Book: Джек Лондон. Твори у 12 томах. Том 6



Джек Лондон. Твори у 12 томах. Том 6

ТВОРИ У ДВАНАДЦЯТИ ТОМАХ, ТОМ 6


МАРТІН ІДЕН

Роман


РОЗДІЛ І


Той, що був попереду, повернув ключа в замку, відчинив двері й увійшов досередини, а за ним ступив молодий хлопець, незграбно знявши шапку. На собі він мав простий одяг, що пропах морем, і весь він здавався якимсь недоладним у просторому передпокої. Він не знав, куди подіти шапку й уже стромляв її до кишені, але його супутник забрав її, і то спокійно так і просто, що хлопець відчув до нього вдячність і подумав: «Він розуміє. Вже якось допоможе мені».

Хлопець рушив за своїм провідником, перевалюючись і мимоволі розставляючи ноги, наче рівна підлога під ним підіймалася й опадала в такт морським хвилям. Великі кімнати здавалися завузькими, як на його ходу, і потай він боявся, що от-от зачепить широкими плечима одвірок або зіб’є з низької полички над каміном яку статуетку. Він одхилявся то в один бік, то в другий поміж різними речами — тим лише побільшуючи небезпеку, що насправді існувала тільки в його уяві. Між роялем та столом серед кімнати, на якому були стоси книжок, пройшло би пліч-о-пліч і шестеро чоловік, але він проминув це місце з острахом. Його важкі руки безпорадно висіли вздовж тіла. Він не знав, що з ними робити, і, коли його збудженій уяві привиділося, немов одна рука може зачепити книжки на столі, він сахнувся, наче сполоханий кінь, і мало не перекинув дзиглика біля рояля. Він дивився на легку ходу чоловіка поперед себе і вперше в житті подумав, що сам ходить не так, як інші. На хвильку йому стало соромно, що він такий незграбний. Дрібні краплі поту виступили в нього на чолі; він спинився й витер хусточкою засмагле обличчя.

Стривайте, Артуре, — сказав він, намагаючись прихопити своє збентеження жартівливим тоном. — Це трохи забагато для мене — так відразу. Дайте отямитися. Ви ж знаєте, як мені не хотілося йти сюди, та й паші, либонь, не вельми раді мене бачити.

— Це все пусте, — заспокійливо відказав Артур. — Вам нічого нас боятися. Ми люди прості. О, тут лист мені!

Артур підступив до столу, розірвав конверта й почав читати, щоб дати гостеві змогу прийти до пам’яті. Гість це зрозумів і був вдячний. За натурою співчутливий та доброзичливий, він і тепер не втратив цих рис, дарма що на вигляд ще був стривожений. Він насухо витер чоло і байдужно розглядався довкола, але в очах що світився вираз дикого звіра, що боїться пастки. Опинившись у незнайомих обставинах, він стерігся того, що могло трапитися, не знав, що йому робити, розумів, що поводиться незграбно, побоювався, щоб і взагалі не виявитись незграбою. Йому, болісно вразливому й надзвичайно самолюбному, крадькома кинутий лукавий Артурів погляд з-понад листа був як ніж у серце. Він спіймав той погляд, та не дав узнаки, бо чималого вже встиг навчитися, і найперш дисципліни. Однак цей удар вразив ножем його гордість. Він проклинав себе, що прийшов сюди, але все ж вирішив, коли вже прийшов, то будь-що перетерпіти до кінця. Обличчя йому набрало суворого виразу, а в очах спалахнув войовничий вогник. Він упевненіш і уважніш глянув навкруги, кожну дрібницю витонченої обстави карбуючи в мозкові. Очі його були широко розкриті і нічого не поминали: вони вбирали красу, що була перед ними, і поволі згасав у них войовничий вогник, натомість же займався теплий блиск. Він завжди був чутливий до прекрасного, а тут було де виявити свою чутливість.

Одна картина олією привернула його увагу. Бурхливі хвилі вирували під стрімкою скелею, збиваючись угору; над обрієм повисли темні хмари, а далі, за пінявим валом, на тлі вечірнього передгрозового неба видніла маленька шхуна, що змагалася з вітром, круто перехилившись набік, так що чітко виступала кожна дрібниця на палубі. Тут відчувалася краса, а краса вабила його невтримно. Він забув свою незграбну ходу і підійшов дужо близько до картини. Краса зникла з полотна. На обличчі хлопцеві з’явився подив. Він непорозуміло дивився на то, що здавалося йому тепер безладною мазаниною, потім ступив назад. Вмить уся краса знову ожила. «Це просто фокус», — подумав він, коли відходив від картини, але переймаючись іншими різнорідними враженнями, все ж знайшов часинку обуритись, що заради фокуса принесено в жертву стільки краси. На малярстві він зовсім не знався. Смак його виховувався на хромолітографіях, де все було ясно й точно, хоч здалеку, хоч зблизька. Щоправда, він бачив у вітринах магазинів картини, написані олією, але скло не давало його жадібним очам надміру наблизитись.

Він кинув погляд на приятеля, що читав листа, і завважив книжки на столі. В його очах умить спалахнула жадібність, наче в голодного, що раптом побачив їжу. Поривчастою ходою, перевальцем підступив він до столу й побожливо торкнувся книжок. Переглядав заголовки, імена авторів, читав уривки тексту, пестив кожну книжку очима й руками і навіть упізнав книжку, яку колись читав. Решта книжок була йому не знайома, так само як і автори їхні. Ось він натрапив на томик Свінберна[1] і почав читати, — забувши, де він, розпашілий обличчям. Придержуючи пальцем сторінку, він двічі закривав книжку, щоб глянути, хто її автор. Свайнберн! Він запам’ятає це ім’я. У цього хлопчини зіркі очі, він справді бачить і обриси, й барви. Але хто він такий, цей Свайнберн? Чи номер літ сто тому, як більшість поетів? Чи живий і пише й досі? Він глянув на титульну сторінку. Так, у нього є ще й інші книжки. Гаразд, завтра вранці він насамперед піде до бібліотеки і спробує дістати щось із творів Свайнберна.

Він так захопився читанням, що не помітив, як у кімнату ввійшла молода жінка. Опам’ятався лише тоді, коли почув Артурів голос:

— Рут, це містер Іден.

Він згорнув книжку, заклавши пальцем недочитану сторінку, і ще не встиг обернутись, як його пройняло нове відчуття, — не від приходу дівчини, а від слів її брата. В його мускулястому тілі крилася тонка чутливість. Від найменшого дотику зовнішнього світу до його свідомості в ньому спалахувало й вигравало миготливе полум’я думок та поривів. Він був надзвичайно вразливий і чутливий, і його палка уява невтомно скрізь відшукувала схожість та відмінність. Оце «містер Іден» його вразило. Він, кого все життя звано «Іден» або «Мартін Іден», а то й просто «Мартін». І тут раптом «містер»! «Це вже поступ!»— подумав він. Здавалося, його уява на мить обернулась у величезний екран, і перед ним постали нескінченні картини з його життя — кочегарки й трюми, табори й морські узбережжя, тюрми й корчми, шпиталі й нетрища, — і пригадалося, як його називали за тих чи інших обставин.

Тут він повернувся і побачив дівчину. Вся фантасмагорія його мозку вмить зникла. Перед ним було бліде, звійне створіння з великими натхненними синіми очима й розкішним золотим волоссям. Він не міг би сказати, у що вона була вдягнена, тільки її вбрання здалось йому чудовим, як і вона сама. Він порівнював її з блідо-золотою квіткою на тоненькому стебельці. Ні, це був дух, божество — такої величної краси на землі не буває! А може, книжки кажуть правду, і таких, як вона, багато у вищих колах суспільства? її міг би оспівати цей Свайнберн. Певно, він таку й мав на думці, коли писав про Ізольду в отій книжці, що на столі. Уся ця повінь образів, ночувань та думок виникла в одну мить. А зовнішні події ішли собі своїм плином. Він побачив, що вона простягла йому руку й подивилася просто в очі, щиро й міцно, по-чоловічому, потискуючи його пальці. Жінки, яких він знав, так не тиснули руки. А втім, більшість із них взагалі не мали такого звичаю. На нього линув навальний потік спогадів про зустрічі й знайомства з різними жінками. Але він одігнав ті спомини й глянув на неї. Такої жінки ніколи він не бачив. Жінки, що їх він знав?.. Ту ж мить поруч неї вишикувалися ті жінки, з якими йому доводилось раніше знатися. На одну секунду, довгу як вічність, він опинився немов у галереї жіночих портретів, які він міряв і зважував швидким поглядом, а посередині була вона, і з нею він порівнював усіх. Він бачив худі, хворобливі обличчя фабричних робітниць і веселих зухвалих дівчат із Маркет-стріту. Тут були й скотарки з ферм, і смугляві мексіканки з сигаретами в зубах. За ними задріботіли в дерев’яних ходаках схожі на ляльок японки; поряд виступали євразійки, на ніжних обличчях яких лежало тавро виродження; далі йшли дебелі жінки з Тихоокеанських островів, темношкірі й заквітчані. Але всіх їх відтіснило жаске й маячливе плем’я — розпатлані повії Уайтчепелу, розпухлі від джину відьми з публічних домів, цілий почет пекельних гарпій, — жалюгідні подоби жінок, які чигають на матросів у портах, ці покидьки гаваней, це шумовиння людської клоаки.

— Сідайте, містере Ідене, — промовила дівчина. — Коли Артур нам усе розповів, я дуже хотіла вас бачити. Ви такий сміливий…

Він, протестуючи, махнув рукою і пробурмотів, що це дрібниці, що кожен на його місці повівся б не інакше. Вона помітила, що рука його вкрита свіжими саднами, вони ще тільки загоювалися, і що на другій руці було те ж саме. Скинувши на нього швидкий допитливий погляд, вона побачила шрам на щоці, тоді ще один, під волоссям на лобі, і третій, що крився на шиї за накрохмаленим комірцем. Вона стримала усміх, побачивши на бронзовій шиї червону смужку. Звісно, він не звик носити комірці, її жіноче око завважило дешевий, погано пошитий костюм, зморшки на плечах та рукавах, з-під яких виступали могутні біцепси.

Протестуючи жестом і словом проти незаслужених похвал, Мартін слухняно підійшов до крісла. Він захоплено дивився, як вільно й невимушено сіла вона, і взявся за крісло проти неї, пригнічений свідомістю власної незграбності. Це було для нього нове переживання. Досі він ніколи не задумувався, зграбний він чи ні. Таке просто й на гадку йому не спадало. Він обережно сів на краєчку крісла, не знаючи, куди подіти руки. Як він їх не клав, вони все заважали йому. Артур вийшов з кімнати, і Мартін Іден тужливо подивився йому вслід. Він відчув себе самотнім і покинутим віч-на-віч із цим духом в образі жінки. Не було тут ані бармена, що міг би подати чогось випити, ані хлопця, що його можна послати по пиво, в такий спосіб полегшивши собі початок знайомства.

— У вас такий шрам на шиї, містере Ідене, — промовила дівчина. — Звідки він? Напевно, це якась надзвичайна пригода.

— Та то мексіканець штрикнув мене ножем, міс, — відповів він, зволожуючи язиком пересохлі губи й відкашлюючись. — У бійці. А потім, коли я відібрав у нього ножа, він хотів ніс мені відкусити.

Мартін сказав це дуже просто, але перед поглядом його постала гаряча зоряна ніч у Саліна-Круц, біла смуга берега, огні вантажених цукром пароплавів у гавані, вдалині голоси п’яних матросів, штовханина вантажників, розлючене обличчя мексіканця, полиск його звірячих очей у світлі зір, холодний доторк сталі на шиї, цівка крові, натовп і крики; два переплетені тіла, його й мексіканцеве, перекидаються в піску, а десь ніжно дзвенить гітара. Він аж здригнувся на цей спогад і запитав сам себе, чи зміг би художник, що намалював оту картину на стіні, все те відтворити. Білий берег, зорі та вогні пароплавів — то було б дуже гарно, а на передньому плані — темний гурт постатей округ перебійців. Ножа треба б теж намалювати, вирішив він, і так, щоб він виблискував при зоряному світлі. Але не сказав про це ні слова.

— Він хотів ніс мені відкусити, — закінчив Мартін.

— О! — мовила дівчина якимсь тихим, приглушеним голосом, а її обличчя виразно виявляло несмак.

Мартінові й самому стало якось незручно, і на його засмаглих щоках спалахнув легкий рум’янець. Але йому видалося, що вони так палають, наче він заглядає у відкриту топку кочегарки. Певно, такі речі, як бійки на ножах, не для розмов із дамою. У книжках люди її кола ніколи не говорять про таке, — може, вони й насправді нічого такого не знають.

Розмова, яку ледь почали, урвалася. За хвилину дівчина спробувала її поновити і спитала про шрам на щоці. Він бачив, що вона намагається говорити на його рівні, і вирішив, відповівши, перейти на теми близькі їй.

— Це просто випадок, — сказав він, проводячи рукою по щоці.— Раз уночі море розходилося, і з головної реї зірвало грот з усіма снастями. Трос, він металевий, звивався, мов гадюка, а вся вахта ловила його. Я теж кинувся ловити, отож мене й чухронуло по щоці.

— О! — скрикнула вона, цього разу порозуміло, хоч насправді його мова була для неї китайською грамотою. Що то за «грот» або що таке «чухронуло»— було їй зовсім невтямки.

— Оцей Свайнберн… — почав він, здійснюючи свій план і калічачи при цьому поетове прізвище.

— Хто?

— Свайнберн, — повторив він, так само неправильно вимовляючи, — поет.

— Свінберн, — поправила вона.

— Еге ж, саме він, — пробурмотів Мартін, і обличчя його знову спалахнуло. — Він давно помер?

— Що ви! Я не чула, щоб він помер, — здивовано глянула вона на нього. — А ви де з ним познайомилися?

— Та я його й у вічі ніколи не бачив, — відповів він. — Я лише прочитав кілька його віршів он у тій книжці на столі, саме перед тим, як ви ввійшли. Вам його вірші подобаються?

Тепер вона заговорила швидко і вільно. Йому теж полегшало, і він трохи глибше вмостився в кріслі, міцно тримаючись за бильця, немов боячись упасти на підлогу. Йому пощастило змусити її говорити з ним своєю мовою, і тепер він стежив за кожним її словом, дивуючись, що стільки знання ховається в цій гарненькій голівці, і милуючись вродою її блідого обличчя. Слова, що плавно лилися їй з уст, критичні зауваги та й самий процес її мислення були чужі йому, проте все це спонукало його мозок до праці. От де розумове життя, думав він, от де краса, яскрава й чудовна, про існування якої він і гадки не мав. Він забув про все навколо й дивився на неї жадібними очима. Тут є для чого жити, чого домагатися, за що боротися і навіть померти. Книжки казали правду. На світі є такі жінки, а вона — одна з них. Вона окрилювала його уяву, і великі яскраві полотна розгорталися перед ним, виринали таємничі постаті романтичних героїв, що йшли на подвиг заради жінки — заради блідої жінки, золотавої квітки. А крізь хиткі, тремтливі видіння, немов крізь чарівне марево, Мартін бачив живу жінку перед собою, що говорила про літературу й мистецтво. Він слухав і дивився на неї, не свідомий того, що погляд його занадто пильний, що в очах у нього відбивається вся його чоловіча природа. А її, жінку, яка не дуже зналася на чоловіках, вражав вогонь його очей. Так жоден чоловік ще не дивився на неї, і це бентежило її. Вона почала затинатись і губити думку. Цей чоловік лякав її, і водночас їй було приємно, що на неї так дивляться. Виховання попереджало її про небезпеку, про гріховність та підступність цієї таємної принади, але інстинкт, проймаючи всю істоту, дзвенів їй у крові, вимагав, щоб вона забула про своє походження й становище і піддалася чарам цього прибульця з іншого світу, цього незграбного юнака з подряпаними руками й червоною смугою на шиї від незвичного комірця, — юнака, котрий, безперечно, був зіпсований і забруднений своїм темним минулим. Вона була чиста, і ця чистота протестувала в ній. Але насамперед вона була жінка і тільки тепер починала розуміти парадоксальність жіночої душі.

— Як я сказала… А що я сказала? — раптом спитала вона і весело засміялася.

— Ви сказали, що Свінбернові не пощастило стати великим поетом через те… і на цьому спинилися, — нагадав пін, а сам ураз відчув немов голод, і легеньке приємне тремтіння пробігло в нього по спині на звук її сміху. «Наче срібло, — подумав він, — наче срібні дзвіночки». І на мить перекинувся в далеку країну, де під розквітлою вишнею він курив сигарету і прислухався до дзвонів шпичастої пагоди, що закликали на молитву богомольців у солом’яних сандаліях.

— Так, дякую, — промовила вона. — Свінберн не став великим поетом через те, що іноді буває грубуватий. Деяких його поем не варто й читати. У справжніх великих поетів кожен рядок сповнений краси й правди і пробуджує все велике та благородне в людині. У них жодного рядка не можна викинути, не завдавши шкоди світові.

— А мені здалося дуже добрим те… що я прочитав, — нерішуче промовив він. — Я не знав, що він такий… негідник. Мабуть, це видно з інших його книжок.

— З тієї книжки, що ви читали, теж можна було б викреслити багато рядків, — промовила вона твердим і категоричним тоном.

— Певно, я їх не зауважив, — відказав він. — Те, що я читав, справді хороше. Немовби світло якесь тобі в душу світить, наче сонце або прожектор. Так мені здалося, міс, але, звісно, я ж нічогісінько не тямлю в поезії.

Мартін зніяковіло замовк, болісно відчуваючи, що не вміє говорити, і соромлячись цього. У тому, що тільки-но прочитав, він бачив велич і буяння життя, але мова його була безпорадна. Він не міг висловити того, що відчував, і сам собі скидався на матроса, що темної ночі блукає напомацки на чужому судні серед незнайомої оснастки. Ну, що ж, поклав він собі, доведеться запізнатися з цим новим світом. Ще ніколи не бувало, щоб він не зміг опанувати того, що хотів, а цим разом він таки дуже хотів навчитися висловлювати свої почуття й думки так, щоб вона його розуміла. Тепер вона дедалі більшала на його обрії.



— Ось, наприклад, Лонгфелло…[2] — почала вона.

— Так, так, я читав його, — перебив Мартін у нестримному бажанні виявити перед нею увесь свій — хоч і невеличкий — запас книжкових знань, показати, що він не такий уже й неук. — «Псалом життя», «Ексцельсіор» і… здається, все.

Вона, посміхнувшись, кивнула головою, і він відчув у її посмішці наче жалісливу поблажливість. І куди він пнеться, дурень? Цей Лонгфелло написав, мабуть, безліч книжок!

— Вибачте, міс, що я так незграбно встромився. Я справді в цьому нічого не тямлю. Не стикався з цим. Але тепер буде інакше.

Це прозвучало як погроза. У голосі його бриніла рішучість, очі блищали, обличчя спохмурніло. їй здалося, що й щелепа у нього висунулась наперед: обличчя стало неприємно визивним. Водночас вона відчула, як передається їй від нього хвиля буйної мужності.

— Я вірю, що тепер буде інакше, — докінчила вона, сміючись. — Ви такий дужий!

На мить її погляд спинився на його мускулястій, мало не воловій, бронзовій од сонця шиї, від якої так і пашіло здоров’ям та силою. І хоч він сидів перед нею червоний і упокорений, вона знов відчула потяг до нього. Її здивувала шалена думка, що раптом виникла в неї. їй здалося — якби вона обхопила його руками за шию, то вся ця сила й міць перелилися б у неї. Вона була вражена, наче несподівано довідалася про зіпсутість своєї натури. Фізична сила — це щось низьке й вульгарне, її ідеалом чоловічої вроди була стрункість і витонченість. Але дивна думка не полишала її. Вона не розуміла, як могло в неї з’явитись бажання оповити руками цю засмаглу шию? А тим часом усе було просто. Вона не дуже могла похвалитися здоров’ям, і тіло її та душа потребували сили. Але вона цього не усвідомлювала, знала тільки, що жоден чоловік не справляв на неї такого враження, як цей, хоч його неправильна вимова щохвилі разила їй слух.

— То так, я взагалі здоровий, як бик, — сказав він. — Коли прикрутить, то можу й залізо перетравити. Але зараз у мене наче розлад шлунка. Чимало з того, що ви говорили, я не можу перетравити. Не звик я до цього. Я люблю книжки й вірші і, як маю час, читаю, але ніколи не думав про них так, як ви. Тим-то й не вмію про них говорити. Я мов той мореплавець, що пливе по невідомому морю без карти й компаса. А тепер я хотів би знати, який мені взяти напрямок. Може, ви мені допоможете? Звідки ви знаєте все це, про що оце говорили?

— Я ходила до школи і вчилася, — відповіла вона.

— Я теж ходив до школи, коли був малим, — заперечив він.

— Так, але я маю на увазі середню школу, лекції, університет.

— Ви вчились в університеті? — спитав він, украй здивований. Йому здалося, що вона віддалилась від нього принаймні на мільйон миль.

— Я й тепер його відвідую. Слухаю спеціальний курс англійської філології.

Він не зрозумів, що воно за «філологія», але, відзначивши про себе своє неуцтво, провадив далі:

— Скільки мені треба вчитися, щоб я міг ходити до університету?

Вона посміхнулася:

— Це залежить від того, чи багато ви вчилися раніш. Ви ніколи не відвідували середньої школи? Звісно, ні. А початкову скінчили?

— Мені лишалося ще два роки, коли я кинув, — відповів він. — Але вчився я завжди з нагородами.

Одразу ж він розсердився на себе за ці хвастощі і так люто стиснув бильця крісла, аж пальці заболіли. Водночас він побачив, що в кімнату ввійшла якась жінка. Дівчина підвелась і підбігла їй назустріч. Вони поцілувались і, обнявши одна одну за стан, підійшли до нього. «Певно, мати», — подумав він.

Це була висока блондинка, струнка й вродлива. її пишне вбрання було саме таке, якого слід було тут сподіватись, і тішило око красою ліній. Вона з своїм туалетом нагадала йому акторок. Йому спало на пам’ять, як такі самі пишні леді і в таких самих убраннях входили до лондонських театрів, а він стояв і дивився на них, аж поки поліцай вигнав його з під’їзду на дощ. Потім зринув у думці Гранд-отель у Йокагамі, де йому теж доводилось бачити на вулиці поважних паній. Далі перед очима промайнула тисяча різних образів, що він колись бачив у Йокагамській гавані. Але він швидко відігнав цей калейдоскоп спогадів, змушений повернутись до дійсності. Він здогадався, що йому треба встати, щоб познайомитися, і насилу підвівся. Штани в нього на колінах надималися, руки безпорадно висіли, а обличчя на саму думку про майбутнє випробування спохмурніло.


РОЗДІЛ ІІ


Перехід до їдальні був для нього чистим кошмаром. Серед усіх цих речей, на які можна було щомить наштовхнутися, навіть ступити крок здавалося неможливим. Але врешті він таки прибув на місце і оце сидить обік неї. Величезна кількість ножів та виделок злякала його. Вони крили нову небезпеку, і він дивився на них, мов зачарований, поки на тлі їхнього блиску не попливли перед його очима картини з моряцького життя, коли він і його товариші, орудуючи складаними ножами й пальцями, їли солонину або черпали з мисок погнутими залізними ложками горохову юшку. У ніздрі ліз дух несвіжого м’яса, а у вухах — під рипіння шпангоутів та стогін переділок — лунало чвакання матросів. Він пригадав, як вони їли, і вирішив, що їли вони по-свинячому. Ні, він буде обережний і їстиме тихо. Увесь час пам’ятатиме про це.

Він розглянувся довкола. Напроти нього сиділи Артур та його брат Норман. «Це її брати», — подумав він, і в ньому ворухнулось тепле почуття до них. Як усі вони любляться між собою! Згадав, як Рут привітала матір поцілунком і як вони обидві, обнявшись, підійшли до нього. У його колі ні батьки, ні діти не виявляють такої ніжності. Це було для нього проявом вищого буття, якого досягли верхи громадянства. Це найкраще, що він побачив на цьому маленькому клаптику іншого світу. Його глибоко схвилювало це відкриття, і серце сповнилося ніжністю. Ціле життя він жадав любові. Його вдача ревно прагнула любові. То була його органічна потреба. Однак він жив без любові і поступово загрубнув. А втім, він не знав раніше, що йому потрібна любов. Не знав цього й тепер. Просто побачив її, і зворушився, і відчув, яка вона прекрасна, велична й осяйна.

Він радів, що за обідом не було містера Морза. Йому й так нелегко було знайомитися з нею, з її матір’ю і з братом Норманом. Артура він трохи вже знав. Якби ще прийшов батько, це було б уже занадто. Здавалося, що за все життя йому не випадало так важко. Найтяжча праця — то дитяча забавка проти цього. На чолі йому виступили краплини поту, сорочка змокла від надмірного напруження — адже стільки незвичних завдань треба було розв’язувати одразу. Він мав їсти так, як ніколи не їв, орудувати невідомими предметами, крадькома поглядати на інших і вчитися, як користуватися кожною річчю, сприймати цілий потік вражень, втримувати їх у пам’яті та давати їм лад. Водночас він відчував якийсь потяг до дівчини, що будив глуху болючу тривогу, не проходило бажання вибратись на ту стежку життя, де ступала вона, тим часом як у голові знов і знов роїлися думки та невиразні плани, як до неї добитись.

Коли він крадькома поглядав на Нормана, що сидів проти нього, або на когось іншого, щоб дізнатися, яким ножем чи виделкою треба користуватись при тій чи тій нагоді, то схоплював особливості цих людей, намагався оцінити й розгадати їх, і все це пов’язував з Рут. Крім того, він мусив сам говорити, слухати, що кажуть йому, пам’ятати, про що розмовляють інші, відповідати як до нагоди, та ще й звиклим до вільної мови язиком, який треба було раз у раз стримувати. До всього того його збентеження підсилював служник, безнастанна загроза, що нечутно виступала в нього за плечима, грізний сфінкс, що загадував загадки, які він мусив одразу розв’язувати.

Увесь час його гнітила думка про миски до полоскання рук. Нав’язливо і без жодного приводу лізло в голову питання — коли їх принесуть і які вони на вигляд. Досі він тільки чув про такі речі, і ось тепер, раніш чи пізніш, побачить їх коло столу, — адже за одним столом із ним сидять ці вищі істоти, що користуватимуться ними, і він сам теж ними користуватиметься! Та найбільше його непокоїла думка, як йому ставитися до цих людей, як себе тримати. В тривозі він знов і знов повертався до цього. Деколи виникав боягузливий намір грати якусь роль, але одразу з’являлася ще боягузливіша думка, що йому це не вдасться, що він не звик прикидатись і тільки пошиється в дурні.

На початку обіду він переважно мовчав, намагаючись вирішити, на яку йому ступити. Він не знав, що цим підводив Артура, котрий напередодні сповістив родину, що приведе на обід дикуна, але що турбуватися, мовляв, нічого, бо дикун цей дуже цікавий. Мартінові і на думку не спадало, що її брат здатний на таке лицемірство, а надто після того, як він, Мартін, виручив його з неприємної історії. Отже, сидячи за столом, він ніяковів за свою невмілість, і водночас зачаровувався всім, що бачив навколо. Уперше в житті він зрозумів, що їсти — це щось більше, ніж звичайна життьова функція. Досі він ніколи не думав, що саме їсть. То була їжа, та й годі. А на цьому обіді він заспокоював свою любов до краси, бо тут їдження було функцією естетичною, ба навіть інтелектуальною. Розум його був збентежений. Він чув слова, значення яких не розумів, і інші слова, що їх спобігав лише в книжках, — жоден чоловік і жодна жінка, яких він знав, не були досить розвинені, щоб уживати їх. Коли ці слова легко злітали з уст членів цієї чудової родини — її родини! — він аж тремтів із захвату. Усе романтичне, високе, прекрасне, що вражало його в книжках, — усе це виявлялося правдою. Він був у тому дивному й блаженному стані, коли людина бачить, як її мрії перестають бути мріями і втілюються в життя.

Ніколи ще не ночував він себе на таких висотах, і, не виступаючи на перший план, слухав, спостерігав, тішився, а на запитання відповідав дуже коротко: їй — «так, міс» і «ні, міс», а її матері — «так, мем», «ні, мем». У розмові з її братами він насилу стримувався, щоб не казати: «так, сер» і «ні, сер», засвоєне на морі. Але він відчував, що це недоречне, що цим він визнав би себе за нижчого, а куди ж це годиться, раз він хотів здобути її. Зрештою, так йому й гордість підказувала. «їй-богу, я не згірший за них, — казав він собі,— а що вони багато знають, то я теж можу їх дечого повчити». Але як тільки вона або її мати звертались до нього, називаючи його «містер Іден», Мартін забував про свою гордість і весь спалахував та сяяв з радості. Отже й він культурна людина, і обідає разом з товариством, про яке раніш тільки в книжках читав. Та він і сам немовби ставав героєм з книжки і зазнавав дивних пригод, що їх змальовано на друкованих сторінках оправлених томів.

Спростовуючи характеристику, яку дав йому Артур — бо він більше нагадував ягнятко, аніж дикуна, — він сушив собі голову тим, як поводитись далі. Він зовсім не був смирним ягням, і не в його натурі, сильній і владній, було грати другу скрипку. Говорив він лише в крайній потребі, а мова його дуже нагадувала його ж таки перехід з вітальні до їдальні: він раз по раз приставав, шукаючи в своєму багатомовному словнику відповідного слова; знайшовши ж, боявся, що не зуміє як слід його вимовити, інші знов слова здавались йому незрозумілими для цього товариства або брутальними й різкими. І весь час гнітила його свідомість, що така нескладність у мові робить його якимсь йолопом і не дає висловити те, що він почуває й думає. Його любов до волі повставала проти такого обмеження, так само як шия проти пут твердого комірця. Він був певен, що довго не витримає. Він мав дар яскраво мислити й почувати, і творчий дух його був бунтівливий та завзятий. Його швидко опановували різні ідеї, що бились у породових муках, щоб набрати виразу й форми, і тоді він забував, що з ним і де він, і здавна знайомі йому слова злітали з його уст.

Щоб збутися лакея, що весь час стовбичив у нього за спиною, нав’язливо підсовуючи якусь там страву, він вигукнув коротко й вимовно:

— Пау!

На мить усі замовкли, лакей, чекаючи, зловтішно посміхнувся, а сам Мартін обмертвів. Але зараз же й опанував себе.

— Мовою канаків[3] це означає «годі», «доволі». Так якось ненароком у мене вихопилось, — пояснив він.

Помітивши, що Рут пильно й зацікавлено дивиться на його руки, він мовив далі:

— Я прибув сюди на одному з тихоокеанських поштових пароплавів. Пароплав запізнювався, і нам довелося в портах П’юджет-Саунду працювати, мов неграм. Вантажено «мішаний фрахт», коли вам відомо, що це таке. Там я й подер собі шкіру.

— Та я на це не дивлюся, — поспішила сказати вона. — Як на ваш зріст, у вас дуже малі руки.

Обличчя йому спалахнуло. Він це зрозумів, як натяк ще на одну його хибу.

— Так, — винувато промовив він, — кулаки мої не дуже великі. Зате в плечах у мене сила як у бика, і коли дам кому в зуби, то й у самого руки наче побиті.

Мартін був незадоволений, що сказав це. Він відчував до себе огиду, що розпустив язик і плескав казна-що.

— То був дуже сміливий вчинок, коли ви кинулись на допомогу Артурові, чужій вам людині,— сказала Рут, помітивши його збентеження, хоч і не знаючи причини.

Він зрозумів і оцінив її тактовність і, під напливом гарячої вдячності, знову дав волю своєму язикові.

— Та це дрібниці,— сказав він. — Кожен на моєму місці повівся б так само. Хулігани шукали сварки, Артур їх не займав. Вони напали на нього, а я на них, ну й відлупцював їх добре. Отож у мене подряпані руки, а декому з їхніх не вистачає зубів. Я не міг стерпіти. Коли я бачу…

Він раптом спинився з розкритим ротом, вражений свідомістю своєї нікчемності, відчуваючи, що він не гідний навіть дихати одним повітрям з нею. І поки Артур удвадцяте розповідав, як до нього на поромі причепилися п’яні волоцюги та як Мартін Іден кинувся йому на допомогу і врятував його, сам Мартін, насупивши брови, думав, що зробив себе посміховищем, і почав ще завзятіш міркувати про те, як йому поводитися з цими людьми. Досі він нічого не придумав. Він був не їхньої породи і не міг говорити їхньою мовою. Підроблятися під них? З цього однаково нічого не вийшло б, та й вдача його не лежить до такого. Не було в ньому місця на фальш і облуду. Хай там хоч як, а він буде такий, як є. Тепер він не вміє говорити по-їхньому, але згодом навчиться. Цього Мартін був певен. А поки що розмовлятиме з ними своєю мовою, звісно, пом’якшуючи вирази, щоб вони його зрозуміли і щоб не дуже їх шокувати. Він не показуватиме своїм мовчанням, ніби знає те, чого не знає. Отже, коли брати, говорячи про університетські справи, кілька разів ужили слово «триг», Мартін Іден спитав:

— Що таке «триг»?

— Тригонометрія, — відповів Норман, посміхаючись, — частина вищої «матики».

— А що таке «матика»? — було наступне запитання, і цього разу усі чомусь засміялися, дивлячись на Нормана.

— Математика, — ну, арифметика, — пояснив той.

Мартін Іден кивнув головою. На мить він зазирнув у безмежну, здавалося, глибочінь знання, і те, що побачив, набрало відчутних реально форм. Надзвичайна сила його уяви абстрактне обернула на конкретне. В алхімії його мозку тригонометрія, математика і вся галузь знання, що вони обіймали, перетворилася в яскравий краєвид. Він бачив зелене листя й лісові прогалини, то залиті ніжним сяйвом, то пронизані золотистим промінням. Далі все повивала пурпурова мла, а за цією пурпуровою млою, він знав, криється чарівне невідоме, приваблива романтика. Це п’янило його, як вино. От де можна випробувати силу й розум, от де світ, який варто завоювати; і вмить з глибини свідомості зринула думка — завоювавши, здобути її, цей лілейно-білий дух, що сидить поруч нього.

Блискуче видиво розвіяв Артур, котрий весь час намагався розбудити в ньому дикуна. Мартін Іден пам’ятав своє рішення. Уперше за цілий вечір він став самим собою. Спочатку це виходило дещо силувано, але потім він перейнявся творчою радістю, виводячи на очі своїх слухачів те життя, яке знав.

Він був за матроса на контрабандистській шхуні «Алкіон», коли її захопив митний катер. Мартін умів бачити й умів розповісти про те, що бачив. Він змалював бурхливе море, кораблі й людей на морі. Силою своєї уяви він примушував слухачів бачити все його очима. З чуттям справжнього художника він вибирав з-посеред безлічі дрібниць найцікавіше, створював картини життя, що мінились яскравим світлом і барвами, надавав їм руху, захоплював слухачів потоком своєї, хай і невишуканої, красномовності, свого запалу й сили. Часом їх шокував реалізм розповіді та прикрі вислови, але неотесаність у його мові незмінно чергувалася з прекрасним, а трагізм улагіднювався гумором, химерно своєрідними та гострими матроськими дотепами.

І поки він говорив, дівчина дивилася на нього зачарованими очима. Його вогонь грів її. Вона дивувалась, як могла такою холодною прожити всі ці роки. їй хотілося пригорнутися до цього палкого, могутнього чоловіка, що немов вулкан, так і клекотів силою і здоров’ям. Бажання це було таке сильне, що вона насилу стримувалась. Але водночас щось і відштовхувало її від цієї людини. Відштовхували ці подряпані, нечисті від важкої праці руки, на яких у шкіру в’ївся самий життєвий бруд, цей червоний слід від комірця, ці випнуті м’язи. Його вульгарність лякала її. Кожне вульгарне слово разило їй слух, кожен вульгарний випадок з його життя разив їй душу. І все-таки її тягла до нього, здавалося їй тепер, якась лиха диявольська сила. Усе, що було в її душі таке непохитне, враз захиталося. Його життя, сповнене романтики й пригод, розбивало всі звичні уявлення. Життя, до небезпек якого він ставився з веселим усміхом, уже не виглядало справою поважних зусиль і отримань, а дитячою забавкою, якою можна гратися, безжурно тішитись, але яку можна й віддати без особливого жалю. «Отже, грайся, — бриніло в ній. — Коли хочеш, пригорнись до нього, обійми його за шию». їй хотілося вичитати собі за ці легковажні думки, але даремно протиставляла вона йому свою чистоту й культурність — все те, що різнило її від нього. Вона озирнулась і побачила, що всі захватно дивляться на нього, слухають його, мов заворожені; вона впала б у розпач, коли б в очах у матері не прочитала той самий жах, — захоплений, але все-таки жах, і це додало їй сил. Так, ця людина, що виринула з темряви, — породження зла. Її мати помітила це і не помилилась. І вона повірить матері й цей раз, як вірила завжди. Його вогонь уже не грів її, і страх перед ним уже не тривожив.



Пізніше, сівши за рояль, вона грала йому — з таємним викликом, напівсвідомо підкреслюючи безодню, що розділяла їх. Її музика вразила Мартіна, приголомшила, як безжальний удар по голові; але хоч це ошелешувало й гнітило його, водночас воно якось і збуджувало. Він дивився на дівчину з побожним острахом. В очах у нього, так само як і в неї, безодня ширшала, але ще швидше зростало бажання перейти її. Він був занадто вразливий і експансивний, щоб сидіти цілий вечір, спокійно споглядаючи цю безодню, та ще й під музику: мав-бо він душу, надзвичайно чутливу до музики. Вона впливала на нього, як міцний трунок, проймаючи вогнем завзяття, опановувала йому уяву й заносила понад хмари. Жалюгідна дійсність переставала існувати, поступаючись місцем прекрасному і даючи волю окриленій романтичності. Звісно, він не розумів того, що грала дівчина. Це було геть не схоже ні на гупання по клавішах у дансингах, ані на грім духового оркестру. Але він знав про таку музику з книжок і брав гру дівчини мовби на віру, терпляче виловлюючи окремі такти простого танцювального ритму і дивуючись, що вони так коротко тривають. Тільки-но він схопить такий ритм і уява розпустить крила, як раптом усе губиться в хаотичному вихорі звуків, що в них Мартін не міг розібратись, і уява, мов камінь, падає на землю.

На мить йому спало на думку, чи не сміється вона з нього. Він відчував у грі дівчини щось вороже і силкувався відгадати, що хочуть сказати її руки, торкаючись клавішів. Але він відігнав цю думку, як негідну й несправедливу, і вільно віддався музиці. Знайоме розкішне почуття охопило його. Ноги йому наче перестали каменем тяжити, сам він став якийсь одуховлений. Перед очима й навколо розлилося величне сяйво; далі все зникло, і він полинув світами, любими серцю світами. Знане й незнане переплелося в яскравому видиві. Він заглядав у невідомі порти сонцем залитих країв, блукав по базарах серед дикунів, яких ще не бачило цивілізоване око. Він відчував пряний аромат островів, як це бувало теплими безвітряними ночами на морі, а то знов уже змагався в довгі тропічні дні з південно-східним пасатом: позаду в морську блакить поринають пухнасті від пальм коралові острівці, а попереду такі самі коралові острівці випливають з морської блакиті. Хуткі, мов думка, виникали й зникали різні картини. Одна мить — і він мчав на дикому коні по випаленій сонцем пустелі Арізони, ще мить — і він уже дивився крізь мерехтливу млу розжареного повітря на білу гробницю каліфорнійської Долини Смерті, а то враз починав веслувати серед напівзамерзлого океану, де, вилискуючи на сонці, височіли велетенські крижані гори. Ось він лежить на кораловому острові під кокосовими пальмами, слухаючи ніжний спів прибою. Ось палає синім вогнем кістяк давно затонулого корабля, і у відсвітах полум’я під дзвін гавайської гітари та стукіт тамтамів танцюристи танцюють гулу. То було жагучої тропічної ночі. Вдалині, на тлі зоряного неба, вимальовувався кратер вулкану, вгорі плив блідий серп півмісяця, а низько в небі горів Південний Хрест.

