осмілювався зачепити язикатого Сяника, все ще бубонів:

— Ох і мудро ж як!..

— Ану про Ніну Семенівну склади, — попросили однокласники.

Сяник удавано закотив очі під лоба, начебто це для нього й хтозна як трудно, а потім затарабанив:

— Був єгипетський гусак, в гусака отого — грак, грак стріляв собі з гармати, а гусак умів гарчати. Грак на домрі славно грав, а гусак той танцював, грак до школи не ходив, бо учитись не любив. А гусак любив учитись, бо хотів розумно жити, дзьобом він умів писати, а ногами вмів читати!

— Хіба ж це про Ніну Семенівну? — пробурчав Барабаш, коли в Сяника забракло духу для дальших вигадок.

— Чого б то я про неї складав? — засміявся Сяник. — Це я знову про тебе. Дзьобом ти умів писати, а ногами вмів читати!

— Веселий ти дуже, — кривився Барабаш. — Дивись, якби не перепало за всі твої штучки.

— Перепало попаді маленьке перепаденятко, — проторохтів Сяник.

— Що? — вибалушив очі Барабаш.

— Перепаденятко переполовинило перепічку, перескочило перелаз і перекотилось перекотиполем перед передніми пенсіонерами.

І як тільки в Сяника вистачає снаги, щоб усе це одним духом випалити! Однокласники дружно зареготали, а Барабаш спохмурнів геть безнадійно.

А після уроків поверталися додому разом. Кругленький Барабаш не йшов, а колобком котився, сопучи та раз у раз зітхаючи. Сяник, звісивши голову на груди, всміхався собі, ніби щось гарне спадало на гадку, а потім запитав:

— Сказати, про що ти думаєш?

— Про що? — аж зупинився Барабаш.

— Їсти хочеш! І ні про що не думаєш.

— Точно! — здивувався Барабаш. — Зголоднів я в школі.

Сяник зовсім тихо, без слів, узявся мугикати якусь пісеньку. Помугикає та й перестане. І так кілька разів. Як раптом

Коло річки, коло броду

там дівчина брала воду…

Сяник зареготав:

— Це я тобі підказав цю пісню!

— Як підказав? Я сам… Ти ж не співав, а так лише.

— Я не співав, а лише думав цими словами, а тобі й передалося все, зрозумів?

— Ти ж не співав! — дивувався впертий Барабаш.

— Е-е, не тямиш ти! А зі мною вже не раз так — у думках наспівую якусь пісню, а раптом її вже хтось біля мене співає, уголос.

— Брешеш, — буркнув Барабаш.

— А навіщо мені брехати? — заперечив Сяник. — Мені від того не легше. Я й думки отак угадую.

Набурмосений Барабаш підозріливо глянув на Сяника — чого, мовляв, іще чекати від тебе?

І звернув у бічний завулок, щоб навпростець дістатися додому.

— А ти злякався, — услід йому глузував Сяник, — аби я твоїх думок не прочитав! Я й не читатиму, бо їх у тебе нема. Тільки про їжу, більш ні про що!

Барабаш увібрав голову в плечі й навіть не озирнувся.

Увечері Сяник зайшов до свого найкращого друга. Мишко Лелюх уже знав про те, що Ніна Семенівна запросила Сяника до себе додому.

— Йти чи не йти? — вагався засмучений Сяник, хоча і взнаки старався не давати, що переживає.

Мовчазний Лелюх поволеньки знизав одним плечем, далі так само поволеньки знизав другим.

— І йти неохота, й не йти…

У Лелюха подобрішали очі й сповнилися співчуттям. Великі-великі очі в Лелюха, світлі-світлі, а дивляться так дружньо, що аж на душі розвидняється.

— І хто мене підбив усе те видумати? — по-справжньому каявся Сяник, картаючи себе за ту витівку. — Здається, ніхто не підбивав, нічого…

Лелюх непорозуміло розвів руками. Наче хотів тим рухом сказати, що за Сяником раніше такого не водилося, то не інакше, як лихий попутав.

— Піду! — підбадьорений тим рухом, вирішив Сяник. — Хіба ж я боюся, чи що…

Тетянина хата біля колгоспної комори. Хата як хата, не нова й не дуже стара, стіни її стоять, нікуди не розбігаються, проте Сяник, боячись заходити навіть на подвір’я, почав бурчати:

— О, хіба це хата? Інвалід першої категорії — без рук, без ніг і без голови. Хіба то димар? Через нього, либонь, дощ у горщики капає, коли баба варить їсти. А ворота, ворота… Ще й зачинено на прогонич, ніби не сьогодні, то завтра хтось має красти бабу разом із хатою!

Хоч би й скільки никав доокіл, хоч би скільки бурчав, мусиш іти. Ледве відчиняв хвіртку, ледве ноги волік через двір. Добре, що хоч посутеніло, що обличчя не видно. А то пашить якоїсь хороби, й чого б то…

— Добрий вечір!

Баба Тетяна картоплю чистила на ослоні. Підсліпувато дивилася на Сяника і ніяк, либонь, не могла впізнати. Встала й ступила йому назустріч.

— А-а, — прожебоніла медянистим голоском. — Це Терешкове, причинне. Ще одного журавля приніс? Чого прийшов, безсовісний?

— Які ж ви, — спробував дорікнути Сяник. — Не до вас прийшов. Ніна Семенівна веліла.

А вона дивилася на нього з-за столу. Поруч лежала купа учнівських зошитів, книжок. Саме писала додому листа, і саме про цей випадок із єгипетським гусаком. Крадькома зиркнула на розгорнутий аркуш паперу, на останнє речення: «А зараз я сиджу в півосвітленій бабиній хаті й думаю, чи прийде до мене оцей маленький стратег великої сільської комерції…» Прочитала й усміхнулася: і тому, що написала, й тому, що оцей хлопчина — лукавий, хитрий, неврівноважений, але з гострим природним розумом — таки не побоявся і прийшов.

Хлопчина пильно дивився на неї, а вона на нього. Мовчання затягувалось, і Ніна Семенівна відчула, що червоніє. «Ще чого!» — подумки дорікнула собі, а вголос мовила перше, що спало на язик:

— Ти молока хочеш?

— О, молоком його напоїти треба, — солодко проказала баба Тетяна. — Може, ще грушечок принести? Та це ж Терешкове, це ж причинне!.. Воно ж вам на голову сяде, ще й ногами поганятиме!

— І чого ви, — з дипломатичною лагідністю сказав їй Сяник.

— Ну, гаразд, — мовила Ніна Семенівна. — Ходімо надвір, там поговоримо.

Сяник трохи почекав її за порогом, бо вчителька ще в комору чогось поткнулась.

А коли вийшла — обома руками міцно тримала журавля, якого Сяник учора їй продав. Ото як Сяник позв’язував мотузками крила та ноги, то й досі ніхто не розплутав. Журавель низько пригнув голову і тихий був, тихий, зовсім не такий, як тоді, коли попався в Сяникові руки.

— Де ти його зловив? — запитала вчителька.

— А на болоті, — відказав Сяник. — Там їх завжди товчеться повно.

— Я й справді повірила, що це єгипетський гусак, — несподівано засміялася Ніна Семенівна. — Звідки мені було знати!.. Більше вже ніхто не підведе.

— Звісно, не підведе, — знічено відповів Сяник, не знаючи, що саме слід відповідати й чого це вчителька веде його до болота. Ішов і побоювався йти. — Тепер ви вже знатимете, — бубонів. — Із мене всі сміялися, а ви купили…

Дивувало, чому це Ніна Семенівна не сердиться на нього. Чи приховує гнів? Е, таки не приховує, він би зразу відчув.

— Я, — з якимось щасливим піднесенням говорила вчителька, — ніколи не забуду цю оказію.

«О, не забуде, — гірко й винувато думав Сяник. — Це ж вона мені не забуде, віддячить».

Вийшли до болота, за темними очеретами приглушено шамотіло щось, попискувало, булькало. Низько над головами пролетіла чорна нічна птаха, і вчителька здригнулась. Якийсь час прислухалася до шумливих крил, що швидко лопотіли в темряві, а потім поклала журавля на траву й нахилилась над ним.

— Ох і позв’язував же ти його, — казала уривчастим голосом. — Це ж, мабуть, і крила в нього поприставали до тулуба, і ноги затерпли.

— Та ні, чого там… Ось дайте я, — і Сяник зубами взявся розплутувати вузли. Попорпавшись трохи, мовив зраділо: — От і все, тепер вільний. — Він уже здогадався, що вчителька хоче випустити журавля, і почувався так, наче щойно простили якусь велику провину. — Вставай, чого сидиш?!

Проте журавель і не думав зводитися. Сидів на траві сірим горбиком, тільки дзьоба витягнув.

— Чи не покалічився? — забідкалась учителька. — Це ж і не полетить тепер.

— Полетить! — упевнено проказав Сяник. — Він же не міг розучитись. Ану вставай, чого сидиш!

І замахнувся ногою. Журавель не зрушив із місця, навіть головою не крутнув. Тоді Сяник підхопив його на руки й кинув угору. Журавель не злетів; опустившись на землю, став на ноги й навіть ступив уперед.

— Ось так! — підохотливо закричав Сяник, відчуваючи все більший і більший наплив збудження. І проторохтів журавлеві оте, видумане сьогодні в класі. — Був єгипетський гусак, в гусака отого — грак, грак стріляв собі з гармати, а гусак умів гарчати!

Журавель здивовано повів головою на Сяника і ворухнув одним крилом. Хлопець замахав руками, ногами затупотів, ніби хотів перелякати птаха. Журавель подріботів од Сяника, а хлопець кинувся навздогін, кричав:

— Дзьобом він умів писати, а ногами вмів читати!..

— Та не жени його! — сказала вчителька. — Ну куди ж йому посеред ночі летіти?

Сяник слухняно зупинився й невдовзі повернувся до Ніни Семенівни. Подалік темнів журавель, ледь-ледь видний. Він, певне, ішов до очеретів, бо лиш маячів… Раптом звідти почулося приглушене шелепання, наче хтось біг по мокрій траві, далі важко, з присвистом, залопотіли крила, й густі їхні помахи стали віддалятись.

— Полетів! — засміявся Сяник. — А ви не вірили!

— Чого ж, я також вірила, — відповіла вчителька, маючи на гадці своє.

Вони постояли, прислухаючись, чи ще не почують свого журавля, а потім подалися додому, і Сяник дорогою взявся розказувати, як йому попався до рук отой журавель.

ІНОПЛАНЕТЯНИН


— Галю!..

Хто це кличе? Може, причулося? Голос якийсь дивний — тихий, і водночас причаєна сила в голосі. Звідки ж голос долинув? Здається, від хліва, з-за кущів малини.

І Галя скрадливо ступає до малини, вглядаючись у густі зарослі. Їй боязко і цікаво.

