1 / Перші погляди

— Боже мій! — зненацька вигукнув мій друг Арні Каннінґем.

— Що таке? — спитав я. Його очі за скельцями окулярів у сталевій оправі полізли з орбіт; рукою він заліпив собі обличчя так, що під долонею частково зник рот, а шия, здавалося, оберталася на шарнірі, так він її вигнув, озираючись через плече.

— Деннісе, зупини машину! Здай назад!

— Чого ти…

— Здай назад, я хочу на неї ще раз глянути.

І раптом до мене дійшло.

— Ой, чувак, забудь, — сказав я. — Якщо ти про те… чуперадло, яке ми оце щойно проїхали…

— Здай назад! — він ледь не кричав.

Я послухався, думаючи, що це Арні так тонко жартує. Але я помилявся. Він пропав, остаточно і безповоротно. Арні закохався.

То була якась жалюгідна пародія, і мені ніколи не зрозуміти, що в ній того дня побачив Арні. На вітровому склі зліва розповзлося сплутане павутиння тріщин. Верх іззаду праворуч був увігнутий від удару, і в обдертому від фарби видолинку вгніздилася бридка іржа. Задній бампер перекособочився, кришка багажника була прочинена, а на сидіннях як спереду, так і ззаду з кількох довгастих порізів лізла вата. Схоже було на те, що по кріслах добряче хтось пройшовся ножем. Одну шину спустило. Інші були такими лисими, що крізь гуму проступали нитки тканини. Та найгірший вигляд мала темна масляниста калюжа під двигуном.

Арні закохався в «плімут-фурію» 1958 року випуску, одну з тих довгастих, з великими плавцями. Була в ній старезна вигоріла під сонцем табличка «ПРОДАЄТЬСЯ», зіперта праворуч на вітрове скло — там, де не було тріщин.

— Деннісе, ти тільки поглянь, які лінії! — пошепки вимовив Арні. Він бігав довкруг машини, неначе одержимий. Змокріле від поту волосся ляпало йому по лобі й розвівалося на вітрі. Арні натиснув на ручку задніх дверцят з пасажирського боку, і вони з вереском відчинилися.

— Арні, ти наді мною приколюєшся, правда ж? — спитав я. — Сонце голову напекло. Скажи мені, що це сонячний удар. Я відвезу тебе додому, посаджу під довбаний кондюк, і ми про це забудемо, домовились? — але все це я промовив без особливої надії. З почуттям гумору в нього було все гаразд, але саме тієї миті ані тіні жарту не відбивалося на його обличчі. Натомість я бачив на ньому дурнувате шаленство, яке мені зовсім не сподобалось.

Клопоту відповісти він собі не завдав. З відчинених дверцят випливла хмара гарячого спертого повітря, війнуло старістю, мастилом і розкладом на пізніх стадіях. Але цього Арні теж, здавалося, не помітив. Він заліз усередину й сів на порепане, вицвіле заднє сидіння. Колись давно, двадцять років тому, воно було червоним, та тепер змарніло до акварельно-рожевого.

Я підчепив пальцями шматочок набивки, роздивився його і здмухнув з руки.

— Здається, російська армія промарширувала по ній дорогою на Берлін, — прокоментував я.

І тут він нарешті помітив, що я досі поряд із ним.

— Ага… ага. Але її можна поремонтувати. Вона може… вона може стати крутою. Рухливою й цілісною, Деннісе. Красуня. Справжня…

— Ану! Ану! Що це ви, малі, надумали?

До нас ішов старий, який, судячи з вигляду, насолоджувався вже сімдесятим літом — плюс-мінус. Мабуть, мінус. Бо здатність цього чувака взагалі чимось насолоджуватися особисто в мене викликала великі сумніви. Жалюгідні рештки волосся тонкими патлами звисали додолу. А на лисій частині черепа щедро квітнув псоріаз.

Одягнутий він був у зелені старечі штани, на ногах — кеди з низьким верхом. Сорочки не було; натомість пояс йому стягувала якась штука, подібна до дамського корсета. Та коли він підійшов ближче, я роздивився, що то спинний ортопедичний корсет. І на вигляд, я б навздогад сказав, що міняли його десь приблизно в той самий час, коли помер Ліндон Джонсон^[6].

— Що це ви, малі, надумали? — Голос у нього був пронизливо-рипучий.

— Містер, це ваша машина? — поцікавився Арні.

Не те щоб це було запитання. «Плімут» стояв на газоні перед повоєнним типовим будинком, з якого вигулькнув старий. Газон був страшенно занедбаний, але на тлі припаркованого «плімута» виглядав абсолютно по-королівському.

— А як і моя, то що? — грубо відрубав стариган.

— Я… — в Арні пересохло в горлі, і він був змушений проковтнути слину. — Я хочу її купити.

У старого додіка аж очиська загорілися. Де й подівся злющий вираз обличчя, а на зміну йому прийшли злодійкуватий блиск в очах і певний зголоднілий вигин губ. А затим він розплився в широчезній осяйній посмішці самовдоволеного гівнюка. І здається, то був якраз той момент — лише одна мить, не більше, — коли я відчув, як холоне всередині від чогось синього. У той момент — лише тоді — я відчув бажання врізати Арні кулаком і відтягти його звідти подалі. Щось проступило в очах того старого. Не лише проблиск надії; то було щось таке, що за проблиском ховалося.

— То тре’ ж було так і сказать, — відповів старий. Він простягнув руку, і Арні її взяв. — Лебей мене звуть. Роланд Д. Лебей, армія Сполучених Штатів, у відставці.

— Арні Каннінґем.

Стариган енергійно потиснув йому руку, а мені лише мляво махнув. Я був поза грою; він уже підчепив на гачок свою жертву. Арні, вважай, уже віддав Лебею свій гаманець.

— Скільки? — спитав Арні. І, не дочекавшись відповіді, стрімголов рвонув уперед: — Скільки б ви за неї не попросили, цього буде замало.

Я подумки не зітхнув, а застогнав. До гаманця щойно долучилася чекова книжка.

На якусь мить Лебеєва посмішка зблякла, і очі підозріливо звузилися. Думаю, він замислився, чи не шиють його ці двоє в дурні. Він уважно придивився до обличчя Арні, шукаючи на ньому ознак підступу, а потім поставив убивчо досконале у своїй простоті запитання:

— Синку, а в тебе коли-небудь була машина?

— У нього є «другий мустанг-мак», — швидко втрутився я. — Йому предки купили. Там коробка передач «Герст», двигун з наддувом, і від нього вже на першій передачі асфальт скипає. Та він…

— Ні, — тихо озвався Арні. — Я тільки навесні цього року права отримав.

Лебей скинув на мене побіжним, однак чіпким поглядом, і знову зосередився цілком і повністю на своїй головній мішені. Обома руками впершись у поперек, він потягнувся. На мене війнуло кислим потом.

— В армії собі спину підвередив, — пояснив Лебей. — Повна інвалідність. Лікарі так і не змогли її мені назад управити. Як хтось у вас, хлопці, спитає, що не так із цим світом, то кажіть їм от що: лікарі, комуняки й ніґери-радикали. З них трьох найбільші паскуди — то комуняки, а лікарі йдуть зразу за ними. А як спитають, хто вам таке сказав, то кажіть — Роланд Д. Лебей. Отак-от.

І він з якоюсь недовірливою любов’ю торкнувся старого пошарпаного верху «плімута».

— Це найкраща машина, яка тіко в мене була. Купив її у вересні п’ятдесят сьомого. То був рік випуску нової моделі, у вересні. Усе тоте літо нам показували картинки з накритими автами, під брезентом, поки ти вже аж здихав, так хтів видіти, що там, під сподом. Не те що тепер, — з його слів скрапувало презирство до теперішнього часу, що зіпсувся, поки він до нього дожив. — Новісінька вона була. Пахтіла новісінькою машиною, а то чи не найприємніший запах у світі.

Він трохи подумав.

— Ну, крім бабської поцьки хіба.

Я подивився на Арні, люто прикушуючи щоки зсередини, щоб з усього цього не розреготатися. Той відповів мені приголомшеним поглядом. Старий, здавалося, більше не помічав жодного з нас; він перенісся кудись на свою власну планету.

— Я тридцять чотири роки носив хакі, — не знімаючи руки з даху машини, повідомив нам Лебей. — У шістнадцять пішов, у тисяча дев’ятсот двадцять третьому. Я жер пилюку в Техасі й крабів бачив, таких здоровецьких, як оті ваші омари, у курв’ятниках Ноґалеса. Я бачив, як у мужиків з вух кишки лізли в Другу світову. У Франції то бачив. Їхні кишки вилазили їм з вух. Синку, ти в це віриш?

— Так, сер, — кивнув Арні. Здається, жодного слова з того, що сказав Лебей, він не чув. Тільки переминався з ноги на ногу, наче йому припекло в туалет. — Але повертаючись до машини…

— В університет ходиш? — зненацька гаркнув Лебей. — У Горліксі?

— Ні, сер, я ще в школі вчусь, у Лібертівілльській.

— Добре, — зловісно схвалив Лебей. — Тримайся подалі від коледжів. Там повно ніґеролюбів, які хочуть віддати Панамський канал. «Мозкові центри» — так їх прозивають. «Гівнярські центри», — кажу я.

Поглядом, сповненим любові, він окинув машину, що стояла на своїй спущеній шині; фарба м’яко поблискувала іржею під сонцем пізньої днини.

— Спину підвередив у п’ятдесят сьомому, — повідомив він. — Армія вже сходила на пси. Я вчасно вибрався. Вернувся в Лібертівілль. Пішов на залізопрокатний. Підзаробив грошенят. Потім пішов до Нормана Кобба, який «плімути» продавав… там, на тому місці, зара’ боулінг на Мейн-стрит… і замовив цю-во тачку. Я сказав: щоб вона мені була червоно-білою, модель наступного року. Червоною, як пожежна машина всередині. Так воно й вийшло. Коли я її забирав, на лічильнику було шість миль. Отак-от.

І він сплюнув.

Через плече Арні я глянув на лічильник пробігу. Скло на ньому було тьмяним, але масштаб руйнувань я таки прочитати зміг: 97 432. І шість десятих. Ісус би заплакав.

— Якщо ви цю машину так любите, навіщо продаєте? — спитав я.

Лебей повернувся до мене, і в його каламутних очах майнуло щось лячне.

— Що, синку, розумника із себе корчиш?

Я не відповів, але й очей не опустив.

Через дві хвилини, протягом яких тривала наша дуель поглядів (Арні на неї ані найменшої уваги не звернув — він повільно і з любов’ю водив рукою по задньому плавцю), він сказав:

— Не можу більше водити. Спина болить нелюдськи. Та й очі почали здавати.

І раптом до мене дійшло. В усякому разі, так я подумав. Якщо він правильні дати нам назвав, то йому вже сімдесят один. А починаючи з сімдесяти років у цьому штаті вас примушують щороку проходити перевірку зору й тільки після цього поновлюють права. Лебей або провалив перевірку зору, або боявся, що провалить. Так чи інакше, усе зводилося до одного. Аби не миритися з тією ганьбою, він виставив «плімут» на продаж. І після цього машина швидко зістаріла.

— Скільки ви за неї хочете? — знову спитав Арні.

О, він дочекатися не міг, коли ж його нарешті заріжуть.

Лебей підняв погляд у небо, неначе роздумував, чи скоро задощить. А коли знову подивився на Арні, то обдарував його широчезною приязною посмішкою до вух, яка аж занадто нагадувала мені ту, попередню, від самовдоволеного гівнюка.

— Та я оце просив три сотні, — відказав він. — Але ти мені до душі припав, хороший хлопчина. Як для тебе, то двісті пійсят.

— Господи Ісусе, — тільки й промовив я.

Але він добре розумів, хто його жертва, і достеменно знав, як забити між нами клин. Як казав мій дідуньо, цей не вчора з вантажівки з сіном навернувся.

— Добро, — грубо відрізав Лебей. — Не хоч — як хоч. У мене там серіал о пів на п’яту скоро починається. «На порозі ночі». Стараюся не пропускати. Почесали язиками, хлоп’ята, і харе. Бувайте здорові.

Арні зиркнув на мене з таким болем і злістю, що я мимоволі відступив на крок назад. А він наздогнав старого й узяв його за лікоть. Вони стали розмовляти. Усього я не чув, але бачив більш ніж достатньо. Старий комизився через уражену гордість. Арні щиро й від душі перепрошував. Старий лише сподівався, що Арні розуміє — він не може дивитися на те, як ображають машинку, що була йому вірною й безпечною супутницею аж до золотого віку. Арні погодився. Мало-помалу старий дозволив, щоб його привели назад. І знову я відчув, що в ньому таїться щось свідомо лихе й страшне… ніби листопадовий вітер, якби він був живою істотою і міг думати. Описати це якось влучніше я не зможу.

— Хай-но тільки він ще хоч слово бевкне, я умиваю руки, — пригрозив Лебей, тицьнувши в мене зашкарублим мозолястим великим пальцем.

— Не бевкне, не бевкне, — похапцем запевнив Арні. — Триста, ви сказали?

— Та, по-мойму, це я і…

— Початкова ціна була двісті п’ятдесят, — голосно заявив я.

В очах Арні спалахнув переляк — він боявся, що старий знову розвернеться й піде, однак Лебей більше ризикувати не збирався. Тепер, коли практично витяг рибку зі ставка.

— То й хай буде двісті пійсят, — погодився Лебей, але знову зиркнув у мій бік, і я побачив, що ми з ним порозумілися — йому не подобався я, а мені не подобався він.

На мій превеликий подив і жах, Арні витяг гаманця й заходився шукати в ньому купюри. Між нами трьома повисла мовчанка. Лебей спостерігав. Я відвів погляд і дивився на мале хлопчисько, яке намагалося вбитися на своєму блювотно-зеленого кольору скейтборді. Десь гавкав собака. Повз нас, хихочучи, пройшли дві дівчини, на вигляд восьми- чи дев’ятикласниці; вони притискали до набубнявілих грудей бібліотечні книжки. У мене лишалася тільки одна надія безболісно витягти Арні з цієї халепи — той день був передзарплатним. Якби минуло трохи часу, хоча б двадцять чотири години, ця дика лихоманка могла зникнути без сліду. А так Арні почав нагадувати мені містера Жабса з Жабс-холу^[7].

Коли я знову перевів на них погляд, Арні й Лебей дивилися на дві п’ятірки й шість одиничок — усе, що, очевидячки, було в нього в гаманці.

— Може, чек? — запропонував Арні.

У відповідь Лебей тільки іронічно посміхнувся й нічого не сказав.

— Цей чек приймуть, — запротестував Арні.

І він правду казав. Ми все літо гнули спину в бригаді братів Карсонів на ділянці траси 376, тої, про яку аборигени околиць Пітсбурга впевнено говорили, що її ніколи не добудують. Інколи Арні нагадував, що «ДТ-Пен»^[8] оголосив тендер на дорожні роботи на трасі 376 невдовзі після закінчення Другої світової. Але жалітися жодному з нас не випадало; того літа багато дітей або гарували за рабські копійки, або не працювали взагалі. Ми заробляли пристойно і навіть брали трохи понаднормових. Бред Джеффріз, наш бригадир, дуже сильно сумнівався попервах, чи брати в бригаду такого чахлика, як Арні, але врешті погодився, що йому потрібен сигнальник; дівчина, яку він планував найняти, залетіла й утекла, щоб вийти заміж. Так Арні в червні почав сигналити, але мало-помалу втягнувся й став до важчої роботи — виїжджаючи в основному на своїй хоробрості й рішучості. То була перша його справжня робота в житті, і він не хотів її просрати. Бред був помірно вражений, а літнє сонце навіть трохи підсушило вулканічні прищі Арні. Мабуть, ультрафіолет справив свій вплив.

— Синку, та я не сумніваюся, що приймуть, — сказав Лебей, — але хочу отримати на руки готівку. Ти ж розумієш.

Не знаю, чи розумів це Арні — зате розумів я. Зупинити виплату за місцевим чеком було б дуже просто, якби це іржаве відро з болтами дорогою додому відкинуло стрижень чи викашляло поршень.

— Ви можете зателефонувати в банк, — з відчаєм у голосі промовив Арні.

— Нє, — сказав Лебей і почухав себе під пахвою над замурзаним корсетом. — Пів на шосту вже скоро. Банк зачинився.

— Тоді даю завдаток, — Арні простягнув йому шістнадцять доларів. Вигляд у нього був геть знавіснілий. Може, вам і важко повірити в те, що хлопчина, який майже досягнув віку, коли дозволяється голосувати, міг за чверть години так себе накрутити через якийсь старий драндулет. Мені й самому в це насилу вірилося. От тільки Роланд Д. Лебей, здавалося, нітрохи не був здивований, і я тоді вирішив, що він просто всякого на своєму віку набачився. І тільки згодом я переконався, що його дивна впевненість могла мати під собою геть інші причини. Так чи інакше, а молоко людської доброти, якщо воно колись і бігло його венами, давно вже перевелося на кисляк^[9].

— Мені треба мати як мінімум десять відсотків од суми, — заявив Лебей. Рибка вже тріпотіла над водою і от-от мала втрапити в сітку. — Як дасте десять відсотків, то я її ще якусь добу для вас потримаю.

— Деннісе, — попросив Арні. — Можеш позичити дев’ять баксів до завтра?

У моєму власному гаманці лежало дванадцять, і податися з ними мені особливо не було куди. Коли день у день розсипаєш пісок, розрівнюєш його й копаєш траншеї для підземних водостоків, це творить дива в підготовці до футбольних тренувань, але розваг у мене взагалі ніяких не було. Останнім часом я навіть не пробивав браму тілесної фортеці моєї подружки з групи підтримки так, як вона звикла. Я був багатий, але одинокий.

— А підійди сюди, подивимося, — сказав я.

Лебей спохмурнів. Але він розумів, що хоч-не-хоч, а все залежить від того, докладу я свої гроші чи ні. Його пухнате сиве солосся розвівалося на вітерці. Руку він усе ще ревниво тримав на даху «плімута».

Ми з Арні підійшли до моєї тачки, «дастера» 1975 року, який я припаркував біля бордюру. Я обійняв Арні за плечі. І чомусь згадав, як ми вдвох сиділи в його кімнаті одного дощового осіннього дня, коли нам було по шість рочків, не більше. На старезному чорно-білому телику блимали мультики, а ми розмальовували картинки старими олівцями з пом’ятої бляшанки з-під кави. Той спогад навіяв на мене смуток і водночас трохи налякав. Знаєте, бувають у мене дні, коли здається, що шість років — це оптимальний вік, і саме тому в реальному часі він триває приблизно 7,2 секунди, не більше.

— Деннісе, у тебе є гроші? Я завтра вдень тобі поверну.

— Ага, є, — відповів я. — Але, заради Бога, Арні, подумай, що ти робиш. Те старе пердло повністю втратило працездатність. Йому не потрібні ці бабки, а ти — не доброчинна установа.

— Я не доганяю. Про що ти говориш?

— Він тебе намахує. Просто так, щоб порозважатися. Та якби він відтарабанив ту тачку до Дарнелла, йому б і п’ятдесяти баксів за неї не дали. Це шматок гівна.

— Ні. Ні, це неправда, — якби не поганюча шкіра, мій друг Арні мав би абсолютно пересічний вигляд. Але Бог дарує кожній людині принаймні одну гарну рису, так я собі думаю. В Арні то були очі. За скельцями окулярів, які звичайно їх затемнювали, ті очі були прегарного сірого відтінку, дуже розумні, кольору хмар у несонячну осінню днину. Під їхнім пронизливим і намацувальним поглядом, коли він по-справжньому чимось цікавився, могло стати й незатишно. Але зараз у них застиг віддалений і замріяний вираз. — Зовсім це не шматок гівна.

Отоді я й запідозрив, що насправді в цьому криється щось більше, ніж просто раптове бажання Арні купити машину. Раніше він ніколи не виявляв цікавості до того, щоб стати власником авто; його цілком задовольняло їздити зі мною й давати на бензин чи педалити на своєму тришвидкісному. Та й для того, щоб на танці їздити, машина йому не була потрібна; наскільки мені відомо, в Арні ще ніколи в житті не було жодного побачення. То було щось інше. Любов чи щось до неї дуже подібне.

— Арні, примусь його хоча б завести її, — сказав я. — І підніми капот. Там під сподом калюжа натекла. Я думаю, десь може бути тріщина. Я правда вважаю…

— Дев’ять баксів позичити можеш? — він невідривно дивився мені в очі. І я здався. Витяг гаманець і дав йому дев’ять доларів.

— Дякую, Деннісе.

— Сам на себе тоді нарікатимеш.

Він не звернув уваги. Просто доклав мої дев’ять до своїх шістнадцяти й пішов туди, де біля машини стояв Лебей. Він простягнув гроші, і Лебей ретельно їх перерахував, слинячи великого пальця.

— Бронь лише на двадцять чотири години, ти ж розумієш, — сказав він.

— Так, сер, цього вистачить, — відповів Арні.

— Зара’ піду в хату й випишу тобі розписку. Як ти сказав, тебе звуть, солдате?

Арні злегка всміхнувся.

— Каннінґем. Арнольд Каннінґем.

Щось нерозбірливо буркнувши, Лебей рушив через свій недоглянутий газон до дверей чорного ходу. Зовнішні двері в нього були химерно-комбіновані, з алюмінію, з літерою посередині, перевитою стрічкою, — великою «Л».

Двері за ним грюкнули.

— Арні, він такий дивний. Він реально найобує т…

Але Арні вже не було поряд. Він сидів за кермом машини. З тим самим прицуцуватим виразом на обличчі.

Я підійшов спереду й пошукав, де відчиняється капот. Потягнув за трос, і з іржавим вереском капот піднявся, нагадавши мені записані на платівку звукові ефекти дому з привидами. З нього посипалися пластівці металу. Акумулятор був старезний «Оллстейт», а контакти так заросли зеленою корозією, що годі було розібрати, де плюс, а де — мінус. Я потягнув за повітряний фільтр і безрадісно втупився в чотирикамерний карбюратор, чорнющий, неначе вугільна шахта.

Я опустив капот і подався туди, де сидів Арні, водячи рукою по краю приладової панелі над спідометром, відкаліброваним на безмежно абсурдні 120 миль на годину. Хоч якісь машини так швидко їздять?

— Арні, по-моєму, блок двигуна тріснутий. Я правда так думаю. Ця тачка — брухт. Повний брухт. Якщо тобі треба колеса, за двісті п’ятдесят підшукаємо щось набагато краще. Серйозно. Набагато краще.

— Їй двадцять років, — відказав Арні. — Ти розумієш, що машина, коли їй двадцять років, автоматично стає предметом антикваріату.

— Ага, — кивнув я. — На звалищі за Дарнеллом повно такого автоматичного антикваріату. Вкурюєш, про що я?

— Деннісе…

Грюкнули двері. Повертався Лебей. Але то було й на краще: подальші обговорення не мали б сенсу; я, може, і не найрозважливіша людина у світі, але коли сигнали досить сильні, я їх вловлюю. Арні вирішив, що йому кров з носа потрібна ця тачка, і я не збирався його відмовляти. Та думаю, що й ніхто на світі не зміг би його відмовити.

Лебей широким, розмашистим жестом простягнув йому розписку. На простому аркуші паперу з нотатника старечим павучим і злегка тремким почерком було нашкрябано: «Отримано від Арнольда Каннінґема $ 25,00 як завдаток на 24 години за “плімут” 1958 року, Крістіна». А нижче він підписався своїм іменем та прізвищем.

— Крістіна — це що? — спитав я, бо подумав, що не так щось прочитав чи він неправильно записав.

Його губи стислись, а плечі припіднялися так, неначе він чекав, що його зараз висміють… або кидав мені виклик: ану ж, мовляв, глузуй.

— Крістіна, — сказав Лебей, — це так я її весь час називав.

— Крістіна, — повторив Арні. — Мені подобається. Деннісе, а тобі?

Тепер йому закортіло тій клятій потворі дати ім’я. Усе це починало діставати трохи більше, ніж повністю.

— Що скажеш, Деннісе, симпатично?

— Ні, — сказав я. — Якщо вже так необхідно її охрестити, Арні, то чому б тобі не назвати її Халепою?

Він ображено зиркнув на мене, але мене вже не гребло. Я розвернувся й пішов до своєї машини, щоб чекати його там, — шкодуючи тимчасом, що не поїхав додому іншим шляхом.

2 / Перша сварка

Я відвіз Арні до нього додому й зайшов разом з ним з’їсти шматок пирога й випити склянку молока перед тим, як поїду до себе. І вже зовсім скоро я про це своє рішення пожалкував.

Арні жив на Лорел-стрит, у тихому приватному секторі на західному боці Лібертівілля. Узагалі більша частина Лібертівілля була такою. Житло там не елітне, як у сусідньому передмісті Фокс-Чепел (де більшість будинків — такі маєтки, як щотижня показують у серіалі «Коломбо»), але й не Монровілль, з його кілометрами торговельних центрів, складів, де продають за зниженою ціною автомобільні покришки, та брудних книжкових супермаркетів. Ніяких підприємств важкої промисловості там нема — це такий собі спальний район для університету, що неподалік. Не елітний, але, у кожному разі, мозковитий.

Усю дорогу додому Арні сидів притихлий і замислений; я намагався витягти його з задуми, але витягатися він не хотів, тому я спитав, що він збирається робити з тією тачкою.

— Поремонтувати, — неуважно відказав він і знову поринув у мовчанку.

Ну, хто ж, як не він — у його спроможності я не сумнівався. З інструментами він був на «ти», умів слухати, умів знаходити неполадки. Руки в нього були чутливі й спритні з машинерією; незграбними й нервовими вони ставали тільки тоді, коли він опинявся в компанії інших людей, особливо дівчат, — хряцали кісточками, ховалися в кишені, або, що найгірше, самі лізли до обличчя й роздирали вкритий засохлою кіркою ландшафт його щік, підборіддя й лоба, привертаючи до них увагу.

Машину він полагодити міг, але гроші, зароблені того літа, призначалися для оплати навчання в коледжі. Дотепер у нього ще не було автомобіля, і мені здається, він навіть не здогадувався, як зловісно старі тачки вміють смоктати гроші. Вони висмоктують їх так само, як вампіри — кров. За роботу механікам він міг не платити, виконуючи ремонт самостійно, але вартість самих лише запчастин наполовину зажене його в могилу, коли до кінця ремонту буде ой як далеко.

Щось із цього я озвучив і йому, але він пустив мої слова повз вуха. Його очі все ще зберігали той відсторонений, замріяний вираз. Здогадатися, про що він думає, я не міг.

Майкл і Реджина Каннінґеми були вдома. Вона складала один зі своїх нескінченних дурнуватих пазлів (цього разу він мав зображати шість тисяч різних шестерень і зірочок на простому білому тлі; у мене б від такого вже через п’ятнадцять хвилин скальп поїхав), а він слухав магнітофон у вітальні.

Шкодувати про те, що зайшов на пиріг з молоком, я почав уже зовсім скоро. Арні розповів їм про свій вчинок, показав розписку, і вони обоє мигцем підскочили до стелі.

Ви повинні зрозуміти, що Майкл і Реджина до мозку кісток були університетськими людьми. Вони захоплювалися доброчинством, а для них чинити добро означало чинити протести. На початку 60-х вони протестували на користь інтеграції, потім плавно перейшли до В’єтнаму, а коли ця тема вичахла, перекинулися на Ніксона, питання расової рівноваги в школах (вони могли тобі цитувати цілі розділи справи Алана Баккі^[11], поки не заснеш), брутальність поліції та батьків. Були ще балачки — суцільні балачки. Язиками вони чесали майже так само самовіддано, як і протестували. Вони з півоберта були готові брати участь у нічних студентських посиденьках на тему космічної програми, чи в дискусії на тему «Поправки про рівність прав», чи в семінарі про можливі альтернативи викопному паливу. Вони відпрацювали своє на бозна-скількох «гарячих лініях» — присвячених окремо зґвалтуванню, наркотикам, дітям-утікачам, щоб вони могли поговорити з другом, а також на старій-добрій ЛІНІЇ ДОВІРИ, куди люди, які думають, чи не накласти їм на себе руки, можуть подзвонити й почути співчутливий голос, що їм скаже: «Не роби цього, друже, у тебе є соціальне зобов’язання перед космічним кораблем “Земля”^[12]». Двадцять-тридцять років викладання в університеті — і ти ладен ворушити щелепами, як ті собаки Павлова готові були заслинитися, коли дзеленчав дзвіночок. І, мабуть, з часом тобі навіть починає це подобатись.

Сорокап’ятирічна Реджина (вони наполягли, щоб я називав їх на імена) була вродливою, але її врода видавалася трохи холодною, напіваристократичною — тобто вона примудрялася виглядати аристократично навіть у джинсах, а носила вона їх майже постійно. Її спеціальністю була англійська мова й література, але, звичайно, коли викладаєш на університетському рівні, цього замало; це те саме, що на запитання — звідки ти родом, відповісти: «з Америки». Вона вигострила й відкалібрувала свою сферу професійних зацікавлень, як картинку на екрані радара. Спеціалізувалася на давніх англійських поетах і писала дисертацію про Роберта Герріка^[13].

Майкл розважався історією. Вираз обличчя в нього був такий само жалобний і меланхолійний, як і та музика, яку він слухав на своєму магнітофоні, хоча жалобність і меланхолійність в принципі не були йому властиві. Часом він нагадував мені ті слова, які буцімто сказав Рінґо Стар, коли «Бітлз» уперше приїхали в Америку і якийсь репортер на прес-конференції спитав у нього, чи він правда такий сумний, яким здається. «Та ні, — відповів Рінґо, — то в мене лице таке». От і Майкл таким був. А ще його тонке обличчя з окулярами в товстій оправі надавало йому вигляду карикатурного професора в недружньому політичному шаржі. На голові в нього були залисини, а на підборідді росла пухнаста козляча борідка.

— Привіт, Арні, — сказала Реджина, коли ми зайшли. — Вітаю, Деннісе. — І то були, мабуть, останні добрі слова, які ми почули від неї того дня.

Ми привіталися й дістали по шматку пирога з молоком. Посідали в куточку, де стояв сніданковий стіл. У духовці пеклася вечеря, і хоч прикро таке казати, але запах по кухні розливався не надто апетитний. Реджина і Майкл уже давно загравали з вегетаріанством, і того дня пахло так, наче жінка запхнула в духовку старий добрий кіш із морськими водоростями чи ще щось гірше. Я сподівався, що на вечерю мене не запросять.

Магнітофонна музика стихла, і на кухню вийшов Майкл. У шортах з відрізаних синіх джинсів, а на обличчі застиг такий вираз, наче в нього щойно помер найкращий друг.

— Хлопці, ви пізно, — прокоментував він. — Щось поламалося? — Він відчинив дверцята холодильника й заходився в ньому порпатися. Мабуть, запах коша і його не надто надихав.

— Я купив машину, — сказав Арні, відрізаючи собі ще шмат пирога.

— Ти що зробив? — вигукнула його мати з іншої кімнати. Вона підвелася занадто швидко, і її стегна гупнули об край столика для карт, на якому вона складала свої пазли. Слідом за гупанням почувся швидкий шурхіт від падіння фрагментів пазла на підлогу. Отоді я й почав шкодувати, що не поїхав одразу додому.

Майкл Каннінґем виткнув носа з холодильника, щоб витріщитися на сина. В одній руці він тримав зелене яблуко, а в іншій — пачку простого йогурту.

— Ти жартуєш, — сказав він, і з якоїсь абсурдної причини я вперше за весь час помітив, що в його борідці, яку він носив року десь так із 1970-го, уже пробивається чимало сивини. — Арні, ти жартуєш, так? Скажи, що пожартував.

Зайшла Реджина — висока, напів-аристократична і дуже, блін, сердита. Вона уважно подивилася в обличчя Арні й одразу зрозуміла, що він не жартує.

— Ти не можеш купити машину, — сказала вона. — Про що ти говориш узагалі? Тобі лише сімнадцять років.

Арні повільно перевів погляд зі свого батька біля холодильника на свою матір у дверях, що вели у вітальню. На його обличчі з’явився впертий, жорсткий вираз, якого я там раніше не бачив, якщо пам’ять не підводить. Якби він частіше так у школі дивився, то пацани з мехмайстерні, може, не так охоче б його зачіпали.

— Узагалі ви помиляєтесь, — відказав він. — Я можу її купити без найменших проблем. Фінансово я її не потягну, але купити за готівку проблеми не становить. Авжеж, зареєструвати машину в сімнадцять — це вже питання іншого порядку. Для цього мені потрібен ваш дозвіл.

Вони дивилися на нього з подивом, легкою тривогою і — я це побачив і відчув, як шлунок кудись опускається — з невпинним наростанням гніву. Попри все своє ліберальне мислення й відданість робітникам ферм, і побитим дружинам, і матерям-одиначкам, і всьому такому іншому, вони тримали Арні під ковпаком. І Арні дозволяв себе там тримати.

— Тобі ніхто не дозволяв так розмовляти з матір’ю, — сказав Майкл. Він поставив йогурт назад у холодильник, яблуко залишив у руці й повільно зачинив дверцята. — Ти занадто молодий, щоб мати машину.

— У Денніса вона є, — не задумуючись бовкнув Арні.

— Отакої! Ого! Ви подивіться, як пізно вже! — вигукнув я. — Мені додому пора! Зараз уже й поїду! Я…

— Рішення батьків Денніса і твоїх батьків — це абсолютно різні речі, — викарбувала Реджина Каннінґем. Я ще ніколи не чув, щоб її голос звучав так холодно. Ніколи. — Ти не мав права так вчиняти, не порадившись попередньо зі своїм батьком і мною…

— Радитися з вами! — зненацька прогорлав Арні. І розлив своє молоко. На шиї в нього рельєфно проступили товсті вени.

Реджина сахнулася й від несподіванки впустила щелепу додолу. Тієї миті я міг закластися на що завгодно, що її гидке каченя ще ніколи в житті не підвищувало на неї голосу. У Майкла вигляд був не менш приголомшений. Вони щойно скуштували того, що я вже відчув раніше, — з непоясненних причин Арні нарешті натрапив на річ, якою справді хотів володіти. Тож тепер не дай Боже комусь стати йому на заваді.

— Радитися з вами! Та я все життя й кроку ступити не міг, щоб з вами не порадитися! Для всього скликалися наради, і коли то було щось таке, що мені не треба було робити, проти мого голосу було два ваші! Але тепер ніякої наради не буде. Я купив машину, і… і все!

— Помиляєшся, це аж ніяк не все, — Реджинині губи витягнулися в одну суцільну лінію, і на диво (а може, й зовсім ні) вона перестала здаватися лише наполовину аристократкою; тепер у неї, попри джинси й усе таке інше, був вигляд королеви Англії чи ще якої країни. А Майкл тимчасово випав з процесу. У нього вигляд був точнісінько такий самий спантеличений і нещасний, як і мої внутрішні відчуття, і зненацька мені на хвилю стало цього чоловіка до болю шкода. Він не міг від усього цього відкараскатись, утікши додому вечеряти. Бо він уже був удома. Тут точилася в чистому вигляді боротьба за владу між старою гвардією та молодою, і вирішитися все мало таким чином, як майже завжди вирішуються такі ситуації, — показовим ритуальним убивством, щедро приправленим гіркотою та уїдливістю. Реджина вочевидь була до цього готова, незважаючи на Майклову неготовність. Але я не хотів бути до цього причетним. Тому встав і попрямував до дверей.

— І ти йому дозволив? — Реджина так зверхньо глянула на мене, наче ми ніколи разом не сміялися, не пекли пирогів і не їздили на природу ночувати в наметах. — Деннісе, ти мене дивуєш.

Це зачепило мене за живе. У принципі, матуся Арні завжди мені подобалась, але я ніколи не довіряв їй повністю, в усякому разі, після одного випадку, коли мені було вісім років чи десь так.

Ми з Арні поїхали на великах у центр, на суботній кіносеанс по обіді. Дорогою назад Арні впав з велисипеда, коли викрутив кермо, щоб не наїхати на собаку, і розгатив собі ногу. Я відвіз його додому. А Реджина повезла Арні в приймальне відділення лікарні, де йому наклали з півдюжини швів. А потім, незрозуміло чому, після того, як усе скінчилося і стало ясно, що Арні в повному ажурі, вона обернулася до мене й роззявила рота. Пістонів мені вставила, як сержант — взводу. А коли замовкла, то мене всього трясло й на очі наверталися сльози — а чого б і ні, мені було всього вісім рочків і я побачив багато крові. Я вже не згадаю, що Реджина там мені горланила, але загальне враження від того всього лишилося тривожне. Наскільки пам’ятаю, почала вона з того, що звинуватила мене, що я за ним не дивився, ніби Арні був набагато молодшим, а не практично мого віку, і закінчила тим, що заявила (чи так мені здалося): «На його місці мав бути ти».

І зараз усе мало от-от повторитися знову — Деннісе, ти не дивився за ним як слід, — і в мені почав закипати гнів. Мабуть, лише на якусь частку від мого сторожкого ставлення до Реджини, і якщо вже бути до кінця чесним, то частка та була зовсім незначна. Коли ти малий (а врешті, що таке сімнадцять років, як не крайня межа буття малим?), ти схильний бути на боці інших малих. Чіткий і непомильний інстинкт тобі підказує, що коли ти не завалиш бульдозером кілька огорож і не переїдеш ним же кілька воріт, то твої предки (із щонайкращих намірів) з радістю залишать тебе в загоні для малих навіки.

Я розлютився, проте з усіх сил себе стримував.

— Я нічого йому не дозволяв, — відказав я. — Він захотів, він купив. — Раніше я міг би сказати, що нічого там такого нема, він лише завдаток дав, але тепер з принципу не збирався цього робити. Я затявся. — І, до речі, я старався його відрадити.

— Сумніваюся, що дуже старався, — відрубала Реджина. З таким самим успіхом вона могла підійти до мене й просичати: «Не компостуй мені мізки, Деннісе, я знаю, що ти його спільник». На її вилицях палахкотів рум’янець, а з очей летіли іскри. Вона намагалася зробити так, щоб я знову відчув себе восьмирічним хлоп’ям, і досить-таки непогано в неї це виходило. Але я дав їй бій.

— Знаєте, якби ви дослухали до кінця, то зрозуміли б, що нема тут чого на стіну дертися. Він купив її за двісті п’ятдесят доларів, і…

— Двісті п’ятдесят доларів! — перебив Майкл. — Яку машину можна купити за двісті п’ятдесят доларів? — Його випадіння в осад (якщо то було воно, а не просто шок від того, що його синочок-тишко раптом подав голос і запротестував) скінчилося. До його свідомості пробилася ціна машини. І він подивився на сина з неприкритим презирством, від якого мене трохи занудило. Я сподіваюся, що колись у мене будуть свої діти, і якщо будуть, то дуже хочеться вірити, що такого виразу обличчя в моєму репертуарі не буде.

Подумки я все повторював собі, що треба зберігати спокій, це не моє діло й не моя сварка, нема чого тут на стіну дертися… але пиріг, який я з’їв, стояв у мене посеред шлунка великим липким клубком, а шкіра пашіла жаром. Змалечку Каннінґеми були моєю другою сім’єю, і всі болючі тілесні симптоми сімейної сварки я зараз відчував нутром.

— Коли ремонтуєш стару машину, можна багато про них дізнатися, — сказав я. І раптом самому здалося, ніби я — прибацана пародія на Лебея. — Над нею треба буде добряче потрудитися, перш ніж її допустять до громадських доріг. — («Якщо взагалі допустять», — подумав я.) — Дивіться на це, як… як на хобі…

— Я дивлюся на це, як на божевілля, — сказала Реджина.

І тут мені захотілося просто забратися звідти. Мабуть, якби емоційні вібрації в кімнаті не були такими важкими, я б роздивився в цьому всьому щось кумедне. Незрозуміло як, але я опинився в становищі захисника машини Арні, тоді як від початку вважав ту потвору незугарною.

— Як скажете, — пробурмотів я. — Тільки мене в це не вплутуйте. Я їду додому.

— Добре, — відрубала Реджина.

— Ну все, — безбарвним голосом промовив Арні. І встав. — Я валю звідси нахрін.

Реджина охнула, а Майкл закліпав, наче йому ляпаса дали.

— Що ти сказав? — вичавила з себе Реджина. — Що ти…

— Я не розумію, що вас так стурбувало, — сказав їм Арні зловісним добре контрольованим голосом, — але я не збираюся сидіти тут і вислуховувати вашу маячню. Ви хотіли, щоб я записався на курси підготовки до коледжу. Я записався, — він перевів погляд на матір. — Ви хотіли, щоб я ходив на шаховий гурток, а не грав у шкільній групі — окей, я туди ходжу. Я сімнадцять років зумів прожити так, щоб не осоромити вас перед вашим бридж-клубом і не сісти в тюрму.

Широко розкритими очима вони витріщалися на нього так, ніби на кухонній стіні раптово виросли губи й вона заговорила.

Арні дивився на них, і його очі були дивними, і білими, і небезпечними.

— Я вам кажу — цю річ я матиму. Цю одну-єдину річ.

— Арні, страхування… — почав Майкл.

— Перестань! — заверещала Реджина. Вона не хотіла починати розмову про окремі проблеми, бо то був перший крок дорогою до можливого порозуміння; вона просто хотіла розчавити повстання каблуком, швидко, цілком і повністю. Бувають моменти, коли дорослі викликають у тебе страшну огиду, але їм ніколи цього не зрозуміти; я в це вірю, знаєте. Один з таких моментів я пережив тоді, і це лише погіршило моє самопочуття. Коли Реджина кричала на чоловіка, я побачив її вульгарною й переляканою, але я її любив, тому не хотів такою бачити, ніколи й нізащо.

Та все ж я залишився стояти у дверях: бажаючи втекти, але воднораз відчуваючи нездорове зацікавлення тим, що відбувалося — першою повномасштабною сваркою в сім’ї Каннінґемів, яку я бачив на власні очі, а може, і взагалі за все життя першою. І насправді то було щось із чимось — як мінімум десять балів за шкалою Ріхтера.

— Деннісе, тобі краще піти, ми самі розберемося, — похмуро сказала Реджина.

— Так, — погодився я. — Але невже ви не розумієте, що робите з мухи слона? Ця машина… Реджино… Майкле… якби ви її бачили… та вона з нуля до тридцятки розганяється хвилин за двадцять, якщо взагалі заведеться…

— Деннісе! Іди!

І я пішов.

Уже коли я сідав у свій «дастер», у дверях заднього ходу показався Арні, явно заміряючись виконати погрозу покинути дім. Батьки вийшли слідом, тепер не лише роздраконені, а й стурбовані. Я трохи розумів, як вони почуваються. Це все сталося так раптово, наче серед ясного блакитного неба вибухнув циклон.

Я завів двигун і задом виїхав на тиху вулицю. Багато ж усього сталося, відколи ми розписалися про закінчення робочого дня о четвертій — дві години тому. Тоді я був такий голодний, що міг би з’їсти що завгодно (за абсолютним винятком коша з морськими водоростями). Але тепер у шлунку було таке збурення, що я боявся виблювати, якби щось проковтнув.

Коли я від’їжджав, вони втрьох стояли на під’їзній доріжці перед своїм гаражем на дві машини (всередині комфортно вмостилися Майклів «порше» та Реджинин універсал «вольво» — «У них-то машини є, — трохи злостиво подумав я, — яке їм діло») і сварилися далі.

«Ну от і все, — подумав я, відчуваючи тепер не лише порушення душевної рівноваги, а й смуток. — Вони його загноблять, і Лебей забере собі його двадцять п’ять доларів, і той “плімут” п’ятдесят восьмого року простоїть там ще тисячу років чи більше». Вони вже не раз таке з ним провертали, бо Арні був невдахою. Навіть його батьки це знали. Розумний, сором’язливий і невпевнений, але якщо зазирнути глибше, то веселий, вдумливий і… милий, напевно, ось це слово, яке я намагався підібрати.

Милий, але лузер.

Його предки знали це так само добре, як фанати «Вайт Соксів» з робітничих курсів, які кричали на нього в коридорах і лізли великими пальцями в окуляри.

Вони знають, що він лузер, і вони його загноблять.

Так я думав. Але цього разу помилився.

3 / Наступного ранку

Я завернув до будинку Арні наступного ранку о пів на сьому і просто припаркувався біля бордюру, не палаючи бажанням заходити всередину, хай навіть його мати й батько ще сплять, — напередодні увечері на тій кухні літало забагато поганих вібрацій, щоб я міг там перед роботою спокійно з’їсти звичний пончик і випити чашку кави.

Арні не виходив майже п’ять хвилин, я вже почав подумувати, чи він, бува, не здійснив свою погрозу виїхати. Та потім двері заднього ходу відчинилися, і він вийшов на під’їзну доріжку, біля ноги теліпався лоточок з обідом.

Заліз у машину, хряснув дверцятами й сказав:

— Кермуйте, Дживс.

Один зі стандартних дотепів Арні, коли він перебував у доброму гуморі.

Я рушив, подивився на нього обережно, хотів уже щось сказати, та потім вирішив, краще зачекаю, коли він почне… якщо йому взагалі є що сказати.

Тривалий час здавалося, що сказати йому нема чого. Майже всю дорогу до роботи ми їхали без жодних розмов, лише в супроводі рок- і соул-хітів на місцевому радіо WMDY. Арні розсіяно відбивав на коліні ритм.

І врешті він сказав:

— Слухай, мені шкода, що тобі довелося вчора це все побачити.

— Та нічого, Арні.

— А ти ніколи не думав, — раптово спитав він, — що батьки залишаються дітьми-переростками, поки їхні власні діти не витягнуть їх у дорослість? А вони при цьому вищать і відбиваються?

Я похитав головою.

— Скажу тобі, що я думаю, — вів далі Арні. Ми вже наближалися до ділянки будівництва; до трейлера братів Карсонів лишалося два підйоми пагорбом. Машин у таку ранню пору було мало й рухалися вони сонно. Небо забарвилося в ніжно-персиковий відтінок. — Я думаю, що бути батьком, з-поміж іншого, значить намагатися вбити своїх дітей.

— Здається, це розумне міркування, — кивнув я. — Мої так завжди намагаються мене вбити. Учора, наприклад, мати прокралася в кімнату з подушкою й поклала мені на лице. А напередодні вночі тато ганявся за мною і сестрою з викруткою.

Я, звісно, жартував, але цікаво, що б подумали Майкл і Реджина, якби почули ці дурниці.

— Так, спершу здається, що це трохи маячня, — незворушно провадив Арні, — але є багато такого, що здається вигадками психічно хворого, поки як слід над цим не замислишся. Заздрощі до пеніса. Едипові конфлікти. Туринська плащаниця.

— По-моєму, повна хрінь собача, — сказав я. — Ти посварився з предками, от і все.

— Але я справді так вважаю, — задумливо мовив Арні. — Ну, не те, щоб вони робили це навмисно; у таке я зовсім не вірю. А знаєш чому?

— Кажи.

— Тому, що коли в тебе народжується дитина, ти остаточно розумієш, що помреш. Коли в тебе народжується дитина, ти бачиш у ній свій надгробок.

— Арні, знаєш що?

— Що?

— Я думаю, це довбана чорнуха якась, — сказав я, і ми обидва розреготалися.

— Я не хотів, щоб це так прозвучало, — пояснив він.

Ми заїхали на парковку, і я заглушив двигун. На хвилину-дві затрималися в машині.

— Я сказав їм, що випишуся з курсів підготовки до універу, — розповів він. — Сказав, що запишуся на ПРС, на всі уроки.

«ПРС» розшифровувалось як «підготовка робочої сили». Таке саме навчання проходять хлопці у виправних колоніях — тільки вони, звісно, не повертаються ввечері додому. У них, можна сказати, примусовий пансіон.

— Арні, — почав я, не знаючи точно, що казати далі. Мене досі лякало те, як з нічого роздмухався грандіозний скандал. — Арні, ти ще неповнолітній. Вони ж повинні поставити підписи під твоєю програмою, схвалити її…

— Так, авжеж, — кивнув Арні. Він безрадісно всміхнувся і в тому холодному світанковому світлі видався мені одночасно старшим і набагато-набагато молодшим… якимось ніби цинічним немовлям. — Якщо схочуть, вони зможуть легко скасувати всю мою програму на наступний рік і замінити її своєю. Вони можуть записати мене на курси «Хатнє господарювання» і «Світ моди», якщо їм заманеться. За законом, вони мають повноваження так вчинити. Але в якому законі написано, що я зобов’язаний скласти іспити з того, що вони мені виберуть?

І тут до моєї свідомості дійшло, на яку відстань він насправді віддалився. Як та чортова старезна розвалюха так швидко стала для нього багато значити? Протягом наступних днів це питання часто так чи інакше зринало в моєму мозку — так, мені завжди здавалося, попервах дається взнаки горе. Коли Арні повідомив Майклові та Реджині, що він усерйоз налаштований забрати ту машину, він, звичайно, не жартував. Він звернувся до тих найпотаємніших сподівань, які вони на нього покладали, і абсолютно безжально вніс туди свої корективи. І така його цілеспрямованість мене здивувала. Я не впевнений, що менш рішуча тактика могла спрацювати проти Реджини, але те, на що виявився здатним Арні, мене здивувало. Власне, здивувало до всирачки. Усе зводилося до простого: якби Арні свій випускний рік витратив на ПРС, університету можна було помахати ручкою. А для Майкла й Реджини то було щось зі сфери неможливого.

— То вони просто… здалися? — пора було йти відмічатися на роботі, але я не міг так усе облишити, не дізнавшись головного.

— Не так просто, ні. Я пообіцяв їм, що знайду для неї гаражне місце й не намагатимуся провести техогляд чи зареєструвати її без їхнього дозволу.

— То ти думаєш, у тебе вигорить?

Він показав зуби в зловісній посмішці, що була водночас упевненою та страшною. То була посмішка машиніста бульдозера D-9, що опускає ківш на особливо впертий пень.

— У мене вигорить, — сказав він. — Коли буду готовий, отримаю все.

І знаєте що? Я йому повірив.

4 / Арні одружується

Тієї п’ятниці ввечері нам пропонували дві години попрацювати понаднормово, але ми відмовились. Забрали в конторі свої чеки й поїхали в лібертівілльську філію пітсбурзького банку, а там перевели їх у готівку. Більшу частину власних грошей я скинув на свій накопичувальний рахунок, п’ятдесятку відклав на чековий (навіть простий факт, що в мене є такий рахунок, розбурхував у мені неспокійне відчуття дорослості — яке, думаю, далі потроху зникає), а в гаманці залишив двадцятку готівкою.

Арні перевів усе, що мав, у готівку.

— Тримай, — простягнув він мені десятку.

— Ні, — відповів я. — Залиш собі. Поки доведеш до пуття той брухт, тобі кожен цент буде потрібен.

— Бери, — наполягав він. — Я свої борги віддаю.

— Ні, серйозно. Не треба.

— Візьми, — він невблаганно простягав купюру.

Я взяв її. Але змусив його забрати той зайвий долар. Тепер уже він відмовлявся брати гроші.

Дорогою через усе місто до типового будинку Лебея Арні рознервувався не на жарт: занадто гучно увімкнув радіо, вистукував рифи бугі спочатку на стегнах, потім на приладовій дошці. На радіохвилях з’явився гурт «Форинер» і заспівав пісню «Брудний білий хлопчисько»^[16].

— Історія мого життя, пацан, — сказав я, і Арні сміявся надто гучно й довго.

Поводився він як чоловік, що жде, коли його дружина народить. І нарешті до мене дійшло — він боїться, що хтось перехопив у нього машину, і Лебей її продав.

— Арні, — сказав я, — не кіпішуй. Вона там, на місці.

— Я спокійний, я спокійний, — і він мені всміхнувся, широкою, осяйною, фальшивою усмішкою. На обличчі того дня в нього був більший кошмар, ніж я будь-коли бачив, і мені подумалося (вже не вперше і не востаннє), як воно, бути Арні Каннінґемом, застряглим у пастці того гнійного обличчя, секунда за секундою, і хвилина за хвилиною, і…

— Ну то перестань сіпатися. А то надзюриш у штани лимонаду ще до того, як ми туди доїдемо.

— Не надзюрю, — і він знову вистукав швидкий нервовий риф на приладовій дошці, просто щоб показати мені, який він не знервований. «Брудний білий хлопчисько» гурту «Форинер» закінчився, і почалася композиція «Герої музичного автомата»^[17] того самого гурту. То був вечір п’ятниці, і на радіо «FM-104» почався «Вікенд вуличних вечірок». Коли я згадую той рік, свій випускний рік у школі, то мені здається, що я міг би виміряти його блоками рок-музики… і сновидного наростання відчуття жаху.

— То що в ній таке? — спитав я. — Можеш сказати, що такого є в тій машині?

Арні довго сидів і дивився на Лібертівілль-авеню, не промовивши ні слова, а потім одним рвучким рухом вимкнув радіо, увірвавши політ «Форинера».

— Я точно не знаю, — урешті почав він. — Може, це тому, що вперше, відколи мені виповнилося одинадцять і в мене почали лізти прищі, я побачив щось бридкіше за мене самого. Ти це хочеш від мене почути? Це дозволить тобі вписати мене в охайну маленьку категорію?

— Гей, Арні, ти чого? Це ж я, Денніс, пам’ятаєш мене?

— Я пам’ятаю, — відповів він. — І ми досі друзі, так?

— Звісно. Зранку ще були друзями. Але при чому тут…

— А це значить, що ми не повинні одне одному брехати, принаймні я думаю, що суть у цьому. Тому я маю тобі сказати, може, це й не зовсім порожня балаканина. Я знаю, хто я такий. Я — потвора. Мені важко знаходити собі друзів. Я… чомусь відштовхую людей. Не з власної волі, але в мене просто так виходить. Ти розумієш?

Трохи знехотя я кивнув. Як він і сказав, ми були друзями, а це означало зводити брехню до голого мінімуму.

Арні кивнув у відповідь, констатуючи факт.

— Інші… — мовив він, а потім обережно додав: — От наприклад, ти, Деннісе… Інші не завжди розуміють, що це означає. Коли ти потворний і люди з тебе регочуть, то ти інакше дивишся на світ. Тобі важче зберігати почуття гумору. Важче дихати носом. А іноді навіть важкувато залишатися психічно здоровим.

— Ну, це я розумію. Але…

— Ні, — тихо сказав він. — Не розумієш. Нехай тобі навіть здається, що ти можеш зрозуміти, але ти не можеш. Справді. Але ти мені симпатизуєш, Деннісе…

— Чувак, та я люблю тебе. Ти ж знаєш.

— Може, і так, — погодився він. — І я це дуже ціную. Але якщо й любиш, то тільки тому, що бачиш у мені щось під сподом усіх цих вулканів і мого дурного обличчя…

— Арні, твоє обличчя не дурне, — заперечив я. — Може, трохи гейське, але не дурне.

— Ну тебе в сраку, — усміхнувся він.

— І коняку, на якій ти приїхав, рейнджере.

— Ну, тобто ця машина така сама. У ній є щось під сподом. Щось інше. Краще щось. Я це бачу, от і все.

— Чесно бачиш?

— Так, Деннісе, — тихо сказав він. — Бачу.

Я повернув на Мейн-стрит. Ми вже наближалися до будинку Лебея. І раптом мені стрілила справді мерзенна ідея. А що, як батько Арні відправив когось зі своїх друзів чи студентів бігом бігти до Лебея і перекупити машину, вихопити її в сина з-під носа? Це якось по-маккіавелівському — могли б сказати ви, але розум у Майкла Каннінґема був навіть не трохи винахідливим і підступним. Його спеціальністю була військова історія.

— Я побачив ту машину… і відчув такий сильний потяг до неї… я навіть собі самому не можу це як слід пояснити. Але…

Арні замовк на півслові; ті сірі очі дивилися мрійливо поперед себе.

— Але я побачив, що зможу зробити так, щоб вона почувалася краще, — закінчив він зрештою.

— Тобто поремонтувати?

— Ага… ну, тобто ні. Це занадто холодно звучить. Поремонтувати можна стіл, стілець, ще щось. Газонокосарку, коли не заводиться. І звичайні машини.

Мабуть, він побачив, як повзуть на лоба мої брови. Та все ж розсміявся — трохи наче захищаючись.

— Ага, я розумію, як це звучить, — сказав він. — Навіть уголос не дуже хочеться вимовляти, бо я розумію, як це звучить. Але ти друг, Деннісе, а це означає мінімум брехні. Я думаю, вона — не звичайна машина. Не знаю, чому я так думаю, але… але думаю.

Я розкрив рота, щоб сказати таке, про що міг згодом пошкодувати, щось про те, аби він не надавав цьому надто великого значення чи, може, навіть не поводився, ніби маніяк. Та саме тієї миті ми завернули за ріг, на вулицю Лебея.

Різким зболеним охканням Арні набрав у легені повітря.

На газоні перед будинком Лебея виднівся прямокутник трави, ще жовтіший, лисіший і бридкіший, ніж решта його газону. Ближче до одного краю того клаптя була отруйна на вигляд масна калюжа, яка просочилася в землю і вбила все живе, що колись на ній росло. Той прямокутний шматок землі був такий херово-відразливий, що я мимоволі подумав: «Якщо на нього дивитися занадто довго, осліпнути можна».

Саме там напередодні стояв «плімут» 1958 року.

Земля була на місці, а от «плімут» щез.

— Арні, — сказав я, зупиняючи машину біля бордюру, — спокійно. Не панікуй, заради Бога.

Але він не звернув ані найменшої уваги. Сумніваюся, що він мене бодай чув. Його обличчя зблідло. Прищі, які рясно його вкривали, вирізьблювалися пурпуровим палахкотливим рельєфом. Він відчинив пасажирські дверцята мого «дастера» й вискочив з нього, коли я ще навіть не встиг зупинитися.

— Арні…

— Це батько, — розлючено й наполохано промовив він. — Бачу почерк цієї тварюки.

І він бігцем припустив через моріжок до дверей будинку Лебея.

Я виліз і поспіхом пішов за ним, думаючи дорогою, що ця божевільня хрінь ніколи не скінчиться.

Насилу вірилося, що я тільки- но почув, як Арні Каннінґем називає батька тварюкою.

Не встиг Арні підняти кулака, щоб загупати в двері, як вони відчинилися. На порозі стояв Роланд Д. Лебей власною персоною. Сьогодні на ньому була сорочка, яка прикривала спинний корсет. Лебей з доброзичливо-користолюбною посмішкою подивився на розлючене обличчя Арні.

— Здрастуй, синку, — сказав він.

— Де вона? — люто гаркнув Арні. — У нас була угода! Чорт забирай, угода була! У мене є розписка!

— Охолонь, — мовив Лебей. І помітив мене. Я стояв на нижній сходинці ґанку, запхавши руки глибоко в кишені. — Синку, що це з твоїм другом?

— Машина десь ділась, — відповів я. — Ось що з ним.

— Хто її купив? — закричав Арні. Я ще ніколи не бачив його таким розсатанілим. Якби в нього був пістолет, то не сумніваюся, що він приставив би його Лебею до скроні. Але, всупереч собі, я відчув захват. То було так, неначе кролик раптом став м’ясожером. Хай поможе мені Бог, у мене навіть промайнула думка, чи не росте в нього раптом пухлина в мозку.

— Хто її купив? — м’яко повторив Лебей. — Та ще ніхто, синку. Але в тебе на неї право завдатку. Я відігнав її в гараж, та й по всьому. Поставив запаску, масло поміняв.

Він випнув колесом груди й подарував нам обом безглуздо великодушну усмішку.

— От ви молодець, — прокоментував я.

Арні невпевнено глянув на нього, а потім повільно повернув голову до зачинених дверей скромного гаража на одне авто, що кріпився до стіни будинку дахом критого проходу. Як і все навколо дому Лебея, накриття того проходу бачило й ліпші часи.

— До того ж, я не хотів лишати її надворі, коли вже ти поклав на неї такі-сякі гроші, — сказав хазяїн. — Я на цій вулиці з кількома хлопами вже клопоти мав. Одної ночі якийсь малий кинув у мою машину каменюкою. О так, у мене тут є кілька сусідів прямо з БГ.

— А що це? — не зрозумів я.

— Бригада гівнярів, синку.

Він окинув дальній бік вулиці злостивим поглядом снайпера, затримуючись на акуратних економічних машинах тих, хто повернувся додому з роботи в місті, на дітях, що гралися у квача й стрибали на скакалці, на людях, що сиділи на своїх ґанках і випивали у ранній вечірній прохолоді.

— Хотів би я знати, хто кинув ту каменюку, — лагідно промовив він. — Так, сер, дуже б хотів знати, хто то був.

Арні прокашлявся.

— Пробачте, що я так на вас напав.

— Та нічого, — поспіхом відказав Лебей. — Люблю, коли хлопець захищає своє… тобто майже своє. То що, малий, грошенята приніс?

— Так, вони при мені.

— Ну, то заходь у дім. Обоє заходьте. Відпишу її тобі, і відсвяткуємо це кухликом пивасику.

— Ні, дякую, — сказав я. — Якщо ви не проти, я тут залишуся.

— Як хочеш, синку, — відповів на це Лебей… і підморгнув. Я й до сьогодні не знаю, що те підморгування мало означати. Вони зайшли всередину, і за ними бахнули, зачиняючись, двері. Рибинка опинилася в сітці, і її от-от мали випатрати.

Пригнічений, я пройшов до гаража й поторсав двері. Відчинилися вони легко, і зсередини вирвався той самий сморід, який мені вдарив у ніздрі напередодні, коли я відчинив дверцята «плімута» — мастило, оббивка й накопичений жар довгого літа.

Уздовж однієї стіни вишикувалися граблі та трохи старого садівничого реманенту. На протилежному боці валялося різне: дуже старий шланг, велосипедна помпа й старезна торба для гольфу з іржавими ключками. А посередині, носом у напрямку назовні, стояла тачка Арні, Крістіна, така довжелезна, наче тяглася на милю, тоді як сучасні авта, навіть кадилаки, старалися виглядати стиснутими й коробкоподібними. Павутинчастий оскал тріщин збоку на вітровому склі враз посріблили промені світла, що проникли в гараж. Якийсь малий з каменюкою, сказав Лебей… або ж хтось вертався додому після засідання Організації ветеранів іноземних воєн і втрапив у невеличку аварію, бо цілий вечір глушив віскі з пивом і травив байки про битву за виступ чи за узвишшя Свинячих відбивних^[18]. Старі добрі часи, коли можна було побачити Європу, Тихий океан і загадковий Схід крізь приціл базуки. Хто міг знати… та й яке це мало значення? У кожному разі, знайти заміну для такого панорамного вітрового скла, як це, буде непросто.

І недешево.

«Ох, Арні, — подумав я. — Вляпався ж ти, чувак, по самі помідори».

Спущену шину, яку зняв Лебей, було притулено до стіни. Я опустився навкарачки й зазирнув під машину. На бетоні вже почала збиратися свіжа масляниста пляма, чорна на тлі коричневуватої примари давнішої й ширшої калюжі, що за багато років всоталася в покриття. Це ніяк не допомогло розвіяти ту гнітючість, яку я відчував. У блоці двигуна точно була тріщина.

Я обійшов тачку спереду й підійшов до дверцят водія, а коли вже взявся за ручку, побачив у дальньому кутку гаража смітник. З нього стирчала велика пластикова пляшка. Понад краєм відра можна було прочитати літери «САПФ».

Я застогнав. О, так, він поміняв масло. Яка щедрість. Спустив старе (ті його жалюгідні залишки) і налив кілька кварт^[19] «Моторної оливи “Сапфір”». Цю гидоту продають у «Мамонт-Марті»^[20] в п’ятигалонових каністрах за 3,50. Роланд Д. Лебей — великодушний, мов султан. Роланд Д. Лебей — сама доброта.

Я відчинив дверцята машини й сів за кермо. Тепер сморід гаража не здавався вже таким важким і таким сповненим присмаку поразки та пустки. Кермо в машини було широким і червоним — дуже впевнене кермо. Я знову кинув погляд на той дивовижний спідометр, відкалібрований не на 70 чи 80, а на всі 120 миль на годину. Жодних тобі кілометрів маленькими червоними циферками знизу; коли ця крихітка зійшла з конвеєра, думка про метричну систему ще навіть не визрівала в чиємусь світлому вашингтонському розумі. І жодного великого червоного «55» на спідометрі також. У ті часи бензин продавали по 29,9 за галон^[21], а може, й менше, якщо у вашому місті точилася війна цін. До арабського ембарго на нафту й обмеження швидкості до двох п’ятаків за годину лишалося цілих п’ятнадцять років.

«Старі добрі часи», — подумав я і не стримав усмішки. Понишпорив з лівого боку сидіння й знайшов маленьку панель із кнопками, які відсували крісло вперед-назад, угору та вниз (якщо, звісно, воно ще відсувалося). Більше сили тобі — от і гівнянкуватий каламбурчик наспів. Тут був кондиціонер (він точно не працював), і круїз-контроль, і радіоприймач із великими кнопками, хромований — але, звісно, лише з середніми хвилями. У 1958-му FM-діапазон був ще незвіданим пустищем.

Я поклав руки на кермо, і щось змінилося.

Навіть тепер, після тривалих роздумів, я не можу сказати напевно, що то було. Видіння, може… але якщо так, то нічого суперкрутого в ньому не було. Просто на секунду-дві подерта оббивка сидінь зникла. Покриття крісел було новим і приємно пахло вінілом… чи то навіть був запах справжньої шкіри. З керма щезли потертості; у світлі літнього вечора, що просочувалося крізь гаражні двері, привітно зблискував хром.

«Їдьмо на прогулянку, здорованю, — немовби прошепотіла Крістіна в гарячій літній тиші Лебеєвого гаража. — Покатаймося».

І лише на секунду-дві здалося, що все перемінилося. Та потворна плутанина тріщин у вітровому склі зникла — начебто. Клаптик Лебеєвого газона, який мені було видно з місця водія, більше не був пожовклим, лисуватим і бур’янистим, бо став темно-зеленим, розкішним, свіжопідстриженим. Тротуар за ним був щойно зацементований, ані тріщини на видноті. Я побачив (чи подумав, що побачив, чи намріяв у напівсні) перед гаражем кадилак 1957 року. Той марнотратець життя від «Дженерал Моторз» був темно-м’ятно-зелений, без найменшої плямки іржі, з великими гангстерськими білими накладками на колеса й дисками, такими блискучими, що в їхній глибині все віддзеркалювалося. Кадилак завбільшки з човен, та чому б і ні? Бензин тоді був майже так само дешевий, як вода з крана.

Їдьмо на прогулянку, здорованю… покатаймося.

Звісно, чому ні? Я міг би виїхати й розвернутися в бік центру міста, до старої старшої школи, яка ще стояла — згорить вона тільки через шість років, у 1964-му, — а ще я міг би увімкнути радіо й зловити Чака Беррі, який співатиме «Мейбелін», чи братів Еверлі з їхньою піснею «Прокинься, маленька Сюзі», чи, може, Робін Люк завиватиме «О, Сюзі, мила»^[22]. А потім я б…

А потім я вискочив з тієї машини — стрімголов, чимшвидше. Дверцята відчинилися з іржавим пекельним скреготом, і я добряче тріснувся ліктем об стіну гаража. Пхнув ті дверцята, щоб зачинити їх (по правді, то я навіть торкатися їх не хотів), а потім просто стояв і дивився на «плімут», який, коли не станеться дива, невдовзі належатиме моєму другові Арні. Я потер забитий лікоть. Серце стукотіло занадто швидко.

Нічого. Ні нового хрому, ні нової оббивки. Навпаки — повно вм’ятин та іржі, немає однієї передньої фари (напередодні я цього не помітив), радіоантена похилилася під нестямним кутом. І той порохнявий, брудний сморід старості.

Тут-то я й визначився: нова машина мого друга Арні мені не подобається категорично.

Я вийшов з гаража, раз у раз озираючись через плече — не знаю чому, але мені було незатишно від того, що вона в мене за спиною. Я розумію, що це звучить по-дурному, але таке в мене було відчуття. А вона просто стояла на місці, зі своєю покоцаною іржавою решіткою радіатора, і нічого в ній не було зловісного чи навіть дивного, просто дуже старий автомобіль «плімут» з наліпкою техогляду, термін дії якої закінчився 1 липня 1976 року — дуже давно.

З будинку саме вийшли Арні та Лебей. Арні тримав у руці білий аркуш паперу — розписку про отримання грошей за авто, здогадався я. У Лебея руки були порожні; фокус зі зниканням грошей він уже показав.

— Сподіваюся, моя ластівка зробить тебе щасливим, — сказав Лебей, і я бозна-чому уявив собі, що це старий підтоптаний сутенер нав’язує свій товар дуже юному хлопцеві. Мене затопила хвиля відрази до нього — з його псоріазом черепа й пожовклим від поту корсетом для хребта. — Думаю, так і буде. Не зразу, але з часом.

Трохи сльозливі очі Лебея зловили мій погляд, на мить затрималися, а потім він знову подивився на Арні.

— З часом, — повторив старий.

— Так, сер, я певен, що так і буде, — розсіяно відповів Арні. До гаража він підійшов, наче сновида, і зупинився, роздивляючись свою машину.

— Ключі в ній, — сказав Лебей. — Сам будеш її виводити. Ти ж розумієш, правда?

— А вона заведеться?

— У мене вчора ввечері завелась, — сказав Лебей, але очі відвів кудись у бік обрію. А потім тоном людини, яка вмила руки, додав: — Я ж думаю, у твого друзяки знайдеться в багажнику кілька стартових кабелів.

Ну, узагалі стартові кабелі в моєму багажнику були, але від цієї Лебеєвої пропозиції я був не в захваті. А не в захваті я був, тому що… і тут я тихо зітхнув. Тому що не хотів ніяким боком бути причетним до майбутніх стосунків Арні зі старою розвалюхою, яку він купив на свою голову, але я бачив, що, попри моє небажання, мене в ці стосунки втягують, крок за кроком.

Арні повністю втратив цікавість до розмови. Він пішов у гараж і сів у машину. Навскісні промені вечірнього сонця тепер зазирали в гараж нахабніше, і я побачив, як здійнялася догори хмарка пилюки, коли всівся Арні, і рука машинально потяглася обтрусити зад моїх власних штанів. Секунду-дві він просто сидів за кермом, неміцно тримаючись за нього руками, і мене знову охопив неспокій. Бо здалося, що машина його проковтнула. Я намагався позбутися цих думок, казав собі, що поводжуся, мов дурнувата семикласниця, хоча для цього немає жодних підстав.

А тоді Арні злегка нахилився вперед. Двигун почав обертатися. Я кинув на Лебея сердитий обвинувачувальний погляд, але він знову уважно вивчав очима небо, мовби цікавлячись, чи буде дощ.

Заводитись вона не збиралась; нізащо у світі не збиралась. Мій «дастер» був у непоганій формі, але дві тачки перед ним були драндулетами (підрихтованими драндулетами; Крістіна і близько не стояла); і я дуже добре знав той звук, з холодних зимових ранків, те повільне втомлене прокручування, яке означало, що акумулятор шкребе дно циліндра.

Рурр-рурр-рурр…рурр…руррр……руррр……рурр…

— Арні, не мучся даремно, — сказав я. — Вона нізащо не стартоне.

Він навіть голови не підняв. Повернув ключ, вимикаючи запалення, потім знов увімкнув. Двигун крутнувся повільно й болісно.

Я підійшов до Лебея.

— Ви не могли її завести навіть ненадовго, щоб заряд набрати, правда? — спитав я.

Лебей зиркнув на мене своїми жовтуватими сльозистими очима, нічого не відповів і знову пошукав поглядом у небі дощу.

— А може, вона й не заводилася. Може, ви попросили кількох друзів допомогти відтягнути її в гараж. Якщо в такого старого гівнюка, як ви, узагалі є друзі.

Лебей презирливо зміряв мене поглядом.

— Синку, — сказав він. — Не корч із себе всезнайка. У тебе ще й молоко на губах не обсохло. От поживеш із моє, парочку воєн пройдеш, як я…

— До сраки вашу парочку воєн, — відрізав я і пішов до гаража, де Арні досі намагався завести свою машину. «З таким самим успіхом можна спробувати осушити Атлантичний океан через соломинку чи полетіти на повітряній кулі на Марс», — подумав я.

Рурр………рурр…………рурр.

Зовсім скоро останній ом та ерг буде висмоктано з того старого поіржавілого акумулятора «Сірз», і тоді не буде нічого, крім найзловіснішого з усіх автомобільних звуків, який водії найчастіше чують на дощових путівцях і порожніх автострадах: глухе безрадісне клацання соленоїда, а слідом за ним — жахливий, як передсмертне хрипіння, тріск.

Я відчинив дверцята водія.

— Принесу кабелі, «прикуримо», — запропонував я.

Арні подивився на мене знизу вгору.

— Я думаю, заради мене вона заведеться, — сказав він.

Я відчув, як мої губи розтягуються в широкій непереконливій посмішці.

— Ну, я все одно їх принесу, про всяк випадок.

— Звісно, якщо хочеш, — з відсутнім виразом обличчя відповів він, а потім майже нечутно проказав: — Ну ж бо, Крістіно. Що скажеш?

Тієї ж миті той голос ожив у моїй голові й заговорив знову: «Їдьмо на прогулянку, здорованю. Покатаймося», — і я затремтів.

Арні знову повернув ключ. Я очікував глухого клацання соленоїда й передсмертного хрипу. Та натомість почув повільне запускання двигуна, що зненацька почало наростати. Двигун завівся, трохи попрацював і згас. Арні знову повернув ключ. Двигун заторохкотів швидше. Стрельнула віддача — у закритому просторі гаража це пролунало, ніби вибух феєрверка. Я аж підскочив. Але не Арні. Він нічого не бачив і не чув, загублений десь у своєму світі.

Я б уже не витримав і кілька разів вилаявся, просто щоб допомогти собі: «Та заводься ж ти, курво» завжди безпрограшний варіант; «Їдь уже, членососка» має свої переваги; а часом навіть простеньке «от гівно, ЗАВОДЬСЯ!» спересердя може запустити двигун. Більшість хлопців, яких я знаю, зробили б так само; здається, це те, що ми запозичуємо собі від батька.

Що залишає тобі мати, то це здебільшого добрі практичні поради. Якщо зрізатимеш двічі на місяць нігті на ногах, шкарпетки не так швидко рватимуться; поклади це, ти не знаєш, де воно побувало; їж моркву, вона корисна. Але магію, талісмани, слова сили ти перебираєш саме від батька. Коли машина не заводиться, виматюкай її… і обов’язково як жінку. От якби повернутися на сім поколінь тому, то, імовірно, ви б побачили, як один з ваших попередників лається на проклятущу віслючку, яка вперто спинилася посеред платного моста десь у Суссексі чи Празі.

Проте Арні її не лаяв. Тільки промимрив собі під носа:

— Ну давай, лялечко, що скажеш?

Він повернув ключ. Двигун двічі дав зворотний удар, знову стався зворотний спалах, а потім він завівся. Звук був жахливий, такий, наче чотири з восьми поршнів узяли вихідний, але Арні таки його запустив. Мені насилу в це вірилося, та стовбичити там і обговорювати це з ним мені не хотілося. Гараж швидко наповнювався синім димом і вихлопами. Я вийшов надвір.

— Таки все добре? — спитав Лебей. — І тобі своїм дорогоцінним акумулятором ділитися не доведеться.

Він сплюнув на землю.

Я не міг придумати, що відповісти. Правду кажучи, мені було трохи соромно.

Машина поволі виїхала з гаража, така абсурдно довжелезна, що хотілося сміятися чи плакати, чи ще щось. Мені аж не вірилось, яка вона довга. То була наче оптична ілюзія. А Арні за кермом здавався дуже маленьким.

Він опустив скло й жестом підкликав мене до себе. Нам довелося підвищувати голоси, щоб добре одне одного чути — то була ще одна риса Крістіни, улюбленої дівчинки Арні: голос у неї був звірячо голосний і буркотливий. Її доведеться терміново «мідасувати»^[23]. Звісно, якщо від її вихлопної системи лишилося щось, окрім іржавого мережива, до чого можна причепити глушника. Відколи Арні сів за те кермо, маленький бухгалтер з автомобільного відділу мого мозку підсумував витрати й оцінив їх у шістсот доларів, без урахування тріснутого вітрового скла. Бог його знає, скільки грошей зжере його заміна.

— Я повезу її до Дарнелла! — закричав Арні. — У його газетній рекламі сказано, що за двадцять доларів на тиждень я можу тримати її в задньому відсіку їхнього гаража!

— Арні, двадцятка на тиждень за їхнє стійло — то забагато! — проревів у відповідь я.

То була ще одна обдирайлівка для юних і невинних. «Гараж» Дарнелла сусідив зі звалищем старих машин, що розкинулося на чотири акри й звалося фальшиво-радісно — «Уживані автозапчастини Дарнелла». Я бував там кілька разів: раз купував стартер для свого «дастера», іншим разом — шукав перероблений карбюратор для «форда-мерк’юрі», своєї першої машини. Вілл Дарнелл був великою жирною свинею, пиячив і курив довгі смердючі сигари, хоча й мав репутацію астматика, причому важкого. Він сповідував ненависть практично до кожного підлітка з авто в Лібертівіллі… хоч це й не заважало йому їх обслуговувати й обдирати, як липку.

— Я знаю! — прогорлав Арні, перекрикуючи рев двигуна. — Але це тільки на тиждень-два, поки не знайду дешевшого місця. Деннісе, я не можу везти її додому в такому стані, тата з мамою порве на клапті!

І то була однозначно правда. Я розтулив рота, щоб сказати ще щось — може, слізно попросити його зупинити це божевілля, поки все не вийшло з-під контролю остаточно. Але так я й заткнувся. Угоду вже закрили. До того ж, я більше не хотів ні змагатися з ревінням того глушника, ні стояти там, набираючи повні легені гидких токсичних вихлопів.

— Гаразд, — змирився я. — Поїду слідом.

— Так і бути, — розплився він в усмішці. — Я поїду по Волнат-стрит і Бейсін-драйв. Краще триматися подалі від великих доріг.

— Добре.

— Спасибі, Деннісе.

Він перевів важіль гідроматичної коробки передач у положення «D»^[24], і «плімут» рвонув уперед на два фути, та ледь не заглух. Арні трохи натиснув на акселератор, і Крістіна зіпсувала повітря своїми газами.

«Плімут» поповз під’їзною доріжкою Лебея до вулиці. Коли Арні натиснув на гальма, спалахнула лише одна задня фара. Мій внутрішній автомобільний бухгалтер безжально дзенькнув, додаючи ще п’ять доларів.

Арні вивернув кермо ліворуч і виїхав на проїжджу частину. На найнижчому місці під’їзної доріжки рештки глушника іржаво зашкряботіли. Арні додав газу, і машина заревіла, наче втікачка з перегонів у Філадельфії. Сусіди через дорогу вже виходили на ґанки й показувалися у дверях своїх будинків, щоб глянути, що це там таке коїться.

Так, завиваючи й гарикаючи, Крістіна покотила вулицею зі швидкістю приблизно десять миль на годину, випускаючи великі смердючі хмари синього масного диму, що повисали в повітрі, а потім неквапом розтікалися в стиглому серпневому вечорі.

Біля знаку «стоп» через сорок ярдів вона заглухла. Якийсь малий, що проїжджав повз громадину на своєму велику «Ралей», щось порадив, і до мене долетів його нахабний, безсоромний викрик: «Містере, пустіть цей брухт під прес!»

У вікно вистромився стиснутий кулак Арні. Його середній палець злетів догори в красномовному жесті. Ще один кулак. Я ще ніколи в житті не бачив, щоб Арні показував комусь «фак».

Стартер завив, двигун розплювався й забуксував. Цього разу віддача пішла чергою, наче на Лорел-драйв у місті Лібертівілль, США, хтось відкрив кулеметний вогонь. Я застогнав.

Ще трохи — і хтось із сусідів викличе копів, зі скаргами на порушення громадського порядку, і Арні загребуть за водіння незареєстрованого, без техогляду транспортного засобу… ну і за порушення порядку також. Це не полегшить анітрохи ситуацію в нього вдома.

Останній оглушливий постріл луною прокотився по вулиці, наче міна вибухнула, — і «плімут» повернув ліворуч, на Мартін-стрит, яка через милю вливалася у Волнат-стрит. Сонце, що вже хилилося до заходу, омило золотом пошарпаний червоний корпус машини, коли вона вже зникала з очей. Я побачив, що Арні виставив лікоть у вікно.

Я обернувся до Лебея, знову розлючений і готовий дати йому ще трохи чортів. Чесно вам кажу, мені так хріново на серці було, що аж нудило. Але те, що я побачив, змусило мене застигнути нерухомо.

Роланд Д. Лебей плакав.

То було огидне, жахливе, гротескне видовище, та понад усе воно було жалюгідним. Коли мені було дев’ять років, у нас був кіт на кличку Капітан Яловичина, і його збила вантажівка кур’єрської служби. Ми повезли його до ветеринара. Мама мусила кермувати повільно, бо вона плакала й погано бачила дорогу, а я сидів позаду з Капітаном Яловичиною. Він лежав у коробці, а я все повторював йому, що ветеринар його врятує, усе буде добре, але навіть малий дев’ятирічний дурко, як я, розумів, що для Капітана Яловичини більше ніколи нічого доброго не буде, — бо його кишки виглядали назовні, з дупи лилася кров, у коробці й на шерсті було лайно й він помирав. Я спробував його погладити, але він вкусив мене за руку, прямо в чутливу перетинку між великим і вказівним пальцями. Біль був сильним, та ще гіршим було те жахливе відчуття жалю. Відтоді я нічого подібного ні до кого не відчував. Не те щоб я скаржився, розумієте; я думаю, людям якомога рідше треба таке відчувати. Як будеш часто таке відчувати, то невдовзі тебе заберуть у божевільню плести кошики з лози.

Лебей стояв на своєму полисілому газоні недалеко від того місця, де великий клапоть мастила все збезлистив, і тримав у руці велетенський старечий носовик для сякання, і голова в нього була похилена, і він витирав тією ганчіркою очі. Сльози маслянисто зблискували на його щоках, більше схожі на піт, ніж на справжні сльози. Його кадик неспокійно рухався вгору-вниз.

Я відвернувся, щоб не бачити, як він плаче, і ненароком спотикнувся поглядом об його гараж на одну машину. Перед тим він здавався наповненим — мотлох уздовж стін, звісно, справляв своє враження, та найбільше місця займала та велетенська стара тачка з її подвійними передніми фарами, панорамним вітровим склом і довжелезним капотом. А тепер ті речі, що валялися вздовж стін, лише підкреслювали порожнечу гаража. Він зяяв, наче беззубий рот.

Це видовище було ненабагато кращим за Лебея. Та коли я озирнувся на нього знову, старий козел уже опанував себе — майже. Він перестав пускати сльозу й запхав шмату для шмарклів у задню кишеню старечих штанів. Але вираз обличчя в нього досі був тужливий. Дуже тужливий.

— От і все, — хрипко мовив він. — Я вже без неї, синку.

— Містере Лебей, — відповів йому я, — мені одного тільки шкода — що те саме не може зараз сказати мій друг. Якби ви знали, що йому довелося вислухати через це іржаве діряве відро від батьків…

— Іди звідси, — відрізав він. — Мекаєш тут, як та проклятуща вівця. Бее, меее, бее, мее — от і все, що я чую з твоєї дірки. Твій друг знає більше за тебе. Їдь за ним, а то йому там, може, підсобити тре’.

Я пішов через газон до своєї машини. Більше ні на хвилину не хотів затримуватися біля Лебея.

— Бее, меее, бее, мее, і більш нічого! — сварливо прокричав старий мені навздогін, і я згадав ту стару пісню «Янґбладів» — «Я людина однієї ноти, граю, скільки є охоти». — Ти й наполовину стільки не знаєш, як ото про себе думаєш!

Я сів у машину й поїхав геть. Тільки раз обернувся, повертаючи на Мартін-стрит, і побачив, що він стоїть на своєму газоні, а промені сонця виблискують на його лисій голові.

Як згодом виявилося, він мав рацію.

Я й уполовину стільки не знав, як мені здавалося.

5 / Як ми доїхали до Дарнелла

Я поїхав по Мартін до Волнат і повернув праворуч, до Бейсін-драйв. Щоб наздогнати Арні, багато часу не знадобилося. Його занесло на тротуар, а кришка багажника Крістіни була піднята. До покривленого заднього бампера тулився автомобільний домкрат, такий старезний, наче за його допомогою колись міняли колеса на критих кінних возах. Праву задню шину спустило.

Я зупинився позаду нього й тільки-но встиг вийти, як зі свого будинку перевальцем рушила до нас молода жінка, в обхід неабиякої колекції пластикової фантастики, яка прикрашала її газон (два рожеві фламінго, чотири чи п’ять кам’яних каченят вервечкою позаду великої кам’яної мами-качки й дуже гарної пластикової кринички для загадування бажань з пластиковими квітами, посадженими в пластикове відро). Жінка відчайдушно потребувала послуг дієтолога й особистого тренера.

— Не ставте тут цю гидоту, — сказала вона ротом, повним жувальної гумки. — Не можна, щоб перед нашим будинком стояла ця купа брухту, я сподіваюсь, ви це розумієте.

— Місіс, — відповів їй Арні. — У мене спустило колесо. Я заберу машину звідси одразу ж, як тільки…

— Не можна залишати тут цей брухт, я сподіваюсь, ви це розумієте, — до сказу тупо твердила вона. — Мій чоловік от-от буде вдома. Він буде проти, щоб перед будинком стояла списана на брухт машина.

— Це не брухт, — відрубав Арні, і щось у його тоні змусило жінку відступити на крок назад.

— Синку, ти зі мною таким тоном не говори, — гордовито мовила у відповідь розкоровіла королева бібопу. — Мій чоловік може й на пустому місці озвіріти.

— Слухайте, — почав Арні тим самим загрозливим рівним голосом, яким відповідав Майклові та Реджині, коли вони поперли на нього катком. Я сильно стиснув його плече. Нам не потрібні були ще якісь сварки.

— Дякую, місіс, — сказав я. — Ми зараз же її звідси заберемо. Вона так швидко зникне, що ви будете думати, чи не галюцинація вам з цією машиною привиділася.

— Дивіться мені, — сказала вона й тицьнула великим пальцем у мій «дастер». — А твоя машина перекриває мені доріжку.

Я відігнав «дастер» назад. Вона подивилась, як я це зроблю, а потім посунула назад у будинок, де у дверях уже скупчилися хлопчик і дівчинка, обоє малі. І вже свинуваті. Кожне наминало смачне поживне шоколадне тістечко у вигляді хот-доґа.

— Що там таке, ма? — спитав хлопчик. — Що з машиною того дядька, ма? Що там?

— Заткнися, — відрізала королева бібопу й потягла обох дітлахів усередину. Обожнюю бачити таких освічених батьків; це дає мені надію на майбутнє.

Я підійшов до Арні.

— Ну, — сказав я, здобувшись на один-єдиний дотеп, до якого міг додуматися, — нічого страшного. Її ж тільки внизу спустило, правда ж, Арні?

Він блякло всміхнувся.

— Деннісе, у мене проблемка, — сказав він.

Я знав, у чому його проблема: немає запаски. Арні знову витягнув свій гаманець (мені щоразу було боляче дивитись, як він це робить) і зазирнув усередину.

— Треба купити нову шину, — сказав він.

— Та напевно. Відновлену…

— Ніяких відновлених. Не хочу починати з такого.

Я промовчав, але озирнувся на свій «дастер». У мене самого були дві відновлені шини, і, як на мене, бігали вони зовсім непогано.

— Як думаєш, скільки може коштувати новий «Ґуд’єр» чи «Фаєрстоун»?

Я знизав плечима й подумки порадився зі своїм внутрішнім автомобільним бухгалтером, який вважав, що Арні зміг би купити нову шину з чорними стінками без наворотів приблизно за тридцять п’ять доларів.

Діставши дві двадцятки, він простягнув їх мені.

— Якщо вийде більше, з податками там і всім таким, я тобі поверну.

Я зажурено подивився на нього.

— Арні, скільки в тебе лишилося з твого заробітку за тиждень?

Його очі звузились, і він відвів погляд.

— Достатньо, — сказав він.

Я вирішив спробувати ще раз, востаннє — не забувайте, що мені було лише сімнадцять, я досі вірив, що людям можна показати, як для них буде найкраще, і вони послухаються.

— Ти раніше не міг навіть на п’ятак у покер зіграти, — сказав я. — А на цю машину ставиш цілу срану пачку доларів. Витягати гаманець, Арні, у тебе вже ввійшло у звичку. Друже, прошу тебе. Подумай ще раз.

Його обличчя скам’яніло. Такого виразу очей я в нього ще ніколи не бачив. І можете вважати мене тодішнього найнаївнішим підлітком в усій Америці, але я не міг пригадати, щоб узагалі в когось такий вираз помічав. На мене накотило здивування, навпіл змішане з переляком, — виникло таке відчуття, ніби зненацька виявилось, що я намагаюся вести раціональну розмову з хлопцем, а він насправді божевільний псих. Однак відтоді я вже не раз бачив такий вираз; думаю, ви теж. Повне закриття. То вираз, який з’являється на обличчі в чоловіка, коли ти кажеш йому, що його кохана жінка блядує в нього за спиною.

— Деннісе, краще не продовжуй, — сказав він.

Я роздратовано підняв руки долонями догори.

— Гаразд! Гаразд!

— І ти не мусиш їхати по ту чортову шину, якщо не хочеш, — кам’яний, невблаганний та — чесне слово, це правда — дурнувато-впертий вираз усе не сходив з його обличчя. — Я знайду спосіб.

Я розтулив було рота, щоб відповісти, і міг би сказати щось дуже дошкульне, та потім випадково глянув ліворуч. Двоє свинуватих дітлахів повиходили на край свого газона й сиділи на однакових триколісних великах, а їхні пальчики були вимащені шоколадом. Урочисто-серйозними поглядами вони спостерігали за нами.

— Та не проблема, — сказав я. — Привезу я тобі шину.

— Тільки якщо ти хочеш, Деннісе. Я знаю, що вже скоро стемніє.

— Усе нормально, — запевнив я.

— Містере? — озвався хлопчик, злизуючи шоколад з пальчиків.

— Що? — спитав Арні.

— Мама каже, ця машина — какашка.

— Так, — проспівала дівчинка. — Бяка-кака.

— Бяка-кака, — повторив Арні. — Як глибокодумно, правда ж, дітки? Ваша мама хто, філософ?

— Ні, — заперечив хлопчик. — Вона Козоріг. А я Терези. А моя сестра…

— Я туди й назад, — грубувато перебив я.

— Добре.

— Не гарячкуй.

— Не бійся, я нікого кулаками не міситиму.

Я бігцем припустив до своєї машини. А вже сідаючи за кермо, почув, як дівчинка голосно питає в Арні:

— А чому в тебе таке страшнюче лице?

Я проїхав півтори милі до вулиці, названої на честь Джона Фіцджеральда Кеннеді — Дж-Ф-К-драйв. Моя мати, яка виросла в Лібертівіллі, розповідала, що за часів, коли Кеннеді вбили в Далласі, це була центральна вулиця одного з найжаданіших районів для мешканців містечка. Імовірно, перейменування старого Барнсволоу-драйв на честь убитого президента було нещасливим, бо з початку шістдесятих район довкола тієї вулиці занепав і перетворився на приміський торговельний ряд. Був тут кінотеатр просто неба, а ще «Макдональдз», бургерні «Бургер Кінг» та «Арбіс» і боулінг «Біґ Твенті Лейнз». Також були штук із вісім-десять автосервісів, бо Дж-Ф-К-драйв веде до платної швидкісної магістралі «Пенсильванія».

Купити шину для Арні — що, здавалося, могло бути простіше? Але в перших двох сервісах, куди я заїхав, було самообслуговування, там навіть мастила не продавали; тільки бензин і недоумкувате дівчисько в будці з куленепробивного скла, яке сидить перед комп’ютером, почитує жовтий журнальчик і катає в роті клубок жуйки «Баблішез», такий великий, що ним міг би вдавитися міссурійський мул.

Третім автосервісом виявився «Тексако», і шини там продавали. Я зміг купити для Арні чорну шину, яка би підійшла до його «плімута» (змусити себе називати її, цю машину, на ім’я, тобто Крістіною, навіть подумки, я не міг) лише за двадцять вісім п’ятдесят плюс податок, але там працював лише один продавець, і він мусив надівати шину Арні на колесо й одночасно наливати бензин. Операція затяглася більш ніж на сорок п’ять хвилин. Я запропонував хлопцеві заправляти машини замість нього, а він хай займеться колесом, але він сказав, що бос його пристрелить, якщо про це почує.

На той час, коли змонтована шина лежала в моєму багажнику, а я заплатив хлопцеві два бакси за роботу, світло раннього вечора вже розчинилося в темному фіолеті сутінків. На землі лежали довгі оксамитові тіні від кущів, і повільно виїжджаючи назад на вулицю, я побачив, як останнє світло дня майже горизонтально лягає на засмічену смугу простору між «Арбіс» та боулінгом. Те світло, його золотавий потік, було майже жахливим у своїй дивній несподіваній красі.

Раптом задушлива паніка поповзла, неначе сухий вогонь, моїм горлом угору. То вперше за той рік — той довгий дивний рік — на мене накотило таке відчуття. Але не востаннє. І все ж мені важко його пояснити чи навіть описати словами. Щось у ньому було від того, що я усвідомив — зараз 11 серпня 1978 року, наступного місяця я стану учнем випускного класу, і що коли знов почнеться школа, це означатиме кінець довгого спокійного етапу мого життя. Я готувався стати дорослим — і чомусь я це побачив, побачив дуже чітко й уперше, у тому прегарному, але якомусь старезному потоці золотавого світла, що лився провулком між боулінг-клубом і закусочною. І по-моєму, тоді я зрозумів, що насправді лякає людей у дорослішанні. Ти перестаєш приміряти маску життя й починаєш міряти другу. Якщо бути малим — це вчитися жити, то бути дорослим — це вчитися помирати.

Те відчуття минулося, але мене все ніяк не відпускали неспокій і меланхолія. А я в таких станах бути не звик.

Коли я повертав знову на Бейсін-драйв, мені вже було не до проблем Арні — я намагався впоратися зі своїми. Думки про дорослішання, звичайно ж, привели до таких гігантських (в усякому разі мені вони здавалися гігантськими) і досить-таки неприємних ідей, як коледж, і життя далеко від дому, і спроби потрапити в універівську футбольну команду, змагаючись за місце з шістдесятьма кваліфікованими людьми, а не з десятьма-двадцятьма. Ви, мабуть, скажете: «Деннісе, їй-богу, у мене для тебе новина: одному мільярду червоних китайців насрати на те, що ти не потрапиш у перший склад футбольної команди на першому курсі». Згоден. Я просто хочу сказати, що все це мені вперше здалося дуже реальним… і дуже страшним. Іноді твій розум возить тебе в такі мандрівки — а як не хочеш їхати, тебе однаково повезуть.

Те, що чоловік королеви бібопу справді повернувся додому й що вони з Арні стояли майже ніс до носа, явно готові от-от зчепитися, ніяк не допомогло мені розвіяти той настрій.

Двоє мальків досі сиділи на триколісниках і переводили погляди з Арні на татка і назад на Арні, ніби глядачі в апокаліптичному тенісному матчі, у якому суддя радісно застрелить того, хто програв. Здавалося, вони чекають спалаху, коли татко розкатає мого хирлявого друга на асфальті й станцює «кул джерк»^[26] на його поламаних кістках.

Я тихо зупинив машину й вийшов з неї, мало не побіг до них.

— Усе, набридло з твоїми прищами ляси точити! — проревів татусь. — Ану забрав її, кажу! Зараз же!

У нього був великий приплюснутий ніс із сіткою судин. Щоки почервоніли до кольору нової цегли, а під коміром сірої саржевої робочої сорочки напиналися на шиї вени.

— Я на спущеному колесі не поїду, — заявив Арні. — Я вже вам це казав. Ви б теж не поїхали, якби це була ваша машина.

— Ти зараз в мене сам на спущеній шині поїдеш, піццомордий, — татусь явно налаштувався на те, щоб показати своїм діткам, як дорослі люди вирішують свої проблеми в Реальному Світі. — Ти свою брудну чортопхайку перед моїм будинком не паркуватимеш. І не дратуй мене, малий, бо буде боляче.

— Нікому боляче не буде, — утрутився я. — Заспокойтеся, містере. Дайте нам усе виправити.

Арні кинув на мене погляд, сповнений вдячності, і я побачив, який він переляканий — був і досі є. Як вічний аутсайдер, він знав, що є в ньому щось таке, Бог його знає, що, але через це «щось» мужикам певного типу вічно хотілося вимісити його кулаками до напівсмерті. Напевно, він був переконаний, що це станеться знову — та тільки цього разу він не відступить.

Чоловік метнув погляд на мене.

— Ще один, — сказав він, мовби дивуючись, скільки ж це гівнюків у світі розплодилося. — То вам обом дати прикурити? Цього ви хочете? Я можу, не сумнівайтеся.

Так, я добре знав таких типів. Якби він скинув десять років, то був би одним з тих у школі, хто вважав, що це збіса весело — вибити Арні підручники з рук, коли він іде в клас, чи запхати його в душ після фізри в одязі. Вони, такі пацани, ніколи не міняються. Просто дорослішають і захворюють на рак легенів через усі ті викурені «Лакі Страйки» чи виходять з ладу через емболію судин головного мозку в п’ятдесят три або десь так.

— Ми не хочемо давати вам прикурити, — сказав я. — Господи, та в нього ж шину спустило! Невже у вас самого ніколи не спускало?

— Ральфе, я хочу, щоб вони звідси забралися, — свинувата дружина вийшла на ґанок. Її голосок звучав пискучо і схвильовано. Видовище було куди кращим, ніж у «Шоу Філа Донаг’ю»^[27]. За розвитком подій уже спостерігали інші сусіди, і я, знову відчуваючи величезну втому, яка раптом навалилася, подумав, що скоро хтось неодмінно викличе копів, якщо вже не викликали.

— У мене ніколи не спускало, і я ніколи не лишав старий уламок брухту перед чиїмсь будинком на три години, — прогримів Ральф. Я бачив, як на його вишкірених зубах у сяйві західного сонця блищить слина.

— Минула година, — тихо виправив я, — чи менше.

— Ти тут мені не мудряч, малий, — сказав Ральф. — Мені воно до лампади. Я не такий, як ви. Я заробляю на життя. Додому приходжу втомлений, нема часу на суперечки. Зараз же приберіть це.

— У мене в багажнику лежить запаска, — пояснював я. — Якби ми змогли її поставити…

— І якби ви були хоч трохи порядною людиною… — не вгавав Арні.

То була остання крапля. Чого наш друзяка Ральф не потерпів би в присутності своїх дітей, то це сумнівів у його порядності. Він замахнувся на Арні. Не знаю, чим би це все закінчилося — імовірно, Арні потрапив би у в’язницю, а його дорогоцінну тачилу забрав би евакуатор — але якось мені вдалося підняти свою руку перехопити Ральфів кулак біля зап’ястя. Зчепились обидві наші руки в присмерку з глухим виляском.

Жирненька дівчинка зайшлася плаксивим квилінням.

Жирненький хлопчик сидів на своєму триколіснику, і нижня щелепа в нього відвисала ледь не до грудей.

Арні, який завжди старався прошмигнути повз місце для куріння в школі, наче за ним гналися привиди, зараз навіть оком не змигнув. Насправді здавалося, що він навіть хоче, щоб його вдарили.

Ральф вихором розвернувся до мене. Його очі лізли з орбіт від люті.

— Добре, мале гівно, — сказав він. — Ти перший.

Я напружено стримував його руку.

— Будьте людиною, — тихим голосом попросив я. — Колесо в мене в багажнику. Дайте нам п’ять хвилин його поміняти й забратися з ваших очей. Будь ласка.

Мало-помалу тиск його руки ослаб. Він зиркнув на своїх дітей: заплакане дівча, хлопчика з широко розплющеними очима, — і це підштовхнуло його до рішення.

— П’ять хвилин, — погодився він. І глянув на Арні. — Тобі збіса пощастило, що я ще поліцію не викликав. Ця потвора без техогляду, на ній нема талона.

Я очікував, що Арні бовкне ще що-небудь запальне і гра продовжиться після фінального свистка, але, схоже, він ще не до кінця забув, що таке стриманість і розважливість.

— Дякую, — сказав він натомість. — Вибачте, що я так скипів.

Ральф щось буркнув і сердитими рухами заправив сорочку назад у штани. А потім ще раз озирнувся через плече на своїх дітей.

— Ану пішли в дім! — гаркнув він. — Чого це ви повилазили? Хочете, щоб я вам надавав лясь-лясь-ой-ой-ой?

«Господи, до чого ж звуконаслідувальна сімейка, — подумав я. — Будь ласка, не давайте їм лясь-лясь-ой-ой-ой, татусю, бо вони нароблять собі бяки-каки в штанці».

Малеча побігла до матері, покинувши свої триколісники на газоні.

— П’ять хвилин, — повторив Ральф, злостиво нас оглядаючи. Пізніше того вечора, коли перехилятиме чарку з мужиками, він зможе розказати їм, який він був молодець — дав чосу поколінню наркотиків і сексу. «Так, пацани, я сказав їм, щоб забирали той сраний брухт з-під мого будинку, поки я їм лясь-лясь-ой-ой-ой не зробив. І повірте, вони драпали так, наче в них підошви горіли й от-от мала зайнятися срака». І закурить «Лакі». Або «Кемел».

Ми поставили домкрат Арні під бампер. Та не встиг Арні підняти й опустити важіль більш ніж три рази, як домкрат переломився навпіл. Він порохняво крекнув, і вгору піднялася хмарка іржі. Арні подивився на мене, і його очі знову були невпевнені й перелякані.

— Не страшно, — сказав я. — Візьмемо мій.

На той час уже посутеніло, і насувалася темрява. Серце в мене досі билося надто швидко, а в роті було кисло від сутички з великим цабе з Бейсін-драйв, 119.

— Деннісе, вибач мені, — тихо мовив Арні. — Більше я тебе в таке не втягуватиму.

— Та забудь. Давай міняти колесо.

Ми підняли «плімут» моїм домкратом (кілька жахливих секунд я думав, що задній бампер зі скреготом гнилого металу відірветься) і зняли колесо. Поставили запаску, затягнули трохи гайки й опустили машину на асфальт. Мені аж полегшало, коли вона знову стояла на дорозі; на те, як гнилий бампер угинався під домкратом, страшно було дивитися.

— Ну от, — сказав Арні, приплескуючи старезний погнутий диск на гайках кріплення колеса.

Я стояв і дивився на «плімут», і зненацька те відчуття, яке я пережив у гаражі в Лебея, повернулося. Його викликав вигляд новенької шини «Фаєрстоун» зліва праворуч. На ній досі була наліпка виробника і яскраво-жовті крейдяні позначки балансування, які похапцем зробив хлопець із заправки.

Я здригнувся — але передати словами ту раптову дивину не зміг би. Було таке відчуття, наче я побачив змію, яка от-от скине стару шкіру, що частина тієї старої шкіри вже відлущилась, а під нею відкриваються проблиски новизни.

Ральф стояв на своєму ґанку й сердито глипав на нас. В одній руці він тримав гамбургер-сендвіч на «Диво-хлібі», з якого скрапував соус. Інша рука зімкнулася на бляшанці пива «Айрон-Сіті».

— Скажи, красунчик? — поробурмотів я до Арні, опускаючи його поламаний домкрат у багажник «плімута».

— Чисто тобі Роберт Гадфорд^[28], — промимрив у відповідь Арні, і це подіяло — ми обидва підхопили хихотунців, як буває, коли вирішується довга й напружена ситуація.

Арні вкинув спущену шину в багажник, на домкрат, а потім не втримався — пирхнув і затулив рота долонями. Вигляд у нього був, як у малого, якого запопали над банкою з варенням. І варто було мені про це подумати, як я й сам розреготався.

— Чого це ви, босота, регочете там? — проревів Ральф. І підійшов до сходинок ґанку. — Га? Хочете, щоб я вам голови скрутив? Я це можу, повірте!

— Тікаймо звідси швидше, — сказав я Арні й прожогом кинувся до свого «дастера». Регіт уже було не спинити; він просто викочувався з нас хвилями. Я впав на сидіння водія й завів двигун, не перестаючи тихо іржати від сміху. «Плімут» Арні переді мною заревів і випустив смердючу велетенську хмару синього вихлопу. Та на тлі того шуму я чув його писклявий безпорадний сміх, і звучав він більше як істерика.

Ральф на всіх парах понісся до нас через свій газон, не випускаючи з рук крапаючий бургер і пиво.

— Ви чого регочете, босото? Га?

— Ти, ти зануда! — тріумфально прокричав Арні й рушив під акомпанемент автоматної черги вихлопів. Я вдарив по педалі газу своєї власної машини й мусив різко викрутити кермо, щоб уникнути Ральфа, котрий вочевидь намірявся на вбивство. Я все ще сміявся, але то вже був не добрий сміх (якщо він узагалі був добрим), а пронизливий задиханий регіт, більше схожий на крик.

— Я тебе вб’ю, чмо! — гримів Ральф.

Я знов натиснув на акселератор і цього разу ледь не в’їхав у зад Арні.

Я показав Ральфу середній палець.

— Викуси! — прокричав я.

Потім він уже був позаду нас. Намагався наздогнати; кілька секунд тупотів по тротуару, та незабаром спинився, важко дихаючи й шкірячи зуби.

— Що за божевільний день, — промовив я вголос і сам трохи злякався слізного тремтіння у власному голосі. У роті знову було кисло. — Що за божевільний хріновий день.

Гараж Дарнелла на Гемптон-стрит був видовженою будівлею з іржавими рифлено-металевими стінами та іржавим рифлено-металевим дахом. Заляпана брудом табличка перед входом повідомляла: «ЗАОЩАДЖУЙТЕ! ВАШЕ НОУ-ХАУ, НАШІ ІНСТРУМЕНТИ!» А нижче інша табличка меншими літерами обіцяла «Місце в гаражі потижнево, помісячно чи річно».

За автосервісом Дарнелла лежало звалище старих авто. Простягалося воно на квартал і з усіх боків було оточене п’ятифутовою огорожею з того самого рифленого металу — млявий реверанс Вілла Дарнелла в бік міської комісії із зонування. Не те щоб комісія могла притиснути до нігтя Вілла Дарнела, і не тому, що двоє з трьох членів комісії із зонування були його друзями. У Лібертівіллі Вілл Дарнелл був знайомий практично з усіма людьми, які мали бодай якийсь вплив. Він був одним із тих хлопців, які є майже в кожному маленькому місті, — сірий кардинал, що тихо стоїть за багатьма подіями.

Я чув, що він замішаний в активному наркотрафіку в Лібертівілльській старшій школі й Дарбійській середній; також чув, що він мав якесь знайомство з крутими бандюками в Пітсбурзі та Філадельфії. Я в це не вірив, принаймні свідомо, але точно знав — якщо тобі потрібні феєрверки, «бомби з вишнями» чи ракети в пляшках на четверте липня, Вілл Дарнелл їх тобі продасть. А ще я чув, від свого батька, що за дванадцять років до тих подій, коли я був ще зовсім п’ятирічним юнаком, Вілла Дарнелла судили, як одного з головних фігурантів у справі викрадення автомобілів на великій території, яка простягалася від наших широт на схід від міста Нью-Йорк аж до Бенґора, що в штаті Мен. Зрештою обвинувачення з нього зняли. Але тато сказав, що він не сумнівається — Вілл Дарнелл по вуха замішаний в інших махінаціях, в усьому: від викрадення вантажівок до підробок антикваріату.

«Гарне місце, Деннісе, від якого краще триматися подалі», — казав тато. Було то рік тому, невдовзі після того, як я отримав свого першого драндулета й інвестував двадцять доларів в оренду місця в гаражі Дарнелла, щоб спробувати поміняти карбюратор, хоча врешті цей експеримент закінчився повним провалом.

Гарне місце, від якого краще бути подалі, — і ось я тут, заїжджаю в головні ворота слідом за своїм другом Арні в темряві, коли від денного світла не залишилося нічого, крім розпечено-червоного мазка на обрії. Мої фари вихоплювали з пітьми достатньо розкиданих автозапчастин, сміття й загального довколишнього відстійного пейзажу, щоб мені, і без того втомленому, на душі стало ще каламутніше, ніж дотепер. Я згадав, що не подзвонив додому, і що мама з татом, напевно, сушать собі голови, де це я подівся.

Арні під’їхав до великих гаражних воріт, з табличкою поряд «СИГНАЛЬ — ЗАЇДЕШ». Крізь укриті шаром бруду шибки віконця поряд із дверима просочувалося кволеньке світло. Хтось був удома, і я ледве стримався, щоб не вихилитися з вікна й не сказати Арні, хай везе свою машину до мене додому, там вона й переночує. Я уявив собі, як ми завалюємо до Дарнелла й бачимо, як Вілл із дружбанами рахують перехоплені на дорозі кольорові телики чи перефарбовують крадені кадилаки. Хлоп’ята Гарді^[29] приїздять у Лібертівілль.

Арні просто сидів за кермом, не сигналив, не робив нічого, і я вже збирався вийти й спитати в нього, що таке, коли він сам підійшов до того місця, де я зупинив машину. Навіть в останніх променях догорілого світла мені було видно, що вигляд у нього дуже присоромлений.

— Деннісе, а ти не міг би посигналити замість мене? — несміливо спитав він. — Здається, Крістіна не працює.

— Звісно.

— Дякую.

Я двічі натиснув на клаксон, і після невеликої паузи великі гаражні ворота з гримотінням поїхали вгору. А за ними стояв Вілл Дарнелл власною персоною, і живіт вивалювався йому над ременем штанів. Він нетерпляче махнув Арні рукою: мовляв, заїжджай.

Я розвернув свою машину, припаркував її передом до виїзду, а тоді й сам зайшов у гараж.

Усередині він був порожній, велетенський і нагадував сховище, а ще наприкінці дня тут панувала страхітлива тиша. Кожен з п’яти десятків похилих паркувальних боксів був обладнаний прикрученим до підлоги ящиком з інструментами для майстрів-на-всі-руки, які мали роздовбані драндулети, але не мали інструментів до них. Стеля була високою і навхрест перетятою голими кроквами, що нагадували стріли будівельного крана.

Усюди були поприліплювані написи-попередження: «ПЕРЕД ВИХОДОМ ПЕРЕВІРТЕ ІНСТРУМЕНТИ», «ПРО ПІДЙОМНИК ДОМОВЛЯТИСЯ НАПЕРЕД», «ІНСТРУКЦІЇ ДО АВТО В ПОРЯДКУ ЖИВОЇ ЧЕРГИ», «МАТЮКАТИСЯ І ЛАЯТИСЯ ЗАБОРОНЕНО». І ще десятки інших; усюди, куди не кинь оком, вони наче кричали тобі в лице. Великим фанатом попереджень був Вілл Дарнелл.

— Двадцятий бокс, двадцятий! — закричав Дарнелл на Арні своїм роздратованим хрипливим голосом. — Заведи її туди й заглуши, поки ми всі тут не задихнулися!

«Ми всі» виявилося групкою чоловіків за велетенським столом для гри в карти в дальньому кутку. По всій поверхні столу були розкидані покерні фішки, карти, стояли пляшки з пивом. Чоловіки витріщалися на нове надбання Арні, і на їхніх обличчях були написані дуже різні емоції — від огиди до веселощів.

Арні поїхав до двадцятого боксу, припаркувався й заглушив двигун. Неозорим печерним простором плив синій димок вихлопів і розсіювався в повітрі.

Дарнелл обернувся до мене. На ньому була широчезна, як вітрило, біла сорочка й штани кольору хакі. Великі складки жиру випирали на шиї і спадали донизу другими підборіддями.

— Синку, — тим самим хрипливим голосом сказав він, — якщо це ти продав йому той шматок гівна, тобі має бути зараз соромно.

— Я його йому не продавав, — якась абсурдна причина підштовхувала мене до того, щоб виправдовуватися перед цією горою жиру так, як я б у житті не став виправдовуватися перед рідним батьком. — Я намагався його відговорити.

— Сильніше тре’ було намагатися, — він пішов туди, де саме виходив з машини Арні, котрий пристукнув дверцята, і з порога на тому боці сипким червоним дощем полилась іржа.

З астмою чи без неї, а рухався Дарнелл граційно, майже по-жіночому, — як людина, що вже давно була товстою й бачить перед собою довге майбутнє товстуна. І закричав він на Арні ще до того, як той розвернувся, з астмою чи без неї. Мабуть, можна сказати, що він був з тих, хто не дозволяє своїм недугам брати над собою гору.

Як і хлопці в шкільній курилці, як той Ральф на Бейсін-драйв, як Бадді Реппертон (на жаль, ми до нього вже зовсім скоро дійдемо), він незлюбив Арні одразу ж — то був випадок ненависті з першого погляду.

— Так, більше ти сюди це механічне гузно без шланга для вихлопів не заведеш! — розкричався він. — Побачу ще раз — вилетиш звідси, це ясно?

— Так, — Арні здавався маленьким, і втомленим, і побитим. Та дика невгамовна енергія, на якій він досі тримався, вичахла. Бачити його таким мені було трохи боляче. — Я…

Дарнелл не дав йому договорити.

— Хочеш вихлопний шланг — це буде два п’ятдесят на годину, як забронюєш. І зараз я тобі ще щось скажу, і ти, мій юний друже, поставишся до цього з усією серйозністю. Я ваших сраних дитячих вибриків не терпітиму. Мені воно не треба. Цей гараж — для мужиків, які цілими днями пашуть, щоб прогодувати сім’ї, і для того ремонтують свої машини, а не для багатеньких студентиків, які полюбляють задля розваги таскатися на оранжевому поясі. І курити я тут забороняю. Хочете посмалити — виходьте на смітник.

— Я не ку…

— Не перебивай мене, синку. Не перебивай і не мудруй, — сказав Дарнелл. Тепер він стояв перед Арні. Вищий і ширший за нього, він повністю затуляв собою мого друга.

У мені знову почала наростати злість. Я буквально відчував, як моє тіло стогне від протесту через те, що, відколи ми зупинилися перед будинком Лебея й побачили, що тої чортової тачки більше нема на газоні, мої емоції були більше схожі на гойдалку чи іграшку йо-йо.

Діти — пригноблений клас; через кілька років ти навчишся відповідати таким дітоненависникам, як Вілл Дарнелл, у дусі дядечка Тома: так, сер, ні, сер, ще б пак. Але, Боже мій, зараз він явно переборщував.

Раптом я вхопив Дарнелла за руку.

— Сер?

Він крутнувся, розвертаючись до мене. Я про себе зрозумів одну штуку: що більше мені не подобається хтось із дорослих, то більше я схильний називати їх «сер».

— Що?

— А он ті чоловіки курять. Скажіть їм, хай перестануть, — я показав на тих, що сиділи за покерним столом. Вони саме почали нову партію. Дим висів над столом синьою запоною.

Дарнел глянув на них і перевів погляд на мене. Вираз обличчя в нього був дуже серйозним.

— Це ти зараз, молодшенький, так своєму другу допомогти намагаєшся?

— Ні, — відповів я. — Сер.

— Тоді завали свій хавальник.

Він знову повернувся до Арні й уперся м’ясистими руками в свої широчезні боки з пухким прошарком жиру.

— Я потвор упізнаю відразу, — сказав він, — і зараз я на одного такого дивлюся. Малий, у тебе випробувальний термін. Один раз облажаєшся — і плювати, скільки ти заплатив наперед, я викину тебе на сраку за двері.

Тупа лють здійнялася в мені від шлунка до голови й спричинила біль. Я подумки благав Арні послати цього жирного уйобка на поршень, хай засадить його собі у свій старий анус, наскільки глибини вистачить. Звісно, після цього до розмови долучаться Дарнеллові гравці в покер і ми обидва, скоріше за все, завершимо цей чарівний вечір у приймальному відділенні лібертівілльської лікарні з численними швами на головах… але воно буде майже того варте.

«Арні, — благав я подумки, — скажи йому, хай валить на три букви, і їдьмо звідси. Дай йому відсіч, Арні. Не дозволяй змішувати тебе з лайном. Не будь лузером, Арні, — якщо ти своїй матері зміг дати відсіч, то й цього кретина подолаєш. Хоч цього єдиного разу не будь лузером».

Арні довго стояв мовчки, з похиленою головою, а потім сказав:

— Так, сер.

І прозвучало це дуже тихо, майже нечутно. Слова неначе застрягли в нього у горлі.

— Що ти сказав?

Арні підвів погляд. Його обличчя було мертвотно-блідим. Очі налилися слізьми. Я не міг на це дивитися. Мені було надто боляче на це дивитись. Я відвернувся. Покеристи призупинили гру, щоб спостерігати за подіями біля двадцятого боксу.

— Я сказав: «Так, сер», — дрижачим голосом промовив Арні. Він наче щойно поставив підпис під якимось страхітливим зізнанням. Я знову подивився на машину, «плімут» 1958 року, яка стояла тут замість бути за гаражем, на звалищі старих машин, гнити з рештою Дарнеллового непотребу, і знову всім серцем її зненавидів за те, що вона робила з Арні.

— Тоді вимітайтеся звідси, — сказав Дарнелл. — Ми зачинилися.

Арні наосліп пошкандибав геть. І ледь не врізався в стіс старої лисої гуми, але я вчасно підхопив його за лікоть і потягнув геть. Дарнелл пішов у протилежний бік, до покерного стола. А вже там своїм свистячим голосом сказав щось іншим. І вони вибухнули реготом.

— Деннісе, я в порядку, — сказав Арні, наче я його питав. Його зуби були міцно стиснуті, а груди піднімалися й опускалися від швидкого поверхневого дихання. — Я в порядку, пусти мене, я в порядку, я в нормі.

Я відпустив його руку. Ми пішли до вхідних дверей, і тут Дарнелл проревів нам услід:

— І друзяк своїх відморозків сюди не води, бо вилетиш, як корок із пляшки!

— І наркоту дома лишай! — підгавкнув один з покеристів.

Від страху Арні зіщулився й облесливо кивнув. Він був моїм другом, але в ту мить я ненавидів його за те, що він так щулиться.

Ми порятувалися втечею в прохолодну пітьму. Ворота за нашими спинами загримотіли, зачиняючись. Отак ми й поставили Крістіну в гараж до Дарнелла. Весело погуляли, га?

6 / Назовні

Ми сіли в мою машину, і я виїхав з подвір’я. Непомітно стрілки годинника підкралися до дев’ятої години й перевалили за неї. Ось як летить час, коли тобі весело. У небі висіла половинка місяця. Через нього, а ще через оранжеві ліхтарі просторого паркувального майданчика торговельного центру «Монровілль», не видно було жодних зірок, навіть якщо вони падали.

Перші два-три квартали ми проїхали в гробовій тиші, а потім Арні зненацька зайшовся в несамовитих схлипуваннях. Я й думав, що він може розплакатись, але сила цього нападу мене перелякала.

Я негайно зупинив машину.

— Арні…

І тут же я облишив спроби. Йому потрібно було виплакати все. Сльози й схлипи лилися пронизливим гірким потоком, і нестримним до того ж — свою квоту стриманості на той день Арні вичерпав. Спочатку здавалося, що то просто реакція; я відчував те саме, тільки моя реакція вдарила мені в голову, і від цього вона боліла, наче гнилий зуб, а ще в шлунок, який хворобливо стиснувся.

Тому так, спочатку я подумав, що то просто якась реакція, мимовільний вихлюп емоцій, і може, попервах так воно й було. Але через хвилину-дві я зрозумів, що тут є щось більше, набагато більше, усе значно глибше, ніж проста розрядка. І в тих звуках, які він видавав, я почав виокремлювати слова: спочатку поодинокі, а потім цілі речення.

— Я їм покажу! — викрикував він крізь ридання. — Я покажу тим йобаним сучим синам, я їм покажу, Деннісе, вони в мене пошкодують, вони в мене подавляться… ПОДАВЛЯТЬСЯ… ПОДАВЛЯТЬСЯ!

— Перестань, — налякано попросив я. — Арні, припини.

Але припиняти він не хотів. Натомість загупав кулаками по м’якій приладовій панелі мого «дастера», та так сильно, що залишалися вм’ятини.

— Я їм покажу, от побачиш, покажу!

У тьмяному світлі місяця й найближчого ліхтаря його обличчя здавалось абсолютно порожнім і потворно-старим, наче в якоїсь карги. Поряд зі мною сидів незнайомець. Арні кудись подівся — він блукав тими холодними закутками всесвіту, які ласкавий Господь залишає для таких людей, як він. А цього хлопця я не знав. І не хотів його знати. Я міг лише сидіти безпомічно на своєму місці й сподіватися, що Арні, якого я знаю, повернеться. І через якийсь час він повернувся.

Істеричні викрики розчинилися знову в риданнях. Ненависть випарувалася, і він лише плакав. Те голосіння йшло десь із глибини грудей: надривне, спантеличене.

Я сидів за кермом своєї машини, не знаючи, що мені робити, бажаючи опинитися деінде, де завгодно: міряти черевики в крамниці Тома Макéна, заповнювати заяву на отримання кредиту в магазині здешевлених товарів, стояти перед платним туалетом з поносом і без жодної монети в кишені. Де завгодно, блін. Не обов’язково в Монте-Карло. Але в основному я сидів і мріяв бути старшим. Мріяв, щоб ми обидва були старшими.

Але то була дурна відмазка. Я знав, що треба робити. Неохоче, не маючи ні найменшого бажання, я підсунувся ближче до краю свого сидіння, обійняв Арні й притиснув до себе. Його обличчя, гаряче та лихоманкове, розплескалося на моїх грудях. Так ми й сиділи, хвилин, може, зо п’ять, потім я відвіз його додому й висадив. А сам поїхав.

Після того ми про це не розмовляли, про те, як я його до себе пригортав. По тротуару тоді ніхто не йшов, ніхто не бачив моєї машини, припаркованої біля бордюру. Мабуть, якби хтось побачив, то подумав би, що ми парочка педиків. Я сидів, і пригортав його, і любив так, як міг, і не розумів, як так вийшло, що я — єдиний друг Арні Каннінґема, бо в ту мить, повірте мені, я зовсім не хотів бути його другом.

Проте (тоді я вже це усвідомив, хай навіть нечітко), можливо, відтепер Крістіна теж мала стати йому другом. Я ще не визначився, чи мені це подобається, хоча в той довгий божевільний день ми з її ласки пережили велику хрінотінь.

Коли ми підкотили до тротуару перед його будинком, я спитав:

— Чувак, з тобою все буде в порядку?

Арні вимучено всміхнувся.

— Ага, не пропаду, — і зі смутком в очах подивився на мене. — Знаєш, знайди собі краще щось інше для доброчинності. Фонд для сердечників. Ракове товариство. Щось таке.

— Ой, та ну тебе.

— Ти розумієш, що я маю на увазі.

— Якщо ти маєш на увазі, що ти плаксій, то Америку ти для мене не відкрив.

На ґанку загорілося світло, і з будинку вилетіли Майкл і Реджина — мабуть, хотіли подивитися, хто це приїхав: ми чи поліція штату, яка має повідомити, що їхнє єдине укохане дитятко збила машина на хайвеї.

— Арнольд? — пронизливо-верескучим голосом погукала Реджина.

— Деннісе, звалюй пошвидше, — Арні всміхався тепер більш щиро. — Тобі ця хрінь не потрібна.

Він вибрався з машини й слухняно сказав:

— Привіт, мамо. Привіт, тату.

— Де ти був? — спитав Майкл. — Ми тут з твоєю матір’ю, юначе, місця собі не знаходимо!

Арні казав правду. Сцени сімейного возз’єднання мені були ні до чого. Я глипнув у дзеркало заднього виду й побачив, як він стоїть — такий самотній і вразливий. А потім ті двоє налетіли на нього, огорнули собою й повели, наче вівцю, у своє гніздо за 60 000 баксів, стопроцентно виливаючи на нього всю силу своїх найсвіжіших знань про батьківство, почерпнутих на тренінгу з батьківської ефективності чи ще якомусь семінарі. Річ була в тому, що в них це все було дуже раціонально. У тому, яким став Арні, була дуже велика їхня заслуга, але вони були занадто, трясця твоїй матері (і батьку), раціональні, щоб це помітити.

Я ввімкнув радіо й зловив хвилю «FM-104», де тривав блок розваг вихідного дня і Боб Сіґер та «Сілвер Буллет Бенд» співали «Досі такий самий»^[31]. Випадковий збіг був дещо аж занадто жахливо ідеальним, тому я покрутив ручку й знайшов гру «Філліз»^[32].

«Філліз» програвали. Нічого дивного. Усе згідно з ходом подій.

7 / Нічні жахіття

Коли я приїхав додому, тато з сестрою сиділи на кухні, їли сендвічі з коричневим цукром. Одразу дав про себе знати голод, і я згадав, що так і не повечеряв.

— Де це тебе, Бос, носило? — спитала Елейн, не підводячи погляду від свого «16», чи «Крім», чи «Тайґер Біт»^[34], не знаю, що вона там читала. Босом вона мене називала відтоді, як минулого року я відкрив для себе Брюса Спрінгстіна і став його фанатом^[35]. За її задумом, це повинно було мене болюче вжалити.

У чотирнадцять Елейн почала з дитини перетворюватися на повноцінну американську красуню, якою вона зрештою й стане — високу, темноволосу та блакитнооку. Але того пізнього літа 1978-го вона ще була абсолютно підлітковою стадною твариною. Почала з «Донні та Марі»^[36] в дев’ять років, потім запала на Джона Траволту в одинадцять (одного разу я дуже круто схибив, назвавши його Джоном Гидолтою, і вона подряпала мене так сильно, що ледве не шви довелося на щоку накладати, — але я типу заслужив, тому не жаліюся). У дванадцять вона гинула через Шона^[37]. Потім був Енді Ґібб^[38]. А віднедавна її смаки стали зловіснішими: хеві-метал-рокери типу «Діп Перпл» і нова група — «Стикс».

— Я допомагав Арні владнати справи з його машиною, — сказав я, звертаючись як до Еллі, так і до батька. Більше до батька насправді.

— Та потвора, — зітхнула Еллі й перегорнула сторінку журналу.

Раптом я відчув разюче сильну потребу видерти журнал їй з рук, порвати навпіл і жбурнути шматки їй в обличчя. І це було найкращим свідченням того, що деньок у мене видався дуже важкий. Насправді Елейн не вважає Арні потворою; вона просто хапається за будь-яку можливість мене подіставати. Але, мабуть, я за останні кілька годин забагато разів чув, як Арні називають потворою. Його сльози висихали на моїй сорочці, чорт забирай, і може, я й сам почувався трохи бридко.

— А як там Губастик, дорогенька? — поцікавився я солодким голосом. — Понаписувала вже листів Еріку Естраді? «Ох, Еріку, я помру заради тебе, у мене стається повна зупинка серця щоразу, коли я уявляю, як твої товсті масні губи цмакають мої…»

— Ти тварина, — холодно відповіла вона. — Просто тварина, ось хто ти.

— І я не розумію, чому це погано.

— Так отож, — вона взяла зі столу журнал, сендвіч і стрімко почимчикувала у вітальню.

— Еллі, гляди не розсип усе по підлозі, — попередив її тато, трохи підпсувавши їй вихід.

Я понишпорив у холодильнику й витяг шматок болонської копченої ковбаси та сумний на вигляд помідор. Ще там лежало півпачки плавленого сиру, але надмірне захоплення цим лайном у початкових класах геть знищило мою любов до нього. Я вирішив задовольнитися квартою молока до сендвіча й відкрив бляшанку супу «Кемпбелз» із консервованою яловичиною.

— Він її забрав? — поцікавився в мене тато. Мій тато працює податковим консультантом у «Ейч&Ар Блок», а ще позаштатно надає послуги, пов’язані з податками. Колись він був штатним бухгалтером найбільшої архітектурної фірми в Піттсбурзі, але потім у нього стався інфаркт, і він звільнився. Він добра людина.

— Ага, забрав.

— Таке ж страхопудало, як і спершу здалося?

— Гірше. А де мама?

— На занятті.

Тато зустрівся зі мною поглядом, і ми обидва ледве не захихотіли. Та одразу ж подивилися в різні боки, бо стало соромно — але навіть щирий сором допоміг не сильно. Мамі сорок три, працює гігієністом у стоматологічній клініці. Вона довго не працювала за фахом, та після татового інфаркту повернулася на роботу.

Чотири роки тому мама вирішила, що в ній загинула письменниця. І почала строчити вірші про квіти й оповідання про милих стареньких чоловіків у жовтні своїх літ. Час від часу з-під її пера виходила жорстка реалістична річ про юну дівчину, перед якою виникала спокуса «ризикнути», та потім вона вирішувала, що незрівнянно краще буде, якщо вона Збереже Її Для Шлюбного Ложа. Цього літа вона записалася на письменницький курс у Горліксі — а там, як ви пам’ятаєте, викладали Майкл і Реджина, — і записувала всі свої теми та історії в блокнот, який назвала книжкою «Нарисів про любов і прекрасне».

Так і чую, як ви зараз думаєте (і добре, коли так), що немає нічого смішного в жінці, яка примудряється і працювати, і про сім’ю піклуватися, коли вона вирішує спробувати щось нове, трошки розширити свої горизонти. Звісно, ви будете праві. А ще ви можете подумати, що в нас із батьком були всі причини соромитися самих себе, що ми просто дві шовіністичні свині чоловічої статі, які рохкають там щось у себе на кухні — і знову будете абсолютно праві. Я не сперечатимуся за жодним із цих пунктів, скажу лише, що якби вам так само часто читали вголос із «Нарисів про любов і прекрасне», як нам з татом (і Елейн), то ви б трохи краще зрозуміли, звідки ростуть ноги в наших підсміювань.

Ну, вона була і є класною мамою; здогадуюся, що й для тата вона класна дружина — принаймні я ніколи не чув, щоб він скаржився, а ще він ніколи не пиячив цілу ніч поза домом, і все, що я можу сказати на наш захист, — їй в обличчя ми не сміялися ніколи, жоден з нас цього не робив. Виправдання таке собі, я розумію, але в усякому разі, це краще, ніж нічого. Ніхто з нас нізащо у світі не завдав би їй такого болю.

Я затулив рота долонею й намагався задушити смішки. Тато моментально вдавився хлібом з коричневим цукром. Не знаю, про що подумав він, але в мене в пам’яті спливло порівняно свіже творіння під назвою «Чи був в Ісуса песик?»

Укупі з усіма пригодами дня то було трохи занадто.

Я підійшов до шафок над раковиною й витяг склянку для молока, а коли озирнувся, тато вже взяв себе в руки. Це допомогло мені теж опанувати собою.

— Ти, коли зайшов, був якийсь смутний, — сказав він. — Деннісе, з Арні все гаразд?

— Арні в ажурі, — відповів я, виливаючи суп у каструльку й ставлячи на плиту. — Він сьогодні купив собі машину, вона роздовбана, але Арні в порядку.

Звісно, Арні був не в порядку, але іноді ти просто не можеш зібратися з духом і сказати деякі речі своєму татові, не важливо, яких успіхів він досягнув у цій видатній американській діяльності — бути батьком.

— Іноді люди сліпі, поки самі не побачать, — сказав він.

— Ну, — відповів на це я, — сподіваюся, він дуже скоро сам побачить. Він поставив машину в Дарнелла за двадцятку на тиждень, бо його батьки не хотіли, аби він тримав її вдома.

— Двадцятка на тиждень? Лише за місце в гаражі? Чи за місце й інструменти?

— Лише за місце.

— Це грабунок на великій дорозі.

— Ага, — сказав я, відзначивши про себе, що після цієї констатації тато не запропонував, щоб Арні ставив її в нас.

— Хочеш зіграти в крибідж?

— Мабуть, так, — сказав я.

— Деннісе, вище носа. Ти не можеш робити за інших людей їхні помилки.

— Ага, точно.

Ми зіграли три чи чотири партії в крибідж, і щоразу він мене перемагав — він майже завжди виграє, крім випадків, коли дуже втомлений чи трохи випив. Але мені нормально. Так ті рази, коли я його переграю, стають ціннішими. Ми грали в крибідж, і через якийсь час прийшла мама — на її щоках грав рум’янець, а книжку оповідань і нарисів вона притискала до грудей. Вона поцілувала тата — не звичайним побіжним торканням губ, а по- справжньому, так, що я раптом зніяковів і схотів опинитися десь в іншому місці.

У мене вона спитала все те саме про Арні та його машину, бо в нашому домі це швидко перетворилося на найбільшу тему для розмов відтоді, як збанкрутів мамин брат Сід і попросив у тата позику. Я повторив ту саму пісню, гарну й нову. Потім подався нагору спати. Я ледве тягнув ноги, та й у мами з татом, як мені здалося, були свої справи… хоча на цю тему я собі забагато думати не дозволяв, та ви, напевно, і самі це розумієте.

Елейн була в себе, лежала на ліжку й слухала найновішу добірку суперхітів. Я попросив її зробити звук тихіше, бо лягаю спати. Вона висолопила мені язика. Я такого не дозволяю. Тому зайшов у кімнату й лоскотав її, аж поки вона не пожалілася, що зараз виблює. Я сказав: «Ну, блюй, це твоє ліжко», — і ще трохи її полоскотав. Потім вона натягнула на лице свій коронний вираз «Деннісе, будь ласка, не смійся наді мною, бо це страшенно важливе питання», стала дуже серйозна й спитала, чи правда, що коли пердиш, гази можна підпалити. Так сказала одна її подружка, Керолін Шембліс, але Керолін майже завжди брехала.

Я сказав їй, щоб спитала у свого мудакуватого бойфренда, Мілтона Додда. Тоді Елейн сильно розлютилася, хотіла мене вдарити й спитала: «Деннісе, ну чому ти завжди такий придурок?» Тому я сказав їй, що гази можна підпалити, це правда, порадив ніколи не пробувати, а потім обійняв (хоча намагався цього уникати — відколи в неї почали рости груди, мені це було ніяково, і лоскотати теж, правду кажучи) і пішов спати.

А роздягаючись, подумав: «Не так уже й погано скінчився цей день. Навколо мене люди, які вважають мене людиною, і Арні таким вважають теж. Покличу його завтра в гості чи в неділю, позависаємо просто, подивимось гру «Філліз» по ящику чи в якусь дурну настільну гру пограємо, у «Кар’єри», чи «Життя», чи в те старе-добре «Клу», яке завжди напохваті, і позбудемося цього химерного відчуття. Знов усе буде нормально».

Отож, я ліг спати з повним порядком у голові й мав би одразу ж заснути, але не заснув. Бо порядку не було, і я це знав. Буває так, що все закрутиться, а що воно, у біса, таке, ти й не знаєш.

Двигуни. Це ще один момент буття підлітком. Навколо стільки двигунів, і часом у тебе в руках опиняються ключі запалювання до кількох із них, і ти їх заводиш, але не знаючи, що то, у сраці, за двигуни чи що вони мають робити. Ти маєш якесь уявлення, і більш нічого. З наркотиками все так, і з бухлом, і з сексом, і часом з іншими штуками — літня робота, завдяки якій у тебе з’являються нові інтереси, якась поїздка, навчальний курс у школі. Двигуни. Тобі дають ключі, кілька підказок і кажуть: «Заводь-но, побачиш, як піде», — і часом цей двигун везе тебе прямцем у кльове життя, сповнене сенсу, а іноді везе навпростець автострадою до пекла й викидає тебе, скаліченого і скривавленого, на узбіччя дороги.

Двигуни.

Великі. Як 382-і, які ставили в ті старі тачки. Як Крістіна.

Я лежав у темряві, перевертаючись із боку на бік, поки простирадло піді мною остаточно зібгалося жужмом, і згадував, як Лебей сказав: «Її звати Крістіна». І чомусь Арні за це вчепився. Коли ми були малими, у нас були самокати, потім з’явилися велики, і я своїм давав імена, але Арні — ніколи. Він вважав, що імена — це для собак, котів і рибок. Але то було тоді, а це — тепер. Тепер він називав той «плімут» Крістіною, а ще гірше те, що вона для нього була ніби жива істота, а не просто машина.

Мені це не подобалось, і я не знав, чому.

Та навіть мій батько говорив про неї так, наче Арні не старий шматок брухту купив, а одружився. Але все було не так. Зовсім ні. Правда?

Деннісе, зупинися. Здай назад… Я хочу ще раз на неї подивитися.

Отак-от просто.

Без жодних роздумів — а це було дуже не схоже на Арні, який завжди ретельно все обмірковував — життя навчило його болісно відчувати, що буває з такими хлопцями, як він, коли вони без підготовки роблять щось (зойк!) імпульсивно. Але цього разу він був схожий на чоловіка, який зустрів актрисульку з підтанцьовок, закрутив з нею бурхливий романчик і понеділкового ранку прокинувся з похміллям і новою дружиною.

То було… ну… неначе кохання з першого погляду.

«Та нехай, — подумав я. — Ми почнемо все спочатку. От завтра і почнемо. Подивимося на все новими очима».

І по тому я нарешті заснув. І бачив сни.

Квиління стартера, який обертається в темряві.

Тиша.

Стартер квилить знов.

Двигун зловив іскру, згас, потім таки підхопив.

Двигун працює в темряві.

Потім увімкнулися фари, дальнє світло, старомодні фари-близнюки, що прохромили мене, мов жука на склі.

Я стояв у відчинених дверях гаража Роланда Д. Лебея, а Крістіна стояла всередині — новісінька, без найменшої вм’ятини чи плямки іржі. Бездоганно чисте вітрове скло темніло аж до поляризованої синьої смуги вгорі. З радіо линуло ритмічне звучання співу Дейла Гокінса, який виконував «Сузі-К’ю» — голос із мертвого віку, сповнений якоїсь моторошнуватої життєвої сили.

Мотор бурмоче слова сили через подвійні глушники. І звідкись я знав, що всередині стоїть коробка передач «Герст», а дуги оббивки стелі — фірми «Ф’юеллі»; моторне масло «Квакер Стейт» щойно замінили — і було воно чистого бурштинового кольору, барви автомобільної крові.

Раптово вмикаються двірники, і це дивно, бо за кермом нікого нема, машина порожня.

…їдьмо на прогулянку, здорованю. Покатаймося.

Я хитаю головою. Я не хочу туди заходити. Я боюся туди заходити. Я не хочу кататися. І тут двигун починає гарчати, прискорюється і затухає, прискорюється і затухає, це голодний звук, страшний, і щоразу, як двигун гарчить, Крістіна ніби рветься вперед, мов злий пес на слабкому повідку… і я хочу рухатись… але ноги наче приросли до асфальту під’їздної доріжки.

…останній шанс, здорованю.

І перш ніж я встигаю відповісти — чи навіть придумати відповідь — пронизливо верещить гума коліс, цілуючи бетон, і Крістіна кидається на мене, щирячись решіткою радіатора, наче ротом, повним хромованих зубів; її фари сердито спалахують…

Я прокинувся від власного крику в мертвій пітьмі другої години ночі; власний голос прозвучав страшно для моїх вух, але ще страшнішим був хуткий гупіт босих ніг у коридорі. Обома руками я міцно вхопився за простирадло, яке витяг з-під себе цілком, воно лежало, усе зіжмакане, посеред ліжка. Усе моє тіло було слизьким від поту.

Далі по коридору Еллі з власним жахом викрикнула: «Що це було?»

Мою кімнату залило електричне світло, і на порозі стояла мама, в короткій нічній сорочці, яка показувала більше, ніж мама собі дозволяла, хіба що ситуація була найекстренішою, а одразу позаду неї тато зав’язував пояс халата, під яким нічого не було.

— Сонечко, що таке? — спитала мама, дивлячись на мене широко розплющеними переляканими очима. Я вже й не пригадаю, коли вона отак називала мене «сонечком» — коли мені було чотирнадцять? дванадцять? може, десять? Не знаю.

— Деннісе? — мовив тато.

Елейн стояла позаду них і дрібно тремтіла.

— Ідіть спати, — сказав я. — Мені просто поганий сон наснився, от і все. Пусте.

— Ого, — протягнула Елейн, шокована пізньою годиною та нагодою, і тому з повагою. — То, видно, цілий фільм жаху був. Деннісе, що тобі снилося?

— Що ти вийшла заміж за Мілтона Додда й ви переїхали жити до мене.

— Деннісе, не дражни сестру, — сказала мама. — Що тобі снилося?

— Я не пам’ятаю, — відповів я.

Раптом я зрозумів, що простирадло в мене зіжмакане й назовні виглядає темний жмут лобкового волосся. Я бігом прикрився, а в голові блискавкою промчали винуваті думки про мастурбацію, полюції та ще бозна-що. Повна дезорієнтація. Мить чи дві голова йшла обертом, і я навіть не міг згадати, великий я чи малий — була тільки та темрява, сповнена жаху, і всепоглинаючий образ машини, що трохи виривалася вперед, коли двигун ревів, потім відкочувала назад, знову кидалася вперед, капот вібрував над двигуном, решітка щирилася сталевими зубами…

Останній шанс, здорованю.

Потім рука матері, прохолодна й суха, лягла на мій лоб, пильнуючи жар.

— Мам, та все нормально, — сказав я. — Це дрібниці. Просто жахіття наснилось.

— Але ти не пам’ятаєш…

— Ні. Уже все вивітрилось.

— Я злякалася, — сказала вона і невпевнено й тихо засміялася. — Ти не знаєш, що таке боятися по-справжньому, доки хтось із твоїх дітей не закричить у темряві.

— Фу, гидота, не згадуй про це, — скривилась Елейн.

— Повертайся в ліжко, малеча, — сказав тато й дав їй легкого ляпанця по задку.

Вона пішла — з невдоволеним виглядом. Може, позбувшись свого переляку, вона сподівалася, що я почну битися в істериці. Ото було б про що з подружками на ранковій фізкультурі почесати язиками.

— З тобою правда все добре? — перепитала мама. — Деннісе? Сонце?

Знову те слівце, що принесло з собою спогади про зчесані коліна, коли я випав зі свого червоного фургончика; її обличчя, що постійно схилялося над моїм ліжечком, коли я лежав у гарячкових муках усіх дитячих хвороб — свинки, кору, нападу скарлатини. Від цього мені безглуздо хотілося плакати. Я був вищий од неї на дев’ять дюймів і важчий на сімдесят фунтів^[39].

— Так, — підтвердив я.

— Добре, — сказала вона. — Хай світло горить. Іноді це допомагає.

І кинувши останній сповнений сумніву погляд на тата, вона вийшла. А я залишився з поживою для роздумів — чи снилися моїй мамі коли-небудь жахіття? Напевно, це одне з тих питань, яке ніколи не спадає тобі на думку. Та, хоч би якими були її жахіття, жодне з них не проникло в «Нариси про любов і прекрасне».

Тато сів на край ліжка.

— Ти справді не пам’ятаєш, про що був той сон?

Я похитав головою.

— Мабуть, він дуже страшний був, якщо ти так кричав.

Він подивився мені в очі, і його серйозний погляд запитував, чи я, бува, чогось від нього не приховую.

Мені дуже хотілося розказати йому все — машина, чортова машина, Крістіна, іржава королева бензину, двадцятирічний брухт, гидке потворне металеве мурло. Я ледве йому не розказав. Та чомусь слова застрягли в горлі, наче заговорити означало б зрадити свого друга. Старий добрий Арні, якого веселун-Господь вирішив шарахнути ціпком потворності.

— Гаразд, — і він поцілував мене в щоку. Я відчув, як колеться його борода, ті шорсткі щетинки, які вилазять лише вночі; на мене війнуло його потом і його любов’ю. Я міцно його обійняв, а він стиснув мене в обіймах у відповідь.

Кімната спорожніла, і я залишився сам, лежати із ввімкненим нічником на тумбочці й боятись заснути. Я взяв книжку й знову ліг, знаючи, що батьки не сплять у своїй спальні на першому поверсі, а обговорюють, чи не вляпався я в якусь пригоду, чи, може, когось іншого — дівчину з групи підтримки, наприклад, — втягнув у пригоду.

Я вирішив, що сон неможливий. Читатиму до світанку, а подрімаю завтра вдень, під час бейсболу, може, якщо нудно стане. І з цією думкою я заснув і прокинувся вже вранці; книжка так і лежала на підлозі біля ліжка, нерозгорнута.