Мартін був подібний до еолової арфи: те, що він пережив і зазнав на своєму віку, було струнами, а потік музики — вітром, який торкався цих струн і примушував їх бриніти спогадами й мріями. Він не просто відчував. Кожне відчуття набирало форми, кольору й блиску, і все, що виникало в його уяві, перетворювалось у щось величне й чарівне. Минуле, теперішнє й майбутнє зливалося в одне. І він полинув думкою у широкий і живий світ, шукаючи пригод і подвигів заради неї, і ось він уже з нею, він здобув її, оповив руками й несе по країні своїх мрій.

Рут, глянувши на Мартіна через плече, побачила відсвіт цих мріянь у нього на обличчі. Це було зовсім нове обличчя з великими світлими очима, що проглядали поза серпанок звуків і бачили там біг життя та велетенські фантастичні видіння. Вона була вражена. Грубий, незграбний парубок зник. Правда, погано пошитий костюм, зранені руки й засмагле обличчя лишились, але вони здавалися тюремними гратами, крізь які дівчина побачила прекрасну душу, безпорадну й німу, бо не мала та душа слів для виразу свого почуття. Тільки на мить побачила вона це; потім знову повернувся незграбний парубок, і вона засміялась з примхи своєї фантазії. Але те хвилинне враження не розвіялось, і, коли він незграбно попрощався й зібрався йти, дівчина дала йому томик Свінберна та ще Браунінга[4], якого саме вивчала в університеті. Мартін скидався їй на маленького хлопчика, коли, засоромлений, бурмотів слова подяки, і вона мимоволі відчула до нього материнську ніжність та жалість. Вона вже не бачила в ньому ні ув’язненої душі, ні неотесаного парубка, що дивився на неї таким чоловічим поглядом, бентежачи й лякаючи її. Перед нею стояв тільки хлопчик — він потиснув їй пальці мозолястою зашкарублою рукою, що, немов тертка, дряпала шкіру, і сказав затинаючись:

— Це найкращий день мого життя. Бачите, я не звик до цього, — він розгублено глянув навколо. — До таких людей, до таких домів. Усе це зовсім нове для мене і мені подобається…

— Сподіваюся, ви ще до нас прийдете, — сказала дівчина, коли він прощався з її братами.

Він насунув шапку, круто повернув до дверей, спіткнувся на порозі і вийшов,

— Ну, що скажеш? — запитав її Артур.

— Дуже цікавий… І для нас — немов струмінь озону, — відповіла вона. — Скільки йому років?

— Двадцять, майже двадцять один. Я питав його сьогодні. Ніколи не думав, що він такий молодий.

«Виходить, я на цілих три роки старша від нього», — подумала вона, цілуючи братів на прощання.


РОЗДІЛ III


Опинившись на сходах, Мартін Іден витяг з кишені клаптик темного рисового паперу та щипку мексіканського тютюну і вправно скрутив цигарку. Тоді глибоко затягнувся й довго, поволі випускав дим.

— Чудасія! — голосно вимовив він з острашливим подивом. — Чудасія! — мовив ще раз. І знов, уже пошепки — Чудасія!

Потім смикнув за комірець і, відстебнувши його від сорочки, засунув до кишені. Сіяв холодний дощ, але Мартін ішов у щасливому засліпленні, без шапки, в розстебнутій куртці. Дощу він майже не помічав. Сам у мрійному екстазі, він відновлював у пам’яті щойно пережите.

Нарешті йому трапилася така жінка, про яку, щоправда, він рідко думав, не звикши взагалі думати про жінок, але яку в глибині душі сподівався колись таки зустріти. Він сидів поряд неї за столом, тиснув її руку, дивився їй в очі й бачив у них прекрасну душу, ще кращу за самі очі й тіло, що давали їй вираз і форму. Він не думав про її тіло як тіло, і це було щось нове для нього, бо взагалі на жінок він дивився тільки так. Її тіло було чимсь особливим. Він і гадки не припускав, що воно теж немічне й тлінне. Тіло Рут було інакше, щось більше, ніж оселя душі. Воно було випроміненням її духу, чистим і прекрасним втіленням її божественної суті. Це відчуття божественності вразило його, відірвало від мрій і протверезило. Ні слова, ні думки про існування божества ніколи доти не будили в ньому віри. Він не визнавав бога. Завжди був нерелігійний і добродушно глузував з попів та з їхнього твердження про безсмертя душі. Він був певний, що загробного життя немає. Життя лише тут і тепер, а далі — вічна тьма. Але в її очах він побачив душу, безсмертну душу, яка не може вмерти. Жоден чоловік, жодна жінка, що їх він знав раніше, не викликали в нього думок про безсмертя. А вона — викликала! Вона прошепотіла це йому ту ж мить, коли вперше глянула на нього. Він ішов, а перед ним сяяло її обличчя: бліде і серйозне, ніжне й ласкаве, воно усміхалося жалісливо й лагідно, як можуть усміхатися лише духи, осяяне такою чистотою, якої він навіть уявити собі не міг. її чистота вразила його і приголомшила. Він знав, що існує добро та зло, але про чистоту, як щось реальне в житті, не мав і гадки. А тепер у ній він побачив цю чистоту, вищу за доброту й непорочність, що разом визначали вічне життя.

І вмить у ньому спалахнуло честолюбне бажання — здобути й собі вічне життя. Він знав, що не гідний навіть воду носити для неї. Те, що він побачив її і розмовляв з нею цілий вечір, було чистим дивом, фантастичною примхою долі. Це сталося випадково, не за якісь там його заслуги. Він не вартий був такого щастя. Його пойняв якийсь релігійний настрій. Він став лагідним і смиренним, готовим до самозречення і самоприниження. У такому стані грішники йдуть на сповідь. Він теж відчував себе грішником. Але як смиренний покутник бачить яскраві проблиски свого майбутнього раювання, так і він бачив проблиски того блаженства, що вій зазнає, володіючи нею. Однак думка про це володіння була невиразна, туманна і зовсім інакша, ніж дотеперішні думки. Він ширяв на крилах шаленого честолюбства і бачив, як злітає з нею на неймовірні високості, ділиться з нею думками, упивається разом з нею красою та розкошами світу. Це було якесь духовне володіння, очищене від усього низького, вільне єднання духу, якого він не міг ясно збагнути. Та він і не думав про це. Взагалі він ні про що не думав. Порив серця пересилював розум, і він тремтів від не знаного досі зворушення, радісно пливучи по морю одухотворених натхненних почувань, що підносили його над вершинами життя.

Він похитувався, мов п’яний, і бурмотів:

— Чудасія! Чудасія!

Полісмен на розі підозріливо глянув у його бік і впізнав матроса.

— Де це ти набрався? — спитав він.

Мартін Іден вернувся на землю. Але він швидко пристосовувався до всяких обставин. Почувши полісменів оклик, він миттю оклигав і знайшовся, як бути.

— От комедія! — засміявся він. — Я й не помітив, що балакаю вголос.

— Ще трошки — і почнеш співати, — визначив його стан полісмен.

— Ні, не заспіваю. Дайте мені сірника, і я першим трамваєм поїду додому.

Він закурив цигарку і, побажавши полісменові доброї ночі, пішов далі.

— Оце штука! — стиха мовив він сам до себе. — Цей йолоп подумав, що я п’яний, — міркував він далі, посміхаючись. — Та й справді п’яний, — хоч ніколи не думав, що можна сп’яніти від жіночого обличчя.

На Телеграф-авеню він сів у трамвай, що йшов до Берклі. В вагоні було повно молоді, що співала пісень і здіймала страшенний галас. Мартін приглядався до них. Це були студенти. Вони відвідували той самий університет, що й вона, належали до одного з нею товариства, може, були знайомі з нею і бачили її щодня, коли хотіли.

Він дивувався, ЩО вони цього не хотіли, бо ж ось цього вечора вони десь-інде розважалися, замість того щоб бути біля неї, розмовляти з нею, оточивши її колом шанобливих прихильників. Думки його пливли далі. Він помітив серед них юнака з вузенькими очима й одвислою губою. Паскудний, розбещений хлопчисько, вирішив він. На судні то був би донощик, скиглій і базіка. Він, Мартін Іден, кращий за нього. Ця думка підбадьорила його, немов наблизила до неї. Він почав порівнювати себе з цими студентами. Він подумав про своє дуже, мускулясте тіло і відчув фізичну перевагу над ними. Але їхні голови повні знань, що дають їм змогу говорити її мовою. Ця думка гнітила його. Але для чого людині дано мозок? — палко питав він себе. Те, що зробили вони, може й він зробити. Вони вивчали життя з книжок, а він жив насправді. У нього в голові теж повно знань, тільки інших. Хто з них зумів би напнути вітрило або стояти коло стерна чи на вахті? Перед ним постало його минуле, де на кожному кроці небезпека й відвага, поневіряння і тяжка праця. Він пригадав усе, що йому довелося зазнати в життєвій школі. В усякому разі воно пішло йому на користь. Коли-небудь і їм доведеться запізнати справжнє життя і перейти все те, що він уже перейшов. Гаразд. Поки вони матимуть той клопіт, він пізнаватиме іншу сторону життя, з книжок.

Коли трамвай проходив рідко забудовану околицю, що відділяла Окленд від Берклі, Мартін нагледів знайомий двоповерховий будинок, вподовж якого красувалась гордовита вивіска: «Бакалійня Хігінботема». На повороті Мартін Іден вийшов з вагона. Хвилину він дивився на вивіску. Вона говорила йому більше, ніж на ній було написано. Нікчемністю, себелюбством і дрібного підлотою віяло, здавалося, навіть од форми літер. Бернард Хігінботем був одружений з його сестрою, тож Мартін Іден добре його знав. Відімкнувши ключем двері, він піднявся сходами на другий поверх. Тут жив його зять. Крамниця була внизу. Чути було дух прілих овочів. Пробираючись навпомацки через передпокій, він спіткувся об іграшковий візок, що покинув котрийсь із його численних племінників та племінниць, — і так стукнувся об двері, що аж загуло. «От скнара! — подумав він. — Жаліє ще яких два центи на газ, щоб пожильці не розбивали собі голови».

Намацавши клямку, Мартін увійшов до освітленої кімнати, де сиділи його сестра й Бернард Хігінботем. Вона латала чоловікові штани, а він читав газету, вмостивши худе тіло на двох стільцях і звісивши ноги в стоптаних капцях. Він глянув на Мартіна поверх газети темними й нещирими колючими очима. Мартін Іден не міг на нього дивитися без огиди. Що знайшла в цьому чоловікові сестра, він ніяк не міг зрозуміти. Йому зять здавався якимось гадом, що його б тільки ногою розчавити. «Колись я таки наб’ю йому морду», — часто втішав він себе, насилу зносячи присутність цієї людини. Очі, жорстокі й хижі, як у ласиці, тепер дивились на Мартіна докірливо.

— Ну? — спитав Мартін. — Чого?

— Минулого тижня я найняв робітника пофарбувати двері,— напівжалібно, напівпогрозливо промовив містер Хігінботем, — а ти й сам знаєш, які їм спілка позаводила розцінки. Треба бути обережнішим!

Мартін хотів був відповісти, та передумав, — не варто слів марнувати. Щоб збутися цієї гидливості, він перевів погляд на хромолітографію, що висіла на стіні, і здивувався. Раніш картина ця подобалася йому, а тепер він наче вперше її побачив. Дешевина, як і все в цій хаті. Він перенісся думками в будинок, де тільки-но був, і побачив спочатку картини, що його прикрашали, а потім її, з ніжною усмішкою, як тоді, коли прощалися. Мартін забув, де він, забув про існування Бернарда Хігінботема, аж поки цей добродій не повернув його до дійсності запитанням:

— Ти що, привида вгледів?

Мартін глянув йому просто в очі,— малі, мов намистинки, люті й полохливі,— і раптом побачив їх такими, якими вони бували, коли власник їх торгував унизу в крамниці,— догідливі, улесливі й масні.

— Так, — відповів Мартін, — я угледів привида. На добраніч. На добраніч, Гертрудо!

Виходячи з кімнати, він зачепився за складку на засмальцьованому килимі.

— Тільки не грюкай дверима, — застеріг його містер Хігінботем.

Мартін відчув, як у нього вся кров заклекотіла, але стримався й двері за собою причинив тихо.

Містер Хігінботем переможно глянув на жінку.

— Впився, — хрипко прошепотів він. — Я ж казав тобі, що він надудлиться!

Вона покірливо хитнула головою.

— У нього й справді блищать очі,— погодилась вона. — І комірця немає, а як ішов, надів. Але, може, й випив лишень якихось там дві чарочки.

— Він ледве на ногах стоїть, — запевняв її чоловік. — Я стежив за ним. Не міг пройти по кімнаті, щоб не спіткнутися. Ти ж сама чула, як він мало не впав у передпокої.

— Та то він, мабуть, спіткнувся об Алісин візок, — зауважила вона. — Там же темно.

Містер Хігінботем підвищував голос у міру того, як росло його роздратування. Цілий день у крамниці він стримував себе, лишаючи радість бути самим собою на вечірні години серед сім’ї.

— А я кажу тобі, що твій дорогий братик п’яний.

Голос у нього був холодний і гострий, він наче відкарбовував кожне слово. Дружина зітхнула й промовчала. Це була огрядна жінка, завжди неохайно вдягнена, обтяжена своїм тілом, роботою, причіпками чоловіка.

— Кажу тобі, що це в нього від батька, — звинувальний тоном провадив містер Хігінботем. — І так само подохне десь у канаві. Ось побачиш…

Вона хитнула головою, зітхнула і знов почала шити. Обоє погодились на тому, що Мартін повернувся п’яний. Не розуміли вони прекрасного, тим-то й не помітили в його блискучих очах і на сяючому обличчі перших ознак юнацького кохання.

— Еге ж, добрий приклад для дітей, — раптом гаркнув містер Хігінботем, роздратований мовчанням дружини. Часом йому хотілося, щоб вона більше суперечила йому. — Коли ще раз прийде отакий, хай забирається відси. Зрозуміла? Я не потерплю, щоб п’яницьким бешкетом деморалізував мені невинних дітей… — Містерові Хігінботему подобалося це нове в його лексиконі слівце, яке він щойно виловив з газетних шпальт. — Так, деморалізував, інакше й не скажеш.

Його жінка тільки зітхнула, сумно похитала головою і далі шила. Містер Хігінботем знов узявся за газету.

— Він заплатив за минулий тиждень? — гримнув господар поверх газети.

Вона кивнула головою й додала:

— У нього є ще трохи грошей.

Коли він уже знову вибереться на море?

Та, певно, коли витратить усе, що заробив, — відповіла їм вона. — Учора він їздив до Сан-Франціско, шукав підхожого судна. Але в нього ще є гроші, тож він і перебирав.

— Усяка матросня, і туди ж! — чмихнув містер Хігінботем. — Перебирає!

— Він казав про якусь шхуну, що мас пливти десь у далекі краї шукати закопаного скарбу. Думає найнятися на неї, коли тільки доти вистачить грошей.

— Якби він узявся за розум, я б йому дав роботу, їздив би з возом, — сказав містер Хігінботем холодно. — Том кинув мене.

Дружина глянула на нього запитливо й стурбовано.

— Сьогодні ввечері. Пішов до Карутерів. Ті платитимуть більше, ніж я можу. *

— Я ж казала тобі! — вигукнула вона. — Йому таки слід було більше платити.

— Слухай, стара! — люто гримнув Хігінботем. — Тисячу разів казав тобі: не пхай носа до моїх справ. Кажу це тобі востаннє.

— Та мені байдуже, — пробурчала вона, — але Том був порядний хлопець.

Чоловік пронизливо глянув на неї. Це було нечуване зухвальство.

— Якби твій братик не був такий ледацюга, він міг би їздити возом, — буркнув він.

— Він же платить тобі комірне, — відповіла вона. — Та й він мій брат, і поки він нічого тобі не винен, ти не маєш ніякого права чіплятися до нього. У мене теж можуть бути якісь почуття, дарма що я прожила з тобою сім років.

— Ти сказала йому, що коли читатиме ночами, хай доплачує за газ? — спитав він.

Місіс Хігінботем нічого не відповіла. її бунт ущух, дух зів’яв у стомленому тілі. А чоловік тріумфував. Він узяв гору. Очі його зловтішно поблискували, вуха насолодно вловлювали її хрипке дихання. Любо йому було отак розчавлювати її, і тепер це давалося йому легко, не так, як у перші роки їхнього подружнього життя, — бо ціла купа дітей та його безнастанне сікання висмоктали з неї всі сили.

— Ну, то скажеш завтра, — промовив він. — А тепер, поки я не забув, от що. Пошлеш по Мерієн, хай вона завтра догляне дітей. Раз Том пішов, доведеться мені самому поїхати по крам, а ти торгуватимеш замість мене.

— Та мені ж треба завтра прати, — насмілилась вона заперечити.

— Встанеш раніш і все зробиш. Я виїду аж о десятій.

Він сердито зашарудів газетою і знову став читати.


РОЗДІЛ IV


Мартін Іден, усе ще збурений сутичкою з зятем, намацав дорогу в темних сінях і увійшов до своєї кімнати, крихітної комірчини, де насилу вміщалися ліжко, умивальник і стілець. Містер Хігінботем занадто вважав на гроші, щоб наймати служницю, коли з усім могла виоратись його дружина. До того ж вільна кімната служниці давала йому змогу держати не одного пожильця, а двох. Мартін поклав Свінберна й Браунінга на стілець, скинув піджака і сів на ліжко. Старі пружини задихувато застогнали під ним, та він не помітив цього. Почав роззуватись, але зненацька погляд його впав на білу стіну, посмуговану темними патьоками від дощу, що сочився крізь дах. На цьому брудному тлі почали виникати й танути захватні видива. Він забув про свої черевики і довго дивився на стіну, аж урешті губи його ворухнулися, і він прошепотів: «Рут!»

«Рут!» Він ніколи не думав, що простий звук може бути такий прекрасний. Це ім’я тішило йому слух, і, повторюючи його безліч разів, він аж п’янів. «Рут!» Це був талісман, чарівне слово, яким творять закляття. Вимовляючи його, він щоразу бачив її обличчя, що мерехтіло перед ним, освітлюючи брудну стіну золотим сяйвом. Це сяйво ясніло не тільки на стіні. Воно ширилось без кінця-краю, і в його золотаву глибінь поринала душа Мартінова, щоб знайти її душу. Усе, що було в ньому найкращого, виливалось іскристим потоком. Сама думка про неї очищала його, облагороджувала й викликала бажання стати кращим. Усе це було нове для нього. Ніколи доти жінки не робили його кращим. Навпаки, вони будили в ньому звіра. Він не знав, що багато хто з них віддавав йому своє найкраще, хоч воно й було вбоге. Він ніколи не думав про себе і не підозрював, що чимось у собі може збуджувати в жінках любов, змушуючи їх вганяти за його молодістю. Він їх ніколи не шукав, вони самі шукали його, і йому навіть на думку не спадало, що декотрі з них ради нього ставали кращими. Досі він жив у блаженному бездум’ї, і тепер йому здавалося, що це вони тяглися до нього нечистими руками. То було несправедливо і щодо них, і щодо нього самого. Але, оце вперше пізнаючи себе, він міг здобутися на слушну оцінку й паленів із сорому, згадуючи свою недавню, мовляв, розбещеність.

Мартін раптом схопився й зазирнув у брудне дзеркальце над умивальником. Витер його рушником і дивився на себе довго й уважно. Власне, він уперше побачив себе як слід. Його очі були створені для того, щоб бачити, але їх занадто приваблювала вічно мінлива панорама світу і не мав він часу дивитись на самого себе. Він побачив обличчя юнака років двадцяти, але, не звикши думати про гною зовнішність, ніяк не міг вирішити, вродливе воно чи ні. Над крутим чолом лежала хвиляста темно-каштанова чуприна. Кучері його подобались жінкам, вони любили гладити їх і пестливо розчісувати пальцями. Але на своє волосся, як на щось не варте її уваги, він ледве глянув, а довго й замислено вдивлявся у високе і широке чоло, силкуючись збагнути, що за ним криється. Який у нього мозок? — настирливо лізли думки. — На що він здатний? Куди його допровадить? І чи аж до неї?

Він питав себе, чи видно душу за цими сталево-сірими очима, що часто ставали зовсім блакитними, напоєні солоним подихом облитого сонцем моря. Він хотів знати, якими його очі видаються їй. Пробував уявити, як вона дивиться йому в вічі, і не міг. Він легко міг вчутися в іншу людину, але таку, чиє життя знав. А як жила вона, Мартін не знав. Вона — це диво й таємниця; хіба міг він угадати хоч одну її думку? Принаймні, виснував він, його очі чесні, з них не проглядає лукавство а чи підлість. Його вразила темна барва обличчя, — ніколи він не думав, що воно може бути аж таке чорне. Мартін засукав рукав сорочки й порівняв білу шкіру передпліччя з лицем. Ні, все-таки він білий. Але руки теж були засмаглі. Тоді він зігнув руку і, напружуючи м’язи, подивився на шкіру, де її зовсім не торкнулося сонце. Тут вона була дуже біла. Він засміявся, уявивши, що це бронзове обличчя в дзеркалі колись теж було біле. Він і гадки не мав, що в світі небагато жінок могло б похвалитися такою білою та ніжною шкірою, як у нього там, де її не обпалило сонце.

Рот у нього був би зовсім як у херувима, якби він не мав звички, розсердившись, стулювати міцно губи, часом так міцно, що вони робилися тверді й суворі, майже аскетичні. Це були губи бійця й коханця. Вони могли всмак упиватися розкошами життя, але вміли й ставати владними й рішучими. Масивні підборіддя й щелепи підкреслювали цю енергійність та завзяття. Сила врівноважувала в ньому чуттєвість і спонукала любити здорову красу й відповідати на здорові почуття. З-поміж губ виглядали зуби, які ніколи не знали і не потребували послуг дантиста. Білі, міцні й рівні, вирішив Мартін, розглядаючи зуби. Але раптом він занепокоївся. Десь у заглибинах мозку ворухнулась невиразна згадка про те, що деякі люди щодня чистять зуби. Це люди з вищих кіл, з її товариства. Вона, певно, теж кожен день це робить. Що вона подумає про нього, коли довідається, що він за все своє життя ані разу не чистив зубів? І тут таки постановив собі купити щітку й привчитися до цього. Почне вже від завтра. Здобути її не можна самими геройськими вчинками. Треба переробити себе в усьому, навіть чистити зуби й носити крохмальний комірець, хоч у ньому він завше почувався немов позбавленим волі.

Він підняв руку і потер пальцем мозолясту долоню: здавалося, бруд так в’ївся в шкіру, що його ніякою щіткою не вишкребти. А в неї яка ж долоня! На саму згадку по тілу в нього пробігло приємне тремтіння. Подібна вона до трояндової пелюстки, а свіжа й м’яка, наче сніжинка. Він ніколи не думав, що жіноча рука буває така ніжна. Яке щастя, коли така рука приголубить! Мартін упіймав себе на цій думці і винувато почервонів. Сором так думати про неї. Це принижувало її духовну красу. Вона — блідий, прозорий дух, далекий від усього тілесного; і все-таки він не міг забути про ніжність її долоні. Він звик до шорстких мозолястих рук фабричних дівчат та жінок. Він, звісно, знав, чого руки в них такі згрубілі. Але її руки… Вони ніжні, бо ніколи не знали ніякої роботи. Між ним і нею розступилася безодня, коли він подумав, що є люди, яким не треба заробляти собі на життя. Нараз він побачив усю цю аристократію нероб, що постала перед ним в образі пишної і могутньої бронзової статуї на тлі стіни. Вій сам працював усе життя, — перші його спогади пов'язані з працею, і вся родина його теж працювала. Або ось Гертруда. Руки в неї або шкарубкі від нескінченної хатньої роботи, або розпухлій червоні, наче варене м’ясо, під прання. А його друга сестра, Мерієн? Цього літа вона працювала на консервному заводі, і її маленькі гарненькі рученята геть укрилися порізами від ножів, якими крають помідори. А минулої зими на картонажній фабриці машиною їй відтяло кінчики двох пальців. Він пригадав шкарубкі руки матері, як вона лежала в труні. Батько теж працював до останнього дня; коли він помер, мозолі на ного руках були в півдюйма завгрубшки. А в неї руки НІЖНІ, і в її матері, і в братів. Це блиснуло йому несподівано, як страшний доказ їхньої належності до вищої касти і тієї величезної віддалі, що лежать поміж нею І ним.

Гірко посміхаючись, він знову сів на ліжко і роззув, нарешті, черевики. Ото дурень! Сп’янів від жіночого личка й білих м’яких рученят. І вмить перед його очима на Орудній стіні виринуло ще одне видиво. Ніч. Він стоїть перед похмурим будинком з дешевими кімнатами у лондонському Іст-Енді, а поруч нього — Марджі, маленьке фабричне дівча, років п’ятнадцяти. Він проводжає її додому після вечірки. Вона живе в цій похмурій брудній оселі, гіршій навіть за хлів. Він подає їй на прощання руку, але вона підставляє губи для поцілунку. Йому не тчеться цілувати її, він її якось боїться. Тоді вона хапає Ного пі руку й гарячково стискає. Мартін відчуває шорсткість її долоні на своїй руці, і його раптом заливає могутня хвиля жалю. Він бачить її сумні, голодні очі, бачить кволеньке тіло, для якого несподівано скінчилася нора дитинства й настала страшна, жорстока зрілість. У пориві співчуття він обіймає дівчину й цілує в губи. У пухах бринить її радісний скрик, і він відчуває, як вона притуляється до нього, немов кошеня. Бідне, голодне малятко!

Він вдивлявся в тінь давноминулого, схвильований інк само, як тієї ночі, коли дівчина пригорнулася до нього, і серце його розтануло з жалю. Як тоді сіро було довкруг, і на брудне каміння тротуару сіявся дощ. І враз на стіні спалахнуло променисте сяйво, і, стираючи сумний і посад, заясніло її блідаве обличчя під короною золотого волосся, далеке й недосяжне, мов зоря.

Він узяв зі стільця книжки Браунінга й Свінберна і поцілував їх. Але ж вона сказала ще заходити, подумав він і, знову глянувши на себе в дзеркало, дуже врочисто промовив:

— Мартіне Ідене, завтра вранці ти найперше підеш до бібліотеки й почитаєш, як треба поводитись у товаристві. Зрозумів?

Він погасив газ, і пружини зойкнули під вагою його тіла.

— Та й з лайкою треба скінчити, Мартіне. Так, брате, треба скінчити, — голосно сказав він.

Потому він заснув і бачив сни такі сміливі й незвичайні, як бувають у курців опіуму.


РОЗДІЛ V


Прокинувшись другого ранку, Мартін з рожевих снів одразу перенісся в задушну атмосферу мила, брудної білизни, шарварку злидарського повсякдення. Не встиг він вийти з своєї кімнати, як почув плюскіт води, гострий оклик і звук ляпаса, що ним сестра засвідчила своє роздратування одному з численних нащадків. Плач дитини різонув його, мов ножем. Тут усе, навіть повітря, яким він дихав, гидке й нечисте. Як це все не схоже на красу та спокій дому Рут. Там панувало духовне, а тут саме низьке й матеріальне.

— Іди сюди, Альфреде, — покликав він скривджену дитину і сунув руку в кишеню штанів, де були гроші. До грошей він ставився недбало, і в цьому теж виявлялася його широка натура. Він дав хлопчикові монету — чверть долара — і потримав його трохи на руках, щоб заспокоїти. — Ну, а тепер біжи купи собі цукерок та не забудь поділитися з братиками й сестричками. Гляди ж, вибирай такі, щоб вистачило якнайдовше.

Сестра, схилена над балією, підвела на мить розчервоніле обличчя і глянула на нього.

— Досить було б і десяти центів, — сказала вона. — І завше ти такий, не знаєш ціни грошам. Дитина тільки об’їсться.

— Нічого, сеструню, — весело відповів він. — Мої гроші самі знають собі ціпу. Якби тобі не було так ніколи, я б тебе поцілував на добридень.

Йому хотілося бути ласкавим до сестри, — серце в неї було добре, і вона по-своєму, він це знав, любила його. Щоправда, з роками вона поволі змінилася, стала якась дратівлива. Це, певно, тяжка праця, ціла купа дітей та вічна докучливість чоловікова так змінили її, гадав собі пін. Йому раптом спало на думку, що на ній полишають сліди і гнилі овочі, і брудна білизна, і засмальцьовані мідяки, що вона одержує за прилавком.

Ну, ходи вже снідати, — грубувато сказала Гертруді», хоч у душі врадувана. З усіх своїх братів, що розбрелися по світу, найбільше вона любила Мартіна. — А я таки поцілую тебе, — додала вона, раптом розчулившись.

Йона пальцями стерла піну спочатку з однієї руки, тнім з другої. Мартін обняв її за дебелий стан і поцілував у вогкі, розпарені губи. На очі їй навернулися сльози, не так з повноти почувань, як з кволості та повсякчасної перевтоми. Вона відштовхнула його від себе, але він усе ж встиг помітити її сльози.

Сніданок у печі,— поквапливо сказала вона. — Джім уже, певно, теж встав. Я сьогодні почала прати ще вдосвіта. Поїж та швидше забирайся з дому. У нас сьогодні нелегкий день — Том нас кинув, і Бернардові самому треба їхати з возом.

Мартін з важким серцем пішов до кухні. Червоне обличчя сестри, і неохайний її вигляд так і стояли в нього перед очима. «Може, вона й любила б мене, якби мала на те час, — подумав він. — Але сердешна надривається на роботі. Ця тварюка, Бернард Хігінботем, примушує жінку і стільки працювати!» А проте він мимоволі почував, що є поцілунку її не було нічого красивого. Правда, цей поцілунок був незвичайний. Протягом багатьох років вона цілувала його лише тоді, коли проводжала у плавання або коли він повертався. Але цей її поцілунок відгонив милом, і губи були якісь мляві. Він не відчув швидкого і міцного дотику уст. Це був поцілунок знесиленої жінки, що від перевтоми забула навіть, як цілуються.

Він пригадав, як до заміжжя вона могла танцювати цілу ніч після важкої роботи в пральні, байдужа на те, що така сама важка робота її чекає й завтра. І тут він знов подумав про Рут і про солодку свіжість, що мусить бути в її устах, як і в усій. її істоті. Її поцілунок, певно, іншій, як і потиск руки або погляд — міцний та щирий.

Він насмілився уявити, що її уста злилися з його, і відчув це так яскраво, аж в очах потемніло; йому здалося, що на нього посипався дощ трояндових пелюсток і душа потонула в їхньому ароматі.

У кухні він побачив Джіма, другого пожильця, котрий, нудьгуюче втупившись у просторінь, нехотя їв вівсянку. Джім був підмайстром у слюсаря, і його невиразне підборіддя, легковажність укупі з деякою нездарістю не обіцяли йому перемог у боротьбі за хліб насущний.

— Ти чом не їси? — запитав він, коли Мартін невесело схилився над холодною недовареною вівсянкою. — Вчора, либонь, знов хильнув?

Мартін похитав головою. Вся ця злиденність гнітила його. Рут Морз відступила від нього далі, ніж будь-коли.

— А я напився, — хвастовито сказав Джім і нервово засміявсь. — Набрався під зав’язку. А дівчину яку мав — чиста розкіш! Біллі довів мене додому.

Мартін кивнув — це в нього був звичайний знак уваги, коли хто звертався, — і налив собі чашку літньої кави.

— Підеш сьогодні танцювати до «Лотосу»? — запитав Джім. — Буде пиво. Тільки коли прийде компанія з Темсколу, без бійки не обійдеться. Мені, звісно, наплювати. Я однак візьму з собою свою любку. Тьху, який же гидкіш смак у роті!

Він скривився і спробував кавою сполоснути рота.

— Ти знаєш Джулію?

Мартін похитав головою.

— Це моя любка, — пояснив Джім. — Золото, а не дівчина. Я б тебе з нею познайомив, та ти одіб’єш. їй-бо, не знаю, що знаходять у тобі дівчата. Аж прикро дивитись, як ти їх одбиваєш у хлопців.

— В тебе я не одбив ще жодної,— байдуже відповів Мартін, аби тільки як-небудь доснідати без сварки.

— Ні, одбив, — заперечив Джім. — А Меггі?

— Ніколи я по мав з нею діла. Після того вечора ані разу з нею по танцював.

— А той вечір і наробив усе! — скрикнув Джім. — Ти тільки глянув на неї, трохи потанцював, і цього було вже доста. Може, ти нічого й не думав, але для мене то був кінець Потому вона й дивитись на мене не схотіла. Все про тебе питала. Якби ти захтів, вона одразу прибігла б до тебе.

— Але я не захотів.

То дарма. Я однак дістав одкоша. — Джім глянув на Мартіна з шанобливіш подивом. — Як це тобі вдається, Мирто?

— Просто не звертаю на них уваги, — відказав той.

— Тобто прикидаєшся, що тобі наплювати? — жваво випитував Джім.

Мартін хвильку подумав, а потім сказав:

— Може, це теж помагає, але я справді… не дуже думаю про них. Коли ти зможеш удати байдужого, може, тобі й пощастить.

— От шкода, що тебе вчора не було у Райлі,— вирвалося нараз у Джіма. — Там чимало хлопців устряло до заварухи. Був там один з Західного Окленда, на прізвисько Пацюк. Ну й спритнюга! Ніхто не міг його впорати. Ми всі жаліли, що тебе не було. Де ти вчора носився?

— Був в Окленді,— відповів Мартін.

— У театрі?

Мартін відсунув тарілку й підвівся.

— То що, підемо сьогодні на танці? — гукнув йому услід Джім.

— Ні, навряд, — відказав Мартін.

Він зійшов сходами і далі надвір, глибоко вбираючи а груди повітря. Він задихався в атмосфері цього дому, а під балаканини Джімової мало не збожеволів. Бували хвилині, коли він насилу стримувався, щоб не тицьнути його у тарілку з вівсянкою. Що більше той базікав, ні далі відходила Рут. Хіба міг він, живучи з такими тварюками, стати гідним її? Мартіна жахала безвихідність його становища — людини, таврованої робітничим походженням. Усе навколишнє тягло його вниз: сестра, гостріш дім і родина, оцей Джім, усі, кого він знав, усе, з чим пов’язане його життя. Таке існування мало тепер для нього гіркий присмак. Досі він сприймав своє життя, ніс щось звичайне. Ніколи він не задумувався над ним, мов тільки читаючи книжки. Але то ж були книжки, чарівні казки про чудовий і неймовірний світ. А тепер він побачив цей світ, — цілком можливий, реальний, і в центрі його — жінку-квітку на ймення Рут. І одразу відчув гіркоту життя, гостру, як біль жадання і муки безнадії, що її породила надія.

Він довго міркував, куди піти: до Берклейської безплатної бібліотеки чи до Оклендської, і вибрав другу, бо Рут жила в Окленді. Хто зна — бібліотека для неї місце цілком відповідне, тож, може, він там її спіткає? Він не знав організації бібліотек і все снував уздовж нескінченних полиць з художньою літературою, аж поки тендітна, схожа на француженку, дівчина, чи не співробітниця бібліотеки, сказала йому, що довідкова міститься нагорі. Там він не здогадався одразу звернутися до чоловіка, що сидів за столом, і свої пошуки почав навмання з відділу філософії. Про філософські книжки він чув, але не уявляв, що їх так багато. Високі полиці з важкими томами гнітили його, але заразом будили й завзяття. От де можна було випробувати силу свого розуму! У математичному відділі він знайшов книжки з тригонометрії і, гортаючи їх сторінки, зачудовано вдивлявся в якісь формули й креслення. Він читав англійські слова, але не розумів їхнього змісту. Це була якась особлива мова. Норман і Артур знали цю мову — він чув, як вони розмовляли нею. А вони ж її брати! В розпачі Мартін відійшов від полиць. Здавалося, книжки ось-ось натиснуть на нього з усіх боків і розчавлять. Він і не думав, що людські знання такі величезні. І раптом жахнувся — чи опанує все це його мозок? По хвилі, однак, він подумав собі, що багато людей до нього зуміли опанувати це все. Тоді він пошепки палко поклявся збагнути все те, що збагнули інші.

Отак ішов він далі, то впадаючи в розпач, то переймаючись запалом, попри ці наповнені мудрістю полиці. У загальному відділі натрапив на скорочено видання Норрі, з пошаною погортав сторінки. Вони промовляли до нього рідним словом, бо тут було море. Потім він знайшов Боудичів «Довідник мореплавця», книжки Лекі й Маршалла[5]. Так, він вивчить навігацію. Кине пити, почне працювати й стане капітаном. На мить Рут видалась йому зовсім близькою. Зробившись капітаном, він зможе одружитися з нею, звісна річ, якщо вона згодиться. А хоч і не згодиться, він однаково завдяки їй стане порядною людиною і покине пити. І раптом згадав він про страхувача й судновласника, двох хазяїв, яким повинен служити капітан: адже кожен з них — той з одних міркувань, а той з протилежних, — може погубити його. Він глянув по кімнаті і, побачивши тисячі томів, заплющив очі. Ні, годі з нього моря. Сила криється тут, у цій безлічі книжок, і коли він має досягти чогось великого, то саме на суходолі. До того ж капітанові не вільно брати у плавання свою дружину.

Минув полудень, надходив вечір. Забувши про їжу, Мартін усе шукав книжок про те, як треба поводитися в товаристві. Крім вибору кар’єри, його непокоїло одне Просте й конкретне питання: коли ти познайомишся з дівчиною і вона запросить тебе заходити до неї, через скільки днів можна це зробити? Але коли він таки натрапив на потрібну полицю, то все одно даремно шукав там відповіді. Його приголомшила складність світського етикету, і він заплутався у правилах обміну візитівками. Пароніті, він дав спокій пошукам. Хоч він і не знайшов чого, чим цікавився, зате зрозумів, що наука про пристойне поводження забрала б у нього весь час. Щоб опанувати її, треба було б йому ще одне життя.

Ну, що, знайшли те, що вам треба? — спитав чоловії., що сидів за столом, коли Мартін зібрався йти.

— Так, сер, — відповів той. — У вас тут чудова бібліотека.

Чоловік кивнув головою.

Будемо раді бачити вас тут частіше. Ви моряк?

— Так, сер, — відповів Мартін, — Я ще прийду.

«Звідки він знає, що я моряк?» — питав він сам себе, спускаючись сходами.

Опинившись на вулиці, він перший квартал ступав рівно, випробовуючись, і якось незграбно, а потім, замислившись, ізнов пішов своєю звичайною ходою, трохи перевальцем.


РОЗДІЛ VI


Тривожний, схожий на голод, неспокій охопив Мартіна Ідена. Він палко жадав побачити дівчину, яка з несподіваною силою захопила своїми ніжними руками все його життя. Але відвідати її у нього не вистачало духу. Він боявся прийти занадто скоро після запросин і порушити ті приписи, що звуться етикетом. Цілі години він просиджував в Оклендській та Берклейській бібліотеках, записався сам, записав обох сестер, Гертруду й Мерієн, і навіть Джіма, від якого домігся згоди, щедро почастувавши його пивом. Беручи книжки на чотири абонементи, він допізна палив газ у своїй комірчині і щотижня сплачував за це містерові Хігінботему п’ятдесят центів.

Але книжки, які він перечитував, тільки збільшували його неспокій. Кожна сторінка тих книжок була просвітом у царство знання, і що більше він читав, то жадібніше поривався до науки. Крім того, він не знав, з чого починати, і мучився від своєї непідготовленості. Він не розумів найпростіших речей, доступних кожному читачеві. І так само було з поезією, якою він захоплювався до нестями. Із творів Свінберна він прочитав не тільки те, що дала йому Рут, — він прочитав і все зрозумів у «Долорес». «А Рут, певно, не розуміє цього твору, — подумав він. — Та й як могла вона зрозуміти його, живучи таким витонченим життям?» Потім він натрапив на поезії Кіплінга і був зачарований ритмом, музикою, піднесеністю, в які той убирав найбуденніші життєві явища. Вражала його Кіплінгова залюбленість у життя і тонке розуміння людської психології. «Психологія» — було нове слово в лексиконі Мартіна. Він придбав собі тлумачного словника, чим підірвав свої поточні фінанси і прискорив день відпливу для здобуття нових. Та й розгнівив містера Хігінботема, котрий волів би одержати ці гроші як комірне.