Та нікого немає в малиннику, тільки засокорила курка — й вискочила. Але не могла ж їхня зозуляста курка покликати Галю на ім’я.

Може, хтось пустує, грається?

— Галю!..

Нею аж тіпнуло від цієї сподіваної несподіванки: знову хтось кличе. А звідки голос почувся? Наче з-за слив, з вулиці. Е-е, більше не побіжить, ні.

«О, мама наказувала принести води з джерела», — згадує Галя. Йде в сіни, щоб узяти відро на лавці за дверима, — й торопіє, бо за дверима на лавці стоїть відро, повне води! Бляшані боки відра ще мокрі, ще не обсохли, наче воду щойно принесли.

Та не може бути! Ще не так давно відро стояло порожнісіньке. Галя добре пам’ятає. То де взялася вода?

І їй стало лячно, й вона вже не всміхається: хтось кликав, хтось приніс воду.

Якась дивна тривожна сила виштовхує Галю з хати надвір — і через город вона біжить до джерела на леваді. Хто це сидить біля джерела під кущем калини? Галя вже не біжить, сторожко приглядаючись, — і впізнає однокласника:

— О, Кучмій! Чого ти тут, Кучмій?

— Бо я Кучмій, — відказує він, світячи впертими очима-тернинами.

— Слухай, ти нікого тут не бачив? — підозріливо приглядається до нього.

— Бачив, — таємниче відказує Кучмій, блимаючи спідлоба. — Ходив тут і ходить…

— Кого бачив? Хто ходить?

— А ти мовчатимеш, не розкажеш нікому?

— Мовчатиму й не розкажу, тільки не бреши.

— Ходить коло вашої хати й ходить, — зводячись на ноги, похмуро каже Кучмій. — Можна сказати, інопланетянин.

— Хто? — Галя не може второпати. — Звідки?

— А звідти, — показує пальцем у небо. — З космосу.

Галя починає голосно реготати з вигадника, а пересміявшись, питає:

— Ти його бачив? Де?

— Бачив отам-о коло вашої хати, він і в хату заходив.

— Коли?

— Недавно. — Кучмій відповідає так серйозно, що й Галя серйознішає. — Бачив його так, як оце тебе.

— Який він? Його видно?

— Ти не повіриш… Його видно — й раптом не видно. Ось є — і вже нема, ось не було — і вже є. Худий і високий, до двох метрів, на лиці — зелений і фіолетовий, руки висять за коліна.

— Чого ж він тут ходить?

— Чого, чого, — передражнив. — Може, тебе любить, ось і ходить. Хіба тих прибульців з космосу розбереш? Ти ось краще скажи: підемо з тобою до кінотеатру в кіно? Про шпигунів…

— Тю! — здивувалася Галя. — Щоб я з тобою в кіно пішла, еге, щоб сміялися з мене…

— А з ким підеш?

— З інопланетянином, от!

— А не побоїшся?

— Я нічого не боюся.

Кучмій, похнюпившись, іде левадою геть. А Галя знає, що ніякого інопланетянина тут немає, та все-таки оглядається: може, десь є?..

А це що за пластинка пластмасова в траві блищить, що написано на пластинці? Галя схиляється, обережно бере в траві прямокутну оранжевої барви пластинку, а на ній випалено: «Галю, я тебе люблю».

Розгубившись, Галя не знає, що чинити зі своєю знахідкою, пластинка пече їй долоні, мовби справді ця пластмасова пластинка — з космосу. Невже це робота оцього інопланетянина-невидимки? Але ж не міг Кучмій, куди йому…

Галя остерігається тримати знахідку в руках — і ховає в траву, стромляє в землю, щоб ніхто не знайшов. І проворно озирається, чи ніхто не стежить за нею. Ніхто не стежить, ось тільки сорока прилетіла й стрекоче на вербі. Стрекоче й стрекоче, немов інопланетянина бачить.

О, а що це сидить на стежці біля паркану, ледь-ледь виглядає з розквітлого романцю?! І світить гострими чорними вічками, наче мерехтливими живими квіточками?..

Галя ступить ногою — й замре, ступить ногою — й замре, боячись сполохати оте маленьке чудо, яке сидить у романці, дивиться на неї сполохано. Та невже? Невже чорно-білий цуцик завбільшки з кулачок, саме такий, якого й хотілося їй мати? Як він тут опинився?

Галя нахиляється, обачно підводить долоні до чорно-білого цуцика, який крутить голівкою й метляє хвостиком (ось-ось чкурне!), і цуцик опиняється в ласкавій пастці її долонь. Галя цілує його в лобик, потім іще раз цілує, ще раз. Саме такого їй хотілось мати, такого — й ніякого іншого. Як він тут опинився? Сам не міг прийти — й звідки б він сам прийшов, такий маленький? Значить, хтось і приніс. А хто?

Цікаво, як перевірити, чи й справді є той інопланетянин? Загадати якесь бажання, а він нехай вгадає? Адже вгадав її бажання мати цуцика — й ось цуцик уже є в неї.

А чи не піти в кіно, про яке говорив Кучмій?

І раптом згадує про оту оранжеву пластинку, на якій випалено: «Галю, я тебе люблю». А що коли пластинка — чарівний талісман? Стільки наслухалася про чарівні талісмани, а тут узяла — і в землю зарила, ох і додумалася.

Дорікаючи сама собі за нерозсудливість, Галя біжить через город на леваду, знаходить оранжеву пластинку, перечитує напис. Але що це в ямці біля пластинки? Якийсь блакитний папірець.

Розгортає папірець — та це ж квиток у кіно!

І ряд проставлено, і місце, і годину сеансу, й сьогоднішнє число.

— Де міг узятися цей квиток у кіно?

Адже не було, не було, коли Галя ховала пластинку в траву!

Значить… значить, коли вона загадала бажання, то інопланетянин на відстані прочитав її бажання — й ось уже поклав квиток для неї в кіно. Отже, є інопланетянин, десь отут, читає її думки, підглядає за нею.

І знову перечитує: «Галю, я тебе люблю». Дивиться ще раз на квиток: о, та вона ж запізнюється до кінотеатру на денний сеанс для дітей.

Замкнувши хату і в хаті біло-рябого цуцика, понад річкою, через гай, біжить до центру великого села, там у них на горбі кінотеатр під тополями. Контролерка бурчить, що Галя дуже запізнилась, та пускає, і дівчинка в темряві пробирається на своє місце, дивиться кіно. Зразу ж стає так цікаво, що не може відірвати очей від екрана. А коли кіно закінчується, а коли відриває очі — поряд із собою на сусідньому стільці бачить зосередженого Кучмія, що супиться й хитро поглядає на неї.

— Ти чого тут? — оторопівши, питає Галя.

— Я в кіно прийшов, — бурчить той.

— Де ти квиток узяв?

— Узяв…

— Ану покажи.

Галя вириває з його рук квиток, роздивляється. Справді, у Кучмія саме цей ряд, справді, в нього сусіднє місце.

— Де ти взяв? — допитується сердито.

— У касі взяв.

— У касі, ага, в касі, — бубонить Галя, бо їй ніяк не хочеться повірити, що він узяв квиток у касі, а не деінде.

— Брешеш!

Вони виходять з кінотеатру надвір, і тут Кучмій каже:

— Бо таки брешу!

— Що ти брешеш?

— Про квиток. — Надає своєму кирпатому обличчю загадковості. — Знаєш, хто мені дав квиток?

— Хто?

— Інопланетянин. Прибулець з космосу.

— Який?

— А такий. Руки висять за коліна, худий та довгий, зелений та фіолетовий. — І всміхається лукаво. — А тобі теж?

Галя тільки дивиться на нього — й кліпає повіками, бо нічого не розуміє. Вона вже починає здогадуватися про щось. Починаючи здогадуватися, хоче розсердитися на оцього приставучого Кучмія, але чомусь немає сили, щоб розсердитись. Бач, не хотіла з ним дивитися кіно, а вийшло так, що подивилась.

— Що ти мені ще розкажеш про інопланетянина? — питає.

— Як побачу, то розкажу.

— А побачиш?

— Побачу, — обіцяє твердо, а в очах — хоч би тобі одна брехлива іскорка спалахнула.

— Ну, дивися, дивися, — бубонить Галя.

Та й іде собі, залишивши Кучмія, що дивиться їй услід. Тихо в гаю над річкою, а в Галі на душі — сонячно й весело, навіть танцювати хочеться. Вже й забулася за приставучого Кучмія, бо навіщо про нього думати?.. Й раптом долинає невідомо звідки:

— Га-алю-ю!

Голос такий чудний — наче й людини, наче й інопланетянина. Галя розглядається на ходу, але хіба побачиш, коли гай густий і великий? Мабуть, таки інопланетянин, який нині ходить за нею цілий день, ото прив’язався…

Галя йде й чекає, що інопланетянин знову покличе, та не чутно, тихо-тихо.

Але ще покличе, авжеж, такий чудний той інопланетянин. Справжній інопланетянин, ні в кого нема такого, тільки в неї…

ДИКІ ГУСИ


— Як тут у вас багато пташок на дніпровських кручах!

— Дідунь розказує, колись було більше. І водилися такі, що тепер уже не водяться.

— Чому не водяться?

— Бо перевелися.

— А може, полетіли до вирію — і назад не повернулися?

— Е-е, так не буває. Пташки завжди з чужини повертаються на батьківщину, де народилися. Хай то з Індії повертаються, хай то з Африки летять назад.

— І як тільки вони вгадують летіти й туди, й назад?

— Ніхто не знає. Навіть не знають учені. Мабуть, лише самі пташки і знають, але хіба вони розкажуть?

Понад їхніми головами, зовсім низько, рівно б’ючи крильми, мерехтячи білим підпушком грудей, пролетів табунець диких качок.

— У дніпровські плавні полетіли, — мовив Васько Васюра, провівши поглядом качок, які хутко й зникли поза верхівками ясенів. — І навіщо тільки полюють на них?

Вони прислухалися, наче в ранковій тиші сподівалися почути рушничні постріли. Проте ранкову тишу порушував хіба що легкий шурхітливий шелест листя на чагарниках поблизу. Та й не близько дніпровські плавні, звуки рушничних пострілів звідти не долинають сюди, окрай поля.

— Тихо, — з гамованою радістю сказала Надійка.

Радість у її очах мала синій колір волошок, на яких іще не протряхла роса.

Вони сиділи окрай поля поміж кущами шипшини, гілля якої було рясно обнизане кораловими ягодами. Трохи збоку, сховане за деревами, ховалося село, а прямо перед ними слалося поле. Сонце вже зійшло, випило досвітній туман, проте де-не-де віддалеки снувалися попелясті пасемця, ледь погойдуючись над полями, але і їх скоро мало висушити сонячне проміння.

Вони, сидячи поміж кущами шипшини, обоє прислухалися, намагаючись не пропустити жоден звук.