8 / Перші зміни

Тієї суботи я думав, що Арні зайде в гості, тому тинявся будинком — постриг газон, поприбирав у гаражі, навіть усі три машини вимив. Мама з подивом спостерігала за всією цією працелюбністю, а за обідом з хот-доґів і салату прокоментувала, що мені варто частіше бачити нічні жахіття.

Телефонувати до Арні додому не хотілося, особливо після всього того неподобства, свідком якого я був останніми днями, та коли почалося шоу, яке передувало матчу, а Арні все ще не з’явився, я зібрав мужність у кулак і подзвонив. Відповіла Реджина. І хоч як добре вона грала роль «нічого-не-змінилося», я відчув у її голосі прохолодні нотки. Від цього стало сумно. Його єдиного сина звабила морхла стара шльондра на ім’я Крістіна, а старий друзяка Денніс напевно був спільником. Може, він їх навіть зводив. «Арні не вдома. Він у гаражі в Дарнелла. З дев’ятої ранку там пропадає».

— А, — непереконливо сказав я. — Ого. Я не знав.

Прозвучало це як брехня. Ба більше — це відчувалось як брехня.

— Ні? — своїм новим прохолодним тоном спитала Реджина. — До побачення, Деннісе.

У трубці, яку я тримав, стало глухо. Я кілька секунд на неї дивився, а потім поклав.

Тато припаркувався перед телеящиком у своїх огидних фіолетових бермудах і плетених капцях, з шістьма пляшками пива «Строуз» у холодильничку поряд. У «Філліз» був непоганий день: давали чортів «Атланті». Мама пішла в гості до своєї однокласниці (думаю, вони читали одна одній свої нариси й вірші та разом впадали в екзальтацію). Елейн відправилася до своєї подруги Делли. У нашому будинку було тихо; надворі сонце грало в квача з кількома пухнастими білими хмарками. Тато дав мені пляшку пива — а таке він робить лише тоді, коли перебуває в надзвичайно добродушному стані.

Але однаково субота видалася нудною. Я все думав про Арні, який не дивився гру «Філліз», не засмагав і навіть не стриг у себе біля дому траву так, що ноги вкривалися зеленню. Арні в просякнутій мастилом напівтемряві гаража Вілла Дарнелла для майстрів-на-всі-руки грався в ігри з тим мовчазним іржавим громаддям, під крики чоловіків і дзеленчання інструментів об бетон з тим пронизливим стуком білого металу, автоматною чергою пневматичних молотків, що розкручують старі болти. Дихавичний голос Вілла Дарнелла й астматичний кашель…

А ще, чорт забирай, невже я ревнував? Уся суть була в цьому?

Коли розпочався сьомий іннінг, я встав і пішов на вихід.

— Ти куди? — спитав тато.

А й справді, куди це я? Туди? Дивитися на нього, квохтати над ним, слухати, як його на всі заставки лає Вілл Дарнелл? По нову дозу страждань? Та нахер. Арні вже дорослий хлопчик.

— Нікуди, — сказав я. За хлібницею знайшовся акуратно захований батончик «Твінкі». Я забрав його з сумною зловтіхою, уявляючи, як Елейн пришльопає на кухню під час реклами в «Сетедей Найт Лайв»^[41] і побачить, що «Твінкі» зник. — Зовсім нікуди.

Я повернувся у вітальню, сів, вициганив у тата ще одне пиво, з’їв сестрин «Твінкі» і навіть облизав його картонну упаковку. Ми подивились, як «Філліз» довели свою справу до кінця й методично знищили «Атланту» («Денні, вони їх розбомбили, — так і почув я надтріснутий голос свого діда, п’ять років як покійного. — Геть розбомбили!»), і зовсім не думали про Арні Каннінґема.

Майже зовсім.

Він приїхав наступного дня, на своєму старому дешевенькому тришвидкісному велику, коли ми з Елейн грали в крокет на задньому газоні. Елейн усе звинувачувала мене, що я махлюю. Вона була вся на нервах. Елейн завжди була «на нервах», коли в неї були «місячні». Елейн дуже пишалася своїми місячними. Вони в неї були регулярними вже цілих чотирнадцять місяців.

— Привіт, — сказав Арні, легкою ходою завертаючи за ріг будинку. — Це або Створіння з Чорної лагуни й наречена Франкенштейна, або Денніс і Еллі.

— Приєднуйся, — запропонував я. — Бери молоток.

— Я далі не граю, — заявила Елейн і кинула свій молоток. — Він махлює ще гірше, ніж ти. Чоловіки!

І коли вона роздратовано пошвендяла геть, Арні тремтячим від афектації голосом проказав:

— Деннісе, вона вперше назвала мене чоловіком.

З екзальтованим обожнюванням на обличчі він упав на коліна. Я розреготався. Він міг дати жару, коли хотів, Арні такий. Зокрема й через це я так його любив. І насправді то була таємна фішка, розумієте. Навряд чи цю дотепність бачив ще хтось, окрім мене. Я колись чув історію про мільйонера, який у підвалі тримав украденого Рембрандта, щоб ніхто не міг ту картину бачити, крім нього. І я того чувака розумів. Я не маю на увазі, що Арні був Рембрандтом чи хоча б першокласним гумористом, але я міг зрозуміти, у чому привабливість знання про щось хороше… щось хороше, але таємне.

Ми ще трохи подуркували на крокетному майданчику — не грали, а просто лупили по м’ячах. Зрештою один з них залетів через огорожу на подвір’я до Блекфордів, я лазив його діставати, а потім уже нікому з нас не хотілося грати далі. Ми посідали на газонні стільці. Досить скоро з-під ґанку виповз наш кіт, Крикливий Джей Гокінз, який замінив собою Капітана Яловичину; мабуть, сподівався знайти собі якогось пухкенького бурундучка, щоб замордувати — повільно і з роздиранням кишок. Його бурштиново-зелені очі світилися в післяполуденному світлі, хмарному й приглушеному.

— Думав учора, ти на гру прийдеш, — сказав я. — Вона була крута.

— Я був у Дарнелла, — відповів він. — Але слухав по радіо. — І голосом, вищим на три октави, він дуже добре зімітував мого діда: — «Вони їх розбомбили! Розбомбили, Денні!»

Я розсміявся й кивнув. Було в ньому щось таке того дня (може, такий ефект справляло тільки світло, досить яскраве, та все ж чомусь похмуре й мізерне), щось наче змінилося. Він здавався втомленим, хоча б тому, що під очима в нього були темні кола — але колір обличчя став трошки кращим, ніж був останнім часом. На роботі він дудлив багато «коли», знаючи, звісно, що йому не можна, але час від часу неспроможний опиратися спокусі. Його проблеми зі шкірою були циклічні, як і в більшості підлітків, і залежали від настрою — от тільки в Арні цикл зазвичай відбувався так: від поганого до гіршого, а потім назад до поганого.

А може, то було лише світло.

— І що ти встиг зробити? — спитав я.

— Небагато. Поміняв масло. Передивився блок. Він не тріснутий, Деннісе, це по-перше. Лебей чи хтось інший витяг заглушку й забув вставити, от і все. Витекло багато старого масла. Пощастило ж мені, що я поршень не підпалив, коли їхав у п’ятницю ввечері.

— А як ти потрапив на підйомник? Я думав, його треба резервувати заздалегідь.

Арні швидко відвів погляд.

— Це було неважко, — сказав він, але в його голосі чувся обман. — Я виконав кілька доручень для містера Дарнелла.

Я розтулив рота, щоб поцікавитися, що то були за доручення, але потім вирішив, що не хочу цього чути. Може, «кілька доручень» зводилися до того, щоб побігти за ріг у забігайлівку до Шірмера й принести кави та ще щось для завсідників гаража або спакувати в ящики вживані автозапчастини на продаж, але я не хотів мати нічого спільного з тим боком життя Арні, у якому була Крістіна, а це включало в себе не знати, як він дає собі раду (чи не дає) у гаражі Дарнелла.

І було дещо інше — відчуття примирення. Тоді я або не міг дати чітке визначення цьому відчуттю, або не хотів. А тепер, мабуть, я б сказав, що це те відчуття, яке тебе навідує, коли твій друг закохується й одружується з відверто пихатою запеклою сукою. Тобі ця сука не подобається, і в дев’яноста дев’яти відсотках зі ста суці не подобаєшся ти, тому ти просто зачиняєш двері в ту кімнату вашої дружби. Коли все вже зроблено, ти або маєш облишити цю тему… або твій друг облишить тебе, і сука зазвичай із запалом це схвалює.

— Ходімо в кіно, — запропонував невгамовний Арні.

— А що показують?

— Ну, у «Стейт Твін» іде блювотний фільм про кунг-фу, як тобі? Ііі-ха! — він зобразив, що завдає різкого удару ногою, ніби в карате, коту, Крикливому Джею Гокінзу, і Крикливий Джей відскочив, як ужалений.

— Цікаво. Брюс Лі?

— Нє, якийсь інший чувак.

— А як називається?

— Не знаю. «Кулаки небезпеки». «Летючі руки смерті». А може, «Люті геніталії», я не запам’ятав. То що скажеш? Можемо вернутися й переказати Еллі найблювотніші сцени, нехай проригається.

— Добре, — погодився я. — Якщо зможемо пройти за бакс із носа.

— Ага, до третьої ще зможемо.

— Ходімо.

І ми пішли. Фільм виявився з Чаком Норрісом і був дуже навіть непоганим. А в понеділок ми знову прокладали далі федеральну трасу. Я забув про свій сон. Мало-помалу прийшло усвідомлення, що я вже не так часто бачуся з Арні, як раніше; знову ж таки, це дуже нагадувало поступову втрату зв’язку з другом, який щойно одружився. До того ж, десь якраз у той час у нас усе розгорілося з дівчиною з групи підтримки. У мене так точно все розгоралося — не однієї ночі я проводжав її додому після зажиманців на пляжі, і мої яйця боліли так сильно, що важко було йти.

Арні ж тимчасом майже всі свої вечори проводив у Дарнелла.

9 / Бадді Реппертон

Наш останній повний робочий тиждень перед початком школи передував Дню праці. Коли я того ранку під’їхав до будинку Арні, щоб його забрати, він вийшов надвір з велетенським синьо-чорним фінгалом під оком і бридкою подряпиною, що перетинала все обличчя.

— Що з тобою сталося?

— Я не хочу про це говорити, — понуро відказав він. — Мені батькам довелося так довго пояснювати, що я думав, дуба дам.

Він кинув лоток з обідом на заднє сидіння й пірнув у понуру мовчанку, яка тривала аж до самої роботи. Хтось із хлопців пустив шпильку з приводу його фінгала, та Арні лише плечима знизав.

Дорогою додому я не сказав про це ні слова, просто крутив радіо і тримав свою думку при собі. І я міг би взагалі не почути цієї історії, якби дорогою, якраз перед поворотом на Мейн-стрит, мене не перепинив той жирний ірландський макаронник «Джино».

У той давній час «Джино» завжди мене перепиняв. Він міг простягнути руку прямо крізь зачинене вікно машини й зупинити її. «Смачна італійська піца від Джино» розташована на розі Мейн і Бейсін-драйв, і щоразу коли я бачу ту вивіску, на якій піца злітає в повітря і над усіма «і» — цятки у формі листочків конюшини (уночі вона блимала, загоралася й гасла, немає меж несмаку, правда?), я відчуваю, що мені не уникнути «Джино». А того вечора моя мама мала бути на занятті, тобто вечерю вдома треба буде шукати. Перспектива не надто радісна. Ми з татом були такі собі кухарі, а Елейн — та взагалі навіть воду спалить.

— Ходімо на піцу, — сказав я, заїжджаючи на паркувальний майданчик до «Джино». — Що скажеш? Велика й жирна піца, смердить пахвами.

— Господи, Деннісе, яка гидота!

— Чистими пахвами, — уточнив я. — Ходім.

— Та ні, у мене мало грошей, — мляво відказав Арні.

— Я пригощаю. Можеш на свою половину навіть тих кошмарних сраних анчоусів замовити. Що скажеш?

— Деннісе, я правда не…

— І пепсі.

— Від пепсі в мене прищі. Ти ж знаєш.

— Так, я знаю. Велике-превелике пепсі, Арні.

Його сірі очі просяяли вперше за весь той день.

— Велике-превелике пепсі, — луною озвався він. — Подумати тільки. Деннісе, ти підступний. Дуже.

— Два, якщо схочеш, — сказав я. Так, то було підступно — як пропонувати цирковій товстунці шоколадний батончик «Герші».

— Два, — він стиснув моє плече. — Два пепсі, Деннісе!

І він завовтузився на сидінні, роздираючи собі нігтями горло й волаючи:

— Два! Швидко! Два! Швидко!

Я розреготався так сильно, що ледь не в’їхав у шлакобетонний блок, і коли ми виходили з машини, подумав: «Чому він повинен відмовлятися від кількох шипучок? Видно ж, що він їх уже давненько не пив». Те легке поліпшення стану його шкіри, яке я помітив хмарної неділі два тижні тому, стало тепер помітнішим. У нього досі було повно горбків і кратерів, але вже не так багато з них — пардон, але я повинен це сказати, — стікали гноєм. Щось у ньому ще змінилося, він краще виглядав. За ціле літо в дорожній бригаді його тіло вкрилося темною засмагою і мало тепер кращу форму, ніж будь-коли в житті. Тож, як на мене, він заслужив своє пепсі. Трофей дістається переможцеві.

Піцерією «Джино» керує чудовий італієць, якого звати Пет Донаг’ю. У нього на касовому апараті є наліпка з написом «ІРЛАНДСЬКА МАФІЯ», він розливає зелене пиво на день Святого Патрика (17 березня до «Джино» навіть наблизитися не можна, а в музичному автоматі Розмарі Клуні^[44] співає «Коли ірландські очі сміються») і любить чорний капелюх-казанок, який носить зсунутим на маківку.

Автомат — старий «Вуртіцер», релікт із кінця сорокових, і всі платівки в ньому (не лише Розмарі Клуні) — вінілові, зі студії «Прехісторік». Це, мабуть, останній музичний автомат в Америці, де можна за четвертак послухати три пісні. У тих нечастих випадках, коли я покурював травку, я фантазував про «Джино» — просто як заходжу туди й замовляю три напхані різним добром піци, кварту пепсі й шість чи сім фірмових домашніх брауні з помадкою від Пета Донаг’ю. А далі я уявляю, як сідаю за стіл і поглинаю те все, а з автомата рівним потоком ллються хіти «Біч Бойз» і «Роллінг Стоунз».

Ми зайшли, зробили замовлення й посідали, споглядаючи, як три піцайоло підкидають тісто в повітря й ловлять. Вони обмінювалися гострими італійськими дотепами, такими як: «Гові, а я вчора видів тебе на танцях у Шрайнері, що то за курва, з якою прийшов твій брат?» «А, та то ж твоя сестра була».

Це ж треба, типу дух Старого світу й усе таке.

Люди заходили й виходили, основна маса — школярі. Уже зовсім скоро я знову бачитиму їх у коридорах, і знову накотила та люта наперед-ностальгія і той переляк. В уяві я чув, як дзеленчить дзвоник, але чомусь його довгий галас звучав як сигнал тривоги: «Наша пісня гарна й нова, Деннісе, останній раз, після цього року ти муситимеш навчитися бути дорослим». Я чув, як грюкають дверцята шафок у роздягальні; чув рівномірне «ка-чонк, ка-чонк, ка-чонк» форвардів-нападників, які стукали по манекенах для відбирання м’яча; чув, як Марті Беллерман збуджено волає: «Моя срака і твоє лице, Педерсен! Запам’ятай це! Моя срака і твоє лице! Довбаних двійнят Боббсі^[45] й то легше розрізнити!» Сухий запах крейдяного пороху в класних кімнатах математичного крила. Стукіт друкарських машинок з великих секретарських залів на другому поверсі. Пан Мічем, директор, сухим причепливим голосом роздає вказівки наприкінці дня. Обід надворі, на трибунах, у гарну погоду. Новий урожай дев’ятикласників, придуркуватих на вигляд і розгублених. А в кінці цього всього ти маршируєш проходом у великому фіолетовому купальному халаті, і все закінчується. Школа скінчилася. Тебе випускають у світ, який ще нічого не підозрює.

— Деннісе, ти знаєш Бадді Реппертона? — зненацька вирвав мене із задуми голос Арні. Принесли нашу піцу.

— Якого-якого Бадді?

— Реппертона.

Прізвище було знайомим. Я взявся за свій бік піци й одночасно спробував уявити обличчя, що за цим іменем стояло. І через кілька секунд воно спливло. У мене з ним була сутичка, коли я був придуркуватим малим дев’ятикласником. Це сталося на танцях. Гурт, що виступав, узяв перерву, і я стояв у черзі за газованкою. Реппертон мене штовхнув і сказав, що малі повинні чекати, поки всі старшокласники не візьмуть свої напої. Він тоді був у десятому класі — великий, кремезний, лютий десятикласник. Його квадратна щелепа випиналася вперед, на голові росло масне сплутане чорне волосся, а маленькі очиці були посаджені надто близько до перенісся. Але ті очі були не зовсім дурні; у них таївся неприємний розум. Він був одним із тих хлопців, які в старших класах здобувають основну спеціалізацію в «Місцях для куріння».

Я висунув єретичне припущення, що класова вищість не має жодного значення в черзі по напої. Реппертон запросив мене піти разом з ним вийти. На той час черга до напоїв розсипалася й перегрупувалася в коло, одне з тих сторожких, але жвавих, поява яких так часто віщує бійку. Підійшов хтось із дорослих і всіх розігнав. Реппертон пообіцяв, що він мене дістане, але так і не дістав. То був єдиний раз, коли я з ним контактував, крім випадків, коли його ім’я час від часу попадалося в списках залишених після уроків, які приносили в класні кімнати продовженки наприкінці дня. Мені здавалося, що його й зі школи кілька разів виганяли, а таке в принципі промовисто свідчило про те, що хлопець не був учасником Ліги молодих християн.

Я розповів Арні про ту мою єдину сутичку з Реппертоном, і він стомлено кивнув. Потім торкнувся фінгала, який уже наливався огидним лимонним кольором.

— Це він.

— Реппертон розбив тобі обличчя?

— Ага.

Арні розповів, що знає Реппертона зі шкільних автомобільних курсів. Іронією зацькованої й безперечно нещасної шкільної долі Арні було те, що його зацікавлення й здібності незмінно приводили його до прямого контакту з тими людьми, які вважають своїм святим обов’язком товкти пики Арні Каннінґемам цього світу.

Коли Арні був у десятому класі й слухав курс, який називався «Основи двигунів» (проста стара «Автомеханіка І», але потім школа отримала купу грошви на профпідготовку від федерального уряду, і назва курсу ускладнилася), один пацан, Роджер Ґілман, вибив з нього все лайно. Я розумію, це срана вульгарщина — так казати, але я не знаю, як про це висловитися елегантно й вишукано. Побиття було таке сильне, що Арні кілька днів до школи не ходив, а в Ґілмана з люб’язного дозволу керівництва школи були тижневі канікули. Зараз Ґілман сидить за збройне пограбування. Бадді Реппертон належав до кола друзів Роджера Ґілмана і більш-менш успадкував лідерство в Ґілмановому гуртку.

Для Арні відвідування занять із механіки приблизно дорівнювало походам у демілітаризовану зону. А коли вдавалося дожити до сьомого уроку, то після нього він мчав на всіх парах на інший бік школи з шаховою дошкою, затиснутою під пахвою, на засідання шахового клубу чи гру.

Я пам’ятаю, як одного дня минулого року пішов на міський шаховий турнір у Сквірел-Гілл і побачив там те, що, на мою думку, символізувало шизофренічне шкільне життя мого друга. Він сидів там, зосереджено згорбившись над дошкою в густій опуклій мовчанці, яку завжди чуєш на таких заходах. Після тривалої сповненої задуми паузи він перемістив туру рукою, у яку так глибоко в’їлися моторне масло й бруд, що навіть «Бораксо»^[46] не могло їх до кінця вимити.

Авжеж, не всі «механіки» були налаштовані проти нього; на тих курсах було чимало добрих дітей, але багато з них або мали свої тісні кола друзів, або весь час ходили під кайфом. Ті, що трималися своїх тісних маленьких клік, зазвичай були вихідцями з бідних кварталів Лібертівілля (і не слухайте, якщо вам хтось казатиме, що учнів старших класів не ділять за принципом «з якої частини міста походить»; ще й як ділять), дуже серйозні й такі тихі, що ти міг помилково сприйняти їх за тупаків. Більшість із них ходили як пережитки 1968 року — з довгим волоссям, зав’язаним ззаду в хвіст, у джинсах і кислотних психоделічних футболках, але в 1978-му ніхто з цих дітлахів не хотів скинути уряд; вони хотіли вирости й стати містерами Ґудренчами^[47].

І майстерня досі є кінцевим пунктом призначення для непристосованих і безголових гевалів, які не так відвідують школу, як відбувають у ній термін ув’язнення. Тепер, коли Арні вимовив прізвище Реппертона, я згадав кількох хлопців, які оберталися довколо нього, як планетарна система. Більшості з них було по двадцять років, і вони все ще ніяк не могли виборсатися зі школи. Дон Ванденберг, Сенді Ґелтон, Канючі Велч. Канючі насправді звали Пітером, але всі хлопці називали його Канючі, бо він вічно ошивався перед залами, де проходили рок-концерти в Піттсбурзі, і канючив копієчку.

Бадді Реппертон розжився дворічним синім «камаро», який кілька разів перевертався на трасі 46 поблизу державного парку Сквонтик-Гіллз. Машину він, за словами Арні, узяв в одного з покерних друзяк Дарнелла. Двигун був у порядку, але корпус реально постраждав, коли тачка перекидалася. Реппертон привіз її до Дарнелла приблизно через тиждень після того, як Арні притягнув Крістіну, хоча Бадді зависав там ще до того.

Перші кілька днів Реппертон наче й зовсім не помічав Арні, а той, звісно, не менш радий був, що його не помічають. Утім, Реппертон був у добрих стосунках з Дарнеллом. Він без проблем брав інструменти, на які завжди був великий попит і які зазвичай можна було дістати, лише забронювавши їх.

А потім Реппертон вирішив узятися за Арні безпосередньо. Він неквапливо прогулювався дорогою від автомата з «колою» чи з туалету, перекидав коробку, і насадки на ключі для шарових шарнірів, якими користувався Арні, розсипалися по всій підлозі у його боксі. Або, якщо в Арні на полиці стояла кава, Реппертон примудрявся зачепити її ліктем і розлити. Після цього він трубно гарчав «Ну пробааааач… ТЕ!», як Стів Мартін^[48], зі своєю гидкою самовдоволеною посмішкою на всю мармизу. Дарнелл кричав на Арні, щоб той позбирав насадки, поки якась у дірку в підлозі не провалилася абощо.

Небавом Реппертон навмисне звертав зі шляху, яким ішов, щоб аж зі свистом гепнути Арні по спині й прогорлати: «Як ся маєш, Пиздопикий?»

Ці залпи Арні витримував зі стоїцизмом людини, яка вже бачила це все раніше, через усе це проходила. Він, мабуть, сподівався, що станеться одне з двох — або знущання сягнуть стабільного рівня роздратованості й припиняться, або Бадді Реппертон знайде собі іншу жертву й відчепиться. Було також і третє сподівання, занадто прекрасне, щоб у нього повірити — завжди існувала можливість, що Бадді по заслузі посадять за щось і він просто зникне з очей, як перед тим його давній кореш Роджер Ґілман.

До стусанів дійшло однієї суботньої днини, одразу по обіді. Арні саме змащував деталі своєї машини, переважно тому, що ще не назбирав достатньо коштів на сотню інших необхідних маніпуляцій, яких ледь не криком вимагала машина. Реппертон проходив повз нього, з колою і пакетиком арахісу в одній руці й важелем для домкрата — в іншій. Проминаючи двадцятий бокс, він розмахнувся важелем і навідліг угатив по фарі Крістіни.

«Розтрощив її нахрін», — розповідав мені Арні за піцою.

— Ой, ви гляньте, що я наробив! — вигукнув Бадді Реппертон, перебільшено кривлячись у масці трагедії. — Ну пробаааааач…

Але більш нічого сказати не встиг. Напад на Крістіну спричинив те, на що сам Арні дотепер не наважувався, — він спровокував його на відплату. Арні обійшов «плімут» збоку, стискаючи руки в кулаки, і вдарив наосліп. У книжці або фільмі він би поцілив Реппертону прямо в кнопку нокаутування й кинув його на підлогу для відліку.

У реальному житті, проте, події нечасто розгортаються таким чином. Арні й близько не влучив Реппертону в підборіддя. Натомість він потрапив йому в руку, вибив пакетик арахісу на підлогу й розлив «кока-колу» Реппертону на обличчя й сорочку.

— Ну все, гівно мале йобане, ти догралося! — заволав Реппертон. Вигляд у нього був комічно приголомшений. — Хана твоїй сраці!

І він кинувся на Арні з важелем домкрата.

Кілька чоловіків з тих, що були в гаражі, кинулися до них, один сказав Реппертону кинути залізяку й битися чесно. Реппертон жбурнув важіль і кинувся в бій.

— А Дарнелл не намагався все зупинити? — спитав я.

— Його там не було. Він зник за чверть чи півгодини до того, як почалося. Схоже, він знав, що має статися.

За словами Арні, основної шкоди Реппертон завдав майже одразу. Першим був бланш; одразу ж потому не забарилася й подряпина на обличчі (завдана шкільним перснем, який Реппертон купив під час одного зі своїх численних пробних забігів у десятий клас).

— А ще купа інших різних синців, — сказав Арні.

— Які це інші синці?

Ми сиділи в кабінці в глибині піцерії. Арні роззирнувся навколо, щоб переконатися, що ніхто на нас не дивиться, і підняв футболку. Побачивши, я зі свистом втягнув крізь зуби повітря. Груди й живіт Арні вкривав страшелезний присмерк синців — жовтих, червоних, фіолетових, коричневих. Вони щойно почали тьмяніти. Як він спромігся прийти на роботу після такої м’ясорубки, було за межами мого розуміння.

— Ого, а він точно тобі ребер не потрощив, ти впевнений? — спитав я, відчуваючи реальний переляк. Порівняно з цією хрінню фінгал і подряпина здавалися квіточками. Я, звісно, не раз бачив шкільні бійки, у кількох навіть сам участь брав, але на результати важкого побиття дивився вперше в житті.

— Так, я впевнений, — незворушно відповів Арні. — Мені пощастило.

— Та мабуть.

Більше Арні нічого особливого не сказав, але ту бійку бачив мій знайомий хлопець, Ренді Тернер, тож коли почалася школа, він мене просвітив стосовно того, що там сталося, детальніше. За його словами, Арні міг постраждати набагато сильніше, але він дав Бадді відсіч значно лютіше й несамовитіше, ніж очікував сам Бадді.

По суті, розказував Ренді, Арні налетів на Бадді Реппертона з такою силою, неначе сам диявол дмухнув йому в сраку пекучим червоним перцем. Його руки молотили повітря, мов вітряки, кулаки знай мигтіли. Він горлопанив, матюкався, бризкав слиною. Я намагався уявити собі цю картину й не міг. Натомість бачив перед внутрішнім зором тільки Арні, який лупить кулаками по моїй панелі приладів, залишаючи вм’ятини, викрикуючи пронизливо, що вони в нього подавляться.

Він погнав Реппертона через половину гаража, розквасив йому носа (то була скоріше удача, ніж прицільна мета) і врізав противнику по горлу так, що той розкашлявся до блювотних покликів і загалом втратив інтерес до того, щоб товкти пику Арні Каннінґему.

Бадді відвернувся, тримаючись за горло й силкуючись зблювати, Арні копнув ногою в робочому черевику з металевим носком сраку Реппертона, обтягнену джинсами, і той полетів сторчголов, приземлившись на живіт і лікті. Він усе ще кавкав і тримався рукою за горло, з носа, як дурна, юшила кров і (знову ж таки, якщо вірити Ренді Тернеру) Арні вочевидь мав намір забити сучого сина на смерть, коли раптом магічним чином у гаражі матеріалізувався Вілл Дарнелл і закричав своїм сипливим голосом, щоб «гей там припинили бійку, припиніть, бля, цю херню, припиніть».

«Арні підозрював, що бійка буде, — сказав я Ренді. — Він думав, що все це підстроїли».

Ренді знизав плечима.

«Може, і так. Усе могло бути. Але дивно, як Дарнелл з’явився саме тоді, коли Реппертон почав програвати».

Семеро мужиків схопили Арні й відтягли геть. Спочатку він відбивався від них, як ненормальний, кричав, щоб пустили його, кричав, що як Реппертон не заплатить за розбиту фару, він його порішить. Та потім стих, спантеличений, не розуміючи, як так сталося, що Реппертон лежить, а він досі тримається на ногах.

Зрештою Реппертон підвівся, у замащеній тепер брудом і мастилом білій футболці. Під носом усе ще пухирилася кров. Він зробив випад у бік Арні. Ренді сказав, що той порух був якийсь неохочий, лише для проформи. Декілька інших клієнтів гаража стримали його й відвели вбік. Дарнелл підійшов до Арні й наказав йому віддати ключ від коробки з інструментами та забиратися.

— Господи, Арні! Чого ж ти не подзвонив мені в суботу вдень?

Він зітхнув.

— Настрій був поганий.

Ми доїли піцу, і я замовив для Арні третю пепсі. Ця штука вбивча для шкіри обличчя, зате настрій підіймає незлецьки.

— Я не знаю, що він мав на увазі: забиратися лише до кінця суботи чи взагалі, — дорогою додому сказав мені Арні. — Що скажеш, Деннісе? Думаєш, він мене назавжди вигнав?

— Ти ж кажеш, він забрав у тебе ключ від коробки з інструментами.

— Ага. Так, забрав. Мене ще ніколи нізвідки не виганяли.

І він скривився, наче от-от заплаче.

— Однаково там відстійник. Вілл Дарнелл — мудак.

— Тепер уже було б тупо намагатися тримати її там і далі, — сказав він. — Навіть якщо Дарнелл і впустить мене, там буде Реппертон. Я з ним знову поб’юся…

Я почав наспівувати тему з «Роккі».

— Ага, ну тебе в сраку, тебе й коняку, на якій ти приїхав, рейнджере, — злегка всміхнувся Арні. — Серйозно, я б з ним побився. Але Реппертон міг відігратися на ній тим важелем для домкрата, коли мене не буде. І навряд чи Дарнелл став би його зупиняти.

Я не відповідав, і ймовірно, Арні подумав, що це означає мою згоду. Але я з ним не був згоден. Я не вважав, що Реппертон замірявся на його старе іржаве діряве відро, той «плімут-фурію». А якщо знищення головної цілі самотужки Реппертону здавалося непідйомним, він міг просто звернутися по допомогу до своїх корешів — Дона Ванденберга, Канючі Велча та інших. Пацани, діставайте свої мотоциклетні чоботи, сьогодні в нас у клюбі гоцанки.

Мені подумалося, що вони могли його забити. Не просто забити, а насправді, Господи Боже, усерйоз забити, знищити. У таких хлопців іноді до цього доходить. Варто бійці вийти з-під контролю, і якийсь малий виявляється мертвим. Часом про таке пишуть у газетах.

— …її тримати?

— Га? — я трохи випав з розмови. Попереду вже показався будинок Арні.

— Я спитав, чи є в тебе ідеї, де її можна тримати.

Тачка, тачка, тачка — от і все, про що він міг думати. Він уже почав нагадувати заїжджену платівку. А що найгірше — постійно талдичив «вона, вона, вона». Він був досить тямущим, щоб помітити — його пристрасть до неї вже набуває рис одержимості. Але жодних висновків він з цього не робив. Зовсім.

— Арні, — сказав я. — Друже. У тебе є важливіші проблеми, щоб про них турбуватися, ніж де тримати машину. Мені б хотілося знати, де ти збираєшся тримати себе.

— Га? Ти про що взагалі?

— Я питаю, що ти робитимеш, якщо Бадді та його кореші вирішать, що їм хочеться тебе попресувати.

Раптом його обличчя на очах порозумнішало. Воно порозумнішало так несподівано, що спостерігати за цим було навіть лячно. Вираз його обличчя був розумним, і безпорадним, і незламним. Такі обличчя я бачив у новинах, коли мені було вісім чи дев’ять років, обличчя всіх тих солдатів у чорних піжамах, які бадьоро вибивали лайно з найкраще оснащеної й забезпеченої армії світу.

— Деннісе, — сказав він. — Я зроблю, що зможу.

10 / Лебей відходить

У кінотеатрах щойно почали показувати повнометражну версію «Бріоліну», і того вечора я повів на нього дівчину з групи підтримки. Мені фільм здався тупим. Чірлідерка була в захваті. Я сидів, дивився на тих абсолютно нереалістичних підлітків, як вони танцюють і співають (коли мені схочеться подивитись на реалістичних — ну, більш-менш — підлітків, я знайду краще «Шкільні джунглі»^[50], коли їх крутитимуть по ящику), і мій розум непомітно кудись помандрував. Зненацька мене осяяло (так буває, коли ні про що особливе не думаєш).

Я попросив вибачення й пішов у вестибюль, до таксофону. Зателефонував додому до Арні, набираючи цифри швидко і впевнено, бо його номер я знав напам’ять з восьми років. Я міг би дочекатися, коли закінчиться фільм, але ідея була нездоланно й диявольськи привабливою.

Трубку взяв сам Арні.

— Алло?

— Арні, це Денніс.

— А. Денніс.

Голос у нього звучав так дивно й безбарвно, що я трохи перелякався.

— Арні? З тобою все в порядку?

— А? Так. Я думав, ти пішов з Розанною в кіно.

— Я з кіно й дзвоню.

— Судячи з усього, фільм не дуже цікавий, — відзначив Арні, досі безбарвним голосом — безбарвним і безрадісним.

— Розанна вважає, що фільм кайфовий.

Я сподівався, що це його розсмішить, але натомість почув лише терплячу вичікувальну тишу.

— Слухай, — сказав я. — Я придумав відповідь.

— Відповідь?

— Так, — сказав я. — І ця відповідь — Лебей.

— Ле… — дивним голосом з високими нотками сказав він… і знову тиша. Яка тепер налякала мене більше, ніж трохи. Я ще його таким ніколи не бачив і не чув.

— Ага, — пробелькотів я. — Лебей. У Лебея є гараж, і мені здається, що цей і сендвіча з дохлим щуром зжере, якщо йому за це дати кругленьку суму. Якщо ти запропонуєш йому, скажімо, шістнадцять-сімнадцять баксів на тиждень…

— Дуже смішно, Деннісе, — його голос тепер був холодний і сповнений ненависті.

— Арні, що…

Він повісив трубку.

Я так і застиг з телефоном у руках, не розуміючи, що, чорт забирай, сталося. Якесь нове западло від його батьків? Чи, може, він повертався до Дарнелла й побачив, що його машину пошкодили ще більше? Чи…

Раптом мене прошив розряд раптової інтуїції — майже певності. Я повісив трубку на важіль і пішов до торгової ятки, спитати, чи є в них сьогоднішня газета. Цукерково-попкорнова дівчина довго копирсалася, поки її знайшла, а потім стояла й лускала пухирі жувальної гумки, поки я прогортав до кінця, де друкують некрологи. Мабуть, вона хотіла простежити, щоб я не утнув із газетою чогось збоченського або, наприклад, не з’їв.

У некрологах не було нічого — принаймні так мені здалося спочатку. А потім я перегорнув сторінку й побачив заголовок. «ЛібертівіллЬСЬКИЙ ВЕТЕРАН ПОМЕР У ВІЦІ 71 РІК». Під ним було фото Роланда Д. Лебея у військовій формі, на двадцять років молодшого й зі значно яснішими очима, ніж в усіх тих випадках, коли ми з Арні його бачили. Некролог був коротким. Смерть спіткала Лебея раптово, в суботнє пообіддя. З родичів залишилися брат Джордж і сестра Марсія. Похорон відбудеться у вівторок о другій годині.

Раптово.

У некрологах завжди пишуть «після тривалої хвороби», «після нетривалої хвороби» чи «раптово». Раптово може означати будь-що: від емболії судин головного мозку до власноруч заподіяної смерті від електричного струму у ванні з водою. Я згадав, що я зробив з Еллі, коли вона була ще зовсім маленькою, практично немовлям, рочків три, не більше. Я перелякав її ледве не на смерть чортиком з табакерки. Старший братик Денніс крутив маленьку ручку, зі скриньки долинали звуки музики. Непогано. Навіть весело. А потім — трах-БАХ! З неї вилітає чувачок з посмішкою на всю мармизу й бридким гачкуватим носом, і мало не вибиває їй око. Захлинаючись від ридань, Еллі побігла шукати маму, а я сидів і зажурено дивився на чортика, який погойдувався туди й назад, знаючи, що на мене майже напевно кричатимуть, знаючи, що я заслуговую, щоб на мене накричали, — бо я розумів, що вона злякається, коли він вискочить отак, з музики, зненацька, з гидким «хлоп!»

Вискочить так раптово.

Я повернув газету й застиг нерухомо, порожнім поглядом дивлячись на плакати, що рекламували «НАСТУПНУ АТРАКЦІЮ» та «СКОРО НА ЕКРАНАХ».

У суботнє пообіддя.

Раптово.

Дивно, як часом усе складається. Моя ідея була в тому, щоб Арні спробував повернути Крістіну туди, де вона стояла раніше; може, заплатити Лебею за місце. А тепер виявилося, що Лебей помер. Власне, він помер того самого дня, коли Арні встряг у пересварку з Бадді Реппертоном — того ж дня, коли Бадді розтрощив Крістіні фару.

Зненацька в голові виникла картинка, що геть не мала під собою раціонального підґрунтя: Бадді Реппертон змахує важелем для домкрата, і тієї ж миті з ока Лебея порскає кров, він спотикається, падає, і раптово, дуже раптово…

«Облиш цю хрінь, — менторським тоном наказав я сам собі. — Просто облиш цю…»

І тут, десь у надрах моєї свідомості, зовсім близько до центру, зашепотів голос: «Їдьмо, здорованю. Покатаймося…» — прошепотів і затих.

Дівчина за прилавком луснула жувальний пухир і сказала:

— Ти пропустиш кінець картини. У кінці там найкраще.

— Ага, дякую.

Я рушив назад до дверей кінотеатру, та потім завернув до фонтанчика з питною водою. У горлі було дуже сухо.

Та перш ніж я встиг напитися, двері відчинилися і з них висипала юрба людей. За їхніми спинами й понад головами на великому екрані бігли кінцеві титри. Розанна вийшла, роззираючись на всі боки, шукаючи мене. Вона ловила на собі багато зацікавлених поглядів і у властивій їй сонній стриманій манері проходила крізь них.

— Ден-Ден, — вона взяла мене за руку. Коли тебе звуть «Ден-Ден», це, напевно, не найгірша річ у світі, буває й гірше — наприклад, коли тобі виколюють око розпеченою кочергою чи ампутують ногу бензопилкою, але мене це ніколи не впирало. — Де ти був? Ти пропустив кінець. А кінець…

— …там найкращий, — закінчив я разом з нею. — Вибач. Природа покликала. Дуже раптово якось вийшло.

— Я тобі розкажу, якщо поведеш мене на набережну гуляти, — сказала вона, притискаючись до моєї руки м’якою опуклістю груді. — Якщо, звісно, ти хочеш поговорити.

— А кінець був щасливим?

Вона всміхнулася мені. Її очі були широко розплющені, у них застиг приємний і трохи сторопілий, як завжди, вираз. Грудьми вона ще міцніше притислася до моєї руки.

— Дуже щасливий. Я люблю щасливі кінці, а ти, Ден-Ден?

— Обожнюю.

Може, мені слід було думати про манливу обіцянку, яку дарували її груди, але натомість я зловив себе на тому, що думаю про Арні.

Тієї ночі мені знову наснився сон, тільки в ньому Крістіна була старою — ні, не просто старою, а старезною, страхітливим машинним громаддям, якимось арканом з колоди карт Таро: замість Повішаного — Машина смерті. Щось не менш стародавнє за єгипетські піраміди, і в це легко було повірити. Двигун гарчав, працював з перебоями, плювався брудним синім масним димом.

Вона була не порожня. За кермом розсівся Роланд Д. Лебей. Очі в нього були розплющені, але осклянілі й мертві. Щоразу, коли двигун ревів і побите іржею тіло Крістіни вібрувало, Лебей стріпувався, ніби ганчір’яна лялька. Його облущений череп хилитався вперед і назад.

Потім пронизливо заверещали шини, «плімут» кинувся з гаража просто на мене, і на очах іржа з нього станула, старе затуманене вікно очистилося, хром заблищав з несамовитою новизною, а старі лисі шини зненацька розквітли, перетворившись на пухкі нові «Вайд Овалз», і кожен проріз у малюнку здавався глибоким, як Великий каньйон.

Вона пронизливо кричала на мене, фари горіли білими колами ненависті, і я безглуздо підняв руку, марно намагаючись захиститися, і подумав: «Господи, її нескінченна лють…»

І прокинувся.

Без крику. Тієї ночі я втримав його у горлі.

Ледь-ледь.

Я сів у ліжку. Холодна калюжа місячного сяйва вихопила мене з темряви зі зібганим простирадлом на колінах, і я подумав: «Смерть спіткала раптово».

Тієї ночі заснути досить швидко мені не вдалося.

11 / Похорон

Бреду Джефрізу, нашому дорожньому бригадирові, було років сорок п’ять. Лисуватий, присадкуватий, вічно засмаглий. Він дуже любив горлопанити — особливо коли ми відставали від графіка, — але загалом був досить пристойним чоловіком. Я підійшов до нього під час перекуру, щоб спитати, чи не відпросився Арні на кілька годин або на всю другу половину дня.

— Він попросив дві години, щоб на похорон сходити, — відповів Бред. Знявши окуляри в сталевій оправі, він помасажував червоні цятки, що лишилися від них на носі. — Тільки ти не просися, я й так втрачу вас обох наприкінці тижня, самі ледарі залишаться.

— Бреде, я мушу відпроситися.

— Чому? Хто цей дядько такий? Каннінґем сказав, що він продав йому машину, ото й усе. Господи, я й не думав, що на похорони продавців уживаних авто хтось ходить, крім їхніх родичів.

— То не був продавець уживаних машин, то був просто чоловік. Бреде, в Арні через це виникли проблеми. Я відчуваю, що мушу піти з ним.

Бред зітхнув.

— Гаразд. Добре, добре, добре. Можеш іти, з першої до третьої, як і він. Якщо погодишся працювати без обіду, а в четвер увечері побути до шостої.

— Згода. Дякую, Бреде.

— Робочий час я вам запишу, як завжди. А якщо в «ДТ-Пені» хтось про це взнає, мою сраку підсмажать на повільному вогні.

— Ніхто не взнає.

— Мені вас, хлопці, буде не вистачати, — він узяв газету й прогортав до рубрики «Спорт». Почути таке від Бреда було рівнозначно великій похвалі.

— Для нас це літо теж було хорошим.

— Я радий, Деннісе, що це так. А зараз вимітайся, дай мені почитати газету.

І я пішов.

О першій годині я попросився на грейдер, щоб підкинув мене до головної побутовки будівельників. Усередині вже був Арні: вішав свою жовту каску й надягав чисту сорочку. Він ошелешено подивився на мене.

— Денніс! Що ти тут робиш?

— Готуюся йти на похорон, — відповів я. — Так само, як і ти.

— Ні, — миттю озвався він, і саме це слово більше, ніж будь-що інше — усі ті суботи, коли він не приходив, холодок у голосах Майкла й Реджини по телефону, його поведінка того разу, коли я зателефонував йому з кінотеатру, — змусило мене усвідомити, що він усунув мене зі свого життя, і що сталося це так само, як помер Лебей. Раптово.

— Так, — сказав я. — Арні, він мені сниться. Ти чуєш, що я тобі кажу? Я бачу про нього сни. Я піду. Можемо піти разом чи окремо, але я піду.

— То ти не жартував?

— Га?

— Коли дзвонив мені з того кінотеатру. Ти правда не знав, що він помер.

— Господи Ісусе! Думаєш, я здатен над таким жартувати?

— Ні, — відповів він. Але не одразу. «Ні» він сказав лише тоді, як ретельно все обміркував. Він розумів, що зараз проти нього можуть обернутися всі. Вілл Дарнелл уже обернувся, і Бадді Реппертон, і підозрюю, що мати з батьком також. Але річ була не тільки в них, і навіть не переважно в них, бо основною причиною ніхто з них не був. Головною була машина.

— Він тобі сниться.

— Так.

Арні стояв з чистою сорочкою в руках і обмірковував почуте.

— У газеті було написано «Цвинтар Лібертівілль-Гайтс», — урешті озвався я. — Автобусом поїдеш чи зі мною?

— З тобою.

— От і правильно.

Ми стояли на пагорбі, що здіймався над тим місцем, де біля могили провадили службу, не наважуючись і не бажаючи спускатися й приєднуватися до жменьки скорботних. Загалом їх було з дюжину, і половина — старі чоловіки у формах, таких старих і дбайливо збережених на вигляд, що від них наче аж віяло нафталіном. Труна з Лебеєм стояла на напрямних над могилою. На ній був прапор. Слова священика дрейфували до нас на хвилях гарячого пізньосерпневого вітру: людина — ніби трава, що росте, а потім її стинають, людина — ніби квітка, що цвіте навесні й в’яне влітку, людина — у любові й любить минуще^[52].

Коли служба скінчилася, прапор зняли, і чоловік років шістдесяти з гаком кинув на труну жменю землі. Грудочки полилися струмками вниз і попадали в яму під труною. У некролозі було сказано, що в покійного залишилися брат і сестра. То мав бути його брат: подібність не надто впадала в око, але вона була. Сестра, очевидно, не приїхала; навколо тієї ями не було нікого, крім хлопців.

Двоє, з вигляду — ветерани «Американського легіону», згорнули прапор пілоткою, і один з них простягнув його брату Лебея. Священик попросив Господа спасти їх і вберегти, осяяти їх світлом Свого лику, прийняти до себе їхні душі й подарувати їм спокій. Вони почали розходитися. Я роззирнувся навколо в пошуках Арні, але його біля мене вже не було. Він відійшов на невелику відстань. Стояв під деревом. По щоках котилися сльози.

— Арні, ти як? — спитав я. Раптом спало на думку, що там, унизу, я ніяких сліз точно не бачив, і якби Роланд Д. Лебей знав, що Арні Каннінґем буде єдиною людиною, яка зронить сльозу на його малопомітному похороні на одному з невідомих кладовищ у Західній Пенсильванії, він би, може, скинув п’ятдесят баксів від ціни своєї гівняної тачки. Зрештою, Арні все одно переплатив на сто п’ятдесят більше від того, що вона реально коштувала.

Арні несамовито, ледь не шалено витер щоки долонями.

— Нормально, — хрипким від сліз голосом сказав він. — Ходім.

— Так.

Я подумав, що Арні має на увазі — пора йти, але він пішов не в той бік, де я припаркував свій «дастер»; він рушив пагорбом униз. Я хотів було спитати, куди це він, але так і закрив рота. Бо й так знав — він хоче поговорити з братом Лебея.

Брат стояв з двома «легіонерами» й тихо перемовлявся, тримаючи прапор під пахвою. Одягнений він був у костюм людини, яка наближається до пенсійного віку, маючи ненадійне джерело прибутку: синій у тонку смужку з трохи лискучими ззаду штанами. Його краватка була пожмакана внизу, а біла сорочка пожовкла на комірі.

Він озирнувся й побачив нас.

— Перепрошую, — сказав Арні, — ви брат містера Лебея, адже так?

— Так, брат, — він запитально і, як мені здалося, трохи сторожко, дивився на мого друга.

Арні простягнув руку.

— Мене звати Арнольд Каннінґем. Я трохи знав вашого брата. Недавно купив у нього машину.

Коли Арні подав йому руку, брат Лебея автоматично простягнув йому свою — в американських чоловіків цей жест так глибоко закорінений, що позмагатися з ним у закоріненості може хіба що перевірка, чи застібнута в тебе ширінька після туалету. Та коли Арні сказав, що купив у Лебея машину, рука застигла на півдорозі. Секунду-дві мені здавалося, що цей чоловік усе-таки не стане ручкатися з Арні, що він передумає й просто залишить його руку висіти на свіжому повітрі.

Але він так не вчинив… не зовсім, принаймні. Він дуже легко, символічно стиснув руку Арні й одразу ж відпустив.

— Крістіна, — сухо сказав він. Так, фамільна схожість була очевидна — у тому, як лоб нависав над очима, у лінії щелепи, у блакиті очей. Але в цього чоловіка вираз обличчя був м’якший, майже добрий; я подумав, що пісного лисячого виразу Роланда Д. Лебея в нього не буде, мабуть, ніколи. — В останньому листі Роллі писав, що продав її.

Господи Боже, і цей про неї говорить як про жінку! А ще Роллі! Мені важко було уявити, щоб Лебея, з його облущеним черепом і зашмарованим спинним корсетом, хтось ніжно називав Роллі. Але його брат вимовив те пестливе ім’я таким самим сухим тоном. У тому голосі не було любові, принаймні я її не чув.

А Лебей тим часом провадив:

— Брат нечасто мені писав, але він, містере Каннінґем, любив позловтішатися. Мені б хотілося назвати це якимось м’якшим словом, але боюся, що його нема. У своїй записці Роллі відгукнувся про вас як про «молокососа» і сказав, що влаштував вам, за його словами, «королівське намахалово».

У мене відвисла щелепа. Я обернувся до Арні, майже очікуючи, що зараз він знов розлютиться й вибухне гнівом. Але вираз його обличчя не змінився зовсім.

— Королівське намахалово, — м’яким тоном проказав Арні, — завжди в очах того, хто дивиться. Ви так не думаєте, пане Лебей?

Лебей розсміявся… але, як мені здалося, трохи неохоче.

— Це мій друг. Він був зі мною того дня, коли я купував машину.

Мене відрекомендували, і я потис Джорджеві Лебею руку.

Солдати вже розійшлися. А ми втрьох — Лебей, Арні та я — залишилися ніяково поглядати одне на одного. Лебей переклав прапор свого брата з однієї руки в іншу.

— Містере Каннінґем, я можу вам чимось допомогти? — нарешті спитав він.

Арні прочистив горло.

— Я все думаю про гараж, — відповів він незабаром. — Розумієте, я ремонтую цю машину, намагаюся довести її до такого стану, щоб її можна було знову легально вивести на дорогу. Батьки не хочуть, щоб я тримав її в нас удома, і я подумав…

— Ні.

— …може, я б його орендував…

— Ні, про це не може бути й мови, справді…

— Я платитиму двадцять доларів за тиждень, — не вгавав Арні. — Двадцять п’ять, якщо хочете.

Я скривився. Він нагадував хлопчака, який забрів у сипучі піски й тепер намагається покращити собі настрій, перекусивши кількома брауні, притрушеними миш’яком.

— …неможливо, — Лебей дедалі сильніше тривожився.

— Тільки гараж, — терпець Арні вже дав тріщину. — Лише гараж, де вона завжди стояла.

— Не можна, — відказав Лебей. — Я сьогодні вранці виставив будинок на продаж в агенціях «21 століття», «Лібертівілльське бюро нерухомості» й «Житло Піттсбурга». Вони показуватимуть будинок…

— Так, звісно, але поки не…

— …і не годиться, щоб ви там вовтузилися. Ви ж розумієте, правда? — він нахилився ближче до Арні. — Будь ласка, зрозумійте мене правильно. Я нічого не маю проти підлітків загалом… якби мав, то вже давно загримів би в божевільню, бо я майже сорок років учителював у старшій школі містечка Передайз-Фоллз, в Огайо… а ти видаєшся дуже інтелігентним, чемним представником цього юного класу. Але все, що я хочу зробити тут, у Лібертівіллі, — продати будинок, а виручену суму розділити з сестрою, яка живе в Денвері. Я хочу позбутися цього будинку, містере Каннінґем, і позбутися життя свого брата.

— Я розумію, — сказав Арні. — А якщо я пообіцяю доглядати за будинком, ви не передумаєте? Стригти газон? Пофарбувати оздоблення? Дрібний ремонт поробити? Я можу стати вам у пригоді.

— Він і правда добре всяке таке вміє, — докинув я, бо подумав, що не зашкодить — Арні потім згадає, що я був на його боці… хай навіть я й не був.

— Я вже найняв чоловіка, щоб наглядав за домом і трохи там попорядкував, — відповів Лебей. Прозвучало це правдоподібно, але я миттю відчув упевненість у тому, що це брехня. Думаю, Арні теж це зрозумів.

— Гаразд. Співчуваю вам з приводу смерті брата. Мені він здавався… дуже вольовою людиною, — коли він це сказав, у мене мимоволі зринув спогад: ось я розвертаюся й бачу, як по щоках Лебея повзуть великі масні сльози. «От і все. Я вже без неї, синку».

— Вольовою? — Лебей цинічно посміхнувся. — О, так. Він був дуже вольовим виродком, — шокованого виразу на обличчі Арні він мовби й не помітив. — А зараз даруйте, джентльмени. Боюся, що в мене від сонця трохи шлунок розладнався.

На цих словах він пішов геть. Ми стояли недалеко від могили й проводжали його поглядами. І тут раптом він зупинився, і обличчя Арні проясніло: він подумав, що Лебей зненацька змінив думку. Якусь мить той просто собі стояв на траві, похиливши голову, як людина, що напружено думає. А потім розвернувся до нас.

— Моя тобі порада — забудь про ту машину, — сказав він Арні. — Продай її. Якщо цілу ніхто не схоче, продай на запчастини. Якщо запчастин ніхто не схоче, віддай на брухт. Зроби це швидко й зразу. Наче кидаєш погану звичку. Я думаю, так ти будеш щасливішим.

Він стояв і дивився на Арні, очікуючи, що той щось скаже, але Арні не відповідав. Він просто витримував погляд Лебея. Його очі набули того сланцевого відтінку, як і завжди, коли він ухвалював тверде рішення й міцно стояв ногами на землі. Лебей прочитав це все в його очах і кивнув. Вигляд у нього був нещасний і трохи недужий.

— Вдалого дня, джентльмени.

Арні зітхнув.

— Тоді все, — з якоюсь неприязню він проводжав Лебея поглядом.

— Ага, — сказав я, сподіваючись, що мій голос виражає більшу нещасність, ніж я відчував. То все було через мої сни. Мені не подобалась ідея повернути Крістіну в той гараж. Це занадто вже схоже було на мій сон.

Ми пішли до моєї машини, і жоден з нас не промовив дорогою ні слова. Лебей мене дістав. Обидва Лебеї дістали. Раптом мені спало на думку імпульсивне рішення — і Бог його знає, як усе могло обернутися, якби я не піддався цьому імпульсу.

— Слухай, — сказав я. — Мені треба відлити. Почекаєш хвилинку?

— Давай, — не підводячи очей, відповів Арні. І пішов далі, руки в кишенях, очима втупившись у землю.

Я відійшов уліво, туди, де маленька непомітна табличка та ще менша стрілка вказували дорогу до туалетів. Та коли я спустився першим підйомом пагорба й Арні більше не було видно, я зрізав кут праворуч і щодуху побіг до паркувального майданчика. Джорджа Лебея застав якраз вчасно: він саме запихував себе за кермо крихітного «шевроле-шеветт» з наклейкою «Герц» на вітровому склі.

— Містере Лебей! — засапано видихнув я. — Містере Лебей?

Він запитально підвів погляд.

— Вибачте, — сказав я. — Мені шкода, що знову вас турбую.

— Та нічого, — відповів на це він, — але, на жаль, те, що я сказав твоєму другові, досі в силі. Я не можу йому дозволити тримати машину в гаражі.

— Це добре, — видихнув я.

Його кущасті брови поповзли вгору.

— Машина, — сказав я. — Та «фурія». Вона мені не подобається.

Він усе так же дивився на мене, мовчки, не кажучи ні слова.

— Мені здається, вона не надто корисна для нього. Може, звісно, я й… не знаю…

— Ревнуєш? — тихо запитав він. — Той час, який він проводив з тобою, тепер безроздільно належить їй?

— Ну, так, ага, — кивнув я. — Ми з ним уже давно дружимо. Але я… я думаю, це ще не все.

— Не все?

— Ні, — я роззирнувся, щоб глянути, чи не бачить нас Арні, і поки я на Лебея не дивився, нарешті зібрався з духом викласти все як є. — Чому ви сказали йому здати її на брухт і забути? Чому сказали, що вона — ніби погана звичка?

Лебей не відповідав, і я злякався, що йому нема чого сказати — принаймні мені. Та зрештою, так тихо, що я ледь розчув, він спитав:

— Синку, а ти впевнений, що це твоє діло?

— Я не знаю. — Раптом мені здалося дуже важливим подивитися йому в очі. — Але, ви розумієте, я переживаю за Арні. Не хочу бачити, як він вляпується в неприємності. А через цю машину він уже в них устряг. Я не хочу, щоб ситуація погіршувалася.

— Приходь до мене сьогодні ввечері в мотель. Він недалеко від виїзду з триста сімдесят шостої на Вестерн-авеню. Зможеш знайти?

— Я латав асфальтом боки того з’їзду, — я простягнув руки. — Досі мозолі на руках.

Я всміхнувся, але він мені усмішкою не відповів.

— Мотель «Райдуга». Біля початку виїзду їх два. Мій — дешевий.

— Дякую, — не в тему відповів я. — Слухайте, справді, це…

— Може, це й не твоє діло, і не моє, і взагалі нічиє, — сказав Лебей тихим учительським голосом, що так разюче відрізнявся від несамовитого рипу голосу його брата (та водночас моторошно його нагадував).

(а то чи не найприємніший запах у світі… ну, крім бабської поцьки хіба)

— Але прямо зараз можу тобі сказати от що. Мій брат був нехорошою людиною. Я підозрюю, що єдиним, що він по- справжньому любив у своєму житті, був той «плімут-фурія», який купив твій друг. Тому це діло може бути між ними двома й тільки між ними, хоч би що там ти мені розказував чи я тобі.

Він посміхнувся мені. Посмішка була неприємною, і в ту мить я виразно побачив, як його очима на мене дивиться Роланд Д. Лебей. І здригнувся.

— Синку, ти ще замолодий, щоб шукати мудрість у чиїхось словах, крім своїх власних, але от що я тобі скажу: любов — це ворог, — він повільно, дивлячись на мене, кивнув. — Так. Поети постійно й часом навмисне заплутують нас із любов’ю. Любов — це старий убивця-різник. Любов не сліпа. Любов — це людожер із надзвичайно гострим зором. Любов як та комаха; вона вічно голодна.

— А чим вона харчується? — спитав я несподівано сам для себе, бо не думав, що взагалі збираюся про щось питати. Усі частини мого тіла, крім рота, вважали цю розмову маячнею.

— Дружбою, — відповів Джордж Лебей. — Вона харчується дружбою. На твоєму місці, Деннісе, я б готувався зараз до найгіршого.

Він зачинив дверцята «шеветта» з тихим «клок!» і завів крихітний, як у швейної машинки, двигун. А потім поїхав геть, залишивши стояти мене на краю асфальтового покриття. І тут я згадав, що Арні чекатиме мого виходу з того боку, де вбиральні, тому попрямував туди так швидко, як тільки міг.

А поки йшов, подумалося, що копачі могил, чи могильники, чи інженери вічності або як там вони себе тепер називають, зараз уже б мали опускати труну з Лебеєм у землю. Земля, яку Джордж Лебей кинув наприкінці церемонії, напевно, розсипалася по віку домовини, як переможна рука. Я старався позбутися цієї картинки, але замість неї уява намалювала ще одну, навіть гіршу: Роланд Д. Лебей на білому шовку внутрішнього оздоблення труни, вдягнений у свій найкращий костюм і своє найкраще спіднє — без смердючого пожовклого спинного корсета, звичайно.

Лебей був у землі, Лебей лежав у своїй домовині, з руками, схрещеними на грудях… але чому мене не полишала впевненість у тому, що на його обличчі зараз розпливається широчезна самовдоволена посмішка?

12 / Оце так сімейна історія

Мотель «Райдуга» справді був досить хріновим. Одноповерховий, з потрісканим покриттям паркувального майданчика, дві літери в неоновій вивісці не горіли. То було якраз таке місце, де можна очікувано знайти пристаркуватого вчителя англійської. Я розумію, яке депресивне враження це все справляє, але така правда. А завтра він здасть свою машинку «Герц» в аеропорту й полетить додому в Передайз-Фоллз, штат Огайо.

Мотель «Райдуга» нагадував гериатричну палату. Старенькі сиділи перед своїми номерами в дачних кріслах, наданих керівництвом мотелю для цих потреб, схрестивши свої кістляві коліна, у підтягнутих догори на волохаті гомілки білих шкарпетках. Усі чоловіки, худорляві й жилаві, скидалися на літніх альпіністів. Більшість жінок були пухкі від пост-п’ятдесятирічного жиру й безнадії. Відтоді я не раз помічав, що існують мотелі, населені людьми, яким за п’ятдесят, — ніби вони дізнаються про такі місця, коли телефонують на гарячу лінію «Старість, але радість». «Привозьте свою гістеректомію^[54] та збільшену простату в не надто мальовничу місцину, де розташовано мотель “Райдуга“». «Кабельного ТБ нема, зате в нас є “Магічні пальці”^[55], усього четвертак за сеанс!» Перед тими номерами я не побачив жодної молодої людини, а іржаві гірки дитячого майданчика збоку стояли порожні, і гойдалки відкидали на землю довгі тіні. Над вивіскою вигнулася неонова веселка. І дзижчала, як рій мух, зловлених у пляшку.

Лебей сидів перед номером 14 зі склянкою в руці. Я підійшов до нього й потиснув руку.

— Хочеш газованки? — спитав він. — В офісі є автомат, який її видає.

— Ні, дякую, — відповів я. Потім узяв перед порожнім номером пластмасове крісло і вмостився в ньому поруч.

— Тоді я розповім тобі все, що знаю, — своїм тихим культурним голосом сказав він. — Я на одинадцять років молодший за Роллі, і досі тільки вчуся бути старим.

Я ніяково посовався в кріслі й нічого не сказав.

— Нас у сім’ї було четверо. Роллі був найстарший, я — наймолодший. Наш брат Дрю загинув у Франції в сорок четвертому. Він і Роллі намірялися на кар’єру в армії. Ми виросли тут, у Лібертівіллі. Тільки Лібертівілль тоді був значно, значно менший — розумієш, таке собі село. Досить мале, щоб тут були свої й чужі. Ми були чужі. Злидота. Слабаки. З бідного району. Який завгодно штамп обирай, не помилишся.

Він іронічно всміхнувся в присмерку й налив собі в склянку ще «Севен-Апу».

— Насправді про дитинство Роллі мені врізалося в пам’ять лише одне… зрештою, коли я народився, він був у п’ятому класі… але це одне я пам’ятаю дуже добре.

— І що ж це?

— Його лють, — відповів Лебей. — Роллі завжди був злий. Він лютував на те, що йому треба ходити до школи в одязі з чужого плеча, лютував, що наш батько — п’яничка, який не може знайти собі постійну роботу на будь-якому з металургійних заводів. Він сердився, що наша мати не могла змусити батька, щоб він перестав пиячити. Він злився на трьох меншеньких — Дрю, Марсію й на мене, — бо через нас злидні були нездоланні.

Він витягнув уперед руку й закотив рукав сорочки, щоб показати мені висохлі напнуті сухожилля своєї старечої руки, що проглядали одразу під поверхнею лискучої натягнутої шкіри. Від ліктя до зап’ястка тягнувся і зрештою зникав помітний шрам.

— Подарунок від Роллі, — сказав Джордж. — Дістав його, коли мені було три, а йому — чотирнадцять. Я грався з кількома розфарбованими дерев’яними кубиками, які повинні були зображати машинки й вантажівки, на доріжці перед будинком, коли він, грюкнувши дверима, вискочив надвір, бо саме йшов до школи. Мабуть, я заважав йому пройти. Він штовхнув мене, вийшов на тротуар, а потім повернувся і напіддав. Я полетів у бур’яни й кілька соняхів, які моя мати наполегливо величала своїм «городом», і напоровся рукою на штахетину загорожі навколо нього. Крові з мене тоді витекло порядно, я всіх перелякав до сліз — усіх, крім Роллі, який знай кричав: «Щоб ти мені більше під ноги не ліз, мала шмарката гидота, не лізь під ноги, ти мене чув?»

Я зачудовано подивився на задавнений шрам, розуміючи, що він схожий на гальмівний шлях тому, що маленька пухкенька ручка трирічної дитини виросла протягом років і стала худою лискучою рукою старого, на яку я тієї миті й дивився. Рана, що була тоді, року 1921-го, потворним рівчаком, з якого на всі боки ляпала кров, повільно видовжилася в цю сріблясту прогресію слідів, подібних до щаблів драбини. Рана закрилася, а от шрам… розрісся.

Моїм тілом пробіг жахливий дрож безнадії. Я згадав, як Арні лупив кулаками по приладовій панелі мого авто, як Арні хрипко кричав, що вони в нього подавляться, подавляться, подавляться.

Джордж Лебей дивився на мене. Я не знаю, що він побачив на моєму обличчі, але повільно відкотив рукав донизу, і коли застібнув ґудзика над тим шрамом, то неначе опустив завісу над майже нестерпним минулим.

Він відпив «Севен-Апу».

— Батько прийшов додому того вечора… він десь пиячив, хоча називав це «піду, мо’, роботу яку найду»… і коли почув, що накоїв Роллі, то дав йому добрячого прочухана. Але Роллі не розкаявся. Плакав, але не розкаявся, — Лебей ледь помітно всміхнувся. — Урешті мама злякалася й закричала на батька, щоб він перестав, бо він його вб’є. Сльози котилися по щоках Роллі, але він усе одно не каявся. «Він не давав мені пройти, — крізь ридання казав Роллі. — А як ще раз не даватиме пройти, я знов його штурхону, і нічого ти мені не зробиш, триклятий старий п’яндалига!» Після цього батько вдарив його в обличчя, розквасив носа, і Роллі впав на підлогу, стримуючи пальцями потік крові, який лився крізь них. Мати кричала, Марсія плакала, Дрю зіщулився в кутку, а я верещав так, що вуха закладало, тримаючи перев’язану руку. А Роллі все говорив і говорив: «Я його знов штурхону, п’яндалига ти, п’яндалига, сраний-старий-п’яндалига».

Над нашими головами вже запалювалися перші зірки. З номера трохи віддалік вийшла стара жінка, витягла з форда пошарпану валізу й занесла з собою. Десь грало радіо. Не налаштоване на рок-хвилю «FM-104».

— Його нескінченна лють — це те, що мені закарбувалося в пам’яті найліпше, — тихо повторив Лебей. — У школі він бився з усіма, хто глузував з його одягу чи з того, як пострижене волосся… він бився з усіма, кого бодай підозрював у насмішках. Його знову й знову відсторонювали від занять. Зрештою він кинув школу й пішов в армію.

Двадцяті роки були не найкращим часом, щоб потрапити у військо. Там не було ні гідності, ні просування по службі, ні прапорів і корогов. Не було величі. Він переходив з бази на базу, спочатку на півдні, потім на південному заході. Кожні три місяці ми одержували від нього листа. Він усе ще був злий. Злий на тих, кого називав «гівнярами». В усьому завжди були винні «гівнярі». Гівнярі не давали йому підвищення, на яке він заслуговував, гівнярі скасували його відпустку, гівнярі не могли намацати власну задницю обома руками і з ліхтариком. Гівнярі більш ніж двічі відправляли його на гауптвахту.

У війську трималися за нього, бо він був відмінним автомеханіком — міг підтримувати старі й напіврозвалені транспортні засоби, усе, що Конгрес виділяв для армії, у стані, більш-менш придатному для користування.

У мене знову виникла тривожна думка про Арні — Арні, який так вправно працював руками.

Лебей нахилився вперед.

— Але той талант був просто ще одним невичерпним джерелом, з якого, юначе, бив ключем його гнів. І той гнів не закінчувався, аж поки він не купив ту машину, яка тепер належить твоєму другові.

— Що ви маєте на увазі?

Лебей скупо посміхнувся.

— Він ремонтував армійські вантажівки, армійські штабні машини, вантажівки для транспортування зброї. Лагодив бульдозери й примудрявся якимись шаманськими діями тримати на ходу штабні автомобілі. А якось, коли один конгресмен навідався з візитом у Форт-Арнольд, що в західному Техасі, і в нього зламалося авто, командир, який відчайдушно прагнув справити гарне враження, наказав моєму брату поремонтувати дорогий серцю конгресмена «бентлі». О, так, ми отримали чотиристорінкового листа про того «гівняра» — чотири сторінки сердитої тиради, струмінь гніву й отрути від Роллі. Дивно, як ті слова не пропалили папір.

Стільки автомобілів… але в самого Роллі авто з’явилося тільки після Другої світової. Та й то, єдине, що він зміг собі дозволити купити, — старий «шевроле», що погано їздив і був побитий іржею. У двадцяті й тридцяті грошей катастрофічно бракувало, а у воєнні роки він був надто зайнятий тим, щоб вижити.

Стільки років провести в автопарку, відремонтувати тисячі автомобілів для гівнярів і ніколи не мати свого власного. То знову був суцільний Лібертівілль. Угамувати той гнів не міг навіть старий «шевроле» і старий «гадзон-горнет», який він купив потриманим через рік після одруження.

— Одруження?

— А він вам цього не розказував? Авжеж, ні, — сказав Лебей. — Про свою роботу в армії — а також досвід війни та нескінченні сутички з гівнярами — він міг розводитися рівно стільки, скільки ви з другом змогли б витримати, не засинаючи… одночасно промацуючи вашу кишеню на предмет гаманця в ній. Але до того, щоб розказати про Вероніку чи Риту, він не опускався.

— А ким вони були?

— Вероніка була його дружиною. Вони побралися в п’ятдесят першому, якраз перед тим, як Роллі вирушив у Корею. Він міг залишитися в Штатах. Одружений, дружина була вагітна, він сам наближався до середнього віку. Але він вирішив поїхати.

Лебей задумливо подивився на неживе обладнання грального майданчика.

— Розумієш, як — він був двоєженцем. На початку п’ятдесят першого йому було сорок чотири, і він уже був одружений. Одружений з армією. І гівнярами.

Він знову примовк. У його мовчанці було щось нездорове.

— З вами все в порядку? — зрештою не витримав я.

— Так, — відповів він. — Просто задумався. Погано подумав про мертвого, — він подивився на мене спокійним поглядом — от тільки очі були темними й зраненими. — Знаєш, усе це завдає мені болю, юначе… як ти сказав, тебе звати? Я не хочу сидіти тут і виспівувати ті сумні старі пісні людині, яку я не можу назвати на ім’я. Як тебе? Дональд?

— Денніс. Послухайте, містере Лебей…

— Мені болить сильніше, ніж я очікував, — вів далі він. — Але, раз уже ми почали, то треба закінчити, адже так? З Веронікою я бачився лише двічі. Вона була із Західної Вірджинії. Поблизу Вілінга. З південської злидоти, як ми їх називали, розумом не вирізнялася. Роллі міг над нею домінувати й сприймати як належне, і це все, що йому було треба. Але я думаю, вона його любила… принаймні до тієї гнилої справи з Ритою. А що стосується Роллі, то навряд чи він одружився з живою жінкою. Він одружився з якоюсь… стіною плачу.

Ті листи, які він нам надсилав… ну, ти маєш пам’ятати, що він рано покинув школу. Ті листи, хоч і безграмотно написані, вимагали від мого брата величезних зусиль. Вони були його висячим мостом, його романом, його симфонією, його вершинним твором. Я не думаю, що він писав їх, щоб позбутися отрути, яку носив у своєму серці. Я думаю, він їх писав, щоб розприскувати її навколо.

Коли в нього з’явилася Вероніка, листи надходити перестали. Тепер у нього був свій комплект вух напохваті, тому вже можна було не згадувати про нас. Припускаю, що протягом тих років, які він провів у Кореї, він писав листи їй. Я за весь той період отримав лише одного листа, а Марсія, здається, два. Там не було радості від народження його доньки на початку п’ятдесят другого, лише кислі скарги на те, що тепер треба ще один рот годувати, а гівнярі йому платню знов урізали.

— Його так ні разу й не підвищили у званні? — спитав я. За рік до того я бачив по телевізору шматок телесеріалу, одного з тих телероманів, під назвою «Колишній орел»^[56]. Наступного дня угледів в аптечному магазині книжку в паперовій обкладинці й купив її, розраховуючи, що всередині на мене чекатиме цікава історія про війну. А виявилося, що там і про війну, і про мир, плюс я дізнався дещо нове про збройні сили. Наприклад, про те, що поїзд підвищення в час війни котить із прискоренням. Тож мені важко було зрозуміти, як Лебей міг піти на службу на початку двадцятих років, продертися крізь дві війни й усе ще бути на побігеньках, коли Айк^[57] став президентом.

Лебей розсміявся.

— Він був як Прюїтт у «Віднині й довіку»^[58]. Просувався, а потім викидав якесь колінце і його понижували — за порушення субординації, хамство чи пиятику. Я розказував тобі, що він потрапляв на гауптвахту? Один раз за те, що надзюрив у чашу з пуншем в офіцерському клубі у Форт-Дікс перед вечіркою. За ту витівку він відсидів усього десять днів — я так собі думаю, офіцери подумали-подумали й вирішили, що то був усього-на-всього п’яний жарт, вони й самі таких не цуралися, коли були студентами — але вони не знали (і не могли знати), яка ненависть, яке смертельне презирство крилися за тим вчинком. Але підозрюю, що на той час Вероніка могла б їм багато про це розказати.

Я глянув на свій годинник. Чверть по дев’ятій. Лебей говорив уже близько години.

— Мій брат повернувся додому з Кореї в п’ятдесят третьому й уперше зустрівся зі своєю донькою. Як я розумію, він дивився на неї хвилину чи дві, потім передав назад на руки дружині й пішов до кінця дня вовтузитися зі своїм старим «шевроле»… знудився, Деннісе?

— Ні, — чесно відповів я.

— Усі ті роки єдиним справжнім бажанням Роллі була нова-новісінька машина. Не кадилак чи лінкольн; він не прагнув долучитися до вищих прошарків суспільства, офіцерів, тих гівнярів. Він хотів собі новий «плімут» чи, може, «форд» або «додж».

Вероніка час від часу мені писала й розповідала, що неділі вони проводили, катаючись по автосалонах у тій місцевості, у якій на той час було розквартировано частину Роллі. Вона сиділа з немовлям у старому «горнеті», який тоді водив Роллі, і читала Риті дитячі книжечки, а Роллі крокував по запорошених майданчиках щоразу з іншим продавцем машин, балакаючи про компресію, і кінські сили, і сферичні голівки циліндрів, і передатні числа… я часом думаю про маленьку дівчинку, яка росла під звуки тих пластикових прапорців, що лопотіли на гарячому вітрі півдюжини армійських хутірських містечок, і не знаю, плакати мені чи сміятися.

Думками я повернувся знову до Арні.

— А як ви думаєте, можна сказати, що він був одержимий?

— Так, я б сказав, що він був одержимий. Він давав Вероніці гроші, щоб вона відкладала. Окрім неспроможності просунутися по службі далі звання старшини, мій брат мав ще одну проблему — зі спиртним. Алкоголіком він не був, але раз на шість чи вісім місяців ішов у запій. Після якого ті гроші, які він мав, випаровувалися. І він ніколи точно не знав, де їх позбувся.

Вероніка повинна була покласти цьому край. То була одна з причин, чому він з нею одружився. Коли починався запій, Роллі приходив до неї витрушувати гроші. Раз пригрозив їй ножем, приставив лезо до горла. Я про це довідався від сестри, вона іноді розмовляла з Веронікою по телефону. Дружина не віддавала йому гроші, близько восьми сотень доларів, які вони назбирали на той час, у п’ятдесят п’ятому. «Любий, згадай про машину, — казала вона йому, шкірою горла відчуваючи вістря ножа. — Ти ніколи не купиш нової машини, якщо проп’єш ці гроші».

— Вона, мабуть, любила його, — зауважив я.

— Ну, може, і так. Але, будь ласка, не роби романтичних припущень, що її любов хоч трохи змінила Роллі. Вода камінь точить, але це відбувається за сотні років. А люди смертні.

Здавалося, він вагався, чи не сказати щось іще, та потім передумав. І те замовчування викликало в мене неабиякий подив.

— Але ні до неї, ні до дитини він рук не прикладав, — сказав Лебей. — І потім, пам’ятай, що того разу, коли він притиснув їй до горла ніж, він був п’яний. Зараз здійнявся великий галас щодо наркотиків у школах, і я не заперечую проти цього, бо на мою думку, це обурливо — коли п’ятнадцяти- й шістнадцятирічні діти тиняються кругом, накачані наркотою, але я досі вважаю, що найвульгарніший і найнебезпечніший наркотик, винайдений людством, — це алкоголь. І він легальний.

Коли в п’ятдесят сьомому мій брат урешті-решт пішов у відставку, у Вероніки було відкладено трохи більше тисячі двохсот доларів. До них додавалася чимала пенсія з інвалідності за його травму спини — як казав Роллі, він воював за неї з гівнярами й виграв.

Отож, гроші нарешті були. Вони купили будинок, до якого навідувалися ви з другом, але перш ніж будинок взагалі з’явився на порядку денному, звісно, була машина. Машина завжди була першочерговою. Гонитва по продавцях автомобілів сягнула свого апогею. І зрештою він зупинився на Крістіні. Я отримав присвяченого їй довгого листа. То була спортивна «фурія» 1958 року, і у своєму листі він виклав мені всі факти й цифри. Я їх уже не пам’ятаю, але певен, що твій друг може перелічити її основні характеристики вздовж і впоперек.

— Її параметри, — сказав я.

Лебей невесело всміхнувся.

— Так, її параметри. Але я добре пам’ятаю, як він написав, що її продажна ціна була на крихту менша за три тисячі доларів, але він продавця «обжидив», як він сам це сформулював, до двох тисяч ста за рахунок зданої старої машини. Він її замовив, заплатив десять відсотків, а коли вона прибула, сплатив решту готівкою — десяти- і двадцятидоларовими купюрами. Наступного року Рита, якій тоді було шість рочків, удавилася й померла.

Від несподіванки я аж підскочив у кріслі й заледве його не перекинув. Його тихий учительський голос мав здатність заколисувати, а я був змучений і вже наполовину був заснув. Та останні слова мали ефект відра холодної води в обличчя.

— Так, саме так, — у відповідь на мій запитальний приголомшений погляд сказав він. — Вони поїхали на цілий день «моторувати». Ось що замінило експедиції з полювання на машину. «Моторувати». Так він це називав. Те слівце він вичепив з однієї з тих рок-н-рольних пісень, які вічно слухав. Щонеділі вони втрьох виїжджали «моторувати». Спереду і ззаду в машині були пакети для сміття. Дівчинці було заборонено кидати будь-що на підлогу, їй було заборонено смітити взагалі. Вона добре засвоїла цей урок. Вона…

Він знову поринув у свою дивну сповнену задуми мовчанку, а потім вирішив зайти з іншого боку.

— Роллі завжди тримав попільничку чистою. Завжди. Курив він багацько, але попіл струшував у вікно, а не в попільничку, а коли докурював, то гасив, знімаючи кінчик, і у вікно ж викидав. Коли з ним їхала людина, яка таки користувалася попільничкою, то він після поїздки витрушував усе й протирав паперовим рушником. Саму машину він мив двічі на тиждень, а воском полірував двічі на рік. Дрібний ремонт виконував сам, сплачуючи за час у місцевому гаражі.

Я подумав, чи то був не гараж Дарнелла.

— Тієї неділі вони дорогою додому зупинилися біля придорожної ятки, щоб купити гамбургерів. У ті часи ще не було «Макдональдзів», лише придорожні ятки. А те, що сталося, було… напевно, досить просто…

Знову та мовчанка, так, наче він подумки зважував, скільки можна мені розказати чи як відокремити те, що він знав, від його власних здогадів.

— Вона вдавилася на смерть шматком м’яса, — зрештою сказав він. — Коли вона почала задихатися й приклала руки до горла, Роллі зупинився, витяг її з машини й постукав по спині, намагаючись той шматок вибити. Зараз, авжеж, є спеціальний метод — прийом Гаймліха, який у таких ситуаціях спрацьовує доволі ефективно. Лише торік молода дівчина, учителька-стажерка, по суті, урятувала хлопчика, який вдавився в кафетерії моєї школи, за допомогою прийому Гаймліха. Але в ті часи… Моя племінниця померла на узбіччі дороги. Я іноді думаю, як брудно і страшно було так помирати.

Голос Лебея знову став сонним і вчительським. От тільки мені вже було не до сну. Зовсім.

— Він намагався її врятувати. Я в це вірю. І стараюся повірити, що померла вона тільки волею нещасного випадку. Він дуже довгий час пробув у жорстоких умовах, та й дочку свою навряд чи дуже сильно любив, якщо взагалі любив. Але часом, у справах смертних, відсутність любові може стати рятівною благодаттю. Іноді безжальність — це те, що треба.

— Але не цього разу, — сказав я.

— Наприкінці він перевернув її догори ногами й тримав за щиколотки. Ударив її в живіт, сподіваючись, що вона виблює. Та він би їй і трахеотомію спробував зробити кишеньковим ножем, якби мав хоч найменше уявлення, як до цього взятися. Але він, звісно, не знав. Вона померла.

Марсія з чоловіком і рідними приїжджали на похорон. Я теж. То був останній раз, коли вся наша родина зібралася разом. Пам’ятаю, як подумав: «Машину він, звичайно, продав і взяв іншу». Дивно, але я чомусь навіть засмутився трохи. Вона так часто фігурувала у Веронічиних листах і тих нечисленних, які написав Роллі, що в мене було таке відчуття, ніби вона стала ледь не членом їхньої сім’ї. Але він її не продав. Вони під’їхали на ній до Методистської церкви Лібертівілля, і вона була вся відполірована… і блискуча… і злобна. Вона була злобна, — повернувши голову, він подивився на мене. — Деннісе, ти в це віриш?

Перш ніж я зміг відповісти, довелося проковтнути слину.

— Так, — сказав я. — Вірю.

Лебей похмуро кивнув.

— Вероніка сиділа на пасажирському сидінні, схожа на восковий манекен. Та людина, якою вона була, усе, що жило в неї всередині, — зникло. У Роллі була машина, у неї була дочка. Вероніка не просто горювала. Вона вмерла.

Я сидів і намагався це уявити — намагався уявити, що б зробив я, якби таке сталося зі мною. Моя донька вдавилася й почала задихатися на задньому сидінні моєї машини, а потім померла на узбіччі. Чи став би я продавати машину? Навіщо? То ж не машина її вбила, а те, чим вона подавилася: шматочок гамбургера й булки, що закоркували її дихальне горло. Тож нащо продавати машину? От тільки малесенький факт: я б не зміг на неї дивитися, навіть думати про неї не зміг би без почуття жаху й скорботи. Чи продав би я її? Блін, а чи сере ведмідь у лісі?

— А ви в нього про це питали?

— Так-так, я питав. Зі мною тоді була Марсія. Це було після служби. Брат Вероніки приїхав з Ґлорі, що в Західній Вірджинії, і забрав її додому після поховальної церемонії — вона була мов сновида.

Ми з Марсією підловили його, коли він був сам. То було справжнє сімейне возз’єднання. Я спитав, чи збирається він обміняти машину. Вона була припаркована одразу за катафалком, який привіз його дочку на цвинтар — на той самий цвинтар, де сьогодні поховали самого Роллі, ти розумієш. Вона була червоно-біла. «Крайслер» не випускав «плімутів-фурій» п’ятдесят восьмого року в таких кольорах; Роллі замовляв її перефарбування. Ми стояли футів за п’ятдесят від неї, і в мене з’явилося найдивніше з відчуттів… найдивніше прагнення… відійти від неї ще далі, так, неначе вона могла нас підслухати.

— І що ж ви сказали?

— Я спитав, чи не збирається він обміняти цю машину. І на його обличчя миттю набіг упертий ослячий вираз, який я так добре пам’ятав ще з раннього дитинства. З таким виразом він жбурнув мене на штахетник. З таким виразом він продовжував обзивати мого батька п’яндалигою, навіть після того, як батько розбив йому кулаком носа. І він сказав: «Ото наче я дурний її продавати, Джордже, їй же всього один рік, і пробігу лише одинадцять тисяч миль. Сам знаєш, як невигідно обмінювати машину, поки їй ще нема трьох років».

— Роллі, якщо для тебе це питання грошей, — сказав я, — тоді хтось украв рештки твого серця й натомість поклав каменюку. Ти хочеш, щоб твоя жінка щодня на неї дивилася? Їздила в ній? Брате, побійся Бога!

Той вираз не змінився. Не змінився, поки він не глянув на машину, що стояла, купаючись у променях сонця… стояла позаду катафалка. Тільки тоді, одного-єдиного разу, його обличчя пом’якшало. Пам’ятаю, як промайнула думка, чи дивився він хоч колись так на Риту. Сумніваюся. Думаю, то було йому невластиво.

Лебей на кілька секунд замовк, а тоді продовжив.

— Марсія йому те саме сказала. Вона завжди боялася Роллі, але того дня була більше сердита, ніж налякана — не забувай, що вона отримувала від Вероніки листи й знала, як та обожнювала свою донечку. Марсія сказала йому, що коли хтось помирає, то спалюють матрац, на якому ця людина спала, віддають її одяг Армії спасіння і таке інше, ставлять крапку з тим життям у будь-який прийнятний спосіб, щоб живі могли жити далі. Вона сказала йому, що його дружина ніколи не зможе жити далі, поки машина, у якій померла її донька, стоятиме в гаражі.

Роллі у своїй неповторній гидкій і саркастичній манері поцікавився в неї, чи не хоче вона, щоб він облив свою машину бензином і підніс до неї сірника тільки тому, що в ній подавилася й померла його донька. Моя сестра розплакалася й відповіла, що, на її думку, це чудова ідея. Зрештою я взяв її за лікоть і відвів подалі. Розмовляти з Роллі (тоді чи будь-коли) сенсу не було. Машина належала йому, і він скільки завгодно міг розводитися про те, що невигідно її обмінювати, поки ще нема трьох років, міг до посиніння чесати язиком про пробіг у милях, але насправді все було просто — він збирався її залишити, бо хотів її залишити.

Марсія з сім’єю повернулися в Денвер на автобусі «Ґрейхаунд», і наскільки мені відомо, вона більше ніколи не бачилася з Роллі й навіть записки йому жодного разу не написала. На похорон Вероніки вона не приїхала.

Його дружина. Спочатку дитя, а потім і дружина. Але я чомусь знав, що так і буде. Бах-бах. Угору по ногах поповзло і провалилося в живіт якесь заціпеніння.

— Вона померла через півроку. У січні п’ятдесят дев’ятого.

— Але з машиною це пов’язано не було, — уточнив я. — З машиною це не було пов’язано, адже так?

— Ще й як це було пов’язано з машиною, — тихо і м’яко відповів він.

«Я не хочу цього слухати», — подумав я. Але, звичайно, слухав би. Тому, що власником тієї машини тепер став мій друг, а ще тому, що вона тепер займала в його житті занадто багато місця, її важливість розрослася до непропорційно великих розмірів.

— Після смерті Рити у Вероніки почалася депресія. І вона так ніколи з неї й не вийшла. У Лібертівіллі вона знайшла собі кількох друзів, вони намагалися їй допомогти… віднайти сенс життя — так, мабуть, можна сказати. Але вона не зуміла його віднайти. Більше ніколи.

В усьому іншому справи йшли непогано. Уперше в житті мого брата грошей було більш ніж удосталь. Він отримував свою пенсію військовослужбовця, пенсію по інвалідності, а ще влаштувався на роботу нічним сторожем на фабрику покришок на західному боці міста. Я їздив туди після похорону, але фабрики на тому місці вже нема.

— Вона збанкрутувала дванадцять років тому, — сказав я. — Я був ще зовсім малим. Там тепер фастфуд стоїть з китайською їжею.

— Вони швидко виплачували кредит на будинок, по два платежі за місяць. І, авжеж, маленької дівчинки, про яку треба було піклуватися, вони вже не мали. Але у Вероніки більше не було ні світла попереду, ні стимулів одужувати.

До вчинення самогубства вона підійшла з усією холоднокровністю, на яку була здатна, — судячи з того, що мені вдалося взнати. Якби існували підручники для суїцидників, то її самогубство могли б у них розглядати як взірець для наслідування. Вона сходила в магазин «Вестерн Авто», тут, у місті — це в ньому я багато-багато років тому отримав свій перший велосипед — і купила двадцять футів^[59] гумового шланга. Один кінець вона приєднала до вихлопної труби Крістіни, а інший вставила в заднє вікно. Водійських прав у неї зроду не було, але вона знала, як завести машину. А більше нічого їй і не треба було знати.

Я стиснув губи, зволожив їх язиком і почув свій голос, трохи гучніший за іржавий хрип.

— Піду візьму собі газованки.

— Може, будеш такий ласкавий і ще одну мені принесеш? — попросив Лебей. — Вона прожене сон, так завжди буває, але підозрюю, що я сьогодні навряд чи рано засну.

Я це саме підозрював щодо себе. Пішов, узяв прохолоджувальних напоїв в офісі мотелю, а дорогою назад зупинився на середині паркувального майданчика. Лебей був лише темною тінню перед своїм мотельним номером; його білі шкарпетки світилися, наче маленькі примари. Я подумав: «Може, та машина проклята. Може, уся штука в цьому. На страшилку з привидами дуже схоже. Там, попереду, стовп із вказівником… наступна зупинка — “Зона сутінків”!»

Але ж це просто смішно, правда?

Авжеж, то була правда. Я попростував паркувальним майданчиком далі. Машини носили в собі прокляття не більше за людей; то була туфта з фільмів жаху, таким можна розважитися в суботу ввечері, заїхавши в кінотеатр просто неба, але все це дуже далеко від буденних фактів, з суми яких складається реальність.

Я простягнув Лебею його бляшанку газованки й дослухав до кінця історію, яку можна підсумувати одним рядком: жив він довго й нещасливо. У єдиного й неповторного Роланда Д. Лебея залишився його типовий будиночок і його «плімут» 1958 року. У 1965 році він повісив свій кашкет нічного сторожа і свій годинник для визначення робочого часу. Десь приблизно тоді він облишив копіткі старання підтримувати Крістіну в бездоганному стані й вигляді, щоб була, як новенька, — він занедбав її так само, як людина дозволяє закінчитися заводу механічного годинника, коли перестає його накручувати.

— Ви маєте на увазі, що вона просто так стояла? — не повірив я. — З шістдесят п’ятого? Тринадцять років?

— Ні, він, звичайно, завів її в гараж, — відповів Лебей. — Сусіди б нізащо не стерпіли, щоб чиясь машина потроху розвалювалася на чиємусь газоні. У селі, може, таке б і пройшло, але ж не в нашому Передмісті, США.

— Але вона стояла на газоні, коли ми…

— Так, я знаю. Він виставив її з табличкою «ПРОДАЄТЬСЯ» у вікні. Я спитав про це. Мені було цікаво, тому я спитав. У легіонерів. Більшість із них втратили зв’язок з Роллі, але один сказав, що йому здавалося, ніби він уперше побачив машину на газоні в травні цього року.

Я хотів було щось сказати, але так і замовк. У мене виникла жахлива думка, і була та думка до болю простою: «Це все надто зручно». Аж занадто зручно. Крістіна стояла в тому темному гаражі багато років — чотири, вісім, дванадцять, ще більше. А потім, за кілька місяців до того, як з’явилися ми з Арні й мій друг її побачив, Роланд Лебей зненацька витяг її й вліпив вивіску «ПРОДАЄТЬСЯ».

Уже згодом — значно пізніше — я передивився випуски піттсбурзьких газет і лібертівілльської «Кістоун». Він ніколи не давав оголошення про продаж «фурії», принаймні в тих газетах, де рекламують машини, які хочуть продати. Він просто виставив її на свою передміську вулицю — навіть не автомагістраль — і чекав, коли нагодиться покупець.

До кінця всю ту думку я тоді осягнути не зміг (бо не було жодної логічної інтелектуальної послідовності ланцюжка, за яку я міг би вхопитися), але зрозумів достатньо, щоб відчути, як повертається той холодний синій страх. Лебей наче знав, що покупець от-от прийде. Якщо не в травні, то в червні. Чи в липні. Або в серпні. Уже скоро.

Ні, цю думку мені підказала не логіка чи раціональне мислення. У мене виник цілковито підсвідомий образ: венерина мухоловка^[60] на краю трясовини, її зелена пащека широко роззявлена, вона чекає, коли сяде комашина.

Підходяща комашина.

— Пам’ятаю, як я подумав, що він, напевно, її занедбав, бо не хоче провалитися на водійському іспиті, — зрештою промовив я. — Коли людина вже сильно постаріє, її щороку чи щодва роки змушують проходити такий тест. Поновлення прав перестає бути автоматичним.

Джордж Лебей кивнув.

— Це схоже на Роллі, — сказав він. — Але…

— Але що?

— Пригадую, я десь читав… але не можу згадати, хто це сказав чи написав, хоч убий… що в людському існуванні є «часи». Що коли настав час парових двигунів, з десяток людей винайшли парові двигуни. Може, патент і визнання в книжках з історії отримав тільки один з них, але раптом і зненацька вони вигулькнули, ці люди, що працювали над тією єдиною ідеєю. І як це пояснити? Просто настав час парового двигуна.

Лебей ковтнув газованки й підвів погляд у небо.

— Триває Громадянська війна, і раптом настає «час броньованих кораблів». Потім — «час кулеметів». Далі не зогледишся, як ось уже «час електрики» і «час бездротового зв’язку», і нарешті — «час атомної бомби». Усе відбувається так, наче всі ці ідеї походять не від окремих людей, а від якоїсь великої хвилі розуму, яка ніколи не перестає пливти… якоїсь хвилі іншого розуму, що надходить з-поза меж людського.

Він подивився на мене.

— Деннісе, ця ідея мене лякає, якщо я забагато її обдумую. У ній неначе є щось таке… ну, однозначно нехристиянське.

— І для вашого брата настав «час продати Крістіну».

— Можливо. Екклезіаст сказав, що кожній справі під небом є своя година — час садити й час виривати посаджене, час війни і час миру, час скласти зброю і час збирати каміння. Погане на кожне хороше. Тож якщо в житті Роллі був «час Крістіни», то, можливо, настав і час для нього розпрощатися з Крістіною.

— Якщо так, то він мусив про це знати. Він був звіриною, а звірі дуже чуйно дослухаються до своїх інстинктів.

— А може, він зрештою просто втомився від неї, — закінчив Лебей.

Я кивнув на знак згоди, переважно тому, що вже хотілося йти, а не тому, що це пояснення цілком і повністю мене задовольняло. Джордж Лебей не бачив тієї машини того дня, коли Арні верещав на мене, що треба повертатися. Зате я її бачив. «Плімут» 1958 року не мав вигляду автомобіля, який тихо-мирно спочивав у гаражі. Він був брудний, пом’ятий, з тріщиною на вітровому склі, з майже відірваним бампером. Він скидався на труп, викопаний з могили й покинутий гнити на сонці.

Я подумав про Вероніку Лебей і здригнувся.

Немовби прочитавши мої думки (принаймні частково), Лебей сказав:

— Мені дуже мало відомо про те, як мій брат жив і що відчував протягом останніх років свого життя, але знаєш, Деннісе, я впевнений в одному. Коли він відчув, у 1965-му чи коли там, що настала пора відправити машину на відпочинок, він поставив її в гараж. А коли відчув, що час виставити її на продаж, він виставив її на продаж.

Джордж ненадовго замовк.

— І я не маю чого більше тобі сказати, крім того, що я вважаю, твій друг буде щасливішим, якщо спекається тієї машини. Я уважно до нього придивився, до твого друга. Зараз він зовсім не схожий на дуже щасливого юнака. Чи я помиляюся?

Це запитання змусило мене глибоко замислитися. Ні, зі щастям Арні був на «ви», причому завжди. Але, поки не закрутилося те все з «плімутом», він здавався принаймні задоволеним, ніби уклав з життям якийсь modus vivendi^[61]. Не зовсім щасливий, але бодай придатний для роботи.

— Ні, — відповів я. — Не помиляєтесь.

— Я не думаю, що братова машина зробить його щасливим. Якщо вже на те пішло, то все буде якраз навпаки, — і він, наче прочитавши думки, що крутилися в моїй голові кілька хвилин тому, продовжив: — Знаєш, я не вірю в прокляття. І в привидів теж, і взагалі в надприродне. Зате я вірю, що емоції й події лишають по собі, як би це сказати… тривкий резонанс. Може бути навіть так, що емоції комунікують між собою за певних обставин, якщо обставини були достатньо дивними… так пакет з молоком насититься пахощами харчів зі спеціями, якщо лишити його відкритим у холодильнику. А може, це просто мої сміховинні вигадки. Може, мені просто було б легше на душі, якби я знав, що автівку, у якій подавилася на смерть моя небога й наклала на себе руки моя невістка, спресували в куб металу, позбавленого будь-якого значення. Імовірно, усе, що я відчуваю, — це гнівне прагнення зробити все як слід.

— Містере Лебей, ви казали, що найняли людину, яка доглядатиме за будинком вашого брата, поки ви його не продасте. Це правда?

Він неспокійно посовався в кріслі.

— Ні, неправда. Я збрехав під дією імпульсу. Мені не сподобалася думка про те, що та машина може повернутися в той гараж… наче дорогу додому знайде. Якщо існують емоції та почуття, що досі живуть, то вони живуть там, як і в самій тій істоті, — і дуже швидко він виправився: — У машині.

Невдовзі після того я попрощався й поїхав додому, світячи собі фарами в темряві й розмірковуючи над усім, що почув од Лебея. Цікаво було б дізнатись, чи для Арні мало б якесь значення, якби я розказав йому, що в тій машині з однією людиною стався нещасний випадок, який призвів до смерті, а інша всередині й померла. Насправді я здогадувався, що на нього це не вплине зовсім ніяк; по-своєму Арні міг бути достоту таким же впертим і непоступливим, як і Роланд Лебей. Цілком переконливо це довела гарна сценка між ним і його батьками, що розігралася через машину. Те, що він і далі відвідував курси автомеханіки в лібертівілльській шкільній версії ДМЗ^[62], теж було тому підтвердженням.

Згадалося, як Лебей сказав: «Мені не сподобалася думка про те, що та машина може повернутися в той гараж… наче дорогу додому знайде».

Також він сказав, що брат возив її кудись на технічне обслуговування. А єдиним автосервісом в Лібертівіллі, де можна було робити це власноруч, був гараж Вілла Дарнелла. Звичайно, в 1950-ті міг бути ще якийсь такий, але я в цьому дуже сумнівався. У душі я вірив в інше: Арні ремонтував Крістіну там, де над нею вже працювали раніше.

Працювали. Саме в минулому часі. Через бійку з Бадді Реппертоном Арні тепер боявся її там залишати, тож, можливо, та дорога до минулого Крістіни тепер теж була закрита.

І, авжеж, ніяких проклять не існувало. Навіть Лебеєва ідея про тривкі емоції була дуже притягнута за вуха. Я сумнівався, що він сам у це вірив. Лебей показав мені давній шрам і промовив слово «помста». І то було значно ближче до правди, ніж якась надумана надприродна хрінь. Авжеж.

Ні; я мав сімнадцять років, наступного року збирався в коледж і не вірив у такі штуки, як прокляття й емоції зі шлейфом, який потроху гіркне, розлите молоко мрій. Я б нізащо не визнав перед вами, що минуле має здатність тягнути свої страхітливі руки мерця в бік живих.

Але зараз я трохи старший.

13 / Пізніше того вечора

Мама з Елейн уже полягали спати, але тато сидів перед телевізором, дивився новини об одинадцятій.

— Деннісе, де ти був? — спитав він.

— У боулінгу, — відповів я. Брехня зірвалася з губ природно й невимушено. Я не хотів, щоб тато довідався про всю цю історію. Вона була дивною, але недостатньо, щоб становити більш ніж помірну цікавість. Принаймні таке розумне пояснення я собі вигадав.

— Телефонував Арні, — сказав тато. — Просив, щоб ти йому передзвонив до пів на дванадцяту чи десь так.

Я зиркнув на наручний годинник. Ще тільки одинадцята двадцять. Але чи не досить з мене Арні та його проблем як на один день?

— Ну?

— Що «ну»?

— Ти йому передзвониш?

Я зітхнув.

— Так, мабуть, треба.

Я пішов на кухню, збацав собі холодний сендвіч із курятиною, налив склянку гавайського пуншу (гидота, але я люблю) і набрав номер телефону Арні. Трубку підняв він сам, після другого гудка. Голос у нього звучав щасливо й радісно.

— Денніс! Де ти був?

— У боулінгу, — сказав я.

— Слухай, я сьогодні ходив до Дарнелла. І вгадай що! Деннісе, це так круто! Він вигнав Реппертона! Реппертона вже нема, і я можу лишитися!

Знову в животі заворушилося те відчуття несформованого жаху. Я поклав сендвіч на стіл. Їсти раптом розхотілося.

— Арні, ти думаєш, повертати її в той гараж — така вже вдала думка?

— Ти про що? Реппертона виперли. Ти вважаєш, що це погана ідея?

Я згадав, як Дарнелл наказав Арні заглушити двигун, поки його машина не зачмихала весь простір його бруднющого гаража, і як Дарнелл сказав Арні, що не терпітиме херні від такого малого, як він. Я згадав, як присоромлено Арні відвів очі, коли розказував, що йому виділили час на підйомнику, щоб поміняти масло, за те, що він виконав «кілька доручень» для Дарнелла. Я здогадувався, що для Дарнелла перетворити Арні на свою ручну морську свинку — неабияка розвага. Інші завсідники й друзяки з покеру животи собі понадривають від сміху. Арні, збігай по каву, Арні, принеси пончиків, Арні, занеси туалетний папір у нужник і заклади паперових рушників у пристрій «Ніброк». «Гей, Вілле, а що то за чотириокий у туалеті шурує?» — «А, той? Та то Канніґем. Його предки — учителі в коледжі. А він тут післядипломну гімнячу підготовку проходить». І всі зарегочуть. Арні стане місцевим блазнем у гаражі Дарнелла на Гемптон-стрит.

Про все це я подумав, але вголос не сказав. Подумав, що Арні й сам може визначитися, у що вступає: у воду чи в лайно. Так не могло тривати вічно — Арні був занадто розумним. В усякому разі, я на це сподівався. Він був негарним, але не дурним.

— Вигнання Реппертона — це якраз хороша ідея, — сказав я. — Просто я думав, що перекантуватися в Дарнелла — то типу тимчасово. Арні, двадцятка на тиждень — це дуже жирно, там же ще за інструменти платити треба, за підйомник і всі ті фіґлі-міґлі.

— Тому я й подумав, що орендувати гараж у пана Лебея було б дуже класно, — відповів Арні. — Навіть за двадцять п’ять на тиждень — і то мені було б не так скрутно.

— Ну от, власне. Якщо даси в газету оголошення, що тобі потрібен гараж, то неодмінно щось…

— Ні, ні, дай договорити, — Арні все ще був на підйомі. — Коли я прийшов туди сьогодні вдень, Дарнелл одразу відвів мене вбік. Попросив вибачення за знущання, які мені довелося терпіти від Реппертона. Сказав, що недооцінював мене.

— Він таке сказав? — повірити я ще міг, а от довіряти цим словам би не став.

— Ага. Він спитав, чи не хочу я підзаробити в нього — десять чи, може, двадцять годин на тиждень після школи. Ховати деталі на зберігання, змащувати підйомники — усяке таке. І місце для машини він мені виділить за десятку на тиждень, за інструменти й підйомник платитиму половину вартості. Як тобі таке?

Я подумав, що, по-моєму, це занадто, бля, привабливо, аби бути правдою.

— Арні, обережніше там, бережи свій зад.

— Що?

— Тато каже, Дарнелл — шахрай.

— Я нічого такого не бачив. Деннісе, я думаю, то все балачки. Він просто галасливий, і більш нічого, така моя думка.

— Я просто кажу, щоб ти нашорошив вуха, от і все, — я переклав телефонну слухавку до іншого вуха і відсьорбнув гавайського пуншу. — Тримай очі широко розплющеними й бігом вшивайся за перших ознак халепи.

— Ти зараз говориш про щось конкретне?

Я згадав про темні історії з наркотиками й ще конкретніші — про крадені тачки.

— Та ні, — сказав я. — Просто я йому не довіряю.

— Ну… — із сумнівом протягнув він, потім трохи помовчав, а далі перескочив на вихідну тему — Крістіну. Про що б не була розмова, він завжди повертався до Крістіни. — Але, Деннісе, для мене це прорив, справжній прорив. Якщо все вдасться. Крістіна… на неї боляче дивитися. Я вже трохи її підрихтував, але таке враження, що на кожну відремонтовану деталь виникає чотири невідремонтовані. Є такі, що я навіть не знаю, як до них братися, але я навчуся.

— Ага, — сказав я і відкусив шматок сендвіча. Після розмови з Джорджем Лебеєм мій ентузіазм щодо Крістіни, коханої дівчини Арні, пробив позначку нуль градусів і попрямував у від’ємні регіони.

— Їй потрібно відрегулювати кути встановлення передніх коліс… чорт, їй і передні колеса потрібні, і нові гальмівні колодки… з кільцями ще повозитися… я можу спробувати відполірувати поршні… але всього цього я не зможу зробити зі своїм набором інструментів за сорок чотири бакси. Деннісе, ти розумієш, що я маю на увазі?

Він говорив так, наче благав у мене схвалення. Відчуваючи, як шлунок каменем опускається в надра живота, я раптом згадав хлопця, з яким ми разом ходили до школи. Фредді Дарлінгтон, так він звався. Фредді не був запальним і веселим заводіякою, зате мав добре почуття гумору та й взагалі був нормальним хлопцем. А тоді стрів якусь простигосподи з Пенн-Гілл — реальну простигосподи, таку, що радісно роту солдат через себе пропустить, футбольну команду, будь-який пейоратив на вибір. Пика в неї була лиха й тупа, схожа на задню частину вантажівки «Мак», а ще вона вічно жувала жуйку. Навколо неї вічно незнищенною хмарою висів сморід «Джусі Фрут». Вона завагітніла десь приблизно під ту саму пору, як на неї запав Фредді. Я завжди здогадувався, що його на ній повело тому, що вона була першою дівчиною, з якою він дійшов до кінця, бо вона йому дозволила. І от що відбувається: він кидає школу, знаходить собі роботу на складі, принцеса розроджується немовлям і він приходить із нею на вечірку після випускного в передостанньому класі, і хоче, щоб усе було по-старому, тоді як усе зовсім не по-старому; вона своїми дохлими презирливими очиськами задивляється на нас, усіх хлопців, її щелепи ходять ходором, наче в корови, яка надибала особливо смачну пережовану жуйку, і всі ми чуємо новини: вона знову ходить у боулінг, знов ходить у спортзал, на піцу до Джино, катається на машині, поки Фредді гне спину на роботі; вона знов пропускає через себе футбольні команди й роти солдат, гарує дуже тяжко. Я знаю, кажуть, що стоячий прутень совісті не має, але зараз я вже можу вам сказати, що деякі пизди мають зуби, і коли я дивився на Фредді, ззовні старішого на десять років за свій вік, мені плакати хотілося. І коли він говорив про неї, то в його голосі лунали ті самі благальні нотки, як оце зараз в Арні — «Пацани, правда ж, вона нічого така? Правда ж, вона хороша, пацани, скажіть? Я ж не сильно все проїбав? Тобто це ж, мабуть, просто сон, нічне жахіття, і я скоро прокинусь, адже так? Так? Так?»

— Авжеж, — сказав я в трубку. Ціла та тупа й бридка історія з Фредді Дарлінгтоном промчала перед моїм внутрішнім зором приблизно за дві секунди. — Я розумію, що ти маєш на увазі, Арні.

— Добре, — з полегкістю видихнув він.

— Просто бережи свій зад. А коли повернешся в школу, бережи вдвічі сильніше. Тримайся подалі від Бадді Реппертона.

— Угу. Ясний пень.

— Арні…

— Що?

Я замовк. Хотілося спитати в нього, чи не згадував Дарнелл, бува, про те, що Крістіна вже бувала в його майстерні, якщо він її впізнав. А ще більше кортіло розказати, що сталося з пані Лебей та її маленькою донечкою Ритою. Але я не міг. Він би одразу викупив, звідки в мене інформація. А у своєму вразливому стані через ту срану машину він би ще, чого доброго, подумав, що я в нього за спиною щось мутив — і загалом, так воно й було. Та сказати йому про це означало поставити хрест на нашій дружбі.

Крістіни з мене було більш ніж досить, але я любив Арні. А це значило, що ці двері потрібно зачинити назавжди. Більше жодних розпитувань тихцем. І жодних нотацій.

— Нічого, — відповів я. — Просто хотів сказати, що ти знайшов дім для своєї іржавої бляшанки. Вітання.

— Деннісе, ти там щось їси?

— Ага, сендвіч з курятиною. А що?

— Ти жуєш мені у вухо. Такі гидкі звуки.

Я став плямкати, та так гучно, як тільки міг. Арні вдав, що ригає. Ми обидва розсміялися, і це було весело — як у старі добрі часи, до того, як він одружився з тією тупою йобаною тачкою.

— Деннісе, ти засранець.

— Точно. У тебе навчився.

— Відвали, — сказав він і повісив трубку.

Я прикінчив свій сендвіч і гавайський пунш, помив тарілку та склянку й пішов у вітальню, готуючись у душ і спати. Я був розбитий.

Десь у процесі нашої телефонної розмови я чув, як вимкнувся телевізор, і вирішив, що батько пішов нагору. Але він не пішов. Він сидів у своєму м’якому кріслі з відкидною спинкою, сорочка була розстебнута на грудях. З якоюсь непевною тривогою я відзначив, як посивіло вже в нього на грудях волосся і як просвічує крізь волосся на голові настільна лампа, показуючи рожеву шкіру. Воно рідшало. Мій батько вже не був юним хлопцем. Зі ще більшим неспокоєм я усвідомив, що за п’ять років, на той час, коли я теоретично закінчу університет, йому буде вже п’ятдесят і на голові з’явиться лисина — утілення стереотипного бухгалтера. П’ятдесят за п’ять років, якщо його не доб’є ще один інфаркт. Перший був не важким — без рубця в міокарді, сказав він мені якось, коли я спитав. Але він не намагався мене переконати, що наступний інфаркт малоймовірний. Я знав, що це не так, і мама знала, і він сам. Тільки Еллі досі вважала його невразливим — але чи не помітив я, як у її очах раз чи два промайнув сумнів? Здається, помітив.

Раптова смерть.

Я відчув, як ворушиться волосся на голові. Раптово. Випростуючись біля стола, хапаючись за груди. Раптово. Випускаючи з рук ракетку на тенісному корті. Вам не хочеться думати, що таке може статися з вашим батьком, але іноді ці думки просто приходять. Бог свідок, приходять.

— Я випадково дещо підслухав, — сказав він.

— Справді? — з пересторогою.

— Деннісе, Арні Каннінґем вступив у відро чогось теплого й коричневого?

— Я… я точно не знаю, — повільно відповів я. Ну бо, насправді, що там я знав? Плітки, та й усе.

— Хочеш про це поговорити?

— Не зараз, тату, якщо ти не проти.

— Добре, — кивнув він. — Але якщо… як ти сказав по телефону, за перших ознак халепи, заради Бога, розкажи мені, що відбуватиметься. Згода?

— Так.

— Добре, — я вже рушив до сходів і майже до них дійшов, коли він зупинив мене, сказавши: — Знаєш, я майже п’ятнадцять років вів бухгалтерію Вілла Дарнелла й заповнював для нього декларації з податку на прибуток.

Дуже здивований, я обернувся до нього.

— Ні. Я цього не знав.

Тато посміхнувся. Такої посмішки я в нього не бачив ніколи. Мама, може, й бачила кілька разів лише, а сестра — то, мабуть, ані разу. Спершу могло видатися, що та посмішка сонна, але якби ви придивилися, то помітили б, що ніяка вона не сонна — вона цинічна, жорстка і цілком свідома.

— Деннісе, зможеш тримати язика за зубами, якщо я тобі щось розкажу?

— Так. Думаю, що так.

— «Думаю» не годиться.

— Так. Зможу.

— Так краще. Я підбивав йому баланс до сімдесят п’ятого, а потім він найняв Білла Апшо з Монровілля.

Батько уважно на мене подивився.

— Я не казатиму, що Білл Апшо — шахрай, скажу тільки, що моральні принципи в нього такі прозорі, що крізь них газету можна читати. А торік він купив собі будинок в англійському стилі Тюдорів у Свіклі^[64] за триста тисяч доларів. К бісу процентну ставку, повний уперед.

Жестом правої руки він обвів наш власний будинок і опустив її на коліна. Вони з матір’ю купили його за рік до мого народження за 62 тисячі доларів (тепер він, напевно, коштував 150 тисяч) і тільки недавно отримали повідомлення від банку про повну сплату іпотеки. Наприкінці минулого літа ми влаштували з цієї нагоди невеличку вечірку на задньому дворі: тато розпалив мангал, настромив рожевий аркуш на довгу виделку й дав кожному з нас потримати над жаром, аж поки папірець не згорів повністю.

— Не тюдорівський особняк, правда, Деннісе? — спитав він.

— Та нічого, — я повернувся від сходів і сів на канапу.

— Ми з Дарнеллом розійшлися нормально, досить-таки по-дружньому, — провадив тато, — хоча я про нього був не надто високої думки. Я вважав його падлюкою.

Я підтвердив легким кивком голови, бо мені сподобалося: це слово описувало мої інтуїтивні відчуття щодо Вілла Дарнелла краще за будь-які матюки.

— Але між особистими стосунками і діловими величезна різниця. У цьому бізнесі одне з двох: або ти швидко цього вчишся, або ти здаєшся й ідеш по хатах продавати щітки «Фуллер». Наші ділові взаємини були хорошими, поки вони тривали… от тільки далі так тривати не могло. Саме тому я й вирішив з ним розпрощатися.

— Я щось не дуже розумію.

— Постійно припливала готівка. Великі суми готівкою без чіткого походження. За вказівкою Дарнелла я вкладав її у дві корпорації — «Сонячний обігрів Пенсильванії» та «Продаж квитків у Нью-Йорку». Тупіших назв для корпорацій я зроду не чув. Зрештою я не витримав і поїхав з ним побачитись, бо хотів викласти всі карти на стіл. Я висловив йому свою професійну думку: якщо його перевірить Податкове управління чи податківці зі Співдружності Пенсильванія^[65], йому доведеться чимало пояснювати, і невдовзі я забагато знатиму, щоб бути для нього цінним кадром.

— І що він сказав?

— Він почав танцювати, — відповів тато; та сонна цинічна посмішка все ще не сходила з його обличчя. — У моїй справі ти починаєш ознайомлюватися з кроками цього танцю на той час, коли тобі виповниться тридцять вісім чи десь так…. тобто якщо ти добре знаєш свою справу й досягнув у ній сяких-таких успіхів. А я все-таки дещо вмію. Починається танець із того, що людина питає тебе, чи задоволений ти своєю роботою, чи вистачає платні. Якщо ти скажеш, що любиш свою роботу, але заробляти міг би й більше, людина заохочує тебе розказати про всі тягарі на твоїй спині: будинок, машину, університетську освіту дітей — а може, у тебе дружина любить одягатися трохи дорожче, ніж вона може на даний момент собі дозволити… розумієш?

— Промацує?

— Зондує ґрунт, — і він розсміявся. — Але так. Цей танець точнісінько такий самий манірний, як менует. Ті самі фрагменти малюнку, паузи, кроки. Після того, як людина довідається, які фінансові тягарі тобі прагнеться з себе скинути, тебе починають розпитувати, які речі тобі хотілося б мати. «Кадилак», літній будиночок у горах Кетскіллз^[66] чи Поконо. Чи, може, яхту.

Почувши це, я аж скинувся, бо знав, що тато хоче яхту понад усе на світі; кілька разів у сонячні літні пообіддя я ходив з ним на пристані для яхт на озерх Короля Георга і Пассіонкі. Він прицінювався до маленьких яхт, і я бачив у його очах тужливий і замріяний вираз. Тепер я розумів. Вони були для нього недосяжні. Може, якби його життя повернуло в інший бік — якби не було дітей, яких треба вивчити в університеті, приміром — усе б склалося інакше.

— І ти відмовився? — спитав я.

Він знизав плечима.

— Я чітко дав зрозуміти, що танцювати не хочу. По-перше, це б означало вгрузати в подальші стосунки з ним, а як я вже сказав, на мою думку, він — непотріб. А по-друге, усі ці люди феноменально тупі в усьому, що стосується цифр, — ось чому стількох із них засудили за несплату податків. Вони думають, що нелегальні прибутки можна заховати. Вони цього певні, — тато розсміявся. — Вони всі поділяють містичну ідею про те, що гроші можна відмити так, як відмиваєш одяг, тоді як усе, що з ними можна зробити насправді, — жонглювати доти, доки якийсь уламок не гепнеться вниз і не розтрощить тобі голову.

— То причини були в цьому?

— Дві з трьох, — тато подивився мені в очі. — Деннісе, я не якийсь там сраний шахрай.

Тієї миті між нами виник дивний електричний зв’язок. Навіть зараз, коли минуло вже чотири роки, у мене біжать мурахи по шкірі на саму згадку про це, хоча не певен, чи зможу вам адекватно пояснити. Не те, щоб того вечора він уперше за весь час поставився до мене як до дорослого; і навіть не те, щоб він показав мені мрійника, мандрівного лицаря, що ховався під личиною стриманого чоловіка, який бореться за виживання в брудному шахрайському світі. Я думаю, головним було те, що я відчув його як реальність, як людину, яка існувала задовго до того, як на сцену вийшов я, людину, яка вже з’їла свою частку бруду. У ту мить, здається, я міг, не соромлячись, уявити, як він кохається з моєю матір’ю, як вони обоє пітніють і щосили стараються дійти до фінішу.

А тоді він опустив погляд, зніяковіло всміхнувся й хрипким голосом спародіював Ніксона (а це він дуже добре вмів):

— Ви, народ, заслуговуєте знати, чи ваш батько — крутій. Так от, я не крутій. Я міг узяти гроші, але це… кгм-кгм!.. це було б неправильно.

Я розсміявся — може, занадто голосно, через полегшення напруги. Я відчув, як тікає та мить, і хоч десь глибоко в душі я не хотів, щоб вона минала, та водночас мені цього й хотілося. Надто вже вона була інтенсивна. Мабуть, і тато це відчував.

— Ц-с-с, матір розбудиш, вона нам обом чортів дасть за те, що так пізно, а ми не спимо.

— Так, вибач. Тату, а ти знаєш, чим він промишляє? Дарнелл?

— Тоді я не знав. Та й не хотів знати, бо в такому разі був би співучасником. Свої здогади в мене були, дещо чув. Крадені машини, здається, — не те щоб він пропускав їх через той свій гараж на Гемптон-стрит; він же не зовсім бовдур, а лише ідіоти серуть там, де їдять. Може, ще й грабунки до всього.

— Зброя і все таке? — трохи хрипким від хвилювання голосом спитав я.

— Та ні, це занадто романтично. Якби довелося вгадувати, я б сказав «цигарки». Цигарки й алкоголь, два давні безвідмовні резерви. Контрабанда — наприклад, феєрверки. Може, зрідка партії мікрохвильовок чи кольорових телевізорів, якщо ризик не надто значний. Було йому чим займатися всі ці роки.

Тато подивився на мене спокійним і розсудливим поглядом.

— Деннісе, він робив правильні ставки. Але й щастило йому довгий час теж. Хоча, може, йому й не потрібне було везіння тут, у цьому містечку. Якби йшлося тільки про Лібертівілль, то він міг провертати свої оборудки довіку, в усякому разі доти, доки не впаде мертвим від серцевого нападу. Але податківці штату — піщані акули, а федерали — акули-людожери. Йому щастило, але одного прекрасного дня вже зовсім скоро вони всі зваляться йому на голову, як Великий китайський мур.

— А ти… ти щось чув?

— Ані шепоту. Та й не хочу. Але мені дуже подобається Арні Каннінґем, і я знаю, що тебе непокоїть уся ця історія з машиною.

— Ага. Він… тату, він не зовсім адекватно поводиться через неї. Знай торочить: машина, машина, машина.

— Так найчастіше трапляється з людьми, у яких у житті майже нічого немає, — сказав тато. — Часом це машина, часом — дівчина, іноді кар’єра чи музичний інструмент, або ж нездорова одержимість якоюсь відомою особою. Я вчився в університеті з високим потворним хлопцем, якого ми всі називали Лелекою. У Лелеки то була його іграшкова залізниця… він на іграшкових поїздах був повернутий з третього класу, а його залізниця була ледве не восьмим чудом світу. З «Брауна» він вилетів у другому триместрі першого курсу. Учився чортзна-як, геть з’їхав у навчанні, а все зводилося до вибору між коледжем і «Лайонелом»^[67]. Лелека вибрав поїздики.

— І що з ним сталося?

— Наклав на себе руки в шістдесят першому, — тато підвівся. — Я просто хочу сказати, що добрі люди часом сліпнуть, і не завжди це їхня вина. Можливо, Дарнелл забуде про нього — Арні стане просто ще одним хлопцем, що куйовдиться під машиною на своїй підкатці. Але якщо Дарнелл спробує його використати, ти, Деннісе, повинен стати його очима. Не дозволяй затягти його в танець.

— Гаразд. Я спробую. Але не знаю, чи багато зможу вдіяти.

— Так. Мені це знайомо. Ходімо нагору?

— Авжеж.

Ми піднялися на другий поверх, і попри виснажливу втому, я ще довго не міг заснути. День видався насичений. Нічний вітер за вікном тихо пошкрябував гілкою об стіну будинку, а десь далеко, у центрі міста, чути було, як розганяється на своєму «роді»^[68] якийсь малий — з таким звуком, наче відчайдушно схлипує-сміється в істериці жінка.

14 / Крістіна і Дарнелл

Днями пропадаючи на будівництві, а ночами вовтузячись із Крістіною, Арні не надто часто бачив своїх батьків. Стосунки в їхній сім’ї потроху ставали дуже напруженими й супроводжувалися тертям. Будинок Каннінґемів, де в минулому завжди панувала така приємна й спокійна атмосфера, перетворився на армійський табір збройного протистояння. Думаю, такий стан справ багато людей пам’ятають зі своїх підліткових років; власне, занадто багато людей пам’ятають. Тінейджеру вистачає егоїзму, щоб вважати, що він чи вона — перша людина на світі, яка відкрила для себе дещо (найчастіше це дівчина, але не обов’язково), а батьки занадто перелякані, і дурні, і ревниві власники, аби відпустити недоуздок. І батьки, і підлітки не без гріха. Часом робиться боляче й зашкалює жорстокість — нема війни бруднішої та запеклішої, ніж війна громадянська. А у випадку Арні вона була особливо запеклою, бо розрив стався так пізно і його батьки звикли, що завжди все виходить по-їхньому. Якщо я скажу, що вони розписали йому план життя, нічого несправедливого в цих словах не буде.

Тож коли Майкл і Реджина запропонували чотириденний вікенд у їхньому озерному котеджі на півночі штату Нью-Йорк перед початком школи, Арні погодився, хоча йому до зарізу потрібні були ті останні чотири дні, щоб попрацювати над Крістіною. Усе частіше й частіше на роботі він мені розказував, як він їм «покаже»; він збирався перетворити Крістіну на справжній «стріт-род» і «показати їм усім». Він уже запланував відреставрувати машину так, щоб повернути їй оригінальний колір — червоний і слонова кістка, після того, як завершить роботу з корпусом.

Але він усе-таки поїхав з ними, рішуче налаштований підтакувати й тягати себе за чуприну всі чотири дні та гарно провести час зі своїми предками — чи розважливо вдавати. Я заїхав до них ввечері напередодні їхнього від’їзду і з полегкістю відзначив, що батьки Арні простили мені гріх участі в афері з машиною (якої вони досі навіть не бачили). Очевидно, вони вирішили, що то була приватна одержимість сина. А мене це влаштовувало.

Реджина клопоталася з пакуванням речей. Арні, Майкл і я закинули їхнє олдтаунівське каное^[70] на багажник їхнього «скаута» і прив’язали. Коли це було зроблено, Майкл розпорядився (з усією величчю могутнього короля, що звертається до двох своїх улюблених підданих, наділяючи їх неймовірною ласкою), щоб Арні пішов у будинок і приніс кілька пляшок пива.

Арні, старанно витримуючи вираз і тон приголомшеної вдячності, сказав, що це було б супер. А йдучи, підморгнув у мій бік.

Майкл сперся на «скаут» і закурив сигарету.

— Денні, йому коли-небудь набридне та веремія з машиною?

— Не знаю, — відповів я.

— Хочеш зробити мені послугу?

— Так, звісно, якщо зможу, — обережно відгукнувся я. Чомусь не сумнівався, що він зараз попросить піти до Арні, зіграти роль голландського родича^[71] й спробувати «відговорити його».

Але натомість він сказав:

— Якщо матимеш час, поїдь до Дарнелла, поки нас не буде, і подивись, що він там уже встиг зробити. Мені цікаво.

— Чого це? — спитав я й одразу прикусив язика, бо запитання було збіса неввічливим. Але воно вже зірвалося.

— Бо я хочу, щоб він досягнув успіху, — просто відповів Майкл і кинув на мене швидкий побіжний погляд. — Реджина досі категорично проти. Якщо в нього є машина, це значить, що він дорослішає. А якщо він дорослішає, це значить… усяке різне, — не до ладу закінчив він. — Але я не так однозначно все сприймаю. Про мене не скажеш, що я категорично проти. Тепер уже ні. Ой, спершу він мене заскочив зненацька… уява вже намалювала мені картини, як перед нашим будинком висиджує якийсь дохлий собака, поки Арні вчиться в коледжі, або як на ранок ми знаходимо його мертвим, коли він уночі задихнеться від вихлопів.

Зненацька, зовсім непрохана, у голові зринула думка про Вероніку Лебей.

— Але тепер… — Майкл знизав плечима, ковзнув поглядом по дверях між гаражем і кухнею, кинув недокурок і розтер носком черевика. — Помітно, що він віддано працює. Він поставив на карту свою самоповагу. Я б хотів побачити, що він хоча б її заведе.

Можливо, на моєму обличчі промайнув якийсь вираз; коли Майкл заговорив знову, у його голосі лунали виправдальні нотки.

— Я ще не зовсім забув, як це — бути молодим, — сказав він. — Я знаю, що для хлопця віку Арні мати машину — це важливо. Реджині цього не зрозуміти. Її завжди забирали на машині. Вона ніколи не стикалася з проблемою того, хто має забирати. Я пам’ятаю, що машина важлива… якщо хлопець розраховує взагалі коли-небудь сходити на побачення.

Так от як Майкл собі це уявляв. Він вважав, що Крістіна — це засіб для досягнення мети, а не мета сама в собі. Цікаво, що б він подумав, якби я сказав йому, що Арні навряд чи зазирає далеко в майбутнє, йому б привести «плімут-фурію» в робочий стан, щоб легально можна було їздити. Цікаво, чи не викликало б це в нього занепокоєння.

Стукнули, зачиняючись, двері кухні.

— То як, з’їздиш, подивишся?

— Мабуть, так, — відповів я. — Якщо хочете.

— Дякую.

Арні повернувся з пивом.

— За що тобі дякують? — спитав він у Майкла. Голос у нього звучав легко і з гумором, але погляд насторожено перебігав од батька до мене. Я знову відзначив про себе, що зі шкірою на обличчі в нього проблем поменшало, вона вирівнялася. Уперше ці два поняття — «Арні» та «побачення» — не здавалися взаємовиключними. Мені спало на думку, що його обличчя тепер було майже гарним — не таким гарним, як у кремезного короля випускного з квадратною щелепою, але цікавим, одухотвореним. Хлопцем у Розанниному стилі він би не був ніколи, але…

— За допомогу з каное, — недбало відповів Майкл.

— А.

Ми випили пиво. Я поїхав додому. Наступного дня щаслива трійця вирушила разом у Нью-Йорк, на мій здогад — аби віднайти сімейну єдність, утрачену в останній третині літа.

За день до того, як вони мали повернутися, я з’їздив у гараж до Дарнелла — щоб задовольнити не лише цікавість Майкла Каннінґема, а й власну.

Гараж, що стояв перед звалищем уживаних машин, яке простягалося вперед на квартал, у світлі дня був десь приблизно таким самим привабливим, як і того вечора, коли ми привезли Крістіну — вражав усією чарівністю дохлого ховраха.

Я поставив свою машину на порожнє місце перед пересувною автомайстернею, якою теж володів Дарнелл, — добре укомплектованою головками блоків циліндрів «Ф’юеллі», коробками передач «Гарст» і нагнітачами «Рем-Джетт» (для всіх тих роботяг, яким доводилося підтримувати свої старі авта в робочому стані, щоб безперебійно добувати своїм сім’ям хліб, жодних сумнівів), не кажучи вже про широчезний вибір гігантських шин-мутантів і розмаїття колісних дисків. Зазирати у вікно пересувної автомайстерні Дарнелла було однаково що дивитися на якийсь божевільний автомобільний Діснейленд.

Я вийшов з машини й попростував гудроновим покриттям до гаража, туди, де лунав перестук інструментів, перегукувалися люди, стрекотіли автоматні черги пневматичних гайковертів. Біля одного з гаражних боксів слизький на вигляд тип у потрісканій шкірянці робив щось дивне зі старим моциком Бе-Ес-A — чи то знімав випускний колектор, чи то ставив його назад. На лівій щоці в нього розсипалися сліди асфальтової хвороби^[72]. На спині куртки був намальований череп у зеленому береті з чарівним гаслом унизу: «УБИВАЙ ЇХ УСІХ, А ГОСПОДЬ СВОЇХ УПІЗНАЄ»^[73].

Він вирячився на мене налитими кров’ю, божевільними очиськами Распутіна й перевів погляд на те, що робив. Біля нього лежав на землі розкладений хірургічний набір інструментів, і на кожному стояв тиснений штамп «ГАРАЖ ДАРНЕЛЛА».

Простір усередині гаража повнився виразними відлуннями стукоту інструментів і голосів людей, що ремонтували машини й вигукували прокльони тим купам заліза на колесах, над якими трудилися. Незмінні матюки, і незмінно адресовані істотам жіночої статі: ану йди сюди, сука така, та злазь же ти, пизда смердюча, Ріку, а йди-но сюди, поможи зняти цю манду.

Я роззирнувся в пошуках Дарнелла й ніде його не побачив. На мене ніхто не звернув особливої уваги, тому я рушив до двадцятого боксу, де носом уперед стояла Крістіна, так, неначе я мав повне право бути в тому гаражі. У боксі праворуч двоє товстунів у футболках ліги боулінгу чіпляли дах на кузов пікапа, що бачив кращі часи. Бокс з іншого боку був порожнім.

Наближаючись до Крістіни, я відчув, як у душу закрадається знайомий холодок. Ніби й безпричинно, але я нічого не міг удіяти, щоб його зупинити — і, навіть не думаючи, повернув трохи ліворуч, до порожнього боксу. Я не хотів опинитися перед нею.

Першою думкою було те, що шкіра Арні покращується в тандемі з Крістіною. Другою — що він робить ремонт якось дивно й безсистемно… не схоже на Арні, він зазвичай діяв дуже методично.

Покручену, погнуту антену замінила нова, рівнесенька, що виблискувала під лампами денного світла. Половину передньої решітки «фурії» було замінено; на іншій половині досі красувалися цятки та ямки від іржі. І було ще дещо…

Я обійшов її справа й, хмурячись, наблизився до заднього бампера.

«Ну, вона була на іншому боці, от і все», — подумав я.

Тому я підійшов до іншого боку, але й там її теж не було.

Я став біля задньої стіни боксу, усе ще хмурячись, намагаючись пригадати. Мене чомусь не покидала впевненість, що коли ми вперше її побачили на газоні в Лебея, з табличкою «ПРОДАЄТЬСЯ» на вітровому склі, то з одного боку чи з іншого ближче до заднього бампера на ній була добряча іржава вм’ятина — глибока така, мій дідусь завжди їх називав їх «кобила хвицьнула». Коли ми, бувало, їхали платною дорогою і проминали авто з великою вм’ятиною в корпусі, то дідо казав: «Гей, Денні, глянь! Її кобила ногою хвицьнула!» Мій дідо був з тих людей, у яких для всього знайдеться домашньо-ужитковий вислів.

Я вже почав думати, що мені приверзлося, та потім злегка хитнув головою. Думати так було необачно. Вм’ятина була; я чітко її запам’ятав. Те, що її не було зараз, не означало, що її не було тоді. Очевидно, Арні її вирівняв і збіса багато зусиль доклав, щоб усе гарно замаскувати.

От тільки…

Жодних ознак, щоб він що-небудь робив. Ані ґрунтовки, ані сірої шпатлівки, ані полущеної фарби. Просто Крістінині кольори — тьмяний червоний і брудний білий.

Але ж вона була, щоб її чорти взяли! Глибока вм’ятина, заповнена клубком іржі, з одного боку чи з іншого.

Проте зараз вона стопудово зникла.

Я стояв серед брязкоту й гупання інструментів і машинерії, почуваючись дуже самотнім і зненацька — дуже переляканим. Усе було неправильно, усе було божевіллям. Він замінив радіоантену, коли вихлопна труба практично волочилася по землі. Він замінив половину решітки, а іншу залишив. Він розповідав мені про те, що треба міняти передні колеса, а сам натомість поміняв подерте накриття заднього сидіння на яскраво-червоне новеньке. Накриття переднього сидіння досі було запилюженим кошмаром, а з пасажирського боку стирчала пружина.

Мені все це нітрохи не подобалось. Усе це було божевіллям, зовсім не схоже на Арні.

У голові щось промайнуло, якийсь шлейф спогаду, і навіть не думаючи, я відійшов назад і подивився на всю машину — не на її деталі то тут, то там, а охопив поглядом усе. І все склалося; усе з клацанням стало на місце, та заразом повернувся й неприємний холодок.

Той вечір, коли ми привезли її сюди. Спущена шина. Заміна. Я дивився на нову покришку на старезній машині й думав, що від старої розвалюхи наче відламали шматочок і в тому місці прозирає нова машина — свіжа, осяйна, щойно з конвеєра того року, коли Айк був президентом, а Батиста^[74] все ще верховодив на Кубі.

Те, що я бачив зараз, нагадувало ті самі відчуття… от тільки замість єдиної нової шини були всякі різні деталі — антена, проблиск-підморгування нового хрому решітки, одна задня фара — яскраво-багряна, нове покриття на задньому сидінні.

Своєю чергою, це принесло з собою інший спогад — з дитинства. Ми з Арні щоліта їздили разом на два тижні в Літню біблійну школу, і щодня вчителька розказувала якусь біблійну історію, але не до кінця. Далі вона роздавала всім дітям по аркушу «магічного паперу». І коли потреш його краєм монетки чи боком олівця, то на білому проступала картинка — голуб, що приносить Ною в дзьобі маслинову гілку, поруйновані стіни Єрихона, усяке таке гарне й чудесне. Нас обох це зачаровувало — те, як поступово з’являлися картинки. Спочатку в порожнечі плавали тільки лінії… потім вони з’єднувалися з іншими лініями, набували послідовності… набували змісту…

Із жахом, що все наростав, я дивився на Крістіну, намагаючись позбутися відчуття, що в ній я бачу щось страхітливо подібне до тих магічних картинок про чудеса.

Мені кортіло зазирнути під капот.

Раптом здалося дуже важливим зазирнути під капот.

Я обійшов машину спереду (перед нею мені стояти не подобалося — без вагомої причини, просто не подобалося, і все) і пошукав ручку відмикання замка капота. Не намацав. Зрозумів, що вона, напевно, усередині.

Я знову рушив в обхід машини, та раптом побачив щось таке, що налякало мене ледь не до всирачки. На рахунок тієї вм’ятини, наче кобила хвицьнула, я, мабуть, міг помилятися. Я розумів, що не помиляюся, але в принципі…

Однак то було щось абсолютно інше.

Павутиння тріщин на лобовому склі зменшилося в розмірі.

Я був цілковито впевнений, що воно стало меншим.

Думки галопом помчали до того дня місяць тому, коли я забрів у гараж до Лебея, щоб подивитися на машину, поки Арні ходив до старого додому оформлювати угоду. Весь лівий бік вітрового скла був укритий павутинням тріщин, що розбігалися від центрального зигзагоподібного розлому, який, напевно, з’явився, коли в скло хтось поцілив каменюкою.

Тепер павутиння здавалося меншим, простішим — крізь нього можна було побачити салон машини, хоча раніше це було неможливо, я був у цьому певен («Звичайний оптичний обман, от і все», — прошепотів мені розум).

Та все ж я не міг не помилятися — бо це було неможливо. Просто неможливо. Вітрове скло можна замінити; за наявності грошей це не проблема. Але змусити сітку тріщин стиснутися…

Я видав ледь чутний смішок. То був непевний звук, і один з чоловіків, які натягували дах на пікап, глянув на мене якось дивно й щось сказав своєму приятелеві. То був непевний звук, але, може, кращий, ніж якби його не було зовсім. Авжеж, в усьому було винне світло, тільки воно. Уперше я машину побачив у сяйві сонця, що сідало за заході, — воно заливало пошкоджене вітрове скло; а вдруге я її угледів у півмороку Лебеєвого гаража. А тепер я дивився на неї під сяйвом тих прикріплених до високої стелі трубок денного світла. Три різні види світла, і все воно злилося в одну оптичну ілюзію.

Та все одно я хотів зазирнути під капот. Тепер ще більше, ніж до того.

Я обійшов машину з водійського боку й смикнув за дверцята. Вони не відчинилися. Замкнено. Ну звісно, усі чотири кнопки блокування дверей були опущені, Арні б не залишив її відчиненою тут, де будь-хто може залізти всередину й покопирсатися. Нехай Реппертона вже не було, але біологічний вид Козлинус був незнищенний, як бур’ян. Я знову засміявся — дурний старий Денніс — але цього разу мій сміх прозвучав ще пронизливіше й непевніше. Я вже почувався трохи одурманеним, як ото вранці після того, коли забагато викурив увечері травки.

Так, замкнути дверцята «фурії» було дуже природним вчинком. От тільки, коли я обходив машину вперше, мені здалося, що всі кнопки блокування дверцят було піднято.

Я знову повільно позадкував, роздивляючись машину. Вона досі була майже такою самою, як і раніше, іржавою купою брухту. Ні про що зокрема я не думав — у цьому я досить упевнений — хіба що десь на споді тліла невиразна думка про те, що вона ніби знала про мій намір залізти всередину й підняти капот.

А оскільки вона не хотіла, щоб я це зробив, то сама замкнула свої двері?

Думка була дуже кумедна. Така кумедна, що я знову розсміявся (на мене стали кидати погляди й інші люди, так, як зазвичай зиркають на тих, хто раптом без причини сміється, коли поряд з ними нікого нема).

На моє плече опустилася велика рука й розвернула мене. То був Дарнелл, і з кутика рота в нього стирчав недопалок сигари. Її кінець був мокрий і досить бридкий на вигляд. На носі в нього сиділи маленькі окуляри з половинчастими скельцями, і очі за ними дивились холодно та споглядально.

— Дитино, а що це ти робиш? — спитав він. — Це не твоя власність.

Чуваки з дахом на кузові пікапа вже витріщались на нас, не соромлячись. Один штовхнув ліктем іншого і щось йому прошепотів.

— Вона належить моєму другу, — сказав я. — Ми з ним разом її привозили. Ви, може, пам’ятаєте мене. Я був з великою пухлиною на шкірі кінчика носа і…

— Мені насрати, хай ти її навіть на скейтборді привіз, — перебив мене Дарнелл. — Це не твоя власність. Так що забирай свої несмішні жарти й вали звідси, малий. Щезни.

Батько мав рацію — Дарнелл таки був падлюкою. А я був би більш ніж радий щезнути звідти; на думку спадало щонайменше шість тисяч місць, де я б із більшим задоволенням побував того передостаннього дня своїх літніх канікул. Навіть у калькуттській чорній ямі^[75] — і там було б ліпше. Хай і ненабагато, та все одно ліпше. Але машина мене турбувала. Багато дрібничок складалися в одну велику сверблячку, яку просто-таки необхідно було розчухати. «Будь його очима», — сказав тато, і це здавалося слушним. От тільки проблема в тому, що я не міг повірити в те, що бачив.

— Мене звати Денніс Ґілдер, — сказав я. — Мій тато колись вів вашу бухгалтерію, адже так?

Він довго свердлив мене поглядом своїх холодних свинячих очиць, які не виражали геть нічого, і зненацька мене охопила впевненість у тому, що він зараз скаже: йому насрати, хто мій батько, мені пора щезнути, хай ці роботяги спокійно ремонтують свої машини, щоб могли годувати сім’ї. І так далі.

Але він усміхнувся — хоча його очей та усмішка не торкнулася зовсім.

— То ти малий Кенні Ґілдера?

— Так, це я.

Він погладив капот машини Арні блідим пухким ручиськом — на пальцях було два персні, і один з них був схожий на справжній діамантовий. Хоча що там може знати такий жовторотий, як я?

— Тоді ти в порядку. Якщо ти синок Кенні, — була така мить, коли мені здавалося, що він от-от запитає якесь посвідчення.

Двоє чоловіків поряд із нами пішли далі перетворювати пікап на фургон — очевидно, вирішили, що нічого цікавого більше не випливе.

— Ходім до мене в контору, поговоримо, — сказав Дарнелл, розвернувся і пошвендяв через увесь гараж, навіть не озирнувшись. Те, що я послухаюся, під сумнів не ставилось. Рухався він як корабель на всіх вітрилах: біла сорочка напиналась і клубочилася хвилями, ширина й обхват стегон і спини вражали своєю неможливістю. Дуже товсті люди завжди справляють на мене таке враження — наче я дивлюсь на щось виразно неможливе, на дуже добру оптичну ілюзію, — але це тому, що в нас у роду всі були худорлявими. Як на мою сімейку, я важковаговик.

Час від часу, ідучи дорогою до контори, скляна стіна якої виходила в гараж, Дарнелл зупинявся. Він трохи нагадував мені Молоха, божество, про яке ми читали на уроках «Витоків літератури» — того, яке буцімто могло зазирнути куди завгодно своїм єдиним червоним оком. До одного чоловіка Дарнелл проревів, щоб натягнув шланг на свій вихлоп, поки він його не витурив; до іншого щось прокричав про те, як «знов у Нікі спина викобенюється» (спричинивши цим несамовитий вибух реготу в них обох); ще до одного заволав, щоб позбирав ті йобані бляшанки з-під пепсі, він що, на смітнику народився? Вілл Дарнелл явно не підозрював про існування того, що моя мати завжди називала «нормальним тоном голосу».

Секунду-дві повагавшись, я рушив за ним. Цікавість ще нікого, здається, не довела до добра.

Контору було оздоблено в ранньоамериканському карбюраторному стилі — один із тих незліченних зашмарованих кабінетів, розкиданих від узбережжя до узбережжя по всій країні, що працює на гумі й бурштиновому золоті. На стіні висів засалений календар з пін-апом — білява богиня в шортиках і дуже відкритій блузці перелазить через сільський парканчик. Пластинки з назвами півдюжини компаній, що продавали автозапчастини. Стоси бухгалтерських книг. Старезний арифмометр. Була ще фотографія, Господи, помилуй нас усіх, Вілла Дарнелла у фесці шрайнерів^[76] на мацюпусінькому мотоциклику, який мав такий вигляд, неначе під його тушею от-от розвалиться. У повітрі витав запах давно викурених сигар і старого поту.

Дарнелл сів у поворотне крісло з дерев’яними бильцями. Подушка під ним зі свистом зітхнула, стомлено, але покірно. Він відкинувся на спинку. З порожньої голови керамічного негра-жокея взяв сірника. Чиркнув голівкою об смугу шмергелевого паперу, прикріплену до краю стола, і підпалив мокрий недопалок сигари. Зайшовся довгим нападом кашлю, від якого здіймалися й опадали великі об’ємні груди. Одразу за ним до стіни була приліплена картинка з котом Ґарфілдом. «Хочеш на екскурсію до Міста Розхитаних Зубів?» — запитував котяра, здійнявши лапу. То було неначе ідеальне втілення Вілла Дарнелла, падлюки-за-місцем-прописки.