Удень Мартін не насмілювався ходити там, де жила Рут, але зате вночі, немов злодій, снував коло дому Морзів, крадькома поглядаючи на освітлені вікна, і навіть стіни, що оточували її, були йому любі. Кілька разів він мало не наскочив на її братів, а то якось пішов по вулиці слідом за містером Морзом і при світлі ліхтарів вивчав його обличчя, ревно бажаючи, щоб виникла яка смертельна небезпека, коли б він міг вихопитися і порятувати її батька. Одного вечора його було нагороджено — у вікні другого поверху промайнула тінь Рут. Він бачив тільки її голову, плечі й підняті вгору руки, бо вона поправляла перед дзеркалом зачіску. Це тривало одну мить, але й цього було досить, щоб уся кров, наче вино, заграла йому в жилах. Дівчина опустила штору. Але тепер він знав, де її кімната, і відтоді цілі години простоював у затінку дерева по той бік вулиці, випалюючи безліч цигарок. Раз удень він побачив, як її мати вийшла з банку, і ще раз упевнився, яка величезна безодня відділяла Рут від нього. Вона належала до того класу, що мав справи з банками. Він же й разу в житті не був у банку і думав, що такі установи відвідують тільки дуже багаті й могутні люди.

В певному розумінні він зазнавав цілої моральної революції. її чистота, тілесна й духовна, викликала в ньому переможну жагу до охайності. Він повинен це осягти, якщо хоче бути гідним дихати ОДНИМ з нею повітрям. Він чистин зуби, а руки шкріб кухонною щіткою, аж поки побачив в аптечній вітрині щіточку на нігті і здогадався, для чого вона. Коли він купував її, продавець, глянувши на Ного нігті, запропонував і пилочку; отже, він придбав ще одно туалетне приладдя. У бібліотеці він переглянув про гігієну тіла і невдовзі дуже вподобав облипатися щоранку холодною водою. Це страшенно здивувало Джіма і завдало мороки містерові Хігінботему, який не співчував таким великопанським витівкам і серйозно почав подумувати, чи не стягувати йому з Мартіна ще в платню за воду. Далі Мартін звернув увагу на свої зім'яті штани. Набивши око в цьому ділі, він тепер одразу ж помітив, що в робітників на колінах завжди мішки набігають, а в людей з вищих кіл зверху донизу йде пряма складка. Зміркувавши, що тут і до чого, він пішов до сестри на кухню і розшукав праску та дошку до прасування. Попервах йому не пощастило, бо він спалив свої штани і мусив купити нові, чим ще більше наблизив день відплиття.

Однак у ньому відбувалося глибше перетворення, аніж прості зміни в зовнішньому вигляді. Він ще курив, але пити кинув. Досі він вважав, що кожному чоловікові годиться випивати, і пишався тим, що не здавався навіть, коли інші вже падають під стіл. Спобігаючи принагідно товаришів-матросів, що їх у Сан-Франціско було чималенько, він, як і раніш, частував їх, але собі просив лише кухоль неміцного пива або імбирного елю і добродушно зносив їхнє глузування. Коли вони вповні набиралися, Мартін стежив, як прокидався в них звір, і дякував богові, що він уже інакший, ніж вони. У вині вони шукали забутій, а коли впивалися, тупі й каламутні душі їхні ставали наче боги, і кожна вільно раювала в світі п’яних марень. Мартінові ж не потрібні вже були міцні напої. Він пізнав нове, глибше сп’яніння. Його сп’янила Рут, яка запалила в ньому любов і прагнення до кращого, несмертельного життя, книжки, що повнили душу міріадами незнаних бажань, почуття власної чистоти, від якого здоров’я його розквітло ще пишніше, і все тіло аж бриніло радістю існування.

Одного разу Мартін пішов до театру, сподіваючись випадково побачити там Рут, і з балкона другого яруса справді таки її побачив. Вона проходила в партері з Артуром і ще з якимось юнаком в окулярах, з кучмою кучерявого волосся. Незнайомець одразу збудив у ньому тривогу й ревнощі. Вона сіла в перших рядах, і мало що він бачив того вечора, крім струнких плечей та золотавого волосся, яке здалеку здавалося тьмяним. Зате інші в театрі бачили більше, і, розглядаючись час від часу, Мартін завважив у передньому ряді, крісел за десять убік, двох дівчат, які пускали йому бісики очима. Раніше він легко дивився на такі зальоти, і не в його вдачі було відкидатися знайомств. Ще не так давно він би відповів дівчатам теж усмішкою, підохочуючи до дальшого знайомства. А тепер усе змінилося. Правда, він усміхнувся, але одразу ж відвів очі і навмисне більше на дівчат не дивився. Але кілька разів, забувши вже про них, випадково ловив очима їхні погляди. Не міг він за один день відмінитися повністю, не міг притлумити в собі й природної добродушності,— тож у такі моменти відповідав дівчатам теплою дружньою усмішкою. Для нього тут не було нічого нового. Він знав, що вони ведуть з ним звичайну жіночу гру. Але тепер йому було не до них. Там унизу, в перших рядах партеру, сиділа едина в світі жінка, така відмінна від дівчат його класу, для яких у його серці лишився тільки жаль і смуток. Він щиро хотів, щоб вони мали бодай крихту її добрості й краси, і нізащо не образив би їх за їхнє загравання. Воно не тішило його, а навпаки, сповнювало якимось соромом. Він знав, що якби належав до кола Рут, ці дівчата не наважилися б загравати з ним. При кожному їхньому погляді він відчував, як його хапають чіпкі пазури його класу і тягнуть униз.

Перш ніж опустилася завіса після останньої дії, Мартін зійшов униз, щоб побачити Рут, коли вона виходитиме в театру. Біля входу завжди багато людей, і, насунувши шапку на очі, він міг сховатися за чиєю-небудь спиною, щоб вона його не помітила. Він вийшов один з перших, але тільки-но вибрав собі зручне місце край тротуару, як з’явилися ті дві дівчини. Він зрозумів, що воші шукають його, і в цю хвилину ладен був проклясти ту силу, яка вабила до нього жінок. Вони наче випадково перейшли на той край хідника, де стояв він і, змішавшися з юрбою, пішли в його напрямку. Одна з них легенько штовхнула Мартіна, вдаючи, ніби оце тільки помітила його. Вона була струнка і смаглява, з визивно-чорними очима. Ці очі всміхнулися до нього, і він відповів їм тим самим.

— Привіт! — гукнув він.

Це слово вихопилось у нього само собою — бо ж і часто ми мовляв він його при таких спітканнях. Та й те, що сам мі вдачею привітний і лагідний, він не міг повестись і на кіно. Чорноока дівчина усміхнулася задоволено й весело і охоче сповільнила ходу, а її подруга, що йшла з нею під руку, захихотіла, сама теж не від того, щоб зупинитись. Мозок Мартінів запрацював блискавично. Ні, він нізащо по допустить, щоб Рут побачила його з цими дівчатами. І цілком просто, наче так і годиться, він підступи а до чорноокої і пішов поруч дівчат. Тут він не почувався ані незграбно, ані скуто. Був як дома і жартував, пересипаючи мову дотепами та жаргонними слівцями, як то завше знайомляться при такого роду пригодах. На розі, де людський потік ринув уперед, він спробував звернути у провулок. Але чорноока схопила його за руку і, і ведучи за собою приятельку, гукнула:

— Стривай, Біле! Куди так хутко? Ти що, хочеш утекти від нас?

Він спинився і, сміючись, повернувся до дівчат. Поверх їхніх плечей він міг би бачити натовп, що плив при світлі вуличних ліхтарів. Там, де він стояв, було тьмяніше, і він міг би побачити її, сам лишаючись непоміченим. А вона напевне мала тут пройти, бо до її дому дорога в цей бік.

— Як її звуть? — запитав він сміхотливу дівчину, мішаючи на чорнооку.

— А це вже спитайте її саму, — відповіла та, знову насміявшись.

— Ну, то як? — звернувся він до смаглявої.

— А ви хіба сказали нам своє ім’я? — одрубала дівчина.

— Та ви мене й не питали, — усміхнувся він. — А втім, ви як стій вгадали. Мене звуть таки Біл.

— А, ну вас! — Вона палко й визивно глянула йому в очі.— Ні, направду, скажіть.

І знов глянула на нього. З очей її промовляли всі століття жіночості, відколи стать виникла. Мартін уже знав, що, коли він наступатиме, вона почне відступати соромливо

й боязко, готова, проте, щохвилини змінити роль, коли б він виявив легкодухість. Він же, як чоловік, не міг не відчувати її потягу, і йому були приємні ці палкі погляди. О, він знав їх усіх, чудово знав! Чеснотливі, наскільки можуть бути чеснотливі жінки, що виснажно працюють за мізерну платню, вони не хотіли продавати себе ради легкого життя і палко жадали знайти бодай одробину щастя у життєвій пустині, де в майбутньому їх чекала або злиденність вічної праці, або чорна відхлань занепаду, куди провадила краще оплачувана, але жахливіша дорога.

— Біл, — повторив він. — їй-богу. Біл, і ніяк інакше.

— А не брешете? — не повірила дівчина.

— І зовсім не Біл, — докинула друга.

— А ви звідки знаєте? — запитав він. — Ви ж раніш ніколи мене не бачили.

— Дарма. І так видно, що ви нас дурите.

— Направду, Біле, як вас звати? — не вгавала перша.

— Хай буде Біл, — заявив він.

Вона жартівливо поплескала його по плечі:

— Так і знала, що брешете, а все ж ви мені подобаєтесь!

Він узяв її руку і відчув на долоні знайомі подряпини й мозолі.

— Давно з консервного заводу? — спитав він.

— А відки ви знаєте?.. Ой леле, він, певно, хіромант! — вигукнули дівчата.

І, поки він перекидався з ними плитними жартами, перед очима його душі враз виросли книжкові полиці бібліотек, що зберігали мудрість віків. Він гірко посміхнувся над недоречністю цього образу, і знову сумніви пойняли його. Але попри ці роздуми й веселу балаканину він усе ж устигав стежити за людським потоком з театру. І от в освіті ліхтарів він побачив її, що йшла поміж братом і незнайомим юнаком в окулярах. У нього завмерло серце. Як довго ждав він цієї хвилини! Йому впало в око щось світле й пухнасте на її гордій голівці, і стрункі обриси її постаті, і граціозна хода, і маленька гарненька рука, якою вона підбирала сукню. Вона проминула його, а він лишився в товаристві фабричних дівчат, з їхньою вбогою претензією на смак у крикливому вбранні, з їхнім жалюгідним намаганням бути охайними й чепурними, з їхнім дешевим одягом, — дешевими стрічками й обручками на пальцях. Хтось шарпнув його за руку й промовив:

— Прокиньтесь, Біле. Що з вами?

— Ви щось мовили?

— Та ні, нічого, — відповіла чорнява дівчина, труснувши головою. — Я тільки хотіла сказати…

— Що саме?

— Що добре було б, якби ви знайшли для неї якого хлопця… — вона показала на свою подругу. — І ми пішли б куди-небудь поїсти морозива чи випити кави абощо.

Він раптом відчув якусь духовну нудоту. Занадто вже по різкий був перехід від Рут. Поруч зухвалих очей цієї ось дівчини він побачив ясні й променисті очі Рут, що, немов очі янгола, дивились на нього з безмірних глибин чистоти. І він відчув у собі велику силу. Він стоїть вище цього. Життя має для нього ширший зміст, ніж для цих дівчат, бажання яких не сягали далі морозива й кавалерів. Він згадав, що в думках завжди жив якимсь іншим життям. Цими думками він пробував ділитись, але ні разу не спіткав жінки або чоловіка, які б зрозуміли мого. У своїх слухачів він викликав самий подив. А що думки його їм недосяжні, то він і сам, певно, вищий за них. Він що гостріше відчув свою силу і стиснув кулаки. Раз життя для нього важить більше, то він мусить більшою вимагати й від життя; але, звісно, не в такому товарне ті. Ці визивні чорні очі нічого не можуть йому дати. він знав, які думки криються в них: про морозиво та ще про дещо. А ті янгольські очі обіцяють йому все, чого він хоче, і ще багато такого, про що він і не мріяв. її очі обіцяли йому книжки й картини, красу і спокій, всю витончену гармонію вищого буття. В цих чорних очах він угадував кожен помисел. Це був наче годинниковий механізм, де він міг простежити рух кожного коліщатка. Попи кликали до ницих виснажливих утіх, що в кінці їх стояла могила. А ті янгольські очі — надили тайною, незбагненним чудом, вічним життям. В них він бачив відблиск її душі і своєї.

— Ваша програма має один недогляд, — сказав він, — Мені треба йти на побачення.

В очах дівчини промайнуло розчарування.

— Певно, до хворого приятеля? — ущипливо зауважила вона.

— Ні, на справжнє побачення… — він затнувся, — з дівчиною.

— Ви мене не дурите? — спитала вона суворо.

Він глянув їй в очі і відповів:

— Ні, слово честі, це правда. Але чого б нам не зустрітись якось іншим разом? І ви досі мені не сказали, як вас звуть та де ви живете.

— Лізі,— уже лагідніше промовила дівчина. Вона потиснула йому руку і пригорнулась до нього всім тілом. — Лізі Конолі. А живу я на розі П’ятої та Маркет-стріту.

Він погомонів з нею ще кілька хвилин і попрощався. Але пішов не додому. Стоячи під тим самим деревом, де чатував не одну ніч, він глянув на її вікно й прошепотів:

— У мене побачення з вами, Рут. Я призначив його вам!


РОЗДІЛ VII


Минув уже цілий тиждень, відішли Мартін познайомився з Рут Морз, а він і досі не зважився на повторні відвідини. Кілька разів він був набирався духу піти, але тим часом його знову брав сумнів, і рішучість зникала. Він не знав, коли саме найзручніша пора на відвідини, а спитати було нікого, і він боявся зробити непоправну помилку. Зрікшись колишніх звичок та колишніх товаришів і не придбавши собі нових, він не мав ніякого вибору і міг лише читати й читати. Ті довгі години, що віддавав він на читання, зіпсували б із десяток звичайних людських очей. Але в цьому напрочуд міцному тілі очі теж були міцні. Крім того, мозок його був наче незаймана земля, — незаймана все життя для абстрактних думок, і тепер готова до посіву. Не стомлений науками, мозок його вгризався в книжкове знання гострими зубами, що не звичні були випускати здобичі.

Під кінець тижня Мартінові здавалося, що він пережив цілі століття, — так далеко лишилися позаду старе його життя та світогляд. Але йому дуже бракувало певної підготовки. Він брався за книжки, для розуміння яких потрібні цілі роки спеціальних студій. Сьогодні він читав якогось античного філософа, завтра вкрай сучасного, і від плутанини суперечливих ідей голова йшла обертом. Так само було й з економістами. На одній і тій самій бібліотечній полиці він знайшов Карла Маркса, Рікардо, Адама Сміта і Мілля[6], але незрозумілі формули одного ніяк не могли довести йому хибності поглядів іншого. Він розгубився, а проте тим більш хотів усе знати. Він хапався водночас і за економіку, і за промисловість, і за політику. Якось проходячи Сіті-Гол-парком, він побачив юрбу, посеред якої кілька розчервонілих чоловіків голосно й палко сперечались про щось. Він підійшов ближче і тут уперше почув мову народних філософів. Один з них був просто волоцюга, другий — профспілковий агітатор, третій — студент-правник, решта — охочі до дискусій робітники. При цій нагоді Мартін уперше почув про соціалізм, анархізм, єдиний податок і довідався, що в суспільній філософії є протилежні течії. Він почув сотні нових для термінів — з тих галузей знання, що про них ще не міг вичитати. Тим-то йому важко було стежити за послідовністю доказів, і він міг лише здогадуватися, що ховалося за цими дивними виразами. Поміж інших були тут чорноокий кельнер з ресторану, що виступав, як теософ, член профспілки пекарів — агностик, один дід, що вразив усіх чудною філософією, за якою «все, що існує,— справедливе», і ще інший дід, котрий безперестанку провадим про космос, про атом-батька й атом-матір.

В парку Мартін Іден вибрався через кілька годин якийсь аж запаморочений і негайно побіг до бібліотеки — довідатися значення тих незнайомих слів, що врізались йому в пам’ять. Звідти він вийшов, несучи під пахвою чотири книжки: «Таємну доктрину» пані Блаватської[7], Поступ і бідність», «Квінтесенцію соціалізму», «Боротьбу між релігією та наукою». На своє нещастя, він почав а 'Таємної доктрини». Кожен рядок ряснів багатоскладовими словами, яких він не розумів. Він сидів на ліжку і частіше заглядав у словник, аніж у книжку. Йому доводилось шукати так багато нових слів, що, коли вони повторювалися, він уже не пам’ятав їх значення і мусив заглядати знов. Тоді він вирішив записувати незнайомі слова до окремого зшитка і заповнював таким чином сторінку за сторінкою. Але все-таки він нічого не розумів. Нін читав «Таємну доктрину» аж до третьої ранку, та хоч як напружував мозок, так і не збагнув до кінця жодної посутньої думки. Він одірвав очі від тексту, і раптом йому здалося, що кімната піднеслася вгору, заколихалась і вляглася долі, наче судно в хитавицю. Тоді він вилаявся всмак, пошпурив «Таємну доктрину» в куток, погасив світло й ліг спати.

Не дуже пощастило йому і з іншими трьома книжками. І не тому, що розум його був безсилий: він міг опанувати всі ті думки, але йому бракувало практики та знарядь до мислення. Мартін зрозумів це й поклав нічого не читати, крім словника, аж поки вивчить напам’ять усі незнайомі слова.

Зате поезія давала йому правдиву втіху, і він зачитувався нею, найбільшу насолоду дістаючи від простіших поетів, де кожен рядок був йому зрозумілий. Він любив красу і тут знаходив її. Поезія, як і музика, глибоко хвилювала його і непомітно готувала йому мозок для майбутньої більш важкої роботи. Сторінки його пам’яті були порожні, і він легко, без жодного зусилля запам’ятовував строфи за строфами, так що, на превелику свою радість, незабаром міг уже декламувати вголос чи подумки цілі вірші, сповнені музики й краси. Одного дня він натрапив на «Класичні міфи» Гейлі та «Вік казки» Булфінча[8], що стояли поряд на бібліотечній полиці. Немов сніп яскравого світла врізався раптом у темряву його неуцтва, і він ще пожадливіше напався на поезію.

Бібліотекар так часто бачив Мартіна, що коли той входив, уже вітав його усмішкою і приязним помахом. Тим-то Мартін і зважився раз на сміливий вчинок. Він подав бібліотекареві декілька вибраних книжок і, коли той штемпелював його картки, пробурмотів:

— Слухайте, я б хотів одну річ запитати у вас.

Бібліотекар усміхнувся і уважно глянув на нього.

— Коли ви познайомитеся з дівчиною і вона запросить вас до себе, то за скільки днів можна прийти?

У Мартіна від хвилювання аж сорочка прилипла до спини.

— По-моєму, коли завгодно, — відповів бібліотекар.

— Ні, бачите, це не так просто, — заперечив Мартін. — Вона… я… ну, розумієте, її може вдома не бути. Вона вчиться в університеті.

— Ну, тоді ще раз зайдете.

— Ні, бачте, я не зовсім так сказав, — засоромлено признався Мартін, вирішивши цілковито здатися на ласку співрозмовника. — Я простий собі хлопець і ніколи не бував у товаристві. Ця дівчина зовсім не така, як я, а я зовсім не такий, як вона. Може, ви думаєте, що я клею дурня? — раптом запитав він.

Ні, ні, що ви! — запротестував бібліотекар. — Правда, наше запитання не в компетенції моєї роботи в довідковому відділі, але я охоче допоможу вам.

Мартін захоплено глянув на нього.

— От якби я вмів так шкварити, все було б гаразд, — мовив він.

— Прошу?..

Я хочу сказати, що хотів би говорити отак, як ви, — i до ладу, і ввічливо, і взагалі…

А! — порозуміло мовив бібліотекар.

Отож коли найкраще зайти? Удень… тільки щоб її»' народ самим обідом? Чи ввечері? А може, в неділю?

— Знаєте що, — сказав бібліотекар, посміхнувшись. Поговоріть з нею по телефону і з’ясуйте це.

— Так я й зроблю, — відказав Мартін і, забравши книжки, рушив до виходу. На порозі, однак, він обернувся й спитав ще — Коли ви розмовляєте з молодою леді, ну, скажімо, з міс Лізі Сміт, — як треба сказати: «міс Лізі» чи «міс Сміт»?

— «Міс Сміт», — авторитетно заявив бібліотекар. — Називайте її «міс Сміт», поки не познайомитесь ближче.

Так Мартін Іден розв’язав свою пекучу проблему.

Приходьте, коли хочете. Я завжди дома під вечір, — відповіла по телефону Рут на його несміливе запитання, вили можна принести взяті книжки.

Вона сама відчинила йому двері, і її жіноче око одразу помітило випрасувану складку на штанях і якусь невловиму загальну зміну в ньому на краще. Особливо її вразило його обличчя. Від Мартіна просто пашіло здоров’ям, І сила ця, перехлюпуючи через вінця, сягала аж до неї. Вона знов відчувала бажання пригорнутись до цього юнака і знов здивувалась, що він так на неї впливає. А в нього так само — аж замлоїлось у голові від розкішного почуття, коли вона, вітаючись, тисла йому руку. Різниця була лиш та, що вона зовні не виявила збентеження, а він почервонів по самі вуха. Він пішов за нею усе тою самою незграбною ходою, що й перше, і так само перевальцем.

Коли вони вже сиділи у вітальні, він відчув себе певніше, далеко певніше, ніж сподівався. Це вона підбадьорила його і зробила це так делікатно, що стала йому ще в сто разів милішою. Спершу вони розмовляли про повернуті книжки, про Свінберна, яким він був зачарований, і про Браунінга, якого він не розумів. Вона переводила розмову з однієї теми на іншу, заразом обмірковуючи, як би стати йому в пригоді. Вона часто думала про це після першої їхньої зустрічі. Вона щиро хотіла йому допомогти. Він був єдиний чоловік, що збудив у ній жаль і ніжність, але цей жаль не мав у собі нічого образливого, а радше — щось материнське. Та й хіба міг це бути звичайний жаль, коли від цього чоловіка віяло такою мужністю, що вона відчувала перед ним якийсь дівочий страх, а її серце й розум повнились чудними думками й почуваннями? Знов, як зачарована, дивилась вона на його шию і прислухалась до солодкого бажання оповити її руками. Це бажання й тепер здавалося їй непристойним, але вона вже потроху звикала до нього. Вона й гадки не мала, що так може народжуватись кохання. Не знала Рут і того, що почуття, яке він збудив у ній, то вже й є кохання. їй здавалося, що вона просто зацікавилась ним як незвичайною людською постаттю, різнорідно й незмірно обдарованою, — і вона вважала, що це звичайна людяність.

Вона не розуміла, що прагне його, — але з ним було інакше. Він знав, що її кохає, і за все життя нічого так не прагнув, як тепер її. Він любив поезію за красу, але тільки після знайомства з Рут перед ним навстіж розчинилися двері в безкраїй світ любовної лірики. Рут дала йому більше, ніж Булфінч і Гейлі. Тиждень тому він не звернув би ніякої уваги на такі, наприклад, слова: «Сумний юнак, коханням одержимий, за поцілунок він життя віддасть», а тепер вони не виходили у нього з голови. Зачарований неймовірною правдивістю цих слів, він дивився на Рут і відчував, що й сам був ладен вмерти за поцілунок. Йому здавалося, що це він «сумний юнак, коханням одержимий», і що навіть посвята в рицарі не сповнила б його більшою гордістю. Нарешті він пізнав, що таке життя і навіщо він народився!

Коли він дивився на неї і слухав її, думки його смілішали. Він пригадував гостру насолоду від потиску її руки і прагнув знов зазнати цього відчуття. Його погляд не раз спинявся на її устах, і йому жагуче кортіло поцілувати їх. Але в його бажанні не було нічого низького чи брутального. З несказанною втіхою ловив він кожен порух її губ, коли вона вимовляла слова, — бо ж то не були звичайні губи, як у інших чоловіків та жінок. То не було просто людське тіло, то були уста чистого духу, і він жадав їх зовсім не так, як уст інших жінок. Він міг би поцілувати її уста, притулити до них свої тілесні губи, але зробив би це з побожним трепетом, як ото цілують, окрайчик божих шат. Він не розумів, що це в ньому самому відбувалась переоцінка цінностей і не знав, що, коли він дивився на неї, очі його палали тим самим шиєм, яким вони палають у кожного закоханого чоловіка. Мартін і гадки не мав, скільки мужності й жаги було у його погляді і як глибоко він її бентежить, її цнотлива підносила його почування, поривала його мислі на височінь зоряно-холодної чистоти, і він здивувався б, дізнавшись, що полум’я його очей, немов гаряча хвиля, проймало її і теж запалювало вогонь. Рут непокоїв його погляд, і вона кілька разів губила нитку думок під напливом бентежно-солодких почуттів, аж мусила на нове нітрати уламки перерваної розмови. їй завжди легко було і 'опори ги, і якби вона не пояснювала свій стан незвичайні особи гостя, цей хаос у думках не в жарт би її стринож па. Ллє ж вона дуже вразлива, тож і не диво, що ця людина в ореолі мандрівника з іншого світу так захопила її!

Увесь час вона не спадала з думки, як допомогти б йому, І все хотіла звернути на це розмову. Але Мартін перший порушив цю тему.

— Чи не можете ви мені дати поради в одній справі? — вів він, і, коли вона охоче згодилась, серце йому аж ледь не вискочило. — Пам’ятаєте, минулого разу я казав, що по можу говорити про книжки, бо нічого в них не розумію. Ну, то я багато думав про це. Часто ходив до бібліотеки, але більшість книжок, що я там брав, мені під силу. Може, краще було б узятися за науку з самого початку. Я ніколи не мав змоги вчитися. Змалку довелося тяжко працювати, а от тепер пішов до бібліотеки і зовсім іншими очима став дивитися на книжки, побачив багато нових і зрозумів, що досі читав не те, що треба. Бачте, книжки, які потрапляють на ферми чи на судно, то щось геть інше, аніж ті, що у вашому домі. А я ж тільки до них і звик. І все-таки — тільки не подумайте, що це нахвалки, — я не такий, як ті, з ким був я токмився. Не те щоб я був кращий за матросів чи там ковбоїв — бо я був і ковбоєм один час, — але я завжди любив книжки, читав усе, що траплялось, і… ну… та й взагалі я, здається, думаю інакше, ніж більшість їх…

— А тепер, отже, що я маю на думці. Я ніколи не бував у таких домах, як ваш. Коли тиждень тому я побачив усе це — вас, вашу матір, ваших братів, геть усе, — мені воно дуже сподобалось. Я чув і часом читав про таке, а коли побував у вас, побачив, що книжки казали правду. Мені це якось припало до душі,— ось що я хочу сказати. І мені захотілося всього цього, і тепер теж хочеться. Я хочу дихати таким повітрям, як у вашому домі, де повно книжок, картин, красивих речей, де люди розмовляють лагідно, де самі вони чисті, як і їхні думки. Повітря, яким я дихав досі, відгонило їжею, платнею за помешкання, лайкою, пияцтвом. Пам’ятаєте, як ви пішли на зустріч своїй матері, щоб поцілувати її? Це найкраще, що я побачив за ціле життя. А бачив я багато дечого, — далеко більше за багатьох із тих, хто був зі мною. Я люблю спостерігати, і я хочу бачити більше, тільки тепер я хочу бачити по-новому.

— Але щось я ніяк не почну про головне. Отже, так: я хочу створити собі таке життя, яким живуть у цьому домі. Шиття — то щось більше, аніж лише надудлюватися, тяжко гарувати та блукати по світу. Тільки от як цього домогтися? З чого починати? Я ладен власним горбом оплатить дорогу до цього нового світу, бо треба вам знати, що як до роботи, то я пережену хоч кого. Раз уже почну, то працюватиму вдень і вночі. Вам, мабуть, смішно, що я питаю вас про це? Я знаю, до вас мені не слід було б звернутися, а я більше не маю з ким порадитись… от хіба з Артуром. Може, його й треба було спитати. Якби я був…

Голос у нього зірвався. Від його твердого наміру не лишилось і сліду, коли раптом набігла страшна думка, що йому треба було про все це запитати Артура і що він показав себе дурником. Рут відповіла не одразу. Вона занадто поринула в міркування, як погодити його плутану мову й простоту думки з тим, що вона бачила в нього на обличчі. Ні в чиїх очах ніколи вона не бачила такої непохитної сили. Перед нею був чоловік, спроможний здійснити й хто зна що, хоч це якось не в’язалося з безпорадністю його думок. Та й те ще — її власний розум був такий жвавий і складний, що вона не вміла по-справжньому оцінити простоти. А проте вона відчувала силу навіть у наосліпних зусиллях його мозку. Цей юнак здавався їй велетнем, що пружився, намагаючись зірвати з себе пута. Коли вона врешті заговорила, на обличчі в неї світилося співчуття.

— Ви самі знаєте, чого вам бракує, — сказала вона, — Нам потрібно освіти. Спершу початкова школа, тоді середня, а далі університет.

Але на це треба гроші,— зауважив він.

— Ай правда — я про це не подумала, — відказала вона. — Але, може, у вас є родичі, що допомогли б вам?

Він похитав головою.

— Батько й мати померли. Є дві сестри, — одна одружена, а друга, певно, незабаром теж одружиться. Є кілька братів — я молодший — але вони ніколи один одному не допомагали. Просто розбрелися по світу, дбаючи кожен про себе. Старший помер в Індії. Двоє тепер у Південній Африці, ще один плаває на китобійному судні, в останній, акробат, — мандрує з цирком. І я такий самий, як попи. Сам заробляю на себе з одинадцяти років, відколи мати померла. Вчитись мені, либонь, доведеться самотужки. От аби тільки знав, з чого починати.

— Я гадаю, що насамперед вам треба взятися до граматики. Ви говорите… — вона хотіла сказати «жахливо», але стрималася, — не зовсім правильно!

Обличчя в нього спалахнуло й укрилося потом.

— Я знаю, що часто пускаю такі слівця, що ви не розумієте. Але я тільки їх і вмію… казати. У мене є чимало й інших слів, з книжок, але я не певен, як їх вимовляти, тож і не вживаю.

— Річ не в тім, які слова ви кажете, а в тім, як ви їх скажете. Можу я з вами бути одверта? Я б не хотіла вас обранити.

— Але ж ні, ні! — вигукнув він, благословляючи в душі і і добрість. — Випалюйте. Треба ж мені знати! І краще вже почути це від вас, ніж від кого іншого.

— Ну, так от — ваша мова занадто бідна й проста. Нам треба попрацювати над своїм словником. А починати треба з граматики. Я вам зараз принесу й покажу, як нею користуватись.

Коли вона підвелася, йому пригадалась одна порада з книжок про пристойне поводження в товаристві, і він теж незграбно підвівся зі свого місця, але одразу занепокоївся, щоб Рут не подумала, що він збирається вже йти.

— До речі, містере Ідене, — спитала вона вже від дверей, — що таке «надудлюватись»? Я це слово почула під вас.

— Надудлюватись? — засміявся він. — Це значить напиватися віскі або пива, словом, такого, від чого ви п’янієте.

— І ще одне, — засміялась вона й собі.— Не кажіть «ви» там, де має бути безособова форма. «Ви» стосується певної особи і в даному разі не точно віддає вашу думку.

— Я не зовсім добору…

— Ну, от ви щойно сказали мені «такого, від чого ви п’янієте». Хіба ж то я маю п’яніти, саме я?

— Ну, та кожен може сп’яніти.

— Атож, звісно, — посміхнулась вона. — Але краще було б не вплутувати мене в такі справи. «Можна сп’яніти» — ось це звучить нормально.

Принісши граматику, Рут підсунула свого стільця ближче до Мартіна, — тут він подумав, що йому, певно, треба було б допомогти їй, — і сіла поруч нього. Вона розгорнула книжку, і голови їхні зблизились. Збентежений близькістю дівчини, він насилу міг стежити за її порадами. Коли, однак, вона почала пояснювати відміни дієслів, він забув про неї. Ніколи він не чув про відмінювання, і ці таємні закони мови захопили його. Ще нижче схилився він над сторінкою, і раптом її волосся торкнулося його щоки. За все життя він тільки раз утратив свідомість і тепер відчув, що от-от це може з ним повторитися. Дух перехопило йому в грудях, неначе вся кров бухнула з серця під саме горло і душила його. Ніколи не здавалась попа йому такою досяжною. На мить через величезну прірву, що розділяла їх, було перекинуто міст. Але нічим це не порушило піднесеності його почуттів. Вона не зійшла до нього. Це він знявся в хмари й наблизився до неї. Його любов до неї була, як і раніш, мало не побожна. Він відчув, що наче закрадається в святую святих, і повільно й обережно відхилив голову, щоб уникнути дотику, який проймав його, мовби електричним струмом. Рут нічого цього не помітила.


РОЗДІЛ VIII


Минуло кілька тижнів. Мартін Іден вивчав граматику, переглядав порадники гарних манер і жадібно поглинав книжки, що захоплювали його уяву. З людьми свого кола він не бачився зовсім. Дівчата з «Лотосу» ніяк не могли збагнути, що це з ним сталося, і засипали Джіма питаниями, а деякі хлопці, що боксували у Райлі, навіть ні раді, що Мартін більше не приходить.

Він тим часом знайшов новий скарб у бібліотеці. Граматика роз’яснила йому основи мови, а ця нова книжка — основи поезії, і він почав вивчати розмір, будову й форму, що крилася під любою йому красою. Далі він натрапив на одну сучасну студію, що розглядала поезію як образотворчість; задля доказовості тут було наведено багато прикладів з найкращих літературних творів. Жодного роману по читав він так захоплено, як цю книжку. І його свіжий, незайманий двадцятилітній розум, підштовхуваний жадобою знання, легко засвоював прочитане, виявляючи незвичайну для пересічного студента силу.

Коли він тепер оглядався назад, то відомий йому давніша світ — світ далеких країн і морів, кораблів, матросів та новій — видавався вже дуже малим; проте, зливаючись із новим світом, давній ширшав. Його розум прагнув єдності, але Мартін здивувався, помітивши перші ознаки зв'язку між обома світами. Сам він, проймаючись високими думками й красою, що знаходив у книжках, теж виріс. І тоді ще більш упевнився, що в тому товаристві, до й кого належить Рут та її родина, всі чоловіки й жінки тільки такими думками й живуть. Там унизу, де жив він, напував бруд, що заплямував йому все життя, і він жадав очиститися й піднестись у ті сфери, де жили вищі класи. І в дитячі роки, і в юнацькі гнітила його якась непарадна тривога. Він і сам не знав, чого хотів, але таки прагнув, хоч і марно, аж поки познайомився з Рут. А тепер ця тривога стала гостра й болюча, і нарешті він ясно зрозумів, що жадає краси, знання та любові.

Останніми тижнями він разів шість бачився з Рут, і після кожної зустрічі світ в його очах кращав. Вона допомагала йому в англійській мові, виправляла вимову й учила арифметики. Але їхні розмови не обмежувались елементарною наукою. Він занадто багато бачив у житті, і розум мав занадто зрілий, щоб задовольнятися тільки дробами, кубічними коренями й граматичним аналізом. Тож часом вони розмовляли зовсім про інше — про вірші, які він саме читав, про поета, якого вона саме вивчала. А коли інша читала йому вголос улюблені уривки, він відчував невимовне блаженство. Ніколи не чув він такого голосу: кожен звук додавав йому любові, від кожного слова сильніше билося серце. Це був голос, сповнений спокою й музичних переливів — ніжний, соковитий виплід культури та духовної шляхетності. Слухаючи її, він мимохіть згадував гострі голоси дикунських жінок, портових повій і не набагато мелодійніші голоси робітниць та дівчат його класу. Одразу ж починала працювати уява, всі ці жінки довгою низкою проходили в пам’яті, і на їх тлі ще більше сяяв ореол Рут. Його захват сягав ще далі, коли він бачив, як глибоко проймається вона тим, що читає, і захоплюється красою поетичної думки. Вона багато читала йому з «Принцеси», і він не раз помічав, як на очі їй набігали сльози, — така вражлива була душа дівчини. В ці хвилини її зворушення так підносило його, що він здавався собі рівним богові, і, слухаючи її та дивлячись на неї, мовби заглядав у лице самому життю, прозираючи в його найглибші таємниці. І, усвідомивши, на яку висоту витончених переживань він злетів, Мартін зрозумів урешті, що це — кохання і що це річ найвища в світі. Лабіринтами пам’яті пропливали тоді всі втіхи й захоплення минулого — сп’яніння від вина, жіночі пестощі, брутальна гра фізичного змагання, — і все це видавалося йому низьким і недостойним проти того високого запалу, яким він тепер горів.

Для Рут, одначе, взаємини їхні були неясні. Вона не мала жодного досвіду в любовних справах. Вона знала про це лише з книжок, де події повсякденного життя силою фантазії переносилися в казкове царство нереальності. їй і на думку не спадало, що цей неотеса матрос закрадається в її серце і будить там потаємні сили, які можуть колись прорватися й залляти її хвилями вогню. Вона не відала, що таке справжній вогонь кохання. Що вона знала про це — то була суща теорія: вона уявляла кохання, як мерехтливе сяйво зірок, як нечутне спадання роси або дзюркіт тихої річки, як прохолодний оксамит літньої ночі. Для неї це була ніжна прихильність, служіння коханому серед небесного супокою, серед аромату квітів та імлистого сяйва. Вона й гадки не мала про вулканічні пориви кохання, про його пекучий жар, що обертає серце в усипану гарячим попелом безплідну пустелю. Не знала вона ані власних сил, ані сил життя, і глибінь його була для неї мором ілюзій. Подружнє щастя її батьків виглядало їй на ідеал любовного спілкування, і вона була певна, що одного дня без будь-яких хвилювань та боротьби вона теж розпочне таке саме безхмарне, радісне життя з коханим.

Отже, вона дивилася на Мартіна Ідена, як на нову, незвичайну для неї людину і думала, що саме ця незвичайність і справляє на неї таке враження. Анічого не було тут неприродного. Вона так само чудно почувала себе, дивлячись у зоопарку на диких звірів, спостерігаючи бурю або здригаючись від сліпучої блискавки. Все це було пов'язане з таємницями космосу, і так само щось космічно ввижалося і в ньому. Він прийшов до неї, обвіяний вітрами безмежних просторів та розлеглих країн. На обпою! його відбився блиск тропічного сонця, а в пружних м'язах буяла первісна сила. Шрами та рубці в нього на тілі були тавром того загадкового світу брутальних людей і ще брутальніших вчинків, що починався десь поза її обрієм. Він був неприборканий та дикий, і марнославство її було потай утішене, що він такий покірний їй. Нею порушиш до того ж цілком природне бажання приручити дикуни. Це бажання було несвідоме, і вона навіть гадки по мала, що хоче зліпити з нього подобу свого батька, котрий здавався їй взірцем довершеності. Через свою недосвідченість не могла вона зрозуміти, що космічне почуття, яким Мартін її запалював, було найбільшою космічною силою — любов’ю, що з однаковою непереможністю вабить одне до одного і чоловіка, й жінку, змушує м інші битися на смерть під час парування і навіть найдрібніші часточки єднає докупи.