Принюхуючись до вітерцю, що долинав із поля, Васько Васюра сказав:

— О, хлібом пахне вітер.

— А я не чую, щоб хлібом пахнув, — принюхуючись, мовила Надійка.

— А ти пересядь на моє місце.

Вона вдячно подивилася на щедрого Васька Васюру, пересунулася на його місце на прижовклій траві — й аж заплющилася:

— Ой, пахне славно!

Васько Васюра хотів сказати, що вітер пахне хлібом і там, де щойно сиділа Надійна, але змовчав чомусь.

— А може, не прилетять, ми тільки марно чекаємо? — озвалась Надійка.

— Повинні б прилетіти. Ще рано.

І Васько Васюра став пильно вглядатися ген-ген у небеса над горбистими полями. Горбисті поля, де заставлені ожередами соломи, де світячись білими валками вимолоченої соломи, слалися в млисту далечінь, і небеса над ними здавалися безмежними, спробуй обдивитися всі їхні простори! Але найпильніше він вглядався в сиво-блакитну далину понад гаєм, що темнів на обрії, бо, певен, дорога диких гусей з півночі на південь мала пролягати саме понад отим гаєм.

— Щось блищить ген-ген у полі, поміж валками, — помітила Надійка.

Васько Васюра примружився: і справді, вогник мерехтливий зблискував поміж валками пшениці, і той вогник мінився сліпучими іскрами.

— Ага, блищить, — згодився.

Надійка вже знову дивилася в небо.

— І лелек у вашому селі багато…

— Ну, щоб так багато, як ти кажеш, то ні, але водяться.

— І коло самого села, біля дороги. Там такий електричний стовп стоїть. Лелеки звили гніздо на електричному стовпі й навіть лелеченят висиділи.

— Еге ж, висиділи, — згодився Васько Васюра.

— А кругом же машин повнісінько! І туди, й сюди снують по дорозі, а їм зовсім не страшно, й не дивляться на машини.

— Лелеки вже позвикали до всього.

— А якби влучила блискавка?

— Та ну…

— Або навіть не просто блискавка, а кульова, кругла?

— Та ну! — й зовсім поблажливо сказав Васько Васюра. — В інші стовпи не влучає? Не влучає. To чому повинна влучити саме в той електричний стовп, де лелеки?

Сонце вже височенько підбилося над землею і гріло все палкіше, їм аж душно стало в шипшинових кущах. Тонкі сувої туману й зовсім розсмоктались над землею. Горбаті поля відкрились у таку немислиму далечінь, у яку влітку й не відкривались, бо були позаростали хлібами.

— О, чуєш? Курликає!

— Курликає? Де?

— Може, там… А може, й там… Либонь, журавлі…

Вони летіли жадібними очима в блакитні безмежжя над полями, сподіваючись побачити перелітних журавлів, але погляди їхні тонули в сонячній млі небес — і нічого там не бачили, схожого на ключ журавлиний. Може, Васькові Васюрі лише причулося? А може, так високо пролягає сьогодні журавлина дорога в небі, що і їхнім молодим очам туди не сягнути? Й коли вони стомилися шукати журавлиний ключ, то Васько Васюра запитав:

— Ти вже їдеш скоро додому, в Київ?

Голос його так сухо прошелестів, наче осока на вітрі.

— А ти знаєш? — здивувалася Надійка.

— Знаю, — відвів очі вбік.

— Гм, ти знаєш, — усміхнулася Надійка. — А звідки?

Васько Васюра ховав похмурі шершнюваті очі.

— Ну, звідки? — допитувалася.

— Знаю — та й годі… Ось ти їдеш, а в нас саме така пора почнеться!

— Яка пора?

— Осінь…

— І в Києві почнеться осінь.

— Хіба в Києві така осінь, як у нас? — здивувався Васько Васюра. — Ти наші садки бачила чи не бачила? Та що садки! Ген по дніпровських кручах скільки диких слив росте, як нападає з гілля — всю землю вистелено сливками. А горіхів скільки на ліщині! Хочеш — сам зривай, а коли лінуєшся зривати, чекай, коли попадають, тоді тільки не лінуйся згинатися, шукати в траві.

— А білки на горіхи є?

— А хіба ти не бачила білок? Є білки, вони теж люблять горіхи, але не бійся, і тобі вистачить, і білкам.

Надійка стиха засміялась, що він так ото сказав про неї та про білок, мовляв, усім горіхів ліщинових вистачить.

— А бачила, скільки в нас їжаків?

— Ти й сам наче їжак, — торкнулась його коротко обстриженої, колючої голови.

— Побачила б ти, як вони яблука носять на своїх голках. Ото сам собі настромить на голки й несе, готує припаси на зиму.

— А ти на своїх голках умієш носити яблука? — Надійка знову пустотливо пучками пальців торкнулась його голови. — Так, як їжак?

— Ет, придумала жартувати. Давай краще вистежувати диких гусей, а то й не побачимо, як пролетять мимо.

— А ти ж казав, що вони отуто в полі сядуть? Аби перепочити після важкої дороги?.. Перед іще важчою дорогою?

— Авжеж, сядуть, коли летітимуть… А коли вже перепочили десь?..

Вони видивлялись у небесах на політ диких гусей, які вже начебто мали летіти. А може, Васько Васюра помиляється? Може, дикі гуси ніколи й не летять із півночі на південь понад цим придніпровським селом? Надійка раптом втратила цікавість до сонячних блакитних небес. Бо скільки можна чекати? Та й пора до баби Одарки, адже сьогодні має з Києва прибути машиною батько, щоб забрати її з матір’ю додому. Вона опустила стомлений погляд униз і вигукнула:

— Дивися, дивися!

Васько Васюра першої миті подумав, що вона побачила диких гусей.

— Де, де? — запитав, дивлячись угору.

— Вниз подивися, отуди… — Надійка показувала рукою в поле. — Там, де блищало, тепер дим, подивися!

Справді, понад валками пшениці, там, де недавно вони бачили загадковий блискітливий вогник, тепер колихався дим. Дим колихався майже прозорий, він майже не розтікався понад землею, і здавалося, зараз так само розтане в сяйві дня, як і появився. Проте дим не зникав, а вперто погойдувався і, здавалось, погустішав.

— Земля горить? — запитала Надійка.

— Хліб загорівся, — самими губами проказав Васько Васюра, зводячись між шипшинових кущів.

— Неправда… Бо як він міг загорітися?

— Побігли! — скочив на ноги Васько Васюра.

І побіг на той дим, що снувався в полі над валками соломи.

Йому ще не вірилось в пожежу, бо де та пожежа могла взятися? Ніхто не підпалював, адже вони все добре бачили. Та чим ближчав косатий дим, Васько Васюра упевнювався: пожежа.

Загорівся один валок, від нього вогонь перекинувся до сусіднього валка, ось-ось міг перескочити далі. Наче осатанілий, Васько Васюра став відкидати суху солому далі від вогню.

Задихаючись, ковтаючи дим, він порозкидав один валок, порозкидав другий і тепер уже тільки стежив, чи немає десь близько для вогню поживи, щоб вогонь переметнувся, щоб упився жадібними золотими зубами.

Сяйливі вогники де-не-де спалахували на стерні, але він став затоптувати їх ногами. І Надійка, надбігши на поміч, також топталася ногами по стерні, нищачи оті курні сяйливі вогники.

Пожежа так і не встигла розгорітися на всю силу, як вони погасили її, і тепер лише дим снувався в повітрі, вився попіл, і гіркий чад щипав у носі та в горлі.

— А чого загорівся? Хто підпалив?

Надійка розгублено роззиралася обіч, немов усе-таки сподівалася побачити того зловмисника, який додумався спалити все поле. Це б вогонь перекинувся далі й далі, і до отих ожередів, що видніють у полі, і до лісу, й до села, бо погода стоїть суха та сонячна, за такої погоди тільки й палати пожежам.

І, здається, не могла повірити, що вони запобігли цій пожежі.

Васько Васюра ступив до спаленого валка соломи, який обернувся на купу тріпотливого попелу, підняв щось із землі.

— Ось…

У його руці блищало прозоре денце від розбитої пляшки.

— Сонячне проміння заломилося в цьому склі — і спалахнула солома.

— Ми ж бачили, як воно блищало, — взяла з його рук оте прозоре денце пляшки.

— Бачили, — винувато згодився Васько Васюра. — І хто його тут кинув? А ти молодець, не злякалася.

Уже могли б і йти звідси, але Васько Васюра не квапився, занепокоєно озираючись довкола, чи ще де не видніє вогонь, чи не курить.

Надійка замірилася викинути скло, проте Васько Васюра перехопив її руку, відібрав круглий уламок.

І Надійка почервоніла, бо від сорому кров несподівано прилила до щік.

— О, подивися, якась машина стала край поля, чоловік вийшов із машини, — сказав.

— Та це ж мій тато з Києва приїхав по мене! — зраділа Надійка. — Це він! Це його машина.

Впізнавши батька, Надійка прожогом побігла по стерні на край поля, де стояла оранжева машина, від якої назустріч їй ішов кремезний чоловік у жовтій шкіряній куртці.

Наче схаменувшись, Надійка зупинилась на мить, помахала Васькові Васюрі рукою, щось прокричала — й знову побігла прудко назустріч батькові.

— Приїжджай! — крикнув услід Васько Васюра. — Ти приїдеш?

Але Надійка, звісно, не почула.

Ось вона вже біля батька, ось вона вже в батькових руках, ось уже він підкидає свою донечку вгору, ловить, знову підкидає.

Хоч дим від пожежі розвіявся, проте Васько Васюра відчув, що йому дряпає в очах так, наче від диму, й зір затуманився. Коли протер очі, то в очах розвиднилося, і напрочуд чітко вгорі над собою він побачив темний ключ якихось важких, ширококрилих птахів.

Птахи летіли впевнено, долаючи неблизьку дорогу, і Васько Васюра подумав, що це — дикі гуси, яких він таки дочекався, бо чекав не марно.

І ще йому додумалося, що дикі гуси таки захочуть опуститися на їхньому полі за селом, щоб відпочити з дороги, щоб подзьобати пшеничного зерна, якого стільки розсипано на землі.

А що Надійка вже сіла в машину й не могла бачити птахів у небі, то він зірвався з місця, побіг із криком:

— Постривай! Дикі гуси летять!

Він біг і кричав:

— Дикі гуси зараз сядуть на землю!

Мабуть, ніхто в машині не помітив Васька Васюру, бо ось машина рушила й плавно покотилася окрай поля.

— Надійко, постривай, дикі гуси летять!

За машиною здіймалася хмара сірої куряви, за тією курявою нічого вже не можна було побачити з машини, а йому здавалося, що таки можна — якщо не роздивитись, то хоч почути голос його.

— Надійко, дикі гуси!