— Малий, хо’ «пепсі»?

— Ні, дякую, — я сів на простий стілець навпроти нього.

Дарнелл подивився на мене — знову той холодний оцінювальний погляд — і кивнув.

— Як там тато, Деннісе? Серце в порядку?

— З ним усе добре. Коли я йому розказав, що Арні тримає тут машину, він одразу вас згадав. Каже, що зараз для вас підбиває баланс Біллі Апшо.

— Так. Тямущий хлопець. Тямущий. Не такий, як твій тато, але тямущий.

Я кивнув. Між нами запала мовчанка, і мені стало трохи ніяково. Зате Віллу Дарнеллу ніяково не було; з вигляду судячи, йому було ніяк. І той холодний оцінювальний погляд нікуди не подівся.

— Твій друзяка підіслав тебе глянути, чи Реппертона дійсно нема? — спитав він, та так несподівано, що я ледь не підскочив.

— Ні, — відповів я. — Зовсім ні.

— Ну то перекажи, що його нема, — продовжував Дарнелл, не звертаючи уваги на те, що я тільки-но сказав. — Розумака малий хитрозадий. Я їм кажу, коли свій брухт сюди притягують: мирися чи звалюй. Він працював на мене, потроху то те, то те робив, і, мабуть, надумав собі, що в нього вже є золотий ключик од сральника. Мала хитрозада смердючка.

Він знову розкашлявся, і цього разу напад тривав значно довше. Звучало це лячно, мене почало в тій конторі накривати клаустрофобією, хоч там і було вікно, яке виходило в гараж.

— Арні — хороший хлопчак, — через хвилину озвався Дарнелл, усе ще змірюючи мене своїм поглядом. Навіть коли він кашляв, той вираз не змінювався. — Він нормально підхопив естафету.

«І що робить?» — крутилося в мене на язиці, та спитати я просто не наважився.

Але Дарнелл усе одно розказав. Попри холодний погляд, у нього вочевидь було товариське бажання побазікати.

— Замітає підлогу, прибирає мотлох із гаражних боксів у кінці дня, веде облік інструментів, разом із Джиммі Сайксом їх інвентаризує. Тут у нас, Деннісе, з інструментами треба бути насторожі. Бо як тільки спиною до них повернешся, у них чогось виростають ноги, — він розсміявся, і кашель миттю переріс у свист. — Я ще йому загадав деталі чистити на задньому дворі. У нього вмілі руки. Умілі руки й поганий смак у виборі машин. Я такого чудовиська, як цей п’ятдесят восьмий, уже хтозна-скільки років не бачив.

— Ну, я думаю, для нього це хобі, — сказав я.

— Та ясна ж річ! — палко підтвердив Дарнелл. — Ясна річ, хобі. Головне, щоб він тут мені не роздовбав нею все навколо, як того босяка, того Реппертона. Але такого ще довго можна не ждати, скажи?

— Мабуть, ні. Вигляд у неї, скажімо так, пошарпаний.

— Якого хуя він з нею робить? — Дарнелл несподівано нахилився вперед, і його широчезні плечі піднялися до лінії росту волосся. Брови зійшлися на переніссі, й очі зникли, замість них лишилися хіба що два маленькі проблиски. — Якого хуя він виробляє? Я все життя в цьому бізнесі, але ніколи не бачив, щоб хтось отак по-чудернацькому ремонтував машину. Це якийсь жарт? Гра?

— Я вас не розумію, — сказав я, хоча насправді розумів. Я чудово його розумів.

— То я тобі намалюю картинку. Він привозить її сюди — і спершу робить усе, чого можна чекати. Та якого хріна, у нього ж зі сраки гроші не сиплються, правда? Якби сипались, він би сюди не приперся. Він міняє масло. Міняє фільтр. Змащування, лубрикація, а одного дня він притягує два нові «Фаєстоуни» на передні колеса, щоб доповнити ті два, що на задніх.

«Два на задніх?» — здивувався я, а потім подумав, що він просто купив три нові шини на додачу до тієї нової оригінальної, яку я купив того вечора, коли ми везли сюди машину.

— А тоді якось я приходжу, гля — а він поміняв «двірники», — вів далі Дарнелл. — Не те щоб дуже дивно, просто машина ще довго нікуди не поїде, ні під дощ, ні на сонце. Потім з’являється нова антена для радіо, і я думаю: «Він слухатиме радіо, поки буде тут вовтузитися з нею, і садитиме акумулятор». Тепер у нього одне сидіння накрите й піврешітки є. То що це таке? Гра?

— Не знаю, — сказав я. — А запчастини він купує у вас?

— Ні, — трохи роздратовано відповів Дарнелл. — Я не знаю, де він їх роздобуває. Та решітка… на ній ані цятки іржі нема. Він, мабуть, звідкись її замовив. У «Кастом Крайслер» у Нью-Джерсі чи ще в якомусь такому місці. Але де інша половина? У сраку запхав? Я ніколи не чув, щоб решітку продавали двома шматками.

— Я не знаю. Чесно.

Різким рухом він загасив сигару.

— Але не кажи мені, що тобі самому це не цікаво. Я бачив, якими очима ти дивився на машину.

Я знизав плечима.

— Арні не надто багато про неї говорить, — відповів я Дарнеллу.

— Не говорить, ще б пак. Він неговіркий сучий син. Але боєць. Той Реппертон не ту струну зачепив, коли поліз до малого Каннінґема. Якщо цієї осені він покаже себе з найкращого боку, то я, може, і знайду для нього постійну роботу. Джиммі Сайкс — добрий хлопчина, але в голові в нього тирса. — Очі Дарнелла міряли мене холодним поглядом. — Деннісе, як ти думаєш, з нього хороший робітник?

— Він нормальний.

— У мене тут клопоту вище даху, — сказав він. — Повно клопоту. Я даю в оренду вантажівки без бортів хлопцям, які хочуть перевезти свої гоночні авта у Філадельфію. Після перегонів я вивожу розбите на брухт. Помічники мені не завадять ніколи. Добрі надійні помічники.

І тут у мене виникла страшна підозра, що мене запрошують до танцю. Я квапливо підвівся, ледь не перекинувши стілець.

— Мені вже час іти, — сказав я. — А ще… містере Дарнелл… я був би вам дуже вдячний, якби ви не казали Арні, що я сюди приходив. Він… трохи болісно сприймає все, що стосується машини. Правду кажучи, це його батько просив подивитись, як у нього справи просуваються.

— Довелося йому трохи лайна вигребти на домашньому фронті, га? — повіки правого ока Дарнелла хитро зімкнулися, хоча до підморгування це не дотягувало. — Предки зжерли кілька фунтів проносного й поставали над ним, широко розставивши ноги?

— Ну таке, ви ж знаєте.

— Ще й як знаю, не сумнівайся, — одним спритним рухом він підвівся й поплескав мене долонею по спині, та так сильно, що я ледве на ногах утримався. Попри свистяче дихання й кашель, він був сильним. — Я б і так йому не сказав. — Він провів мене до дверей, не знімаючи руки з мого плеча, і це мене теж нервувало — і було трохи бридко.

— Мене ще от що турбує, — мовив він. — Я в цьому гаражі бачу сто тисяч машин за рік. Ну, може, не стільки багато, але ти ж розумієш, про що я. І я в них трохи тямлю. Знаєш, я міг би поклястися, що вже бачив цю тачку. Коли вона ще не була така вбита. Де він її взяв?

— Купив у чоловіка на ім’я Роланд Лебей, — відповів я, згадавши, як брат Лебея розповідав, що Лебей усе технічне обслуговування виконував сам у якомусь гаражі для мастаків. — Але цей чоловік уже помер.

Дарнелл зупинився, мов укопаний.

— Лебей? Роллі Лебей?

— Так, саме так.

— Військовий? У відставці?

— Так.

— Господи Ісусе, точно! Він її сюди привозив. Так регулярно, що годинник можна було звіряти, шість чи, може, вісім років, а потім приїздити перестав. Давно це було. А яке ж то було страшнюче мудило. Залий тому паразиту в горлянку окропу, то він кубиками льоду сцяв би. Ні з ким нормально поладнати не міг, — Дарнелл сильніше стиснув моє плече. — Твій друг Каннінґем у курсі, що Лебеєва жінка вкоротила собі віку в тій машині?

— Що? — удав я здивованого. Мені хотілося приховати від нього, що я дуже всім цим цікавився, та так, що після похорону розпитував Лебеєвого брата. Я боявся, що Дарнелл може переказати все Арні — разом з відомостями зі свого джерела.

Дарнелл розповів мені всю історію. Спершу донька, потім матуся.

— Ні, — сказав я, коли він закінчив. — Я більш ніж упевнений, що Арні про це не знає. Ви йому розкажете?

Знову погляд. Оцінювальний.

— А ти?

— Ні. Не бачу для цього причин.

— Тоді і я не буду. — Він відчинив двері, і після сигарного диму, що висів у конторі, мастке повітря гаража здалося мені мало не солодким. — Той сучий син Лебей, хай мені грець. Надіюся, він зараз проходить стройову підготовку в самому пеклі. — Кутики його рота на мить опустилися в злостивій гримасі, а потім він зиркнув на двадцятий бокс, у якому стояла Крістіна зі своєю старою поіржавілою фарбою, новою радіоантеною й половиною решітки.

— То ця сука знов тут, — сказав він і скоса зиркнув на мене. — Що ж, як-то кажуть, скільки бур’ян не зрубуй, а однаково виросте.

— Так, — погодився я. — Здається, так і кажуть.

— Бувай, малий, — Дарнелл увіпхнув до рота свіжу сигару. — Привіт від мене папахену.

— Перекажу.

— І скажи Каннінґему, хай стережеться того босяка Реппертона. Чогось мені здається, що то такий, що може й каменюку за пазухою тримати.

— Мені теж так здається, — кивнув я.

Я пішов геть з гаража, зупинившись тільки раз — щоб озирнутися на машину. Але яскраве світло дня сліпило очі, тому Крістіна губилася серед тіней, сама була тінню. «Скільки бур’ян не зрубуй, а однаково виросте», — сказав Дарнелл. І ці слова переслідували мене до самого дому.

15 / Футбольні прикрощі

Почалася школа, і тиждень чи два нічого особливого не відбувалося. Арні не довідався, що я їздив у гараж, і мене це тішило. Не думаю, що він би тепло сприйняв цю новину. Дарнелл тримав рота на замку, як і обіцяв (тільки, певно, з власних міркувань). Одного дня по обіді я зателефонував Майклові, коли точно знав, що Арні працює в гаражі. Я розповів, що він трохи щось зробив з машиною, але до виїзду на вулицю ще ой як далеко. Я сказав йому, що моє враження таке, ніби Арні там теліпається, як гівно в ополонці. Майкл сприйняв новину з полегкістю, до якої домішувався подив, але на тому було й усе… до часу.

Сам Арні траплявся мені проблисками, ніби явище, яке бачиш тільки краєм ока. Він вештався в коридорах, і ми разом ходили на три курси, а часом він заходив до мене після школи чи у вихідні. Подеколи справді здавалося, що жодних змін не відбулося взагалі. Але в Дарнелла він проводив набагато більше часу, ніж у мене вдома, а в п’ятничні вечори з дарнеллівським недоумкуватим посіпакою Джиммі Сайксом вирушав на гоночний трек Філлі-Плейнз. Вони там об’їжджали спортивні авто й гоночні машини класу «Чарджер»^[78], переважно «камаро» й «мустанги» з вибитим склом і вставленими трубчастими каркасами для захисту гонщика. Вони спускали їх з дарнеллівської вантажівки без бортів, а поверталися зі свіжим брухтом для автомобільного кладовища.

Десь приблизно о цій порі Арні пошкодив спину. Травма була несерйозною — в усякому разі, так він стверджував, — але мама практично відразу помітила, що з ним щось негаразд. Якось у неділю він зайшов до нас подивитися гру «Філліз» (які того року впевнено прямували фінішною прямою до помірної слави) і під час третього іннінгу встав, щоб принести нам по склянці помаранчевого соку. Мама сиділа на дивані біля батька, читала книжку. Коли Арні зайшов, вона підвела погляд і зауважила: «Арні, ти кульгаєш».

Мені здалося, що на обличчі Арні промайнув здивований від несподіванки вираз — потайливий, мало не винуватий. Та якщо він і виник, то вже за секунду його вже не було.

— Та мабуть, учора ввечері потягнув спину на Плейнз, — він подав мені мою склянку соку. — Джиммі Сайкс заглушив останнє старе дрантя за секунду до того, як воно опинилося в кузові вантажівки. У мене на очах воно скотилося назад, а потім ми ще дві години мучилися з тим, як його знов завести. Тому я його підштовхнув. А даремно.

Як на таке незначне накульгування, він занадто детально все пояснив, але в цьому я теж міг помилятися.

— Ти маєш уважніше ставитися до своєї спини, — суворим тоном промовила мама. — Господь…

— Мамо, а можна ми подивимося гру? — перебив я.

— …дав тобі лише одну, — закінчила вона.

— Так, місіс Ґілдер, — слухняно мовив Арні.

У вітальню забрела Елейн.

— А сік ще лишився, чи ви, дубоголові, усе вижлуктили?

— Ой, відчепися! — прогорлав я. На екрані саме стався сумнівний момент у грі, а я все пропустив.

— Деннісе, не кричи на сестру, — пробурчав батько з глибин журналу «Хобіїст», який саме читав.

— Еллі, там ще багато лишилося, — заспокоїв її Арні.

— Іноді, Арні, — сказала йому Елейн, — ти здаєшся мені майже схожим на людину. — І побігла на кухню.

— Деннісе, я майже схожий на людину! — прошепотів до мене Арні, відчутно перебуваючи на межі сліз вдячності. — Ти чув? Я майже людиииина.

Може, це спогади (чи уява) грають зі мною злий жарт і змушують думати, що його гумор тієї миті був натягнутий, несправжній, лише про людське око. Але, справжній цей спогад чи фальшивий, тему його спини облишили, хоча те шкутильгання то оприявнювалося, то вщухало протягом усієї осені.

У мене в самого настала гаряча пора. З учасницею групи підтримки ми порвали, але знайти когось на погуляти в суботу ввечері для мене труднощів не складало… якщо, звісно, не був стомлений від постійних футбольних тренувань.

Тренер Паффер не був такою падлюкою, як Вілл Дарнелл, але й тендітною ромашкою його не назвеш; як і половина провінційних шкільних тренерів в Америці, він у своїх тренувальних техніках взорував на покійного Вінса Ломбарді^[79], чиєю заповіддю було «Перемога — це не все. Це єдино можливе». Ви б здивувалися, якби я вам розказав, скільки людей, наче й не дурних, вірять у цю бездумну херню.

За літо роботи в «Братів Карсонів» я розвинув неабияку витривалість і, думаю, зміг би легко й граючись пройти той сезон — якби то був переможний сезон. На той час, коли в нас з Арні виникла бридка сутичка з Бадді Реппертоном у курилці за майстернею (а здається, то було на третьому тижні занять), було вже чітко зрозуміло, що сезон у нас буде ну ніяк не переможним. Через це тренер Паффер зробився геть нестерпним, бо за свої десять років у Лібертівілльській старшій школі він ні разу не мав програшного сезону. То був рік, коли тренеру Пафферу довелося спізнати гіркого приниження. Для нього то був тяжкий урок… а для нас тим більше.

Наша перша гра, на виїзді, проти «Тигрів Лунбурга», відбулася дев’ятого вересня. Щоб ви розуміли, Лунбург — це звичайне задуп’я. Засцяна сільська школа на західному краї нашого району. І за роки мого життя в Лібертівіллі після того, як безрукий захист Лунбурга допускав черговий тачдаун, лунав звичний бойовий клич: «І-ЯК-ВОНО-КОЛИ-В-ТЕБЕ-НА-ПІДБОРАХ-КОРОВ’ЯЧЕ-ГІВНО?» А слідом за цим неодмінно гучний саркастичний вигук: «УРРАААААА, ЛУНБУРГ!»

Минуло більше двадцяти років, перш ніж команда Лунбурга перемогла команду Лібертівілля; але того року вони піднялися й наваляли нам по заслузі. Я грав на лівому краю захисту, і на час хафтайму вже був морально переконаний, що на моїй спині до кінця життя залишаться сліди від шипів кросівок. На той час рахунок був 17-3. Закінчилося все на 30–10. Фанати Лунбурга оскаженіли: повидирали ворота, наче то був матч Регіонального чемпіонату, і винесли гравців з поля на плечах.

Наші фани, які приїхали на спеціально організованих автобусах, сиділи, згорбившись і з порожніми обличчями, на трибунах під палючою ранньовересневою спекою. У роздягальні тренер Паффер, блідий і приголомшений, порадив нам уклякнути й молитися про те, щоб нас направили на істинну путь протягом наступних тижнів. Тоді я зрозумів, що біль не позаду, а якраз навпаки — попереду.

Ми поставали навколішки, усі в синцях, побиті, знемагаючи від болю й бажаючи лише одного: піти в душ і змити з себе той лузерський сморід, — і слухали, як тренер Паффер пояснює Господу ситуацію в десятихвилинній промові, яка закінчилась обіцянкою виконати свою роль, якщо Він виконає свою.

Наступного тижня ми тренувалися по три години на день (замість звичайних півтори або двох годин) під палючим сонцем. Ночами я залазив у ліжко й чув уві сні його ревучий голос: «Бий простака! Бий! Бий!» Я бігав з прискоренням, доки починав відчувати, що ноги піді мною от-от розпадуться на бігу (а легені, імовірно, тієї самої миті охоплять язики полум’я). Один з наших тейлбеків, Ленні Беронґґ, дістав легкий сонячний удар і до кінця тижня милосердно — в усякому разі, для нього — був відпущений додому.

Тож я бачився з Арні, і по четвергах чи п’ятницях він приходив до нас і вечеряв зі мною, батьками та Еллі; у неділю по обіді раз чи два забігав подивитися гру, але поза тим я геть втратив його з поля зору. Надто вже я був зайнятий: тягнув своє зболене тіло на уроки, на тренування, потім додому, робити домашку.

Повертаючись до моїх футбольних прикрощів — гадаю, найгірше було те, як на мене дивилися люди, на мене, на Ленні й на решту команди, у коридорах. Але, щоб ви розуміли, той «шкільний дух» — в основному повна чухня, вигадана керівниками школи, що пам’ятають, як колись у юності кльово відривалися по суботах на полі для американського футболу, який у той час називали ґрідіроном, але дуже зручно для себе позабували, що вони просто були тоді п’яні, чи трахатися хотіли, чи те й те разом. Якби ви провели марш за легалізацію марихуани, отоді б ви побачили, що таке шкільний дух. Але на футбол, баскетбол і біг більшості учнів було насрати. Вони були надто заклопотані тим, щоб потрапити в коледж, чи до когось у трусики, чи в халепу. Звичні справи.

Та однаково звикаєш бути переможцем — починаєш сприймати це як належне. Лібертівілль здавна славився забійними футбольними командами; востаннє команда програвала (принаймні до мого випускного класу) дванадцять років тому, у 1966-му. Тому через тиждень після того, як ми продули Лунбургу, плачу і скреготу зубів хоч і не було, але в коридорах нас проводжали ображеними здивованими поглядами, а на регулярному п’ятничному виступі групи підтримки після сьомого періоду — звуками «буууу». Від цих букань тренер Паффер зробився густочервоним і запросив цих «поганих друзів спорту, які тебе кидають у біді» прийти в суботу після обіду й подивитися на тріумфальну перемогу століття.

Не знаю, прийшли тоді погані друзі спорту та ясної погоди чи ні, але я точно там був. Ми грали на своєму полі, а нашими супротивниками були «Ведмеді Рідж-Року». Щоб ви розуміли, Рідж-Рок — це шахтарське містечко, і хлопці, які ходять до школи в Рідж-Року — селюки. Але не шмаркаті селюки. То злющі, потворні, загартовані селюки. За рік до того футбольна команда Лібертівілля ледве виборола в них регіональний титул, і один з місцевих спортивних коментаторів сказав, що це не через те, що в Лібертівілля краща команда, а через те, що в ній більше теплих тіл, з яких можна цмулити кров. Через це тренер Паффер теж до стелі підскочив, кажу вам.

Однак то був рік «Ведмедів». Вони проїхалися по нас паровим катком. Фред Данн зі струсом мозку вибув з гри в першому ж періоді. У другому — Норман Алеппо виграв поїздку в лібертівілльську лікарню з переломом руки. А в останньому — «Ведмеді» заробили три послідовні тачдауни, два з них — за удар по м’ячу з рук. Фінальний рахунок був 40:6. Без фальшивої скромності скажу вам, що всі шість забив я. Але не відкидатиму разом зі скромністю ще й реалізму: мені просто щастило.

Отже… ще один тиждень пекельних тренувань на полі. Ще один тиждень вересків тренера — «Бий простака!» Одного дня ми тренувалися близько чотирьох годин, а коли Ленні несміливо сказав тренеру, що непогано було б ще й на домашні завдання мати трохи часу, мені — усього на секунду — здалося, що Паффер йому зараз вріже. У нього з’явилася звичка постійно дзеленчати ключами, перекидаючи їх з руки в руку; це нагадувало мені капітана Квіґа з «Повстання Кейна»^[80]. Я вважаю, що ваше вміння програвати набагато більше говорить про вас як про людину, ніж уміння вигравати. Паффер, який за всю свою тренерську кар’єру не мав рахунку 0:2, відреагував на програш неосмисленою, тупою люттю, наче тигр у клітці, якого драконять жорстокі діти.

Після обіду наступної п’ятниці — то було 22 вересня — звичний виступ групи підтримки під час останньої чверті сьомого періоду скасували. Я не знаю жодного гравця, який би проти цього заперечував; тупо стояти й дивитися, як твою команду представляють дванадцятеро чірлідерок, що скачуть бозна-скільки часу, — то була нудота. Але це ще й зловісний знак. Того вечора тренер Паффер запросив нас у спортзал, де ми на дві години застрягли в кіно — дивилися в записах, як нас принижують «Тигри» й «Ведмеді». Мабуть, розрахунок був на те, що в нас прокинеться спортивна злість, але мене ті фільми тільки загнали в депресняк.

Тієї ночі, перед нашою другою того року грою на своєму полі, мені наснився дивний сон. То було не зовсім жахіття, не таке, як тоді, коли я своїм криком розбудив увесь дім, звісно, але те сновидіння було… незатишним. Ми грали з «Драконами Філадельфії», і дув сильний вітер. Звуки підбадьорення, гудки, спотворений голос Чаббі Маккарті з гучномовця, коли він оголошував дауни і ярди, навіть звуки, з якими гравці налітали на інших гравців — усе це на тому безперервному глухому вітрі зливалося в один дивний лункий гомін.

Обличчя на трибунах видавалися жовтими, з дивними тінями, схожими на китайські маски. Чірлідерки танцювали й стрибали, наче роботи з судомами. Небо було незрозумілого сірого кольору, по ньому стрімко бігли хмари. Нас рвали на шмаття. Тренер Паффер щось горланив, але ніхто його не чув. «Дракони» втікали від нас. М’яч завжди був їхнім. У Ленні Беронґґа було таке обличчя, наче він грав, долаючи страшний біль; його нижня щелепа тягнулася додолу тремтячою параболою, неначе в трагедійній масці.

Мене вдарили, збили на землю, по мені пробіглись. Я лежав на ігровому полі, далеко за лінією атаки, скоцюрбився від болю, відсапувався. Я підвів погляд, і там, посеред бігового поля, за гостьовими трибунами, стояла Крістіна. І знову вона була нова-новісінька, уся виблискувала, так, ніби лише годину тому викотила з автосалону.

На даху, схрестивши ноги, як Будда, сидів Арні й дивився на мене поглядом, що нічого не виражав. Він щось мені прокричав, але його слова майже поглинуло рівномірне виття вітру. Мені здалося, що він сказав: «Деннісе, не хвилюйся. Ми про все подбаємо. Тому не хвилюйся. Усе круто».

«Подбаєте про що? — загадався я, лежачи у сновидінні на ігровому полі, яке моя уява чомусь вкрила дереном “Астро-Терф”^[81], силкуючись вдихнути повітря й відчуваючи, як бандаж жорстоко врізається в стегно одразу під яєчками. — Подбаєте про що?»

Про що?

Жодної відповіді. Тільки злостивий блиск жовтих передніх фар Крістіни та Арні, що погідливо сидів на її даху зі схрещеними ногами на тому сильному поривчастому вітрі.

Наступного дня ми вийшли на поле й знову дали бій за стару добру Лібертівілльську старшу школу. Усе було не так погано, як у моєму сні, — тієї суботи ніхто не постраждав, і на якусь коротку мить у третій чверті здавалося навіть, що в нас є шанс — та потім квотербеку «Філадельфії» пощастило зробити низку довгих пасів (коли щось від початку йде не так, то й далі все валитиметься), і ми знову програли.

Після матчу тренер Паффер просто сидів на лаві. На нас він навіть дивитися не хотів. У нашому розкладі попереду було ще одинадцять ігор, але він уже був морально знищений.

16 / Входить Лі, виходить Бадді

То був, я в цьому впевнений, вівторок після нашого програшу «Філадельфії» — коли все знову почало рухатись. 26-те вересня, так, напевно.

Ми з Арні мали разом три заняття, і одним із них були «Теми з американської історії», блоковий курс, четвертий урок. Перші дев’ять тижнів нам його викладав містер Томпсон, завідувач кафедри. Темою його лекцій були «Двісті років буму і спаду». Арні називав ці заняття «уроками бур-бур-гур-гур», бо вони передували обіду й у всіх у шлунках відбувалося щось цікаве.

Того дня, коли закінчився урок, до Арні підійшла одна дівчина й запитала в нього, чи має він завдання з англійської. Він мав. Обережно пошукав у своєму зошиті, і поки копирсався, дівчина серйозно роздивлялася його, не зводячи погляду темно-синіх очей з його обличчя. Волосся в неї було темно-біляве, барви свіжого меду — не процідженого, а такого, яким він спершу витікає зі стільника — і стягнуте широкою синьою стрічкою, що пасувала до її очей. Від погляду на неї мій шлунок радісно підстрибнув угору й зробив переворот. Поки вона переписувала завдання, Арні її роздивлявся.

Авжеж, я не вперше побачив Лі Кебот; вона перевелася з містечка в Массачусетсі до Лібертівілля три тижні тому, і в школі ми вже пересікалися. Хтось мені розказував, що її батько працює на 3М, де виготовляють клейку стрічку.

Я вже не вперше звернув на неї увагу, тому що Лі Кебот була красунею — ось найпростіший і найдосконаліший спосіб її описати. Я помітив, що в художній літературі письменники завжди вигадують для жінок і дівчат якісь вади — то тут, то там. Може, думають, що справжня краса — це стереотип. А може, вважають, що одна-дві вади зроблять жінку реалістичнішою. Тому вона буде вродливою, от тільки нижня губа в неї виявиться задовгою, чи попри те, що ніс у неї трохи занадто гострий, чи, може, пласкі груди. Завжди щось та й не так.

Але Лі Кебот була просто красунею, без жодних застережень. Шкіра в неї була світла й бездоганна, зазвичай з відтінком ідеально природного рожевого. Висока як на дівчину, приблизно п’ять футів вісім дюймів^[83], але не занадто висока, і фігурка в неї була зграбна — пружні високі груди, тонка талія, така, наче її обома долонями можна обхопити (в усякому разі, мріяти про це не заборонялося), гарні стегна, красиві ноги. Вродливе обличчя, сексуальна фігура з плавними лініями — невиразна з погляду художників, напевно, жодної тобі задовгої нижньої губи, гострого носа чи якоїсь не такої шишки або випнутості (навіть милого серцю кривого зуба — ортодонт у неї, напевно, теж був прекрасний). Але, дивлячись на неї, жодної невиразності я не відчував.

Кілька хлопців намагалися запросити її на побачення й дістали чемну відмову. Вважалося, що вона сохне за якимось хлопцем з Ендовера чи Брейнтрі, а чи звідки там вона приїхала, і що з часом отямиться. На двох заняттях, які я відвідував разом з Арні, була також Лі, і я вичікував сприятливого моменту, щоб підкотити до неї самому.

Та тепер, дивлячись, як вони крадькома розглядають одне одного, поки Арні шукав завдання, а вона ретельно його записувала, я задумався — а чи вийде в мене взагалі підкотити. Та потім стало смішно з самого себе. Арні Каннінґем, сам Старий Піцопикий, і Лі Кебот. То було повне безглуздя. То було…

Але внутрішня посмішка пригасла. Я втретє (а це вирішальний раз) помітив, що шкіра обличчя в Арні самозцілювалася зі скаженою швидкістю. Прищі зникли. Так, від деяких залишилися маленькі ямкуваті шрамики на щоках, але коли в хлопця вольове обличчя, ті ямки не мають аж такого значення — у якомусь божевільному розумінні вони навіть додають сили характеру.

Арні та Лі тихцем вивчали одне одного поглядами, а я тихцем вивчав Арні, дивуючись із того, коли і як сталося це диво. Навскісні сонячні промені яскраво осявали класну кімнату містера Томпсона, чітко окреслюючи риси обличчя мого друга. Він виглядав… старшим. Так, наче переміг рубці й акне не лише за допомогою регулярного вмивання чи застосуванням спеціального крему, а якимось чином прокрутивши годинника на три роки вперед. І зачіска в нього змінилася — волосся стало коротшим, і кудись зникли баки, які він так полюбив відтоді, як міг уже їх відрощувати (тобто десь півтора року тому).

Подумки я перенісся в те затягнуте хмарами пообіддя, коли ми їздили дивитися фільм про кунг-фу з Чаком Норрісом. Здається, саме тоді я вперше помітив покращення. Десь приблизно тоді, коли він купив машину. Може, у цьому й була причина. Підлітки всього світу, радійте. Проблему прищів, таку геморойну, розв’язано назавжди. Купіть стару машину, і вона…

Внутрішня посмішка, що знову була вигулькнула на поверхню, раптом скисла.

Купіть стару машину, і вона що? Залізе вам у голову, поміняє спосіб думання й таким чином змінить ваш метаболізм? Вивільнить вас справжнього? У голові раптом озвався голос Стакі Джеймса, нашого старого вчителя математики; він прошепотів свої улюблені слова: «Якщо ми слідуватимемо цим ланцюжком роздумів до самого кінця, леді та джентльменти, куди він нас заведе?»

А й справді, куди?

— Дякую, Арні, — м’яким виразним голосом промовила Лі й згорнула зошит із записаним завданням.

— Нема за що, — сказав він.

Тут їхні погляди зустрілися — вони подивились одне одному у вічі замість зиркати потайки — і навіть я відчув, як пройшла іскра.

— Побачимось на шостому уроці, — і вона пішла, погойдуючи стегнами, обтягнутими зеленою в’язаною спідницею. Волосся коливалося ззаду на светрі.

— А що в тебе з нею на шостому уроці? — спитав я. У мене в той час була самопідготовка — а наглядала за нами грізна місіс Рейпек, яку всі діти називали місіс Рейвах… поза очі, можете мені повірити.

— Інтеграли, — замріяним солодкавим, як сироп, голосом промовив Арні, таким не схожим на свій звичайний, що я не стримався й захихотів. Він обернувся на мене, звівши брови на переніссі в одну лінію. — Деннісе, а над чим ти іржеш?

— Інте-Г-ралииии, — я підкотив очі, ляснув долонями об стегна і нестримно розреготався.

Арні зробив такий жест, наче хотів мене вдарити.

— Ґілдер, припни язика, — сказав він.

— Прибери свої руки-крюки.

— Тебе взяли в команду, і глянь, що відбувається з йобаним американським футболом у цій школі.

Тієї миті саме нагодився містер Годдер, який вчить дев’ятикласників тонкощів граматики (і дрочити теж, як пащекували деякі розумники); він погрозливо насупився в бік Арні, проминаючи нас.

— Думайте, що кажете в коридорах, — з притиском промовив він і почимчикував далі, портфель в одній руці, гамбургер з їдальні — у другій.

Арні побуряковів; він завжди буряковіє, коли до нього звертається хтось із учителів (то в нього була настільки автоматична реакція, що в 5-8-му класах його постійно карали за те, чого він не робив, просто тому, що в нього був винуватий вигляд). Це щось говорить про метод виховання, який застосували до нього Майкл і Реджина — «я в порядку, ти в порядку, я людина, ти людина, ми всі поважаємо одне одного по повній програмі, а коли хтось робить щось не так, то в тебе виникатиме щось типу алергічної реакції на провину». Здається, це невід’ємна частина зростання в ліберальній Америці.

— Каннінґем, думай, що говориш, Каннінґем, — повторив я. — А то ти вже по вуха в купі проблем.

Тут уже він розсміявся. Ми рушили лунким, бахкотливим коридором разом. Уряди-годи повз нас хтось пробігав, деякі учні жували свій обід, спираючись на шафки. У коридорах їсти заборонено, але багато хто їсть.

— Ти з собою обід брав?

— Ага, у коричневому пакеті.

— Іди візьми. Поїмо надворі, на трибунах.

— А тебе ще не нудить від того футбольного поля? — поцікавився Арні. — Якби ти минулої суботи провів трохи більше часу на животі, хтось зі сторожів міг прикопати тебе, щоб проростав.

— Мені пофіг. Цього тижня граємо на чужому полі. Я просто хочу вибратися звідси.

— Добре, стрінемося там.

Він пішов, а я взяв у своїй шафці обід. Для початку в мене було чотири сендвічі. Відтоді, як тренер Паффер розпочав свій тренувальний марафон, мені постійно хотілося їсти.

Я йшов коридором, думаючи про Лі Кобот і про те, що всі на вуха постають, якщо вона й Арні почнуть ходити разом. Шкільна спільнота, знаєте, дуже консервативна. Не хочу читати лекцій, але так воно і є. Усі дівчата вдягаються за останньою прибацаною модою, хлопці відпускають волосся мало не до гузна, усі покурюють травку чи понюхують трохи коксу. Але все це лише зовнішня патина, захист, який ти виставляєш, поки намагатимешся розкумекати, що ж відбувається з твоїм життям. Це ніби дзеркало — те, що ти використовуєш, щоб запустити вчителям і батькам в очі сонячних зайчиків, у надії збити їх з пантелику, перш ніж вони заплутають тебе ще сильніше, ніж ти вже заплутався сам. У душі більшість школярів у старших класах такі самі неформали, як купка банкірів-республіканців на церковних зборах. Є дівчата, які зібрали собі в колекцію всі альбоми «Блек Саббат», але якби Оззі Осборн прийшов у школу й запросив одну з них на побачення, та дівчина (чи й усі її подружки) реготали б до крововиливу з самої тільки думки про це.

Тепер, коли всі його вугрі й прищі позникали, Арні виглядав нормально — власне, навіть більш ніж нормально. Але, думаю, жодна дівчина, яка ходила з ним до школи в той час, коли його обличчя спливало гноєм, не погодилася б піти з ним на побачення. Вони просто не бачили його таким, яким він став; вони бачили спогад про нього. Але Лі була іншою. Вона перевелася з іншої школи, тож і гадки не мала, як насправді гидко виглядав Арні перші три роки в ЛСШ. Звичайно, якби вона взяла торішній випуск газети «Лібертоніан» і роздивилася фото шахового клубу, то уявлення б у неї з’явилось, але прикол у тому, що та сама республіканська тенденція майже напевно змусила б її знехтувати цим. Теперішнє — це вічне. Запитайте в будь-якого банкіра-республіканця, і він вам розкаже, що лише в такий спосіб повинен працювати світ.

Старшокласники й банкіри-республіканці… коли ти малий, то сприймаєш як належне, що все навколо стрімко змінюється, і пофіг на всі твої відчайдушні спроби зберегти статус-кво (про це навіть банкіри-республіканці в курсах — їм це, може, і не подобається, однак вони в курсах). Лише підлітком ти постійно триндиш про постійні зміни, а сам у душі віриш, що насправді все завжди залишатиметься по-старому.

Зі своїм гігантським обіднім пакетом я вийшов надвір і зрізав кут через паркувальний майданчик до будівлі, де розташовувалися майстерні. Це витягнута хлівоподібна споруда, обшита гофрованими металевими листами синього кольору — не набагато відрізняється за дизайном від гаража Вілла Дарнелла, зате значно охайніша з виду. Усередині там є деревообробна майстерня, автомайстерня та поліграфічне відділення. Місце для куріння, у принципі, має бути на задньому дворі, але в погожі деньки під час обідньої перерви уздовж обох стін будівлі тусуються учні з робітничих курсів, спираючись на стіни своїми мотоциклетними чоботами чи кубинськими гівнодавами з гострими носаками: курять і триндять зі своїми подружками. Чи мацають їх.

Того дня біля правої стіни не було нікого взагалі, і це мало б дати мені сигнал, що затівається щось нехороше, але я не звернув уваги, бо з головою пішов у свої веселі думки про Арні та Лі, а також психологію учня сучасної американської старшої школи.

Справжня курильня — спеціально відведене для цього місце — це маленький глухий кут за автомайстернею. А позаду самих майстерень, на віддалі п’ятдесяти-шістдесяти ярдів, розкинулося футбольне поле, на якому домінувало велике електричне табло з розписом фарбою: «ТЕР’ЄРИ, ФАС».

За курильнею тісним гуртком товклася купка народу, двадцятеро чи тридцятеро. Цей візерунок зазвичай означає, що всередині бійка (те, що Арні любить називати «штовханцями») — двоє хлопців, не досить божевільних, щоб битися, штурхають один одного, гупають по плечах і намагаються зберегти свою репутацію великих мачо.

Я кинув погляд у той бік, але без особливого інтересу. Дивитися бійку я не хотів; я хотів з’їсти свій ланч і розвідати, що в Арні з Лі Кебот. Якби там щось назрівало, це могло відвернути його думки від зацикленості на Крістіні. Одне було стопудово: Лі Кебот не мала іржі на своїх молдингах.

Та раптом пронизливо завищала якась дівчина, а ще хтось закричав: «Стій, ні! Забери це!» Усе це дуже недобре прозвучало. Я звернув з дороги, вирішивши таки подивитися, що там відбувається.

Я проштовхався крізь натовп і в колі побачив Арні: він стояв з дещо витягнутими вперед, на рівні грудей, руками. Обличчя в нього було бліде й налякане, але паніки на ньому не відчувалося. Трохи ліворуч від нього валявся його пакет з ланчем, розчавлений і розтоптаний. Посередині красувався великий відбиток кросівки. А навпроти Арні, в джинсах і білій футболці з «Гейнс»^[84], що обліплювала кожен кубик і кожен вигин накачаних грудей, стояв Бадді Реппертон. У правій руці в нього був викидний ніж, яким він повільно водив вперед і назад перед обличчям, неначе фокусник, що показує містичні паси.

Бадді був височезний і широкоплечий. Мав довге чорне волосся. Він зав’язував його ззаду в кінський хвіст смужкою сирівцевої шкіри. Обличчя в нього було важке, тупе і злобне. Губи розійшлися в ледь помітній усмішці. А я відчував сум’яття, змішане з холодним страхом, який геть позбавляв мужності. Бо вигляд у Реппертона був не просто тупий і злобний; вигляд у нього був божевільний.

— А я тобі казав, ще зустрінемося, — тихо промовив він до Арні. Нахилив ніж і зробив ним легкий випад у бік Арні. Той трохи відсахнувся. У викидного ножа було руків’я зі слонової кістки, з маленькою хромовою кнопкою, яка викидала сховане в ньому лезо. Саме лезо було десь із вісім дюймів завдовжки — то був і не ніж зовсім, а йобаний багнет.

— Гей, Бадді, затавруй його! — радісно заверещав Дон Ванденберг, і я відчув, як пересихає в роті.

Я глянув на малого, що стояв коло мене: якийсь ботануватий дев’ятикласник, я його не знав. Абсолютно загіпнотизованими очима він дивився на ніж.

— Алло, — сказав я, а коли він не озирнувся, затопив йому ліктем у бік. — Алло!

Він підскочив і з жахом вирячився на мене.

— Іди приведи містера Кейсі. Він обідає в конторі деревообробної майстерні. Зараз же його приведи.

Реппертон зиркнув на мене, потім скоса глянув на Арні.

— Ну підходь, Каннінґем, — запросив він. — Як тобі? Спробувати хочеш?

— Прибери ніж, і я підійду, ти, гівняр, — сказав Арні. Голос у нього звучав цілком спокійно. «Гівняр» — де я чув це слово? Від Джорджа Лебея, чи не так? Авжеж. То була улюблена примовка його брата.

Але Реппертону вона явно не сподобалась. Він почервонів і підступив ближче до Арні. Арні описав півколо й відійшов. А я подумав, що зараз щось дуже швидко станеться — і може, це «щось» вимагатиме накласти шви й залишить по собі шрам.

— Приведи Кейсі, зараз же, — наказав я ботануватому дев’ятикласнику, і він пішов. Але я боявся, що до приходу містера Кейсі все вже скінчиться… хіба що я трохи вповільню хід подій.

— Реппертон, поклади ніж, — промовив я.

Його погляд знову повернувся до мене.

— Ти ба, — сказав він. — Це ж друзяка Пиздопикого. Кажеш, я маю ніж покласти?

— У тебе ніж, а в нього нема, — уточнив я. — По-моєму, це робить тебе довбаним боягузом.

Рум’янець на його щоках потемнів. І Реппертон втратив концентрацію. Він переводив погляд з Арні на мене й назад. Арні кинув на мене погляд, у якому світилася щира вдячність — і підібрався трохи ближче до Реппертона. Це мені не сподобалось.

— Кинь ніж! — крикнув хтось Реппертону. А потім ще хтось: «Кинь ніж!» Юрба співучими голосами завела: «Кинь ніж, кинь ніж, кинь ніж!»

Реппертону це не сподобалося. Проти того, щоб бути в центрі уваги, він нічого не мав. От тільки увага була не така, як треба. Його погляд нервово перебігав спочатку на Арні, потім на мене, потім на решту натовпу. Пасмо волосся вибилося на лоба, і він рвучким рухом його відкинув.

Коли він знову глянув у мій бік, я зробив такий рух, ніби хотів на нього напасти. Ніж крутнувся в мій бік, і Арні метнувся вперед — рухаючись так спритно, що я аж зачудувався. Він завдав удару ребром правої долоні, рубонув, як каратист, недоладно, проте ефективно. Удар припав на зап’ястя Реппертона, і вибитий з руки ніж дзенькнув об засіяний недопалками асфальт. Реппертон нахилився й схопив його. Арні розрахував удар із смертоносною точністю, тож коли рука Реппертона торкнулася асфальту, він на неї наступив. З розмаху, з усієї сили. Реппертон зайшовся криком.

Тоді втрутився Дон Ванденберг: швидко відтягнув Арні й жбурнув його на землю. А я, на автоматі, сам не здогадуючись, що збираюся зробити, зайшов у кільце й копнув Ванденберга в сраку, з усієї сили — завдав удару знизу вгору, а не паралельно до землі; я копнув його, наче підкинутий у повітря футбольний м’яч.

Ванденберг, височезний дрищ, якому на той час виповнилося чи то дев’ятнадцять, чи то двадцять років, розверещався і затанцював, тримаючись за свій зад. Про допомогу корешу Бадді він і думати забув; Бадді перестав бути важливим фактором. Мене самого дивує, як це я своїм ударом не викликав у нього параліч. Ніколи в житті я ще не бив нікого й нічого сильніше, і знаєш що, друже мій? Це та-а-аке круте відчуття.

І якраз тоді навколо мого горла зімкнулася чиясь рука, а долоня лягла між ніг. Що зараз буде, я зрозумів на секунду запізно для того, щоб це попередити. Мої яйця потрапили в лещата, і від того потиску з паху ринув скажений біль — нагору в шлунок і вниз по ногах, роблячи їх ватяними, тож коли рука відпустила моє горло, я просто повалився в калюжу на загидженому асфальті курильні.

— І як тобі, гандон? — спитав у мене квадратний хлоп з гнилими зубами. На носі в нього сиділи маленькі й доволі делікатні окуляри в дротяній оправі, що на його широкому м’ясистому обличчі виглядали абсурдно й недоречно. То був Канючі Велч, ще один з Баддіних корешів.

Зненацька коло глядачів почало танути, і я почув, як кричить чоловічий голос:

— Розступіться! Розступіться зараз же! Хлопці, відійдіть! Відійдіть, чорт забирай!

Містер Кейсі. Нарешті містер Кейсі.

Бадді Реппертон підхопив свій викидний ніж з асфальту. Одним швидким рухом сховав лезо й запхнув його в задню кишеню джинсів. Рука в нього була подряпана й кривавила, і скидалося на те, що вона розпухає. Сучий син, недоносок — я сподівався, що вона розпухатиме доти, доки не стане схожою на рукавичку Дональда Дака в коміксах.

Канючі Велч позадкував од мене, озирнувся на звук голосу містера Кейсі й злегка торкнувся кута свого рота великим пальцем.

— Ще стрінемося, гандон, — процідив він.

Дон Ванденберг пританцьовував уже трохи повільніше, та все одно потирав ушкоджену частину тіла. Сльози болю градом лилися по його обличчю.

А тоді Арні опинився біля мене, огорнув мене рукою й допоміг підвестися. На його сорочці від падіння, коли його кинув на землю Ванденберг, розмазався бруд. До колін джинсів липли сигаретні бички.

— Деннісе, як ти? Що він з тобою зробив?

— Яйця мені трохи причавив. Зараз трохи посиджу, і минеться.

У всякому разі, я на це сподівався. Якщо ви чоловік і вам хоч раз у житті заїхали по яйцях (а з яким чоловіком такого не траплялося), ви знаєте. Якщо ви жінка, то не знаєте — не можете знати. Починається все з неймовірного болю; він вщухає, і на зміну приходить тупе відчуття тиску, що кільцями звивається в глибині живота. І те відчуття каже: «Привіт, чувак! А класно тут, у тебе в животі, сиджу оце й змушую тебе почуватися так, ніби ти зараз виблюєш свій обід і обсереш собі штани! Ну, я ще побуду тут трохи, окей? З півгодинки чи десь так, нормально? Супер!» Коли вам причавлюють яйця, це не одна з найзахопливіших пригод у житті.

Містер Кейсі проштовхався крізь кільце роззяв, що вже порідішало, і миттю розібрався в ситуації. Здорованем, як тренер Паффер, він не був, навіть суворим його не назвеш. Зріст у нього був середнім, і вік теж, і лисів він потроху. На обличчі твердо сиділи великі окуляри в роговій оправі. Він надавав перевагу простим білим сорочкам (без краватки), і в одну з них був одягнений того дня. Містер Кейсі не був здорованем, але його поважали. У його присутності ніхто не вийобувався, бо глибоко всередині він не боявся учнів так, як їх бояться багато вчителів. Учні про це теж знали. Бадді, Дон і Канючі про це знали; це читалося в тому, як понуро вони опустили очі й човгали ногами.

— Щезніть, — кинув містер Кейсі декільком глядачам, які досі не розбіглись. Ті почали розходитись. А разом з ними вирішив непомітно зникнути й Канючі Велч.

— Не ти, Пітере, — сказав учитель.

— Містере Кейсі, але я нічого не зробив, — запротестував Канючі.

— Я теж, — сказав Дон. — Чому ви завжди до нас присікуєтесь?

Містер Кейсі підійшов до нас із Арні (на якого я досі спирався).

— Деннісе, з тобою все в порядку?

Нарешті біль трохи вщух (але якби я рукою не заблокував частково руку Велча, оклигувати довелося б ще довго). І я кивнув.

Містер Кейсі покрокував туди, де сердитою вервечкою стояли й човгали ногами Бадді Реппертон, Канючі Велч і Дон Ванденберг. Вони справді вважали, що до них присікуються.

— Краса, — нарешті сказав містер Кейсі. — Троє на двох. Це так ви любите, щоб усе відбувалося, Бадді? Щось малувато вас було, можна б і більше.

Бадді зиркнув з-під лоба, обдарував Кейсі важким спопеляючим поглядом, та знову опустив очі.

— Вони перші почали. Ці двоє.

— Це не правда… — почав Арні.

— Заткнися, Пиздопикий, — гавкнув Бадді. Він хотів додати ще щось, та не встиг, бо містер Кейсі схопив його й гепнув об задню стіну майстерні. На ній висіла бляшана табличка з написом «МІСЦЕ ДЛЯ КУРІННЯ». Містер Кейсі заходився лупити Бадді Реппертона об цю табличку, і з кожним ударом вона дзенькала, наче драматичний пунктуаційний знак. Він метляв Реппертоном так, як ви чи я могли б метляти величезною ганчір’яною лялькою. М’язи в нього, здається, таки були нічогенькі.

— Раджу тобі закрити свого великого рота, — сказав він і бебехнув Бадді об табличку. — Або закрити, або помити. Щоб я таких слів од тебе, Бадді, більше не чув.

Він відпустив сорочку Реппертона. Вона вилізла з його джинсів, оголивши білий, незасмаглий живіт. Кейсі подивився знову на Арні.

— То що ти казав?

— Я ішов повз місце для куріння на стадіон, щоб там пообідати, — сказав Арні. — Реппертон там курив зі своїми друзями. Він підійшов, вибив мені з руки пакет з обідом і наступив на нього. Потоптався й розчавив. — Арні неначе хотів ще щось сказати, боровся з собою, та потім проковтнув. — З цього й почалася бійка.

Але просто так це залишати я не збирався. За звичайних обставин я не ябеда, не стукач, але Реппертон явно вирішив, що має помститися за те, що його викинули з гаража Дарнелла, і не лише ваговитими стусанами. Він міг пробити дірку в кишківнику Арні, а може, і вбити його.

— Містере Кейсі, — сказав я.

Учитель подивився на мене. У нього за спиною злостиво зблиснули зелені очі Бадді Реппертона — застережно. «Тримай рота на замку, це лише між нами». Ще рік тому якась збочена гордість могла змусити мене зіграти за його правилами. Але не тепер.

— Що таке, Деннісе?

— Він ще з літа має зуб на Арні. У нього ніж, і здавалося, що він збирається його встромити.

Арні кинув на мене погляд; його сірі очі були непрозорі, і в них годі було щось прочитати. Я згадав, як він назвав Реппертона гівняром — улюблене слівце Лебея — і відчув, як по спині побігли мурашки.

— Брехло ти йобане! — мелодраматично закричав Реппертон. — Нема в мене ніякого ножа!

Кейсі тільки подивився на нього й нічого не сказав. Ванденбергу й Велчу раптом стало вкрай незатишно — і страшно. Можливе покарання за цю маленьку шарпанину вийшло за межі усунення від занять, до якого вони звикли, і тимчасового позбавлення права відвідувати школу, яке для них було не вперше, і впритул наблизилося до крайніх меж відрахування.

Мені лишалося сказати ще тільки три слова. Я подумав про це. Не хотілося. Але йшлося про Арні, Арні був моїм другом, і в найпотаємніших своїх думках я не просто здогадувався, що він планував штрикнути Арні ножем — я точно це знав. І я промовив ті три слова.

— Це викидний ніж.

Тепер очі Реппертона не просто зблиснули — вони загорілися, обіцяючи пекельний вогонь, вічні муки й нескінченне лежання на шині Беллера з гіпсом.

— Містере Кейсі, це брехня собача, — хрипким голосом сказав він. — Він бреше. Богом клянуся.

Містер Кейсі все ще мовчав. Повільно він перевів погляд на Арні.

— Каннінґем, — сказав він. — Реппертон погрожував тобі ножем?

Спочатку Арні не відповідав. А потім, тихим голосом, ледь гучнішим за зітхання, мовив:

— Так.

Тепер спопеляючий погляд Реппертона призначався нам обом.

Кейсі обернувся до Канючі Велча й Дона Ванденберга. Зненацька я побачив, що його метод залагоджувати цю справу змінився; він став рухатися повільно й обережно, наче перед кожним кроком уперед перевіряв, чи тверда під ногами земля. Містер Кейсі вже осягнув наслідки.

— У бійці з’являвся ніж? — запитав він у них.

Канючі й Ванденберг утупилися собі під ноги й нічого не відповідали. І це вже само з себе було відповіддю.

— Бадді, вивертай кишені, — наказав містер Кейсі.

— Хріна з два! — гавкнув Бадді. Голос у нього став пронизливим. — Ви не можете мене примусити!

— Якщо ти маєш на увазі, що я не маю права, то ти помиляєшся, — сказав містер Кейсі. — Якщо ти маєш на увазі, що я не можу вивернути твої кишені власними руками, якщо вирішу спробувати, тут ти теж помиляєшся. Але…

— Ага, спробуй, спробуй! — закричав на нього Бадді. — Я тобою цю стіну проб’ю, ти, виблядок, лисий коротун!

Мій шлунок безпомічно стиснувся. Я ненавидів такі сцени, ці бридкі сутички, а в такій гидотній я ще в житті участі не брав.

Але містер Кейсі тримав ситуацію під контролем і від свого курсу не відхилявся.

— Але я цього не робитиму, — закінчив він. — Ти вивернеш кишені сам.

— Ніхуя, — сказав Бадді. Він стояв спиною до задньої стіни майстерні, тому випуклості в задній кишені штанів не було видно. Поділ сорочки висів двома пом’ятими клаптями над пахом джинсів. Його очі бігали, наче в загнаної тварини.

Містер Кейсі зиркнув на Канючі й Дона Ванденберга.

— Хлопці, ви двоє йдіть у кабінет і сидіть там, поки я не прийду, — сказав їм він. — Нікуди не йдіть, у вас і без того буде купа проблем.

Вони пішли повільно, пліч-о-пліч, наче для захисту. Канючі кинув швидкий погляд назад. У головній будівлі задзеленчав дзвоник. Люди вже струмками вливалися назад; деякі з них зиркали на нас зацікавлено. Ми пропустили обід. Це не мало значення. Їсти мені перехотілося.

Містер Кейсі знову звернув увагу на Бадді.

— Ти зараз на території школи, — сказав він. — Дякуй Богові, що це так, бо якщо в тебе, Бадді, справді є ніж і якщо ти його витягав, це напад з холодною зброєю. За це саджають у тюрму.

— А ви доведіть! Доведіть! — заверещав Бадді. Щоки в нього палахкотіли, а дихав він короткими нервовими ривками.

— Якщо ти зараз же не покажеш кишені, я випишу тобі дозвіл на звільнення. А потім викличу копів, і тієї ж миті, як ти вийдеш за головні ворота, вони тебе пов’яжуть. Ти розумієш, у що ти втрапив? — учитель похмуро дивився на Бадді. — Ми тут самі даємо раду своїм справам. Але, Бадді, якщо я напишу на тебе звільнення, твоя срака перейде у їхню власність. Звісно, якщо в тебе немає ножа, тобі нічого не загрожує. Але якщо є і його знайдуть…

На мить запанувала мовчанка. Ми всі четверо застигли в німій сцені. Я сумнівався, що Бадді піде назустріч; він би взяв папірець про звільнення від нього й спробував тихцем десь сплавити ножа. Та потім до нього, напевно, дійшло, що копи прочешуть територію і знайдуть його, бо він витяг ніж із задньої кишені й кинув на асфальт. Приземлився той на кнопку випускання леза. Воно вискочило й лиховісно зблиснуло в післяобідньому сонячному світлі, вісім дюймів хромованої сталі.

Подивившись на нього, Арні витер собі рота нижнім боком долоні.

— Бадді, іди в кабінет, — тихо промовив містер Кейсі. — І чекай мене там.

— Та до сраки кабінет! — закричав Бадді. Тонким та істеричним від гніву голосом. Пасмо волосся знову впало йому на лоба, і він його рвучко відкинув. — Я забираюся з цього хуйового свинарника.

— Так, добре, чудово, — відказав містер Кейсі, без найменшої інтонації чи збудження в голосі, так, наче Бадді запропонував йому чашку кави. Тоді мені стало зрозуміло, що в Лібертівілльській старшій школі Бадді вже відучився. Жодного тобі усунення від занять чи триденного відгулу додому; його батьки одержать поштою повідомлення про відрахування на цупкому блакитному папері — у ньому пояснять, за що вигнали їхнього сина, і поінформують про їхні права та можливості згідно з чинним законодавством.

Бадді зиркнув на Арні, потім на мене. І посміхнувся.

— Я до вас доберуся, — сказав він. — Поквитаємося ще. Ви, бляді, у мене ще пожалієте, що народилися.

Він копнув ногою ніж, і той закрутився й полетів, поблискуючи. Зупинився на краю асфальтового покриття, і Бадді пішов геть, клацаючи й дряпаючи асфальт набивками на каблуках своїх мотоциклетних чобіт.

Містер Кейсі перевів погляд на нас; обличчя в нього було сумне й стомлене.

— Мені прикро, — сказав він.

— Усе нормально, — відповів Арні.

— Написати вам, хлопці, дозвіл на звільнення? Може, схочете піти додому до кінця дня.

Я скоса глянув на Арні, який саме обтрушував свою сорочку. Той похитав головою.

— Ні, не треба, — сказав я.

— Гаразд. Тоді просто дозволи на спізнення.

Ми пішли в кабінет містера Кейсі, і він виписав нам дозволи на спізнення для наступного уроку, який зовсім випадково виявився у нас спільним — фізика. Коли ми заходили в лабораторію, багато учнів кидали на нас зацікавлені погляди й перешіптувались, затуляючи роти долонями.

Наприкінці шостого уроку поширили повідомлення про відсутніх. Я зазирнув у нього й побачив прізвища Реппертона, Ванденберга й Велча, навпроти кожного стояла оцінка D. Я думав, що після уроків нас із Арні викличуть у кабінет до директора, давати пояснення міс Лотроп, завучеві з виховної роботи, про те, що сталося. Але нас не викликали.

Після уроків я пошукав Арні, бо думав, що ми поїдемо додому разом і трохи про це поговоримо, але щодо цього я теж помилявся. Він уже пішов у гараж до Дарнелла, працювати над Крістіною.

17 / Крістіна знову на дорозі

Нагода нормально поговорити з Арні мені випала тільки після футбольного матчу наступної суботи. А ще то був також перший раз з дня купівлі Крістіни, коли Арні вивів її на дорогу.

Наша команда їздила в Гідден-Гіллз, приблизно за шістнадцять миль від Лібертівілля, і та поїздка на шкільному автобусі була найтихішою з усіх, у які я колись їздив. Ми наче не на гру їхали, а на ешафот. Навіть те, що їхні здобутки, 1–2, були тільки трохи кращими за наші, нікого особливо не тішило. Тренер Паффер сидів одразу за водієм, блідий і мовчазний, наче з бодуна.

Зазвичай поїздка на матч, що відбувався на полі супротивника, поєднувала в собі караван і мандрівний цирк. Другий автобус, під зав’язку набитий учасницями групи підтримки, оркестром і всіма учнями ЛСШ, які записалися «вболівальниками» («вболівальниками», Господи Боже! якби ми не закінчували старшу школу, хто б, у біса, в це повірив?), важко повз слідом за автобусом з командою. За цими двома автобусами зазвичай вервечкою вишиковувалися п’ятнадцять чи двадцять машин, здебільшого повні тінейджерів, і в більшості на бамперах були наклейки «ТЕР’ЄРИ, ДАЙТЕ ЇМ ЧОСУ!» І все це клаксонило, блимало фарами й робило все те, що ви, напевно, і самі пам’ятаєте зі шкільних часів.

Але в цю поїздку вирушили тільки автобуси з командою та групою підтримки/оркестром (та й той був неповний — у переможні роки було так, що коли не запишешся на поїздку другим автобусом до вівторка, ти в прольоті), а ще три-чотири машини пленталися позаду. Фальшиві друзі покинули нас у біді. А я сидів у командному автобусі поряд із Ленні Беронґґом, важко розмірковуючи, чи розмажуть мене того пообіддя по полю, і навіть не підозрюючи, що одна з машин позаду автобуса — це Крістіна.

Зрозумів я це тільки тоді, коли ми вибралися з автобуса вже на паркувальному майданчику старшої школи Гідден-Гіллз. Їхній оркестр уже був на полі, і гупання великого барабана під низько навислим захмареним небом розлягалося чітко й надміру гучно. То була перша по-справжньому вдала субота для американського футболу: прохолодна, хмарна й осіння.

Побачити Крістіну, припарковану біля автобуса з оркестром, уже це було несподіванкою, та коли з боку водія вийшов Арні, а з боку пасажира — Лі Кебот, я був відверто приголомшений. Ба навіть більше ніж трохи позаздрив. На ній були тісні коричневі вовняні слакси й білий пуловер з косами; розкішне біляве волосся розсипалося по плечах.

— Арні! — вигукнув я. — Привіт, старий!

— Привіт, Деннісе, — трохи сором’язливо відповів він.

Я помітив, що деякі гравці, виходячи з автобуса, теж кидали недовірливі погляди; аякже, Піцопикий Каннінґем з розкішною новенькою з Массачусеттса. Як таке могло статися, Господи Боже?

— Ти як?

— Добре, — відповів він. — Знайомий з Лі Кебот?

— На уроках бачились, — сказав я. — Привіт, Лі.

— Привіт, Деннісе. То як сьогодні, виграєте?

Я стишив голос до хрипкого шепоту.

— Усе вже на мазі. Наші дупи прикриті.

На це Арні трохи почервонів, однак Лі затулила рота долонею й захихотіла.

— Ми спробуємо, але я не знаю, — чесно зізнався я.

— Ми вболіватимемо, щоб ви перемогли, — сказав Арні. — Так і бачу заголовки в завтрашній газеті — «Непереможний Ґілдер б’є всі командні рекорди Асоціації».

— «Ґілдера госпіталізовано з переломом черепа», так буде ближче до істини, — виправив я. — Скільки з вами приїхало? Десятеро? П’ятнадцятеро?

— Більше буде місця на трибунах для тих, хто приїхав, — сказала Лі. І взяла Арні попід руку — здивувавши й потішивши його, здається. Вона мені вже подобалась. Вона могла виявитися стервом чи в глибокій відключці розуму (здається, більшість насправді вродливих дівчат — це або один, або другий випадок, без варіантів). Але так не було.

— І як твоя залізяка на колесах? — спитав я, підходячи до машини.

— Не дуже погано, — Арні рушив за мною, намагаючись усміхатися не надто широко.

Робота посунулася, і «фурія» вже була в тому стані, коли зроблений ремонт не видавався якимось безладним і дурнуватим. Іншу половину старезної іржавої решітки теж було замінено, а павутиння тріщин на вітровому склі щезло повністю.

— Ти поміняв вітрове скло, — зауважив я.

Арні кивнув.

— І капот.

Капот був чистісінький, абсолютно новий і різко контрастував з поплямованими іржею боками. Густий червоний колір пожежної машини. Бездоганний вигляд. Арні торкнувся до нього жестом власника, і доторк перетворився на пестливе погладжування.

— Ага. Його я сам поставив.

Щось різонуло мені слух. Але ж він усе сам ставив, хіба ні?

— Ти казав, що хочеш перетворити її на виставковий експонат, — сказав я. — Здається, я починаю тобі вірити.

Я обійшов Крістіну й наблизився до дверцят водія. Оббивка внутрішнього боку дверцят і підлога були досі брудними й пошарпаними, але тепер не тільки заднє сидіння мало нове покриття, а вже й переднє.

— Вона буде красунею, — сказала Лі, однак у її голосі пролунала фальшива нотка — він здався мені не таким яскравим і сповненим життя, як тоді, коли ми говорили про матч. І це змусило мене підвести на неї очі. Одного побіжного погляду цілком вистачило. Крістіна їй не подобалася. Я це зрозумів одразу, повністю й беззаперечно, як ніби вихопив з повітря один з її мозкових імпульсів. Вона спробує полюбити цю машину, бо їй подобається Арні. Але… по-справжньому вона її не любитиме ніколи.

— Отже, ти дістав дозвіл виїжджати на ній на дорогу, — сказав я.

— Ну… — зніяковів Арні. — Поки що ні. Не зовсім.

— Що ти маєш на увазі?

— Клаксон не працює, і часом, коли я тисну на гальма, вимикаються задні фари. Десь коротке замикання, але поки що не можу знайти, де саме.

Я позирнув на нове вітрове скло. На ньому висіла нова наклейка про техогляд. Арні простежив, куди я дивлюся, і примудрився глянути на мене у відповідь водночас присоромлено і з викликом.

— Вілл дав мені наклейку. Він же знає, що на дев’яносто відсотків машина готова.

«Плюс до всього, — подумав я, — у тебе побачення з красунечкою, так?»

— А на ній безпечно їздити? — спитала Лі, адресуючи своє запитання кудись посередині між Арні та мною. Вона трохи наморщила лоба — здається, відчула, що між мною та Арні раптом повіяв арктичний вітер.

— Так, — сказав я. — Думаю, що безпечно. Та й коли їдеш із Арні, це однаково що з самим стареньким Повзучим Ісусом їхати.

Це трохи розрядило напругу, яка почала збиратися між нами в повітрі. З ігрового поля домчав до наших вух незлагоджений гуркіт міді, а потім голос диригента оркестру, тонкий, але дуже виразний під низьким небом: «Ще раз, будь ласка. Це “Роджерс і Гаммерштайн”, а не рок-н-рол! Будь ласка, ще раз!»

Ми втрьох перезирнулися. Арні та я почали сміятись, а за мить до нас приєдналася й Лі. Я дивився на неї, і на мить мене знову пронизала стріла заздрощів. Своєму другові Арні я бажав лише найкращого, але вона була надзвичайна — невдовзі їй мало виповнитися вісімнадцять, красуня, ідеальна, здорова, з живою палкою цікавістю до всього, що відбувалося в її житті. Розанна теж по-своєму була вродливою, але порівняно з Лі вона виглядала як лінивець, що вирішив перекімарити на дереві.

Це тоді я її захотів? Тоді я захотів дівчину свого найкращого друга? Ага, здається, так воно і є. Але клянуся вам, я б нізащо в житті до неї не підкочував, якби все склалося інакше. От тільки я не думаю, що все могло скластися інакше. Чи, може, мені просто хочеться так думати.

— Арні, краще ходімо вже, бо не встигнемо зайняти гарні місця на трибунах для гостей, — з гідним леді сарказмом сказала Лі.

Арні всміхнувся. Вона все ще злегка тримала його за руку, і його це, судячи з вигляду, досі спантеличувало. Та чому б і ні? Якби я був на його місці, і біля мене вперше стояла жива дівчина, та ще й така гарненька, як Лі, я б уже на три чверті був у неї закоханий. Я не бажав йому з нею нічого, крім добра. Здається, я хочу, щоб ви мені вірили, навіть якщо ви не повірите жодному моєму слову з того, що я розповідатиму вам з цього моменту й далі. Якщо хтось і заслуговував на маленький шматочок щастя, то це Арні.

Решта команди вже пішли в роздягальню для гостей в глибині спортзального крила школи, і тренер Паффер вистромив носа у двері.

— Містере Ґілдер, чи не могли б ви удостоїти нас своєю присутністю? — гукнув мене він. — Я розумію, що забагато прошу, і маю надію, що ви пробачите мені, якщо у вас є важливіші справи, але якщо немає, то чи не будете ви такі ласкаві принести свою філейну частину в цю роздягальню?

— Це «Роджерс і Гаммерштайн», а не рок-н-ро-оол, — пробурмотів я до Арні та Лі й припустив бігом до спортзалу.

Я пішов до роздягалень (тренер уже сховався всередині), а Арні з Лі рушили до трибун. На півдорозі до дверей я зупинився й повернувся до Крістіни. Хоч і запізнювався на перевдягання. Підходив я до неї, описуючи широке коло — бо той абсурдний забобон щодо того, що не можна наближатися до цієї машини спереду, досі не вивітрився з мене.

Ззаду я побачив дилерський реєстраційний знак штату Пенсильванія, що тримався на пружині. Я відтягнув його донизу й побачив на звороті стрічку з рельєфним тисненням: ЦЕЙ ЗНАК — ВЛАСНІСТЬ ГАРАЖА ДАРНЕЛЛА, ЛібертівіллЬ, ШТАТ ПЕНС.

Я відпустив номер (він зі стуком став на місце) і підвівся, хмурячись. Дарнелл дав йому наклейку, хоча цій машині було ще далеко до стану, безпечного для їзди дорогами; Дарнелл позичив йому дилерський реєстраційний знак, щоб він міг повезти Лі на матч. А ще він перестав бути для Арні «Дарнеллом»; сьогодні той назвав його Віллом. Цікаво, але не надто втішно.

Я подумав: «Невже Арні такий дурний, що думає, ніби Вілли Дарнелли цього світу роблять послуги від доброти душевної?» Хотілося сподіватися, що ні, але твердої певності я не мав. Щодо Арні я вже не мав певності ні в чому. За останні кілька тижнів він разюче змінився.

Ми збіса здивували самих себе й перемогли в тій грі — як потім виявилося, то був один з двох матчів, у яких ми виграли за весь той сезон… хоча коли він закінчився, мене вже в команді не було.

Ми не мали права на виграш; на поле ми вийшли, почуваючись невдахами, і жеребкування теж програли. «Гіллмени» (тупа назва для команди, але якщо так замислитись, то що мудрого в назві «Тер’єри»?) за перші два програші рвонули вперед на сорок ярдів, пройшовши крізь нашу лінію оборони, як сир у розрізане черево гусака. А потім, на третьому ході — їхній третій даун поспіль — їхній квотербек провтикав м’яч. Його підхопив Ґері Тардифф і спокійно, прогулянковим кроком пройшов шістдесят ярдів у залікову зону. З його обличчя не сходила широчезна задоволена усмішка.

«Гіллмени» та їхній тренер осатаніло протестували, мовляв, м’яч був біля лінії атаки, але судді не погодились, і ми стали вести в грі з рахунком 6:0. З мого місця на лавці мені було видно гостьові трибуни, і я бачив, що нечисленні лібертівілльські фани шаленіють. Напевно, вони мали повне право; ми вперше за весь сезон повели в грі. Арні й Лі махали прапорцями «Тер’єрів». Я помахав їм. Лі побачила мене, помахала у відповідь і тицьнула ліктем Арні. Той теж махнув рукою. Вигляд у них там був такий, наче вони вже нерозлийвода, і в мене це викликало широченну усмішку.

Що ж до самої гри, то після того вдалого рахунку ми вже йшли вперед і не озиралися. На нашому боці була ця містична штука — інерція. Може, один-єдиний раз за весь той рік. Я не побив рекорд у загальному заліку тачдаунів в Асоціації, як віщував Арні, але забив тричі, і один раз — у забігу на дев’яносто ярдів, найдовшому за все моє життя. На час хафтайму рахунок був 17:0, і тренер відчув себе новою людиною. Він уже бачив попереду нас повний розворот на 360 градусів, найвеличніше повернення переможця в історії Асоціації. Звісно, усе це виявилося мріями ідіота, але того дня він був дуже радісний, і я за нього тішився, так само, як за Арні й Лі, що вони знайомляться ближче, так легко і невимушено, поєднані грою.

Друга половина матчу була вже не така райдужна; наш захист вирішив обрати ту саму тактику лежання долілиць, що в і перших трьох іграх, та все одно суперникам нас уже було не наздогнати. Ми виграли з рахунком 27:18.

На половині четвертої чверті тренер забрав мене з поля й замінив Браяном Макнеллі, який мав стати моєю заміною наступного року — однак насправді, як показало життя, це сталося навіть раніше. Я помився, перевдягнувся й вийшов надвір, коли прозвучав сигнал про дві хвилини до кінця матчу.

На паркувальному майданчику було повно машин, але безлюдно. З поля долинули дикі крики — то фанати «Гіллменів» заохочували свою команду зробити неможливе за останні дві хвилини гри. З цієї відстані все воно здавалося таким самим неважливим, яким, без сумніву, й було.

Я попрямував у бік Крістіни.

Вона стояла там, зі своїми поцяткованими іржею бортами, своїм новим капотом і своїми хвостовими «плавцями», що, здавалося, були завдовжки з тисячу миль. Динозавр з темної негритянської епохи 1950-х, коли всі нафтові мільйонери були з Техасу, а янківський долар вибив усе лайно з японської єни, а не навпаки. У ті часи, коли Карл Перкінс^[86] співав про рожеві бриджі, а Джонні Гортон^[87] — про танці всю ніч на дерев’яній підлозі корчми, а найбільшим кумиром підлітків у країні був Едд «Кукі» Бернс^[88].

Я торкнувся Крістіни. Спробував попестити її так, як це робив Арні, вподобати її заради Арні, так, як це робила Лі. Авжеж, якщо хтось і міг примусити себе вподобати Крістіну, то це мав бути я. Лі знала Арні лише місяць. Я ж його знав усе своє життя.

Я ковзнув рукою по іржавій поверхні й згадав Джорджа Лебея, і Вероніку, і Риту Лебей, і десь у процесі цього пригадування рука, яка повинна була пестити, стислася в кулак, і я несподівано гупнув ним по борту Крістіни, з усієї сили — так, що аж боляче стало й захотілося тихо сміятися, наче обороняючись, і подумати, що, в біса, я роблю.

Шелест іржі, що сипалася на асфальт маленькими пластівцями.

Гупання велокого барабана на футбольному полі, як серцебиття велетня.

Стукіт мого власного серця.

Я натиснув на ручку передніх дверцят.

Замкнено.

Я облизав губи й зрозумів, що мені страшно.

Було таке відчуття (дуже смішне, обрегочешся) … було таке відчуття, що ця машина мене не любить, що вона підозрює мене в бажанні стати перепоною між нею та Арні, і ставати перед нею я не хотів тому, що…

Я знову розсміявся, та потім згадав свій сон, і стало не до сміху. Усе це надто нагадувало його, щоб я міг почуватися комфортно. Гримкий голос у гучномовці тут, у Гідден-Гіллз, належав, звісно, не Чаббі Маккарті, однак решта антуражу була якимось сонним неприємним déjà vu — галас уболівальників, звуки від зіткнення пухких від набивки тіл, свист вітру в кронах дерев, що здавалися вирізаними з паперу на тлі затягнутого хмарами неба.

Двигун вистрелить. Машина нахилиться вперед, підніметься, знову нахилиться, знову підніметься. А потім заверещать шини, так, ніби вона загарчить на мене…

Я відігнав од себе цю думку. Час уже перестати потурати собі з усім цим психічним лайном. Час — уже давно, насправді, — узяти свою уяву під контроль. Це автомобіль, не жива істота, а машина, і зовсім не Крістіна, а просто «плімут-фурія» 1958 року, що зійшла з конвеєра в Детройті разом із чотирмастами тисячами таких самих, як вона.

Допомогло… в усякому разі тимчасово. Щоб продемонструвати, як мало я її боюсь, я став на коліна й зазирнув під днище. І те, що я там побачив, було навіть божевільнішим за ремонт верхньої частини навмання. Три новенькі ресори «Плежурайзер», але четверта — темна, вкрита брудним мастким наростом руїна, така древня, наче була тут завжди. Вихлопна труба виявилася такою новою, що досі сріблясто виблискувала, а от глушник, здавалося, був щонайменше середнього віку, і його приймальна труба була в дуже поганій формі. Я дивився на цю трубу, думав про вихлопи, які можуть просочитися з неї в салон, і раптом у голові знову спалахнув непроханий спогад про Вероніку Лебей. Тому що вихлопи можуть убивати. Вони…

— Деннісе, а що це ти робиш?

Напевно, тривоги в мені було все ж більше, ніж я думав, бо я стрілою підхопився на ноги, відчуваючи, як тріпоче в горлі серце. То був Арні. Вираз обличчя в нього був холодний і злий.

Бо я дивився на його машину? Чого це мало його розлютити? Слушне запитання. Але він розлютився, це було очевидно.

— Я оглядав твою лиху тачку, — якомога недбалішим тоном сказав я. — А де Лі?

— Їй потрібно було в дамську кімнату, — відповів Арні, закриваючи тему. Його погляд не відривався від мого обличчя. — Деннісе, ти найкращий друг, який у мене є, найкращий з усіх, яких я мав у житті. Днями ти врятував мене від поїздки в лікарню, коли Реппертон витяг ніж, я це прекрасно усвідомлюю. Але не смій нічого виробляти в мене за спиною, Деннісе. Нізащо й ніколи.

На футбольному полі розлігся оглушливий тріумфальний крик — то «Гіллмени» здобули останнє очко в грі, коли до кінця матчу лишалося менше тридцяти секунд.

— Арні, я не розумію, про що ти говориш, чорт забирай, — сказав я. Але винуватим почувався. Я почувався винуватим так само, як тоді, коли він представив мене Лі, — за те, що окинув її оцінювальним поглядом, за те, що трохи її хотів — дівчину, яку Арні вочевидь хотів мати сам. Але… виробляти щось у нього за спиною? Невже я щось виробляв?

Напевно, він міг це сприйняти саме так. Я знав, що його ірраціональна… зацікавленість, одержимість, як хочете, так і називайте… його ірраціональне щось у ставленні до цієї машини було замкненою кімнатою в будинку нашої дружби, місцем, куди мені не дозволено було заходити, якщо не хотів накликати на свою голову біду. І хай він застукав мене й не за спробою висадити двері, то в усякому разі побачив, як я підглядаю в замкову шпарину.

— А я думаю, ти чудово розумієш, про що я говорю, — сказав він, і я з якимось утомленим переляком відзначив про себе, що він не просто трохи сердитий — він казиться від люті. — Ти, мій батько, моя мати — ви всі шпигуєте за мною «задля мого ж добра», так воно і є, правда ж? Тебе підсилали в гараж до Дарнелла, щоб рознюхав, так?

— Слухай, Арні, почекай…

— А ти думав, я не взнаю? Я тоді промовчав — бо ми друзі. Але я знаю, Деннісе. Має бути межа, і я її мушу провести зараз. Знаєш що? Дай моїй машині спокій і перестань пхати носа туди, куди тебе не просять.

— По-перше, — сказав я, — не твої батько й мати. Твій батько піймав мене наодинці й спитав, чи не міг би я з’їздити подивитися, що ти робиш з машиною. Я охоче погодився, бо самому було цікаво. Твій тато завжди добре до мене ставився. Що я повинен був йому сказати?

— Ти повинен був сказати «ні».

— Ти не доганяєш. Він на твоєму боці. Твоя мати досі сподівається, що з цього нічого не вийде — таке в мене було враження. Але Майкл справді розраховує на те, що ти її відремонтуєш. Він так сказав.

— Аякже. Це він шукав, як до тебе підібратися, — Арні посміхався ледь не єхидно. — Серйозно. Усе, що його цікавить, — зайвий раз переконатися, що я нікчема. Вони обоє тільки в цьому зацікавлені. Вони не хочуть, щоб я дорослішав, бо тоді їм доведеться змиритися з тим, що вони старіють.

— Чувак, це занадто жорстко.

— Це ти так думаєш. Може, ти, Деннісе, такий слабий на голову тому, що ріс у напівнормальній сім’ї. Вони мені запропонували нову тачку, після того, як школу закінчу, ти знав? Усе, що я для цього мав зробити, — відмовитися від Крістіни, заробити всі оцінки «А» й погодитися вступити в Горлікс… де вони зможуть тримати мене під невсипущим наглядом наступні чотири роки.

Я не знав, що сказати. Так, то було вкрай дебільно.

— Тому, Деннісе, не пхай носа не у свої справи. Це все, що я хочу сказати. Нам обом від цього буде тільки ліпше.

— Усе одно я йому нічого не розповідав, — сказав я. — Тільки те, що ти потроху різного зробив. Мені здалося, йому полегшало.

— Ага, ще б пак.

— Я ж поняття не мав, що вона вже практично готова їздити. Але ще не до кінця. Я зазирнув під дно, там вихлопна труба не в порядку. Сподіваюся, ти їздиш із відчиненими вікнами.

— Не вказуй мені, як на ній їздити! Я знаю більше про те, чому і як їздять машини, ніж ти коли-небудь знатимеш!

Отут він мене і збісив. Мені це було неприємно… не хотів я сваритися з Арні, особливо в той момент, коли от-от мала підійти Лі… але я відчував, як хтось нагорі, у мозковій кімнаті, починає одну за одною натискати ті червоні кнопки.

— Тут ти, напевно, правий, — контролюючи свій голос, промовив я. — От тільки не знаю, чи багато тобі відомо про людей. Вілл Дарнелл дав тобі незаконну наклейку — якби тебе зупинили, він би позбувся свого сертифікату на право проводити технічний огляд. Він дав тобі дилерський номерний знак. Чому він усе це зробив, Арні?

Уперше за весь час Арні став у захисну позу.

— Я тобі казав. Він знає, що я працюю.

— Не будь тупаком. Цей тип калічному крабу костур не позичить, якщо це буде йому невигідно, і ти прекрасно це знаєш.

— Деннісе, заради Бога, може, перестанеш пхати в це носа?

— Слухай, — я зробив крок уперед, до нього. — Мені похрін, є в тебе машина чи ні. Я просто не хочу, щоб ти через неї вляпався в неприємності. Чесно.

Він невпевнено подивився на мене.

— Тобто, чого ми одне на одного визвіряємось? Бо я зазирнув під твою тачку, щоб подивитись, як висить вихлопна труба?

Але то було не все, що я робив. Дещо… але не зовсім усе. І я думаю, ми обидва це знали.

На футбольному полі пролунав фінальний глухий постріл пістолета. Почалася мжичка, холоднішало. Ми розвернулися на звук пістолета, і я побачив, що до нас іде Лі, несучи їхні з Арні прапорці. Вона помахала. Ми помахали у відповідь.

— Деннісе, я можу подбати про себе сам, — сказав він.

— Добре, — просто відповів я. — Сподіваюся, що можеш.

Раптом мені закортіло спитати в нього, чи глибоко він уже загруз із Дарнеллом. А то було запитання, яке я не міг поставити; це спричинило б ще гіршу сварку. Прозвучали б такі слова, яких уже ніколи й нізащо не виправити.

— Я можу, — повторив він. Торкнувся своєї машини, і жорсткий погляд пом’якшав.

Я відчув полегкість, до якої домішувався страх — полегкість, бо зрештою ми не посваримося; ми обидва зуміли уникнути того, щоб наговорити одне одному непоправного. Але також мені здалося, що зачинилася не лише одна кімната нашої дружби; зачинилося ціле бісове крило. Він абсолютно й повністю відкинув те, що я хотів йому сказати, і цілком чітко позначив умови для продовження цієї дружби: усе буде добре, якщо ти робитимеш так, як я тобі кажу.

А це було якраз ставлення його батьків, от тільки він цього збоку побачити не міг. Але, думаю, десь би та й дізнався про це.

Підійшла Лі; у її волоссі зблискували краплинки дощу. Вона розчервонілася, очі блищали від хорошого здоров’я й хорошого збудження. Від неї йшли хвилі наївної і невипробуваної сексуальності, від якої в мене трохи паморочилося в голові. Хоча не я був головним об’єктом її уваги; ним був Арні.

— Як усе закінчилося? — спитав Арні.

— Двадцять сім — вісімнадцять, — сказала вона й тріумфально додала: — Ми їх знищили. А де ви були?

— Про машини тринділи, — відповів я, і Арні кинув на мене здивовано-веселий погляд. Принаймні почуття гумору не вивітрилося з нього разом зі здоровим глуздом. І я подумав, що в тому, як він на неї дивиться, є певні причини для надії. Він закохувався в неї, безоглядно й по вуха. Поки що цей політ відбувався повільно, але якщо все правильно складеться, то процес стопудово піде швидше. Мені реально було цікаво, як це сталося — як вони зійшлися. Шкіра обличчя в нього покращилася і він мав непоганий вигляд, але то був вигляд книжкового хробака-окулярника. Арні не був хлопцем того різновиду, якого могла б хотіти Лі Кебот; радше можна було очікувати, що вона виснутиме на американській шкільній версії Аполлона.

Люди струмками текли по футбольному полю: наші гравці та їхні, наші фанати та їхні.

— Про машини тринділи, — злегка насмішкувато повторила Лі. Потім повернула обличчя до Арні й усміхнулася йому. А він у відповідь розплився в усмішці, щасливій і дурнуватій, від якої в мене одразу потепліло на душі. Лише дивлячись на Арні, я розумів, що коли Лі до нього так усміхається, Крістіна зникає десь у найдальшому кутку його свідомості; вона відходить на задній план і займає належне їй місце — транспортного засобу.

І мене це дуже навіть влаштовувало.

18 / На трибунах

Перші два тижні жовтня я часто бачив Арні й Лі в коридорах. Спочатку вони спиралися то на його шафку, то на її, розмовляли, поки не дзеленчав дзвоник на перевірку відвідування; потім трималися за руки; потім виходили зі школи разом, обіймаючись. Це сталося. Говорячи жаргоном старшокласників, вони почали «ходити разом». Але я думав, що не просто ходити. Я думав, що між ними кохання.

Крістіни я не бачив з того самого дня, як ми перемогли «Гідден-Гіллз». Очевидно, вона повернулася до Дарнелла для проведення подальших робіт — може, такою була угода між Арні та Дарнеллом, коли того дня власник гаража видав йому дилерський реєстраційний знак і нелегальну наклейку. «Фурії» я не бачив, зате часто натрапляв на Лі й Арні… і багато про них чув. Вони спричинили фурор і плітки. Дівчата хотіли знати, що вона в ньому знайшла, заради всього святого; хлопці, завжди практичніші й прозаїчніші, хотіли тільки знати, чи мій чахлий друзяка вже зумів залізти їй у трусики. Ні те, ні те мене не цікавило, але час від часу я все-таки замислювався — а що Реджина й Майкл думають про надзвичайний випадок першого кохання в їхнього сина?

Одного понеділка в середині жовтня ми з Арні разом їли в обід свої сендвічі на трибунах біля футбольного поля, як і планували того дня, коли Бадді Реппертон витяг ніж — і за це його справді відрахували. Канючі й Дона відправили погуляти на три дні. Станом на той день вони поводились як взірцеві слухняні хлопчики. А тим не-надто-приємним часом футбольну команду ще двічі переїхали катком. Наш командний залік тепер становив 1–5, і тренер Паффер знову поринув у сердиту мовчанку.

Мій пакет з обідом був не такий наповнений, як у день Реппертона й ножа; єдина чеснота, яку я вбачав у нашому 1–5, — ми тепер так безнадійно відстали від «Ведмедів з Рідж-Рок» (у них було 5-0-1), що для нас було б неможливо якось прорватися в Асоціації, поки автобус із їхньою командою не звалиться з краю урвища.

Ми ніжилися на лагідному жовтневому сонці — не за горами вже було свято маленьких примар у простирадлах і гумових масках та костюмів Дарта Вейдера з «Вулворта» — активно перемелюючи їжу щелепами й не надто багато залишаючи на потім. Арні мав фаршироване яйце і обміняв його на один з моїх сендвічів з м’ясним рулетом. Здається, батьки дуже мало знають про таємне життя своїх дітей. Щопонеділка, починаючи з першого класу, Реджина Каннінґем клала Арні в пакет з обідом фаршироване яйце, і щодня після того, як у нас на вечерю був м’ясний рулет (у неділю на вечерю зазвичай), у моєму пакеті лежали сендвічі з холодним м’ясним рулетом. Я завжди ненавидів м’ясний рулет, а Арні завжди ненавидів фаршировані яйця, хоча я ніколи не бачив, щоб він хоч раз відмовився від яєць, коли їх було приготовано по-іншому, байдуже як. І я часто загадувався над тим, що б сказали наші матері, якби довідалися, як мізерно мало з тих сотень фаршированих яєць і десятків сендвічів із холодним м’ясним рулетом, покладених кожному з їхніх синів у пакети з обідами, насправді було з’їдено тими, кому вони призначалися.

Я перейшов до печива, а Арні — до своїх інжирових батончиків. Він зиркнув на мене, щоб переконатися, що я дивлюсь, а потім демонстративно запхав усі шість батончиків до рота й захрумтів, гротескно надимаючи щоки.

— Господи, яка бридота! — вигукнув я.

— Унг-унг-гут-унг, — відповів Арні.

Я взявся тицяти пальцями йому в боки, у ті місця, де йому завжди було дуже лоскотно, й закричав:

— Намну тобі боки, Арні, дивись, бо намну тобі боки!

Арні розсміявся, і в повітря з його рота пурхнули леткі крихти подрібнених батончиків. Я розумію, що розказую гидоту, але нам було дуже смішно.

— Денніфе, перефтань! — сказав Арні повним батончиків ротом.

— Що-що ти кажеш? Я тебе не розумію, варвар ти сраний, — я не припиняв тицяти його пальцями, «мнучи йому боки», як ми це називали в дитинстві (а тепер цей вислів чомусь загубився в пісках часу), і він звивався, і викручувався, і сміявся.

Зробивши один потужний ковток, він відригнув.

— Каннінґем, ти така свиня, — прокоментував я.

— Я знаю, — судячи з вигляду, його це страшенно тішило. Та, може, і тішило насправді; наскільки мені відомо, він більше ні перед ким і ніколи не показував фокуса «шість-інжирових-батончиків-за-раз». Якби він зробив це перед своїми батьками, Реджина напевно народила б їжачка, а Майкл дістав би крововилив у мозок.

— А найбільше їх ти скільки за раз з’їдав? — спитав я в нього.

— Якось — дванадцять. Але думав, що вдавлюся.

Я пирхнув зі сміху.

— А Лі вже показував?

— До випуску приберігаю. І боки їй трохи намну також, — тут ми обидва розреготалися, і я зрозумів, як сильно мені часом бракує Арні. У мене був футбол, студентська колегія, нова дівчина, яка (я сподівався) погодиться подрочити мені перед тим, як закінчиться сезон кіно просто неба. Уламати її на щось більше я й не сподівався; вона була занадто зачарована сама собою. Хоча пробувати це зробити було весело.

Навіть попри все це насичене життя, я скучав за Арні. Спочатку була Крістіна; тепер — Лі й Крістіна. У такому порядку, хотілося сподіватися.

— А де вона сьогодні? — спитав я.

— Захворіла. У неї місячні, мабуть, болить сильно.

Я подумки здійняв свої внутрішні брови. Якщо вона обговорює з ним свої жіночі клопоти, то вони вже дуже близькі.

— А як ти того дня примудрився запросити її на футбол? — спитав я. — Тоді, коли ми грали в Гідден-Гіллз.

Арні розсміявся.

— Це єдиний футбольний матч, на якому я побував з десятого класу. Деннісе, ми принесли тобі удачу.

— Ти просто їй подзвонив і запросив?

— Ледь не спасував. То було взагалі моє перше в житті побачення, — він сором’язливо позирнув на мене. — Тієї ночі спав, здається, не більше двох годин. Після того, як я їй подзвонив і вона погодилася зі мною поїхати, я перелякався на смерть, що виставлю себе ідіотом чи що припреться Бадді Реппертон і полізе в бійку, чи ще щось таке станеться.

— Ти все тримав під контролем, як мені здалося.

— Правда? — зрадів Арні. — Що ж, це добре. Але мені було страшно. Знаєш, вона розмовляла зі мною в коридорах, питала про завдання й усе таке. Записалася в шаховий клуб, хоча грає вона не дуже… але потроху стає краще. Я її навчаю.

«Не сумніваюся, кобель ти такий», — подумав я, але вголос цього не сказав, бо в пам’яті ще свіжий був той момент, коли він визвірився на мене в Гідден-Гіллз. Крім того, я хотів про все почути. Було цікаво. Бо підкорити таку приголомшливу красуню, як Лі Кебот, — це вам не абищо, а реальна перемога.

— Тому через деякий час я почав думати, що, може, вона мною цікавиться, — продовжив Арні. — До мене це дійшло трохи пізніше, ніж до інших хлопців — таких, як ти, наприклад.

— Звісно, я ж серцеїд, — сказав я. — «Секс-машина», як співав колись Джеймс Браун.

— Та ніяка ти не секс-машина. Але ти знаєш, як спілкуватися з дівчатами, — серйозно відказав Арні. — Ти їх розумієш. А я їх тупо боявся. Ніколи не знав, що сказати. І досі, здається, не знаю. Лі не така, як інші. Я боявся запросити її на побачення, — на секунду він неначе замислився над цим. — Я про те, що вона вродлива дівчина, дуже вродлива. Деннісе, ти так не думаєш?

— Так. Наскільки я можу судити, вона найкрасивіша в усій школі.

Він задоволено всміхнувся.

— Я теж так думаю… але я думав, може, я так думаю тільки тому, що кохаю її так сильно.

Я глянув на свого друга, в надії, що він не вляпається більше, ніж зможе пережити. Хоча, звісно, на той момент я ще поняття не мав, що насправді означає «вляпатись».

— Але якось я почув, як у хімлабораторії балакали двоє хлопців — Ленні Беронґґ і Нед Страумен. Нед розказував Ленні, що він звав її на побачення, а вона йому відмовила, але дуже ввічливо… як ніби коли він наступного разу її запросить, то вона, може, і погодиться. І я собі уявив, як вони вже навесні починають зустрічатися, і приревнував. Це безглуздо. Тобто вона йому відмовила, а я ревную, ти уявляєш?

Усміхнувшись, я кивнув. На футбольному полі учасниці групи підтримки відпрацьовували нові рухи. Я вважав, що вони нашій команді не надто вже й допомагають, але дивитися на них було приємно. О тій ясній полуденній порі їхні тіні збиралися калюжками під їхніми п’ятами на зеленій траві.

— Ще що мене зачепило — Нед говорив так, ніби його це зовсім не бісило… і соромно не було… і зневаженим він не почувався. Він просто спробував витягти дівчину на побачення, дістав відкоша, і все. Я вирішив, що теж так можу. Та все одно, коли я їй телефонував, то пітнів, як свиня. Чувак, це був такий капець. Я все уявляв, як вона розсміється мені в трубку й скаже щось типу: «Щоб я пішла з тобою, мала потворо? Оце ти розмріявся! Я ще не в такій безвиході!»

— Ага, — сказав я. — Ніяк не вкурю, чому вона так не сказала.

Він тицьнув мене пальцем у живіт.

— Кишки намну, Деннісе! Ригати будеш!

— Забудь. Розказуй далі.

Арні знизав плечима.

— Та особливо нема чого розказувати. На мій дзвінок відповіла її мати й сказала, що зараз її покличе. Я почув, як клацнула об столик слухавка, і ледь не повісив свою, — Арні розвів вказівний і великий пальці на дюйм. — Отак близько був до того, щоб покласти слухавку. Отака херня.

— Мені це знайомо, — сказав я, і то була правда… ти переживаєш, що тебе засміють, уявляєш ту чи іншу міру презирства, байдуже, хто ти: футболіст чи якийсь прищуватий малий чотириокий прицуцько… але навряд чи я міг зрозуміти, наскільки болісно це все насправді переживав Арні. Його вчинок вимагав монументальної хоробрості. Це така дрібничка — побачення, але в нашому суспільстві за цим простим поняттям вирують неабиякі пристрасті. Є такі хлопці, які за весь період старших класів так і не наважуються запросити якусь дівчину на побачення. Ні разу, за всі чотири роки. І це не лише один-два хлопці, їх таких повно. І є багато сумних дівчаток, яких ніколи не запрошують. Якщо зупинитися й задуматися над цим, то це дуже гівняно. Багатьом людям боляче. Я дуже туманно уявляв собі той оголений жах, який, напевно, відчував Арні, чекаючи, коли Лі підійде до телефону; те відчуття подиву-переляку від того, що він збирався запросити на побачення не просто якусь дівчину зі школи, а найкрасивішу дівчину всієї школи.

— Вона відповіла, — розповідав далі Арні. — Сказала «Алло?» А я, чувак, не зміг із себе й слова видушити. Я намагався, але з горла виходив тільки тоненький свист повітря. Тому вона сказала «Алло, хто це?», наче подумала, що то якісь жартівники бавляться, і я подумав: «Це якась маячня. Якщо я можу з нею розмовляти в коридорі, то й по чортовому телефону повинен уміти поговорити, усе, що вона може сказати, — “ні”, тобто не застрелить же вона мене чи ще щось, якщо я запрошу її на побачення». Тому я сказав: «Привіт, це Арні Каннінґем», а вона відповіла: «Привіт», і бла-бла-бла, фігня-фігня-фігня, і тут до мене доходить, що я ж не знаю навіть, куди хочу її повести, і в нас уже закінчуються теми для розмов, скоро вона покладе слухавку. Тому я спитав її про перше, що стрельнуло в голову: чи не хоче вона в суботу піти на футбольний матч? Вона сказала, що з радістю, отак з місця в кар’єр, наче тільки й чекала, коли я вже її запрошу, розумієш?

— Та мабуть, чекала.

— Ага, мабуть, — Арні спантеличено прокрутив цю думку в голові.

Продзеленчав дзвоник, сигналізуючи, що до п’ятого уроку лишилося п’ять хвилин. Ми з Арні повставали. Дівчата з групи підтримки подріботіли геть із поля, звабливо тріпочучи спідничками.

Ми спустилися з трибун, повикидали пакети в один зі сміттєвих баків, розмальований у шкільні кольори (помаранчевий і чорний, до речі, про Геловін) і почимчикували до школи.

Арні все ще всміхався, пригадуючи, як усе тоді склалося, той перший раз із Лі.

— Запросити її на гру було чистої води безглуздям.

— Ну дякую, — сказав я. — Це мені за те, що я щосуботи після обіду граю до болю в серці, так?

— Ти зрозумів, про що я. А потім, після того, як вона погодилася зі мною піти, у мене виникла ця реально жахлива думка, і я подзвонив до тебе, пам’ятаєш?

Раптом я згадав. Він телефонував мені, щоб спитати, чи де буде того тижня проходити матч: на нашому стадіоні чи на їхньому, — і новина про те, що він відбудеться в Гідден-Гіллз, здавалося, убила його морально.

— І от у мене побачення з найкрасивішою дівчиною в школі, я від неї нетямлюся, а виявляється, що гра буде на полі суперника, і моя машина стоїть у Вілловому гаражі.

— Ви могли поїхати автобусом.

— Це я тепер знаю, а тоді не знав. Автобус завжди був забитий ще за тиждень до гри. Я ж не знав, що багато народу перестає їздити на матчі, коли команда починає програвати.

— Не нагадуй, — сказав я.

— Тому я пішов до Вілла. Я знав, що Крістіна б нас довезла, але допуск до експлуатації світить їй ще не скоро. Розумієш, я був у відчаї.

«Наскільки у відчаї?» — холодно й раптово подумалося мені.

— І він пішов мені назустріч. Сказав, що розуміє, як це важливо, і якщо… — Арні замовк; наче замислився. — Оце й уся історія великого побачення, — незграбно закінчив він.

І якщо…

Але то було не моє діло.

«Будь його очима», — сказав мені тато.

Але я відігнав цю думку якнайдалі.

Ми саме проминали місце для куріння, майже порожнє — тільки троє хлопців і двоє дівчат похапцем докурювали косяк. Вони його тримали в саморобному мундштуку з сірникової коробки-книжечки, і в мої ніздрі прослизнув виразний запах травки, такий схожий на аромат осіннього листя, що димиться в повільному вогні.

— Бадді Реппертона не бачив? — спитав я.

— Ні, — відповів Арні. — І не хочу. А ти?

Я бачив цього вилупка один раз, у «Щасливому газі Ванденберга», заштатній автозаправці на трасі 22 у Монровіллі. Та діра належала батькові Дона Ванденберга і з часу арабського нафтового ембарго в 1973-му балансувала на хиткому краю прірви банкрутства. Бадді мене не бачив; я просто швидко проїхав повз них.

— Так щоб розмовляв, то ні.

— Ти хочеш сказати, він розмовляти вміє? — презирливо скривився Арні, що було на нього не схоже. — От гівняр.

Мене аж пересмикнуло. Знову те слівце. Замислившись над цим, я собі сказав: «Та хрін з ним», — і прямо запитав в Арні, де він підчепив конкретно це слово.

Він задумливо подивився на мене. Зненацька задзеленчав другий дзвоник, галасуючи на стіні шкільної будівлі. Ми могли запізнитися на урок, але тієї миті мене це не гребло ніяк.

— Пам’ятаєш той день, коли я купив машину? — спитав він. — Не той, коли завдаток давав, а коли вже купив?

— Звісно.

— Я зайшов у будинок разом з Лебеєм, а ти чекав надворі. У нього була крихітна така кухня, стіл вкритий скатертиною в червону клітинку. Ми посідали, і він запропонував мені пиво. Я подумав, що краще буде взяти. Мені дуже хотілося мати цю машину, тому я не хотів його якось, ну розумієш, образити. Тому ми пили пиво, і його понесло, була довга буркотлива… як же це сказати? Тирада, напевно, так. Тирада про те, як усі гівнярі проти нього змовилися. Деннісе, то було його слівце. Він сказав, що то гівнярі змушують його продати машину.

— Що він мав на увазі?

— Мабуть, те, що він уже застарий, щоб сідати за кермо, але казати це такими словами він не хотів. В усьому були вони винні. Гівнярі. Гівнярі вимагали, щоб він кожні два роки перескладав іспит з водіння, і щороку проходив огляд в окуліста. Його турбував окуліст. І він сказав, що на всій вулиці його не люблять. Ніхто не любить. Тому хтось пожбурив у машину каменем. Усе це я розумію. Але не розумію, чому… — Арні зупинився у дверях, забувши про те, що ми запізнюємося на урок. Руки він тримав у задніх кишенях джинсів. І сердито супився. — Деннісе, я не розумію, чому він довів Крістіну до такого жалюгідного стану. У якому вона була, коли я її купляв. Він же про неї відгукувався так, наче дуже її любив — я знаю, ти думаєш, що це він покупця так заманював, але ні… а потім, коли закінчували, коли він уже гроші рахував, то прогарчав: «Гівняна тарадайка, та шоб я, блядь, здох, коли знаю, нахріна вона тобі, хлопче. Це така пизда волохата». А я сказав щось типу, що я думаю її поремонтувати, щоб була гарна. А він сказав: «Аякже, аякже. Якшо гівнярі тобі дозволять».

Ми зайшли всередину. Містер Леере, вчитель французької, мчав кудись по коридору на всіх парах, і його лисина зблискувала під лампами денного світла.

— Хлопці, ви спізнюєтеся, — роздратованим голосом промовив він, дуже нагадуючи мені білого кролика з «Аліси в Країні Див». Ми припустили коридором, поки він не зник з очей, а далі знову перейшли на неспішний крок.

Арні сказав:

— Коли Бадді Реппертон на мене напав, я страшно перелякався, — він стишив голос, усміхнений, проте серйозний. — Я ледь у штани не надзюрив, якщо хочеш знати правду. Хай там як, здається, я вжив Лебеєве слівце, навіть не подумавши. Але до Реппертона воно добре підходить, ти так не думаєш?

— Так.

— Я пішов, — сказав Арні. — Інтеграли, потім «Автомайстерня-три». Здається, я цілий курс вивчив за ці два місяці, поки ремонтував Крістіну.

Він поспішив на урок, а я просто стояв хвилину посеред коридору й проводжав його поглядом. На шостому уроці в понеділок у мене все одно була самопідготовка під наглядом місіс Рейвах, і я подумав, що зможу прослизнути на гальорку непоміченим… я вже таке провертав раніше. Крім того, випускникам сходили з рук навіть убивства, про що я дізнавався прискореними темпами.

Я стояв і намагався струсити з себе відчуття переляку, такого аморфного й неконткретного, яким воно більше ніколи не буде. Щось було не так, щось дуже не до речі, не в порядку. Раптом стало холодно, і навіть усе яскраве жовтневе сонце, що лилося крізь усі шкільні вікна світу, не змогло б цю холоднечу розігнати. Усе було так, як і завжди, але назрівали великі зміни — і я це відчував.

Я стояв і намагався ввімкнутися в реальність, намагався переконати себе, що цей холод викликають усього-на-всього страхи за моє власне майбутнє, і тривожно мені стало від тих змін, що чекали на мене попереду. Може, частково то була й правда. Але не повністю. Гівняна тарадайка, та шоб я, блядь, здох, коли знаю, нахріна вона тобі, хлопче. Це така пизда волохата. Я побачив, що з учительської повертається містер Леере, і попростував далі.

Я думаю, в кожного з нас у голові є такий собі екскаватор. І в моменти стресу чи неприємностей його можна завести, а потім поскидати все у величезну траншею, вириту в землі вашої свідомості. Позбутися всього. Закопати. От тільки ця траншея опускається в підсвідоме, і часом, уві сні, трупи ворушаться й починають ходити. Тієї ночі мені знову снилася Крістіна, тільки цього разу за кермом був Арні, а на передньому сидінні розвалився в непристойній позі напіврозкладений труп Роланда Д. Лебея. Машина з ревом виїхала з гаража просто на мене, пришпиливши мене до місця лютим сяянням своїх фар.

Я прокинувся, затискаючи рота подушкою, щоб приглушити крик, який рвався назовні.

19 / Нещасний випадок

То була наша остання (справжня) розмова з Арні за весь період до Дня подяки, бо наступна субота стала днем, коли я дістав травму. Того дня ми знову грали проти «Ведмедів Рідж-Року», і цього разу продули з абсолютно видовищним рахунком 46:3. Хоча, коли скінчилася гра, мене вже на полі не було. Через сім хвилин після початку третьої чверті я вирвався на відкриту місцину, отримав пас і налаштовувався бігти, коли мене збили з ніг троє «ведмежих» нападників захисту одночасно. Спершу була мить жахливого болю — сліпучий спалах, наче я раптом опинився в епіцентрі ядерного вибуху. А далі було багато темряви.

І темним усе лишалося досить-таки довгий час, хоча мені він зовсім не видався довгим. Я був у відключці годин із п’ятдесят, а коли прокинувся в пізнє пообіддя понеділка, двадцять третього жовтня, то виявилось, що лежу в лібертівілльській лікарні. Поряд були мама з татом. І Еллі також, бліда й напружена. Під очима в неї залягли темно-коричневі кола, і мене це чомусь до безглуздого розчулило; вона знайшла у своїй душі достатньо доброти, щоб плакати через мене, незважаючи на всі ті «Твінкі» та «Йоделі»^[91], які я тирив з хлібниці після того, як вона піде спати, незважаючи на той випадок, коли їй було дванадцять і я подарував їй пакетик з ґрунтом «Віґоро», після того, як вона тиждень скоса поглядала на себе в дзеркало, натягнувши на себе найтіснішу футболку, щоб побачити, чи не виросли в неї груди (Еллі розридалась, а мама так розсердилася на мене, що потім ще два тижні злилась), незважаючи на всі дражнилки і всі ті гівнянкуваті ігри «я-крутіший-за-тебе» між братами та сестрами.

Коли я прийшов до тями, Арні поряд не було, але невдовзі він долучився до моєї сім’ї; вони з Лі чекали в приймальному покої. Того вечора приїхали мої дядько й тітка з Олбені, і решту того тижня відбувався безперервний парад родичів і друзів — прийшла вся футбольна команда, разом з тренером Паффером, у якого був такий видон, наче він постарів років на двадцять. Здогадуюся, що він зрозумів — є речі й гірші, ніж програшний сезон. Саме тренер повідомив мені новину про те, що я більше ніколи не гратиму в футбол, і я не знаю, чого він очікував (судячи з напруженого виразу обличчя з суворо стиснутими губами), — може, що я розридаюся чи істерику влаштую. Але реакції в мене особливої не було, ані всередині, ані зовні. Я просто радів, що живий і з часом усе-таки стану на ноги й ходитиму.

Якби мене вдарили всього раз, я б, напевно, скочив з землі й кинувся назад у гру. Але людське тіло не призначене для того, щоб його збивали, як вершки, з трьох різних кутів одночасно. У мене були зламані обидві руки, причому ліва — в двох місцях. Права опинилася піді мною, коли я падав, і жахливо надломилася кістка передпліччя. Але все це насправді були тільки квіточки. Ще в мене був перелом основи черепа, а іншу мою травму лікар називав «ушкодженням нижньої ділянки хребта», і це, здається, означало, що я був на волосину від повного паралічу нижніх кінцівок до кінця свого життя.

До мене приходило багато відвівідувачів, несли багато квітів, багато листівок. Усе це певним чином давало велику втіху — ніби ти ожив і допомагаєш порядкувати на власних поминках.

Але також я відчував страшний біль, коли не міг заснути; мою руку підвісили за допомогою підйомного блоку й гирьок, ногу так само (і обидві вони, здавалося, невпинно свербіли під гіпсами), а нижню частину хребта знерухомлював тимчасовий гіпс, який називають «затискачем».

А ще, звісно, у мене була перспектива довго маринуватися в лікарні й здійснювати нескінченні мандрівки в інвалідному візку до тієї кімнати жахіть, яку так невинно прозивають «Крилом терапії».

О, і ще одне — у мене було багато часу.

Я читав газети; розпитував своїх відвідувачів; а ще, як розвивалися події й мої підозри вже потроху виривалися з-під контролю, не раз і не двічі запитував себе, чи я випадково не їду з глузду.

У лікарні я пробув до Різдва, і на той час, коли повернувся додому, мої підозри майже набули своєї остаточної форми. Мені дедалі важче було заперечувати ту монструозну форму, і я, чорт забирай, прекрасно розумів, що з глузду я не з’їхав. У певному розумінні було б краще — більше втіхи — якби я в це повірив. На той час я був дико переляканий і більш ніж наполовину закоханий у дівчину свого найкращого друга.

Час на роздуми… забагато часу.

Час на те, щоб обзивати себе сотнею різних слів за те, що думаю про Лі. Час витріщатися вгору, на стелю палати, і гірко шкодувати про появу в моєму житті Арні Каннінґема… і Лі Кебот… і Крістіни.

20 / Друга сварка

«Плімут» Арні Каннінґема 1958 року випуску отримав дозвіл на експлуатацію по обіді 1 листопада 1978 року. Увесь цей процес, який насправді почався того вечора, коли він і Денніс Ґілдер поміняли першу спущену шину, він завершив, сплативши акцизний податок — 8 з половиною доларів, муніципальний дорожній податок 2 долари (який також давав йому право паркуватися безплатно біля лічильників у діловому центрі міста) і 15 доларів за номерний знак. Йому видали номер штату Пенсильванія — HY-6241-J — у монровілльському Бюро реєстрації транспортних засобів.

З Бюро Арні повернувся на машині, яку йому позичив Вілл Дарнелл, а з гаража-автомайстерні Дарнелла виїхав уже за кермом Крістіни. Він повіз її додому.

Приблизно за годину з Горлікського університету повернулися його батько й мати. Сварка розпочалася майже моментально.

— Ви її бачили? — спитав Арні, звертаючись до них обох, але трохи більше, мабуть, до свого батька. — Сьогодні після обіду зареєстрував.

Він був гордий і мав для цього підстави. Свіжовимита й відполірована воском, Крістіна сяяла під променями післяполуденного осіннього сонця. На ній ще й досі було чимало іржі, але вигляд вона мала в тисячу разів кращий, ніж того дня, коли Арні її придбав. Бічні нижні молдинги, як і капот та заднє сидіння, були новісінькі. Салон сяяв бездоганною чистотою і охайністю. Блищали скло і хром.

— Так, я… — почав Майкл.

— Бачили, аякже, — відрубала Реджина. Вона якраз готувала коктейль, рвучкими розлюченими рухами помішуючи його соломинкою у вотерфордівському келиху по колу проти годинникової стрілки. — Ми ледве в неї не врізались. Я не хочу, щоб вона тут стояла. Наше подвір’я виглядає, ніби майданчик для вживаних машин.

— Мамо! — вигукнув Арні, приголомшено й ображено. Він перевів погляд на Майкла, але Майкл вийшов і собі зробити коктейль — мабуть, вирішив, що він йому знадобиться.

— Так і є, — сказала Реджина Каннінґем. Її обличчя було трохи блідішим, ніж зазвичай; рум’яна на щоках різали око, наче клоунська фарба. Вона одним духом перехилила половину свого джину й скривилася так, як це роблять люди, скуштувавши гірких ліків. — Забери її туди, звідки привіз. Я не хочу, щоб вона була тут, Арні, і не дозволю цього. Це остаточно.

— Забрати її? — тепер Арні був не лише ображений — він розсердився. — Просто супер. Мені те місце коштує двадцять баксів на тиждень!

— Воно коштує тобі набагато більше, — Реджина осушила свій келих і поставила його на стіл. А потім розвернулася, щоб подивитися синові в очі. — Днями я зазирнула у твою банківську книжку…

— Ти що зробила? — очі Арні недовірливо розширилися.

Вона трохи почервоніла, однак погляду не опустила. Повернувся Майкл, став у проході, з нещасним виглядом позираючи то на дружину, то на сина.

— Мені цікаво було, скільки ти вже витратив на ту чортову машину, — сказала вона. — Невже це так неприродно? Наступного року тобі починати навчання в коледжі. А наскільки мені відомо, в Пенсильванії вищу освіту задурно не роздають.

— То ти просто зайшла до мене в кімнату й нишпорила там, поки не знайшла банківську книжку? — спитав Арні. Його сірі очі скам’яніли від гніву. — Може, ти й травку шукала. Чи журнали порнушні. Чи, може, плями сперми на простирадлі.

У Реджини відвисла щелепа. Імовірно, вона чекала, що він образиться й розгнівається, але аж ніяк не цієї безмежної і безпощадної люті.

— Арні! — гаркнув Майкл.

— А що? Чому ні? — прокричав у відповідь Арні. — Я думав, це моє діло! Бог свідок, ви достатньо довго втовкмачували мені, що це на моїй відповідальності, ви обоє!

— Арнольде, я дуже розчарована, що ти так почуваєшся. Розчарована й ображена. Ти поводишся як…

— Не вказуй мені, як я поводжуся! А як по-твоєму, я почуваюся? Я працюю не присідаючи, щоб машину допустили до експлуатації, більше двох з половиною місяців над нею гнув спину, а коли привожу її додому, перше, що ти кажеш — «прибери її з доріжки». І як я маю почуватися? Щасливим?

— Ти не повинен розмовляти з матір’ю таким тоном, — сказав Майкл. Попри слова, інтонація в нього була незграбно-примирливою. — І вживати такі грубі слова.

Реджина простягнула чоловікові келих.

— Зроби мені ще коктейль. У коморі є непочата пляшка джину.

— Тату, залишайся, — сказав Арні. — Будь ласка. Покінчімо з цим.

Майкл Каннінґем подивився на дружину; на сина; знову на дружину. В обох він бачив кремінь. І ретирувався на кухню, стискаючи в руці дружинин келих.

Зі зловісним виразом обличчя Реджина обернулася до сина. Клин між ними було вбито ще влітку; можливо, вона зрозуміла, що це її останній шанс його вибити.

— У липні цього року на твоєму банківському рахунку було майже чотири тисячі доларів, — сказала вона. — Приблизно три чверті всіх грошей, які ти заробив з дев’ятого класу плюс відсотки…

— О, а ти таки справді облік вела? — спитав Арні. Раптово сів, незмигним поглядом дивлячись на матір. І заговорив, тоном, сповненим огиди й здивування: — Мамо… чому б тобі просто не забрати ті кляті гроші й не покласти їх на рахунок під своїм іменем?

— Тому що, — відповіла вона, — донедавна ти начебто розумів, для яких потреб відкладено ті гроші. Останні кілька місяців у тебе в голові тільки машина-машина-машина, а нещодавно ще додалося дівчина-дівчина-дівчина. Таке враження, що ти здурів по обох пунктах.

— Що ж, дякую. Завжди корисно почути гарну неупереджену думку про те, як я просаджую своє життя.

— Ще в липні в тебе було майже чотири тисячі доларів. На освіту, Арні. На твою освіту. А тепер на рахунку трохи більше двох тисяч восьмисот. Можеш скільки завгодно звинувачувати мене в тому, що я пхаю носа не у свої справи, — визнаю, що це трохи неприємно, — але це факт. Ти розтринькав тисячу двісті доларів за два місяці. Може, тому я й не хочу дивитися на ту машину. Ти повинен це розуміти. Для мене вона схожа на…

— Послухай…

— …на велику доларову банкноту, яка летить геть, підхоплена вітром.

— Можна тобі сказати декілька слів?

— Ні, Арні, не думаю, — категорично відрізала вона. — Я справді так не думаю.

З її келихом, наполовину повним джину, повернувся Майкл. У барі він долив тоніку й простягнув дружині. Реджина випила, знову скривившись від гіркого смаку. Арні опустився в крісло біля телевізора й задумливо її роздивлявся.

— Ти викладаєш в університеті? — спитав він. — Викладаєш в університеті з таким підходом? «Я своє слово сказала. А ви, усі решта, можете просто позатикати писки». Супер. Мені шкода твоїх студентів.

— Арні, не розпускай язика, — попередила Реджина, наставивши на нього вказівний палець. — Думай, що кажеш.

— То можна тобі щось сказати чи ні?

— Кажи. Але це нічого не змінить.

Майкл прокашлявся.

— Редж, я думаю, Арні має рацію, навряд чи це можна назвати конструктивним під…

Вона розвернулася до нього, як розлючена кішка.

— І ти теж, більше ні слова мені!

Майкл відсахнувся.

— Перше — це ось що, — сказав Арні. — Якщо ти проглянула мою ощадну книжку уважніше, ніж просто побіжним поглядом… а я впевнений, що ти проглянула… то ти напевно помітила, що всі мої заощадження скоротилися до рекордно низької суми дві тисячі двісті доларів у перший тиждень вересня. Мені довелося купити Крістіні нову передню частину, повністю все.

— Ти так говориш, наче пишаєшся цим, — сердито відрубала Реджина.

— Бо я пишаюся, — він незворушно зустрівся з нею поглядом. — Усе я міняв сам, своїми руками, без чиєїсь допомоги. І я дуже добре впорався. Ви не… — тут його голос зрадливо затремтів, але тільки на мить, потім знову зміцнів. — …ви не змогли б відрізнити від оригіналу. Але я веду до того, що відтоді загальна сума збільшилася на шістсот доларів. Бо Віллу Дарнеллу сподобалось, як я працюю, і він узяв мене на роботу. Якщо я зможу класти по шістсот доларів на свій рахунок щодва місяці… а якщо він братиме мене в поїздки до Олбені, де купує вживані машини, то навіть більше… на моєму рахунку до закінчення школи буде чотири тисячі шістсот доларів. А якщо я там ціле наступне літо працюватиму повний день, то навчання в коледжі розпочну, маючи близько семи тисяч доларів. І в усьому цьому ви можете сміливо звинувачувати машину, яку ви так сильно ненавидите.

— Усе це не матиме особливого сенсу, якщо ти не зможеш вступити в хороший навчальний заклад, — висунула вона контраргумент, спритно перескакуючи на інше, так, як робила це на багатьох засіданнях кафедри, коли хтось наважувався поставити під сумнів її думку… хоча таке й нечасто бувало. Вона не визнавала поразки й правоти співрозмовника — вона просто змінювала тему. — Ти з’їхав у навчанні.

— Не аж так сильно, щоб це мало значення, — відповів Арні.

— Що ти маєш на увазі, «не аж так сильно»? У тебе погана оцінка з інтегралів! Лише тиждень тому ми отримали червону картку! — Червоні картки, що їх ще іноді називали в учнівському середовищі провальними, видавали на середині кожного періоду оцінювання тим учням, які за перші п’ять тижнів чверті мали середню оцінку 75 або нижче.

— На підставі однієї-єдиної контрольної, — спокійно промовив Арні. — Містер Фендерсон славиться тим, що в першій половині чверті дає дуже мало контрольних, тому можна принести додому червону картку з оцінкою «F» тільки тому, що ти не засвоїв якогось одного поняття, а в кінці чверті отримати «А». Про все це я б тобі розказав, якби ти спитала. Але ти не спитала. До того ж, це лише третя червона картка за весь час, що я вчуся в старших класах. Моя загальна середня оцінка — 93, і ти знаєш, що це дуже добре…

— Вона впаде! — верескливо відрізала Реджина й зробила кілька кроків уперед, до нього. — Це через твою одержимість тією проклятущою машиною! У тебе є дівчина; як на мене, то це чудово, прекрасно, супер! Але з тією машиною це божевілля! Навіть Денніс каже…

Арні так стрімко скочив на ноги й так швидко наблизився до неї впритул, що вона аж відступила, від подиву принаймні на кілька секунд втративши гнівний запал, застигнувши від його гніву.

— От тільки Денніса в це не вплутуй, — загрозливо тихим голосом промовив він. — Це тільки між нами.

— Гаразд, — погодилася вона, знову змінюючи тему. — Простий факт полягає в тому, що твої оцінки неухильно знижуватимуться. Я це знаю, і твій батько теж знає, а червона картка з математики — це індикатор.

Арні впевнено всміхнувся, і Реджина глянула на нього з осторогою.

— Добре, — сказав він. — Ось що я тобі скажу. Дозволь мені залишити машину тут до кінця чверті. Якщо я отримаю оцінку, нижчу за «С», то продам машину Дарнеллу. Він купить; він знає, що в такому стані, як вона зараз, він може виручити за неї штуку. Її ціна з часом тільки ростиме.

На мить Арні замислився.

— Я тобі ще краще скажу. Якщо я цього семестру не потраплю в список відмінників, то теж позбудуся машини. Тобто я б’юся об заклад на свою машину, що дістану оцінку «В» з інтегралів не лише за чверть, а й за цілий семестр. Що скажеш?

— Ні, — одразу ж відповіла Реджина. І кинула застережливий погляд на чоловіка — «Не втручайся». Майкл, який розтулив було рота, вмить його захлопнув.

— Чому ні? — оманливо м’яким тоном поцікавився Арні.

— Тому що це трюк, і ти прекрасно знаєш, що це трюк! — заверещала на нього Реджина, зненацька охоплена тотальною й нестримною люттю. — І я більше не збираюся пережовувати цю ганчірку й слухати твоє хамство! Я… я міняла твої брудні підгузки! Я сказала, прибери її звідси, їздь на ній, якщо вже тобі так пече, але не залишай тут, де я буду змушена на неї дивитися! Я все сказала! Кінець!

— Тату, а як ти вважаєш? — спитав Арні, перевівши погляд на Майкла.

Той знову розтулив рота, щоб заговорити.

— Він вважає так само, як я, — рубонула Реджина.

Арні знову подивився на неї. Їхні очі, того самого відтінку сірого, зустрілися.

— Що я скажу, значення не має, так?

— По-моєму, це вже надто далеко зай…

Вона почала відвертатися, міцно й рішуче стискаючи губи, та з напрочуд спантеличеним виразом в очах. Але Арні вхопив її за руку, стиснув трохи вище ліктя.

— Не має, правда ж? Тому що коли ти сама ухвалюєш якесь рішення, то більше не бачиш, не чуєш, не думаєш.

— Арні, перестань! — нагримав на нього Майкл.

Арні дивився на Реджину, вона відповіла йому таким самим поглядом. Їхні очі зійшлися в холодному бою.

— Я тобі скажу, чому ти не хочеш на неї дивитися, — тим самим тихим голосом провадив він. — Не через гроші, бо машина допомогла мені знайти роботу, на якій я можу добре проявити себе й зрештою заробити грошей. Ти це знаєш. І не через оцінки теж. Вони не гірші, ніж завжди були. І це ти знаєш. Це через те, що ти не можеш змиритися, бо я вирвався з-під твого контролю й ти не тримаєш мене більше в кулаці так, як свою кафедру, так, як його, — великим пальцем руки Арні сіпнув у бік свого батька, який примудрився мати сердитий, винуватий і жалюгідно-мізерний вигляд водночас. — Так, як завжди тримала мене.

Тепер уже обличчя Арні почервоніло, а руки він стискав у кулаки по боках.

— Усі ці ліберальні побрехеньки про те, як у сім’ях усе вирішують разом, усе обговорюють разом, шукають рішення разом. Але насправді це ти завжди вирішувала, який мені одяг носити до школи, яке взуття, з ким я повинен гратися, а з ким не повинен, ти вирішувала, куди ми поїдемо на канікули, ти вказувала йому, коли міняти машини й на що їх міняти. Що ж, це єдиний випадок, коли твоє не зверху, і ти, блядь, сильно невдоволена, так?

І тут вона дала йому ляпаса. Той виляск у вітальні прогримів, мов постріл з пістолета. Надворі вже посутеніло, і повз будинок проїжджали машини, їхні силуети були розмиті, а фари світилися, мов жовті очі. Крістіна стояла на асфальтованій під’їзній доріжці Каннінґемів так, як колись вона стояла на газоні в Роланда Д. Лебея, однак тепер вигляд у неї суттєво покращав порівняно з тодішнім — вона виглядала круто, ніби була вище всієї цієї бридкої принизливої родинної гризні. Крістіна помітно піднялася й покращила своє становище у світі.

Це сталося раптово й разюче, але Реджина Каннінґем розплакалася. Цей феномен, споріднений з дощем у пустелі, Арні споглядав у своєму житті хіба що чотири-п’ять разів, і в кожному з тих випадків причиною сліз був не він.

Її сльози його лякали, розповідав він потім Деннісу, самим лише фактом своєї наявності. Цього самого по собі було досить, але було ще дещо — плачучи, вона враз постаріла, одним-єдиним страхітливим помахом, ніби за лічені секунди здійснила квантовий стрибок від сорока п’яти до шістдесяти років. Твердий сірий метал, що сяяв у її погляді, змінився розмитістю й слабкістю, і зненацька градом по щоках полилися сльози, промиваючи борозни в її макіяжі.

Навпомацки вона пошукала на камінній полиці свій коктейль, але штовхнула келих кінчиками пальців. Той упав на камін і розлетівся на друзки. Між ними трьома запала тиша — недовірлива, вражена мовчанка через те, як далеко все зайшло.

Проте якимось дивним чином, навіть крізь слабкість і сльози, Реджина спромоглася сказати:

— Арнольде, я не дозволю тримати її в нашому гаражі чи на цій доріжці.

— Мамо, я не збираюся її тут тримати, — холодно відповів він. Пройшов до дверей, обернувся й подивився на обох батьків. — Дякую. За все ваше розуміння. Уклінно вам дякую, обом.

І пішов.

21 / Арні та Майкл

Майкл перехопив Арні на під’їзній доріжці, коли той прямував до Крістіни. Він поклав руку синові на плече. Арні скинув її й далі копирсався в кишенях, шукаючи ключі від машини.

— Арні. Будь ласка.

Арні вихором розвернувся. На якусь мить здалося, що він упритул наблизився до межі, за якою чорнота вечора стане тотальною, і от-от вдарить батька.

Та потім напруга в його тілі дещо вляглася, і він прихилився спиною до машини, торкаючись її лівою рукою, погладжуючи, неначе набирався від неї сили.

— Гаразд, — сказав він. — Чого ти хочеш?

Майкл розтулив рота, однак завагався, наче не знаючи, як продовжити. Вираз безпорадності — він був би кумедним, якби не був таким похмуро-жахливим — наповз на його обличчя. Неначе він постарів, посірів і виснажився по краях.

— Арні, — сказав він, ніби виштовхуючи слова проти сили, величезного опору інертності. — Арні, мені дуже прикро.

— Ага, — Арні знову відвернувся, відчиняючи дверцята водія. З салону виплив приємний запах доглянутої машини. — Я це побачив, коли ти за мене вступився.

— Будь ласка. Для мене це все важко. Важче, ніж ти думаєш.

Щось у його голосі змусило Арні обернутися. Очі в його батька були нещасні й сповнені відчаю.

— Я не казав, що хотів вступитися за тебе, — мовив Майкл. — Знаєш, її я теж можу зрозуміти. Я бачив, як ти на неї тиснув, рішуче налаштований будь-що домогтися свого…

Арні грубо реготнув.

— Точнісінько як вона, іншими словами.

— Твоя мати зараз переживає період змін, — тихо промовив Майкл. — І він їй жахливо важко дається.

Арні закліпав очима, спершу навіть не зрозумівши слів, що він тільки-но почув. Неначе його батько зненацька звернувся до нього поросячою латиною; до теми їхньої розмови ці слова, здавалося, мали не більше стосунку, ніж рахунки бейсбольних матчів.

— Щ-що?

— Зміни. Вона перелякана, і забагато п’є, і часом потерпає від фізичного болю. Нечасто, — уточнив Майкл, помітивши стривожений вираз на обличчі Арні. — І вона ходила до лікаря, і це просто зміни, не більше. Але вона в емоційному роздраї. Ти її єдина дитина, і в такому стані, як зараз, вона розуміє тільки те, що хоче тобі добра, байдуже, якою ціною.

— Вона хоче, щоб усе було так, як вона хоче. Але це не дивина. Вона завжди хотіла, щоб так було.

— Те, що вона вважає, буцімто добро для тебе — це те, що вона вважає слушним, само собою зрозуміло, — сказав Майкл. — Але чому ти вважаєш, що ти набагато інакший? Чи кращий? Ти хотів її притиснути, і вона це зрозуміла. Я теж.

— Вона перша почала…

— Ні, це почав ти, коли привіз додому цю машину. Ти знав, що вона думає з цього приводу. І вона має рацію ще в одному. Ти змінився. З того першого дня, коли ти прийшов додому з Деннісом і сказав, що купив машину; ось коли це почалося. Думаєш, її це не засмутило? Чи мене? Коли твоя дитина починає демонструвати риси особистості, про існування яких ти навіть не здогадувався?

— Тату, перестань! Це трохи…

— Ми більше тебе не бачимо: ти або ремонтуєш машину, або десь гуляєш із Лі.

— Ти вже говориш, як вона.

Зненацька Майкл розплився в усмішці — але то була сумна усмішка.

— Тут ти помиляєшся. І сильніше помилятися просто не можеш. Вона говорить як вона, і ти говориш як вона, але я просто говорю як людина, яка очолює якусь тупу миротворчу місію ООН, якій от-от можуть прострелити колективну сраку.

Плечі Арні трохи поникли; його рука знову знайшла машину й стала погладжувати, погладжувати.

— Гаразд, — сказав він. — Я розумію, про що ти говориш. Не розумію, чому тобі хочеться, аби вона тобою так попихала, але гаразд.

Сумний принижений усміх залишався на його губах, трохи нагадуючи вишкір пса, який довго полював на бабака в спекотливий літній день.

— Може, деякі речі повинні бути нормою життя. І може, є винагороди, яких ти не можеш зрозуміти, а я не можу пояснити. Наприклад… ну, знаєш, я кохаю її.

Арні знизав плечима.

— То… що тепер?

— Ми можемо поїхати покататися?

На обличчі Арні з’явився здивований вираз, та на зміну йому прийшло задоволення.

— Звісно. Сідай. Кудись поїдемо?

— В аеропорт.

Брови Арні поповзли вгору.

— В аеропорт? Чому?

— Дорогою розкажу.

— А Реджина?

— Твоя мати вже лягла в ліжко, — тихо мовив Майкл, і Арні вистачило почуття пристойності, щоб і самому трохи зашарітися.

Машину Арні вів упевнено й твердо. Крістінині нові лампи-фари розрізали ранню темряву чистими глибокими тунелями світла. Він проминув будинок Ґілдерів, потім звернув ліворуч на Елм-стрит за знаком «стоп» і рушив на виїзд до Дж-Ф-К-драйв. Траса I-376 привела їх до I-278, а потім далі до аеропорту. Машин майже не було. Двигун тихо бурмотів крізь нові труби. Панель приладів містично світилася зеленим.

Арні увімкнув радіо й знайшов WDIL, станцію на середніх хвилях із Піттсбурга, яка грала тільки олдові хіти. Джин Чендлер саме співав «Герцог Ерл»^[94].

— Ця штука їде, як у казці, — сказав Майкл Каннінґем із побожним захватом.

— Дякую, — усміхнено відповів Арні.

Майкл вдихнув.

— І пахне як нова.

— Тут багато нового. Це покриття для сидінь влетіло мені у вісімдесят баксів. З тих грошей, за які Реджина мене гризла. Я пішов у бібліотеку, набрав книжок і спробував перекопіювати все, як тільки міг. Але це було не так легко, як хтось міг би подумати.

— Чому ні?

— Ну, по-перше, «плімут-фурія» п’ятдесят восьмого року випуску ні для кого не взірець класичного автомобіля, тому про нього особливо ніхто не писав, навіть у томах, присвячених автомобільній ретроспективі — «Американський автомобіль», «Американська класика», «Авто тисяча дев’ятсот п’ятдесятих» і таке всяке. «Понтіак» п’ятдесят восьмого року був класичним, от тільки наступного року «Понтіак» випустив «Бонневіль», а «Т-берд» п’ятдесят восьмого року з плавцями у вигляді кролячих вух — ото, як на мене, був останній по-справжньому класний «тандерберд», і…

— Я й не здогадувався, що ти так багато знаєш про старі авто, — сказав Майкл. — Арні, давно в тебе цей інтерес?

Той тільки невизначено стенув плечима.

— Хай там як, інша проблема була в тому, що Лебей сам вносив зміни в оригінальний детройтський виріб автопромисловості — почнімо хоча б з того, що компанія «Плімут» не випускала «фурію» — і я намагався відреставрувати машину так, щоб вона більше була схожою на його варіант, ніж на детройтський. Тому я просто, мабуть, робив усе навмання, інтуїтивно.

— А чому ти хочеш відреставрувати її так, як зробив тоді Лебей?

І знову те невизначене пересмикування плечима.

— Не знаю. Просто здалося, що так буде правильно.

— Що ж, я думаю, впорався ти чудово.

— Дякую.

Батько нахилився до нього, вивчаючи поглядом панель приладів.

— На що ти дивишся? — різкувато спитав Арні.

— А хай мені грець, — промовив Майкл. — Такого я ще не бачив.

— Що там? — Арні глянув униз. — А. Одометр.

— Він відмотує назад чи що?

Лічильник миль справді крутився не вперед, а назад; на той час, у вечір 1 листопада, на ньому було 79 000 і ще кілька миль. На очах у Майкла індикатор десятох частки милі перекотився від.2 до.1, а потім до нуля. Коли на ньому з’явилося.9, кількість накручених миль зменшилася на одну.

Майкл розсміявся.

— А ось тут ти, синку, не догледів.

Арні всміхнувся — ледь помітно розтягнув губи.

— Це точно, — сказав він. — Вілл каже, десь провід закоротило. Думаю, що я краще не втручатимуся. Прикольно мати одометр, який крутить не вперед, а назад.

— А він точний?

— Га?

— Ну, якщо ти проїдеш від нашого будинку до Стейшн-сквер, то він відніме від загальної суми п’ять миль?

— А, — сказав Арні. — Тепер зрозумів. Ні, він абсолютно не точний. Відмотує то дві, то три милі за кожну проїхану. А часом і більше. Рано чи пізно кабель спідометра обірветься, і коли я його заміню, то все стане на свої місця.

Майкл, у котрого свого часу теж обірвалося один-два кабелі спідометра, поглянув на стрілку, шукаючи характерного посмикування, яке б свідчило про халепу. Але стрілка застигла непорушно трохи далі за позначкою «сорок». Здавалося, що спідометр у повному порядку, тільки одометр дуркує. Та й хіба Арні щиро вважав, що спідометр і одометр працюють на одних і тих самих кабелях? Певна річ, що ні.

Розсміявшись, Майкл сказав:

— Це дивно, синку.

— Чому в аеропорт? — змінив тему Арні.

— Я подарую тобі талон на тридцятиденне паркування, — відповів Майкл. — П’ять доларів. Дешевше, ніж у гаражі в Дарнелла. Ти зможеш забирати свою машину, коли схочеш. В аеропорту є автобусна зупинка. Кінцева насправді.

— Господи Ісусе, я такої маячні ще в житті не чув! — закричав Арні. Він завернув на кільце перед темними вікнами хімчистки. — Я їздитиму на автобусі за двадцять миль до аеропорту, щоб забирати свою машину, коли вона мені буде потрібна? Це щось ніби з «Пастки двадцять два»! Ні! Нізащо!

Він збирався ще щось сказати, коли його раптом схопили за загривок.

— Ану слухай, — сказав Майкл. — Я твій батько, тому слухай, що я тобі скажу. Арні, твоя мати мала рацію. Останні кілька місяців ти поводишся нерозумно — і навіть гірше, ніж нерозумно. Ти став відверто дивним.

— Відпусти мене, — процідив Арні, борсаючись у батьковій хватці.

Майкл не відпустив, але затиск послабив.

— Я покажу тобі ширшу перспективу, — сказав він. — Так, до аеропорту далеко добиратися, але за той самий четвертак, за який ти доїжджаєш до Дарнелла, ти доїдеш і сюди. Є паркувальні гаражі й ближче, але в місті більше випадків крадіжок і вандалізму. А в аеропорту навпаки — доволі безпечно.

— На відкритих паркінгах безпечно не буває.

— По-друге, там дешевше, ніж у міських гаражах, і набагато дешевше, ніж у Дарнелла.

— Суть не в тому, і ти це знаєш!

— Може, ти й правий, — сказав Майкл. — Але ти, Арні, дечого не помічаєш. Не помічаєш справжньої суті.

— Ну, припустімо, ти скажеш мені, у чому ж справжня суть.

— Добре. Скажу, — на хвильку Майкл примовк, невідривно дивлячись на сина. А коли знову заговорив, голос у нього звучав тихо й рівно, майже так само мелодійно, як його програвач. — Разом із відчуттям розумності ти, схоже, повністю втратив розуміння перспективи. Тобі майже вісімнадцять, випускний клас школи. Я думаю, ти вирішив не йти в Горлікс; я бачив університетські брошури, які ти приніс додому…

— Так, я не піду в Горлікс, — сказав Арні. Судячи з голосу, він уже трохи заспокоївся. — Після всього цього точно ні. Ти навіть не уявляєш, як сильно мені хочеться звідси вирватися. Хоча, може, і уявляєш.

— Так, уявляю. Та може, воно й на краще. Це краще, ніж постійне тертя між тобою і твоєю матір’ю. Я тільки одного прошу — не кажи їй поки що; зачекай, поки не настане час подавати заяву на вступ.

Арні знизав плечима, ні так, ні сяк нічого не обіцяючи.

— Ти забереш свою машину з собою в університет, якщо на той час вона ще їздитиме…

— Вона їздитиме.

— …і якщо в цьому університеті першокурсникам дозволятимуть тримати машини на кампусі.

Арні розвернувся до батька, такий здивований, що аж трохи влігся його тліючий гнів. Здивований і стривожений. Про те, що можливий і такий варіант, він ніколи не думав.

— Я не піду в універ, де мені не дозволятимуть тримати власний транспорт, — показав він терплячим учительським тоном, наче вчитель перед класом розумово відсталих дітей.

— От бачиш? — спитав Майкл. — Вона права. Вибирати собі коледж на підставі того, як у ньому ставляться до першокурсників і машин, — це абсолютно нераціонально. Ти став одержимий цією машиною.

— Я й не сподівався, що ти зрозумієш.

Майкл на секунду міцно стиснув губи.

— Хай там як, що таке з’їздити в аеропорт автобусом, щоб забрати свою машину, якщо ти хочеш кудись повезти Лі? Так, погоджуюсь, це незручність, але не особливо велика. Це значить, що ти не будеш її використовувати, якщо в цьому не буде потреби, це по-перше, а по-друге — заощадиш гроші на бензин. Твоя мати зможе святкувати свою маленьку перемогу, їй не треба буде дивитися на машину. — Майкл зробив паузу, та потім знову всміхнувся своєю сумною усмішкою. — Вона не вбачає в цьому марної трати грошей, ми з тобою обидва це знаємо. Вона вбачає в цьому твій перший рішучий крок на відокремлення від неї… від нас. Мабуть, вона… от чорт, я не знаю.

Він замовк, дивлячись на сина. Арні відповів йому поглядом, сповненим задуми.

— Забирай її з собою в коледж; навіть якщо вибереш собі кампус, де першокурсникам не дозволено мати машини, є способи обійти це…

— Як-от паркувати її в аеропорту?

— Так. Як-от. Коли ти приїжджатимеш додому на вихідні, Реджина буде така рада тебе бачити, що ніколи не згадуватиме про машину. Чорт, та вона напевно виходитиме на подвір’я й допомагатиме тобі її мити й натирати воском тільки для того, щоб дізнатися, що ти робиш. Десять місяців. І все закінчиться. У нашій сім’ї знову запанує лад. Так, Арні. Рушай.

Арні виїхав з подвір’я хімчистки назад на трасу.

— Ця штука застрахована? — раптово спитав Майкл.

Арні розсміявся.

— Жартуєш? Якщо в цьому штаті в тебе нема страхування громадянської відповідальності й ти потрапиш в аварію, копи тебе вб’ють. Без страхування ти будеш винен, навіть якщо інше авто звалиться з неба й приземлиться тобі на дах. Це один зі способів, якими користуються ці гівнярі, щоб не пускати дітей на дороги Пенсильванії.

Майкл подумав, чи не розповісти Арні про те, що величезна кількість аварій з летальним кінцем у Пенсильванії — 41 відсоток — відбувалася за участю водіїв-підлітків (Реджина зачитала йому цю статистику в недільному додатку до газети, повільно, апокаліптичним тоном розтягуючи цифру: «Со-рок один відсоток!» — невдовзі по тому, як Арні купив машину), і вирішив, що той навряд чи хоче про таке слухати… принаймні в тому настрої, у якому він перебував тієї миті.

— Лише відповідальність?

Вони саме проїжджали під світловідбивальним знаком «ЛІВА СМУГА ДЛЯ АЕРОПОРТУ». Арні увімкнув поворотник і змінив смугу. Майкл, здавалося, трохи розслабився.

— Страхування на випадок зіткнення продають лише тим, кому виповнилося двадцять один. Я серйозно; ці гівняні страхові компанії всі багаті, як Крез, але вони тебе страхуватимуть лише в тому разі, якщо все складатиметься запаморочливо на їхню користь. — У голосі Арні звучали гіркуваті, занудно-скаржливі нотки, яких Майкл ніколи за ним не помічав; він нічого не сказав, але його вразило й трохи налякало те, які слова вживав його син, — він здогадувався, що Арні такою мовою спілкується з однолітками (принаймні так він сказав пізніше Деннісу Ґілдеру, вочевидь перебуваючи в повному невіданні щодо того, що насправді до випускного року в Арні, крім Ґілдера, жодних однолітків не було), але з Реджиною й ним син таких слів ніколи не вживав.

— Твоя історія водіння і те, чи закінчив ти автошколу, значення не мають, — вів далі Арні. — Страхування від зіткнень тобі не дадуть тому, що їхні блядські страхові таблиці кажуть, що страхування від зіткнень тобі не дадуть. Ти зможеш його отримати у двадцять один рік, якщо схочеш заплатити цілий статок — зазвичай страховки класу преміум влітають у таку суму, що й на всю машину стільки не витратиш до двадцяти трьох років, якщо ти не жонатий. О, ці гівнярі все продумали. Вони знають, як наступити тобі на горло, ще б пак.

Віддалік попереду вже сяяли вогні аеропорту; злітні смуги видовжувалися містичними паралелями синього світла.

— Якщо хтось колись мене запитає, яка найнижча форма людського життя, я цій людині скажу, що це страховий агент.

— А ти ґрунтовно дослідив це питання, — прокоментував Майкл. Більше він нічого додати не наважився; здавалося, що Арні тільки й вичікує моменту, коли можна буде вибухнути свіжим гнівом.

— Я навідався в п’ять різних компаній. Хоч би там що казала мама, я не фанат розкидатися своїми грішми.

— І все, що зміг купити, — страхування прямої відповідальності?

— Ага, точно. Шістсот п’ятдесят доларів на рік.

Майкл присвиснув.

— Отож-бо, — погодився Арні.

Ще одний мерехтливий знак, який сповіщав, що дві ліві смуги — для паркування, праві смуги — для виїзду. На в’їзді до паркінгу дорога знову розгалужувалася. Праворуч були автоматичні ворота, де можна було купити талон на нетривале паркування. Ліворуч стояла скляна будка, де сидів черговий паркувального майданчика, дивився маленький чорно-білий телевізор і курив сигарету.

Арні зітхнув.

— Може, ти й правий. Може, це в усіх розуміннях найкраще рішення.

— Авжеж, це так, — полегшено сказав йому Майкл. Зараз Арні більше був схожий на себе колишнього, і той злісний вогник в його очах нарешті згас. — Десять місяців, і все.

— Так.

Він під’їхав до будки, і черговий, молодий хлопець у помаранчево-чорній шкільній кофтині з логотипом Лібертівілля на кишенях, відсунув убік скло й вихилився з віконця.