Швидкий Мартінів розвиток будив у неї подив і цікавість. Несподівано вона відкривала в ньому чимало гарного, що день у день розпускалося, немов квітка на родючому грунті. Вона вголос читала йому Браунінга і не раз бувала заскочена його оригінальним тлумаченням неясних рядків. Годі було їй здогадатися, що, знаючи людей та життя, він далеко частіше, ніж вона, схоплював поетову думку. Ного міркування здавалися їй наївними, хоч незрідка вона захоплювалася сміливим льотом його фантазії, яка бігла по такій широкій орбіті серед зоряних просторів, що, неспроможна здогнати її, вона тільки трепетала перед цією незбагненною силою. Потім вона грала Мартінові — тепер уже не визивно, — і музика відкривала в ньому незмірні глибини. Його душа розкривалася до музики, як квітка до сонця, і невдовзі він позабув криків ні популярні мелодії робітничої околиці, а перейшов до класичних творів, що їх Рут знала з лекцій і виконувала майже напам’ять. Проте він відчував якусь демократичну прихильність до Вагнера[9], а увертюра до «Тангейзера», коли Рут пояснила її, сподобалась йому найбільше. В ній він бачив своє життя. Тема Венериного грота нагадувала Мартінові власне минуле, а Рут він ототожнював з «Хором пілігримів». Мало не в екстазі ширяв він у цьому царстві духів, де точилася одвічна боротьба добра і зла.

Іноді він ставив їй такі запитання, що на мить її брав сумнів, чи правильно вона розуміє музику. Зате, коли вона співала, він ні про що вже не питав. Тут вона була бездоганна, і він сидів непорушно, зачарований божественною чистотою її сопрано. Мимоволі він пригадував жалюгідне попискування й вереск простих фабричних дівчат та пропиті голоси охриплих від джину портових блудяжок. Рут охоче співала і грала йому. Адже це їй вперше трапила до рук людська душа, і так розкішно було ліпити з неї що хочеш, бо їй здавалося, що вона формує душу Мартінові і наміри має добрі. Крім того, їй з ним було приємно, він уже не лякав її. Те почуття, що спочатку відштовхувало її від нього, то ж був страх перед темною стороною власної душі, але тепер той страх непробудно спав. Несвідомо вона вважала його своєю власністю. Та й він якось підбадьорював її. Вона напружено працювала в університеті, і їй корисно було часом одірватися від книжкового пилу й подихати свіжіш морським повітрям, що віяло від нього. Сила! Ось чого їй бракувало, а він великодушно ділився з нею своєю силою. Опинитися з ним в одній кімнаті, зустріти його на порозі — вже означало дихати на повні груди. І коли він ішов додому, вона бралася за свої книжки з новим запалом і з подвоєним завзяттям.

Вона знала свого Браунінга, але ніколи не думала, як небезпечно гратися з людською душею. Що більше зацікавлювалась вона Мартіном, то палкіше хотіла переробити його життя на свій смак.

— От візьміть містера Бетлера, — сказала вона якось, коли граматику, арифметику та поезію на разі було вичерпано. — Спершу йому щастило не дуже. Його батько, банковий касир, прохворівши кілька років, помер в Арізоні від сухот, і містер Бетлер — його звуть Чарлз Бетлер — лишився зовсім самотній. Батько його з Австралії, і в Каліфорнії у них немає ніяких родичів. Він пішов працювати до друкарні,— я кілька разів чула від нього що Історію, — і спочатку одержував три долари на тиждень. А тепер він має щонайменше тридцять тисяч на рік. Як він дійшов цього? Він був чесний, сумлінний, працьовитий і ощадний. Не дозволяв собі жодної з тих розваг, що до них вдаються молоді хлопці. Він узяв за правило будь-що відкладати щотижня певну суму. Звісно, незабаром він почав заробляти більше ніж три долари, і в міру того, як зростав його заробіток, зростали й заощадження.

Удень він працював, а ввечері ходив до початкової Ніколи. Він завжди думав про майбутнє. Пізніше почав відвідувати вечірню середню школу. Сімнадцяти років він уже був складачем і заробляв добрі гроші, але його честолюбність цим не задовольнилася. Він жадав кар’єри, а не шматка хліба, і готовий був усім пожертвувати заради майбутніх благ. Він вирішив вивчити право і почав а кур’єра в конторі мого батька — подумайте тільки! — за якихось чотири долари на тиждень. Але він навчився бути ощадним і навіть з цих чотирьох доларів примудрявся щось вигадувати.

Вона спішилася, щоб передихнути та глянути, яке враження справляє на Мартіна її оповідання. На обличчі його світилась зацікавленість юнацьким змаганням Бетлера, але брови були нахмурені.

Звісно, що скрутнувато було хлопцеві,— зауважив він Чотири долари! Як на них вижити? Тут уже справні не до розваг. Та ось я плачу за харчі й помешкання п'ять доларів на тиждень і нічого путнього не маю. Він, певно, жив, як собака. Їв…

Він сам собі варив на гасниці,— перебила вона.

— Їв він, либонь, чи не гірше, ніж матроси на найубогіших суденцях. А там же таким паскудним харчем годують, як ніде.

— Але подумайте, чого він досяг тепер! — захоплено вигукнула вона. — Подумайте, які в нього тепер прибутки! Колишнє бідування покрилося тепер тисячократно.

Мартін суворо глянув на неї.

— Одне тільки можу сказати, — промовив він, — що тепер містер Бетлер навряд чи веселун, коли прийшли його тлусті літа. Коли він замолоду рік у рік погано харчувався, то тепер у нього з шлунком запевно не все гаразд.

Вона опустила очі перед його пильним поглядом.

— Ладен заклястися, що в нього катар, — зухвально додав він.

— Так, — погодилась вона, — проте…

— І я певен, — провадив Мартін далі,— що він похмурий і сердитий, як сич, і ніщо його не тішить, дарма що він має тридцять тисяч на рік. І, мабуть, не дуже любить дивитися, як інші тішаться. Хіба ж по так?

Вона потакнула головою, однак поспішила пояснити:

— Але він взагалі не з тих, хто схильний до веселощів. Він тверезий і поважний за вдачею. Він такий був завжди.

— Ще б пак! — вигукнув Мартін. — Мати три-чотири долари на тиждень, це молодому хлопцеві, і самому варити собі на гасниці, і відкладати гроші, цілий день працювати, цілу ніч учитися, вічно працювати й ніколи не погуляти, не розважитись, навіть не знати, що таке розвага! Та звісно, що йому тридцять тисяч прийшли запізно.

В його жвавій уяві промайнула тисяча подробиць злиденного існування ощадливого хлопця, який, відстаючи в духовному розвитку, поступово зробився людиною з прибутком у тридцять тисяч. Перед його очима, немов на екрані, пройшло все життя Чарлза Бетлера.

— А знаєте, — додав Мартін, — мені шкода містера Бетлера. Він тоді, звичайно, був занадто молодий і не розумів, що робить, але ж він сам украв у себе життя заради цих тридцяти тисяч! Це добрі гроші, але вони не дадуть йому й того, що міг би він мати хлопцем за десять центів, коли б не відкладав їх, а купував на них цукерки, горіхи або квитки до театру.

Своєрідність цих поглядів разила Рут. Вони були не тільки нові для неї, не тільки суперечили її власним, але в них що чулася іскра правди, яка загрожувала знищити або докорінно змінити всі її уявлення про світ. Якби їй було не двадцять чотири, а чотирнадцять років, вони, може, й змінилися б. Але їй було двадцять чотири, і, консервативна з натури та виховання, вона вже сформувалась цілковито в тому оточенні, де жила. Правда, дивачні Мартінові погляди бентежили її, але вона списувала це на оригінальність його постаті та незвичайність життя і скоро про них забувала. А проте, хоч вони їй були не до вподоби, сила його слів, блиск очей і серйозність обличчя завжди хвилювали її й вабили. Вона й гадки не мили, що цей чоловік, який прийшов з-поза меж її крайобрію, в такі хвилини високо підносився над нею, висловлюючи заглибокі для неї думки. В межах її крайобрію містився ввесь її світ: обмежений розум бачить обмеженість тільки в інших. Отож їй і здавалося, що і і погляди дуже широкі, і коли думки їхні часом розходились, то це тільки через Мартінову обмеженість. І вона мріяла розширити його світогляд настільки, щоб він злився з її власним.

— Але я ще не скінчила, — сказала вона. — Батько каже, що жоден з його кур’єрів не працював так, як містер Бетлер. Він завжди відзначався надзвичайною працьовитістю. Ніколи не спізнювався, а навіть приходив у контору за кілька хвилин раніш. І все ж таки уривав час для себе. Кожну вільну хвилину присвячував навчанню. Вивчав бухгалтерію, вправлявся на машинці, а за лекції стенографії сплачував тим, що ночами диктував одному судовому репортерові. Незабаром він став клерком. Батьки оцінив його і, побачивши, що він далеко піде, порадив вступити до юридичної школи. Він став адвокатом, і як тільки вернувся до контори, батько відразу ж узяв його їв молодшого компаньйона. То справді видатна людина. Він уже кілька разів відмовлявся від місця в сенаті Сполучених Штатів, а, якби захотів, каже батько, міг би стати й членом Найвищого суду. Таке життя — приклад усім нам. Воно показує, що вольова людина здатна всього домогтися в житті.

Так, він справді видатна людина, — щиро погодився Мартін. Але щось у цій розповіді ображало його почуття криси й розуміння життя. Як на нього, всі ті муки й ЗЛИДНІ містера Бетлера не були нічим виправдані. Якби він терпів усе те заради любові до жінки або до краси, Мартін зрозумів би його. Безтямно закохавшись, людина може піти на все за один поцілунок, але ж не за тридцять тисяч доларів прибутку. Його не захоплювала кар’єра містера Бетлера. Кінець кінцем, у ній було щось жалюгідне. Тридцять тисяч на рік — це, звісно, непогано, але катар шлунка й нездатність бути по-людському щасливим позбавляли їх усякої вартості.

Своїми міркуваннями він спробував поділитися з Рут, але вона тільки жахнулась і остаточно переконалася, що його конче треба перевиховати. В ній говорила та вузькість думання, яка змушує людину вірити, що її колір шкіри, релігія й політичні переконання — найкращі і що всі інші люди, розкидані по світу, стоять нижче за неї. Це була та сама вузькість думання, яка спонукала старожитнього єврея дякувати богові за те, що він не народився жінкою, а в наш час посилає місіонерів у всі кінці земної кулі накидати свою віру; і вона ж таки викликала в Рут бажання перетворити цю людину на щось подібне до людей її кола.


РОЗДІЛ IX


З плавання Мартін Іден повернувся до рідної Каліфорнії, гнаний любовною тугою. Коли в нього вийшли всі гроші, він найнявся на судно, що їхало шукати скарби; але через вісім місяців марних шукань Соломонові острови були свідками розпаду експедиції. З матросами розплатилися в Австралії, і Мартін одразу ж перейшов на пароплав, що прямував до Сан-Франціско. За ці вісім місяців він не лише заробив досить грошей, щоб кілька тижнів прожити на суходолі, але встиг ще багато чого прочитати й вивчити.

У Мартіна був допитливий розум, але, крім здібностей до науки, його ще спонукала невгамовна натура й любов до Рут. Взяту в дорогу граматику він перечитав кілька разів, аж поки його свіжий розум опанував її цілком. Тепер він помічав, як неправильно говорять його товариші-матроси, і набув звичку виправляти про себе їхні помилки. Він дуже зрадів, коли завважив, що вухо в нього стало чутливе і взагалі розвинулося чуття мови. Усякі неправильності різали йому слух, хоч не раз, через брак практики, зривалися з уст і в нього. Потрібен був час, щоб засвоїти всю цю премудрість.

Покінчивши з граматикою, він перейшов до словника і щодня виучував по двадцять нових слів. Це було нелегке завдання, і, стоячи коло стерна чи на вахті, він без кінця повторював вивчені слова та їх значення, стомлюючи свій мозок аж до повної виснаги. Він затято втовкмачував у себе найважчі вислови, так щоб призвичаїти свій язик до мови Рут, повторював їх тисячі разів, і одного дня був дуже здивований, помітивши, що почав говорити по-англійському чистіше й правильніше, аніж офіцери й ті добродії-авантурники, що фінансували експедицію.

Капітана-норвежця з риб’ячими очима примхлива доля зробила власником повної збірки творів Шекспіра, якого кін ніколи не читав, і Мартін, узявшися прати йому білизну, дістав дозвіл користуватися прецінними книжками. Окремі уступи з п’єс так йому сподобались, що мимоволі вкарбувалися в пам’ять, і деякий час увесь світ бачився йому у формах та образах Єлизаветинського театру, і паніть думати він почав білими віршами. У нього розвинулися слух і чуття до англійського слова, хоч заразом він набув і багато архаїчного.

Вісім місяців проминуло не марно, бо за цей час він не тільки навчився правильно говорити й поважно мислити, а й краще пізнав самого себе. Він смиренно визнавав своє неуцтво, але водночас відчував у собі великі сили. Завважуючи глибоку відмінність між собою й товаришами, він був досить розумний, щоб бачити, що різнять їх радше можливості, ніж досягнення. Те, що зробив він, могли зробити й вони, але якийсь внутрішній фермент у ньому підказував, що він здатний на щось більше. Він до болю гостро відчував несказанну красу світу, і жалкував, що Рут не може милуватися цією красою разом з ним. Він вирішив описати їй велич південних морів. Але раптом у ньому спалахнув творчий дух і виникло бажання розповісти про це багатьом, а не самій лише Рут. І тут з’явилась велика ідея: він писатиме. Він стане одним з тих очей, що ними дивиться світ, одним з вух, що ними світ слухає, одним із сердець, що ними світ відчуває. Він писатиме все: поезію й прозу, романи й нариси, п’єси, як Шекспір. От де його кар’єра й шлях до Рут. Адже письменники — це велетні світові, і вони вже запевно вищі, ніж якийсь там містер Бетлер, що дістає прибутку по тридцять тисяч на рік і міг би стати членом Найвищого суду, коли б захотів.

Як тільки ця думка народилася, вона цілком заполонила Мартіна, і вся його подорож до Сан-Франціско минула наче сон. Він сп’янів від усвідомлення своєї сили i відчував, що може осягти все. Серед спокійної самотності великого океану обрій його розширився. Спершу він цілком виразно побачив Рут і її світ. Він бачив його, як щось конкретне, що можна брати до рук, повертати й досліджувати. Чимало було в цьому світі неясного, туманного, але він не звертав уваги на деталі: він бачив цілість і знав, як її опанувати. Писати! Ця думка пекла його вогнем. Він почне одразу ж, тільки-но повернеться. Найперше він опише всю мандрівку шукачів скарбів і пошле це до якоїсь газети в Сан-Франціско. Рут він нічого не скаже, і вона буде приємно здивована, побачивши його ім’я надрукованим. Він може водночас і писати, й учитися. Хіба в добі не двадцять чотири години? Його ніщо не здолає. Він уміє працювати, і всі перешкоди впадуть перед ним. Йому вже не треба буде йти в плавання — матросом тобто; і на мить перед ним промайнула парова яхта. Є ж письменники, що мають власні яхти. Звісно, казав він собі, успіх прийде не зразу, і коли б він спочатку міг заробити собі хоч на навчання, і то було б добре. А потім, пізніше, — важко сказати, коли саме, — як він уже вивчиться й підготується, він почне писати великі твори і його ім’я буде в усіх на устах. А найважливіше, далеко важливіше за все інше — він доведе тоді, що гідний Рут. Слава теж гарна річ, але ж це заради Рут зародилась осяйна мрія! Він не шукач слави, а один з одержимих.

Приїхавши до Окленда з повного кишенею, він знов оселився в тій самій комірчині у Бернарда Хігінботема й засів за роботу. Навіть Рут він не повідомив, що повернувся. До неї він вирішив піти тільки тоді, як скінчить нарис про шукачів скарбів. Відмовитись від побачення з нею було не так уже й важко, бо його огорнув огонь творчої гарячки. Крім того, саме його писання мало наближувати її до нього. Він не знав, якого розміру повинен бути газетний нарис, і, взявши за приклад фейлетон на дві сторінки в недільному додатку до газети «Оглядач Сан-Франціско», підрахував, скільки там слів. За три дні безупинної роботи свого нариса він скінчив, але коли старанно переписав його великими кривулями, то випадково довідався з бібліотечного курсу стилістики про існування таких речей, як абзаци та пряма мова. Раніш він ніколи не думав про це. Він негайно сів знову переписувати нариса, раз у раз заглядаючи до підручника, і за один день дізнався про будову літературного твору більше, як інший школяр за цілий рік. Коли нарис було вже переписано вдруге і дбайливо згорнуто в трубку, він несподівано вичитав у газеті серед порад для початківців залізний закон про те, що рукописи не можна згортати в трубку і що писати треба на одній стороні аркуша. А він цей закон порушив в обох пунктах. Звідти ж довідався, що першорядні газети платять не менш, як десять доларів за шпальту. Отже, переписуючи нарис утрете, він втішався тим, що помножував десять шпальт на десять доларів. Результат виходив усе той самий — сто доларів, і він вирішив, що це краще за матроську службу. Якби він двічі не схибив, нарис був би готовий за три дні. Сто доларів за три дні! Щоб заробити такі гроші на морі, йому довелося б три місяці плавати, а то й більше. Треба бути дурнем, щоб іти в море, коли можеш писати, міркував він, хоч гроші самі собою нічого не важили для нього. Вартість їхня єдино в тому полягала, що вони давали йому незалежність і змогу купити пристойну одежу, а все це мало наблизити його до стрункої блідої дівчини, яка вчинила переворот у його житті і дарувала йому натхнення.

Він поклав рукопис у великий конверт і заадресував редакторові «Оглядача Сан-Франціско». Він гадав, що все одержане редакція друкує негайно, і, пославши рукопис у п’ятницю, в неділю вже сподівався побачити його в друку. Це чудовий спосіб сповістити Рут про свій приїзд. Тоді він у неділю піде до неї. Тим часом він уже захопився новою ідеєю і дуже нею пишався, бо вважав це розумним, дотепним і скромним. Він напише пригодницьку повість для дітей і продасть її «Другові молоді». Пішовши до читальні, він переглянув підшивки цього журналу. Він побачив, що довгі оповідання там звичайно ділять на п’ять частіш, приблизно по три тисячі слів у кожній. Але далі він знайшов кілька повістей, поділених на сім частин, і вирішив написати саме такий довгий твір.

Йому якось довелося служити на китобійному судні в Льодовитому океані; плавання, розраховане на три роки, закінчилося, щоправда, через шість місяців, бо судно зазнало аварії. Хоч він мав уяву мрійника, навіть фантазера, але найбільше любив реальне і схильний був писати тільки про те, що знав. Він добре розумівся на китобійному промислі і на основі свого досвіду почав змальовувати вигадані пригоди двох хлопців, героїв повісті. Це легка робота, — сказав він собі в суботу ввечері. За день він закінчив перший розділ у три тисячі слів, на велику втіху Джімові і неприхований глум містерові Хігінботему, котрий за обідом раз у раз пускав шпильку з приводу «писаря», що завівся у них в родиш.

Мартін мовчав і заздалегідь тішився, уявляючи собі здивоване обличчя містера Хігінботема, як той візьме недільний номер «Оглядача» і побачить там його нарис про шукачів скарбів. Коли настав жаданий день, він схопився дуже рано і скоро був уже біля парадних дверей, збуджено перебігаючи очима по сторінках газети. Уважно переглянувши номер і вдруге, він поклав його на місце. Добре, що він хоч нікому нічого не казав. Потім, розміркувавши, він вирішив, що газети, очевидно, друкують одержані рукописи не так швидко. Та й нарис його не мав нічого злободенного, тож редактор, певне, спочатку порозуміється з ним листовно.

Після сніданку він знов узявся до своєї повісті. Слова так і пливли йому з-під пера, хоч він не раз переривав писання, щоб заглянути до словника або до підручника стилістики. Під час таких перерв він по кілька разів перечитував щойно написаний розділ і втішав себе, що хоч і не пише тих великих речей, які вже зріють у ньому, зате знайомиться з правилами композиції і потроху привчається оформлювати та ясно висловлювати свої думки. Він писав, поки не посутеніло, а тоді пішов до читальні і, зарившись у купу журналів, сидів там аж до десятої години, коли бібліотеку зачиняли. Така була в нього програма на цей тиждень. Щодня він писав по три тисячі слів і щовечора заглиблювався в журнали, силкуючись зрозуміти, які саме повісті, статті й вірші видавці схвалюють до друку. Одне було ясно: все, що написали ці численні автори, міг би написати й він, а коли б йому тільки дали час, він написав би таке, що їм і не під силу. Натрапивши в «Книжкових новинах» нотатку про авторський гонорар, він дуже зрадів, але не тому, що Редьярд Кіплінг бере долар за слово, а тому, що першорядні журнали платять за слово щонайменше два центи. «Друг молоді», безперечно, журнал першорядний, отже, за три тисячі слів, що він написав сьогодні, він матиме шістдесят доларів — двомісячний заробіток на морі!

У п’ятницю ввечері він закінчив повість, що складалася з двадцяти однієї тисячі слів. По два центи за слово — це чотириста двадцять доларів. Непогана платня, як за тиждень роботи. Таких грошей він ніколи ще не діставав. Йому навіть нікуди буде дівати їх. Він натрапив на золоте дно, звідси він може вигрібати й вигрібати. Він вирішив придбати собі дещо з одежі, передплатити силу різних журналів і накупити всяких довідників, по які йому тепер доводиться бігати до бібліотеки. І все ж від чотирьохсот двадцяти доларів лишалося ще чимало. Він довго сушив собі голову, на що б це їх витратити, і врешті надумав найняти Гертруді служницю, а Мерієн подарувати велосипед.

Здавши на пошту грубий рукопис для «Друга молоді» та накресливши собі план нарису про ловців перлів, він у суботу після обід пішов до Рут. її він попередив телефоном, і вона вийшла йому відчинити. Від нього так і війнуло на неї знайомим відчуттям дужості й здоров’я. Здавалося, вогонь пройняв усе її тіло, розлився по жилах гарячим струмком, і, напоєна його снагою, вона аж затремтіла. Він почервонів, торкнувшись її руки і зазирнувши в голубі очі, але свіжа бронза, якою сонце за вісім місяців вкрило його лице, заховала рум’янець. Проте шию ця бронза не захистила від тугого комірця. Побачивши все таку саму червону смужку на шиї, Рут мимохіть посміхнулася, але ця посмішка вмить зникла, коли вона глянула на його одяг. Новий костюм — перший, зроблений на замовлення — справді був до лиця Мартінові, і його постать у ньому виглядала тоншою і стрункішою. Крім того, замість кашкета, в руках він тримав м’який капелюх, який вона тут же веліла йому надіти і висловила своє задоволення з його зовнішності. Вона давно вже не почувала себе такою щасливою. Адже ця зміна в ньому — від неї, і, сповнена гордості, вона загорілась бажанням допомагати йому й далі.

Проте найпомітнішою зміною в ньому і найприємнішою для неї була його мова. Він тепер говорив не тільки правильніш, але й майже вільно і мав собі до послуг далеко більше слів. Правда, коли хвилювався й захоплювався, то знов починав уживати жаргонних слів і часом ще трохи спотикався на недавно засвоєних виразах. Однак у цілому він розмовляв тепер і легко, і — що дуже радувало Рут — жваво, й дотепно. Це, нарешті, знайшов собі вихід його природний гумор і веселість, за що так любили його товариші, тим часом як досі при ній він був немов зв’язаний, бо йому бракувало слів та вправності. Тепер він уже не розгублювався, як раніш, і не почував себе тут таким чужорідним елементом. Але все ж був дуже обачний, обачний у кожній дрібниці, і, полишаючи на Рут ініціативу в невимушеній розмові, сам тільки підтримував її, ніколи не починаючи перший.

Він розповів їй про свою нову роботу і про те, що збирається писати для заробітку, а заразом і вчитися. Але був дуже розчарований, не знайшовши в ній співчуття. Рут не поділяла його запалу.

— Бачите, — сказала вона відверто, — література таке саме ремесло, як і всяке інше. Я, звісно, мало розуміюся на цьому, а просто висловлюю загальну думку. Адже ж не можна стати ковалем, не повчившись років зо три, а то й усі п’ять. Ну, а що письменники заробляють краще, ніж ковалі, то існує куди більше охочих до писання, таких, хто… пробує писати.

— Але, може ж, я маю особливий хист до літератури? — запитав він, потай радіючи, що так добре сказав. І враз його буйна уява кинула на широкий екран усю цю сцену, а поруч тисячу інших сцен з його життя, суворих і диких, брутальних і тваринних.

Але все це промайнуло перед його очима із швидкістю світла, ні на мить не урвавши розмови і не порушивши спокійного плину його думок. На екрані своєї уяви він побачив себе й цю милу гарну дівчину, вони сиділи одне проти одного, розмовляючи доброю англійською мовою, в затишній кімнаті, серед книжок і картин, де панувала цілковита гармонія і культура, де все пройняте ясністю й рівним блиском. А одночасно спалахували й відпливали в темні кутки екрану зовсім інші сцени, і кожна — ціла картина, а він глядач, що може дивитися, на яку схоче. Він бачив ці сцени крізь млу й клуби сірого туману, що танули перед пасмами яскравого червоного світла. Ось ковбої в шинку п’ють вогняне віскі, у повітрі лунає непристойна, сороміцька лайка, і він теж із ними п’є й лається найкрутішими словами, тут-таки, за тим самим столом; чадять гаснички, стукотять фішки, кляскають карти. А ось він, скинувши сорочку, б’ється з Рудим Ліверпульцем на баку «Сасквеганни». А ось закривавлена палуба «Джона Роджерса» того похмурого ранку, коли вибухнув заколот: помічник капітана корчиться в передсмертних муках, револьвер у руці капітана бухає вогнем і димом, а навколо падають матроси, скрививши з люті звірячі обличчя, вигукуючи дикі прокльони. І нарешті знов центральна картина, овіяна чистотою й спокоєм, осяяна рівним світлом: Рут розмовляє з ним серед книжок та картин,

виблискує рояль, на якому вона трохи згодом гратиме йому, чути його власні слова: «Але, може ж, я маю особливий хист до літератури?»

— Хай навіть людина має і особливий хист до ковальства, — засміялася вона, — але перше ніж стати ковалем, вона мусить побути підмайстром.

— То що ж ви мені порадите? — спитав він. — Тільки майте на увазі, що я справді відчуваю здібність писати. Я не можу цього пояснити, а лише знаю, що це так.

— Вам треба вчитися, — відповіла вона, — незалежно від того, будете ви письменником чи ні. Хоч яку кар’єру ви собі оберете, вам однаково треба вчитися, і не абияк, а систематично. Вам треба вступити до середньої школи.

— Так… — почав він, але вона перебила його.

— Звісно, ви могли б водночас і писати.

— Я мушу, — похмуро відповів він.

— Але чому?

Рут здивовано глянула на нього. Їй не подобалося, що він так затявся на своєму.

— Тому, що коли не писатиму, то нічого й думати про навчання. Треба ж мені на щось жити, купувати книжки, одежу.

— Я й забула про це, — засміялася вона. — І чого ви не народилися з готовим прибутком?

— Ні, краще вже мати здоров’я й уяву, — відказав він. — Гроші заробити можна, а от тих речей… — він мало не сказав «ви не заробите», — не заробиш.

— Тільки не кажіть «по заробиш»! — вигукнула вона з удаваним гнівом. — Це некрасиво.

Він спалахнув і пробурмотів:

— Це правда. Будь ласка, поправляйте мене завжди.

— Я… з охотою, — нерішуче промовила вона. — У вас так багато гарного, що мені хотілося б бачити у вас його ще більше.

Він став глиною в її руках і палко жадав, щоб вона ліпила з нього, що хоче, а вона прагнула зробити його образом і подобою свого ідеалу. І коли вона сказала, що, власне, в найближчий понеділок починаються вступні іспити до середньої школи, він відповів, що складатиме їх.

Потім вона грала й співала йому, а він жадливо дивився на неї, упоєний чаром її жіночості, і його брав подив, чому при ній нема сотень обожнювачів, так само, як і він, заслуханих і зачарованих.


РОЗДІЛ X


Того дня Мартін лишився обідати у Морзів і, на велику радість Рут, справив добре враження на її батька. Вони розмовляли про мореплавство як про кар’єру, а цю справу Мартін знав, як свої п’ять пальців, і містер Морз згодом зауважив, що він — хлопець тямущий. Уникаючи грубих виразів і добираючи відповідніші слова, Мартін мусив говорити повільно, але через те краще формулював свої думки. Він почував себе далеко вільніше, ніж рік тому, коли вперше обідав у цьому домі, а його соромливість та скромність подобались навіть місіс Морз, яка була приємно вражена його успіхами.

— Це перший чоловік, що привернув до себе увагу Рут, — сказала вона містерові Морзу. — Вона досі була така байдужа до чоловіків, що я вже почала непокоїтися.

Містер Морз здивовано глянув на неї.

— То ти хочеш скористатися цим матросом, щоб розбудити в ній жінку? — запитав він.

— Я хочу, щоб вона не лишилася в дівках. Якщо цей Іден зможе збудити в ній інтерес до чоловіків, це буде добре.

— Дуже добре, — погодився він. — Але припустімо, — а іноді, моя люба, ми мусимо припускати, — що він збудить у неї інтерес тільки до себе?

— Це неможливо, — засміялася місіс Морз. — Вона на три роки старша від нього, і, крім того, це неможливо. Нічого поганого не буде. Можеш на мене покластися.

Отже, роль Мартінові була визначена поза його волею, тим часом як він сам, під впливом Артура й Нормана, зважився на щось надзвичайне. Вони сказали йому, що в неділю вранці збираються поїхати на велосипедах за місто, але це зовсім не цікавило Мартіна, поки він не довідався, що Рут також має велосипед і їде з ними. У нього не було велосипеда, і він не вмів на ньому їздити, але коли Рут їздить, то йому теж треба навчитися, нічого не подієш. Тим-то по дорозі додому він зайшов у магазин і купив за сорок доларів велосипед. Це було більше, ніж він заробляв за місяць важкою працею, і помітно зменшило його ресурси. Але коли він додав сто доларів, що мав одержати від «Оглядача» до майбутніх щонайменше чотирьохсот двадцяти від «Друга молоді», то відчув, що тільки зменшить собі клопіт з надміром грошей.

Не дуже засмутився він і тоді, коли, спробувавши поїхати на велисипеді додому, подер собі костюма. Того ж вечора з крамниці Хігінботема він зателефонував кравцеві і замовив собі новий костюм. Потім проніс велосипед вузенькими сходами, що мов пожежна драбина, тулилися до задньої стіни будинку, і, коли відсунув ліжко на середину кімнати, побачив, що в його комірчині стане ще місця тільки на нього й велосипед.

У неділю він мав намір готуватися до іспитів, але нарис про ловлю перлів так захопив його, що він провів цілий день у гарячковій праці, відтворюючи ту красу й романтику, що буяла в ньому. Те, що й у цьому недільному номері «Оглядача» не було його нарису про шукачів скарбів, не зіпсувало йому настрою. Він витав так високо, що навіть не чув, як його двічі кликали їсти. Так і пішов, не покуштувавши недільного обіду, яким містер Хігінботем незмінно прикрашав свій стіл. Для містера Хігінботема такі обіди були доказом його життєвого успіху та процвітання, і він супроводив їх коротенькими заяложеними проповідями на тему американських звичаїв, які всякому, хто не боїться праці, дають змогу вийти в люди. І при цьому ніколи не забував нагадати, що сам він із крамарчука зробився власником крамниці.

У понеділок вранці Мартін, зітхнувши, глянув на незакінчених «Ловців перлів» і поїхав до Окленда в школу. Коли через кілька днів він пішов довідатися про результати іспитів, йому сказали, що він нічого не склав, крім граматики.

— Граматику ви опанували чудово, — сказав йому професор Гілтон, дивлячись на нього крізь великі окуляри, — але з інших предметів нічого не знаєте, абсолютно нічого. Що ж до історії Сполучених Штатів, то тут ваша безграмотність жахлива, — іншого слова не підбереш, — просто жахлива. Я порадив би вам…

Професор Гілтон замовк і глянув на Мартіна неприязно й байдуже, як на одну з своїх пробірок. Він викладав фізику в школі, мав велику родину, мізерну платню і певний запас знань, затовчених напам’ять.

— Так, сер, — покірно промовив Мартін, якому хотілося, щоб замість професора перед ним опинився його знайомий бібліотекар.

— Я порадив би вам ще років зо два повчитися у початковій школі. На все добре!

Мартін був не дуже пригнічений своїм провалом і здивувався, побачивши Рутин смуток, коли він розповів їй про пораду професора Гілтона. Її розчарування було таке явне, що йому теж стало жаль, але не стільки самого себе, як Рут.

— Бачите, я казала правду, — промовила вона. — Ви знаєте далеко більше, ніж учні, що вступають до середньої школи, а от іспитів не склали. Це тому, що знання у вас не послідовні й поверхові. Вам потрібна систематична освіта, а її можуть дати тільки досвідчені викладачі. Вам треба як слід підготуватися. Професор Гілтон має рацію, і я на вашому місці пішла б до вечірньої школи. Років за півтора ви б змогли пройти дворічний курс. Крім того, вдень ви мали б змогу писати, а якби це не давало заробітку, то могли б де-небудь служити.

«Але якщо вдень я буду працювати, а ввечері вчитися, то коли я зможу бачитися з вами?» — хотів сказати Мартін, однак стримався. Замість того відповів:

— Надто вже це було б по-дитячому — ходити до вечірньої школи. Я б то згодився й на таке, якби вірив, що це справді піде мені на користь. Але я не вірю. Все те, чого мене навчатимуть, я сам міг би опанувати швидше. То була б тільки страта часу, — тут він подумав про Рут і про своє прагнення здобути її,— а в мене його й так не вистачає. Ні, я не можу марнувати ані хвилини!

— Але ж до науки так багато треба, — вона ласкаво глянула на нього, і він у душі назвав себе тварюкою, що посмів їй суперечити. — 3 фізикою і хімією ви ніяк не впораєтесь без занять у лабораторії. Вивчаючи алгебру й геометрію, так само не дасте собі ради без керівника. Вам потрібні кваліфіковані педагоги, які добре опанували мистецтво передавати свої знання іншим.

Він хвилину помовчав, старанно обдумуючи, як відповісти, щоб не здалося це їй нескромним.

— Тільки, будь ласка, не подумайте, що я вихваляюся, — почав він. — У мене й на думці цього немає. Але я почуваю в себе природний нахил до навчання. Я можу вчитися сам. Мене тягне до науки, мов качку до води. Самі бачите, як мені далася граматика. А я ще багато чого навчився, ви навіть не уявляєте, як багато. І це ж я тільки беруся до діла. От почекайте, коли я почну працювати… — він спинився, не певний, чи правильно вимовляє слово «інтенсивно». — Адже ж я тільки починаю дошолопувати, що до чого.

— Що значить «дошолопувати»? — перебила вона його.

— Ну, розуміти, що до чого, — пояснив він.

— Це такий негарний вислів, — сказала Рут.

Тоді він вирішив висловитись інакше:

— Я тільки тепер починаю розуміти в собі напрям.

Вона пожаліла його й промовчала цей раз, і він мовив далі:

— Для мене наука — це наче штурманська рубка з морськими картами. Те саме відчуваю я і в бібліотеці. Вчителі повинні поступово познайомити учнів з усіма картами. Вони провідники, і тільки. їм нічого не треба брати з своєї голови. Вони нічого самі не вигадують, нічого не творять. їхнє діло знати всі карти і роз’яснити їх новакові, щоб він не збився з дороги. А я не зіб’юсь, у мене є чуття орієнтації. Я нюхом чую, де я… Знову щось не так?

— Не кажіть «нюхом чую».

— Маєте слушність, — сказав він вдячно. — Але про що це я? Ага, про морські карти. Є такий народ…

— Є такі люди, — поправила вона.

— Ага, є такі люди, яким потрібні проводирі, і таких найбільше. А я, мені здається, можу й сам собі дати раду. Я вже довгенько пробув серед карт, знаю, які мені потрібні, які береги хотів би дослідити. І коли вже візьмуся до цього, то сам досліджу їх далеко швидше. Ви знаєте, що швидкість флоту залежить від швидкості найтихоплавнішого судна. Отак само і з школою. Вчителі мусять пристосовуватись до своїх відсталих учнів, а я сам візьму куди більший розгін, ніж вони з цілим класом.

— «Хто йде один, той буде перший»[10],— процитувала вона.

«Але з вами я йшов би швидше!» — мало не вихопилось у нього. Перед його очима нараз розкинувся безмежний світ сонячних рівнин і зоряних просторів, якими він лине разом з нею, вона в його обіймах, і золоте її волосся має круг його обличчя. І в ту хвилину збагнув усе безсилля людської мови. Боже! Якби він міг добрати таких слів, щоб і вона побачила все те, що бачить він. Його пройняло гостре бажання намалювати їй ті образи, що несподівано спалахнули в дзеркалі його уяви. Ага, ось воно, що! Вій знайшов розгадку. Це й є той дар, що мають великі митці,— письменники й поети. В цьому секрет їхньої величі. Вони вміють вбирати в слова свої думки, почуття й видива. Собаки, дрімаючи на сонці, часто скавчать і гавкають, але не можуть розказати, що їм приснилось і чому вони скавчать. Його не раз дивувало це. А отже й він сам немов той пес, що спить на сонці. Бачить чудові казкові сни, а ні на що не здатний, як тільки заскавчати перед Рут. Годі вже спати на сонці! Він встане й буде боротися, працювати й учитися, аж поки прозріють очі і розв’яжеться язик, і він здолає поділитися з нею скарбами своєї фантазії. Збагнули ж інші люди тайну слів, зробили їх своїми слухняними рабами, навчилися сполучати їх так, щоб укупі вони набирали глибшого змісту, ніж кожне зокрема. До глибини душі вразив його промінчик цієї тайни, і він знов полинув сонячними рівнинами й зоряними просторами… як раптом спостеріг, що запала тиша, і побачив Рут, яка з усміхом в очах дивиться на нього.

— Велике видиво мені явилося, — сказав він і на звук власного голосу відчув, як затріпотіло йому серце.

Звідки взялись у нього такі слова? Вони так влучно пояснили цю мовчанку. Це просто диво. Ніколи не надавав він такої чудової форми чудовій думці. Але ж він ніколи цього й не пробував! Авжеж, так. Тепер усе ясно. Він просто ні разу не пробував. А от Свінберн пробував, і Теннісон[11], і Кіплінг, і всі інші поети. Він пригадав своїх «Ловців перлів». Він ніколи ще не важився на велику річ, щоб напоїти її красою, що горіла в ньому. Цей нарис можна було б зробити зовсім інакше. Його вразила безмірність краси, що таїлася у нього в душі, і він запалився сміливою думкою. Чого б йому не оспівати цю красу в гарних віршах, як робили це великі поети? А таємнича розкіш і чудо його неземного кохання! Чого б йому не змалювати й це, як інші поети? Вони ж бо оспівують кохання! І він зробить так само, хай йому чорт!..

У вухах Мартінові пролунав його власний вигук. Захопившись видивами, він почав мріяти вголос. Кров бухнула йому в обличчя, і він почервонів по саме волосся під бронзовою засмагою.

— Я… я перепрошую, — пробурмотів він. — Я задумався.

— Це прозвучало, як молитва, — мужньо спробувала вона пожартувати, хоч усередині в ній усе якось стислося, заніміло. Вона ж бо вперше почула лайку з уст знайомої людини і була глибоко вражена — не тільки тому, що це суперечило її поглядам та вихованню, а більше тому, що це був дужий повів життя, який раптом залетів у заповідний сад, де в захистку цвіло її дівоцтво.

Але вона пробачила йому і навіть сама здивувалася, як легко це виявилось. Кінець кінцем, йому можна було все пробачити. Умови не дозволили йому бути схожим на інших чоловіків, але ж він працював над собою, і не без успіху. їй і на думку не спадало, що її вибачливість може мати якусь іншу причину. Вона відчувала до нього справжню ніжність, хоч сама про це не здогадувалась. Та й звідки було їй знати? Проживши до двадцяти чотирьох років спокійно й безтурботно, без ніяких любовних захоплень, вона не навчилася глибше розумітись на своїх почуттях і, ані разу не запалившись коханням, не могла збагнути, що запалилася тепер.