Таки мусив спинитися, бо машина вже зникла на сільській околиці, лише курява сіріла в повітрі. В горлі йому щипало, наче від чадного диму. Похнюплено звісивши голову, Васько Васюра обернувся назад, шукаючи в полі поміж стерні диких гусей, сподіваючись, що вони таки опустилися з неба, щоб відпочити, щоб підкріпитися перед далекою дорогою, подзьобавши розгубленого зерна.

Проте диких гусей на стерні ніде не було.

Лише ген-ген віддалік означувалося місце недавньої пожежі, яку вони погасили удвох із Надійкою.

Розгублений, він підвів погляд угору, понад полями, подивився в тому напрямку, в якому полетіли птахи, сподіваючись усе-таки ще побачити їхній табун у небі, але в небі і слід їхній прохолов, небо сяяло ясною пусткою, наче зовсім недавно великі птахи й не летіли у вишині.

В ГОСТІ ДО БІЛОГО СВІТУ


Якимівна допитувалася в Тараса:

— Ходив сьогодні в левади? І, мабуть, копався в копанці, бо сам схожий на зелену жабу. Як там жаби в левадах?

Лишенько, і дались ото бабці Якимівні зелені жаби: сьогодні допитується за них, учора допитувалася, позавчора! Вчора та позавчора варто було хоч трохи поквакати зеленим жабам у левадах за їхнім городом — і вже в небі назбиралися хмари, і вже з хмар пішов дощ. І чому зелені жаби, яких так багато водиться в левадах, люблять дощ? І чому тільки накликають дощ своїм кваканням? Ураз усім їм порозв’язувалися широкі пельки, враз поквакали гуртом — і вже дощ! Ну, гаразд, вам, зеленим жабам, весь час кортить дощу, але чому разом із вами повинен мокнути він, Тарас? А може, йому, Тарасові, хочеться ясної сонячної погоди, щоб піти до річки чи в ліс?!

— Чого мовчиш? — допитувалась Якимівна. — Розказав би своїй бабці, як там квакуші…

— Квакуші! — не без серця обізвався Тарас. — Якби ж то вони сиділи у копанках, а то всі повилазили з копанок, геть усі чистісінько!

— Геть усі чистісінько? — не повірила Якимівна.

— І ногою не можна ступити, щоб не наступити!

— І співають?

— Та хіба вони співають? — здивувався Тарас. — Зелені жаби квакають.

— А сьогодні квакають?

— Мовчать, наче їм сьогодні позачіплювало нарешті. А то ж так верещали вчора та позавчора.

— Ото вони повилазили з копанок і мовчать на гарну погоду, внучку.

— А звідки вони знають про гарну погоду? — не повірив.

— О, зелені жаби знають. Більше за тебе знають, бо такі вони вдалися… Ти, внучку, чого в замурзаній сорочці? Одягни чисту, бо підемо з тобою. У гарну погоду можна й піти нарешті, спасибі зеленим жабам, а то стільки чекали від них цього доброго віщування!

Якимівна дістала зі скрині полотняну вишиту блузку, зодягнула, а на шию собі почепила разки старовинного намиста. І відразу — наче помолодшала, її бляклі очі посвіжішали, на губах запурхав усміх.

— Перевдягнувся, внучку? А тепер ще й причешися, бо куди ото непричесаним іти.

— Хіба ми в гості?

— Питаєш, чи в гості? Може, і в гості, хто знає.

— А до кого?

— До світу білого, внучку, до світу.

Не втямив Тарас, як це вони йдуть у гості до білого світу, але змовчав. Минулого тижня вони вдвох ходили в гості до баби Федори, пригощала їх варениками з суницями. Позаминулого тижня ходили до баби Куниці, пригощала їх молодим медом, бо в баби Куниці дід Куниця чи не наймудріший на всеньке їхнє село пасічник. Ще позаминулого тижня були на толоці, на толоці всякої всячини смачної вдалося покуштувати. А це куди йдуть? У гості до білого світу? А якими ото ласощами почастує білий світ?

Як ішли поміж вербами в левадах, зелених жаб і справді було повнісінько кругом, а на стовбурі сухої поваленої верби сидів цілий їхній зелений рядочок!

— Не співають, а мовчать на гарну погоду, — тішилась Якимівна.

— Та хіба ж вони співають, а не квакають? — знову не втримався Тарас.

— Е-е, внучку, все співає, навіть жаби. Ось лишень послухай.

Тарас прислухався — і неподалік у рясних вербах почув голос зозулі.

— Співає зозуля, роки мої лічить.

— Так то ж зозуля! — вигукнув Тарас.

Налетів вітер, скуйовдив чуба, й він подумав: ото ж треба було розчісуватись, коли йдуть у гості до білого світу! Невже для вітру? Чи для зозулі, яка вже вмовкла, так несправедливо мало налічивши років для бабці Якимівни?

Барвиста вивільга пролетіла понад верболозами. Тарас сподівався, що вивільга заспіває, але птаха зникла без співу в чагарниках.

— Чому вивільга не заспівала? — поцікавився, ступаючи стежкою слідом за Якимівною.

— А чого їй співати без потреби? Тільки тому, що ми їй зустрілися? Е-е, ні, в птахів є свої причини для співу, як і в людей.

— У птахів — як у людей? — засміявся Тарас.

— А ти ж думав! А в людей — як у птахів…

— Ну, ви вже зовсім набалакаєте, — ще голосніше засміявся Тарас.

У кроні ошатного осокора, що лиснів-мінився сиво-сріблястим листям, несподівано каркнула ворона.

— О, заспівала! — поглузував Тарас.

— Авжеж, заспівала, — й не всміхнувшись, заперечила Якимівна. — Бо в неї свої пісні… А хіба немає таких людей, які співають так, як ця ворона?

«Гм, справді», — майнуло йому в думках.

Левадами вийшли на сільську околицю до річечки-струмка, що синів, неначе розквітлий льон. Цей живий плюскітливий льон цвів у пологому вибалку, а довкруг лавами стояла пшениця. Пшениця росла Якимівні до пояса, а його, Тараса, то й зовсім ховала з головою. З пшениці де-не-де виглядали червоні маки та блакитні волошки, чистими білими вічками дивилася березка.

— Жайворонка чуєш?

Угорі й справді співав жайворонок, та так високо, що Тарас ледве нагледів пташину. Вгорі тріпотіла крильцями маленька сіра грудочка, трусячи й трусячи на поля іскристі звуки.

Пройшли понад ручаєм-струмком уперед, а тут, знову у високій високості над їхніми головами, тріпоче ще один жайворонок, заходячись безперервним щирим співом, сіючи й сіючи довкола тугі, срібні звуки.

— Усе в цьому світі співає, внучку, геть усе чистісінько…

Вусатий зелений колосок пшениці нагнувся над самою стежкою, на колоску мерехтіло червоне сонечко. Тарас проворно зловив цятковане дрібними цятками сонечко в жменю, підніс до вуха, чи співає. Сонечко ледь-ледь шаруділо в жмені, яку він боявся розімкнути, щоб не випустити сонечко. Може, й співає, тільки от у неволі не хоче. І, розмахнувшись, підкинув сонечко вгору над пшеницею — лети у білий світ, співай, коли й справді вмієш.

— Але ж куди ми йдемо в гості? До кого?

— Вже скоро… Бачиш оту грушу на горбі? Туди йдемо.

Пшениці добігали до груші на пагорбі — й хвилями немов скочувалися назад із пагорба, у видолинок. Самотня огрядна груша на тлі синього неба здавалася велетнем, що прийшов невідомо звідки та й завмер, зачарований простором. Може, там, на горбі, в якесь житло? Чи польовий стан, де обідають механізатори? Вони пішли вздовж кущів глоду, поміж розквітлих Петрових батогів та білих кошиків деревію, аж поки опинилися біля самої груші.

Тут, на пагорбі, ця груша здавалася ще більша та величніша, ніж зоддалеки. Довкола груші земля була незорана й незасіяна, тут також у густій траві синіли Петрові батоги та білів деревій, сизіли кущі полину, де-не-де палахкотіли золотом щедрого цвіту соняшники на високих стеблах.

— Горлиця на груші! — мовив Тарас.

Він чомусь зрадів, почувши горловий протяжний голос горлиці в розложистій кроні кряжистої груші.

— Співає, — додав.

— Еге ж, співає, — згодилася задумана Якимівна.

Але вона чомусь не стала слухати спів горлиці, а повільно почалапкала поміж високої трави, подеколи розгрібаючи її руками. Зупинилася біля розквітлого соняшника, заглянула в його усміхнене обличчя, немов у людське. Потім пройшла до глодових кущів, до яких сягали пшеничні хвилі безбережного моря. Здавалося, вона видивляється щось, шукає щось — і не годна знайти.

І раптом здивований Тарас почув жебоніння пісні, яку начебто сюди, на пагорб у полі, приніс легенький вітер:

Скрипливії ворітечка,

Брехливії люди,

На кого ви набрешете,

Як нас тут не буде?..

Співала стара Якимівна голосом тихим і шерхітливим, наче то й не вона, а пшеничні вусаті колоски гуртом вигойдували ту пісню:

Брешіть, брешіть, воріженьки,

Набрешетесь лиха,

А ми з тобою, миленький,

Кохаймося стиха…

Тарасові не вірилося, що він чує спів Якимівни в полі, й чомусь сором обпік йому вуха та щоки, наче він не смів підслуховувати цю пісню, але підслуховував.

Якимівна по високій траві повернулася до внука і мовила:

— Отут колись наша хата стояла.

І показала рукою неподалік від груші, де, здавалось, найрясніше росло синіх Петрових батогів та білого деревію.

— А там оно хлів.

І показала невидимий хлів у прозорому повітрі.

— Садок отам…

І дивилася перед собою так, наче бачила той садок, а Тарас вглядався — і не бачив. Не бачив ні садка, ні хати, ні хліва, а тому здавалось, що стара Якимівна забалакується. Досі не забалакувалась, щоправда, але сьогодні от почала. І чому вони прийшли в поля поміж пшениці? В які гості? В гості до білого світу?

— Ген отам, унизу, криниця стояла…

Ніде внизу не видніло ніякої криниці, тільки скрізь хлюпотіли сизі пшениці, які дружно викинули колос. І чувся спів жайворонка над полем. І з груші тужливо озивалася схована в гіллі горлиця.

— І білий шлях ген отам вився до нашої хати…

І білого шляху ніде не видніло поміж буйностеблих зелених пшениць.

— Тут ми жили колись, Тарасе. Ще давно-давно, тебе й на світі не було тоді.

Слухав — і не вірив у почуте, не вірив у те, начебто колись був час, коли його, Тараса, на світі не було. Забалакується Якимівна, бо вже стара, а старі люди всі якісь чудні.

— Давно жили, ще до останньої війни давно.

— Після революції? — здогадався Тарас.