— Слухаю?

— Я б хотів талон на тридцять днів, — сказав Арні, засовуючи руку в кишеню по гаманець.

Майкл накрив його руку своєю.

— Я заплачу, — сказав він.

Арні обережно, але твердо відвів його руку вбік.

— Це моя машина, — сказав він. — Я сам за себе плачу.

— Я лише хотів… — почав Майкл.

— Я знаю, — відповів Арні. — Але я серйозно.

Майкл зітхнув.

— Я знаю, що ти серйозно. І ти, і твоя мати. Усе буде добре, якщо ти робитимеш, як я скажу.

Губи Арні вмить стислися, та потім він розсміявся.

— Ну… так, — сказав він.

Вони подивилися один на одного, та й розреготалися.

І тієї ж миті, як зазвучав їхній сміх, Крістіна заглухла. Доти двигун працював на малих обертах з ненав’язливою досконалістю. А тепер просто став; увімкнулися індикатори масла й амперметра.

Майкл підняв брови.

— Це ще що?

— Не знаю, — відповів Арні, насупившись. — Раніше вона ніколи так не робила.

Він повернув ключ, і двигун миттю завівся.

— Схоже, що пусте, — сказав Майкл.

— Трохи пізніше на тижні треба буде перевірити регулювання моменту запалювання, — пробурмотів Арні. Він піддав газу й уважно послухав. І в ту ж мить Майкл подумав, що Арні зовсім не схожий на його сина. Він схожий на когось іншого, на людину значно старшу й жорсткішу. І раптом у грудях, прохромлених списом страху, ненадовго, проте сильно запекло від болю.

— То вам талон давати чи так і будете сидіти всю ніч і балакати про своє запалювання? — спитав черговий паркінгу. Арні він здався невиразно знайомим, як людина, яку зустрічаєш часто в шкільних коридорах, але взагалі ніколи не спілкуєшся.

— А, так. Вибачте, — Арні простягнув йому п’ятидоларову купюру, і черговий видав йому талон.

— У глибині стоянки, — сказав черговий. — За п’ять днів до кінця місяця обов’язково поновлюйте, якщо хочете те саме місце.

— Ясно.

Арні рушив углиб стоянки, і тінь Крістіни то розросталася, то зменшувалася, поки вони їхали попід прикритими трубками дугових натрієвих ламп. Знайшовши вільне місце, він задом завів на нього Крістіну. Вимикаючи ключем запалювання, Арні скривив обличчя в гримасі й поклав руку на поперек.

— Досі турбує? — спитав Майкл.

— Зовсім трохи, — відповів Арні. — Уже майже минуло, а вчора от повернулося. Мабуть, щось важке підняв. Не забудь замкнути двері.

Вони вийшли з машини й позамикали дверцята. Вибравшись назовні, Майкл відчув, що йому наче покращало — він почувався ближчим до сина і, що не менш важливо, уже не так дошкульно переживав свою роль безсилого блазня в капелюсі з дзвіночками, яку відіграв у цій сварці. Вибравшись назовні, він відчув, що, можливо, йому все-таки вдалося щось відвоювати в цього вечора. Може, навіть багато.

— Подивимось, як швидко їздить той автобус, — сказав Арні, і вони пішли через паркувальний майданчик у бік терміналу, по-товариському близько одне до одного.

Дорогою до аеропорту Майкл склав свою думку про Крістіну. Його вразила та реставраційна робота, яку виконав Арні, але саму машину він незлюбив одразу, сильно незлюбив. Він розумів, що мати такі почуття до неживого предмета — це маячня, але антипатія від цього меншою не стала; велика й упізнавана, вона клубком засіла в горлі.

І виявити джерело цієї антипатії було неможливо. Машина спричинила дикі сварки в їхній сім’ї, і Майкл припускав, що в цьому й полягає справжня причина… але то було далеко не все. Йому не подобався вигляд Арні за кермом: він був пихатий і плаксивий водночас, наче король-слабак. Та безсилість, з якою він лаяв страховиків… те бридке й разюче слово «гівнярі»… навіть те, як машина заглухла, коли вони разом засміялися.

А ще в неї був запах. Одразу ти його не помічав, але він був. Не запах нового покриття сидінь, той був досить приємний; прихований запах, гіркий, майже (але не зовсім) потаємний. Запах старості. Але, сказав сам до себе Майкл, ця машина стара, звідки б то їй, в ім’я всього святого, пахнути новим? І в цьому була незаперечна логіка. Попри справді фантастичний ремонт, який здійснив Арні, «фурії» було двадцять років. Той гіркий цвілий сморід міг сочитися зі старого покриття в багажнику, чи від старих килимків під новими; а може, він ішов од оригінальної оббивки під яскравим новим накриттям сидінь. Просто запах старості.

Та все ж той прихований запах, невиразний і трохи нудотливий, його тривожив. Він з’являвся і зникав, ніби накочував хвилями, часом був дуже відчутний, а іноді зовсім непомітний. Здавалося, в нього немає свого джерела. У найгірші хвилини смерділо розкладеним трупом якоїсь малої тварини — кота, бабака чи, може, білки, — яка потрапила в багажник чи залізла на раму й там здохла.

Майкл пишався тим, чого зумів досягти його син… і дуже радів, що вибрався з синової машини.

22 / Сенді

Черговим паркінгу тієї ночі — а власне кажучи, щоночі з шостої до десятої — був молодий чоловік, якого звали Сенді Ґелтон, єдиний з наближеного кола юних відморозків Бадді Реппертона, котрого не було в курилці того дня, коли Реппертона відрахували зі школи. Арні його не впізнав. Зате Ґелтон упізнав Арні.

Бадді Реппертон, вилетівши зі школи й не маючи цікавості до того, щоб розпочати процедури, які дали б йому змогу відновитися на початку весняного семестру в січні, пішов працювати на бензозаправку, якою володів батько Дона Ванденберга. За ті кілька тижнів, що він там пробув, провернув уже чимало відносно типових шахрайських схем — обраховував покупців бензину, які мали такий вигляд, наче дуже поспішають і не мають часу перелічити купюри, які він їм дав на решту; запустив гру з відновленими шинами (тобто брав з покупця гроші як за нову шину, а сам ставив відновлену й різницю в п’ятнадцять-шістдесят доларів клав собі в кишеню); так само махлював із запчастинами, до того ж продавав наклейки техогляду дітям, старшокласникам і студентам сусіднього Горліксу — дітям, яким відчайдушно праглося повернути свої смертельні пастки на дорогу.

Заправка була відчинена цілодобово, і Бадді працював у нічну зміну, з 9-ї вечора до 5-ї ранку. Ближче до 11-ї частенько заїжджали Канючі Велч і Сенді Ґелтон, на старому пом’ятому «мустангу» Сенді; міг під’їхати Річі Трелоні на своєму «фаєрберді»; і Дон, звісно, майже весь час ошивався на бензоколонці — коли не ледарював у школі. Опівночі кожного вікенду в конторі сиділо шестеро чи восьмеро лобів: вони цмулили пиво з брудних чайних кухлів, пускали по колу пляшку «Техаської викрутки» Бадді, курили косяк чи, може, трохи гашишу, перділи, травили непристойні анекдоти, прибріхували про те, скільки дівок перед ними ноги розсувають, ну і, може, були напохваті й допомагали Бадді з якоюсь роботою.

Під час одного з цих нічних збіговиськ на початку листопада Сенді обмовився про те, що Арні Каннінґем ставить свою машину на майданчику для тривалого паркування в аеропорту. Власне, він придбав талон на тридцять днів.

Бадді, чиєю звичною манерою поведінки під час тих пізніх посиденьок була понура відстороненість, рвучко відсунув дешеве пластмасове крісло назад на всіх чотирьох ніжках і поставив пляшку «Викрутки», бахнувши денцем об шафу з «двірниками».

— Що ти сказав? — запитав він. — Каннінґем? Пиздопикий поц?

— Ага, — здивовано й трохи занепокоєно відказав Сенді. — Він.

— Точно? Той, через якого я зі школи вилетів?

Сенді подивився на нього, відчуваючи, як у душі наростає тривога.

— Ага. А що?

— І в нього талон на тридцять днів, тобто він припаркувався на довгий час?

— Ага. Може, предки не хочуть, щоб він її…

Сенді затнувся. На обличчі Бадді Реппертона розпливалася посмішка. Видовище було не з приємних, і не тільки тому, що зуби, які вона оголила, уже напівзогнили. Виникло враження, що десь зі стогоном увімкнулася страхітлива машинерія й почала набирати обертів, розганяючись усе більше й більше, до повної швидкості.

Бадді обвів поглядом Сенді, Дона, Канючі Велча й Річі Трелоні. Вони теж подивилися на нього, зацікавлено й трохи з переляком.

— Пиздопикий, — тихо й зачудовано промовив Бадді. — Пиздопикий поц легалізував свою тачку, а його смердючі предки змушують паркувати її в аеропорту.

І він зареготав.

Канючі з Доном обмінялися поглядами, у яких до тривоги домішувався якийсь азарт.

Бадді нахилився до них, ліктями спираючись на коліна в джинсах.

— Слухайте, — промовив він.

23 / Арні та Лі

Радіо було налаштоване на станцію WDIL, де Діон своїм жорстким мудрованим голосом співав про «Сью, яка пішла по руках»^[97], але ні він, ні вона не слухали.

Його рука ковзнула під футболку, що була на ній, і знайшла м’яку розкіш її грудей, увінчаних сосками, уже затверділими від збудження. Дихала вона різко й уривчасто. І вперше її рука спустилася туди, де він її хотів, де він її потребував, до його паху, а там натисла, і оберталася, і рухалася, без досвіду, але з достатнім бажанням, щоб компенсувати його брак.

Він поцілував її, і її рот відкрився широко, відпускаючи язик, і поцілунок був як вдих чистого аромату/смаку дощового лісу. Він відчував, як вона вся промениться жагою і збудженням.

Він нахилився до неї, притиснувся, усім тілом, і тієї ж миті відчув, як вона відповідає — чистою, гарячою пристрастю.

А потім вона зникла.

Арні сидів, приголомшений і одурманений, трохи праворуч від керма, коли увімкнувся плафон у салоні Крістіни. Ненадовго; пасажирські дверцята грюкнули, надійно зачиняючись, і світло знову згасло.

Він ще трохи посидів, не розуміючи, що сталося, на мить навіть забувши, де він є. У тілі за відчуттями була повна каша — мішанина з емоцій і сумбурних фізичних реакцій, напівдивовижних, напівжахливих. Лімфатичні вузли боліли; пеніс був твердим залізом; у яєчках угніздився тупий біль. Він відчував, як кров’яним потоком нестямно женеться адреналін, угору-вниз, і кругом-навколо.

Стиснувши руку в кулак, він вдарив себе по нозі, сильно вдарив. Потім посунув уперед на сидінні, відчинив дверцята й вийшов за нею.

Лі стояла на самому краю Насипу і вдивлялася в темряву. На яскравому прямокутнику всередині тієї темряви в костюмі лідера профспілки з 1930-х розгонистим кроком пройшовся Сильвестр Сталлоне. І знову в Арні виникло те відчуття, що він живе в якомусь дивовижному сні, який будь-якої миті може піти під укіс і перетворитися на кошмар… а може, ці зміни вже почалися.

Вона стояла надто близько до краю — він узяв її за руку й обережно відтягнув. Земля тут була суха й крихка. Ані паркану, ані поруччя. Якби земля на краю обвалилася, Лі б полетіла донизу — і приземлилася десь серед передміських забудов, вільно розкиданих довкола кінотеатру просто неба на Ліберті-Гілл.

Насип був затишною місцинкою для коханців ще з незапам’ятних часів. Він розташовувався наприкінці Стенсон-роуд; довгий, звивистий відрізок двосмугової асфальтованої дороги, що спершу вигинисто покидала місто, а потім гаком розверталася і вливалася в нього знову, закінчуючись глухим кутом на Лібертівілль-Гайтс, де колись була ферма.

Було четверте листопада, і дощ, що почався раніше того суботнього вечора, переріс у легенький мокрий сніг. Насип і безплатний (якщо мовчазний) перегляд кіна був у повному їхньому розпорядженні. Він повів її назад до машини (і пішла вона доволі охоче), думаючи, що на щоках у неї сльота. І лише всередині, у примарному зеленому світінні лампочок панелі приладів, роздивився, що насправді вона плакала.

— Що сталося? — спитав він. — Що не так?

Але вона тільки головою похитала і розплакалася сильніше.

— Я що… то було щось таке, чого ти не хотіла робити? — він проковтнув слину і змусив себе це сказати. — Торкатися мене отак?

І знову вона похитала головою, але Арні не зовсім розумів, що це означає. Незграбно й стурбовано він пригорнув її до себе. А десь у глибині свідомості вже думав про сльоту, поїздку назад і те, що він досі не поставив Крістіні зимові шини.

— Я ще ніколи не робила такого для жодного хлопця, — сказала вона йому в плече. — Це вперше я взагалі торкнулася… ну, ти розумієш. Я зробила це, бо хотіла. Бо я хотіла, от і все.

— Тоді в чому річ?

— Я не можу… тут, — слова виходили повільно й болісно, по одному, з жахливою нехіттю.

— На Насипу? — Арні здивовано роззирнувся, з дурною думкою про те, що вона могла подумати, ніби він реально привіз їх сюди для того, щоб на шару подивитися «К.У.Л.А.К»^[98].

— У цій машині! — зненацька закричала на нього вона. — Я не можу кохатися з тобою в цій машині!

— Га? — він, мов громом уражений, дивився на неї. — Про що ти говориш? Чому ні?

— Тому що… тому що… я не знаю! — вона силкувалася сказати ще щось, та потім знову розридалася. Арні обіймав її, поки сльози не вщухли.

— Просто я не знаю, кого ти любиш більше, — сказала Лі, коли до неї повернулася здатність говорити.

— Це… — Арні замовк, похитав головою, всміхнувся. — Лі, це дурниці.

— Невже? — спитала вона, допитливо вдивляючись у його обличчя. — А з ким ти проводиш більше часу? Зі мною… чи з нею?

— Ти маєш на увазі Крістіну? — він розглянувся довкола, з тією своєю збентеженою усмішкою, яку вона вважала то милою і привабливою, то відразливо гидкою — а подеколи і те, і те водночас.

— Так, — без виразу відповіла вона. — Її. — Вона опустила погляд на свої руки, що безживно лежали на синіх вовняних слаксах. — Мабуть, це тупо.

— Я набагато більше часу проводжу з тобою, — сказав Арні. І похитав головою. — Це якесь божевілля. Чи може, це й нормально — просто мені здається божевіллям, бо я ще ніколи не зустрічався з дівчиною. — Він простягнув руку й торкнувся водоспаду її волосся, там, де він розливався на плечі її розстебнутого пальта. Футболка під ним була з написом «ДАЙ МЕНІ ЛібертівіллЬ ЧИ ДАЙ МЕНІ СМЕРТЬ», і її соски випиналися під тонкою бавовняною тканиною так сексуально, що Арні аж залихоманило.

— Я думав, дівчата мають ревнувати до інших дівчат. Не до машин.

Лі коротко розсміялася.

— Ти правий. Напевно, це тому, що в тебе ще ніколи не було дівчини. Машини — це дівчата. Ти цього не знав?

— Ой, та перестань…

— Тоді чому ти не назвав цю істоту Крістофером? — і раптом вона ляснула розкритою долонею по сидінню, сильно. Арні здригнувся.

— Лі, припини. Не треба.

— Не подобається, що я даю ляпаси твоїй дівчині? — з раптовим і несподіваним єхидством поцікавилася вона. Та побачила біль в його очах. — Арні, пробач, мені шкода.

— Справді? — спитав він, дивлячись на неї без жодного виразу. — Таке враження, що нікому не подобається моя машина — ні тобі, ні тату з мамою, навіть Деннісу. Я так тяжко над нею працював, ледь задницю собі не надірвав, а для всіх навколо це нуль, нічого не значить.

— Для мене значить, — м’яко заперечила вона. — Ті зусилля, які знадобилися.

— Ага, — понуро сказав він. Уся пристрасть, уся жага випарувалася. Він відчував тільки холод, та ще трохи млоїло в шлунку. — Слухай, треба вже їхати. У мене зимової гуми нема. Твої батьки подумають, що це дуже мило — ми пішли в боулінг, а потім лизалися на Стенсон-роуд.

Вона хихикнула.

— Вони не знають, де закінчується Стенсон-роуд.

До Арні частково повернувся добрий гумор, і він грайливо вигнув брову.

— Це ти так думаєш, — сказав він.

Він повільно кермував дорогою вниз, до міста, і Крістіна легко й упевнено впоралася з вигинистим крутим спуском. Розсип зірочок на землі, що була Лібертівіллем і Монровіллем, дедалі більшала й наближалася, аж поки не перестала скидатися на візерунок. Лі дивилася на це з легким сумом, бо відчувала, що найкращу частину потенційно прекрасного вечора чомусь змарновано. Вона відчувала роздратування, розшарпаність, незлагоду з самою собою — від незавершеності, як вона гадала. У грудях розливався тупий біль. Вона не знала, чи було в неї в думках дозволити йому те, що пом’якшено називали «все», чи ні, але після того, як події сягнули певного моменту, усе пішло не так, як вона сподівалася… тому, що вона відкрила свого великого дурного рота.

У тілі був повний сумбур, у думках — те саме. Знову і знову під час тієї поїздки назад, яка здебільшого відбувалася в мовчанці, Лі розтуляла рота, щоб спробувати пояснити, що вона відчуває… та потім знову його закривала, боячись, що він її не зрозуміє, бо сама до пуття не розуміла, що відчуває.

Вона не ревнувала до Крістіни… і водночас ревнувала. Щодо цього Арні сказав неправду. Вона чудово уявляла, скільки часу він витрачає, копирсаючись у тій машині, але що в цьому було поганого? Він добре вмів працювати руками, любив ремонтувати, і в машині все працювало, як годинник… крім того дивного невеличкого глюка з цифрами одометра, що крутилися назад.

«Машини — це дівчата», — сказала вона. Не думаючи про те, що каже; ті слова просто зірвалися з її губ. І авжеж, то була неправда, бо вона не вважала, що в їхнього родинного седана є стать; то був просто «форд».

Проте…

Забудь, годі вже цих вивертів, фокусів-покусів і лицемірства. Правда була значно брутальнішою і навіть божевільнішою, чи не так? Вона не могла з ним кохатися, не могла його торкатися в той інтимний спосіб, не кажучи вже про те, щоб навіть думати довести його в той спосіб до кульмінації (чи в інший, справжній спосіб — це вона прокручувала в голові знову і знову, лежачи в своєму вузькому ліжку й відчуваючи, як її поволі опановує дотепер невідоме й неймовірно разюче збудження) у тій машині.

Тільки не в тій машині.

Бо по-справжньому божевільним в усьому цьому було те, що їй здавалося, ніби Крістіна за ними спостерігає. Ніби вона ревнує, осуджує, а може, навіть ненавидить. Тому що були такі моменти (як того дня, коли Арні так рівно й делікатно вів «плімут» по дедалі товщій лусці ожеледиці), коли вона відчувала, що ці двоє — Арні й Крістіна — прикипіли одне до одного в тривожній пародії на акт кохання. Бо Лі не відчувала, що вона їде в Крістіні; коли вона сідала в салон, щоб вирушити кудись разом з Арні, то відчуття було таке, ніби Крістіна її проковтнула. І цілувати його, кохатися з ним здавалося збоченням, гіршим за вуаєризм чи ексгібіціонізм, — неначе кохатися всередині тіла суперниці.

По-справжньому божевільним у всьому цьому було те, що вона ненавиділа Крістіну.

Ненавиділа й боялася. У неї розвинулася слабка фобія — не проходити перед новою решіткою радіатора чи близько до багажника; виникали невиразні думки про те, що відмовить ручне гальмо чи важіль перемикання передач невідь з якої причини сам посунеться з положення «паркування» на «нейтраль». Таких думок щодо родинного седана в неї не з’являлося ніколи.

Але здебільшого це виражалося в тому, що вона не хотіла нічого робити в тій машині… чи навіть їздити в ній кудись, якщо це було можливо. У машині Арні ставав якимось інакшим, людиною, яку вона насправді не знала. Вона обожнювала відчувати його руки на своєму тілі — на грудях, на стегнах (поки що вона йому не дозволяла торкатися себе в центрі, але дуже хотіла відчути там його руки; їй думалося, що коли він торкнеться її там, вона, мабуть, просто розтане). Його доторк завжди породжував мідний присмак збудження в роті, враження, що всі органи чуття ожили й дарують незабутній смак гармонії. Але в машині те відчуття притуплялося… може, тому, що в машині Арні завжди здавався менш щирим і пристрасним, а натомість чомусь хтивішим, розпуснішим.

Вона знову розтулила рота, коли вони повернули на її вулицю, бажаючи дещо з цього всього пояснити, та знову не вдалося вимовити ні звуку. Але й навіщо? Пояснювати насправді не було чого — то все були химери, породження її фантазії. Розмиті примхи, от і все. Хоча… було ще дещо. Але про це вона йому сказати не могла; це б завдало йому надто сильного болю. А вона не хотіла його ранити, бо, як їй здавалося, уже потроху закохувалася в нього.

Але це було.

Запах — гнилий густий сморід, що пробивався крізь аромат нового накриття сидінь і рідини для чищення, якою Арні мив килимки для підлоги. Він був присутній, слабкий, але жахливо неприємний. Ледь не нудотливий.

Такий, неначе свого часу щось залізло в машину й здохло.

Він поцілував Лі на добраніч на порозі її будинку; сльота сріблясто виблискувала в конусі жовтого світла, яке відкидав каретний ліхтар на нижню сходинку ґанку. Її розсип діамантами сяяла в темно-білявому волоссі Лі. Йому хотілося поцілувати її по-справжньому, але те, що її батьки могли дивитися на них з вікна вітальні (а скоріше за все, і дивилися), змусило його поцілувати її сухо, майже формально, як ви могли б поцілувати любу кузину.

— Пробач, — сказала вона. — Я поводилась, як дурненька.

— Ні, — заперечив Арні, вочевидь маючи на увазі «так».

— Просто мені… — і тут мозок запропонував їй цікавий гібрид правди й брехні, — …здалося, що в машині цього робити не слід. У будь-якій машині. Я хочу бути з тобою, але не в салоні машини, припаркованої в темряві глухого кута, яким закінчується дорога. Розумієш?

— Так, — сказав він. Там, на Насипу, у машині, він був трохи сердитий на неї… а якщо чесно, то вона його просто-таки збісила. Але тепер, стоячи тут, на її ґанку, він подумав, що може її зрозуміти, — і зачудувався тим, як він узагалі міг у чомусь їй відмовити чи піти проти її волі. — Я чудово розумію, що ти маєш на увазі.

Вона обійняла його, зімкнувши руки в нього на шиї. Її пальто все ще було розщебнуте, і м’яка важкість її грудей доводила його до шалу.

— Я тебе кохаю, — уперше промовила ці слова вона й пірнула в дім, залишивши його стояти на ґанку, приголомшеного, приємно враженого й розпашілого, попри лоскіт холодного бісеру пізньоосінньої мжички.

Думка про те, що Кеботи можуть сприйняти за дивацтво, якщо він ще довше простоїть на їхньому парадному ґанку, нарешті просочилася в його заморочений мозок. Арні пішов доріжкою крізь лоскітливу мрячку, клацаючи пальцями й шкірячись на всі тридцять два. Він почувався ніби на американських гірках, на тих, що найкращий атракціон, на якому тобі дозволяють покататися лише один раз.

Біля того місця, де бетонна стежка вливалася в тротуар, він зупинився, і усмішка зійшла з його лиця. Крістіна стояла біля бордюру, краплі талої сльоти перлисто виблискували на її склі, розтушовуючи червоні вогники панелі приладів, що горіли в салоні. Він залишив Крістіну з увімкненим двигуном, і вона заглухла. Це сталося вже вдруге.

— Мокрі дроти, — пробурмотів Арні собі під носа. — От і все. — Свічки підвести не могли; лише позавчора він поставив цілий новий комплект, у Вілла. Вісім нових «Чемпіонів», і…

З ким ти проводиш більше часу? Зі мною… чи з нею?

Усмішка повернулася, та тільки тепер вона була збентеженою. Що ж, загалом він більше проводив часу серед машин — авжеж. Це було пов’язано з роботою у Вілла. Але це ж смішно, думати, що…

Ти збрехав їй. Ось у чому правда, чи не так?

«Ні, — стривожено відповів він сам собі. — Ні, навряд чи можна сказати, що я справді їй збрехав…»

Ні? А як тоді це називається?

Перший і єдиний раз, відколи він возив її на футбольний матч у Гідден-Гіллз, вона почула від нього велику галіму брехню. Бо насправді він більше часу проводив з Крістіною, і йому страшенно неприємно було, що вона припаркована на тридцятиденному майданчику в аеропорту, на вітрі, під дощем, а скоро засніжить…

Він збрехав їй.

Більше часу він проводив з Крістіною.

І це було…

Було…

— Неправильно, — прохарчав він, і слово майже загубилося в слизькому містичному шереху мокрого снігу, що сипав з неба.

Він стояв на доріжці, дивлячись на свою заглухлу машину, дивом воскреслу мандрівницю в часі з епохи Бадді Голлі, Хрущова, космічної собацюри Лайки, і раптом зненавидів її. Вона щось із ним зробила, він тільки не знав, що саме. Щось.

Індикатори на панелі приладів, розмиті вологою на вікні до вигляду червоних очисьок у формі довгастих м’ячів для американського футболу, неначе глузували з нього й водночас дивилися докірливо.

Він відчинив дверцята водія, ковзнув за кермо й потягнув дверцята на себе, зачиняючи їх. Заплющив очі. Відчуття спокою наринуло на нього, і все ніби поставало на свої місця. Він збрехав їй, так, але то була дрібна брехня. Загалом незначна брехня. Ні — узагалі незначна брехня.

Він витягнув руку, не розплющуючи очей, і торкнувся шкіряного прямокутника, до якого були прикріплені ключі, — старого й потертого, з ініціалами Р. Д. Л. Потреби в тому, щоб купити новий брелок чи почепити шматок шкіри з власними ініціалами, він не бачив.

Але в шкіряному язичку, на якому теліпалися ключі, було щось дивне, чи не так? Так. Справді доволі дивне.

Коли він перелічував готівку на кухонному столі в Лебея, і хазяїн машини штурхнув до нього ключі по картатій червоно-білій скатертині, прямокутник шкіри був потертий, посічений і потемнілий від старості; ініціали майже стерлися від часу й постійного тертя об дріб’язок у кишені старого та об саму кишеню.

Та тепер ініціали знову проступали виразно й чітко. Вони оновилися.

Проте, як і брехня, це насправді не мало жодного значення. Сидячи в металевій шкаралупі корпусу Крістіни, він дуже добре розумів, що така є правда.

Він знав це. Усе незначне, усе.

Він повернув ключ. Стартер завив, але двигун ще довгий час не вмикався. Мокрі дроти. Звісно, це все через них.

— Будь ласка, — шепнув він. — Усе ж гаразд, не хвилюйся, усе, як і було раніше.

Двигун розгорівся, заглух. Знову й знову завивав стартер. Мокрий сніг холодно стукав у вікно. Усередині було безпечно; сухо і тепло. От би тільки двигун завівся.

— Ну ж бо, — шепотів Арні. — Ну ж, Крістіно. Дівчинко, заводься.

Двигун розгорівся знову, підхопив іскру. Лампочки панелі спалахнули й згасли. Поки мотор торохкотів, знову слабко запульсував індикатор «ЗАП», та потім згас остаточно, бо ритм двигуна вирівнявся до чистого спокійного гудіння.

Обігрівач лагідно обвівав йому ноги теплим повітрям, заперечуючи зимову холоднечу надворі.

Йому здавалося, що є речі, яких Лі зрозуміти неспроможна, речі, яких вона ніколи не зрозуміє. Бо її в той час поряд не було. Ті прищі. Ті крики «Гей, піцопикий!» Прагнення поговорити, прагнення до інших людей — і незмога. Неспроможність. Йому здавалося, що вона не зможе зрозуміти простого — якби не Крістіна, він би ніколи не зібрався з духом їй зателефонувати, навіть якби вона ходила з написом «Я ХОЧУ ЗУСТРІЧАТИСЯ З АРНІ КАННІНҐЕМОМ», витатуюваним на лобі. Вона не змогла б зрозуміти, що інколи він почувався на тридцять років старшим за свій вік — ні! радше на п’ятдесят! — і зовсім не хлопчиськом, а якимось жахливо пораненим ветераном, що повернувся з неоголошеної війни.

Він ніжно погладив кермо. Зелені котячі очі датчиків панелі приладів утішно йому світили.

— Добре, — сказав він. Майже видихнув зітханням.

Він пересунув важіль коробки передач на позначку «D» і клацнув кнопкою вмикання радіо. Ді-Ді Шарп^[99] співала «Пора картопляної м’ячки», містичний нонсенс на радіохвилях, що линув із темряви.

Він рушив, плануючи поїхати в аеропорт, де поставить машину й побіжить на автобус, який на початку кожної години від’їздив до міста. І він це зробив, але на автобус об 11-й вечора не встиг, хоч і збирався. Натомість він сів на опівнічний автобус, і лише вночі в ліжку, коли він пригадував теплі поцілунки Лі, а не те, як не хотіла заводитися Крістіна, йому спало на думку, що десь на просторах того вечора, після того, як він полишив будинок Кеботів, і перед тим, як приїхав до аеропорту, в нього випала з пам’яті ціла година. Це було настільки очевидно, що він відчув себе чоловіком, який перевернув будинок догори дриґом, шукаючи важливого листа з кореспонденції, і аж раптом побачив, що весь цей час він тримав його в руці. Очевидно… і трохи лячно.

Де ж він був?

Невиразно пригадувалося, що він від’їхав від бровки тротуару перед будинком Лі, а потім просто…

…просто катався.

Ага. Катався. От і все. Нічого такого.

Катався під мокрим снігом, що мжичив дедалі густіше, катався порожніми вулицями, вкритими крижаною кіркою, катався без зимової гуми (і попри це, Крістіна неймовірно впевнено трималася на дорозі і її жодного разу не занесло; Крістіна, неначе завдяки якимсь чарам, завжди знаходила безпечний і надійний шлях; поїздка була такою плавною, ніби машина рухалася по рейках), катався з увімкненим радіо, з якого виливався безперервний потік старих хітів, що неначе всуціль були зіткані з дівочих імен: Пеґґі Сью, Керол, Барбара-Енн, Сюзі-мила.

Йому ввижалося, що в якийсь момент він трохи злякався й натиснув на одну з хромованих кнопок на конвертері, який був встановив, але замість «FM-104» і «Вікенду вуличних вечірок» знову залунало радіо WDIL, тільки тепер голос диск-жокея, хоч як це було божевільно, нагадував Алана Фріда^[100], а одразу після нього заспівав хрипкий голос Крикливого Джея Гокінза: «Я зачарував тебеее…. бо ти моооооя…»

А потім нарешті був аеропорт з його послідовним пульсуванням штормових вогнів, дуже схожим на видиме серцебиття. Звучання радіо зблякло до беззмістовного статичного шуму, і він вимкнув приймач. А вибираючись із машини, відчув на шкірі піт від незрозумілого полегшення.

А тепер він лежав у ліжку, відчуваючи потребу спати, але не здатний заснути. Сльота за вікном згустилася й звурдилася до пухких білих зірочок снігу.

Це було неправильно.

Щось розпочалося, щось коїлося. Він навіть не міг сам собі збрехати й сказати, що він про це не знає. Машина, Крістіна… декілька людей прокоментували, що він її дуже гарно відреставрував. Він їздив на ній до школи, і учні з автомайстерні оточили її з усіх боків; вони залазили під неї на підкатках, подивитися на нову вихлопну систему, нові амортизатори, корпус. Вони до поясу занурювалися у відсік двигуна, перевіряли ремені й радіатор, дивовижним чином звільнений від корозії та зеленої гидоти, осаду років без антифризу, зацінювали генератор і тугі блискучі поршні в заглибленнях клапанів. Навіть повітряний фільтр — і той був новий, з цифрами 318, нанесеними фарбою вгорі, для індикації швидкості.

Так, для своїх однокашників в автомайстерні він став кимось на зразок героя, і всі коментарі й компліменти вислуховував з такою, як треба, милостивою усмішкою. Але чи навіть у ті миті десь глибоко всередині не ховалася розгубленість? Авжеж.

Бо він не міг пригадати, що він робив з Крістіною, а чого не робив.

Час, який він провів, працюючи над нею в Дарнелла, став у пам’яті розмитою плямою, як та його поїздка до аеропорту цього вечора. Він пригадував, як почав роботу над вм’ятиною на задньому кінці корпусу, але не пам’ятав, щоб закінчував її. Пригадував, як фарбував капот — вкривав лобове скло й бризкові щитки малярним скотчем і надівав білу маску в фарбувальній майстерні на задньому дворі — проте коли саме замінив ресори, геть забув. Так само не міг він пригадати, де їх узяв. Усе, що він міг згадати напевно, — як подовгу сидів за кермом, бараніючи від щастя… почуваючись так само, як тоді, коли Лі прошепотіла «Я кохаю тебе» перед тим, як прослизнути у вхідні двері свого будинку. Сидів після того, як більшість чоловіків, що ремонтували свої машини в Дарнелла, уже йшли додому вечеряти. Сидів і час від часу вмикав радіо, щоб послухати старі хіти на хвилі WDIL.

Мабуть, найгіршим було вітрове скло.

Він не купував нового вітрового скла для Крістіни — це він знав напевно. Якби він придбав таку складну обтічну конструкцію, його банківська книжка схудла б набагато сильніше. Та й хіба не залишився б чек? Одного разу він навіть спеціально перерив усю теку з позначкою «МАШИНА», яку зберігав у своїй кімнаті. Але такого чека не знайшов, хоча насправді копирсався в чеках без особливого ентузіазму.

Денніс казав щось — нібито клубок тріщин з вигляду зменшився, став не таким страшним. А потім, того дня в Гідден-Гіллз, він просто… ну, зник. Лобове скло було чистим і бездоганним.

Але коли це сталося? Як це сталося?

Він не знав.

Зрештою він заснув і поринув у неприємні сновидіння, борсаючись на простирадлах і зіжмакуючи їх у вузол, а гнані вітром хмари тим часом розбіглися й над землею холодно заяскріли осінні зірки.

24 / Побачене вночі

То був сон — вона була певна, майже до самого кінця, що це мусить бути сон.

Уві сні вона пробудилася від сну про Арні, у якому кохалася з ним не в машині, а в дуже холодній синій кімнаті, де не було меблів, тільки темно-синій килим з грубим ворсом і розсип подушок в атласних наволочках трохи світлішого відтінку сині… вона прокинулася від цього сну у своїй кімнаті, коли ще тільки заповідалося на світанок неділі.

За вікном гурчала машина. Вона підійшла й визирнула надвір, униз.

Біля тротуару стояла Крістіна. Її двигун працював — Лі бачила, як із труби здіймається димок вихлопу, — але всередині було порожньо. Арні, мабуть, уже стояв під дверима, хоча стуку ще не було. Їй треба було спуститися, і швидко. Якщо батько прокинеться й побачить Арні о четвертій ранку, він збіситься.

Але вона не ворухнулася. Вона подивилася вниз на машину й подумала, як сильно її ненавидить… і боїться.

І машина ненавиділа її теж.

«Суперниці», — подумала вона, і ця думка, у цьому сні, була не похмура й гарячково-ревнива, а доволі розпачлива й перелякана. Он вона стояла біля тротуару, он вона — припаркована перед її будинком у глуху темінь ранку, чекала її. Чекала Лі.

Спускайся, рибонько. Спускайся. Покатаймося, поговорімо собі про те, кому він більше потрібен, хто про нього більше дбає, і хто для нього кращий у підсумку. Ну ж бо… ти ж не боїшся, правда?

Її охопив жах.

Це несправедливо, вона старша, вона знає різні хитрощі, вона його звабить…

— Забирайся геть, — відчайдушно прошепотіла Лі уві сні й м’яко постукала по склу кісточками пальців. Скло на дотик було холодним; вона побачила маленькі відбитки у формі серпиків, які залишили на паморозі її кісточки. Дивовижно, якими реальними могли бути деякі сни.

Але то мусив бути сон. Мусив, бо машина її почула. Не встигли слова зірватися з її губ, як зненацька увімкнулися «двірники», якимись презирливими розмашистими рухами змітаючи мокрий сніг з вітрового скла. А тоді вона рівно рушила зі свого місця біля бордюру й покотила вулицею.

Без водія за кермом.

Лі була в цьому впевнена… настільки, наскільки може бути впевненою людина уві сні. Пасажирське вікно було запорошене снігом, але не заліплене ним до непрозорості. Її погляд проникав усередину, і за кермом нікого не було. Тож, звісно, то мав бути сон.

Вона побрела до ліжка (у яке ще ніколи не приводила коханця; як і в Арні, у неї ніколи не було коханців), думаючи про далеке-далеке Різдво — дванадцять, а може, навіть чотирнадцять років тому. Певна річ, тоді їй було не більше чотирьох років. Вони з матір’ю були в одному з великих універсальних магазинів у Бостоні, може, у «Філінз»…

Вона поклала голову на подушку й заснула (уві сні) з розплющеними очима, дивлячись на слабкі проблиски світанку у вікні, а потім — уві сні що завгодно може статися — побачила по інший бік вікна іграшковий відділ «Філінз»: блискітки, мішура, ліхтарики.

Вони шукали подарунок для Брюса, єдиного небожа мами й тата. Десь в універмазі в гучномовець хо-хо-хокав Санта-Клаус, і той посилений звук був не радісним, а чомусь зловісним — сміхом маніяка, який вийшов у ніч не з подарунками, а з сокиркою для м’яса.

Вона простягнула руку до однієї з вітрин, показала й сказала матері, що хоче, аби Санта-Клаус приніс їй оце.

Ні, сонечко, Санта не може тобі це принести. Це іграшка для хлопчиків.

Але я хочу це!

Санта принесе тобі гарненьку лялечку, може, навіть Барбі…

Я хочу це!..

Таке роблять лише ельфи-хлопчики, Лі-Лі, моя люба. Для хлопчиків. Хороші дівчатка-ельфи роблять гарних лялечок…

Я не хочу ЛЯЛЬКУ! Не хочу БАРБІ! Я… хочу… ЦЕ!

Лі, якщо ти влаштуєш істерику, ми поїдемо додому. Я серйозно кажу.

Тому вона послухалася, і Різдво принесло їй не лише Барбі Малібу, а ще й Кена Малібу, і вона тішилася ними (здається), та все одно пам’ятала червону гоночну машинку «Ремко» на зеленій поверхні з пофарбованих пагорбів, що без дрота їздила пофарбованою дорогою, такою досконалою, що на ній навіть були крихітні металеві огорожі, — дорогою, ілюзорність якої виказувала тільки її безглузда циркулярність. Ох, але бігала вона швидко, та машинка, і чи не була вона чимось яскраво-червоно-магічним для її очей та уяви? Була. І основоположна ілюзія машини теж була магією. Та ілюзія чомусь так заворожувала, що полонила її серце. Ілюзія, звісно, була в тому, що машина водить себе сама. Вона знала, що насправді нею керує працівник магазину, який сидить у будці справа, натискає кнопки на квадратному бездротовому пристрої. Мама розповіла їй, що так воно й відбувається, і напевно, то була правда, але її очі відмовлялися в це вірити.

Її серце відмовлялося в це вірити.

Вона стояла, зачарована, тримаючи рученята в рукавичках на поруччі вітринної зони, спостерігаючи, як ганяє машинка, прискорюється, веде сама себе, поки мама не потягла її делікатно в інший бік.

А над усім цим, неначе змушуючи вібрувати кожну гірлянду, підвішену вздовж стелі, розкочувався зловісний регіт магазинного Санта-Клауса.

Лі спала міцно; сни й спогади поволі блякли, і досередини прокрадалося світло ранку, біле, мов холодне молоко, осяюючи вулицю, по-недільному ранково порожню й по-недільному ранково тиху. Перший сніг лежав недоторканний, і виднілися на ньому хіба що сліди шин, які повернули до бордюру перед будинком Кеботів, а потім рівно віддалилися в бік перехрестя в кінці цього приміського кварталу.

Вона не вставала майже до десятої (коли її мама, яка не любила сонюхів, нарешті погукала її спускатися й поснідати перед обідом), а на той час надворі вже потепліло майже до шістдесяти градусів^[102] — у західній Пенсильванії ранній листопад схильний бути таким само капризним, як і ранній квітень. Тому до десятої ранку сніг уже розтанув. І сліди шин зникли.

25 / Бадді навідується в аеропорт

Однієї ночі, через якихось десять днів, коли картонні індички й роги достатку з кольорового паперу почали виникати у вікнах початкових класів, синій «камаро», з таким радикально задертим догори багажником, що ніс мало не заривав у землю, під’їхав до тривалої стоянки в аеропорту.

Сенді Ґелтон знервовано визирнув зі своєї скляної будки. З місця водія «форда» до нього нахилилося радісне усміхнене лице Бадді Реппертона. Щоки в Бадді щетинилися тижневим поростом, а в очах стояв маніакальний блиск, радше кокаїнової природи, ніж від радості через День подяки — того вечора вони з пацанами занюхали його незлецький грам. Загалом і в цілому Бадді мав вигляд злостивого Клінта Іствуда.

— Сенді, як там твоє нічого? — спитав Бадді.

Цей дотеп зустріли послужливим сміхом з «камаро». З Бадді приїхали Дон Ванденберг, Канючі Велч і Річі Трелоні; винюхавши грам коксу й чекаючи нагоди дозаправитися шістьма пляшками «Техаської викрутки», які наготував для них Бадді, вони чулися кльово та супер-дупер. А приїхали вони вжарити брудне буґі на «плімуті» Арні Каннінґема.

— Чуваки, якщо вас зловлять, я вилечу з роботи, — нервово промовив Сенді. Він єдиний з-поміж усіх був тверезий, мов скельце, і шкодував, що взагалі пробовкався про те, що Каннінґем паркує тут свою тарадайку. Думка про те, що він може ще й у тюрягу за це попасти, на щастя, не відвідала його мозок.

— Якщо ти чи хтось із твоїх МісіясракаНеможливих поліцаїв упіймається, Секретар зніме з себе відповідальність за твоє йобане життя, — озвався Канючі із заднього сидіння, і вся компанія знову зареготала.

Сенді роззирнувся в пошуках інших машин — свідків, — але літаків за розкладом не мало бути ще понад годину й паркувальний майданчик був порожній, мов гори на Місяці. Погода стала дуже холодною, і вітер, гострий, як лезо нової бритви, стогнав на злітних смугах і руліжних доріжках та тужливо підвивав між рядами порожніх авто. Угорі ліворуч від будки неспокійно розгойдувався вперед і назад знак «Apco».

— Смійся-смійся, дебіл, — сказав Сенді. — Я вас не бачив, та й по всьому. Якщо вас зловлять, я скажу, що посрати ходив.

— Господи, ти як дитя мале, — Бадді подивився на нього зажурено. — Ніколи не думав, що ти, Сенді, такий жовторотий. Чесно.

— Гав! Гав! — загавкав Річі, і це знову супроводжувалося сміхом. — Перекотися на спину, Сенді, і вдай мертвого для Татка Ворбакса!

Сенді почервонів.

— Начхати, — сказав він. — Просто будьте обережні.

— Будемо, чувак, — чесно пообіцяв йому Бадді. Ще раніше він відклав сьому пляшку «Техаської викрутки» й пристойну порцію нюхальних солодощів, тож тепер простягнув усе це добро Сенді. — На. Відірвися.

Сенді мимоволі розплився в усмішці.

— Гаразд, — сказав він і, щоб вони не думали, буцімто він кайфоломщик, додав: — Відірвіться там.

Посмішка Бадді пожорсткішала, стала металевою. Світло в очах згасло, вони потьмяніли, зробилися мертвими й лячними.

— О, ми відірвемося, — сказав він. — Відірвемося.

«Камаро» заїхав на паркувальний майданчик. Деякий час Сенді ще міг простежити за його просуванням у глибину за рухомими задніми фарами, та потім Бадді їх погасив. Гурчання мотору крізь подвійні глушники, запаковані у скловату, кілька секунд ще доносив вітер, та потім і цей звук стих.

Сенді висипав кокс на столик біля портативного телевізора і винюхав його через згорнуту в трубочку доларову банкноту. Потім відкоркував «Техаську викрутку». Він знав, що за пияцтво на робочому місці його теж можуть поперти, але не надто цим переймався. Бути п’яним було краще, ніж сіпатися від кожного звуку й виглядати один із двох сірих автомобілів служби безпеки аеропорту.

Вітер віяв у його бік, і він чув — забагато чув.

Дзенькіт розбитого скла, приглушений сміх, гучний металевий брязь.

Знову розбивання скла.

Пауза.

Тихі голоси, що дрейфували до нього з потоком холодного вітру. Окремі слова він розібрати не міг, вони звучали спотворено.

Аж раптом досконалою автоматною чергою пішли удари; Сенді здригнувся від цих звуків. Знову в темряві задзеленчало розбите скло, і метал брязкав, падаючи на асфальт — хром чи ще щось таке, вирішив Сенді. Він зловив себе на думці, що хай би Бадді привіз більше коксу. Кокс якось завжди підбадьорював, а йому б зараз трохи підбадьорення не завадило. Судячи зі звуків, там, на дальньому кінці майданчика, відбувалась якась жахлива хрінь.

А потім гучніший голос, наполегливий і командирський. Точно Бадді:

— Зроби це туди!

Заперечливе бурмотіння.

Знову Бадді:

— Про це не думай! На приладову панель, я сказав!

Знову бурмотіння.

— Та мені насрати! — крикнув Бадді.

І чомусь це викликало приглушений сміх.

Спітнівши попри різучий холод, Сенді раптом зачинив скляне віконце й різко клацнув кнопкою, вмикаючи телевізор. Зробив довгий ковток, кривлячись від важкого смаку дешевого вина, змішаного з фруктовим соком. Йому це пійло було не до душі, але «Техаську викрутку» вони всі пили, коли не дудлили пиво «Айрон Сіті», і що він мав робити? Показати, що він кращий од них, чи що? За це б його рано чи пізно притиснули. Скигліїв Бадді не любив.

Він надпив і одразу ж відчув, що трохи полегшало. Чи принаймні трохи п’янішим став. Коли одна з машин служби безпеки таки проїхала, він навіть оком не змигнув. Коп привітався з Сенді помахом руки. Сенді теж підняв руку, спокійний і такий незворушний, як треба.

Приблизно через чверть години після того, як синій «камаро» поїхав у глибину майданчика, він з’явився знову, цього разу — на смузі виїзду. За кермом, спокійний і розслаблений, сидів Бадді, а між ніг у нього стирчала пляшка «Викрутки», на три чверті порожня. Він усміхався, і Сенді занепокоєно відзначив, які в нього налиті кров’ю і стрьомні очиська. Не лише через вино, і не лише через кокс. Ніхто не смів зайобувати Бадді Реппертона; в усякому разі, Каннінґем побачить це на власні очі.

— Мій добрий друже, усе залагоджено, — сказав Бадді.

— Добре, — Сенді спробував вичавити з себе усмішку. Вона вийшла трохи немічною. Жодних почуттів: ні поганих, ні добрих, — він до Каннінґема не мав, та й уява в нього була не особливо багатою, але він чудово здогадувався, що відчує Каннінґем, коли побачить, що сталося з його дорогоцінною реставрацією червоно-білого «плімута», у яку так багато праці було вкладено. Та все ж то було діло Бадді, не його.

— Добре, — повторив він.

— Труси не загуби, чувак, — сказав Річі й захихотів.

— Звісно, — пообіцяв Сенді. Він радів, що вони вже їдуть. Може, після цього він не зависатиме так часто в «Щасливому газі» Ванденберга. Може, після цього йому не хотітиметься. То була серйозна херня. Занадто серйозна. А ще йому, може, на вечірні курси якісь варто податися. Доведеться покинути цю роботу, але це не так уже й погано. Херова й нудна робота.

Бадді все ще дивився на нього, з тією жорсткою придуркуватою посмішкою, і Сенді зробив великий ковток «Техаської викрутки». І мало не виблював. На секунду уява намалювала йому, як він ригає в підняте догори обличчя Бадді, і його неспокій переріс у дикий жах.

— Якщо за це візьмуться копи, — сказав Бадді, — ти нічого не знаєш, ти нічого не бачив. Як ти й казав, о пів на десяту тобі припекло піти посрати.

— Так, Бадді.

— Ми всі були в мавеньких вукавичках. Відбитків ніхто не залишав.

— Так.

— Зберігай спокій, Сенді, — тихо порадив йому Бадді.

— Ага, окей.

«Камаро» знову рушив. Сенді підняв ворота, натиснувши кнопку. Машина неспішно попрямувала до виїзду з аеропорту.

Хтось крикнув: «Гав! Гав!» Звук долинув до вух Сенді проти вітру.

Стурбований, він сів дивитися телевізор.

Незадовго до того, як почав прибувати потік пасажирів з рейсу о десятій сорок із Клівленда, він вилив решту «Викрутки» у вікно на землю. Більше йому не хотілося.

26 / Крістіна у відключці

Наступного дня Арні та Лі поїхали разом в аеропорт забрати Крістіну. Вони збиралися вирушити в Піттсбург на ранній передріздвяний шопінг і з нетерпінням чекали цієї спільної поїздки — вона здавалася їм чомусь страшенно дорослою.

В автобусі Арні був у доброму гуморі, вигадливо й влучно жартував про пасажирів і змушував її сміятися, усупереч місячним, які завжди заганяли її в депресію та майже завжди були болючими. «Гладка жіночка в чоловічих робочих черевиках, — сказав він, — то відлучена від церкви за гріх черниця. Хлопець у ковбойському капелюсі — кишеньковий злодій». І так далі й тому подібне. Лі вловила хвилю цієї розваги, але так добре, як йому, їй коментувати не вдавалося. То було щось дивовижне — як він вийшов зі своєї мушлі… як він розквітнув. Ось воно, єдине насправді підходяще слово для цього. Вона відчувала самовдоволену втіху золотошукача, який за певними ознаками запідозрив наявність золота, і його підозри справдилися. Вона кохала його й мала рацію, покохавши.

Разом вони вийшли з автобуса на зупинці біля терміналу і, тримаючись за руки, перетнули під’їзну дорогу до паркувального майданчика.

— А непогано, — сказала Лі. Вона вперше за весь час поїхала з ним забирати Крістіну. — Двадцять п’ять хвилин від школи.

— Ага, нічого так, — кивнув Арні. — І в сім’ї лад, а це важливо. Кажу тобі, коли мама того вечора приїхала додому й побачила перед будинком Крістіну, вона геть осатаніла.

Лі розсміялася, і вітер за її спиною грайливо труснув її волоссям. Температура з ночі підвищилася з кусючої до помірної, та однаково повітря було прохолодним. Але вона тішилася цьому. Без певної прохолоди не було б відчуття різдвяних закупів. Погано вже й те, що в Піттсбурзі ще не буде різдвяних декорацій. Але це не було погано; це було добре. І раптом вона відчула радість від усього, а найбільше — від того, що жива. І закохана.

Вона думала про це — про те, як його любить. У неї й раніше траплялися сильні захоплення, а якось у Массачусетсі навіть здалося, що вона закохалася всерйоз, але з цим хлопцем просто навіть питань не було. Іноді він її турбував — його зацікавлення машинами видавалося ледь не нав’язливою ідеєю, — та навіть тимчасовий неспокій відігравав важливу роль у її почуттях, таких насичених, сильніших, ніж вона будь-коли переживала. Але потайки вона визнавала, що частково тут теж мало значення себелюбство — за лічені тижні він завдяки їй почав на очах змінюватися… вона створювала йому закінчений образ.

Вони зрізали кут між машинами, прямуючи до тридцятиденної секції парковки. У небі понад їхніми головами на посадку заходив реактивний літак компанії «USAir»; грім його двигунів розкочувався величезними пласкими хвилями звуку. Арні щось сказав, але літак заглушив його голос після перших кількох слів — щось про вечерю Дня подяки, — і вона обернулася, щоб подивитися йому в обличчя, про себе підсміюючись із того, що його рот мовчки ворушиться.

І тут, зовсім раптово, його рот ворушитися перестав. Сам Арні зупинився. Його очі розширилися… і немовби полізли з орбіт. Його губи стали викривлятися, а рука, у якій лежала долоня Лі, зненацька безжально стисла її в лещатах, до болю зминаючи пальці.

— Арні…

Гуркіт реактивного літака вже потроху вщухав, але Арні наче й не почув її. Його рука стислася ще міцніше. Рот він уже стулив, і тепер він кривився в страшній гримасі подиву й жаху. «У нього серцевий напад… інсульт… щось таке», — подумала Лі.

— Арні, що таке? — закричала вона. — Арні… аааййй, боляче!

На одну нестерпну мить тиск на руку, яку він лише секунду тому тримав так бережно й з любов’ю, посилився настільки, що здавалося, от-от потріскаються й зламаються кісточки пальців. Рум’янець зійшов з його щік, шкіра стала свинцево-сірою, мов плита надгробку.

Він промовив одне слово: «Крістіна!» — і раптом її відпустив. А сам побіг: ударився ногою об бампер «кадилака», рвучко розвернувся, зашпортавшись і ледь не впавши, утримав рівновагу й знову рвонув уперед бігом.

І тут нарешті до неї дійшло, що це якось пов’язано з машиною — машина, машина, вічно ця бісова машина, — і в душі піднявся гіркий гнів, усеохопний і безнадійний водночас. Уперше за весь час вона засумнівалася в тому, чи буде в неї змога його любити; чи дозволить їй Арні.

Але гнів ущух одразу ж, як вона подивилась уважніше… і побачила.

Арні добіг до того, що лишилося від його машини, з розпачливо витягнутими руками, і спинився так різко, що цей жест був схожий на перелякане стримування; класична кіношна поза жертви, яку збиває машина, за секунду до смертельного зіткнення.

Так він постояв ще якусь секунду, неначе хотів зупинити машину — чи цілий світ. А потім опустив руки. Його кадик двічі смикнувся догори-вниз, неначе він силкувався проковтнути щось — стогін, крик — а потім його горло зімкнулося щільно, кожен м’яз випнувся, навіть кров’яні судини виступали досконалим рельєфом. То було горло людини, яка намагається підняти піаніно.

Лі повільно підійшла до нього. Рука в неї досі пульсувала болем, і завтра вона набрякне та стане ні до чого не придатною, але на ту мить вона геть про неї забула. Її серце потягнулося до нього й наче знайшло; вона відчула його біль і розділила його, чи принаймні їй так здалося. І лише згодом вона усвідомила, як сильно відмежувався від неї того дня Арні — як багато страждань свідомо вирішив переживати на самоті й скільки ненависті приховував.

— Арні, хто це зробив? — спитала вона. Її голос тремтів від скорботи і співчуття до нього. Так, вона не любила тієї машини, але коли побачила її в такому знищеному стані, це змусило її до кінця збагнути, якою глибокою була прив’язаність Арні, і вона вже більше не могла її ненавидіти… принаймні так їй думалося.

Арні не відповів. Він стояв і дивився на Крістіну спаленілими очима, з трохи похиленою головою.

Лобове скло було розтрощене наскрізь у двох місцях, жмені уламків безпечного скла розсипалися порізаними чохлами сидінь, як фальшиві діаманти. Половина переднього бампера була віддерта й лежала на асфальті, біля клубка чорних дротів, що розкинулися, мов мацаки восьминога. Три з чотирьох бічних вікон також були розбиті. У бортах корпуса на рівні пояса кривими зазубленими лініями тяглися пробиті дірки. Вигляд це мало такий, неначе скористалися гострим важким інструментом — можливо, ломиком монтажної лопатки для шин. Пасажирські дверцята звисали набік, і Лі побачила, що все скло панелі керування побите. Скрізь валялися жмути й шматки ватяної набивки. Стрілка спідометра лежала на килимку під сидінням водія.

Арні поволі обійшов свою машину, усе це фіксуючи. Лі заговорювала до нього двічі. Жодного разу він не відповів. Тепер свинцевий колір його обличчя розбавляли дві сухотні, лихоманкові плями високо на вилицях. Він підняв «восьминога», що валявся на асфальті, й вона побачила, що то кришка трамблера розподільника запалювання — батько їй колись показував і розказував, коли порався біля машини.

Кілька секунд він на неї дивився, неначе вивчаючи поглядом екзотичний зоологічний зразок, а потім жбурнув на землю. Під їхніми підошвами хрускотіло бите скло. Лі знову до нього заговорила. Він не відповів, і після цього, разом із величезною жалістю до нього, вона почала відчувати страх. Згодом вона скаже Деннісові Ґілдеру, що їй здалося цілком імовірним, принаймні на ту мить, що він міг збожеволіти.

Він копнув ногою шматок хромового оздоблення. Той ударився об сітку загорожі паркувального майданчика, тихо дзенькнувши. Задні фари були потрощені, теж розсипавшись на штучні коштовні камені, цього разу — рубіни, цього разу — асфальт замість сидіння.

— Арні… — спробувала вона знову.

Він спинився. Дивився на щось крізь дірку у вікні з боку водія. Лячний низький звук почав рватися з його грудей, рик джунглів. Вона поглянула через його плече, побачила й раптом відчула божевільну потребу розсміятися, закричати й знепритомніти, і все це одночасно. На панелі приладів… вона спершу не помітила; серед загальної руїни вона не зауважила, що було на панелі приладів. І відчуваючи, як до горла підступає блювота, подумала, хто міг так низько опуститися, бути таким абсолютно ницим, щоб таке зробити, щоб…

— Гівнярі! — закричав Арні, голосом, який наче йому й не належав. Високим, пронизливим і надтріснутим від люті.

Лі розвернулася і виблювала, наосліп тримаючись за машину поряд з Крістіною, бо перед очима в неї пливли дрібні білі цятки, що розпухали, наче повітряний рис. Їй невиразно згадався сільський ярмарок — щороку на дерев’яну платформу витягували стару машину зі звалища і притуляли до неї кувалду, і за четвертак можна було гупнути тричі. Задум полягав у тому, щоб розплющити авто. Але не… не…

— Ви прокляті гівнярі! — верещав Арні. — Я вас дістану! Я вас дістану, хай це буде останнє, що я зроблю в житті! Хай це, блядь, буде останнє, що я зроблю!

Лі знову виблювала й на одну страшну мить зловила себе на тому, що гірко шкодує про те, що взагалі познайомилася з Арні Каннінґемом.

27 / Арні та Реджина

Тієї ночі він зайшов у будинок о чверть на дванадцяту. Одяг, у який він вбрався з прицілом на поїздку в Піттсбург і шопінг, був увесь в плямах мастила й іржі. Його руки були забруднені ще сильніше, а на тильному боці лівої долоні зміївся спіралеподібний неглибокий поріз, схожий на тавро. На обличчі застиг виснажений і приголомшений вираз, а під очима залягли темні кола.

Його мати сиділа за столом, розклавши перед собою «солітер». Вона чекала, коли він прийде додому, і до глибини душі боялася цього водночас. Їй уже телефонувала Лі, розповіла, що сталося. Дівчина, що справила на Реджину враження доволі приємної (хай навіть і не достатньо хорошої для її сина), говорила так, наче плакала.

Стривожившись, Реджина поклала трубку одразу, як тільки змогла, і набрала номер гаража Дарнелла. Лі сказала, що Арні викликав звідти евакуатор і поїхав разом з водієм. А її, всупереч протестам, посадив у таксі. У трубці пролунало два гудки, а потім сипливий і рипучий голос сказав: «Угу. Дарнелл».

Вона поклала слухавку, зрозумівши, що буде помилкою розмовляти з ним так — а вони з Майклом, схоже, уже вдосталь помилок наробили стосовно Арні та його машини. Вона зачекає на його повернення додому. Скаже те, що має сказати, дивлячись йому в очі.

І вона це сказала.

— Арні, мені дуже шкода.

Краще було б, якби Майкл теж був удома. Але він поїхав у Канзас-Сіті, на симпозіум, присвячений торгівлі й початкам вільного підприємництва в Середні віки. До неділі він не повернеться, якщо ця новина не змусить його повернутися. А на думку Реджини, це було ймовірно. Вона усвідомила (не без домішки каяття), що тільки зараз у неї розкриваються очі на всю серйозність цієї ситуації.

— Шкода, — луною повторив Арні рівним безбарвним тоном.

— Так, я… тобто ми… — продовжувати далі вона не змогла. Було щось нестерпно жахливе в його здерев’янілому обличчі. Очі здавалися порожніми. Вона змогла тільки подивитися на нього і похитати головою; очі налилися слізьми, їх огидний присмак відчувався вже в носі й горлі. Вона терпіти не могла плакати. Вольова, одна з двох дівчат у католицькій сім’ї, що складалася з її батька, синього комірця, будівельника, її полинялої матері й сімох братів; ладна землю носом рити, аби вступити до коледжу (всупереч батьковому уявленню про те, що дівчата там навчаються тільки тому, як перестати бути незайманими й покинути ходити до церкви), вона пролила чимало гірких сліз. Навіть її рідні вважали, що вона буває занадто жорсткою, але тільки тому, що вони не розуміли — коли пройдеш крізь пекло, то виходиш звідти запеченою вогнем. І якщо тобі довелося згоряти, щоб домогтися свого, ти потім завжди хотітимеш, щоб усе було тільки по-твоєму.

— Знаєш що? — спитав Арні.

Вона хитнула головою, усе ще відчуваючи гарячу слизьку печію сліз під повіками.

— Я б з тебе посміявся, якби не був такий стомлений, що ледве стою. Ти й сама могла там порозмахувати монтажною лопаткою й кувалдами з тими тварюками, які це зробили. І була б щасливіша за них.

— Арні, це несправедливо!

— Ні, це справедливо! — проревів він на неї, і його очі раптом спалахнули лютим страшним вогнем. Уперше в житті вона злякалася рідного сина. — Ти придумала прибрати її з двору! Він придумав поставити її в аеропорту! То кого, по-твоєму, звинувачувати? Кого, як ти думаєш? Думаєш, таке могло статися, якби вона стояла тут? Га?

Він ступив крок до неї, стискаючи кулаки по боках, і вона зробила все можливе, аби не відсахнутися.

— Арні, ми можемо хоча б поговорити? — спитала вона. — Як дві розумні людини?

— Один з них насрав на панель приладів моєї машини, — холодно сказав він. — Як тобі, мамо, така розумність?

Вона щиро вірила в те, що тримає сльози під контролем, але від цієї новини — новини про таку дурну, нераціональну лють — вони знову навернулися на очі. Вона розплакалася. Розплакалася від прикрощів за те, що побачив її син. Похилила голову й плакала від збентеження, і болю, і страху.

Усе своє материнське життя вона потайки з погордою дивилася на матерів навколо, у яких були діти, старші за Арні. Коли йому був рочок, ці інші матері скорботно хитали головами й казали їй почекати, коли йому буде п’ять — отоді-то й почнуться проблеми, отоді вони стають достатньо дорослі, щоб казати «гівно» перед своїми бабусями й гратися з сірниками, коли їх залишають на самоті. Але Арнольд, золота дитина в один рік, у п’ять залишася таким самим золотим. Тоді інші матері підкочували очі й казали: «Зачекай, от буде йому десять»; а потім — п’ятнадцять, ось коли стає насправді клопітно, з усією тою наркотою, рок-концертами і дівчатами, які на все згодні, і — Боже збав — крадіжками колісних дисків і тими… ну, хворобами.

І весь цей час вона тримала обличчя і в душí всміхалася, бо все розгорталося згідно з планом, усе розгорталося так, як, на її думку, мало бути в її власному дитинстві. У її сина були добрі батьки, вони підтримували його, любили, готові були дати йому все (у розумних межах), радо відправили б його в коледж на його вибір (якщо цей вибір буде вдалим), таким чином завершивши гру/справу/покликання до батьківства ефектно й успішно. Якби ви зауважили, що в Арні майже немає друзів і його цькують хулігани, вона б манірно вказала на те, що вона, наприклад, відвідувала церковно-парафіяльну школу в районі з недоброю славою, де з дівчаток іноді заради жарту зривали трусики й підпалювали їх запальничкою «Зіппо» з вигравіюваним на ній розіп’ятим тілом Ісуса. А якби ви зауважили, що її підхід до виховання дітей від підходу її ненависного батька відрізняється хіба що матеріальними цілями, вона б розлютилася і вказала на свого доброго сина як остаточний свій незаперечний доказ.

Але тепер її добрий син стояв перед нею, блідий, виснажений, зашмарований по лікті, і неначе бринів тим самим ледве стримуваним гнівом, що був фірмовим знаком його діда, навіть виглядав зараз, як дід. Здавалося, усе перетворюється на руїни.

— Арні, ми вранці поговоримо про те, що слід зробити, — сказала вона, намагаючись зібратися і втамувати сльози. — Ми поговоримо про це вранці.

— Ні, хіба що ти встанеш дуже рано, — відказав він, відчутно втративши інтерес. — Я піду нагору, посплю години чотири, а потім знову піду в гараж.

— Навіщо?

Він розсміявся божевільним сміхом і замахав руками під кухонними лампами денного світла, наче збирався злітати.

— А ти як думаєш, навіщо? У мене попереду багато роботи! Стільки роботи, що ти й уявити не можеш!

— Ні, тобі завтра до школи… Я… Арні, я тобі забороняю, я абсолютно…

Він обернувся, щоб подивитися на неї, пильним поглядом, і вона знову сахнулася. Це вже перетворювалося на якесь гризуче нічне жахіття, яке не збиралося закінчуватися ніколи.

— А я піду в школу, — сказав він. — Візьму із собою одяг у рюкзаку, перевдягтися, і навіть помиюся в душі, щоб не смердіти нікому в класі. Потім, коли закінчаться уроки, я знову піду до Дарнелла. Попереду багато роботи, але я зможу… я знаю, що зможу… хоча це з’їсть більшу частину моїх заощаджень. До того ж, треба буде більше часу приділяти роботі, яку я виконую для Вілла.

— Твої домашні завдання… навчання…

— А. Це, — він усміхнувся мертвою машинною посмішкою механічної фігурки. — Воно, звісно, постраждає. Стосовно цього я тебе не дуритиму. І пообіцяти, що середня оцінка буде дев’яносто три, теж тепер не зможу. Але якось закінчу. На «С». Може, й декілька «В» буде.

— Ні! Тобі треба думати про коледж!

Він повернувся до столу, знову накульгуючи, і досить сильно. Поклав долоні на стіл, сперся на них і повільно нахилився до неї. Вона подумала: «Незнайомець… мій син незнайомець для мене. Невже це справді моя провина? Невже? Тому, що я лише хотіла для нього найкращого? Хіба може так бути? Господи, будь ласка, зроби так, щоб це був жахливий сон і я прокинулася зі сльозами на щоках, бо він дуже реальний».

— Просто зараз, — тихо промовив він, не відриваючи погляду від її очей, — єдине, що мене турбує, — це Крістіна, Лі й те, як догодити Віллу Дарнеллу, щоб я міг її відремонтувати й вона стала як нова. На коледж мені насрати. А якщо ти від мене не відчепишся, я покину школу. Може, хоч це тебе заткне, якщо вже іншого способу нема.

— Ти не можеш, — сказала вона, зустрічаючись із ним поглядом. — І ти, Арнольде, це розумієш. Може, я й заслуговую на твою… твою жорстокість… але я боротимуся з твоїм потягом до самознищення всіма засобами, які є в моєму розпорядженні. Тому не смій говорити про те, що покинеш школу.

— Але я справді покину, — відповів він. — Не хочу, щоб ти себе дурила, думаючи, що я не стану цього робити. У лютому мені виповниться вісімнадцять, і я все зроблю сам, якщо ти й далі в це лізтимеш. Ти мене зрозуміла?

— Іди спати, — зі слізьми в голосі промовила вона. — Іди спати, ти краєш мені серце.

— Серйозно? — і він розреготався, шокуючи її. — Боляче, скажи? Я знаю.

А по тому пішов, повільно, від шкутильгання дещо хилячись на лівий бік. Невдовзі вона почула важкий втомлений стукіт його взуття по сходах — цей звук також лякав тим, що нагадував її дитинство, коли вона потайки думала: «Людожер іде спати».

Її струсонув новий спазм ридань, вона незграбно звелася й вийшла через двері чорного ходу, щоб виплакатися на самоті. Вона огорнула себе руками — слабка втіха, проте краща, ніж ніякої, — і подивилася на місяць-серпик, що крізь пелену сліз розділився начетверо. Усе змінилося, стрімко, зі швидкістю циклону. Її син ненавидів її; вона прочитала це на його обличчі — то була не істерика, не тимчасове обурення, не скороминущий шквал підлітковості. Він ненавидів її, а з її добрим хлопчиком усе мало скластися не так, зовсім не так.

Зовсім не так.

Вона стояла на ґанку й ридала, доки сльози не потекли неспинно, а схлипування не стишилися, прориваючись одиничними охканнями. Холоднеча вгризалася в її голі щиколотки понад хатніми пантофлями й нахабно кусала крізь халат. Реджина зайшла в дім і піднялася нагору. Перед кімнатою Арні нерішуче застигла й стояла так майже хвилину перед тим, як зайти.

Він заснув на покривалі, не знімаючи штанів. Здавалося, що він не так спить, як непритомний, і обличчя його мало страхітливо старечий вигляд. Цівка світла, що просочувалася з коридору й падала в кімнату через її плече, створила для неї хибне враження, ніби його волосся поріділо, а в розтуленому вві сні роті немає зубів. Крізь долоню, що затуляла губи, прорвався тихий скрик від жаху, і вона поспішила до нього.

Її тінь, що лежала на ліжку, ворухнулася разом з нею, і вона побачила, що це тільки Арні, а враження старості справляла гра світла та її власна змучена розгубленість.

Вона подивилася на його радіо з годинником і побачила, що будильник виставлено на 4:30 ранку. Подумала, що треба його вимкнути; навіть простягнула була руку. Та врешті відчула, що не зможе.

Натомість вона спустилася у свою спальню, сіла коло столика з телефоном і підняла трубку. Трохи потримала її в руці, розмірковуючи. Якщо вона зателефонує Майклу посеред ночі, він подумає, що…

Що сталося щось жахливе?

Вона по-дурному засміялася. А хіба ні? Ще й як сталося. І досі не закінчилося, ще відбувається.

Вона набрала номер готелю «Рамада-Інн» у Канзас-Сіті, де зупинився її чоловік, невиразно усвідомлюючи, що вперше за ті двадцять сім років, відколи покинула похмурий і закіптюжений триповерховий будинок у Роксбурзі, поїхавши в коледж, збирається попросити допомоги.

28 / Лі приходить з візитом

Більшу частину історії вона подужала розповісти нормально, сидячи в одному з двох крісел для гостей, міцно стискаючи коліна й схрестивши гомілки, охайно вдягнена в різнокольоровий вовняний светр і коричневу вельветову спідницю. А розплакалася тільки наприкінці, і ніяк не могла знайти носову хустинку. Денніс Ґілдер простягнув їй коробку з паперовими серветками, що стояла на тумбочці біля ліжка.

— Лі, ти не хвилюйся так, — сказав він.

— Я н-н-не можу! Він до мене не приходить і в школі такий втомлений… і ти с-сказав, що тут його не було…

— Він прийде, коли я знадоблюся, — відповів їй Денніс.

— От уже ця твоя п-п-пацанська ф-ф-фігня! — вигукнула вона й комічно сама здивувалася з того, що сказала. Від сліз у легкому макіяжі на її щоках пролягли борозенки. Якусь хвилю вони з Деннісом дивилися одне на одного, а потім розсміялися. Та сміх той тривав недовго й не таким уже й добрим був.

— А Моторот його вже викликав? — спитав Денніс.

— Хто?

— Моторот. Так Ленні Беронґґ кличе містера Вікерза. Шкільного психолога.

— А! Так. Я думаю, так. До психолога в кабінет його викликали позавчора, у понеділок. Але він нічого не розказував. А я не наважилася спитати. Він узагалі не говорить. Дуже дивний став.

Денніс кивнув. Він сумнівався, що Лі це розуміє — надто глибоко її затягнули власні переживання й розгубленість, — але він сам відчував безсилля й усе глибший страх за Арні. Судячи зі звітів, які просочилися в його кімнату за останні кілька днів, Арні, здавалося, був на межі нервового зриву; доповідь Лі була найсвіжішою й найбільше рясніла подробицями. Ще ніколи в житті йому не хотілося бути якнайдалі від усього цього, як зараз. Авжеж, він міг подзвонити Вікерзу й спитати, чи може він чимось допомогти. А ще він міг подзвонити Арні… хоча зі слів Лі виходило, що той тепер був або в школі, або в Дарнелла, або вдома, відсиплявся. Його батько завчасно приїхав додому з якоїсь там конференції, і в них знову відбулася сварка, розказала йому Лі. І хоч Арні прямо про це не висловився, Лі сказала Деннісу, що, на її думку, він впритул наблизився до того, щоб просто піти з дому.

Розмовляти з Арні в Дарнелла Денніс не хотів.

— Що я можу зробити? — спитала вона. — От що б ти зробив на моєму місці?

— Стривай, — сказав Денніс. — Я не знаю, що ще ти можеш зробити.

— Але це найважче, — відповіла вона тихим, майже нечутним голосом. Її руки стискали й розтискали «Клінекс», рвали його на дрібні клаптики, вкриваючи коричневу спідницю плямками паперу. — Батьки хочуть, щоб я перестала з ним зустрічатися… покинула його. Їм страшно… що Реппертон і ті інші хлопці ще щось зроблять.

— Ти впевнена, що то був Бадді та його друзяки, так?

— Так. Усі впевнені. Містер Каннінґем викликав поліцію, хоч Арні просив цього не робити. Він сказав, що поквитається по-своєму, і це їх обох злякало. Мене це теж лякає. Поліцейські забирали Бадді Реппертона у відділок, його й одного з його друзів, якого вони звуть Канючі… ти знаєш, про кого я?

— Так.

— І хлопця, який працює по ночах на аеропортовій стоянці, його вони теж забирали. Ґелтона, його ім’я…

— Сенді.

— Вони подумали, що він теж у цьому замішаний, що, може, це він їх впустив.

— Він з ними тусується, так, — сказав Денніс, — але він не такий дегенерат, як решта. От що я скажу, Лі… якщо Арні з тобою не розмовляв, то хтось-таки точно говорив.

— Спочатку місіс Каннінґем, потім його батько. Я думаю, ні він, ні вона не в курсі, що обоє зі мною говорили. Вони…

— Засмучені, — підказав Денніс.

Але вона похитала головою.

— Не тільки це. Вони обоє виглядали так, наче їх просто… просто пограбували, чи що. Насправді мені її не шкода, по-моєму, вона завжди хоче, щоб було так, як вона хоче… але на містера Каннінґема до сліз боляче дивитися. Він просто здається таким… таким… — Лі увірвала розповідь, а потім почала спочатку: — Коли я вчора прийшла до них після школи, місіс Каннінґем… вона попросила називати її Реджиною, але в мене ніяк не виходить…

Денніс посміхнувся.

— А в тебе виходить? — спитала Лі.

— Ну, так… але я довго практикувався.

Вона всміхнулася — уперше по-справжньому за весь візит.

— Може, і мені б це допомогло. Хай там як, коли я прийшла до них, вона була вдома, але містер Каннінґем ще був у школі… тобто в університеті.

— Угу.

— Вона взяла відгул до кінця тижня… скільки там лишилося. Сказала, що не може йти на роботу, навіть на ті три дні, що лишилися до Дня подяки.

— І як вона виглядає?

— Розчавленою, — відповіла Лі й потяглася до нової серветки «Клінекс». Та одразу ж стала дрібнити її по краях. — Здається, що постаріла років на десять відтоді, як я її вперше побачила місяць тому.

— А він? Майкл?

— Постарів, але й наче зміцнів, — вагаючись, відповіла Лі. — Немовби це все його… якимось чином змусило стати діяльним.

Денніс мовчав. За всі тринадцять років знайомства з Майклом Каннінґемом він ще жодного разу не бачив, щоб той був діяльним, тож і знати цього не міг. Діяльною в них завжди була Реджина; Майкл плентався в її кільватері й робив коктейлі для вечірок (здебільшого кафедральних), які влаштовували Каннінґеми. Він вмикав свій програвач, ходив з меланхолійним виглядом… але Деннісова уява не сягала аж так далеко, щоб сказати, що він бачив цього чоловіка «діяльним».

«Остаточний тріумф, — якось сказав батько Денніса, стоячи біля вікна й спостерігаючи за тим, як Реджина веде Арні за руку доріжкою Ґілдерів до машини, де за кермом чекав Майкл. Арні й Деннісу тоді було років сім. — Матріархат переміг. Цікаво, чи змусить вона цю нещасну ганчірку чекати в машині, коли Арні одружуватиметься. Або вона може…»

Деннісова мати насупилася на чоловіка й цитьнула, скосивши на сина очі — мовляв, «у маленьких глечиків великі вушка». Цей погляд Денніс запам’ятав назавжди, і батькові слова теж — у сім років він ще не все зрозумів, але навіть у сім уже чудово знав, що таке «нещасна ганчірка». І навіть у сім він уже, хоч і нечітко, проте розумів, чому його батько вважає таким Майкла Каннінґема. Йому було шкода Майкла Каннінґема… і це почуття протрималося з перемінним успіхом аж донині.

— Він прийшов уже десь приблизно тоді, коли вона закінчувала свою історію, — розповідала Лі. — Вони запросили мене на вечерю — Арні збирався поїсти в Дарнелла — але я їм сказала, що мені дуже треба додому. Тож містер Каннінґем запропонував мене відвезти, і дорогою в машині я почула його бачення історії.

— А в них бачення різні?

— Не зовсім, але… наприклад, у поліцію їздив тоді містер Каннінґем. Арні не захотів, а місіс Каннінґем… Реджина… не змогла на це наважитися.

Денніс обережно спитав:

— А він серйозно намагається зібрати цю потвору знову докупи?

— Так, — шепнула вона, а потім вибухнула пронизливим криком: — Але це не все! Він по вуха влип у справи того типа, Дарнелла, я точно знаю, що влип! Учора, на третьому уроці, він мені сказав, що збирається сьогодні за день і вечір поміняти їй увесь передок, а я спитала: «Арні, а це не буде занадто дорого?», а він сказав: «Не хвилюйся, у мене великий кредит…»

— Говори повільніше.

Вона знову розплакалася.

— У нього великий кредит, бо він і якийсь Джиммі Сайкс збираються виконати для Вілла якесь доручення, у п’ятницю і в неділю. Отак він сказав. А… я сумніваюся, що доручення, які він виконує для того сучого сина, легальні!

— Що він сказав поліцейським, коли ті приходили розпитувати про Крістіну?

— Розказав, як знайшов її… у такому стані. Вони спитали, чи є в нього ідеї, хто міг таке скоїти, і Арні відповів, що немає. Спитали, чи правда, що в нього вийшла бійка з Бадді Реппертоном, що той витяг ніж і його за це відрахували зі школи. Арні відповів, що Реппертон вибив йому з рук пакунок з обідом і потоптався по ньому, потім з майстерні прибіг містер Кейсі й розборонив їх. Вони в нього спитали, чи Реппертон не погрожував з ним за це поквитатися, і Арні відповів, що, може, він щось таке й згадував, але ж це пусте базікання.

Денніс мовчав. Він дивився у вікно своєї палати на тьмяне листопадове небо й обмірковував почуте. І нічого доброго воно не віщувало. Якщо Лі правильно переказала розмову з поліцією, то Арні жодного разу не збрехав… але він підкоригував дещо, змальовуючи все, що сталося в курилці, як звичайнісіньку шарпанину між підлітками.

Деннісу це видавалося надзвичайно поганим знаком.

— А ти не знаєш, що Арні може робити для того Дарнелла? — спитала Лі.

— Ні, — відповів Денніс, хоч певне уявлення й мав. У нього всередині наче ввімкнувся внутрішній магнітофончик, і голос його батька сказав: «Дещо чув… крадені машини… цигарки й алкоголь… контрабанда, наприклад, феєрверки… Йому довгий час щастило, Деннісе».

Він подивився на обличчя Лі, страшенно бліде, з макіяжем, розрізаним слізьми. Вона трималася, трималася за Арні, як тільки могла. Можливо, їй довелося дещо дізнатись про міцність і витривалість, те, чого з її зовнішністю вона б ще десять років не пізнала. Але це справи не полегшувало, і не обов’язково це було правильно. Зненацька, майже ні сіло ні впало, він подумав, що вперше помітив покращення шкіри обличчя в Арні більш ніж за місяць до того, як Арні та Лі зійшлися… але вже після того, як зійшлися Арні й Крістіна.

— Я з ним побалакаю, — пообіцяв він.

— Добре, — сказала вона. І підвелася. — Я… я не хочу, щоб усе було так, як раніше, Деннісе. Я знаю, що це неможливо. Та все одно я люблю його і… просто хочу, щоб ти йому це сказав.

— Ага, добре.

Обоє засоромилися, і кілька довгих-довгих секунд ніхто не міг і слова вимовити. Денніс думав про те, що це такий момент, як у піснях кантрі, коли втручається Найкращий Друг. І підступна, зла (і хтива) частка його єства не відчувала до цього відрази. Зовсім ні. Його досі страшенно вабило до неї, тягнуло більше, ніж до будь-якої дівчини за довгий час. А може, і за весь час. Нехай Арні везе ракети в пляшці й вишнебомби в Берлінґтон і трахається зі своєю тачкою. А вони з Лі тимчасом ближче познайомляться. Трохи підтримки й утіхи. Ви ж знаєте, як воно буває.

І саме тієї мулької миті, після того, як вона висловила свою любов до Арні, він мав відчуття, що все в нього могло вийти; вона була вразливою. Може, вона саме вчилася бути сильною, але це не така школа, до якої людина ходить з власної волі. Він міг щось сказати — щось відповідне до моменту, може, просто «Іди до мене» — і вона б пішла, сіла на краєчку ліжка, вони б ще трохи поговорили, можливо, про щось приємніше, і можливо, він би її поцілував. У неї були гарні й повні губи, чуттєві, створені для того, щоб цілуватися і щоб їх цілували. Один раз заради втішання. Другий — геть із дружби. А третій усе спише. Так, завдяки інстинкту, який дотепер його не підводив, він відчував, що це можна здійснити.

Але він не сказав жодного слова з тих, що могли запустити всі ці події, і Лі також. Між ними був Арні, і, майже напевно, завжди буде. Арні та його дама. Якби це не виглядало так по-дурному відразливо, він би засміявся.

— Коли тобі вже дозволять виходити? — запитала вона.

— До довірливих людей, які нічого не підозрюють? — спитав він і захихотів. А за мить і Лі долучилася до нього зі сміхом.

— Ага, щось таке, — і Лі знову форкнула. — Вибач.

— Не вибачайся, — сказав Денніс. — Люди все життя з мене сміються. Я вже звик. Кажуть, я застряг тут до січня, але я всіх обдурю. Піду додому на Різдво. Я в кімнаті тортур задницю собі надриваю, так працюю.

— У кімнаті тортур?

— Фізіотерапія. Спина виглядає нормально. Інші кістки зростаються швидкими темпами — нестерпно сверблять іноді. Шипшину поїдаю кошиками по двадцять кіло. Лікар Ерровей каже, що це просто бабусині байки, але тренер Паффер клянеться, що це правда, і перевіряє пляшку щоразу, коли приходить мене навідати.

— А він часто приходить? Тренер?

— Ага, часто. Уже наполовину переконав мене, що шипшина прискорює процес зростання кісток. — Денніс зробив паузу. — Звісно, в американський футбол я більше не гратиму, ніколи в житті. Трохи шкандибатиму на милицях, а потім, як пощастить, випуск буде з костуром. Веселий старенький лікар Ерровей каже, що пару років я ще, мабуть, кульгатиму. А може, і завжди кульгатиму.

— Мені дуже шкода, — тихим голосом сказала вона. — Мені шкода, що таке мало статися з таким хорошим хлопцем, як ти, Деннісе, але частково це мій егоїзм говорить. Я просто думаю, чи трапилося б усе решта, усе це жахіття з Арні, якби ти був здоровий і з нами.

— Ага, — Денніс театрально підкотив очі, — вали все на мене.

Але вона не всміхнулася.

— Я навіть почала хвилюватися за його психіку, ти розумієш? Це те єдине, про що я не казала ні своїм батькам, ні його. Але я думаю, що його мати… що вона може… не знаю, що він сказав їй у ту ніч, після того, як ми знайшли машину всю потрощену, але… мені здається, вони тоді дуже сильно зчепилися.

Денніс кивнув.

— Але це все таке… таке божевілля! Батьки пропонували йому замість Крістіни купити хороше вживане авто, а він відмовився. Потім містер Каннінґем сказав мені, коли підвозив додому, що він пропонував Арні нову машину… перевів би в готівку кілька облігацій, які тримав з тисяча дев’ятсот п’ятдесят п’ятого року. Арні відмовився, бо він просто не міг прийняти такий подарунок. А містер Каннінґем сказав, що він усе розуміє і що не обов’язково це має бути дарунок, що Арні може повернути йому гроші, що він навіть візьме з відсотками, якщо Арні так схоче… Деннісе, ти розумієш, що я хочу сказати?

— Так, — кивнув Денніс. — Йому не потрібна будь-яка машина. Йому потрібна та машина. Крістіна.

— Але, як на мене, це якась нав’язлива ідея. Він знайшов один об’єкт і зациклився на ньому. Хіба це не манія? Мені страшно, а іноді така ненависть бере… але я не його боюся. Не його ненавиджу. Це та біс… ні, та блядська машина. Та сука Крістіна.

На її щоках спалахнули яскраві плями рум’янцю. Очі звузилися. Кутики рота опустилися. Її обличчя раптом перестало бути вродливим, навіть гарненьким уже не було; на нього падало безжальне світло, перетворюючи на якусь разючу потвору, від якої водночас несила було відвести очі. І Денніс уперше зрозумів, чому ревнощі називають монстром, зеленооким монстром.

— Я тобі розкажу, чого б мені хотілося, — мовила Лі. — Я б хотіла, щоб хтось помилково вивіз його дорогоцінну блядську Крістіну на задній двір, туди, куди скидають непотріб після перегонів на Філлі-Плейнз, — її очі злостиво спалахнули. — І щоб наступного дня прихав той кран з великим круглим магнітом, і підняв її, і поклав під прес, і щоб хтось натиснув кнопку, і щоб від неї лишився тільки кубик металу розміром три на три на три. І тоді б усе це закінчилося, правда?

Денніс не відповідав, і через секунду ледь не побачив, як монстр розвернувся, огорнув себе лускатим хвостом і щез з її обличчя. Її плечі поникли.

— Так страшно звучить, правда? Те саме, що я б сказала, хай би та шпана довершила почате.

— Я розумію, що ти відчуваєш.

— Справді? — з викликом спитала вона.

Денніс згадав погляд Арні, коли той гатив кулаками по панелі приладів. Те маніакальне світло, яке загорялося в його очах, коли він був поряд з нею. Згадав, як сидів за кермом у Лебеєвому гаражі, і те видіння, яке його навідало.

А насамкінець він подумав про свій сон: фари мчать на нього під високий пронизливий жіночий вереск смаленої гуми.

— Так, — відповів він. — Я думаю, що розумію.

Вони знову подивилися одне на одного в лікарняній палаті.

29 / День подяки

У лікарні подавали обід Дня подяки позмінно: з одинадцятої ранку до першої дня. Денніс отримав свою порцію о чверть на першу: три охайно покраяні шматки білої індичої грудки, один охайно вилитий черпак коричневої підливки, ложку швидкорозчинного картопляного пюре, форма якого точно повторювала розмір і обриси бейсбольного м’яча («Тільки червоних стібків бракує», — з кислим усміхом подумав він), подібна ложка розмороженого гарбуза виклично флуоресцентно-помаранчевого кольору й журавлинове желе в маленькому пластиковому судочку. На десерт подали морозиво. У куточку таці лежала маленька синя картка.

Обізнаний тепер з лікарняними звичаями — щойно тобі полікують перший комплект пролежнів, які розквітли в тебе на дупі, як виявив Денніс, ти стаєш обізнаніший з лікарняними звичаями краще, ніж тобі б того хотілося, — він спитав у медсестри-карамельки в смугастому халатику, яка прийшла забрати його тацю, що дістали на обід жовті й червоні картки. Виявилося, що «жовтим» дали по два шматочки індички, без підливки, картоплю, ніякого гарбуза і на десерт — желе. Червоні картки отримали по шматочку м’яса, перемеленого в пюре, і картоплю. З ложечки, у більшості випадків.

Денніса це все вганяло в депресію. Занадто легко було уявити, як його мати ближче до четвертої дня заносить у їдальню велетенського каплуна із засмаженою шкірочкою, батько гострить ніж, а його сестра, розчервонівшись від радості й відчуття важливості, з червоним оксамитовим бантом у волоссі, наливає їм усім по келиху доброго червоного вина. Також легко уявлялися смачні запахи, сміх, коли вони сідали за стіл.

Легко уявити… та, мабуть, помилка.

Насправді то був найдепресивніший День подяки в його житті. Він поринув у незвичний післяполуденний сон (фізіотерапії не було, бо свято), і йому наснилося щось тривожне: декілька «карамельок» ішли через палату інтенсивної терапії й клеїли перевідні картинки з індичками на апарати життєзабезпечення та крапельниці.

Уранці до нього приходили мати, батько й сестра, і вперше за весь час він відчув, що Еллі не терпиться піти. Їх запросили на легкий пізній сніданок Дня подяки до Келлісонів, а Лу Келлісону, одному з трьох хлопців Келлісонів, було чотирнадцять і він був «красунчиком».

А її зібраний докупи брат став нудним. У нього не виявили рідкісної трагічної форми раку, який ріс би в його кістках. Його не паралізує до кінця життя. Фільму тижня з нього не вийшло.

Десь о пів на першу вони подзвонили йому від Келлісонів, і батько вже говорив трохи як п’яненький — Денніс здогадався, що він уже другу «Криваву Мері» прикінчує, а мама, напевно, кидає на нього несхвальні погляди. Сам Денніс якраз доїдав свій схвалений дієтологом синьокартковий обід Дня подяки — уперше такий обід, який він зміг прикінчити за п’ятнадцять хвилин, — і йому добре вдалося зобразити голосом веселощі, щоб не зіпсувати їм день. Еллі ненадовго взяла трубку, підхихикуючи, з верескливими нотками в голосі. Можливо, саме розмова Еллі втомила його настільки, що захотілося подрімати.

Він заснув (і бачив той бентежливий сон) близько другої години. У лікарні того дня було незвично тихо, з персоналу залишилися тільки чергові. Звичайне белькотіння телевізорів і транзисторних радіоприймачів в інших палатах прикрутили. «Карамелька», яка забирала в нього тацю, обдарувала його широкою усмішкою й спитала, чи сподобався йому «особливий обід». Денніс запевнив її, що він у захваті. Зрештою, у неї теж мав бути День подяки.

Отож, він заснув, і сновидіння увірвалося, перерісши в темний сон забуття, а коли він прокинувся, була вже майже п’ята вечора, і Арні Каннінґем сидів у твердому пластиковому кріслі, де лише напередодні сиділа його дівчина.

Уздрівши його, Денніс аніскілечки не здивувався; просто вирішив, що це знову сон.

— Здоров, Арні, — сказав він. — Як твоє нічого?

— Та нічого, — відповів Арні, — а от у тебе, Деннісе, такий видон, наче ти досі спиш. Хочеш, голову тобі намну? Це точно тебе розбудить.

На колінах у нього лежав коричневий пакет, і крізь сон він подумав: «Обід свій усе-таки забрав. Може, Реппертон і не так сильно потоптав його, як ми думали».

Він спробував сісти в ліжку, але заболіла спина, тому він натиснув кнопку, щоб ліжко піднялося в майже сидяче положення. Застогнав мотор.

— Господи, це справді ти!

— А ти кого чекав, гідру триголову? — доброзичливо запитав Арні.

— Я спав. І думав, що все ще сплю, здається. — Денніс сильно потер собі лоба, неначе хотів позбутися сонливості, що досі сковувала його мозок. — З Днем подяки тебе, Арні.

— А то, — відповів Арні. — І тобі того самого. Тебе тут чим нагодували, індичкою з обрізками?

Денніс розсміявся.

— Та щось таке принесли, наче дитячий обід з Елліного «Щасливого кафетерію», де ми її сім років святкували. Пам’ятаєш?

Арні приклав складені ківшиком долоні до рота й видав блювальні звуки.

— Пам’ятаю. Така ригачка.

— Мені дуже приємно, що ти прийшов, — сказав Денніс, і наступної миті небезпечно близько підійшов до межі сліз. Мабуть, він і сам до кінця не усвідомлював глибини своєї депресії. Рішучість повернутися додому до Різдва посилилася вдвічі. Якщо йому і в день Різдва доведеться тут скніти, він руки на себе накладе.

— А твої не прийшли?

— Та ну, приходили. І ввечері ще прийдуть, ну, мама з татом так точно, але ж це не те саме. Ну ти ж розумієш.

— Ага. Ну, я тобі тут дещо приніс. Сказав жінці внизу, що несу тобі халат. — Арні підхихикнув.

— А що там? — спитав Денніс, киваючи на пакунок. То був не просто обідній пакет; то був пакет з крамниці.

— О, я здійснив набіг на холодильник, після того, як ми іззіли пташку. Мама з татом поїхали в гості до друзів з університету — вони це щороку в День подяки післяобід роблять. І не повернуться до восьмої взагалі.

Розповідаючи, він виймав з пакета різні речі. Денніс тільки дивився ошелешено. Два полив’яні свічники. Дві свічки. Арні вставив свічки в заглиблення, підпалив сірником із сірникової коробочки з рекламою гаража Дарнелла, і вимкнув у палаті світло. Потім з пакета з’явилися два сендвічі, невміло загорнуті у воскований папір.

— Наскільки я пригадую, — сказав Арні, — ти завжди вважав, що збацати собі кілька сендвічів з індичкою о пів на двадцяту ночі в четвер — це краще, ніж обід у День подяки. Бо нема вже тиску.

— Ага, — кивнув Денніс. — Сендвічі перед теликом, Карсон чи якась стара кіношка. Але чесне слово, Арні, даремно ти…

— Ай, чорт, я майже три тижні до тебе не навідувався. Добре, що ти спав, коли я зайшов, бо ти б, напевно, мене застрелив. — Пальцем він постукав по двох сендвічах для Денніса. — Здається, твої улюблені. Біле м’ясо з майонезом на «Диво-хлібі».

Спочатку Денніс тихо захихотів, потім розсміявся, а далі просто розреготався. Арні бачив, що від цього йому болить спина, але Денніс уже не міг спинитися. «Диво-хліб» був одним з їхніх спільних великих секретів дитинства. Їхні матері до питання хліба ставилися вкрай серйозно; Реджина купувала дієтичні буханці, хоча іноді сходила з прямого шляху й забрідала в Край жита грубого помелу. Деннісова мати надавала перевагу цільнозерновому від «Роуман Міл» і житньому пампернікелю. Арні з Деннісом їли те, що їм давали — але обидва потайки фанатіли від «Диво-хліба», і не раз навіть заникували гроші та замість цукерок брали собі буханку «Дива» і слоїк гірчиці «Френчіз». А потім прокрадалися в гараж до Арні (чи в халабуду на дереві до Денніса, яку, на жаль, дев’ять років тому знищив буревій), поглинали сендвічі з гірчицею і читали комікси про Багатенького Річі, поки не втопчуть увесь буханець.

Арні розсміявся і собі, і для Денніса то була найкраща частина Дня подяки.

Майже десять днів тому напарника Денніса виписали, тож наразі він жив у палаті для двох сам. Зачинивши двері, Арні витяг з коричневого пакета упаковку з шістьох пляшок пива «Буш».

— Дива не закінчуються ніколи, — прокоментував Денніс і не міг знову не розсміятися з мимовільного каламбуру.

— Так, — сказав Арні. — Я думаю, вони й не закінчаться. — Він здійняв пляшку пива понад свічками до Денніса. — За твоє здоров’я.

— Жити вічно, — проголосив Денніс. Вони випили.

По тому, як вони прикінчили товсті сендвічі з індичкою, Арні видобув з вочевидь бездонного пакета дві пластикові порційні формочки для пирогів й познімав накривки. Усередині спочивали два шматки домашнього яблучного пирога.

— Ні, чувак, я не можу, — запротестував Денніс. — Я ж лусну.

— Їж, — скомандував Арні.

— Я правда не можу, — сказав Денніс, беручи судочок «Таппервер» і нову пластмасову виделку. А тоді розправився зі шматком пирога за чотири велетенські укуси та вдоволено відригнув. Перехилив залишки другого пива й відригнув знову. — У Португалії це комплімент кухареві, — сказав він. У голові приємно дзижчало від пива.

— Як скажеш, — вишкірився Арні. Він устав, увімкнув лампи денного світла й загасив свічки. Надворі почався рівний дощ. Він стукав у шибки; видавався холоднющим зі звуку та відчуттів. А для Денніса частка теплого духу дружби та справжнього Дня подяки неначе згасла разом зі свічками.

— Завтра я тебе ненавидітиму, — сказав Денніс. — Доведеться годину на товчку сидіти. А в мене спина болить.

— Пам’ятаєш, як в Елейн почалася пердячка? — спитав Арні, і обидва розсміялися. — Ми дражнили її, поки твоя мама не дала нам як слід чортів.

— Шептунчиками не смерділо, але залпи були такі, як треба, — усміхнувся Денніс.

— Як постріли, — погодився Арні, й вони ще трохи посміялися — але то був печальний сміх, якщо така річ узагалі існує. Багато води збігло. Думка про те, що напад газів у Еллі стався сім років тому, навіювала радше неспокій, ніж веселощі. Під усвідомленням того, що сім років можуть промчати з такою безперешкодною й рівномірною легкістю, крився подих смерті.

Розмова трохи забуксувала, бо кожен з них поринув у власні думки.

Зрештою Денніс мовив:

— Учора приходила Лі. Розказала мені про Крістіну. Чувак, мені шкода. Непруха.

Арні підвів погляд, і його вираз задумливої меланхолії стерла радісна усмішка, якій Денніс не надто повірив.

— Ага, — сказав він. — Це жесть. Але я теж перебрав міру, так не годиться.

— Будь-хто на твоєму місці вибухнув би, — сказав Денніс, розуміючи, що раптом насторожився, сам того не бажаючи, але нічого не здатний із собою вдіяти. Атмосфера дружби розсіялася; щойно вона була тут, зігрівала кімнату, виповнювала її, а тепер просто вичахла, як те щось ефемерне й делікатне, яким і була. Тепер вони лише виконували танець. Веселі очі Арні також були непрозорими і — він міг би поклястися в цьому — сторожкими.

— Звісно. Я виніс матері мозок. І Лі теж, здається. Просто мене так шокувало, що вся моя робота… уся моя робота псу під хвіст. — Він похитав головою. — Неприємно.

— І ти зможеш якось цьому зарадити?

Арні миттєво просяяв — цього разу просяяв непідробно, Денніс це відчув.

— А то! Я вже дещо зробив. Деннісе, ти б не повірив, якби бачив, якою вона була на стоянці. У той час їх робили міцними, не те що тепер, коли все, що здається металом, насправді виявляється просто блискучою пластмасою. Ця машина — якийсь незнищенний танк, чорт забирай. Найсильніше постраждало скло. І шини, звичайно. Вони їх порізали.

— А двигун?

— До нього не дісталися, — швидко відказав Арні, і то була перша брехня. Вони до нього дісталися, ще й як. Коли Арні та Лі підійшли до Крістіни того дня, кришка розподільника валялася на асфальті. Лі зрозуміла, що це, і сказала Деннісу. Що ще вони накоїли під капотом, Денніс міг лише здогадуватися. Радіатор? Якщо хтось мав намір попробивати трохи дірок у корпусі монтажною лопаткою для шин, то хіба важко було тим самим інструментом проштрикнути в кількох місцях радіатор? Як щодо свічок? А регулятор напруги? Карбюратор?

Арні, чому ти мені брешеш?

— То що ти тепер з нею робиш? — спитав Денніс.

— Гроші на неї витрачаю, а що ж іще? — відповів Арні й розсміявся своїм майже-щирим сміхом. Денніс міг би повірити, що він щирий, якби раз чи два не чув оригіналу за подячною вечерею, яку приніс йому Арні. — Нові шини, нове скло. З корпусом теж треба тепер помучитися, і буде як нова.

«Як нова». Але ж Лі сказала, що вони знайшли повну руїну, трохи цілішу за розтрощений брухт на ярмарку, де за четвертак кожен може тричі вгатити по ньому кувалдою.

Чому ти брешеш?

На секунду він похолов, подумавши, чи Арні, бува, трохи не божевільний — але ні, враження він справляв не таке. Денніс відчував, що від нього йде якась… потайливість. Лукавість. А тоді, вперше за весь час, його навідала божевільна думка, думка про те, що, може, Арні лише наполовину бреше, намагаючись закласти фундамент правдоподібності для… для чого? Випадку спонтанного відновлення? Маячня якась, чи не так?

Чи не так?

«Справді так, — подумав Денніс, — якщо не бачив, як купа тріщин на лобовому склі неначе зменшується між першим оглядом і другим».

Просто гра світла. Так ти тоді подумав, і ти був правий.

Але грою світла не пояснити було того, що Арні переробляв Крістіну навмання, гри в класики з нових і старих деталей. Не пояснити було того дивного почуття, яке Денніс дістав, сидячи за кермом Крістіни в Лебеєвому гаражі, чи того відчуття по тому, як дорогою до Дарнелла вони поставили нову шину, що він дивиться на картину зі старою машиною, одразу під якою криється картина з новою машиною, і що в картині зі старою машиною вирізали дірку, на тому місці, де була одна зі старих автомобільних шин.

І ніщо не пояснювало брехні Арні зараз… а також задумливого погляду звужених очей, яким він споглядав Денніса, щоб пересвідчитися, чи той сприйме його брехню за чисту монету. Тож він усміхнувся… широкою усмішкою, у якій світилася полегкість.

— Ну супер тоді, — сказав він.

Оцінювальний погляд звужених очей тримався ще якусь хвилю, та зрештою Арні розплився в усмішці типу «ай, та ну».

— Пощастило, — знизав плечима він. — Як подумаю про все те, що вони могли учворити — цукор у бензобаку, меляса в карбюраторі… вони дурні. На щастя для мене.

— Реппертон і його весела компанія? — тихо спитав Денніс.

Підозріливий погляд, такий темний і не властивий Арні, випірнув знову, та потім зник з очей. Арні знову поринув у понурість. Понурість і замкнутість. Він неначе хотів щось сказати, та натомість зітхнув.

— Так, — відповів. — А хто ж іще?

— Але ти на них не заявив.

— Тато заявив.

— Так сказала Лі.

— Що ще вона тобі сказала? — відрізав Арні.

— Нічого, та я й не питав, — Денніс простягнув уперед руку. — Арні, це твої справи. Мир.

— Звісно, — він тихо засміявся, а тоді провів рукою перед обличчям. — Я досі цього всього не перетравив. Блядь. Не думаю, Деннісе, що колись зможу це до кінця перетравити. Зайти на ту стоянку з Лі, думати, що ти на вершині світу, а потім побачити…

— А вони не зроблять з нею те саме, якщо ти знову її поремонтуєш?

Обличчя Арні скам’яніло, стало мертво-холодним.

— Вони не зроблять з нею те саме, — відказав він. Очі в нього були як березнева крига, і раптом Денніс дуже зрадів, що він — не Бадді Реппертон.

— Що ти маєш на увазі?

— Я триматиму її вдома, ось що, — сказав він, і знову на його обличчі розійшлася та широчезна радісна неприродна усмішка. — А ти думав, я що маю на увазі?

— Та нічого, — відповів Денніс. Але образ криги не вивітрився. Тільки перетворився на відчуття тонкого льоду, що тривожно потріскує в нього під ногами. А під ним — чорна холодна вода. — Але Арні, я не знаю. Мені здається, ти занадто впевнений у тому, що Бадді так усе облишить.

— Я сподіваюся, він вирішить, що в нас тепер нічия, — тихо промовив Арні. — Через нас його виперли зі школи…

— Його виперли через нього самого, — скипів Денніс. — Він витяг ніж… чорт, та то навіть не ніж був, а гадський ножака для кабана!

— Я просто розказую, як це все виглядатиме з його точки зору, — Арні простягнув руку і розсміявся. — Мир.

— Ага, добре.

— Через нас його відрахували — а якщо точніше, то через мене, — і вони з друганами відірвалися на Крістіні. Квити. Кінець.

— Ага, якщо він усе це так бачить.

— Я думаю, так і буде, — запевнив Арні. — Копи допитували його, Канючі Велча й Річі Трелоні. Настрахали їх. І, здається, майже змусили Сенді Ґелтона зізнатися. — Арні оголив верхні зуби, закопиливши губу. — Блядський плаксій.

Це було так не схоже на Арні — на колишнього Арні, — що Денніс, не подумавши, сів у ліжку, та враз скривився від болю в хребті й швидко ліг знову.

— Господи, чувак, ти так говориш, наче хочеш, щоб він чинив опір правосуддю!

— Мені байдуже, що зробить він чи будь-хто з цих гівнярів, — сказав Арні, а потім, дивним грубуватим голосом додав: — Це вже не має зовсім ніякого значення.

— Арні, з тобою все гаразд? — занепокоївся Денніс.

На обличчі Арні промайнув вираз відчайдушного смутку — не просто смутку. Він здавався зацькованим і переслідуваним. То було обличчя, подумає Денніс згодом (так легко бачити все це пізніше, занадто пізно), людини, такої спантеличеної, збентеженої і втомленої боротьбою, що вона вже практично не розуміє сама, що робить.

А потім і цей вираз, як і той, інший, з темною підозрою, стерся.

— Звичайно, — відказав він. — Усе в ажурі. От тільки ти не єдиний, у кого спина ушкоджена. Пам’ятаєш, як я її потягнув на Філлі-Плейнз?

Денніс кивнув.

— Глянь на це.

Він підвівся й витягнув сорочку, заправлену в штани. І в його очах щось наче затанцювало. Щось перекидалося й переверталося там, на чорній глибині.

Арні підняв сорочку. Він не був старомодним, як у Лебея, та й чистішим був теж — охайний і наче безшовний пояс із лайкри, приблизно дванадцять дюймів завтовшки. «Але, — подумав Денніс, — корсет — усе одно корсет». Він занадто нагадував про Лебея, щоб заспокоювати.

— І знов я її потягнув, коли переганяв Крістіну назад до Вілла, — пояснив Арні. — Не згадаю вже навіть, що я робив, ось який я був засмучений. До тягача її чіпляв, напевно, так, але точно не знаю. Спочатку було не дуже погано, та потім стало гірше. Доктор Маскія призначив… Деннісе, що з тобою?

За відчуттями, знадобилося неймовірне зусилля, але Денніс зумів тримати голос рівно. І зобразив на обличчі такий вираз, що принаймні віддалено нагадував утішну цікавість… та все одно в очах Арні щось і далі танцювало, танцювало й танцювало.

— Ти вичухаєшся, — сказав Денніс.

— Та звісно, де я дінуся, — відповів Арні, заправляючи сорочку довкола спинного корсета. — Треба тільки обережно підіймати всяке, щоб не наступати на ті ж граблі.

Він усміхнувся Деннісу.

— Якби ще й досі був призов, мене б це від армії вберегло, — пожартував він.

І знову Денніс вимушений був стримувати рухи, які можна було б витлумачити як здивування, але руки сховав під ковдру. Від вигляду того спинного корсета, такого схожого на Лебеїв, шкіра вкрилася сиротами.

Очі Арні — як чорна вода під тонкою сірою березневою кригою. Чорна вода й зловтіха, що звивалася під нею, немов покоцюрблений розкладений труп потопельника.

— Слухай, — квапливо мовив Арні. — Мені вже бігти тре’. Ти ж не сподівався, що я зависну в такій дірі, як ця, на всю ніч.

— Отакий ти популярний, вічно кудись біжиш, — сказав Денніс. — Серйозно, чувак, дякую. Розрадив мене в цей похмурий день.

На одну дивну секунду йому здалося, що Арні заплаче. Щось танцююче у надрах його очей зникло, і коло нього знову був його друг — Арні знову став собою. І щиро йому всміхнувся.

— Деннісе, ти тільки завжди пам’ятай одне: за тобою ніхто не скучає. Зовсім ніхто.

— Іди в сраку, поїж раків, — урочисто відказав Денніс.

Арні тицьнув йому середній палець.

Офіційну частину візиту було завершено; Арні міг іти. Він зібрав речі в коричневий пакет для закупів, тепер уже не такий пухкий. Усередині подзенькували свічники й порожні пляшки з-під пива.

Раптом Денніса осяяла одна думка. Він постукав кісточками пальців по гіпсу.

— Арні, а розпишись-но на цьому.

— Я ж розписувався вже, хіба ні?

— Та вже стерлося. Підпишеш іще раз?

Арні знизав плечима.

— Якщо є ручка.

Денніс простягнув йому ручку з шухляди нічного столика. Шкірячись, Арні схилився над гіпсом, що був підвішений під кутом до ліжка з противагами у вигляді гирьок і натяжних барабанів, знайшов біле місце серед гравюрного орнаменту з імен та гасел і нашкрябав:

Дописавши, він погладив гіпс і повернув ручку Деннісові.

— Порядок?

— Ага, — відповів Ґілдер. — Дякую. Не переймайсь, Арні.

— А то. З Днем подяки.

— І тебе з тим самим.

Арні пішов. Трохи згодом повернулися батьки Денніса; Еллі, очевидно, стомлена бурхливими веселощами того дня, поїхала додому спати. Дорогою додому Ґілдери обмінялися спостереженнями щодо того, яким заглибленим у власні думки їм здався Денніс.

— Так, він був у похмурих роздумах, — сказав батько. — Свята в лікарні — це зовсім невесело.

Що ж до самого Денніса, він того вечора довго й вдумливо роздивлявся два підписи. Арні справді вже розписувався на його гіпсі, але ще тоді, коли обидві ноги Денніса були скуті гіпсом до паху. Того першого разу він поставив підпис на правій нозі, яка висіла в повітрі тоді, коли приходив Арні. Цього вечора він розписався на лівій.

Денніс викликав медсестру й увесь свій шарм пустив на те, щоб переконати її опустити його ліву ногу, щоб він міг порівняти два підписи поряд. Гіпс на правій нозі обрізали й мали зняти до кінця за тиждень чи десять днів. Підпис Арні ще не стерся — про це Денніс теж збрехав — але був близько до місця відрізу.

На правій нозі Арні жодних слів не писав, там був тільки підпис. З певними зусиллями (і трохи болем) Денніс із медсестрою зуміли прилаштувати ноги поряд достатньо близько, щоб можна було роздивлятися обидва підписи на одному рівні. Голосом таким сухим і надтріснутим, що Денніс ледве впізнав у ньому свій власний, він спитав у медсестри:

— Як на ваш погляд, вони однакові?

— Ні, — відповіла жінка. — Про те, що чеки підробляють, я чула. Але щоб підробляли підписи на гіпсах… Це жарт?

— Звісно, — сказав Денніс, відчуваючи, як у груди з живота підіймається крижаний холод. — Це жарт.

Він подивився на підписи; порівняв їх і зрозумів, що та холоднеча поволі заполонює його всього, знижує температуру тіла, і волосся на потилиці стає сторч:

Вони були геть неподібні.

Пізніше тієї ночі після Дня подяки здійнявся холодний вітер. Спершу поривчастий, згодом він переріс у рівний потік. Ясне око місяця незмигно вдивлялося в землю з чорного неба. Останнє коричневе зсохле листя осені, зірване з дерев, мчало риштаками з таким звуком, наче котилися кістки.

У Лібертівілль прийшла зима.

30 / Канючі Велч

Четвер після Дня подяки був останнім днем листопада, і того вечора Джексон Браун^[109] дав концерт у Муніципальному центрі Піттсбурга перед залою, у якій був повний аншлаг. Канючі Велч пішов туди з Річі Трелоні й Нікі Білтінґемом, але ще перед початком шоу відокремився від них. Він циганив дріб’язок, і хтозна — чи то перед концертом Брауна в народу був якийсь особливо поблажливий настрій, чи просто Канючі вже став кимось на кшталт милої серцю місцевої роззяви, до якої всі звикли (Канючі, романтик за натурою, схилявся на користь останнього), — але вечір у нього вдався на славу. Він нациганив близько тридцяти доларів «дріб’язку». Монети розповзлися по кишенях; Канючі деренчав, як свиня-скарбничка. Зловити попутку додому теж виявилося порівняно легко, з усіма тими автівками, які від’їжджали від Муніципального центру. Концерт закінчувався об одинадцятій сорок, і в Лібертівілль він повернувся трохи пізніше, ніж о чверть на другу.

Останнім його підвозив молодий хлопець, який повертався в Престонвіль трасою 63. Водій висадив його на з’їзді 376 до Дж-Ф-К-драйв. Канючі вирішив пройтися до «Щасливого газу» Ванденберга, глянути, як там Бадді. У Бадді була тачка, а це значило, що Канючі, який жив далеко на виселках, у Кінґсфілд-Пайк, не доведеться перти додому пішки. Важка була роботка, ловити попутки в чорта на рогах — а Кінґсфілд-Пайк був столицею сраки світу. Це значило, що додому він не добереться до світанку, а то й пізніше, але в холодну погоду на те, щоб зловити тачку, можна було й не облизуватися. А в Бадді міг бути пузир.

Він пройшов чверть милі від 376-го виїзду в холоднечі, що пробирала до кісток, клацаючи підборами по порожньому тротуару. Його тінь у моторошному помаранчевому світлі вуличних ліхтарів то зменшувалася, то росла, і йти залишалося, напевно, ще з милю, коли попереду він угледів машину, припарковану біля бордюру. Зі здвоєної труби виповзала пара вихлопів, які повисали в цілковито непорушному повітрі, захмарюючи його, а тоді ліниво розлазилися шарами в стосі. Решітка, — сяйливий хром, підсвітлюваний цятками помаранчевих променів, — витріщалася на нього, як оскалений рот ідіота. Канючі впізнав ту машину. Двоколірний «плімут». У світлі повної ілюмінації від ліхтарів два кольори мінилися барвами слонової кістки та висохлої крові. То була Крістіна.

Канючі спинився, і тілом стала ширитися хвиля якогось тупого здивування — але то був не страх, принаймні на ту мить. То не могла бути Крістіна, аж ніяк неможливо — вони пробили в радіаторі тачки Пиздопикого дюжину дірок, залили в карбюратор ледь не повну пляшку «Техаської викрутки», а Бадді привіз п’ятифунтовий пакет цукру «Доміно», який засипав у бензобак крізь наставлені воронкою руки Канючі. І все це були тільки квіточки. Коли дійшло до знищення автівки Пиздопикого, Бадді продемонстрував абсолютно люту винахідливість; у Канючі це збурювало водночас захват і неспокій. Якщо разом усе взяти, та машина не повинна була їздити на власних силах ще півроку, а то й узагалі ніколи. Тому то не могла бути Крістіна. То була якась інша «фурія» п’ятдесят восьмого року.

Та тільки то була Крістіна. Він знав.

Канючі стояв удосвіта на порожньому хіднику, задубілі вуха стирчали з-під довгого волосся, з рота в крижане повітря виривалися хмаринки пари.

Машина стояла біля тротуару, повернута до нього передом, і її двигун тихо гарчав. Годі було розгледіти, хто сидить за кермом, якщо там узагалі хтось сидів; припаркована вона була одразу під ліхтарем, і оранжева куля горіла на лобовому склі без жодної подряпини, як водонепроникний геловінівський гарбуз крізь товщу темної води.

Канючі відчув переляк.

Він облизав зашерхлі губи й роззирнувся. Ліворуч лежала Дж-Ф-К-драйв, шість смуг завширшки, о цій порожній ранковій порі схожа на сухе річище. Праворуч була крамничка фотографа, через усю вітрину світилися помаранчеві літери, обведені червоним — «Kodak».

Канючі знову поглянув на машину. Вона просто стояла, з двигуном на холостому ходу.

Він розтулив рота, щоб заговорити, але не зміг видушити ні звуку. Спробував ще раз і прохрипів:

— Гей, Каннінґем.

Машина стояла, наче над чимось роздумувала. У повітря курілися вихлопи. Гурчав двигун, тримаючи холостий хід на високоякісному бензині.

— Каннінґем, це ти там?

Канючі зробив ще один крок. Набивка шкрябнула по бетону. Серце гупало в шиї. Він знову озирнувся на вулицю; авжеж, з’явиться ще одна машина, Дж-Ф-К-драйв не може бути порожньою навіть о першій двадцять п’ять ночі, правда? Але жодних машин не було, тільки тьмяне помаранчеве сяйво ліхтарів.

Канючі прочистив горло.

— Ти ж не сердишся, правда?

Раптом спалахнули подвійні Крістінині фари, прохромлюючи його списами різкого білого світла. «Фурія» кинулася на нього, рвонула з місця. Заверещали шини, лишаючи на асфальті чорні сліди. Вона поїхала з такою раптовою силою, що задній кінець, здавалося, просів, наче задні лапи собаки, який готується до стрибка — собаки чи вовчиці. Внутрішні колеса застрибнули на тротуар, і отак вона помчала на Канючі, зовнішніми колесами по дорозі, внутрішніми — по тротуару, їдучи під кутом. Днище шкрябало, скреготіло й стріляло верткими спалахами іскор.

Канючі закричав і спробував ухилитися. Край Крістіниного бампера ледь зачепив його ліву литку й видер звідти кавалок м’яса. Униз по нозі заструменіла мокротеча й стала збиратися в черевику. Тепло власної крові змусило його спантеличено усвідомити, яка холодна насправді ніч.

Він врізався стегном в одвірок фотомайстерні, ледве не вліпившись у вітрину з пресованого скла. Один фут ліворуч — і він би розтрощив його собою та приземлився на розсипах «Ніконів» і «Полароїдів».

Він почув, як двигун машини зненацька набирає обертів. Той страхітливий потойбічний вереск днища об бетон. Канючі розвернувся, важко хапаючи повітря. Крістіна дала задній хід уздовж тротуару, і коли проминала його, він побачив. Побачив.

За кермом нікого не було.

У голові загупала паніка. Канючі зірвався на ноги. Він вибіг на Дж-Ф-К-драйв, вихором понісся на протилежний бік. Між маркетом і хімчисткою там виднівся провулок. Надто вузький, щоб у нього могла заїхати машина. Якби йому туди забігти…

У кишенях штанів та п’яти чи шести кишенях пальта з розпродажу армійського одягу божевільно торохкотів дріб’язок. Четвертаки, п’ятаки, десятицентовики. Передзвін срібного карильйона. Коліна Канючі майоріли заледве не на рівні підборіддя. Армійські чоботи з набивками барабанили по асфальту. Його тінь гналася за ним навздогін.

Десь позаду нього знову газонула машина, затихла, газонула, затихла, а потім заревів двигун. Шини завили, і Крістіна стрілою помчала за Канючі Велчем, перетнувши смуги Дж-Ф-К-драйв під прямим кутом. Канючі закричав і не почув власного крику, бо машина досі палила гуму, машина досі верещала, як до нестями злюща, кровожерна жінка, і той вереск виповнював собою світ.

Його тінь більше не переслідувала його. Вона йшла попереду й видовжувалася. У вітрині хімчистки він бачив цвітіння великих жовтих очей.

Було ще далеко.

В останню мить Канючі спробував було кинутися ліворуч, але Крістіна вильнула разом з ним — неначе прочитала його фінальну відчайдушну думку. «Плімут» врізався в нього, сповільнюючись, зламав Канючі Велчу хребет і вибив з армійських чобіт. Його відкинуло на сорок футів у цегляну обшивку маленького маркету, знову на волосину оминувши зіткнення з вітринним склом.

Сила удару була такою, що тіло Канючі знову відлетіло на проїжджу частину, залишивши на цеглі криваву пляму, схожу на чорнильну. Її знімок надрукують наступного дня на першій сторінці газети «Лібертівілль Джорнал-Стендард».

Крістіна дала задній хід, з вереском гальм і ковзанням зупинилася та знову, ревучи, помчала вперед. Канючі лежав біля бордюру й силкувався встати. Але не міг. Жодна частина тіла його не слухалася. Усі сигнали переплуталися.

Його залила хвиля яскравого білого світла.

— Ні, — прошепотів він ротом, повним потрощених зубів. — Н…

Машина з ревом на нього наїхала. Вусібіч порснув дріб’язок. Канючі потягло й перекотило спочатку вперед, потім назад, коли Крістіна заднім ходом знову виїхала на проїжджу частину. Вона стояла на місці, двигун газував і зменшував оберти до холостих, потім знову газував. Стояла так, наче розмірковувала.

А потім поїхала на нього знову. Вона вдарила його, вискочила на тротуар, буксуючи, розвернулася й знову дала задній хід, а потім з’їхала.

З вереском вона газувала вперед.

І назад.

І вперед.

Її фари горіли. Вихлопні труби плювалися гарячим синім димом.

Істота на проїжджій частині більше не була схожа на людину; це більше нагадувало розкиданий клумак з ганчір’ям.

Машина востаннє здала назад, розвернулася півколом і газонула, з ревінням ще раз промчавши по скривавленій купі на вулиці, а потім покотила собі по Дж-Ф-К-драйв, і рев її двигуна, що досі крутився на повних обертах, відскакував від стін сплячих будівель — тепер уже не зовсім сплячих; у квартирах спалахувало світло, люди, які жили в помешканнях над своїми крамничками, підходили до вікон, щоб подивитися, що це за гуркотнява там, чи не сталося аварії.

Одна з Крістіниних передніх фар була розбита. Інша непевно блимала, вмикаючись і вимикаючись, замащена тонким шаром крові Канючі. Решітка увігнулася, і вм’ятини на ній приблизно повторювали форми й розмір торсу Канючі з усією мерзенною досконалістю посмертної маски. Капот був забризканий віялом крові, яка поширювалася з наростанням швидкості вітру. Вихлопи виходили з важким шумом; один з Крістіниних глушників був знищений.

У салоні, на панелі приладів, одометр і далі відмотував милі назад, неначе Крістіна ковзала назад у часі, залишаючи позаду не лише місце наїзду і втечі, але й сам факт наїзду й утечі.

Першим був глушник.

Зненацька важкий шум зменшився і вирівнявся.

Віяла бризок крові на капоті стали збігати донизу, всупереч вітру — неначе в кіноплівці, яку прокручували назад.

Фара, що блимала, враз почала світити рівно, а ще через одну десяту милі розбита фара ожила. З незначним дзеньканням — не гучнішим за той звук, з яким черевичок малого хлопчика трощить тонку кірку льоду на калюжі — скло зібралося докупи нізвідки.

Глухе «памк! памк! памк!» доносилося з переднього краю, звук згинання металу, звук, який чуєш, стискаючи бляшанку з-під пива. Але замість угинатися, Крістінина решітка вирівнювалася; ветеран кузовного цеху з п’ятдесятирічним досвідом роботи з усування наслідків легких ДТП — і той не зробив би охайніше.

Крістіна повернула на Гемптон-стрит ще до того, як перші розбуджені вереском її шин підійшли до решток Канючі. Кров зникла. Вона стекла до передньої частини капота і розчинилася в повітрі. Подряпини пощезали. Коли Крістіна тихо підкотила до гаражних дверей з табличкою «СИГНАЛЬ — ЗАЇДЕШ», метал востаннє памкнув, вирівнюючись на лівому передньому бампері, у тому місці, де утворилася заглибина від удару об литку Канючі.

Крістіна була як нова.

Машина зупинилася перед великими гаражними воротами посередині затемненої німотної будівлі. До сонцезахисного щитка з боку водія було причеплено пластикову коробочку. Цю штукенцію Вілл Дарнелл видав Арні, коли той почав перевозити для нього цигарки й випивку в штат Нью-Йорк — напевно, то була Дарнеллова версія золотого ключа від сральника.

У нерухомому повітрі коротко продзижчав механізм відкривання, і гаражні двері слухняно постукотіли догори. Вони замкнули ще один ланцюг, і всередині увімкнулося кілька ламп, тьмяно освітлюючи нутрощі гаража.

Ручка на панелі приладів раптово опустилася, і Крістінині подвійні фари згасли. Вона покотила всередину й прошелестіла через заляпаний мастилом бетон до двадцятого боксу. Позаду неї підняті двері, запрограмовані таймером на те, щоб зачинитися через тридцять секунд, поїхали вниз. Ланцюг освітлення розімкнувся, і в гаражі знову запанувала темрява.

Ключі, що теліпалися в гнізді запалювання Крістіни, раптом повернулися ліворуч. Двигун завмер. Клапоть шкіри з ініціалами Р. Д. Л., витавруваними на ньому, погойдався вперед і назад, затихаючи, і врешті спинився.

Крістіна стояла в темряві, і єдиним звуком у гаражі-автомайстерні Дарнелла було повільне поклацування її двигуна, що хлонув.

31 / Наступного дня

Наступного дня Арні Каннінґем не пішов до школи. Сказав, що йому здається, у нього грип. Але вже ввечері повідомив батькам, що почувається ліпше й може піти до Дарнелла, щоб попрацювати над Крістіною.

Реджина запротестувала — хоча прямо вона цього не сказала, але подумала, що Арні схожий на живого мерця. Його обличчя тепер повністю очистилося від прищів і рубців, але був і мінус: воно стало занадто блідим, а під очима залягли темні кола, наче він ночами погано спав. А крім того, він і досі кульгав. Реджина з тривогою в душі подумала, чи її син часом не вживає якісь наркотики, якщо він пошкодив спину сильніше, ніж розповідає, і став приймати таблетки, щоб бути в стані й далі ремонтувати проклятущу машину. Та потім вона відкинула цю думку. Арні був не такий дурний, хай навіть і одержимий тією машиною.

— Мамо, я справді в порядку, — сказав він.

— Вигляд у тебе не надто добрий. І ти ледве торкнувся вечері.

— Я куплю щось перекусити пізніше.

— Як твоя спина? Ти ж там не підіймаєш важкого, правда?

— Ні, мам. — То була брехня. І спина в нього боліла жахливо весь день. Найгірше відтоді, як він її підвередив на Філлі-Плейнз («О, а чи там усе почалося? — прошепотів йому розум. — Та невже? Ти певен?») Він ненадовго зняв корсет, і спина розболілася так, що він ледь не вмер. Довелося надіти через п’ятнадцять хвилин усього, і стиснути сильніше, ніж завжди. Тепер спину трохи відпустило. І він знав, чому. Він ішов до неї. Ось чому.

Реджина подивилася на нього, занепокоєна й розгублена. Уперше в житті вона просто не знала, як бути далі. Арні вирвався з-під її контролю. Знаючи, що це змусить її пережити страшний відчай, який часом заповзав у її душу й сповнював мозок жахливою порожньою гнилою холоднечею. У такі моменти її накривала депресія, така всеохопна, що вона сама віри не йняла, змушуючи її замислюватись, навіщо вона взагалі прожила своє життя — щоб її син міг закохатися в дівчину і в машину, і все це за одну жахливу осінь. Уся річ була в цьому? Щоб вона могла чітко й виразно побачити, дивлячись у його сірих очах, як сильно він її зненавидів? У цьому річ? І з дівчиною це насправді не мало зовсім нічого спільного, чи не так? Ні. У її розумінні все зводилося до машини. Її сон став уривчастим і неспокійним, і вперше за весь час, відколи двадцять років тому в неї стався викидень, вона зловила себе на думці, що хоче записатися до лікаря, доктора Маскії, і спитати, чи не призначить він їй якихось пігулок від стресу, депресії та супутнього безсоння. Довгими безсонними ночами вона думала про Арні, а ще — про помилки, яких уже не виправити ніколи; вона думала про те, що час має здатність зміщувати рівновагу сил на своїй осі й що старість має здатність часом виглядати у дзеркало на туалетному столику, немов рука трупа, що вилізла з розмитої землі.

— Ти повернешся рано? — спитала вона, знаючи, що це останній бруствер істинно безсилої матері, та відчуваючи огиду, що неспроможна — тепер уже — щось змінити.

— Звісно, — сказав він, але вона не повірила — через те, як він це сказав.

— Арні, я б воліла, щоб ти залишився вдома. У тебе дуже нездоровий вигляд.

— Усе зі мною буде нормально, — відказав він. — Повинно бути. Завтра треба перевезти деякі автозапчастини в Джеймсбург, Вілл попросив.

— Якщо ти будеш хворий, то не треба, — сказала вона. — Це ж майже сто п’ятдесят миль.

— Не хвилюйся, — він поцілував її — холодним торканням кінчиків губ до щоки, неначе стрів знайому на вечірці з коктейлями.

Арні саме відчиняв кухонні двері, наміряючись вийти, коли Реджина спитала:

— Ти знав хлопця, якого вчора вночі на Кеннеді-драйв переїхала машина?

Він обернувся, подивився на неї. Його обличчя нічого не виражало.

— Що?

— У газеті писали, що він ходив у Лібертівілльську школу.

— А, той випадок зі збитим, ось про кого ти говориш.

— Так.

— Ми з ним слухали разом один курс у дев’ятому класі, — сказав Арні. — Здається. Ні, мам, насправді я його не знав.

— А. — Вона кивнула, задоволена. — Це добре. У газеті писали, що в його організмі знайшли сліди наркотиків. Арні, ти ж не вживаєш наркотиків, правда?

Арні лагідно всміхнувся в її знекровлене, сторожке обличчя.

— Ні, мамо, — відповів він.

— А якщо спина почне боліти… тобто якщо дуже болітиме… ти звернешся до доктора Маскії по рецепт, правда ж? Не будеш купувати нічого у… продавця наркотиків, правда ж?

— Ні, мамо, — повторив він і вийшов.

Знову падав сніг. Наступна відлига розтопила майже весь, але цього разу він повністю не зник, лише відступив у тінь, де утворив білу облямівку попід парканами, біля стовбурів дерев, на піддашку гаража. Та всупереч снігу довкола країв — чи, може, через нього — їхній газон здавався чудернацько зеленим, коли Арні вийшов у сутінки, а його батько, який згрібав рештки осіннього листя, мав вигляд дивного втікача з літа.

Арні підняв руку в короткому привітальному жесті й хотів пройти, не починаючи розмови. Але Майкл його гукнув. Арні неохоче підійшов. Йому не хотілося спізнитися на автобус.

Його батько також постарів у бурях, що віяли через Крістіну, хоча інші події теж, поза сумнівом, на ньому позначилися. Наприкінці літа він подався на посаду керівника кафедри історії в Горліксі, але дістав доволі обґрунтовану відмову. А ще на щорічному медогляді лікар виявив початкову стадію флебіту — того флебіту, який ледь не звів у могилу Ніксона; флебіту, болячки старих. І тепер, коли кінець осені помалу наближався до ще однієї сірої пенсильванської зими, Майкл Каннінґем виглядав понуріше, ніж зазвичай.

— Привіт, тату. Слухай, мені вже треба бігти, бо хочу встигнути на…

Майкл підвів погляд від купки мерзлого коричневого листя, яке зміг згребти із землі; світло заходу сонця затрималося на рельєфі його обличчя й неначе залило його кров’ю. Арні, шокований, мимохіть відступив назад. Батькове обличчя було виснаженим.

— Арнольде, — мовив він, — де ти був уночі?

— Що?.. — розкрив рота Арні, та потім повільно стулив. — Як це де — тут. Тут, тату. Ти знаєш.

— Усю ніч?

— Звісно. Я ліг спати о десятій. Убитий був. А що?

— Бо мені сьогодні телефонували з поліції, — сказав Майкл. — Щодо того хлопця, якого переїхали машиною вночі на Дж-Ф-К-драйв.

— Канючі Велч, — Арні подивився на батька очима, що, попри свій спокій, були глибоко запалими й обведеними чорними колами. І якщо сина шокувала зовнішність батька, то батька також приголомшив вигляд сина — очні западини на обличчі Арні в непевному світлі вечора нагадали Майклові порожні провалля черепа.

— Так, його прізвище Велч.

— Підозрюю, що вони ще звертатимуться. Мама не знає… що він міг бути серед тих, хто трощив Крістіну?

— Від мене — ні.

— Я їй теж не казав. І я був би радий, якби вона й не дізналася про це, — сказав Арні.

— Рано чи пізно вона може дізнатися. І майже напевно дізнається. Вона надзвичайно розумна жінка, якщо ти цього не помітив. Але довідається вона не від мене.

Арні кивнув і невесело всміхнувся.

— «Де ти був уночі?» Тату, мене зворушує твоя довіра.

Майкл почервонів, але очей не опустив.

— Може, якби останні кілька місяців ти постійно дивився на себе збоку, — сказав він, — ти б зрозумів, чому я питаю.

— І як це, чорт забирай, розуміти?

— Ти прекрасно знаєш. Це вже навіть можна не обговорювати. Ми просто топчемося по колу, знову і знову. Усе твоє життя дрижить і розсипається на клапті, а ти стоїш і питаєш мене, про що я говорю.

Арні засміявся. Жорстко, презирливо. Майкл наче аж трохи скулився під цим сміхом.

— Мама спитала, чи я не на наркоті. Може, ти теж хочеш цим поцікавитися. — Арні зробив жест, наче збирався підкотити рукава куртки спортивного костюма. — Хочеш перевірити, чи нема слідів від голки?

— Мені нема потреби питати, чи ти на наркотиках, — сказав Майкл. — Досить і того, що я знаю про один твій наркотик. Це та чортова машина.

Арні розвернувся, наміряючись іти, але Майкл потягнув його за руку до себе.

— Прибери свою руку з мого ліктя.

Майкл опустив руку.

— Я хотів тебе попередити, — сказав він. — Ти не міг убити людину так само, як не міг пройтися поверхнею ставка Саймондсів. Але поліція допитуватиме тебе, Арні, а люди можуть виглядати здивовано, коли до них раптом нагряне поліція. А для поліції подив може виглядати як провина.

— І все це через те, що якийсь алкаш переїхав гівняра Велча?

— Усе було не так, — сказав Майкл. — Це мені вдалося з’ясувати в Джанкінса, який дзвонив мені по телефону. Той, хто вбив малого Велча, переїхав його, потім здав назад, проїхався по ньому, знову здав назад, і…

— Годі, — мовив Арні. Він раптом хворобливо зблід і перелякався, і Майкла навідало те саме відчуття, що й Денніса в День подяки: що в цьому змученому нещасті ближче до поверхні показався справжній Арні. Можливо, до нього навіть можна було достукатися.

— Це було… щось неймовірно брутальне, — мовив Майкл. — Так каже Джанкінс. Розумієш, на нещасний випадок це зовсім не схоже. Це схоже на вбивство.

— Убивство, — приголомшено повторив Арні. — Ні, я б нізащо…

— Що? — різко спитав Майкл. І знову схопив Арні за куртку. — Що ти сказав?

Арні поглянув на батька. Його обличчя знову перетворилося на маску.

— Я б нізащо не подумав, що так може бути, — закінчив він. — Ось що я збирався сказати.

— Я просто хотів, щоб ти знав, — сказав Майкл. — Вони шукатимуть людину, яка має мотив, хай навіть і слабкий. Вони знають, що сталося з твоєю машиною, а малий Велч міг бути причетним, або ти думав, що він причетний. Джанкінс може заїхати на розмову з тобою.

— Мені нема чого приховувати.

— Ні, звісно, ні, — промовив Майкл. — Ти спізнишся на автобус.

— Ага. Треба йти. — Але Арні затримався ще на мить. Він дивився на батька.

Несподівано для самого себе Майкл згадав дев’ятий день народження Арні. Вони з сином поїхали в маленький зоопарк на Філлі-Плейнз, пообідали в ресторанчику й завершили день партією в міні-гольф на полі, розташованому на задвірках Бейсін-драйв. Той заклад згорів у 1975-му. Реджина тоді не змогла поїхати з ними, бо саме злягла з бронхітом. Вони вдвох дуже гарно провели час. Для Майкла то був найкращий день народження сина, бо він більше за всі інші символізував його солодке й одноманітне американське дитинство. Вони пішли в зоопарк і повернулися, і нічого особливого не сталося, крім того, що вони чудово провели час — Майкл і його син, який був і досі залишався таким дорогим його серцю.

Він облизнув губи й сказав:

— Арні, продай її. Будь ласка. Коли повністю відреставруєш, продай комусь. Ти зможеш виручити купу грошей. Пару… чи, може, три тисячі.

І знову той стомлений переляк неначе проступив на обличчі Арні, однак розібрати як слід його вираз Майкл не міг. Від сонця лишилася тільки палахкотлива помаранчева смуга на західному обрії, тож маленьке подвір’я тепер потопало в темряві. А потім той вираз — якщо він узагалі був — зник без сліду.

— Ні, тату, я б не зміг, — лагідно, неначе розмовляючи з дитиною, відказав Арні. — Не зміг би, і все. Я забагато в неї вклав. Просто забагато.

І він пішов, по діагоналі через подвір’я до тротуару, зливаючись з іншими тінями, і назад поверталося лише відлуння його кроків, та й воно невдовзі стихло.

Забагато в неї вклав? Справді? А що саме, Арні? Що ти в неї вклав?

Майкл опустив погляд на листя, потім обвів ним усе своє подвір’я. Попід тином і піддашком гаража в сутінках, що вже згущувалися до темряви, холодно поблискував сніг, синюшно-сірий, у впертому очікуванні підкріплення. В очікуванні зими.

32 / Реджина і Майкл

Реджина була втомлена — цими днями вона, здавалося, cтомлювалася набагато швидше, — тож вони полягали разом близько дев’ятої, задовго до того, як повернувся Арні. Вони кохалися, старанно і безрадісно (останнім часом вони багато кохалися, і майже завжди це було старанно і безрадісно, тому в Майкла виникла неприємна підозра, що дружина його пенісом користується як снодійним). А коли вже опісля лежали у своїх окремих ліжках, Майкл ніби знічев’я поцікавився:

— Як тобі вчора спалося?

— Непогано, — зі щирим виразом відповіла Реджина, і він зрозумів, що вона збрехала. Добре.

— Я підіймався десь об одинадцятій і бачив, що Арні не спиться, — Майкл усе ще докладав зусиль, щоб його голос звучав недбало. Тепер його згризала тривога — щось було в обличчі Арні того вечора, щось таке, чого він не зміг прочитати через кляту темінь. Можливо, то були дрібниці, нічого страшного, але ця думка світилася в його голові зловісним неоновим знаком, який ніяк не хотів гаснути. Його син виглядав винуватим і наляканим? Чи то була тільки гра світла? Якщо він не розв’яже цю загадку, сон цієї ночі втече від нього надовго або й узагалі не прийде.

— Я вставала ближче до першої, — сказала Реджина і поспіхом додала: — У туалет потрібно було. Я зазирала до нього. — Вона розсміялася, з легким смутком. — Давні звички важко викорінити, правда ж?

— Так, — кивнув Майкл. — Здається, важко.

— Тоді він міцно спав. Шкода, що я так і не змусила його вдягати піжаму в холодну погоду.

— Він був у трусах?

— Так.

Майкл знову ліг, відчуваючи безмежну полегкість і більш ніж трохи — сором. Але краще було знати… напевно. Добре, звісно, що він сказав Арні про свою переконаність у тому, що син здатен скоїти вбивство не більше, ніж ходити по воді. Але розум, ця збочена мавпа — розум здатен уявити будь-що і, здається, дістає перверзійну втіху, коли таке робить. Може, думав Майкл, лежачи у своєму ліжку, підклавши під потилицю долоні з переплетеними пальцями й дивлячись у темну стелю, може, у цьому й полягає дивне прокляття живих. В уяві дружина може, сміючись, зраджувати з найкращим другом, найкращий друг може плести проти тебе інтриги й планувати удари в спину, син може скоїти вбивство за допомогою авто.

Краще засоромитися й приспати цю мавпу.

О першій Арні був тут. Навряд чи Реджина переплутала час, бо на їхньому бюро стояло радіо з цифровим годинником — воно повідомляло час цифрами, великими, синіми, безпомилковими. Його син був тут о першій годині, а того хлопця Велча переїхали машиною за три милі через двадцять п’ять хвилин. Неможливо було повірити, що Арні міг вдягтися, вийти (не привернувши уваги Реджини, яка, звісно ж, лежала без сну й дослухалася), піти до Дарнелла, вивести Крістіну й поїхати туди, де вбили Канючі Велча. Фізично неможливо.

Та й не вірив він у це, якщо вже на те пішло.

Мавпа-розум була задоволена. Майкл перекотився на правий бік, заснув, і йому снилося, що він та його дев’ятирічний син грають у міні-гольф на нескінченній низці маленьких газонів, укритих «Астро-Терфом», де крутилися водяні млини й лежали в очікуванні крихітні загати… і снилося, що вони самі-самісінькі в цілому світі, бо мати його сина померла при пологах — дуже сумно; люди все ще відзначали, який невтішний Майкл — але коли вони поїдуть додому, він і його син, будинок буде тільки їхнім, вони їстимуть спагетті з каструлі, наче парочка холостяків-нечупар, а коли посуд буде помито, вони посідають за кухонний стіл, схований під розгорнутими газетами, і збиратимуть модельки автомобілів з безневинними пластмасовими двигунами.

Уві сні Майкл Каннінґем усміхався. Поряд із ним, в іншому ліжку, Реджина не всміхалася. Вона лежала без сну й чекала стуку дверей, який сповістить, що її син прийшов із зовнішнього світу.

Потім вона почула, як відчиняються й зачиняються двері… потім почула його кроки на сходах… а по тому зможе заснути.

Можливо.

33 / Джанкінс

Джанкінс заїхав до Дарнелла приблизно о восьмій сорок п’ять того вечора. Арні щойно закінчив вовтузитися з Крістіною. Він поміняв радіоантену, яку відламала банда Реппертона, і останні чверть години сидів за кермом, слухаючи «П’ятничну кавалькаду золота» по радіо WDIL.

Він намірявся лише увімкнути радіо й один раз прокрутити ручку, щоб перевірити, чи правильно він під’єднав антену та чи немає шуму. Але натрапив на сильний сигнал WDIL і просто сидів, утупивши погляд у вітрове скло, з замріяним і далеким поглядом, а Боббі Фуллер співав «Я воював з законом», Френкі Лаймон та «Зе Тінейджерз» співали «Чому дурні закохуються?», Едді Кокран співав «Ходімо, народ», а Бадді Голлі співав «Захоплюйся». У п’ятничні вечори на WDIL не було реклами й не було діджеїв. Лише музика. Те, що покинуло чарти, але не наші серця. Час від часу звучання переривав м’який жіночий голос, який говорив йому те, що він і без того знав, — що він слухає хвилю «Дабл’ю-Ді-Ай-еЛ-Піттсбург», радіо «Синя замша».

Арні сидів, мріючи, за кермом, світилися червоні вогники панелі керування, і він легко постукував пальцями. Антена була в порядку. Так. Він добре впорався з роботою. Як і казав Вілл — у нього все в руках горить. Погляньте тільки на Крістіну; Крістіна це доводить. Вона була купою брухту на газоні в Лебея, а він повернув її до життя; потім вона була купою брухту на тривалій автостоянці в аеропорту, і він знову повернув її до життя. Він…

Захоплюйся… захоплюйся й кажи мені…

Захоплюйся й кажи мені… не чутися самотнім…

Він що?

Поміняв антену, так. І декілька вм’ятин вирівняв, це він пам’ятав. Але скла не замовляв (хоча воно все було новим), не замовляв жодних накриттів для сидінь (хоча вони теж були замінені), і лише раз пильним оком подивився під капот, та одразу ж і затріснув його від жаху через те, що вони наробили з Крістіниним двигуном.

Однак тепер радіатор був цілим, блок двигуна — чистим і блискучим, поршні рухалися вільно й чітко. І двигун мурчав, як кицька.

Але були сновидіння.

Йому снився Лебей, що сидів за кермом Крістіни, Лебей, зодягнутий в армійську форму, що була вся заляпана й поцяткована сіро-синіми плямами цвинтарної гнилі. Лебеєва плоть попливла і потекла, місцями крізь неї прозирали блискучі білі кістки. Очниці, у яких колись були очі Лебея, тепер темніли порожнечею (і однак там щось копошилося, о, так, щось незрозуміле). А тоді Крістінині фари вмикалися й пришпилювали когось до землі, пришпилювали, як жука до білого квадратика картону. Когось знайомого.