РОЗДІЛ XI


Мартін знов узявся до своїх «Ловців перлів», що їх, певно, давно б уже скінчив, якби раз у раз не перекидався на писання віршів. Він пробував складати любовні поезії, навіяні почуттям до Рут, але жодної не закінчив. Він побачив, що оспівувати кохання в чудових віршах за один день не навчишся. Опанувати риму, розмір і будову вірша не так легко, а тут ще треба осягти щось незбагненне й невимовне, що він відчував у творах великих поетів, але неспроможний був надати своїм. Це був невловний дух поезії, якого він прагнув і шукав, та ніяк не міг ухопити. То він займався перед ним яскравим полум’ям, то слався тремткою поволокою, і все був недосяжний, хоч іноді йому щастило впіймати його стріп’я і вплести їх у фрази, які лунали у нього в голові наче музика, або проносились в уяві імлистими образами небаченої краси. Це боліло його. Ревне бажання поривало до слова, але міг він лопотіти саму буденщину, як і всі інші люди. Він читав свої вірші вголос. З розміром усе було гаразд, рима й ритм теж звучали бездоганно, але той запал і піднесення, що мав він у душі, годі було відчути. Він не розумів, чому так, і, пригнічений та розбитий, знов брався за свого нариса. Проза, безперечно, давалася куди легше.

Слідом за «Ловцями перлів» він написав ще нариси про морську службу, про ловитву черепах, про північно-східні пасати. Потім на пробу почав писати коротеньке сюжетне оповідання, але так розходився, що замість одного написав шість і порозсилав їх до різних журналів. Він писав одну річ за другою, невтомно працюючи з ранку до пізньої ночі, і кидав роботу тільки для того, щоб піти до читальні чи бібліотеки або відвідати Рут. Він був безмірно щасливий — жив повним життям, горів у якійсь невгасимій творчій гарячці. Відчував ту радість творчості, що вважають її за привілей богів. Усе, що його оточувало — запах прілих овочів і змилків, занехаяна постать сестри і глузливе обличчя містера Хігінботема, — все це здавалось йому сном. Справжній світ був у нього в уяві, і те, що він писав, було скалками цього світу.

Дні стали закороткі Йому так багато треба було вивчити. Він обмежив свій сон п’ятьма годинами і вважав, що цього цілком досить. Спробував спати навіть чотири з половиною години, але як не прикро, мусив вернутися до п’яти. Він радо віддавав увесь час своїм захопленням. Йому шкода було кидати писати, щоб узятись до науки, а науку припиняти, щоб піти до бібліотеки, шкода було відриватися від цих скарбів знань або від журналів, що в них він силкувався збагнути таємницю письменників, яким пощастило спродати свої твори. Коли під кінець відвідин Рут йому треба було нарешті вставати й іти, у нього мало аж серце не розривалося. А вийшовши, він поспішав прожогом темними вулицями, щоб якнайшвидше допастися до книжок. Але найважче було закрити підручник алгебри чи фізики, відкласти набік олівець та зошит і заплющити стомлені очі. Ненавидною була йому сама думка про те, що доведеться, хоч на короткий час, спинити своє життя і втішатися лиш тим, що через п’ять годин задзвонить будильник. Тобто він втратить тільки п’ять годин, а тоді дренькітливий згук вирве його з забуття і настане знову славний дев’ятнадцятигодинний день праці.

Тим часом збігали тижні, гроші в нього танули, а нових прибутків не було. За місяць після того як він надіслав до «Друга молоді» пригодницьку повість для дітей, редакція повернула її назад. Відмова була висловлена в такій делікатній формі, що він навіть відчув симпатію до редактора. Але до редактора «Оглядача» він такої симпатії не відчував. Перечекавши два тижні, Мартін написав йому. Через тиждень написав знов. Наприкінці місяця він поїхав до Сан-Франціско, щоб особисто поговорити з редактором. Але цербер в образі рудого молодика, що ретельно охороняв вхід, не допустив його до такої високоповажної особи. Наприкінці п’ятого тижня рукопис повернули йому по пошті без супровідної записки. Не було ні відмови, ні пояснень, нічого. Так само він одержав назад і інші свої статті від сан-франціських газет. Тоді він поперекладав їх у нові конверти й заадресував до різних газет із східних штатів, звідки вони повернулися далеко швидше і з надрукованою на машинці відмовою.

Так само він одержав назад і всі свої оповідання. По кілька разів Мартін перечитав їх. Вони йому дуже подобались, і він ніяк не міг зрозуміти, чому їх не беруть, аж урешті прочитав якось у газеті, що рукописи завжди треба друкувати на машинці. Так он воно що! Ясна річ, редактори занадто зайняті, щоб розбирати почерки. Мартін узяв на прокат друкарську машинку і цілий день вправлявся в друкуванні. Тепер він щодня передруковував свої нові твори, а також і давні — в міру того, як вони поверталися до нього. Дуже він був здивований, коли незабаром і передруковане почало повертатися. Підборіддя в нього окреслилося ще твердіше, обличчя набуло суворого виразу, але він уперто розсилав далі рукописи по все інших редакціях.

Нарешті йому спало на думку, що самому важко судити про свою роботу, і він вирішив вдатися до Гертруди. Прочитав їй деякі свої оповідання. Очі її зблиснули, вона з гордістю подивилась на нього і сказала:

— Аж не віриться, що ти сам усе це написав.

— Ну, гаразд, — нетерпляче відповів він. — Але саме оповідання подобається тобі?

— Авжеж-бо! — вигукнула вона. — Так за душу й бере. Я страх як переживала.

Мартін бачив, що їй не зовсім ясно, чого він хоче. Заклопотаність з’явилась на її добродушному обличчі, і Мартін чекав.

— А скажи, Марте, — спитала вона після довгої мовчанки, — чим усе це кінчилося? Отой хлопець, що так хитромудро говорить, він одружився з нею?

І коли він витлумачив їй кінець, що, як на його думку, був художньо цілком зрозумілий, вона сказала:

— Оце я й хотіла знати. А чого ти так просто й не написав?

Прочитавши Гертруді з десяток своїх оповідань, він побачив, що їй подобаються тільки щасливі кінцівки.

— Це оповідання страх яке гарне, — сказала вона, випростуючись над балією, і, стомлено зітхнувши, витерла спітніле чоло червоною мокрою рукою, — але мені стало якось сумно. Плакати захотілось. На світі й так багато сумного. Я люблю слухати про щасливе життя. От якби він з нею одружився… Ти не сердишся на мене, Мартіне? — тривожно запитала вона. — Я, певно, тому так розчулилася, що дуже стомлена. Але оповідання таки гарне, просто чудове. Де ти його продаси?

— А це вже інша штука, — засміявся він.

— Ну, а як продаси, то скільки за нього дістанеш?

— Та доларів сто. Менше за такі речі не платять.

— Невже? От якби ти продав його!

— А що? Легкий заробіток? — і додав гордовито: — За два дні написав. Виходить, по п’ятдесят доларів у день.

Йому страшенно кортіло прочитати свої оповідання Рут, але він не наважувався. Треба почекати, поки щось надрукують, вирішив він, тоді вона побачить, що його робота не пішла намарне. А поки що він не припиняв учитися. Ніколи ще невідоме не вабило його з такою силою, як під час цих дивних мандрів по світові розуму. Він купив собі підручники фізики й хімії, і водночас із алгеброю вивчав природничі закони та докази. Хоч лабораторні спроби йому доводилось брати на віру, але завдяки своїй буйній уяві він засвоював хімічні реакції краще, ніж який учень засвоїв би їх на практиці. Мартін поглинав сторінку за сторінкою, схвильований розгадками таємниць природи. Досі він сприймав світ, як світ, але тепер починав розуміти будову його, взаємостосунок енергії та матерії. Раз по раз знаходив він несподівані пояснення давно відомих йому речей. Дія важеля й різних простих механізмів особливо зацікавила його, і він зараз же пригадав корабельні лебідки та підіймальні крани. Збагнув він і основи навігації, що давали змогу судну не збиватися з курсу в безмежному океані. Збагнув тайни бур, дощу й припливу, а довідавшись про причину тропічних вітрів, подумав, чи не зарано написав свій нарис про північно-східний пасат. Тепер він написав би його краще. Одного дня він пішов з Артуром до Каліфорнійського університету і, затамувавши віддих, трохи не побожно приглядався дослідам у лабораторії і слухав лекцію професора фізики.

Проте писати він не кинув. З-під його пера виходив цілий потік коротких оповідань, крім того, він ще знаходив час писати поезії — на зразок тих, що читав у журналах. Одного разу він раптом забув увесь світ і два тижні просидів над трагедією білими віршами, яку, на його подив, негайно забракували шість редакцій. Захопившись Генлі[12], він написав цілу низку віршів про море на зразок «Шкіців із шпиталю». Це були прості вірші, світлі й барвисті, сповнені романтики та пригод. Він назвав їх «Піснями моря» і визнав за найкраще з усього, що досі написав. Віршів було тридцять, і він закінчив їх за місяць, — писав по одному щовечора, після денної роботи над прозою. Ця його денна робота, зрештою, дорівнювала тижневому доробкові письменника з пересічною продуктивністю. Праці своєї він не жалів. Та то й не була, власне, праця. Просто він набув дару мови, і вся дивна краса, що довгі роки громадилася за його зімкнутими устами, ринула на волю нестримним бурхливим потоком.

Своїх «Пісень моря» він нікому не показував і нікуди не посилав. До редакторів він уже втратив довіру. Але не через це не хотів пропонувати їх до друку. Вони здавались йому такими прегарними, що він був просто змушений приховати їх аж до того блаженного й далекого дня, коли насмілиться показати Рут свої твори. А тим часом він носив їх при собі, часто читаючи вголос, допоки не вивчив напам’ять.

Кожну мить він жив повним життям, навіть уві сні. Його бунтівлива підсвідомість не хотіла примиритися з вимушеною п’ятигодинною бездіяльністю і всі думки й події минулого дня сплітала в неможливі химерні видіння. Тим-то він ніколи не відпочивав і, якби мав кволіше тіло й не такий здоровий дух, давно б уже підірвався на силах. Рут він тепер бачив рідко, бо наближався червень, коли вона мала скінчити університет і здобути учений ступінь. Бакалавр мистецтв! Коли Мартін думав про це, здавалося, ніби Рут віддаляється від нього так швидко, що ніколи йому її не наздогнати.

Вона дарувала йому один вечір на тиждень і, приходячи пізно, він звичайно лишався у Морзів обідати, а потім слухав музику. То були його святкові дні. Вся атмосфера її дому, така не схожа на ту, де він жив, і сама близькість до Рут щоразу зміцнювали в ньому намір за всяку ціну досягти цих висот. Дарма що він прагнув краси і до болю бажав творити, — боровся він, зрештою, лише ради любові. Насамперед і над усе він був закоханий — і все інше підкоряв своєму коханню. Любовні шукання захоплювали його далеко більше, ніж будь-які духовні. Світ виглядав дивним не тому, що складався з молекул та атомів, порушуваних якоюсь непереможною силою, а тому, що в ньому жила Рут. Вона була найбільшим дивом з усього, що він знав, чим снив і про що мріяв.

Але його гнітила її недосяжність. Вона була така далека, і він не знав, як до неї наблизитись. Він мав успіх у дівчат і жінок свого кола, однак жодної з них не кохав; а от її покохав, і вона ж була не просто жінка з іншого класу. Його кохання підносило її над усіма класами. Вона була зовсім особлива істота, така особлива, що він не знав, як підступити до неї із своєю любов’ю. Правда, розширивши свій крайобрій і навчившись правильно говорити, він трохи наблизився до неї, у них знайшлася спільна мова, спільні теми, виробилися спільні смаки, але це не заспокоювало його любовної туги. Уявою закоханого він зробив її святою, занадто святою й одуховленою, щоб могла постати між ними близькість фізична. Його власне кохання відділяло її від нього й робило неприступною. Саме кохання забороняло йому те, чого він палко жадав.

І ось одного дня через безодню поміж ними несподівано перекинулася кладка, і хоч безодня лишилася, але тепер уже чимраз вужча. Вони їли вишні, великі, смачні, чорні вишні, сік яких нагадував терпке вино. І згодом, коли вона читала йому уривки з «Принцеси», він випадково помітив у неї на губах сліди вишневого соку. На мить її божественність схитнулася. Вона була тілесна істота, її тіло підлягало тим самим законам, що і його тіло, що й тіло всякої іншої людини. Її губи були такі, як і в нього, і вишні лишали на них такі самі сліди. А раз губи в неї земні, то й уся вона земна. Вона була жінка, звичайна жінка, як і всяка інша. Ця думка вразила його, мов удар грому. Неначе сонце впало з неба, наче хтось опоганив непорочну святиню.

Тоді він зрозумів, що це значить, і серце заколотилось у грудях: домагайся кохання цієї жінки, сказало воно, вона не дух з іншого світу, а звичайна жінка, в якої на губах лишаються плями від вишень. Зухвалість цієї думки жахнула його, але душа співала, і розум в урочистому гімні запевняв, що він не помиляється. Вона, певно, відчула якусь зміну в його настрої, бо перестала читати і, глянувши на нього, усміхнулася. Його погляд перебіг з її блакитних очей на губи — та плямка доводила його до божевілля, руки мало не простяглися, щоб обняти її, як обіймав він інших жінок у давні безжурні дні. Вона мовби схилилась до нього й чекала, і йому довелося напружити всю свою волю, щоб стриматись.

— Ви не чули жодного слова, — промовила вона, мило надувши губки.

І враз засміялася, втішена його збентеженням. Глянувши в її ясні очі, він побачив, що вона ні про що не здогадується, і йому стало соромно. Він занадто далеко зайшов у думках. З-поміж усіх жінок, що він знав, не було жодної, котра б не домислилась, лишень вона одна така. Ото й різниця. Вона була зовсім інша! Мартін був пригнічений думкою про свою брутальність, упокорений її незвичайною чистотою, і знову між ними розверзлася безодня. Кладку було зруйновано.

Проте ця пригода наблизила його до неї. Він жив спогадом про цей день і в хвилини тяжкого суму шукав у ньому втіхи. Безодня вже була не така широка, як перше. Він сам подолав відстань, далеко більшу за будь-який диплом бакалавра чи навіть і за десяток тих дипломів. Правда, вона була втілена непорочність, але на її губах лишалися сліди вишневого соку. Так само, як і він, вона підлягала невблаганним законам життя. Щоб жити, мусила їсти, а промочивши ноги, застуджувалася. Однак справа не в тому. Якщо вона могла відчувати голод і спрагу, спеку й холод, то може відчувати й любов, любов до чоловіка. А він же був чоловік! То чому би йому по стати її обранцем? «Це залежить від мене самого, — гарячково шепотів він. — Я буду ним. Я певен цього. Я добудуся свого».


РОЗДІЛ XII


Якось надвечір, коли Мартін мучився над сонетом, марно силкуючись вкласти в нього всю ту красу, що світлистим туманом повивала йому уяву, його покликано до телефону.

— Голос якоїсь дами. І дуже приємний, — глузливо заявив містер Хігінботем.

Мартін підійшов до телефону в кутку кімнати і на голос Рут відчув, як його заливає гаряча хвиля. Сидячи над своїм сонетом, він забув про її існування, і ось тепер цей голос вразив його, наче удар блискавки. Що за голос! Ніжний і мелодійний, немов далека тиха музика, а ще радше немов кришталево чистий сріблястий дзвіночок. Звичайна жінка не могла мати такого голосу. В ньому було щось небесне, янгольське. Радісно захоплений, він ледве чув, що вона казала йому, але намагався зовні нічого не виявити, бо знав, що в нього вп’ялися тхорячі очі Хігінботема.

Рут не сказала йому нічого особливого. Просто вони з Норманом мали того вечора піти на лекцію, але — така прикрість! — у нього розболілася голова, а тут і квитки є; отже, коли Мартін вільний, то чи не хоче він піти з нею?

Чи не хоче! Він боявся зрадити голосом свою радість. Яке щастя! Він бачив її тільки у неї вдома і ніколи не насмілювався запросити її піти з ним куди-небудь. Стоячи коло телефону й розмовляючи з нею, він раптом відчув непереможне бажання віддати за неї життя, і в його збуреному мозку виникали образи геройської самопожертви в ім’я любові. Він кохав її так безтямно, так палко, так безнадійно. Його охопила така шалена радість на думку, що вона піде з ним на лекцію — з ним, з Мартіном Іденом, — що йому не лишалось нічого іншого, як тільки умерти за неї. Тільки так зможе він довести своє надзвичайне, високе почуття. Це було знайоме кожному закоханому велике самозречення щирої любові, яке нараз пойняло його вогняним вихором. Умерти за неї, думав він, — це значить жити й кохати по-справжньому. А йому минув заледве двадцять один рік, і це було його перше кохання.

Тремтячою рукою він повісив трубку і весь аж ослаб від цього глибокого душевного зворушення. Очі його сяяли, лице змінилося, ніби він очистився від земного бруду і зробився непорочним та святим.

— Побачення на лоні природи? — єхидно спитав швагер. — А знаєш, чим це пахне? Попадеш до поліції, голубчику.

Але Мартін не міг одразу зійти з високості. Навіть цей хамуватий натяк не вернув його на землю. Він стояв поза гнівом і образою. Він весь ще був під владою прекрасного видива, почувався наче бог, і міг дізнавати лише глибокий жаль до цього хробака в образі людини. Він навіть не побачив Хігінботема, а тільки невидюще ковзнув по ньому поглядом. Немов уві сні, він пішов до своєї кімнати переодягтися. І аж коли зав’язував уже краватку, до його свідомості долинули якісь неприємні звуки, і він здогадався, що то глузливий сміх Бернарда Хігінботема. Оце тільки тепер він його усвідомив.

Коли за Мартіном зачинилися двері Рутиного будинку і вони обоє почали спускатися з ганку, він відчув глибоке збентеження. Іти з нею на лекцію було незмірне щастя, але він не знав, як йому поводитись. Він не раз помічав, що чоловіки її кола на вулиці ходять з дамами під руку, але не завжди. І тепер він питав себе, чи це тільки ввечері заведено так ходити, чи це можна лише подружжям та родичам, чи як?

Перш ніж вони опинилися на тротуарі, він згадав Мінні. Та добре зналася на цих правилах. Коли він пішов з нею вдруге гуляти, вона гостро йому зауважила, що він іде не з того боку, і тут же виклала правило, що кавалер, гуляючи з дамою, завше повинен іти з зовнішнього боку тротуару. А коли вони переходили вулицю, Мінні мала звичку вдаряти його по каблуці, щоб він не забував іти там, де треба. Він не знав, звідки вона взяла цих приписів етикету і чи справді їх додержують у вищих колах.

Але в усякому разі спробувати не завадить, вирішив він, і, пропустивши Рут наперед, пішов з зовнішнього боку тротуару. Однак тут постав новий клопіт — чи має він запропонувати їй руку? Йому ще ні разу не доводилося цього робити. Дівчата, що їх він знав, ніколи не гуляли з хлопцями під руку. Спочатку вони ходили просто поруч, а познайомившись ближче, дозволяли своєму кавалерові, коли вулиця була неосвітлена, обіймати себе за талію, а самі клали голову йому на плече. Але тут інша справа. Вона не з таких дівчат. Тут треба поводитись інакше.

Йому спало на думку злегка зігнути свою праву руку, не запрошувально, а так наче випадково, за звичкою. І тут сталося диво: він відчув її руку на своїй. Солодке тремтіння пробігло по його тілу від цього дотику, і на кілька розкішних хвилин йому видалося, що ноги його відділилися від землі, а за спиною виросли крила. Та незабаром його повернула на землю нова турбота. Вони переходили вулицю.

Тепер він опинився з внутрішнього боку тротуару. Чи треба йому випустити її руку й перейти на другий бік? А коли їм доведеться переходити вулицю вдруге й утретє? Ні, тут щось не так. І він постановив не перескакувати, як дурний, з місця на місце. Але такий вихід його не цілком задовольнив, і, бувши з того боку, де будинки, він про всяк випадок почав швидко й палко говорити, так ніби дуже захопився розмовою і просто забув перейти на інший бік.

На Бродвеї Мартіна чекало нове випробування. При яскравому світлі електричних ліхтарів він побачив Лізі Конолі та її смішливу подругу. На мить він завагався, але зараз же зняв капелюха й уклонився. Він не збирався соромитися свого класу і в особі Лізі Конолі привітав не тільки її. Вона кивнула головою і сміливо глянула на нього гарними насмішкуватими очима, такими несхожими на лагідні й ніжні очі Рут. Потім подивилась на його супутницю, оцінюючи її лице, туалет і суспільне становище. Він бачив, що й Рут скинула на Лізі швидкий погляд, боязкий та лагідний, як у голубки, але встигла при тім помітити і дешеве її вбрання, і чудернацький капелюшок, що їх носили тоді всі фабричні дівчата.

— Яка гарненька дівчина! — промовила Рут перегодом.

Подумки Мартін благословив її за ці слова, але вголос

сказав:

— Справді? То як на чий смак. По-моєму, вона не така вже й гарна.

— Запевняю вас, що з тисячі жінок не знайдеться й однієї з такими правильними рисами. У неї прекрасне, виточене лице, наче в камеї. І очі прегарні.

— Невже? — байдуже спитав Мартін, бо для нього на світі була тільки одна прегарна жінка, і вона йшла поруч, спершись на його руку.

— Невже! Якби цю дівчину як слід одягнути й навчити добрих манер, усі чоловіки, та й ви самі, містере Ідене, зачарувалися б нею.

— Їй треба було б насамперед навчитися говорити, — зауважив він, — а то більшість чоловіків і не зрозуміли б її. Я певен, що ви не зрозумієте й чверті її слів.

— Дурниці! Ви такий же упертий, як Артур, коли хочете поставити на своєму.

— А ви забули, як я говорив, коли тільки познайомився з вами? Тепер — то воно зовсім інакше. А тоді я говорив так само, як ця дівчина. Тепер я вже можу довести вашою мовою, що ви не зрозумієте мови цієї дівчини. А знаєте, чого в неї така постава? Я тепер часто думаю про такі речі, про які раніш і не згадував, і починаю розуміти… багато дечого.

— Ну, то чого ж у неї така постава?

— Уже кілька років вона день крізь день стоїть коло машини. Молоде тіло гнучке, і важка праця надає йому певної форми, зручної для даної роботи. Я можу з першого погляду, отут на вулиці визначити ремесло багатьох робітників. От гляньте на мене. Чому я перевалююсь, коли йду? Тому що цілі роки провів на морі. А якби всі ці роки я був ковбоєм, то мав би криві ноги. Так само і з цією дівчиною. Ви помітили, який у неї, сказати б, твердий погляд? Бо про неї піхто ніколи не дбав. Вона мусила сама собі давати раду, а в дівчини, що сама собі дає раду, очі не можуть бути такі ніжні й лагідні, як… як у вас, приміром.

— Мабуть, таки ви маєте рацію, — тихо сказала Рут. — І як це шкода! Вона така гарна…

Мартін глянув на неї і побачив в очах її жаль. І вмить подумав, що кохає її, і відчув вдячність до долі, яка дарувала йому це щастя, — кохати її і йти з нею під руку на лекцію.

«Хто ти такий, Мартіне Ідене? — питав він себе того вечора, повернувшись додому. Він довго й пильно дивився на своє відображення в дзеркалі.— Хто ти й що? Де твоє місце? Твоє місце коло такої дівчини, як Лізі Конолі. Твоє місце серед легіонів робочого люду, серед усього низького, вульгарного й бридкого. Твоє місце серед робочої худоби, серед смороду й бруду. Чуєш сморід гнилої городини? Це гниє картопля. Ото нюхай собі цей сморід, дідько тебе забери, нюхай! А ти ще смієш заглядати до книжок, слухати чудову музику, милуватися гарними картинами, правильно говорити, думати про таке, про що не думає ніхто з твого кола, тікати від робочої худоби й від дівчат, таких, як Лізі Конолі, і любити блідий дух дівчини, яка на мільйони миль вища від тебе й живе серед зір! Хто ти й що ти, сто чортів? Невже ти направду сподіваєшся домогтися свого?»

Він посварився кулаком на себе в дзеркалі і присів на край ліжка помарити трохи з відкритими очима. Потім витяг зошита й підручника з алгебри і поринув у квадратові рівняння. Минали години, меркли зорі, і за вікном засірів світанок.


РОЗДІЛ XIII


Зробити велике відкриття допоміг Мартінові гурток балакучих соціалістів та робітничих філософів, що погожими днями збиралися в Сіті-Гол-парку. Раз або двічі на місяць, проїжджаючи через парк дорогою до бібліотеки, Мартін злізав з велосипеда, й слухав їхні суперечки, і щоразу насилу виривався звідти. Тон цих дискусій був не такий стриманий, як за столом у Морзів, і учасники їх не відзначалися поважністю а чи гідністю. Вони легко втрачали самовладання, обзивали один одного прізвиськами, незрідка кляли й лихословили. Бувало, що й до кулаків доходило. І все-таки, сам не розуміючи чому, Мартін знаходив щось здорове в думках цих людей. їхні словесні битви сильніше впливали на нього, ніж стриманий, спокійний догматизм містера Морза. Дарма що ці люди немилосердно калічили англійську мову, вимахували руками, наче божевільні, і нападали на своїх ідейних супротивників з дикунською люттю, в них відчувалося далеко більше життя, ніж у містері Морзі та в його дорогому містері Бетлері.

Мартін не раз чув, як у парку посилалися на Герберта Спенсера[13], а одного дня з’явився й послідовник цього мислителя — гідний волоцюга в засмальцьованому піджаку, застебнутому під саме горло, щоб приховати голе тіло. Закипів запеклий бій серед диму нескінченних цигарок і частого випльовування тютюнової жуйки, при чому волоцюга легко відбивав удари, і навіть коли один робітник-соціаліст глузливо крикнув: «Нема бога, крім Непізнанного, і Герберт Спенсер пророк його», він теж зумів йому відповісти. Мартін не дуже розумів, про що точиться суперечка, але, їхавши того дня до бібліотеки, повіз із собою свіже зацікавлення постаттю Спенсера і взяв там Спенсерові «Основні засади», про які не раз згадував той волоцюга.

Ось так і почалося велике відкриття. Мартін якось був уже брався за Спенсера, але, зупинившись на «Засадах психології», зазнав ганебної поразки, так само як і з творами пані Блаватської. Він нічого не зрозумів у тій книжці і повернув її недочитаною. Але цього вечора після алгебри й фізики та спроби нового сонета він ліг у постіль і розгорнув «Основні засади». Ранок застав його ще за книжкою. Спати він не міг. І навіть не писав цього дня. Читав у ліжку, аж поки знемігся, а тоді поклався на підлозі і, тримаючи книжку над головою, читав далі, то лежачи горілиць, то перевертаючись із боку на бік. Наступну ніч він проспав, а вранці сів писати, але книжка знову спокусила його, і решту дня він тільки читав, забувши про все на світі і навіть про те, що цей вечір мав провести з Рут. Він опам’ятався тільки тоді, коли Бернард Хігінботем, рвонувши двері, крикнув, чи не думає він собі, що тут у них ресторан.

Мартін Іден змалку відзначався допитливістю. Він хотів про все знати і, власне, тому побрався в мандри по світу. Але тепер, читаючи Спенсера, він довідався про таке, чого ніколи не знав і ніколи б, мабуть, і не дізнався, хоч би скільки плавав по різних морях. Він лише перебігав по поверхні речей, спостерігаючи окремі явища, об’єднуючи розрізнені факти й роблячи неглибокі узагальнення, але не бачив ніякої системи в цьому химерному й безладному світі випадковостей. Він часто і не без розуміння думав про механізм льоту птахів, однак ніколи не пробував пояснити собі процес розвитку цих істот як органічних літальних механізмів. Він ніколи й гадки навіть не мав, що міг бути такий процес. Що птахи мали якось створитися, йому й на думку не спадало. Вони завжди були. Просто вони існували, та й годі.

З усім іншим було так само, як і з птахами. Не маючи належної підготовки, він марно був брався за філософію. Середньовічна метафізика Канта[14] нічого не відкрила йому, а лише похитнула віру у власні розумові здібності. Так само й спроба познайомитися з питаннями еволюції обмежилася занадто спеціальною працею Роменса[15]. Нічого не второпавши в цій книжці, він зрозумів лише одно, — що цю сухущу теорію вигадала купка людців, які мали величезний запас хитромудрих слів. І аж тепер йому стало ясно, що еволюція — це не гола теорія, а загальновизнаний процес розвитку, і що думки вчених розходяться лише в тому, яким шляхом він іде.

Так ось цей Спенсер об’єднав перед ним усі знання в єдину систему, довів остаточні істини, і всесвіт перед здивованими очима Мартіна постав з такою реальністю, немов це була модель корабля у скляній банці, яку, бува, роблять матроси. Тут не було ні примх, ні випадковостей. Все підлягало законові. У згоді з законом, птах літає, а колись, у згоді з тим самим законом, згусток плазми почав рухатись, випустив лапки та крильця і став птахом.

Мартін підіймався з щабля на щабель у своєму розумовому розвитку і тепер опинився вище, ніж будь-коли. Усі таємничі з'явища розкривалися перед ним, і пізнання їх п’янило його. Вночі уві сні він жив разом з богами серед якихось велетенських привидів, а вдень, немов сновида, дивився на все відсутнім поглядом, бо бачив тільки щойно відкритий йому світ. За столом він не чув розмов про буденні дрібниці, а його жадливий розум шукав причин і наслідків в усьому, що він спостерігав. На тарілці з м’ясом він помічав сонячний промінь і намагався простежити його енергію в усіх її перетвореннях аж до самого джерела десь за сто мільйонів миль; або завважував цю енергію в русі своїх рук, що різали м’ясо, в мозку, що наказував м’язам рухатися, і, кінець кінцем, внутрішнім зором бачив той самий сонячний промінь у себе в мозку. Захоплений своїми думками, він не чув, як Джім шепотів: «Шелепнувся», не помічав стурбованого обличчя сестри, ані теж того, як Бернард Хігінботем багатозначно крутив пальцем коло свого лоба.

Найбільше Мартіна вражав взаємозв’язок між науками, між усіма науками. Він цікавився кожним явищем, і все, що засвоював, ховалося десь у нього по різних комірчинах пам’яті. Він добре розумівся, скажімо, на мореплавстві. Досить добре знав і жінок. Але між двома цими ділянками не було й найменшого зв’язку. Дві окремі комірчини пам’яті ніяк не сполучалися. Якби йому спало на думку, що між жіночою істерикою й гойданням судна може бути якийсь зв’язок, він би подумав, що це смішно й безглуздо. Але Герберт Спенсер показав йому, що це зовсім не смішно, а навпаки — тут не може не бути зв’язку, що все в світі, від найдальших зірок у безмежних просторах до міріадів атомів у піщинках під нашими ногами, усе має між собою зв’язок.

Цей новий світогляд дуже здивував Мартіна, і він сам собою став шукати залежності між усім, що існувало під сонцем і по той бік сонця. Він складав цілі списки зовсім не співставних речей і не міг заспокоїтися, поки не встановлював між ними певного зв’язку — між коханням, поезією, землетрусами, вогнем, гримучими зміями, веселкою, самоцвітами, потворністю, заходом сонця, лев’ячим риком, світильним газом, людожерством, красою, убивством, важелями, точкою опори і навіть тютюном. Отож він поєднував всесвіт і споглядав його або блукав його шляхами, стежками та хащами, але не як мандрівник, що заблудив і шукає виходу з таємничих нетрів, — ні, він спостерігав невідоме, опановував і присвоював собі все, що тільки можна було вивчити. І що більше набував знань, то дужче захоплювався світом та життям і своїм власним життям у цьому світі.

— Дурень ти! — казав він, дивлячись на себе в дзеркало. — Ти хотів писати й пробував писати, а хіба ти мав про що? Ну, що в тебе було? Жменька дитячих думок, якісь недозрілі почування, неясне уявлення про красу, неоглядна тьма неуцтва, серце, повне кохання, та честолюбність, безмірна, як твоє кохання, і безнадійна, як твоя темнота. А ти хотів писати! Ти ж тільки тепер починаєш набувати щось таке, про що варт писати. Ти хотів творити красу, але як міг ти її творити, не збагнувши природи краси? Ти хотів писати про життя, а сам не розумів його суті. Ти хотів писати про світ і закони буття, а світ був для тебе китайською грамотою, і вся твоя писанина тільки доводила б, що ти не знаєш його законів. Але не журися, Мартіне! Ти ще писатимеш. Ти знаєш мало, дуже мало, але ти на правильній дорозі і скоро знатимеш багато. Якщо тобі пощастить, то колись ти пізнаєш усе, що можна пізнати. І тоді ти писатимеш.

Він звірився Рут із своїм великим відкриттям, але дівчина не виявила особливого ентузіазму. Вона вислухала його мовчки, бо, очевидно, знала про все це раніше. Ця незворушність її дуже б його здивувала, коли б він не зрозумів, що для неї це ніяка не новина. Артур і Норман, виявилося, визнавали еволюцію і читали Спенсера, хоч він, видимо, і не справив на них якогось враження. А кучмистий юнак в окулярах — Віл Олні — глузливо засміявся, коли заговорили про Спенсера, і повторив уже знайомий Мартінові дотеп: «Нема бога, крім Непізнанного, і Герберт Спенсер пророк його».

Проте Мартін дарував йому цю насмішку, бо почав переконуватися, що Олні зовсім не закоханий у Рут. А згодом він був дуже вражений, побачивши з різних дрібниць, що Олні не тільки байдужий до дівчини, а просто-таки має до неї нехіть. Цього Мартін ніяк не міг зрозуміти. Це був феномен, що не давався зв’язати його з іншими явищами світу. Мартінові було навіть шкода цього юнака, бо, певно, якась природна вада заважала йому оцінити вроду й чарівність Рут. Не раз у неділю вони їздили на велосипедах за місто, і Мартін мав нагоду пересвідчитися, що Рут і Олні перебувають у стані збройного перемир’я. Олні приятелював з Норманом, лишаючи Артура й Мартіна в товаристві Рут, за що Мартін був йому щиро вдячний.

Ці неділі були для Мартіна великими святами, бо давали йому змогу бувати коло Рут, а крім того, ставили його впорівень з молоддю її класу. Хоч ці молодики здобували систематичну освіту протягом довгих років, Мартін відчував, що інтелектуально доріс до них, а розмови з ними були для нього чудовою практикою в літературній мові, яку він так старанно вивчав. Книжки про добрі манери він уже покинув, натомість поклавшися на свою спостережливість. Окрім тих хвилин, коли він чим захоплювався, Мартін пильно стежив за своїми новими друзями і в такий спосіб переймав різні деталі поводження в товаристві.

Мартіна дивувало, що Спенсера взагалі мало хто читав. «Герберт Спенсер, — сказав бібліотекар, — о, це великий розум». Але сам він щось не вельми був обізнаний з цим великим розумом. Якось під час обіду в Морзів, у присутності містера Бетлера, Мартін завів розмову про Спенсера. Містер Морз прикро напався на агностицизм англійського філософа, але признався, що «Основних засад» не читав, а містер Бетлер заявив, що в нього на Спенсера не вистачило терпіння, і хоч він його не читав ані рядка, чудово собі обходиться в житті. Мартіна охопив сумнів, і якби він був не такий самобутній, то, можливо, пристав би на загальну думку й полишив Спенсера у спокої. Але світогляд цього філософа здавався йому незаперечним, — для Мартіна зректися Спенсера було однаково, що мореплавцеві викинути за борт компас і карти. Тим-то Мартін почав докладніше вивчати теорію еволюції, опановуючи її дедалі глибше і знаходячи їй підтвердження у тисячі інших письменників. Що більше він учився, то ширше розстилалися перед ним ще не досліджені галузі знання, і тепер уже постійно відчував він жаль, що в добі лише двадцять чотири години.

Невдовзі надійшов день, коли ця часова скрута спонукала його кинути алгебру й геометрію. До тригонометрії він навіть і не брався. Далі він викреслив із своєї програми хімію і залишив саму тільки фізику.

— Я не спеціаліст, — виправдовувався він перед Рут, — і не збираюся ним ставати. На світі так багато всяких наук, що за життя і десятої частки їх не опануєш. Я хочу мати загальну освіту. Коли мені будуть потрібні які-небудь спеціальні відомості, я подивлюсь у книжку.

— Але це зовсім не те, що знати самому, — заперечила вона.

— Та в цьому й немає потреби. Можна користуватися працями спеціалістів. Для цього вони й існують. От коли я прийшов, у вас працювали сажотруси. Це теж спеціалісти, і, коли вони скінчать свою роботу, ви матимете чисті димарі, хоч і не знаєте, як їх збудовано.

— Боюся, що порівняння невдале.

Вона глянула на нього допитливо, і в погляді її Мартін побачив докір. Але він був певен своєї слушності.

— Усі філософи, усі найвидатніші розуми світу фактично спиралися на праці спеціалістів. Так само робив і Герберт Спенсер. Він узагальнив те, що відкрили тисячі дослідників. Йому б треба було прожити тисячу життів, щоб зробити все самому. А Дарвін? Він використав те, що вивчали садівники і скотарі.

— Ви маєте рацію, Мартіне, — сказав Олні.— Ви знаєте, чого хочете, а Рут — ні. Вона не знає навіть, чого їй самій треба. Авжеж, так, — провадив він далі, не даючи дівчині заперечити. — Я знаю, ви називаєте це загальною культурою. Але хіба не все одно, що вивчати заради тієї загальної культури? Можете вивчати французьку мову або німецьку, можете замість них вивчати есперанто — ви однаково станете освіченим. Можете вивчати греччину або латину, хоч вони вам ніколи ні на що не здадуться. Однак це теж буде освіта. Ось два роки тому Рут вивчала англосаксонську мову й мала великі успіхи, а тепер вона пам’ятає тільки один рядок: «Коли поллють рясні дощі у квітні»[16]. Але це дало тобі певну культуру, — засміявся він, знов не даючи їй сказати й слова. — Я знаю. Ми ж учили це разом.

— Ти так говориш про культуру, неначе це засіб, а не мета! — вигукнула Рут. Очі в неї блищали, а на щоках горіли червоні плями. — Культура має мету сама в собі.

— Але це не те, чого Мартін хоче.

— Звідки ти знаєш?

— Мартіне, чого ви хочете? — спитав Олні, круто обернувшись до нього.

Мартін зніяковів і благально подивився на Рут.

— Так, справді, чого ви хочете? — сказала Рут. — Це розв’яже нашу суперечку.

— Ну, звісно, я хочу опанувати культуру, — нерішучо промовив Мартін. — Я люблю красу, а культура дасть мені змогу тонше й глибше розуміти її.

Рут скинула головою і переможно глянула на Олні.

— Дурниці! І ти сама це чудово знаєш, — заявив той. — Мартінові потрібна кар’єра, а не освіта, але випадково йому для кар’єри треба здобути освіту. Якби він хотів стати аптекарем, культура була б йому ні до чого. Але Мартін хоче стати письменником, тільки боїться сказати це, щоб ти не зазнала поразки.

А чому Мартін хоче стати письменником? — провадив він далі.— Тому, що він не багатий на гроші. Ти можеш забивати собі голову і саксонщиною, і загальною освітою, бо тобі не треба самій прокладати дорогу в житті. Про це дбає твій батько. Він купує тобі одежу й усе інше. Чого варта ця наша освіта, твоя й моя, Артура й Нормана? Ми просякнуті «загальною культурою», але якби наші батьки сьогодні збанкрутували, ми завтра б мусили складати іспити на шкільного вчителя. Ти, Рут, щонайбільше могла б тоді стати сільською вчителькою або ж викладачкою музики в пансіоні для дівчат.

— А що б ти сам робив? — спитала Рут.

— Та й я теж. Хіба б міг заробляти півтора долара на день фізичною працею, а може, теж зробився б учителем у школі для недоумків. Я кажу «може», бо за тиждень мене, певно, вигнали б через непридатність.

Мартін уважно стежив за розмовою і, думаючи, що Олні має рацію, водночас сердився на нього, що він так зневажливо ставиться до Рут. Поки він слухав їх, у нього складався новий погляд на кохання. Розум не має нічого спільного з коханням. Правильно мислить кохана жінка чи неправильно — то байдуже. Кохання вище за розум. Від того, що Рут не розуміє, як потрібно йому вибитися в житті, вона не втрачає своєї принадності. Вона чарівна, і які б її думки там не були, вона таки чарівна, ото й усе.