— Після революції, і до революції наші батьки жили… Був у мене старший брат, я його навіть не пам’ятаю, бо не бачилися з ним ніколи. Його зарубали шаблями денікінці, бо він проти білих боровся. Звали його Тарасом, то твої батьки також назвали тебе Тарасом, а ти й не знав, еге?

Тарас і справді чув про це вперше, чув отут, у безкрайому полі, й почуте видавалось йому легендою, а легенд він від Якимівни вже багато наслухався.

— Отак-то, Тарасе, — мовила Якимівна, кладучи йому теплу долоню на голову.

Й лише зараз він почав здогадуватися, чому Якимівна й сама зодяглася в святкову вишиту блузку, і чому він переодягнувся в чисту сорочку та ще й розчесався. Бо й справді-таки прийшли в гості. Але чому ж до білого світу?

Якимівна мовчала, дивлячись у поля.

Що вона бачила там, у полях? Тарас також почав пильно вглядатися, наче сподівався побачити те ж саме. Поля колосилися, бігли хвилями, здіймалися пагорбами, западали ярами, де-не-де темніли поодинокі дерева чи навіть гаї, видніла околиця їхнього села в тополях та в садках. І чим довше вглядався Тарас, тим багатшала перед ним земля, вона мовби розпросторювалася і з такої звичної та знайомої оберталась на незнайому, наче вперше бачену, яка з тихою лагідністю просила в нього: придивися до мене ще уважніше, зрозумій мене всю — від обрію до неокрайого обрію, полюби мене — і я віддячу тобі любов’ю.

І Якимівна знову виплеснула з грудей тоненький, хлюпітливий, якийсь наче аж шорсткий голосок:

Що в полі, полі, близько дорозі,

Ой там Іван орлами оре.

Орлами оре, стрілкою сіє,

Стрілкою сіє, лучком колотить,

Лучком волочить, да й бога просить:

«Ой уроди, боже, жито густеє,

Жито густеє, волосистеє.

Поставим женців сімсот молодців,

Нажнем кіпок, як на небі зірок,

Поставим стіжок, золотенький вершок».

І голос її, і пісня її полинули в безшир полів, і десь там загубилися, начеб і не було пісні, начеб Якимівна й не співала. І знову Якимівна вмовкла, наче прислухалась чи то до сонячного погідного дня, чи то до своїх споминів, чи то приглядалась не так до того, що було перед очима, як до видив, котрі поставали в пам’яті, приходили з минулого. З того минулого, в яке Тарас не вірив, яке видавалось йому несправжнім, наче його й не було ніколи.

Не було ніколи? Але ж неспроста Якимівна сказала — і хата отам стояла, і хлів стояв, і садок ріс, і білий шлях вився до хати, й криниця… І Тарасом назвали його в пам’ять про зарубаного денікінцями Тараса… А той, зарубаний, був колись не зрубаний, живий, і ходив колись отут, у полях, і колись оця груша була ще не дебела та розложиста, а молода, в цвіту, й так само тужила горлиця, й так само розсівали срібло пісень жайворонки, білів шлях, від криниці несли воду в відрі, вода з відра хлюпала на траву…

Серце йому защеміло-защеміло, наче хтось стиснув його в пригорщі, не відпускає, а серце пручається, хоче вирватися на волю.

— Може, й ти заспіваєш, внучку? — озвалась Якимівна.

— Та я не вмію!

— Не вмієш? Ти вмієш, вмієш.

— Не вмію, — знову заперечив Тарас.

— Але ж усе живе співає, хіба не чуєш? Та нема такого в білому світі, щоб не співало, й ти співаєш також.

Тарас мовчав похнюплено.

— Хай то пташка в небі чи звір у лісі. І навіть німа риба у воді не мовчить. І навіть зелені жаби.

Тарас хотів заперечити про зелених жаб — хіба їхнє надокучливе кумкання назвеш співом? Зелені жаби — це і не жайворонки, й не горлиці. Але язик у роті чомусь не поворухнувся. Та й… не такі вже кепські оті зелені жаби. Повмовкали ото після кількох днів негоди — й гарну погоду накликали своїм мовчанням.

— І ти, внучку, вмієш співати. Ось лишень повторюй за мною…

Якимівна построгішала на обличчі, голос на її тонких вустах народився легко й покірливо:

Ой славен козак да старший Павло.

Хвалився конем перед королем…

Тарас не осмілювався повторювати слідом за Якимівною, а вона ж так благально та підохотливо поглядала на нього!

Хвалився лучком перед гайдучком…

І долоню сухеньку поклала йому на плече, немов і долонею підохочувала!

Хвалився мечем перед паничем…

І йому вже почало здаватись, що та пісня звучить не тільки на вустах Якимівни, а й у його душі!

Хвалився стрілкою перед дівкою…

Співаючи, Якимівна почалапкала поміж високої трави, Петрових батогів та деревію, і тоді Тарас тихенько так заспівав те, що йому запам’яталося:

Ой славен козак да старший Павло…

Не вірячи й сам, що співає, він уже затягнув голосніше — так, щоб почула і Якимівна, яка вже йшла під віковічною грушею.

Хвалився конем перед королем…

Якимівна почула, обернулася, стоячи під грушею, її воскове зморшкувате обличчя було осяяне кволим радісним усміхом. І, відчувши певність, що і в нього є голос, що й він може співати, Тарас іще дужче затягнув:

Хвалився лучком перед гайдучком…

Якимівна слухала, поле слухало, груша слухала. Й горлиця слухала, бо вмовкла. Й навіть жайворонків не стало чутно, мовби й вони у вишині заслухалися, як-то співає Тарас, який-то голос у нього.

Хвалився мечем перед паничем…

Тут, у полі, для всього білого світу, до якого прийшов у гості разом із Якимівною, співав малий Тарас, і білий світ слухав, зачарований, бо пісня Тарасова була така сама прекрасна, як і всі інші пісні, які лунали під небесами.

Хвалився стрілкою перед дівкою…

ВІДБЛИСКИ НА ОБЛИЧЧІ


З присвятою — бабусі наївній…


Десь у глибокому дитинстві, у найдальших надрах пам’яті, котиться й котиться дим… Блакитний, неспішний, він стелеться вусібіч низько, наче гнітить його безмежне прозор’я вгорі. Яка тоді була пора — провесінь чи рання осінь? Забулось. Дерева ж стояли голі, городи пустельні, вигін німував. На тому вигоні, до якого виходило багато городів, і палили вогнище. Зносили сміття, згрібали листя, якесь соняшничиння приносили, бараболисько, сухі будяки, всохлу кропиву, кидали у вогонь щойно зірваний полин — і той полин, сходячи догори, немов зітхаючи, білим димом, дурманив і забивав памороки. У рухливих пасмах диму бігали дітлахи, а що їх не було видно, то чулось: ген веселий лемент пробіг із краю в край, ген майнув голосок якоїсь дівчинки, ось там пірнув чийсь сміх, а ген там випірнув, голоси ворушились у кошлатих пасмах, дзвеніли, грало голосами, грало сміхом. Зводив голову — над тобою повечірнє небо напиналось добре й ласкаве, і було щось тоскне й щемке в льодяному мерехтінні зірок… зривався з місця й біг у дим, назустріч вискакували прудконогі постаті, вихорами проносились, чулось поблизу гаряче дихання, сопіння, з розгону наскакував на усміхнене створіння у збитій на шию хустинці, встигав запримітити життєрадісний, якийсь сатанинський жар ув очах — і далі, далі, наче сам став грудочкою вогню, яка поти живе, поки ти рухаєшся… далі, далі, наче прагнеш тією грудочкою радості в собі осяяти все навколо.

Багаття не вгасає; підгодовують його бур’яном і листям: гірко пахне горілим полином. Поприходили до вогню жінки й чоловіки, поставали, дивляться, мовчазні. Лиця їхні то примеркають, то полум’я вимальовує їх жовтизною, або молочно-мертвуватим світлом; раптом багаття зчорніло, постаті втопились у диму, тиша, тиша, хоч би галузина тріснула — та хтось оддалік скрикнув, і вогонь зненацька бурхнув, скочив угору, ніби відповів на той дитячий крик. Підійшов кінь із спутаними передніми ногами, втупився, близько так витягнувши морду до палахкотючого листя, — й ніхто не відігнав його. Так дивились — люди й кінь, та раптом кінь заіржав сполохано і, високо скинувши спутаними ногами, скочив убік, погупав важко, аж земля, здається, вдушено кректала. Виплив із диму, вже чітко виднів на тлі низесенької багрової смужки при обрії: рвав убік головою й конвульсивно здригався, віддаляючись.

Сміття та бур’яни, які слід було попалити, вже згоріли, та люди чомусь не розходились; то те, дивись, приносило оберемок галуззя геть здалеку, з сусідньої аж вулиці, то інше; діти притягнули велику акацієву гілляку, ще вогку, й вона довго не займалась, а бризкала шипучим соком живим і, конаючи, потріскувала міцними жилами-волокнами.

Несли дрантя, ганчір’я, хтось приволік гуму — й засмерділо дражливо… Їхав мимо дядько, повну хуру соломи додому віз: спинили його, почали смикати, у вогонь жбурляли, аж поки хазяїн схаменувся, вйокнув — і поїхав. Навздогін йому сміялись, а діти довго бігли слідом, рвали віхті, він частував їх батогом так завзято, аж картуз із голови злетів…

Уже добре смеркло, ніч налягала грудьми на вогонь, і він, пригнічений, став чахнути.

Хтось із дітей додумався відламати недогорілий акацієвий прут — і гайнув з ним по вигоні. Спершу прут жарів золотом, далі розпечено забілів, засяяв цяткою; й так цятка та бігла, поблискуючи, а коли дітлах узявся вимахувати гілкою, то зацвіли, заяскріли вогненні півкола, хуткі, полохливо гаснучі. Решта дітей теж кинулася до багаття, взялись, розкрадати із нього те, що можна було схопити в руки, щоб бігти й світити. На дітей сварились, та вони не зважали; скоро на вигоні, наче в небі, загорілись зірки, тільки вгорі вони були байдужі й мертві, а тут — рухливі, бистрі; кожен біг із своєю свічечкою, кожен тримав свою свічечку міцно — срібний вогник своєї радості, такої справжньої, такої видимої, такої збудливої! Свічечки зблискували, іноді перетинаючи шлях одна одній, а то розпливались аж на дальші краї вигону, збігались у гурт, розлітались, окреслювали кола, півкола, залишали по собі в повітрі довгі сліди, як то полишає падуча зірка. В кого пригасла галузина, той, захеканий, мокрий, з несамовитими, очима, прискакував до недавнього вогнища, порпавсь у попелі, вишукуючи недотлілу хворостину — й знову біг у ніч, долучаючи свою золоту цяту до негустої вогненної метелиці, яка кружляла на вигоні.