Канючі Велча?

Можливо. Та коли Крістіна раптом зривалася з місця, і верещали шини, Арні здалося, що нажахане обличчя там, на вулиці, текуче, мов лій, і змінюється, поки на нього летить «плімут»: щойно воно було обличчям Реппертона, потім враз стало Сенді Ґелтоном, а потім — важким і круглим, як Місяць, лицем Вілла Дарнелла.

Хто б там не був, він відскочив убік, проте Лебей дав задній хід, перевівши важіль коробки передач чорними зогнилими пальцями — на одному з них теліпалася обручка, вільна, як кільце, накинуте на гілку сухого дерева, — а потім він знову врубав передній хід, поки фігура на проїжджій частині побігла на протилежний бік вулиці. Крістіна знову напала, і голова обернулася, кидаючи переляканий погляд через плече, і Арні побачив обличчя своєї матері… обличчя Денніса Ґілдера… Лі, з величезними очима під хмарою розтріпаного темно-білявого волосся… і нарешті — своє власне обличчя, зі спотвореним ротом, що оформлювався в слова «Ні! Ні! Ні!»

А понад усім цим, навіть важким громом вихлопів (там, унизу, напевно щось вийшло з ладу), линув гнилий переможний голос Лебея, що йшов з розкладеної горлянки, крізь губи, що вже пожухли на зубах і були татуйовані делікатним павутинням темно-зеленої плісняви, тріумфальний верескливий голос Лебея:

«А на тобі, гівнярище! І як тобі таке?»

З важким смертоносним гупанням бампер Крістіни вдарив об тіло, у нічному повітрі зблиснула пара окулярів, перевертаючись і перевертаючись, а потім Арні прокинувся у своїй кімнаті, зіщулений у тремтячий клубок, намертво вчепившись пальцями в подушку. Була чверть на другу ночі, і першим його почуттям було величезне й страшне полегшення, полегшення від того, що він досі живий. Він був живий, Лебей — мертвий, а Крістіна — у безпеці. Єдині три речі на світі, що мали якесь значення.

Ой, Арні, але як ти пошкодив собі спину?

Якийсь голос усередині, хитрий і вкрадливий — із запитанням, на яке він боявся відповідати.

«Я потягнув її на Філлі-Плейнз, — розповідав він усім. — Одне старе дрантя покотилося вниз із Віллової вантажівки, а я заштовхував його назад — не подумав головою, просто штовхнув. Дуже сильно собі там щось розтягнув». Так він казав. Одне старе дрантя справді покотилося, і він заштовхав його назад, але спину він пошкодив собі не так, правда? Ні.

Того вечора, по тому, як вони з Лі знайшли Крістіну вщент побитою на автостоянці, з чотирма порізаними шинами… того вечора в Дарнелла, коли всі розійшлися… він налаштував радіоприймач у кабінеті Вілла на хвилю старих хітів WDIL. Вілл тепер йому довіряв, та чому б і ні? Він перевозив цигарки через кордон штату в Нью-Йорк, доправляв феєрверки аж у Берлінгтон, а двічі відвозив щось у пласких пакунках, обгорнутих коричневим папером, у Вілінг, де молодий хлопець у старому «доджі-челенджері» в обмін на них віддав йому інший, трохи більший пакунок у коричневому папері. Арні подумав, що він, може, кокаїн обміняв на гроші, але знати про це напевно не хотів.

У цих поїздках він сидів за кермом корабля — Віллового власного автомобіля, «імперіалу» 1966 року, чорного, як північ у Персії. Рухалася машина з безшумністю шепоту, а в багажнику було подвійне дно. Якщо не перевищувати швидкість, жодних проблем не виникало. Та й чому б вони мали виникати? Важило те, що тепер він мав ключі від гаража. Він міг приходити по тому, як усі решта підуть. Як він зробив того вечора. І увімкнув WDIL, і… і…

Якось пошкодив собі спину.

А що він робив, чого він її собі пошкодив?

Дивна фраза спала йому на думку у відповідь, зринувши з підсвідомості: «Це просто дивний маленький глюк».

А чи справді він хотів знати? Не хотів. Власне, бували такі моменти, коли йому зовсім не хотілося мати ту машину. Бували моменти, коли він відчував, що йому буде значно ліпше, якщо він… ну, відправить її на звалище. Навряд чи б він це зробив — чи міг зробити. Просто річ була в тім, що зрідка (у тому спітнілому тремтячому стані, у якому він прокинувся минулої ночі, наприклад) йому здавалося, що позбувшись її, він став би… щасливішим.

Зненацька радіо ледве не по-котячому зашипіло-заплювалося шумом.

— Не хвилюйся, — прошепотів Арні. І неквапом провів рукою по панелі приладів, насолоджуючись дотиком. Так, іноді ця машина його лякала. І, напевно, мав рацію його батько: вона до певної міри змінила його життя. Але відправити її на звалище він не міг так само, як накласти на себе руки.

Шум розвіявся. «Зе Марвелеттс» співали «Прошу, містере листоношо».

А потім чийсь голос сказав йому на вухо:

— Арнольд Каннінґем?

Він аж підскочив і рвучко вимкнув радіо. Обернувся. У вікно Крістіни схилився елегантно вдягнений коротун. Очі в нього були темно-карі, а щоки — розчервонілі (від холоднечі, яка панувала надворі, здогадався Арні).

— Так?

— Рудольф Джанкінс, поліція штату, відділ детективів. — Джанкінс просунув руку у відчинене вікно.

Якусь секунду Арні просто на неї дивився. Отже, батько був правий.

Він усміхнувся найчарівливішою зі своїх усмішок, узяв руку, міцно її потиснув і сказав:

— Поліцаю, не стріляйте, я викидаю свої стволи.

Джанкінс теж відповів усмішкою, однак Арні помітив, що вона заледве торкнулася його очей, які чіпким і ретельним поглядом оглядали машину, і Арні це не сподобалось. Зовсім.

— Ууу! Я в місцевому відділку чув, що ті хлопці, які віддубасили вашу залізяку на колесах, розфарбували її так, як треба. Але щось не схоже на те.

Знизавши плечима, Арні вийшов з машини. П’ятничні вечори в гаражі були небагатолюдними; сам Вілл приходив нечасто, і того вечора його не було. Навпроти, у десятому боксі, хлопець на прізвище Ґеббс ставив на свій старий «веліент» новий глушник, а на дальньому боці гаража періодично буркав пневмогайковерт, яким хтось ставив собі зимові шини. А поза тим, Арні та Джанкінс мали гараж у повному своєму розпорядженні.

— Усе мало вигляд куди гірший, ніж було насправді, — відповів Арні. А сам подумав, що цей усміхнений елегантний коротун, мабуть, надзвичайно розумний. І, неначе то було природним продовженням цієї думки, він недбало сперся рукою на дах Крістіни й одразу ж відчув полегкість. Він упорається з цим чоловіком, хай він там розумний чи ні. Зрештою, про що йому хвилюватися? — Конструкція не була пошкоджена.

— Невже? А як я зрозумів, вони попробивали в корпусі дірки, якимось гострим інструментом, — Джанкіс уважно придивився до Крістіниного боку. — Хай мені грець, якщо я бачу залатані місця. Ви, Арні, напевно, геній авторемонту. У мене дружина так водить, що треба з вами домовитися про послуги. — Він чарівливо всміхнувся, але очі безперестану сканували корпус машини. На мить погляд спинявся на обличчі Арні, а потім знову повертав до машини. Арні це подобалося все менше й менше.

— Я майстер, але не Господь Бог, — сказав Арні. — Якщо придивитися, то відремонтовані місця буде видно. — Він показав на дрібну нерівність на задній частині Крістіни. — І ось. — Він тицьнув пальцем у ще одну нерівність. — Мені пощастило, бо знайшов у Раґґлзі оригінальні запчастини для «плімута» і поміняв з цього боку всі задні двері. Бачите, фарба не зовсім така сама? — Кісточками пальців він постукав по дверцятах.

— Нє-а, — сказав Джанкінс. — Може, під мікроскопом я б і роздивився, Арні, але, по-моєму, фарба абсолютно однакова.

Він також постукав кісточками по дверцятах. Арні нахмурився.

— Достобіса файну роботу ви зробили, — Джанкінс повільно рушив у обхід до переду машини. — Достобіса файну, Арні. Вас можна привітати.

— Дякую, — він дивився, як Джанкінс під маскою щиро захопленого своїми чіпкими карими очима обдивляється машину на предмет підозрілих вм’ятин, здертої фарби й, може, слідів крові чи жмутка потьмянілого волосся. Шукаючи слідів Канючі Велча. Зненацька в Арні зродилася впевненість, що саме це той гівняр і виробляє. — Детективе Джанкінс, чим я можу вам допомогти?

Джанкінс розсміявся.

— Ого, як офіційно! Я цього не витримаю! Звіть мене Руді, добре?

— Так, — усміхнувся Арні. — Чим я можу допомогти, Руді?

— А знаєте, це дивно, — Джанкінс присів навпочіпки, щоб роздивитися фари з боку водія. Задумливо постукав по одній з них кісточками, а потім, з удаваною неуважністю, провів пальцем по напівциркулярному металевому верху фари. Його плащ на мить зібгався на забризканому мастилом бетоні підлоги, та потім він підвівся. — Нам надходять звіти про всі події такого штибу… я маю на увазі те, як рознесли вашу машину.

— Ой, та ну, вони її не рознесли насправді, — Арні вже почувався, немов на канаті, тож знову торкнувся Крістіни. Її масивність, її реальність неначе знову його заспокоїли. — Ну тобто, вони намагалися, але їм не надто добре це вдалося.

— Добре. Я не дуже володію сучасною термінологією. — Джанкінс розсміявся. — Але нехай. Коли мені на стіл ліг звіт, знаєте, що я сказав? «А де фотографії?» Ось що я сказав. Подумав, що недогледіли, розумієте? Тому я зателефонував у лібертівілльський відділок, але мені відповіли, що фотографій нема.

— Ні, — підтвердив Арні. — Дитині мого віку не дають нічого, крім страхування відповідальності, ви ж знаєте. Та й у цій страховці мінімальна сума, якої не відшкодують, — сімсот доларів. Якби в мене було нормальне страхування, я б зробив багато знімків. Але оскільки його в мене нема, то навіщо було? Для пам’ятного альбому вони мені явно були непотрібні.

— Та звісно, я розумію, — сказав Джанкінс і рушив неквапом до багажника, вишуковуючи очима бите скло, подряпини, провину. — Але знаєте, що мені ще здалося дивним? Ви навіть не написали заяву про злочин! — Він здійняв погляд карих допитливих очей на Арні, уважно на нього подивився і всміхнувся, фальшиво-збентеженою усмішечкою. — Навіть не повідомили про нього! «Ха, — подумав я. — Фігня виходить! А хто ж повідомив?» Батько хлопця, сказали мені. — Джанкінс похитав головою. — Скажу я вам, Арні, що я цього не розумію. Хлопець собі зад надриває, щоб відреставрувати стару машину до такого вигляду, аби вона коштувала дві, а може, і всі п’ять тисяч доларів, а тут приходять якісь поци й розфігачують її повністю…

— Я ж вам сказав…

Руді Дженкінс здійняв руку й чарівливо всміхнувся. На якусь дивну секунду Арні подумав, що він зараз скаже «мир», як це іноді робив Денніс, коли в них доходило до сварки.

— Пошкоджують її. Даруйте.

— Нічого, — кивнув Арні.

— Хай там як, за словами вашої дівчини виходить, що один зі зловмисників… ну, випорожнився на панель приладів. Я б собі подумав, що ви дико розлючені. Я б собі подумав, що ви написали заяву.

З цими словами усмішка з його обличчя зійшла повністю, і Джанкінс глянув на Арні серйозно, навіть суворо.

Холодні сірі очі Арні зустрілися з карими очима Джанкінса.

— Лайно стирається, — зрештою мовив Арні. — А хочете дещо знати, містере… Руді? Хочете, я вам щось розкажу?

— Так, синку.

— Коли мені було півтора року, я добрався до виделки й подряпав антикварне бюро, на яке моя мати відкладала гроші років так, мабуть, із п’ять. Назбирала з грошей на шпильки, так вона сказала. А я за дуже короткий проміжок часу подер його ледь не на клапті. Звісно, я не пам’ятаю, але вона каже, що просто сіла на підлогу й розридалася. — Арні злегка всміхнувся. — Аж до цього року я не міг уявити, щоб моя мати таке робила. А тепер можу. Дорослішаю, мабуть, вам так не здається?

Джанкінс прикурив сигарету.

— Арні, я чогось не розумію? Бо поки що я не бачу суті.

— Вона сказала, що краще б я в підгузках ходив до трьох років, ніж такого накоїв. Тому що лайно стирається, сказала вона. — Арні всміхнувся. — Його змиваєш в унітаз, і все, нема.

— Так, як не стало Канючі Велча? — поцікавився Джанкінс.

— Я про це нічого не знаю.

— Ні?

— Ні.

— Слово скаута? — спитав Джанкінс. Запитання було гумористичним, але очі залишалися серйозними; вони промацували Арні, шукаюючи найменшої тріщини, критично важливого вагання.

Чоловік, що далі в проході надягав на свою машину зимову гуму, впустив інструмент на бетон. Він мелодійно дзенькнув, і той проспівав ледь не хоровим співом: «А гівна тобі, хвойдо».

Джанкінс і Арні обидва ненадовго повернули голови в той бік, і момент було втрачено.

— Звичайно, слово скаута, — відповів Арні. — Слухайте, я розумію, ви повинні мене розпитувати, така у вас робота…

— Звісно, це моя робота, — лагідно погодився Джанкінс. — Хлопця переїхали по тричі в кожен бік. Він став м’ясом. Його відшкрібали від асфальту лопатою.

— Та ну, — збриджено мовив Арні. У шлунку ліниво прокрутився якийсь вал.

— Не вірите? Хіба не це зазвичай роблять з лайном? Зішкрібають лопатою?

— Я тут ні при чому! — прокричав Арні, і чоловік навпроти, що вовтузився з глушником, вражено підвів погляд.

Арні заговорив тихіше.

— Пробачте. Мені просто хочеться, щоб ви дали мені спокій. Ви, блін, чудово знаєте, що я до цього взагалі ніяк не причетний. Ви щойно оглянули всю машину. Якби Крістіна збила того Велча, багато разів і так сильно, вона б уся була покоцана. Це я точно знаю, бо телевізор дивлюся. А коли я два роки тому ходив на заняття «Автомайстерня-два», то містер Смолнак казав, що два найкращі з відомих йому способів знищити передній край машини — збити оленя чи людину. Він трохи жартував, але не знущався з нас… якщо ви розумієте, про що я. — Арні глитнув слину й почув, як у пересохлому горлі виразно клацнуло.

— Авжеж, — кивнув Джанкінс. — Ваша машина, схоже, у порядку. Але не ви, юначе. Ви схожі на сновиду. Вигляд у вас абсолютно зайобаний. Даруйте за мою погану французьку. — Ударом нігтя він викинув недопалок цигарки. — Знаєте що, Арні?

— Що?

— Я думаю, ви брешете швидше, ніж кінь учвал бігає. — Він плеснув долонею по капоту Крістіни. — Чи, може, варто сказати — швидше, ніж «плімут» їздить.

Арні дивився на нього, тримаючи руку на зовнішньому дзеркалі з боку пасажира. І мовчав.

— Не думаю, що ви брешете про малого Велча. Але думаю, що брешете стосовно того, що зробили з вашою машиною. Ваша дівчина сказала, що її потовкли в гівно, і говорила вона набагато переконливіше, ніж ви зараз. Вона плакала, поки мені розповідала. Казала, скрізь були розсипи битого скла… До речі, а де ви купували скло на заміну?

— У Макконнелла, — швидко відповів Арні. — У Бургу.

— Квитанцію зберегли?

— Викинув.

— Але вас мають пам’ятати. Таке велике замовлення.

— Можливо, — сказав Арні, — але я б, Руді, на це не розраховував. Вони найбільші спеціалісти з автоскла на захід від Нью-Йорка й на схід від Чикаго. А це багацько землі. У них великий бізнес, і чималу його частку становлять старі машини.

— Та все одно в них лишається документація.

— Я платив готівкою.

— Але ваше ім’я буде на накладній.

— Ні, — сказав Арні й усміхнувся зимною усмішкою. — «Гараж-автомайстерня Дарнелла». Завдяки цьому я дістав десять відсотків знижки.

— У вас усе схоплено, чи не так?

— Лейтенанте Джанкінс…

— Про скло ви теж брешете, хоча хай мені грець, якщо я знаю причину.

— Про Христа на Голгофі ви б теж сказали, що Він брехав, — сердито відрізав Арні. — Відколи це злочин купувати нове скло, коли хтось тобі вікна поб’є? Чи розплачуватися готівкою? Чи отримувати знижку?

— Це не злочин, — відповів Джанкінс.

— Тоді дайте мені спокій.

— А найголовніше — я думаю, ви брешете, ніби не знаєте, що сталося з малим Велчем. Ви щось знаєте. І я хочу про це знати.

— Я не знаю нічого, — відрубав Арні.

— А як щодо…

— Мені більше немає чого вам сказати. Вибачайте.

— Гаразд, — мовив Джанкінс, так швидко здаючись, що Арні миттю запідозрив недобре. Він щось пошукав у спортивному піджаку, який носив під плащем, і витяг звідти гаманець. Арні побачив, що Джанкінс носить зброю в наплічній кобурі, і запідозрив, що детектив хотів нею посвітити перед ним. З гаманця той видобув візитівку й простягнув її Арні. — Зі мною можна зв’язатися за будь-яким із цих номерів. Якщо захочете про щось поговорити. Про що завгодно.

Арні поклав картку в нагрудну кишеню.

Джанкінс востаннє прогулянковим кроком пройшовся довкола Крістіни.

— Достобіса файна реставрація, — повторив він. І впритул подивився на Арні. — Чому ви не написали заяву?

Арні зітхнув — тихо, протягло і тремтливо.

— Бо я думав, що це вже кінець, — сказав він. — Я думав, вони відчепляться.

— Ага, — кивнув Джанкінс. — Я теж подумав, що причина в цьому. Добраніч, синку.

— Добраніч.

Джанкінс рушив на вихід, розвернувся, підійшов знову.

— Подумай про це, — сказав він. — Ти справді на чорта схожий, розумієш, про що я кажу? У тебе чудова дівчинка. Вона хвилюється за тебе, і їй погано на душі через те, що сталося з твоєю машиною. І тато за тебе переживає. Я це навіть по телефону зрозумів. Подумай і зателефонуй мені, синку. Тобі спатиметься краще.

Арні відчув поза губами якесь тремтіння, щось маленьке й слізне, щось болюче. Карі очі Джанкінса були добрими. Він розтулив рота — лише Богу відомо, що могло зірватися з його губ, — і тут його в спину вдарив страхітливий больовий розряд, змушуючи раптом випростатись. Це також справило ефект ляпаса під час істерики. Арні знову стало спокійніше, у голові проясніло.

— Добраніч, — повторив він. — Добраніч, Руді.

Ще секунду Джанкінс стурбовано дивився на нього, а потім пішов.

Арні всього трясло. Дріж почався в руках, піднявся вгору до ліктів, а потім зненацька виявилося, що він скрізь. Він наосліп ухопився за ручку дверцят, знайшов її нарешті й прослизнув у Крістіну, у втішні запахи машини та свіжої оббивки сидінь. Арні повернув ключ системи кондиціонування, спалахнули лампочки на панелі, і він навпомацки пошукав ручку радіоприймача.

А тимчасом його погляд упав на шкіряний язичок із витавруваними на ньому літерами Р. Д. Л., що гойдався на ключі, і спогад про той сон наринув на нього з раптовою несамовитою силою: гнилий труп, що сидів на тому місці, де тієї миті був він; порожні очниці, що витріщалися у вітрове скло; кістки пальців, що стискали кермо; порожній вишкір зубів черепа, поки Крістіна налетіла на Канючі Велча, а радіо, налаштоване на хвилю WDIL, грало «Останній поцілунок» Дж. Френка Вілсона і «Кавалерів».

Раптом йому стало погано — почало нудити. Нудота затріпотіла хворобливо у шлунку й глибоко в горлі. Арні виборсався з машини й стрімголов побіг у туалет, а кроки гупанням віддавали у вуха. Він ледве-ледве встиг. Усе струменем вирвалося вгору; він блював знову і знову, аж поки вже не лишилося нічого, крім кислої слини. Перед очима танцювали вогники. У вухах дзвеніло, а м’язи живота втомлено пекли болем.

Він поглянув на своє бліде змучене обличчя в поплямованому дзеркалі, на темні кола під очима, рідке пасмо волосся, прилипле до лоба. Джанкінс мав рацію. Він схожий на чорта.

Зате всі прищі зникли.

Він божевільно розреготався. Він не віддасть Крістіни, хай там що. То було єдине, чого він не зробить. Він…

І тут потік думок перервав новий напад блювоти, от тільки цього разу нагору вже нічого не піднялося: були тільки розривні спазми, сухі потуги й знову той електричний присмак слини в роті.

Йому необхідно було поговорити з Лі. Отак раптово стало необхідно поговорити з Лі.

Він увійшов у кабінет до Вілла, де тишу порушувало тільки постукування таймера, пригвинченого до стіни, що відраховував нові хвилини. Номер Кеботів він набрав з пам’яті, але двічі помилився, бо пальці жахливо тремтіли.

Відповіла сама Лі, її голос звучав сонно.

— Арні?

— Лі, мені треба з тобою поговорити. Треба тебе побачити.

— Арні, вже майже десята година. Я щойно вийшла з душу й лягла в ліжко… Я вже майже спала.

— Будь ласка, — попросив він і заплющив очі.

— Завтра, — сказала вона. — Сьогодні не можна, батьки мене так пізно не випустять.

— Ще тільки десята. І сьогодні п’ятниця.

— Вони не дуже хочуть, щоб я часто бачилася з тобою, Арні. Спочатку ти їм подобався, і тату досі подобаєшся… але вони обоє вважають, що ти став трохи дивакуватим. — На тому кінці дроту, де була Лі, повисла довга-довга пауза. — Я теж так вважаю, — зрештою закінчила вона.

— Це означає, що ти більше не хочеш мене бачити? — безбарвним тоном запитав він. У нього болів шлунок, боліла спина, усе боліло.

— Ні, — тепер у її голос закралися ледь помітні докірливі нотки. — Мені чомусь здавалося, що це ти не хочеш бачити мене… у школі, а по вечорах ти завжди в гаражі. Ремонтуєш свою машину.

— Уже все зроблено, — відказав він. А потім, роблячи над собою величезне зусилля: — Якраз про машину я й хотів… оййй, чооорт! — Він ухопився за спину, бо її знову прошив страшний напад болю, але рука торкнулася тільки корсета.

— Арні? — стривожилася Лі. — Що з тобою?

— Нічого. Спина заболіла.

— Що ти хотів сказати?

— Завтра, — мовив він. — Ми поїдемо в «Баскін-Роббінс» і поїмо морозива, може, до Різдва щось купимо, а потім повечеряємо, і я привезу тебе додому о сьомій. Я не буду диваком, обіцяю.

Вона тихо розсміялася, і Арні відчув, як його охоплює величезне полегшення. Немов бальзам на душу.

— От дурко.

— Це значить «гаразд»?

— Так, це значить «гаразд». — Трохи помовчавши, Лі м’яко додала: — Я сказала, що це батьки не хочуть, щоб я з тобою часто бачилася. Я не сказала, що я не хочу.

— Дякую, — він докладав зусиль, щоб голос звучав рівно й не тремтів. — Дякую тобі за це.

— Про що ти хочеш зі мною поговорити?

Крістіна. Я хочу поговорити про неї… та про мої сни. І про те, чому я схожий на чорта. І чому я тепер завжди прагну слухати WDIL, і про те, що я робив тієї ночі після того, як усі пішли… тієї ночі, коли я пошкодив собі спину. Ох, Лі, я хочу…

Знову ріжучий біль, немов котячі пазурі роздирали йому спину.

— Я думаю, ми щойно про це поговорили, — сказав він.

— А. — Легка тепла пауза. — Добре.

— Лі?

— Ммм?

— Тепер у нас буде більше часу. Чесне слово. Стільки, скільки захочеш. — І думка: «Бо тепер, коли Денніс у лікарні, ти єдине, що лишилося, усе, що відділяє мене… мене від…»

— Це добре, — мовила Лі.

— Я кохаю тебе.

— Добраніч, Арні.

«Скажи те саме! — раптом захотілося закричати йому. — Скажи те саме у відповідь, мені так потрібно, щоб ти це сказала!»

Але у вусі пролунало тільки клацання трубки, яку поклали на важіль.

Він сидів за Вілловим письмовим столом, довго, похиливши голову, приходячи до тями. Вона не повинна була повторювати ці слова щоразу, коли він їх їй казав, адже так? Йому ж не настільки сильно потрібне було запевнення, адже так? Так?

Арні підвівся й рушив до дверей. Завтра вона піде з ним на побачення, ось що важливо. Вони поїдуть на різдвяний шопінг, як і планували того дня, коли гівнярі понищили Крістіну; вони розмовлятимуть і розмовлятимуть; добре проведуть час. Вона скаже, що кохає його.

— Вона це скаже, — прошепотів він, стоячи в дверях, але на лівому боці гаража посередині стояла Крістіна, неначе німе й дурне заперечення, а її решітка випиналася вперед, немов на щось полювала.

І голос зашепотів десь із глибин його свідомості, темний допитливий голос: «Як ти пошкодив спину? Як ти пошкодив спину? Як ти пошкодив спину, Арні?»

То було запитання, від якого він сахався. Тому що боявся відповіді.

34 / Лі та Крістіна

День був сірий, з неба грозився посипати сніг, але Арні був правий в обох пунктах — вони гарно провели час і він не поводився як дивак. Місіс Кебот була вдома, коли він приїхав, і прийняла його спочатку прохолодно. Але минуло чимало часу — хвилин, може, із двадцять — поки спустилася Лі, у светрику карамельного кольору, що прегарно підкреслював її груди, та парі нових журавлинової барви слаксах, які прегарно підкреслювали її стегна. Це непоясненне запізнення з боку дівчини, котра майже завжди була досконало пунктуальною, виявилося навмисним. Арні запитав у неї про це пізніше, і Лі заперечувала все (з невинним виразом, у якому фігурували трохи занадто широко розплющені очі), однак у будь-якому разі своєї мети досягла.

Коли хотів, Арні міг бути чарівним, тож енергійно взявся обробляти місіс Кебот. І коли Лі, зав’язуючи на ходу волосся у хвостик, прискакала додолу сходами, місіс Кебот уже відтанула. Вона принесла Арні «пепсі-колу» й захоплено слухала, поки він частував її байками шахового клубу.

— Це єдина цивілізована позакласна активність, про яку я чула в житті, — сказала вона, звертаючись до Лі, і схвально усміхнулася Арні.

— НУУУУУдно, — просурмила в ніс Лі. А потім обійняла Арні за стан і гучно цмокнула в щоку.

— Лі Кебот!

— Вибач, мамусю, але він такий гарненький у помаді, правда? Арні, зачекай. У мене є «Клінекс». Не зішкрібай пазурями. — Вона полізла в сумочку по серветку. Арні подивився на місіс Кебот і підкотив очі. Наталі Кебот затулила рота долонею й захихотіла. Відновлення дружніх стосунків між ними відбулося.

Арні та Лі поїхали в «Баскін-Роббінс», де початкова ніяковість, що залишилася від телефонної розмови минулого вечора, нарешті розтанула без сліду. В Арні був якийсь невиразний страх, що Крістіна не поїде чи що Лі скаже про неї щось огидне; їй ніколи не подобалося їздити в його машині. Але обидві турботи не виправдались. Крістіна їхала рівно й чітко, мов швейцарський годинник, а в усьому, що мала сказати про неї Лі, дзвеніла втіха й приємний подив.

— Я б нізащо в таке не повірила, — сказала вона, коли вони виїхали з маленької автостоянки кафе-морозива і влилися в потік транспорту, що прямував до Монровілльського торговельного центру. — Ти, певно, гарував, як той віл.

— Усе було не так погано, як тобі здалося, — запевнив її Арні. — Не проти послухати якусь музику?

— Ні, авжеж, не проти.

Арні увімкнув радіо — «Зе Силуеттс» якраз кіп-кіпали й бум-бумкали, виспівуючи «Знайди роботу»^[114]. Лі скривила личко.

— «Ді-Ай-Ел», фу. Можна я перемкну?

— Будь як удома.

Лі знайшла рок-станцію з Піттсбурга, на якій співав Біллі Джоел. «Ти, мабуть, права, — радісно погоджувався Біллі, — я, мабуть, псих». Слідом за цим Біллі розповів своїй дівчині Вірджинії, що дівчата-католички починають занадто пізно. То був «Вікенд вуличних вечірок». «Зараз, — подумав Арні. — Зараз вона почне глухнути… капризувати… ще щось». Але Крістіна знай котила собі вперед.

Торговельний центр вирував збудженими, але добродушно налаштованими покупцями; до початку несамовитої й часом потворної різдвяної гарячки ще лишалося більш ніж два тижні. Дух Різдва був ще достатньо новим, щоб бути незвичним, і можна було дивитися на гірлянди, розвішані в широких коридорах торговельного центру без кислих ебенезер-скруджівських відчуттів усередині. Рівне дзеленчання дзвоників Армії спасіння ще не стало надокучливим джерелом почуття провини; вони поки що виспівували добрі новини й закликали виявити добру волю, а не оте монотонне металеве «У бідних немає Різдва у бідних немає Різдва у бідних немає Різдва», яке завжди чув Арні, коли цей день наближався й очі в продавчинь та Санта-Клаусів Армії спасіння ставали дедалі зацькованішими й усе більше порожніли.

Вони трималися за руки, аж поки пакунків не стало забагато, і Арні жартома пожалівся, що вона зробила з нього свого в’ючака. Коли спускалися на нижній поверх, до книгарні «Б. Далтон», де Арні хотів подивитися книжку про виробництво іграшок для батька Денніса Ґілдера, Лі помітила, що пішов сніг. Вони трохи постояли на засклених сходах, визираючи надвір, радісно, як маленькі діти. Арні взяв її за руку, і Лі подивилася на нього, усміхаючись. Він чув запах її шкіри, чистий і трохи мильний; чув пахощі, що линули від волосся. Він нахилив до неї трохи голову, і вона нахилила до нього свою. Вони поцілувалися, і вона стиснула його руку. Згодом, після книгарні, вони стояли над ковзанкою посередині торговельного центру, спостерігали, як катаються ковзанярі, як пірнають, виписують піруети й кружляють під звуки різдвяних колядок.

То був дуже хороший день, аж до того моменту, коли Лі Кебот ледь не померла.

І вона майже напевно померла б, якби не той автостопник.

Вони вже поверталися додому, і ранні грудневі сутінки давно поступилися місцем сніжній пітьмі. Крістіна, упевнена, як завжди, спокійно хурчала крізь чотири дюйми свіжої пухкої пороші.

Арні забронював столик для вечері в «Брітіш Лайон Стейк Хаусі», єдиному насправді хорошому ресторані Лібертівілля, але вони не помітили, як збіг час, тож погодилися взяти щось перекусити з собою в «Макдональдзі» на Дж-Ф-К-драйв. Лі пообіцяла матері, що буде вдома о пів на дев’яту, бо до Кеботів мали «завітати друзі», а коли вони вийшли з торговельного центру, була вже чверть на восьму.

— Але воно й на краще, — сказав Арні. — Усе одно я практично банкрут.

Фари вихопили з темряви автостопника, що стояв на перехресті траси 17 та Дж-Ф-К-драйв, та однаково ще за сім миль від Лібертівілля. Чорне волосся, поцятковане снігом, сягало йому до плечей, а під ногами стояв затиснутий речовий мішок.

Поки вони наближалися до нього, автостопник підняв табличку з написом люмінесцентною фарбою. «ЛібертівіллЬ, ПЕНС.» А коли під’їхали ще ближче, він перевернув табличку. На звороті було написано: «НЕ ПСИХ СТУДЕНТ».

Лі пирхнула зі сміху.

— Арні, підвезімо його.

— Коли вони зі шкури пнуться, — сказав Арні, — щоб розрекламувати свій не-психічний стан, отоді й треба стерегтися. Але гаразд. — Він пригальмував. Того вечора він би й Місяць спробував упіймати в кошик, якби Лі попросила його спробувати.

Крістіна рівно підкотила до узбіччя, навіть не ковзнувши шинами. Та коли вони спинилися, у радіоприймачі, де саме грав якийсь важкий рок, загорланив статичний шум, а коли стих, там був Біґ Боппер, співав «Мереживо Шантильї»^[115].

— А куди подівся «Вікенд вуличних вечірок»? — спитала Лі, дивлячись, як до них біжить автостопник.

— Не знаю, — відповів Арні, хоча він знав. Таке вже бувало раніше. Часом Крістінине радіо ловило одну-єдину хвилю — і то була WDIL. Не мало значення, скільки кнопок ти натискав чи скільки марудився з FM-конвертером під панеллю приладів; грала тільки WDIL або нічого.

Раптом йому здалося, що гальмувати, щоб підібрати попутника, було помилкою.

Але було вже запізно змінювати думку; хлопець відчинив задні дверцята Крістіни, закинув на підлогу свій речовий мішок і слідом за ним прослизнув у салон. А водночас досередини увірвався потік холодного повітря й хурделиці.

— Ох, друже, дякую, — він зітхнув. — У мене пальці на руках і ногах відчалили в Маямі-Біч ще двадцять хвилин тому. І, мабуть, доїхали, бо я їх точно більш не відчуваю, ага.

— Моїй дівчині дякуйте, — коротко кинув Арні.

— Дякую, мем, — попутник галантно здійняв невидимого капелюха.

— Нема за що, — всміхнулася йому Лі. — Щасливого Різдва.

— І вам також, — відказав автостопник, — хоча якби ви ото там постояли, ловлячи сьогодні попутку, то ви б і не сказали, що таке щось, як Різдво, існує в природі. Люди женуть собі повз тебе, гульк — і нема їх. Вууум. — Він вдячно роззирнувся. — Прикольна тачка, чувак. Офігенно прикольна тачка.

— Дякую, — сказав Арні.

— Сам реставрував?

— Ага.

Лі сторопіло подивилася на Арні. Де й подівся його відкритий товариський настрій, змінившись холодною стриманістю, що була геть йому не притаманна. По радіо Біґ Боппер закінчив, і почав співати «Ла Бамбу» Річі Валенса.

Попутник похитав головою і засміявся.

— Спочатку Біґ Боппер, тепер Річі Валенс. Мабуть, на радіо — ніч смерті. Старе добре Дабл’ю-Ді-Ай-еЛ.

— Що ви маєте на увазі? — спитала Лі.

Арні клацнув вимикачем радіо.

— Вони загинули в авіакатастрофі. Разом з Бадді Голлі.

— А, — тихо мовила Лі.

Імовірно, автостопник теж відчув зміну в настрої Арні, бо задумливо притих на задньому сидінні. Надворі сильніше й швидше повалив сніг. Наближалася перша велика заметіль сезону.

Віддалік крізь снігопад зблиснули золотаві арки.

— Арні, а мені треба виходити? — спитала Лі. Арні став мовчазним, ніби камінь, і простим гмиканням перекреслював усі її спроби завести радісну розмову.

— Я сам, — сказав він і заїхав на стоянку. — Що ти будеш?

— Лише гамбургер і картоплю-фрі, будь ласка. — Вона замірялася на повне свинство — «Біг Мак», шейк і навіть печиво. Але апетит раптом зіщулився й пропав повністю.

Арні припаркувався. У жовтому світлі, що линуло знизу від приземкуватої цегляної будівлі, його обличчя видавалося жовтушним і чомусь ураженим хворобою. Він обернувся, провівши рукою по сидінню.

— Вам щось узяти?

— Ні, дякую, — відповів автостопник. — Мене там дома ждуть предки з вечерею. Маму засмучувати не хочу. Вона вгодоване теля вбиває кожного разу, як я додому п…

Його тираду увірвав брязкіт дверцят. Арні вийшов і швидким кроком прямував до входу, його взуття здіймало хмарки щойно насипаного снігу.

— Він завжди такий щебетун? — поцікавився автостопник. — Чи, бува, і мовчазним стає?

— Він дуже милий, — твердо відказала Лі. Раптом вона занервувалася. Арні вимкнув двигун і забрав ключі, і вона лишилася наодинці з цим незнайомцем на задньому сидінні. Вона бачила його в дзеркалі заднього виду, і раптом його довге чорне волосся, сплутане вітром, борідка і темні очі робили його схожим на Менсона^[116] та диким.

— Де ви навчаєтеся? — спитала вона. Її пальці посмикували слакси, і вона змусила себе припинити це.

— Пітт, — відповів автостопник і більше нічого не сказав. Їхні очі зустрілися в дзеркалі, і Лі поспіхом опустила погляд на коліна. Журавлиново-червоні слакси. Вона вдягла їх тому, що одного разу Арні сказав, як вони йому подобаються, — може, тому, що вони в неї були найтіснішими з усіх, тіснішими навіть за «лівайси». Раптом вона пошкодувала, що не вдягла щось інше, щось таке, чого жодна уява не змогла б назвати провокаційним: мішок для зерна, можливо. Вона спробувала вичавити з себе усмішку — думка була кумедною, ага, мішок для зерна, ясно вам, ха-ха-хо-хо, кумедія — але усмішки не вийшло. Утриматися від того, щоб визнати це перед самою собою, вона не могла: Арні залишив її саму з цим незнайомцем (як покарання? підібрати його було її ідеєю), — і тепер їй стало страшно.

— Погані флюїди, — зненацька мовив автостопник, змусивши її по-справжньому затамувати подих. Його слова були пласкими й остаточними. Крізь пресоване скло вона бачила Арні, він стояв п’ятим чи шостим у черзі. До каси він ще якийсь час не дістанеться. Вона уявила, як автостопник раптом хапає її рукою в рукавичці за горло. Звісно, вона зможе дотягтися до клаксона… але чи прозвучить клаксон? Вона зловила себе на тому, що сумнівається — без жодних розумних на те причин. Лі зловила себе на думці, що вона може дев’яносто дев’ять разів натискати на клаксон, і він гудітиме як треба. Але якщо на сотий раз її душитиме цей автостопник, за якого вона клопоталася, клаксон не спрацює. Тому що… тому що Крістіна її не любила. Власне, вона вірила в те, що Крістіна її до сказу ненавидить. Отак просто. Божевільно, але просто.

— Щ-що, вибачте? — вона знову зиркнула в дзеркало заднього виду та з безмежною полегкістю побачила, що попутник зовсім на неї не дивиться; він розглядався довкола машини. Торкнувся оббивки сидіння долонею, потім злегка провів кінчиками пальців по обшивці даху.

— Погані флюїди, — повторив він і похитав головою. — Ця машина… я не знаю, чому, але я відчуваю погані флюїди.

— Справді? — спитала вона, сподіваючись, що її голос звучить нейтрально.

— Ага. Ще коли був малим, я якось застряг у ліфті. Відтоді в мене бувають напади клаустрофобії. У машині ще ні разу не було, але, блін, зараз я відчуваю наближення. У найпаскуднішому вигляді. Об мій язик можна сірника запалити, так сухо в роті зробилося.

Він розсміявся — коротко, збентежено.

— Якби я вже так не спізнювався, то виліз би й пройшовся. Не хочу образити ні вас, ні машину вашого хлопця, — поспіхом додав він, і коли Лі знову поглянула в дзеркало, його очі вже нітрохи не видавалися дикими, лише знервованими. Очевидно, він не жартував щодо клаустрофобії, і тепер уже ніскілечки не був для неї схожий на Чарльза Менсона. Лі не розуміла, як вона могла бути такою дурною… хоча насправді ні, розуміла — як і чому. Вона прекрасно все розуміла.

Це все машина. Цілий день вона почувалася цілком нормально, катаючись у Крістіні, але зараз її колишня знервованість і антипатія повернулися. Вона просто перенесла свої почуття на автостопника, бо… ну, бо можна боятися й нервуватися через якогось типа, якого ви тільки-но підібрали на дорозі, але бути наляканою через машину, неживу конструкцію зі сталі та скла, пластику й хрому — це божевілля. Це було не просто трохи ексцентричною поведінкою, тут уже починалося божевілля.

— А ви нюхом нічого не чуєте, правда ж? — раптово спитав він.

— Нюхом?

— Поганий запах.

— Ні, зовсім ні. — Її пальці обсмикували низ светра, витягаючи жмутики ангори. Серце неприємно стукало в грудях. — Це, мабуть, через ваше клаустрофобічне як-його-там.

— Та мабуть.

Але вона чула той запах. З-під добрих свіжих пахощів шкіри й оббивки пробивався слабкий сморід: щось таке, ніби тухлі яйця. Наче ними війнуло… але затрималося.

— Нічого, як я вікно трохи опущу?

— Якщо хочете, — відповіла Лі, розуміючи, що їй коштує неабияких зусиль втримати голос, щоб він звучав рівно й невимушено. Зненацька перед внутрішнім зором постала фотографія, що була у вчорашній ранковій газеті — знімок Канючі Велча, той, імовірно, який забракували для шкільного альбому. Підпис унизу був таким: «Пітер Велч, жертва фатального наїзду, який, за підозрами поліції, був навмисним убивством».

Автостопник відкотив вікно на три дюйми донизу, і в салон увірвалося свіже холодне повітря, проганяючи той сморід. Арні в «Макдональдзі» вже дійшов до каси й передавав своє замовлення. Дивлячись на нього, Лі пережила такий дивний вихор любові й страху, що від цієї суміші на неї накотила нудота — удруге чи втретє за останній час вона зловила себе на думці, що краще б вона звернула увагу на Денніса. На Денніса, котрий здавався таким надійним і розважливим…

Вона змусила себе повернутися думками в інший бік.

— Ви скажіть, коли вам холодно стане, — вибачливо промовив автостопник. — Я дивний, я це знаю. — Він зітхнув. — Іноді, бува, думаю собі, що не треба було мені зіскакувати з наркоти.

Лі всміхнулася.

Арні вийшов з білим пакетом, трохи поковзався на снігу, а потім сів за кермо.

— Тут холодно, як у льодівні, — пробурчав він.

— Вибач, друже, — озвався автостопник із заднього сидіння й підняв вікно. Лі чекала, чи не повернеться запах, але тепер не чула нюхом нічого, крім шкіри, оббивки та ще слабкого аромату лосьйону після гоління, яким користувався Арні.

— Лі, це тобі, — він простягнув їй бургер, картоплю й маленьку «колу». А собі взяв «Біг Мак».

— Друже, спасибі тобі ще раз, що підвозиш, — сказав попутник. — Можеш мене висадити на розі Дж-Ф-К і Сентер, коли не важко.

— Гаразд, — коротко кинув Арні й рушив зі стоянки. Сніг тепер валив куди сильніше, і до нього долучилося ухкання вітру. Лі вперше відчула, що Крістіна трохи буксує, шукаючи зчеплення коліс із широкою вулицею, тепер майже порожньою. Від дому їх відділяло якихось п’ятнадцять хвилин їзди.

Тепер, коли той запах вивітрився, Лі зрозуміла, що до неї повернувся апетит. Вона жадібно заковтнула половину свого гамбургера, запила «колою» й тильним боком долоні заглушила відрижку. Ліворуч показався ріг Сентер і Дж-Ф-К, позначений пам’ятником жертвам війни, і Арні зупинився, обережно тиснучи на гальма, аби Крістіну не занесло.

— Гарних вам вихідних, — побажав Арні. Тепер він був більше схожий на самого себе. «Можливо, йому просто треба було перекусити», — весело подумала Лі.

— І вам обом того самого, — сказав автостопник. — І веселого Різдва теж.

— Вам також, — Лі знову відкусила шматочок від гамбургера, прожувала, ковтнула… і відчула, як раптом він стає поперек горла, десь посередині. Вона більше не могла дихати.

Автостопник виходив з машини. Звук, з яким відчинялися дверцята, був дуже гучним. Клацання замка здалося громом склянок, які падають у банківський сейф. Завивання вітру було схоже на фабричний гудок.

(це маячня я знаю але я не можу Арні я не можу дихати)

«Я задихаюся», — спробувала сказати вона, але вийшов тільки слабкий невиразний звучок, який майже напевно перекрило виття вітру. Вона вчепилася пальцями в горло, і воно набрякло та пульсувало під її долонею. Вона намагалася закричати. Але повітря для крику бракувало, повітря

(Арні я не можу)

не було взагалі, і вона відчувала його там, теплий кавалок бургера й булки. Вона спробувала викашляти його, але він не виходив. Лампочки панелі приладів, яскраво-зелені, круглі

(котячі як очі кицьки о Господи я не можу ДИХАТИ) стежили за нею…

(Боже я не можу ДИХАТИ не можу ДИХАТИ не можу)

У грудях уже гупало від браку повітря. І знову вона спробувала викашляти кавалок напівпережованого бургера й булки з горла, але він уперто не виходив. Стогони вітру заповнили собою увесь світ, перевершували його, вони перевершували всі звуки, що їх вона чула в житті, і Арні нарешті відвертався від попутника, щоб глянути на неї; він розвертався в режимі сповільненого відтворення, очі в нього розширювалися майже комічно, і навіть його голос видався занадто гучним, громоподібним, голосом Зевса, що говорить до якогось нещасного простого смертного з-поза масивного небесного валу грозових хмар:

— ЛІ… ТИ ЩО… ЩО ЗА ЧОРТ?.. ВОНА ЗАДИХАЄТЬСЯ! О БОЖЕ, ВОНА…

Він потягнувся до неї в уповільненому відтворенні, але відсмикнув руки, знерухомлений панікою.

(О допоможи мені допоможи заради Бога зроби щось я вмираю Господи Боже мій я вдавилася на смерть гамбургером з «Макдональдза» Арні чому ти МЕНІ НЕ ДОПОМАГАЄШ?)

та, звісно, вона знала причину — він сахнувся, бо Крістіна не хотіла, щоб їй надали допомогу, то був Крістінин спосіб здихатися її, Крістінин спосіб здихатися іншої жінки, суперниці, і тепер лампочки панелі приладів справді були очима, великими круглими беземоційними очима, що дивились, як вона задихається й умирає, очима, які вона могла бачити крізь тремтіння чорних цяток, яких усе більшало, цяток, що розривалися й розповзалися, коли

(мамочко ой ні це я помираю а ВОНА МЕНЕ БАЧИТЬ ВОНА ЖИВА ЖИВА ЖИВА ОЙ МАМОЧКО ГОСПОДИ КРІСТІНА ЖИВА)

Арні потягнувся до неї знову. Вона забилася на сидінні, груди здригалися від спазмів, поки вона роздирала собі горло. Її очі полізли з орбіт. Губи почали синіти. Арні безрезультатно стукав її кулаком по спині й щось кричав. Він схопив її за плече, вочевидь наміряючись витягнути її з машини, та зненацька здригнувся й випростався, а руки мимоволі потяглися до попереку.

Лі сіпалася, билася в конвульсіях. Завада в горлі здавалася велетенською, гарячою, вона пульсувала. І ще раз Лі спробувала викашляти її, але цього разу зусилля вже було слабшим. Грудка не поворухнулася. Свист вітру вже потроху тьмянішав, усе навколо робилося тьмянішим, але потреба в повітрі здавалася не такою вже й жахливою. Може, вона й помирала, та раптом це перестало видаватися чимось поганим. Усе було не надто погано, крім тих зеленющих очей, що вирячалися на неї з приладової панелі. Вони більше не були беземоційними. Тепер вони горіли ненавистю і тріумфом.

(о Боже я від усієї душі шкодую що образила Тебе я що образила це моя молитва моя молитва це)

Арні перед тим тягнувся до неї з боку водія. Та раптом дверцята біля Лі смикнулися, і вона вивалилася боком у безжальну кусючу холоднечу. Повітря частково оживило її, змусило знову відновити боротьбу за дихання, але перешкода не рухалася… просто не зсувалася з місця.

Десь здалека прогримів суворо голос Арні, голос Зевса:

— ЩО ТИ РОБИШ? ПРИБЕРИ ВІД НЕЇ СВОЇ РУКИ!

Її огорнули руки. Дужі руки. Вітер в обличчя. Сніговий вихор в очі.

(о Господи почуй мене грішницю це моя молитва про прощення я від усієї душі шкодую що образила О! ООЙЙЙ! Що ти РОБИШ мої ребра боляче що що ти)

несподівано її обхопили чиїсь руки, стискаючи в лещатах, і пара твердих долонь щільно зімкнулися під її грудьми, у видолинку сонячного сплетіння. І враз один великий палець злетів догори, палець автостопника, що сигналом просить підвезти, та тільки цей палець боляче врізався в її грудину. Одночасно тиск рук брутально посилився. Їй здалося, що її вхопив у свої лаписька

(оййййййй ти мені РЕБРА поламаєш)

гігантський ведмідь. Уся її діафрагма неначе піднялася, і щось вистрелило з її рота зі швидкістю реактивного снаряда. Та приземлилося на сніг: мокрий шмат м’яса й булки.

— Пусти її! — кричав Арні, ковзаючись і буксуючи в снігу, поки оббігав багажник Крістіни, прямуючи туди, де автостопник тримав безсиле тіло Лі, що враз стало схожим на маріонетку завбільшки з людину. — Пусти, ти її вб’єш!

Лі почала дихати — великими, рвучкими ковтками. Чудесне холодне повітря вливалося в легені крізь горло річками вогню. Краєм свідомості вона розуміла, що схлипує.

Брутальна ведмежа хватка ослабла, і руки її відпустили.

— Дівчинко, ти як? З тобою…

Його слова увірвав Арні — він простягнув повз неї руки, жадаючи вхопити автостопника. Той розвернувся до Арні, його довге чорне волосся розвіював вітер, і Арні вдарив його кулаком у губи. Автостопник поточився назад, ковзаючись чоботами в снігу, і гепнувся на спину. Довкола нього хмарою злетів догори свіжий сніг, дрібний і сухий, мов цукор у цукерників.

Арні посунув уперед, з піднятими кулаками й очима, звуженими до щілин.

Вона ще раз конвульсивно вдихнула повітря — о, як це було боляче, боліло так, ніби її різали ножами — і закричала:

— Арні, що ти робиш? Перестань!

Він обернувся до неї, сторопілий.

— Га? Лі?

— Він урятував мені життя, за що ти його б’єш?

Зусилля було надмірним, і чорні цятки знову закружляли перед її очима знизу вгору по спіралі. Вона могла б спертися на машину, але не хотіла до неї наближатися й торкатися теж не хотіла. Лампочки приладової панелі. Щось трапилося з лампочками приладової панелі. Щось

(очі вони перетворилися на очі)

таке, про що вона не хотіла й думати.

Натомість вона, хитаючись, побрела до ліхтарного стовпа й сперлася на нього, мов п’яниця, похиливши голову, відсапуючись. Довкола її стану оповилася м’яка несмілива рука.

— Лі… золотко, як ти?

Вона трохи повернула голову й побачила його нещасне перелякане обличчя. Та й розплакалася.

Автостопник боязко наблизився до них, витираючи скривавленого рота рукавом куртки.

— Дякую, — мовила Лі між хрипкими стрімкими вдихами.

Біль на крихту вже влігся, і сильний холодний вітер заспокоював її розпашіле обличчя.

— Я вдавилася. І мабуть… мабуть, померла б, якби ви не…

Забагато. Знову чорні цятки, й усі звуки знову затухали, зливалися в лячну вітряну трубу. Вона опустила голову й чекала, коли це минеться.

— Це прийом Гаймліха, — мовив попутник. — Коли влаштовуєшся на роботу в кафе, тебе змушують його вивчити. В універі. Дають потренуватися на гумовому манекені. Дейзі-Мей — так його звуть. І ти виконуєш, але поняття зеленого не маєш, чи він… ну, розумієте… спрацює на живій людині. — Голос у нього тремтів, з високого регістру перескакував на низький і назад, наче в малого, що вступає в підлітковий вік. Його голос неначе хотів розсміятися чи заплакати — що-небудь — і навіть у непевному світлі та крізь завісу густого снігопаду Лі змогла роздивитися, що обличчя в нього мертвотно-бліде. — Я не думав, що мені доведеться його коли-небудь застосувати. Але працює нормально. Ви бачили, як вилетів той йобаний шмат м’яса? — Автостопник витер рота й утупився в тонку плівку спіненої крові на своїй долоні.

— Вибачте, що я вас вдарив, — сказав Арні, таким тоном, наче от-от розплачеться. — Я був просто… я був…

— Так, чувак, я знаю, — він поплескав Арні по плечі. — Ніхто не ображається. Дівчино, ти там жива?

— Так, — мовила Лі. Рівномірність дихання відновилася. Серце сповільнювало свій біг. От тільки ноги були не в порядку: відчуття було абсолютно безпорадним, наче вони стали гумовими. «О Господи, — подумала вона. — Я могла вже бути мертвою. Якби ми не підібрали цього хлопця, а ми ж мало не проїхали повз нього…»

Їй стало зрозуміло, що для неї це щастя — бути живою. Це кліше вдарило її хвилею дурної незаперечної сили, від якої голова запаморочилася до межі непритомності. Сльози покотилися сильніше. Коли Арні повів її до машини, вона пішла, поклавши голову йому на плече.

— Ну, — непевно промовив попутник, — я вже піду.

— Стійте, — сказала Лі. — Як вас звати? Ви врятували мені життя, я б хотіла знати ваше ім’я.

— Баррі Ґоттфрід, — відповів автостопник. — До ваших послуг. — І знову змахнув уявним капелюхом.

— Лі Кебот. А це — Арні Каннінґем. Ще раз дякую.

— Авжеж, — докинув Арні, але щирої подяки в його голосі Лі не вчула — тільки той дріж. Він всадовив її в машину, і раптом той запах накинувся на неї, атакував її: нічого ледве вловного цього разу, жодних прихованих подмухів. То був сморід гниття й розкладу, насичений і згубний. Дикий несамовитий переляк охопив голову Лі, й вона подумала: «Це запах її люті…»

Світ перед очима поплив убік. Вона вихилилася з машини й виблювала.

А потому все навколо на якийсь час посіріло.

— З тобою точно все гаразд? — спитав у неї Арні десь так, напевно, усоте. І десь приблизно востаннє, з певною полегкістю усвідомила Лі. Вона була дуже, дуже втомлена. У грудях пульсував тупий біль, і такий самий угніздився в скронях.

— Тепер уже так.

— Добре. Добре.

Він нерішуче ворухнувся, наче хотів піти, але не був певен, чи доречно це вже; мабуть, ні, поки не поставив свого, здавалося, вічного запитання щонайменше ще раз. Вони стояли перед будинком Кеботів. Прямокутники жовтого світла, що лилося з вікон, рівно лягали на свіжий незайманий сніг. Крістіна стояла біля тротуару, на холостому ходу, світячи габаритними вогнями.

— Ти мене так перелякала, коли зомліла, — мовив Арні.

— Я не зомліла… просто туман перед очима поплив на кілька хвилин.

— Ну, ти мене налякала. Я люблю тебе, ти ж знаєш.

Вона подивилася на нього серйозним поглядом.

— Справді?

— Звичайно, люблю! Лі, ти ж знаєш, що люблю!

Вона глибоко вдихнула повітря. Попри велику втому, сказати це потрібно було, і до того ж негайно. Бо якби вона не сказала цього відразу, то до світанку все, що сталося, почало б видаватися просто смішним — а може, більш ніж смішним; до світанку сама думка про це здавалася б повною маячнею. Запах, що з’являвся і зникав, як «гнилявий сморід» у готичній оповідці жаху? Прилади на панелі, що перетворювалися на очі? А понад усе — те психозне відчуття, що машина справді намагалася її вбити?

Уже завтра навіть сам той факт, що вона ледь не задихнулася, удавившись, перестане бодай щось означати, крім ледь відчутного болю в грудях і переконання в тому, що то просто дрібниця, а не момент між життям і смертю.

От тільки все це було правдою, і Арні про це чудово знав — так, нехай і глибоко в душі — і сказати про це потрібно було зараз.

— Так, я думаю, ти мене любиш, — поволі промовила вона. Не зводячи з нього пильного погляду. — Але я з тобою більше в цій машині нікуди не поїду. І якщо ти по-справжньому мене любиш, ти її позбудешся.

Шок, що відбився на його обличчі, був таким великим і таким раптовим, наче вона вдарила його в ніс.

— Що… Лі, про що ти говориш?

А чи шок спричинив той ляпасний вираз? Чи, може, почасти річ була у винуватості?

— Ти чув, що я сказала. Я не думаю, що ти її спекаєшся… не знаю навіть, чи ти на таке взагалі тепер здатен… але якщо ти схочеш поїхати кудись зі мною, Арні, ми поїдемо автобусом. Чи попутку зловимо. Чи полетимо. Але я більше ніколи не їздитиму з тобою у твоїй машині. Це смертельна пастка.

Ось. Вона це сказала; слова зірвалися.

Шок на його обличчі почав поступатися місцем гніву — тому сліпому запеклому його різновиду, який вона так часто споглядала на його обличчі останнім часом. І не лише через важливі речі, а й через дрібниці — жінка, що переходить дорогу на жовте світло, коп, який затримав потік транспорту якраз перед тим, як настала їхня черга рушати — але зараз до неї з усією силою відкриття дійшло, що його гнів, їдкий і такий не схожий на решту рис характеру Арні, завжди був пов’язаний з машиною. З Крістіною.

— «Якщо ти мене любиш, позбудься її», — повторив він. — Ти зараз говориш як знаєш хто?

— Ні, Арні.

— Як моя мати, ось як хто ти говориш.

— Мені шкода. — Вона не дозволить собі піддатися, а також не виправдовуватиметься словами й не покладе всьому край, просто зайшовши в будинок. Хоча вона могла б, якби нічого до нього не відчувала, однак це було не так. Її найперше враження — що під тихою сором’язливістю Арні Каннінґем був хороший, порядний і добрий (а може, і сексуальний) — не надто помінялося. Це через машину, от і все. Зміни відбувалися через неї. То було те саме, що спостерігати, як сильний розум поступово починає здавати під впливом якогось поганого агресивного наркотика, що викликає нездоланну залежність.

Арні провів рукою по своєму притрушеному снігом волоссю, характерним жестом сум’яття й гніву.

— У цій машині з тобою стався тяжкий випадок, ти ледве не задихнулася, окей, я розумію, чому ти не маєш до неї теплих почуттів. Але це сталося через гамбургер, Лі, от і все. А може, навіть не так. Може, ти намагалася говорити, поки жувала, чи вдихнула й слина пішла не в те горло, або не знаю. З таким самим успіхом Рональда Макдональда можеш звинуватити. Люди час від часу давляться їжею, це звична річ. Інколи вони вмирають. Ти не померла. Дякуй за це Богові. Але звинувачувати мою машину!..

Так, усе це звучало надзвичайно правдоподібно. Та так воно й було. Якщо не брати до уваги те, що в очах в Арні щось відбувалося. Там бушувало щось несамовите, не зовсім брехня, проте… пошук логічного обґрунтування? Умисне відвертання від правди?

— Арні, — мовила вона, — я втомилася, у мене болять груди, голова болить, і сил вистачить лише на те, щоб сказати це один раз. Ти вислухаєш?

— Якщо це про Крістіну, то не марнуй слів, — на його обличчі знову відбився той упертий ослячий вираз. — Звинувачувати її — маячня, і ти прекрасно це знаєш.

— Так, я знаю, що це маячня, і знаю, що марную слова, — сказала Лі. — Але я прошу тебе вислухати.

— Я вислухаю.

Лі глибоко вдихнула повітря, не звертаючи уваги на те, що в грудях тягнуло. Вона поглянула на Крістіну, видихнувши струмочок білої пари в товсте запинало снігопаду, але швидко відвела погляд. Тепер уже габаритні вогні були схожі на очі: жовті очі рисі.

— Коли я вдавилася… коли я задихалася… панель приладів… лампочки на ній змінилися. Вони змінилися. Вони були… ні, так далеко я заходити не буду, але вони були схожі на очі.

Він розсміявся — коротко реготнув у холодне повітря. У будинку відтулили штору, хтось визирнув надвір, а потім штора знову опустилася.

— Якби той автостопник… той хлопець, Ґоттфрід… якби не він, Арні, я б померла. Я би померла. — Вона зустрілася з ним очима й повела далі. «Один раз, — сказала вона собі. — Я маю сказати це тільки один раз». — Ти розказував мені, що перші три роки в ЛСШ працював у кафетерії. Я бачила на дверях кухні плакат з прийомом Гаймліха. Ти, напевно, теж його бачив. От тільки до мене, Арні, ти його не застосував. Ти готувався поплескати мене по спині. А це не допомагає. Я в Массачусеттсі працювала в ресторані, і перше, чого там навчають, ще до того, як показують прийом Гаймліха, — що плескати по спині людину, яка вдавилася їжею, не допомагає.

— Що ти хочеш сказати? — спитав він тонким голосом, наче йому раптом забракло повітря.

Вона не відповіла, просто подивилася на нього. Він подивився їй у вічі лише на секунду, а потім його погляд — сердитий, спантеличений, замалим не зацькований — метнувся вбік.

— Лі, люди забувають. Ти права, я повинен був його застосувати. Але якщо ти проходила той курс, то знаєш, що його можна й до себе застосувати. — Арні сплів обидві руки в кулак з великим пальцем догори й натиснув на свою діафрагму, щоб продемонструвати метод у дії. — Просто зопалу люди забувають…

— Так, забувають. А ти в тій машині, схоже, багато всього забуваєш. Наприклад, про те, як це — бути Арні Каннінґемом.

Арні похитав головою.

— Лі, тобі потрібен час, щоб подумати. Тобі потрібен…

— Це саме те, що мені не потрібно! — вигукнула вона з таким лютим запалом, якого сама від себе в тому стані не сподівалася. — Я в житті не стикалася ні з чим надприродним… я ніколи навіть не вірила в таке… але тепер я не знаю, що відбувається, зокрема і з тобою. Арні, вони були як очі. А пізніше… по всьому… був запах. Жахливий, гнилий сморід.

Він сахнувся від неї.

— Ти розумієш, про що я говорю.

— Ні. Ані найменшої гадки не маю.

— Ти так підскочив, наче тобі диявол вухо крутнув.

— Тобі ввижається, — гарячково відказав Арні. — Багато ввижається.

— Той сморід був там. І є ще багато всякого. Іноді твоє радіо не ловить нічого, крім тої станції зі старими піснями…

Знову спалах у його очах, і лівий кутик рота ледь помітно сіпнувся.

— А іноді, коли ми обнімаємося й цілуємося, вона глухне, так, неначе їй це не подобається. Неначе машині це не до вподоби, Арні.

— Ти засмучена, — зі зловісною категоричністю констатував він.

— Так, я засмучена, — і вона розплакалася. — А ти ні? — Сльози повільно потекли цівками по її щоках. «Арні, я думаю, це кінець наших стосунків… я любила тебе, але здається, усе скінчено. Я справді так думаю, і мені від цього дуже сумно й дуже шкода». — Твої стосунки з батьками перетворилися на… на табір збройного протистояння, ти возиш бозна-що в Нью-Йорк і Вермонт за дорученням тієї товстої свині Вілла Дарнелла, а та машина… та машина…

Вона більше не могла говорити. Її голос кудись випарувався. Вона впустила пакунки й наосліп нагнулася, щоб їх попідбирати. Проте, виснажена й розплакана, заледве спромоглася їх переворушити. Він нахилився допомогти, але вона його грубо відштовхнула.

— Не чіпай! Я сама зберу!

Він випростався, блідий і рішучий. На обличчі задерев’янів вираз люті, але очі… о, ті очі здалися Лі розгубленими.

— Гаразд, — сказав він, згрубілим тепер уже від власних сліз голосом. — Добре. Об’єднуйся з ними всіма, якщо хочеш. Сідай у сідло й скачи з усіма тими іншими гівнярами. Кому яке, у сраці, діло? — Він судомно вдихнув повітря, і з його грудей вирвався один-єдиний ображений схлип, поки він не встиг грубо ляснути себе по губах рукою в рукавичці.

Спиною вперед він рушив до машини; наосліп витягнув руки позад себе, намацуючи «плімут», і Крістіна була на місці.

— Ти головне пам’ятай, що ти божевільна! Геть з котушок злетіла! Іди, грай у свої ігри! Ти мені не потрібна! Мені ніхто з вас не потрібен!

Його голос зірвався на тонкий крик, що лунав у диявольській злагоді з вітром:

— Ти мені не потрібна, іди нахуй!

Він побіг до дверцят водія, але послизнувся і схопився за Крістіну. Вона була поряд, і він не впав. Він заліз у машину, заревів двигун, спалахнули сліпучим білим сяйвом фари, і «фурія» рушила вперед, розкочуючи задніми шинами сніговий туман.

Сльози градом полилися з очей, поки вона стояла й дивилася на задні фари, що зменшилися до круглих червоних крапок і, блимнувши, щезли з очей, коли машина завернула за ріг. Розкидані пакунки лежали біля її ніг.

І раптом біля неї опинилася мати, у безглуздому вбранні: відкритий плащ, зелені гумові чоботи й синя фланелева сорочка.

— Сонечко, що сталося?

— Нічого, — схлипнула Лі.

Я ледь не померла, удавившись, я чула запах, який наче йшов зі свіжорозритої могили, і я думаю… так, я думаю, що та машина чомусь жива… і щодень стає живіша. Я думаю, вона ніби якийсь кошмарний вампір, тільки висмоктує він розум Арні. Його розум і дух.

— Нічого, нічого не сталось, посварилася з Арні, от і все. Допоможи мені позбирати речі, будь ласка.

Вони попіднімали пакунки Лі й зайшли в дім. Двері за ними зачинилися, і ніч залишилася наодинці з вітром і снігом, що стрімко падав з неба. До ранку намело більше, ніж вісім дюймів.

Арні катався чи не до світанку, але згодом не міг згадати нічого. Сніг заповнив собою вулиці; вони були порожні й примарні. Та ніч була не для великого американського легкового автомобіля. Менше з тим — Крістіна кружляла у все більшому сніговії, з упевненою легкістю, навіть без зимових шин. Подеколи крізь сніг проступали доісторичні обриси снігоочисника — з’являлися і зникали.

Грало радіо. Уздовж усієї шкали була суцільна хвиля WDIL. Почалися новини. Ейзенхауер на з’їзді АФП-КВП^[117] провістив майбутнє, у якому трудові ресурси й керівництво злагоджено йтимуть у майбутнє разом. Дейв Бек заперечив, що профспілка «Тімстерз» — це лише прикриття для махлярства. Рок-н-рольщик Едді Кокран загинув у автокатастрофі, у яку потрапив дорогою в лондонський аеропорт Гітроу: три години в невідкладній хірургії не змогли врятувати йому життя^[118]. Росіяни брязкали міжконтинентальними балістичними ракетами. WDIL грало старі хіти весь тиждень, але у вікенди їх там наче проривало взагалі. Новинні зведення п’ятдесятих, ого. То була

(ніколи нічого подібного не чув)

реально кльова ідея. То було

(повна шиза)

досить-таки кльово.

Погода обіцяла більше снігу.

Потім знову пішла музика: Боббі Дарін співав «Плюсь-плюсь», Ерні Кей-Доу співав «Тещу», близнята Келін співали «Коли». Двірники відбивали ритм.

Арні зиркнув праворуч, і на місці пасажира поряд із ним сидів Роланд Д. Лебей.

Роланд Д. Лебей у своїх зелених штанях і полинялій сорочці з армійської саржі витріщався темними очницями. В одній з них чепурився якийсь жук.

«Ти маєш змусити їх заплатити, — промовив Роланд Д. Лебей. — Ти маєш змусити гівнярів заплатити, Каннінґем. Усіх до останнього йобаного гівняра».

— Так, — прошепотів Арні. Крістіна гула, розрізаючи ніч, розтинаючи сніг впевненими свіжими слідами. — Так, це факт. — І двірники кивнули туди й назад на знак згоди.

35 / А зараз — коротка інтерлюдія

У Лібертівілльській старшій школі на зміну тренерові Пафферу прийшов тренер Джоунс, а на зміну американському футболу — баскетбол. Однак загалом нічого не змінилося: баскетболісти ЛСШ в грі були ненабагато успішнішими за воїнів ґрідірону ЛСШ — єдиною світлою плямою був Ленні Беронґґ, триспортова людина, чиїм основним видом був баскетбол. Ленні вперто намірявся на те, що рік буде надзвичайно вдалим, а це саме те, що було йому потрібно, аби здобути спортивну стипендію в університеті Маркетт^[120], яким він марив.

Сенді Ґелтон раптово здимів з міста. Одного дня він був, а наступного зник. Його мати, сорокап’ятирічна п’яничка, яка виглядала всього на якихось шістдесят, не більше, не надто й занепокоїлася пропажею. Як і його молодший братик, який продавав більше наркоти, ніж будь-яке інше дитя в 7–9 класах середньої школи Ґорніка. У Лібертівілльській старшій школі циркулювали романтичні чутки, що він драпонув у Мексику. Також по колу ходила інша, менш романтична чутка: про те, що Бадді Реппертон за щось розізлився на Сенді, і той вирішив, що краще буде дати драла.

Наближалися різдвяні канікули, і шкільна атмосфера стала неспокійною, у ній пахло грозою, як і завжди перед довгою перервою між чвертями. Загальний середній бал контингенту учнів зазнав свого звичного передріздвяного падіння. Звіти про прочитані книжки здавали із запізненням, і часто вони підозріло нагадували анотації на суперобкладинках (зрештою, скільки десятикласників здатні назвати «Ловця у житі» «цією вогненною класикою повоєнної юності»?) Класні проекти залишалися напівдоробленими чи недоробленими, відсоток усунутих від занять за лизання та петінг у коридорах злетів до небес, і облави на курців марихуани влаштовували тепер набагато частіше, бо учні Лібертівілльської старшої школи не відмовляли собі в маленьких передріздвяних веселощах. Тож чимало учнів були на підйомі; прогули вчителів теж були на підйомі; а в коридорах і класних кімнатах догори підіймали святкові прикраси.

От тільки Лі Кебот не була на підйомі. Уперше за всю свою кар’єру в старшій школі вона провалила іспит і дістала «незадовільно» з машинопису. Здавалося, вона не може навчатися — бо розум раз у раз відволікався, і думками вона поверталася до Крістіни, до зелених приладів на панелі, що перетворилися на сповнені ненависті зловтішні котячі очі, що споглядали, як вона вмирає, удавившись шматком їжі.

Але для більшості учнів останній тиждень перед різдвяними канікулами був періодом розслабухи, коли ті порушення, за які в інший час вони б відхопили папірець про усунення від уроків, їм пробачали; коли безсердечні вчителі раптом вирішували підняти оцінки за іспит, який усі склали погано; коли мирилися дівчата, які запекло ворогували до того; і коли хлопці, які не раз і не два влаштовували мордобиття через реальні чи вигадані образи, вчиняли так само. Та найпомітнішою ознакою розслабленого періоду, яка переважала всі інші, був той факт, що міс Рейвах, горгону групи продовженого дня з кімнати 23, бачили з усмішкою на губах… і не раз, а цілих кілька разів.

Денніс Ґілдер у лікарні був на помірному підйомі — гіпси прикутого до ліжка йому поміняли на гіпси для ходіння. Фізіотерапія вже не була такими тортурами, як раніше. Він походжав коридорами, завішаними «дощиком» і прикрашеними першо-, друго- і третьосортними різдвяними картинками, його милиці стук-стукали по підлозі, часом потрапляючи в такт із колядками, що лилися радісно з гучномовців під стелею.

То була цезура, затишшя, інтерлюдія, період спокою. Під час своїх, здавалося, нескінченних прогулянок туди й назад лікарняними коридорами Денніс розмірковував про те, що все могло бути й гірше… значно, значно гірше.

І недовзі таки стало.

36 / Бадді та Крістіна

У вівторок 12 грудня «Тер’єри» програли «Флібустьєрам» з рахунком 54:48 у спортзалі Лібертівілльської старшої школи. Більшість фанів вийшли в чорноту безвітряного вечора не надто розчарованими: усі спортивні коментатори в районі Піттсбурга віщували «Тер’єрам» черговий провал. Результат навряд чи можна було назвати розчаруванням. А фани «Тер’єрів» могли пишатися Ленні Беронґґом: він сам-один заробив карколомні 34 очки, поставивши новий шкільний рекорд.

Однак Бадді Реппертон був розчарований.

А раз Бадді був розчарований, то Річі Трелоні теж зі шкури пнувся, аби бути розчарованим. Так само, як і Боббі Стентон на задньому сидінні.

За ті кілька місяців, що минули відтоді, як його попросили покинути школу, Бадді неначе постарів. Частково це пояснювалося бородою. Він тепер менше скидався на Клінта Іствуда, а більше — на капітана Ахава у виконанні якогось сильно питущого молодого актора. Ці останні кілька тижнів Бадді страшенно багато пиячив. Йому снилися сни, такі жахливі, що він навіть згадувати їх не міг. Він прокидався весь укритий потом, тремтячи, відчуваючи, що якимось дивом ледве уник страшної загибелі, що тихо підкрадалася до нього під покровом ночі.

Проте випивка відрубувала ці сни. Відрубувала нижче йобаних колін. Чудово, чорт забирай. Працювати вночі, а цілий день спати — якраз те, що треба.

Він опустив вікно свого пошарпаного й побитого «камаро», убираючи в себе морозне повітря, і викинув порожню пляшку. А потім потягнувся через плече й промовив: «Ще один коктейль Молотова, мус-сью».

— Зара, Бадді, — з пошаною промовив Боббі Стентон і тицьнув у руку Бадді ще одну пляшку «Техаської викрутки». Після гри Бадді пригостив їх цілим ящиком цієї отрути — тут стільки, що цілий військово-морський флот Єгипту можна вирубати, сказав він.

Він відкрутив кришечку, притримуючи кермо ліктями, і вижлуктив половину пляшки одним духом. Передав її Річі та відригнув — довго, по-жаб’ячому. Передні фари «камаро» розрізали трасу 46, що бігла на північний схід, пряма, немов струна, через сільські ландшафти Пенсильванії. Обабіч дороги спали вкриті снігом поля, виблискуючи мільярдом цяток, що неначе віддзеркалювали зорі з чорного зимового неба. Бадді вів машину — недбало, напівп’яно — до «Сквонтик-Гіллз». Під час поїздки його фантазію могло захопити й інше місце призначення, а якщо ні, то «Гіллз» був чудовою тихою місциною, де можна було спокійно вмазати.

Річі передав пляшку назад Боббі, і той випив багато, хоча щиро ненавидів смак «Техаської викрутки». Він припускав, що трохи більше набравшись, він уже не заперечуватиме проти смаку. Завтра він може ригати з похмілля, але до завтра була ще тисяча років. Боббі досі радів самій лише можливості з ними тусуватися; він був тільки в дев’ятому класі, а Бадді Реппертон, з його ледь не міфічною репутацією поганця першої величини, — фігура, на яку він дивився із захватом, до якого домішувався страх.

— Блядські клоуни, — похмуро промовив Бадді. — Купка блядських клоунів. І ви називаєте це баскетболом?

— Усі вони — купа дебілів, — підтакнув Річі. — Крім Беронґґа. Тридцять чотири очки, нефігово.

— Ненавиджу того йобаного негритоса, — Бадді нагородив Річчі довгим оцінювальним п’яним поглядом. — Ти вписуєшся за того чорнопикого?

— Та ні, Бадді, ти що, — швиденько відповів Річі.

— Дивись мені. Я йому дам беронґґа.

— Що хочеш перше? — ні сіло ні впало спитав Боббі з заднього сидіння. — Добра новина чи погана?

— Спочатку погана, — відповів Бадді. Він уже приклався до третьої пляшки викрутки й не відчував ніякого болю, тільки ображений гнів. Він забув, принаймні на той момент, що його вигнали зі школи; зациклився тільки на тому, що стара шкільна команда, те кодло йобаних дебілів, не виправдала його сподівань. — Завжди тільки погані новини вперед. — «Камаро» котив на північний схід зі швидкістю шістдесят п’ять по двосмуговій гудроновій дорозі, що мазком чорної фарби тягнулася пагористою білою місцевістю. Коли вони наближалися до «Сквонтик-Гіллз», земля потроху пішла вгору.

— Що ж, погана новина в тому, що в Нью-Йорку щойно висадився мільйон марсіян, — сказав Боббі. — А зараз хочеш почути добру новину?

— Немає добрих новин, — тихим похмурим згорьованим голосом промовив Бадді. Річі хотів би сказати малому, що не варто намагатися розвеселити Бадді, коли він у такому настрої; буде тільки гірше. Правильно було б залишити все як є, щоб перегоріло.

Бадді був таким з тих самих пір, як Канючі Велча, того малого чотириокого старцюватого чмиря, якийсь псих на Дж-Ф-К укатав в асфальт.

— Добра новина в тому, що вони жеруть ніґерів і сцють бензином, — і Боббі розреготався. Що він сміється сам, до нього дійшло не одразу. Тоді він миттю заткнувся. Обережно підвів погляд і побачив, що налиті кров’ю очі Бадді дивляться на нього понад тим місцем на щоках, де починалися завитки бороди, і від того червоного тхорячого погляду в дзеркалі заднього виду його пробрав неприємний дрож переляку. У Боббі Стентона виникла думка, що він стулив писок на хвилину чи дві запізно.

Позаду них, віддалік, десь, може, за три милі, зблиснули передні фари, ніби мізерні жовті іскри в темряві ночі.

— По-твоєму, це смішно? — спитав Бадді. — Пожартував, блядь, сука, по-расистськи і ржеш, наче це смішно? Та ти йобаний расист, ти в курсі?

У Боббі відвисла щелепа.

— Але ж ти сам казав…

— Я сказав, що мені Беронґґ не подобається. А так я вважаю, що негритоси нічим не гірші за білих людей.

Бадді замислився.

— Ну, майже нічим не гірші.

— Але…

— Думай, що кажеш, бо додому підеш пішки, — прогарчав Бадді. — З переломом. Потім собі на гіпсі, блядь, напишеш «НЕНАВИДЖУ НІҐЕРІВ».

— Ой, — тихеньким наляканим голоском проквилив Боббі. Почувався він так, ніби простягнув угору руку, щоб увімкнути світло, а натомість його жахнуло електричним струмом. — Вибач.

— Дай сюди пляшку й зроби так, щоб я тебе не чув.

Боббі жваво простягнув йому «Викрутку». Рука в нього трусилася.

Бадді прикінчив пляшку. Вони проминули знак, на якому було написано «НАЦІОНАЛЬНИЙ ПАРК “СКВОНТИК-ГІЛЛЗ”, 3 милі». Озеро посередині парку влітку було популярним місцем відпочинку для пляжників, але з листопада по квітень парк був зачинений. Однак дорогу, що звивалася через весь парк до озера Сквонтик, прочищали від снігу для періодичних маневрів Національної гвардії та зимових скаутських виїздів на природу, а Бадді знайшов бічний проїзд в обхід головних воріт, доріжку, яка вже на території парку вливалася в головну дорогу. Бадді любив їздити в мовчазний зимовий парк, кататися по ньому й напиватися.

Віддалені іскри-близнюки позаду них збільшилися до розміру кілець — подвійні передні фари на відстані приблизно милі.

— Дай мені ще один коктейль Молотова, ти, блядська расистська свиня.

Боббі вручив йому нову пляшку «Викрутки», розважливо зберігаючи мовчання.

Бадді приклався до пляшки, довго пив, відригнув, а потім передав її Річі.

— Ні, дякую, я пас.

— Пий, а то зроблю тобі з неї клізму.

— Ну добре, добре, — сказав Річі, глибоко шкодуючи про те, що не залишився вдома. Він випив.

«Камаро» гнав уперед, його фари розтинали ніч. Бадді глянув у дзеркало заднього виду й побачив іншу машину. Вона їх швидко наздоганяла. Зиркнувши на спідометр, він зрозумів, що витискає шістдесят п’ять. А машина позаду них, значить, їхала зі швидкістю близько сімдесяти. Бадді відчув щось — ніби химерне повернення в сни, яких майже не пам’ятав. На серце йому наче злегка натиснув холодний палець.

Дорога попереду розгалужувалася на дві: траса 46 ішла собі далі на схід, до Нью-Стентона, а інша дорога забирала на північ, до національного парку «Сквонтик-Гіллз». Великий помаранчевий знак повідомляв: «ЗАЧИНЕНО В ЗИМОВІ МІСЯЦІ».

Майже не пригальмовуючи, Бадді звернув ліворуч і помчав угору пагорбом. Під’їзна дорога до парку була не такою добре прочищеною, а гілля дерев, що утворювало понад нею намет, не пропускало теплі сонячні промені, що могли підтопити сніговий покрив. «Камаро» трохи забуксував, перш ніж знову знайти зчеплення з дорогою. Боббі Стентон на задньому сидінні тихо й стривожено пискнув.

Бадді глянув у дзеркало заднього виду, очікуючи, що інша машина промчить далі по 46-й — зрештою, для більшості водіїв ця дорога вела в нікуди, до глухого кута, — але натомість вона звернула навіть швидше, ніж Бадді, і, долаючи опір снігу, поїхала слідом за ними. Відстань між ними тепер скоротилася до чверті милі чи навіть менше. Її фари були чотирма яскравими білими колами, світло яких омивало салон «камаро».

Боббі й Річі обернулися, щоб подивитися.

— Якого хера? — пробурмотів Річі.

Але Бадді зрозумів. Зненацька він зрозумів. То була машина, що розчавила Канючі. О так, то була вона. Псих, який розмазав Канючі по асфальту, сидів за кермом тієї машини, і тепер він полював за Бадді.

Він втопив педаль газу в підлогу, і «камаро» полетів. Стрілка спідометра підібралася до сімдесяти й поступово її почало хилити до вісімдесяти. Повз вікна блимали розмиті плями дерев, темні обриси в нічній пітьмі. Фари позаду них не відстали; насправді вони й далі без упину їх наздоганяли. Подвійні фари збільшилися до розміру великих білих очей.

— Чувак, пригальмуй краще, — мовив Річі. Помітно переляканий, він ухопився за пасок безпеки. — Якщо ми перекинемося на такій швидкості…

Бадді не відповів. Він згорбився над кермом, кидаючи нервові погляди поперемінно то на дорогу попереду, то на дзеркало заднього виду, де все росли й росли ті фари.

— Дорога попереду завертає, — хрипко промовив Боббі. І коли з наближенням повороту у світлі фар «камаро» зблиснули хромом рефлектори огорожі, він завищав: — Бадді! Поворот! Поворот!

Бадді зменшив передачу до другої, і двигун «камаро», протестуючи, заревів. Стрілка тахометра сягнула 6 000 обертів на хвилину, кілька секунд потанцювала над червоною лінією — 7 000, а потім упала до нормальнішого діапазону. Зворотні спалахи автоматною чергою заторохкотіли у вихлопних трубах «камаро». Бадді викрутив кермо, і авто увійшло в крутий поворот. Задні колеса заковзали на щільно втрамбованому снігу. В останню можливу мить він знову перейшов на підвищену передачу, ударив по педалі газу, і його тіло вільно гойднулося за інерцією, коли лівий задній край «камаро» врізався в сніговий замет, утворивши в ньому заглибину завбільшки з труну й відскочивши назад. «Камаро» розвернуло в інший бік. Бадді не заважав йому, а потім знову піддав газу. На якусь хвилю йому здалося, що педаль не послухається, що занос триватиме й вони просто кружлятимуть по дорозі вперед зі швидкістю сімдесят п’ять миль на годину, поки натраплять на голий шмат дороги та перевернуться.

Але «камаро» вирівнявся.

— Господи Ісусе, Бадді, гальмуй! — голосив Річі.

Бадді нависав над кермом, шкірячись у бороду. Налиті кров’ю очі випиналися з очниць. Пляшка «Викрутки» була затиснена в нього між ніг. «На тобі! На тобі, ти, сучий син, убивця ти кінчений! Подивимось, як ти це зробиш, щоб не перекинутися!» Та за хвилю фари виринули знову, ще ближче, ніж раніше, і посмішка Бадді, здригнувшись, зів’яла. Уперше за весь час він відчув, як по ногах до паху підіймається, позбавляючи мужності, нудотливе поколювання. У його душу заповзав страх — справжній страх.

Боббі дивився назад, на те, як машина, що гналася за ними, вписалася в поворот. Він обернувся на Бадді, і його обличчя було спотворене жахом і дурнувате.

— Її навіть не занесло, — сказав він. — Але цього не може бути! Цього…

— Бадді, хто це? — спитав Річі.

Він простягнув руку, щоб торкнутися плеча Бадді, і його рука була відкинута вбік з такою силою, що кісточки вдарилися об скло вікна з пасажирського боку.

— Не торкайся мене, — прошепотів Бадді. Дорога розгорнутим полотном стелилася перед ним, не чорний гудрон, а білий сніг, втрамбований і підступний. «Камаро» котив цією слизькою поверхнею зі швидкістю понад дев’яносто миль на годину, і між сніговими заметами, що сягали б людині до рівня грудей, видно було тільки його дах і помаранчевий м’ячик для пінг-понгу, настромлений на верхівку радіоантени. — Краще не торкайся мене, Річі. Не на такій швидкості.

— Це… — голос Річі надломився, і він не зміг продовжити.

Бадді зиркнув на нього, і від побаченого страху в червоних очицях Бадді власний жах Річі поліз угору горлом, схожий на гарячу олію.

— Ага, — мовив Бадді. — Думаю, що так.

Тут, нагорі, не було жодних будинків; вони вже заїхали на державну землю. Тут, нагорі, не було нічого, крім високих снігових заметів і темного переплетіння дерев.

— Вона в нас вріжеться! — завищав Боббі з заднього сидіння, голосом високим, як у старої жінки. Під ногами в нього дико деренчала в своїй картонці решта пляшок «Техаської викрутки». — Бадді! Вона в нас вріжеться!

Машина позаду них наблизилася на п’ять футів від заднього бампера «камаро»; її дальнє світло заливало салон світлом, таким яскравим, що в ньому можна було дрібний шрифт читати. Вона, легко ковзаючи, підібралася ще ближче. Ще мить — і їх струсонуло від зіткнення.

«Камаро» зсунувся на дорозі, коли машина позаду них трохи відстала; для Бадді все було так, неначе вони раптом злинули в повітря, і він зрозумів, що вони були на волосину від того, щоб шалено закружляти на дорозі, коли передній край і задній блискавично міняються місцями, а потім врізатися в щось і перекинутися.

Краплина поту, тепла й пекуча, мов сльоза, скотилася йому в око.

Поступово «камаро» знову вирівнявся.

Відчувши, що до нього повернулося керування, Бадді потроху відпустив правою ногою педаль газу. Якщо в тому іржавому відрі ’58-му сидів Каннінґем — а чи не це йому снилося в тих сновидіннях, яких він майже не пам’ятав? — «камаро» дасть йому прикурити.

Двигун уже верещав. Стрілка тахометра знову дрижала на краю червоної лінії — 7 000 обертів за хвилину. На спідометрі перевалило за сотню миль, і мовчазні снігові замети примарно мчали обабіч повз них. Дорога попереду скидалася на зйомку аматорською камерою у фільмі, відтворення якого накрутили до скаженої швидкості.

— Ой, Божечку, — скімлив Боббі, — ой, Божечку, будь ласка, не дай мені загинути, ой, Божечку, ой, твоїй матері…

«Його ж не було з нами тієї ночі, коли ми укатали машину Пиздопикого, — подумав Бадді. — Він не доганяє, що відбувається. Бідний невезучий вишкрібок». Насправді йому не було шкода Боббі, але якби він міг відчувати до когось жаль, то відчував би його до цього малого безмозкого дев’ятикласника. Річі Трелоні праворуч від нього сидів рівно, наче шпагу проковтнув, і був блідий, як надгробок, а очі, здавалося, розширилися на половину обличчя. Річі знав, звісно, що й до чого.

Машина шелестіла до них, і її фари в дзеркалі заднього виду все росли.

«Він не може наздоганяти! — кричав розум Бадді. — Не може!» Але машина позаду них справді наздоганяла, і Бадді відчував, що в намірах у неї — завдати вбивчого удару. Його розум метався, наче щур у клітці, шукаючи виходу, але виходу не було. Отвір у лівому сніговому заметі, що позначав маленький путівець, яким Бадді зазвичай заїжджав у парк в обхід головних воріт, уже промайнув повз них. У нього стрімко закінчувалися час, простір і варіанти.

Знову м’яко гупнуло ззаду, і знову «камаро» занесло вбік — тільки тепер на швидкості близько ста десяти миль на годину. «Пацан, це безнадійно», — приречено подумав Бадді. Він зняв руки з керма й схопився за ремінь безпеки. Уперше у своєму житті він застібнув його на поясі.

Водночас Боббі Стентон на задньому сидінні закричав у пронизливому екстазі страху:

— Блін, ворота! О Господи Бадді це вороооо…

«Камаро» вже був на крутому схилі останнього пагорба. Дальній його бік спадисто спускався до того місця, де дорога розгалужувалася на дві — в’їзд і виїзд з національного парку. А між цими двома шляхами стояла на бетонному острівці маленька вартівня — улітку там, усередині, на складаному стільчику, сиділа жіночка й брала один бакс із кожної машини, яка заїжджала в парк.

Тепер вартівню заливало жаске примарне світло, бо до неї мчали дві машини, і «камаро» постійно хилило на лівий борт, бо занос посилювався.

— Іди нахуй, Пиздопикий! — прокричав Бадді. — І коняку, на якій ти їдеш, прихопи! — Він різко викрутив кермо на сто вісімдесят градусів, за допомогою «ручки смерті», усередині якої плавав в алкоголі червоний кубик.

Боббі закричав знову. Річі Трелоні затулив обличчя долонями, і його останньою думкою на цьому світі був постійний повтор: «Берегтися від битого скла берегтися від битого скла берегтися від битого скла…»

Передній і задній край «камаро» помінялися місцями, і тепер передні фари машини-переслідувачки палахкотіли просто на них, і Бадді закричав, тому що то була машина Пиздопикого, жодних сумнівів, ту решітку годі було не впізнати, довжелезну, щонайменше з милю, от тільки за кермом ніхто не сидів. Машина була абсолютно порожня.

За дві останні секунди, що залишалися до зіткнення, Крістінині фари шугнули вбік, тепер лівий від Бадді. «Фурія» влетіла у в’їзні ворота так акуратно й точно, наче куля вилітає зі ствола гвинтівки. Вона пробила дерев’яний бар’єр, і він полетів, перевертаючись у повітрі, в чорноту ночі, спалахуючи жовтими рефлекторами.

«Камаро» Бадді Реппертона врізався задом в бетонний острівець, на якому стояла вартівня. Восьмидюймовий бетонний бортик стесав усе пригвинчене до днища, залишивши покорчені рештки вихлопних труб і глушника лежати на снігу, неначе якусь химерну скульптуру. Задній край «камаро» зібгало гармонікою, а потім розплющило. А разом з ним розплющило й Боббі Стентона. Крізь пелену, що затуманювала розум, до Бадді проникло усвідомлення того, що його в спину щось ударило, неначе хтось вихлюпнув відро теплої води. То була кров Боббі.

«Камаро» перевертався в повітрі, понівечений снаряд під шквалом трісок і потрощених дощок; одна його фара досі світила, мов око маніяка. Він зробив два повні перевороти, гупнув на землю в супроводі дзеленчання битого скла й перекинувся. Тепловий екран розірвався, і двигун ковзнув назад, під кутом розчавивши Річі Трелоні нижче пояса. Коли «камаро» зупинився на землі, розірваний бензобак кашлянув вогнем.

Бадді Реппертон був живий. Він дістав порізи в кількох місцях від уламків скла, що розліталися навсібіч — одне вухо відтяло з хірургічною точністю, і в лівому боці голови лишилася червона діра, — та ще нога була поламана, але він був живий. Його врятував ремінь безпеки. Він натиснув на застібку, і вона розстібнулася. Потріскування вогню шелестіло так гучно, наче хтось поряд зминав папір. Він відчував, як його обпікає жаром.

Бадді спробував відчинити дверцята, але їх заклинило.

Хрипко відсапуючись, він кинувся в порожнечу, де раніше було вітрове скло…

…а там вже чекала Крістіна.

Вона стояла за сорок ярдів, обличчям до нього в кінці довгого навскісного гальмівного шляху. Розкотистий гуркіт її двигуна викликав у пам’яті повільне важке дихання якоїсь гігантської тварини.

Бадді облизнув губи. Щось у лівому боку смикало й кололо з кожним вдихом. Там щось теж зламане. Ребра.

Двигун Крістіни розганявся і притихав; розганявся і притихав. До Бадді, наче в якомусь нічному жахітті божевільного, долинали слабкі звуки музики — Елвіс Преслі співав «Тюремний рок».

Помаранчево-рожеві цятки світла на снігу. Розкотистий свист вогню. Зараз рвоне. Зараз…

І рвонуло. Бензобак «камаро» розірвався з глухим бухканням. Бадді відчув, як його в спину штовхає груба рука, і вилетів у повітря та приземлився в сніг, вдарившись пораненим боком. Його куртка була охоплена полум’ям. Крехчучи, він перевертався в снігу, щоб загасити на собі вогонь. Потім спробував звестися на коліна. «Камаро» позаду нього палахкотів у темряві поховальним багаттям.

Двигун Крістіни ревів і затихав, ревів і затихав, тепер уже швидше, наполегливіше.

Бадді насилу спромігся зіп’ятися навкарачки. Він зиркав на «плімут» Каннінґема крізь мокру від поту плутанину волосся, що лізло йому в очі. Капот пом’явся, коли «плімут» влетів у шлагбаум, і з радіатора скрапувала суміш води та антифризу, яка парувала на снігу, неначе свіжі сліди звіра.

Бадді знову облизнув губи. Сухі, як шкіра ящірки. Спині було жарко, так, ніби він дістав помірно важкий сонячний опік; він чув запах підсмаленої тканини, але від надміру шоку не усвідомлював, що і його парка, і сорочка та футболка під нею згоріли.

— Слухай, — мовив він, не усвідомлюючи, що говорить. — Слухай, ну…

Двигун Крістіни загарчав, і вона кинулася на нього, вихляючи заднім краєм, поки її шини розсипали цукрову пудру снігу. Пом’ятий капот роззявив застиглу пащу.

Бадді чекав, стоячи навкарачки й опираючись нездоланному бажанню скочити на ноги й дати драла, опираючись (наскільки це було можливо) шаленій паніці, що рвала на клапті його самоконтроль. У машині — ні душі. Людина з багатшою уявою, ніж у Бадді, уже, імовірно, збожеволіла б.

Останньої секунди він перекотився ліворуч і пронизливо закричав, коли поламані кінці кістки в його нозі торкнулися один одного та зазнали тертя. Щось кулею промчало повз нього буквально за кілька дюймів, в обличчя йому вдарив огидний сморід вихлопу, а тоді сніг забарвився в червоний колір, бо спалахнули габаритні задні вогні Крістіни.

Вона розвернулася, буксуючи в снігу, і кинулася на нього знову.

— Ні! — заволав Бадді. Біль списом прохромив йому груди. — Ні! Ні! Н…

Він стрибнув, бо гору взяли сліпі рефлекси, і цього разу куля промчала вже значно ближче, здерши шкіру з одного черевика. Ліва ступня миттю перестала відчуватися. Бадді, немов божевільний, розвернувся навкарачки, схожий на малюка, що бавиться на дні народження в «Я — свідок». Кров, що стікала з його рота, змішувалася зі шмарклями, які лилися вже з носа; одне з поламаних ребер пробило легеню. Кров юшила по щоці з дірки в голові на тому місці, де було вухо. З носа випомповувалася пара. Дихав він зі свистом, уривчасто.

Крістіна зупинилася.

Біла пара сочилася з її вихлопної труби; хурчав і пульсував двигун. Вітрове скло було непроникно-чорним.

За спиною в Бадді рештки «камаро» стріляли в небо язиками масного полум’я, і гострий, мов бритва, вітер стріпував і розвіював його. У пеклі, на яке перетворилося заднє сидіння, із задертою догори головою виднівся Боббі Стентон, і на його обличчі, що стрімко обвуглювалося, застигла посмішка.

«Грається зі мною, — подумав Бадді. — Грається зі мною, ось що вона робить. Як кицька з мишею».

— Будь ласка, — прохарчав він. Передні фари засліплювали, і в їхньому світлі кров, що стікала по його щоці та з кутиків рота, була комашино-чорна. — Будь ласка… я… я вибачуся перед ним… я, блядь, поповзу до нього на долонях і колінах, якщо ти цього хочеш… тільки прошу тебе… пр…

Заревів двигун. Крістіна помчала на нього, немов стародавня смерть із темних віків. Бадді завив і знову зробив випад убік, та цього разу бампер ударив його в гомілку, і зламав другу ногу, і відкинув до замету на узбіччі паркової дороги. Ударившись об нього, він розплескався, ніби нещільно натоптаний мішок з борошном.

Крістіна покотила назад, наближаючись до нього, але Бадді угледів свій шанс, один крихітний шанс. Він почав несамовито видряпуватись на той замет, укопуючись у сніг голими руками, що вже втратили будь-яку чутливість, укопуючись ногами, не зважаючи на люті поштовхи болю в потрощених ногах. Дихання виривалося з нього тихими скриками, а фари все наростали, і гучніше ревів двигун; кожен сніговий клубок відкидав покорчену чорну тінь, і він чув її, чув у себе за спиною, немов страшного тигра-людожера…

Тріск і дзенькіт металу — і Бадді закричав, коли його ногу втрамбував у сніг Крістінин бампер. Він висмикнув її, залишивши черевик уярмленим у снігу.

Розпластаний, плачучи й белькочучи, Бадді видерся на вершечок замету, який утворився, коли багато днів тому дорогу розчистили снігоочисником Національної гвардії. Хлопець ледве втримав рівновагу, замахав руками й насилу спромігся не покотитися сніговим схилом униз.

Він розвернувся, щоб бачити Крістіну. «Плімут», що здав було назад через дорогу, тепер знову кинувся вперед, і його задні шини крутилися надшвидко, угризаючись у сніг. Крістіна врізалася в замет на якийсь фут нижче, ніж балансував Бадді, похитнувши його, і вниз посипалася лавина снігу. Від удару її капот зім’явся ще сильніше, однак Бадді не зачепило. Вона знову поїхала задом, крізь туман розвороченого снігу, і її двигун, здавалося, тепер аж завивав од розчарування й гніву.

Бадді переможно заверещав і скинув догори середній палець.

— Хуй тобі! Хуй тобі! Хуй! — З його губ летіли бризки слини, змішаної з кров’ю. З кожним судомним вдихом біль угризався дедалі глибше в його лівий бік, паралізуючий, німотний.

І знову Крістіна з риком врізалася в замет.

Після цього шмат замету, розгойданий від першої атаки, сповз додолу, поховавши під снігом оскалену й поморщену морду Крістіни, і Бадді ледь не з’їхав разом з ним. Урятувався він лише тому, що стрімко подався спиною назад, ковзаючись задом і підтягуючись руками, які мов скривавлені абордажні гаки вчепилися в сніг. Ноги пік нестерпний біль, і він перекинувся на бік, хапаючи ротом повітря, немов викинута на берег риба.

Крістіна не забарилася.

— Забирайся звідси! — закричав Бадді. — Забирайся звідси, ти, йобнута ЛЯРВА!

Вона знову вгатилася в замет, і цього разу додолу посипалося стільки снігу, що накрило весь її капот аж до лобового скла. Увімкнулися двірники, стали описувати дуги вперед-назад, збиваючи підталий сніг.

Вона знову здала назад, і Бадді зрозумів: ще один удар — і він разом зі сніговим каскадом упаде прямісінько на Крістінин капот. Він відкинувся на спину й перекотився на дальній бік замету, скрикуючи від болю з кожним ударом поламаних ребер об сніг. Зупинився він на пухкому снігу, лежав і дивився в чорне небо на холодні зорі. Його зуби безпорадно цокотіли. Усе тіло билося від дрижаків.

Крістіна зволікала, однак він чув тихе бурмотіння її двигуна. Не їхала, вичікувала.

Він поглянув на сніговий замет, громаддя якого вимальовувалося на тлі неба. Поза ним уже трохи вщухало несамовите світіння вогню, яким був охоплений «камаро». Скільки часу минуло від аварії? Він не знав. Чи побачить хтось пожежу і чи прийде його рятувати? Це йому також було невідомо.

До свідомості Бадді одночасно дійшло дві речі: що в нього з рота тече кров — так швидко, що стало страшно, — і що йому дуже зимно. Якщо ніхто не прийде на поміч, він замерзне на смерть.

І знову його охопив страх. Понад силу він змусив себе сісти. І саме намагався вирішити, поповзти йому знову вгору й глянути на машину (так було гірше, не мати можливості її бачити), коли позирнув на замет. Дихання застрягло в горлі й зупинилося.

Там стояв якийсь чоловік.

От тільки не зовсім чоловік; мертвяк. Зогнилий мертвяк у зелених штанях. Він був без сорочки, але навколо почорнілого торса обвивався спинний корсет, весь у плямах зеленої цвілі. Крізь шкіру, напнуту на обличчя, проблискувала біла кістка.

— Кирдик тобі, гівняр, — пошепки прохарчала ця з’ява у світлі зірок.

Рештки самоконтролю покинули Бадді, і він заверещав — істерично, вибалушуючи очі. Довге волосся гротескним шоломом здійнялося довкола голови, його скривавленого, вимащеного сажею обличчя, бо кожна волосина стала сторч. Кров виливалася з рота струмочками й просочувала комір його парки; він спробував поповзти назад, знову впинаючись у сніг руками й ковзаючись сідницями, коли потвора рушила на нього. У неї не було очей. Її очі зникли, їх пожерли бозна-які звивисті гади, що копошилися в очницях. І сморід він чув теж, о Господи, він чув сморід, і тхнуло гнилими томатами, — так тхнула смерть.

Труп Роланда Д. Лебея простягнув до Бадді Реппертона розкладені руки й вишкірився.

Бадді закричав. Бадді завив. І раптом закляк, склавши губи літерою «О» повного й остаточного кінця, випнувши їх так, наче хотів поцілувати страховисько, що спотикливо брело до нього. Його руки вхопилися за лівий бік парки, дряпали її, чіплялись за неї понад серцем, бо його врешті простромив гострий уламок ребра. Він повалився на спину, ногами прооравши борозни в снігу, і фінальний видих вирвався назовні з ослаблого рота довгим білим струменем… неначе автомобільного вихлопу.

Почвара, яку він побачив угорі замету, блимнула й щезла. Слідів після неї не лишилося.

На дальньому боці двигун Крістіни переможно заревів під супровід вихлопів, і луна розійшлася нахмуреними й укритими снігом узвишшями Сквонтик-Гіллз, а потім повернулася.

На далекому краю озера Сквонтик, за якихось непевних десять миль, молодий чоловік, що вибрався покататися на лижах по перетятій місцевості у світлі зірок, почув цей звук і раптом спинився, стискаючи в руках лижні палиці й насторожено скинувши голову.

Ураз шкіра на спині в нього взялася сиротами, неначе по його могилі щойно промарширував гусак, і хоча він розумів, що то лише машина десь аж на протилежному березі (у безвітряні зимові ночі звук розлягався навкруги на великі віддалі), першим йому спало на думку те, що десь прокинувся доісторичний звір (величезний вовк чи, може, саблезубий тигр) і вистежив свою жертву, притиснувши її до землі.

Звук не повторився, і лижник подибав собі далі.

37 / Дарнелл мислить

Того вечора, коли Бадді Реппертон та його друзі здибалися у Квонтик-Гіллз із Крістіною, Вілл Дарнелл засидівся в гаражі довше, ніж до півночі. Того дня його емфізема розійшлася не на жарт. Коли було аж так погано, він боявся лягати, попри те, що взагалі любив поспати, як той ведмідь у барлозі.

Лікар сказав йому, що задихнутися уві сні для нього дуже малоймовірно, але з наближенням старості емфізема все щільніше стискала йому легені, і він дедалі більше цього страшився. Те, що його страх ірраціональний, нічого не міняло, анітрохи. І хоч до церкви будь-якої конфесії його нога не ступала з дванадцяти років — сорок дев’ять років тому! — він відчував нездорову цікавість до обставин, які склалися два з половиною місяці тому довкола смерті Папи Івана Павла І. Папа помер у ліжку, і знайшли його вже вранці. Мабуть, уже задубів. Саме цей момент невідступно переслідував Вілла. Мабуть, уже задубів.

Він заїхав у гараж о пів на десяту на своєму «крайслері-імперіалі» 1966 року, останньому авто, яким він планував володіти в житті. Приблизно в той самий час Бадді Реппертон помітив проблиски-близнюки далеких фар у дзеркалі заднього огляду.

Статки Вілла сягали понад два мільйони доларів, але гроші більше не давали йому великої втіхи, утім, як і раніше. Гроші вже навіть не здавалися повністю реальними. Ніщо не здавалося, крім емфіземи. Ця була відразливо справжньою, і Вілл радо відволікався на все, що дозволяло бодай ненадовго перестати про неї думати.

Проблема Арні Каннінґема — ось що відвертало його думки від емфіземи. Він підозрював, що саме через це й дозволив Каннінґему ошиватися в гаражі тоді, коли найсильніша чуйка кричала йому виставити малого з гаража, він чомусь небезпечний. З Каннінґемом і його відновленим плімутом ‘58-го року щось було не так. Відбувалося щось дуже дивне.

Того вечора малого не було; він з усім своїм шаховим клубом ЛСШ на три дні поїхав у Філадельфію, на осінній турнір північних штатів. Каннінґем з цього поглузував; він узагалі круто змінився й більше не був тим прищуватим підлітком з великими круглими очима, на якого наїхав був Бадді Реппертон, підлітком, якого Вілл одразу ж (хоч і помилково) записав у плаксії-слабаки, та ще й у латентні педики на додачу.

По-перше, він став цинічним.

Учора вдень він сказав Віллу в конторі, коли вони курили сигари (хлопець тепер їх теж полюбляв; чи в курсі про це його батьки, Вілл сумнівався), що він прогуляв уже стільки засідань шахового клубу, що за статутом його вже мали б виперти з організації. Слоусону, куратору-консультанту, було про це відомо, але він волів закривати на це очі, доки не відбудеться Турнір північних штатів.

— Я прогуляв більше зборів, ніж будь-хто, але я й граю краще, ніж будь-хто, і цей гівняр знає… — скривившись, Арні на мить узявся обома руками за поперек.

— Тобі б до лікаря сходити, хай подивиться, — зауважив Вілл.

Арні йому підморгнув, зненацька видавшись значно старшим за свій вік, що наближався до вісімнадцяти років.

— Мені, щоб розтягнути хребет, не треба нічого, крім доброго християнського йобу.

— То ти їдеш у Філадельфію? — Вілл був розчарований, попри те, що в Каннінґема назбиралося відгулів; це означало, що він на кілька ночей має поставити за головного Джиммі Сайкса, а Джиммі був такий тупий, що своєї сраки від морозива не відрізнить.

— Аякже. Не відмовлюся ж я від трьох днів яскравих вогнів, — сказав Арні. А побачивши, як скисло обличчя Вілла, широко всміхнувся. — Але ти не переживай. До Різдва залишилося вже зовсім нічого, усі твої постійні клієнти замість свічок запалювання й карбюраторних комплектів купують малечі іграшки. До наступного року тут буде затишшя, ти ж сам знаєш.

То, безперечно, була правда, але Віллу аж ніяк не потрібно було, щоб на це йому вказувала шмарката зелень.

— Поїдеш в Олбені, коли повернешся? — спитав Вілл.

Арні уважно на нього подивився.

— Коли?

— Та в ці вихідні.

— У суботу?

— Так.

— А що за діло?

— Поведеш мій «крайслер» в Олбені, ось що за діло, блядь. У Генрі Бака є чотирнадцять чистих уживаних тачок, яких йому кортить позбутися. Він каже, що вони чисті. Ти поїдеш на них подивишся. Я дам тобі банківський чек. Якщо вони нормальні, бери. А як підозрілі, то скажи йому, хай пиздує нахер зі своїми тачками.

— А з собою що я повезу?

Вілл подивився на нього довгим пильним поглядом.

— Очкуєш, Каннінґем?

— Ні. — Арні розчавив сигару наполовину недокуреною. І глянув на Вілла, наче захищаючись. — Мабуть, просто відчуваю, що з кожним разом халепа більшає. Кокс?

— Я скажу, хай Джиммі їде, — відрізав Вілл.

— Просто скажи, що це буде.

— Двісті пачок «Вінстона».

— Гаразд.

— Точно? Отак просто?

Арні розсміявся.

— Буде мені перепочинок від шахів.

Вілл припаркував «крайслер» у боксі, найближчому до контори, тому, на якому було фарбою написано «МІСТЕР ДАРНЕЛЛ. НЕ БЛОКУВАТИ!» Він вибрався з-за керма, грюкнув дверцятами, відсапуючись, силкуючись набрати повітря. Емфізема й так сиділа на його грудях, а цього вечора наче з собою ще й брата привела. Ні, він не лягатиме, і похрін, що там той козел-лікарчук сказав.

Джиммі Сайкс апатично водив туди-сюди великою мітлою. Джиммі був високий і довготелесий, двадцятип’ятирічний. Легка розумова відсталість робила його з вигляду молодшим років так на вісім. Волосся він почав зачісувати за модою п’ятдесятих, щоб бути схожим на Каннінґема, якого Джиммі ледь не боготворив. Окрім тихого вшшт-вшшт, з яким щетина мітли чиркала об поплямований мастилом бетон, у гаражі було тихо. І порожньо.

— А в нас тут сьогодні народу стіки, шо не проштовхнутися, га, Джиммі? — просипів Вілл.

Джиммі розглянувся навколо.

— Ні, сер, містере Дарнелл, тут нікого не було після того, як містер Гетч забрав свій «фейрлейн», а то було півгодини тому.

— Та жартую, — сказав Вілл, шкодуючи, що нема Каннінґема. Розмовляти з Джиммі було неможливо, він усе сприймав абсолютно буквально. Та все одно він, мабуть, покличе його на чашку кави, у яку хлюпне трохи «Курвуазьє» для смаку. Утрьох будуть. Він, Джиммі й емфізема. Або, оскільки емфізема того вечора притягла з собою брата, можна сказати, що вчотирьох. — А як ти дивишся на…

Раптом він увірвався на півслові, помітивши, що двадцятий бокс порожній. Крістіна зникла.

— Арні приходив? — спитав він.

— Арні? — тупо кліпаючи, повторив Джиммі.

— Арні, Арні Каннінґем, — роздратовано пояснив Вілл. — Ти багатьох Арні знаєш? Машини його нема.

Джиммі позирнув на двадцятий бокс і насупився.

— А. Ага.

Вілл усміхнувся.

— Розумника виперли з розумацького шахового турніру, ге?

— О, правда? — запитав Джиммі. — Ой-ой, це погано, ге?

Віллу так і хотілося схопити його й добряче струсонути, запотиличника відважити. Але він стримався. Він не буде сердитися; через це стане важче дихати, і зрештою доведеться накачувати легені огидною бридотою з аспіратора.

— То що він сказав, Джиммі? Що сказав, коли ти його бачив? — Але раптом Вілла охопила впевненість у тому, що Джиммі не бачив Арні.

Нарешті до Джиммі дійшло, куди хилить Вілл.

— А, я його не бачив. Бачив тільки, як Крістіна виїжджала. Яка ж вона лялечка, скажіть? Він так її поремонтував, це якась магія.

— Так, — сказав Вілл. — Магія. — Слівце, що вже спадало йому на думку у зв’язку з Крістіною. Зненацька він вирішив, що не кликатиме Джиммі на каву з бренді. І, не зводячи погляду з двадцятого боксу, сказав: — Джиммі, можеш іти додому.

— Ой, лишенько, містере Дарнелл, а ви ж казали, що я сьогодні можу шість годин відробити. А це після десятої буде.

— Я відмічу тебе після десятої.

Каламутні очі Джиммі аж проясніли від цієї несподіваної, майже нечуваної щедроти.

— Правда?

— Так, так, правда. Біжи собі, Джиммі, згода?

— Так, — кивнув Джиммі, подумавши, що вперше за п’ять чи шість років, відколи він працює у Вілла (йому важко було згадувати, скільки саме років минуло, хоча його мати все записувала; так само, як вона зберігала всі його папери для податкової), у старого буркотуна виник різдвяний настрій. Як у тому кіно про трьох духів. І, прикликаючи свого власного духа Різдва, Джиммі закричав: — Це дуже велике добро, любий друже!

Вілл скривився й шумно зайшов у свій кабінет. Увімкнув кавоварку й усівся за стіл, споглядаючи, як Джиммі прибирає мітлу, вимикає більшість ламп денного світла й натягає своє важке пальто.

Відкинувшись на спинку крісла, Вілл замислився.

Саме його мозок, зрештою, не давав йому загнутися всі ці роки, завдяки йому він був живим і завжди на крок попереду; із зовнішністю йому не пощастило, усе життя він був товстуном, і здоров’я завжди було жахливим. Слідом за скарлатиною, на яку він перехворів однієї весни, була легка форма поліомієліту; після цього права рука стала діяти лише на сімдесят відсотків. У юності його спіткав цілий букет фурункулів. Коли Віллові було сорок три, лікар знайшов у нього під пахвою велике пружне новоутворення. Воно виявилося доброякісним, але операція з видалення прикувала його до ліжка майже на ціле літо, і внаслідок цього з’явилися пролежні. Ще через рік він ледве не помер від двосторонньої пневмонії. Тепер от початкова стадія діабету й емфізема. Але його мозок завжди був здоровим живчиком, і саме завдяки мозку він тримався на крок попереду від усіх.

Тож він відхилився й думав про Арні. Каннінґем вразив його й прихилив до себе після того, як дав того дня відсіч Реппертону, — своєю подібністю до того колишнього підлітка, яким був сам Вілл Дарнелл. Звісно, Каннінґем не був хворобливим, зате був прищавим, цькованим, самотнім. Усе це також було притаманним юному Віллу Дарнеллу.

А ще в Каннінґема був розум.

Розум і та машина. Та химерна машина.

— Добраніч, містере Дарнелл, — погукав Джиммі. Він трохи задлявся біля дверей, а потім нерішуче додав: — Веселого Різдва.

Вілл махнув рукою на прощання. Джиммі пішов. Вілл важко підняв свою тушу з крісла, витяг з шафки для документів пляшку «Курвуазьє» й поставив її біля кавоварки. Потім знову сів. У голові вже цокала приблизна хронологія.

Серпень. Каннінґем привозить старе роздовбане корито, «плімут» 1958 року, і ставить його у двадцятому боксі. З вигляду воно здається знайомим. Бо так і є. Це «плімут» Роллі Лебея. І Арні цього не знає (та й не треба йому знати), але колись давно Роллі Лебей також катався час від часу в Олбені, чи Берлінґтон, чи Портсмут за дорученням Вілла Дарнелла… та тільки в ті давно минулі дні Вілл водив «кадилак» ‘54 року. Різні машини для транспортування, те саме подвійне дно в багажнику зі сховком для феєрверків, сигарет, бухла й травички. У ті часи Вілл ще й не чув про кокаїн. Але, на його здогад, про нього не чув ніхто, крім джазменів у Нью-Йорку.

Кінець серпня. Реппертон і Каннінґем зчепились, і Дарнелл викидає Реппертона з гаража. Реппертон йому насточортів, з його вічною бравадою й півнячими манерами. Він діймає клієнтуру, і попри те, що катається в Нью-Йорк і Нову Англію, коли це потрібно Віллу, він недбалий, а недбалий означає небезпечний. Він має схильність перевищувати ліміт швидкості в 55 миль, йому виписують штрафні талони. Бракувало ще, щоб якийсь доскіпливий коп запхав свого носа в багажник — і всі вони опиняться на лаві підсудних. Дарнелл не боїться сісти за ґрати, тільки не в Лібертівіллі, але картина складеться несприятлива. Були часи, коли він не надто переймався тим, як усе виглядатиме, але тепер він старший.

Вілл підвівся, налив собі кави й перехилив пляшку бренді — у ковпачок. Застиг ненадовго, поміркував і хлюпнув ще один ковпачок. Потім сів, витяг з нагрудної кишені сигару, обдивився її й закурив. Іди в сраку, емфіземо. Ось тобі.

Пахучий димок здіймався навколо нього, добра гаряча кава, приправлена бренді, парувала на столі. Дарнелл пильним поглядом подивився на свій затемнений тихий гараж і ще трохи подумав.

Вересень. Малий просить у нього наклейку про техогляд і дилерський номерний знак на прокат, щоб він міг повезти свою дівчину на футбольний матч. Дарнелл погоджується — чорт, та колись він збував ці талони по сім доларів, навіть не глянувши на тачку, до якої той талон приліплять. Та й до того ж, машина малого має товарний вигляд. Трохи пошарпана, та й досі дуже шумна, але загалом дуже навіть непогана, чорт забирай. Малий тямить у реставрації.

А це якось збіса дивно, чи не так, якщо подумати, що ніхто й ніколи не бачив, щоб він над нею працював.

А, так, якісь дрібнички. Поміняти лампочки в габаритних фарах. Шини нові поставити. Хлопець — не пентюх, у машинах петрає: якось Вілл сидів у своєму кріслі й спостерігав, як той міняє покриття заднього сидіння. Однак ніхто ніколи не бачив, щоб він міняв випускну систему, яка була геть вбита того дня, коли він уперше закотив свій «плімут» у гараж наприкінці минулого літа. І ніхто не бачив, щоб він щось із кузовом робив, хоча тіло «фурії», яке хворіло на запущену форму раку, коли малий його привіз, тепер виглядає як вишенька.

Дарнелл знав, що з цього приводу думає Джиммі Сайкс, бо одного разу він у нього питав. Джиммі думав, що всю серйозну роботу Арні робить уночі, після того, як усі підуть.

— Це дохріна нічної роботи, — уголос промовив Дарнелл, і раптом його тіло пройняв незбагненний дріж, який не могла розігнати навіть кава з бренді. Багато нічної роботи, авжеж. Певно, що так і було. Бо днями малий робив тільки те, що слухав музику ґрізерів^[123] на WDIL. А ще — безцільно тинявся гаражем.

— Я думаю, він усе найбільше робить по ночах, — казав Джиммі з простодушною вірою дитини, що пояснює, як Санта спускається комином або як зубна фея кладе четвертак їй під подушку. Вілл не вірив ні в Санту, ні в зубну фею, і також він не вірив у те, що Арні реставрував Крістіну по ночах.

Два інші факти неспокійно перекочувалися в його свідомості, як кулі для пулу, що шукають лузу, у якій можна буде затихнути.

Він знав, що Каннінґем багато водив свою машину по задньому подвір’ю до того, як на ній уже легально можна було їздити, це по-перше. Просто катався туди й назад вузькими доріжками між тисячами викинутих автомобілів на ділянці звалища завбільшки з квартал. Зі швидкістю п’ять миль на годину, кружляв і кружляв з настанням темряви, коли вже всі йшли додому, кружляв довкола великого крана з круглим електромагнітом і великого боксу давилки машин. Катався. Одного разу Дарнелл запитав його про це, і Арні відповів, що перевіряв коливання передніх коліс. Але малий ніхріна не вмів брехати. Ніхто ніколи не перевіряв коливання на п’яти милях на годину.

Ось що робив Каннінґем після того, як усі йшли по домівках. Такою була його нічна робота. Кататися на звалищі, снуючи собі шлях туди й назад між автомотлоху, змигуючи непевно фарами в поїдених іржею очницях.

А ще був одометр «плімута». Він відмотував назад. Каннінґем показав йому це з хитренькою усмішечкою. Він крутився назад з надзвичайно великою швидкістю. Арні сказав Віллу, що, за його спостереженнями, одометр відмотував п’ять миль на кожну подолану машиною милю. Вілла це відверто вразило. Він чув про підкручування одометрів у бізнесі з уживаними тачками, та й сам чимало з ними похімічив свого часу (поряд із набиванням трансмісій тирсою, щоб заглушити їхні передсмерті стогони, і засипанням коробок вівсянки в смертельно хворі радіатори, щоб тимчасово спинити протікання), але він ніколи не бачив, щоб одометр крутився назад сам по собі. Йому здавалося, що це неможливо. Але Арні лише всміхнувся дивною усмішечкою й назвав це глюком.

«Так, то глюк, еге ж, — подумав Вілл. — Охрініти який глюк».

Дві думки ліниво клацнули одна об одну й покотилися в протилежних напрямках.

Яка ж вона лялечка, скажіть? Він її так поремонтував, це якась магія.

Вілл не вірив у Санта-Клауса чи зубну фею, але не відкидав можливості, що на світі існує чимало дивного й непоясненного. Людина з практичним розумом визнавала це й за нагоди використовувала. Один друг Вілла, який жив у Лос-Анджелесі, стверджував, що перед великим землетрусом 1967-го бачив привид своєї дружини, і у Вілла не було жодної причини сумніватися в його словах (хоча якби друг мав з цього якийсь зиск, він би йому нітрохи не повірив). Інший друг, Квент Янґермен, сказав, що бачив свого давно померлого батька, який стояв у ногах його лікарняного ліжка після того, як Квент, сталевар, пережив страшне падіння з четвертого поверху будинку, який споруджували на Вуд-стрит.

Такі історії Вілл час від часу чув усе своє життя, як, поза сумнівом, і більшість людей. І, мабуть, як більшість мислячих людей, відкладав їх у відкриту папку, ані вірячи, ані не вірячи, якщо оповідач історії не був явним психом. Він відкладав їх у відкриту папку, бо ніхто не знав, звідки люди приходять, коли народжуються, і ніхто не знав, куди вони йдуть після смерті, і жодні священики унітарних церков і утверджені у вірі прославляльники Ісуса, і Папи, і саєнтологи світу не змогли б переконати Вілла в протилежному. Якщо деякі люди схибнулися на цій темі, то це далеко не означало, що вони щось знають. Він клав таке у ту відкриту папку, бо з ним ніколи не відбувалося нічого по-справжньому непоясненного.

Крім, мабуть, того, що відбувалося зараз.

Листопад. Реппертон і його добрі друзяки в гівно розбили машину Каннінґема в аеропорту. Коли її привозять на евакуаторі, вона виглядає так, наче її всю обісрав Зелений велетень^[124]. Дарнелл дивиться на неї й думає: «Вона вже ніколи не бігатиме. Це кінець; вона більше ні фута не проїде». Наприкінці місяця на Дж-Ф-К-драйв гине малий Велч.

Грудень. До них приходить рознюхувати детектив із поліції штату. Джанкінс. Одного дня він приходить рознюхувати й розмовляє з Каннінґемом; а потім приходить рознюхувати того дня, коли Каннінґема нема в гаражі, і хоче взнати, чому малий бреше про те, якої шкоди завдали його «плімуту» Реппертон і його гівняна команда (до якої входив і покійний та ніким не оплакуваний Пітер «Канючі» Велч). «Чому ви розмовляєте зі мною? — запитує в нього Дарнелл, свистячи й кашляючи в хмарі сигарного диму. — З ним говоріть, це його сраний “плімут”, не мій. Я тут просто гаражем керую, щоб роботяги могли ремонтувати свої машини й добувати хліб для своїх рідних».

Джанкінс терпляче слухає цю балаканину. Він знає, що Вілл Дарнелл займається не тільки своїм гаражем-автомайстернею та звалищем старих авто, що в нього дохріна інших занять, але Дарнелл знає, що він знає, тож усе окей.

Джанкінс підкурює сигарету й каже:

«Я розмовляю з вами, бо з хлопцем я вже говорив, він не признається. Мені здавалося, що він от-от щось скаже; було відчуття, ніби він чогось до позеленіння боїться. Та потім він закрився й ні чорта мені не сказав».

«Якщо думаєте, що то Арні переїхав Велча, так і скажіть», — каже Джанкінс.

«Не думаю, — відповідає Джанкінс. — Його батьки кажуть, що він удома спав, та й не схоже на те, що вони брешуть, аби його прикрити. Але Велч був серед тих, хто знищував його машину, ми в цьому переконані, і я впевнений, що він бреше про важкість пошкоджень, та я не знаю чому, і це мене бісить».

«Шкода», — відказує Дарнелл без крихти співчуття.

«Містере Дарнелл, то наскільки важкими були пошкодження? — запитує Джанкінс. — Розкажіть мені ви».

І Дарнелл бреше, вперше й востаннє за час розмови з Джанкінсом: «Та я особливо й не помітив».

Але насправді він помітив, ще й як, і розуміє, чому Арні про це бреше, намагається применшити, і цей коп теж би зрозумів, якби не було так очевидно, що він не бачить у себе під носом. Каннінґем бреше тому, що пошкодження були страхітливими, пошкодження були набагато гіршими, ніж цей штатський нишпорка може собі уявити; ті відморозки не просто потрощили той 58-й «плімут», вони його прикінчили. Каннінґем бреше тому, що ніхто не бачив, щоб він особливо щось робив увесь той тиждень після того, як евакуатор притягнув Крістіну назад у двадцятий бокс, але машина тепер була практично як новенька — навіть краща, ніж раніше.

Каннінґем збрехав копу тому, що це було неймовірно.

— Неймовірно, — сказав Вілл уголос і допив каву. Подивився на телефон, простягнув до нього руку, але потім прибрав. Йому треба було зробити дзвінок, але, можливо, краще було спершу додумати свою думку — розкласти все по поличках.

Сам він був єдиним (крім Каннінґема), хто міг оцінити неймовірність усього, що відбувалося: повну й цілковиту регенерацію машини. Джиммі був слабкий на голову, а інші чоловіки приходили та йшли, то була не постійна клієнтура. І все ж дехто відзначав, що Каннінґем попрацював просто фантастично; багато з тих хлопців, які ремонтували свої залізяки на колесах протягом того листопадового тижня, вимовили слово «неймовірно», і в декількох був при цьому стривожений вигляд. Джонні Помбертон, який купував і продавав уживані вантажівки, намагався привести в робочий стан стару чортопхайку, яку він купив того тижня. Джонні знав машини й вантажівки краще за будь-кого в Лібертівіллі, а може, навіть і в усій Пенсильванії. Він чесно й прямцем сказав Віллові, що він у це не вірить. «Це якесь вуду», — сказав Джонні Помбертон і розсміявся, без гумору, невесело. Вілл просто сидів, вдаючи чемну зацікавленість, і за секунду-дві старий похитав головою й пішов собі.

Сидячи у своєму кабінеті й споглядаючи гараж, що поринув у моторошну мовчанку на ці кілька тижнів затишшя перед Різдвом, Вілл подумав (і вже не вперше), що більшість людей вірять усьому, що відбувається просто перед їхніми очима. У дуже реальному розумінні не існувало нічого надприродного, нічого аномального; що траплялося, те траплялося, та й край.

Джиммі Сайкс: Якась магія.

Джанкінс: Він бреше, але хай мені грець, якщо я знаю причину.

Вілл відчинив шухляду письмового стола, втискаючи пузо, і знайшов свій нотатник за 1978 рік. Прогортавши його, відшукав запис своїм карлючним почерком: «Каннінґем. Шаховий турнір. Філлі Шератон 11–13 груд.».

Він набрав номер довідкової, отримав номер готелю й зробив дзвінок. Та не надто здивувався, коли серце пришвидшило свій біг, поки лунали гудки й адміністратор готелю підняв слухавку.

Якась магія.

— Алло, готель «Філадельфія-Шератон».

— Алло, — мовив Вілл. — У вас там шаховий турнір проходить, зда…

— Північних штатів, так, сер, — перебив адміністратор. Судячи з голосу, спритний і нестерпно молодий.

— Я з Лібертівілля дзвоню, що в Пенсильванії, — сказав Вілл. — У вас там поселився учень ЛСШ, якого звуть Арні Каннінґем. Він із тих дітлахів, що в турнірі участь беруть. Я б хотів з ним поговорити, якщо він є.

— Секундочку, сер, я подивлюся.

Клац. Вілла перевели в режим очікування. Він відкинувся на своє поворотне крісло й сидів так, здавалося, цілу вічність, хоча червона секундна стрілка оббігла циферблат усього один раз. «Його там не буде, а якщо буде, я з’їм свій…»

— Алло?

Голос був молодий, нашорошено-обережний і, поза сумнівом, каннінґемський. У Вілла Дарнелла наче щось упало в шлунку, але на голосі це ніяк не позначилося; занадто вже старий він був.

— Здоров був, Каннінґем, — сказав він. — Це Дарнелл.

— Вілл?

— Ага.

— Що поробляєш, Вілл?

— А ти як там, малий?

— Учора виграв, сьогодні нічия. Дурна гра. Ніяк не міг зосередитися. То що там у вас?

Так, то був Каннінґем — він, поза всіляким сумнівом.

Дзвонити комусь, не маючи напоготові «легенди», для Вілла тепер було те саме, що вийти з дому без трусів, тож він без затримки сказав:

— Синку, ти там маєш олівець?

— Так.

— На Норт-Брод-стрит є точка, «Об’єднані автозапчастини» зветься. Зможеш туди підскочити й глянути, що в них за шини?

— Відновлені? — спитав Арні.

— Нові.

— Авжеж, я можу зайти. Завтра вдень у мене вільний час від полудня до третьої.

— Було б добре. Спитай там Роя Мастанґерру і скажи, що від мене.

— Назвіть по буквах.

Вілл промовив прізвище по літерах.

— Більше нічого?

— Ага… а ще я розраховую, що тобі надеруть там задницю гарненько.

— Губу закатайте, — розсміявся Арні. Вілл попрощався й повісив слухавку.

Сумнівів у тому, що то був він, не лишалося. Каннінґем того вечора був у Філадельфії, а відстань до Філадельфії сягала трьохсот миль.

Кому він міг дати запасні ключі?

Малому Ґілдеру.

Звичайно! От тільки малий Ґілдер лежав у лікарні.

Своїй дівчині.

Але в неї не було водійських прав і навіть дозволу. Арні сам казав.

Комусь іншому.

А не було нікого іншого. Каннінґем не спілкувався тісно ні з ким, крім самого Вілла, а він прекрасно знав, чорт забирай, що запасних ключів той йому не давав.

Якась магія.

Холера.

Вілл знову відхилився на спинку крісла й закурив сигару. Коли вона розгорілась, а охайно зрізаний кінчик лежав у попільничці, він задивився на димок і розмірковував. Але нічого не спадало на думку. Каннінґем був у Філадельфії, поїхав він шкільним автобусом, проте його машина десь зникла. Джиммі Сайкс бачив, як вона виїжджала, але не бачив, хто сидів за кермом. І що це все могло значити? Який напрошувався висновок?

Поступово його розум повернув в інше русло. Він згадав свої шкільні часи, випускний рік, коли йому дали головну роль у виставі. Він мав зіграти священика, якого доводить до суїциду пристрасть до Сейді Томпсон, дівчини, яку він твердо постановив собі спасти. Він зірвав бурхливі оплески. Один-єдиний момент слави за всі роки навчання в старшій школі, позбавлені спортивних і академічних тріумфів, і, можливо, найяскравіша мить його юності. Його батько був п’яничкою, мати — ломовою конякою, а єдиний брат — пройдисвітом, чий власний єдиний момент слави настав десь у Німеччині, а єдиними аплодисментами був рівномірний гуркіт німецьких 88-х.

Він згадував єдину свою дівчину, бліду білявку Ванду Гаскінз, чиї білі щоки вкривав розсип веснянок, що під серпневим сонцем прикро буяв рясним цвітом. Вони майже напевно побралися б — Ванда була однією з чотирьох дівчат, з якими насправді трахався Вілл Дарнелл (повій він із цього переліку усунув). І вона ж напевно була єдиною, кого він у житті кохав (звісно, якщо припускати, що така річ, як кохання, узагалі існує — а, як і у випадку з надприродними явищами, про які він іноді чув, але яких ніколи не бачив на власні очі, він міг сумніватися в його існуванні, не спростовуючи його), але її батько служив у війську, і Ванда була дитиною військового. Коли їй було п’ятнадцять — приблизно за рік до того містичного переходу влади з рук дорослих до рук дітей — вона з сім’єю переїхала до Вічіти, і на тому все скінчилося.

Вона фарбувалась якоюсь особливою губною помадою, і в те давно минуле літо 1934-го вона своїм смаком нагадувала полуниці, принаймні так думав Вілл Дарнелл, тоді ще досить худорлявий, ясноокий, амбітний і молодий. Від того смаку ліва рука тягнулася посеред ночі до ерегованого й сповненого бажання члена… і ще до того, як Ванда Гаскінз здалася, вони танцювали той солодкий особливий танець у снах Вілла Дарнелла. У його вузькому дитячому ліжку, закороткому для вирослих ніг, вони танцювали.

І згадуючи тепер той танець, Вілл перестав думати й почав мріяти, а переставши мріяти, знову затанцював.

Від сну, який так і не став глибоким і міцним, він прокинувся за якихось три години; прокинувся, бо задеренчали, відчиняючись, великі гаражні ворота й над ними загорілося світло — не денна лампа, а сліпучо-яскрава 200-ватна.

Вілл похапцем підняв спинку крісла. Черевики стукнулися об килимок під столом (на ньому опуклими гумовими літерами було написано по діагоналі «БАРДАЛ»^[125]), і до тями його швидко привело не так щось інше, як голки в ногах.

Через увесь гараж до двадцятого боксу повільно проїхала Крістіна — і ковзнула всередину.

Вілл, дотепер не переконаний, що вже не спить, споглядав її з дивною відсутністю хвилювання, притаманною, мабуть, лише тим, кого щойно вирвали зі сну. Він сидів рівно за своїм столом, поклавши руки — свинячі окости на брудну списану карлючками промокашку, і споглядав її.

Двигун розігнався один раз. Двічі. Блискуча нова вихлопна труба стрельнула синім димком.

Мотор заглух.

Вілл сидів непорушно.

Його двері були зачинені, але між конторою і довгастим, хлівоподібним приміщенням гаража завжди був увімкнений інтерком. Завдяки тому самому інтеркому він почув, як починається сварка між Каннінґемом і Реппертоном, ще тоді, у серпні. Тепер же з гучномовця інтеркому долинало рівномірне цокання металу, поки холонув двигун. І більше Вілл нічого не чув.

З Крістіни ніхто не виходив, бо в ній нікого не було.

Усяке таке він відкладав у відкриту папку, бо з ним ніколи не траплялося нічого непоясненного… от тільки, можливо, щось подібне відбувалося саме зараз.

Він бачив, як вона перетнула бетонну підлогу, прямуючи до двадцятого боксу, і автоматичні двері постукотіли додолу, зачиняючись за нею й залишаючи надворі холодну грудневу ніч. А експерти, які б згодом вивчали цей випадок, могли сказати: «Свідок задрімав, а потім заснув, це він визнає, і йому снилося… те, що, за його твердженням, він бачив, було, вочевидь, не більше й не менше, ніж продовженням сну, зовнішнім стимулом, що спричинив суб’єктивний ряд спонтанних сновидних образів…»

Так, вони могли таке сказати, так само, як Вілл міг бачити сни про танець із п’ятнадцятирічною Вандою Гаскінз… але в реальності існував розважливий чоловік віком шістдесят один рік, чоловік, який уже давно позбувся всіх залишків романтичних уявлень.

І він бачив, як Каннінґемів 58-й прослизнув через увесь гараж порожнім, і кермо в ньому крутилося само, коли машина пірнула у свій звичний бокс. Він бачив, як згасли передні фари, і чув, як затихає восьмициліндровий двигун.

Тепер же, почуваючись так, ніби в усьому тілі не було кісток, Вілл підвівся, нерішуче постояв на місці, підійшов до дверей свого кабінету, знову повагався й тільки тоді відчинив. Він вийшов і рушив уздовж рядів автомобілів, припаркованих у похилому положенні, до двадцятого боксу. Звук його кроків відлунював за спиною і згасав у загадковій тиші.

Він зупинився біля машини, її розкішного двоколірного кузова, червоно-білого. Фарба була густонасиченою, виразною й бездоганною, без найменших щербинок чи ледь помітних цяток іржі. Чисте й абсолютно ціле скло не мало на собі навіть крихітної подряпини від камінця, що зачепив його випадково.

Єдиним звуком тепер було повільне скрапування талого снігу з переднього та заднього бамперів.

Вілл торкнувся капота. Теплий.

Він натиснув на ручку дверцят водія, і ті вільно відчинилися. З салону виплив аромат нової шкіри, нового пластику, нового хрому — от тільки під ним вчувався інший, значно неприємніший запах. Земляний. Вілл глибоко вдихнув, але не зміг визначити його джерело. Йому подумалося про стару ріпу в старому погребі його батька, і ніс зморщився.

Він нахилився вперед. У запалюванні не було ключів. Одометр показував 52 107,8.

Зненацька порожній отвір для ключа запалювання в приладовій панелі крутнувся, чорна щілина сама по собі перемістилася з позначки «АКС» до «СТАРТ». Гарячий двигун завівся миттєво й рівномірно загуркотів, сповнений вдоволеної високооктанової сили.

Віллове серце зашпорталося в грудях. Дихання зупинилося. Шумно й судомно хапаючи ротом повітря, він поспішив до себе в кабінет, щоб пошукати в одній із горішніх шухляд стола аспіратор. Його дихання, слабке й немічне, стогнало, мов зимовий вітер під вхідними дверима. Обличчя набуло барви старого воску. Пальці впиналися в пухку плоть горла й безупинно тягли.

Крістінин двигун знову вимкнувся.

Більше ні звуку, крім цокання й клацання металу, що холонув.

Вілл знайшов свій аспіратор, засадив його собі глибоко в горло, натиснув на кнопку і вдихнув. Мало-помалу відчуття, ніби на груди тисне тачка зі шлакобетонними блоками, розсіялося. Він всівся в поворотне крісло і вдячно послухав цілком здорові та очікувані скарги протесту від його пружин. І затулив на мить обличчя м’ясистими руками.

Нічого насправді непоясненного… дотепер.

Він бачив.

Тією машиною ніхто не керував. Вона приїхала порожня, пахнучи ніби гнилою ріпою.

Однак, навіть попри увесь пережитий страх, практичний розум Вілла почав крутитися й підкидати йому думки про те, як би його використати новонабуті знання на власну користь.

38 / Розриваючи зв’язки

Вигорілий кістяк «камаро» Бадді Реппертона знайшов ближче до вечора в середу парковий рейнджер. Старенька жіночка, що жила зі своїм чоловіком у крихітному містечку Аппер-Сквонтик, зателефонувала на рейнджерську станцію на озерному боці парку. Її сильно мучив артрит, і, бувало, вона не могла спати. Минулого вечора їй здалося, що вона побачила, як біля південних воріт парку спалахнуло полум’я. О котрій це було? На її думку, десь приблизно о чверть на одинадцяту, бо вона дивилася вівторкове кіно на каналі «Сі-Бі-Ес», і ще навіть половини фільму не минуло.

У четвер на першій сторінці лібертівілльської газети «Кістоун» з’явилося репортерське фото згорілої машини, під заголовком, що проголошував: «ТРОЄ ЛЮДЕЙ ЗАГИНУЛО В АВТОМОБІЛЬНІЙ АВАРІЇ В НАЦІОНАЛЬНОМУ ПАРКУ СКВОНТИК-ГІЛЛЗ». За інформацією процитованого джерела в поліції штату, «одним з чинників міг стати алкоголь» — офіційно непрозорий спосіб повідомити, що серед руїн було знайдено потрощені рештки більш ніж півдюжини пляшок соку з вином, який продають під маркою «Техаська викрутка».

Особливо важко сприйняли новину в Лібертівілльській старшій школі; молодь завжди мала великі труднощі з усвідомленням неприємної інформації про власну смертність. А сезон святкових канікул, імовірно, тільки погіршував справу.

Арні Каннінґема звістка загнала в страшну депресію. І перелякала. Спершу Канючі, тепер Бадді, Річі Трелоні й Боббі Стентон. Боббі Стентон, гівнючок з дев’ятого класу, про якого Арні ніколи не чув… що цей малий гівнючок робив у компанії таких гоблінів, як Бадді Реппертон і Річі Трелоні? Хіба він не знав, що це ніби зайти в печеру до тигрів, коли зі зброї в тебе є лише водяний пістолет. Здавалося незбагненно важкою справою повірити у версію чуток — про те, що Бадді з друзяками налигалися на баскетбольному матчі, а потім поїхали кататися й накачуватися далі, і от що з цього вийшло.

Він ніяк не міг позбутися відчуття, що він якимось чином причетний.

Після останньої суперечки Лі перестала з ним розмовляти. Арні їй не дзвонив — частково від гордості, частково від сорому, а ще частково — від бажання, щоб вона зателефонувала йому перша й усе стало таким, як раніше… до того.

«До чого? — пошепки спитала в нього свідомість. — Ну, до того, як вона ледь не вдавилася на смерть у твоїй машині, це по-перше. До того, як ти хотів відправити в нокаут хлопця, що її врятував».

Але вона хотіла, щоб він продав Крістіну. А це було просто неможливо… чи не так? Як він міг таке зробити, коли стільки часу, і зусиль, і крові, і — так, правда — навіть сліз було в неї вкладено?

Він більше не хотів знову й знову прокручувати в голові цю стару жуйку. Коли продзеленчав останній дзвоник того позірно нескінченного четверга, він пішов — мало не побіг — на студентську автостоянку й пірнув у Крістіну.

А потім сидів за кермом і дихав довгими схлипами, дивлячись, як кружляють і опадають на яскравий капот перші сніжинки післяполуденної віхоли. Він пошукав у кишені ключі й завів Крістіну. Двигун упевнено захурчав, і Арні рушив, зминаючи шинами твердий сніг. Усе-таки, мабуть, доведеться поставити зимову гуму, але, правду кажучи, Крістіна її наче й не потребувала. Зчеплення з дорогою в неї було кращим, ніж у будь-якої машини, за кермом якої він був у своєму житті.

Намацавши ручку радіо, він увімкнув WDIL. Шеб Вулі^[127] співав «Фіолетового людожера», і це врешті змусило його заусміхатися.

Від самого сидіння за кермом Крістіни, відчуття контролю, усе навколо ніби покращувалося. Здавалося, що все можна вирішити й упорядкувати. Звістка про Реппертона, Трелоні й малого гівняра, які так невдало для себе порозважалися, стала, звичайно, величезним шоком, а після прикрощів кінця літа й цієї осені цілком природно було, що він почувався трохи винним. Але він у той час був у Філадельфії, отак просто. Він ніяк не був з цим пов’язаний; то було неможливо.

Просто в нього взагалі настрій був нульовий. Денніс лежав у лікарні. Лі поводилася по-дурному — неначе то машина взяла й запхала шматок гамбургера їй у горлянку, бо в неї зненацька виросли руки, Господи Боже. А ще сьогодні він вийшов з шахового клубу.

Найгіршою в цьому, напевно, була реакція містера Слоусона, їхнього куратора. Він просто погодився з його рішенням і навіть не пробував переконати не робити цього. Арні йому наплів із три мішки гречаної вовни про те, як у нього мало часу і як йому доведеться просто відмовитися від якоїсь позакласної діяльності, а містер Слоусон просто кивнув і сказав: «Добре, Арні, якщо передумаєш — ми в тридцятому кабінеті». Він подивився на Арні своїми вицвілими блакитними очима, збільшеними крізь скельця окулярів до розміру огидних варених яєць, і в них щось читалося — докір?

Можливо. Але той дядько навіть не намагався його відмовити — ось у чому притичина. Він міг хоча б спробувати, бо Арні був найкращим учасником шахового клубу ЛСШ, і Слоусон це знав. Якби він спробував, то, може, Арні б і змінив думку. Насправді в нього з’явилося більше вільного часу, тепер, коли Крістіна була… була…

Що?