— Що ви сказали? — звернувся він до Олні, який своїм запитанням перепинив течію його думок.

— Я кажу, що у вас, певно, вистачить розуму, щоб не вивчати латини.

— Але ж латина це не просто культура, вона розвиває мислення! — вигукнула Рут.

— Ну, то як, Мартіне, будете ви її вивчати? — не вгавав Одні.

Мартін почував себе дуже незручно. Він бачив, що Рут з нетерпінням чекає його відповіді.

— Боюся, що в мене часу не стане, — сказав він нарешті.— Я якраз хотів би, але часу не стане.

— От бачите, Мартінові зовсім ні до чого ваша загальна культура, — тріумфував Одні.— Він знає, що йому потрібно, і знає, як цього домогтися.

— Але ж латина тренує розум, дисциплінує його. Це найкращий спосіб дисциплінувати розум. — Рут подивилась на Мартіна, ніби сподівалася, що він змінить свою думку. — Ви бачили, як футболісти тренуються перед серйозним матчем? Латина для мислителя — саме таке тренування.

— Маячня! Так нам казали, коли ми малі були. Але одного нам тоді не сказали, полишаючи згодом самим докопатися. — Одні помовчав трохи задля ефекту й докінчив — Нам не сказали, що хоч кожна вихована людина повинна вивчати латину, знати її вона зовсім не потребує.

— Це нечесно! — вигукнула Рут. — Я так і знала, що ти обернеш усю розмову на жарт.

— Але ж не дурний, — відказав Одні.— І до того слушний. Латину знають лише аптекарі, юристи та викладачі тієї ж таки латини. І коли Мартін хоче бути кимсь із них, я беру свої слова назад. Але що спільного має все це з Гербертом Спенсером? Мартін відкрив Спенсера і в захваті від нього. Чому? Тому, що Спенсер щось дав йому. А от ні вам, ні мені Спенсер нічого не може дати. Бо нам нікуди йти. Ти одного чудового дня вийдеш заміж, а мені взагалі нічого буде робити, як тільки наглядати за повіреними й агентами, що дбатимуть про мої гроші, коли я успадкую їх по батькові.

Одні підвівся йти, але в дверях спинився й вистрілив на прощання:

— Слухай, Рут, дай Мартінові спокій. Він сам чудово знає, що йому треба. Ти ж бачиш, чого він уже досягнув. Коли я дивлюсь на нього, мені стає прикро й соромно за себе. Бо ж він тепер куди більше знає про світ, життя й призначення людини, ніж Артур, Норман, я та й ти теж,

незважаючи на всю нашу латину, романістику, германістику й оту «культуру».

— Але Рут моя вчителька, — по-лицарському заперечив Мартін. — Коли я й навчився дечого, то тільки завдяки їй.

— Дурниці! — неприязно глянув Одні на Рут. — Може, ви скажете, що й Спенсера читали за її порадою? Таж про Дарвіна й теорію еволюції вона знає не більше, ніж я про копальні царя Соломона! Пригадуєте, ви ошелешили були нас якоюсь карколомною дефініцією Спенсера про щось там таке неозначене, безладне й однорідне? От спробуйте розтлумачити їй цю думку і побачите, що вона не зрозуміє ані слова. Бо то ж, бач, не культура. Оце так. Але слухайте, Мартіне, якщо ви почнете дзьобати латину, я втрачу до вас повагу.

Увесь цей час, хоч і зацікавлений суперечкою, Мартін відчував щось фальшиве в розмові. Йшлося про науку й освіту, про основи знання, але школярський тон балачки ніяк не в’язався з поважністю його власних переживань, з тим невситенним, наче орліми кігтями, хапанням його за життя, з тим космічним трепетом, що торгав його аж до болю, з невиразним передчуттям, що все те дасться осягнути. Він порівнював себе до поета, викинутого на чужинний берег, — переповнений снагою краси, поет цей марно намагається оспівати її суворою, варварською мовою своїх нових родаків. Так було і з ним. Він відчував у собі болісне прагнення пізнати великі істини всесвіту, — а натомість мусив гаяти час на школярські балачки і сперечатися про те, треба вивчати латину чи ні.

«На біса мені латина? — сказав він собі того вечора, дивлячись у дзеркало. — Хай мертві лишаються мертвими. З якої речі ту красу, що горить у мені, я віддаватиму мертвим? Краса жива й вічна. А мови народжуються і вмирають. Вони прах мерців».

Мартін подумав, що навчився добре висловлювати свої почування, і, лягаючи спати, дивувався, чому не може так вільно говорити, коли буває з Рут. В її присутності він робився школярем і говорив, як школяр.

— Дайте-но мені часу! — промовив він уголос. — Дайте-но мені тільки часу!

Час! Час! Час! — безнастанно бриніла в ньому скарга.


РОЗДІЛ XIV


Не з огляду на Одні, але, незважаючи на Рут і всю свою любов до неї, Мартін вирішив не братися до латини. Час був його грішми, а так же багато було справ важливіших за латину, так багато наук владно кликали його. До того ж він мусив писати, мусив заробляти гроші. Проте його досі піде не друкували. Щось із кількадесят рукописів без кінця-краю мандрували по різних' редакціях. Як же яг інші вправлялися? Він довгі години просиджував у читальні, переглядаючи те, що написали інші, пильно й критично вивчав чужий доробок, порівнював його з власним і намагався розкрити таємницю письменників, що примудрялися продавати свої твори.

Він був вражений, яка сила мертвеччини потрапляє на сторінки журналів. Не було в ній ані світла, ані життя, ані барв. Не було в ній ані найменшого подиху життя, і все ж її оплачували по два центи за слово, двадцять доларів за тисячу слів — так було сказано в газетному оголошенні. Його дивувала безліч оповідань, написаних, щоправда, легко й дотепно, але без будь-якої реальності. Життя таке дивне, таке чудесне, стільки в ньому нерозв’язаних проблем, мрій і героїчних змагань, а в цих оповіданнях сама тобі буденщина. Він відчував снагу й напругу життя, його жар і трепет, його нестримне шаленство — то от про це ж треба писати! Йому хотілося прославити проводирів злудних надій, безтямних закоханців, велетнів, що одчайдушно борються серед жахів і страждань, аж від зусиль їхніх життя мусить ломитися. А журнальні оповідання оспівували всяких містерів бетлерів, нікчемних грошоробів і буденні любовні історійки буденних сіреньких людців. «Може, це тому, що самі редактори журналів — буденні, сіренькі людці? — питав він себе. — Чи вони просто бояться життя, всі ці письменники, редактори й читачі?»

Головне Мартінове лихо було в тому, що він не знав особисто жодного редактора, жодного письменника, і не тільки жодного письменника, але навіть нікого, хто б хоч будь-коли пробував писати. Піхто не міг поговорити з ним, порадити щось, підказати. Його зрештою почав брати сумнів, чи редактори це живі люди. Вони радше виглядали на коліщатка в машині. Так, справді-таки машина. Він виливав свою душу в оповіданнях, статтях та поемах і віддавав їх на суд машини. Він дбайливо складав рукопис, вкладав його разом з марками на відповідь у довгий конверт, запечатував його, наліплював ще марки зверху і кидав у поштову скриньку. Рукопис мандрував по країні, і через деякий час листоноша повертав його Мартінові в іншому довгому конверті, на якому були наліплені його марки. Либонь, взагалі ніякого редактора й не було, а був якийсь хитромудрий апарат, що перекладав рукопис з одного конверта в інший і наліплював марки. Це нагадувало автомат, куди кидають монетку, і ту ж мить звідти вискакує жувальна гумка або плитка шоколаду, залежно від того, в яку щілину опустять монету. Отож так само й редакційна машина. З одного отвору випадають чеки на гонорар, а з другого листи з відмовою. Досі Мартін весь час попадав у другий отвір.

Листи ці особливо підкреслювали жахливу механічність усього процесу. То були друковані стандартні бланки, і він мав уже сотні їх, по десяткові чи й більше на кожен рукопис. Якби він одержав хоч один рядок, один-єдиний, написаний самим редактором на одному з цих листів, йому було б легше. Але жоден редактор нічим не виявляв свого існування. І, кінець кінцем, Мартін дійшов висновку, що на світі немає ніяких живих редакторів, а є лише коліщатка добре змащеної бездоганної машини.

Мартін був завзятий і витривалий, і в нього вистачило б упертості цілими роками годувати цю машину в такий спосіб. Але він спливав кров’ю, і боротьба мала скінчитися через кілька тижнів. З кожним тижнем рахунок за помешкання й харчі наближав день його банкрутства, а поштові витрати на сорок рукописів ще більше сприяли цьому. Він уже не купував книжок, заощаджував на кожній дрібниці, щоб як-небудь віддалити неминучий кінець; але ощадним він бути не вмів і на цілий тиждень прискорив розв’язку, давши Мерієн п’ять доларів на плаття.

Він боровся в темряві, без поради й без заохоти, перед лицем одчаю. Навіть Гертруда почала поглядати на нього скоса. Спочатку вона, як добра сестра, дивилась крізь пальці на це його, мовляв, дурисвітство, але, бувши до того ж сестрою дбайливою, згодом занепокоїлась. Тепер їй здавалося, що його дурисвітство переходить у божевілля. Мартін завважував це її ставлення і мучився від нього більше, ніж від одвертого глузування Бернарда Хігінботема. Мартін вірив у себе, але був самотній у своїй вірі. Навіть Рут не поділяла цієї віри. Вона хотіла, щоб він цілком віддався навчанню і, хоч одверто не засуджувала його літературних спроб, але ніколи їх і не схвалювала.

Досі Мартін ще ні разу не показував їй того, що писав. Він не зважувався на це з якоїсь особливої делікатності, та й знаючи, як багато працює вона в університеті, не хотів забирати в неї час. Але, одержавши диплом, Рут сама попросила Мартіна показати їй щось із його творів. Мартін і зрадів, і злякався. Перед ним же був фахівець. Вона бакалавр мистецтв, вивчала літературу у видатних професорів. Можливо, редактори теж досвідчені судді, але вона не зробить так, як вони. Вона не надішле йому бланк з трафаретною відмовою і не скаже, що хоч його твору й не прийнято, проте він не позбавлений певної цінності. Вона говоритиме з ним, як щира, чутлива людина, з властивою їй жвавістю та бистрістю розуму, а головне, хоч крайчиком ока побачить справжнього Мартіна Ідена. З його творів вона пізнає його душу й серце, збагне дещо з його мрій, відчує силу, що криється в ньому.

Мартін відібрав для неї кілька других примірників своїх оповідань і після деякого вагання додав ще «Пісні моря». Одного червцевого дня вони вирушили на велосипедах за місто у бік гір. Це вдруге вони вибиралися вдвох на прогулянку, і, їдучи дорогою, вдихаючи тепле запашне повітря, в яке вливав прохолоду свіжий морський вітрець, він усім серцем відчував, як чудово й доладно збудований світ, як добре жити в ньому й любити. Велосипеди вони лишили край дороги, а самі піднялись на брунасту вершину пагорка, де від спаленої сонцем трави віяло живлющим жнивним духом.

— Вона вже зробила своє,— мовив Мартін, коли Рут умостилась на його піджаку, а він сам простягся просто на теплій землі. Приємний запах трави долинав йому до мозку і розбурхував потік думок, що переходили від поодиноких фактів до узагальнень. — Вона здійснила вже своє призначення, — казав він далі, чуло торкаючись сухої трави, — Вона прокинулась до життя під вологою зимових злив, боролася з першими весняними хуртовинами, цвіла й вабила до себе комах та бджіл, розкидала своє насіння і, виконавши свій обов’язок…

— Чому ви дивитесь на все так страшенно практично? — перебила його Рут.

— Та, певно, тому, що вивчаю теорію еволюції. Щиро кажучи, у мене ж це тільки розкрилися очі на світ.

— Проте мені здається, що ви перестали бачити красу, ставши таким практичним. Ви руйнуєте красу, як хлопчик, що ловить метеликів і стирає пилок з їхніх чудових крилець.

Він похитав головою:

— Краса має своє значення, але досі я цього не розумів. Просто я вважав красу красою, та й годі, і не думав, що в неї є якийсь глибший сенс. Я не розумів, що воно таке, краса. Але тепер я розумію чи, вірніш, починаю розуміти. Ця трава стала для мене куди прекрасніша, відколи я знаю, чому вона така, відколи я довідався про всю ту приховану дію сонця, дощу й землі, яка потрібна була, щоб на цьому пагорку виросла трава. В історії ж бо кожної травинки є своя романтика і навіть пригоди. Думка про це бентежить мене. Коли я уявляю собі гру енергії й матерії і всю цю велику життєву боротьбу, мені здається, що я міг би написати цілу поему про траву.

— Як гарно ви говорите! — неуважно сказала Рут, але він помітив, що вона допитливо дивиться на нього.

Мартін на мить зніяковів і увесь почервонів.

— Я радий, що хоч трохи вивчився говорити, — пробурмотів він. — Мені ж так багато хочеться сказати. Але все це таке велике, що я не знаходжу слів. Іноді мені здається, що все життя, увесь світ сповнили мою душу і жадають, щоб я говорив за них. Я відчуваю — хоч і не можу того пояснити, — я відчуваю всю оцю велич, а коли починаю говорити, мурмочу, як мала дитина. Нелегка це річ — втілити свої думки й почуття в такі слова, щоб той, хто читає чи слухає їх, знов перетворив їх у думки й почуття. І це велична річ. Ось я зариваюсь лицем у траву, і від пахощі і! її в мені розбуджується безліч думок і образів. Це ж пахощі всесвіту! Я чую сміх і пісню, щастя й горе, боротьбу і смерть. Від запаху трави в мене перед очима постають яскраві видива, і я хотів би розповісти про них вам і цілому світові. Але як то зробити? Язик мій зв’язаний. Оце тільки я хотів вам розповісти, як впливає на мене запах трави, і не зміг. Вийшло щось бліде й невиразне. Мої слова — це безсилий белькіт. А я ж задихаюся з бажання говорити! — Він розпачливо підніс руки. — Ні, це неможливе. Цього не зрозуміти, не передати словами!

— Але ви таки гарно говорите, — наполягала Рут, — Просто дивно, яких ви домоглись успіхів за той короткий час, що я вас знаю. Містер Бетлер — блискучий промовець, партійне керівництво штату завжди запрошує його виступати з передвиборними промовами. А от учора за обідом ви говорили не гірше від нього. Тільки він стриманіший. Ви занадто гарячкуєте, але згодом це мине. З вас міг би вийти добрий оратор. Взагалі б ви далеко пішли… якби схотіли. У вас є сила. Я певна, що ви могли б вести за собою людей, та й узагалі, за що б ви не взялися, вам усе далося б так само легко, як і граматика. З вас був би добрий адвокат, блискучий політичний діяч. Ніщо не заважає вам досягти такого самого успіху, як і містер Бетлер. І до того ж без катару, — додала вона, посміхаючись.

Так вони розмовляли й далі. Рут лагідно-переконливим тоном знов доводила йому потребу в систематичній освіті і користь латинської мови, яка лежить у підвалинах всякої професії. Вона змальовувала йому свій ідеал чоловіка й мужчини, цілком списаний з її батька і доповнений деякими рисочками, безперечно, від містера Бетлера. Лежачи на спині, Мартін уважно слухав і з насолодою стежив за кожним порухом її губ, але мозок його не сприймав слів. У її картині не було нічого привабливого, і до його гострої любовної туги домішувався тупий біль розчарування. Жодним словом не згадала вона про його літературну працю, і принесені рукописи лежали забуті на землі.

Нарешті, коли вона замовкла, Мартін глянув, чи не низько спустилося сонце, і почав збирати рукописи, тим самим нагадавши про їх існування.

— Ой, а я й забула, — спохопилась Рут. — Мені ж так хочеться послухати.

Мартін прочитав їй оповідання, одне з найкращих, як він гадав. Він назвав його «Вино життя», і той п’янкий трунок, що шумував йому в мозку під час писання, п’янив його й тепер. У самому задумі оповідання була своєрідна чарівність, а він ще намагався підсилити її яскравими словами й барвами. Запал, з яким він писав цю річ, ожив знову й пойняв його так владно, що він став глухий і сліпий на вади твору. Але не так було з Рут. Її вправне вухо вловлювало всі невдалі місця й перебільшення, надмірний пафос новака, перебої в ритміці. А втім, вона тут взагалі не завважувала ніякого ритму, хіба що часом він ставав занадто пишним і неприємно разив її дилетантизмом. «Дилетантизм» — то й був її остаточний висновок, хоч за це вона промовчала. Навпаки, коли він скінчив, вона відзначила кілька дрібніших недоглядів і сказала, що в цілому оповідання їй подобається.

Проте Мартін був розчарований. Критичні зауваження її були слушні, він визнавав це. Однак показував їй свою працю не для школярських поправок. Суть же не в них. Про таке можна було б і не говорити. Він міг би їх, зрештою, виправити, він може навчитися їх виправляти. Але ж бо він виловив із життя щось велике і спробував втілити у своєму оповіданні. І саме цим великим хотів він поділитися з нею, а не будовою речень і вживанням крапок та ком. Він хотів, щоб вона відчула разом з ним те велике, що він бачив власними очима, осягнув власним розумом і власного рукою виклав на папері. Що ж, певно, йому не пощастило передати це. Може, редактори й мають рацію. Він таки відчував велике, але висловити його незугарний. І, приховавши своє розчарування, він так легко погодився з її критикою, що вона й не здогадалася, яке прикре почуття облягло його в глибині душі.

— А це оповідання я назвав «Казан», — мовив він, розгортаючи ще один рукопис. — Уже п’ять журналів відкинули його, хоч мені воно здається непоганим. Правда, сам я собі не суддя, але, по-моєму, щось я в цьому вловив справжнього. Вас, може, це й не вразить так, як мене… Але воно коротеньке — всього дві тисячі слів.

— Який жах! — вигукнула вона, коли Мартін скінчив читати. — Це жах, невимовний жах!

З потаємним задоволенням спостеріг він її бліде лице, розширені очі й стиснуті руки. Цим разом пощастило! Він зумів передати їй гру своєї уяви й своїх почувань. Він досяг мети. То байдуже, чи сподобалось їй оповідання, — важливо те, що воно її вразило, захопило й опанувало, примусило слухати, забувши про деталі.

— Таке життя, — сказав він, — а життя не все прекрасне. А втім, може, то моє дивацтво — вбачати в цьому красу? Хоч мені вона видається у сто разів більшою тут, аніж…

— Але чому ця нещасна жінка не могла… — перебила вона його, а тоді, не висловивши до кінця свого протесту, вигукнула — О! Це низько, негарно, брудно!

На мить Мартінові здалося, що серце йому завмерло. Брудно! Вже цього він ніяк не сподівався. Такого на думці він не мав. Усе оповідання постало перед ним в огненних літерах, і серед цього сліпучого блиску даремно шукав він якогось бруду. І от серце знов забилось йому в грудях. Совість його була спокійна.

— Чому ви не вибрали приємнішого сюжету? — спитала вона, — Ми знаємо, що на світі багато бруду, але це ж не підстава…

Вона обурено говорила й далі, та він уже не слухав її. Усміхався сам до себе, дивлячись на її дівоче, невинне личко, таке невинне, що своєю чистотою воно мовби осявало душу Мартінові, стирало з неї всі плями, і мовби занурювало її в небесне сяйво, холодне й оксамитово-ніжне, як світло зір. «Ми знаємо, що на світі багато бруду!» Він уявляв собі, що вона про це може «знати», і сміявся подумки, наче з веселого жарту. І вмить йому перед очі вихлюпнув цілий океан житейського бруду, який він добре знав, по якому стільки разів плавав, і він простив їй, що вона не зрозуміла його оповідання. Хіба вона в цьому винна? Він дякував богові, що вона вродилась і виросла осторонь від усього цього. Зате він знав життя, знав його ницість, так само як і велич, знав, що воно прекрасне, незважаючи на весь бруд, що його вкриває, і — хай йому чорт! — він скаже про це своє слово світові. Не диво, що святі на небесах чисті й непорочні. В цьому немає заслуги. А от святі серед бруду — це вже справжнє чудо! І ради нього варто жити! Бачити, як із багна всякої кривди здіймається моральна велич, вибратися звідти самому і заліпленими брудом очима ловити перші, слабкі й далекі, проблиски краси; бачити, як з тієї кволості, нікчемства й зіпсуття розквітають сила, правда і найвищі духовні злети…

Тут до слуху Мартінові раптом долинув голос Рут:

— Загальний тон оповідання низький. А в літературі ж так багато піднесеного! Згадайте хоча б «In Memoriam»[17].

Йому хотілося сказати їй: «А «Локслі Гол»?» — і він і сказав би, якби його знову не полонили видіння. Він дивився на неї і бачив її, самицю роду людського, як із первісного ферменту, повзучи й видираючись щораз вище протягом тисячі тисяч віків по великій драбині життя, вона видобулася врешті на найвищий щабель і стала собою, цією Рут, чистою, прекрасною, божественною істотою, яка збудила в ньому кохання і розпалила прагнення до чистоти і бажання пізнати божество, — в ньому, Мартіні Ідені, що теж якимсь дивом піднісся понад хаос і бруд, і незчисленні помилки та відхилення безкінечного життєвого процесу. Оце романтика, оце чудо, оце слава. Оце було про що писати, аби лише на слова спромогтися. Святі на небесах — вони святі, і нічого їм не зарадиш. А він — людина.

— Ви маєте силу, — почув він її голос, — але ця сила якась неприборкана.

— Одним словом, схожий на бика в посудній крамниці,— пожартував він і був нагороджений усмішкою.

— Вам треба розвинути в собі літературний смак, виробити чуття, витонченість, стиль.

— Я, мабуть, забагато на себе беру, — пробурмотів він.

Посмішкою вона признала йому рацію і наготувалася слухати далі.

— Не знаю, що ви про це скажете, — мовив Мартін, паче виправдуючись. — Це смішна історія. Боюся, я тут розмахнувся понад силу, але задум був добрий. Не звертайте уваги на дрібниці. Спробуйте схопити основну думку. Вона справді глибока і слушна, хоч, може, мені й не пощастило зробити її зрозумілою.

Він читав і, читаючи, стежив за нею. «Нарешті таки взяло її», — подумав Мартін. Рут сиділа нерухомо, не відриваючи від нього погляду, затамувавши віддих, паче заворожена його образами. Він назвав оповідання «Пригода», і це був апофеоз пригоди, але не тої з книжок, а справжньої,— жорстокої владарки, однаково щедрої у гніві й у милості, примхливої і віроломної, яка жадає неймовірного терпіння і надсадної праці вдень і вночі, яка то виводить на осяйні сонячні простори, а то прирікає на смерть від голоду й спраги або на тривалі муки жахного марення в згубній пропасниці і крізь кров та піт, крізь хмари жалких комах, крізь довгий ланцюг дрібних і мізерних подій приводить до величного переможного осягнення.

Усе це і ще багато дечого вклав він в оповідання, і саме цим, як здавалося йому, розворушив її. Вона слухала, широко розкривши очі, бліді щоки її розпаленіли, і під кінець вона вже насилу переводила подих. Її й справді схвилювало, тільки не оповідання Мартіна, а він сам. Про оповідання вона якось не думала, натомість її захопила знайома їй сила, що немов переливалась від нього до неї. Парадоксальність полягала в тому, що якраз це оповідання, напоєне його силою, і було тим каналом, що переганяв ту силу до Рут. Відчуваючи тільки ту силу, а не форму її вияву, дівчина гадала, що вона захоплена почутим від нього, насправді ж її захопило щось зовсім інше — страшна й небезпечна думка, що несподівано спалахнула їй у мозку. Вона спіймала себе на думці — а що таке, власне, шлюб? — і, усвідомлюючи нав’язливість і запал цієї думки, аж злякалась. Це було нескромно. І так не в’язалося з дівочою соромливістю. Її ще не томила розквітла жіночність, і вона жила в світі мрій, навіяних поезією Теннісона, навіть не зовсім розуміючи цнотливих натяків цнотливого поета на деяку грубість, що закрадалась у стосунки королев і рицарів. Досі вона спала, а ось тепер життя владно постукало до неї в двері. Сполоханий розум вимагав позамикати всі входи й виходи, а жадливий інстинкт умовляв її широко розчинити двері перед дивним і чарівним гостем.

Мартін чекав її присуду. Він не мав щодо нього сумніву, і був вражений, коли вона сказала тільки:

— Це красиво…

— Дуже красиво, — з притиском повторила вона, помовчавши.

Звісно, це було красиво, але тут було щось більше за красу, якась глибша принадність, що стояла над красою. Він мовчки лежав на землі і вдивлявся в страшну примару сумнівів, що раптом виросли перед ним. Знов невдача. Він як німий. Бачить найбільші дива світу і не здатний про них розповісти.

— А що ви скажете про… — він завагався, не зважуючись уперше вимовити нове для нього слово, — про лейтмотив?

— Він якийсь неясний, — відповіла вона. — Це єдине, що я можу закинути. Я намагалася стежити за сюжетом оповідання, але це важко. Ви надто багатослівні, вводите чимало зайвого матеріалу і затемнюєте Основну Дію.

— Але цей прихований мотив — головне, — поспішив пояснити він. — Центральна ідея — космічного, всесвітнього значення. Я намагався злити її з оповіданням, яке, власне, править лише за зовнішню оболонку. Я був на правильному шляху, — тільки просто не впорався. Не зумів висловити те, що хотів. Але згодом я цього навчуся.

Рут не слухала його. Хоч була вона бакалавр мистецтв, проте він сягнув поза межі її знань. Цього вона не розуміла і пояснювала своє нерозумільство його невмінням висловлюватися.

— Ви занадто багатослівні,— повторила вона. — Проте деякі місця дуже гарні.

Він чув її голос наче здалека, бо міркував цей час, чи варто читати їй «Пісні моря». Він лежав, пойнятий глухим відчаєм, а вона пильно дивилась на нього, поринувши знов у непрохані й настирливі думки про шлюб.

— Ви хочете стати знаменитим? — раптом спитала вона.

— Так, — визнав він. — Але це частина моєї пригоди. Мене цікавить не так слава, як процес її досягнення. Кінець кінцем, для мене слава — це лише засіб для іншого. Я хочу стати знаменитим тільки заради цього…

«Заради вас», — хотілося йому додати, і, може, він і додав би, якби Рут більше пройнялася його творами.

Але вона так глибоко замислилась, вибираючи для нього кар’єру, що навіть не запитала, яка ж у нього остаточна мета, Що літературної кар’єри він не зробить, в цьому Рут була твердо переконана. Він сьогодні довів це своїми дилетантськими, наївними спробами. Говорив він добре, але писати по-літературному зовсім не вмів. Вона порівнювала його з Теннісоном, Браунінгом, із своїми улюбленими прозаїками, і він здавався таким мізерним. Проте вона не сказала Мартінові всього, що думала. Якийсь дивний інтерес до нього змушував її бути поблажливою. Врешті ж бо його бажання писати було маленькою слабістю, якої він згодом позбудеться. Годі він, безумовно, прикладе свої сили до поважніших життєвих справ. І досягне успіху. Цього вона була певна. Він такий сильний, що всього доможеться… якби тільки кинув писати.

— Містере Ідене, я хотіла б знати все, що ви пишете, — сказала вона.

Він спалахнув з радості. Вона зацікавилась, це річ ясна. І в усякому разі не дала йому папірця з відмовою. Навіть відзначила в оповіданнях деякі гарні місця, — а це ж була перша в його творчості заохота.

— Згода! — палко промовив він. — І обіцяю вам, міс Морз, що я навчуся писати. Я пройшов уже багато, маю пройти ще не менше, але таки дійду до мети, хоч би й на всіх чотирьох довелося повзти. — Він підняв із землі звій рукописів. — Це мої «Пісні моря». Ви прочитайте їх як-небудь на дозвіллі, а потім скажете щиро свою думку. Мені так потрібна критика! Тільки будьте зі мною одверті!

— Я буду цілком одверта, — обіцяла Рут, відчуваючи в глибині душі, що сьогодні вона не була з ним одверта, і що навряд чи зможе бути одвертою й далі.


РОЗДІЛ XV


— Перший бій дано, — сказав Мартін через десять днів, дивлячись у дзеркало. — Але буде ще й другий, і третій, і так без кінця-краю, аж поки…

Не докінчивши речення, він роззирнувся по вбогій кімнатчині і спинив сумний погляд на купі повернутих рукописів, які в довгих конвертах лежали в кутку на підлозі. Йому ні за що було купити марок на дальші їхні подорожі, і за тиждень рукописів назбиралося чимало. Ще скількись надійде завтра й післязавтра, і зрештою повернуться вони всі. А він не матиме змоги розіслати їх знову. Вже цілий місяць він не платив за прокат машинки, бо грошей ледве ставало, щоб розраховуватися щотижня з Хігінботемом та з посередницьким бюро по найму.

Мартін замислено подивився на забризканий чорнилом стіл і раптом відчув до нього ніжність.

— Любий, давній друже, — промовив він. — Скільки щасливих годин проминуло коло тебе, і ти завжди був вірним товаришем. Ти ніколи мене не цурався, ніколи не ображав незаслуженими відмовами, ніколи не нарікав на надмірну працю.

Він сперся на стіл руками і поклав на них голову. Щось підступало до горла, і хотілося плакати. Пригадалась перша в його житті бійка, коли він, шестилітній хлопчик, весь у сльозах, відбивався кулаками під старшого на два роки супротивника, що гатив його куди попаде й довів до повної знемоги. Пригадалось, як дико закричала юрба хлопчаків, коли він врешті упав на землю, а з носа йому юшила кров і з підбитих очей бігли сльози.

— Бідне хлоп’я, — пробурмотів він. — Цим разом тобі не менш перепало. Збили тебе на квашене яблуко. Лежиш і не ворухнешся.

Картина першої бійки ще стояла в нього перед очима, аж тут її змінив довгий шерег бійок, що були пізніше. Через півроку Масна Пика (так звали його ворога) знов набив його, але цього разу й він підбив йому око. А це ж було не так просто! Перед ним промайнули одна за одною всі їхні сутички, і завжди він бував переможений, а Масна Пика — переможець. Але він жодного разу не втік. Згадка про це підбадьорила його. Він завжди стійко тримався до кінця, хоч би й як йому прикро доводилось потім. Масна Пика бився, як чистий диявол, ніколи не мав милосердя. Проте він витримував. Витримував попри все!

Далі Мартін побачив вузенький провулок між двома рядами ветхих будиночків. Край провулка стояла одноповерхова цегляна будівля, звідки доносився ритмічний стукіт машин, що друкували газету «Вісник». Мартінові було тоді одинадцять років, а Масній Пиці — тринадцять, і обидва вони продавали цю газету. Тим-то вони й зійшлися при друкарні. Масна Пика, звісно, знову причепився до нього, і не забарилася бійка, яка скінчилася внічию, бо за чверть до четвертої розчинилися двері експедиції і юрба хлопчаків кинулась туди по газети.

— Я відлупцюю тебе завтра, — почув він обіцянку Масної Пики, і тоді — свій власний голос, який, тремтячи зі стримуваних сліз, пролепетав, що він, Мартін, завтра чекатиме його тут.

Другого дня він біг із школи щодуху, щоб прибути на місце бою перший, і випередив Масну Пику на дві хвилини. Хлопці підбадьорювали його, давали поради, витицювали хиби і обіцяли перемогу, якщо він ніде за їхніми вказівками. І ці самі хлопці давали такі самі поради й Масній Пиці. Ну й утішилися вони того дня їхньою бійкою! Мартін на хвилину урвав свої спогади і заздрісно подумав, як цікаво було дивитись на них двох, Мартіна й Масну Пику. Бійка та тривала без перерви цілих півгодини, аж поки відчинилися двері експедиції.

Так спливало перед Мартіном його дитинство, ця щоденна біганина із школи до друкарні. Він не міг швидко бігати, бо від безперервних бійок став якийсь незграбний і неповороткий. Руки, що відбивали незчисленні удари, були по лікті чорні від синців, і де-не-де рани на тілі ятрилися. Йому ломило руки й ноги, спину, ломило все тіло, а голова була важка, мов свинцем налита. У школі він не грався і не вчився. Навіть висидіти цілий день за партою було для нього мукою. Здавалося, вічність минула, відколи почалися ці щоденні бійки, а в майбутньому, немов якийсь нескінченний кошмар, ввижалися знов такі самі бійки. «Чому не можна подужати Масну Пику?» — часто думав він. Це одразу поклало б край його мукам. Але ніколи не спадало йому на думку здатися й визнати, що Масна Пика дужчий від нього.

Отак змучений тілом і душею, але навчаючись великому терпінню, волікся він до друкарні, щоб спіткати там свого вічного ворога, Масну Пику, який так само був змучений і так само волів би припинити бійки, коли б не зграя хлопців-газетярів, що повсякчас роз’юджували гордощі у перебійців. Якось після двадцяти хвилин сутички, коли вони розпачливо намагалися знищити один одного, додержуючи всіх установлених правил, що не дозволяли бити ногою, штурхати в живіт і кидатися на лежачого, Масна Пика, засапавшись і спотикаючись, запропонував закінчити діло внічию. І тепер, схиливши голову на руки, Мартін здригнувся, коли побачив свою тінь з далекого минулого: задиханий, ледь на ногах стоячи, захлинаючись від крові, що текла йому з розбитих губ, він підволікся до Масної Пики, виплюнув кров, яка заважала йому говорити, і крикнув, що на нічию він не згоден, а коли Масна Пика хоче, то хай здається. Але Масна Пика не хотів здатися, і бійка закипіла знову.

Наступний день, і ще наступний, і так дні без кінця-краю — були свідками цих пообідніх змагань. Щоразу, починаючи битися, Мартін дуже страждав з болю, і від перших ударів — чи то противникових, чи й своїх — йому холола душа. Але далі приходила нечулість і він бився наосліп, як уві сні, а перед ним миготіло широке обличчя Масної Пики з розіскреними по-звірячому очима. Він бачив тільки це лице і відчував, що не матиме спокою, поки не потовче його своїми закривавленими руками на безформне місиво або поки закривавлені руки ворога не потовчуть на безформне місиво його самого. Лише тоді надійде спокій. Але щоб він, Мартін, згодився на нічию, — ні, це неможливо.

Одного дня, прийшовши до воріт друкарні, він не застав там Масної Пики. Той не з’явився. Хлопці вітали його і казали, що він переміг Масну Пику. Але Мартіна це не задовольняло. Він не переміг Масну Пику, і Масна Пика не переміг його. Хто з них дужчий — невідомо. Опісля з’ясувалося, що того дня у Масної Пики несподівано помер батько.

Мартін у спогадах перескочив на кілька років далі і побачив себе на гальорці в театрі. Йому було сімнадцять років, і він щойно повернувся з плавання. Серед глядачів зчинилася сварка — хтось там до когось причепився. Мартін втрутився і раптом завважив, як зблисли очі Масної Пики.

— Після вистави я тебе впораю, — прошипів його давній ворог.

Мартін кивнув головою. На місце інциденту пробирався театральний контролер.

— Я чекатиму на вулиці після останньої дії,— прошепотів Мартін, вдаючи незворушну увагу до танців на сцені.

Контролер гостро глянув на них і відійшов.

— Ти з компанією? — спитав Мартін Масну Пику в кінці дії.

— А певно.

— То я мушу й собі підшукати, — мовив Мартін.

Під час антракту він навербував цілий почет — трьох хлопців, яких знав ще з цвяхового заводу, пожежника, шістьох матросів і стільки ж забіяк із грізної зграї з вулиць Вісімнадцятої та Маркет.

Коли вистава скінчилася, обидві компанії непомітно рушили по різних боках вулиці. Дійшовши до малолюдного перехрестя, воші зійшлися і влаштували військову раду.

— Ходімо на міст Восьмої вулиці,— сказав рудий парубок з партії Масної Пики. — Ви зможете битися посередині під ліхтарем, а як наскочать фараони, втечемо в другий бік.

— Гаразд, — промовив Мартін, порадившись із своїми.

Міст Восьмої вулиці, перекинутий через рукав річки Сан-Антоніо, був завдовжки в три міські квартали. Посередині мосту та по обох кінцях його горіли електричні ліхтарі. Жоден полісмен не міг би підійти непомічений. І тепер перед очима Мартіна виразно постало це зручне для бійки місце. Він бачив обидва гурти, ворожі й похмурі, що трималися здаля один від одного позад своїх бійців. Мартін і Масна Пика роздягліїся до пояса. Поблизу розставлено було чати, що мали стежити за освітленими кінцями мосту. Один з Мартінових прибічників тримав його піджака, сорочку й шапку, готовий дати драла з ними в безпечне місце, якби налетіла поліція. Мартін побачив самого себе, — як він виходить на середину поля бою, дивиться просто в очі Масній Пиці і, піднявши кулак, каже застережливо:

— Це тобі не іграшки! Зрозумів? Битися так битися. Без вивертів. Це давнє діло, й пора його довести до кінця. Зрозумів? Одному з нас буде амба.

Мартін бачив, що Масна Пика завагався, але перед очима свідків озвалася в ньому давня підступна гордість.

— Ну, та вже ж, починаймо! Що дурно плескати? До кінця, то й до кінця.

I тут, стиснувши кулаки, вони кинулись один на одного, наче молоді бугаї, з усім запалом молодості, повні ненависті й бажання бити, калічити, нищити. Усі мозольні вселюдські досягнення за тисячі літ просування вгору зникли. Лишився тільки електричний ліхтар, як знак на стежці великої людської пригоди. Мартін і Масна Пика стали дикунами кам’яного віку, жителями печер і незайманих лісів. Вони все нижче падали в чорну прірву, назад у трясовину суворих початків життя, змагаючися сліпо, як зоряний пил у небесах або як атоми, що стикаються, відштовхуються, знову стикаються — і так довіку.

— Боже! Які ж ми були звірі! Які тварюки! — голосно пробурмотів Мартін, згадуючи перебіг бійки. Його буйна уява малювала йому все, як на екрані кіно. Він був заразом і глядач, і учасник боротьби. Культура й знання, набуті за останні місяці, змусили його здригнутися від цього видовища. Ллє тіні минулого стерли з його свідомості все теперішнє, і він ізнов став колишнім Мартіном Іденом, що оце повернувся з плавання й бився з Масною Пикою на мості Восьмої вулиці. Він страждав, напружував усі сили, обливався потом та кров’ю і радів безмірно, коли його кулак влучав у ворога.

Здавалося, що то не люди, а два вихори ненависті сплелися й шалено крутять один одного. Пас мішав, і свідки обох ворожих сторін стояли, затамувавши подих. Вони ніколи ще не бачили такої жахливої люті й застигли зі страху. Бійці були ще більш озвірені, аніж вони самі. Коли перший запал молодості й темпераменту ущух, супротивники почали битися обережніше і розважливіше. Переваги не було ні на чийому боці.

— Бійка внічию, — долетіли до Мартіна слова.

Тут він ненароком схибив, у відповідь дістав страшний удар і раптом відчув, що йому до кості розкраяно щоку. Голим кулаком такого не зробиш. Обливаючись кров’ю, він почув вигуки подиву, кров цебеніла в нього з обличчя. Але він не подав і знаку. Тільки став дуже обачний, бо знав, з ким має справу, знав, що тут можна чекати всякої підлоти. Він пильно стежив за ворогом і вижидав, потім удав, ніби хоче на нього кинутись, і враз спинився, бо побачив, як у того в руці блиснуло щось металеве.

— Покажи руку! — крикнув він. — Ти вдарив мідяним кастетом?

Обидві зграї з ревом і гаркотом порвались уперед. Ще секунда, і всі встряли б у бійку, і він не зміг би помститися. Мартін був у нестямі.

— Геть, братва! — хрипко крикнув він. — Чуєте? Геть!

Усі відсахнулися від нього. Вони й самі були звірі, але він був надзвіром і сповнив їх жахом та покорою.

— Це моє діло, і ніхто не смій устрявати. Давай сюди кастет.

Масна Пика, протверезілий і трохи наляканий, віддав нечесну зброю.

— Це ти дав йому, руда паскудо! — знов загримів Мартін і жбурнув кастета у воду. — А я все думав, чого ти тут крутишся. Тільки сунься ще раз, заб’ю на смерть. Зрозумів?