Скоро теплих сніжин отих поменшало; ще вирувало кідькор, й не вірилось, що вони теж погаснуть, як і решта. Зосталося дві — біленькі, мигтючі; вони то сходились, то розходились — й зненацька щезли обидві, наче не було. Ось недавно луг схожий був на маленьке небо, на сільське наше небо, — і вже зчорнів, не горіли свічки в дитячих руках, кожна з яких означувала чиєсь бурхливе серце, чийсь біг, чиєсь натхнення й захоплення… Повільно народились голоси, та тепер, без вогню, були вони, якісь порожні й беззмістовні, немовби й надалі мали вони бути лише з вогнем, лише з його світлом. Дядьки неохоче розходились, ведучи додому своїх дітей. Хтось приніс на коромислі двоє відер води, залив попіл — спершу голосно бурхнуло, бо попелище кашлянуло парою, далі ж воно лише скрушно зітхнуло, ще раз зітхнуло, і навкруг поширився давкий пах.

Коли то було — не пригадую. Забув, ранньої весни, чи восени — адже дерева голі стоять і тоді, й тоді. І досі бачу спутаного коня, який витягнув голову до вогнища, і очі його, здається ворушаться в білих відблисках, наче вони самі по собі, наче вони дві дивовижні нічні пташки, які ось зараз спурхнуть і полетять… Вогонь завжди притягує нас, і ми дивимось у його золоте бушовисько, наче він здатен підказати нам щось про нас самих, висвітливши найтемніші і найпотаємніші закамарки єства. Ми зосереджуємось, він навіює нам усеоб’ємний спокій; наш зір із речей навколишніх повертається всередину й тоне в невідчутному мороці; слухаючи самих себе, обертаючи погляд у власне безмежжя, слухаємо світ, зазираємо в безмежжя Космосу.

Багато по тому доводилось дивитись у вогонь. Пастухом у полі, коли пас череду, розкладали багаття, щоб погрітись або спекти картоплі. Тріщить сухий бур’ян, ти простягуєш до тепла босі ноги, щоб зігріти, а ніздрі вдихають то димок, то — коли вітер змінився — густі польові пахощі. Розламуєш чорний кожушок, сипкими іскринами сміється спечена картопля, обпікає губи, язик, піднебіння… Або ж теплої осені в теплому садку згрібати листя, носити його рядном у хлівець, а яке листя та бур’янець зостались — палити його на городі. Крихітними вивірками-білками метушаться вогники, перескакують із листка на листок, ось один прудко побіг по бадилині, а вона з трубчастого вершка свого пахнула раз і вдруге цівкою диму; соняшничиння неспогадано стрельнуло так, аж із миттєвого ляку в п’ятах кольнуло; сотаються й сотаються сиві пасма над викопаними корчами, над блідо-синіми, жалюгідненькими очками якоїсь пізньої квіточки-бур’янинки… Випадало дивитись на пожежу, коли горіла хата, й скільки не заливали її водою, не могли зарадити: жарке літо, хата ж стара, висохла, усе на ній палахкотіло з якоюсь страшною радістю, й за півгодини лише стіни чорніли та вибиті вікна зяяли невидющими блимаками. Частину добра встигли винести, тепер воно купою лежало в садку, й господиня, плачучи та бігаючи навколо палаючої хати, наглядала за збіжжям, щоб не розтягли. Побачила, що котресь із дітей, для яких пожежа була мало не святом, полізло на яблуню по яблуко, сказала: «Безсовісне, воно раде, що біда, ладне пообносити все. Рви, рви, хай тобі господь сили та здоров’я дасть». І хлопчина слизнув по стовбуру додолу, дав дьору, ніби його й не було тут.

Багато випадало дивитись на вогонь. Та чому найбільше запам’ятався отой, коли полин кидали, коли з хури смикали солому, кінь підійшов до багаття, потім бігали, тримаючи в руках тліючі гілки, і сільський вигін схожий був на клаптик неба, тільки земного; а як погасло все, якими порожніми й несправжніми здалися людські голоси! Чи не тому впам’ятку ті ворухкі летючі свічки й те пізнє багаття, що вони були першими в житті, що відблиски їхні вперше упали на руки, на обличчя, запаливши в свідомості тремку свічечку бентежної тями, потягу до незвіданого сущого?

Хто знає! У кожного, мабуть, є свій вогонь, який запам’ятовується назавжди.

ЧЕЧІР-ВЕЧІР


По землі котилась тінь од хмари, трава обіч дороги хвилювалася. Біла стерня стемнювалась. Ось уже й червоні корови стали мідно-кривавими, а полукіпки й копи аж поменшали під вагою тіні. Попереду тіні котилася, тікаючи, світла пляма жнив’яного дня, мерехтяча, кваплива… Ось уже накрило з головою й Івана, дмухнуло холодком по руках, по ногах, і тільки дід іще віддалік був освітлений, але вмить і він погас, аж трохи поменшав, як полукіпок, бо сонце вже геть-чисто сховалося за хмару, а з-над неї проміння падало блискучими стінами. Ті стіни, спершу близькі, також одпливали, вони пересувалися з горбка на горбок.

— Іване, — гукнув дід, — ану гайни за рябою, заверни, а то в шкоду потьопала!..

Коли біжиш, треба не наступати на стерню, а бити по ній пальцями збоку, то не колотиметься. А позрізуване лободиння чи будяки однаково штрикають. Але в Івана такі зашкарублі підошви, що його вже ніщо не бере. «Можеш зимою без чобіт ходити, — каже дід, — бо такі підметки намуляв собі за літо, що не замерзнеш».

Іван хутко біжить переймати корову, йому об груди і об лице б’ються тверді кузки, одскакують, знову летять. Нашорошений джміль соковито прогуркотів мимо, і його бахмата, з золотистими розводами спинка провалилася донизу, на конюшину. «А куди джмелі діваються в дощ?» — подумав Іван і уявив, як вони попримощувалися на листі, як об них розбиваються краплини. «Вони ховаються в глиняниках у вощину», — заперечив сам собі. На бігу хотів зірвати петрів батіг, але тільки шморгнув, і на долоні зосталися пелюстки, та ще здалося, що навколо обшмуляного стебла тане синій димок. Корова забачила Івана, прожогом метнулася назад від нескошеного жита, а він тільки помахав на неї гарапником.

Сів під стіною жита. Земля ще не вихолола, від неї тхнуло шорстким теплом. Тут було затишно, вітер сплескував над головою, поскубуючи чуб. На колоску тріпотіло сонечко, розпанахавши крильця, і він посадив його в жменю, уважно розглянув темні цятки на лусці і запитав:

— Чечір-чечір, чи скоро вечір?

До вечора було далеко, і він, надивившись на сонечко, посадив його на колосок. Колосок важко гойднувся, а сонечко вхопилося за пругкі остюки й заклякло.

— Чечір-чечір… — повторив Іван, і тут на інших стеблах помітив зразу двоє сонечок. А на одному колоску застеріг двох чорних кузок, які спивали зерно, і хлопець познімав їх і став закопувати в землю. Закопавши, потоптав п’ятою, а потім і поплював, щоб вони вже не вибралися.

В небі товклися хмари. Ось із ущелини пробилося сонце, і дід яскраво спалахнув у хурделиці світла та променів. Він стояв непорушно, спершись на костур, і дивився прямо перед собою — над полукіпками, над чорною латкою конюшини, за далеку рису схолоднілого обрію. «Що він бачить?» — подумав Іван, і собі зирячи туди, куди й дід, але нічого не помітив: ген ніби мряка бреде від ожередів, а там ген подолки мокрі поопускалися долу, дощ виріс над байраком, так і репіжить до села… Дихнуло цілющою свіжістю, аж залоскотало в горлі од неї, і легені спухирились од тремтячого вітру. Він дрижав на хлоп’ячих губах степовим шумовинням, у ньому був грозовий подих, і рештки недавньої спеки. Ущелина вгорі стулилася, сховавши сонце, і дід потемнів, став одземкуватішим, і все зорив поперед себе, зосереджений і пильний.

Затоки, затоки, як п’яний гультіпака, простугонів грім, а далі швидко побіг — і втік… потім ближче обізвався, і міцно ступав кованими чобітьми, все не зрушаючи з одного місця, а потім стрімголов чкурнув, квапливо шкопиртаючись — і вмерло… ще з вихилясом продріботіло, дрібно так ступаючи, і також вигасло… Блискавка сяйнула без грому, ще раз, ще… і стало тихо. Тиша гусла, тверділа, сповнювалася очікуванням. Порснуло гуркотом, хряснуло, трощачись, гілляччя коренястої блискавки, вона затремтіла, ніби живе тіло, сконала, і вже в іншому місці вигулькнула беззвучно, аж доки, конвульсійно здригнувшись, розтанула.

— Іване! — гукнув дід. — А заверни оту безрогу мудрагелю!

Тугі краплини топилися в сухому житі. Вони стрімко падали, і тому, що їх було небагато, жито ще не лопотіло, не шуміло під дощем. Але воно прокинулося, ледь чутно гомоніло, і важко погойдувалося на вітрі…

Завернувши безрогу, Іван подався до діда. Той уже вивернув свого мішка ворком, натягнув на голову, і тепер з-під кропив’яних стрішків його очі дивилися на хлопця строго й глибоко.

— Йди в затишок, — сказав дід, — та мішком напнися, а то хороби якоїсь іще схопиш.

Іван розсунув сніпки й сховався в кублі під полукіпком, Обтушкувавшись так, що тільки краєчок поля було видно з дідом та худобою, він почував себе в надійній схованці. Припустило густіше, і краплини з шелестом падали на сніпки, і тепер уже солома пахла дощем, а до шорсткої терпкості зерна домішувалася вогкість. Од безперервного рівного шуму повіяло нудьгою, але вона зразу ж і щезла, бо небо розкололося, потім ще раз луснуло, при цьому загашуючись світлом блискавки — гіллястої, як коріння верби в підмитому березі. Дід, як і раніше, стояв посеред поля й дививсь у простір. Деякі корови паслися, а деякі, позгинавшись, поставали за дощем, втупивши очі в стерню. «Що він бачить?» — подумав Іван про діда, і йому закортіло вибратися із схорону, сп’ястися навшпиньки й собі угледіти те, що побачив дід. Але його лякала негода, і він ще зграбніше скулився в своєму кублі.

Іван задрімав, і йому привиділася колісниця, що котилась по небесних виярках, поміж хмар. У колісниці сидів непорушно дід, тримаючи в руках віжки. А коней не було. На високих колесах, шпичастих, з мелодійними ободами, колісниця летіла стрімко, аж у вухах гуло… Хлопець розклепив повіки, — навколо побулькував дощ, пошеберхував, клокав, топився в стерні. Худоба ледь бовваніла в сутінках. Задвигтів грім, дзвякнуло блискавкою — і в моторошному, блідому сяйві засвітився дід, що стояв на тому ж самому місці. І через те, що поле у зблиску було фосфорично німе, залляте яскравою, дрижачою непевністю, то й полукіпки також були несправжні, і дід також був не схожим на себе: високий, плечистий, він добре вимальовувався під навислим небом. І здавалося, що погасне блискавка — й пропаде дід, ніби його й ніколи не було. Ось уже й справді блискавка лопнула, потонула в померках, і Йван, відчуваючи, як щімко стислося в передчутті чогось лихого серце, закричав:

— Діду!