Ну, знову полагоджена. Якби містер Слоусон сказав щось типу: «Слухай, Арні, ти не поспішай, гарненько все обдумай, ти нам дуже потрібен…» Якби він щось таке сказав, то чого б і не передумати? Але ж ні. Просто «якщо передумаєш — ми будемо в тридцятому кабінеті», і бла-бла, і тиць-миць, сучий гівняр, як і всі вони. Не його вина, що ЛСШ вилетіла з турніру в напівфіналі, перед тим він виграв чотири матчі і виборов би перемогу й у фіналі, якби тільки мав шанс. Це через тих гівнярів Баррі Кволсона та Майка Гікса вони все просрали; обидва грали в шахи так, наче думали, що Руй Лопес^[128] — це якийсь новий газований напій…

Він зняв обгортку й фольгу з пластинки жуйки, склав її навпіл у роті, скатав у кульку обгортку і з точною акуратністю викинув у пакет для сміття, що звисав з Крістіниної попільнички. «Прямо малому недоноску в сраку», — пробурмотів він і вишкірився. Посмішка та була жорстка й непоступлива. Його очі неспокійно бігали з боку в бік, недовірливо оглядаючи світ, сповнений схибнутих водіїв, тупих пішоходів і всезагального ідіотизму.

Арні безцільно катався Лібертівіллем, і його думки крутилися по цьому злегка параноїдальному й гіркотно-втішному колу. З радіо лився потік золотих старих хітів, і того дня всі вони, здавалося, були інструменталками — «Бунтівник», «Дикі вихідні», «Телстар», джунглева «Підлітковий удар» Сенді Нельсона і «Гуркіт» Лінка Рея^[129], найкласніша з-поміж них усіх. Спина нила, але стерпно. Ненадовго засніжило сильніше, бо напливла темно-сіра хмара снігу. Він увімкнув передні фари, і майже одразу снігопад ущух і хмари розійшлися, пропускаючи крізь свої ґрати далеке й холодно-прекрасне зимове сонце пізнього пообіддя.

Він катався.

А коли випірнув зі своїх думок (тепер про те, що Бадді Реппертона спіткав цілком очікуваний кінець), то шоковано усвідомив, що вже майже чверть на шосту — і темно. Ліворуч показалася піцерія Джино, у темряві мерехтіли зелені неонові листочки конюшини. Арні зупинився біля тротуару й вийшов. Та вже пішов через дорогу, коли зрозумів, що ключі залишилися в запалюванні Крістіни.

Він нахилився, щоб їх витягти… і раптом у ніздрі вдарив важкий дух, той запах, про який йому казала Лі, запах, існування якого він заперечував.

Тепер він був — неначе з’явився, коли він полишив машину: густий, гнилий, м’ясний сморід, від якого засльозилися очі й стислося горло. Він вихопив ключі й подивився на Крістіну з відчуттям, що наближалося до жаху.

Арні, був запах. Жахливий, гнилий сморід. Ти розумієш, про що я говорю.

Ні. Ані найменшої гадки не маю. Тобі ввижається.

Проте якщо ввижалося їй, то ввижалося і йому.

Арні круто розвернувся й припустив через дорогу до Джино так, неначе за ним гнався сам диявол.

Уже всередині він замовив піцу, якої насправді не хотів, обміняв кілька четвертаків на десятицентовики й зачинився в телефонній будці біля музичного автомата. Той саме бухкав якоюсь сучасною пісенькою, якої Арні дотепер не чув.

Спершу він зателефонував додому. Відповів батько, дивним безбарвним тоном — Арні ще ніколи не чув у нього такого голосу, і його тривога тільки посилилася. Батько говорив як містер Слоусон. Пообіддя й вечір того четверга поволі забарвлювалися в багрянисті відтінки нічного жахіття. За скляними стінами будки сновидно пропливали чиїсь обличчя, схожі на надувні кульки без ниток, яким хтось домалював нашвидкуруч обличчя — Господь потрудився «Магічним маркером».

«Гівнярі, — подумав він без жодного видимого зв’язку. — Гівнярі всі вони».

— Привіт, тату, — непевно промовив він. — Слухай, я тут… трохи втратив лік часу, вибач.

— Та нічого, — відказав Майкл. Його голос нагадував дзижчання, і Арні відчув, що неспокій потроху переростає в переляк. — Де ти, в гаражі?

— Ні… е-е, у Джино. Піцерія Джино. Тату, ти як? У тебе дивний голос.

— Я в порядку, — мовив Майкл. — Щойно викинув твою вечерю в смітник, твоя мати знову плаче нагорі, а ти піцу їси. Я в порядку. То як, Арні, насолоджуєшся поїздкою на машині?

Арні напружив горло, але звідти не вирвалося ні звуку.

— Тату, — зрештою вичавив із себе він. — По-моєму, це не дуже справедливо.

— По-моєму, мене більше не цікавить, що по-твоєму справедливо, а що по-твоєму несправедливо, — сказав Майкл. — Спочатку твою поведінку ще так-сяк можна було виправдати. Але за останній місяць чи десь так ти перетворився на людину, якої я зовсім не розумію, і відбувається щось таке, що я ще менше розумію. Твоя мати теж цього не розуміє, але відчуває, і їй це завдає величезного болю. Я знаю, що частково вона сама накликала на себе цей біль, але я сумніваюся, що від цього легше.

— Тату, я просто не помітив, як проминув час! — закричав Арні. — Перестань робити з мухи слона!

— Ти безцільно катався на машині?

— Так, але…

— Я помітив, що це зазвичай стається саме тоді, — сказав Майкл. — Ти ночувати прийдеш?

— Так, рано, — сказав Арні й облизнув губи. — Я просто хочу заскочити в гараж, треба взяти деяку інформацію, про яку мене просив Вілл, поки я був у Філадельфії.

— Це мене теж не надто цікавить, даруй, — озвався Майкл. Голос у нього досі був увічливий, від нього віяло холодом і відстороненістю.

— А, — дуже тихо мовив Арні. Йому стало дуже страшно, він ледве не тремтів.

— Арні?

— Що? — майже прошепотів Арні.

— Що все-таки відбувається?

— Я не розумію, про що ти.

— Я тебе прошу. Той детектив приходив до мене в офіс. До Реджини теж навідувався. Дуже її засмутив. Думаю, він ненавмисне, але…

— І що йому цього разу? — розлючено спитав Арні. — Цьому уйобку, що він знов хоче? Та я…

— Ти що?

— Нічого, — він проковтнув, здавалося, кавалок пилу. — Що йому було треба цього разу?

— Реппертон, — відповів батько. — Реппертон і ті двоє інших хлопців. А ти думав, що? Геополітична ситуація в Бразилії?

— Реппертон потрапив в аварію, — сказав Арні. — Заради Бога, чому він приходив розпитувати вас із мамою про аварію?

— Не знаю, — Майкл Каннінґем помовчав. — А ти знаєш?

— Звідки? — прокричав Арні. — Я був у Філадельфії, як я міг щось про це знати? Я грав у шахи, а не в… не в… не в щось інше, — насилу закінчив він.

— Ще раз питаю. Арні, щось відбувається?

Він згадав той запах: густий гнилий сморід. Лі задихалася, вгороджуючи пальці собі в горло, синіючи. Він намагався постукати її по спині, бо так робили, коли хтось вдавиться, прийом Гаймліха ще не було винайдено, і крім того, так усе мало закінчитися, тільки не в його машині… на узбіччі… в його обіймах…

Він заплющив очі, і весь світ неначе похилився й нудотно закружляв.

— Арні?

— Нічого не відбувається, — процідив він крізь щільно зімкнуті зуби, не розплющуючи очей. — Нічого, крім того, що купа народу хоче витрусити з мене душу, бо я нарешті знайшов щось для себе і все сам зробив.

— Гаразд, — мовив його батько, і той його безбарвний голос знову налякав Арні, бо нагадав містера Слоусона. — Якщо ти схочеш про це поговорити, знай, що я поряд. Я завжди був поряд, хоча, може, я не завжди давав це чітко зрозуміти. Арні, обов’язково поцілуй маму, коли прийдеш.

— Ага, добре. Слухай, Май…

Клац.

Він стояв у будці, тупо слухаючи звук повної порожнечі. Батька від’єднало. У трубці навіть гудка не було, бо то була дурнувата срана… телефонна будка.

Він засунув руку в кишеню й розклав свій дріб’язок на металевій поличці, де його легко було роздивитися. Узяв десятицентовик, мало не впустив, та нарешті зумів проштовхнути в проріз. Його нудило, було жарко. Він почувався так, ніби від нього відмовилися.

З пам’яті він набрав номер Лі.

Місіс Кебот, узявши трубку, одразу ж упізнала його голос. Її приємний й доволі сексуальний по телефону голос («підійди-до-мене-зачарований-незнайомцю») одразу ж пожорсткішав. «Ти, Арні, мав свій останній шанс, — наче промовляв той голос, — і проциндрив його».

— Вона не хоче з тобою говорити й не хоче тебе бачити, — сказала мати.

— Місіс Кебот, будь ласка, можна мені просто…

— Я думаю, ти й без того достатньо зробив, — холодно відказала місіс Кебот. — Вона того вечора прийшла додому в сльозах, і відтоді плаче. У неї були якісь… проблеми, пов’язані з тобою, останнього разу, коли ви ходили на побачення, і я молюся тільки, щоб це не було те, про що я думаю. Я…

Арні відчув, як у нього всередині пухиряться бульбашки істеричного сміху. Лі мало не вдавилася на смерть гамбургером, а її мати переживає, що Арні намагався її зґвалтувати.

— Місіс Кебот, мені потрібно з нею поговорити.

— Навряд.

Він намагався придумати щось інше, якийсь інакший спосіб обійти дракона біля воріт. Сам собі він трохи нагадував комівояжера, який продає щітки «Фуллер» і всіляко намагається проникнути в дім, щоб поговорити з хазяйкою. Але язик не слухався. Хріновий би з нього вийшов продавець. Зараз знову мало пролунати те жорстке клацання, а після нього — рівна тиша.

А тоді він почув, як трубка телефону переходить з рук у руки. Місіс Кебот палко запротестувала, Лі сказала щось у відповідь, він не розібрав, що саме, бо слова долинали приглушено. А тоді голос Лі промовив:

— Арні?

— Привіт, — сказав він. — Лі, я просто хотів подзвонити й сказати, як я шкодую про те, що…

— Так, — перебила Лі, — я знаю, що ти шкодуєш, і приймаю твої вибачення, Арні. Але я не буду… я не можу більше з тобою зустрічатися. Якщо все не зміниться.

— Попроси про щось легше, — прошепотів він.

— Це все, що я… — її голос порізкішав, трохи віддалився від телефону. — Мам, будь ласка, перестань наді мною нависати! — Її мати проказала щось роздратовано, повисла пауза, а потім знову озвався тихий голос Лі. — Це все, що я можу сказати, Арні. Я знаю, що це звучить як маячня, але я досі вважаю, що тієї ночі твоя машина намагалася мене вбити. Я не знаю, як таке взагалі могло бути, але хоч як я намагаюся це все осмислити розумом, однаково бачу, що саме так усе й було. Я знаю, що так і було. Вона тебе полонила, так?

— Лі, вибач, але це, блядь, просто тупо. Це машина! По буквах назвати зможеш? М-А-Ш-И-Н-А, машина! Нема нічого…

— Так, — сказала вона, вже голосом, у якому бриніли сльози. — Вона тебе полонила, тримає, і я думаю, що ніхто не зможе тебе звільнити з цього полону, крім тебе самого.

Раптом у спині ожив і запульсував біль, розпросторюючи хвилями хворобливу радіацію, яка неначе відлунювала й посилювалася в голові.

— Хіба це не правда, Арні?

Відповідати він не став — не зміг.

— Позбудься її, — попросила Лі. — Будь ласка. Я читала про того хлопця, Реппертона, у сьогоднішній газеті, і…

— А це тут взагалі до чого? — прохрипів Арні. І вдруге: — То була аварія.

— Я не знаю, що то було. Може, і не хочу знати. Але переживаю я вже тепер не за нас з тобою. А за тебе, Арні. Я боюся за тебе. Тобі краще… ні, ти повинен її позбутися.

Арні прошепотів:

— Лі, просто скажи, що не кинеш мене. Добре?

Вона вже дуже близько підійшла до межі сліз — чи й плакала насправді.

— Арні, пообіцяй мені. Ти повинен мені пообіцяти, а потім повинен будеш виконати. Потім ми… ми побачимо. Пообіцяй, що ти спекаєшся тієї машини. Це все, чого я від тебе хочу, більше нічого.

Він заплющив очі й уявив, як Лі йде пішки додому зі школи. А за квартал звідти, на холостому ходу при хіднику, стоїть Крістіна. І чигає на неї.

Він широко розплющив очі, немов побачив у темній кімнаті злого духа.

— Я не можу, — сказав він.

— Тоді нам більше нема про що говорити, правда?

— Є! Так, є. Нам…

— Ні. Бувай, Арні. Побачимося в школі.

— Лі, чекай!

Клац. І мертва рівна тиша.

Арні огорнула хвиля майже тотальної люті. Його пронизав раптовий нездоланний імпульс розмахувати чорною телефонною трубкою довкола голови, як аргентинськими болас^[130], і трощити скло цієї проклятої камери тортур у вигляді телефонної будки. Вони його покинули, усі вони. Щури повтікали з корабля, що тоне.

Ти повинен бути готовим допомогти собі сам, перш ніж допоможе хтось інший.

До сраки цю херню! Вони щури, які повтікали з корабля, що тоне. Ні один з них, від того гівняра Слоусона з його товстелезними окулярами в роговій оправі та його дивними очима-яйцями до його гнилого сраного старого такого в пизду загнаного що як він ще досі не дав тій пизді на якій женився бритву хай би хер йому вже відрізала до тієї дешевої суки в її багатійському будиночку яка ноги не розсунула мабуть менстри були і тому вона вдавилася тим гадським гамбургером і тих гівнярів з їхніми навороченими гадськими тачками й багажниками повними ключок для гольфу ті гадські офіцери я б їх перегнув на цьому-таки токарному верстаті я б пограв з ними в гольф я б найшов дірку в яку заганяти ті білі кульки сракою клянусь але коли я звідси виберусь ніхто не вказуватиме мені що робити усе буде по-моєму по-моєму моєму моєму моєму моєму моєму МОЄМУ…

Арні отямився — рвучко, раптово, перелякано і з широко розплющеними очима. Він важко дихав. Що з ним сталося? Він мовби ненадовго став кимось іншим, людиною, що плюється знавіснілою ненавистю до людства загалом…

Але не просто якоюсь людиною. То був Лебей.

Ні! Це зовсім не правда!

Голос Лі: Хіба це не правда, Арні?

У його втомленому спантеличеному мозку зродилося щось дуже подібне до видіння. Йому причувся голос священика: «Арнольде, чи береш ти цю жінку, щоб була твоєю люблячою…»

Але то була не церква; то був майданчик для вживаних авто з яскравими різнобарвними прапорцями, що тріпотіли на сильному вітрі. Тут стояли, розставлені рядами, складані стільці. То був майданчик біля гаража Дарнелла, і сам Вілл стояв поряд з ним, на місці для дружби. Але жодної дівчини поруч не було. Поруч стояла Крістіна, виблискуючи на весняному сонці, і навіть її білобокі покришки, здавалося, сяяли.

Голос його батька: Щось відбувається?

Голос священика: Хто віддає цю жінку цьому чоловікові?

З розкладного стільчика здійнявся Роланд Д. Лебей — немов ніс скелетоподібного корабля-привида з Аїду. Він шкірився, і Арні вперше помітив товариство Лебея: навколо нього розсілися Бадді Реппертон, Річі Трелоні, Канючі Велч. Річі Трелоні був чорний і обвуглений, майже без волосся, бо воно згоріло. Кров, що цебеніла підборіддям Бадді Реппертона перед смертю, закаляла йому сорочку, скидаючись на бридотне блювотиння. Але найгіршим був Канючі Велч; Канючі Велч був роздертий, немов мішок з білизною. Вони посміхалися. Усі вони посміхалися.

«Я, — прохарчав Роланд Д. Лебей. У вищирі-посмішці зі смердючого провалля рота висолопився назовні слизький від цвинтарної цвілі язик. — Я віддаю, у нього й квитанція є, як доказ. Вона вся його. Ця сука — виновий туз… і вона вся його».

До свідомості Арні дійшло, що він стогне в телефонній будці, притискаючи слухавку до грудей. З надлюдським зусиллям він вирвався із заціпеніння — того видива, хоч би чим воно насправді було — і опанував себе.

Цього разу, коли він простягнув руку до дріб’язку на поличці, половину скинув на підлогу. Вкинув десять центів у проріз і гарячково перекидав сторінки телефонного довідника, поки не знайшов номер лікарні. Денніс. Денніс на місці, він завжди його підтримував. Денніс від нього не відвернеться. Денніс допоможе.

Відгукнулася дівчина на коммутаторі, й Арні сказав:

— Палату двісті сорок, будь ласка.

Їх з’єднали. Телефон задзвонив. Він дзвонив… і дзвонив… і дзвонив. Коли вже він ладен був повісити трубку, різкий жіночий голос промовив:

— Другий поверх, крило С, з ким ви хочете зв’язатися?

— Ґілдер, — сказав Арні. — Денніс Ґілдер.

— Містер Ґілдер зараз на фізіотерапії, — відповів жіночий голос. — Ви зможете з ним поговорити о восьмій.

Арні думав сказати їй, що це важливо — дуже важливо — але раптом його охопило нездоланне бажання забратися з телефонної будки. Клаустрофобія рукою велетня штовхала його в груди. Він чув запах власного поту. Кислий, їдкий.

— Сер?

— Так, добре, я передзвоню, — сказав Арні, розірвав зв’язок і ледь не кулею вилетів з будки, залишивши монетний дріб’язок, розсипаний на полиці й на підлозі. Декілька людей зацікавлено озирнулися, щоб глянути на нього, та потім знову стали їсти.

— Піца готова, — сказав чоловік за прилавком.

Арні підвів погляд на годинник, що висів на стіні, і побачив, що в будці провів майже двадцять хвилин. Його обличчя рясно вкривав піт. Під пахвами наче джунглі були. Ноги тремтіли — здавалося, м’язи стегон от-от не витримають і кинуть його на підлогу.

Він розплатився за піцу, ледве не впустивши гаманця, коли вкладав досередини три долари решти.

— З вами все в порядку? — спитав продавець. — Ви блідий, як стіна.

— Усе нормально, — відказав Арні. На нього накочувала нудота. Він ухопив піцу в білій коробці зі словом «ДЖИНО», яке прикрашало верх по діагоналі, і вискочив у холодну різку ясність вечора. Рештки хмар розвіялися, і зорі на небі зблискували, мов діамантові крихти. Він трохи постояв на хіднику, перевів погляд із зірок на Крістіну, що стояла, припаркована на іншому боці вулиці, і самовіддано чекала.

«Вона ніколи не сперечається і не жаліється, — подумав Арні. — Ніколи не вимагає. У неї можна сісти будь-якої миті й відпочити на її плюшевій оббивці, відпочити в її теплі. Вона ніколи не відмовить. Вона… вона…»

Вона любила його.

Так; він відчував, що це правда. Так само, як інколи мав відчуття, що Лебей не продав би її нікому іншому: ані за двісті п’ятдесят, ані за дві тисячі. Вона стояла й вичікувала потрібного покупця. Такого, який…

«Який любитиме її за те, що вона — це вона», — прошепотів той голос усередині.

Так. Саме так воно й було; точно.

Арні стояв із забутою піцою в руках, і з поплямованої жиром коробки підіймалася біла пара. Він подивився на Крістіну, і раптом його захопив такий вир суперечливих емоцій, наче тілом промчав циклон, поперекидавши все, що не встиг знищити. О, він любив і не терпів її, ненавидів її і дорожив нею, він потребував її і потребував утекти від неї, вона належала йому, а він — їй, і

(оголошую вас чоловіком і дружиною, поєднаними в одне ціле віднині й навіки віків, поки смерть не розлучить вас)

Але найгіршим з усього був жах, від якого крижаніло все всередині, усвідомлення того, що… що…

(як ти пошкодив спину тієї ночі, Арні? після того, як Реппертон, покійний Клеренс «Бадді» Реппертон і його банда її розтрощили? як ти пошкодив спину, що тепер весь час носиш цей смердючий корсет? як ти пошкодив собі спину?)

Відповідь прийшла, і Арні побіг, наввипередки зі своїм усвідомленням, щоб дістатися до Крістіни раніше, ніж чітко все побачить і збожеволіє.

Він біг до Крістіни, намагаючись перегнати свої сплутані емоції й жах від зародження якогось розуміння; він біг до неї так, як нарик біжить до свого причандалля, коли трясучка вже стає такою нестерпною, що він не може думати ні про що, крім полегшення; він біг, як приречені біжать назустріч фатуму; він біг, як наречений біжить до того місця, де чекає на нього наречена.

Він біг тому, що всередині Крістіни все це не мало значення — ні його мати, батько, Лі, Денніс, ні те, що він заподіяв своїй спині тієї ночі, коли всі пішли, тієї ночі, коли він забрав свій майже знищений «плімут» з аеропорту назад до Дарнелла, і після того, як гараж спорожнів, він поставив Крістінину трансмісію на нейтраль і штовхав її, штовхав її, поки вона не покотила на своїх спущених шинах, штовхав, поки вона виїхала з дверей і він почув вітер листопада, що пронизливо голосив у руїнах і покинутих остовах з їхнім зірчастим склом та їхніми пробитими бензобаками; він штовхав її, поки піт не полився з нього градом, а серце затупотіло, наче кінь-утікач у грудях, і заблагала пощади спина; він штовхав її всім тілом, неначе здійснював якусь пекельну консумацію шлюбу; він штовхав її, і одометр усередині поволі прокручувався назад, а за якісь п’ятдесят футів далі від дверей спина розболілася дуже сильно, але він штовхати не перестав, а потім спина заволала від протесту, але він штовхав, просуваючи її на спущених порізаних шинах, руки німіли, спина волала, волала, волала. А тоді…

Він опинився біля Крістіни й прожогом кинувся всередину, здригаючись усім тілом і хапаючи повітря. Піца впала на підлогу. Піднявши, він поклав її на сидіння. Усередині, подібно до м’якого бальзаму, повільно розтікалося заспокоєння. Він торкнувся керма, провів по ньому руками згори донизу, уздовж його розкішного вигину. Зняв рукавичку і пошукав у кишені ключі. Лебеєві ключі.

Він досі пам’ятав, що сталося тієї ночі, але зараз це вже видавалося йому не таким лячним; зараз, за кермом Крістіни, він міг назвати це дивовижним.

То було чудо.

Він пам’ятав, що зненацька штовхати машину стало легше, тому що шини самі собою зцілювалися, немов за помахом чарівної палички: зросталися без жодних залишкових шрамів, а потім надималися. Розбите скло стало збиратися по шматочках ніздвідки, ростучи знизу вгору з тихим кристалічним шкряботінням. Вм’ятини підіймалися й вирівнювалися на очах.

Він просто штовхав її, доки вона вже не була в стані їхати сама, а потім сів за кермо й катався між рядів, поки одометр відмотував назад усе, що накоїли Репперто і його команда. А потім Крістіна була в порядку.

Що такого жахливого могло в цьому бути?

— Нічого, — мовив чийсь голос.

Арні озирнувся. На пасажирському сидінні машини розсівся Роланд Д. Лебей: у чорному двобортному костюмі, білій сорочці, синій краватці. На одній вилозі піджака теліпався ряд перекособочених медалей — у цьому наряді його поховали, Арні зрозумів це, хоч на власні очі й не бачив. Тільки вигляд у Лебея був молодший і міцніший. Вигляд чоловіка, з яким краще не жартувати.

— Заводь її, — сказав Лебей. — Розпалюй пічку, і помоторуємо.

— Звісно, — і Арні повернув ключ. Крістіна рушила з місця, її шини з хрускотом приминали щільний сніг. Він штовхав її тієї ночі доти, доки майже всю шкоду не було полагоджено. Ні, не полагоджено… усунено. «Усунено» — ось належне слово для того, що сталося. А потім він завів її у двадцятий бокс, де вже сам доремонтує, що залишилося.

— А послухаймо музичку, — запропонував голос на сидінні поряд.

Арні увімкнув радіо. Діон співав «Донну-примадонну».

— Ти ту піцу їстимеш чи як? — тепер голос чомусь звучав трохи інакше.

— Звісно, — кивнув Арні. — Хочете шматок?

Зловісний посміх: «Ніколи не відмовляюся від шматка будь-чого».

Однією рукою Арні відкрив коробку з піцою і витяг звідти шмат.

— Ось, бу…

Його очі розширилися. Шматок піци затремтів, довгі нитки сиру, що тяглися з нього, загойдалися, ніби павутиння, подерте вітром.

Поряд сидів уже не Лебей.

То був він сам.

Арні Каннінґем у віці приблизно п’ятдесяти років, не такий старий, яким був Лебей, коли вони з Деннісом уперше зустріли його того серпневого дня, не такий старий, але вже майже, друзі й сусіди, уже майже. Його старша версія була зодягнена в пожовклу футболку й брудні сині джинси в маслянистих плямах. Окуляри були в роговій оправі, одна дужка перевита стрічкою. У коротко стриженому волоссі виднілися залисини. Сірі очі були каламутними й налитими кров’ю. Навколо рота залягли зморшки кислої самотності. Тому що воно — ця потвора, ця з’ява чи як його назвати — було самотнє. Арні це відчував.

Самотнє, воно мало тільки Крістіну.

Ці версії його та Роланда Д. Лебея могли бути сином і батьком: такою величезною була подібність.

— Ти кермуватимеш? Чи тільки на мене вирячатимешся? — спитала потвора й на очах у причмеленого Арні почала старіти. Волосся кольору заліза побіліло, футболка збрижилася і стоншилася, тіло під нею скорчилося від старості. Обличчям побігли зморшки й провалилися, наче під дією кислоти. Очі запали в очницях, рогівки пожовкли. Тепер виділявся лише ніс, і то було обличчя якогось старезного пожирача здохлятини, але однаково то було його обличчя, о так, однаково його.

— Зелене щось побачив? — прохрипів той сімдесяти… ні, вісімдесятилітній дідуган Арні Каннінґем, а його тіло все зіщулювалося й корчилося на червоному Крістіниному сидінні. — Зелене щось побачив? Зелене щось побачив? Зелене щось… — Голос надтріснув, і завищав, і зайшовся виттям пронизливого старечого дисканту; шкіра порепалася чиряками, поверхневими пухлинами, а за скельцями окулярів молочно-білі катаракти вкрили обидва ока, неначе на них натягли завіси. Воно гнило перед самісінькими його очима, і смерділо від нього так, як і раніше в Крістіні, той сморід, про який казала Лі, тільки тепер було значно гірше — то був насичений газовий нудотливий дух швидкісного гниття й розкладу, дух його власної смерті, і Арні завив (якраз коли Літл Річард по радіо почав співати «Тутті-Фрутті»), і волосся потвори випадало жмутами невагомої білої вати, а ключиці стирчали під блискучою натягнутою шкірою над провислим круглим комірцем футболки, вони стирчали, ніби гротескні білі олівці. Його губи зсихалися понад самотніми позосталими зубами, що надгробками врізнобіч випиналися в роті, і воно було ним, воно було мертве, та все-таки живе — як Крістіна, воно було живе.

— Зелене щось побачив? — белькотіло воно. — Зелене щось побачив?

Арні розкрив рота й закричав.

39 / І знову Джанкінс

У гараж Дарнелла Арні завернув приблизно через годину. Його пасажир — якщо він справді був — давно щез. А разом з ним випарував й запах; поза сумнівом, то була просто ілюзія. Коли досить довго тусиш із гівнярами, міркував собі Арні, то все просмерджується гівном. А вони від цього, звичайно, тільки щасливими робляться.

Вілл сидів за письмовим столом у своєму «акваріумі», поглинав великий сендвіч із цілої булки з м’ясом. Він здійняв масну руку, але привітатися не вийшов. Арні посигналив і припаркувався.

То все був якийсь сон. Отак просто. Якесь маячне сновидіння. Зателефонувати додому, зателефонувати Лі, спробувати додзвонитися до Денніса й нарватися на медсестру, яка сказала, що він у фізіотерапії — це ніби дістати відмову тричі перед тим, як заспіває півень абощо. Він трохи запанікував. Та будь-хто на його місці запанікував би, після того урагану лайна, який захопив його у свій вир у серпні. Усе залежало від того, як подивитися, хіба не так? Усе життя його вважали однією людиною, а тепер він почав помалу вилазити зі своєї мушлі, перетворюватись на нормальну пересічну людину з нормальними пересічними турботами. Зовсім не дивно, що люди цього не схвалюють, бо коли хтось змінюється

(на краще чи на гірше, у бідності і багатстві)

то, звичайно, люди це дивно сприймають. Бо це, блядь, іде врозріз із їхнім, нахер, баченням.

Лі розмовляла з ним так, наче вважала його психічно хворим, а то була херня собача найчистіших і найбезтурботніших відтінків. Так, авжеж, у нього зараз були непрості часи, напружені, але напруга — то природна частина життя. А якщо міс Чистюля Лі Кебот іншої думки, то в неї попереду грандіозний трах від найзапеклішого ґвалтівника-чемпіона всіх часів — Життя. Скінчить вона тим, що питиме «Дексі», аби хоч трохи розходитися вранці, і «Нембі» чи «Льюд»^[132], щоб вирубатися вночі.

Ох, але ж як він її хотів — навіть зараз від думки про неї його тілом, неначе холодний вітер, мчала хвиля величезного, всеохопного, невимовного бажання, від якого він навіжено стискав Крістінине кермо руками. То було гаряче жадання, занадто велике й занадто стихійне, щоб можна було дати йому ім’я. То була сила сама в собі.

Але тепер він був у порядку. Відчував, що вже… останній міст перейшов чи що.

Прийшовши до тями, він побачив, що сидить посеред вузької під’їзної дороги за найдальшим краєм паркінгу Монровілльського торговельного центру — а це означало, що він згрубша на півдорозі до Каліфорнії. Вийшовши й оглянувши машину ззаду, він помітив у сніговому заметі пробиту діру, а на Крістіниному капоті танув калюжками сніг. Очевидно, він втратив керування, його понесло через увесь паркувальний майданчик (який, попри те, що сезон різдвяного шопінгу був у розпалі, виявився милосердно порожнім тут, удалині), і врізався в сніговий замет. Збіса пощастило, що нікого не збив і не розбився. Збіса пощастило.

Він трохи посидів у машині, слухаючи радіо й дивлячись крізь лобове скло на півмісяць, що плив у небі. Боббі Гелмз заспівав «Джинґл-белл-рок», «музон якраз на сезон», як казали діджеї, і Арні злегка всміхнувся, бо на душі покращало. Не міг пригадати, що саме він побачив (чи думав, що побачив), та й не хотілося йому цього. Хай там що воно було, цього більше не повториться. У цьому був цілком упевнений. Через людей йому ввижалося всяке різне. Вони б, напевно, зраділи, якби знали… але він їм такої втіхи не дасть.

Усе кругом повинно було налагодитись. Він полатає діри вдома — а почне вже сьогодні ввечері, подивиться з предками телик, як у добрі старі часи. І Лі він завоює знову. Не подобається їй машина, понавигадувала собі всякого — нехай. Може, він навіть купить собі іншу машину, а їй скаже, що обміняв Крістіну. Триматиме Крістіну тут, в орендованому боксі. Не знає — то й не вадить. Вона і Вілл. У цей найближчий вікенд намічається його остання поїздка за Вілловим дорученням. Уся ця херня занадто затяглася; таке в нього було відчуття. Хай Вілл думає, що він засцяв, як йому так хочеться. Обвинувачення в злочині — перевезенні безакцизних сигарет і алкоголю — не додасть шарму його заяві про вступ у коледж, чи не так? Обвинувачення у федеральному злочині. Ні. Це якось не дуже круто.

Він засміявся. На душі справді покращало. Арні почувався очищеним. Дорогою до гаража з’їв свою піцу, хоч вона вже й геть вихолола. Він був голодний, як вовк. Трохи здивувало те, що десь подівся один шматок (насправді це будило в ньому легкий неспокій), але Арні відмахнувся від цієї думки. Напевно, з’їв його під час одного з тих дивних періодів, з яких нічого не пам’ятав. А може, у вікно викинув. Ууу, як моторошно. Не треба більше такої херні. І він знову засміявся, тільки цього разу трохи впевненіше.

Вийшовши з машини, він пристукнув дверцята й рушив до Віллової контори, щоб дізнатись, яку роботу той приберіг для нього на цей вечір. Йому раптом згадалося, що завтра останній день навчання в школі перед різдвяними канікулами, і це додало пружності його ході.

І саме тоді бічні двері, що розташовувалися біля великих гаражних дверей, відчинилися і зайшов чоловік. Джанкінс. Знову.

Він побачив, що Арні на нього дивиться, і здійняв руку.

— Арні, привіт.

Арні позирнув на Вілла. Той за склом знизав плечима й повернувся до поїдання сендвіча.

— Вітаю, — сказав Арні. — Чим можу допомогти?

— Ну, я не знаю, — відповів Джанкінс. Він усміхнувся й поглядом ковзнув повз Арні до Крістіни, оцінюючи, шукаючи пошкодження. — А ти хочеш мені чимось допомогти?

— Дуже, блядь, малоймовірно, — у голові в Арні знову запульсував біль від люті.

Руді Джанкінс усміхнувся. Ці слова вочевидь його не зачепили.

— Я просто зайшов на вогник. Як справи?

Він простягнув руку. Арні лише подивився на неї. Анітрохи не збентежившись, Джанкінс опустив непотиснуту руку, обійшов Крістіну й знову заходився її оглядати. Арні спостерігав за ним, і його губи стискалися так міцно, що аж побіліли. Щоразу, коли Джанкінс підносив долоню до Крістіни, у голові відчувався поштовх люті.

— Послухайте, може, вам сезонний квиток купити чи що, — сказав Арні. — Як, наприклад, на гру «Стілерз».

Джанкінс розвернувся й запитально глянув на нього.

— Не зважайте, — зиркаючи з-під лоба, мовив Арні.

Джанкінс продовжив огляд.

— А знаєш, — задумливо проказав він, — щось диявольськи дивне трапилося з Бадді Реппертоном і тими іншими двома хлопцями, правда?

«До сраки, — подумав Арні, — я з цим гівнярем видурнюватися не буду».

— Я був у Філадельфії. На шаховому турнірі.

— Я знаю, — сказав Джанкінс.

— Господи! Ви перевіряли, де я був!

Джанкінс повернувся до Арні. На його обличчі більше не було усмішки.

— Так, це правда. Я перевіряв твоє місцеперебування. Троє хлопців, які, на мою думку, були причетні до хуліганських дій, учинених над твоєю машиною, тепер мертві, разом із четвертим, який, очевидно, просто поїхав на ніч кататися з ними того четверга. Чималенький такий збіг обставин. На дев’ять миль завеликий для мене. Тож я тебе перевіряв, ще б пак.

Арні вибалушив на нього очі, від подиву забувши про гнів і втративши впевненість.

— Я думав, то була аварія… що вони понапивалися, перевищили швидкість і…

— Там була ще й інша машина, — сказав Джанкінс.

— Звідки ви знаєте?

— По-перше, на снігу залишилися сліди протекторів. На жаль, вітер їх розвіяв настільки, що ми не змогли зробити нормальний знімок. Але один з бар’єрів у національному парку «Сквонтик-Гіллз», на воротах, було поламано, і ми знайшли на ньому сліди червоної фарби. «Камаро» Бадді був не червоним. Він був синім.

Він зміряв Арні поглядом.

— Також, Арні, ми знайшли сліди червоної фарби в шкірі Канючі Велча. Ти уявляєш? У самій шкірі. Ти знаєш, як сильно машина повинна вдарити людину, щоб тій у шкіру впечаталася фарба?

— Доведеться вам іти рахувати червоні машини, — холодно відказав Арні. — Перш ніж дістанетеся Бейсін-драйв, нарахуєте двадцять, це я вам гарантую.

— Ще б пак, — кивнув Джанкінс. — Але ми відправили зразки до лабораторії ФБР у Вашингтоні, де зберігаються взірці всіх відтінків фарби, яку використовують у Детройті. І сьогодні прийшли результати. Є ідеї, якими вони були? Вгадати не хочеш?

Серце Арні глухо гупало в грудях; у скроні віддавало теж.

— Оскільки ви тут, то, гадаю, то був «осінньо-червоний». Колір Крістіни.

— Ляльку К’юпі^[133] цьому хлопцю. — Джанкінс прикурив сигарету і крізь димок дивився на Арні. Удавати з себе гумориста він облишив; тепер його погляд був твердим, немов камінь.

Перебільшено-роздратовано Арні ляснув себе обома руками по голові.

— «Осінньо-червоний», супер. Крістіна вкрита фарбою вручну, але з п’ятдесят дев’ятого по шістдесят третій випускали «форди», фарбовані в «осінньо-червоний», і «тандерберди», і «шевроле» цього відтінку з шістдесят другого по шістдесят четвертий, а в середині п’ятдесятих і «ремблери» деякий час були «осінньо-червоними». Я над своїм п’ятдесят восьмим ось уже півроку труджуся, посібники читаю; над старою машиною не попрацюєш без посібника, бо запореш усе ще до початку. «Осінньо-червоний» був популярним кольором. Я це точно знаю, — він упритул, не кліпаючи, подивився на Джанкінса, — та й ви самі знаєте. Чи не так?

Джанкінс не відповів, тільки й далі дивився тим своїм прямим кам’яним поглядом, що дуже нервував. Арні ще ніколи в житті не бачив, щоб на когось так дивилися, однак він зрозумів, що то за погляд. Та й будь-хто на його місці розібрався б. В очах Джанкінса стояла сильна, відверта й неприкрита підозра. І Арні стало страшно. Кілька місяців тому — та навіть кілька тижнів тому — нічого іншого, крім переляку, він би, напевно, і не відчув. Але тепер його це ще й збісило.

— Ви просто-таки підбираєтеся. Але що у вас на мене є, чорт забирай, містере Джанкінс? Чого ви на мій зад напираєте?

Засміявшись, Джанкінс рушив описувати велике напівколо. У гаражі було цілковито порожньо, тільки вони вдвох, та ще Вілл у конторі — той якраз прикінчив сендвіч і злизував оливкову олію з пальців, уважно до них двох придивляючись.

— Що в мене на тебе є? — перепитав детектив. — Як тобі «вбивство першого ступеня», Арні? Звучить? Бодай трохи пробирає?

Арні знерухомів.

— Але не хвилюйся, — вів далі Джанкінс, не перестаючи крокувати. — Страшної сцени у виконанні крутого копа не буде. Не буде лячних погроз забрати у відділок… тільки в цьому випадку відділок був би в Гаррісбурзі. Ніякого зачитування прав. Для нашого героя, Арнольда Каннінґема, поки що все безхмарно.

— Я не розумію анічогісінько з того, що ви…

— Ти… розумієш… БАГАТО! — проревів до нього Джанкінс. Він спинився біля жовтого гіганта — остова вантажівки, ще однієї чортопхайки, над якою трудився Джонні Помбертон. Очі незмигно дивилися на Арні. — Троє хлопців, які глумилися над твоєю машиною, мертві. На обох місцях злочину знайдено сліди «осінньо-червоної» фарби, і це навело нас на думку, що транспортний засіб, яким користувався злочинець в обох випадках, був принаймні частково «осінньо-червоним». І оба-на! Виявляється, що машина, яку розтрощили ці хлопчаки, здебільшого «осінньо-червона». А ти тут стоїш, підштовхуєш пальцем окуляри до перенісся й розказуєш мені, як ти не розумієш, про що я говорю.

— Коли це сталось, я був у Філадельфії, — тихо промовив Арні. — Невже ви не розумієте? Зовсім не розумієте?

— Малий, — ударом нігтя Джанкінс викинув недопалок цигарки, — цей момент якраз і найгірший. Цей момент дуже нехороший, він буквально смердить.

— Я б хотів, щоб ви забралися звідси чи заарештували мене, чи ще щось. Бо мені треба відмітитися й починати роботу.

— Поки що, — сказав Джанкінс, — це все, що в мене є. Першого разу, коли було вбито Велча, ти нібито був удома, в ліжку.

— Дуже слабо, я розумію. Повірте, якби я знав, що на мене звалиться вся ця купа лайна, то найняв би хворого друга, щоб коло мене посидів.

— О ні, це якраз непогано, — заперечив Джанкінс. — Твої батьки не мали причин сумніватися у твоїй розповіді. Я це бачив, коли з ними розмовляв. Алібі — справжні алібі — зазвичай мають у собі більше дірок, ніж костюм від Армії спасіння. Нервуватись я починаю тоді, коли вони більше схожі на обладунок.

— Святий стрибучий Ісусе! — мало не заверещав Арні. — То було шахове збіговисько, вашу матір! Я вже чотири роки в клубі шахістів!

— Від сьогодні вже ні, — зазначив Джанкінс, і Арні знову похолов. Джанкінс кивнув. — Ага, я розмовляв з куратором клубу, Гербертом Слоусоном. Він каже, що перші три роки ти не пропускав жодних зборів, кілька разів навіть приходив з легким грипом. Ти був його зірковим гравцем. А цього року тебе як підмінили…

— Мені треба було ремонтувати машину… і дівчина з’явилася…

— Він сказав, що перші три турніри ти пропустив, і дуже здивувався, побачивши твоє ім’я в документах до з’їзду Північних штатів. За його словами, ти давно втратив до клубу весь інтерес.

— Я вам пояснював…

— Так. Зайнятий був. Машини й дівчата, те, що робить зайнятими більшість хлопців. Але цікавість до шахів у тебе раптом розгорілася знову — рівно настільки, щоб з’їздити у Філлі. А після цього ти покинув клуб. Мені це здається дуже дивним.

— Не бачу нічого дивного, — але голос Арні звучав віддалено, він майже губився в ревінні прибою, що бушував у вухах.

— Брехня. Усе виглядає так, наче ти знав, що наближається, і убезпечив себе стопроцентним алібі.

Ревіння в голові набуло виразного звучання хвиль, що рівномірно розбиваються об берег, і кожен наплив супроводжувався тупим ударом болю. У нього починався головний біль — чому це чудовисько з чіпкими карими очима ніяк не піде геть? Усе це неправда, усе до останнього слова. Нічого він не сплановував, ні алібі, ні ще чогось. Він був так само здивований, як і всі, коли прочитав у газеті про все, що сталося. Звичайно, був. Нічого дивного не відбувалося, хіба що в цього психа в голові параноя росла, і

(як ти пошкодив спину, Арні? і, до речі, ти бачиш щось зелене? бачиш?)

він заплющив, і на мить світ наче зірвався з орбіти, і він побачив те зелене вишкірене вигниле обличчя, що пливло перед ним і казало: «Заводь її. Розпалюй пічку, і помоторуємо. А поки будем кататись, дістанемо гівнярів, які нищили нашу машинку. Закатаєм в асфальт малих членоногих, що скажеш, малий? Улупимо по цих суках так, шоб трупоріз у міській лікарні щипцями витягував з їхніх тулубів шматки фарби. Як тобі? Найди по радіо якийсь дувоп^[134] і покатаймося. Ну ж…»

Арні потягнувся руками назад, за спину, торкнувся Крістіни — її твердої прохолодної поверхні, що повертала впевненість, — і все знову стало на свої місця. Він розплющив очі.

— Насправді є ще один момент, — озвався Джанкінс, — і він дуже суб’єктивний. У звіті про таке не напишеш. Арні, ти змінився з минулого разу. Жорсткішим став чи що. Таке враження, що на двадцять років постарів.

Арні розсміявся й з полегкістю почув, що звук цього сміху вийшов цілком природним.

— Містере Джанкінс, у вас вилетіла клепка.

Але Джанкінс не розсміявся разом з ним.

— Угу. Я й сам знаю. Уся ця історія клепок не тримає, така божевільна. За десять років, що служу детективом і розслідую справи, такого ще не бачив. Востаннє, коли ми розмовляли, мені здалося, ніби я, Арні, можу достукатися до тебе. Я відчував, що ти… не знаю. Розгублений, нещасливий, тикаєшся-микаєшся, виходу шукаєш. Та тепер я цього зовсім не відчуваю. Таке враження, що зараз я говорю з іншою людиною. Не надто приємною.

— Усе, розмову скінчено, — відрізав Арні й пішов у бік контори.

— Я хочу знати, що сталося! — гукнув йому навздогін Джанкінс. — І я це з’ясую. Можеш мені повірити.

— Будьте такі ласкаві, не приходьте сюди більше, — відповів Арні. — Ви ненормальний.

Зайшовши в контору, він зачинив за собою двері й помітив, що його руки зовсім не тремтять. У кімнаті витав спертий дух сигар, оливкової олії та часнику. Без жодних слів Арні перетнув кімнату, став перед Віллом, дістав зі стійки свою картку обліку часу й пробив: ка-бац. А потім визирнув у скляне вікно й побачив, що Джанкінс так і стоїть, дивиться на Крістіну. Вілл мовчав. Арні чув, як працює шумний двигун здорованевого дихання. Так минуло кілька хвилин, і Джанкінс пішов.

— Коп, — мовив Вілл і лунко тривало відригнув. Наче бензопилка задзижчала.

— Ага.

— Реппертон?

— Ага. Він думає, я до цього причетний.

— Хоч ти був у Філлі?

Арні тільки головою скрушно похитав.

— Здається, йому на це взагалі начхати.

«Розумний тоді коп, — подумав Вілл. — Знає, що факти — підстава, і чуйка підказує йому, що відбувається щось іще більш нехороше, тому зайшов далі, ніж добралися б більшість копів, але він і за мільйон років може не докопатися до правди». Він згадав порожню машину, що, наче химерна механічна іграшка, сама заїхала у двадцятий бокс. Порожнє гніздо запалювання провернулося до позначки СТАРТ, двигун ревнув, немов попереджувально загарчав, та потім стих.

І згадуючи все це, Вілл не наважився поглянути Арні в обличчя, попри те, що власний досвід у повсякденному ошуканстві в нього був чи не пожиттєвий.

— Я не хочу відправляти тебе в Олбені, якщо за тобою хвостом лазять копи.

— Мені байдуже, відправите ви мене в Олбені чи ні, але за лягавих не хвилюйтеся. Він єдиний коп, якого я бачив, до того ж божевільний. Його не цікавить нічого, крім двох випадків наїзду.

Вілл усе-таки зустрівся з ним поглядом: очі Арні сірі й відсторонені, Віллові — збляклі безбарвні, з тьмяно-жовтими рогівками; то були очі старезного кота, який випустив кишки тисячі мишей.

— Його цікавиш ти, — сказав він. — Краще відправлю Джиммі.

— Вам подобається, як водить Джиммі, правда ж?

Вілл дивився на Арні кілька секунд, та й зітхнув.

— Добре, — сказав він. — Для мене сьогодні є робота чи як?

— У сорок дев’ятому стоїть «б’юїк» сімдесят сьомого. Навантаж стартер. Перевір соленоїд. Якщо в порядку, його теж навантаж.

Арні кивнув і вийшов. Задумливий погляд Вілла провів його спину, що віддалялася, і повернувся до Крістіни. Йому не варто посилати його в Олбені в ці вихідні, він знав це. Малий так само знав, але вперто гнув свою лінію. Сказав, що поїде, і, їй-богу, збирався їхати. І якщо станеться щось, малий дасть бій. Вілл був у цьому впевнений. Були часи, коли він такого б не сказав, але ті часи залишилися позаду.

Він усе чув по інтеркому.

Джанкінс мав рацію.

Малий став жорсткішим.

Вілл знову дивився на 58-й малого. Арні поведе «крайслер» Вілла в Нью-Йорк. Поки його не буде, Вілл спостерігатиме за Крістіною. Він спостерігатиме за Крістіною і побачить, що станеться.

40 / Біда з Арні

Наступного дня по обіді Рудольф Джанкінс і Рік Мерсер із відділу розслідувань поліції штату Пенсильванія сиділи в понурому кабінетику з облущеними стінами й пили каву. За вікном з неба сіялася депресивна суміш снігу та сльоти.

— Я переконаний, що це має бути в цей вікенд, — сказав Джанкінс. — Той «крайслер» за останні вісім місяців катався через кожні чотири чи п’ять тижнів.

— Ти просто зрозумій: обшук у Дарнелла і той ґедзь, який тебе кусає стосовно того малого, — дві різні речі.

— Для мене це одне, — відповів Джанкінс. — Хлопець щось знає. Якщо його як слід налякати, я можу дізнатися, що саме.

— Думаєш, у нього був спільник? Який на його машині вбивав тих хлопців, поки той був на шаховому турнірі?

Джанкінс похитав головою.

— Ні, трясця. У малого тільки один хороший друг, та й той у лікарні лежить. Я не знаю, що я думаю, крім того, що машина була до цього причетна… і він був причетний теж.

Джанкінс поставив паперовий стаканчик на стіл і вказав пальцем на чоловіка, що сидів навпроти.

— Коли ми прикриємо той гадючник, я хочу, щоб шестеро експертів прочесали її від краю до краю, зсередини назовні. Я хочу, щоб її підняли на підйомник, щоб пошукали на предмет вм’ятин, перефарбування… і слідів крові. Ось що я, Ріку, справді хочу. Лише одну краплину крові.

— Тобі не дуже подобається той хлопець, правда? — спитав Рік.

Джанкінс тихо і спантеличено розсміявся.

— Ти знаєш, спочатку наче й сподобався. Я відчув до нього симпатію й пожалів. Подумав, може, він прикриває когось іншого, у кого є на нього компромат. Але цього разу він мені здався ну дуже неприємним. — Детектив замислився.

— І машина та не сподобалась. Те, як він торкався її щоразу, коли я думав, що підловив його. Це було моторошнувато.

— Головне, аби ти пам’ятав, що обшукувати я буду Дарнелла, — сказав Рік. — Нікому в Гаррісбурзі нема ні найменшого діла до твого малого.

— Я запам’ятаю, — кивнув Джанкінс. Він знову підняв свою каву й похмуро зиркнув на Ріка. — Бо він засіб для досягнення мети. Я знайду того, хто повбивав тих дітлахів, навіть якщо це буде останнє, що я зроблю.

— Цього тижня можуть ще не дати «добро», — зауважив Рік.

Але дали.

У суботу вранці, 16 грудня, двоє копів у цивільному з відділу кримінальних правопорушень поліції штату Пенсильванія сиділи в кабіні чотирирічного пікапа «датсан» і спостерігали, як чорний «крайслер» Вілла Дарнелла викочує з великих дверей на вулицю. З неба падала мжичка; для сльоти було не досить холодно. То був один із тих заволочених туманом днів, коли годі розібрати, де закінчуються низько навислі хмари й починається справжній туман. «Крайслер» за правилами увімкнув габаритні вогні. Арні Каннінґем був обережним водієм.

Один зі «штатських» підніс до рота рацію й заговорив у неї.

— Об’єкт виїхав у машині Дарнелла. Будьте напоготові.

Вони рушили слідом на «крайслером» до траси І-76. Коли побачили, що Арні з’їхав пандусом, який вів на схід і біля якого був знак Гаррісбурга, то повернули на західний з’їзд, у бік Огайо, і відзвітували. Вони з’їдуть з І-76 через найближчий виїзд і повернуться на свій спостережний пост біля гаража Дарнелла.

— Добре, — озвався в рації голос Джанкінса, — зготуймо омлет.

За двадцять хвилин, коли Арні вже котив на схід на спокійних і дозволених законом 50-ти милях, троє копів з усіма дозвільними документами на руках постукали в двері будинку Вільяма Апшо, котрий жив у вельми престижному районі Свіклі. Апшо відчинив у банному халаті. За спиною в нього квакали мультики з ранкового суботнього ТБ.

— Коханий, хто там? — погукала його дружина з кухні.

Апшо подивився на документи, які виявилися судовими ордерами, і йому стало недобре. В одному ордері йшлося про те, що всю податкову документацію, пов’язану з Віллом Дарнеллом (фізичною особою) та Віллом Дарнеллом (підприємцем) має бути вилучено. На цих паперах стояли підписи генерального прокурора та судді Верховного суду штату Пенсильванія.

— Любий, то хто ж там? — перепитала дружина, і одне з його дітей вийшло подивитися — з величезними здивованими очима.

Апшо спробував заговорити, але з горла вирвався лише хрип. Почалося. Він бачив це у своїх снах, і це нарешті почалося. Будинок у Свіклі не вберіг його; жінка, яку він тримав на безпечній відстані в Кінг-ов-Прусії^[135], не вберегла його; почалося — він прочитав це на гладеньких обличчях цих копів у їхніх готових костюмах «Андерсон Літтл». Що найгірше — один з агентів був федералом. «Алкоголь, тютюн і зброя». Він сяйнув другим посвідченням, де було зазначено, що він агент якоїсь федеральної оперативної групи з протидії розповсюдженню наркотиків.

— За нашою інформацією, ви тримаєте вдома офіс, — сказав коп-федерал. З вигляду йому можна було дати років скільки? Двадцять шість? Тридцять? Чи доводилося йому коли-небудь перейматися тим, що робити, коли в тебе троє дітей і дружина, яка трохи занадто любить гарні речі? У цьому Білл Апшо сумнівався. Коли в тебе такі турботи, твоє обличчя не залишається таким гладеньким. Твоє обличчя залишається таким гладеньким лише якщо ти можеш дозволити собі розкіш думок про величне — закон і порядок, добро і зло, хороших і поганців.

Він розтулив рота, щоб відповісти на запитання копа-федерала, але видав ще один хрип.

— Чи правильна ця інформація? — терпляче спитав федерал.

— Так, — хрипнув Білл Апшо.

— А інший офіс — за адресою Френкстаун-роуд, сто, у Монровіллі?

— Так.

— Любий, та хто ж там? — спитала Ембер і вийшла в коридор. А побачивши на ґанку трьох людей, щільніше згорнула комір домашньої кофтини. З вітальні горлопанили мультики.

Раптово й майже з полегшенням Апшо подумав: «Це кінець усьому».

Дитина, що вийшла подивитися, хто там завітав до них у гості так рано суботнім раночком, раптом розплакалася й побігла шукати порятунок у затишку «Супердрузів» на 4-му каналі.

Коли Руді Джанкінс отримав доповідь про те, що Апшо затримано й усі документи, які стосуються Дарнелла як у будинку Апшо у Свіклі, так і в його монровілльському офісі, вилучено, він очолив загін із шістьох поліцейських і повів їх на шмон, як сказали б у старі часи. Навіть під час свят у гаражі суботнього дня було відносно людно (хоча й не так, як це бувало в літні вікенди), і коли Джанкінс підніс до губ гучномовець і заговорив у нього, то рвучко розвернулися зо два десятки голів. Після цього їм ще й у новому році надовго тем для розмов вистачить.

— Це поліція штату Пенсильванія! — гримів Джанкінс у гучномовець. Слова відлунювали й розліталися довкола. Навіть у ту мить він підловив себе на тому, що його погляд притягує до себе червоний з білим «плімут», що стояв порожній у двадцятому боксі. Свого часу він тримав у руках із півдюжини знарядь убивства: інколи на місці, а частіше — на трибуні для свідків. Але від самого лише погляду на ту машину в нього все холонуло всередині.

Ґітні, працівник податкової, який поїхав з ними в цей рейд, насупив до нього брови: вперед, мовляв. «Ніхто з вас не знає, у чому насправді річ. Ніхто». Але він знову підніс гучномовець до губ.

— Це підприємство закривається! Повторюю: це підприємство закривається! Можете забрати свої транспортні засоби, якщо вони в належному стані для перевезення. Якщо ні, будь ласка, залиште гараж швидко й організовано! Це підприємство закривається!

Гучномовець підсилено клацнув, коли він його вимкнув.

Він кинув погляд на контору й побачив, що Вілл Дарнелл розмовляє по телефону. Непідкурена сигара звисала в нього з рота. Джиммі Сайкс стояв біля автомата з «колою», і на його простакуватому обличчі застиг вираз спантеличеного переляку — тієї миті він не надто відрізнявся від сина Білла Апшо перед тим, як той розридався.

— Чи розумієте ви свої права, які я вам зачитав? — керівником операції був Рік Мерсер. Гараж позаду нього був порожній, тільки четверо копів у формах заповнювали папери на машини, які було вилучено внаслідок закриття гаража.

— Так, — сказав Вілл. З його обличчя не сходив зосереджений вираз; знервованість виказувало лише хрипке дихання, швидке хвилювання великої грудної клітки під білою сорочкою з відкритим коміром, а ще те, як він стискав у руці аспіратор.

— Ви зараз маєте нам що сказати? — спитав Мерсер.

— Поки не приїде мій адвокат — ні.

— Ваш адвокат може зустріти нас у Гаррісбурзі, — озвався Джанкінс.

Вілл презирливо глянув на нього й промовчав. Надворі інші поліцейські у формі закінчили опечатувати кожні двері й вікно гаража, крім маленьких бічних дверей. Доки не буде знято обмеження, увесь транспорт заїжджатиме в ті двері.

— Я такої маячні ще ніколи в житті не чув, — нарешті вимовив Вілл Дарнелл.

— А стане ще маячніше, — зі щирою усмішкою запевнив його Мерсер. — Вілле, ви їдете звідси на дуже довгий час. Може, одного дня вас поставлять керувати тюремним автопарком.

— Я тебе знаю, — сказав Вілл, подивившись на нього. — Твоє прізвище Мерсер. Я добре знав твого батька. Найпродажніший був коп із тих, яких колись бачив округ Кінгс.

Кров відринула від обличчя Ріка Мерсера, і він здійняв руку.

— Ріку, не треба, — застеріг Джанкінс.

— Та нехай, — сказав Вілл. — Веселіться, хлоп’ята. Відпускайте жартики про тюремний автопарк. Я вернуся сюди за два тижні й вестиму бізнес, як завжди. І якщо ви цього не розумієте, то ви навіть тупіші, ніж здаєтеся на вигляд.

Він обвів їх поглядом своїх очей, розумним, сардонічним… і загнаним. Він рвучко підніс до рота аспіратор і зробив глибокий вдих.

— Заберіть звідси цей мішок лайна, — скомандував Мерсер. Він усе ще був блідий.

— Ти в порядку? — спитав Джанкінс. Минуло півгодини. Вони сиділи в державному «форді» без розпізнавальних знаків. Сонце вирішило вийти з-за хмар і тепер сліпучо яскріло на підталому снігу й мокрих вулицях. Спорожнілий гараж Дарнелла німував. Документи Дарнелла — і «плімут» Каннінґема — були надійно замкнені всередині.

— Та його підколка про мого батька, — важко промовив Мерсер. — Мій батько застрелився, Руді. Зніс собі голову. І я завжди думав… у коледжі я читав… — він знизав плечима. — Багато копів кінчають з дулом у роті. Мелвін Первіс, наприклад. Це він пристрелив Діллінджера^[136]. А ти питаєш. — Мерсер підкурив сигарету й довгим тремким вдихом затягнувся.

— Він про це не знав, — сказав Джанкінс.

— Та хуй там він не знав, — відрізав Мерсер. Опустивши вікно, він пожбурив недопалок на вулицю. І зняв мікрофон з приладової панелі. — Базо, це «Мобіль-два».

— «Мобіль-два», прийом.

— Як там наш поштовий голуб?

— Він на автостраді вісімдесят чотири, наближається до Порт-Джервіса.

Порт-Джервіс був пунктом перетину між штатами Пенсильванія та Нью-Йорк.

— Нью-Йорк готовий?

— Так точно.

— Ще раз їм нагадайте, що взяти його треба на північному сході від Мідлтауна, і квитанцію за сплату переїзду нехай долучать до речових доказів.

— Вас зрозумів.

Мерсер причепив мікрофон до панелі й ледь помітно всміхнувся.

— Щойно він перетне межу Нью-Йорка, то вже не лишиться жодних питань, федеральний це злочин чи ні. Але ми однаково знімемо вершки. Чим не краса?

Джанкінс не відповів. У всьому цьому не було нічого красивого — від Дарнелла з його аспіратором до дула пістолета в роті у батька Мерсера, — абсолютно нічого красивого в цьому не було. Джанкінса переповнювало моторошне відчуття неминучості, відчуття, що все бридке на цьому не скінчилось, а тільки починається. Він мав таке враження, ніби вже до половини прочитав страшну оповідь, яка може виявитися занадто жахливою і йому не стане сил дочитувати до кінця. Та тільки закінчити її йому доведеться, хіба ні? Так.

Жаске відчуття, жаска картинка не полишали його: першого разу, коли він розмовляв з Арні Каннінґемом, перед ним була людина, що тоне, а вдруге, коли він з ним розмовляв, утоплення відбулося — і він говорив з трупом.

Хмари понад заходом штату Нью-Йорк розійшлися, і в Арні трохи поліпшився настрій. Завжди було приємно опинитися подалі від Лібертівілля, якнайдалі від… від усього. Навіть знаття про те, що в нього в багажнику контрабанда, не могло згасити його піднесення. І принаймні цього разу там лежала не наркота. Десь далеко на краєчку свідомості — майже не розпізнана, але присутня — ледь жевріла лінива думка про те, що все було б інакше і його життя б змінилося, якби він просто викинув ті сигарети й поїхав собі далі. Якби він просто залишив позаду весь цей депресивний безлад.

Але, звісно, він цього не зробить. Покинути Крістіну після того, як він стільки в неї вклав, авжеж, було неможливим.

Він увімкнув радіо й почав підспівувати пісеньці, яку саме крутили. Сонце, ослаблене груднем, та, попри це, зовні бадьоре, повністю прорвало заслін, і Арні розплився в широчезній усмішці.

Так він і усміхався, коли на сусідній смузі з ним порівнялося патрульне авто поліції. Гучномовець угорі заспівав:

— Увага, автомобіль «крайслер»! Зупиніться! «Крайслер», зупиніться!

Арні глянув ліворуч, і усмішка сповзла з його губ. На нього дивилася пара сонячних окулярів. Копівських окулярів. Страх, що охопив його тієї миті, був сильнішим, ніж будь-яке інше почуття — і то був страх не за себе. У роті враз пересохло. Мозок запрацював з таким прискоренням, що від думок тільки перед очима мигтіло. Внутрішнім зором він побачив, як втискає педаль газу в підлогу та втікає. І, можливо, він пішов би на це, якби сидів за кермом Крістіни… але то була інша машина. Він побачив, як Дарнелл каже йому: «Коли тебе зловлять із сумкою, це буде твоя сумка». Але найбільше він бачив Джанкінса. Джанкінса з його пронизливими карими очима. І розумів, що це справа його рук.

Він бажав Рудольфу Джанкінсу смерті.

— «Крайслер», зупиніться! Я говорю не для того, щоб свій голос почути! Негайно гальмуйте!

«Нічого не можна казати», — не до слова подумав Арні, з’їжджаючи на аварійну смугу. Яєчка в нього зіщулювалися, у шлунку шалено крутило й мутило. У дзеркалі заднього огляду він бачив свої очі за скельцями окулярів, вибалушені, з зупиненим від страху поглядом — але не за себе. Не за себе. За Крістіну. Він боявся за Крістіну. Боявся того, що вони можуть з нею зробити.

Уражений панікою розум прокрутив перед ним калейдоскоп сплутаних картинок. Заява на вступ у коледж зі словами «ВІДМОВИТИ — ЗЛОЧИНЕЦЬ» у вигляді штампу. Тюремні ґрати, воронована сталь. Суддя, що нахиляється з-за свого столу, його обличчя, біле й обвинувачувальне. Кремезні бандюгани-педрили на тюремному дворі в пошуках свіжого м’ясця. Крістіна, що їде на конвеєрній стрічці під прес на звалищі старих автомобілів позаду гаража.

Та потім, коли він зупинив «крайслер» і припаркував його, машина поліції штату загальмувала біля нього збоку (а інша така сама, вигулькнувши, неначе за помахом чарівної палички, стала перед ним), нізвідкіля прийшла думка, сповнена холодної втіхи: «Крістіна може подбати про себе сама».

Інша думка вигулькнула, коли копи повиходили зі своїх машин і прямували до нього, один — з ордером на обшук у руці. Ця думка теж з’явилася наче й нізвідки, але відлунювала шорстким старечим голосом Роланда Д. Лебея:

«І про тебе вона подбає, малий. Усе, що від тебе треба, — вірити в неї, і вона про тебе попіклується».

Арні відчинив дверцята машини й вийшов за секунду до того, як їх зміг відчинити хтось із копів.

— Арнольд Річард Каннінґем? — запитав один з них.

— Так, це я, — спокійно відповів Арні. — Я перевищив швидкість?

— Ні, синку, — відказав інший поліцейський. — Але все одно в тебе отакенні неприємності.

Перший коп ступив крок уперед — чітко, наче кадровий військовий.

— Я маю оформлений за всіма вимогами закону документ, що дає право обшуку цього «крайслера-імперіала» тисяча дев’ятсот шістдесят шостого року випуску ім’ям народу штату Нью-Йорк, Співдружності Пенсильванія та Сполучених Штатів Америки. І надалі…

— Та все, довбану тему розкрито, хіба ні? — спитав Арні. У спині спалахнув тупий біль, і він ухопився обома руками за поперек.

Очі в копа злегка розширились від того, що малий перед ним раптом заговорив старечим голосом, але він продовжив:

— І надалі конфіскувати будь-яку контрабанду, знайдену під час цього обшуку, ім’ям народу штату Нью-Йорк, Співдружності Пенсильванія та Сполучених Штатів Америки.

— Гаразд, — мовив Арні. Усе, що відбувалося, було якимось нереальним. Сині спалахи сплутано блимали. На них озиралися люди, що проїжджали повз у своїх автомобілях, але він відчув, що не хоче відвертатися, не хоче ховати обличчя, і від цього на душі ставало якось легше.

— Синку, віддай ключі, — сказав один з копів.

— А може, ти їх сам візьмеш, гівняр такий? — відповів йому Арні.

— Малий, ти тільки шкодиш собі, — промовив поліцейський, однак помітно було, що він вражений і трохи переляканий; на кілька секунд голос став глибшим, грубішим, і він заговорив голосом людини, на сорок років старшої і дуже загартованої — і близько не схожої на малого чахлика, якого він бачив перед собою.

Він нахилився, витяг ключі, й троє копів негайно попрямували до багажника. «Вони знають», — смиренно подумав Арні. Принаймні це не пов’язано з одержимістю Джанкінса Бадді Реппертоном, Канючі Велчем та іншими (принаймні напряму не пов’язано, обережно виправив він сам себе); це пахне добре спланованою й добре координованою операцією проти контрабандистської діяльності Вілла між Лібертівіллем та Нью-Йорком і Новою Англією.

— Синку, — сказав один з копів, — ти не хочеш відповісти на декілька запитань чи заяву зробити? Якщо думаєш, що міг би, я просто зараз зачитаю тобі твої права.

— Ні, — спокійно мовив Арні. — Мені нема чого сказати.

— Ти міг би значно полегшити собі життя.

— Це примушування, — самими губами всміхнувся Арні. — Думайте, що говорите, бо зробите собі у справі велику жирну дірку.

Коп почервонів.

— Хочеш поводитись як засранець — діло твоє.

Багажник «крайслера» відчинили. Витягли звідти запаску, домкрат і кілька коробок запчастин: пружин, гайок, болтів і подібного. Один із копів майже повністю заліз усередину, назовні стирчали тільки ноги, обтягнуті синьо-сірою тканиною штанів. На якусь мить в Арні зажевріла надія, що вони не знайдуть потайника, але він відкинув цю думку — надто вже дитинною вона була, а цю частину себе він волів би зараз спалити, бо вона йому тільки болю завдавала, і більш нічого. Усе вони знайдуть. І що швидше знайдуть, то швидше скінчиться ця бридезна сцена при дорозі.

І, неначе якийсь бог почув його бажання й ухвалив рішення похапцем виконати його, коп у багажнику тріумфально закричав:

— Цигарки!

— Так, — сказав коп, який зачитував ордер. — Закругляймося. — Обернувшись до Арні, він прочитав йому Правило Міранди. — Чи розумієте ви свої права, якими я їх вам зачитав?

— Так, — мовив Арні.

— Чи хочете ви зробити заяву?

— Ні.

— Сідай у машину, синку. Тебе заарештовано.

«Мене заарештовано», — подумав Арні й ледве не розреготався, такою дурною була та думка. Це все — сон, і скоро він прокинеться. Заарештовано. Тягнуть у «крузер» поліції штату. На нього витріщаються люди…

Дитячі сльози розпачу, гаряча сіль, зібралися в горлі й перекрили його.

Груди сіпнулися — раз, другий.

Коп, який зачитував йому права, торкнувся його плеча, і Арні з якимсь відчаєм відмахнувся від нього. Йому здавалося — якщо він досить швидко закриється в собі, усе буде добре. Але співчуття могло довести його до шалу.

— Не торкайтеся до мене!

— Роби як знаєш, синку, — коп прийняв руку. Потім відчинив для Арні задні дверцята й усадовив його на сидіння.

Ти плачеш уві сні? Авжеж, таке можливо — хіба він сам не читав про людей, які прокидаються від сумних сновидінь зі сльозами на щоках? Але, сон чи не сон, він не розплачеться.

Натомість думатиме про Крістіну. Не про матір чи батька, не про Лі чи Вілла Дарнелла, і не про Слоусона — усіх тих жалюгідних гівнярів, які його зрадили.

Він думатиме про Крістіну.

Арні заплющив очі, сховав бліде виснажене обличчя в долонях та став думати. І, як завжди, від думок про Крістіну на душі стало краще. За якийсь час він зміг випростатись, сидів, дивився на ландшафт, що пропливав повз вікна, і думав про становище, у якому опинився.

Майкл Каннінґем повільно поклав трубку на важіль, з безмежною обережністю, так, ніби один неуважний рух — і вона вибухне та засіє його кабінет на другому поверсі скалками чорної шрапнелі.

Він сів у поворотне крісло біля письмового столу, на якому стояла його друкарська машинка «Ай-Бі-Ем Коректінг Селектрік II», попільничка з написом «ГОРЛІКСЬКИЙ УНІВЕРСИТЕТ» синьо-золотими літерами, що ледве видніли на брудному дні, та лежав рукопис його третьої книжки, дослідження броненосних воєнних кораблів «Монітор» і «Меррімак». Він саме був на середині сторінки, коли задзеленчав телефон. Тепер же він підняв затискач паперу праворуч на друкарській машинці й мляво витяг сторінку з-під валика каретки, прискіпливо вдивляючись у легкий вигин сторінки. Він поклав її на рукопис, який занадто вже тепер нагадував джунглі вписаних олівцем виправлень.

Надворі, довкола будинку, вистогнував холодний вітер. Ранішня хмарна теплінь поступилася морозному прозорому грудневому вечору. Наслідки відлиги замерзли на камінь, а його сина утримують в Олбені за обвинуваченням у контрабандистській діяльності: «Ні, містере Каннінґем, це не марихуана, це сигарети, двісті блоків сигарет “Вінстон” без акцизних марок».

З першого поверху до нього долинало стрекотіння Реджининої швейної машинки. От зараз йому доведеться встати, підійти до дверей і відчинити їх, пройтися коридором до сходів, спуститися донизу, зайти в їдальню, потім у заставлену рослинами в горщиках кімнатку, яка колись слугувала пральнею, а тепер стала кімнатою для шиття, і постояти там, чекаючи, коли Реджина підведе на нього погляд (на ній окуляри з половинними скельцями для дрібних стібків), щоб сказати: «Реджино, Арні заарештувала поліція штату Нью-Йорк».

Розпочати цей процес Майкл спробував підніманням себе з-за столу, але крісло неначе відчуло, що він тимчасово втратив пильність. Воно гойднулося й водночас покотило назад на своїх коліщатах, і Майклові довелося вхопитися за край стільниці, аби не впасти. Він важко осів назад у крісло, відчуваючи, як болісно й швидко гупає в грудях серце.

Зненацька його накрила хвиля розпачу й горя, така важка, що він застогнав уголос і схопився за голову, стискаючи скроні. На нього наринув непроханий рій давніх думок, передбачуваних, мов комарі влітку, і таких само до сказу надокучливих. Півроку тому все було гаразд. А тепер його син сидів десь за ґратами. Коли сталися переломні моменти? Чи міг він, Майкл, якось вплинути на хід подій? Якою була їх точна історія? Коли почала закрадатися ця хвороба?

— Господи…

Він стиснув сильніше, дослухаючись до виття зими за вікнами. Лише минулого місяця вони з Арні поставили штормові віконниці. Гарний тоді був день, чи не так? Спочатку Арні тримав драбину й дивився вгору, потім він унизу, Арні нагорі, і він кричав до сина, щоб той був обережний, вітер у волоссі й сухе коричневе листя, уже безбарвне, пролітало понад черевиками. Звичайно, то був гарний день. Навіть після того, як з’явилася та ненависна машина, затьмаривши все життя їхнього сина, немов фатальна хвороба, були в них і хороші дні. Адже так?

— Господи, — слабким слізним голосом, за який сам себе зневажав, знову промовив Майкл.

Перед внутрішнім зором пропливали непрохані картинки. Ось його колеги скоса зиркають на нього, а може, і шепочуться у факультетському клубі. Обговорення на вечірках з коктейлями, у яких його ім’я зринатиме, як тіло потопельника. До вісімнадцяти років Арні залишалося ще два місяці, а це, мабуть, означало, що його ім’я не друкуватимуть у газетах. Але однаково всі знатимуть. Піде поголос.

Зненацька його приголомшив побачений спогад: Арні чотири рочки, він сидить на триколісному велосипеді, який Реджина купила на розпродажі шмаття (Арні вже в чотири рочки називав їх «маминими розпродажами сміття»). Червона фарба на триколісному велику облущувалася від іржі, шини були лисими, але він його любив; і в ліжко з собою брав би, якби міг. Майкл заплющив очі й побачив, як Арні катається туди й назад тротуаром, у своєму синьому вельветовому джемпері, волосся лізе йому в очі, а потім розум Майкла блимнув, чи задрижав, чи ще щось зробив, і іржавий велосипед з розпродажу сміття перетворився на Крістіну. Її червона фарба спінена іржею, вікна молочно-білі від старості.

Майкл заскреготав зубами. Якби тієї миті хтось на нього дивився, то збоку могло видатися, що він усміхається, мов божевільний. Він почекав, поки в душі запанує сякий-такий самоконтроль, а потім підвівся й пішов униз, розповідати Реджині про те, що сталося. Він їй розкаже, а вона подумає, що їм робити далі, як це відбувалося зазвичай; Реджина забере в нього право першого ходу, прийме гіркий бальзам вирішування проблем, а йому залишить тільки хворобливу тугу й знаття про те, що його син став іншою людиною.

41 / Наближення бурі

Перша велика буря тієї зими, прокладаючи собі шлях по всій північній третині США широким і легко передбачуваним маршрутом циклону, накотила на Лібертівілль у вечір напередодні Різдва. День почався ясно й сонячно, з тридцяти градусів, але ранкові радіоведучі вже радісно пророкували повний гаплик і наполегливо радили тим, хто ще не скупився в останню мить, зробити це до середини дня. Ті, хто планував поїздку до родинного гнізда на старомодне Різдво, дістали пораду змінити плани, якщо поїздка забере більше чотирьох-шести годин.

«Якщо ви не хочете провести Різдво на узбіччі сімдесят шостої траси десь між Бедфордом і Карлайлом, я б на вашому місці виїхав рано чи не їхав би взагалі», — промовляв діджей на хвилі «FM-104» до своєї аудиторії (більша частина якої однаково була занадто вгашена, щоб навіть у думках кудись їхати), а потім продовжив різдвяний блок піснею «Санта-Клаус приходить у місто» у версії Брюса Спрінгстіна.

Об 11-й ранку, коли Денніс Ґілдер нарешті полишив лібертівілльську лікарню (згідно з лікарняними приписами, на милиці йому дозволили стати лише за межами будівлі; доти його котила у візку Елейн), сонце почали затягувати хмари, і навколо нього запалахкотіло химерне осяйне коло. Деніс обережно перетнув паркувальний майданчик, а мати й батько нервово стерегли його обабіч, попри те, що асфальт на стоянці ретельно вичистили сіллю й на ньому не було ані найменшого сліду льоду чи снігу. Біля сімейного авто він зупинився й підставив обличчя вже значно свіжішому вітру. Опинитися надворі було наче воскреснути. Денніс відчував, що може стояти так годинами і однаково не насититися.

О першій годині того дня сімейний універсал Каннінґемів наблизився до околиць Ліґоньєра, що за дев’яносто миль на схід від Лібертівілля. На той час вагітне снігом небо вже набуло рівного шиферно-сірого відтінку, і температура впала на шість градусів.

Ідея не скасовувати традиційне Різдво в тітки Вікі й дядька Стіва, Реджининої сестри та її чоловіка, належала Арні. За довгі роки ці дві сім’ї створили неофіційний ритуал з вільною ротацією: в одні роки Вікі зі Стівом навідувалися до них додому, а в інші — Каннінґеми їхали в Ліґоньєр. Про цьогорічну поїздку домовилися на початку грудня. Потім її скасували через те, що Реджина вперто називала «бідою Арні», але на початку останнього тижня той почав наполегливо агітувати за поїздку.

Урешті-решт у середу, після довгої телефонної розмови з сестрою, Реджина здалася й пристала на пропозицію сина, здебільшого через те, що Вікі начебто була спокійною, усе розуміла і, що найважливіше, не надто розпитувала про все, що сталося. Для Реджини це було важливо — важливіше, ніж вона могла це висловити. У неї склалося таке враження, що за ті вісім днів, відколи Арні заарештували в Нью-Йорку, їй доводилося протистояти нескінченному потоку в’їдливої цікавості, що маскувалася під співчуття. Розмовляючи з Вікі по телефону, вона зрештою не витримала й розплакалася. То був перший і єдиний раз, відколи Арні заарештували в Нью-Йорку, коли вона дозволила собі цю гірку розкіш. Син спав у своєму ліжку. Майкл, який забагато пиячив, виправдовуючи це «духом різдвяного сезону», пішов до О’Маллі на пиво чи два з Полом Стріклендом, ще одним виробничим недоглядом у грі кафедральної політики. Закінчиться все, мабуть, шістьма келихами пива, чи вісьмома, чи десятьма. А якщо пізніше вона підніметься нагору, до нього в кабінет, то, напевно, знайде його за письмовим столом — він сидітиме рівно, наче шпагу проковтнув, і вдивлятиметься в темряву сухими, але налитими кров’ю очима. Якщо вона спробує заговорити з ним, то його мова буде плутаною й занадто сфокусованою на минулому. Реджині здавалося, що її чоловік переживає якийсь дуже тихий нервовий зрив. Собі вона такої розкоші дозволити не могла (бо саме розкішшю вона це і вважала, у своєму власному зболеному й сердитому стані), і щоночі її свідомість не знала спокою, вируючи планами й схемами до третьої, а то й четвертої ранку. Усі ті думки й схеми були спрямовані тільки на одне: «Як нас із цього всього витягти». Єдині два шляхи, якими вона дозволяла своїй свідомості наближатися до всього, що сталося, були навмисне непевними. Вона думала про «біду Арні» і «як нас із цього всього витягти».

Однак, розмовляючи з Вікі по телефону за кілька днів після арешту її сина, Реджина ненадовго втратила свій залізний контроль. Вона плакала в жилетку сестри на відстані, і та лагідно її втішала, змушуючи Реджину ненавидіти себе за всі ті дешеві випади в бік Вікі, які вона собі дозволяла. Тієї Вікі, чия єдина дочка покинула коледж на третьому курсі, щоб вийти заміж і стати домогосподаркою; чий єдиний син задовольнився професійно-технічним училищем («З моїм сином такого не буде!» — подумки тріумфувала вона); Вікі, чий чоловік продавав страховки, наче нічого сміховиннішого не вигадав. А сама Вікі (усе сміховинніше й сміховинніше) продавала посуд «Таппервер». Але розплакатися вона змогла лише перед нею, лише їй змогла висловити, принаймні частково, свої болісні почуття: розчарування, жах і біль; так, страхітливий сором від знаття про те, що люди базікають і що люди, які роками чекали, коли вона спіткнеться й упаде, нарешті дістали сатисфакцію. Саме Вікі її підтримала, і, можливо, завжди підтримувала, тож Реджина вирішила: якщо цього нещасного року в них і буде Різдво, то нехай воно буде у звичайнісінькому заміському ранчо Вікі та Стіва в передмісті Ліґоньєра для середнього класу, де більшість людей досі їздили на американських машинах і поїздку в «Макдональдз» називали «вечерею в ресторані».

Майкл, звичайно, просто погодився з її рішенням; більшого вона й не очікувала, а меншого б не потерпіла.

Для Реджини Каннінґем три дні після одержання звістки про те, що Арні потрапив «у біду», стали вправою на тренування чистого холодного самоконтролю, непростою гонитвою на виживання. Її виживання, виживання сім’ї, виживання Арні — сам він, може, і не вірив у це, але Реджина зрозуміла, що їй просто нема коли цим перейматися. Майклів біль ніколи не входив у її розрахунки; у неї ніколи й найменшої думки не було про те, що вони могли б утішити одне одного. Після того, як Майкл спустився вниз і переказав їй звістку, вона спокійно наділа чохол на швейну машинку. А відтак пішла до телефону та взялася до праці. До сліз, які згодом проллє, розмовляючи з сестрою, була ще тисяча років. Вона прошмигнула повз Майкла так, неначе той був предметом умеблювання, а він непевно потягнувся за нею хвостом, так, як робив це всі роки їхнього шлюбу.

Вона зателефонувала Тому Спрейґу, їхньому адвокатові, який, зачувши, що проблема в них кримінального характеру, похапцем відправив її до свого колеги, Джима Ворберґа. Набравши номер Ворберґа, вона почула автовідповідач, це не був домашній телефон. Реджина секунду-дві посиділа біля апарата, злегка барабанячи пальцями по губах, потім знову подзвонила Спрейґу. Той не хотів давати домашній номер Ворберґа, та зрештою здався. Коли вона його відпустила, голос в адвоката був як у причмеленого, ледь не контуженого. Реджина в ударі часто викликала в людей таку реакцію.

Вона зателефонувала Ворберґу, який відповів, що категорично відмовляється від цієї справи. Реджина знову опустила ківш бульдозера. Скінчилося все тим, що він не просто взявся вести справу, але й погодився негайно вирушити в Олбені, де утримували Арні, і подивитися, що можна зробити. Спершу Ворберґ кволо протестував (голосом людини, яку накачали «новокаїном», а потім переїхали трактором): мовляв, він знає в Олбені надійну людину, яка може провести розвідку. Але Реджина була невблаганна. Ворберґ полетів приватним літаком і відзвітував через чотири години.

Арні, сказав він, утримують за відкритим обвинуваченням. Наступного дня його чекає екстрадиція в Пенсильванію. Пенсильванія і Нью-Йорк координували обшук разом з трьома федеральними агенціями: Федеральною службою контролю над обігом наркотиків, Службою з внутрішнього оподаткування та Бюро контролю над алкоголем, тютюном і вогнепальною зброєю. Головною мішенню був не Арні (дрібний пішак), а Вілл Дарнелл — Дарнелл і ті, з ким він вів бізнес. Оці люди, повідомив Ворберґ, та їхні зв’язки з організованою злочинністю і неорганізованою контрабандою наркотиків на новому півдні, усі були великими рибами.

— Утримувати людину за відкритим обвинуваченням протизаконно, — одразу ж рубонула Реджина, черпаючи знання зі свого запасу переглянутих детективних телесеріалів.

Ворберґ, і без того не надто щасливий від того, де опинився, тоді як планував провести тихий вечір удома з книжкою, відповів різко:

— Я б навколішки дякував Богу, якщо вони роблять саме це. Його спіймали з багажником контрабандних цигарок, і якщо я на них тиснутиму, вони з величезною радістю висунуть йому обвинувачення, місіс Каннінґем. Раджу вам із чоловіком їхати сюди, в Олбені. Якнайшвидше.

— Але ж ви сказали, що завтра його передадуть…

— О так, про все вже домовлено. І якщо ми хочемо з цими людьми гратися в крутеликів, то можна лише порадіти, що гра відбуватиметься на нашому домашньому полі. Тут проблема не в екстрадиції.

— А в чому?

— Ці люди хочуть погратися в ефект доміно. Хочуть, щоб ваш син здав Вілла Дарнелла. Арнольд не хоче говорити. Ви повинні приїхати сюди й переконати його, що розповісти все — у його ж інтересах.

— А це так? — нерішуче спитала вона.

— Так, чорт забирай! — протріщав у відповідь голос Ворберґа. — Ці люди не хочуть саджати вашого сина в тюрму. Він неповнолітній, з хорошої родини, не має кримінального минулого, навіть у школі йому не виписували доган за погану поведінку. Він може вибратися з цієї халепи, навіть не поставши перед суддею. Але він повинен заговорити.

Тож вони поїхали в Олбені, і Реджину повели коротким вузьким коридорчиком, обкладеним білими кахлями й освітлюваним сліпучими лампочками, укрученими в маленькі заглибини в стелі й накритими дротяною сіткою. Там підсмерджувало «Лайсолом»^[138] та сечею, і Реджина намагалася переконати себе, що в цьому місці утримують її сина, її сина, але змусити це переконання пробитися до свідомості було дуже важко. Здавалося неможливим, що таке відбувається насправді. Імовірність того, що все це — галюцинація, виглядала куди правдоподібнішою.

Та коли вона побачила Арні, віра в це випарувалася миттєво. А разом з нею було зірвано й бронежилет. Реджина відчула холодний усепоглинаючий страх. Саме тієї миті вона вхопилася за ідею «Як нас із цього всього витягти», так, як потопаючий хапається за рятувальний круг. То був Арні, її син, не в тюремній камері (Реджину позбавили тільки цього жаху, але вона була вдячна навіть за дрібнички), але у квадратній кімнатці, єдиними предметами умеблювання якої були два стільці й стіл, весь у палених шрамах від сигарет.

Арні дивився на неї прямим невідривним поглядом, і його обличчя видавалося страхітливо виснаженим, подібним до черепа. Лише тиждень тому він був у перукарні, де попросив підстригти його навдивовижу коротко (і це після того, як роками носив довге волосся, наслідуючи Денніса), тож тепер світло зі стелі безпощадно просвічувало «їжачок», надаючи лисого вигляду, так, неначе йому навмисне поголили голову, щоб розв’язати язика.

— Арні, — мовила вона й пішла до нього… але пройшла тільки півшляху, що їх відділяв. Арні відвернувся від неї, міцно стиснувши губи, і вона зупинилася. Слабша жінка могла б розплакатися на місці, однак Реджина слабкою не була. Вона дозволила холоду повернутися й узяти її в свої лабети. Тієї миті міг допомогти тільки холод.

Замість обійняти його (а він цього вочевидь не хотів), вона сіла й розповіла, що слід зробити. Він відмовився. Вона наказала йому поговорити з поліцією. Він знову відмовився. Вона закликала до його розуму. Він відмовився. Вона звернулася до нього з палкою повчальною промовою. І знову він відмовився. Вона благала. Він відмовлявся. Урешті-решт вона здалася й просто сиділа, відчуваючи, як у скронях пульсує тупий головний біль. І спитала, чому. Відповідати він відмовився.

— Я думала, ти розумний! — викрикнула вона врешті, дуріючи від фрустрації — бо ж понад усе в світі терпіти не могла, коли все йшло не за її задумом, не так, як вона хотіла й потребувала. Власне, відколи вона покинула батьківський дім, з нею такого ніколи не траплялося. Дотепер. Її доводило до сказу, що її так спокійно й незворушно відбриває цей хлопчисько, який колись цмулив молоко з її грудей. — Я думала, ти розумний, але ти дурень! Ти… ти кретин! Тебе посадять в тюрму! Ти хочеш сісти заради того Дарнелла? Це те, чого ти хочеш? Він з тебе сміятиметься! Він сміятиметься з тебе! — Нічого гіршого Реджині на думку не спало, а очевидна незацікавленість Арні в тому, сміятимуться з нього чи ні, розлютила її ще більше.

Вона підвелася зі стільця й несвідомим жестом людини, яка готується до бою, відкинула волосся з лоба й очей. Дихала вона швидко, уся розпашілась. Арні вона здавалася набагато молодшою й водночас значно, значно старшою, ніж він будь-коли її бачив.

— Я роблю це не заради Дарнелла, — тихо промовив він, — і в тюрму я не сяду.

— Ти що, Олівер Венделл Голмс^[139]? — із новими силами накинулася на нього вона, однак її гнів трохи вщух, давши місце полегкості. Принаймні він міг щось сказати. — Тебе взяли в його машині, де в багажнику було повно сигарет! Контрабандних сигарет!

На це Арні м’яко відповів:

— Вони були не в багажнику. Вони були у відділенні під багажником. Таємному відділенні. І то була машина Вілла. Вілл сказав мені взяти його машину.

Реджина уважно подивилася на нього.

— Ти хочеш сказати, що не знав про їхню наявність?

Арні зиркнув на неї з виразом, якого вона просто не могла прийняти, таким чужорідним він був на його обличчі. З презирством. «Хороший, як золотий, мій хлопчик як золотий», — раптом спливла в голові божевільна думка.

— Я знав, і Вілл знав. Але це ж іще треба довести, правда?

Вона тільки вражено дивилася на нього.

— Якщо це якось повісять на мене, — сказав Арні, — мені дадуть умовний термін.

— Арні, — мовила вона, — ти зараз не думаєш головою. Може, твій батько…

— Так, — перебив він. — Я думаю головою. Не знаю, чим думаєш ти, але я зараз думаю лише головою.

І він вирячився на неї такими страхітливо порожніми очима, що вона більше не могла цього терпіти й змушена була піти.

У маленькій зеленій приймальні Реджина сліпо проминула свого чоловіка, який сидів на лавці з Ворберґом.

— Іди до нього, — сказала вона. — Ти маєш його напоумити.

І пішла далі, не дожидаючись відповіді й не зупиняючись, аж поки опинилася надворі й холодне грудневе повітря охолодило їй розпашілі щоки.

Майкл зайшов, але теж зазнав фіаско; вийшов він із пересохлим горлом і обличчям, яке неначе на десять років постаріло порівняно з тим, з яким він заходив.

У мотелі Реджина переказала Ворберґу розмову з Арні й запитала, чи є бодай найменший шанс, що він має рацію.

Ворберґ замислився.

— Так, це можливий аргумент для захисту, — відповів він. — Але ймовірність була б набагато вищою, чорт забирай, якби Арні був першою кісточкою доміно в ланцюзі. А це не так. Є ще продавець уживаних авто тут, в Олбені, його звуть Генрі Бак. Він був приймачем товару. Його теж заарештували.

— І що він сказав? — спитав Майкл.

— Не маю ані найменшого уявлення. Але я пробував розпитати його адвоката, і той відмовився зі мною розмовляти. Як на мене, це поганий знак. Якщо Бак заговорить, то всіх собак повісить на Арні. Б’юся об заклад на свій будинок і ділянку землі, що Бак засвідчить — ваш син знав про існування тайника. І це недобре.

Ворберґ уважно подивився на них обох.

— Розумієте, місіс Каннінґем, те, що вам сказав син, не надто розумно. Завтра я матиму з ним розмову, перед тим, як його переведуть у Пенсильванію. Сподіваюся, мені вдасться його переконати в тому, що вся ця конструкція може обвалитися йому на голову.

Перші сніжинки закружляли з важкого неба, коли їхнє авто звернуло на вулицю, де жили Вікі й Пол. «Чи засніжило вже в Лібертівіллі?» — подумав Арні й торкнувся ключів на шкіряному брелоку, що лежали в кишені. Напевно, так.

Крістіна залишилася в гаражі Дарнелла, опечатана. І його це влаштовувало. Він забере її. Потім, з часом.

Минулий вікенд виявився розмитим нічним жахіттям. Батьки, що напосідали на нього в білій кімнатці, мали дивні обличчя незнайомців, були головами, що базікали чужоземною мовою. Адвокат, якого вони найняли, Ворлі чи Вормлі чи як там його, чесав язиком про якийсь ефект доміно, принаймні так він це називав, а ще — про потребу «врятуватися з приреченої будівлі перед тим, як вона вся впаде тобі на голову, хлопче, — до неї вже підбираються з дробильними таранами два штати й три федеральні агенції».

Однак Арні більше хвилювала Крістіна.

Що далі, то ясніше йому ставало, що Роланд Д. Лебей був або з ним поряд, або ошивався десь неподалік — а ймовірно, сидів у нього всередині. Ця думка не перелякала Арні; навпаки — вона його втішила. Але йому слід було виявляти обережність. Не через Джанкінса; він відчував, що в Джанкінса немає нічого, крім підозр, і всі вони ведуть в оманливих напрямках, променями розходяться від Крістіни, а не сходяться до неї.

Але Дарнелл… з Віллом могли бути проблеми. Так, реальні проблеми.

Тієї першої ночі в Олбені, після того, як мати й батько пішли в мотель, Арні відпровадили в камеру попереднього затримання, де він на диво швидко й легко заснув. І йому наснився сон — не зовсім жахіття, але жахливо тривожне сновидіння. Прокинувся він перелякано посеред ночі, і все тіло спливало потом.

Йому наснилося, що Крістіна зменшилася в розмірах до крихітного «плімута» 1958-го року, не більшого за людську долоню. Вона стояла на іграшковому треку, серед ландшафту іграшкових масштабів, що навдивовижу точно відтворював справжній — була там пластикова вулиця, дуже схожа на Бейсін-драйв, ще одна могла бути Дж-Ф-К-драйв, де було вбито Канючі Велча. Будівля «Леґо», яка виглядала достоту як ЛСШ. Пластикові будинки, пластикові дерева…

…і гігантська нависла туша Вілла Дарнелла, який керував важелями, диктуючи, як швидко чи як повільно крихітна «фурія» повинна була бігати цими вулицями. Його дихання свистіло в пошкоджених легенях з виттям буревію.

«Краще не відкривай рота, малий, — попередив Вілл. Він нависав над зменшеною моделлю світу, наче Дивовижна людина-колос. — Не заїдайся зі мною, бо я тут головний; я можу зробити отак…»

І Вілл поволі почав обертати ручку керування в бік позначки «ШВИДКО».

«Ні, — намагався закричати Арні. — Ні, не треба, не робіть цього, будь ласка! Я люблю її! Будь ласка, ви вб’єте її!»

Крихітна Крістіна на треку помчала крізь крихітний Лібертівілль, усе швидше й швидше, її задній кінець заносило на поворотах, вона тряслася на дальньому краю центробіжної сили, тієї тарілкоподібної загадки. Тепер вона була лише розмитою плямою білого на червоному, і її двигун сердито, по-осиному дзижчав.

«Будь ласка, ні! — закричав Арні. — Будь лааааааааска!»

Урешті Вілл з виразом похмурого вдоволення почав повертати ручку у зворотній бік. Машинка стала вповільнювати свій біг.

«Коли тобі схочеться щось таке утнути, синку, просто згадай, де твоя машина. Тримай рот на замку, і ми обидва доживемо, щоб воювати з наступним днем. Я й не в таких тарапатах бував…»

Арні потягнувся рукою, щоб узяти машинку, урятувати її з того трека. Але Вілл-зі-сну ударом долоні відігнав його руку.

Чия то сумка, малий?

Вілле, прошу…

Я хочу почути, як ти це скажеш.

То моя сумка.

Не забувай про це, малий.

І Арні прокинувся — а у вухах лунали ці слова. Більше тієї ночі сон його не навідував.

Чи було це так уже неймовірно, що Вілл міг знати… ну, щось міг знати про Крістіну? Ні. Сидячи за тим вікном, він бачив дуже багато, але вмів тримати рота закритим — принаймні доти, доки не настане час його розтулити. Він міг знати те, про що не підозрював Джанкінс — регенерація Крістіни в листопаді була не просто чимось дивним, а відверто неможливим. Він міг знати, що багатьох деталей машини ніхто не ремонтував, принаймні Арні цього не робив.

Що ще він міг знати?

Відчуваючи, як холодні пальці страху повзуть по ногах, підбираючись до живота, Арні нарешті зрозумів, що Вілл міг бути в гаражі тієї ночі, коли загинули Реппертон та інші. Власне, це було дуже навіть можливо. Це було ймовірно. Джиммі Сайкс був простачком, і Вілл не довіряв йому бути в гаражі самому.

Краще не відкривай рота. Не заїдайся зі мною, бо я можу зробити отак…

Але навіть якщо припустити, що Вілл знав. Хто йому повірить? Запізно вже було для самообману, і Арні більше не міг відганяти від себе немислиму думку… він навіть більше цього не хотів. Хто повірить Віллові, якщо той вирішить розповісти комусь, що Крістіна часом їздить сама? Що вона залишила гараж тієї ночі, коли було вбито Канючі Велча, і тієї ночі, коли вбили ту шпану? Чи повірить у це поліція? Вони сміятимуться, поки носом кров не піде. Джанкінс? Уже тепліше, але Арні не вірив, що він зуміє прийняти таке, навіть якби й хотів. Арні бачив його очі. Тож навіть якби Вілл знав, яку користь принесе його знання?

Та потім, із наростанням жаху, Арні усвідомив, що це не має значення. Завтра-післязавтра Вілл вийде під заставу, і тоді Крістіна стане його заручницею. Може її спалити — свого часу він купу тачок спалив, Арні чув про це, сидячи в конторі й слухаючи Віллові байки, — а коли вона вигорить, стане безпорадною, обвугленим остовом, на неї чекає давилка на задньому дворі. У неї запустять обгорілу Крістіну на конвеєрній стрічці, а назовні вийде пожмаканий куб металу.

Копи опечатали гараж.

Але це жодного ефекту не справить. Вілл Дарнелл дуже старий лис, у якого все було готове на випадок непередбачуваних обставин. Якби Вілл схотів пробратися всередину й спалити Крістіну, він би пробрався… «Хоча набагато ймовірніше, — подумав Арні, — що для цієї роботи він найме фахівця зі страхування, типа, який кине в салон машини дві жмені вугільних кубиків, а потім — сірника».

Подумки Арні вже бачив, як розквітає полум’я. Чув запах оббивки, що зайнялася й горіла.

Він лежав на койці, у роті було сухо, а серце стукотіло в грудях.

Краще не відкривай рота. Не заїдайся зі мною…

Звісно, якщо Вілл спробує щось провернути й утратить пильність — хай навіть на одну мить, — Крістіна до нього добереться. Але чомусь Арні не думав, що Вілл утратить пильність.

Наступного дня його повезли назад у Пенсильванію, висунули обвинувачення, а потім випустили під заставу, за номінальну суму. У січні мало відбутися попереднє слухання, і вже ширилися чутки про розширену колегію присяжних. Той великий обшук потрапив на перші сторінки газет по всьому штату, хоч Арні в тих статтях називали «юнаком», чиє ім’я «не розкривають федеральні органи влади у зв’язку з його неповноліттям».

Однак у Лібертівіллі ім’я Арні було в усіх на устах. Попри те, що Лібертівілль розповзався на свої межі кінотеатрами просто неба, мережами фастфудів і боулінгами, він залишався маленьким містечком, де багато людей досі пхали носа у вікна до сусідів. Ці люди, переважно пов’язані з Горлікським університетом, знали, хто водив авто Вілла Дарнелла й кого заарештували за межею штату Нью-Йорк із повним багажником контрабандних сигарет. То було Реджинине нічне жахіття.

Арні повернувся додому, під опіку батьків — відпущений під заставу в розмірі тисячі доларів — після короткого перебування за ґратами. Усе це було нічим іншим, як насправді однією великою гівняною грою в «Монополію». Його батьки отримали картку «Вихід із в’язниці на волю». Як і очікувалося.

— Арні, чому ти всміхаєшся? — спитала його Реджина. Майкл вів універсал зі швидкістю швидкої ходьби, видивляючись крізь снігову віхолу будинок Стіва й Вікі.

— А я всміхався?

— Так, — сказала вона й торкнулася свого волосся.

— Я вже не пам’ятаю, — відстороненим тоном промовив він, і вона прибрала руку.

Додому вони приїхали в неділю, і батьки практично дали йому спокій, або тому, що не знали, як з ним розмовляти, або він викликав у них безмежну відразу… а може, причина полягала в тому й тому одночасно. А йому було насрати на причини, ось у чому правда. Він почувався знесиленим, виснаженим, примарою самого себе. Його мати лягла в ліжко й проспала весь день аж до вечора, попередньо знявши телефонну трубку з важеля. Батько валандався без діла у своїй майстерні, періодично запускаючи електричний стругальний верстат і вимикаючи його.

Арні сидів у вітальні, дивився «плей-оф» американського футболу, дві гри в один день, не знаючи, хто грає, не цікавлячись, задовольняючись тим, що гравці бігають полем: спочатку на яскраво-теплому каліфорнійському сонці, а пізніше — під дощем з мокрим снігом, який перетворив футбольне поле на болото й постирав усі лінії.

Близько шостої він задрімав.

І бачив сон.

І снив знову — тієї ночі й наступної, у ліжку, у якому він спав з раннього дитинства, а в’яз за вікном простягав свою стару добре знайому тінь (щозими він ставав скелетом, а в травні чудесним чином обростав новою плоттю). Ці сни не були схожі на той, у якому гігантський Вілл нависав над іграшковим треком. Прокинувшись, він не пам’ятав з них нічого, крім кількох моментів. І, можливо, то було й на краще. Фігура на узбіччі при дорозі; кістлявий палець без плоті, що постукує по зогнилій долоні в божевільній пародії на повчання; тривожне відчуття свободи і… утечі? Так, утечі. Більше нічого, крім…

Так, він утік від тих снів назад у реальність з одним повторюваним образом: він сидів за кермом Крістіни й повільно їхав назустріч голодному ревінню сніговію, такого густого, що Арні буквально далі капота нічого не бачив. Вітер не стогнав. Його голос був нижчим і зловіснішим, більше схожим на басовите гарчання. Потім картинка змінилася. Сніг більше не був снігом; він став стрічкою біржового котирувального апарата. Вітер ревів, немов велетенський натовп, що скупчився обабіч П’ятої авеню. Вони вітали його. Вітали Крістіну. Вони викрикували вітання тому, що він і Крістіна… вони…

Утекли.

Щоразу, коли цей сплутаний сон відступав, він думав: «От закінчиться це все — виїду. Сто відсотків виїду. Подамся в Мексику». А Мексика, якою він її собі уявляв, з палючим сонцем і сільською тишею, здавалася реальнішою за сни.

Невдовзі після пробудження з останнього такого сну його навідала ідея провести Різдво з тіткою Вікі й дядьком Стівом, як у старі добрі часи. З нею він прокинувся, і вона з дивною наполегливістю задзеленчала в його голові. Ідея здалася йому страшенно чудовою і вкрай важливою. Вибратися з Лібертівілля до…

Ну, до Різдва. А ще що?

Тож він почав умовляти матір і батька, особливо тиснучи на Реджину. У середу вона раптом здалася й погодилась. Він знав, що вона вже розмовляла з Вікі, і та не була схильна самостверджуватися за рахунок сестри, тож усе було гаразд.

І тепер, у переддень Різдва, він відчував, що невдовзі абсолютно все буде чудово.

— Майкле, он він, — сказала Реджина, — і зараз ти його проминеш, як це буває щоразу, коли ми сюди приїжджаємо.

Майкл щось нерозбірливо буркнув і повернув на під’їзну доріжку.

— Я його бачив, — промовив він тоном самозахисту, яким, здавалося, завжди говорив у присутності дружини. «Осел, — подумав Арні. — Вона з ним розмовляє, як з ослом, їздить на ньому, як на ослі, і навіть кричить він по-віслючому».

— Ти знову всміхаєшся, — зауважила Реджина.

— Просто я подумав, що дуже сильно вас обох люблю, — відповів Арні. Батько глянув на нього, здивований і зворушений; у материних очах з’явився м’який, неначе слізний блиск.

Вони справді йому повірили.

Гівнярі.

О третій годині в переддень того Різдва сніжило лише подекуди, хоча сніговії вже почали потроху зливатися в один. Затримка появи бурі — не надто добрий знак, як стверджували синоптики. Вона стала компактнішою і злішою. Прогнози можливого рівня опадів збільшилися від одного фута до вісімнадцяти дюймів, з серйозними заметами внаслідок сильного вітру.

Лі Кебот сиділа у вітальні свого будинку, навпроти маленької натуральної ялинки, яка вже почала осипатися (у їхньому будинку голосом традиціоналізму була саме вона й чотири роки успішно стримувала батькове бажання ставити штучну ялинку й материне бажання дати старт святковому сезону з гуски чи каплуна замість традиційної індички до Дня подяки). У будинку вона була сама. Мати з батьком подалися до Стюартів на різдвяні коктейлі; містер Стюарт був новим босом її батька, і вони симпатизували одне одному. Цю дружбу місіс Кебот усіляко схвалювала й підтримувала. За останні десять років вони шість разів переїжджали, скачучи по всьому східному узбережжю, і з усіх міст, у яких вони побували, Лібертівілль мамі подобався найдужче. Вона хотіла тут залишитися, а дружба чоловіка з містером Стюартом могла добре в цьому прислужитися.

«Зовсім сама й досі цнотлива», — подумала вона. Це був повний ідіотизм з її боку, думати про таке, та все одно вона раптом вскочила, мов ужалена. Пішла на кухню, загострено сприймаючи всі механічні звуки тієї країни модернових див: електричний годинник, духовка, у якій пеклася курка («Вимкнути о п’ятій, якщо доти не повернуться», — нагадала вона собі), прохолодне клацання з морозилки, де льодогенератор фірми «Фріджидейр» зробив ще один кубик.

Лі відчинила холодильник, побачила упаковку з шести бляшанок «коли», що стояла поряд із татковим пивом, і подумала: «Відійди, сатано». А потім усе ж узяла бляшанку. Начхати, що буде зі шкірою. Вона ні з ким не зустрічається. Прищі повискакують, то й що з того?

У порожньому будинку вона почувалася незатишно. Раніше так ніколи не було; вона завжди раділа й по-дурному відчувала власну важливість, коли вони залишали її саму — пережиток дитинства, не інакше. Будинок завжди дарував їй утіху. Але тепер звуки на кухні, вітер, що дужчав надворі, навіть шерех власних капців об лінолеум — усе це лунало зловісно, навіть уселяло переляк. Якби все вийшло по-іншому, з нею був би зараз Арні. Її батьки (особливо мама) відчували до нього симпатію. Спочатку. Тепер, звісно, після того, що сталося, мама, напевно, вимила б їй рота з милом, якби взнала, що Лі навіть думає про нього, не кажучи вже про інше. Але вона справді про нього думала. Занадто часто. Гадаючи, чому він так змінився. Гадаючи, як він сприйняв їхній розрив. Гадаючи, чи все з ним добре тепер.

Вітер надворі підвищив свій голос до крику, а тоді трохи вщух, і це нагадало їй — звісно, без будь-яких причин — машину, двигун якої набирає обертів і затихає.

«Не повернеться з-за Повороту мерця», — чомусь нашептала їй пам’ять, і без жодних на те причин (звичайно) вона підійшла до раковини й вилила «колу» в каналізацію, не знаючи, що зараз зробить: розплачеться чи виблює, а може, щось інше.

З першими проблисками подиву вона зрозуміла, що її потроху охоплює жах.

Зовсім безпричинний.

Звичайно.

Принаймні батьки залишили машину в гаражі (машини, машини, у неї в голові були суцільні машини). Їй не хотілося, щоб тато в таку погоду сідав за кермо і їхав від Стюартів, розморений після трьох-чотирьох мартіні (тільки він їх завжди називав «мартуні», типово по-дорослому дуркуючи, як кошеня). Їхні будинки відділяло всього три квартали, і двоє її батьків виходили з дому, тепло вдягнуті, хихочучи, схожі на парочку великих дітей, які біжать ліпити сніговика. Прогулянка додому повинна їх протверезити. Вона піде їм на користь. Їм добре буде, якщо…

Знову зірвався вітер — пострілами промчав попід дахом і вщух, — а вона раптом уявила, як мама й батько бредуть вулицею крізь хмари снігового повітря, тримаючись одне за одного, щоб не впасти на свої п’яні дорогі серцю сідниці, і сміючись. Тато, може, пощипує маму крізь штани для катання на сноуборді. Те, як він її щипав, коли на нього щось находило, завжди дратувало Лі саме тому, що то були такі підліткові дурощі, як на дорослого чоловіка. Але, певна річ, вона любила їх обох. Її любов була невіддільна від цього роздратування, а те несприйняття їхньої поведінки, яке вона час від часу відчувала, теж багато в чому було частиною любові.

Вони брели разом крізь снігопад, щільний, мов густий дим, і раптом у білій віхолі позаду них розплющилися два гігантські зелені ока. Вони наче плавали в повітрі… ті очі, страхітливо подібні до підсвітлених кіл на приладовій панелі, які вона бачила, коли задихалася… і вони все росли… підбираючись іззаду до її безпорадних, веселих, п’яненьких батьків.

Лі різко вдихнула повітря й пішла у вітальню. Наблизившись до телефону, ледь не торкнулася його, та потім круто розвернулась і підійшла до вікна. Вона визирнула надвір, підтримуючи лікті згорнутих на грудях рук долонями.

Що вона збиралася робити? Зателефонувати їм? Сказати їм, що їй самотньо в будинку, що вона почала думати про старезну і чомусь скрадливу машину Арні, його сталеву дівчину Крістіну, і що вона хоче, щоб вони повернулися додому, бо їй страшно — за них і за себе? Саме це вона зробить?

Розумно, Лі. Дуже розумно.

Розчищений асфальт вулиці вже зникав під свіжим снігом, але поволі; сильний сніг сипонув зовсім недавно, та й вітер поривався розчистити вулицю, здіймаючи в повітря тонкі перетинки пороші, які вигиналися й здіймалися догори, до білувато-сірого неба штормового пообіддя, немов димові примари, що вихилялися в танці…

О, але жах витав у повітрі, він був реальним, і щось таки загрожувало статися. Вона знала це. Почуте її шокувало: Арні заарештували за контрабанду, — але ту реакцію навіть і близько не порівняти було з липким страхом, який вона відчула, розгорнувши газету й побачивши, що сталося з Бадді Реппертоном й тими іншими двома хлопцями, того дня, коли її першою шаленою, жахливою і чомусь цілковито впевненою думкою було: «Крістіна».

А тепер погане передчуття якоїсь нової невідворотної чорноти важко нависало над нею, і вона ніяк не могла його позбутися, то була маячня, Арні поїхав у Філадельфію на шаховий турнір, вона порозпитувала людей того дня, більше нічого взнати не змогла й вона більше не думатиме про це вона повмикає все радіоприймачі телевізор наповнить будинок звуками аби лише не думати про ту машину що тхнула могилою ту машину яка намагалася її вбити замордувати.

— От чорт, — прошепотіла вона. — Чому ти не можеш припинити?

Шкіра на руках вкрилася шорстким рельєфом сиріт.

Вона знову рвучко підійшла до телефону, знайшла довідник і (так само, як Арні якихось два тижні тому) подзвонила в лібертівілльську лікарню. Приємний голос реєстраторки відповів їй, що містера Ґілдера вранці виписали. Подякувавши їй, Лі повісила слухавку.

Вона замислено стояла в порожній вітальні, роздивляючись маленьку ялинку, подарунки, ясла в кутку. Потім пошукала номер Ґілдерів у довіднику й набрала його.

— Лі! — не на жарт зрадів Денніс.

Трубка холодила руку.

— Деннісе, можна, я до тебе прийду поговорити?

— Сьогодні? — здивовано спитав він.

Сплутані думки галопом мчали в голові. Буженина в духовці. Вона повинна була вимкнути духовку о п’ятій. Батьки будуть удома. Свят-вечір усе-таки. Снігопад. І… їй здавалося, що виходити надвір цього вечора небезпечно. Брести тротуаром, коли зі снігу будь-якої миті може вискочити щось загрозливе. Що завгодно. Не сьогодні — ось що було найгіршим. Вона думала, що виходити надвір того вечора небезпечно.

— Лі?

— Не сьогодні, — сказала вона. — Я сиджу вдома, чекаю батьків. Вони на вечірці пиячать.

— Ага, мої теж, — здивовано й зі сміхом відповів Денніс. — А ми з сестрою граємо в «Парчізі»^[140]. Вона махлює.

Ледь чутно в трубці: «Неправда!»

В інший час це могло бути смішно. Але зараз не було.

— Після Різдва. Може, у вівторок. Двадцять шостого. Так буде нормально?

— Звісно, — відповів Денніс. — Лі, це пов’язано з Арні?

— Ні, — вона так міцно стискала телефонну трубку, що аж заніміла рука. Їй довелося докласти неабияких зусиль, щоб голос звучав нормально. — Ні… не з Арні. Я хочу з тобою поговорити про Крістіну.

42 / Буря здіймається

Уже о п’ятій годині того вечора снігова буря накрила Пенсильванію суцільним покривалом. Вона мчала через весь штат, від краю до краю, завиваючи на всю міць своїх снігових легень і набитої снігом горлянки. Фінальну метушню різдвяного вечора було скасовано, але більшість змучених та приголомшених продавців і торговців дякували матінці Природі, незважаючи на втрачені прибутки. «Ми ще надолужимо, — обіцяли вони одне одному, цмулячи різдвяні напої перед теплом вогню, що весело потріскував у камінах, — у вівторок, коли підуть повернення».

Коли ранні сутінки переросли в повну темряву, а потім — у заметільну ніч, матінка Природа зовсім не нагадувала турботливу матусю. Тієї ночі вона стала язичницею, страхітливою старою відьмою, гріховодницею на вітрі, і Різдво для неї було порожнім звуком; вона поздирала всі гірлянди з будівлі Торгової палати й понесла їх високо в чорне небо; вона здмухнула великий вертеп, що стояв перед відділком поліції, і вкинула його в замет, де вівці, цапи, Матір Божа і Дитя пролежали, незнайдені, аж поки їх не розкрила пізня відлига наприкінці січня. І на знак останнього плювка в око святковому сезону вона перевернула сорокафутову ялинку, що стояла перед будівлею лібертівілльського муніципалітету, пожбурила її у вікно й закинула в офіс міського податкового інспектора. Згодом люди казали, що там їй якраз і місце.

До сьомої години снігоочисна техніка почала відставати. О чверть на восьму по Мейн-стрит важко проклав собі шлях автобус компанії «Трейлвейз», а за його сріблястим хвостом, наче цуценята за матір’ю, тяглася коротка вервечка машин. Після цього вулиця спорожніла, лише декілька припаркованих машин вже по бампери були поховані під снігом, який розкидали снігоочисники. До ранку більшість із них накриє снігом по самий дах. На перетині Мейн-стрит і Бейсін-драйв витанцьовував і вихилявся на вітрі світлофор, який зараз не мав кому вказувати, коли стояти, а коли їхати. Раптом засичала електрика, і світлофор згас. Тієї миті вулицю переходили два-три пасажири останнього міського автобуса того дня; позирнувши вгору, вони поспішили далі.

До восьмої години, коли містер і місіс Кебот нарешті повернулися додому (на превелике, хоч і невисловлене полегшення Лі), місцеві радіостанції транслювали прохання поліції штату Пенсильванія, щоб водії не виїжджали на дороги.

До дев’ятої, коли Майкл, Реджина й Арні Каннінґеми, одержавши по келиху гарячого ромового пуншу (всіма обожнюваної різдвяної «фішки» дядечка Стіва), умостилися перед телевізором з дядечком Стівом і тітонькою Вікі, щоб подивитися на Аластера Сіма в «Різдвяній пісні»^[142], сорокамильний відрізок Пенсильванської платної автостради був перекритий сніговими заметами. А вже опівночі майже вся ця дорога стала непроїзною.

До пів на десяту, коли в спорожнілому гаражі Вілла Дарнелла зненацька загорілися фари Крістіни, прорізавши яскраву дугу в чорноті гаражних нутрощів, життя на вулицях Лібертівілля зупинилося цілковито, якщо не рахувати кількох снігоочисників, що час від часу прокладали собі шлях.

У тиші гаража двигун Крістіни завівся і заглух.

Завівся і заглух.

Важіль коробки передач біля порожніх передніх сидінь опустився до позначки «РУХ УПЕРЕД».

Крістіна рушила.

Прилад «електронне око», причеплений до сонцезахисного щитка водія, коротко задзижчав, і цей тихий звук загубився у витті вітрюгану. Але двері почули; вони слухняно подеренчали вгору на своїх напрямних. Досередини влетів сніг і закружляв у вихорі.

Крістіна, крізь сніг схожа на безтілесного духа, виїхала надвір. Повернувши праворуч, вона рушила проїжджою частиною; її шини акуратно й упевнено розтинали глибокий сніг — не буксуючи, не ковзаючи, не вагаючись.

Увімкнувся поворотник — одне бурштинове око блимнуло крізь снігову завісу. Вона повернула ліворуч, до Дж-Ф-К-драйв.

Дон Ванденберг сидів за письмовим столом в офісі автозаправної станції, що належала його батькові. Його ноги і прутень стриміли догори. Дон читав одну з батькових йоб-книжок — глибокий, проникливий і поживний для розуму твір під назвою «Пеммі, розвернися». Пеммі застромили вже всі, кому не ліньки, крім молочника та пса, і молочник був уже на підході, чимчикував доріжкою до ґанку, а пес лежав біля її ніг, коли задзеленчав дверний дзвоник, сигналізуючи про покупця.

Дон роздратовано підвів погляд. О шостій, чотири години тому, він дзвонив батькові, питав, чи не зачинити заправку — за вечір вони не зароблять і на електрику, яка піде на горіння вивіски. Батько, сидячи вдома, у теплі-добрі й порядно нахуярений, наказав йому не зачиняти до півночі. «Якщо Скрудж існує, — з огидою подумав Дон, жбурляючи трубку на важіль, — то це мій старий».

Проста правда була в тому, що він більше не любив залишатися вночі на самоті. Колись (не так уже й давно, якщо вже на те пішло) у нього товариства було дофіга. Був Бадді, а Бадді, як магніт, притягував інших — своїм бухлом, час від часу грамом-двома коки, але переважно простою силою своєї особистості. Але їх більше не було. Усі загинули.

Хоча іноді Дону здавалося, що це не так. Іноді (коли він був сам, як оце сьогодні) йому здавалося, що ось він зараз підведе погляд, а вони сидітимуть поряд: з одного боку Річі Трелоні, з іншого — Канючі Велч, а між ними — Бадді з пляшчиною «Техаської викрутки» в руці й косяком за вухом. Страшенно бліді, усі троє, немов вампіри, з очима осклілими, як у дохлої риби. А Бадді простягне пляшку й зашепоче: «Хильни, засранцю, — зовсім скоро здохнеш, як ми».

Ці фантазії часом були такими реальними, що в нього від страху пересихало в роті й трусилися руки.

І причину цього Дон знав. Не треба було їм трощити машину Пиздопикого в ту ніч. Усі ті хлопці, що брали участь у невинній витівці, загинули лютою смертю. Тобто всі вони, крім нього й Сенді Ґелтона, а Сенді сів у свій старющий побитий «мустанг» і кудись злиняв. У свої довгі нічні зміни Дон часто думав про те, що й він би не відмовився зробити так само.

Клієнт надворі посигналив у клаксон.

Дон кинув книжку на стіл поряд із засаленим терміналом для кредитних карток і неохоче вліз у парку, визираючи з вікна на ту машину й дивуючись, хто це такий ненормальний поперся кудись у таку завірюху. Крізь сніг, що кружляв на вітрі, годі було розібрати, яка то машина, що за клієнт; Дон не бачив нічого, крім фар і обрисів кузова, занадто довгого, щоб бути новим.

«Коли-небудь, — подумав він, натягуючи рукавички й неохоче прощаючись зі своїм стояком, — батько поставить колонки самообслуговування, і вся ця херня скінчиться. Коли люди такі схибнуті, що виїжджають на дорогу в таку ніч, хай самі собі бензин заливають».

Двері мало не вирвало йому з рук. Він тримав їх міцно, щоб не грюкнули об шлакобетонний блок стіни будівлі й не розлетілося на друзки скло; винагородою за зусилля йому було те, що він ледь не гепнувся на сраку. Навіть попри постійне завивання вітру (до якого Дон намагався не дослухатися), він явно недооцінював силу бурі. Не впасти йому допомогла тільки глибина наметеного снігу — більш як вісім дюймів. «Та блядська машина, видно, на лижах їздить, — подумав він злостиво. — Хай тільки спробує кредиткою розрахуватись, я йому хребта переб’ю».

Він прокладав собі шлях крізь сніг, наближаючись до ближнього ряду колонок. Але той підарас припаркувався біля дальнього. Звичайно ж, Дон спробував подивитися вгору, але вітер жбурнув йому в обличчя жалючу жменю снігу, і він миттю опустив голову, щоб удар прийняв на себе капюшон парки.

Він вийшов поперед машини, і на кілька секунд його омило яскраве, проте холодне сяйво подвійних фар. Змагаючись із вітром і снігом, Дон почапав до дверцят водія. Під лампами денного світла, що висіли над колонками, машина здавалася білою з пурпуровим, кричущого відтінку бургундського вина. Щоки в Дона вже заніміли від холоду. «Якщо цей гад замовить на долар і попросить перевірити масло, пошлю його нахер», — подумав він і підставив обличчя колючкам снігу, бо скло поїхало донизу.

— Що ви х… — почав він, але звук «х» у слові «хотіли» переріс у тонкий шиплячий безсилий крик: — Ххххххххааааааххххх!..

З вікна вихилився гнилий мертвяк, і від Донового обличчя його відділяло менш ніж шість дюймів. Очі зяяли широкими порожніми ямами, губи мумії розійшлися, оголюючи декілька жовтих перекособочених зубів. Одна біла рука лежала на кермі. Друга, лячно клацаючи, потягнулася до нього.

Дон відсахнувся. Серце розшалілим двигуном калатало в грудях, у горлі гарячою каменюкою застрягнув жах. Трупак, шкірячись, поманив його рукою до себе, і раптово заревів двигун машини, набираючи обертів.

— Повний бак, — прошепотів труп, і, незважаючи на весь свій жах і шок, Дон помітив, що вдягнений він у зотлілі порослі мохом рештки військової форми. — Повний бак, ти, гівняр.

Зуби черепа вищирились у флуоресцентному світлі. Глибоко в роті зблиснуло щось золоте.

— Хильни, засранцю, — прошепотів хрипко інший голос, і на задньому сидінні нахилився вперед Бадді Реппертон, простягаючи Донові пляшку «Техаської викрутки». Крізь його зуби, вишкірені в посмішці, полізли й закопошилися черви. У рештках волосся повзали жуки. — Тобі це потрібно.

Дон пронизливо заверещав, і його крики кулями помчали врізнобіч. Він вихором розвернувся й наосліп побіг крізь снігопад, пересуваючись великими мультяшними стрибками; і знову він закричав, коли двигун машини заревів усією міццю восьмициліндрового двигуна; він кинув погляд через плече й побачив, що біля колонок стоїть Крістіна, машина Арні, і вона вже рухається, викидає сніг з-під задніх шин, а потвори, яких він бачив, щезли — однак це чомусь було гірше. Потвори щезли. Машина поїхала сама.

Він повернув на вулицю, видряпався на кучугуру снігу, накиданого снігоприбиральником, і переліз на інший бік. Тут вітер чисто позамітав хідник, не залишивши на ньому нічого, крім подекуди пухирів льоду. На одному з них і посковзнувся Дон. Ноги поїхали з-під нього вперед. Він важко вдарився спиною об асфальт.

А вже за мить вулицю затопило біле світло. Дон перекотився на живіт і підвів погляд, люто напружуючи очі, аби щось роздивитись, і встиг побачити велетенські білі кола Крістіниних передніх фар тієї миті, коли вона врізалася в сніговий замет і зі швидкістю локомотива налетіла на нього.

Як колись Галлія^[143], район Лібертівілль-Гайтс був поділений на три частини. Єдиним насправді бідним районом містечка був той, що тулився півколом до низьких пагорбів, які до середини дев’ятнадцятого століття мали назву Лібертівілль-Лукаут (про що нагадувала табличка, установлена з нагоди двохсотліття міста на розі вулиць Роджерс і Теклін). То був сумний лабіринт багатоквартирних будинків і дерев’яних споруд. Мотузки для білизни перекривали захаращені задні двори, де в помірніші сезони було не пройти від дітлахів та дешевих іграшок — і занадто часто дітлахи були такими ж пошарпаними, як іграшки. Цей район, що колись належав до середнього класу, зубожів відтоді, як після війни, у 1945-му, почалося безробіття. Спочатку занепад відбувався поволі, та вже в 1960-х і на початку 70-х став набирати обертів. А тепер настала черга найгіршого, хоча ніхто про це вголос не сказав би, принаймні на людях, щоб не цитували потім. Тепер в’їхали чорні. У приватних розмовах, що точилися в кращих районах міста, за барбекю й напоями, казали так: «Господи помилуй, чорні, чорні понаїхали в Лібертівілль». Район навіть свою окрему назву дістав — не Лібертівілль-Лукаут, а Лоу-Гайтс^[144]. Від цієї розбійницької назви в багатьох мороз ішов по шкірі, надто вже геттоподібною вона була. Редактор газети «Кістоун» отримав таємне попередження від кількох своїх найбільших рекламодавців: друкувати цю назву, відтак легітимізуючи її, украй небажано, бо вони будуть незадоволені. Мати редактора дурних не ростила, тому він і не друкував.

Гайтс-авеню відгалужувалася від Бейсін-драйв у межах міста, а далі починала підійматися вгору. Проходила через середину Лоу-Гайтс і бігла далі, залишивши їх позаду. Далі дорога вибиралася крізь лісосмугу в житловий район. Ця частина міста була відома під назвою просто «Гайтс». Усе це «Гайтс те, Гайтс се» могло сторонній людині здатися плутаниною, але жителі Лібертівілля знали, про що йдеться. Коли казали «Лоу Гайтс», мали на увазі злидноту, інтелігентну і не дуже. Якщо прибирали прикметник «Лоу», то мали на увазі повну протилежність до злиднів. Тут стояли гарні старі будинки, більшість із них зі смаком розташовувалися подалі від дороги, а найкращі ховалися за густими тисовими живоплотами. Тут жили впливові люди Лібертівілля — видавець газети, четверо лікарів, багата і з привітом онука чоловіка, який винайшов скорострільну систему для автоматичних пістолетів. Решта здебільшого були юристами.

За цією дільницею респектабельного містечкового багатства Гайтс-авеню бігла крізь лісисту зону, яка насправді була занадто густою, щоб називатися лісосмугою; ліси тяглися обабіч дороги більш ніж на три милі. У найвищій точці височини Гайтс Стенсон-роуд забирала вліво, закінчуючись у глухому куті Насипом, що виходив на місто й лібертівілльський кінотеатр просто неба.

На іншому боці тієї невисокої гори (але її теж звали Гайтс) розкинувся доволі старий район для представників середнього класу, де потроху трухлявіли будинки, яким було по сорок-п’ятдесят років. Там, де цей район потроху переходив у сільську місцевість, Гайтс-авеню перетворювалася на Сільську дорогу № 2.

О пів на одинадцяту того різдвяного вечора двоколірний «плімут» 1958 року піднімався по Гайтс-авеню, розрізаючи фарами запорошену снігом, наповнену ревінням бурі темряву. Аборигени Гайтс сказали б, що жоден транспорт (крім хіба що позашляховика) не зміг би піднятися по Гайтс-авеню тієї ночі, але Крістіна рухалася з рівномірною швидкістю тридцять миль на годину; фари промацували пітьму, ритмічно гойдалися вперед і назад двірники, у салоні панувала повна порожнеча. Свіжі сліди від шин були самотніми й місцями сягали одного футу завглибшки. Постійний вітер швидко наповнював їх свіжим снігом. Коли-не-коли передній бампер і капот урізалися в хвилястий хребет снігового замету, легко розсипаючи навсібіч порошистий сніг.

Крістіна проминула поворот на Стенсон-роуд і Насип, де колись милувалися Арні та Лі. Вона виїхала на вершечок Лібертівілль-Гайтс і рушила вниз протилежним боком пагорба, спочатку крізь темні ліси, які прорізала тільки біла стрічка дороги, далі — повз будинки передмістя з їхніми затишними світельцями у вітальнях і подекуди — веселими різдвяними декораціями з нарядних лампочок-гірлянд. В одному з цих будинків молодий чоловік, який щойно відіграв роль Санти й відзначав Різдво з дружиною, смакуючи алкогольний напій, ненароком визирнув у вікно й побачив, як повз їхній будинок проїжджають фари машини. Він показав на них дружині пальцем.

— Якщо цей хлопець піднявся сьогодні по Гайтс, — шкірився молодик, — то в нього там, мабуть, сам диявол за пасажира.

— Не звертай уваги, — відповіла вона. — Про дітей ми подбали, а що я отримаю від Санти?

Він розплився в усмішці.

— Ми щось придумаємо.

Далі по дорозі, майже в тому місці, де Гайтс переставала бути Гайтс, Вілл Дарнелл сидів у вітальні простого двоповерхового будинку, який належав йому ось уже тридцять років. На ньому був полисілий, витертий синій махровий халат на піжамні штани, над якими, наче роздутий місяць, випинався велетенський бурдюк черева. Він дивився фінальне навернення Ебенізера Скруджа на бік Добра й Щедрості. Дивився, але насправді не бачив. Його розум укотре просіював шматочки пазла, який ставав що далі, то загадковішим: Арні, Велч, Реппертон, Крістіна. З часу обшуку минув тиждень, а Вілл наче на десять років постарів. Тому копу Мерсеру він сказав, що повернеться й уже за два тижні вестиме бізнес по-старому, але в душі шкребли сумніви. Останнім часом горло в нього завжди було слизьким від смаку того триклятого аспіратора.

Арні, Велч, Реппертон… Крістіна.

«Хлопче! — гукнув Скрудж з вікна, у нічній сорочці й нічному ковпаку схожий на карикатуру Духа Різдва. — Вгодована індичка досі у вітрині різника?»

«Га? — перепитав хлопчик. — Така ото здоровецька, як я?»

«Так, так, — нетерпляче відказав Скрудж, несамовито хихочучи. Таке враження, що троє духів, замість спасти, довели його до божевілля. — Така ото здоровецька, як ти!»

Арні, Велч, Реппертон… Лебей?

Інколи він думав, що не через ту облаву постійно почувається таким виснаженим, перестрашеним і змученим, як побитий собака. І навіть не через те, що його кишенькового бухгалтера забрали чи що податківці-федерали взялися за нього впритул і цього разу зачули кров. Не податківці змушували його окидати поглядом усю вулицю перед тим, як уранці вийти надвір; і офіс генерального прокурора штату не мав нічого спільного з раптовими поглядами, які він тепер кидав через плече, коли їхав додому з гаража вночі.

Він знову і знову прокручував у голові те, що бачив тієї ночі — чи йому здалося, що він бачив, намагаючись переконати себе в абсолютній нереальності тієї події… або в абсолютній реальності. Уперше за багато років він засумнівався у своїх чуттях. І з відходом самої події в минуле ставало все легше повірити в те, що він заснув і йому те все наснилося.

Після облави він ще ні разу не бачив Арні й не намагався зв’язатися з ним по телефону. Спершу він думав використати своє знання про Крістіну як важіль, щоб змусити малого мовчати, якщо той раптом не витримає і вирішить розв’язати язика. Бачить Бог, він міг далеко його запроторити, якби надумав співпрацювати з копами. Тільки після того, як поліція заполонила весь гараж, до свідомості Вілла дійшло, як багато насправді знає малий, і він зазнав кількох миттєвих нападів паніки від того, що докоряв собі (і це теж вселяло неспокій, бо докори собі були абсолютно чужими його натурі): невже всі вони так багато знали? Реппертон і всі відморожені клони Реппертона, яких за ці роки було хоч греблю гати? Невже він справді був таким дурнем?

Ні, вирішив Вілл. Тільки Каннінґем знав. Бо Каннінґем був інакшим. Він усе схоплював ледь не інтуїтивно. Не вихвалявся, не пиячив і не молов язиком казна-що. Дивно, але Вілл мав до цього хлопчини ледь не батьківські почуття — хоча без вагань викинув би його на вулицю, якби запідозрив, що той розхитує човен. І зараз не завагався б, переконував він себе.

Екранний писклявий чорно-білий Скрудж саме прийшов до Кретчітів. Фільм уже добігав кінця. Усі вони мали вигляд прибацаних насправді, але найгіршим, безумовно, був сам Скрудж. Божевільна радість у його очах не надто вже й відрізнялася від виразу очей чоловіка, якого Вілл знав двадцять років тому. Його звали Еверетт Дінґл, одного дня він пішов додому з гаража й замордував усю свою сім’ю.

Вілл підкурив сигару. На все ладен був, аби лиш усунути присмак аспіратора з рота, той гидезний присмак. Останнім часом набрати в легені повітря стало важче, ніж завжди. Чортові сигари тільки погіршували ситуацію, але він був застарий, щоб змінюватися.

Малий не заговорив — принаймні поки що ні. Віллів адвокат сказав, що добралися вже до Генрі Бака. Генрі, який мав шістдесят три роки й був дідусем, Христа б зрікся тричі, якби в обмін на це йому запропонували звільнення чи навіть умовний термін. Стариган Генрі викашлював усе, що знав (на щастя, небагато). Йому було відомо про феєрверки й сигарети, але то було тільки два кола по арені цирку, який колись налічував шість чи сім кіл: бухло, крадені тачки, уцінені стволи (включаючи кілька автоматів, які продавали поведеним на зброї маніякам-мисливцям, котрим кортіло побачити, «чи можна з цього пошматувати оленя, як мені розказували»), а ще — крадений антикваріат з Нової Англії. А останні кілька років — кокаїн. То була помилка, тепер він це розумів. Ті колумбійці в Маямі були божевільні, як ті щури в сральнику. А так якщо подумати, то щурами в сральнику вони й були. Слава Ісусу Христу, що малого не зловили з фунтом коки.

Що ж, цього разу він безболісно не відбудеться — а наскільки болючим буде удар, залежало насамперед від того дивакуватого сімнадцятилітнього підлітка і, може, від його дивакуватої машини. Установилася хитка рівновага карткового будиночка, і Вілл не наважувався щось зробити чи сказати, від страху, що все погіршиться. А ще не можна було виключати можливості, що Каннінґем розсміється йому в лице й обізве психом.

Вілл підвівся, стискаючи в зубах сигару, і вимкнув телевізор. Зараз він піде в ліжко, але спочатку, мабуть, хильне бренді. Тепер утома стала його постійною супутницею, але сон приходив неохоче.

Він повернув у бік кухні… і тут надворі ожив клаксон. Уривчасте й наполегливе бібікання пробивалося крізь виття вітру.

Вілл нерухомо захолов посеред кухні — і щільніше зав’язав пасок на великому барилі. Обличчя в нього враз загострилося й пожвавішало, стало уважним, зненацька на багато років помолодшавши. Він постояв, застигнувши, ще секунду.

Ще три гудки: короткі, різкі.

Він розвернувся, виймаючи з рота сигару, і поволі перетнув вітальню. Немов хвиля теплої води, його омивало майже сновидне відчуття déjà vu, до якого домішувалася дрібка фаталізму. Вілл зрозумів, що знадвору сигналить Крістіна, ще до того, як відсунув штору й визирнув у вікно. Приїхала по нього, але він підозрював, що рано чи пізно таке станеться.

Машина стояла біля його під’їзного кільця, зовсім примарна в хмарах віхоли. Її фари світили широкими конусами, які видовжувалися, зникаючи в завірюсі. На мить Віллові здалося, що за кермом хтось сидить, але він кліпнув очима — і побачив, що в машині порожньо. Порожньо, як тієї ночі, коли вона повернулася в гараж.

Біп. Біп. Бі-біп.

Так, неначе вона розмовляла.

Серце важко гупало Віллові в грудях. Він рвучко розвернувся в бік телефону. Наспіла пора подзвонити Арні Каннінґему. Подзвонити, щоб сказав «фу» своєму ручному демону.

На півдорозі до телефону Вілл почув, як реве двигун — неначе жінка, що нюхом вчула зраду. Ще мить, і пролунав гучний хрускіт.

Вілл повернувся до вікна — саме вчасно, щоб побачити, як машина здає назад від високого замету перед краєм його під’їзної доріжки. Її капот, засипаний снігом, був трохи покривлений. І знову заревів двигун. З-під задніх коліс спершу полетів струмінь порохнистого снігу, та потім вони знайшли зчеплення. Машина рвонула вперед засніженою дорогою і знову вгатилася в сніговий замет. Сніг вибухнув і полинув за вітром, схожий на сигарний димок, який розвіює вентилятор.

«Нічого в тебе не вийде, — подумав Вілл. — А хай навіть ти виберешся на доріжку, далі що? Думаєш, я вийду до тебе гратися?»

Його дихання свистіло ще дужче, ніж зазвичай, поки він ішов до телефону, шукав у довіднику домашній номер Каннінґемів і став його набирати. Пальці не слухалися, він набрав хибно, вилаявся, натиснув на кнопку відбою, почав знову.

Надворі, набираючи обертів, заревів Крістінин двигун. А вже за мить вона з тріском утретє врізалася в замет. Зойкав вітер, і сніг немов жменями піску сипав у велике панорамне вікно. Вілл облизнув губи й наказав собі дихати повільно. Але горло щільно змикалося, не пропускаючи повітря; він це відчував.

На тому кінці дроту задзвонив телефон. Тричі. Чотири рази.

Крістінин двигун заверещав. Услід за цим пролунав важкий удар, бо вона вдарила в сніговий замет, який залишила на півколі Віллової під’їзної доріжки снігоприбиральна техніка, що проїжджала повз його будинок.

Шість гудків. Сім. Нікого не було вдома.

— Усратися й не жити, — прошепотів Вілл й брязнув слухавкою об апарат. На його поблідлому обличчі широко роздувалися ніздрі, як у тварини, що вчула у вітрі запах вогню. Сигара згасла. Він кинув її на килим і поліз рукою в кишеню халата, квапливо підходячи до вікна. Рука намацала втішні обриси аспіратора, і пальці зімкнулися на його руків’ї, схожому на пістолетне.

Йому в обличчя сяйнули фари, ледве не засліпивши, і Вілл здійняв вільну руку, щоб затулити очі. Крістіна знову вгатилася в сніговий замет. Мало-помалу вона пробивала собі шлях до під’їзду. Він дивився, як вона здає назад через дорогу, і люто бажав, щоб от зараз з’явився снігоочисник і протаранив кляту фурію плугом.

Але снігоочисник не з’явився. Замість нього була Крістіна: ревла двигуном, несамовито світила фарами на його засипаний снігом газон. Вона билася в замет, розлючено жбурляючись хмарами снігу. Передній край піднявся догори, і на мить Вілл подумав, що зараз вона перекинеться через рештки замерзлої втрамбованої кучугури. А тоді задні колеса втратили зчеплення з дорогою і шалено закрутилися.

Машина дала задній хід.

Горло у Вілла стислося до розмірів шпилькової голівки. Легені силкувалися втягнути повітря. Він видобув аспіратор і скористався ним. Поліція. Треба викликати поліцію. Може, і приїдуть. 58-й Каннінґема його не дістане. Удома він у безпеці. Він…

Крістіна газонула через дорогу і вже цього разу легко пробила замет. Спочатку її передній край піднявся, забризкуючи фасад будинку світлом, а потім гепнувся додолу. Вона пробралася на доріжку. Так, вона вже там, але ж далі проїхати не зможе, вона… це авто…

Крістіна навіть не загальмувала. Усе ще газуючи, вона перетнула напівкруглу доріжку навскоси, прорила мілкіший пухкіший сніг на бічному дворі та з ревінням націлилися на панорамне вікно, перед яким стояв, визираючи надвір, Вілл Дарнелл.

Він поточився назад, хапаючи ротом повітря, і перечепився через власне крісло.

Крістіна з розгону врізалася в будинок. Панорамне вікно вибухнуло, впускаючи досередини верески вітру. Скло стрімко помчало навсібіч смертоносними стрілами, і в кожній відбивалися передні Крістінині фари. У будинок повалив сніг — він танцював тепер над килимом, крутився хаотичними спіралями. Фари залили кімнату неприродно яскравим світлом телестудії, і раптом вона дала задній хід, волочачи передній бампер по землі, з понівеченим і піднятим бампером, з розтрощеною решіткою, що шкірилася хромовими іклами.

Вілл стояв, спираючись на долоні й коліна, здушено дихаючи і не в змозі набрати повітря в груди, які важко здіймалися. Він невиразно усвідомлював, що падіння через крісло врятувало його від того, щоб бути порізаним на клапті уламками скла. Халат розійшовся й теліпався позаду, коли Вілл зводився на ноги. Вітер, що віяв у розбите вікно, підхопив зі столика біля крісла телепрограму, і журнал, шурхочучи сторінками, полетів через усю кімнату до підніжжя сходів. Обома руками схопивши телефон, Вілл набрав 0.

Крістіна здавала назад, повертаючись власними слідами, прокладеними в снігу. Вона доїхала аж до сплющеного замету біля в’їзду на доріжку. А потім газнула, і поки мчала вперед, капот на очах розрівнювався, а решітка відновлювалася сама. Машина знову взяла будинок на таран, цілячи під панорамне вікно. Знову порснуло скло; стогнала і тріщала розбита на скалки деревина. Посередині низького підвіконня великого вікна пішла тріщина, і на мить досередини зазирнуло вітрове скло Крістіни, потріскане й молочно-біле, ніби в будинок вдивлялося гігантське око прибульця-монстра.

— Поліцію, — попрохав Вілл у оператора. Голос його став майже нечутним; він сичав і шипів. Халат лопотів на холодному вітрі хурделиці, що вдерся в розбите вікно. Вілл бачив, що стіна під вікном уже майже розтрощена. З неї, немов поламані кістки, стирчали шматки обшивки. Вона ж не могла проникнути всередину, правда? Правда, не могла?

— Вибачте, сер, говоріть голосніше, — сказала операторка. — У нас дуже поганий зв’язок.

— Поліцію, — повторив Вілл, але цього разу з горла не вирвалося навіть шепоту — тільки повітря сичало в голосниках. Боже милий, він задихався, його вбивала дихавиця, його груди були замкненим банківським сховищем. Де подівся його аспіратор?

— Сер? — із сумнівом озвалася операторка.

Он він, на підлозі. Впустивши трубку, Вілл поповзом подався до нього.

Крістіна знову наближалася; проревівши через газон, вона вдарила в стіну будинку. І цього разу вся стіна не витримала — розлетілася шрапнеллю скла й поламаних планок, а жахіття стало неймовірною реальністю — пом’ятий та увігнутий Крістінин капот опинився в Вілловій вітальні, вона була в будинку, він чув запах вихлопу й розжареного двигуна.

Зачепившись чимось у днищі, Крістіна поїхала назад, геть із ощетиненої діри, зі скреготом видираючи дошки. Її передній край був ущент понівечений і припорошений снігом та тиньком. Але за кілька секунд вона повернеться, і тепер уже може… може просто…

Вілл підхопив аспіратор і наосліп, не розбираючи дороги, помчав до сходів.

Він устиг піднятися лише до середини, коли гаркотливе гурчання двигуна долинуло знову, і він обернувся, щоб подивитися, радше всім тілом хилячись на поруччя, а не беручись за нього.

Те, що відкривалося з висоти сходів, більше нагадувало нічне жахіття. На очах у Вілла Крістіна перетнула засніжений газон, її капот злетів догори, тож тепер передній край нагадував пащу велетенського червоно-білого алігатора. А тоді вона знову вдарила в будинок, цього разу на швидкості понад сорок миль на годину, і капот взагалі відлетів геть. Її фари люто світили, промені стрибали вгору, а наступної миті вона вже була всередині, у його будинку, залишивши позаду рвану діру в стіні. На килим, наче чорна перетята артерія, звисав електричний кабель. Хмарки утеплювальної скловати, яку занесло всередину, танцювали на холодному вітрі, немов насіння кульбабок.

Вілл закричав, але крізь ревіння двигуна не почув власного крику. Глушник «Сірз», який поставив їй Арні (одна з тих небагатьох деталей, які він справді міняв власноруч, ні в тин ні в ворота подумав Вілл), звисав із зовнішнього підвіконня будинку, а разом з ним залишилася й більша частина вихлопної труби.

«Фурія» проревіла через усю вітальню, перекинула велике м’яке крісло, у якому полюбляв сидіти Вілл, і воно впало на бік, наче мертвий поні. Підлога під Крістіною тривожно порипувала, і голос у Вілловій свідомості волав: «Так! Проломися! Проломися! Скинь проклятущу гадюку в підвал! Побачим, як вона звідтам вилізе!» І уява намалювала тигра в ямі, яку викопали й замаскували листям та гілляччям підступні аборигени.