Вони билися далі, знеможені неймовірно, до самісінького краю. Навіть пересичена кров’ю звірина зграя, злякавшись того, що бачила, почала умовляти їх спинитися. Масна Пика, готовий звалитися з ніг і вмерти або ж вистояти на ногах і вмерти, моторошна потвора, на обличчі якої не лишилося жодної риски колишнього Масної Пики, завагався. Але Мартін підскочив до нього і заходився валити його раз по раз.

Здавалося, вони змагалися вже цілу вічність, і Масна Пика слабнув на очах, аж раптом серед зливи ударів почувся хрускіт, і у Мартіна права рука безвладно повисла. Зламалася кістка. Усі це чули й зрозуміли, що трапилось. Зрозумів і Масна Пика. Як тигр, кинувся він на супротивника, сиплячи удар за ударом. Прибічники Мартінові метнулися припинити бійку. Приголомшений ударами, Мартін, однак, відігнав їх брутальною лайкою, хоч сам аж стогнав з безпорадності й розпуки.

Він бив лише лівою рукою, бив уперто, напівсвідомо, і немов десь дуже здалека чув шепіт вражених глядачів. Один із них промовив тремтячим голосом: «Це вже не бійка, хлопці, а вбивство. Треба їх спинити».

Але, Мартінові на радість, ніхто їх не спиняв. Знесилений, він усе бив однією рукою, ударяючи в щось криваве, що було вже не обличчям, а самим жахом — дригке, відразливе, булькітливе, безформне, воно увесь час коливалося перед його скаламученим зором і ніяк не хотіло зникати. А він бив і бив, дедалі слабше й повільніш, втрачаючи останні краплі життєвої енергії, бив, здавалося, цілі віки, чи, може, якісь безмежно довгі відтинки часу, аж поки, немов крізь імлу, побачив, що ота безформна маса поволі сунеться додолу на голі дошки мосту. Тоді він став над нею, похитуючись на нетвердих ногах, хапаючись за повітря, немов шукав у ньому опори, і промовив якимсь чужим, незнайомим голосом, що й сам його не впізнав:

— Ще хоч? Кажи! Ще хоч?

Він усе питав і питав, — вимагав, просив, погрожував, — чи той таки хоче ще, і раптом відчув, як його оточили товарний і, плескаючи по плечі, силкувалися натягти на нього куртку. І тут оповив його морок та забуття.

На столі цокав будильник. Але Мартін Іден усе ще сидів, затуливши руками лице, і не чув його. Він нічого не чув. І пі про що не думав. Він так яскраво відтворив минуле, що направду знепритомнів, як тоді на мосту Восьмої вулиці. Кілька хвилин його огортала темрява й порожнеча. Потім він схопився, немов ожив з мертвих, — очі йому пломеніли, піт заливав лице — і крикнув:

— Я таки переміг тебе, Масна Пико! Чекав на те одинадцять років, але таки переміг!

У нього вгиналися коліна, паморочилося в голові, і, похитнувшись, він сів на край ліжка. Він усе ще був під владою минулого. Здивовано й стривожено озирався по кімнаті, не розуміючи, де він, аж ось побачив у кутку купу рукописів. Тоді колеса пам’яті промчали його через чотири роки, і він згадав про своє теперішнє життя, про книжки, які читав, і про світ, який вони йому відкрили, згадав про свої горді мрії та амбітні сподівання, про своє кохання до блідої дівчини — чутливої, чистої, неземної істоти, — яка вмерла б із жаху, коли б хоч на хвильку побачила те, що він тільки-но пережив, отой життєвий бруд, звідки він вибрався.

Він підвівся і глянув на себе в дзеркало.

— Ти вибрався з багна, Мартіне Ідене, — врочисто мовив він. — І тепер протираєш очі перед яскравим світлом, плечима торкаєшся зір, живеш повним життям, скидаєшся тваринності в собі і виборюєш найцінніший спадок, що тільки є у світі.

Він пильніш приглянувся і розміявся.

— Трохи істерики й мелодрами? — запитав. — А втім, дарма. Ти подолав колись Масну Пику, подолаєш і

редакторів, хоча б на це пішло двічі по одинадцять років. Зупинятись тобі не вільно. Мусиш іти вперед. Це боротьба — до кінця, ти знаєш.


РОЗДІЛ XVI


Деренчання будильника розбудило Мартіна так раптово, що якби це був хто інший, не такий здоровий, йому б запевно розболілася голова. Хоч він спав міцно, але прокинувся вмить, наче кіт, і при тім бадьорий, радіючи, що п’ять годин забуття вже минули. Він ненавидів сон. Так багато треба було зробити, так багато пережити! Він шкодував за кожною миттю життя, яку відбирав у нього сон, і не змовк ще будильник, як Мартін уже встромив голову в миску з водою, здригаючись від її кусючої свіжості.

Але він почав день не за звичайною програмою. Його не чекало незакінчене оповідання, ані не просилось на папір нове. Напередодні він працював допізна, і оце тепер уже треба було йти снідати. Він спробував прочитати розділ з Фіске[18], але не зміг зосередитися і закрив книжку. Сьогодні починався новий бій, і писання на деякий час треба було кинути. Його огорнув смуток, немов він покидав рідшій дім і сім’ю. Він глянув на рукописи в кутку кімнати. Так, він покидав їх, своїх бідних, знеславлених дітей, що їм ніде нема притулку. Він почав гортати їх, читати окремі уривки, улюблені місця. «Казан» він ушанував навіть читанням уголос, так само й «Пригоду». «Радість» — останній його твір, тільки вчора закінчений і покладений у куток, бо не було грошей на марки, — здобув найвищу його похвалу.

— Нічого не розумію, — пробурмотів він. — Чи, може, редактори нічого не розуміють? Тут, здається, все гаразд. Вони щомісяця друкують куди гірші твори. Та, власне, все, що вони друкують, гірше, — ну майже все.

Після сніданку він поклав друкарську машинку у футляр і заніс її в Окленд.

— Я винен вам за місяць, — сказав він агентові в прокатному пункті.— Але передайте завідувачеві, що я стаю на роботу і через місяць сплачу борг.

Поромом він переїхав до Сан-Франціско і пішов у посередницьке бюро по найму.

— Згоден на всяку роботу, хоч би й чорну, — звернувся він до службовця. Тут увійшов чоловік, одягнений дещо претензійно, як от, бува, декотрі робітники, що мають нахил до гарної одежі. Службовець заперечливо похитав йому головою.

— Невже нікого нема? — запитав прибулець. — Але мені до зарізу треба сьогодні когось знайти.

Незнайомець глянув на Мартіна, а Мартін, глянувши в свою чергу на його одутле, безбарвне лице, пристойне, хоч і нездорове, одразу впізнав сліди нічної гулянки.

— Шукаєте роботи? — спитав незнайомець. — А що вмієте робити?

— Усяку чорну роботу, знаю морську справу, пишу на машинці, тільки не стенографую; можу їздити верхи, одним словом, беруся за все, — відповів Мартін.

Незнайомець кивнув.

— Це мені подобається. Мене звуть Доусон, Джо Доусон, і я шукаю собі помічника в пральню.

— Таке не для мене, — Мартін посміхнувся, уявивши, як він прасує тонесеньку жіночу білизну. Але Джо Доусон йому сподобався, і він додав: — Я тільки просту білизну вмію прати, — навчився на морі.

Джо Доусон на хвилину задумався.

— То, може, ми порозуміємось? Ви вислухаєте мене?

Мартін і собі кивнув головою.

— Це маленька пральня, за містом, при «Гарячих джерелах» — тобто при готелі. Робітників двоє — майстер і помічник. Я— майстер. Вам не треба буде за мене працювати, але доведеться мене слухати. Ну, то як, хочете скуштувати цієї науки?

Мартін подумав. Перспектива була спокуслива. Кілька місяців попрацювати, і він мав би час собі вчитися. А він може і працювати й учитися на совість.

— Добрі харчі й окрема кімната, — сказав ще Джо.

Це вирішило справу. Мати окрему кімнату, де можна без перешкоди допізна палити газ!

— Але робота пекельна, — додав Джо.

Мартін погладив свої випнуті м’язи.

— Мені до роботи не звикати.

— Тоді гаразд, — сказав Джо і взявся за голову. — Тьху, чорт. І досі в очах темніє. Ледь бачу. Вчора геть усі гроші пропив… Геть до решти. Умови, значить, такі: платня на двох — сто доларів, харчі й помешкання. Я одержував досі шістдесят, а мій помічник сорок. Але він знався на роботі. Ти ж зовсім зелений. Попервах мені доведеться багато робити за тебе. Тож ти почнеш з тридцяти, а там дійдеш до сорока. Я не обдурю. Як тільки почнеш виконувати всю свою роботу — одержуватимеш сорок.

— Згода, — сказав Мартін і простяг Джо руку. — А як з авансом на проїзд та інші витрати?

— Усе просадив, — сумно відповів Джо, знов беручися за голову. — Тільки й лишилося, що квиток назад.

— Зате в мене нічого не лишиться, як заплачу за житло.

— А ти плюнь і не плати, — порадив Джо.

— Ні, не можу. Я винен рідній сестрі.

Джо протяжно свиснув і глибокодумно зморщив лоба.

— У мене ще є трохи, щоб хильнути, — мовив він. — Ходім, може, щось і вимудруємо.

Мартін відмовився.

— Водичкою перебуваєшся?

Мартін кивнув головою, і Джо жалібно озвався:

— От якби й мені так, але ніяк не можу. Коли цілий тиждень гаруєш, як проклятий, мимоволі нап’єшся. Якби не пив, то давно б уже перетяв собі горло або готель підпалив. Але я радий, що ти сидиш на воді. Так і надалі.

Мартін бачив, яка величезна прірва лежить між ним і цим чоловіком, — прірва, що її утворили книжки, — але йому неважко було перейти на той бік. Усе життя він прожив серед трудящого люду, і товариськість стала його другою натурою. Питання про переїзд, надсильне для важкої голови Джо, він розв’язав сам. Свою валізу він пошле до «Гарячих джерел» багажем по квитку Джо, а для себе має велосипед. Туди сімдесят миль. Тож він поїде в неділю, а в понеділок уранці стане до роботи. А поки що піде додому і спакується. Прощатися йому було ні з ким. Рут і вся її родина виїхали на літо до Сієрри, на озеро Тахо.

До «Гарячих джерел» Мартін прибув у неділю ввечері, стомлений і закурений. Джо бурхливо висловив свою радість. Обгорнувши собі голову мокрим рушником, він працював цілий день.

— Шмат білизни лишився ще з минулого тижня, коли я ото їздив по тебе, — пояснив він. — Твій багаж прибув справно, стоїть у тебе в кімнаті. Та й важке ж, хай йому біс! Що там у тебе таке? Бруски золота, чи що?

Джо сидів на ліжку і дивився, як Мартін розпаковує валізу. Це, власне, була не валіза, а ящик з-під продуктів, що за нього містер Хігінботем здер з Мартіна півдолара. Приладнавши до ящика дві мотузяні ручки, Мартін перетворив його у щось схоже на валізу. Витріщивши очі, Джо дивився, як після кількох пар білизни й сорочок Мартін почав виймати із скрині книжку за книжкою.

— І то так книжки аж до споду? — спитав він.

Мартін кивнув головою і взявся розставляти книжки на кухонному столі, що правив за умивальник.

— Ну й ну! — вихопилось у Джо. Потім він помовчав трохи, очевидно, якусь думку зважуючи, і нарешті сказав: — Слухай, а до дівчат ти… дуже охочий?

— Ні,— відповів Мартін. — Поки не брався за книжки, то бувало. А тепер нема часу.

— Ну, тут не матимеш часу й на книжки. Стане тільки на те, щоб працювати й спати.

Мартін згадав про свій п’ятигодинний сон і посміхнувся. Його кімната містилася над пральнею в тому самому будинку, де й машина, що гнала воду, подавала електрику й рухала пральні прилади. Механік, котрий мешкав у сусідній кімнаті, зайшов познайомитися з новим робітником і допоміг Мартінові приладнати на довгому шпурі електричну лампочку, щоб можна було переносити її під столу до ліжка.

Другого ранку Мартін прокинувся чверть на сьому, за півгодини до сніданку. У пральні була лазня для обслуги, і Мартін, на превеликий подив Джо, взяв холодну купіль.

— Оце так чудасія! — вигукнув Джо, коли вони сіли за стіл у кутку готельної кухні.

З ним разом снідали механік, садівник з помічником і двоє конюхів. Всі їли похмуро й похапцем, лише зрідка перекидаючись словом. Прислухаючись до цієї розмови. Мартін відчув, як далеко від них він одійшов. їхня духовна обмеженість аж гнітила його, і йому хотілося якнайшвидше вибратися звідси. Тим-то похапцем, як і воші, проковтнувши гидкий, мов помиї, сніданок і опинившись за кухонними дверима, він полегшено зітхнув.

Ця парова пральня була невеличка, але добре устаткована, — найновіші механізми робили тут усе, що тільки можна робити машинами. Мартін, за вказівками Джо, почав сортувати великі купи брудної білизни, а той пустив у хід пральну машину й взявся розводити рідке мило, таке їдуче, що він мусив обмотати собі рушником рот, ніздрі й очі і став схожий на мумію. Розібравши брудну білизну, Мартін узявся допомагати Джо викручувати уже випрану. Вони кидали її у машину, що робила за секунду кілька тисяч обертів, витягуючи з білизни воду відцентровою силою. Далі він бігав від сушарки до віджимачки, а поміж тим ще «витрушував» панчохи й шкарпетки. По полудню, поки грілися праси, вони качали панчохи. Потім до шостої прасували білизну, але врешті Джо з сумнівом похитав головою.

— Відстали, — сказав він. — Доведеться працювати й після вечері.

Після вечері вони працювали при сліпучому електричному світлі аж до десятої години, поки не випрасували все й не поскладали в сортувальній кімнаті. Стояла гаряча каліфорнійська ніч, і, хоч вікна було розчинено навстіж, у пральні від розжареної до червоного печі, де грілися праси, панувала пекельна жарінь. Мартін і Джо поскидали верхні сорочки і задихалися в самих безрукавках, обливаючись потом.

— Наче судно в тропіках вантажив, — сказав Мартін, коли вони пішли до себе нагору.

— Нічого, в тебе діло правується, — відказав Джо. — Працюєш по-щирому. Коли так будеш і далі, то тільки за перший місяць дістанеш тридцять доларів, а за другий я вже дам сорок. Але не може бути, щоб ти ніколи раніш не прасував. Мене не обдуриш.

— Слово честі, за все життя й ганчірки не випрасував! — боронився Мартін.

Опинившись у своїй кімнаті, він здивувався, що відчуває таку втому — він забув, що працював чотирнадцять годин поспіль, ані передихнувши. Він поставив будильника на шосту і відрахував назад п’ять годин. Отже, можна читати до першої. Скинувши черевики, щоб відпочили набряклі ноги, він сів до столу й розгорнув Фіске на тій сторінці, де спинився два дні тому. Але спіткнувся вже на першому абзаці і почав перечитувати його знову. Аж раптом прокинувся від болю в занімілих м’язах і холодного гірського вітру, що війнув у вікно. Глянув на годинника. Була друга. Він проспав чотири години. Тоді він роздягся, ліг у постіль і, тільки торкнувся головою подушки, відразу ж заснув.

Вівторок так само минув у напруженій роботі. Швидкість, з якою працював Джо, просто дивувала Мартіна. В праці з нього ставало десяток демонів. Він увесь час був, як напнута струна, і протягом довгого дня не згаяв ані хвилинки. Зосереджувався геть цілий на роботі, щоб не марнувати часу, і показував Мартінові, де замість п’яти рухів можна зробити три, а замість трьох — два. «Вилучення зайвих рухів», — назвав це Мартін, стежачи за Джо і беручи з нього приклад. Він сам умів добре працювати, був швидкий та кмітливий, і завжди пишався тим, що в роботі його ніхто не міг перегнати. Тим-то й тепер він весь поринув у працю, прислухаючись до порад і зауважень старшого товариша. Він розтирав крохмаль на комірцях та манжетах, щоб під час прасування не було найменших грудочок, і робив це так вправно, що Джо навіть похвалив його.

За цілий день вони не мали й хвилини вільної. Джо, скінчивши одне діло, ані передихнувши, перекидався на інше. Вони накрохмалили двісті білих сорочок, — правою рукою захоплюючи разом комірець, манишку й манжети, а лівою піддержуючи саму сорочку, щоб вона не потрапила в крохмаль — такий гарячий, що доводилося раз у раз опускати руку в холодну воду. Цього вечора до пів на одинадцяту вони порали тонку жіночу білизну.

— Ну, я за тропіки й проти одежі,— засміявся Мартін.

— А мені там нічого робити, — відповів Джо серйозним тоном. — Тільки й умію, що прати.

— Зате вже добре.

— Ще б пак! Почав у Контра Коста в Окленді з одинадцяти років, — готував білизну для качання. Відтоді збігло вісімнадцять років, і за цей час я ні до чого іншого не брався. Але такого каторжного ярма, як тут, ще ніколи не траплялося. Сюди треба принаймні ще одного. Завтра знов до ночі працювати. В середу завше вечорами треба качати комірці й манжети.

Мартін знову завів будильник, сів до столу й розкрив Фіске. Однак не скінчив і першого абзаца. Рядки зливалися, голова на в’язах не трималася. Він почав ходити по кімнаті, бив себе по голові, та ніяк не міг збороти сонливості. Тоді, поклавши перед собою книжку, вирішив читати, розсуваючи повіки пальцями, але так і заснув з розплющеними очима. Тоді скорився і, ледве розуміючи, що робить, роздягся й кинувся на ліжко. Він проспав сім годин важким тваринним сном і, прокинувшись від деренчання будильника, відчув, що не виспався.

— Багато начитав? — спитав його Джо.

Мартін похитав головою.

— Ну, нічого. Сьогодні будемо допізна качати, а зате в четвер пошабашимо о шостій. Отоді вже собі начитаєшся.

Того дня Мартін у великій балії, повній міцного розчину мила, прав шерстяні речі за допомогою особливого приладу — ступиці від колеса, насадженої на стрижень, прикріплений до гнучкої пружини вгорі.

— Це мій винахід, — гордо пояснив Джо, — Заміняє пральну дошку й руки і, крім того, заощаджує на тиждень щонайменше чверть години. А чверть години в цьому вертепі — це неабищо.

Пропускати комірці та манжети через качальню теж придумав Джо. Тієї ночі він пояснив, що це дає:

— В жодній пральні так не роблять. А я мушу, коли хочу впоратися в суботу до третьої. Тільки треба робити це вміло. Тут потрібна певна температура, певний тиск, і пропускати слід тричі. Ось дивись! — Він узяв манжетку. — Руками краще не зробиш.

У четвер Джо лютував: йому несподівано надіслали додаткову партію тонкої жіночої білизни.

— Кину, — заявив він. — Не хочу більше терпіти. їй-богу, кину. Цілий тиждень працюєш, як віл, щоб викроїти хвилинку, а вони оце накидають тобі зайву партію тонкої білизни. Я живу у вільній країні! От піду й скажу всю правду цьому пузатому голландцеві. І то не по-французькому. Для мене добра й моя рідна мова. Накинути купу тонкої білизни!

— Доведеться знов працювати вночі,— сказав він трохи згодом, змінюючи свою ухвалу і скоряючись долі.

Отож Мартін не читав і цієї ночі. Цілий тиждень він не бачив газети і, на свій подив, не відчував у ній потреби. Новини його не цікавили. Він був занадто стомлений і змучений, щоб чимсь цікавитися. Проте все ж збирався в суботу, якщо вони скінчать о третій, податися велосипедом до Окленда, хоч, проїхавши сімдесят миль туди і в неділю стільки ж назад, він не відпочив би перед новим тижнем праці. Краще було б поїхати поїздом, але квиток в обидва кінці коштував два з половиною долари, а Мартін вирішив бути ощадливим.


РОЗДІЛ XVII


Мартін багато чого навчився. Першого ж тижня вони з Джо випрали якось за день двісті білих сорочок. Джо стояв коло машини, до якої підвішували гарячий прас на сталевій пружині, що регулювала тиск. Так він прасував манишки, манжети, а також коміри, тримаючи їх під прямим кутом до сорочки, а тоді наглянсовував передню її частину. Далі він вішав сорочку на гачок поміж собою та Мартіном і цей останній прасував тоді ненакрохмалені її частини.

Виснажлива це була робота, бо виконувалось її довгі години поспіль, і то з найбільшою швидкістю. На широких верандах готелю одягнені в біле чоловіки й жінки пили прохолодні напої, уникаючи всяких надмірних рухів. А в пральні повітря мало не кипіло. Величезну піч було розжарено аж до червоного й білого, а з-під прасів, що снували по вогкій білизні, виривалися клуби пари. Праси ці нагрівалися не так, як їх звичайно нагрівають хатні господарки. Прас, що пробують вогким пальцем, Джо і Мартінові видався б зовсім холодним. Вони підносили прас до щоки і визначали його нагрітість якимсь незбагненним чуттям, якого Мартін зрозуміти не міг, хоч і щиро ним захоплювався. Коли прас був занадто гарячий, його чіпляли на металевий прутик і занурювали в холодну воду. Тут теж треба було знати точну міру, бо передержи прас у воді зайву секунду — і потрібну температуру втрачено. Мартін сам дивувався із своєї вправності, мало не автоматичної, опертої на таких же несхибних засадах, як і робота ма шини.

Проте дивуватися не дуже було коли. Вся Мартінова увага зосереджувалася на роботі. Працюючи цілі дні головою і руками, немов якась жива машина, він усе, що мав у собі вартого називатись людським, віддавав роботі. Для світових проблем йому в голові вже не лишалося місця. Усі широкі переходи в його мозку було наглухо забито. Простора світлиця його душі обернулась у тісну комірчину, в штурманську рубку, звідки керовано було м’язами рук і плечей, рухами десяти пальців, як також замашистими пересуваннями прасу, що певно й точно, ані одробини зайвого, пробігав своїми запаристими стежками по нескінченних рукавах, боках і спинах сорочок, — щоб потім випрасувану сорочку, не зім’явши її, покласти на приймальний стіл. А тільки одна сорочка була готова, як уже мусиш братися за другу. Так минала година за годиною, тим часом як надворі все життя завмирало під палючим сонцем Каліфорнії. Але в розжареній пральні життя не завмирало ні на мить. Елегантні чоловіки й жінки, що сиділи на прохолодній веранді, потребували чистої білизни.

Мартін обливався потом. Він випивав незмірно багато води, але спека була така неможлива і праця така напружена, що вся вода одразу ж виходила крізь пори. Робота на судні здебільше давала йому змогу жити і своїм внутрішнім життям, своїми думками. Власник судна панував над його часом, а власник готелю панував і над його думками. Він міг думати тільки про працю, що катувала йому душу й виснажувала тіло. Інших думок у нього не було. Він забув, що любить Рут. Вона мовби перестала існувати, бо змученій душі Мартіновій несила було згадати про неї. Тільки як уночі добирався він до ліжка і вранці як ішов снідати, вона, бувало, промайне перед ним у хвилинному спогаді.

— Ну, хіба ж це не пекло? — якось зауважив Джо.

Мартін кивнув головою, але водночас відчув роздратовання. Нащо казати про те, що й так ясно? Працюючи, вони ніколи не розмовляли. Розмова порушувала ритм роботи, і ось цього разу Мартін мусив зробити прасом два зайвих рухи, перше ніж знов увійшов у потрібний ритм.

У п’ятницю вранці пустили в хід пральну машину. Двічі на тиждень їм доводилося прати готельні простирадла, наволочки, покривала, скатертини й серветки. Покінчивши з простою білизною, бралися до тонкої крохмаленої. Це була робота марудна й виснажлива, і Мартінові вона давалася нелегко. До того я{ він досі не зважувався ризикувати, і працював повільніше за Джо, бо тут помилки були небезпечні.

— От глянь, — сказав Джо, показуючи Мартінові бюстгальтер, такий тонкий, що й у жмені його заховаєш. — Присмали, і з кишені вилетить двадцять доларів.

Але Мартін нічого не присмалював, — він тільки послабив напруження м’язів, хоч нерви мав напружені більш ніж коли. Він співчутливо вислухував прокльони товариша, котрий мучився над тим делікатним жіночим дріб’язком, що його носять жінки, які самі не перуть. Тонка жіноча білизна була зморою для Мартіна, а так само й для Джо. Вона відбирала в них важкою працею заощаджені хвилини. Вони гибіли з нею цілісінький день.

О сьомій увечері вони перервали цю роботу, щоб пропустити готельну білизну через качальню. З десятої вечора, коли пожильці готелю полягали спати, вони знов узялися до тонкої білизни і, обливаючись потом, поралися коло неї до півночі, до першої, до другої… О пів на третю нарешті скінчили.

У суботу вранці знову мали справу з тонкою білизною і ще всякою всячиною, але о третій годині тижневу працю було закінчено.

— Певне, після цього ти вже не поїдеш велосипедом за сімдесят миль до Окленда? — запитав Джо, коли вони сіли на східцях покурити.

— Та ні, доведеться.

— І чого це — до дівчини?

— Ні, треба книжки в бібліотеці обміняти. А велосипедом — це заощадить два з половиною долари на залізничному квитку.

— А чого не переслати їх поштою? Півтора долари туди й назад.

Мартін подумав.

— І взавтра відпочити, — переконував Джо. — Тобі це треба. Мені теж. Я зовсім знесилився.

Воно й правда. Невтомний у праці, він, не знаючи відпочинку, цілий тиждень виборював кожну хвилину й секунду, долаючи всі перешкоди, він — джерело незламної енергії, людина-мотор не знати якої сили, чистий демон праці,— тепер він, закінчивши трудовий тиждень, був знеможений украй. Він був млявий і погноблений, пристойне його обличчя змарніло. Він байдужно курив, і голос у нього став якийсь дивно відсутній та монотонний. Увесь його запал життєвий де й подівся, і навіть відпочинок не тішив його.

— Аз понеділка знов усе з початку, — сумно мовив він. — І нащо це воно? Часом шкодую, що я не волоцюга. Живуть же вони якось і не працюють. Ех! Випив би зараз кухоль пива, тільки ж це тягтися на село! Сиди вже ти на місці, а книжки надішли поштою. Треба зовсім очмаріти, щоб кудись їхати.

— Але що я тут цілий день робитиму? — спитав Мартін.

— Відпочиватимеш. Ти й сам не знаєш, як стомився. Я в неділю буваю такий розбитий, що не можу й газети проглянути. Якось був я заслаб на тиф. Пролежав у лікарні два з половиною місяці і нічогісінько не робив. Ото була розкіш!

— Розкіш! — мрійно повторив він трохи згодом.

Поки Мартін викупався, його старший товариш десь ізник. Певно, подався на село по пиво, вирішив Мартін, але йти за півмилі шукати його не схотів, це була б занадто втомна подорож. Не роззуваючись, він ліг на ліжко і спробував зібратися з думками. До книжки він і не торкнувся. Він був надміру втомлений, щоб спати, і лежав без жодної думки, в якійсь напівдрімоті, аж до вечері. Джо не з’явився, і коли садівник зауважив, що той, певно, вріс у землю біля прилавка, Мартін зрозумів. Повечерявши, він одразу ж ліг спати, і вранці йому здавалося, що вій цілком відпочив. Джо все не повертався. Розгорнувши газету, Мартін ліг у холодку під деревом. Як проминув ранок, він і не помітив. Він не спав, ніхто його не турбував, однак газети він так і не переглянув. Після обіду він знов узявся читати її, але дуже скоро зморив його сон над тією газетою.

Так пройшла неділя. У понеділок вранці він уже працював, сортуючи білизну, а Джо, туго обгорнувши голову рушником, із стогоном і прокльонами пускав пральну машину й розводив рідке мило.

— Нічого не можу вдіяти, — пояснював він. — Як настає субота, так і напиваюся.

Минув ще один тиждень безперестанної праці, що затягалась до пізньої ночі при електричному світлі і кінчилася у суботу о третій дня. Джо, з абиякою радістю зустрівши довгожданий відпочинок, знов подався на село шукати забуття. А в Мартіна ця неділя промайнула так само, як і перша. Він спав у холодку під деревом, марно силкуючись прочитати газету, по кілька годин лежав навзнак, нічого не роблячи, ні про що не думаючи. Він був надто знесилений, щоб думати, але й відчував до себе огиду, ніби вчинив щось ганебне і брудне. Все, що було в ньому високого, зникло, честолюбність притупіли, і він чувся занадто виснажений, щоб його допікали її вколи. Він був мертвий. Душа його була мертва. Він став просто худобиною, робочою худобиною. Він уже не бачив краси в сонячному сяйві, що сіялося крізь зелене листя, і блакитне склепіння неба вже не вабило його космічним безміром та незбагненними таємницями, що чекали розгадки. Життя було нестерпно важке, безглузде й гидке на смак. Дзеркало його уяви запнула чорна завіса, і знеможена уява лежала в затемненій кімнаті, куди не сягало проміння сонця. Мартін почав уже заздрити Джо, який щосуботи нагнівався в шинку і, маючи повну голову різних марень та по-пияцькому розчулюючись над своєю бідою, забував у п’яній змороці про понеділок і новий тиждень тяжкої праці.

Минув третій тиждень, і Мартін щораз прикрішу відчував огиду й до самого себе, і до життя. Він був пригнічений думкою про свою нікчемність. Редактори, відкидаючи його рукописи, мали на те підстави. Тепер він це ясно зрозумів і сміявся з себе та з своїх мрій. Рут повернула йому поштою «Пісні моря». Він байдуже прочитав її листа. Вона, видно, силкувалась, як могла, щоб висловити своє захоплення його віршами. Але прикидатися вона не вміла і не змогла приховати правду. Вірші їй не сподобались, і в кожному вимушеному рядку її листа він вичитував це. І вона, звісно, мала рацію. Він твердо переконався в цьому, знов перечитавши вірші. Тепер він не бачив у них краси, і ніяк не міг зрозуміти, до чого це він писав їх. Сміливі звороти здавались йому смішними, оригінальні вислови — потворними, і все загалом воно безглузде й неправдоподібне. Він охоче тут би таки й спалив «Пісні моря», якби вистачило енергії піти у машинний відділ і кинути їх у піч. Усі свої сили він витрачав на прання чужої білизни, і на особисті справи нічого не лишалося.

Він вирішив у неділю взятися за розум і відповісти Рут на її лист. Але в суботу, коли він після роботи викупався, його раптом охопило непереможне бажання забутися. «Піду подивлюся на Джо», — сказав він подумки і одразу ж відчув, що сам себе дурить. Проте в нього не було сили задумуватись над своєю нещирістю, а хоч би й була, він не став би ловити себе на брехні, бо хотів забутися. Наче прогулюючись, він повагом рушив до села, але, наближаючись до шинку, мимоволі прискорив ходу.

— А я думав, що ти справді п’єш саму водичку, — привітав його Джо.

Мартін не став виправдуватися, а замовив віскі і, наливши собі повну склянку, передав пляшку Джо.

— Тільки не чухайся, — сказав він гостро.

Але Джо не спішився, тож Мартін, не чекаючи його, вихилив склянку і знову налив.

— Тепер я можу й підождати, — похмуро мовив він, — але все ж не барись.

Джо не забарився, і вони винили разом.

— Робота довела? — спитав Джо.

Мартін не схотів про це говорити.

— Я й сам знаю, що тут пекло, — тягнув Джо, — а все-таки мені прикро, що ти зрадив воду, Марте. Ну, за твоє здоров’я!

Мартін пив мовчки, тільки час від часу уривчасто кидаючи замовлення та пригощаючи приятеля. Буфетник, схожий на жінку парубійко з водяво-блакитними очима й волоссям із проділом посередині, трохи острашливо приглядався до Мартіна.

— Це просто підлота — отак висотувати жили з нас, бідолашних, — сказав Джо. — Якби я не пив, то давно б уже спалив усе їхнє кубло. Далебі, тільки це й рятує їх.

Але Мартін нічого не відповів. Ще кілька чарок, і його почали огортати п’яницькі марева. Оце життя — перший подих життя за три тижні! До нього верталися його мрії. Уява вирвалася з затемненої кімнати і знову надила його промінним блиском. Дзеркало його видив знов було ясне, як срібло, і знов мінилися на ньому яскраві образи. Краса й чари йшли з ним поруч, у душі буяли великі сили. Він хотів про все це розповісти Джо, але того повивали свої мрії — як він визволиться від кайданів тяжкої праці і сам стане власником великої парової пральні.

— Щиро кажу тобі, Марте, діти в моїй пральні не працюватимуть ні за що в світі. І жодна жива душа не лишатиметься після шостої. Слово даю! У мене буде досить машин і досить робітників, щоб усе кінчалось у свій час. А тебе, Марте, — їй-бо, зроблю управителем, над усім і всіма. План маю такий. Оце покину пити, назбираю за два роки грошей, а тоді…

Мартін відійшов від Джо, лишивши йому в слухачі буфетника, поки й той не побіг по віскі для двох фермерів, які щойно ввійшли й пристали на Мартінів почастунок. Мартін по-королівському пригощав усіх — робітників з ферми, конюха й садівника з готелю, самого буфетника і навіть якогось волоцюгу, що, мов тінь, прослизнув до шинку і, мов тінь, сновигав тут по кутках.


РОЗДІЛ XVIII


У понеділок вранці Джо, кленучи, кидав у пральну машину першу партію білизни.

— Знаєш… — почав він.

— Відчепись! — гаркнув Мартін.

— Вибач, Джо, — сказав він, коли вони йшли обідати.

У Джо на очі навернулися сльози.

— Та нічого, друже, — відказав він. — Живемо-бо в пеклі, і нічого тут не вдієш. А знаєш, я тебе за цей час полюбив, їй-богу. Тим-то мені й було трохи прикро. Ти мені зразу припав до серця.

Мартін потиснув йому руку.

— А що, якби кинути все це, — сказав Джо. — Плюнути й податися в світ. Я ніколи не пробував блукати, але це, мабуть, з біса легко. І нічого не треба робити. Лишень подумай — нічого не робити! Ото я був заслаб на тиф і лежав у лікарні — чудово було! Хоч би знов захворіти.

Минали тижні. Готель був повний, і їм раз у раз підкидали додаткові партії тонкої білизни. Вони проявляли дивовижне геройство. Працювали до півночі при електричному світлі, їли похапцем і навіть уранці починали за півгодини до сніданку. Мартін уже не брав холодної купелі: не вистачало часу. Безперервно — темп, теми, темп. Джо дбайливо пильнував хвилини, заздрісно стеріг їх, жодної не витрачав намарно, рахував їх, як скнара золото, і гарячково працював, до нестями, до божевілля, як лихоманкова машина, що їй допомагала інша машина, яка колись була Мартіном Іденом, людиною.

Рідко траплялося, щоб Мартін Іден спромагався на думку. Дім його було зачинено, вікна позабивано наглухо, а сам він, як тінь, вартував коло входу. Так, вій став просто тінню. Джо мав рацію. Вони обидва стали тінями в цьому передпеклі нескінченної праці. А може, все це тільки сон? Часом, коли серед хмари задушливих випарів він снував гарячим прасом по білій тканині, йому спадало на думку, що псе це й справді сон. За хвилину, а може, за тисячу років він прокинеться у своїй маленькій кімнаті з заляпаним чорнилом столом і почне писати з того рядка, де спинився напередодні. А може, й те було сном, і він прокинеться, щоб змінити вахту. Скочить з койки, вийде на палубу під тропічними зорями і стане до стерна, і віятиме на нього свіжий пасатний вітер.

Ще раз настала субота, і о третій годині роботу було скінчено.

— Піду, мабуть, вип’ю кухоль пива, — сказав Джо байдужим монотонним голосом, у якому відчувалася звична суботня знемога.

Мартін враз немов прокинувся. Він сягнув до торби з інструментом, змастив велосипедові колеса, почистив передачу, перевірив кермо. Джо був на півдорозі до шинку, коли повз нього промчав Мартін; низько схилившись над кермом, він ритмічно натискував ногами на педалі, а обличчя мав затяте на сімдесят миль дороги, незважаючи на спеку й куряву. Він переночував в Окленді, а в неділю знов покрив сімдесят миль. У понеділок він розпочав трудовий тиждень, не відпочивши, але зате міг пишатися, що не здався на пиятику.

От минув уже п’ятий тиждень і шостий, а Мартін усе жив і працював як машина, зберігаючи в собі лише якусь іскрину душі, що в кінці кожного тижня змушувала його проїжджати на своєму велосипеді сто сорок миль. Але це був не відпочинок. Таке напруження було надмірне навіть для машини, і, кінець кінцем, згасла і та остання іскрина від огню його колишнього життя. Під кінець сьомого тижня, занадто виснажений, щоб опиратися спокусі, він пішов з Джо до села і, втопивши в чарці своє життя, знайшов там нове і жив ним до понеділка.

Далі знов у кінці кожного тижня він покривав по сто сорок миль, проганяючи задубіння надмірної втоми задубінням ще більшої напруги. А в кінці третього місяця він утретє пішов з Джо на село. Там він забувся і, знову відчувши життя, ясно побачив, як отваринів — не через пияцтво, а через важку працю. Пияцтво було наслідок, а не причина. Воно неминуче йшло за працею, як ніч іде за днем. Зробившися робочою худобою, не досягнеш висот, — така була йому об’ява од віскі, і він погодився з нею. Віскі було мудре. Воно відкрило йому важливу істину.

Мартін попросив принести йому паперу й олівця, а всім присутнім випити, і, поки всі пили за його здоров’я, підійшов до прилавка і щось написав.

— Це телеграма, Джо, — сказав він. — Прочитай.

Джо глянув на папірець п’яними веселими очима, але, прочитавши, вмить протверезів. Він докірливо глянув на товариша, і по щоках у нього покотилися сльози.

— Ти мене покидаєш, Марте? — сумно спитав він.

Мартін кивнув головою і, гукнувши якогось хлопця, послав його на пошту.

— Стривай, — неврозумливо муркнув Джо. — Хай-но я подумаю.


Джек Лондон. Твори у 12 томах. Том 6



Джек Лондон. Твори у 12 томах. Том 6


Він ухопився за прилавок, так тремтіли у нього ноги. Мартін підтримав його, поки він думатиме.

— Напиши там про обидвох, — рантом сказав Джо, — Або дай лишень я сам перепишу.

— Але чого не ти кидаєш? — спитав Мартін.

— Того, чого й ти.

— Я піду на море, а ти ж цього не можеш.

— То так, — відказав Джо. — Але я можу піти блукати.

Мартін хвильку пильно дивився на нього, потім вигукнув:

— Їй-бо, твоя правда! Краще вже бути волоцюгою, ніж робочою скотиною. Принаймні хоч життя побачиш. А ти ж його й близько не знаєш.

— Ото був я лежав у лікарні,— почав Джо. — Чудово було! Я заслаб на тиф… я тобі розповідав?

Поки Мартін виправляв у телеграмі «одного» робітника на «обидвох», Джо вів далі:

— Коли я лежав у лікарні, мені й разу не хотілося випити. Хіба не чудасія? А коли я працюю цілий тиждень як віл, то мушу набратися. Ти, либонь, знаєш, що кухарі п’ють, як ті чорти? Та й пекарі теж? Це від роботи. Інакше не можна. Стривай, я заплачу половину за телеграму.

— Краще пожеребкуймося, — запропонував Мартін.

— Сюди, хлопці, пийте, гуляйте! — гукнув Джо по тому, як вони кинули жеребок на мокрому прилавку.

У понеділок уранці Джо аж нетямився з передчуття волі. Байдуже йому було, що боліла голова, і не дуже він переймався роботою. Чимало згаялось дорогоцінних хвилин, поки він сидів і дивився у вікно, милуючись сонцем та деревами.

— Диви! — кричав він. — Це все моє! І задарма! Можу лягти під цими деревами і проспати хоч тисячу років, якби захтів. Ходім зі мною, Марте. Плюнь на все. Пощо чекати? Онде країна, де нічого не роблять, і в мене є квиток туди, тільки туди, а не туди й назад.