Ще раз розпачливо гукнув:

— Діду Бохно!

Щось підняло його із сухого полукіпка. Не чути під собою затерплих ніг, по росяній, тепер уже м’якій, стерні, яка холодила йому босі п’яти, він побіг. Захлинався од глевкого повітря. Уже бачив, що дід стоїть, що не скоїлося з ним нічого, проте спинитися не міг. Захеканий, уткнувся в дідові коліна й не міг передихнути.

— Та вгамуйся, — казав йому дід, — хай не тіпає тобою.

Іван мовчав, і в горлі було давко, ніби од весняного зеленого яблука.

— Ти, мабуть, задрімав, то й привиділося? — допитувався дід, зігнувшись над ним, і пригладжував твердою долонею розкуйовджене волосся.

Іван усе ще обнімав дідові коліна й не відповідав. На якусь хвилю йому пригадалося сонечко, яке він нещодавно тримав у долоні, а потім посадив на колосок. Те сонечко зненацька так розчулило його, що весняне яблуко-зеленуха стало ще давкішим.

— Якесь пасіювате, — промимрив про нього дід, все ще погладжуючи малого кістлявою лопаткою своєї долоні.

Та й задивився знов поперед себе. Дощ ущухав, тільки процяпувалися окремі краплини, і вони посвітліли, були веселі, бо сонце ледве пробивалося, а вгорі тих ущелин більшало. Між ожередами все ще лебеніла мряка, але за нею ясно проступав обрій — у м’якому, промитому повітрі, той обрій проступав ворсистою лінією, наведеною сонячною тушшю. Все виразніше окреслювалося надвечір’я, літнє, після недавнього жаркого дня, і воно знову бралось пахнути жнивами.

— Заверни корову, Іване, — сказав дід, торсаючи хлопця за плече, — а то безрога мудрагеля знову попалювала в шкоду.

Одігнавши безрогу, Іван так і зостався біля нескошеного жита. Воно похилилося, колоски тремтіли під вагою краплин, і коли струшували їх, то випростувались і гойдалися. Іван позиркував на діда, але не наважувався до нього повернутись. Щось велике дзвеніло в грудях, поширювало шелест аж у вухах, і хлопець ледь-ледь здригався, ніби перемерз.

Найшов на житньому колоску сонечко, поклав його на долоню і дуже довірливо запитав:

— Чечір-чечір, чи скоро вечір?

Сонечко сквапно полізло на палець. Іван поставив палець стовпцем. Сонечко опинилося на самій пучці, крильцята його розкрились — і воно спурхнуло, полетіло, зразу й розтанувши…

ЗЕЛЕНИЙ ПАПУГА


До міста, до міста! Поїдемо до міста!

Ще з позавчорашнього чи з учорашнього дня груди сповнені очікуванням чогось незбагненного, очікуванням радості. Поїдемо до міста! Бо, виявляється, є пташиний базар, а на тому базарі продаються пташки. Які ж вони? А найчудніші, що й розказати про них не зумієш. Із усіх країв продаються там пташки. Вони не просто собі співають чи щебечуть, а вміють це робити артистично, майстерно, неперевершено. Й не якісь вони там сіренькі, а такі розцяцьковані, що надивитись не можна. Ото хвіст зелений, а груди вже голубі чи жовті — ну як тут одірвати очі, як не здивуватись!

Тільки дивно, навіщо їх продають? Хто продає, хто купує? Й навіщо купує? От літала собі пташка, а її взяли й зловили, на базар привезли. І як ті продавці знають, скільки за котру пташку просити? Що за цю пташку, скажімо, карбованця, а за цю — вже два чи й три. Хто ціну встановлює на пташок — теж люди, як і на все інше, чи, може, самі пташки?

Гадаєте, легко вночі заснути, коли тільки й думаєш про пташок? І не про якихось там свійських — курей чи качок, не про всіх тих звичних літунів, що нишпорять по селу, а про пташок, яких ніколи й бачити не доводилось, а тільки чув про них. От тільки задрімав, а вони — оті, з базару, незвичайні, ні разу не бачені, розцяцьковані, барвисті — вже налетіли звідусіль, уже на плечі тобі сідають, мерехтять ув очах, а тільки ти спробував їх зловити — наче й не було. Здається, вчепився пальцями у хвіст, проте в долонях нічого нема.

І так усеньку ніч дивовижними пташками налітають сни, зникають, знову з’являються. Ось і ніч одлітає швидким птахом, уже синій ранок усівся на підвіконні сумирним лагідним голубом. Ото всівся спокійненько й чистить пір’ячко, вмивається…

Рідний дядько Василь тільки всміхається на твої запитання.

— Приїдемо — й сам побачиш, — відповідає стримано.

А ти не перестаєш дивуватись. Бо чув про всякі базари, на яких продають усяку всячину, але про такий, де продавали б пташок, чути не випадало.

Він давно вже пообіцяв тобі купити зеленого папугу. А ще які є папуги? Ну, є оранжеві. А ще? Жовті. Геть зовсім жовті? А чому б і ні! А навіщо вони здалися — жовті?

Звичайно, є смішніші запитання, а на них — ще смішніші відповіді.

Дядько Василь усе своє дитинство мріяв про зеленого папугу. Про такого, що насвистує в клітці мелодії хвацьких пісень. Усе своє дитинство мріяв, але так і не мав. Чому не мав? Бо довго служив у Середній Азії в якомусь гарнізоні, забутому серед пісків. Не до зелених папуг…

От і вирішив тобі купити.

— А нащо він мені?

— Ну, — дядьків мрійливий погляд стає далеким і ласкавим. — Ти його навчиш співати.

— А що ж він у мене казатиме?

— Ну, він у тебе казатиме: «Добрий день!»

— А якщо навчити, щоб він мене будив щоранку?

— То й навчиш! А коли не захочеш вставати, то він сміятиметься.

— Хіба папуги сміються?

— А чого ж?..

Ти давно про все це чув, але вкотре перепитуєш. Ти давно вже вирішив, чого навчиш свого зеленого папугу. Нащо тобі здались оті «солдатушки» та різні інші дядькові вимрійки, які для нього так і не збулися. По-перше, свого зеленого папугу ти навчиш казати «добрий день!» Заходить хтось до тебе додому, в хаті нікого нема, а папуга й вітається! Ото гість дивуватиметься. А ще більше він здивується, коли навздогін почує «до побачення!»

Також треба навчити папугу, щоб казав: «Зінько — другорічник!» От заходить Зінько до хати, а папуга йому з клітки:

— Добрий день!

— Здоров-здоров! — недбало відкаже той.

А папуга йому зловтішно:

— Зінько-другорічник!

— Що?! — вилупить очі Зінько.

— Зінько-другорічник!

— А щоб тобі здохла ця пташка! — скаже найкращий твій приятель.

Ні, не вчитимеш ти свого зеленого папугу таких дурниць, бо тоді неодмінно посваришся з Зіньком, а з ким же товаришуватимеш?

А чому й справді не вивчити його співати? Ото ти ще спиш, а вже співає!

А якби його навчити підказувати й брати з собою до школи? От коли ти збився чи забув щось, то він, сидячи в тебе за пазухою, й підказує вчасно, так що ніхто збоку й не почує. Е-е, ні, з підказуванням, либонь, нічого не вийде, а так би хотілось!

Ось і місто. Довгий кам’яний мур, а коло широкої брами людей товчеться! Продають різний крам. Ось глину білу продають, ось лежать купи жовтої. Дядько Василь тут не зупиняється, пробирається далі, за браму. А тут уже інший торг — колгоспи привезли курей, то продають із машин. Штурхотнява, крик, півняче й куряче кудкудакання. Дядько Василь обертається й змовницьки підморгує тобі: мовляв, не переживай, добились на місце, скоро вже матимеш свій гостинець, скоро!..

Веде тебе в якийсь закуток за лотками — скільки тут голубів! А й справді, виявляється, на базарі є ще й пташиний базар, а чому тобі не вірилось? Голубів продають якісь дядьки, ген жінка стоїть із кількома, хлопці. Де ж папуги? Папуг поки що не бачиш, зате в одного і в другого продавців — щиглики.

Дядько ходить, оглядає все; поступово чоло його супиться.

— Ти знаєш, — каже, — папуг ніде не видно. — І запитує в чоловіка, що продає опудала з шуліки: — Сьогодні були папуги чи ні?

— Здається, були, — каже той.

— І що — вже продано?

— Та, мабуть, продано, — каже той.

— От шкода, — скрушно зітхає рідний дядько Василь, і тобі стає гірко.

— А вам що — папугу? — питає чоловік. — То купіть у мене шуліку.

— Нащо нам шуліка? — заперечує дядько. — Нам папугу.

— Та шуліку краще — він не брехатиме.

— Шуліка ж неживий…

— Ото морока! Навіть краще — неживого купити, не доведеться доглядати.

Дядько Василь чухає потилицю, питає в тебе:

— Може, тобі шуліку?

Ти, не відповідаючи, дивишся вбік печальними очима… Дядько затіває з отим чоловіком балачку про папуг. В непоказного продавця є багато чого розповісти.

— Не треба?

Дядько знову печально дивиться на тебе, а ти знов одвертаєшся.

— Не треба, — зітхає рідний дядько Василь.

— Послухайте, що я вам розкажу про цього шуліку! — підморгуючи, збуджено вигукує чоловік.

Е, якби ж він тільки про свого шуліку розказував! А то він знає стільки всякої всячини про пташок, що не переслухаєш. Він, бачте, всеньке своє життя тільки й морочився з ними. Обличчя в чоловіка жвавішає, молодшає, кращає, сам він уже, либонь, і забув, чого прийшов на базар, теревенить і теревенить, а раптом:

— То, може, купите мого шуліку?

Ледве вириваєтеся од нього. Та й вириватись якось аж незручно: ніби підвели людину в чомусь, ніби образили.

Рідний дядько Василь затіває розмову про папуг із якимось іншим чоловіком — стареньким, біленьким, чистеньким, вусики в нього підстрижені гарно, стримлять щіточкою. Ні, каже цей дідок, папуг він сьогодні на базарі не бачив. Крім того, він, дідок, папуг не любить. І ніколи не любив. І не збирається любити. Отак!

Дядько Василь відступає від нього, як від божевільного. Й ти теж дивишся на дідка вражено. Бо все дужче переймаєшся дядьковим хотінням мати папугу. І чим дужче впевнюєтеся, що ніхто не продає їх, тим гостріше хочеться мати.