Але підлога не провалилася — принаймні поки що вона трималася.

Крістіна з ревом мчала через вітальню до нього. За собою вона лишала на килимі зигзаги обліплених снігом шин. Вона врізалася в сходи. Вілла відкинуло на стіну. Аспіратор випав з руки й покотився, перекидаючись, по східцях аж додолу.

Крістіна здала назад через усю кімнату; гучно протестували, угинаючись під нею, мостини підлоги. Заднім кінцем вона зачепила телевізор «Соні», і кінескоп розлетівся на друзки. І знову вона з гарчанням полетіла вперед, і знову вдарила в сходи збоку, трощачи планки й видовбуючи тиньк. Вілл відчував, що уся конструкція під ним стала нестійкою. Було жахливе відчуття похилості. На якусь мить Крістіна опинилася просто під ним; він бачив масткі нутрощі відсіку її двигуна, відчував жар, яким пашів восьмициліндровий. Вона знову рушила назад для розгону, і Вілл заходився видряпуватися сходами вище, знемагаючи від браку повітря, роздираючи собі товсту сосиску, що була в нього замість горла. Очі лізли з орбіт.

Горішнього майданчика він досяг за мить до того, як Крістіна знову люто вгатилася в стіну, перетворивши середину сходів на руйновище. Довжелезний уламок дошки впав у її двигун. Його затягло у вентилятор, і той виплюнув назовні грубо змелену тирсу та дрібніші скалки. Увесь будинок просмердівся бензином і вихлопами. У Віллових вухах стояв дзвін від важкого грому того двигуна, що не знав пощади.

Вона знову дала задній хід. Її шини вже прогризли в килимі нерівні борозни. Просуваючись коридором, Вілл думав: «Горище. На горищі буде безпечно. Так, го… о Боже… о Боже… о Господи…»

Останній біль спостиг його гострим шпичаком раптовості. У серце неначе встромилася бурулька. Ліву руку паралізувало від болю. І повітря вдихнути не було як; груди здіймалися безрезультатно. Він поточився назад. Одна нога затанцювала над порожнечею, і Вілл упав спиною вниз на сходи, зробив два карколомні перевороти через голову, безпорадно розкинувши руки й ноги. Синій халат лопотів і тріпотів.

Він приземлився лантухом біля підніжжя сходів, і на нього налетіла Крістіна: ударила його, від’їхала, ударила знову, зламала товсту балясину поруччя, неначе гілочку, здала назад, ударила Вілла знову.

Під мостинами підлоги дедалі гучніше бурмотіли перекладини опор: вони розколювалися й угиналися. На мить Крістіна зупинилася посеред кімнати, неначе дослухаючись. Дві її шини були спущені, третя наполовину злізла з колеса. Лівий борт був увігнутий, сяючи величезними залисинами здертої фарби.

Зненацька важіль передач опустився до заднього ходу. Двигун заревів, і вона кулею перелетіла кімнату та вискочила у рвану діру, проламану в стіні будинку Вілла Дарнелла; її нижній кінець опустився на кілька дюймів і загрібав сніг. Шини забуксували, знайшли поверхню й витягли її. Вона кульгаво поїхала задом по дорозі, двигун харчав і шпортався, довкола синім туманом висів дим, крапало й бризкало навсібіч масло.

Уже на дорозі вона розвернулася в бік Лібертівілля. Важіль коробки передач вибрав положення «УПЕРЕД». Спершу пошкоджена трансмісія не реагувала, та потім, коли це нарешті сталося, Крістіна поволі покотила, віддаляючись від будинку. А позаду на збитий колесами сніг падала широка смуга світла, що зовсім не нагадувала за формою охайний прямокутник вікна, який лягає на землю. Химерним і дивним був той обрис світла на снігу.

Крістіна рухалася повільно, прокладала собі шлях вулицею, западаючи з боку на бік, наче дуже старий п’яниця. Сніг усе сипав і сипав навскісними лініями на вітрі.

Одна фара, розбита під час останнього нищівного набігу, блимнула і ввімкнулася.

Одна шина почала надиматися, потім друга.

Хмари смердючого маслянистого диму почали розвіюватися.

Непевність у роботі двигуна вирівнялася.

І став з’являтися відірваний капот. Відновлення почалося від нижнього краю лобового скла і пішло далі — химерно, неначе шарф чи кардиган, який виплітали невидимі спиці. Чистий метал виник нізвідки, заблищав сірою сталлю, а потім потемнів, немовби налився кров’ю.

Тріщини на лобовому склі вже відступали, стискалися до центру, залишаючи по собі бездоганну скляну гладінь.

Одна за одною повмикалися й інші фари; Крістіна вже рухалася крізь ніч зі спритною впевненістю, невразлива за щитом свого впевненого дальнього світла.

Одометр рівномірно крутився назад.

За сорок п’ять хвилин вона вже стояла в темряві гаража-автомайстерні покійного Вілла Дарнелла у двадцятому боксі. За гаражем на звалищі, у руїнах автомобілів, іржавих каркасів, у яких, певно, гніздилися їхні власні привиди та їхні власні гіркі спомини, завивав і вистогнував вітер, а снігова пороша кружляла понад подертими розшарпаними сидіннями й лисими килимками на підлозі.

Двигун Крістіни, холонучи, повільно цокав.

43 / Лі приходить у гості

Приблизно за чверть години до того моменту, як на порозі мого будинку мала з’явитися Лі, я став на милиці й почалапав до стільця, що стояв неподалік від дверей, щоб вона точно мене почула, коли кричатиму «Заходь!» Там я знову взяв зі столика журнал «Есквайр» і повернувся до читання статті під заголовком «Новий В’єтнам», яку нам задали в школі. Але безуспішно — літери розбігалися перед очима, я був знервований і наляканий, хоча частково це пояснювалося просто нетерплячим очікуванням. Я хотів знову її побачити.

Удома нікого не було. Невдовзі по тому, як того штормового різдвяного вечора зателефонувала Лі, я відвів тата вбік і спитав, чи не міг би він забрати кудись маму й Елейн двадцять шостого після обіду.

— А чому б і ні? — доволі люб’язно погодився він.

— Дякую, тату.

— Нема за що. Але ти, Деннісе, мій боржник.

— Тату!

Він поважно підморгнув.

— Рука руку миє.

— Який ти добрий, — сказав я.

— Справжній принц, — погодився він.

Тато мій був далеко не простаком, тому спитав, чи це якось пов’язано з Арні.

— Це ж його дівчина, правда?

— Ну, — відповів я, не знаючи, що там за ситуація, і почуваючись незручно, бо мав на це власні причини, — була його дівчиною. А як там зараз, не знаю.

— Проблеми?

— Погано я впорався з тим, щоб бути його очима, скажи?

— Деннісе, з лікарняного ліжка важко щось роздивитися. Маму й Еллі я у вівторок кудись заберу. Просто будь обережний, добре?

Відтоді я частенько повертався думками до того, що ж тато все-таки мав на увазі; авжеж, він не міг перейматися тим, що я спробую підкотити до Лі й переспати з нею, з однією ногою в гіпсі й іншим гіпсом на половину спини. Я думаю, що, може, він просто боявся, щоб якоїсь халепи не сталося, бо мій друг дитинства зненацька перетворився на незнайомця — до того ж незнайомця, який вийшов з тюрми під заставу.

Що стосується мене, то я був абсолютно переконаний у тому, що якась халепа вже сталася, і мені було страшно до чортиків. Газета «Кістоун» на Різдво не виходила, але на всіх мережевих каналах Пітсбурга й обидвох незалежних крутили сюжет про те, що спіткало Вілла Дарнелла, у якому показали те стрьомне лиховісне видовище, на яке перетворився його будинок. Та його стіна, що виходила на дорогу, була знесена. Тільки цим словом можна було це описати. Та стіна мала такий вигляд, неначе якийсь божевільний нацист повів на неї свій панцерник і пробив наскрізь. Цього ранку газета вийшла із заголовком «У ЗАГАДКОВІЙ СМЕРТІ ЙМОВІРНОГО КРИМІНАЛЬНОГО АВТОРИТЕТА ВБАЧАЮТЬ ОЗНАКИ ВБИВСТВА». Це вже само по собі було погано, навіть без іще однієї фотографії будинку Вілла Дарнелла з велетенською діркою, пробитою в стіні. Але на третій сторінці було доповнення. Інший випадок мав не таку велику вагу, тому що Вілл Дарнелл був «імовірним кримінальним авторитетом», а Дон Ванденберг — усього-на-всього чмошником-недоучкою, який працював на бензоколонці.

Заголовок звучав так: «ПРАЦІВНИК АВТОЗАПРАВНОЇ СТАНЦІЇ ЗАГИНУВ У РІЗДВЯНИЙ ВЕЧІР УНАСЛІДОК НАЇЗДУ». Під ним ішла стаття на одну шпальту, наприкінці якої шеф лібертівілльської поліції висловив припущення, що водій був або п’яний, або під кайфом. Ані він, ані репортер газети навіть не спробували пов’язати між собою обидві смерті, бо між ними була дистанція майже десять миль, і це в ніч, коли надворі лютувала страшна завірюха, що зупинила весь транспорт в Огайо та на заході Пенсильванії. Але я бачив зв’язок. Не хотілося, проте я нічого не міг із цим удіяти. І чи не здалося мені, що батько якось дивно глянув на мене, раз чи двічі за ранок? Ні. Раз чи двічі він мовби хотів сказати щось — і я не знав, що відповідати, якщо скаже; смерть Вілла Дарнелла, хоч би якою загадковою вона була, навіть і близько не була такою загадковою, як мої підозри. Але тато закрив рота, так нічого не сказавши. І це, якщо бути до кінця чесним, було певним полегшенням.

Дверний дзвінок ожив у дві хвилини по другій.

— Заходь! — закричав я, знову спинаючись на милиці.

Двері відчинилися, і Лі застромила голову всередину.

— Денніс?

— Ага. Заходь.

Вона зайшла, така гарненька в яскраво-червоній лижній парці й темно-синіх штанах. Облямований хутром капюшон парки дівчина відкинула з голови на спину.

— Сідай, — мовила Лі, розщібаючи змійку куртки. — Бігом, зараз же, це наказ. Ти на цих штуках схожий на великого дурного лелеку.

— Так тримати, — сказав я і сів, незграбно гепнувшись на стілець. Коли ти закутий у гіпс, то життя твоє зовсім не схоже на кіно; ти ніколи не сідаєш, як Кері Ґрант, що готується пити коктейлі в «Рітці» з Інґрід Берґман. Це завжди стається миттєво, і якщо подушка, на яку ти приземлився, не форкне під вами гучно-прегучно, так, неначе раптове зниження налякало вас до пердячки, можете вважати, що ви ведете в грі. Цього разу мені пощастило. — Я так люблю лестощі, що навмисне з себе хворого корчу.

— Деннісе, як ти?

— Загоююсь. А ти як?

— Бувало й ліпше, — тихим голосом відповіла вона й прикусила нижню губу. Інколи дівчата вдаються до цього жесту, щоб зваблювати, але це був не той випадок.

— Вішай куртку й сідай сама.

— Добре. — Погляд її очей торкнувся моїх, і дивитися в них було трохи понад мої сили. З думкою про Арні я відвів погляд.

Вона повісила парку й повільно повернулась у вітальню.

— А твої…

— Я попросив тата всіх забрати. Подумав, може… — знизав я плечима. — …нам треба поговорити сам на сам.

Вона стояла біля дивана й дивилася на мене через усю кімнату. Мене знову вразила простота її краси — гарненька дівоча фігурка, яку підкреслювали темно-сині штани й светр ясно-блакитного відтінку пудри. Цей наряд навіював мені думки про катання на лижах. Волосся в неї було нетуго зав’язане кінським хвостом і лежало на лівому плечі. Очі були кольору светра чи, може, трохи темніші. Вигодувана на кукурудзі американська красуня, могли б сказати ви, якби не високі вилиці, що надавали їй дещо пихатого вигляду й виказували якесь давніше, екзотичніше походження — може, якихось п’ятнадцять-двадцять поколінь тому серед предків затесався вікінг.

А може, я думав зовсім не про те.

Вона побачила, що я на неї трохи задовго дивлюсь, і зашарілась. Я відвернувся.

— Деннісе, ти переживаєш за нього?

— Переживаю? Точніше буде сказати, боюся.

— Що ти знаєш про ту машину? Що він тобі розказував?

— Небагато. Слухай, може, хочеш чогось випити? У холодильнику є якісь напої, — я намацав милиці.

— Сиди, — сказала вона. — Я хочу, але сама принесу. А тобі?

— Я буду імбирний ель, якщо там ще лишилося.

Вона пішла на кухню, а я спостерігав за її тінню на стіні, що рухалася легко, немов танцівниця. У шлунку моментально стало важко, ледве не до нудоти. У цієї нудоти навіть назва є. Гадаю, вона називається «закохуватись у дівчину найкращого друга».

— У вас є автоматичний генератор льоду, — долинув у вітальню її голос. — У нас теж такий. Класний.

— Він часом дуріє й плюється кубиками льоду на підлогу, — сказав я. — Як Джиммі Кеґні у «Білій гарячці». «Нате, жріть, щуряки брудні». Маму це до сказу доводить. — Я сам не знав, що белькочу.

Лі розсміялася. У склянках брязнули кубики льоду. Невдовзі вона повернулася, з двома склянками льоду й двома бляшанками імбирного елю.

— Дякую, — беручи, сказав я.

— Ні, це я тобі дякую, — її сині очі потемніли й посерйознішали. — Дякую, що ти поруч. Якби мені довелося самій з цим розбиратися, то я б… не знаю.

— Та ну. Усе не так погано.

— Думаєш? Ти чув про Дарнелла?

Я кивнув.

— А про того, іншого? Дона Ванденберга?

Отже, вона теж побачила зв’язок.

І знову я кивнув.

— Я бачив. Лі, а що тебе турбує в Крістіні?

Здавалося, минуло багато часу, перш ніж вона відповіла. Я не знав, чи зможе вона взагалі відповісти. Я бачив, що вона збирається на силі, дивиться вниз, на склянку, тримаючи її обома руками.

Зрештою, дуже тихим голосом, вона проказала:

— Здається, вона намагалася мене вбити.

Не знаю, що я очікував почути, але точно не це.

— Що ти маєш на увазі?

І вона заговорила — спершу нерішуче, а далі темп її мови пришвидшився й слова наче виливалися потоком. Цю історію ви вже чули, тому переказувати її нема сенсу; досить і того, що я намагався її переказати точнісінько так, як Лі мені розповіла. Про те, що їй страшно, вона не жартувала. Це читалося в блідості її обличчя, в затинанні голосу й ковтанні слини, у тому, як вона руками невпинно погладжувала собі передпліччя, неначе їй було зимно навіть у светрі. І що більше вона розповідала, то страшніше ставало мені.

Завершила вона тим, що підсвітка панелі приладів, коли свідомість уже попливла, неначе перетворилася на очі, і вони уважно на неї дивилися. Після цього Лі нервово розсміялася, немов хотіла зняти прокляття з явного абсурду. Але я не засміявся у відповідь. Мені згадався сухий голос Джорджа Лебея, який я слухав, сидячи в дешевих кріслах перед мотелем «Райдуга», його голос, який розповідав мені історію Роланда, Вероніки й Рити. Я пригадував усе це, і мій розум поєднував між собою точки, які здавалися невимовно далекими одна від одної. Потроху вмикалося світло. І мені дуже не подобалося те, що в ньому проявлялося. Серце важко застукотіло в грудях, і я не зміг би розсміятися разом з нею, навіть якби від цього залежало моє життя.

Лі розповіла про ультиматум, який висунула Арні, — вона чи машина. Розповіла про те, якою лютою була його реакція. То було востаннє, коли вона ходила з ним на побачення.

— А потім його заарештували, — сказала вона, — і я почала думати… думати про те, що сталося з Бадді Реппертоном і тими іншими хлопцями… і Канючі Велчем…

— А тепер — Ванденбергом і Дарнеллом.

— Так. Але це не все. — Вона допила імбирний ель зі склянки й налила собі ще. Край бляшанки цокнув об вінця склянки. — У вечір напередодні Різдва, коли я тобі дзвонила, мама з татом ходили на вечірку до боса мого тата. І я розхвилювалася. Я думала про… ой, не знаю, про що я думала.

— А по-моєму, знаєш.

Притуливши долоню до лоба, Лі потерла його, наче в неї розболілася голова.

— Та, мабуть, знаю. Я думала про те, що та машина десь там, на вулиці. Вона. На вулиці, переслідує їх. Але якщо вона виїхала на вулицю в різдвяний вечір, то, мабуть, їй було чим зайнятися, крім моїх бать… — Лі так різко поставила склянку, що я аж підскочив. — Чому я постійно говорю про ту машину так, наче вона людина? — вигукнула вона, і по її щоках заструменіли сльози. — Чому я весь час так говорю?

Того вечора я занадто добре бачив, до чого може призвести втішання. Між нами стояв Арні — та й мої почуття. Надто довго я його знав. Надто довго й надто добре.

Але то було тоді; тепер стало інакше.

Я звівся на милиці, погупотів до канапи й усівся поряд із нею. Подушки зітхнули. Не розривно, але близько до того.

У шухляді маленького столика моя мати зберігала коробку серветок. Я витяг одну, подивився на Лі й загріб цілу жменю серветок. Передав їй, і вона подякувала. А потім, зневажаючи себе, поклав руку їй на плечі й обійняв.

На мить Лі напружилась… а потім дозволила пригорнути до свого плеча. Вона тремтіла. Ми просто сиділи так, і, думаю, обоє боялися навіть поворухнутися. Боялися, що ми вибухнемо. Чи щось інше станеться. На протилежному боці кімнати ваговито цокав на камінній полиці годинник. Крізь еркер, з якого на три боки відкривався вигляд вулиці, лилося яскраве зимове світло. Уже опівдні на Різдво буря вщухла, і тепер жорстке та безхмарне синє небо неначе заперечувало саме існування такого явища, як сніг — якби не підтвердження у вигляді дюноподібних заметів на газонах, що наче котили по вулиці в обидва боки, схожі на спини велетенських похованих звірів.

— Запах, — нарешті сказав я. — Ти щодо нього впевнена?

— Він був! — вигукнула вона, відсторонюючись і сідаючи рівно. Зі змішаним розчаруванням і полегшенням я прийняв руку. — Він правда був… гнилий, поганючий сморід. — Лі подивилася на мене. — А що? Ти теж його чув?

Але я похитав головою. Бо не чув. Насправді ні.

— А ти що знаєш про ту машину? — спитала Лі. — Ти щось знаєш. По обличчю бачу.

Настала моя черга думати довго й інтенсивно. І зрештою в голові зринула картинка ядерного вибуху, яку я бачив у якомусь підручнику з природознавства. Карикатура. Це не те, що очікуєш побачити в підручниках із природознавства, але, як хтось мені казав, на звивистій стежині загальної середньої освіти багато оманливих поворотів… і цей «хтось» насправді був сам Арні. На малюнку було зображено два атоми, що мчать назустріч на супершвидкості та врізаються один в одного. Раз-два! Замість купи руїн (і атомних карет швидкої допомоги, які вивозять мертвих і поранених нейтронів) критична маса, ланцюгова реакція і збіса великий вибух.

Та потім до мене дійшло, що не таким уже й дивним насправді був спогад про ту карикатуру. Лі володіла певною інформацією, якої раніше не мав я. І так само правдою було зворотне. В обох випадках чималу частку цієї інформації становили здогади, багато було суб’єктивних відчуттів і випадкових деталей… але й голої інформації було достатньо, щоб злякатися. Мені стало цікаво, що б зробили поліцейські, якби їм було відомо те саме, що й нам. Але якщо навздогад, то нічого. Хіба можна притягти до суду привида? А машину?

— Деннісе?

— Я думаю, — відгукнувся я. — Чуєш, як горілим деревом смердить?

— Що ти знаєш? — знову спитала вона.

Зіткнення. Критична маса. Ланцюгова реакція. Ба-бах.

А думав я, власне, про те, що, склавши докупи всю свою інформацію, ми могли б щось зробити чи розказати комусь. Ужити якихось заходів.

Я згадав свій сон: машина стоїть у гаражі Лебея, двигун набирає обертів і затихає, знову набирає обертів, вмикаються передні фари, верещать шини.

Я взяв її руки в свої долоні.

— Добре, — сказав я. — Слухай. Арні купив Крістіну в чувака, який уже помер. Його звали Роланд Д. Лебей. Вона стояла в нього на газоні, ми її побачили одного дня, коли поверталися додому з роботи, і…

— І ти туди ж, — перебила Лі.

— Куди?

— Говориш про неї як про живу.

Я кивнув, не випускаючи її рук.

— Ага. Я знаю. Важко перестроїтися. Річ у тому, що Арні захотів її мати… чи його, це авто… з першої ж секунди, як побачив. І зараз я думаю… тоді не думав, але тепер — так… що так само сильно Лебей хотів, щоб Арні її забрав, що він би й безплатно її віддав, якби до цього дійшло. Так, наче Арні побачив Крістіну й усе зрозумів, а Лебей побачив Арні й зрозумів те саме.

Лі забрала в мене свої руки й знову нервово стала терти лікті.

— Арні казав, що він заплатив…

— Так, авжеж, заплатив. І досі розплачується. Якщо від Арні там взагалі щось залишилось.

— Не розумію, про що ти.

— Я тобі покажу, — сказав я, — за кілька хвилин. Спочатку тільки в курс історії введу.

— Добре.

— У Лебея були дружина й донька. Давно ще, у п’ятдесяті. Його донька померла на узбіччі дороги. Удавилася. Гамбургером.

Обличчя Лі побіліло, потім стало крейдяним; якусь мить її шкіра здавалася молочною і прозорою, як матове скло.

— Лі! — вигукнув я. — Що з тобою?

— Нічого, — відповіла вона з незворушністю, від якої кров холонула в жилах. Колір обличчя не покращав. Рот викривила моторошна гримаса, що, напевно, мала зображати заспокійливу усмішку. — Я в нормі. — Вона підвелася. — А де у вас туалет?

— У кінці коридору, — відповів я. — Лі, у тебе таке обличчя…

— Я зараз блюватиму, — відповіла вона тим самим незворушним голосом і попрямувала в коридор. Ішла, сіпаючись, немов лялька; де й поділася вся танцювальна грація, яку я споглядав у рухах її тіні. Вона поволі вийшла з вітальні, та коли зникла з-перед очей, ритм її ходи відновився. Я чув, як відчиняються двері туалету, а потім ті звуки. Я відкинувся на спинку дивана й затулив очі долонями.

Повернулася Лі ще блідою, але щоки вже трохи порожевішали. Вона вмивалася, і на щоках досі не висохло кілька крапель води.

— Вибач, — сказав я.

— Усе нормально. Просто я… злякалася, — кволо всміхнулась вона. — Хоча це ще м’яко сказано, мабуть. — Вона спіймала мій погляд. — Деннісе, скажи мені тільки одне. Те, що ти сказав, правда? Це справді було?

— Так, — кивнув я. — Правда. І то ще не вся історія. Але чи хочеш ти її слухати до кінця?

— Ні. Але ти все одно розкажи.

— Можемо не піднімати цю тему, — сказав я, сам не надто в це вірячи.

Серйозний погляд її засмучених очей не полишав моїх.

— Можливо… безпечніше буде… її обговорити, — промовила вона.

— Невдовзі після смерті доньки його дружина наклала на себе руки.

— Машина…

— …була причетна.

— Як?

— Лі…

— Як?

Тож я їй розповів — не лише про маленьку дівчинку та її матір, але й про самого Лебея, усе, що почув від його брата Джорджа. Про бездонне вмістилище гніву. Про дітей, які кпили з його одягу й смішної зачіски. Про його втечу в армію, де одяг і зачіски в усіх були однакові. Про автопарк. Постійні нарікання на гівнярів, а особливо тих гівнярів, які привозили йому свої великі дорогезні тачки на ремонт за державний рахунок. Про Другу світову війну. Брата Дрю, який загинув у Франції. Старий «шевроле». Старий «гадзон-горнет». І крізь усе це незмінним фоновим ритмом пульсував гнів.

— Те слівце, — пробурмотіла Лі.

— Яке слівце?

— Гівнярі, — Лі немовби вичавила його з себе, наморщивши носа від майже підсвідомого несхвалення й огиди. — Він його вживає. Арні.

— Я знаю.

Ми перезирнулися, і її руки знову знайшли мої.

— Ти змерзла, — сказав я. Ще одна глибокодумна ремарка від фонтану мудрості Денніса Ґілдера. У мене їх мільйон.

— Так. Здається, я вже ніколи не зігріюся.

Я хотів її обійняти, але не став. Боявся. Занадто вже все було зав’язано на Арні. А найжахливіше (і це справді було дуже страшно) — складалося таке враження, що він мертвий… мертвий або зачаклований, перебуває під дією якихось злих чарів.

— Його брат більше нічого не казав?

— З доречного — нічого. — Але тут зринув спогад: як бульбашка в стоячій воді, напухирився й луснув. «Він був одержимий і злющий, але не чудовисько, — сказав мені Джордж Лебей. — Принаймні… я так вважаю». Тоді було таке враження, що він, розчинившись у спогадах, поривався сказати ще щось… та потім згадав, де він і що розмовляє з незнайомцем. Що ж він збирався сказати?

Раптом, зовсім несподівано, у мене виникла реально потворна ідея. Я відштовхнув її від себе… але це було важко, відштовхувати ту ідею. Як штовхати піаніно. І я однаково бачив, як вона бовваніє там, у напівтемряві.

Я зрозумів, що Лі дуже уважно на мене дивиться, і подумав, чи багато моїх думок могло відбитися в мене на обличчі.

— А ти взяв у містера Лебея адресу? — спитала вона.

— Ні. — На якусь хвилину я поринув у задуму, а потім згадав той похорон, який тепер видавався неможливо далекою в часі подією. — Але вона має бути в «Американському легіоні Лібертівілля». Це вони ховали Лебея і зв’язувалися з його братом. А що?

Але Лі тільки головою похитала й підійшла до вікна, біля якого застигла нерухомо, дивлячись на сліпучий день. «Охвістя року», — не в тему подумав я.

Лі обернулася, і знову мене вразила її краса, яку можна було б назвати спокійною й невибагливою, якби не ті високі пихаті вилиці — від жінки з такими вилицями можна очікувати, що вона носить на поясі ніж.

— Ти обіцяв мені щось показати, — нагадала вона. — Що?

Я кивнув. Вороття вже не було. Розпочалася ланцюгова реакція, і спинити її не було жодної можливості.

— Піднімайся нагору, — сказав я. — Моя кімната — другі двері ліворуч. Подивися в третій шухляді мого комода. Доведеться покопатися в моїх трусах, але вони не кусаються.

Вона всміхнулася — ледь-ледь, але й це вже було покращенням.

— А що я знайду? Пакетик наркотиків?

— З цим я торік зав’язав, — з усмішкою запевнив я. — Цього року тільки таблетки. А гроші на свою згубну звичку я заробляю, продаючи героїн у середніх класах.

— А якщо серйозно? Що там?

— Автограф Арні. Увічнений на гіпсі.

— Його автограф?

Я кивнув.

— У двох примірниках.

Лі все знайшла, і за п’ять хвилин ми знову сиділи на канапі, роздивляючись два квадрати гіпсу. Вони лежали поряд на кавовому столику зі скляною стільницею, трохи зазублені по боках, трохи обстріпані. На одному з них витанцьовували й зникали в порожнечі інші імена та прізвища. Я зберіг ці гіпси, навіть давав вказівки медсестричці, як їх краще розрізати. Пізніше я вирізав з них два квадрати: один з правої ноги, один — з лівої.

Ми мовчки їх роздивлялися:

Лі поглянула на мене, запитально й збентежено.

— Це шматки твого…

— Мого гіпсу, так.

— Це що… жарт якийсь?

— Не жарт. Я бачив, як він розписувався на обох.

Тепер, коли ці слова зірвалися, мене охопило відчуття полегкості, розслаблення. Добре було мати змогу поділитися тим, що вже давно не давало мені спокою, свербіло і з’їдало зсередини.

— Але вони схожі, як небо і земля.

— Ти мені це розказуєш? Але й Арні тепер уже не такий, яким був колись. А все через ту прокляту машину. — Я сердито вдарив кулаком у той квадрат гіпсу, що лежав ліворуч. — Це не його підпис. Я Арні знаю майже все своє життя. Я бачив його домашку, я бачив, як він виписував собі різні речі, я дивився, як він переводить у готівку чеки. Це не його підпис. Той, що зліва, — його. А цей — ні. Лі, ти б не могла завтра дещо для мене зробити?

— Що?

Я розповів. Вона повільно кивнула.

— Для нас.

— Га?

— Я зроблю це для нас. Бо ми маємо діяти, правда ж?

— Так, — сказав я. — Мабуть. А ти не проти, як я щось особисте спитаю?

Не зводячи з мене погляду своїх неймовірних синіх очей, вона хитнула головою.

— Ти хоч трохи спиш останнім часом?

— Не дуже добре. Жахіття мучать. А ти?

— Теж. Не дуже.

А далі вже несила було стримуватись: я поклав руки їй на плечі й поцілував. Була між нами мить вагання, коли я думав, що вона відсторониться… але потім вона підняла підборіддя й відповіла на мій поцілунок, твердо і з усією повнотою. Може, воно й на краще, що я тоді був майже знерухомлений.

Коли ми перестали цілуватися, вона питально зазирнула мені в очі.

— Це від жахіть, — сказав я, думаючи, що прозвучить це тупо й лицемірно, так, як у книжках на папері. Але натомість ці слова вийшли непевними й болісно щирими.

— Від жахіть, — повторила вона серйозно, так, наче то був талісман, і цього разу сама нахилила до мене голову, і ми знову поцілувалися, а ті два пошарпані шматки гіпсу витріщалися на нас, як сліпі білі очі з іменем Арні, написаним на них. Ми цілувалися заради тваринної втіхи, яку дарує тваринний контакт — звісно, заради цього, і ще задля чогось більшого, що вже народжувалося між нами, — а потім притулилися одне до одного, не говорячи ні слова, і ні я, ні вона, здається, не дурили себе, розуміючи, що насправді відбувається. Комфорт — так, але ще в цьому був старий-добрий секс — стиглий і заряджений хтивістю підліткових гормонів. І, може, був шанс, що все переродиться в щось вагоміше й добріше, ніж просто секс.

Однак було в тих поцілунках і щось інше. Я це розумів, вона теж, і ймовірно, розумієте й ви. Те «інше» було ганебним відчуттям зради. Я чув, як обурено волають вісімнадцять років спогадів — мурашині ферми, гра в шахи, фільми, усі ті речі, яких він мене навчав, усі ті рази, коли я не дозволив його вбити. От тільки наприкінці, останнього разу, не вберіг. Мабуть, востаннє я бачив справжнього Арні (а також жалюгідний кінець його єства) того вечора на День подяки, коли він приніс мені сендвічі з куркою й пиво.

Навряд чи до того моменту комусь із нас двох спадало на думку, що ми не заподіяли Арні нічого непростимого — нічого такого, що могло б розлютити Крістіну. Але тепер, звісно, заподіяли.

44 / Детективна діяльність

Наступні три тижні чи десь приблизно так сталося от що: ми з Лі гралися в детективів. І закохалися.

Після нашої розмови вона пішла зранку в муніципалітет і заплатила п’ятдесят центів за ксерокопії двох папірців — ці папірці йдуть у Гаррісбург, але Гаррісбург надсилає копію в місто.

Цього разу, коли до нас прийшла Лі, уся моя сім’я була вдома. Еллі підглядала за нами за найменшої нагоди. Вона була в захваті від неї, а я потайки розвеселився, коли приблизно за тиждень після початку нового року сестра почала зав’язувати волосся у хвіст на потилиці, мавпуючи зачіску Лі. Я відчував спокусу подіставати її з цього приводу… але стримався. Може, я вже трохи подорослішав (але недостатньо для того, аби не цупити «йоделі», коли бачив її ничку за пластмасовим судком у холодильнику).

Якщо не зважати на епізодичні підглядання Еллі, того наступного дня, 27 грудня, вітальня опинилася практично в повному нашому розпорядженні — після того, як було дотримано всіх соціальних ритуалів. Я познайомив Лі з мамою і татом, мама подала каву, і ми поговорили. Більш за всіх балакала Елейн — вона тріщала про своє шкільне життя й розпитувала в Лі про наше з нею спільне. Спочатку я відчув роздратування, та потім йому на зміну прийшла вдячність. Обоє моїх батьків — взірець чемності середнього класу (якби маму вели до електричного стільця й вона ненароком врізалася в тюремного капелана, то попросила б вибачення), і я чітко бачив, що Лі їм сподобалась, але також було очевидно, принаймні для мене, що вони розгублені й трохи не у своїй тарілці, бо не знають, яке місце в усьому цьому відведено для Арні.

Хоч ми з Лі теж цим переймалися — так я собі думаю. Зрештою мої зробили те, що роблять батьки, коли не знають, як учинити в подібних ситуаціях, — вони вирішують, що це справи дітей і повертаються до своїх справ. Першим перепросив тато. Він сказав, що в його підвальній майстерні панує звичний постріздвяний гармидер і пора вже його потроху розгрібати. А мама пояснила, що їй треба йти писати.

Еллі подивилася на мене урочистим поглядом і спитала:

— Деннісе, а в Ісуса був собака?

Я порснув зі сміху, Еллі теж, а Лі сиділа, дивилася на те, як ми сміємося, і ввічливо всміхалася — так, як це роблять чужі люди, коли чують сімейний жарт.

— Еллі, дуй звідси, — сказав я.

— А як не подую, що буде? — спитала сестра, але то була її звична задерикуватість, бо вона вже встала.

— Труси мені пратимеш.

— Чорта з два! — гонорово відказала вона й на цих словах залишила кімнату.

— Моя сестричка, — прокоментував я.

Лі всміхнулася.

— Вона класна.

— Якби тобі довелося з нею жити весь час, ти б так не вважала. Покажи, що в тебе там.

Лі поклала одну з ксерокопій на скляний кавовий столик, де напередодні лежали шматки мого гіпсу.

То була повторна реєстрація вживаного авто, «плімута»-седана 1958 року випуску (4-дверного), червоно-білого. Датована вона була 1-м листопада 1978 року й підписана Арнольдом Каннінґемом. Його батько розписався теж:

— На що це схоже? — спитав я.

— На один з підписів на одному з квадратиків, які ти мені показував. На котрому ж?

— Це той, на якому він розписався одразу по тому, як мене потовкли в Рідж-Року, — пояснив я. — Такий вигляд завжди мав його підпис. А зараз погляньмо на інший.

Лі поклала другий папірець поряд із першим. То був реєстраційний талон нової машини, «плімута»-седана 1958 року випуску (4-дверного), червоно-білого. Він був датований 1-м листопада 1957 року — від такої точної подібності мене аж пересмикнуло, і вираз обличчя Лі сказав мені, що дівчина теж її помітила.

— Глянь на підпис, — сказала вона.

І я глянув.

Саме цим почерком Арні розписувався в той вечір Дня подяки. Щоб визначити це, не потрібно було бути генієм чи експертом-графологом. Імена й прізвища були різними, але почерк був однаковісінький.

Лі потягнулася до моїх рук, і я взяв її долоні у свої.

У майстерні, яку тато облаштував у підвалі, він виготовляв іграшки. Ви можете подумати, що це якесь дивацтво, але таке в нього хобі. А може, навіть більше, ніж хобі. Думаю, був у його житті період, коли треба було ухвалити непросте рішення — вступати в коледж чи піти на власні хліби, виробляючи іграшки. Якщо це правда, тоді, схоже, він вибрав безпечний шлях. Іноді мені здається, що я бачу тінь минулого в його очах — то ніби привид, який ще не до кінця упокоївся. Але, може, то тільки моя уява, яка зараз розгулялася не на жарт, хоча раніше була зовсім не такою активною.

Основними бенефіціарами були ми з Еллі, але Арні теж перепадало трохи татових іграшок — під ялинки, до іменинних тортів, — так само, як і найближчій подружці дитинства Еллі, Еймі Каррузерз (яка давно переїхала жити в Неваду, і тепер про неї згадують скорботним тоном, як про тих, хто загинув молодим і безглуздою смертю), а також багатьом іншим приятелям.

Тепер же тато віддавав майже все, що робив, Армії спасіння, у Фонд «400», і перед Різдвом наш підвал завжди нагадував мені майстерню Санти — аж до самого Різдва його виповнювали охайні білі картонки з дерев’яними поїздами, комодиками для інструментів, металевими годинниками, які навіть показували час, м’якими звірятками, маленьким ляльковим театром, одним чи двома. Найбільше його цікавили дерев’яні іграшки (до початку війни у В’єтнамі він різьбив батальйони іграшкових солдатиків, але за останні п’ять із чимось років їх було тихо знято з озброєння — хоча не знаю, чи тато сам зрозумів, що згорнув виробництво), але як будь-який майстер на всі руки, він брався за все. Але одразу після Різдва на тиждень наставало затишшя. Майстерня здавалася страхітливо порожньою, і лише солодкий запах тирси нагадував нам про те, що там взагалі були іграшки.

Протягом того тижня тато замітав, прибирав, змащував маслом свою машинерію й готувався до наступного року. А тоді, поки зима потроху прокладала собі шлях крізь січень і лютий, іграшки й буцімто-сміття, яке згодом перетвориться на деталі іграшок, починало з’являтися знову — поїзди й дерев’яні балерини на шарнірах з червоними плямками на щоках, коробка ватяної набивки, яку вигребли з чийогось старого дивана, яка зрештою опиниться в череві у ведмедя (кожного свого ведмедика тато називав або Овеном, або Олів — між немовлячим віком і другим класом я зносив шістьох Овенів, а Еллі — приблизно таку саму кількість Олів), шматочки дроту, ґудзики й пласкі безтілесні очі, розсипані по робочому столі, наче в чорнушному оповіданні. Останніми з’являлися коробки з горілчаного магазину, і в них знову пакували іграшки.

За останні три роки тато отримав три відзнаки від Армії спасіння, але тримав їх у шухляді — так, неначе соромився. Я цього тоді не розумів, не розумію й досі, принаймні до кінця, але знаю, що це не ганебно. Моєму батькові абсолютно не було чого соромитися.

Того вечора після вечері я повільно спустився вниз, скажено стискаючи однією рукою поруччя, а іншою спираючись на костур, як на лижну палицю.

— Денніс! — вигукнув тато радісно, але і з побоюванням водночас. — Тобі допомогти?

— Ні, я сам.

Він поставив мітлу біля купки жовтої тирси й дивився на те, чи я справді подужаю спуститися.

— А може, тебе підштовхнути?

— Ха-ха, дуже смішно.

Зійшовши вниз, я майже пострибав до великого крісла, яке тато тримає в кутку біля нашого старого чорно-білого телевізора «Моторола», і сів. Плюх.

— Як ти почуваєшся? — спитав він.

— Дуже навіть непогано.

Він набрав повен совок стружки, викинув у смітник, чхнув і позамітав ще трохи.

— Не болить?

— Ні. Ну… трохи.

— Ти обережніше зі сходами. Якби твоя мати бачила, що ти оце щойно зробив…

Я розплився в усмішці.

— Розкричалася б, так.

— А де твоя мати?

— Вони з Еллі пішли до Реннеке. Діні Реннеке на Різдво подарували повне зібрання альбомів Шона Кессіді. Еллі позеленіла.

— Я думав, Шон уже в минулому, — сказав тато.

— По-моєму, вона боїться того, що мода повертається.

Тато розсміявся. Потім ненадовго запала товариська мовчанка: я сидів, він замітав. Я знав, що він дозріє до розмови, і ця мить настала.

— Лі, — мовив тато, — зустрічалася з Арні, адже так?

— Так, — підтвердив я.

Він кинув на мене швидкий погляд і знову опустив очі, зосереджуючись на своїй праці. Я думав, він запитає мене, чи, на мою думку, я чиню мудро, або, може, зауважить, що відбити в іншого хлопця дівчину — не найкращий спосіб підтримувати з цим хлопцем дружбу й злагоду. Але тато нічого такого не сказав.

— Ми вже давно Арні не бачили. Думаєш, йому самому соромно за те, у що він вляпався?

Я відчував, що батько зовсім так не вважає, просто зондує ґрунт.

— Не знаю, — відповів я.

— Навряд чи йому є насправді за що переживати. Дарнелл мертвий… — тато вивернув совок у смітник, і стружка зісковзнула та приземлилася з тихим «плюх». — Сумніваюся, що справа взагалі дійде до суду.

— Ні?

— Над Арні — точно ні. Серйозних обвинувачень не буде. Йому можуть виписати штраф, суддя погрозить йому пальчиком, але ніхто не стане ліпити незмивну чорну мітку в справу приємного юного білого хлопця з передмістя, якого попереду чекає коледж і тепле місце в суспільстві.

Тато запитально на мене поглянув, і я неспокійно засовався в кріслі, бо під цим поглядом раптом стало незатишно.

— Мабуть, так.

— От тільки він перестав таким бути, правда ж, Деннісе?

— Так. Він змінився.

— Коли ти взагалі його бачив востаннє?

— У День подяки.

— З ним усе було добре?

Я поволі хитнув головою. Зненацька до горла підкотили сльози й бажання все йому вибовкати. Одного разу я вже мав таку охоту, але промовчав; і цього разу нічого казати не став, хоч і з іншої причини. На згадку мені спали слова Лі — про те, як вона переживала за своїх батьків у різдвяний вечір. І тепер здавалося: що менше людей знають про наші підозри, то безпечніше… для них.

— Що з ним відбувається?

— Я не знаю.

— А Лі знає?

— Ні. Певності нема. У нас є… деякі підозри.

— Хочеш про них поговорити?

— Так. У принципі, хочу. Але думаю, краще буде, якщо не говоритиму.

— Гаразд, — сказав тато. — Поки що.

І далі замітав підлогу. Шурхіт твердої щетини об бетон був ледве не гіпнотичним.

— Може, тобі краще поговорити з Арні, поки ще не пізно.

— Ага. Я теж про це думав.

Але та співбесіда була не такою, до якої я міг би прагнути.

Між нами знову запанувала мовчанка. Тато закінчив підмітати й обвів майстерню поглядом.

— А непогано виглядає, скажи?

— Чудово, тату.

Він трохи зажурено всміхнувся й прикурив «вінстон». Після серцевого нападу він майже повністю облишив куріння, але про всяк випадок тримав у себе пачку і вряди-годи покурював — зазвичай у стресовому стані.

— Брехня. Тут порожньо, чорт забирай.

— Ну… так.

— Деннісе, тобі потрібне дружнє плече, аби зійти нагору?

Я зіп’явся на милицю.

— Від плеча не відмовлюся.

Тато глянув на мене й хмикнув.

— Довготелесий Джон Сілвер. Папуги тільки бракує.

— Ти так і стоятимеш, хихочучи, чи підставиш мені плече?

— Та підставлю, де вже тебе подіти.

Я обійняв його рукою за плечі, знову почуваючись маленьким — у пам’яті зринули давно забуті спогади про те, як він відносив мене в ліжко недільними вечорами, коли я починав куняти на середині «Шоу Еда Саллівана». Його лосьйон для гоління досі пахнув так само.

На горішньому майданчику сходів тато сказав:

— Денні, скажи, якщо я лізу не у своє діло, але ж Лі більше не зустрічається з Арні?

— Ні, тату.

— То вона зустрічається з тобою?

— Я… насправді я не знаю. Мабуть, ні.

— Тобто поки що ні.

— Ну… ага, мабуть, так.

Я стояв ні в сих ні в тих, і, напевно, це було помітно, але тато все одно не відступався.

— А як ти думаєш, можна сказати, що вона покинула Арні, бо він уже не та людина, що раніше?

— Так. Я думаю, можна таке сказати.

— А він знає про вас із Лі?

— Тату, тут нема чого знати… поки що, в усякому разі.

Батько прочистив горло, потім наче поринув у задуму, та зрештою нічого не сказав. Я зняв руку з його плечей і взявся ладнати милиці, щоб іти далі. Мабуть, приділяючи трохи більше уваги, ніж це заняття вимагало.

— Дам тобі маленьку безплатну пораду, — зрештою промовив тато. — Не розказуй йому про те, що між тобою і нею щось є… навіть не думай зараз заперечувати, що нічого нема. Ти ж намагаєшся йому чимось допомогти, я правий?

— Тату, я не знаю, чи є щось таке, що Лі чи я можемо зробити для Арні.

— Я бачив його, двічі чи тричі, — сказав батько.

— Справді? — здивувався я. — Де?

Батько знизав плечима.

— На вулиці. У центрі. Знаєш, Деннісе, Лібертівілль не такий уже й великий. Він…

— Він що?

— Ледве впізнав мене. І наче старшим став. Тепер, з чистим обличчям, він виглядає значно старшим за свій вік. Я раніше думав, що він схожий на свого батька, але тепер… — тато раптово затнувся. — Деннісе, а тобі не здається, що в Арні міг статися нервовий зрив?

— Так, — кивнув я, шкодуючи про те, що не можу розповісти йому про інші, гірші варіанти. Ті, що змусили б мого старого запідозрити нервовий зрив у мене, якби я їх йому виклав.

— Ти будь обережний, — попросив він. І хоча вголос тато цього не промовив, я раптом відчув тверду впевненість у тому, що на думці в нього був випадок із Віллом Дарнеллом. — Деннісе, будь обережний.

Лі зателефонувала наступного дня й повідомила, що її батька викликали в Лос-Анджелес у справах, пов’язаних із кінцем року, і він експромтом запропонував, щоб уся сім’я поїхала разом з ним, подалі від холоднечі й снігів.

— У мами ця ідея викликала шалений захват, і я не змогла вигадати нічого правдоподібного, щоб відмовитись, — розповідала Лі. — Це лише на десять днів, а в школі заняття почнуться тільки восьмого січня.

— Круто, по-моєму, — сказав я. — Розважся там.

— Думаєш, варто поїхати?

— Якщо не поїдеш, тоді варто перевірити голову.

— Деннісе?

— Що?

Її голос трохи стишився.

— Правда ж, ти будеш обережним? Я… ну, я останнім часом багато про тебе думаю.

Потім Лі поклала трубку, залишивши мені тільки подив і тепло. Але почуття провини нікуди не поділося. Воно трохи зблякло, проте залишалося на місці. Батько спитав мене, чи я намагаюся допомогти Арні. А я намагався? Чи просто пхав носа в ту сферу його життя, яку він чітко маркував як заборонену… а в процесі відбив у нього дівчину? І що саме зробив би чи сказав Арні, якби дізнався?

Голова розколювалася від запитань, і я подумав: «Може, воно й на краще, що Лі на якийсь час поїде з міста».

Як вона сама сказала про наших батьків, це здавалося безпечнішим.

У п’ятницю, 29-го, в останній робочий день року, я подзвонив у лібертівілльський осередок «Американського легіону» й попросив до телефону секретаря. Його ім’я — Річард Маккендлес — я роздобув у вахтера будинку, і він же дав мені номер телефону. Виявилося, що належить цей номер магазину Девіда Емерсона, «хорошому» меблевому Лібертівілля. Мені сказали почекати хвилинку, а потім підійшов Маккендлес, з гудучим рипучим голосом, за яким поставав образ дужого шістдесятирічного чоловіка — такого, наче Паттон^[147] і власник цього голосу пліч-о-пліч пробивали собі шлях через усю Німеччину на Берлін, а може, по ходу й зубами виловлювали з повітря ворожі кулі.

— Маккендлес, — сказав він.

— Містере Маккендлес, мене звати Денніс Ґілдер. Минулого серпня ви організовували військовий похорон одного чоловіка, його звали Роландом Лебеєм…

— Він був вашим другом?

— Ні, ми з ним були ледве знайомі, але…

— Тоді я не мушу щадити ваші почуття, — сказав Маккендлес, і в горлі в нього рипів гравій. Звучав той голос так, наче Енді Девайна схрестили з Бродеріком Кроуфордом^[148]. — Лебей був падлючим курвиним сином, і коли б моя воля, то «Легіон» би й пальцем не поворухнув, аби його закопати. Він з організації вийшов ще в сімдесятому. Якби він не пішов, ми б його вигнали. То був найсварливіший недоносок з усіх, яких тільки земля носить.

— Справді?

— Ще б пак. Було, посперечається з тобою, а тоді раз — ти гля, роздмухав пожежисько до сварки. З цим сучим сином ні в покер було зіграти, ні чарчину перехилити. У чомусь із ним не погодишся, і все, він тебе зжиратиме за інше. Хоча зжирати він починав майже зразу. Ох і хворий на голову був, дегенерат чортовий, пардон на слові. А ти, хлопчику, хто будеш?

На мить мені до сказу хотілося процитувати йому Емілі Дікінсон: «Я ніхто! А ви?»

— Мій друг купив у Лебея машину перед самою його смертю…

— Бля! То не той п’ятдесят сьомий?

— Ну, насправді то був п’ятдесят восьмий…

— Так-так, п’ятдесят сьомий чи п’ятдесят восьмий рік, червоно-білий. Єдина у світі річ, до якої йому було діло. Він її голубив і леліяв, наче жінку. То через машину він пішов з Легіону, ти не знав?

— Ні, — відповів я. — А що тоді сталося?

— Ай, чорт. Давня історія, малий. Я й так тобі на вуха присідаю. Але як згадаю того сучого сина Лебея, то як червона шмата для бика. У мене досі на руках шрами. Дядько Сем забрав три роки мого життя на Другій світовій, і нічого мені з того не перепало, навіть «Пурпурового серця»^[149], хоча я майже весь час у бою провів. Я воював на половині гівняних острівців півдня Тихого океану. Я й п’ятдесят інших вояків на Ґвадалканалі^[150] витримували психічну атаку двох мільйонів п’яних у дрезину йобаних япошок, які замахувалися на нас мечами з бляшанок з-під кави «Максвел Хаус» — і жодного тобі шраму. Кілька разів повз мене свистіли кулі, і перед самим проривом хлопцю поряд переставило кишки місцями милістю японського імператора, але свою власну кров там, у Тихому океані, я бачив лише тоді, коли різався під час гоління. А тоді…

Маккендлес розсміявся.

— Твою дивізію, знов я за своє. Як каже моя жінка, колись я занадто широко розтулю рота й увесь у нього вивалюсь. Як ти сказав, тебе звати?

— Денніс Ґілдер.

— Так, Деннісе. Я присів тобі на вуха, тепер ти присідай мені. Що ти хотів?

— Ну, мій друг купив ту машину і відремонтував… зробив з неї виставкову модель, так, мабуть, можна сказати. Колекційний екземпляр.

— Так само, як Лебей, — сказав Маккендлес, і в мене пересохло в роті. — Він любив ту блядську машину, от що я за нього скажу. А на дружину йому було насрати. Знаєш, що з нею стало?

— Так, — відповів я.

— То він її довів, — похмуро мовив Маккендлес. — Відколи померла їхня дитина, вона від нього доброго слова не чула. Жодного. Але, думаю, йому й на малу було наплювати. Пробач, Деннісе. У мене язик як помело. Мелю-мелю. Як колись казала моя мати: «У тебе, Дікі, язик підвішений посередині, а на два боки теліпається». То що ти казав, тобі треба?

— Ми з другом ходили на похорон Лебея, — пояснив я, — а коли він скінчився, я підійшов познайомитися з його братом…

— Мені він здався нормальним, — перебив Маккендлес. — Шкільний учитель. З Огайо.

— Саме так. Я з ним порозмовляв, і він справді здавався приємним чоловіком. Я йому розказав, що збираюся писати реферат про Езру Паунда з англійської літератури за випускний рік…

— Якого Езру?

— Паунда.

— А це що за хер? Він був на похороні Лебея?

— Ні, сер. Езра був поетом.

— Ким?

— Поетом. Він теж помер.

— А-а, — з сумнівом протягнув Маккендлес.

— Ну, а Лебей… тобто Джордж Лебей… він сказав, що надішле мені трохи журналів, де є про Езру Паунда. Для реферату. Якщо мені потрібно. Ну, і виявилось, що я б міг щось із них узяти, але забув попросити в нього адресу. Думав, може, у вас вона є.

— Та, має бути в архіві. Воно там усе таке зберігається. Гидко, бля, бути секретаркою, але в липні в мене спливає термін, і все, більш ніколи. Тямиш, про що я? Більш, бля, ніколи.

— Сподіваюсь, я вам не завдаю занадто великого геморою.

— Та ні. Ні, чорт забирай. Тобто для чого ж тоді ще Американський легіон? Давай свою адресу, Деннісе, і я тобі відправлю картку з даними.

Я назвав йому своє ім’я, прізвище, адресу й ще раз перепросив за те, що турбую на роботі.

— Про це й не думай, — сказав він. — Однаково в мене, бля, перерва на каву.

На мить мені стало цікаво, що ж він там робив, у Девіда Емерсона, де насправді скуповувалася еліта Лібертівілля. Продавцем працював? Я так і бачив, як він водить крамницею якусь витончену юну леді, примовляючи: «А тут у нас, мем, дохера гарнючих канап, і подивіться-но на цю проклятущу кушетку, от у нас на Ґвадалканалі, коли поперли ті блядські укурені япошки зі своїми максвелхаусівськими мечами, такого не було».

Я аж заусміхався, однак те, що він сказав далі, швидко мене витверезило.

— Я в тій Лебеєвій машині кілька разів їздив. Ніколи не подобалася вона мені. Хай мені грець, якщо я знаю, чому, але не подобалась, і все. І я б нізащо в неї не сів після того, як його дружина… ну ти розумієш. Господи, по мені аж мурашки бігли.

— Я думаю, — мій голос, здавалося, долинав десь здалеку. — Слухайте, а що такого сталося, коли він покинув Легіон? Ви сказали, це якось пов’язано з машиною?

Мій співрозмовник засміявся, вдоволено, наче йому трохи полестило.

— Та навряд тобі цікава та історія сивої давнини.

— Та ні, чому, цікава. Не забувайте — ту машину купив мій друг.

— Ну то я тобі розповім. Дивна то була штука притому. Наші іноді згадують про те, коли ми всі по чарці перекинемо. Я не один, у кого шрами на руках лишилися. А якщо по правді, то жаско воно було.

— «Воно» — це що?

— Ой, та дитяча витівка. Але ти знаєш, того сучару ніхто не любив. Він був завжди збоку від усіх, самітником…

«Як Арні», — подумав я.

— …а ми всі пиячили, — закінчив думку Маккендлес. — Було це після зборів, і Лебей вів себе як ще більший мудило, ніж завжди. Ми з мужиками пішли в бар, сидимо, значить, а тоді глип — Лебей ладнається додому. Натягає вже куртку й гавкається з Пузцем Андерсоном за якесь бейсбольне питання. Коли Лебей їхав геть, то їхав, малий, він завжди однаково. Застрибував у свій «плімут», давав задній хід і втискав у підлогу педаль газу. Та потвора ракетою вилітала з парковки, на всі боки плюючись гравієм. Отож — це Сонні Беллерман придумав — четверо нас виходить через задній хід на стоянку, поки Лебей верещить на Пузце. Ми всі заходим за ріг будівлі, бо знаєм, що там опиниться зад його машини, коли він на ній позадкує перед тим, як рвонути вперед. Він завжди звав її дівчачим ім’ям, кажу тобі, як наче був жонатий на тій блядській херовині.

«Очі розплющені, голови не піднімайте, бо він нас помітить, — каже Сонні. — І не ворушіться, поки я не скажу». А ми всі тоді понажирались.

Минає хвилин п’ятнадцять, і він виходить, п’яний, як свиня, мацає собі в штанях, ключі шукає. І Сонні каже: «Хлопці, готуйсь, тіки тихо!»

Лебей сідає в машину, здає назад. Ідеальний момент був, бо він спинився, аби прикурити. Поки він прикурював, ми всі вхопилися за задній бампер тої «фурії» і підняли задні колеса з землі, щоб коли він схотів знятися з місця, сиплючи в стіну гравієм, як завжди, то тільки колеса закрутилися і машина не зрушила. Ти розумієш, про що я?

— Ага, — підтвердив я. То справді була дитяча витівка; те саме ми з хлопцями часом провертали на шкільних танцях. А якось раз, задля сміху, заблокували «додж» тренера Паффера, щоб ведучі колеса опинились над землею.

— Але нас чекав шок. Він присмалює цигарку і вмикає радіо. Оце нас теж усіх до сказу вибішувало — те, що він слухав той рок-н-рол, наче якийсь пацан, а не дорослий мужик, якому соціальне, блядь, страхування оформили. А потім він врубає першу. Ми цього не бачили, бо зіщулилися ззаду навприсядки, аби він нас не бачив. Пам’ятаю, Сонні Беллерман наче сміявся, і за секунду до того, як усе сталося, пошепки спитав: «Ну що, піднялися?», а я йому теж пошепки: «Хер у тебе піднявся, Беллерман». Знаєш, його єдиного скалічило. Бо в нього була обручка. Але Богом клянуся, колеса були вгорі. Ми задній край того «плімута» підняли на чотири дюйми понад землею.

— І що ж сталося? — спитав я. Проте, судячи з того, як розвивалися події, я й сам міг здогадатися.

— Що сталося? Він поїхав уперед, як завжди, от що сталося! Так, наче всі чотири колеса були на землі. Розкидав гравій і видер той задній бампер нам із рук, а разом з ним — рулон шкіри. Майже весь безіменний палець Сонні Беллерману відірвав; його обручка зачепилася за бампер, розумієш, і палець відскочив, як корок із пляшки. І ми чули регіт Лебея, коли він від’їжджав. Такий, наче він від початку знав, що ми там іззаду сидим. Але він міг; якби ходив у туалет після того, як облаяв Пузце, то міг виглянути у віконце, поки дзюрчав, і побачити нас усіх, як ми скупчилися за рогом будівлі й чекали його.

На тому його членство в Легіоні кінчилося. Ми надіслали йому листа про те, що хочемо, аби він забрався. І він забрався. Але ти подивись, який дивний світ: на зборах після смерті Лебея саме Сонні Беллерман встав і сказав, що ми все одно повинні віддати йому останню шану. «Так, — каже Сонні, — він був вишкребком, бруднючим сучим сином, але він воював разом з нами всіма. То чому б його не відправити в останню путь як слід?» Так ми й зробили. Не знаю. Мабуть, Сонні Беллерман — кращий християнин, ніж із мене колись буде.

— Не треба було вам підіймати задні колеса з землі, — сказав я, згадуючи, що сталося з хлопцями, які напаскудили Крістіні в листопаді. Вони втратили значно більше, ніж клапті шкіри з пальців.

— Але ми підняли, — відповів Маккендлес. — Нас засипало гравієм з-під передніх коліс. Досьогодні не розумію, як він таке утнув. Кажу, жаско трохи, не по собі. Ґеррі Барлоу, один з нас, жартівників, завжди після того стверджував, що Лебей невідь як поставив їй привод на чотири колеса. Але я не думаю, що існують комплекти для такої переробки, а ти?

— Так, — відповів я. — Навряд чи це можливо.

— Ні-і, такого не роблять, — погодився Маккендлес. — Ніколи. Ой, слухай! Малий, я ж з тобою тут усю свою перерву пролялякав. Побіжу собі ще півчашки візьму, поки не пізно ще. Надішлю тобі ту адресу, якщо вона в нас є. Але я думаю, є.

— Дякую, містере Маккендлес.

— Нема за що, Деннісе. Бережи себе.

— Авжеж. «Уживай, та не зловживай», так?

Він розсміявся.

— Так ми колись казали в П’ятій бойовій.

І повісив трубку.

Я й собі повільно поклав слухавку на важіль, думаючи про машини, які продовжують рух навіть після того, як ти піднімеш їхні ведучі колеса з землі. «Жаско воно було». Жаско воно й було, і містер Кендлес мав доказ у вигляді шрамів. Це змусило мене пригадати дещо почуте від Джорджа Лебея. У нього теж був шрам від спорідненості з Роландом Д. Лебеєм. І з віком той шрам ширшав і розповзався.

45 / Новорічний вечір

31 грудня я зателефонував Арні. У мене було кілька днів на роздуми, і насправді мені зовсім цього не хотілося, але я повинен був із ним побачитися. Я переконав себе, що не зможу нічого вирішити, поки сам його не побачу. І не побачу знову Крістіну. Я згадав про машину в розмові з татом під час сніданку, ніби просто так, побіжно, і він сказав, що, наскільки йому відомо, усі конфісковані з гаража Дарнелла машини вже сфотографували й повернули.

На дзвінок відповіла Реджина. Її голос звучав сухо й формально.

— Резиденція Каннінґемів.

— Реджино, добридень, це Денніс.

— Денніс! — вигукнула вона, радісно й здивовано водночас. На якусь мить мені знову здалося, що то колишня Реджина, та, яка годувала мене й Арні сендвічами з арахісовим маслом і крихтами бекона на ньому (арахісове масло й бекон на житньому хлібі з борошна грубого помелу, звичайно). — Як ти? Ми чули, що тебе виписали з лікарні.

— Я нормально. А ви як?

Повисла коротка мовчанка, та потім Реджина відповіла:

— Ну, ти знаєш, як у нас тут усе складається.

— Проблеми, — сказав я. — Так.

— Усі ті проблеми, яких у нас не було в попередні роки. Мабуть, вони громадилися в кутку, купа все росла й чекала нас.

Я трохи прокашлявся й нічого не відповів.

— Ти хочеш поговорити з Арні?

— Якщо він удома.

Після ще однієї короткої паузи Реджина відповіла:

— Пам’ятаю, що колись ви з ним проводжали старий рік і зустрічали новий. Деннісе, ти тому зараз дзвониш? — говорила вона дуже несміливо, і це геть не схоже було на колишню пробивну й самовпевнену Реджину.

— Ну, так, — мовив я. — Це по-дитячому, я знаю, але…

— Ні! — гостро й різко вигукнула вона. — Ні, зовсім ні! Зараз якраз той час, коли ти потрібен Арні найбільше. Йому потрібен друг. Він… він зараз нагорі, спить. Він забагато спить. І він… він не… він досі не…

— Не що, Реджино?

— Він не подав заяви на вступ до університету! — випалила вона, та одразу ж притишила голос, неначе Арні міг підслухати. — Жодної! Мені розповів це по телефону містер Вікерз, шкільний консультант. У нього середній бал зі вступних іспитів — 700, його могли прийняти майже в будь-який коледж у цій країні… принаймні до всіх цих… цих неприємностей… — Реджинин голос затремтів на межі сліз, але вона все ж опанувала себе. — Деннісе, поговори з ним. Якби ти міг провести з ним сьогоднішній вечір… випити кілька пляшок пива й просто… просто поговорити з ним…

Мати Арні замовкла, проте я відчував, що вона чогось недоговорює. Хоче сказати, але не говорить.

— Реджино, — мовив я. Колишня Реджина, владна і непоступлива, з її схильністю керувати життям чоловіка й сина, аби вони вписувалися в її власний графік, мені не подобалася. Але ця плаксива й розгублена жіночка подобалася ще менше. — Перестаньте. Заспокойтеся, будь ласка.

— Я боюся з ним говорити, — зрештою промовила вона. — І Майкл боїться з ним говорити. Він… він неначе вибухає, коли йому в чомусь суперечиш. Спочатку лише на тему його машини; тепер от і з коледжем теж. Поговори з ним, Деннісе, прошу тебе. — Знову настала коротка пауза, після якої Реджина майже недбалим тоном висловила свій найбільший страх: — Мені здається, ми його втрачаємо.

— Ні, Реджино, стривайте…

— Я його покличу, — увірвала мене вона, і трубка цокнула об столик. Чекання, здавалося, затягнеться надовго. Я притиснув слухавку щелепою до плеча й нетерпляче барабанив кісточками пальців по гіпсу, який досі вкривав моє ліве стегно. Мені довелося змагатися з боягузливим прагненням просто повісити трубку й облишити все це діло.

Та зрештою слухавку взяли.

— Алло? — мовив насторожений голос, і мою свідомість прошила пекуча впевненість: це не Арні.

— Арні?

— По-моєму, це Денніс Ґілдер, ходячий людино-рот, — сказав голос, і це було схоже на Арні, так — але водночас і не схоже було. Голос у нього став насправді не лункішим, а якимсь грубішим, наче захрип від криків і надмірного використання. Мені стало моторошно, бо я ніби розмовляв із незнайомцем, який дуже вдало пародіював мого друга Арні.

— Гей, лошара, ти думай, що кажеш, — сказав я, усміхаючись. Але руки в мене були холодні, як у мерця.

— А знаєш, — конфіденційним тоном промовив він, — твоє лице й моя дупа підозріло схожі між собою.

— Я цю схожість помітив, але чогось думав, що навпаки, моя дупа і твоє лице, — сказав я, і між нами повисла мовчанка, бо ми обмінялися тим, що між нами вважалося люб’язностями. Потім я спитав: — То що сьогодні робиш?

— Та нічого, — відповів Арні. — На побачення не йду, і взагалі нікуди. А ти?

— Звісно, іду. Я у фантастичній формі. Заїду по Розанну й повезу її в клуб. Можеш прийти подержати милиці, поки ми будемо там запалювати.

Він тихо розсміявся.

— Я тут подумав, може, я підскочу до тебе? — сказав я. — Стрінемо Новий рік, як колись. Хочеш?

— Так! — здавалося, Арні зрадів — та все одно говорив не зовсім як Арні. — Ґая Ломбардо подивимося, усю ту радісну мутотінь на вогнику. Класно буде.

На мить я замовк, не знаючи, що сказати. Та зрештою обережно відповів:

— Ну, може, Діка Кларка чи ще когось. Арні, Ґай Ломбардо помер.

— Серйозно? — спантеличеним, сповненим сумніву тоном спитав він. — А. А, точно, мабуть, помер. Але ж Дік Кларк ще тримається, правда?

— Правда.

— «Ставлю вісімдесят п’ять, Діку, гарна мелодія, під неї можна танцювати», — процитував Арні, але зовсім не своїм голосом. Мій розум провів раптову й бридотно-неочікувану паралель

(найприємніший запах у світі… крім бабської поцьки хіба)

і моя рука конвульсивно стисла трубку. Здається, я ледве не закричав. Бо розмовляв я не з Арні, а з Роландом Д. Лебеєм. Я розмовляв з мерцем.

— Так, це Дік, — почув я власний голос, що долинав ніби звіддалік.

— Деннісе, а як ти приїдеш? Ти вже сідаєш за кермо?

— Ні, ще ні. Я думав, мене тато підкине до вас, — я трохи помовчав, а тоді випалив: — А може, ти мене потім додому відвезеш, якщо твоя машина на ходу. Як тобі ідейка?

— Аякже! — наче щиро зрадів він. — Так, Деннісе, було б добре! Дуже добре! Порегочемо собі. Як у старі-добрі часи.

— Так, — сказав я. А потім — Богом клянуся, просто зірвалося з язика — додав: — Як в автопарку.

— Ага, точно! — відповів, сміючись, Арні. — Занадто схоже! До зустрічі, Деннісе.

— Так, — на автоматі відповів я. — До зустрічі.

Поклавши трубку, я подивився на телефон — і раптом затремтів усім тілом. Мені ще в житті не було так страшно, як тоді, тієї миті. Час минає: свідомість перебудовує свої захисні механізми. Думаю, одна з причин, чому існує так мало переконливих доказів екстрасенсорних явищ, криється в тому, що розум береться до роботи й ті докази реструктурує. Трохи впорядкування — це краще, ніж багато божевілля. Згодом я піддав сумніву все, що чув, чи змусив себе повірити в те, що Арні неправильно зрозумів мій коментар, але в перші кілька секунд після того, як я поклав слухавку, я був переконаний: у нього вселився Лебей. Мертвий чи ні, Лебей якимось чином сидів тепер у ньому.

І вже перебирав на себе контроль.

Новорічний вечір видався холодним і кришталево прозорим. Тато висадив мене біля будинку Каннінґемів о чверть на восьму й допоміг дійти до дверей чорного ходу — милиці не призначені для зими й укритих сніговою кіркою доріжок.

Сімейного універсала Каннінґемів не було, зате перед будинком стояла Крістіна, і на її червоно-білому покритті поблискував конденсат із кристалів льоду. Лише цього тижня її віддали разом з рештою конфіскованих машин. Від самого лише погляду на неї в душу заповзав страх, тупий, наче біль у голові. Я не хотів сідати в ту машину і їхати в ній, ні того вечора, ні будь-коли. Я хотів у свій простецький «дастер» масового виробництва з його вініловим покриттям сидінь і дурнуватою наліпкою на бампері — «АВТО ПРАЦІВНИКА МАФІЇ».

На задньому ґанку спалахнуло світло, і ми побачили силует Арні, що наближався до дверей. Він уже навіть не схожий був на Арні. Плечі стали сутулими, рухи здавалися більш характерними для старшого чоловіка. Я сказав собі, що це лише плід моєї уяви, що мої підозри обернулися проти мене. Набрехав сам собі, звичайно… чудово про це знаючи.

Він відчинив двері й вихилився надвір у старій фланелевій сорочці й джинсах.

— Денніс! — вигукнув він. — Мій друг!

— Привіт, Арні, — сказав я.

— Здрастуйте, містере Ґілдер.

— Здоров був, Арні, — тато підняв руку в рукавичці на знак привітання. — Ну як воно?

— Та ви знаєте, не супер. Але все зміниться. Новий рік, нова мітла, старе гівно вимели, нового насипало, га?

— Мабуть, так, — здавалося, тато трохи шокований. — Деннісе, ти точно не хочеш, щоб я по тебе повернувся й забрав?

Цього я хотів понад усе в світі, але на мене дивився Арні, і хоч ротом він досі всміхався, але очі дивилися жорстко й уважно.

— Ні, мене Арні додому відвезе… якщо, звісно, це іржаве відро заведеться.

— Ой-ой, ти думай, як мою машинку називаєш, — застеріг Арні. — Вона в мене дуже чутлива.

— Справді?

— Так, вона така, — усміхнувся Арні.

Повернувши голову, я гукнув:

— Вибач, Крістіно!

— Оце вже краще.

Кілька секунд ми всі втрьох просто стояли: ми з батьком біля підніжжя кухонних сходів, Арні — у дверях над нами, — і ніхто не знав, що казати далі. Мене охопила якась паніка — хтось неодмінно мусив щось сказати, бо інакше ціла сміховинна вигадка про те, що нічого не змінилося, не витримає й завалиться під власною вагою.

— Ну що ж, — зрештою промовив тато. — Діти, не напивайтеся. Арні, якщо ти вип’єш більше, ніж пару пляшок пива, подзвони мені.

— Не хвилюйтеся, містере Ґілдер.

— Усе з нами буде добре, — я вишкірився, і посмішка вийшла пластмасовою, неприродною. — Їдь додому, тату, виспись, щоб бути красивим. Тобі це потрібно.

— Так-так, — застеріг тато. — Думай, як моє обличчя називаєш. Воно в мене дуже чутливе.

І він пішов до своєї автівки. А я стояв і проводжав його поглядом, спираючись пахвами на милиці. Я дивився, як він проходить позаду Крістіни. І коли він задом виїхав з доріжки й повернув у бік дому, мені трохи відлягло на душі.

Стоячи у дверях, я обережно позбивав сніг з кінчика кожної милиці. У Каннінґемів на кухні була кахляна підлога, а декілька майже-нещасних випадків навчили мене, що на гладеньких поверхнях пара костурів з налиплим на них мокрим снігом може перетворитися на ковзани.

— А непогано ти обходишся з цими штуками, — прокоментував Арні, дивлячись, як я йду по плитці. З кишені фланелевої сорочки він витяг пачку «Типарильйо»^[152], витрусив одну, затиснув у білому пластиковому мундштуку й підкурив, схиливши голову на бік. Полум’я сірника на мить затанцювало на його щоках примарною жовтою барвою.

— Я б охоче позбувся цього вміння, — сказав я. — Коли це ти почав сигари курити?

— У Дарнелла. При матері я не курю. Вона від запаху казиться, як дурна.

Він курив не як юний хлопчисько, який щойно опанував цю звичку, — він курив як чоловік із двадцятирічним стажем цього діла.

— Подумав, треба попкорну наробити, — сказав Арні. — Ти не проти?

— Звісно, що ні. А пиво в тебе є?

— Так точно. У холодильнику шестизарядна упаковка й ще дві внизу.

— Круто. — Я обережно сів за кухонний стіл і простягнув ногу. — А де твої?

— На новорічну вечірку до Фассенбахів поїхали. Коли тобі гіпс знімають?

— Як пощастить, то, може, наприкінці січня. — Я помахав милицями в повітрі й карикатурно закричав: — «Крихітка Тім знову ходить! Хай нас Господь благословить, усіх до єдиного!»

Арні, який саме був на півдорозі до плити з глибокою сковорідкою, пачкою попкорну та пляшкою олії «Вессон», розсміявся й похитав головою.

— Той самий старий Денніс. Усередині лишився такий же, нічого не витрусили, гівняр ти такий.

— А ти, Арні, не надто балував мене відвідинами, поки я лежав.

— Я тобі вечерю на День подяки приніс. Чого ще тобі треба, крові?

Я знизав плечима.

Арні зітхнув.

— Інколи я думаю, що ти, Деннісе, був моїм талісманом.

— Не приколюйся, шланг автомобільний.

— Ні, серйозно. Відтоді, як ти поламав свої чарівні кістки, у мене суцільні трабли, і я досі в цьому окропі варюся. Дивно, як ще на рака не схожий.

І він від душі розсміявся. Від хлопця, у якого неприємності, такого навряд чи можна очікувати; то був сміх чоловіка — так, чоловіка — який сам від себе преться. Він поставив сковорідку на плиту й хлюпнув на дно олії. Волосся, підстрижене коротше, ніж колись, і зачесане назад у спосіб, мені незнайомий, упало йому на лоба. Швидким порухом голови він відкинув його назад й додав до олії попкорн. Потім захряснув пательню кришкою. Пішов до холодильника. Витяг упаковку з шести бляшанок пива. Брязнув нею об стіл переді мною, витяг дві бляшанки й відкрив. Підніс свою догори. Я підніс свою.

— Тост, — сказав Арні. — Хай у тисяча дев’ятсот сімдесят дев’ятому здохнуть усі гівнярі світу.

Я повільно опустив своє пиво.

— Чувак, я не можу за таке пити.

Я побачив, як у його сірих очах спалахує іскра люті — і мерехтить у глибині, немов фальшиві веселощі. А потім гасне.

— А за що ти можеш пити… чувак?

— Може, за коледж? — спитав я тихо.

Він зиркнув на мене похмуро. Добрий настрій випарувався, немов за порухом чарівної палички.

— Я мав би зрозуміти, що вона навішала тобі на вуха свого сміття. Моя мати — з тих жінок, які не вгамуються, поки не отримають те, чого хочуть. І ти, Деннісе, добре це знаєш. Вона б самого диявола в сраку поцілувала, якби це їй допомогло здійснити задумане.

Я поставив пиво на стіл. Бляшанка все ще була повна.

— Ну, мене вона в сраку не цілувала. Просто сказала, що ти досі не подав жодної заяви й це її турбує.

— Це моє життя, — промовив Арні. Його губи викривилися в спотвореній гримасі, надаючи обличчю надзвичайно бридкого вигляду. — Я робитиму те, що схочу.

— А коледж — це не те?

— Так, я вступлю. Але тоді, коли сам вважатиму за потрібне. Перекажи їй це, якщо спитає. Коли сам вважатиму за потрібне. Не цього року. Точно не цього. Якщо вона думає, що я збираюсь у Пітт, чи в Горлікс, чи в Ратґерський, начеплю на себе ковпак першокурсника й горлатиму гімни на футбольних матчах, то вона з глузду з’їхала. Особливо після того урагану лайна, який завихрив мене цього року. Нізащо, чувак.

— І що ти збираєшся робити?

— Звалю звідси, — відповів він. — Сяду в Крістіну, і помоторуємо з цього Богом закинутого містечка одного автобуса. Розумієш? — Голос його почав підійматися, ставав пронизливим, і в мою душу знову закрався жах. Я був безпорадний проти цього переляку, що позбавляв мене мужності, і міг лише сподіватися, що він не відбився на моєму обличчі. Бо тепер я не лише чув голос Лебея, а й бачив обличчя Лебея, що плавало під поверхнею лиця Арні, наче якась дохла тварюка, законсервована у формаліні. — Це був суцільний ураган лайна, і той триклятий Джанкінс досі за мною на всіх парах ганяється. Хай краще стережеться, бо хтось може і його з гівном змішати…

— Хто такий Джанкінс? — спитав я.

— Неважливо, — відказав Арні. — Це не має значення. — У нього за спиною вже починала шкварчати на сковорідці олія «Вессон». Зернятко кукурудзи коцнуло — бонк! — об нижній бік кришки. — Треба піти струснути. Деннісе, то ти скажеш тост чи ні? Мені по барабану.

— Гаразд, — мовив я. — Може, вип’ємо за нас?

Арні всміхнувся, і тиск у моїх грудях трохи послабшав.

— За нас — так, Деннісе, хороший тост. За нас. Хай буде й так, га?

— Хай буде, — відповів я трохи хрипким голосом. — Ага, хай буде так.

Ми цокнулися бляшанками «Баду» й випили.

Підійшовши до плити, Арні заходився струшувати сковорідку, де розкриття кукурудзи вже набирало обертів. Я дозволив кільком ковткам пива потекти донизу горлом. На той час пиво було для мене ще порівняно новим явищем, і я ніколи ним не впивався, бо мені подобався смак, а друзі (і перший серед них — Ленні Беронґґ) розповідали, що коли ти нажлуктишся так, що на ногах не стоятимеш і заригаєш собі весь перед сорочки, то потім тижнями на те пиво дивитися не зможеш. На жаль, потім я відкрив для себе, що це не зовсім правда.

Однак Арні пив так, наче з першого січня знову запроваджували сухий закон; першу бляшанку він прикінчив ще до того, як закінчив розкриватися попкорн. Порожню зіжмакав, підморгнув мені й сказав:

— Деннісе, диви, як я закину в сраку волоцюжці.

Натяк до мене не дійшов, тому я просто всміхнувся ухильно, коли він жбурнув бляшанку в смітник. Та бамкнула об стіну й упала всередину.

— Двохочковий, — прокоментував я.

— Точно, — кивнув Арні. — А дай-но ще одну.

Я подав йому бляшанку, сам думаючи: «Та яка різниця». Мої батьки збиралися зустрічати Новий рік удома, тож якщо Арні нажлуктиться й засне, я просто подзвоню татові. П’яним Арні може розбовкати таке, про що не прохопився б тверезим, та й усе одно я не горів бажанням їхати додому в Крістіні.

Але пиво на нього наче й не діяло. Він досмажив кукурудзу, пересипав її у велику пластмасову миску, розтопив півпачки маргарину, полив ним зверху, посолив і сказав:

— Ходімо у вітальню, телик подивимося. Ти не проти?

— Зовсім ні.

Я підібрав милиці, сперся на них пахвами (останнім часом було таке відчуття, що там уже мозолі наросли) і взяв три бляшанки пива, які ще залишалися на столі.

— Я по них вернуся, — сказав Арні. — Ходімо. Поки ти знов собі все не переламав.

Він усміхнувся мені, і тієї миті то був не хтось інший, а мій друг Арні Каннінґем, і через це в мене серце кров’ю обливалося, коли я на нього дивився.

По телевізору показували якийсь кінчений новорічний вогник. Там саме співали Донні й Марі Осмонди, і обоє шкірили свої гігантські зуби в приязних, але чомусь акулячих усмішках. Телевізор продовжував працювати на тлі, а ми розмовляли. Я розповів Арні про сеанси фізіотерапії, мої вправи з гирями, а після другого пива зізнався у своєму страхові, що ніколи більше не ходитиму. Мене не турбувало, що в коледжі я не зможу грати в американський футбол, але неможливість ходити дуже лякала. Поки тривала моя розповідь, Арні спокійно й співчутливо кивав.

Я можу зупинитися просто зараз і сказати вам, що химернішого вечора, ніж той, у мене ще в житті не було. Попереду чекали значно гірші події, але нічого аж такого дивного, такого… такого недоладного. Це було так, наче я дивився в кінотеатрі фільм, у якому картинка була майже сфокусована, але не до кінця. Часом здавалося, що поряд Арні, а часом — що зовсім не він. У нього з’явилися звички, яких я за ним раніше не помічав, — нервово крутити ключі від машини на прямокутному шкіряному брелоку, тріщати кісточками пальців, часом прикушувати подушечку великого пальця верхніми передніми зубами. Був той коментар про закидання в сраку волоцюжці, коли він викинув бляшанку з-під пива. І попри те, що він висмоктав уже п’ять бляшанок, коли я ще тільки другу подужав, просто заливав їх собі в горлянку одну за одною, ознак сп’яніння в нього я не спостерігав.

А ще були звички, які в моїй уяві завжди асоціювалися з Арні, але вони практично повністю зникли: швидко, нервово посмикувати себе за мочку вуха, коли говорив; раптове витягування довгих ніг і схрещування гомілок; звичка виражати веселощі, склавши губи бантиком і видихаючи крізь них зі свистом повітря замість одразу розсміятися. Двічі-тричі він відреагував саме так. Але значно частіше, розвеселившись, сигналізував про це низкою пронизливих смішків, які в мене асоціювалися з Лебеєм.

Вогник закінчився об одинадцятій, і Арні крутив ручку пошуку каналів, поки не натрапив на танцювальну вечірку в якомусь нью-йоркському готелі. Її часто переривали прямим репортажем із Таймс-Сквер, де вже зібрався великий натовп. То був не Ґай Ломбардо, але досить близько.

— Ти справді не збираєшся в коледж? — спитав я.

— Цього року ні. Ми з Крістіною після випускного поїдемо в Каліфорнію. На той золотий берег.

— А батьки знають?

Ця думка його вразила.

— Ні, чорт забирай! І ти їм не кажи! Мені воно треба, як хрін гумовий!

— А що ти там робитимеш, у Каліфорнії?

Він знизав плечима.

— Пошукаю роботу, машини ремонтуватиму. Я це вмію так само добре, як і все інше. — І він приголомшив мене, додавши недбалим тоном: — Сподіваюся вмовити Лі, щоб поїхала зі мною.

Пиво пішло не в те горло, і я закашлявся, обливаючи штани. Арні двічі гупнув мене кулаком по спині.

— Ти як?

— Норма, — вичавив із себе я. — Не туди пішло. Арні… чувак, якщо ти думаєш, що вона поїде з тобою, то ти живеш в уявному світі. Вона пише заяви на вступ у різні коледжі. Цілу теку вже назбирала. Вона дуже серйозно налаштована.

Його очі миттєво звузилися, і з завмиранням серця я зрозумів, що зрадливе пиво підбило мене вибовкати більше, ніж я збирався.

— А звідки ти так багато знаєш про мою дівчину?

Зовсім раптово у мене виникло відчуття, що я ступив на довжелезне поле, по саму зав’язку нафаршироване мінами.

— Арні, вона тільки про це й торочить. Щойно почне, її вже не спинити, рот не закривається.

— Чарівно. Деннісе, ти ж не відбиваєш її в мене? — Пильно, звуженими від підозри очима, він дивився на мене. — Ти на таке не здатен. Чи здатен?

— Ні, — чистосердечно збрехав я. — Ображаєш.

— Тоді чому ти в курсі всього, що вона робить?

— Іноді я її бачу. Говоримо про тебе.

— Вона про мене говорила?

— Ага, трішки, — недбало відповів я. — Сказала, що у вас виникла сварка через Крістіну.

То був правильний хід. Арні розслабився.

— Та там нічого такого. Погиркались трохи. Вона отямиться. А в Каліфорнії теж є хороші універи, якщо так хоче вчитися. Деннісе, ми з нею одружимося. Діти в нас будуть і всяка така херня.

Я щосили намагався зберегти незворушний вираз обличчя.

— А вона про це знає?

Арні розсміявся.

— Та яке там! Ще не час. Але дізнається. Уже зовсім скоро. Я її кохаю, і ніхто і ніщо не стане нам на заваді. — Сміх ущух. — А про Крістіну вона що казала?

Знову міна.

— Казала, що вона їй не подобається. Я думаю… може, Лі трохи ревнує.

Ще один правильний хід. Арні ще більше розслабився.

— Та звісна річ. Але, Деннісе, вона отямиться. Стежка справжнього кохання ніколи не буває рівною, але вона прийде до тями, не хвилюйся. Як побачиш її знову, передай, що я подзвоню. Чи поговорю з нею, коли канікули скінчаться.

Я подумав, чи не сказати йому, що Лі просто зараз у Каліфорнії, та вирішив за краще змовчати. Цікаво, як цей новий підозріливий Арні сприйняв би те, що я цілувався з дівчиною, яку він планував узяти за дружину, що обіймав її… що вже потроху закохувався в неї.

— Деннісе, глянь! — закричав Арні, тицяючи пальцем на екран телевізора.

Там знову показували Таймс-Сквер. Тамтешня юрба була велетенським — і ще не до кінця розпухлим — організмом. Годинник показував щойно по пів на дванадцяту. Старий рік згасав.

— Ти диви на цих гівнярів!

Захихотівши тим своїм радісним пронизливим смішком, він допив пиво й пішов униз по нову упаковку. А я сидів у кріслі й думав про Велча і Реппертона, Трелоні, Стентона, Ванденберга і Дарнелла. Думав про те, як Арні — чи той, на кого він перетворився, — вважав, що між ним і Лі, як між двома закоханими, виникло дрібне непорозуміння, але наприкінці навчального року вони одружаться, як у всіх тих бріолінових баладах про кохання з франтуватих п’ятдесятих.

І Господи Боже, які ж велетенські по мені бігли мурашки.

Ми зустріли Новий рік.

Арні приніс кілька святкових хлопавок — із тих, які бахкають, і висипається хмара крихітного серпантину. Ми сказали тост за сімдесят дев’ятий і ще трохи поговорили на нейтральні теми, такі як прикрий виліт «Філліз» із «плей-оф» і шанси «Стілерів» дійти до Суперкубка.

Миска з попкорном майже спорожніла, у ній залишалися самі нерозкриті зернята й обгорілі хвостики, коли я взяв розмову в свої руки й поставив запитання, якого доти уникав.

— Арні? Як думаєш, що сталося з Дарнеллом?

Він гостро на мене зиркнув і перевів погляд на екран телевізора, де танцювали парочки з новорічним конфеті у волоссі. І відпив ще трохи пива.

— Люди, з якими він вів бізнес, заткнули йому рота, щоб він усіх не здав. Я думаю, сталося саме це.

— Ті люди, на яких він працював?

— Вілл завжди казав, що південна мафія — це жах, — відповів Арні, — але колумбійці ще гірші.

— А хто ці…

— Колумбійці? — Арні цинічно розсміявся. — Кокаїнові ковбої, ось хто такі колумбійці. Вілл колись твердив, що вони тебе вб’ють, якщо ти навіть не так глянеш на одну з їхніх жінок — а іноді вб’ють, навіть якщо нормально глянеш. Може, це колумбійці його порішили. Там такий гармидер був, що, скоріш за все, вони.

— Ти возив для Дарнелла кокс?

Він знизав плечима.

— Я возив для Дарнелла всяке. Коку перевозив лише раз чи двічі, і слава Христу, що мене взяли з неоподаткованими цигарками, а не з чимось гіршим. Мене спіймали на гарячому. Херово. Але якби ситуація склалася так само, то я б, мабуть, знов поїхав. Вілл був брудним засмальцьованим старим сучим сином, але в чомусь він був нормальний, — його очі затуманилися, стали дивними. — Ага, у чомусь він був нічого так. Але забагато знав. Ось чому його пустили в розпил. Він забагато знав… і рано чи пізно щось би вибовкав. Мабуть, то колумбійці. Шизики йобнуті.

— Я тебе не розумію. Та й не моя це справа, напевно.

Він подивився на мене, вишкірив у посмішці зуби й підморгнув.

— То принцип доміно, — сказав він. — В усякому разі, так мало бути. Є дядько, якого звуть Генрі Бак. Він мав стукнути на мене. Я повинен був стукнути на Вілла. А далі — великий куш — Вілл мав стуканути на людей з півдня, які продавали йому наркоту, феєрверки, сигарети й бухло. Саме ті люди були насправді потрібні Джа… копам. Особливо колумбійці.

— І ти думаєш, вони його вбили?

Він байдуже глянув на мене.

— Чи вони, чи південна братва. А хто ж іще?

Я похитав головою.

— Що ж, — сказав він, — ще по пиву, і я відвезу тебе додому. Я класно провів час, Деннісе, правда класно.

Відгомін правди в цьому був, та тільки Арні б ніколи не видав мудацького коментаря в стилі «я класно провів час, правда класно». Колишній Арні — нізащо.

— Так, я теж.

Більше пива не хотілося, але я все одно взяв. Бо прагнув якнайдалі відтягти неминучий момент потрапляння всередину Крістіни. Ще вдень це здавалося необхідним кроком, без якого не оціниш атмосферу тієї машини… якщо там узагалі була якась атмосфера, щоб її оцінювати. Але тепер ця ідея видавалася лячною й божевільною. Таємниця того, що відбувалося між мною і Лі, великим крихким яйцем тремтіла в моїй голові.

Скажи, Крістіно, а ти думки читати вмієш?

Я відчув, як з горла назовні рветься ненормальний смішок, і залив його пивом.

— Слухай, Арні, — сказав я, — якщо хочеш, я можу подзвонити татові, хай приїде забере мене. Він ще не спить.

— Та це не проблема, — відповів Арні. — Не хвилюйся ти, я можу дві милі по рівній лінії пройти.

— Просто я подумав…

— Ручаюся, тобі вже кортить самому себе возити, ге?

— Ага, точно.

— Нема нічого кращого, ніж сидіти за кермом своєї машини, — сказав Арні, і його ліва повіка опустилася в осоловілому підморгуванні старого розпусника. — Крім бабської поцьки хіба.

Але час настав. Арні вирубав телевізор, і я проклав собі милицями шлях через кухню, вліз у стару лижну парку, плекаючи надію, що от-от з вечірки повернуться Майкл з Реджиною і трохи відтермінують нашу поїздку. Можливо, Майкл вчує пиво у віддиху Арні й запропонує мене підвезти. У моїй свідомості досі занадто чітким був спогад про той день, коли я прослизнув за кермо Крістіни, поки Арні був у будинку Лебея, торгувався зі старим сучарою.

Арні витяг з холодильника ще два пива («На доріжку», — пояснив він). Я думав, чи не сказати йому, що за водіння в нетверезому стані в той час, коли його випустили під заставу, він сяде ще до того, як встигне розвернутися. Та потім вирішив, що краще буде тримати рота на замку. Ми вийшли надвір.

Перша ніч 1979 року видалася пронизливо-ясною і холодною; від такої холоднечі волога в носі замерзає за лічені секунди. Снігові кучугури обабіч доріжки виблискували мільярдами діамантових кристалів. І ось вона, Крістіна, з вікнами, затягнутими інеєм. Я втупився в неї. «Мафія, — сказав Арні. — Південна чи колумбійці». Звучало мелодраматично, але ймовірно; ба більше — звучало правдоподібно. Але гангстери стріляли в людей, викидали їх із вікон, душили. За легендою, Аль Капоне спекався одного нещасного засранця за допомогою бейсбольної битки зі свинцевим осердям. Але повести машину через засипаний снігом газон якогось чувака, врізатися на ній у стіну його будинку й потрапити у вітальню?

Може, колумбійці? Арні сказав, що колумбійці навіжені. Але щоб настільки? Я в цьому сумнівався.

Вона блищала у світлі, яке падало з будинку та від зірок, і я не знав: а що, як це зробила вона? І що, як вона дізналася про наші з Лі підозри? А ще гірше — що, коли вона дізналася про наші шури-мури?

— Деннісе, тобі на сходах допомогти? — спитав Арні, і від несподіванки я аж скинувся.

— Ні, сходами я сам спущуся, — відказав я. — От на стежці можеш подати мені руку.

— Нема питань, пацан.

Я зійшов додолу сходинками кухонного ґанку, однією рукою стискаючи поруччя, а в іншій тримаючи милиці. Уже на стежці я сперся на них, зробив кілька кроків, а тоді послизнувся. І вмить тупий біль погримотів угору лівою ногою, тією, що досі була ні до чого не придатна. Однак мене підхопив Арні.

— Дякую, — радіючи, що в голосу є привід тремтіти, сказав я.

— Пусте.

Ми підійшли до машини, і Арні спитав, чи зможу я сісти сам. Залишивши мене, він обійшов Крістіну спереду. А я взявся рукою в рукавичці за ручку, і тут мене накрило безнадійне відчуття страху та відрази. І лише тієї миті, глибоко всередині, там, де живе душа людини, я повірив у все до кінця. Тому що ручка під моїми пальцями здалася живою. Неначе якийсь живий звір, що спав. За відчуттями вона була не з хромованої сталі; Господи Ісусе, на ній неначе шкіра була. Здавалося, варто стиснути її — і я розбуджу звіра, і він люто зареве.

Звіра?

Добре, якого звіра?

Що воно таке? Якийсь іфрит? Звичайна машина, що невідь-чому стала небезпечною смердючою посудиною для демона-підселенця? Дивна маніфестація духу Лебея, який нікуди не пішов після смерті, пекельний дім з привидами, що катався на гумі «Ґуд’єр»^[153]. Я не знав цього. Знав тільки, що мені страшно, дуже страшно. І сумнівався, що зможу це витримати.

— Гей, ти в порядку? — спитав Арні. — Зможеш сісти?

— Зможу, — хрипко відповів я і натиснув великим пальцем на кнопку під ручкою. Відчинив дверцята, повернувся спиною до сидіння і дозволив собі впасти на нього, з негнучкою випростаною лівою ногою. Потім узявся за ногу і затягнув її в салон. Вона була як рухомий предмет меблів. У грудях прискорено гупало серце. Я потягнув дверцята на себе й зачинив їх.

Арні повернув ключ, і, оживаючи, загуркотів двигун — так, наче він був теплий, а не холодний, мов камінь. А на мене накинувся той сморід, він линув неначе звідусіль, але найбільше сочився з оббивки сидінь: той хворобливий гнилий сморід розкладу і смерті.

Я не знаю, як вам розповісти про ту поїздку додому, ту тримильну дорогу, яка тривала не більш, ніж десять-дванадцять хвилин, щоб не видатися втікачем з притулку для душевнохворих. Немає способу бути об’єктивним; лише від самих спроб розказати я вкриваюся холодним потом і тремчу від гарячки. Немає способу відокремити реальність від плодів моєї фантазії; немає вододільної лінії між об’єктивним і суб’єктивним, між правдою та галюцинацією нажаханого мозку. Але причиною було зовсім не сп’яніння; якщо ні в чому іншому я вас запевнити не можу, то в цьому можу стовідсотково. Увесь м’який кайф від пива випарувався миттєво. А одразу за ним почався холодний і тверезий тур краєм проклятих.

По-перше, ми повернулися назад у часі.

Якийсь час машину вів зовсім не Арні; то був Лебей, розкладений мертвяк, від якого тхнуло могилою, наполовину скелет, а наполовину — гнила губчаста плоть, позеленілі витравлені ґудзики. З-під його коміра ліниво виповзало, звиваючись, хробаччя. Я чув тихе дзижчання й спершу подумав, що закоротило підсвітку панелі. Та тільки згодом до мене почало доходити, що то могли дзижчати мухи, що відкладали яйця в його плоті. Надворі, звісно, була зима, але…

Подеколи здавалося, що в машині, крім нас, присутні ще й інші люди. Одного разу я глянув у дзеркало заднього вигляду й побачив воскове опудало жінки, що витріщалося на мене яскравими блискучими очима трофея. Волосся в неї було укладене зачіскою «паж» у стилі 1950-х. Щоки мали люто нафарбований вигляд, і я згадав, що від отруєння чадним газом виникає ілюзія життя й розрум’яненості. Трохи пізніше я знову підняв погляд на дзеркало і побачив на задньому сидінні маленьку дівчинку, з почорнілим від задушення лицем. Її очі вилазили з орбіт, наче в опудала, яке стискала чиясь жорстока рука. Я міцно заплющив очі, а коли розплющив, то в дзеркалі відображувалися Бадді Реппертон і Річі Трелоні. На губах, підборідді, шиї та сорочці Бадді запеклася кіркою кров. Річі був підсмаженою тушею — але очі в нього були живі й свідомі.

Дуже повільно Бадді простягнув руку, чорну, обгорілу. У ній він тримав пляшку «Техаської викрутки».

Я знову заплющив очі. А вже по тому більше не дивився в дзеркало заднього вигляду.

Пам’ятаю, по радіо грав рок-н-рол: Діон і Белмонти, Ерні Кей-Доу, «Роял Тінз», Боббі Райделл («О, Боббі, о… це так стильно… нас тішить, що ти ходиш у школу свінгу…»)

Пригадую, що деякий час із дзеркала заднього вигляду звисали червоні гральні кості з пінополістиролу, потім недовго — дитячі черевички, а потім усе зникло.

А найбільше мені врізалося в пам’ять, що всі ці речі, як і сморід розкладу плоті та цвілої оббивки, були тільки в моїй уяві — що вони лише міражі, які переслідують свідомість опіофага.

Я був у такому стані, наче сильно обдовбався і намагався вести раціональну розмову з тверезою людиною. Тому що ми з Арні справді розмовляли; це я пам’ятаю, але про що говорили — геть забув. Я говорив нормальним голосом. Я відповідав. І ті десять чи дванадцять хвилин неначе розтяглися на багато годин.

Я вам сказав, що об’єктивно судити про ту поїздку неможливо; якщо й існував логічний ланцюжок подій, то зараз його для мене втрачено, він заблокований. Та поїздка крізь холодну чорну ніч справді нагадувала подорож бульваром через усе пекло. Я не пам’ятаю всього, що тоді трапилося, але в пам’яті затрималося більше, ніж я б хотів. Ми виїхали задом з доріжки й занурилися в навіжений світ кімнати страху, де всі потвори були живими й реальними.

Я сказав, що ми повернулися назад у часі, але чи справді було так? Нас оточували вулиці того Лібертівілля, яким він є нині, але вони більше скидалися на тонкий шар плівки — неначе Лібертівілль кінця 1970-х нанесли на харчовий целофан і наклали на час, який чомусь був реальнішим за теперішнє. І я відчував, як той час простягає мертві холодні руки, прагнучи зловити нас і затягти до себе навіки. Арні зупинявся на перехрестях, коли ми мали право проїжджати; на інших, де світлофори горіли червоним, він спокійно вів Крістіну вперед, навіть не пригальмовуючи. На Мейн-стрит я побачив ювелірну крамницю Шіпстада й театр «Стренд» — їх знесли ще 1972-го, щоб звільнити місце для нового Торгового банку Пенсильванії. Уздовж вулиці стояли припарковані авто — громадилися купками то тут, то там перед закладами, де святкували Новий рік, і всі, схоже, зійшли з конвеєра до 1960-х років… чи навіть до 1958-го. Довгі «б’юїки» з ілюмінаторами. Універсал «десото-фаєрлайт» із синьою вставкою, схожою на знак «галочки», що тяглася вздовж усього борту. «Додж-ленсер» 1957-го року випуску, 4-дверний, з жорстким знімним верхом. «Форди-ферлейни» з їхніми прикметними задніми фарами, схожими на великі двокрапки, покладені набік. «Понтіаки» зі ще не розділеною решіткою. «Ремблери», «пакарди», декілька «студебекерів» з гострими носами-кулями, а ще — один фантастичний новий «едсел».

— Ага, цей рік буде кращим, — мовив Арні. Я глянув на нього. Він підніс бляшанку з пивом до губів, та за мить до цього його обличчя перетворилося на Лебеєве, лице гнилого трупа з жаского коміксу. Пальці, що тримали пиво, струхли до кісток. Клянуся вам, то були самі кістки, і штани майже вкривали сидіння, неначе всередині не було нічого, крім держаків мітли.

— Справді? — спитав я, намагаючись якомога менше вдихати задушливі отруйні міазми машини.

— Буде-буде, — підтвердив Лебей. Тільки тепер він знову став Арні, і коли ми зупинилися на знак «Стоп», я побачив, як повз нас мчить «камаро» 1977 року випуску. — Я тебе тільки про одне прошу: залишайся зі мною, Деннісе. Не дай моїй матері втягнути тебе в цю херню. Усе владнається порядно.

Він знову став Лебеєм і безмежно шкірився голими зубами на думку про те, як порядно все владнається. Мій дах поволі починав з’їжджати. Здавалося, ще трохи — і я обов’язково закричу.

Не витримавши, я відвів погляд від того лячного напівобличчя й угледів те, що бачила раніше Лі: віконця приладів на панелі, а насправді — не віконця, а зелені очиська, що світилися в темряві й вирячалися на мене.

Певної миті жахіття скінчилося. Ми загальмували біля тротуару в якомусь районі міста, якого я навіть не впізнавав і міг би поклястися, що ніколи раніше його не бачив. Усюди темніли типові будинки, деякі з них — усього на три чверті закінчені, у деяких було зведено лише стіни. За півкварталу, у Крістіниному дальньому світлі, видніла табличка:

РАЙОН МЕЙПЛВЕЙ

РІЕЛТОРИ ЛібертівіллЯ

ВИКЛЮЧНЕ ПРАВО ПРОДАЖУ

ВАША сім’я ростиме в душевних умовах

Подумайте про це!

— Осьо, приїхали, — сказав Арні. — Сам дійти зможеш, чувак?

Я з сумнівом роззирнувся навколо в тому порожньому засніженому районі новобудов, а тоді кивнув. Краще тут, на милицях, самому, ніж у тій страшній машині. Я відчув, як на моєму обличчі розпливається велика штучна посмішка.

— Аякже. Дякую.

— Дихання відсутнє, — Арні допив пиво, і Лебей викинув бляшанку на заднє сидіння. — Ще один мертвий солдат.

— Ага, — мовив я. — З Новим роком, Арні.

Намацавши ручку дверцят, я відчинив їх. Не знав навіть, чи зможу вийти й спертися на милиці, так сильно в мене тремтіли руки.

Лебей з вишкіром дивився на мене.

— Деннісе, ти просто будь на моєму боці, — попередив він. — Ти ж знаєш, що стається з гівнярами, які йдуть проти мене.

— Так, — шепнув я. Бо добре це знав.

Виставивши костури назовні, я всім тілом подався вперед, абсолютно не думаючи, є внизу лід чи нема. Милиці витримали. І щойно я опинився надворі, як світ навколо зазнав карколомної метаморфози. Увімкнулося світло — хоча, звісно, воно горіло весь час. Моя сім’я переїхала в район Мейплвей у червні 1959-го, за рік до мого народження.

Ми й досі там жили, але в 1963-му чи щонайпізніше в 1964-му район утратив назву «Мейплвей».

За межами машини я бачив перед собою власний будинок на своїй цілковито нормальній вулиці — просто собі частині міста Лібертівілль, штат Пенсильванія. Я озирнувся на Арні, майже очікуючи побачити знову Лебея, пекельного таксиста з його присмерковими пасажирами, давно й надійно мертвими.

Але за кермом сидів лише Арні — у своїй шкільній куртці з прізвищем, вишитим над грудьми зліва, Арні, занадто блідий і занадто самотній, Арні з бляшанкою пива, яку він притримував ногами біля паху.

— Добраніч, чувак.

— Добраніч, — сказав я. — Обережно їдь додому. Тобі краще не попадатися на очі поліції.

— Не попадуся, — запевнив він. — Бережи себе, Деннісе.

— Обов’язково.

Я зачинив дверцята. На зміну жаху прийшло відчуття глибокої та безмежної скорботи — неначе Арні поховали. Поховали живцем. Я дивився, як Крістіна від’їжджає від тротуару й котить по вулиці. Я дивився, поки вона завернула за ріг і зникла з очей. А потім рушив доріжкою до будинку. Доріжка була розчищена. З думкою про мене тато розсипав по ній більшу частину десятифунтового пакета кам’яної солі.

Коли я вже подолав три чверті шляху до дверей, зненацька все попливло перед очима й мене огорнув якийсь сірий серпанок, тож довелося стати на місці, опустити голову й спробувати привести себе до тями. «От знепритомнію тут, — думав я невиразно, — на доріжці перед власним будинком, і замерзну на смерть на тому місці, де ми з Арні колись стрибали в “класики”, гралися в “море хвилюється” і “камінці”».

Зрештою, мало-помалу, сіра імла почала розвіюватися. Мені на пояс, огортаючи, лягла чиясь рука. То був тато, у халаті й капцях.

— Деннісе, що з тобою?

Що зі мною? Мене привіз додому мертвяк.

— Нічого, — відказав я. — Трохи в голові запаморочилося. Ходімо всередину. Ти собі зад відморозиш.

Тато піднявся сходами разом зі мною, не перестаючи притримувати мене за талію. І мене це тішило.

— Мама досі не спить? — спитав я.

— Ні. Вона зустріла Новий рік, а потім вони з Еллі пішли спати. Деннісе, ти п’яний?

— Ні.

— Вигляд у тебе не дуже, — він пристукнув за нами вхідні двері.

Я істерично розсміявся, і перед очима знову все посіріло… та цього разу лише на кілька секунд. Коли я отямився, тато, не на жарт стривожений, дивився на мене.

— Що у вас там сталося?

— Тату…

— Деннісе, негайно розповідай!

— Тату, я не можу.

— Що з ним таке? Деннісе, що з ним відбувається?

Однак я лише головою похитав, і не через те, що все це було божевіллям, і не від страху за себе. Тепер я боявся за них усіх: за тата, маму, Елейн, батьків Лі. Мене проймав холодний і абсолютно здоровий страх.

Деннісе, ти просто будь на моєму боці. Ти ж знаєш, що стається з гівнярами, які йдуть проти мене.

Я чув це на власні вуха?

Чи це прозвучало тільки в моїй голові?

Тато досі уважно дивився на мене.

— Я не можу.

— Гаразд, — мовив він. — Поки що нехай буде так. Мабуть. Але одне я знати повинен, Деннісе, і я хочу, щоб ти мені сказав. Ти маєш причини підозрювати, що Арні якось причетний до смерті Дарнелла й загибелі тих хлопців?

Я згадав вишкір Лебея, пласкі штани, під якими випиналися патики, що могли бути лише кістками й нічим іншим.

— Ні, — сказав я майже правду. — Це не Арні.

— Добре, — кивнув тато. — Допомогти тобі піднятися сходами?

— Я сам упораюся. Тату, ти вже йди в ліжко.

— Ага. Піду. З Новим роком, Деннісе. А якщо захочеш розповісти, то я все ще поряд.

— Розповідати нема чого.

Нема такого, що я міг би розповісти.

— Чомусь я в цьому сумніваюся, — сказав тато.

Піднявшись на другий поверх, я ліг у ліжко. Світло залишив увімкненим, але заснути так і не зміг. То була найдовша ніч у моєму житті. Кілька разів я вже думав устати й піти в спальню до мами й тата, як робив це малим. Одного разу зловив себе на тому, що підвівся з ліжка й уже взявся за милиці. Але знову ліг. Я боявся за них усіх, так, саме так. Але це було не найгірше. Тепер уже ні.

Я боявся збожеволіти. Ось що було найгіршим.

І лише коли сонце виткнулося з-за обрію, я нарешті задрімав і проспав тривожним сном три чи чотири години. А коли прокинувся, то виявив, що розум уже почав самозцілюватись від нереальності. Однак у мене виникла проблема: я просто більше не міг собі дозволити слухати цю колискову. Межу було розмито раз і назавжди.

46 / І знову Джордж Лебей

У п’ятницю п’ятого січня я одержав листівку від Річарда Маккендлеса, секретаря лібертівілльського осередку Американського легіону. На звороті розмазаним олівцем було виведено домашню адресу Джорджа Лебея в Передайз-Фоллз, штат Огайо. Більшу частину дня я носив картку в кишені штанів, а вряди-годи витягав і дивився на неї. Я не хотів йому дзвонити; не хотів знову розмовляти про його шизонутого брата Роланда; не хотів, щоб це божевілля тривало й далі.

Того вечора мама з татом поїхали в монровілльський торговельний центр, разом з Еллі, котра хотіла витратити трохи своїх різдвяних грошей на нову пару гірських лиж. За півгодини після того, як вони поїхали, я підняв телефонну трубку й поставив перед собою листівку Маккендлеса. Подзвонив у довідкову штату Огайо, і там мені повідомили, що код міста Передайз-Фоллз — 513, це західний Огайо. Узявши паузу на роздуми, я знову набрав довідкову й дізнався номер Лебея. Нашкрябав його на картці, знову замислився — цього разу пауза була довгою — а потім утретє підняв слухавку. Набрав половину номера Лебея і дав відбій. «Та пішло воно нахер, — подумав я. Мене переповнювало таке нервове обурення, якого я за собою ще не пригадував. — З мене годі, пішло воно, я йому не дзвонитиму. Дістало все, я вмиваю руки від усього цього гівняного безладу. Хай провалиться в пекло. Нахер усе».

— Нахер, — прошепотів я й пішов геть від телефону, поки сумління не запустило в мене знову своє свердло. Я піднявся нагору, заліз у ванну, ретельно вимився й ліг спати. І міцно заснув ще до повернення Еллі та батьків, і тієї ночі спав довго й добре. На щастя — бо мине багато часу, перш ніж мені знову вдасться як слід поспати. Дуже багато часу.

Поки я спав, хтось убив Рудольфа Джанкінса з поліції штату Пенсильванія. Або щось убило. Про це писали в газеті, коли я прокинувся вранці. «СЛІДЧОГО У СПРАВІ ДАРНЕЛЛА ВБИТО ПОБЛИЗУ БЛЕРСВІЛЛА» — волав заголовок.

Батько був нагорі, мився в душі. Еллі з двома подругами на ґанку гигикали, бавлячись у «Монополію». Мати писала якесь оповідання в кімнаті для шиття. Я сидів за кухонним столом сам, приголомшений і наляканий. Згадав, що Лі з рідними повертається з Каліфорнії завтра, заняття в школі розпочнуться через день, і якщо Арні (чи Лебей) не передумає, то активно її переслідуватиме.

Я повільно відсунув тарілку з яєчнею, яку сам собі посмажив. Їсти розхотілося. Напередодні увечері здавалося, що відсунути від себе всі ці зловісні та непояснені справи з Крістіною так само легко, як я щойно відштовхнув свій сніданок. Тепер же я не розумів, як міг бути таким наївним.

Джанкінс був тим чоловіком, про якого згадував Арні в новорічний вечір. Дурити себе самого, що цього не було, я не міг. У газеті писали, що він був головним слідчим від штату в розслідуванні вбивства Вілла Дарнелла, і натякали, що за цією смертю стоїть якась тіньова кримінальна структура. Південна мафія, як сказав би Арні. Чи божевільні колумбійці.

Але я вважав інакше.

Авто Джанкінса занесло на якийсь самотній путівець, і там його перетовкли на безглузду купу брухту

(той триклятий Джанкінс досі за мною на всіх парах ганяється. Хай краще стережеться, бо хтось може і його з гівном змішати… Деннісе, ти просто будь на моєму боці. Ти ж знаєш, що стається з гівнярами, які йдуть проти мене…)

з Джанкінсом усередині.

Коли вбили Реппертона і його друзів, Арні був у Філадельфії з шаховим клубом. Коли загинув Дарнелл, він з батьками відвідував родичів у Ліґоньєрі. Залізні алібі. Я думав, що для Джанкінса в нього таке саме буде. Сім… уже сім смертей, і всі вони формували кільце, що поволі стискалося довкола Арні Каннінґема та Крістіни. Звичайно, поліція могла це зрозуміти; такий очевидний ланцюг мотивів навіть сліпий би побачив. Але в газеті не було ні слова про те, що «поліції хтось сприяє в розслідуванні», як це делікатно називають британці.

Звісно, у поліцейських нема звички просто вивалювати всю свою інформацію журналістам. Я про це знав, але вся моя інтуїція підказувала мені, що копи штату не вважають Арні причетним до цього останнього вбивства автомобілем.

Його не підозрювали.

Що побачив позаду себе Джанкінс на тому путівці за межами Блерсвіла? Червоно-білу машину, подумав я. Може, порожню, а може, з мерцем на місці водія.

Моєю могилою, крякаючи, пробіг гусак, і на руках проступили холодні сироти.

Семеро людей мертві.

Це мало скінчитися. Хоча б з тому, що вбивство швидко входить у звичку. Якщо Майкл і Реджина не погодяться з божевільним задумом Арні їхати в Каліфорнію, хтось один із них чи обоє будуть наступними. А що, як він підійде до Лі в навчальній аудиторії під час третьої перерви наступного вівторка й запропонує їй вийти за нього заміж, а Лі просто відмовить? Що вона побачить біля бордюру на холостому ходу, коли повернеться додому того пообіддя?

Господи Ісусе, як мені було страшно.

У кухню застромила голову мама.

— Деннісе, ти не поїв.

Я підвів погляд.

— Я захопився, газету читав. Я просто не дуже голодний, мам.

— Ти повинен добре їсти, бо не одужаєш. Хочеш, я приготую тобі вівсянку?

На саму цю думку мені скрутило в шлунку, але я всміхнувся й похитав головою.

— Ні… але я добре пообідаю.

— Обіцяєш?

— Обіцяю.

— Денні, а взагалі ти нормально почуваєшся? У тебе останнім часом таке втомлене лице, риси загострилися.

— Мам, усе добре. — Я зробив усмішку ширшою, щоб показати, наскільки мені добре, і тут виникла непрохана думка про те, як вона виходить зі свого синього «рілаянта-К» біля монровілльського торговельного центру, а трохи віддалік, на відстані двох рядів од неї, стоїть і чекає червоно-біла машина. Перед внутрішнім зором постала картинка: ось вона обходить Крістіну спереду, з сумочкою на зігнутому лікті, а важіль коробки передач раптом сам посувається до позначки «Рушати»…

— Точно? Тебе ж нога не турбує?

— Ні.

— Ти вітаміни випив?

— Так.

— А шипшину?

Я порснув зі сміху. Мама ненадовго насупилася від роздратування, та потім усміхнулася й сама.

— Деннісе Ґілдер, ти малий нахаба, — сказала вона зі своїм найкращим ірландським акцентом (а він їй вдавався непогано, бо її мама народилася в тих краях), — і тебе вже не перевиховаєш.

Вона повернулася у свою швейну кімнату, і за мить та знову сповнилася нерівномірними вибухами друкарської машинки.

Я підняв газету й подивився на фото зім’ятого авто Джанкінса. «МАШИНА СМЕРТІ» — проголошував підпис унизу.

«А якщо так, — подумав я. — Джанкінса цікавить набагато більше, ніж з’ясувати, хто продавав Віллу Дарнеллу нелегальні феєрверки й сигарети. Джанкінс — детектив поліції штату, а детективи штату працюють більш ніж над однією справою одночасно. Можливо, він намагався розслідувати, хто вбив Канючі Велча. Або, може, він…»

Я пошкутильгав на милицях до швейної кімнати й постукав.

— Так?

— Мам, вибач, що турбую.

— Деннісе, не будь дурником.

— Ти сьогодні часом не поїдеш у центр?

— Може, і поїду. А що?

— Мені б у бібліотеку потрапити.

Уже о третій години того суботнього дня знову засніжило. У мене трохи розболілася голова від вдивляння в пристрій для мікрофільмів, але шукане я знайшов. Мій здогад був влучним — і не те, щоб великим інтуїтивним прозрінням.

Той наїзд, в результаті якого загинув Канючі Велч, розслідував Джанкінс… а також він був головним слідчим у справі загибелі Реппертона, Трелоні й Боббі Стентона. Тупим би він був копом, якби не прочитав між рядків усього, що сталося, імені Арні.

Я відхилився назад у кріслі, вимкнув пристрій і заплющив очі. Спробував на мить уявити себе Джанкінсом. Він підозрює Арні в причетності до всіх убивств. Не в скоєнні, а в причетності певним чином. Чи підозрює він Крістіну? Може, і так. У детективних телесеріалах завжди круто ідентифікують зброю, машинки, на яких друкують вимоги викупу, і авто, за допомогою яких скоюють наїзди. Може, за шматочками фарби й подряпинами…

А потім відбувається облава у Дарнелла. Для Джанкінса в цьому нема нічого доброго. Гараж буде зачинено, а все, що в ньому, конфіскують. Може, Джанкінс підозрює…

Що?

Я напружив уяву. Я коп. Я вірю у відповіді, що спираються на закон, здоровий глузд, звичну рутину. То що я запідозрю? І за мить відповідь прийшла.

Звісно, співучасника. Я запідозрю існування співучасника. Мусить бути співучасник. Психічно здорова людина не запідозрила б, що машина все це робить сама. Тож?..

Тож після того, як гараж зачиняють, Джанкінс привозить найкращих експертів і лаборантів, яких тільки може витягти. Вони прочісують усю Крістіну від краю до краю, шукаючи речових доказів. Міркуючи так, як мислив би Джанкінс (принаймні намагаючись), я подумав, що докази повинні були знайтися. Збити людину — це вам не пір’яну подушку збити. І врізатися в шлагбаум в Сквонтик-Гіллз — теж не подушку збити.

То що ж вони знайшли, ці експерти зі смерті внаслідок ДТП?

А нічого.

Вони не знаходять ні вм’ятин, ні точкового перефарбування, ні плям фарби. Нема пластівців коричневої фарби з поламаного шлагбаума в Сквонтик-Гіллз. Якщо коротко, то Джанкінс не знаходить ані найменших доказів того, що Крістіну використали, щоб скоїти той чи той злочин. А тепер перескочимо до вбивства Дарнелла. Чи прибіг Джанкінс притьмом наступного дня, щоб оглянути Крістіну? Я б на його місці прибіг. Стіна будинку — теж не подушка з пір’ям, а машина, яка щойно пробила одну з них, повинна була зазнати серйозних ушкоджень, поломок, яких просто не усунути за одну ніч. І що ж він бачить, коли приходить у гараж?

Лише Крістіну, без жодної подряпини на крилі.

Слідом за цим напрошувався ще один дедуктивний висновок — і він пояснював, чому Джанкінс не виставив стеження за машиною. Цього я зрозуміти не міг, бо детектив повинен був підозрювати, що Крістіна якось причетна. Але зрештою логіка його переконала. І доконала, імовірно, також. Джанкінс не виставив за нею стеження тому, що Крістінине алібі, хай і неявне, було достоту таким самим залізним, як і в її власника. Якщо він обстежив Крістіну одразу ж після вбивства Вілла Дарнелла, то міг дійти висновку, що машина не замішана, і байдуже, якими переконливими були докази протилежного.

Жодної подряпини на ній. Просто річ була в тому, що Джанкінс мав не всі факти на руках. Я згадав одометр, який крутився назад, і те, як Арні сказав: «Та то просто глюк». Згадав клубок тріщин на вітровому склі, які неначе зменшувалися в розмірах і їх втягувало всередину — мовби вони теж скручувалися назад. Подумав про довільну заміну частин, абсолютно нелогічну й нерозумну. І зрештою мені згадалася кошмарна поїздка додому недільної ночі — старі машини, що здавалися новими, купчилися біля тротуарів перед будинками, де гуляли вечірки; театр «Стренд», знову цілий, що неначе застиг у своїй непорушності з жовтої цегли, район недобудов, які було здано в експлуатацію й заселено жителями передмістя Лібертівілля двадцять років тому.

Просто глюк.

Я подумав, що незнання про той глюк — от що насправді вбило Рудольфа Джанкінса.

Бо дивіться: якщо ви досить довгий час володієте машиною, її деталі зношуються, хай там як ретельно ви її доглядаєте, і зазвичай поломки відбуваються раптово. З конвеєра машина сходить такою, як новонароджене немовля, і подібно до немовляти, вирушає у свою путь крізь випробування роками. Камені й стріли жорстокої долі влучають то в акумулятор, то в з’єднувальний стрижень, десь застопорить підшипник. Поплавок карбюратора застрягає, спускає шину, десь дроти закоротить, протирається оббивка.

Це як кіно. А якщо ви можете прокручувати кіно назад…

— Ще щось цікавить, сер? — спитала працівниця архіву, і з переляку я мало не закричав.

Мама чекала мене у вестибюлі й дорогою додому без угаву базікала про свою писанину й нове захоплення — уроки диско-танців. Кивав і відповідав я майже завжди безпомильно. А сам думав, що коли Джанкінс своїх експертів, потужних знавців автомобілів, привозив з Гаррісбурга, то вони, скоріше за все, не помітили слона, шукаючи голку. Але я міг їх зрозуміти. Машини не відновлююся, прокручуючи самі себе назад у часі, як фільм на зворотному перемотуванні. І не існує таких явищ, як привиди, вихідці з того світу чи демони, що зберігаються в моторному маслі «Квакер Стейт».

«Повіриш в одне, то й у все повіриш», — подумав я. І здригнувся.

— Денні, увімкнути пічку? — радісно спитала мама.

— Так, мам, будь ласка.

Я згадав Лі, яка мала повернутися наступного дня. Лі з її миловидим личком (і тими виразними високими вилицями, у яких було щось замалим не жорстоке), молодою і солодко-звабливою фігуркою, яку ще не спотворили сили часу й тяжіння; як і той давній «плімут», який виїхав з Детройта на вантажівці 1957 року, вона в певному розумінні ще й досі була на гарантії. А потім я подумав про Лебея, мертвого і не-мертвого одночасно, і про його розпусність (а чи була то розпусність? чи просто потреба все псувати?). Я згадав, як Арні спокійно й упевнено казав, що вони одружаться. А потім, з безпорадною чіткістю, уявив їхню першу шлюбну ніч. Я побачив, як вона вдивляється вгору, у темряву номера в якомусь мотелі, і бачить над собою зогнилий вишкірений труп. І почув її нестямні крики, поки Крістіна — Крістіна, прикрашена серпантином і намиленими табличками «МОЛОДЯТА», — віддано очікувала під зачиненими й замкненими дверима. Крістіна — чи та лячна жіноча сутність, що її населяла, — знатиме, що Лі довго не проживе… а коли Лі не стане, вона, Крістіна, буде поряд.

Я заплющив очі, щоб відігнати від себе непрохані образи, але це тільки їх підсилило.

Це почалося з того, що Лі захотіла Арні, і тепер мало логічне продовження — Арні хотів її повернути. Але на цьому все не скінчилося, чи не так? Бо тепер в Арні вселився Лебей… і Лебей хотів Лі.

Але вона йому не дістанеться. Я не міг цього дозволити.

Того вечора я зателефонував Джорджеві Лебею.

— Так, містере Ґілдер, — відповів Лебей. Голос у нього звучав старіше, ще стомленіше. — Я дуже добре вас пам’ятаю. Я вам усі вуха продзижчав перед своїм мотельним номером, і то був найдепресивніший мотель у цілому всесвіті. Чим я можу вам допомогти? — спитав він таким тоном, наче сподівався, що я багато не попрошу.

Я завагався. Розповідати йому, що його брат постав з мертвих? Що навіть могила не спроможна була покласти край його ненависті до гівнярів? Розповідати йому, що він вселився в мого друга, вибрав його так само безпомильно, як Арні вибрав Крістіну? Чи розмовляти нам про смертність, час і тухле кохання?

— Містере Ґілдер? Ви там?

— Містере Лебей, у мене проблема. І я не знаю, як вам про неї розказати. Це пов’язано з вашим братом.

Якісь нові нотки з’явилися в голосі Лебея після цих моїх слів. Нотки настороженості й контрольованості.

— Не знаю, яка у вас може бути проблема з ним пов’язана. Роллі помер.

— Якраз у цьому й річ, — я вже не здатен був контролювати власний голос. Він затремтів на високій октаві, а потім знову впав. — Здається, це не так.

— Про що ви говорите? — голос у нього звучав натягнуто, обвинувально… і перелякано. — Якщо це у вас жарти такі, то запевняю, ви маєте дуже поганий смак.

— Ніяких жартів. Просто дозвольте, я розкажу вам про деякі події, які сталися, відколи помер ваш брат.

— Містере Ґілдер, мені тут кілька стосів рефератів перевірити треба, і роман хочу дочитати, тому в мене зовсім немає часу на забаганки…

— Будь ласка, — попросив я. — Будь ласка, містере Лебей, будь ласка, допоможіть мені. І моєму другові.

Запала довга-довга мовчанка, після якої Лебей зітхнув.

— Розказуй свою історію. — А після короткої паузи додав: — Бодай нечиста тебе взяла.

Моя історія полетіла до нього по сучасних дротах міжміського телефонного зв’язку; я уявляв, як мій голос проходить через комп’ютеризовані АТС, де повно мініатюризованих мікросхем, під укритими снігом пшеничними полями, і нарешті досягає вуха цього чоловіка.

Я розповів йому про негаразди Арні з Реппертоном, відрахування Бадді зі школи й помсту; розповів про смерть Канючі Велча; про те, що сталося в Сквонтик-Гіллз; про події під час різдвяної бурі. Розповів про тріщинки на лобовому склі, які неначе збігалися назад, і одометр, який назад крутився напевно. Не оминув увагою й радіо, що, здавалося, приймало тільки одну хвилю — WDIL, станцію олдових хітів, хоч ти як його налаштуй (зачувши це, Лебей тихо щось буркнув від подиву). Я розповів також і про підписи на моєму гіпсі, а ще про те, що підпис, який Арні поставив у вечір Дня подяки, збігався з підписом його брата на оригінальній реєстраційній формі Крістіни. Розказав, як Арні постійно лається словом «гівнярі». Про те, що він почав зачісувати волосся, як Фабіан^[155] та інші бріолінові ідоли підлітків п’ятдесятих. Фактично я виклав йому все, крім того, що сталося зі мною під час поїздки додому в новорічну ніч. Я збирався, але просто не зміг. Це все я тримав у собі, аж поки не надумався через чотири роки вилити на папір.

Коли я замовк, на лінії запанувала тиша.

— Містере Лебей? Ви ще там?

— Я тут, — зрештою мовив він. — Містере Ґілдер… Деннісе… не хочу тебе образити, але ти повинен зрозуміти: те, на що ти натякаєш, лежить за межами будь-яких можливих екстрасенсорних явищ, бо вже переходить у… — договорювати він не став.

— У божевілля?

— Я б це не таким словом назвав. З твоєї розповіді я зрозумів, що з тобою стався страшний нещасний випадок під час гри у футбол. Ти два місяці пролежав у лікарні, і якийсь час потерпав від нестерпного болю. То чи не може бути так, що твоя уява…

— Містере Лебей, — перебив я, — у вашого брата була колись приказка про волоцюжку?

— Що?

— Про волоцюжку. Наприклад, коли ви вкидаєте зібганий аркуш паперу в кошик для сміття і влучаєте, ви кажете: «Двохочковий». Тільки натомість: «Диви, як я закину в сраку волоцюжці». Ваш брат колись таке казав?

— Звідки ти про це знаєш? — І не даючи мені часу на відповідь: — Ти вичепив у нього це слівце під час тих кількох ваших зустрічей?

— Ні.

— Містере Ґілдер, ви брехун.

Я промовчав. Мене всього трусило, коліна підгиналися. За все моє життя ще жоден дорослий мені такого не казав.

— Деннісе, вибач мені. Але мій брат помер. Він був осоружний, може, навіть дуже лиха людина, але він мертвий, і всі ці нездорові вигадки й фантазії…

— Хто був той волоцюжка? — вичавив із себе я.

Мовчанка.

— То був Чарлі Чаплін?

Я думав, він узагалі не відповість. Та потім, нарешті, невдоволеним тоном проказав:

— Цей на другому місці. Брат мав на увазі Гітлера. Між волоцюжкою Чапліна й Гітлером була віддалена подібність. Чаплін зняв фільм під назвою «Великий диктатор». Скоріше за все, ти його не дивився. Хай там як, у воєнні роки то було поширене його прізвисько. Ти тоді був ще малий, не пам’ятаєш. Але це нічого не означає.

Настала моя черга зберігати мовчання.

— Це нічого не означає! — закричав він. — Нічого! Це химери й здогади, а більш нічого! Ти не можеш цього не бачити!

— Тут, у західній Пенсильванії, уже семеро людей загинуло, — сказав я. — Це не просто химери. У мене на гіпсі залишилися підписи. Це теж не химери. Я зберіг їх, містере Лебей. Давайте я вам їх надішлю. Подивитесь на них і скажете, чи на одному з них не почерк вашого брата.

— Це може бути підробка, свідома чи несвідома.

— Якщо ви так вважаєте, найміть графолога. Я заплачу.

— Сам можеш найняти.

— Містере Лебей, — сказав я, — мене вже ні в чому переконувати не треба.

— Але чого ти хочеш від мене? Щоб я розділив з тобою твої фантазії? Не дочекаєшся. Мій брат помер. Його машина — це лише машина.

Він брехав. І я це відчував. Навіть по телефону.

— Я хочу, щоб ви пояснили мені дещо з того, що я чув від вас того вечора, коли ми розмовляли.

— І що ж це? — недовірливо спитав він.

Я облизав губи.

— Ви казали, що він був одержимий і злющий, але не чудовисько. Принаймні, сказали ви, на вашу думку, він не був чудовиськом. А потім ви повністю змінили тему… але що більше я про це думаю, то більше здається, що насправді ви не змінювали теми. Далі ви сказали, що ні дружина, ні донька ніколи не були для нього важливі.

— Деннісе, правда, я…

— Послухайте, якщо вам є що сказати, то, заради Бога, кажіть зараз! — викрикнув я, і мій голос надломився. Я витер лоба, й рука виявилася слизькою від поту. — Мені зараз не набагато легше, ніж вам. Арні зациклився на одній дівчині, її звати Лі Кебот, от тільки я думаю, що зациклився на ній зовсім не Арні, я думаю, це ваш брат, ваш мертвий брат, тому говоріть, будь ласка, не мовчіть!

Лебей зітхнув.

— Говорити? — перепитав він. — Говорити з тобою? Говорити про всі ті давні події… ні, ті давні підозри… це те саме, Деннісе, що розбудити біса. Прошу тебе, не наполягай. Я нічого не знаю.

Я міг сказати йому, що біс уже прокинувся, але він і без мене це знав.

— Розкажіть мені про свої підозри.

— Я тобі передзвоню.

— Містере Лебей… будь ласка…

— Я тобі передзвоню, — повторив він. — Мені треба зателефонувати своїй сестрі Марсії в Колорадо.

— Якщо це допоможе, я сам…

— Ні, з тобою вона нізащо говорити не стане. Ми й одне з одним про це розмовляли всього раз чи два, якщо вже на те пішло. Деннісе, я сподіваюся, що ти все це робиш із чистим сумлінням. Бо ти просиш нас роздерти старі шрами, щоб вони знову кривавили. Тому я в тебе питаю ще раз: ти впевнений?

— Упевнений, — пошепки відповів я.

— Я тобі передзвоню, — і він поклав трубку.

Спливло п’ятнадцять хвилин, потім двадцять. Я неспокійно міряв кімнату кроками на милицях, бо не міг всидіти на місці. Визирнув у вікно, на вітряну вулицю, етюд у чорно-білих тонах. Двічі підходив до телефону й не піднімав трубки, боячись, що він саме додзвонюватиметься, а ще більше боячись, що він не зателефонує зовсім. Та коли я втрете поклав руку на телефон, він задзеленчав. Я сіпнувся, немов ужалений, і схопив трубку.

— Алло? — спитав засапаний голос Еллі з першого поверху. — Донна?

— А Денніс Ґілдер… — почав голос Лебея, ще старіший і нещасніший, ніж дотепер.

— Еллі, це мене, — сказав я.

— А мені що з того? — зухвало відрізала сестра й кинула трубку.

— Алло, містере Лебей, — моє серце глухо калатало в грудях.

— Я поговорив з нею, — натягнутим тоном сказав він. — Вона каже, щоб я діяв на власний розсуд. Але вона боїться. Ми з тобою змовилися налякати стару жінку, яка нікому в житті не заподіяла зла й узагалі не має з цією справою нічого спільного.

— Це для доброго діла, — сказав я.

— А чи справді це так?

— Якби я так не вважав, то не став би вам дзвонити. Містере Лебей, ви розповісте мені все чи ні?

— Так. Але тільки тобі, більше нікому. Якщо ти комусь далі перекажеш, я все заперечуватиму. Ти зрозумів?

— Так.

— Що ж, добре, — зітхнув він. — Коли ми з тобою, Деннісе, розмовляли минулого літа, я одного разу збрехав тобі про одну подію й одного разу — про те, що я… що ми з Марсі про неї думали. Ми й самим собі брехали. Якби не ти, ми, мабуть, і до кінця життя брехали б самим собі про той… той інцидент при дорозі.

— З дівчинкою? Донькою Лебея? — я міцно тримав слухавку, стискав її так, що аж пальці німіли.

— Так, — глухо мовив він. — Рита.

— Як усе було насправді, коли вона вдавилася?

— Моя мати називала Роллі своїм одмінком^[156], — сказав Лебей. — Я казав тобі про це?

— Ні.

— Авжеж, не казав. Я тобі казав, що, на мою думку, твій друг буде щасливішим, якщо здихається тієї машини, але часом це все, що людина може сказати на захист своїх переконань, бо ірраціональне… воно прокрадається…

Лебей замовк. Я його не підганяв. Він або розкаже, або ні. Усе зводилося до цього.

— Мати розповідала, що до шести місяців він був ідеальним немовлятком. А потім… вона казала, що тоді прийшов Пак^[157]. Заради жарту він забрав її хороше дитя, а натомість поклав одмінка. Вона говорила про це зі сміхом. Але, коли Роллі був неподалік і міг почути, не казала такого ніколи, і очі в неї, Деннісе, ніколи не сміялися. Я думаю… ніяк інакше вона не могла пояснити, чому він такий, чому він був такий недоторканний у своїй люті… такий твердолобий у своїх мізерних примітивних прагненнях.

Був один хлопець — я забув його ім’я — старший хлопець, який три або чотири рази відлупцював Роллі. Розбишака. Він починав чіплятися до одягу Роллі, питав його, скільки він труси носить — один місяць чи вже й два. А Роллі кидався на нього з кулаками, лаяв на всі заставки, погрожував, а розбишака тільки сміявся з нього й тримав на віддалі своїми довжелезними ручиськами, а потім гамселив кулаками, поки не втомиться чи поки в Роллі з носа кров не заюшить. Потім Роллі сидів у кутку, курив і плакав, а на обличчі в нього підсихали шмарклі та кров. Якщо ми з Дрю бодай наближалися до нього, лупив нас смертним боєм.

Якось уночі, Деннісе, будинок того хулігана згорів. Сам хуліган, його батько і менший брат загинули. Хуліганова сестра жахливо обгоріла. Пожежу нібито спричинила кухонна плита, і може, так воно й було. Але мене розбудили пожежні сирени, і я не спав, коли Роллі вибрався нагору решіткою для плюща й заліз через вікно в кімнату, яка в нас була спільною. На лобі в нього була сажа, і смерділо від нього бензином. Побачивши, що я лежу з розплющеними очима, він спитав: «Джорджі, скажеш комусь — я тебе вб’ю». З тої самої ночі, Деннісе, я намагався переконати себе, що він мав на увазі — якщо я скажу комусь, що він виходив дивитися на пожежу. Може, більше нічого в цьому й не було.

У роті в мене пересохло. У шлунку лежала свинцева куля. Волосся на потилиці піднялося сторч, мов голки в дикобраза.

— А скільки років тоді було вашому брату? — хрипким від хвилювання голосом запитав я.

— Ще й не тринадцять, — з жаским удаваним спокоєм відповів Лебей. — Приблизно за рік по тому, взимку, сталася сварка через хокейний матч, і хлопець, якого звали Ренді Троґмортон, розбив Роллі голову палицею. Від удару Роллі знепритомнів. Ми відвезли його до старого лікаря Фарнера — на той час Роллі вже отямився, але ще й досі в стані потьмарення — і Фарнер наклав йому на голову дюжину швів. А через тиждень Ренді Троґортон провалився під лід на ставку Палмера і втопився. Катався в тому місці, де були таблички «ТОНКИЙ ЛІД». Судячи з усього.

— Хочете сказати, цих людей убив ваш брат? Підводите мене до розповіді про те, що Лебей убив власну доньку?

— Ні, Деннісе, він її не вбивав, про це й не думай. Вона померла, бо вдавилася. Я натякаю на те, що він, можливо, дав їй померти.

— Ви казали, що він її перевертав, ударив у живіт, щоб змусити виблювати…

— Так Роллі казав мені на похороні, — відповів Лебей.

— Тоді що…

— Пізніше ми з Марсією поговорили про це. Лише одного разу, розумієш? За вечерею того дня. Роллі мені сказав: «Джорджі, я підняв її за бастер-браунзи^[158] й намагався витрусити те падло. Але воно там глибоко застрягло». А Вероніка сказала Марсії: «Роллі підняв її за черевички й намагався витрусити те, що її душило, але воно там глибоко застрягло». Вони розповідали одну й ту саму історію, одними й тими самими словами. І знаєш, що мені це нагадало?

— Ні.

— Це нагадало мені, як Роллі заліз у вікно спальні й прошепотів мені: «Джорджі, скажеш комусь — я тебе вб’ю».

— Але… чому? Навіщо йому…

— Згодом Вероніка написала Марсії листа, у якому натякнула, що насправді Роллі нічого не робив для порятунку їхньої доньки. І що вже наприкінці він поклав її на сидіння машини. Щоб не на сонці була, як пояснював він. Але в листі Вероніка написала, що їй здалося, ніби Роллі хотів, щоб вона померла в машині.

Мені не хотілося це говорити, але я мусив.

— Ви хочете сказати, що ваш брат свою доньку наче в жертву приніс?

Повисла довга задумлива лячна пауза.

— Свідомо — ні, — відповів зрештою Лебей. — Так само, як я не натякаю, що він свідомо її вбив. Якби ти знав мого брата, ти б розумів, що підозрювати його у відьомстві, чаклунстві чи угодах із демонами — це сміхота. Він не вірив ні в що, крім власних чуттів… окрім, напевно, власного «хочу». Я маю на увазі, що в нього могло виникнути щось… інстинктивне… чи його скерували до того, що він зробив. Моя мати казала, що він — одмінок.

— А Вероніка?

— Не знаю, — відповів Лебей. — Згідно з висновком поліції, то було самогубство, хоч записки вона й не залишила. Могло бути. Але нещасна жінка заприязнилася з кількома людьми в місті, і я часто думав: а чи не натякала вона комусь із них, як Марсії, про те, що смерть Рити була не зовсім такою, як описали вони з Роллі. Може, Роллі про це дізнався. Джорджі, скажеш комусь — я тебе вб’ю. Звісно, доказів нема. Але мені хотілося б знати, чому вона обрала саме такий спосіб — і цікаво, як жінка, що не мала ані найменшого поняття про машини, виявилася достатньо вправною, щоб вставити шланг у вихлопну трубу й просунути у вікно. Я намагаюся гнати від себе всі ці роздуми. Бо вони не дають мені спати вночі.

Я подумав про те, що він сказав, і про те, що замовчав — те, що лишилося між рядків. «Інстинктивне», — сказав він. «Такий твердолобий у своїх мізерних примітивних прагненнях», — сказав він. А що, як Роланд Лебей до певної міри розумів те, у чому сам собі навіть не хотів зізнаватися, — що він вселив у свій «плімут» якусь надприродну силу? Та тільки й чекав, коли нагодиться потрібний спадкоємець, щоб передати йому… а тепер…

— Деннісе, я відповів на твої запитання?

— Я думаю, так, — повільно проказав я.

— І що ти робитимеш?

— Думаю, ви знаєте.

— Знищиш машину?

— Я спробую, — відповів я. І подивився на свої милиці, прихилені до стіни. Свої кляті милиці.

— Цим ти можеш і друга свого знищити.

— Або врятувати, — сказав я.

— Не знаю, чи це ще можливо, — тихо промовив Джордж Лебей.

47 / Зрада

Я поцілував її.

Її руки оповили мою шию. Прохолодна долоня делікатно притислася до потилиці. Для мене більше не було сумнівів у тому, що відбувається. І коли вона з напівзаплющеними повіками злегка відсторонилася від мене, я побачив, що в неї сумнівів не лишилося також.

— Деннісе, — промуркотіла вона, і я знову її поцілував. Наші язики ніжно доторкнулися. На мить вона стала цілуватися наполегливіше; я відчув пристрасть, на яку натякали ті високі вилиці. Та потім охнула й відхилилася. — Ну все. А то заарештують за непристойну поведінку чи щось у такому дусі.

Було вісімнадцяте січня. Ми припаркувалися на майданчику за місцевим «Кей-Еф-Сі»^[160], і зараз навколо нас лежали розкладені залишки цілком пристойної вечері. Ми сиділи в моєму «дастері», і саме це вже було для мене великою подією — бо вперше після нещасного випадку я сів за кермо. Лише вранці того дня лікар зняв з моєї лівої ноги велетенський гіпс й замінив його на ортопедичний апарат. Він суворо попередив, щоб на ногу я не ступав, але я бачив, що його прогнози щодо мого одужання досить райдужні. Я на місяць випереджав свій графік відновлення. Причину цього він вбачав у передових технологіях; моя мати — в позитивному мисленні й курячому бульйоні; тренер Паффер — у шипшині.

Сам же я думав, що цим неабияк завдячую Лі Кебот.

— Нам треба поговорити, — сказала вона.

— Ні, ще поцілуймося.

— Говоримо зараз. Цілуємося пізніше.

— Він знову взявся за своє?

Лі кивнула.

За ті два тижні, що минули після моєї телефонної розмови з Лебеєм, перші два тижні зимової чверті, Арні взяв курс на зближення з Лі — і його наполегливість лякала нас обох. Я переповів їй свою розмову з Джорджем Лебеєм (але не про свою жахну поїздку тієї новорічної ночі, як я вже казав) і якнайчіткіше дав зрозуміти, що вона не повинна його просто відшивати, за жодних обставин. Це могло його розлютити, а з тими, на кого Арні останнім часом був лютий, ставалися великі неприємності.

— Тоді так виходить, що я його зраджую, — сказала вона.

— Я знаю, — відповів я, трохи різкіше, ніж збирався. — Мені це не подобається, але я не хочу, щоб та машина знову покотила.

— То що?

Але я похитав головою.

Насправді я вже був, мов той принц Гамлет, — усе зволікав і зволікав. Звичайно, я знав, що необхідно зробити. Крістіну треба було знищити. Ми з Лі обговорили можливі способи.

Перша ідея належала їй. Коктейлі Молотова. Вона сказала, що ми наповнимо кілька пляшок з-під вина бензином, рано-вранці прокрадемося з ними до будинку Каннінґемів, підпалимо ґніт («Ґніт? Який ґніт?» — спитав я. «Тампон “Котекс” згодиться», — миттю відповіла вона, і знову мені на згадку мимоволі спали її пращури з високими вилицями) та повкидаємо пляшки у вікна Крістіни.

— А що, як вікна будуть підняті, а дверцята замкнені? — спитав я. — Скоріш за все, так і буде.

«Ну ти й ганчірка», — промовляв той погляд, яким вона мене обдарувала.

— Тобто ти хочеш сказати, закидати машину Арні вогнем — це нормально, а трохи скла розбити — то тебе докори сумління мучать?

— Ні, — відповів я. — Але хто до неї наблизиться на таку відстань, щоб розбити скло молотком? Ти, Лі?

Вона подивилася на мене й закусила м’яку нижню губу. Та нічого не відповіла.

Наступна ідея вже була моєю. Динаміт.

Обдумавши це, Лі похитала головою.

— Думаю, я міг би його роздобути без особливих проблем. — Я досі час від часу бачився з Бредом Джефрізом, а Бред досі працював у «ДТ-Пені», а «ДТ-Пені» мав у своєму розпорядженні стільки вибухівки, що стадіон «Три ріки»^[161] можна було на Місяць висадити. Я подумав, що, може, вдасться позичити ключика, не ставлячи Бреда до відома, що я його позичив — він мав звичку добряче заправлятися спиртним, коли по ящику показували гру «Пінгвінів»^[162]. «Позичити ключ від сараю з вибухівкою, поки йтиме третій період одного матчу, — думав я, — а повернути його на брелок під час другого матчу, теж у третій період». Імовірність, що в січні йому знадобиться вибухівка й він виявить зникнення ключа, була дуже низькою. Це було обманом, ще однією зрадою — але водночас і способом покласти всьому край.

— Ні, — сказала Лі.

— Чому ні?

Як на мене, то динаміт гарантував ту фінальну остаточність, якої якраз і вимагала ситуація.

— Бо Арні тримає її зараз перед будинком. Ти справді хочеш, щоб шматки розлетілися по всій вулиці? Ризикнеш, щоб уламком скла якійсь дитині голову відтяло?

Я здригнувся. Сам про це не подумав, але тепер, після її слів, у моїй уяві постала чітка, різка й відразлива картина. А це навело мене на інші роздуми. Підпалити шнур динамітної шашки сигарою й закинути її на той об’єкт, який прагнеш знищити… усе це добре виглядало в недільних вестернах на другому каналі, але в реальному житті треба було ще зважати на капсулі-детонатори й точки дотику. Та все ж я за цю ідею тримався до останнього.

— А якщо вночі?

— Усе одно небезпечно, — заперечила Лі. — Ти й сам це розумієш. У тебе на лиці написано.

Довга-предовга пауза.

— А як щодо пресу в Дарнелла? — урешті спитала Лі.

— Те саме просте заперечення, що й перед цим, — сказав я. — Хто її туди відвезе? Ти, я чи Арні?

У цьому якраз і була притичина.

— Що було сьогодні? — спитав я.

— Хотів, щоб я з ним на побачення пішла. Цього разу — боулінг. — У попередні дні було кіно, вечеря, подивитися телевізор у нього вдома, повчитися разом. І в усіх цих пропозиціях фігурувала Крістіна, як засіб для пересування. — Він стає нестерпним, і в мене вже закінчуються відмазки. Якщо ми будемо щось із цим робити, то треба пошвидше.

Я кивнув. Неспроможність вигадати задовільний метод — це одне. Інше, що нам заважало, — моя нога. Гіпс уже зняли, і всупереч суворим приписам лікаря користуватися милицями, я вже випробував ліву ногу без них. Було трохи боляче, але не аж так, як я боявся.

Усе це, так, — але головна затримка була пов’язана з нами. З тим, як ми відкривали одне одного для себе. І хоч це, може, прозвучить гидко, я маю дещо додати, щоб бути до кінця чесним (а я пообіцяв собі, коли починав розказувати цю історію, що зупинюся, якщо не зможу бути чесним чи викладати все відверто). Присмак небезпеки додавав якоїсь гостроти моїм почуттям до неї — і, думаю, її почуттям до мене також. Арні був моїм найкращим другом, але все одно в думці про те, що ми зустрічаємося в нього за спиною, була певна брудна й безглузда привабливість. Я відчував це щоразу, як пригортав її до себе в обіймах, щоразу, коли моя рука ковзала по пружній опуклості її грудей. Крадькома, потайки. Ви можете мені сказати, у чому тут кайф? Але він був. Уперше в житті я закохався в дівчину. Раніше були слабкі спроби занедужати, а цього разу мені геть-начисто дах знесло. І я полюбив це відчуття. Я полюбив її. Якби не те невідчепне відчуття зради… змієподібне. Сором і якийсь шалений збудник водночас. Одне одному ми могли казати (і казали), що тримаємо роти на замку задля захисту своїх рідних і самих себе.

То була правда.

Але не вся правда, Лі, так? Ні. Не вся.

З одного боку, нічого гіршого статися не могло. Кохання вповільнює час реакції; воно притлумлює відчуття небезпеки. Моя розмова з Джорджем Лебеєм відбулася дванадцять довгих днів тому, і від думки про те, що він сказав (а ще гірше — на що натякав), більше не ставало сторчма волосся на моїй потилиці.

Те саме було правдою — чи неправдою — стосовно тих кількох разів, коли я розмовляв з Арні чи краєм ока бачив його в шкільних коридорах. Дивне відчуття, однак ми неначе повернулись у вересень і жовтень — ті місяці, коли стали чужими одне одному просто тому, що Арні був дуже зайнятий. Коли ми все-таки розмовляли, він поводився досить приємно, хоча сірі очі за скельцями окулярів залишалися холодними. Я чекав, що мені от-от зателефонують зарюмсана Реджина чи невтішний Майкл і повідомлять новину про те, що Арні врешті припинив з ними гратися та з кінцями поховав думку про коледж восени.

Але цього не сталося, і новину про те, що Арні набрав додому багато літератури про Пенсильванський університет^[163], Університет Дрю^[164] і Університет штату Пенсильванія^[165], я почув від самого Моторота, нашого шкільного психолога. Саме ці навчальні заклади найбільше цікавили Лі. Мені було про це відомо. І Арні теж.

Два вечори тому я випадково підслухав, про що говорили на кухні моя мама й сестра Еллі.

— Мамо, а чому Арні до нас більше не приходить? — спитала Еллі. — Вони з Деннісом що, посварилися?

— Ні, сонечко, — відповіла мама. — Я не думаю. Але коли друзі дорослішають… іноді вони віддаляються одне від одного.

— От зі мною такого нізащо не станеться, — з усією дивовижною переконаністю дівчинки, якій щойно виповнилося п’ятнадцять, заявила Еллі.

Я сидів у сусідній кімнаті й думав: а що, як це лише галюцинація, яку спричинило довге перебування в лікарні, на що натякав Лебей, а насправді є тільки оце — ми віддаляємося одне від одного, між двома друзями дитинства ширшає дистанція. Я бачив, що в цьому є певна логіка, вона прозирала й у моїй зацикленості на Крістіні, цьому клині, який увігнався між нами.

Це означало закривати очі на неспростовні факти, але відчуття було втішне. Якщо в це повірити, то ми з Лі зможемо зажити звичайним життям — брати участь у шкільній діяльності, трохи більше позубрити до відбіркового іспиту, який буде в березні, і, ясна річ, стрибати одне одному в обійми одразу ж, як її батьки чи мої виходитимуть з кімнати. Зажиматися як парочка до нестями закоханих хтивих підлітків, якими ми й були.

Усе це приспало мою пильність… приспало нас обох. Ми були обережні — насправді никались, як коханці, що зраджують чоловіка й дружину, а не парочка підлітків. Але сьогодні гіпс зняли, сьогодні я зміг користуватися ключами від свого «дастера» замість просто дивитися на них, і під дією імпульсу подзвонив Лі й спитав, чи не бажає вона піти зі мною до всесвітньо відомого Полковника скуштувати трохи його всесвітньо відомих «Хрустких ніжок». Вона радісно погодилась.

Тож, мабуть, ви бачите, як наша пильність ослабла й ми стали на крихту необачними. Ми сиділи на стоянці, не вимикаючи двигуна «дастера», щоб від пічки йшло тепло, і розмовляли про те, як покінчимо з тим старезним і безмежно розумним монстром жіночої статі, так, неначе то пара дітей гралася в ковбоїв.

І ніхто з нас не помітив, як іззаду під’їхала Крістіна.

— Він готується до тривалої облоги, якщо це буде потрібно, — сказав я.

— Що?

— Коледжі, у які він подав заяву. Ти так досі й не зрозуміла?

— Це ті універи, які найбільше цікавлять тебе, — терпляче пояснив я.

Лі глянула на мене. Я подивився їй в очі, витискаючи з себе усмішку. Але не виходило.

— Гаразд, — сказав я. — Пройдемося ще раз. Коктейлі Молотова відкидаємо. Динаміт — річ ризикована, але на крайняк…

Хрипкий зойк, який видала Лі, увірвав мене на півслові — як і вираз безмежного переляку, що відбився на її обличчі. З широко розплющеними очима й розтуленим ротом вона дивилася кудись уперед, крізь вітрове скло. Я простежив за її поглядом, і те, що побачив, так мене приголомшило, що на мить я теж заціпенів.

Перед моїм «дастером» стояв Арні.

Він припаркувався одразу ж за нами й пішов замовляти курятину, не зрозумівши, чия це машина. Та й з чого б то? Надворі згущувалися сутінки, а один заляпаний брудом і запилюжений «дастер» у напівтемряві не відрізниш від іншого. Він зайшов у ресторан, купив собі хавчика, вийшов… і, не ймучи віри, вирячився крізь вітрове скло на нас із Лі, що тулилися одне до одного, обіймалися й зазирали в очей глибину, як кажуть поети. Випадковість, збіг обставин, не більше — страховинний, мерзенний збіг. Та тільки й досі якась частка моєї свідомості намертво переконана, що це підлаштувала Крістіна… навіть на тому повороті Крістіна привела його до нас.

Здавалося, час захолов. З горла Лі вирвався тихий стогін. Арні стояв трохи ближче, ніж на середині маленького паркувального майданчика, у своїй шкільній куртці, вилинялих джинсах, чоботах, з вовняним картатим шарфом, обв’язаним довкола шиї. Комір його куртки було піднято, і обличчя в обрамленні чорних трикутників поволі спотворювалося, бо вираз огиди й недовіри поступався на ньому місцем мертвотно-блідій гримасі ненависті. Пакет у червоно-білу смужку з усміхненим лицем Полковника на ньому вислизнув з руки в рукавичці й гупнув на втрамбований сніг стоянки для автомобілів.

— Деннісе, — прошепотіла Лі. — О Господи, Деннісе.

Арні побіг. Я подумав, що він підбіжить до машини — може, щоб виволокти мене й віддубасити. Я вже бачив, як немічно стрибаю на своїй ще не до кінця загоєній нозі під щойно увімкненими ліхтарями стоянки, поки Арні, чиє життя я рятував усі ці роки, починаючи з дитячого садка, вибиватиме з мене душу. Він побіг, і його рот спотворив жахливий вищир, який я бачив раніше — але не на його обличчі. Тепер то було обличчя Лебея.

Однак біля мого авто він не зупинився — промчав повз нього. Я розвернувся й тієї ж миті побачив Крістіну.

Я відчинив дверцята й став вибиратися назовні, тримаючись за край даху. Пальці від холоднечі заніміли майже одразу.

— Деннісе, ні! — закричала Лі.

Я став на землю, коли Арні рвонув на себе дверцята Крістіни.

— Арні! — гукнув я. — Друже, послухай!

Голова сіпнулася. Очі в нього були широчезні, порожні й горіли вогнем. З кутика рота поволі збігала цівка слини. Крістінина решітка, здавалося, теж от-от загарчить.

Здійнявши догори обидва кулаки, Арні погрозив мені.

— Ти, гівняр! — високим надтріснутим голосом завищав він. — Забирай її! Вона тебе варта! Вона гівно! Ви обоє гівно! Будьте вдвох! Недовго вам бути!

До вітринного скла «Кентуккійських курей» і сусіднього китайського «Коулун Експреса» вже підходили відвідувачі, охочі глянути, що ж там таке відбувається.

— Арні! Друже, поговорімо…

Він ускочив у машину й гримнув дверцятами. Крістінин двигун заревів, і загорілися її фари, ті вогненні білі очі з мого сну, пришпилюючи мене до землі, як жука — до картки. А понад ними, за склом, — спотворене обличчя Арні, образ диявола, хворого на гріх. Відтоді те обличчя, сповнене ненависті й зацьковане водночас, навіки оселилося в моїх снах. А потім воно зникло. Замість нього з’явився череп, вишкірена голова смерті.

У машині пронизливо закричала Лі. Вона розвернулася, щоб подивитися, і так я зрозумів, що це не лише гра моєї уяви. Вона теж це побачила.

З ревом, розкидаючи задніми шинами сніг, Крістіна рушила. Вона цілилася не на «дастер», а на мене. Я думаю, його наміром було перетерти мене на желе, затиснувши між своєю машиною й моєю. Урятувала мене тільки хвора нога — вона підігнулася, і я впав на водійське сидіння «дастера», ударившись правим стегном об кермо й натиснувши на сигнал.

В обличчя мені вдарила хвиля холодного вітру. Яскравий червоний борт Крістіни проскочив на відстані трьох футів од мене. Вона проревіла повз віконця видачі для автомобілів і, не сповільнюючись, кулею вилетіла на Дж-Ф-К, де її занесло на повороті. А потім газонула й зникла.

Я подивився на сніг і побачив свіжі зигзаги, що лишилися від протекторів її шин. Крістіна пройшла всього за три дюйми від моїх дверцят.

Лі розплакалася.

Я руками затягнув ліву ногу всередину, хряснув дверцятами й обійняв дівчину. Її руки наосліп потяглися до мене й міцно, панічно стиснули.

— То… то був не…

— Лі, ц-с-с-с. Не треба. Не думай про це.

— Там не Арні був за кермом тієї машини! То був мрець! Там сидів труп!

— То був Лебей, — і тепер, коли все вже сталося, мою душу наповнив якийсь лячний спокій, а не очікуване тремтіння від того, що я дивом ухилився від смерті. І не провина від того, що найкращий друг застукав мене зі своєю дівчиною. — То він був, Лі. Ти щойно зустріла Роланда Д. Лебея.

Вона схлипувала, виплакуючи страх, шок і жах, горнучись до мене ближче. І я радів, що тримаю її в обіймах. Ліва нога озивалася тупим болем. Я подивився в дзеркало заднього виду на порожнє місце, що лишилося там, де стояла Крістіна. Тепер, коли все вже сталося, у мене виникло враження, що будь-яке інше завершення історії було б неможливим. Спокій останніх двох тижнів, проста радість від того, що Лі поряд зі мною, — усе це тепер видавалося чимось неприродним, фальшивкою — такою, як та війна, що тривала між окупацією Гітлером Польщі та стрімким наступом Вермахту на Францію.

І я побачив кінець усього. Як це буде.

З мокрими від сліз щоками Лі поглянула на мене знизу вгору.

— І що тепер, Деннісе? Що нам робити?

— Тепер ми покладемо цьому край.

— Як? Що ти маєш на увазі?

Промовляючи радше до себе, а не до неї, я сказав:

— Йому потрібне алібі. Ми маємо бути готові, коли він поїде. Гараж. Дарнелла. Я влаштую їй пастку. Спробую її вбити.

— Деннісе, про що ти говориш?

— Він поїде з міста, — пояснив я. — Ти не розумієш? Усі ті люди, яких убивала Крістіна, — вони утворюють довкола Арні кільце. Йому про це відомо. Він вивезе Арні з міста.

— Ти про Лебея.

Я кивнув, і Лі здригнулася.

— Ми повинні її вбити. Ти це знаєш.

— Але як? Будь ласка, Деннісе, скажи… як ми це зробимо?

І нарешті в мене виникла ідея.

48 / Підготовка

Я висадив Лі біля її будинку і сказав, щоб подзвонила, коли помітить, що поблизу ошивається Крістіна.

— І що ти зробиш? Примчиш із вогнеметом?

— З базукою, — сказав я, і ми істерично розсміялися.

— Знищити п’ятдесят восьмий! Знищити п’ятдесят восьмий! — прокричала Лі, й ми знову розреготалися. Але водночас то був сміх переляканих до напівсмерті… а може, й більше, ніж напів. Водночас мене мучили думки про Арні: від того, що він побачив і що я накоїв. Думаю, Лі почувалася так само. Просто бувають такі моменти, коли треба сміятися. Просто треба, і все. А коли той сміх накочує, його вже ніщо не може стримати. Він просто приходить і робить свою справу.

— То що мені сказати батькам? — спитала вона, коли ми вже трохи заспокоїлися. — Деннісе, я маю їм щось сказати! Не можна ризикувати, що вона їх переїде на вулиці!

— Нічого. Просто нічого їм не кажи.

— Але ж…

— По-перше, вони тобі не повірять. А по-друге, поки Арні в Лібертівіллі, нічого не станеться. Ставлю на це своє життя.

— Ти вже поставив, дурнику, — прошепотіла вона.

— Я знаю. Своє, а також життя матері, батька, сестри.

— А як ми знатимемо, що він поїхав?

— Про це я потурбуюся. Завтра скажи, що тобі погано. У школу ти не підеш.

— Мені вже погано, — тихим голосом промовила вона. — Деннісе, що буде? Що ти задумав?

— Я подзвоню тобі пізніше, увечері, — сказав я й поцілував її. У холодні губи.

Коли я зайшов у будинок, Елейн саме натягала на себе парку й бурчала прокльони людям, які посилають інших людей до Тома по хліб і молоко, коли по телику саме має початися «Танцювальна лихоманка». На мене вона теж була готова набурчати, але трохи змінила гнів на милість, коли я запропонував підкинути її до маркету й назад. А також нагородила підозріливим поглядом, бо така несподівана доброта до молодшої сестри могла запросто виявитися першим дзвіночком якоїсь хвороби. Може, герпесу. Вона спитала, чи зі мною все гаразд. Але я тільки всміхнувся лагідно й сказав, щоб сідала в машину, поки я не передумав, хоча на ту мить права нога вже поболювала, а ліву аж викручувало від болю. Я міг до нескінченності втирати Лі про те, що Крістіна нікуди не поїде, поки Арні в Лібертівіллі, і на рівні розуму я усвідомлював, що це правда… але від цього нікуди не дівалося інтуїтивне скручування в животі, коли я думав про те, як Еллі йде два квартали до Тома й у своїй яскраво-жовтій парці переходить темні вулиці передмістя. Я весь час уявляв, що на одній з тих вулиць припаркувалася Крістіна, чатує в темряві, як стара мисливська сука.

Уже біля крамниці Тома я дав їй долар.

— Візьми нам по «йоделю» й по «колі».

— Деннісе, ти нормально почуваєшся?

— Так. Але якщо ти мою решту вкинеш у гральний автомат, я тобі руку зламаю.

Це її наче заспокоїло. Вона зайшла в крамницю, а я сидів, згорбившись, за кермом свого «дастера», думаючи про те, у яку безвихідь ми потрапили. І ні з ким поговорити не могли — ось у чому весь жах. Саме тому Крістіна була така сильна. Що я мав робити? Потягти тата вниз, у його іграшкову майстерню, і сказати йому, що машина, яку Еллі називала «ригачним старим драндулетом Арні Каннінґема», тепер їздить сама, з власної волі? Подзвонити копам і пожалітися, що мертвяк хоче вбити мою дівчину й мене? Ні. На нашу користь, крім факту, що машина не рушатиме, поки в Арні не буде алібі, грало тільки те, що їй не потрібні були свідки. Канючі Велча, Дона Ванденденберга й Вілла Дарнелла вбили на самоті, пізно вночі; Бадді Реппертона й двох його друзів замордували в чортовій глушині.

Повернулась Елейн, притискаючи до своїх набубнявілих грудей пакет, і простягнула мені мою «колу» і «йодель».

— Решту, — сказав я.

— Який же ти кізяк, — скривилась вона, але поклала двадцять із чимось центів у мою простягнену долоню.

— Я знаю. Але все одно тебе люблю, — я відкинув її капюшон з голови, скуйовдив волосся й поцілував у вухо. Подив і недовіра відбилися на обличчі Еллі… та потім усміхнулась. Не такою вже й поганкою вона була, моя сестричка Еллі. І думати про те, як її збивають на вулиці тільки тому, що я закохався в Лі Кебот, коли Арні ошизів і покинув її… я просто не міг цього допустити.

Удома я вибрався нагору сходами, спершу привітавшись із мамою. Вона поцікавилась, як нога, і я їй сказав, що з нею все в порядку. Але вже на другому поверсі насамперед кинувся до аптечки у ванній. Проковтнув кілька таблеток аспірину для порятунку від болю в ногах, які вже виспівували мені «Аве, Марія». Потім пішов у спальню батьків, де стояв горішній телефон, і опустився в мамине крісло-гойдалку, не стримавши зітхання.

Я підняв трубку й зробив перший зі своїх дзвінків.

— Денніс Ґілдер, кара небесна проекту з добудови магістралі! — радісно вигукнув Бред Джефріз. — Радий тебе чути, синку. То що, коли тебе чекати на спільний перегляд гри «Пінгвінів»?

— Ну не знаю, — протягнув я. — Мені швидко набридає дивитись, як інваліди грають у хокей. От якби ви любили хорошу команду, таку як «Флаєрзи»…

— Господи, і чого я повинен це вислуховувати від дитини, яка навіть не моя? — спитав Бред. — Світ котиться під три чорти.

Ми ще трохи почесали язиками, просто перекидаючись незначущими фразами, а потім я розповів йому, для чого дзвоню.

Він розсміявся.

— Деннісе, якого хера? Сам бізнесом зайнятися надумав?

— Можна й так сказати. — Я подумав про Крістіну. — Але недовго.

— Не хочеш вдаватися в подробиці?

— Ну, поки що ні. Не знаєте, у кого можна таку штуку напрокат узяти?

— Я тобі, Деннісе, скажу. Є лише один хлопець, який може з тобою в такій справі попрацювати. Джонні Помбертон. На Рідж-роуд живе. У нього більше рухомого складу, ніж у Картера — пігулок для печінки.

— Добре, — сказав я. — Дякую, Бреде.

— Як там Арні?

— Та, мабуть, нормально. Хоча ми вже не так часто з ним бачимся, як раніше.

— Цікавий він хлопець, Деннісе. Я, коли його вперше побачив, навіть і в найсміливіших мріях помислити не міг, що він протримається ціле літо. Але він пекельно затятий.

— Ага, — сказав я. — Не те слово.

— Передавай йому привіт, як побачиш.

— Обов’язково. Не напружуйтеся, Бреде.

— І ти, Денні, будь молодцем. Забігай якось, роздушимо пару бляшанок.

— Прийду. Добраніч.

— Добраніч.

Я поклав слухавку й на хвилину-дві роздумував над телефоном, бо робити наступний дзвінок не дуже хотілося. Але це було необхідно; центральний елемент усієї історії, дурна справа. Я взяв трубку і з пам’яті набрав номер Каннінґемів. Якби відповів Арні, я би просто від’єднався, не розмовляючи. Але фортуна була на моєму боці. Трубку зняв Майкл.

— Алло? — Його голос звучав стомлено й трохи змазано.

— Майкле, це Денніс.

— О, привіт! — наче щиро зрадів він.

— Арні вдома?

— Нагорі. Він звідкілясь приїхав і одразу пішов до себе в кімнату. Вигляд у нього був грозовий, але нам тепер не звикати. Покликати його?

— Ні, — сказав я. — Не треба. Насправді я хотів поговорити з вами. Мені потрібна послуга.

— Так, звісно. Кажи, що хочеш. — До мене нарешті дійшло, чому голос у нього звучав невиразно. Майкл був під мухою. — Ти нам дуже допоміг, напоумив його щодо коледжу.

— Майкле, я думаю, він навряд чи до мене прислухався.

— Ну, щось на нього напевно подіяло. Лише цього місяця він подав заяви в три навчальні заклади. Реджина вважає тебе, Деннісе, здатним ходити по воді. І, між нами, хлопчиками, їй дуже соромно, що вона так з тобою обійшлася, коли Арні вперше розповів нам про свою машину. Але ти ж знаєш Реджину. Вона ніколи не вміла казати «вибач».

Про це я знав. Але цікаво, що б вона подумала, якби дізналася, що Арні той універ цікавив не більше, ніж свиню — пайові інвестиційні фонди? Що він, зациклений на Лі, просто йшов її слідами, як гончий пес? Там було збочення на збоченні: Лебей, Лі, Крістіна — якась бридка ménage à trois^[167].

— Майкле, послухайте, — сказав я. — Ви не могли б мені подзвонити, якщо Арні раптом чомусь надумає поїхати з міста? Особливо в наступні день-два чи на вихідні. Удень чи вночі. Мені потрібно знати, якщо Арні залишить Лібертівілль. І знати це мені потрібно перед тим, як він поїде. Це дуже важливо.

— Чому?

— Я б не хотів зараз про це говорити. Це складне питання, і воно… ну, ви подумаєте, що я здурів.

На тому боці дроту повисла довжелезна мовчанка, а коли батько Арні знову заговорив, його голос стишився ледь не шепоту.

— Це знову через ту його кляту машину, так?

Що він запідозрив? Скільки знав? Якщо він був як більшість моїх знайомих, то, мабуть, підозрював більше п’яним, ніж тверезим. Скільки? Навіть я цього напевно не знав. Але здогадувався, що підозрює він більше, ніж будь-хто — крім хіба що Вілла Дарнелла.

— Так, — сказав я, — через машину.

— Так я і знав, — безбарвним тоном промовив він. — Я знав. Деннісе, що відбувається? Як він це робить? Ти знаєш?

— Майкле, більше я нічого сказати не можу. Повідомите мені, якщо він запланує поїздку на завтра чи на наступний день?

— Так, — сказав він. — Так, добре.

— Дякую.

— Деннісе, — мовив Майкл. — Як ти думаєш, мій син коли-небудь повернеться?

Він заслуговував на правду. Той нещасний розтоптаний чоловік заслуговував почути правду.

— Я не знаю, — сказав я й до болю закусив губу. — Але думаю… що все вже занадто далеко зайшло.

— Деннісе, — мало не ридма заволав Майкл, — що з ним? Наркотики? Це якісь наркотики?

— Я розкажу вам, щойно зможу. Це все, що я можу вам пообіцяти. Вибачте. Розповім, коли зможу.

Розмовляти з Джонні Помбертоном було куди легше.

Той виявився жвавим говірким чоловіком, і всі побоювання, що він не стане домовлятися з підлітком, розвіялися зовсім скоро. Я так зрозумів, що Джонні Помбертон і з самим Сатаною, який щойно повстав із пекла, ширячи навколо себе свіжий сморід сірки, став би домовлятися, якби той зробив йому стару добру легальну пропозицію.

— Звісно, — знай повторював він. — Звісно, звісно. — Не встигли ви ще навіть сказати, що ви йому пропонуєте, а Джонні вже з вами погоджувався. Це трохи вибивало з колії. Я придумав легенду, але він, здається, навіть її не слухав. Просто назвав мені ціну — досить розумну, як виявилося.

— Наче нічого так, — сказав я.

— Звісно, — погодився він. — То коли ти прийдеш?

— Ну, як вам пів на десяту завтра вр…

— Звісно, — сказав він. — Тоді до зустрічі.

— Містере Помбертон, ще одне запитання.

— Звісно. І зви мене Джонні.

— Добре, Джонні. А як щодо автоматичної коробки?

Джонні Помбертон від душі розреготався — настільки від душі, що мені довелося відставити трубку від вуха й спохмурніти. Цей сміх говорив сам за себе.

— На одній з таких крихіток? Та ти смієшся. А що? З механікою ради не дасиш?

— Дам, я на ній вчився.

— Звісно! То нема питань, га?

— Мабуть, ні, — сказав я, думаючи про свою ліву ногу, яка тиснутиме на педаль зчеплення — чи намагатиметься. Вона пекельно розболілася від кількох вимушених вечірніх вправ, і я дуже сподівався, що Арні почекає кілька днів, перш ніж рвонути з міста. Але щось підказувало, що не з моїм щастям. Це має статися завтра, щонайпізніше — у вихідні, і моїй лівій нозі доведеться просто все стоїчно витримати. — Ну, добраніч, містере Помбертон. До зустрічі завтра.

— Звісно. Дякую за дзвінок, малий. Я вже придумав, яку тобі виділити. Вона тобі сподобається, от побачиш. І якщо не почнеш звати мене Джонні, ціна виросте вдвічі.

— Звісно, — і поклав трубку, у якій лунав його регіт.

Вона тобі сподобається. От побачиш.

Знову «вона». Я вже хворобливо відзначав усі випадки такого називання… і мене вже від нього нудило.

А потім я зробив останній підготовчий дзвінок. У довіднику було чотири прізвища Сайкс. Потрібний номер виявився другим у списку; трубку підняв сам Джиммі. Я назвався другом Арні Каннінґема, і голос Джиммі прояснів. Арні йому подобався, бо ніколи не дражнив і не бив, як Бадді Реппертон, коли працював у Вілла. Він спитав, як там Арні, і я, знову брешучи, відповів, що з Арні все в порядку.

— Йой, як добре, — сказав Джиммі. — А то в нього таке халеписько було. Я знав, що з цигарок і феєрверків добра йому не буде.

— Джиммі, я заради Арні й дзвоню. Пам’ятаєш, як заарештували Вілла й замкнули гараж?

— А то, — зітхнув Джиммі. — А тепер бідося старенький Вілл помер, і я без роботи. Мама все каже мені, щоб я в училище йшов учитися, але ж я не потягну. Піду прибиральником робити чи щось таке. Дядечко Фред он у коледжі прибира, то каже, там вакація відкрилась, бо той другий прибиральник, він десь дівся, утік він чи що…

— Арні каже, коли прикрили гараж, він лишився без свого набору гайкових ключів, — перебив я. — Він десь там за старими шинами лежав, ну ти знаєш, на горішніх полицях. Він туди його поклав, щоб не розтягали.

— І досі лежить? — поцікавився Джиммі.

— Та мабуть.

— Ото трясця!

— І не кажи. Ті херовини для болтів сто доларів коштують.

— Свята ґава! Але їх-то там швидше вже нема все ‘дно. Копи могли взяти й забрати.

— Арні думає, що все-таки вони там. Але через те, у що він вляпався, йому не можна й близько до гаража підходити. — То була брехня, але я думав, що Джиммі не викупить — і він не викупив. Хоча намахувати хлопця, що був за крок до межі, за якою починалося недоумство, було зовсім не шляхетно.

— Ой, зараза! Ну, слухай — я піду й гляну їх там. Так-так! Завтра вранці, першим ділом. Ключі ще є.

Я полегшено видихнув. Мені зовсім не міфічний набір гайкових ключів був потрібен; мені потрібні були ключі Джиммі.

— Джиммі, я б хотів їх забрати сам. Щоб зробити сюрприз. Я точно знаю, де він їх поклав. Ти можеш цілий день шукати й не знайдеш.

— О, так, авжеж. Я ніколи не вмів шукати речі, це й Вілл так казав. Він завжди казав, що я й дупи своєї не знайду з обома руками й ліхтариком.

— Ой, та то він на тебе наїжджав. Але справді — я б хотів сам забрати.

— Ну, звісна річ.

— Я думав, заїду завтра й позичу в тебе ключі. Заберу той набір, а ключі тобі поверну ще до настання темряви.

— Йой, а я не знаю. Вілл казав нікому ключів не давати…

— Так то раніше було, а тепер гараж пустий, там тільки інструменти Арні й купа брухту на задньому дворі. Усе те добро скоро гамузом спадкоємець виставить на продаж, і якщо я забиратиму опісля, то вже буде схоже на крадіжку.

— Ой! Ну, мабуть, можна. Якщо ти привезеш мої ключі назад, — а далі він сказав щось абсурдно-зворушливе: — Це все, що мені лишилося на пам’ять про Віллі.

— Даю тобі слово.

— Добре, — сказав Джиммі. — Якщо це для Арні, то, мабуть, можна.

Перед тим, як вкладатися в ліжко, яке тепер слали на першому поверсі, я зробив один останній дзвінок — дуже сонній Лі.

— Покінчимо з усім в одну з найближчих ночей. Ти в грі?

— Так, — відповіла вона. — У грі. Думаю, що так. Деннісе, що ти запланував?

Тож я їй розповів, просуваючись крок за кроком і очікуючи, що вона проколупає в моїй ідеї з дюжину дірок. Та коли я замовк, Лі просто спитала:

— А що, як це не спрацює?

— Ти в нас відмінниця, тому уявити можеш сама, без моєї допомоги.

— Так. Здається, можу.

— Я б тебе в це не вплутував, якби була можливість обійтися. Але Лебей запідозрить пастку, тому приманка має бути надійною.

— Я б нізащо не попросила тебе не вплутувати мене, — відказала Лі. Її голос звучав рівно. — Це й моя справа також. Я любила його. Справді любила. А коли вже когось полюбиш… навряд чи зможеш колись забути повністю. А ти, Деннісе, як думаєш?

Я думав про ті роки. Про літні місяці читання, плавання, ігор: «Монополія», «Скребл», китайські шашки. Мурашині ферми. Про всі ті випадки, коли я не давав його знищити всіма можливими способами, якими діти люблять нищити аутсайдерів, тих дивакуватих, хто трохи вибивається з гурту. Бували й випадки, що мене зайобувало рятувати його від смерті, випадки, коли я думав, а чи не стало б моє життя легшим, кращим, якби я просто відпустив Арні, дав йому потонути. Але краще б не стало. Арні був потрібен мені, щоб тягнув мене вгору, і він тягнув. З ним я ставав кращим. У нас із ним всю дорогу був рівноцінний обмін, і як же гірко на душі було тепер, от, блядь, паскудство, дуже гірко.

— Не зможеш, — відповів я і раптом затулив очі долонею. — До кінця ніколи не зможеш забути. Я теж його любив. І може, ще не все втрачено, навіть зараз.

Саме про це могла бути моя молитва: «Господи, дай мені вберегти Арні від смерті ще один-єдиний раз. Тільки цей останній раз».

— Я не його ненавиджу, — тихим голосом сказала Лі. — А того Лебея… Деннісе, ми правда бачили ту істоту вдень? У машині? Нам не привиділося?

— Так, — відповів я. — Я думаю, що бачили.

— Він і та сука Крістіна. Уже скоро?

— Так, скоро. Я так думаю.

— Добре. Я люблю тебе, Деннісе.

— Я тебе теж.

Як виявилося, скінчитись усе мало наступного дня, у п’ятницю дев’ятнадцятого січня.

49 / Арні

Той довжелезний жахливий день я розпочав з того, що поїхав у своєму «дастері» додому до Джиммі Сайкса. Думав, з боку матері Джиммі будуть якісь проблеми, але виявилося, що дарма боявся. Вона, можна сказати, була розумово ще відсталіша за свого сина. Запросила мене на бекон і яєчню (я відмовився, бо шлунок скрутило в нервовий вузол) і все квоктала над моїми милицями, поки Джиммі вишукував у своїй кімнаті зв’язку ключів. Я підтримував світську бесіду з місіс Сайкс, дамою завбільшки з гору Етну, а час усе спливав і в мені наростала гнітюча впевненість: Джиммі десь посіяв свої ключі, і все піде коту під хвіст, ще навіть як слід не розпочавшись.

Повернувся він, хитаючи головою.

— Не можу найти. Йой, я їх десь згубив. Ото трясця.

Але місіс Сайкс, приблизно триста фунтів живої ваги, у линялій хатній сукні й з волоссям, накрученим на рожеві бігуді, виявила благословенну практичність:

— Джимчику, а в кишеньках дивився?

Обличчя Джиммі осяяв подив, і він засунув руку в кишеню своїх зелених робочих штанів. А звідти, з присоромленою усмішечкою, витяг зв’язку ключів. На них теліпався брелок, який продають у крамниці подарунків у монровілльському торговельному центрі — велика гумова яєчня з одного яйця. І те яйце вже потьмяніло від бруду.

— Ось ви де, смоктунці малі, — сказав він.

— Юначе, стежте за словами, — дорікнула місіс Сайкс. — Просто покажи Деннісу, який ключ відмикає двері, а свою лайку залиш собі в голові.

Скінчилося все тим, що Джиммі простягнув мені три ключі «Шлейґ»^[169], бо вони ніяк не були позначені й він не міг сказати, який ключ до чого підходить. Один з них був від головних гаражних воріт, один відмикав задні гаражні двері, ті, що вели на звалище битих машин, і ще один був від дверей Віллової контори.

— Дякую, — сказав я. — Джиммі, я їх тобі поверну одразу ж, як тільки зможу.

— Чудово, — зрадів Джиммі. — Передавай привіт Арні, коли побачиш.

— Обов’язково.

— Деннісе, точно не хочеш яєчні з беконом? — спитала місіс Сайкс. — Бо я багацько насмажила.

— Дякую, — сказав я, — але мені правда вже пора.

Годинник показував чверть по восьмій; уроки в школі починалися о дев’ятій. Арні зазвичай під’їжджав десь о восьмій сорок п’ять, сказала мені Лі. Часу було обмаль, але достатньо. Я сперся на милиці й звівся на ноги.

— Джиме, допоможи йому, — скомандувала місіс Сайкс. — Не стій стовпом.

Я хотів було запротестувати, але вона тільки відмахнулася.

— Деннісе, я не хочу, щоб ти гупнувся на сідниці, поки йтимеш до машини. Бо ще знов собі всю ногу поламаєш.

Проказавши це, вона галасливо розреготалася, а Джиммі, слухняна дитина, практично на руках відніс мене до «дастера».

Небо того дня було плісняво-сірим, і по радіо передавали, що над вечір знову випаде сніг. Я поїхав через усе містечко до школи, вибрав проїзд, що вів до учнівської стоянки, і припаркувався в передньому ряду. Те, що Арні зазвичай ставить машину в задньому ряду, я знав і без Лі. Я повинен був з ним побачитися, насадити наживку в нього перед носом, але так, щоб при цьому він був якнайдалі від Крістіни. Коли поряд не було машини, вплив Лебея наче слабшав.

Я сидів, тримаючи ключ у замку запалювання на позначці «АКСЕСУАРИ», щоб працювало радіо, і дивився на футбольне поле. Зараз видавалося неможливим, що колись ми з Арні обмінювалися сендвічами на тих засніжених трибунах. Годі було повірити, що я й сам бігав по тому полю й викидав колінця, одягнений у каркас, шолом і тісні штани, такий дурний, що був твердо переконаний у невразливості свого тіла… а може, навіть у власній безсмертності.

Якщо так, то більше я так не вважав.

До школи з’їжджалися учні: паркували машини та йшли до корпуса, базікаючи, гигочучи й дуркуючи. Я згорбився на сидінні, бо не хотів бути впізнаним. Біля дверей на головному кільці зупинився автобус і виплюнув зграйку малечі. Тремтячи від холоду, декілька хлопців і дівчат тусувалися в курилці, де того дня минулої осені Бадді напав на Арні. Той день теж видавався тепер неймовірно далеким.

Серце гупало в грудях, я сидів увесь зіщулений. Якась малодушна частка мого «я» мріяла, щоб Арні просто не приїхав. Та потім я побачив знайомі червоно-білі обриси Крістіни. Вона завернула зі Шкільної вулиці й рушила під’їзною дорогою для учнів зі швидкістю двадцять миль на годину, пахкаючи білим вихлопом з труби. Арні сидів за кермом у шкільній куртці. На мене він не подивився, просто поїхав до свого звичного місця в глибині стоянки й припаркувався.

«Просто принишкни й не висовуйся, і він тебе не помітить, — шептала та боягузлива, зрадницька частка мого розуму. — Він пройде повз тебе, як і вони всі».

Та натомість я відчинив дверцята й незграбно виставив милиці назовні. Спираючись на них усією вагою, я ривком вийшов з машини й став на втрамбований сніг паркувального майданчика, почуваючись трохи Фредом Макмюрреєм у тій старій кінокартині «Подвійна страховка»^[170]. Зі школи донісся гаркавий дзенькіт першого дзвінка, з такої відстані слабкий і неважливий. Арні йшов на уроки пізніше, ніж колись. Моя мама казала, що він ледь не огидно пунктуальний. От тільки Лебей, мабуть, таким не був.

Арні наближався до мене, з підручниками під пахвою, опустивши голову, що зринала й ховалася серед машин. Обійшов фургон, тимчасово зник з очей, а потім знову вигулькнув. І тоді підвів очі, і наші погляди зустрілися.

Його очі розширилися, і він інстинктивно розвернувся впівоберта до Крістіни.

— Сам собі голим здаєшся, коли за кермом не сидиш? — спитав я.

Арні знову подивився на мене. Кутики губ трохи опустилися донизу, неначе він розкуштував щось дуже несмачне.

— Як там твоя пизда, Деннісе? — спитав він.

Джордж Лебей цього не казав, але натякав, що його брат мав надзвичайний талант діймати людей, відчуваючи їхні слабкі місця.

Я, човгаючи, зробив два кроки вперед на милицях, а він просто стояв і посміхався з опущеними кутиками губ.

— А як тобі було, коли тебе Реппертон Пиздопиким обзивав? — спитав я в нього. — Так сподобалось, що ти вирішив інших ним таврувати?

Щось у ньому наче здригнулося — може, тільки в очах промайнуло, — але презирлива сторожка посмішка з губ не зійшла. Надворі було холодно. Я не надів рукавиць, і руки на перекладинах милиць почали німіти. Від нашого дихання в повітря виривалися хмарки пари.

— А в п’ятому класі, коли Томмі Декінджер обзивав тебе Пердоротим? — спитав я, підвищуючи голос. Розсердитися на нього не входило в план гри, але гнів у мені наростав, він тремтів усередині. — Подобалось тобі? А пам’ятаєш, як Лед Смайт був черговим і штовхнув тебе на вулиці, а я стягнув з нього кашкет і засунув йому в штани? Де ти був, Арні? Цей Лебей недавно об’явився, а я — я завжди тут був.

Знову той проблиск здригання. Цього разу він відвернувся впівоберта, посмішка згасла, очі шукали Крістіну — так відчайдушно виглядають кохану, загублену в натовпі терміналу або автостанції, чи нарик так видивляється свого дилера.

— Так сильно вона тобі потрібна? — спитав я. — Чувак, та ти вже з нею як на сраній голці сидиш.

— Не розумію, про що ти говориш, — грубим хрипким голосом відрубав він. — Ти відбив у мене дівчину. Цього вже ніколи не зміниш. Ти провернув це в мене за спиною… ти зрадив… ти просто гівняр, як і всі вони. — Він дивився на мене впритул, широко розплющеними очима, які палали від болю й гніву. — Я думав, можу тобі довіряти, а ти, як виявилося, гірший за Реппертона, гірший за будь-кого з них! — Він зробив крок до мене й, нетямлячись від люті через свою втрату, закричав: — Ти вкрав її в мене, ти, гівняр!

Я хитнувся вперед, роблячи крок із милицями; одна з них трохи ковзнула по твердому снігу під ногами. Ми наближалися один до одного, мов двоє стрільців, яким не хочеться дуелі.

— Не можна вкрасти те, від чого відмовилися, — сказав я.

— Про що ти говориш?

— Я говорю про той вечір, коли вона задихалася у твоїй машині. Про вечір, коли Крістіна хотіла її вбити. Ти сказав їй, що вона тобі не потрібна. Сказав, щоб вона йшла нахуй.

— Я такого не казав! Це брехня! Довбана брехня!

— З ким я зараз розмовляю? — спитав я.

— Не має значення! — Сірі очі за скельцями окулярів стали велетенськими. — Не має значення, з ким ти, блядь, розмовляєш! Це просто брудна брехня! Та й від тієї суки смердючої я іншого не очікував!

Ще один крок назустріч. На його блідому обличчі розквітали палахкотливі червоні плями.

— Арні, коли ти пишеш своє ім’я, воно вже більше не схоже на твій підпис.

— Заткнися, Деннісе.

— Твій батько каже, що в їхньому домі ніби незнайомець оселився.

— Я тебе попереджаю.

— А що мені з того? — рубонув я. — Я знаю, що станеться далі. І Лі теж це знає. Те саме, що з Бадді Реппертоном, Віллом Дарнеллом та всіма іншими. Бо ти вже не Арні. Лебей, ти там? Покажися, дай я на тебе подивлюсь. Я вже бачив тебе раніше. Бачив у новорічну ніч. Я бачив тебе вчора біля «курника». Я знаю, що ти там; може, перестанеш вийобуватися й вийдеш?!

І він вийшов… але цього разу показався в обличчі Арні, і це було страшніше, ніж усі черепи, скелети й жахіття, які тільки поставали в уяві авторів коміксів. Обличчя Арні змінилося. Вишкір розплився на його губах, розквітнув чорною трояндою. І я побачив його таким, яким він, напевно, був, коли світ ще не постарів і машина була всім, що потрібно молодому чоловіку; усе решта з’являлося само собою. Я побачив старшого брата Джорджа Лебея.

Мені врізалося в пам’ять лише одне, але це одне я пам’ятаю дуже добре. Його лють. Він завжди був злий.

Він підійшов до мене, скорочуючи відстань між тим місцем, де стояв, і тим, де спирався на милиці я. Очі в нього вкрилися плівкою і стали непроникними. А вищир впечатався в обличчя тавром від розпеченої залізяки.

Я ще встиг пригадати шрам на лікті в Джорджа Лебея, що збігав від ліктя до зап’ястя. «Він штовхнув мене, а потім повернувся й напіддав». Я чув, як чотирнадцятилітній Лебей кричить: «Щоб ти мені більше під ноги не ліз, мала шмарката гидота, не лізь під ноги, ти мене чув?»

Переді мною тепер стояв Лебей — а він був не з тих, хто спокійно приймає поразку. Навіть так: він поразок узагалі не приймав.

— Борися з ним, Арні, — попросив я. — Надто довго він усе робив по-своєму. Борися з ним, убий його, нехай за…

Ударом ноги він вибив у мене праву милицю. Я щосили намагався втриматися на ногах, похитнувся, майже вийшло… але він вибив і ліву. Я впав на холодний злежаний сніг. Він зробив ще крок уперед і навис наді мною. Вираз обличчя в нього був жорстким і чужим.

— Ти сам напросився, і ти дістанеш, — відчужено промовив він.

— Ага, аякже, — важко видихнув я. — Арні, ти пам’ятаєш мурашині ферми? Десь ти там ще є? У цього брудного кретина ніколи в житті не було ферми. У нього ніколи в житті не було друга.

І зненацька спокійна жорсткість похитнулась. Його лице… його лице скаламутилося. Не знаю, як інакше це можна описати. Щойно там був Лебей — нетямився від люті через те, що треба вгамовувати внутрішній заколот. А потім з’явився Арні, виснажений, змучений, присоромлений, та понад усе — у відчаї та нещасний. Потім знову Лебей, він розмахнувся ногою, щоб ударити мене, поки я лежав на снігу, тягнувся до милиць і почувався безпорадним, ні до чого не придатним і тупим. Потім знову був Арні, мій друг Арні, відгортав волосся з лоба тим знайомим неуважним порухом руки; то був Арні, який казав:

— Ох, Деннісе… Деннісе… мені шкода… мені дуже шкода.

— Шкодувати запізно, друже, — відповів я.

Я вхопився за одну милицю, потім за другу. Мало-помалу я підтягувався, хоча двічі послизнувся, поки зміг знову зіп’ястися на милиці. Руки вже були як перекладини меблів. Арні навіть не ворухнувся, щоб мені допомогти; він стояв, спираючись спиною на фургон, і дивився широкими шокованими очима.

— Деннісе, я нічого не можу зробити, — прошепотів він. — Мені часом здається, що мене вже нема. Допоможи мені, Деннісе. Допоможи.

— Лебей там? — спитав я.

— Він завжди тут, — простогнав Арні. — О Боже, завжди! Крім як…

— У машині?

— Коли Крістіна… коли вона їде, він із нею. Тільки тоді він… він…

Арні замовк. Голова похилилася на бік. Підборіддя перекотилося по грудях, мов на шарнірі без кісток. Волосся теліпалося над снігом. Стікаючи з рота, слина заляпувала чоботи. А потім він загупав кулаком у рукавичці по фургону за спиною і тоненьким голосом закричав:

— Іди геть! Іди геть! Іди геееееть!

Далі секунд зо п’ять не відбувалося нічого — хіба що тіло здригалося, наче в його одязі клубочилися в кошику змії; нічого, крім повільного, жахливого перекочування підборіддя на грудях.

Я подумав, що, може, він виграє, що поборе брудного старого сучару. Та коли він знову підвів погляд, Арні вже не було. Був Лебей.

— Усе буде так, як він сказав, — промовив до мене Лебей. — Перестань, синку, стрепехатися. Мо’, тоді й не переїду тебе.

— Приїжджай сьогодні до Дарнелла, — мій голос звучав шорстко, горло було сухим, як пісок. — Пограємо. Я привезу Лі. Ти привезеш Крістіну.

— Я сам виберу час і місце, — і Лебей осміхнувся ротом Арні, скалячи зуби Арні, молоді й міцні — ще багато років відділяло цей рот від принизливих зубних протезів. — Ти не знатимеш, де й коли. Але дізнаєшся… коли настане час.

— Подумай ще раз, — майже недбалим тоном сказав я. — Приїжджай сьогодні до Дарнелла, чи завтра ми з Лі почнемо всім розказувати.

Він засміявся, гидко, презирливо.

— І куди це вас приведе? До дурки в Рід-Сіті?

— Ну, спочатку нас не сприйматимуть серйозно. Тут я з тобою згоден. Але всі ці балачки про те, що краще не говорити про демонів і привидів, бо тебе одразу замкнуть у психушку… ні-ні, Лебей. Може, так було у твої часи, до літаючих тарілок, «Екзорциста» і того будинку в Амітівілі^[171]. А тепер охрініти скільки народу вірить у такі штуки.

Посміхатися він не перестав, але очі звузилися підозріливо. І в них з’явилося ще дещо. Мені здалося, що це «дещо» — перший проблиск страху.

— А ще ти поки що не усвідомлюєш, скільки людей насправді вже відчули недобре.

Його посмішка пригасла. Звичайно, він вже це збагнув, і його це непокоїло. Але, мабуть, убивство переростає в лихоманку; мабуть, через певний час ти просто вже не можеш зупинитися й оцінити власні збитки.

— Ті жалюгідні рештки брудного життя, які в тебе ще лишилися, усі зав’язані на тій машині, — сказав я. — Ти це знав і від самого початку планував використати Арні… от тільки «планував» — не те слово, бо насправді ти ніколи нічого не планував, так? Просто слухався того, що підказувала інтуїція.

Він загарчав і розвернувся, щоб іти геть.

— Добре подумай! — гукнув я йому навздогін. — Батько Арні підозрює щось нечисте. І мій тато теж. Думаю, десь знайдеться поліцейський, який охоче вислухає все, що завгодно, коли це стосуватиметься обставин загибелі їхнього друга Джанкінса. І всі сліди ведуть до Крістіни, Крістіни, Крістіни. Рано чи пізно хтось пустить її під прес на задньому дворі гаража Дарнелла, просто із загальних міркувань.

Він знову обернувся й вирячився на мене очима, у яких палахкотіла суміш ненависті та страху.

— Ми будемо розказувати, і багато хто з нас сміятиметься, тут я не сумніваюся. Але в мене є два шматки гіпсу з підписом Арні на кожному. Один з підписів — не його. Він твій. Я покажу їх копам і діставатиму їх доти, доки вони не звернуться до графолога, щоб підтвердив. Люди вже придивляються до Арні. Люди придивляються і до Крістіни. Уловлюєш картину?

— Синку, та насрати мені на все, що ти кажеш.

Але його очі говорили інше. Так, я потроху пробивався до нього.

— Так і буде, — тиснув далі я. — Люди лише на поверхні раціональні. Та все одно кидають пучку солі через ліве плече, коли перевернуть сільничку; не ходять попід драбинами; вірять у загробне життя. І рано чи пізно — ставлю на «рано», бо ми з Лі ротів не закриватимемо, — хтось-таки зробить із тієї твоєї машини бляшанку для сардин. І готовий поставити на те, що разом з нею підеш у небуття й ти.

— Та ти навіть і не мрій! — глумливо посміхнувся він.

— Сьогодні ми будемо в Дарнелла. Якщо ти такий крутий, зможеш спекатися нас обох. Кінець все одно не настане, але хоч зітхнеш трохи легше… рівно настільки, щоб устигнути забратися з міста. Але я думаю, ти, приятелю, зовсім не крутий. Усе це затягнулося. Ми від тебе позбудемося.

Я подибав до свого «дастера» й сів на сидіння водія. Милицями користувався незграбніше, ніж міг, намагався прибрати інваліднішого вигляду, ніж було насправді. Я розхитав його, згадавши про підписи; час було забиратися геть, поки не переграв. Але був ще один момент. І цей момент гарантовано мав довести Лебея до шалу.

Я втягнув ліву ногу руками, грюкнув дверцятами й вихилився у вікно.

Подивився йому у вічі й посміхнувся.

— Вона класна в ліжку, — сказав я. — Шкода, що ти так ніколи й не дізнаєшся.

З лютим вереском він кинувся на мене. Я підняв вікно, пристукнув донизу замок дверцят. А потім неквапливо завів двигун, дивлячись, як він гатить кулаками в рукавичках по склу. Його спотворене скажене обличчя було страшним. Арні в ньому вже не було. Ні сліду Арні. Мій друг зник. Я відчув, як мене охоплює темна скорбота, глибша за сльози чи страх, але не переставав посміхатися — єхидно, глузливо, розпусно. А тоді поволі підніс до скла середній палець.

— Пішов ти нахуй, Лебей, — сказав я і рушив, залишаючи його стояти на паркувальному майданчику й трястися від тієї примітивної непохитної люті, про яку розповідав його брат. Саме на неї передусім я й розраховував. Лють повинна була привести його до мене ввечері.

Побачимо.

50 / Петунія

Я проїхав квартали з чотири, коли почалася реакція, і тоді довелося зупинити авто. Мене били дрижаки, сильно били. Навіть пічка, увімкнена на повну потужність, не могла їх вгамувати. Дихання виривалося хрипко, нерівно. Я огорнув себе руками, щоб зігрітися, але почувався так, наче до кінця життя мені вже ніколи не буде тепло. Те обличчя, те страшне обличчя, і Арні, живцем похований десь усередині, «Він завжди тут», сказав Арні, от тільки крім випадків, коли… коли? Коли Крістіна каталася сама, звичайно. Лебей не міг одночасно бути у двох місцях. Це було не під силу навіть йому.

Урешті я відчув, що можу знову вести автомобіль, але навіть не усвідомлював, що плачу, аж поки глянув у дзеркало заднього виду й побачив під очима мокрі кола.

До будинку Джонні Помбертона я дістався за чверть десята. Мене зустрів високий широкоплечий чолов’яга в зелених гумових чоботах і важкій мисливській куртці в червоно-чорну клітинку. Старий кашкет на лисуватій голові він підняв догори за потемнілий засалений козирок, вивчаючи сіре небо поглядом.

— По радіо кажуть, знов сніг буде. Не знав, малий, приїдеш ти чи нє, та все рівно її вивіз. Диви. Що про неї скажеш?

Я знову взявся за милиці й вийшов з машини.

Під гумовими наконечниками костурів похрускувала сіль, але йти було не страшно. Перед дровітнею Джонні Помбертона стояв один з найдивацькіших транспортних засобів, які мені тільки доводилося бачити в житті. До того місця, на якому ми стояли, від неї линув слабкий різкуватий запах, не надто приємний.

Колись давно, ще на початках своєї кар’єри, то був продукт «Дженерал Моторз» — принаймні так стверджував логотип на гігантському носі. А тепер у ньому стало потрошку від усього. Одне можна було сказати напевно: машина здоровенна. Верхівка решітки сягала б високому чоловікові по маківку. Угорі великим квадратним шоломом височіла кабіна. А за нею, на опорах з двох рядів подвійних коліс обабіч, тягнулася довжелезна туба корпусу, схожа на бензовоз.

От тільки дотепер я ніколи не бачив бензовоза, пофарбованого в гламурно-рожевий колір. На його борті готичним шрифтом зо два фути заввишки було написано «ПЕТУНІЯ».

— Я не знаю, що про неї сказати, — чесно зізнався я. — А що воно таке?

Помбертон тицьнув до рота «кемел» і підпалив, чиркнувши кінчиком сірника об зроговілий ніготь.

— Какахосмоктун, — відповів він.

— Що?

Джонні розплився в усмішці.

— Двадцять тисяч галонів у ній, — пояснив він. — Вона казкова, моя Петунія.

— Я вас не розумію. — Але мені потроху розвиднювалося. Була в цьому якась абсурдна чорнушна іронія, яку Арні (колишній Арні) напевно оцінив би.

По телефону я питав у Помбертона, чи можна взяти в нього на прокат великий, важкий ваговоз, і цей виявився найбільшим у його парку. Усі чотири самоскиди були в роботі: два в Лібертівіллі, ще два — у Філадельфії, у районі Гілл. Ще в нього був ґрейдер, пояснив він мені, але одразу після Різдва з ним стався нервовий облом. За словами Джонні, відколи прикрили гараж Дарнелла, йому пекельно тяжко тримати свої ваговози на ходу.

Петунія за своєю природою була танкером, не більше і не менше. Її роботою було викачувати каналізаційні ями.

— Скільки вона важить? — спитав я в Помбертона.

Він викинув недокурок.

— Суха чи гівном наллята?

Я глитнув слину.

— А зараз як?

Закинувши голову назад, Джонні розсміявся.

— Думав, я тобі повну здам на прокат? Ні, ні — вона суха, суха, як кістка, і вся вимита зі шланга. Звісно, суха. Але тако трошки підсмерджує, ге?

Я потягнув носом повітря. Підсмерджувала вона й не трошки.

— Але могло бути гірше, — сказав я. — Мабуть.

— Звісно, — кивнув Помбертон. — Оригінальну родословну Петунія давно загубила, але в її нинішніх мукументах значиться вісімнадцять тисяч фунтів ПМА.

— А це що?

— Повна маса автомобіля. Як тебе спинять на трасі й ти будеш важити більш, ніж вісімнадцять тисяч, копи розсердяться. Суха, вона десь, я не знаю, на вісім-дев’ять тисяч фунтів тягне. У неї п’ятишвидкісна трансмісія з двошвидкісним диференціалом, і це вкупі дає тобі десять швидкостей руху вперед… коли можеш витискати зчеплення.

Він сумнівним поглядом окинув мої милиці й прикурив ще одну цигарку.

— А ти зможеш його витискати?

— Звісно, — тримаючи незворушне обличчя, сказав я. — Якщо педаль не дуже туга.

Але чи довго? Ось у чім було питання.

— Ну, то твоє діло, я не мішаюся. — Джонні подивився на мене жвавими очима. — Я дам тобі десять відсотків знижки, бо про оборудки з готівкою я своєму улюбленому дядечку не звітую.

Я зазирнув у гаманець і знайшов там три двадцятки та три десятки.

— Скільки, ви кажете, за один день?

— Двадцять баксів тобі як?

Я простягнув йому гроші. Бо готувався заплатити сто двадцять.

— А з «дастером» своїм ти що робитимеш?

Досі в мене навіть і думки про це не було.

— А можна, я його тут залишу? Тільки на сьогодні?

— Звісно, — сказав Помбертон, — хоч на весь тиждень, мені плювати. Тіки постав на задній двір і ключі лиши всередині, аби я міг його рухати.

Я завів своє авто на задній двір — занедбане пустище, на якому де-не-де, наче кістки з білого піску, стирчали в глибокому снігу уламки обгризених вантажівок. Близько десяти хвилин мені знадобилося, щоб прочвалати назад на милицях. Я б і швидше дійшов, якби трохи допомагав собі лівою ногою. Але я беріг її — для педалі зчеплення Петунії.

До вантажівки наближався з відчуттям, що в животі чорною хмаркою збирається страх. Я не мав сумніву, що вона зупинить Крістіну… якщо та покажеться в гаражі Дарнелла цього вечора і якщо я цей чортовий ваговоз подужаю вести. Я в житті ніколи не сидів за кермом чогось настільки велетенського, хоча лише минулого літа кілька годин заробляв на бульдозері, і Бред Джефріз кілька разів дозволив мені поводити автонавантажувач, уже після кінця зміни.

Помбертон стояв у своїй картатій куртці, засунувши руки глибоко в кишені робочих штанів, і спостерігав за мною розумними очима. Я підійшов до сидіння водія, узявся за дверну ручку — і трохи послизнувся. Джонні зробив один-два кроки в мій бік.

— Я сам.

— Добре, — погодився він.

Я знову затиснув милицю під пахвою, короткими ривками видихаючи в повітря хмарки пари, і потягнув на себе дверцята. Тримаючись за внутрішню ручку лівою рукою і балансуючи на лівій нозі, неначе лелека, я закинув милиці в кабіну й сам поліз слідом. Ключі стирчали в замку запалювання, схему перемикання передач було нанесено на важіль. Я хряснув дверцятами, витиснув зчеплення лівою ногою — не надто боляче, поки що стерпно — і завів Петунію. Її двигун загарчав, мов ціле поле сток-карів на треку для перегонів у Філлі-Плейнз.

Прогулянковим кроком підійшов Помбертон.

— Трохи шумна вона, ге? — прокричав він.

— Та таке! — крикнув я у відповідь.

— Знаєш, — проревів він, — шось я сумніваюся, шо в тебе є «І» на правах. — «І» на правах означало, що вам присвоїли категорію водія, який може водити великі ваговози. У мене була категорія «А» для мотоциклів (на превеликий жах моєї матері), але не «І».

Я широко йому всміхнувся згори вниз.

— А ви не перевіряли, бо я здався вам вартим довіри.

Він усміхнувся у відповідь.

— Звісно.

Я трохи збільшив кількість обертів двигуна. Петунія дала два зворотні спалахи, майже такі ж гучні, як вибухи мін.

— А нічо, якшо я спитаю, для чого тобі цей ваговоз? Хоча знаю, не моє діло.

— Я використаю його за призначенням, — відповів я.

— Це як?

— Хочу позбутися дещиці гівна, — сказав я.

Спускатися вниз пагорбом від будинку Помбертона було страшнувато; навіть суха й порожня, ця крихітка котила так, що не дай Боже. Моє місце, здавалося, було на неймовірній височині — я бачив дахи машин, повз які проїжджав. Їдучи діловим центром Лібертівілля, я почувався громадиною, наче китове дитинча в ставку із золотими рибками. А яскраво-рожевий колір, у який була пофарбована вантажівка асенізатора, не додавав упевненості. Мене проводжали здивованими поглядами.

Ліва нога вже поболювала, але від болю мою увагу відвертала незнайома схема перемикання передач Петунії в потоці міського транспорту, який то спинявся, то їхав. Більшою несподіванкою став біль, що виник у плечах і поширювався на груди; його спричинило саме пілотування Петунії в цьому транспортному потоці. Вантажівку не було оснащено підсилювачем керма, і керувати ним реально тяжко.

Я звернув з Мейн на Волнат, а потім на паркувальний майданчик позаду «Вестерн Авто». Обережно спустився з кабіни Петунії, захряснув дверцята (ніс уже почав звикати до її слабкого смороду), став на милиці й пішов до чорного ходу.

Знявши три гаражні ключі з брелока Джиммі, я відніс його до майстра, який виготовляв дублікати. За долар вісімдесят я зробив собі по дві копії кожного. Нові ключі поклав в одну кишеню, а брелок Джиммі з прикріпленим вже оригіналом ключів — в іншу. Вийшов я через передні двері, на Мейн-стрит, і рушив до «Лібертівілльського ланчу», де був таксофон. Небо над головою сіріло й нависало нижче, ніж будь-коли. Помбертон мав рацію. Буде сніг.

У ресторанчику я замовив каву й випічку та розміняв гроші для телефонної будки. Зайшовши всередину, незграбно зачинив за собою двері й набрав номер Лі. Вона відповіла з першого дзвінка.

— Денніс! Де ти?

— У «Лібертівілльському ланчі». Ти сама?

— Так. Тато на роботі, мама поїхала по продукти. Деннісе, я… я ледь не розповіла їй усе. Я почала думати про те, як вона паркується біля «Ей-енд-Пі», переходить через стоянку, і… я не знаю, те, що ти сказав про Арні, який поїде з міста, наче стало неважливим. Це мало сенс, але не мало значення. Розумієш, про що я?

— Так, — сказав я, сам думаючи про те, як напередодні ввечері підвозив Еллі в крамницю до Тома, попри те, що нога на той час розболілася пекельно. — Я дуже добре розумію, про що ти говориш.

— Деннісе, так далі тривати не може. Я збожеволію. Ми спробуємо здійснити твою ідею?

— Так, — сказав я. — Залиш мамі записку. Напиши, що ти ненадовго вийшла. Але більше нічого не кажи. Коли ти не повернешся додому на вечерю, твої батьки, скоріш за все, подзвонять моїм. Може, вирішать, що ми втекли й таємно одружилися.

— Може, це не така вже й погана ідея, — і вона розсміялася так, що в мене мурашки по шкірі побігли. — До зустрічі.

— Слухай, ще одне. У тебе вдома є знеболювальне? Дарвон^[173]? Щось таке?

— Трохи дарвону є, ще з того часу, як тато спину потягнув. Деннісе, щось із ногою?

— Трохи болить.

— А трохи — це скільки?

— Нічого страшного насправді.

— А не обманюєш?

— Не обманюю. Після цього вечора я дам їй як слід відпочити, домовились?

— Так.

— Приходь якнайшвидше.

Лі зайшла, коли я саме замовляв другу чашку кави, одягнена в парку з хутряною облямівкою на капюшоні й вилинялі джинси. Низ джинсів вона заправила в стоптані ковбойські чоботи. Лі примудрялася виглядати сексуально й практично водночас. На неї озиралися.

— Ти така гарна, — сказав я й поцілував її в скроню.

— А от у тебе, Деннісе, вигляд не дуже. На.

Вона простягнула мені пляшечку сіро-рожевих желатинових капсул.

До нас із моєю кавою підійшла офіціантка, жінка років п’ятдесяти зі сталево-сірим волоссям. Чашка була непорушним острівцем у коричневому ставку блюдця.

— Діти, чому ви не на уроках? — спитала офіціантка.

— Звільнення з поважних причин, — серйозним тоном відповів я. Вона витріщилася на мене.

— Кави, будь ласка, — попросила Лі, стягуючи рукавички. А коли офіціантка, виразно пирхнувши, пішла назад за прилавок, нахилилася до мене й сказала: — Прикольно буде, якщо нас зцапає шкільний наглядач.

— Веселуха буде, — підтвердив я, сам думаючи, що хоч холод і прикрасив її, та насправді Лі не так уже й добре виглядала. Навряд чи хтось із нас матиме квітучий вигляд, поки все це не скінчиться. Навколо очей у неї залягли тоненькі зморшки від напруги, наче вона погано спала вночі.

— То що робимо?

— Позбудемося її, — сказав я. — Ви будете в захваті від вашої карети, мадам.

— Боже мій! — вигукнула Лі, роздивляючись рожевогарячу велич Петунії. Та мовчки бовваніла на паркувальному майданчику «Вестерн Авто», і поряд з нею фургон «шевроле» з одного боку та «фольксваген» з іншого здавалися карликами. — Що це?

— Какахосмоктун, — з незворушним обличчям повідомив я.

Лі поглянула на мене спантеличено… і розреготалась — істерично, нестримно. Мені зовсім не прикро було на це дивитися. Коли того ранку я розповідав їй про свою сутичку з Арні на студентській стоянці, ті зморшки від напруги на її обличчі все глибшали й глибшали, а губи білішали, стискаючись у суцільну лінію.

— Я розумію, що вона якась недолуга… — почав я.

— Це ще дуже м’яко сказано, — хихочучи й гикаючи, відповіла Лі.

— …але для свого завдання вона підходить найкраще.

— Так. Мені теж так здається. А ще… якраз пасує до ситуації, правда?

Я кивнув.

— І я про це думав.

— Що ж, залазимо, — вирішила Лі. — Я змерзла.

І вона полізла в кабіну поперед мене, зморщивши носа від запаху.

— Фу, — сказала вона.

Я всміхнувся.

— Ти звикнеш.

Я простягнув їй свої милиці й насилу вибрався за кермо. Біль у нозі вже трохи влігся — від гострих кігтів, що її роздирали, до тупого пульсування; у ресторані я випив дві пігулки дарвону.

— Деннісе, а з твоєю ногою все буде в порядку?

— Мусить бути, — і я зачинив дверцята.

51 / Крістіна

Зі стоянки «Вестерн Авто» ми виїхали близько пів на дванадцяту. З неба вже посипали перші порошинки снігу. Я поїхав через усе місто до будинку Сайксів. Тепер, коли дарвон починав діяти, перемикати передачі стало значно легше.

Будинок виявився темним і замкненим. Місіс Сайкс, мабуть, була на роботі, а Джонні пішов забирати допомогу по безробіттю чи ще щось. Покопирсавшись у сумочці, Лі знайшла пожмаканий конверт, закреслила на ньому свою адресу й написала своїм гарним навскісним почерком по діагоналі «Джиммі Сайксу». Потім вкинула всередину брелок Джиммі з ключами, згорнула клапан і вкинула в проріз для пошти в парадних дверях. Поки вона все це робила, я тримав Петунію на нейтралці, даючи нозі перепочинок.

— А тепер що? — Лі знову видряпалася в кабіну.

— Ще один телефонний дзвінок, — відповів я.

Недалеко від перехрестя Дж-Ф-К-драйв і Кресент-авеню я знайшов телефонну будку. Обережно вибрався з ваговоза, тримаючись за нього, поки Лі спускала мені милиці. Потім обережно добрів по пухкому снігу до будки. Крізь брудне скло й сніговий вихор Петунія виглядала дивним рожевим динозавром.

Я зателефонував у Горлікський університет і через комутатор попросив з’єднати мене з кабінетом Майкла. Арні якось казав мені, що його батько — кабінетний щур, обід у нього завжди з коричневих пакетів, він постійно на місці. Тепер же, коли трубку зняли з другого дзвінка, я подумки його за це благословив.

— Деннісе! Я намагався з тобою зв’язатися, додому дзвонив. Твоя мама сказала…

— Куди він їде? — У шлунку все похололо. Тільки тоді — саме в той момент — у мене зрештою з’явилося відчуття, що все це відбувається насправді, і я почав думати, що ця божевільна сутичка все-таки відбудеться.

— Звідки ти знаєш, що він їде? Ти повинен мені розказати…

— Нема часу на запитання, та й однаково я на них не відповідатиму. Куди він їде?

Повільно, розтягуючи слова, Майкл сказав:

— Вони з Реджиною їдуть у Пен-Стейт^[175], сьогодні, одразу після уроків. Арні їй вранці подзвонив і спитав, чи не поїде вона з ним. Сказав… — він замовк, обдумуючи. — Сказав, що в нього раптом наче очі відкрилися. Як обухом по голові: уранці він їхав у школу й зненацька йому сяйнуло, що може пролетіти з вищою освітою, якщо просто зараз не почне щось робити. Він сказав Реджині, що, на його думку, найкраще буде зробити ставку на «Пен-Стейт», і спитав, чи не поїде вона з ним, щоб поговорити з деканом Коледжу мистецтв і наук, а також з деякими людьми на кафедрах історії та філософії.

У будці було холодно. Мої руки вже задерев’яніли. З височини кабіни Петунії на мене занепокоєно дивилася Лі. «Як добре ти, Арні, усе організував, — подумав я. — Шахіст шахістом бути не перестане». Він зманіпулював матір’ю: прив’язав до неї нитки та змусив танцювати. Мені навіть стало її трохи шкода, хоча надто великого співчуття я не відчував. Скільки разів Реджина сама була маніпулятором, змушуючи інших танцювати у власних сценках, як Панча і Джуді^[176]? А тепер, коли вона була прибита страхом і соромом, Лебей потеліпав у неї перед очима тим єдиним, що гарантовано примусило б її зірватися на ноги: шансом, що життя може знову увійти в нормальну колію.

— І вам усе це здалося правдою? — спитав я у Майкла.

— Авжеж, ні! — випалив він. — Та вона б і сама не повірила нізащо, якби їй очі не застувало! За нинішніми правилами в «Пен-Стейт» його і в липні приймуть, якщо матиме гроші на навчання й прохідний бал — а в Арні це все є. Він так говорив, наче надворі зараз п’ятдесяті, а не сімдесяті!

— Коли вони їдуть?

— Вона зустрічається з ним біля школи після шостого уроку; так вона сказала мені по телефону. Він візьме записку про звільнення.

А це означало, що з Лібертівілля вони виїдуть менш ніж за півтори години. Тому я поставив останнє запитання, хоч відповідь на нього знав наперед.

— Крістіну ж вони не беруть?

— Ні, поїдуть в універсалі. Деннісе, вона від радості була нестямна. Нестямна. Той задум попросити її поїхати з ним до «Пен-Стейт»… це геніально. Такий шанс, що дикі коні не втримали б Реджину від ривка. Деннісе, що відбувається? Будь ласка, скажи.

— Завтра. Це обіцянка. Тверда. А поки що ви повинні дещо для мене зробити. Для моєї сім’ї та сім’ї Лі Кебот це може виявитися справою життя й смерті. Ви…

— О Господи, — прохрипів Майкл. То був голос людини, на яку щойно пролилося яскраве світло. — Він виїжджав кудись щоразу… крім тієї ночі, коли було вбито Велча, та й тоді він… Реджина бачила, що він спав, і я впевнений, вона не збрехала… Деннісе, хто водить ту машину? Хто використовує Крістіну, щоб убивати людей, коли Арні немає в місті?

Ще трохи — і я б йому розказав, але в телефонній будці було холодно, і нога знову заболіла, і та відповідь потягла б за собою ще більше запитань, дюжини запитань. Та навіть після цього остаточним результатом могла бути категорична відмова повірити.

— Майкле, послухайте, — сказав я, прикликавши на допомогу всю обачність, на яку тільки був здатен. На одну дивну мить мені здалося, що я перетворився на телевізійного містера Роджерса. «Велика машина з 1950-х уже їде, щоб з’їсти вас, хлоп’ята і дівчата… Можете сказати “Крістіна”? Я знав, що ви зможете!» Ви повинні подзвонити моєму батьку й батьку Лі. Хай обидві сім’ї зберуться в будинку Лі.

Тому що він був цегляний, з міцної, надійної цегли.

— Вам, Майкле, думаю, теж варто до них приєднатися. Усі будьте разом, поки ми з Лі повернемося чи поки я подзвоню. Але передайте їм від мене й Лі, хай не виходять надвір після… — Я вирахував. Якщо Арні й Реджина вирушать від школи о другій, то скільки часу лишається до того, як його алібі стане залізо-бетонно-водонепроникним? — … після четвертої. Після четвертої ніхто з вас не повинен виходити на вулицю. Будь-яку вулицю. За жодних обставин.

— Деннісе, я не можу просто…

— Ви повинні. Ви мого старого переконати зумієте, а потім удвох переконайте містера й місіс Кебот. І, Майкле, самі не наближайтеся до Крістіни.

— Вони виїжджатимуть одразу зі школи, — сказав Майкл. — Арні залишить її на стоянці, каже, що там з нею все буде гаразд.

Я знову почув у його голосі ті нотки — знання про брехню. Після того, що сталося минулої осені, залишити Крістіну на громадській автостоянці для Арні було так само немислимо, як прийти на урок алгебри голим.

— Угу, — сказав я. — Але якщо ви ненароком визирнете з вікна й побачите її на доріжці перед будинком, тримайтеся подалі. Ви розумієте?

— Так, але…

— Спершу подзвоніть моєму батькові. Пообіцяйте.

— Гаразд, обіцяю… Але, Деннісе…

— Дякую, Майкле.

Я повісив трубку. Руки й ноги заніміли від холоду, проте лоб став слизьким від поту. Кінцем милиці я штовхнув двері телефонної будки й пошкандибав до Петунії.

— Що він спитав? — нетерпеливилася Лі. — Він пообіцяв?

— Так, — відповів я. — Він пообіцяв, а мій тато подбає, щоб вони зібралися разом. У цьому я впевнений. Якщо Крістіна сьогодні ввечері на когось і полюватиме, то тільки на нас.

— Гаразд, — мовила Лі. — Добре.

Я завів Петунію, і ми погуркотіли вперед. Декорації я встановив — наскільки вистачило вміння — тож тепер насправді більше нічого не лишалося, тільки чекати, що буде далі.

Під рівномірним легеньким сніжком, що сіявся з неба, ми рушили через місто до гаража Дарнелла, і вже по першій годині я заїхав на паркувальний майданчик. Довга споруда, що розрослася прибудовами з профнастильними стінами, стояла абсолютно порожня. Височезні колеса Петунії, які доходили людині до живота, розрізали глибокий нечищений сніг, і ми стали перед головним в’їздом. Таблички, пригвинчені до воріт, були тими самими, що й того давно минулого серпневого вечора, коли Арні вперше привіз сюди Крістіну — «ЗАОЩАДЖУЙТЕ! ВАШЕ НОУ-ХАУ, НАШІ ІНСТРУМЕНТИ!», «Місце в гаражі потижнево, помісячно чи річно» і «СИГНАЛЬ — ЗАЇДЕШ». Проте єдина табличка, яка тепер мала бодай якесь значення, була новою й тулилася в темному вікні контори. «ЗАЧИНЕНО ДО ПОДАЛЬШИХ РОЗПОРЯДЖЕНЬ». В одному кутку засніженого майданчика перед гаражем стояв старий пом’ятий «мустанг», один із тих неповоротких громил з 1960-х. Тепер він мовчав, нахнюпившись, під сніговим саваном.

— Страшно тут, — тихим голосом сказала Лі.

— А то. Ще й як. — Я віддав їй дублікати ключів, які вранці зробив у «Вестерн Авто». — Один з них підійде.

Лі взяла ключі, вилізла з ваговоза й пішла до воріт. Поки вона вовтузилася з замком, я поглядав в обидва дзеркала заднього огляду, але нічиєї небажаної уваги ми поки що не привертали. Гадаю, коли бачиш такий великий помітний транспортний засіб, то вмикається якийсь психологічний механізм — тобі стає важче підозрювати якусь підпільну чи незаконну діяльність.

Раптом Лі з силою смикнула ворота, підвелася, потягла ще раз, а потім повернулася до вантажівки.

— Ключ прокрутився, але я не можу їх підняти, — повідомила вона. — По-моєму, вони до землі примерзли.

«Супер, — подумав я. — Прекрасно. Ніхто й не казав, що буде легко».

— Деннісе, мені так шкода, — прочитавши емоції на моєму обличчі, сказала Лі.

— Та ні, все нормально, — відчинивши дверцята, я знову виконав свій номер із кумедним сповзанням додолу.

— Обережно, — занепокоєно попередила Лі. Вона йшла, обіймаючи мене за стан, поки я повільно милицював крізь сніг до воріт. — Не забувай про ногу.

— Так, матусю, — підсміюючись, сказав їй я. Уже біля воріт я став до них боком, щоб мати змогу нахилитися праворуч і не навантажувати хвору ногу. Перехилений у снігу, з лівою ногою в повітрі, ліва рука тримається за милиці, права — за ручку підіймання воріт… вигляд у мене, певно, був як у циркового акробата. Я потягнув і відчув, що ворота трохи піддаються… але не зовсім. Лі мала рацію, до землі вони примерзли добряче. Чутно було, як потріскує лід.

— Хапайся й допомагай, — сказав я.

Лі поклала обидві долоні на мою праву руку, й ми потягли разом. Потріскування стало трохи гучнішим, проте впертий лід усе одно не відпускав основи воріт.

— Майже подужали, — сказав я. Права нога неприємно щеміла, по щоках заструменів піт. — Я рахуватиму. На рахунок «три» вкладай усю силу. Зрозуміла?

— Так.

— Раз… два… три!

Ворота вискочили з крижаного полону, і це сталося раптово, з абсурдною вбивчою легкістю. Вони злетіли догори на своїх напрямних, і мене гойднуло назад, а милиці розлетілися. Ліва нога підігнулася піді мною, і я впав на неї. Глибокий сніг трохи пом’якшив падіння, та все одно біль прошив мене сріблястою блискавкою, що пробіглася від стегна до скронь і назад, донизу. Я зціпив зуби, тамуючи крик, заледве стримуючи його, і тут у сніг біля мене впала навколішки Лі. Вона обійняла мене за плечі.

— Деннісе? Як ти?

— Поможи встати.

Тягнути довелося їй, і ми обоє засапалися, наче бігуни на дистанції, поки я знову зіп’явся на ноги, спираючись на милиці. Тепер вони дуже були мені потрібні. Ліва нога агонізувала.

— Деннісе, ти не зможеш витискати зчеплення в тій вантажівці…

— Зможу. Лі, допоможи мені залізти в кабіну.

— Ти блідий, наче привид. Я думаю, треба їхати до лікаря.

— Ні. Допоможи залізти.

— Деннісе…

— Лі, допоможи мені залізти!

Дюйм за дюймом пробираючись крізь сніг до Петунії, ми залишали позад себе плутані тривожні сліди. Я вхопився за кермо й підтягнувся на руках, немічно шарпаючись об підніжку правою ногою… та все одно врешті-решт Лі довелося стати позаду, підперти мій тухес обома руками й підштовхнути. За кермо Петунії я виліз, тремтячи, знемагаючи від болю, весь розпашілий. Сорочка була мокра від талого снігу й поту. До того дня в січні 1979-го я й не підозрював, скільки поту може з тебе витиснути біль.

Я спробував натиснути на педаль зчеплення лівою ногою, і знову спалахнула та срібляста блискавка болю, змушуючи мене закинути назад голову й скреготати зубами, поки трохи не вщухло.

— Деннісе, я піду пошукаю телефон і викличу лікаря. — Її обличчя було білим і переляканим. — Ти знову її зламав? Коли падав?

— Я не знаю, — відповів я. — Але так не можна, Лі. Якщо ми не покінчимо з нею зараз, то наступними будуть твої батьки чи мої. Ти ж знаєш. Лебей не зупиниться. У нього добре розвинена жага до помсти. Ми не можемо зараз усе припинити.

— Але ти не зможеш вести! — жалібно проквилила Лі. Дивлячись знизу вгору, у кабіну, на мене, вона плакала. Капюшон її парки сповз під час нашої спільної боротьби за підняття мене у крісло водія, де я тепер царственно сидів у всій своїй величній непридатності. У темно-білявому волоссі Лі зблискував розсип сніжинок.

— Зайди в гараж, — сказав я. — Подивись, чи є там якась мітла або довгий шматок дерева.

— І що це дасть? — спитала вона й розплакалася ще дужче.

— Просто знайди, тоді побачимо.

Вона зайшла в темну пащу відчиненого гаража і щезла з очей. Я тримався за ногу і змагався з жахом. Якщо я знову зламав ногу, то є всі шанси, що доведеться ходити з опорним протезом до кінця життя. Тобто не так уже й довго, якщо ми не зупинимо Крістіну. Чудова підбадьорлива думка.

Лі повернулася з мітлою.

— Така підійде? — спитала вона.

— Щоб заїхати всередину — так. А там побачимо, чи нема чогось ліпшого.

Держак був таким, що відкручується. Узявшись за нього, я відгвинтив наконечник зі щетиною й викинув його. А потім, тримаючи лівою рукою при боці (лише ще одна клята милиця), натиснув на педаль зчеплення. Держак протримався кілька секунд, але зісковзнув. Педаль спружинила догори. Верхівка держака ледве не вперіщила мене в зуби. Молодчина, Ґілдер, що сказати. Але штука придатна.

— Що ж, залазь, — сказав я.

— Деннісе, ти впевнений?

— Наскільки це можливо.

Лі трохи вагалася, це було видно з її погляду. Та потім кивнула.

— Добре.

Вона обійшла вантажівку й вилізла на сидіння пасажира. Я пристукнув свої дверцята, витиснув зчеплення Петунії держаком мітли й увімкнув першу передачу. Уже до половини відпустив зчеплення, Петунія тільки почала котити вперед, коли держак знову зіскочив з педалі. Асенізатор карколомними ривками помчав у гараж Дарнелла, я вдарив правою ногою по гальмах, і машина стала на місці. Ми майже заїхали всередину.

— Лі, потрібне щось із ширшою основою, — сказав я. — Цей держак не годиться.

— Зараз, я пошукаю.

Вона спустилася й пішла вздовж стіни гаража, видивляючись бодай щось. Я розгледівся навколо. «Страшно», — сказала Лі й мала рацію. У гаражі залишилося тільки чотири-п’ять машин, старих солдатів, таких тяжко поранених, що нікому не було до них діла. Решта боксів з трафаретними номерами, нанесеними білою фарбою, були порожні. Я кинув погляд на двадцятий і подивився в інший бік.

Стійки для шин також були майже порожні. На них залишилося кілька лисих покришок, що тулились одна до одної, як гігантські пончики, почорнілі від вогню, але то було й усе. Один з двох підйомників був частково нагорі, під ним застряг колісний диск. Таблиця регулювання підвіски на правій стіні слабко поблискувала червоним і білим, дві фари-мішені дивилися, мов налиті кров’ю очиська. І тіні, скрізь тіні. А зі стелі, наче химерні кажани, звисали великі обігрівачі коробкоподібної форми, які щетинилися в різні боки вентиляційними отвірами.

Гараж був дуже схожий на місце смерті.

Іншим ключем Джиммі Лі відчинила Віллову контору. Як вона ходить там вперед і назад, я бачив крізь вікно, в яке Вілл колись споглядав своїх клієнтів… цих роботяг, яким доводилося підтримувати свої старі авта в робочому стані, щоб бла-бла-бла. Вона поклацала вимикачами, і під стелею одна за одною пооживали холодні, як сніг, лампи денного світла. Отже, електрична компанія не відрізала світло. Я буду змушений просити її вимкнути світло — ми не могли собі дозволити ризикувати, привертаючи увагу, — але принаймні опалення можна буде ввімкнути.

Лі відчинила інші двері й ненадовго зникла з очей. Я зиркнув на годинник. Уже пів на другу.

Лі повернулася, і я побачив, що в руках вона тримає швабру фірми «О-Сідер» з широкою жовтою губкою вздовж основи.

— Таке підійде?

— Ідеально, — сказав я. — Сідай, мала. Є справа.

Вона знову вибралася в кабіну, і я натиснув на педаль зчеплення шваброю.

— У сто разів краще, — похвалив я. — Де ти її відкопала?

— У туалеті, — зморщила носика Лі.

— Там кошмар?

— Брудно, сигарами смердить, а в кутку — ціла купа пліснявих книжок. Таких, як ото в крихітних магазинчиках продають.

То ось що залишив по собі Дарнелл, подумав я: порожній гараж, купку порнокнижок і фантомний сморід сигар «Рої-Тан». Мені знов стало холодно, і я подумав, що коли б моя воля, я б зрівняв бульдозером цей гараж із землею і залив асфальтом. Ніяк не виходило позбутися відчуття, що це якась безіменна могила — місце, де Лебей і Крістіна вбили свідомість мого друга й забрали собі його життя.

— Швидше б уже втекти звідси, — Лі нервово роззирнулася.

— Серйозно? А по-моєму, тут класно. Я переїду сюди жити. — Я погладив її плече й зазирнув глибоко в очі. — Ми могли б створити сім’ю, — з придихом промовив я.

Вона здійняла догори кулак.

— Хочеш, кровотечу з носа тобі створю?

— Ні, краще не треба. Якщо вже на те пішло, я й сам не дочекаюся нагоди забратися звідси.

Я завів Петунію всередину повністю. Виявилося, що швабра «О-Сідер» надає чудову можливість працювати з педаллю зчеплення… принаймні на першій передачі. Держак був занадто гнучким, я б надав перевагу чомусь товщому, але доведеться обійтися цим, якщо не знайдемо кращого знаряддя.

— Треба знову вимкнути світло, — сказав я, глушачи двигун. — Його можуть побачити не ті люди.

Лі спустилася й повимикала лампи, а я тимчасом розвернув Петунію й обережно заднім ходом підвів майже до самого вікна між гаражем і конторою Дарнелла. Тепер ніс великої вантажівки показував прямо на відчинені гаражні ворота, у які ми заїхали.

Коли згасло світло, згори знову спустилися тіні. Сяйво, що пробивалося крізь відчинені двері, було слабким, приглушеним від снігу, білим і безсилим. Воно клином розтікалося по вкритому тріщинами й плямами від мастила бетону й просто вмирало посеред підлоги.

— Деннісе, мені холодно, — гукнула Лі з контори Дарнелла. — У нього тут вмикачі обігріву позначені. Можна, я ввімкну?

— Вмикай! — гукнув у відповідь я.

За мить гараж сповнився шепотом повітродувів. Я відхилився на спинку сидіння й обережно провів руками по лівій нозі. Тканина джинсів рівно обтягувала стегно, прилягала щільно й без найменших складок. Падлюка розпухла. І боліла. Господи, як же вона боліла.

Повернулася Лі, вибралася на сидіння поряд зі мною. Вона знову сказала, що вигляд у мене жахливий, і чомусь мій розум перемкнуло і я згадав той день, коли Арні привіз сюди Крістіну, чоловіка королеви бібопу, який верещав на нього, щоб забрав цю грязючу чортопхайку з-перед його будинку, і як Арні сказав мені, що цей тип — чисто тобі Роберт Гадфорд. Як нас пробило на «ха-ха». Я заплющив очі, бо їх пощипувало від сліз.

Робити не було чого, і час спливав повільно. За чверть друга, потім друга. Снігопад надворі трохи посилився, але не надто. Лі вийшла з вантажівки й натисла на кнопку опускання воріт. Так усередині стало ще темніше.

Вона повернулася, вибралася нагору й сказала:

— Там збоку на воротах якийсь дивний прибамбас — бачиш? Схожий на електронний пристрій для відчинення воріт, який у нас був, коли ми жили у Вестоні.

Раптом я сів рівно. Подивився на нього.

— О, — сказав я. — О Господи.

— А що таке?

— Це якраз воно і є. Пристрій для гаражних воріт. І на Крістіні є передавач. Арні згадував про це у вечір Дня подяки. Лі, ти повинна його зламати. Розбий його держаком тої мітли.

Тож вона знову злізла, підібрала держак і стала перед електронним «оком», примірилася й ударила. Збоку вона скидалася на жінку, яка хоче вбити жука, що сидить під стелею. Але врешті-решт винагородою за її старання став хрускіт пластику й дзеленчання скла.

Повернулася Лі неспішно, викинула держак і вибралася до мене в кабіну.

— Деннісе, ти не думаєш, що час розказати мені, що саме ти задумав?

— Що ти маєш на увазі?

— Ти прекрасно знаєш, що я маю на увазі, — Лі показала на зачинені гаражні двері. Крізь брудне скло п’яти квадратних вікон, що йшли в ряд на рівні трьох чвертей висоти воріт, просочувалося скупе світло. — Коли стемніє, ти знову відчиниш ворота, так?

Я кивнув. Самі ворота були дерев’яні, але скріплені сталевими смугами на шарнірах, як внутрішні ґрати старомодного ліфта. Я впущу її, та коли ворота опустяться, Крістіна не зможе пробитися назовні. Я на це сподівався. У мене все холонуло всередині, коли я згадував, що ми ледве не проґавили той електронний пристрій.

Відчинити ворота в присмерк — так. Впустити Крістіну — так. Знову зачинити двері. А потім я Петунією заб’ю її до смерті.

— Добре, — сказала Лі, — це пастка. Але коли вона заїде всередину, як ти зачиниш ворота, щоб утримати її? Може, у Дарнелла в кабінеті є для цього кнопка, але я її не бачила.

— Наскільки я знаю, такої немає. Тому ти стоятимеш біля кнопки, яка опускає ворота. — Я вказав пальцем. Кнопку ручного вмикання було розташовано на правому боці дверей, приблизно на два фути нижче розбитої коробки електронного пристрою. — Ти будеш біля стіни, поза полем зору. Коли Крістіна заїде всередину — за умови, що вона взагалі приїде, звісно, — ти натиснеш кнопку, яка опускає ворота, і бігом вийдеш надвір. Ворота опустяться. І — бам! Пастка зачиниться.

Її обличчя витяглося.

— Не тільки для неї, а й для тебе. Як писав безсмертний Вордсворт, це хріново.

— То Колрідж писав, а не Вордсворт. Лі, іншого виходу просто немає. Якщо ти будеш всередині, коли опустяться ворота, Крістіна тебе переїде. Навіть якби в конторі Дарнелла була така кнопка — ти бачила в газеті, що сталося зі стіною його будинку.

Але впертий вираз усе не сходив з обличчя Лі.

— Постав машину біля вмикача. Коли вона заїде, я простягну руку з вікна, вдарю по кнопці, і ворота опустяться.

— Якщо я стану там, мене буде видно. А якщо цей танк буде видно, вона не стане заїжджати.

— Мені це не подобається! — вибухнула Лі. — Я не хочу залишати тебе самого! По-моєму, ти мене ошукав!

У принципі, так воно й було, і зараз я б уже так не вчинив у жодному разі — але мені було майже вісімнадцять, а такої чоловічої шовіністичної свині, як вісімнадцятирічна чоловіча шовіністична свиня, ще пошукати треба. Я обійняв її за плечі. Вона трохи опиралася, та потім пригорнулася до мене.

— Просто іншого виходу немає, — сказав я. — Якби не моя нога чи якби ти вміла водити на механіці… — Я знизав плечима.

— Я боюся за тебе, Деннісе. І хочу допомогти.

— Ти дуже допоможеш. Лі, ти єдина, кому загрожує справжня небезпека — коли вона заїде, ти будеш у гаражі, стоятимеш на підлозі. А я просто сидітиму тут, нагорі, у кабіні, і розкладатиму ту суку на запчастини.

— Я дуже сподіваюся, що так усе й буде, — і вона поклала голову мені на плече. Я погладив її волосся.

Тож ми чекали.

Подумки я бачив, як Арні виходить з головного корпусу ЛСШ, з підручниками під пахвою. Бачив, як у компактному універсалі Каннінґемів, сяючи від щастя, на нього чекає Реджина, а Арні всміхається, відсторонено здаючись на ласку її обіймів. Арні, ти слушне рішення прийняв… ти навіть не уявляєш, як нам із батьком полегшало, які ми щасливі. Так, мамо. Зайчику, хочеш сісти за кермо? Ні, мамо, краще ти. Не хочу.

Вони вдвох вирушають крізь легкий снігопад до університету «Пен-Стейт»: Реджина за кермом, Арні сидить на сидінні для дробовика, тримаючи руки штивно згорнутими на колінах. Обличчя в нього бліде, без тіні усмішки й чисте — на ньому ані прища.

А на студентській стоянці ЛСШ, на виїзді, стоїть мовчазна Крістіна. Вичікує, коли подужчає снігопад. Вичікує темряви.

О пів на четверту чи десь так Лі знову пішла в контору Дарнелла — у туалет. І поки її не було, я насухо проковтнув ще дві пігулки дарвону. Ногою розливався нестерпний свинцевий біль.

А невдовзі по тому я втратив лік часу. Думаю, наркота мене одурманила. Усе набуло нереальності сновидіння: тіні, що глибшали, біле світло, що просочувалося у вікна й поволі ставало попелясто-сірим, дзижчання обігрівачів під стелею.

Здається, ми з Лі кохалися… не традиційним способом, бо цьому б завадила моя нога, але якийсь солодкий замінник знайшли. Наче пам’ятаю, як вона важко дихала мені на вухо, дихання все прискорювалося; наче пам’ятаю, як шепотіла, щоб я був обережний, будь ласка, будь обережний, що вона втратила Арні й не переживе, якщо втратить ще й мене. Наче пригадую вибух насолоди, від якого зник біль — ненадовго, проте без сліду, на що навіть увесь дарвон у світі не здатен… але «ненадовго» було саме тим словом. Усе це тривало занадто недовго. А потім я, здається, задрімав.

Наступне, що пам’ятаю твердо, — як Лі трясла мене за плече й пошепки повторювала на вухо моє ім’я, знову і знову.

— А? Що? — Я геть втратив орієнтацію в просторі, а нога палала від розривного болю так, наче от-от вибухне. У скроні теж угвинчувався біль, а очі здавалися завеликими для очниць. Я кліпав на Лі, як велика дурнувата сова.

— Уже стемніло, — сказала вона. — Здається, я щось почула.

Я знову кліпнув і побачив, що лице в неї витягнуте й перелякане. А потім глянув на ворота й побачив, що вони відчинені на всю широчінь.

— Блін, як це…

— Я, — відповіла вона. — Я їх відчинила.

— Очманіти! — я трохи випростався і одразу ж скривився від болю в нозі. — Лі, це було не надто розумно. Якби вона приїхала…

— Вона не приїхала. Просто сутеніти почало, от і все. І сніг повалив сильніше. Тому я вийшла, відчинила ворота й вернулася сюди. Я все думала, ти за хвилину прокинешся… ти щось бурмотів… а я все думала: «Почекаю, поки стане справді темно, почекаю до повної темряви», — а потім побачила, що обманюю себе, бо вже стемніло півгодини тому й мені лише здавалося, що я досі бачу світло. Бо я хотіла його бачити, так, мабуть. А… оце щойно… здається, я щось почула.

Її губи затремтіли, і вона міцно їх стиснула.

Я глянув на годинник і побачив, що вже за чверть шоста. Якщо все пішло за планом, мої батьки й сестра мали бути зараз у товаристві Майкла й батьків Лі. Я подивився крізь вітрове скло Петунії на квадрат засніженої темряви там, де були гаражні ворота. До моїх вух долинало виття вітру. На цемент уже навіяло тонкий скрадливий шар снігу.

— Ти просто вітер чула, — з тривогою на душі відказав я. — То він там ходить і розмовляє.

— Можливо. Але…

Я неохоче кивнув. Не хотілося, щоб вона залишала прихисток високої кабіни Петунії, але якщо вона не піде зараз, то може не вийти взагалі. Я їй не дозволю, а вона дозволить мені не дозволити. А тоді, коли і якщо приїде Крістіна, вона безперешкодно виїде собі заднім ходом з гаража.

І вичікуватиме вдалішої нагоди.

— Гаразд, — сказав я. — Але запам’ятай… стань у тій маленькій ніші праворуч від воріт. Якщо вона приїде, то може трохи постояти надворі. — «Нюхаючи повітря, мов та звірина», подумав я. — Не лякайся і не рухайся. Не дай їй увігнати тебе в паніку, бо викажеш себе. Залишайся спокійною й дочекайся того моменту, коли вона заїде. Потім тисни на кнопку і якомога швидше втікай. Ти зрозуміла?

— Так, — прошепотіла вона. — Деннісе, а це спрацює?

— Повинно, якщо вона взагалі приїде.

— І поки все не скінчиться, я тебе не побачу.

— Мабуть, так.

Лі нахилилася вперед, міцно притиснула долоню збоку до моєї шиї й поцілувала в губи.

— Деннісе, будь обережний. Але вбий її. Убий цю тварюку.

— Уб’ю, — пообіцяв я.

Зазирнувши мені в очі, Лі кивнула.

— Зроби це заради Арні, — сказала вона. — Звільни його.

Я обійняв її міцно, і вона обійняла мене у відповідь. А потім ковзнула по сидінню — і зачепила коліном сумочку. Та впала на підлогу кабіни. Лі зупинилася, скинувши голову, і подивилася злякано, задумано. А тоді всміхнулася, нахилилась, підібрала сумочку й стала швидко перебирати її вміст, щось шукаючи.

— Деннісе, ти пам’ятаєш «Смерть Артура»?

— Трохи.

Ще до моєї футбольної травми Лі, Арні та я відвідували разом заняття з класики англійської літератури, які вів Іриска Бовен, і одним з перших романів, які нам довелося там прочитати, була «Смерть Артура» Мелорі. Чому Лі згадала про це зараз, було для мене загадкою.

Нарешті шукане знайшлося. То був тонкий, мов павутинка, рожевий шарфик, нейлоновий, з тих, під якими дівчата ховають волосся, коли надворі сіється мжичка. Лі зав’язала мені його на передпліччі зверху на парку.

— А це нащо? — я злегка всміхнувся.

— Будь моїм лицарем, — теж із усмішкою відповіла вона. Але очі лишалися серйозними. — Будь моїм лицарем, Деннісе.

Я підняв губчасту насадку швабри, яку вона знайшла у Вілловому туалеті, і незграбно нею відсалютував.

— Звісно, — сказав я. — Але зви мене сером О-Сідером.

— Жартуй скільки влізе. Тільки жартуй не насправді. Добре?

— Домовились, — кивнув я. — Якщо це те, чого ти хочеш, то я буду твоїм прекрасним, блін, галантним лицарем.

Вона тихо розсміялася, і це вже було краще.

— Пам’ятай про ту кнопку, мала. Тисни сильно. Нам не треба, щоб ті ворота чхнули один раз і застопорилися. Не дезертируємо, так?

— Так.

Вона вийшла з Петунії, і я досі, заплющивши очі, можу побачити її такою, як тоді, за чисту мовчазну мить до того, як усе пішло не так і обернулося жахіттям — високу, вродливу, з довгим білявим волоссям кольору свіжого меду, зі стрункими стегнами й тими разючими вилицями вікінгів, одягнену в парку й витерті «Лі Райдерси», дівчину, що рухалася з грацією танцівниці. Вона досі стоїть у мене перед очима, і я бачу про неї сни, тому що, звісно, поки ми влаштовували пастку для Крістіни, Крістіна, цей старезний і безмежно розумний монстр, влаштовувала пастку для нас. Невже ми справді думали, що легко її перехитруємо? Здається, так і було.

У моїх снах кадри відтворюються з жаским уповільненням. Я бачу м’які гарні порухи її стегон, поки вона йде; чую, як поклацують підбори ковбойських чобіт по бетонній заляпаній мастилом підлозі; чую навіть м’яке сухе шух-шух тканини внутрішньої підкладки її парки об блузку. Вона йде повільно, її голова піднята — тепер вона стала твариною, але не хижаком; вона крокує з обережною грацією зебри, що в сутінках наближається до водопою. Це хода тварини, яка нюхом чує небезпеку. Я намагаюся кричати до неї через вітрове скло Петунії. Лі, вертайся, швидко вертайся, ти була права, ти щось почула, вона там, там, у снігу, із вимкненими фарами, причаїлася, Лі, вертайся!

Вона різко спинилася, руки стислися в кулаки. Отоді-то в сніжній пітьмі надворі й ожили несподівано кола дикунського світла, неначе розплющилися білі очі.

До болю беззахисна на відкритому просторі підлоги, Лі захолола на місці. Вона була на відстані тридцяти футів від воріт і трохи праворуч від центру. Вона повернулася до фар, і я побачив, який приголомшений і невпевнений вираз застиг на її обличчі.

Від несподіванки я теж отетерів, і той перший важливий для порятунку момент було втрачено. А тоді фари стрибнули вперед, і я побачив за ними темний низький силует Крістіни. І залунало розлючене гарчання двигуна, що все наростало, коли вона кинулася на нас із вулиці, де весь цей час вичікувала — може, навіть ще до настання темряви. Сніг, миттєво танучи під нагрівачами, цівками стікав з її даху й мереживом сіток обрамлював вітрове скло. Усе ще розганяючись, вона скочила на гудронове покриття, що вело до входу в гараж. Двигун розривався від нестямної восьмициліндрової люті.

— Лі! — закричав я і вхопився за ключ у замку запалювання Петунії.

Лі кинулася праворуч, до кнопки на стіні. І щойно дотягнулася до неї та натисла, Крістіна з ревом увірвалася в гараж. Я почув, як задеренчали, їдучи вниз, ворота.

Крістіна взяла трохи вправо — вона цілилася на Лі, — і зі стіни бризнули скалки й відколовся шмат сухого дерева. З металевим скреготом, схожим на п’яний регіт, відірвалася частина правого бампера, і по підлозі посипалися іскри, бо Крістіна увійшла в довгий карколомний поворот. Вона не збила Лі, але в наступному заїзді вже не схибить; Лі застрягла в тому правому кутку й не мала де сховатися. Ще був час вискочити надвір, але я дико боявся, що ворота опустяться не досить швидко, щоб відрізати від вулиці Крістіну. Край воріт міг знести їй дах, але я знав, що це її не зупинить.

Заревів двигун Петунії, і я витягнув ручку вмикання її фар. Вони загорілися, заливаючи світлом ворота, що зачинялися, та саму Лі. Вона притискалася спиною до стіни й широко розплющеними переляканими очима дивилася поперед себе. У світлі фар її парка набула дивного відтінку, синього, майже електрик, і з клінічною точністю, від якої замлоїло в шлунку, розум поінформував мене, що її кров здаватиметься фіолетовою.

Я побачив, що вона кинула погляд на щось угору, а потім назад, на Крістіну.

Шини «фурії» оглашенно заверещали, коли вона кинулася на Лі. Зі свіжих чорних слідів на бетоні здіймався димок, і я встиг помітити, що в Крістіні сидять люди: їх набився повен салон.

Тієї самої миті, коли Крістіна з ревом помчала на Лі, та підстрибнула, розмашисто й незграбно, як чортик із табакерки. Мій розум, що метикував тепер неначе зі швидкістю світла, на мить підкинув думку про її чоботи — чи вони, бува, замість ковбойських не перетворилися на семимильні.

Однак Лі вхопилася за іржаві металеві перекладини, що підтримували горішню полицю, підвішену на висоті приблизно дев’яти футів над підлогою, на три фути вище її голови. Ця полиця бігла вздовж усіх чотирьох стін гаража. Того вечора, коли ми з Арні вперше привезли сюди Крістіну, уся полиця була забита відновленими шинами й старою лисою гумою, що тільки чекала на відновлення — дивно, але це нагадало мені полиці добре укомплектованої бібліотеки. Та тепер вона була практично порожня. Тримаючись за ті навскісні перекладини, Лі гойднулася вперед, як дитина, що наміряється закинути собі ноги на плечі (у початковій школі ми таке називали «здерти шкуру з кота»). І Крістіна врізалася мордою в стіну буквально під нею. Якби Лі забарилася, піднімаючи ноги, їх би розтрощило нижче колін. Відлетів уламок хромованого металу. Дві самотні шини злетіли з полиці й велетенськими гумовими пончиками скажено застрибали по бетонній підлозі.

З приголомшливою силою Лі вдарилася об стіну головою, а Крістіна тієї ж миті дала задній хід, усі її шини зчісували гуму й плювали синім димом.

А що весь цей час робив я, спитаєте ви? «Весь цей час» тривав не так уже й довго — ось моя відповідь. Поки я шваброю «О-Сідер» тиснув на педаль зчеплення Петунії і вмикав першу, ворота ще тільки зачинялися з глухим стуком. Усе це відбулося за лічені секунди.

Лі все ще трималася за перекладини, які тримали на собі полицю, але тепер просто висіла в німому заціпенінні, похиливши голову.

Поки я відпускав педаль зчеплення, увімкнувся холодний голос розуму: «Помалу. Застопориш цього бегемота — їй кінець».

Петунія рушила. Я розігнав двигун до ревіння й відпустив педаль зчеплення повністю. Крістіна загарчала і знову кинулася на Лі. Після першого удару її капот зім’явся майже наполовину, і крізь найгостріші згини, там, де шар фарби тріснув, світився метал. Вигляд це мало такий, наче в її капота й решітки раптом виросли акулячі зубиська.

Я вдарив Крістіну спереду, на три чверті її довжини, і її розвернуло, а одна шина злетіла з колеса. «Плімут» врізався в кучугуру сміття — бамперний домкратів й викинутих запчастин, безладно навалених в одному кутку; з оглушливим гуркотом вона вгатилася в стіну, і загарчав розпечений двигун — розганявся і притихав, розганявся і притихав. Увесь лівий передній край Крістіни зім’яло від зіткнення, але вона все ще була на ходу.

Правою ногою я вдарив по гальмах Петунії і ледве сам встиг не розчавити Лі. Двигун Петунії заглух. Тепер єдиним звуком, що виповнював простір гаража, був вереск двигуна Крістіни.

— Лі! — заволав я, перекрикуючи його. — Лі, тікай!

Вона підвела на мене погляд каламутних очей, і стало видно липкі смуги крові у її волоссі — фіолетової, як я й очікував. Лі відпустила перекладини, приземлилася на ноги, але її занесло, і вона припала на коліно.

Крістіна кинулася на неї. Лі встала, зробила два хиткі кроки й опинилася в сліпій зоні, позаду Петунії. Крістіна вильнула вбік і вдарилася в передній край вантажівки. Мене жбурнуло праворуч. І одразу ж у лівій нозі спалахнув страшний біль.

— Уставай! — закричав я до Лі, силкуючись перехилитись якомога далі через сидіння й відчинити дверцята. — Уставай!

Крістіна здала назад, а коли газонула вперед, то взяла сильно праворуч і зникла з мого поля зору позаду Петунії, тільки майнула в дзеркалі заднього огляду, пригвинченому зовні до вікна з боку водія. По тому я чув тільки вереск її шин.

Майже непритомна, Лі йшла, не розбираючи дороги, сплівши руки на потилиці. Крізь пальці текла кров. Вона підійшла до решітки Петунії, а тоді просто спинилася переді мною.

Щоб знати, що станеться далі, мені бачити було не потрібно. Крістіна знову дасть задній хід, з мого боку, а потім розчавить Лі об стіну.

У відчаї я знову шваброю натис на педаль зчеплення і завів двигун. Він крутнувся, кашлянув і заглух. У повітрі поплив запах бензину, густий, насичений. Я перезалив двигун.

У дзеркалі вигулькнула Крістіна. Вона насувалася на Лі, але дівчина встигла все-таки, задкуючи, заховатися. З руйнівною силою, що змітає все на своєму шляху, Крістіна врізалася носом у стіну. Дверцята пасажира відчинилися, і жах став усеохопним; рукою, що не вчепилася в держак швабри, я затулив собі рота й закричав.

На пасажирському сидінні, як гротескна лялька в людський зріст, сидів Майкл Каннінґем. Його голова, мляво теліпаючись на стовбурі шиї, перекинулася на один бік, коли Крістіна здала назад, щоб ще раз спробувати прикінчити Лі, і я побачив, що обличчя в нього рум’яне від отруєння чадним газом. Він не послухався моєї поради. Як я й підозрював, насамперед Крістіна подалася до будинку Каннінґемів. Майкл повернувся додому з університету, а вона була вже там, відреставрований «плімут» 1958 року випуску, машина його сина — стояла на доріжці. Він підійшов до неї, і якось Крістіна… заманила його всередину. Може, він вирішив хвильку посидіти за кермом, як я того дня в Лебеєвому гаражі? Цілком можливо. Просто відчути, яка в ній атмосфера. Якщо так, то за свої останні кілька хвилин на землі Майкл, напевно, зловив достобіса погані вібрації. Чи завелася Крістіна з власної волі? Сама себе завела в гараж? Можливо. Можливо. І Майкл зрозумів, що він не може ні вимкнути двигун, що скажено ревів, набираючи обертів, ні вийти з машини? А може, повернув голову й побачив духа, що насправді керував синовою «фурією» зразка 1958 року? Той ліниво розкинувся на пасажирському сидінні, і Майкл від жаху знепритомнів?

Тепер це вже не мало значення. Лі — зараз була важлива тільки вона.

Вона теж його побачила. У повітрі, що смерділо вихлопами, яскравими від істерики надувними кульками висіли її крики — високі, пронизливі, відчайдушні. Та принаймні це вивело її із заціпеніння.

Розвернувшись, вона побігла в кабінет Вілла Дарнелла, і краплини крові, що розліталися на всі боки, були завбільшки як десятицентовики. Кров’ю просякнув і комір її парки — забагато крові.

Крістіна здала назад, угризаючись шинами в бетон, лишаючи позаду розсип уламків скла. І коли розверталася, щоб кинутися навздогін Лі, центробіжна сила знову зачинила пасажирські дверцята — але перед тим, як це сталося, я ще встиг побачити, що голова Майкла Каннінґема перекинулася на інший бік.

Якусь мить Крістіна просто стояла. Її ніс був скерований на Лі, двигун набирав обертів. Може, Лебей смакував мить перед убивством. Якщо так, то я радий, бо якби Крістіна кинулася на неї без зволікання, Лі б загинула на місці. Але в тій ситуації я мав секунду часу й знову повернув ключ, белькочучи щось уголос (мабуть, молитву), і цього разу двигун Петунії кашлянув і завівся. Я відпустив педаль зчеплення й натиснув на газ, саме тієї миті, коли Крістіна знову погнала вперед. Цього разу мій удар припав на її правий бік. Бампер Петунії пробив Крістінин бризковик, і пролунав рипучий скрегіт, з яким розривало метал. Крістіна похилилася на бік, її кинуло на стіну. Задзеленчало, осипаючись, бите скло. Її двигун розганявся і ревів. Лебей за кермом обернувся на мене, шкірячи зуби від ненависті.

І тут Петунія знову заглухла.

Вилаявшись низкою всіх відомих мені п’ятиповерхових матюків, я знову вхопився за ключ. Якби не моя клята нога, якби не те падіння у сніг, усе б уже скінчилося; справа була б за малим — загнати її в куток і потрощити на кусні об шлакобетон.

Та поки я заводив двигун Петунії, знявши ногу з педалі газу, щоб знову її не заглушити, Крістіна почала здавати назад — і від скреготу металу розривало барабанні перетинки. Вона задом вибралася з-під Петуніїної решітки попід стіною, залишивши позад себе покорчений шматок свого червоного тіла, бо скинула праву передню шину.

Завівши Петунію, я знайшов, як увімкнути задній хід. Крістіна відступила вглиб гаража. Усі її фари були вимкнені. На вітровому склі розсипалася ціла галактика тріщин. Злостиво шкірився зім’ятий капот.

Її радіо розривалося. Я чув, як Рікі Нельсон співає «Чекаючи в школі».

Я роззирнувся в пошуках Лі й побачив її в конторі у Вілла — вона вдивлялася в гараж. Біляве волосся потьмяніло від крові. Кров цебеніла лівою щокою і просочувала куртку. «Забагато крові з неї витікає, — ні сіло ні впало подумав я. — Занадто, чорт забирай, навіть як на рану в голові».

Її очі розширилися, і вона показала кудись повз мене. Губи за склом ворушилися беззвучно.

Порожнім простором гаража, набираючи швидкість, із ревом гнала вперед Крістіна.

Її капот на очах розрівнювався, знову прикривав собою відсік двигуна. Дві передні фари заблимали, а потім упевнено розгорілися знову. Бризковик і весь правий бік її корпуса — я бачив лише мигцем, але клянуся, це правда — вони… поставали нізвідки, з нічого виникав червоний метал і ковзав донизу гладенькими автомобільними вигинами, прикриваючи праву передню шину й правий бік моторного відсіку. Тріщини у вітровому склі збігалися досередини й зникали. А шина, зірвана з обода, була як новенька.

«У ній усе як нове, — подумав я. — Боже, поможи нам».

Вона взяла курс прямо на стіну між гаражем та конторою. Я швидко зняв держак швабри з педалі зчеплення, сподіваючись перегородити їй шлях ваговозом, але Крістіна пролетіла повз мене. Петунія здала назад, не зачепивши нічого, крім повітря. О, я був супермолодцем. Я проїхав задом через увесь гараж і розкурочив пом’яті шафки для інструментів, що вишикувалися біля стіни. З глухим металевим дзенькотом вони повалилися додолу. Крізь лобове скло я побачив, що Крістіна взяла на таран стіну, яка відділяла гараж від Віллової контори. І не пригальмувала навіть на секунду, а на повній швидкості погазувала далі.

Наступних кількох миттєвостей я не забуду ніколи — вони закарбувалися в моїй пам’яті з гіпнотичною чіткістю, я бачу їх, немов крізь збільшувальний кристал. Лі побачила, що наближається Крістіна, і, спотикаючись, позадкувала. Закривавлене волосся прилипло їй до голови. Лі перечепилася через Віллове поворотне крісло й упала на підлогу, зникнувши з очей поза його столом. Наступної миті — і я маю на увазі найменшу частку секунди — Крістіна жахнула в стіну. Велике скло, за допомогою якого Вілл контролював тих, хто приїжджав у його гараж і від’їжджав з нього, вибухнуло досередини, порснувши смертоносними стрілами уламків. Від удару Крістінин капот вигнувся догори. Кришка підскочила й перелетіла через дах, приземлившись на бетон із металевим відзвуком, дуже подібним до падіння шафок з інструментами.

Її вітрове скло розбилося, і крізь зубчастий отвір у повітря вилетів труп Майкла Каннінґема. Ноги волочилися за ним, голова була немов недоладний сплющений футбольний м’яч. Його катапультувало крізь Віллове вікно; він з важким гупанням мішка з зерном вдарився об Віллів стіл і сповз додолу. Тільки взуття вгору стирчало.

Лі закричала.

Падіння, імовірно, урятувало дівчину — скляні уламки не порізали її на клапті і не вбили. Проте коли вона підвелася з-за письмового столу, її обличчя спотворював жах, і вона не могла опанувати хвилю істерики, що її охопила. Майкл сповз зі столу, його неживі руки впали їй на плечі, і поки Лі силкувалася звестися на ноги, здавалося, що вона вальсує з трупом. Її крики вогненними кулями вистрілювали в повітря, а кров, що текла не перестаючи, спалахувала смертоносними іскрами. Лі скинула Майкла й кинулася до дверей.

— Лі, ні! — закричав я і знову вдарив по педалі зчеплення шваброю. Держак акуратно переломився навпіл, і в руках у мене лишився обрубок завдовжки п’ять дюймів. — Ойййй… ЧОРТ!

Крістіна здала назад від вікна, залишаючи на підлозі калюжі води, антифризу й моторного масла.

Я натиснув на педаль зчеплення лівою ногою, тому що більше майже не відчував болю, просто тримав ліве коліно лівою рукою, поки посував важіль перемикання передач.

Лі шарпнула двері контори й вибігла в гараж.

Крістіна метнулася до неї, цілячись розтрощеною оскаленою мордою.

Я завів двигун Петунії й загарчав на неї, і поки та проклята машина з пекла збільшувалася в лобовому склі, я побачив, що до заднього вікна притискається фіолетове, розпухле личко дитини, дивиться на мене благально, неначе просить зупинитися.

Я вдарив її з усієї сили. Кришка багажника підскочила, і порожнина під нею розчепірилася чорним ротом. Задній край занесло, Крістіна боком пролетіла повз Лі, яка мчала з такими величезними очима, що, здавалося, вони от-от проковтнуть її обличчя. Пам’ятаю бризки крові, що розліталися з хутряної облямівки капюшона її парки, крихітні крапельки, наче водоспад роси зла.

Я увійшов у драйв, був на піку своєї тривоги. Навіть якщо після всього цього мені віднімуть ногу біля паху, я все одно вестиму цей ваговоз.

Крістіна вдарилася об стіну й відскочила. Я притиснув педаль зчеплення, перевів важіль на зворотний хід, від’їхав назад на десять футів, знову вдарив по зчепленню, перекинув важіль на першу. Ревучи двигуном, Крістіна намагалася відповзти вздовж стіни. Я перерізав їй шлях ліворуч і знову вжарив по ній, зібгавши середню частину до осиної талії. Дверцята повискакували з рам угорі та внизу. За кермом сидів Лебей: то череп, то гнила смердюча камея людства, то здоровий, дебелий мужик років п’ятдесяти з армійським «їжачком» на голові, що вже почав сивіти. Він вирячався на мене зі своїм диявольським вишкіром, тримаючи одну руку на кермі, а іншу згорнувши в кулак, яким грозив у мій бік.

І двигун Крістіни ніяк не вмирав.

Я знову дав задній хід. Нога стала розжареною добіла, а біль ширився аж до лівої пахви. Хоча якої там пахви. Біль був усюди. Я відчував його

(Майкле? Господи Боже ну чому вас понесло надвір)

у шиї, у щелепі, у

(Арні? Чувак, мені так шкода жаль жаль)

скронях. «Фурія» — те, що від неї залишилося, — п’яно кинулася вздовж стіни гаража, розкидаючи інструменти й брухт, видираючи опертя й обвалюючи горішні полиці, що попадали на бетон з глухим гуркотом, який відлунював, неначе оплески демонів.

Я знову вдарив по педалі зчеплення і втиснув педаль газу в підлогу. Двигун Петунії заревів, і я тримався за кермо, наче вершник необ’їждженого мустанга. Я врізався в її правий борт і розтрощив Крістіну акурат по задньому мосту, увігнавши її у ворота, що задрижали й задеренчали. Від зіткнення я сам налетів на кермо — воно врізалося мені в живіт і забило дух. Хапаючи ротом повітря, я впав на сидіння.

І побачив Лі, яка скулилася в дальньому кутку, притискаючи долоні до щік, відтягуючи обличчя донизу у відьомській масці.

А двигун Крістіни все ще працював.

Вона повільно волочилася в бік Лі, немов звірина, якій пасткою переламало задні ноги. І я бачив, що на ходу вона відновлюється, повертається до життя: тут зненацька вигулькнула нова шина, накачана й пухка, там зі сріблястим звуком «тинььь!» вискочила нова радіоантена, а на знищеній задній частині вже наростав новий метал.

— Та здохни вже! — крикнув я їй. Мої груди важко здіймалися від плачу. Нога більше не слухалася. Я вхопив її обома руками й натиснув нею на педаль зчеплення. Перед очима все попливло й потьмарилося від розжареного металу нестерпного болю. Я майже відчував, як труться одна об одну кістки.

Я розігнав двигун, знов увімкнув першу передачу — і раптом уперше і востаннє почув голос Лебея, високий, ображений і сповнений страшної незгасимої люті:

— Ти ГІВНЯР! Від’їбися, нікчемний ГІВНЯР! НЕ ЛІЗЬ ДО МЕНЕ!

— Не треба було до мого друга лізти, — намагався прокричати я, але з горла не вийшло нічого, крім слізного пораненого зойку.

Я вдарив потвору в багажник, і коли задня її частина склалася акордеоном і випнулася догори металевим грибом, вибухнув бензобак. Усе поглинули жовті язики полум’я. Я затулив обличчя долонями — але вогонь згас так само раптово, як і виник. А на тому місці залишилася Крістіна, втікачка з перегонів на знищення. Її двигун працював з перебоями: заглух, знову вистрелив — і вмер.

У гаражі стало тихо, тільки басовитий гуркіт двигуна Петунії ширився хвилями навкруги.

Лі зірвалася на ноги й побігла, знову й знову викрикуючи моє ім’я. Раптом на мене накотила дурнувата думка: на рукаві моєї куртки досі пов’язаний її рожевий нейлоновий шарфик.

Я опустив на нього погляд, і перед очима все посіріло.

Я відчув, як мене торкаються її руки, а потім була темрява, і нічого, крім неї, бо я знепритомнів.

До тями я прийшов десь за чверть години. Обличчя було мокрим і приємно холодним. На підніжці Петунії з боку водія стояла Лі й обтирала мені лице вологою ганчіркою. Я піймав її рукою, спробував висмоктати трохи води, але сплюнув. Ганчірка сильно тхнула мастилом.

— Деннісе, ти не хвилюйся, — сказала вона. — Я бігала на вулицю… зупинила снігоприбиральну машину… перелякала бідолашного водія так, що він на десять років постарів одразу… стільки крові… він сказав… швидка… він сказав, він, ну… Деннісе, з тобою все гаразд?

— А схоже, що гаразд? — прошепотів я.

— Ні, — і вона розридался.

— Тоді не… — я проковтнув болісний сухий клубок, що стояв у горлі, — …не питай дурниць. Я люблю тебе.

Лі незграбно мене обійняла.

— Він сказав, що і в поліцію подзвонить.

Я майже її не чув. Мої очі знайшли викривлений мовчазний каркас — рештки Крістіни. Тільки каркасом це й можна було назвати; вона вже не схожа була на машину. Але чому вона не згоріла? Збоку, як велика погнута срібна монета, валявся колісний диск.

— Давно ти зупинила снігоочисник? — хрипким голосом спитав я.

— Хвилин п’ять тому. Потім знайшла ганчірку і вмочила її он у те відро. Деннісе… слава Богу, усе скінчилося.

Пам! Пам! Пам!

Я не зводив погляду з диска.

Ум’ятини на ньому розрівнювалися.

Раптом він став сторчма і монетою покотив по підлозі до машини.

Лі теж це побачила. Її обличчя застигло. Очі розширилися й полізли з орбіт. Губи промовляли слово «ні», але з них не зірвалося ні звуку.

— Залазь сюди, до мене, — тихим голосом наказав я, так, неначе потвора могла нас почути. Але звідки я міг знати? Може, і могла. — Сідай на пасажирське сидіння. Тиснутимеш на газ, а я — правою ногою на зчеплення.

— Ні… — цього разу спромоглася на шелесткий шепіт Лі. Дихала вона поверхово й важко, зі схлипами. — Ні… ні…

Руїна вся затремтіла. То було найжахливіше, наймоторошніше видовище з усього, що я бачив у житті. Вона вся здригалася, тремтіла, як тварина, що… не зовсім… мертва. Метал нервово цокав об метал. Стрижні відбивали тривожний джазовий ритм у своїх з’єднувальних муфтах. На моїх очах зігнутий шплінт, що лежав на підлозі, вирівнявся й зробив із півдюжини переворотів, щоб долучитися до руїни.

— Залазь, — сказав я.

— Деннісе, я не можу. — Її губи безпорадно тремтіли. — Я не можу… більше… те тіло… то батько Арні. Я не можу, більше ні, будь ласка…

— Ти повинна.

Вона подивилася на мене, перевела наполоханий погляд на непристойно тремтячі рештки старої хвойди, яку спільно користали Лебей та Арні, і обійшла Петунію спереду. Шматок хромованого металу, що саме виконував акробатичний трюк, залишив глибоку подряпину на її нозі. Лі закричала й побігла. Видряпалася в кабіну й сіла поближче до мене. — Щ-що мені робити?

Я наполовину вихилився з кабіни, тримаючись за дах, і натиснув на педаль зчеплення правою ногою. Двигун Петунії все ще працював.

— Тисни на газ і не відпускай, — сказав я. — Хай там що.

Кермуючи правою рукою і тримаючись лівою, я відпустив педаль зчеплення, і ми покотили вперед і наїхали на руїну, що під колесами Петунії тріщала й розліталася. І в голові я почув ще один розлючений крик — принаймні так мені здалося.

Лі схопилася руками за голову.

— Деннісе, я не витримаю! Я не витримаю! Воно… воно кричить!

— Ти повинна триматися, — сказав я. Її нога зісковзнула з педалі газу, і я почув, як десь там, у темряві, уже виють сирени. Я схопив Лі за плече, і ногу прохромив розривний спалах болю. — Лі, нічого не змінилося. Ти повинна.

— Воно кричало на мене!

— У нас дуже мало часу, а ще нічого не скінчено. Ще одне маленьке зусилля.

— Я спробую, — прошепотіла вона й знову втисла педаль газу в підлогу.

Я перевів важіль коробки передач у положення заднього ходу. Петунія відкотила на двадцять футів назад. Я знову витиснув зчеплення, увімкнув першу… та раптом Лі закричала:

— Деннісе, ні! Не їдь! Дивись!

Перед розбитим погнутим остовом Крістіни, рука в руці, з урочистими й згорьованими обличчями стояли мати й дівчинка — Вероніка та Рита.

— Їх там немає, — сказав я. — А якщо навіть є, пора їм повертатися туди… — знову біль у нозі, і світ перед очима посірів. — …туди, звідки вони прийшли. Не знімай ноги з педалі.

Я відпустив педаль зчеплення, і Петунія, набираючи швидкість, поїхала вперед. Дві фігурки не зникли, як це відбувається з привидами у фільмах по телебаченню і в кіно; вони мовби розпустилися в повітрі, розсіялися врізнобіч — яскраві барви потьмяніли до блідо-рожевого й блакитного… і обох не стало.

Ми знову врізалися в Крістіну, розкидаючи на всі боки те, що від неї лишилося. З вереском розривався метал.

— Їх немає, — прошепотіла Лі. — Насправді немає. Добре. Добре, Деннісе.

Її голос долинав наче з кінця довгого темного коридору. Я перевів важіль, і ми поїхали назад. Потім уперед. Ударили її; потім ударили знову. Скільки разів? Я не знаю. Ми просто наїжджали на неї і наїжджали, і з кожним разом нога озивалася ще пронизливішим болем, і перед очима ставало трохи темніше.

Урешті я стомлено підвів погляд і побачив, що в повітрі за воротами висить кривава імла. Але то була не кров — то сніг падав у спалахах червоного світла. На тому боці воріт стояли і грюкали люди.

— Тепер достатньо? — спитала в мене Лі.

Я подивився на Крістіну. От тільки це вже була не Крістіна, а розкидана кучугура покорченого, пом’ятого металу, вати з сидінь і проблисків битого скла.

— Має вистачити, — відповів я. — Впусти їх.

Коли вона пішла відчиняти ворота, я знову знепритомнів.

А далі була низка сплутаних картинок: усе ненадовго ставало чітким, а потім розпливалося чи й зникало геть. Пам’ятаю, як зі швидкої вивезли каталку, пам’ятаю, як підіймали її борти і як лампи денного світла під стелею кидали холодні відблиски на її хром; пам’ятаю, як хтось сказав: «Розріж, треба розрізати, хоч подивимося, що там»; пам’ятаю, чийсь голос — здається, Лі — сказав: «Будь ласка, не робіть йому боляче, не робіть боляче, якщо можна»; пам’ятаю стелю швидкої… напевно, то була швидка, бо краєм ока я бачив два підвішені флакони крапельниць; пам’ятаю холодний доторк антисептика, а потім — жало голки.

По тому події набували дедалі химернішого плину. Десь глибоко всередині я знаю, що не спав — і неспростовним доказом міг слугувати біль, — та все одно все здавалося сном. Я був порядно накачаний препаратами, і частково ними це пояснювалося… але й шоком теж. Це залізно. Поряд була моя мати, вона плакала в кімнаті, що до нудоти нагадувала лікарняну палату, у якій я провів усю осінь. Потім з’явився батько, а разом з ним — і тато Лі, і обличчя в них були такі напружені й похмурі, що нагадували керолівських Крутя й Вертя у виконанні Франца Кафки. Мій батько схилився наді мною і голосом, що гуркотів, наче грім крізь ватяну підкладку, спитав: «Деннісе, як там опинився Майкл?» Ось що їх цікавило насправді: як там опинився Майкл. «О, — подумав я, — о, друзі мої, я б вам розказав історійку…»

А далі містер Кебот спитав: «Хлопче, у що ти втягнув мою дочку?» А я наче пригадую, що відповів йому: «Це не я її втягнув, це вона вас витягла». Я й зараз вважаю цю свою відповідь дотепною, зважаючи на обставини, на те, що я був під наркотою й усе таке.

Ненадовго з’явилася Елейн — вона знущально тримала на віддалі «йодель», «твінкі» чи щось подібне. Потім прийшла Лі, простягнула до мене тоненький, як павутиння, нейлоновий шарфик і попросила підняти руку, щоб вона могла його зав’язати. Але я не міг; рука була мов свинцева штанга.

Далі був Арні, і це вже, звісно, був сон.

«Дякую, друже, — мовив він, і я з жахом побачив, що ліве скельце його окулярів розбите. З обличчям усе було гаразд, але те скельце… воно мене налякало. — Дякую. Ти класно впорався. Мені вже краще. Я думаю, тепер усе прийде в норму».

«Не парся, Арні», — сказав я… чи хотів сказати… але він зник.

Тільки наступного дня — не двадцятого, а в неділю, двадцять першого січня — я почав трохи очунювати. Ліва нога була знову в гіпсі, у добре знайомій позиції догори з усіма противагами. Ліворуч від мого ліжка сидів чоловік, якого я ніколи доти не бачив, і читав роман Джона Д. Макдоналда в м’якій обкладинці. Побачивши, що я на нього дивлюсь, він опустив книжку.

— Ласкаво просимо назад, Деннісе, на землю живих, — м’яко проказав він і заклав місце, на якому скінчив читати, картонкою з-під сірників. Потім поклав книжку на коліна й склав на ній руки.

— Ви лікар? — спитав я. На доктора Ерровея, котрий оглядав мене минулого разу, він точно не був схожий; цей чоловік, на двадцять років молодший і як мінімум на п’ятдесят фунтів стрункіший. Вигляд у нього був суворий.

— Інспектор поліції штату, — представився він. — Річард Мерсер. Але можеш називати мене Ріком. — Він простягнув руку, і я незграбно та сторожко її торкнувся. Потиснути все одно не міг. Боліла голова, і пити хотілося.

— Слухайте, — сказав я. — Я не проти з вами побалакати, відповім на всі ваші запитання, але спершу хотів би поговорити з лікарем. — Я ковтнув слину. Він занепокоєно подивився на мене, і я випалив: — Мені треба знати, чи я ходитиму взагалі.

— Якщо той Ерровей каже правду, — промовив Мерсер, — то за чотири-шість тижнів ти станеш на ноги. Повторного перелому немає, Деннісе. Ти відбувся сильним розтягненням, нога набрякла, як сосиска. Він ще сказав, що тобі дуже пощастило.

— А що з Арні? — спитав я. — Арні Каннінґемом? Ви знаєте…

У його очах промайнув якийсь вираз.

— Що таке? — не зрозумів я. — Що там з Арні?

— Деннісе, — мовив інспектор, та потім завагався. — Не знаю, чи зараз для цього слушний час.

— Будь ласка. Арні… він мертвий?

Мерсер зітхнув.

— Так, він мертвий. Вони з матір’ю через сніг потрапили в аварію на Пенсильванському шосе. Якщо це була аварія.

Я хотів щось сказати, але не зміг. Рукою показав на глечик з водою, який стояв на тумбочці біля ліжка, сам думаючи, як це сумно — бути в лікарняній палаті й точно знати, де що стоїть. Мерсер налив мені в склянку води й поклав усередину гнуту соломинку. Я попив, і стало трохи легше. Тобто горлу. Іншої полегкості вода не принесла.

— Що ви мали на увазі, коли сказали «якщо то була аварія»?

— Це сталося в п’ятницю ввечері, снігопад був не надто вже й сильним. Два бали за дорожньою класифікацією — мокрий сніг, погіршення видимості, транспортними засобами керувати обережно. За силою удару наші експерти зробили висновок, що їхали вони зі швидкістю не більше сорока п’яти миль. Автомобіль занесло на зустрічну смугу, і він зіштовхнувся з вантажівкою. Ним виявився «вольво» місіс Каннінґем. Універсал вибухнув.

Я заплющив очі.

— Реджина?

— Також знайдена мертвою. Судячи з усього, вони не…

— …страждали, — закінчив за нього я. — Брехня. Вони дуже страждали. — Відчувши, що на очі навертаються сльози, я проковтнув їх. Мерсер нічого не сказав. — Усі троє, — пробурмотів я. — О Господи, усі троє.

— У водія вантажівки перелом руки. Порівняно легко відбувся. Деннісе, він теж сказав, що в машині сиділо троє людей.

— Троє!

— Так. Він каже, що вони наче боролися. — Мерсер подивився на мене прямим серйозним поглядом. — Ми припускаємо, що вони підібрали недоброго попутника, який після аварії втік ще до приїзду поліції та медиків.

«Але для того, хто знав Реджину Каннінґем, це повна нісенітниця», — подумав я. Вона б не стала підбирати попутника так само, як не вдягла б слакси на факультетське чаювання. У її свідомості всі вчинки поділялися на припустимі й неприпустимі. Наче бетоном залиті, могли б сказати ви.

З ними напевно був Лебей. Але у двох місцях одночасно він перебувати не міг, ось у чому річ. І вже наприкінці, коли побачив, що в гаражі Дарнелла для нього все складається несприятливо, він покинув Крістіну напризволяще й спробував повернутися до Арні. Що відбувалося далі, можна лише гадати. Але тоді я думав — і досі так вважаю — що Арні боровся з ним… і здобув у цій боротьбі як мінімум нічию.

— Мертвий, — мовив я. І не міг більше стримувати сліз. Надто слабкий і засмучений був, щоб їх стримувати. Мені все-таки не вдалося вберегти його від загибелі. Цього останнього разу, коли мій захист справді мав значення. Інших — можливо. Але не Арні.

— Розкажи, що сталося, — попросив Мерсер. Він поклав книжку на тумбочку й нахилився вперед. — Деннісе, розповідай усе, що знаєш, від початку і до кінця.

— А що сказала Лі? — спитав я. — І як вона взагалі?

— Ніч п’ятниці вона провела тут, під наглядом. У неї струс мозку й рана на голові, на яку наклали дванадцять швів. А на обличчі — ні сліду. Щасливиця. Гарненька дівчинка.

— Вона не просто гарна, — уточнив я. — Вона красуня.

— Але вона нічого не сказала, — і його губи викривилися в мимовільній посмішці — від захвату, як я собі думаю. — Ані мені, ані своєму батькові. Він через усе це перебуває, скажімо так, у стані підвищеної злості. Лі каже, це тобі вирішувати, що розповідати й коли. — Він задумливо поглянув на мене. — Тому що, за її словами, усе скінчилося завдяки тобі.

— Не надто вже й добре я впорався, — пробурмотів я. Мені все ще не вкладалося в голові, як Арні може бути мертвим. Це ж неможливо, так? Коли нам було по дванадцять, ми разом їздили у табір «Віннеско» у Вермонті, і там я занудьгував за домом і сказав Арні, що подзвоню батькам, попрошу, хай вони мене заберуть. А він попередив: якщо я таке зроблю, він усім у школі розкаже, що додому я раніше повернувся, бо мене зловили, коли я їв кози з носа у своєму ліжку після відбою, і вигнали з табору. Якось ми видряпалися на самісіньку верхівку дерева, яке росте в нас на задньому дворі, і вирізьбили там свої ініціали. Він залишався в мене ночувати, і ми довго не лягали — скулившись на дивані під старою ковдрою, дивилися «Театр шоку»^[177]. Ми в ничку їли ті сендвічі з «Диво-хлібом». Коли Арні було чотирнадцять, він прийшов до мене, присоромлений і переляканий, бо йому снилися сни про секс і він думав, що через них мочиться в ліжко. Але найчастіше я думками повертався саме до мурашиних ферм. Як він може бути мертвим, якщо ми разом робили мурашині ферми? Господи Ісусе, та це ж лише тиждень чи два тому було, ті мурашині ферми. То як він може бути мертвим? Я розтулив рота, щоб сказати Мерсеру: Арні не міг померти — це абсурд, ми робили мурашині ферми. Але на тому я рота й закрив. Я не міг йому про це сказати. Він стороння людина.

«Арні, — подумав я. — Слухай, чувак, це ж неправда, так? Господи, у нас так багато всього було попереду. Ми ще навіть на подвійне побачення не їздили в кіно просто неба».

— Що сталося? — знову спитав Мерсер. — Деннісе, розкажи.

— Ви однаково не повірите, — хрипким від сліз голосом відповів я.

— Ти, може, здивуєшся, але я здатен повірити в різну всячину. А ще ти можеш здивуватися, бо ми багато знаємо. Головним слідчим у цій справі був Рудольф Джанкінс. Його вбили не так уже й далеко звідси. Він був моїм другом. Добрим другом. За тиждень до смерті він мені розповів, що в Лібертівіллі коїться дещо неймовірне. А потім його вбили. Тож для мене це щось більше, ніж просто робота.

Я обережно поворухнувся й змінив положення.

— А більше він вам нічого не розказував?

— Казав, що наче випливло задавнене вбивство, — Мерсер невідривно дивився мені в очі. — Але особливої погоди це не робило, бо той, хто його скоїв, уже в могилі.

— Лебей, — пробурмотів я, сам думаючи — якщо Джанкінс знав про це, не дивно, що Крістіна його вбила. Бо якщо йому це було відомо, то він дуже близько підібрався до всієї правди.

— Саме це прізвище він і згадував, — сказав Мерсер. І нахилився ближче. — Я ще от що, Деннісе, скажу тобі, — з Джанкінса збіса хороший водій був. У молодості, ще до одруження, він ганяв на карах на Філлі-Плейнз і свою частку картатих прапорців здобув. Він злетів з дороги більш ніж на ста двадцяти в «додж-крузері» з хемі-двигуном. Той, хто за ним гнався — а ми знаємо, що хтось там був, — мусив водити не гірше за нього.

— Так, — сказав я. — Так і було.

— Я приїхав сам. Просидів тут дві години, чекаючи, поки ти прокинешся. Чекав, доки мене вчора не вигнали. Стенографістки зі мною немає, диктофона теж, і запевняю тебе, жучка на собі не приніс. Якщо ти робитимеш заяву — якщо тобі доведеться, — тоді вже буде інша розмова. Але поки що ми з тобою наодинці. Я маю знати. Бо я час від часу бачуся з дружиною Руді Джанкінса і дітьми Руді Джанкінса. Січеш?

Я замислився. І обдумував усе довго — хвилин зо п’ять, не менше. А він сидів і терпляче чекав. І зрештою я кивнув.

— Добре. Але ж ви однаково не повірите.

— Побачимо, — сказав він.

Я розтулив рота, не уявляючи, з чого почну.

— Розумієте, він був лузером. У кожній старшій школі таких є як мінімум двоє; це типу як закон державний. Боксерські груші для всіх. Деколи вони знаходять собі якусь віддушину, вчепляться за неї і тримаються щосили, і таким чином виживають. В Арні був я. Потім була Крістіна.

Я подивився на нього, і якби помітив навіть найменший проблиск недовіри в тих сірих очах, таких схожих на очі Арні, що ставало якось не по собі… ну, якби я таке щось помітив, то замкнувся б одразу й сказав йому, хай пише у своїх звітах найправдоподібніше, що зможе вигадати, а дітям Руді Джанкінса каже що завгодно, мене це не цікавить.

Але він тільки кивав і уважно на мене дивився.

— Просто хочу, щоб ви це розуміли, — сказав я, а потім до горла підкотив клубок, і я не зміг вимовити те, що мав би сказати: «Лі Кебот з’явилася пізніше».

Я набрав до рота ще трохи води й важко її проковтнув. А потім говорив дві години безперестанку.

Замовк я не на піку якоїсь особливої кульмінації, а просто в горлі пересохло й боліло від тривалої балаканини. Я не спитав, чи вірить він мені; я не спитав, чи викличе він мені санітарів із психушки і чи дасть медаль як найкращому брехуну. Бо зрозумів, що він повірив — у більшу частину моєї розповіді, адже мої деталі добре узгоджувалися з тим, що було відомо йому самому. А що він думає про решту історії — про Крістіну, Лебея і те, як минуле простягає свої лапи до теперішнього, — цього я вже не знав. І донині не знаю. Насправді ні.

Між нами залягла недовга мовчанка. Та нарешті він ляснув долонями по стегнах і підвівся.

— Що ж! — сказав він. — Тебе скоро твої прийдуть навідати, я в цьому не сумніваюся.

— Мабуть, так.

Він видобув гаманця й знайшов у ньому маленьку візитку зі своїм іменем та телефоном.

— Мене найчастіше можна знайти за цим номером або хтось перекаже інформацію. Коли знову поговориш із Лі Кебот, можеш їй розказати, що розповів мені, і попросити, хай зі мною зв’яжеться?

— Так, якщо хочете. Я скажу.

— Вона підтвердить твою історію?

— Так.

Мерсер пильно подивився на мене.

— Деннісе, я тобі от що скажу. Якщо ти обманюєш, то сам про це не знаєш.

І він пішов. Після цього я бачився з ним тільки одного разу — на потрійному похороні Арні та його батьків. Газети надрукували трагічну й химерну казку — батько помер внаслідок нещасного випадку в машині, а мати з сином загинули в аварії на Пенсильванському шосе. Пол Гарві^[178] використав цей матеріал у своїй передачі.

І ніде не промайнуло жодних згадок про Крістіну й гараж Дарнелла.

Увечері до мене навідалися рідні, і на той час мені вже значно полегшало — частково, думаю, це пояснювалося тим, що я вилив душу Мерсеру (один мій викладач психології в коледжі називав таких, як він, «зацікавленим стороннім» — з такими буває найлегше розмовляти), але в основному я своїм піднесеним станом завдячував побіжному візиту доктора Ерровея в другій половині дня. Той був сердитий і балакав зі мною гнівливо — порадив наступного разу просто відпиляти кляту ногу бензопилою, так я зекономлю собі купу часу й зусиль… але також поінформував мене (думаю, не надто охоче), що особливих ушкоджень нога не зазнала. На його думку. Потім він попередив, що мої шанси пробігти Бостонський марафон не покращились, і пішов.

Тож сімейний візит став радістю, здебільшого завдяки Еллі, яка без угаву патякала про катаклізм, який неухильно на нас насувався, — її Перше Побачення. Її запросив покататися на роликах прищавий кулеголовий задрот на ім’я Брендон Герлінг. Водієм для них мав стати наш тато. Прикольно.

Мама й тато теж брали участь у розмові, але мама все кидала на батька застережні погляди: мовляв, не забувай, — і після того, як вона забрала Елейн, тато затримався.

— Що сталося? — спитав він у мене. — Лі наплела своєму батькові якихось небилиць про машини, які їздять самі, маленьких мертвих дівчаток і ще бозна-що. Він там ледь з глузду не з’їхав.

Я кивнув. І хоч який був стомлений, але не хотілося, щоб батьки Лі дали їй чортів — чи подумали, що вона бреше або здуріла. Якщо вона прикриватиме мене в розмові з Мерсером, то я прикрию її з батьками.

— Гаразд, — сказав я. — Це довга історія. Може, відправиш маму й Еллі десь посидіти? Або хай краще підуть у кіно.

— Аж так надовго?

— Так. Надовго.

Батько занепокоєно глянув на мене.

— Добре, — сказав він.

Невдовзі по тому я розповів свою історію вдруге. А тепер от — і втретє; а трійцю, як-то кажуть, Бог любить.

Спочивай у мирі, Арні.

Люблю тебе, чувак.