— Ох і життя, — бурчить дядько Василь. — Зеленого папугу не можна купити.

Ви ще довго тиняєтеся серед базарувальників — може, хтось принесе? Але ніхто не несе. Голубів повнісінько, навіть дивитись на них не хочеться. Та ще від колгоспних машин долітає куряче кудкудакання. Е-е, нема того, щоб у колгоспі вирощували папуг!

Минає час, базар потроху розходиться. А ви з дядьком Василем усе товчетеся там, хоч пора б і вам у дорогу, бо це ж іще ого скільки їхати додому, та й чи на автобус пощастить сісти.

— Охо-хо-хо, — тільки й чути від дядька Василя.

Хто розпродався, хто так додому подався, — скоро вже ні дідка, ні чоловіка з опудалом шуліки. Лише стоїть під лотком хлопчина твого віку, а в руках тримає клітку з щигликом. Ви з дядьком усе частіше позираєте на того хлопчину та на його щиглика. Якийсь похнюплений хлопчина, якийсь похнюплений у нього щиглик.

— Що, продаєш? — питає дядько.

Хлопчик тільки очима скліпує. Дядько відходить убік — наче аж нудиться, наче аж сумує. Знов наближається.

— То продаєш? — знов до хлопчини.

В того погляд пом’якшав, губи сіпнулися в усмішці.

— Продаю, — обізвався.

Дядько знов убік одійшов, а хлоп’яче лице пригасло…

— Ех, гаразд! — махнув раптом рукою дядько. — Давай хоч щиглика купимо, не дурно ж на базар приходили.

Щиглика то й щиглика, хоча навіщо він тобі. Хіба щиглика не бачив? Ого скільки перебачив за своє життя! Але не відмовлятимешся, коли дядькові так кортить. Ще образиться, а він такий славний дядько, що нащо йому ображатись.

І хлопчина той зрадів. Ще недавно стояв насуплений, з обличчя не сходив похмурий вираз, а це — сяє весь, іскри в очах мерехтять.

— Сам зловив! — хвалиться. — Такий щиглик, такий щиглик! А співає ж як!

— Знаємо, як вони співають, — каже дядько. — Щиглик не папуга.

— Авжеж, не папуга, — згоджується хлопчина, й на якусь мить хмуриться, наче й справді шкода, що нема в нього папуги.

— Гаразд, хай хоч щиглик буде! — каже дядько.

— Еге, хай буде, — згоджується хлопчина. Й знову — радісний такий.

Повертаєтесь на автобусну станцію, а на вулиці всі позирають на вашого щиглика. Хто цікаво, хто осудливо. Ви сідаєте в автобус, а навколо вас — люди, що повертаються з міста по селах. Повертаються з покупками або з порожніми руками. Але ні в кого нема такої покупки, як у вас.

А тому, коли автобус рушив, пасажири затівають розмову про пташок та про тих, хто продає їх.

Ви з дядьком Василем слухаєте, а потім дядько Василь переводить розмову на папуг. Про папуг він знає багато, і всі замовкають, слухають уважно, сміються.

І так тобі в ту хвилю хочеться мати зеленого папугу! Мабуть, так сильно, як твоєму дядькові колись кортіло. Ти знову уявляєш собі, чого б зумів його навчити. Може, піонерської пісні, а може, й іншої якої. А коли про Зінька він у тебе нічого не казатиме, то про когось іншого, а казатиме-таки.

— Вони всякі бувають, — розповідає дядько.

— Чого ж це вони всякі? — дивуються в автобусі. — Хіба не однакі?

— Є зелені, а є й оранжеві. Є чорні, а є білі.

— Ото ще… — зневажливо кривиться якась тітка з великим клумаком.

Зійшовши з автобуса, прошкуєте додому через поле, а потім через ліс. Несете свою клітку навпереміну. В лісі пташки щебечуть, щиглики співають. А ваш у клітці мовчить, хоч би тобі що! Якби ж обізвався, то полегшало б, а так…

— Гм… — каже дядько.

— Гм… — згоджуєшся ти.

Щиглики на гіллі не замовкають, а ваш — як води в писок набрав. Може, він зовсім безголосий? Бо ого скільки є безголосих пташок! Ніякої пісні від них не почуєш.

— А наш мовчить! — каже рідний дядько Василь.

— Бо не на волі.

Дядько Василь уважно поглянув на тебе, а потім ще раз подивився. Наче розмірковував над чимось.

— Звісно, щиглик — це не папуга.

На знак згоди ти опустив голову.

— Та й соромно додому нести його… Це ж не папуга… Давай перевіримо, чи співає.

— Як перевіримо?

— А так! — і дядько рішуче забрав клітку, рішуче розчинив дверцята. Витягнув щиглика, підкинув у повітря — лети! Щиглик спурхнув, зник між листям, і зразу ж звідти долинув його веселий спів. — Ти диви! — радісно здивувався дядько. — Співає та ще й гарно!

Й тобі на душі теж полегшало, й ти теж зненацька зрадів. Бо щиглик не безголосий, співає-таки!

А дядько, наче зазнавши раптового щастя, взявся розказувати, які-то й серед щигликів є мастаки, як вони вміють передражнювати інших пташок, співаючи їхніми голосами. Й чим довше розповідав, тим милішим і дорожчим ставав тобі щиглик, якого ви в лісі випустили на волю!..

БЕРЕЗОВИЙ СІК


Цілісіньку зиму в пам’яті твого дитинства (чи в пам’яті дитинства твого брата, сестри, в пам’яті дитинства всіх знайомих тобі й незнайомих дівчаток і хлоп’яків) живе спогад про білі берези. Ти мрієш про провесінь, про ліс у березневу пору, тобі уявляються й сняться темні галяви, з яких зійшов сніг, а на них чистими сльозами забіліли поодинокі проліски. Ввижаються тобі жовті пухнасті котики на вільсі, коричневі котики на березовому гіллі, пригадується, який смачний був березовий сік минулорічної провесни й позаминулорічної. Здається, нічого смачнішого в своєму житті пити не доводилось, і тривожно так пахла ранка в стовбурі, маленька ранка, з якої капав сік…

Нарешті, ожеледь — з теплим поривчастим вітром, із високим сонцем; з далини немов накочуються хвилі весняного настрою…

Й скоро земля вже темна, а вночі світять великі зірки з чорного неба, що схоже на бездонний колодязь… І якогось ранку ти вже не можеш більше сидіти в хаті, крадькома береш старенький свердлик, чистий, блискучий (до нього ти вже давно приглядався, не раз обмацував), береш пасемко сивого клоччя, крадькома береш два залізні кухлики, все те розпихаєш по кишенях — і вже ти надворі, і вже ти в лузі, а ліс ген-ген темніє під швидкими, білими хмарами…

Берези віддалеки ясніють, світяться — вони такі вродливі, привітні поміж чорних дерев. І чим ближче ти підходиш, тим більші вони стають, немов набрякають світлом, і ти вже помічаєш, як гарно погойдується на вітрі їхнє гілля — воно немов плаває у воді туди-сюди, то заплутається, то розплутається, а то, напружившись, витягнеться на вітрі й тремтить-тремтить, немов хоче відірватись од стовбура, полетіти над лісом, полинути разом із хмарами.

Березовий голий ліс щось говорить-говорить іншою мовою, ніж улітку чи восени, і в звуках мовленого ти вловлюєш глибоко приховану радість, уловлюєш пробуджене очікування, якому ліс скорився — хоч і важко, хоч, здається, не до кінця, та все-таки скорився.

Твій свердлик не знадобився, бо в стовбурах двох беріз помічаєш готові, вже сьогорічні дірочки, запихаєш туди по пасемку клоччя, а щоб відвести його далі від стовбурів, то підпираєш те клоччя патичками і, підставивши кухлики, ждеш…

Коли, зібравшись на кінці жгутика, перша крапля таки падає, тобі нетерпеливиться одразу ж покуштувати її, ту першу березову втіху, і в тебе ще вистачає терпіння, коли скапне вдруге і втретє, а потім таки хапаєш кухлик, миттю перехиляєш і миттю ставиш назад, бо шкода, коли капатиме на землю… В роті від того частування нічого нема, бо й у кухлику майже не було, та тобі здається, що таки спробував, що солодко — й ти аж примружуєшся.

І біжиш до сусідньої берези — може, тут націдилось більше? Проте й тут лише на самому денці блищить. І ти починаєш чекати. Позираєш на швидкі хмари, дивишся в глибину лісу, а сам тільки про те й думаєш, чи не пора пити березовий сік.

У першому кухлику вже, либонь, на цілий палець націдилось, і, здається, починає скапувати все густіше. Біжиш до другого кухлика — тут теж березового соку на палець. Можна б і пити, але ти переборюєш своє бажання — хай іще нацяпає, бо коли соку більше, тоді він наче смачніший… А коли злити докупи?.. Радієш несподіваній думці, бігом зливаєш усе до одного кухлика, а порожній хутчій відносиш на місце. Тепер, либонь, можна пити.

Й ти п’єш. Хотів би не квапитись, та тебе підганяє думка, що в цей час березовий сік скапує просто на землю, а тому допиваєш решту одним-двома ковтками, хутенько ставиш кухлик під деревом…

Чим більше п’єш, тим менше хочеться, невдовзі й зовсім перекортіло, а сік цідиться й цідиться, і тобі шкода йти з лісу, бо здається, що тільки опинишся в лузі — й знову з’явиться невгамовне бажання… Зрештою, напився так, що сік утратив смак, уже на воду схожий, та й деревом вогким тхне, і ти, націдивши два повні кухлики, починаєш замазувати землею дірочки в стовбурах. Замазуєш, щоби сік марно не стікав із беріз. Потім береш обидва кухлики в руки і йдеш додому. Несеш той сік і шкодуєш, що забув прихопити з собою пляшку чи глечик, тоді б не розхлюпувалось, тоді б усе зміг донести.

Й чим далі відходиш од лісу, тим дужче починає кортіти надпити хоч із одного кухлика, та ти наказуєш собі терпіти, бо ж треба пригостити й рідних, бо треба ж чимось виправдатись, коли тебе лаятимуть, що вештався десь, пропадав півдня, а тут, удома, побивались.

Ідеш, обминаєш у лузі сірі калюжі, які начебто поменшали за час, протягом якого ти був у лісі, несеш у руках березовий сік. Несеш обачно, постійно думаючи про нього, несеш як велику цінність, наче тобі пощастило добути з заповідних джерел води мертвої й живої…

Отак іде твоє далеке дитинство, повертається з весняного лісу з березовим соком у кухлику…


home | my bookshelf | | Скажений чорнобильський собака |     цвет текста   цвет фона   размер шрифта   сохранить книгу

Текст книги загружен, загружаются изображения



Оцените эту книгу