Трохи згодом, накладаючи в пральну машину брудної білизни, Джо помітив сорочку хазяїна готелю. Він знав його мітку. Раптом усвідомивши свою волю, він кинув сорочку на підлогу й почав топтати ногами.

— Шкода, що тебе нема в цій сорочці, свиняча мордо! — кричав він. — Якраз отут, у мене під ногами. На тобі, на! На ще! Ось тобі, ось, проклятущий! Ану спробуйте мене вдержати тут! Спробуйте!

Мартін, сміючись, нагадав йому за роботу.

У вівторок увечері приїхали нові робітники, і увесь тиждень пішов на те, щоб привчити їх до умов праці. Джо сидів і пояснював їм, як що робити, але сам ані пальцем не рушив.

— Годі з мене! — заявив він. — Годі! Хай виганяють, бо я й сам піду. Щоб я ще працював? Красненько дякую. Ні, я вже їздитиму товарняками і спатиму в холодку під деревами. Працюйте ви, нещасні раби! Працюйте і обливайтесь потом! А коли здохнете, зігниєте так само, як і я, то хіба не однак, як жити? Ну, яка різниця, кінець кінцем?

У суботу вони одержали платню і дійшли разом до перехрестя.

— То таки зі мною не підеш? Не варто й умовляти? — промовив Джо безнадійним тоном.

Мартін похитав головою. Він збирався вже сідати на велосипед і рушати. Вони потиснули один одному руки, і Джо, затримавши на хвильку Мартінову руку, сказав:

— Ми ще побачимось на цьому світі, Марте, я певен. Таке в мене передчуття. Прощай, Марте, і хай тобі щастить! А знаєш, як я тебе полюбив, бісів хлопче!

Він самотньо стояв серед дороги і дивився услід Мартінові, аж поки той не зник за поворотом.

— Гарний хлопчина, — пробурмотів він, — дуже гарний.

Потім побрів дорогою до водонапірної вежі, де на запасній колії стояло кілька порожніх товарних вагонів, чекаючи поїзда.


РОЗДІЛ XIX


Рут і вся її родина була вже дома, і Мартін, повернувшись до Окленда, знову почав зустрічатися з нею. Діставши вчений ступінь, вона вже не вчилася, а він, виснажившись від тяжкої праці фізично й духовно, облишив писати. Отже, тепер вони мали більше часу одне для одного, і близькість їхня швидко зростала.

Спершу Мартін нічого не робив, а тільки відпочивав. Він дуже багато спав і цілі години сидів без діла, думаючи і мріючи. Він повільно повертався до життя, немов після якогось страшного лиха. Першою ознакою пробудження було живіше зацікавлення газетами. Потім він почав знов читати — легкі романи та поезії, а ще через кілька днів уже з головою поринув у давно забутого Фіске. Напрочуд здоровий організм Мартінів допоміг йому відновити втрачену життєву силу, і до нього повернулась молодеча бадьорість.

Коли він сказав Рут, що, як тільки відпочине, вирушить у плавання, вона не крила свого розчарування.

— Навіщо вам це? — спитала.

— Гроші потрібні,— відповів Мартін. — Я повинен зробити деякий запас для нової атаки на редакторів. В боротьбі рушійна сила — це гроші, а в моєму випадкові — це гроші й терпіння.

— Коли вам так потрібні гроші, чому ж ви не лишились у пральні?

— Тому, що пральня обертала мене в тварину. Від такої важкої роботи, як там, тягне на пиятику.

Вона з жахом глянула на нього.

— Невже ви… — почала вона тремтячим голосом.

Він міг би легко втаїти правду, але від природи був щирий; до того ж він пригадав давнє своє рішення завжди говорити правду, хоч би там що.

— Так, — відповів він. — Бувало. Кілька разів.

Вона здригнулась і відсунулася від нього.

— З жодним моїм знайомим ніколи такого не траплялося, — сказала вона.

— Бо, певно, ніхто з них не працював у Шеллі в пральні «Гарячих джерел», — гірко посміхнувся він. — Праця — добра річ. Вона корисна для здоров’я, як кажуть проповідники, і я ніколи її не боявся, бог свідок. Але все добре в міру. А в пральні цієї міри не було. Тим-то я і йду у плавання. Мабуть, це буде останнє, бо, коли повернуся, прокладу собі шлях до друку. Я певен цього.

Рут мовчала, не співчуваючи йому, а він, замислено дивлячись на неї, відчував, як важко їй зрозуміти все те, що він пережив.

— Коли-небудь я напишу про це книжку і назву її «Приниження праці», або «Психологія пияцтва в робітничому класі», або ще якось у цьому роді.

Ніколи ще від дня знайомства не були вони такі далекі одне від одного. Його одверта сповідь, за якою відчувалось обурення, відштовхнула її. Але саме це віддалення вразило її більше, ніж причина його. Воно показувало, які близькі були вони досі, і тим самим торувало шлях до ще більшої близькості. В ній прокинувся жаль до нього, зароїлися наївні ідеалістичні думки, як би його виправити. Вона врятує цього юнака, що збився з пуття. Врятує його від прокляття його колишнього оточення, врятує від самого себе, навіть проти його волі. І всі ці пориви здавалися їй дуже високими; їй і на думку не спадало, що за ними криються просто ревнощі і бажання любові.

Ясними осінніми днями вони часто їздили на велосипедах за місто і там серед пагорбів читали одне одному вголос поезії, чудові, піднесені поезії, що ушляхетнюють душу. Здатність до самозречення й самопожертви, терпіння, працьовитість і високі прагнення — ось що намагалась вона непомітно йому прищепити, а прикладом для неї був її батько, містер Бетлер і Ендрю Карнегі[19], який з бідного хлопчика-емігранта зробився постачальником книжок на цілий світ.

Мартін розумів її і радо слухав. Тепер йому вже легко було стежити за її думками і душа її вже не здавалась потаємним дивом. Він був з нею на одному' інтелектуальному рівні. Але всі їхні суперечки не впливали на його любов. Він любив її ще палкіше, ніж раніш, і навіть її фізична слабкість надавала їй у його очах особливого чару. Він якось читав про хоровиту Елізабет Баррет[20], що багато років не торкалася ногами землі, аж поки не зайнявся той вогняний день, коли вона втекла з Браунінгом і твердо ступила на землю просто неба. І те, що Браунінг зробив для своєї коханої, він міг зробити для Рут. Хай тільки вона покохає його. Тоді все буде легко. Він дасть їй і силу, і здоров’я. І він мріяв про спільне їхнє життя, — на тлі праці, вигідного оточення й добробуту. Ось вони захоплюються якимсь поетом і обмінюються з цього приводу думками; Рут лежить серед купи подушок і читає йому вголос. Тільки так уявляв Мартін собі їхнє майбутнє, і завжди бачив те саме. Часто він читав, обнявши її за стан, а вона слухала, пригорнувшись і схиливши голову йому на плече. Іноді вони разом заглиблювались в яку-небудь повну краси сторінку. Вона любила природу, і його уява переносила їхнє спільне читання в іншу обстанову. То вона була в оточеній стрімкими скелями долині, то високо в горах на зеленому лузі, то внизу серед сірих піщаних дюн, де біля ніг їхніх вирували хвилі, а то десь далеко під тропіками на вулканічному острові, де пінились водоспади, і бризки від них, досягши моря, коливались імлистим серпанком при кожному подуві вітру. Але завше на першому плані сиділи вони обоє, владарі земної краси, читаючи й ділячись враженнями, а десь позаду, за край-обрієм, невиразно малювалася інша картина — праці, успіху й зароблених грошей, що давали їм змогу втішатися всіма скарбами світу.

— Я б порадила моїй дівчинці бути обережнішою, — якось остерегла Рут її мати.

— Я знаю, про що ти думаєш. Але це неможливо. Він же не…

Рут почервоніла — це була червоність соромливої дівчини, якій уперше доводиться говорити про священні життєві тайни з матір’ю, котра для неї теж була священна.

— Не рівня тобі,— договорила за неї мати.

Рут кивнула головою.

— Я не хотіла цього казати, але це так. Він простий, невихований, дужий, занадто дужий. Його…

Вона зніяковіла й замовкла. Так дивно було розмовляти з матір’ю про ці речі. 1 знов мати докінчила її думку:

— Його життя було нечисте. Ти це хотіла сказати?

Рут знову кивнула головою і знов почервоніла.

— Авжеж, — мовила вона. — Це не його вина, але він часто знався…

— З брудом?

— Так, з брудом. Він лякає мене. Часом мене аж бере жах, коли він спокійно розповідає про своє минуле — наче в ньому нема нічого особливого. Але ж так не можна, правда-бо?

Вони сиділи обнявшись, і, коли запала мовчанка, мати почала ласкаво погладжувати руку дочці, мовби підохочуючи її до дальшої розмови.

— Проте він мене дуже цікавить, — провадила далі Рут. — Він же певною мірою мій вихованець. Крім того, це мій перший приятель, — вірніш, не зовсім приятель, а вихованець і приятель заразом. А часом, коли він злякає мене, мені здається, наче він просто бульдог, що я взяла для забави, як деякі студентки наші роблять, і що він кидається, шкірить зуби і от-от вирветься на волю.

Знову Рут замовкла, а мати чекала.

— Справді, він цікавить мене, як той бульдог. У ньому є чимало доброго, але чимало й такого, що мені б не подобалося в… іншому разі. Бачиш, я вже думала про все це. Він лається, курить, п’є, навіть колись навкулачки бився— він сам розповідав мені і сказав, що це йому подобається.

Він зовсім не така людина, яку я хотіла б мати… — тут вона дуже стишила голос, — собі за чоловіка. Та й він занадто вже дужий. Мій обранець повинен бути високий, стрункий, чорнявий і чарівний, наче принц із казки. Ні, не бійся, я не покохаю Мартіна Ідена. Це було б для мене найгірше лихо.

— Та я й не мала такого на думці,— схитрувала мати. — А от чи подумала ти про нього? Ти й сама розумієш, що він тобі не пара, але що, як він закохається в тебе?

— Та він уже давно… закоханий, — вихопилось у Рут.

— Цього й слід було сподіватися, — лагідно мовила місіс Морз. — Хіба можна знати тебе й не кохати?

— А от же Олні ненавидить мене, — палко вигукнула Рут. — І я теж ненавиджу Олні. Коли він приходить, я стаю наче кішка, мені хочеться дряпатись. Я знаю, що я йому противна, а він мені то вже й зовсім противний. Зате з Мартіном Іденом мені добре. Мене ніхто ще не любив, — не любив по-чоловічому. А це дуже приємно, коли тебе так люблять. Ти розумієш, мамусю, що я цим хочу сказати. Приємно відчувати себе справжньою жінкою, — Схлипуючи, Рут сховала лице на грудях у матері.— Я знаю, що дуже погана, але я щира і кажу те, що відчуваю.

В душі місіс Морз змішались і смуток і радість. її дочки — бакалавра мистецтв — не стало, перед нею сиділа її дочка-жінка. З експериментом пощастило: дивну прогалину в характері Рут було заповнено, до того ж цілком безпечно й безболісно. Цей неотесаний матрос був просто знаряддям, і, хоч Рут не любила його, — він пробудив у ній жінку.

— У нього навіть рука тремтить, — звірялася Рут, усе ще соромливо ховаючи обличчя. — Це страшенно кумедно й смішно, але мені справді жаль його. Коли в нього руки занадто вже тремтять і очі занадто виблискують, я кажу йому правду про його життя й про те, що він не в той бік хоче його виправляти. Але я знаю, він обожнює мене. Його очі й руки не обманюють. І на саму думку про це, я відчуваю себе дорослою. Я відчуваю, що є в мені щось таке природно моє і що тепер я така сама, як і інші дівчата та… молоді жінки. Я знаю, що раніш я не була до них подібна, і це непокоїло тебе. Ти- думала, що я нічого не знаю про твій неспокій, але я знала й хотіла… «добутися свого», як каже Мартін Іден.

Для матері й дочки священними були ці хвилина, Ноли вони так розмовляли у вечірньому присмерку, і очі їм зайшли вільготою. Рут була сама невинність і щирість, мати — спокійна порадниця, повна любові й співчуття.

— Він на три роки молодший від тебе, — сказала мати. — У нього немає ні становища в суспільстві, ні посади, ні певного заробітку. Він дуже непрактичний. Якщо він кохає тебе, то мусив би в ім’я здорового глузду робити щось таке, що дало б йому право одружитися з тобою, і не бавився тими нікчемними оповіданнями та дитячими мріями. Боюся, що Мартін Іден ніколи не стане дорослим. Він не шукає собі відповідної чоловікові роботи, як то колись твій батько, і всі наші друзі, хоч би й містер Бетлер. Здається, Мартін Ідей ніколи не навчиться заробляти гроші. А світ гак улаштований, що для щастя потрібні гроші.

О ні, я не кажу про якесь неймовірне багатство, але треба ж мати досить коштів, щоб жити пристойно і з певними вигодами. А він… нічого не казав тобі про свої почуття?

— Ні слова. Навіть і не пробував. Та я однаково цього не допустила б. Я ж його зовсім не кохаю.

— Я дуже рада. Мені було б прикро, якби моя дочка, єдина дочка, така чиста й невинна, полюбила людину його крою. На світі багато чоловіків шляхетних, чистих, чесних і мужніх. Зачекай на них. Одного чудового дня ти зустрінеш такого чоловіка, і ви покохаєтеся між собою, і ти будеш із ним щаслива, як я з твоїм батьком. І ще одне треба пам’ятати…

— Так, мамо.

Голос місіс Морз забринів тихо й ніжно:

— Про дітей.

— Я… думала про це, — визнала Рут, пригадуючи непрохані мрії, які часом бентежили її, і знов почервоніла від дівочого сорому, що доводиться говорити про такі речі.

— Отож саме через дітей містер Іден не може бути твоїм чоловіком, — суворо промовила місіс Морз. — Треба, щоб вони успадкували бездоганно чисту кров, а йому цього, боюся, якраз і бракує. Твій батько розповідав мені про матроське життя і… та ти й сама розумієш.

Рут стиснула матері руку на знак того, що вона розуміє, хоч насправді їй при цьому ввижалося щось невиразне, далеке й страшне, щось поза межами уяви.

— Ти ж знаєш, я нічого не роблю, не сказавши тобі,— почала вона, — тільки іноді ти сама мене питай, як от сьогодні. Мені давно хотілося тобі розповісти, та все по знала як. Я знаю, тут нічого соромитися, але ж ти можеш допомогти мені. Іноді, як от сьогодні, питай мене, щоб я могла висловитися.

— Бо ти ж, мамо, теж жінка! — піднесено вигукнула Рут і, випроставшись, схопила матір за руку, зазираючи їй у присмерку в очі і радісно відчуваючи цю нову, ще не усвідомлену рівність між ними. — Я ніколи б не подумала так, якби не ця наша розмова. Я мусила сама відчути себе жінкою, щоб зрозуміти, що ти теж така сама жінка.

— Ми обидві жінки, — мовила мати, пригортаючи її до себе й цілуючи, — Ми обидві жінки, — повторила вона, коли воші обнявшись виходили з кімнати, огорнені новим почуттям товариської близькості.

— Наша дівчинка стала вже жінкою, — гордо повідомила місіс Морз своєму чоловікові годиною пізніше.

— Тобто ти хочеш сказати, — сказав той, пильно подивившись на дружину, — що вона закохалася?

— Ні, тільки те, що її покохали, — посміхаючись, відповіла дружина. — 3 експериментом нам пощастило. Нарешті, вона прокинулась.

— Тоді нам треба збутися Ідена, — шорстким діловим тоном сказав містер Морз.

Але його дружина похитала головою:

— У цьому немає потреби. Рут каже, що через кілька днів він вирушає в плавання. Коли він повернеться, її тут уже не буде. Ми пошлемо її до тітки Клари, і хай вона проведе рік на Сході. Інший клімат, нові люди й свіжі враження — якраз те, що їй потрібно.


РОЗДІЛ XX


Бажання писати знову прокинулось у Мартіні. В голові самі собою з’являлися задуми оповідань та віршів, і вій робив невеличкі начерки, щоб колись пізніше їх використати. Тим часом, однак, не писав. Це були в нього коротенькі дні дозвілля — вій вирішив присвятити їх відпочинкові й коханню, і в цьому йому повелося. Він знов ущерть налився енергією, і щоразу при зустрічі з ним Рут відчувала давній захват від його снаги й здоров’я.

— Ой, гляди! — ще раз попередила її мати, — Занадто вже часто бачишся ти з Мартіном Іденом.

Але Рут тільки безжурно засміялася. Вона була певна себе, а він до того ж через кілька днів мав вирушити у плавання. Коли ж він повернеться, вона вже буде далеко на Сході. Проте снага й здоров’я Мартінові крили в собі чарівну принадність.

Мартін знав, що вона збирається поїхати на Схід, і відчував, що слід поспішити. Проте не уявляв собі, як треба упадати коло такої дівчини, як Рут. Весь його багатий попередній досвід тільки заважав йому. Жінки й дівчата, що з ними він звик мати справу, знали життя, кохання, любовну гру, а вона нічого цього не знала. її надзвичайна чистота відстрашувала його, заморожувала йому на устах найпалкіші слова, і мимохіть навівала думку, що він її не достойний. Заважало йому й те, що сам він досі ніколи не закохувався. В тому його буйному минулому декотрі жінки йому подобались, а інші то й захоплювали його, але жодної з них він не кохав. Бувало, свисне владно й недбало, і воші вже тут. Вони були для нього хвилинною розвагою, випадковою пригодою, певним елементом життя, звичайного для чоловіків, але другорядним елементом. А тепер він уперше відчував себе покірним, ніжним, боязким, повним сумнівів. Він не знав, ані як виявити своє кохання, ані як висловити, так лякала його виразна невинність коханої.

Знайомлячись із різноманітним світом, кружляючи серед вічномінливих явищ його, він засвоїв одне мудре правило: коли береш участь у незнайомій грі, дай перший хід партнерові. Це тисячу разів ставало йому у великій пригоді, та й розвинуло в ньому спостережливість. Він навчився орієнтуватися, вичікувати вразливішого місця, котре дало б змогу ввійти досередини. Це так само, як ото в бою навкулачки вижидаєш нагоди завдати доброго удару. Коли такий слушний момент урешті з’являвся, він з чималого досвіду вже знав, як його на повну міру використати.

Так було в нього і з Рут — він вичікував і приглядався, ревно хотів висловити їй своє кохання, але не зважувався. Він боявся її образити, та й не був у собі певний. Однак сам того не знаючи, він пішов правильною дорогою. Кохання з’явилося на світ ще задовго до мови, і в дні ранньої своєї молодості знайшло собі шляхи й засоби, яких уже ніколи не забувало. І саме в такий давній первісний спосіб Мартін залицявся до Рут. Спочатку він і сам не догадувався про це, але згодом зрозумів. Дотик його руки був красномовніший за всі слова, а сила його чарувала її уяву більше, ніж друковані поезії і виповіджувані пристрасті тисяч поколінь закоханих. Усе, що міг висловити його язик, сприймав би тільки її розум, але мимобіжний дотик його руки промовляв до її інстинкту. Розум її був молодий, як і вона, але інстинкт старий, як людство, а то й старіший. Переживши юність тоді, як було кохання юне, цей інстинкт був мудріший за умовності, громадську думку й усе те, що виникло з бігом часу. І тому розум Рут мовчав. Ніхто не тривожив його, і вона сама не розуміла, яким могутнім покликом будив у ній Мартін бажання любові. А що він любив її, це було ясно, як день, і вона захоплено завважувала ознаки його кохання — блиск очей, тремтіння рук і незмінну барву збентеження, що проступала крізь засмаглість шкіри. Часом вона навіть ішла далі — зумисне розпалювала його, але робила це напівсвідомо і так боязко й обережно, що не тільки він, але й вона сама ледве чи здавала собі з того справу. Трепетом розкоші проймали Рут ці докази її жіночої сили, і, як справжня дочка Єви, вона з насолодою гралася хлопцевою мукою і дражнила його.

Німий з недосвідченості та надміру почуття, упадаючи коло Рут незграбно й ніби мимохідь, Мартін, однак, потроху прогресував в особистому зближенні з дівчиною. Коли він торкався її руки, їй було приємно, — і не просто приємно, а якось аж наче солодко. Мартін не знав цього, але бачив, що це не викликає в неї огиди. Руки їхні не часто стикалися, хіба при зустрічі й прощанні, зате коли вони лагодили в дорогу велосипеди, зв’язували книжки віршів, які брали з собою в гори, або разом вивчали ті самі вірші — рукам часом траплялася нагода доторкнутися одна одної. Не раз бувало, що її волосся торкалося його щоки, або, захопившись чарівними рядками, вони на мить притулялись одне до одного плечима. Рут усміхалася до себе — звідки бралося в неї це чудне бажання розкуйовдити йому волосся? А Мартінові, стомленому читанням, страх як кортіло покласти голову їй на коліна і мріяти з заплющеними очима про їхнє спільне майбутнє. Давніше на недільних пікніках у парках Шелмаунд чи Шутцен він отак клав голову на коліна якійсь дівчині і засинав спокійно й самолюбно, а дівчина, затінюючи йому лице від сонця, ніжно дивилася на нього і дивувалася з його великої байдужості до її кохання. Досі покласти голову на коліна дівчині була для нього найпростіша річ у світі, але ось тепер він відчував, що це неможливо. Проте в стриманості його залицяння і полягала вся сила. Завдяки цій стриманості він жодного разу не збудив тривоги у Рут. їй, чутливій і скромній, і на думку не спадало, яка загроза криється в їхній дружбі. Несвідомо вона горнулась до нього щораз ближче, а він, відчуваючи зростання цієї близькості, хотів бути сміливим, і все не зважувався.

Але одного дня він зважився, коли, прийшовши до Рут, застав її в притемненій кімнаті — у неї боліла голова.

— Нічого не допомагає,— відповіла вона на його запитання. — А порошки доктор Гол заборонив мені.

— Я, може, допоможу вам і без ліків, — сказав Мартін. — Звісно, я не ручуся, але спробувати можна. Це просто масаж. Я навчився його сперш у японців. Ви, певно, знаєте, що японці чудові масажисти. А пізніше я бачив, як то саме, тільки дещо інакше, роблять і гавайці. Вони звуть такий масаж «ломі-ломі». Він часто не згірший за ліки, а іноді помагає й тоді, коли ліки безсилі.

Тільки-но його руки торкнулися її голови, як вона глибоко зітхнула:

— Це так хороше!

Через півгодини вона ще раз обізвалася, питаючи:

— Ви не стомилися?

Запитання було зайве, бо вона ж знала, яка буде відповідь. Потім вона дрімотно забулася під впливом його цілющої сили. Саме життя ллялося з його пучок, гамуючи, як їй видавалось, увесь біль, аж урешті їй полегшало, і вона заснула. Мартін тихенько вийшов.

Увечері вона зателефонувала йому.

— Я спала до самого обіду, — сказала вона. — Ви мене зовсім вилікували, містере Ідене. Я просто не знаю, як і дякувати вам.

Від збентеження й радості він насилу міг щось там відповісти їй, і поки вони розмовляли, у голові в нього все роїлася згадка про Браунінга й хоровиту Елізабет Баррет. Що зроблено раз, можна й удруге, а він, Мартін Іден, може і напевно таки зробить це для Рут Морз. Вернувшись до своєї кімнати, він знов узявся до «Соціології» Спенсера, що лежала розгорнута на ліжку, але читати не зміг. Кохання цілком заполонило його думки, і, забувши про своє рішення не писати, він опинився коло забризканого чорнилом столу. Сонет, що він написав того вечора, був перший з п’ятдесяти любовних сонетів, викінчених упродовж двох місяців. Пишучи їх, він усе мав на пам’яті «Португальські сонети»[21], і творив за умов, найкращих для такого роду праці, бо був духовно піднесений і пойнятий найсолодшим любовним шалом.

Ті довгі години, коли не був з Рут, він віддавав своєму «Любовному циклові», читанню вдома або ж відвідинам читалень, де щораз докладніше знайомився з сучасними журналами, з їх напрямком та змістом. Години, які він проводив коло Рут, доводили його трохи не до божевілля — як тим, чого вони обіцяли, так і тим, що мало з того справджувалось.

Тиждень по тому, як Мартін вилікував Рут від головного болю, Норман запропонував покататися в місячну ніч по озеру Меріт. Артур і Одні підтримали його. Але що ніхто з них не вмів керувати човном, то Мартін мусив узяти на себе цей обов’язок. Рут сіла поруч нього на кормі, а троє юнаків умостилися посередині й завели суперечку про якісь свої студентські справи.

Місяць ще не зійшов, і Рут, що мовчки вдивлялася в зоряне склепіння неба, раптом відчула себе дивно самотньою. Вона глянула на Мартіна. Порив вітру накренив човна, так що він аж зачерпнув води, тим-то Мартін, однією рукою держачи стерно, а другою шкот, прямував просто вітру, намагаючись водночас розрізнити недалекий уже північний берег. Він не усвідомлював погляду Рут, що, пильно дивлячись на нього, розважала, як це може так засліпитися здібна людина, щоб гаяти час на писання віршів, загодя приречених на посередність і невдачу.

Її погляд пересувався по його дужій шиї, ледь видній у зоряному світлі, по гарно посадженій голові, і дівчину знов посіло знайоме бажання оповити Мартінову шию руками. Сила, що викликала в ній відразу, водночас і вабила її. Тоскне відчуття самотності все росло, і Рут пройняла втома. Погойдування човна неприємно разило її — вона пригадала головний біль, і як Мартін втишив той біль своїм дотиком, і яким миротворним спокоєм віяло від нього. Тепер він сидів поруч неї, зовсім поруч, і човен у русі, здавалося, підштовхував її до нього. І раптом їй страх як захотілося пригорнутися до його дужих грудей, знайти в ньому опору — і, перш ніж усвідомила цей неясний ще імпульс, вона вже хилилася в Мартінів бік. Чи, може, то човен гойднувся? Вона не знала, вона нічого не знала. Знала тільки, що притулилась до нього і що тепер їй легко й приємно. Може, то справді човен гойднувся, але відсуватись вона й не думала. Вона прихилилась до його плеча зовсім ледь відчутно, але все ж прихилилась і не ворухнулася навіть тоді, коли він сам трошки відсторонився, щоб їй було зручніш.

Це було божевілля, та вона не хотіла над цим задумуватися. Вона вже не була колишньою Рут, вона була жінкою і, як жінка, шукала опори. І хоч вона притулилася ледь відчутно, але вже була задоволена. Втома де й поділася. Мартін мовчав — він боявся розвіяти чари. Його любовна стриманість подовжувала їх. Але в голові йому наморочилось, він не розумів, що трапилось. Усе це було так дивогідно, наче вві сні. Він насилу зборов шалене бажання кинути шкот і стерно і стиснути її в обіймах. Інтуїція, проте, підказала йому, що цього не слід робити, і він був радий, що мав руки зайняті і тим вистояв проти спокуси. Він тільки повільніше повів човна, послаблюючи якомога вітрило, щоб довше їхати до північного берега. Бо тоді йому доведеться підвестися, щоб повернути вітрило, і близькість їхню буде порушено. Вправно керуючи човном, він непомітно для інших затримував його хід і в душі благословляв своє важке матроське життя, яко дало йому владу над морем, човном та вітром і дозволило цієї казкової ночі сидіти поруч коханої, відчуваючи на плечі любий серцю тягар.

Коли перший промінь місяця, торкнувшись вітрила, залив човен перлистим сяйвом, Рут відсунулась від Мартіна і почула, що він ту ж мить і собі відхилився. їм обом хотілося, щоб ніхто нічого не помітив. То була таємниця двох, зрозуміла без слів. Рут сиділа оподаль нього з розгарячілими щоками, лише тепер усвідомлюючи, що трапилось. Вона вчинила щось таке, що мусила втаїти від братів і Одні. Що з нею сталося? Ніколи з нею такого не бувало, хоч вона не раз каталася на човні місячної ночі в товаристві юнаків. У неї навіть бажань таких не з’являлося. І, схвильована таємницею своєї розквітлої жіночності, вона спаленіла з сорому. Рут крадькома глянула на Мартіна, який саме повертав вітрила, і мало не зненавиділа його за те, що він призвів її до такого безсоромного й ганебного вчинку. І чому саме він? Може, її мати мас рацію, і вона занадто часто з ним бачиться. Ну, більше це не повториться, надалі вони рідше зустрічатимуться. У неї навіть промайнула безглузда думка сказати йому мимохідь, тільки вони лишаться вдвох, що перед тим, як зійшов місяць, їй чомусь стало млосно. Але тут-таки вона пригадала, як вони обоє водночас відсунулись одне від одного, щоб їх місяць не зрадив, і зрозуміла, що Мартін їй не повірить.

Наступними днями Рут просто сама себе не пізнавала: вона стала якоюсь чудною, невпокійною істотою, що не слухалась розуму, не хотіла аналізувати своїх почуттів, відмовлялася заглядати в майбутнє й думати про свою долю. Вона була вкрай збентежена і охоплена гарячкою від доторку до пекучої тайни, страшної і чарівної. Одно тільки вона твердо вирішила: не дати Мартінові нагоди говорити їй про своє кохання. Тоді все буде гаразд. Через кілька днів він вирушить у море. А втім, хай він навіть і говорить — однаково все буде гаразд, вона ж бо його не любить. Звісно, які-небудь півгодини йому буде дуже важко, а їй ніяково, бо це вперше вона вислухуватиме освідчення. На саму думку про це вона відчула, як солодко в неї забилося серце. Вона стала справжньою жінкою, і чоловік проситиме її руки. Це вабило все, що було в ній жіночого. Усі основи її життя раптом здвигнулися від зворушення. Думки затріпотіли, як метелики, принаджені вогнем.

Вона так далеко зайшла в уяві, що вкладала Мартінові в уста слова його освідчення, що яг до себе, то в думці підбирала найлагідніші вирази для відмови і як вона апелюватиме до його щирої та шляхетної мужності. Передусім він повинен кинути курити. Цього вона особливо домагатиметься. Та ні, ні, вона зовсім не дозволить йому говорити. Вона може його втримати, — адже ж матері вона це обіцяла. Зчервоніла і розгарячкована, Рут з жалем розігнала свої мрії. Її перше освідчення треба було відкласти до слушнішого часу, до зустрічі з достойнішим претендентом.


РОЗДІЛ XXI


Надійшов розкішний осінній день, теплий і розімлілий, насичений чаром перехідної пори день каліфорнійського бабиного літа, коли сонце світить млисто і вітерець не годен сколихнути дрімотне повітря. Прозірчасто-багряний туман барвистим мереживом залягав у міжгір’ях. Сан-Франціско розкинулось на своїх пагорбах наче велике пасмо диму. Тьмяно вилискувала розтопленим металом морська затока, і на ній судна й човни або спочивали нерухомо, або здавалися на повільну течію. Над Золотою Брамою[22] — блідо-золотавою стежкою під променем призахідного сонця — велично майорів крізь сріблясту імлу далекий Тамалпайс *. А далі, над темним обширом великого океану, клубочились на обрії густі хмари і, пливучи до суходолу, остерігали перед першим бурхливим подихом зими.

Літу пора вже було на спочинок. Але воно ще барилося, в’янучи й пригасаючи між горами, поглиблювало багрянець долин і ткало собі саван з вичерпаних сил та випитих до дна втіх, умираючи в супокійному пересвідченні, що не марно жило. А посеред гір, на улюбленому своєму горбку сиділи поруч Мартін і Рут, схиливши голови над усе тими самими сторінками, і він читав їй уголос любовні сонети тієї, що покохала Браунінга так гаряче, як рідко коли кохають чоловіка.

Але цей раз їм щось не читалося. Надто міцні були чари краси, що згасали в них на очах. Золота пора року вмирала, як і жила, прекрасною і нерозкаяною грішницею, сповнюючи осіннє повітря солодкою знемогою спогадів про минулі розкоші. Ця знемога передавалася їм, — млосна й дрімотна, вона послаблювала волю, повивала багряним туманом розум і моральні засади. У серці Мартіновім бриніла ніжність, раз у раз заливаючи його гарячими хвилями. Голови їхні близько схилились одна до одної, і, коли від подуву вітру її волосся торкалося його щоки, рядки розпливались у нього перед очима.

— Здається, ви ні слова не зрозуміли з того, що читали, — сказала вона, коли він затнувся.

Він палко глянув на неї і знов мало не впав у звичну недорікуватість, коли раптом знайшовся на відповідь:

— А ви, здається, теж нічого не зрозуміли. Про що йде мова в останньому сонеті?

— Не знаю, — щиро засміялася вона. — Я вже забула. Даймо спокій читанню. Занадто гарний день сьогодні.

— Це наш останній день у горах, — серйозно промовив він. — На обрії збирається буря.

Книжка вислизнула йому з рук, і вони сиділи мовчки й непорушно, дивлячись на дрімотну затоку замріяними, невидющими очима. Рут крадькома глянула на його шию. Якась сила, владніша ніж закон тяжіння, могутня, мов сама доля, рантом оволоділа нею. Вони сиділи дуже близько, і вона сама не знала, як це сталося. Вона торкнулася його плеча так легенько, як метелик торкається квітки, і такий же легенький був тоді його доторк. Вона відчула, що він притиснувся до неї плечем і весь затремтів. Тут їй слід було відсунутись. Але вона вже не була владна над собою. Та й як могла вона коритися своїй волі в радісному безумі, що раптом огорнув її?

Рука Мартінова несміливо потяглася до неї і оповила її стан. Вона чекала в солодкій знемозі й сама не знала, чого чекає, їй забивало дух, пересохлі губи горіли, серце калатало. Рука Мартінова підіймалася вище й почала пригортати її, повільно й ніжно. Далі чекати вона вже не могла. Втомно зітхнувши, вона рвучким несвідомим рухом несподівано поклала голову йому на груди. Він швидко нахилився, і коли його уста були близько, вона поспішила зустріти їх своїми устами.

Це, певно, кохання, подумала Рут, коли на мить у неї ще прояснів розум. А коли не кохання, то це ж сором! Ні, це не інакше, як кохання. Вона кохала цього чоловіка, що обіймав її і притискався губами до її губ. Вона ближче прихилилась до Мартіна, горнучись до нього всім тілом. Потім, трохи вислизнувши з його обіймів, раптом підвелась і в радісному пориві оповила руками засмаглу Мартінову шию. Розкішний біль кохання і сповнених жадань так гостро пойняли її, що вона з тихим стогоном послабила руки і напівзомліла в його обіймах.

Ані слова не було сказано, і то довгий час. Двічі він нахилявся й цілував її, і щоразу її губи соромливо зустрічали його поцілунок, а тіло щасливо горнулося до нього. Вона притулялась до Мартіна, не маючи сили відірватися, а він, майже на руках її держачи, дивився невидюще на велике імлисте місто по той бік бухти. Цього разу він ні про що не марив. Він бачив тільки барви й яскраве проміння, гаряче, як цей день, як його кохання. Він схилився над нею. Вона заговорила.

— Коли ти полюбив мене? — запитала вона пошепки.

— З першого дня, з найпершої хвилини, як побачив. Я тоді збожеволів з любові до тебе, і що далі, то любив усе більше. А тепер, люба, я й зовсім божевільний. Просто голова йде обертом від щастя!

— Яке це щастя, що я жінка, Мартіне… любий, — промовила вона, глибоко зітхнувши.

Він знов і знов стискував її в обіймах, а тоді запитав:

— А ти… коли вперше відчула?

— О, я відчувала це весь час, майже від самого початку!

— А я був сліпий, як кріт! — вигукнув він з жалем у голосі.— Я й не здогадувався, аж поки… аж поки не поцілував тебе.

— Ні, ти не так мене зрозумів. — Вона трохи відсунулась і глянула на нього. — Я майже від самого початку відчула, що ти мене любиш.

— А ти сама? — спитав він.

— У мене це вийшло якось несподівано. — Вона говорила дужо повільно, погляд її був теплий і схвильований, а з лиця не сходив ніжний рум’янець. — Я не розуміла цього, аж поки ти не обняв мене. І я ніколи не думала, що можу вийти за тебе заміж. Чим ти причарував мене?

— Не знаю, — усміхнувся він. — Хіба тільки своїм коханням, бо я кохав тебе так палко, що й камінь розтопився б, не те що серце такої живої жінки, як ти.

— А я зовсім не так уявляла собі кохання, — задумливо промовила вона.

— То як же саме?

— Я не думала, що воно таке. — Вона подивилась на нього, потім опустила очі і докінчила — Я просто нічого про це не знала.

Мартін ще раз хотів пригорнути її до себе, та тільки зробив ледь помітний порух, боячись бути нав’язливим. Але вмить відчув у її тілі покору, і вона знов опинилась у кільці його рук, і губи їхні знову злилися в довгому поцілунку.

— Але що скажуть мої батьки? — мовила вона, рантом знепокоївшись.

— Не знаю. Та про це ми завжди можемо дізнатися.

— Що, як мама не згодиться? Я навіть не зважуся сказати їй про це.

— То, може, я сам скажу, — сміливо зголосився він. — Я знаю, що твоя мати не дуже мене любить, але якось здобуду її прихильність. Той, кому пощастило здобути твою любов, усе здобуде. А коли ні…

— То що?

— Ми однаково не розлучимося. Тільки не може бути, щоб твоя мати не згодилась. Занадто вже сильно вона тебе любить.

— Я боюся розбити їй серце, — сумно сказала Рут.

Він хотів її запевнити, що материнські серця розбиваються не так уже й легко, але натомість сказав:

— Вище за кохання нема нічого в світі!

— Знаєш, Мартіне, я часом тебе боюся. Навіть зараз мені стало страшно, коли я подумала, хто ти і ким був раніш. Ти повинен бути добрим, дуже добрим до мене. Адже ж я мов дитина. Я ще ніколи не кохала!

— Я теж. Ми обоє діти. І наді випало велике щастя віддати одне одному своє перше кохання.

— Це не може бути! — вигукнула вона й швидким пристрасним рухом вирвалася з його обіймів. — Не може бути, щоб ти… Ти ж був матросом, а матроси, я знаю…

Вона затнулась і змовкла.

— Звикли мати жінку в кожному порту, — підказав він. — Ти це хотіла сказати?

— Так, — тихо відповіла вона.

— Але це ж не кохання, — промовив він переконуюче. — Я бував у багатьох портах, але, поки не зустрівся з тобою, і не уявляв, що таке кохання. Ти знаєш, коли я першого разу повертався від вас, мене мало не забрали.

— Як забрали?

— Дуже просто. Полісмен подумав, що я п’яний. Я й справді був п’яний… з кохання до тебе!

— Чекай-но. Ти сказав, що ми обоє діти, а я сказала, що про тебе цього не можна сказати.

— Але ж я відповів, що, крім тебе, нікого не кохав. Ти моє перше, найперше кохання.

— А однак, ти ж був матросом, — знов заперечила вона.

— І все-таки покохав тебе першу.

— Але в тебе були жінки… інші жінки… О!

На превеликий подив Мартіна Ідена вона залилася слізьми, і йому довго довелося заспокоювати її пестощами й поцілунками.

Мартінові мимохіть спало на думку Кіплінгове:

«Вельможная леді і Джуді О’Греді — рідні сестри по суті своїй»[23]. І це правда, вирішив він, хоч з прочитаних романів воно виглядало інакше. Він думав, що у вищих колах заведені лише формальні освідчення. Йому здавалося цілком природним, що в тому колі, з якого вийшов він сам, хлопці й дівчата зближувалися через пестливі дотики, але щоб серед рафінованих представників вищих класів так само було — цього він ніяк не припускав. А тепер він пересвідчився, що романи брехали. Ті самі безмовні обійми й пестощі, що впливали на дівчат-робітниць, так само діяли і на дівчат з вищого кола. Всі вони, кінець кінцем, однакові, «сестри по суті», і він сам міг би до цього додуматись, якби пам’ятав Герберта Спенсера. Отож коли він заспокоював Рут у своїх обіймах, думка, що між вельможною леді і Джуді О’Греді дуже багато спільного, додавала йому великої втіхи. Ця думка наближала до нього Рут, робила її доступнішою. її розкішне тіло було таке саме, як і в усіх інших, хоч би й у нього. Нічого неможливого не було в їхньому шлюбі. їх розділяла лише класова приналежність, але ж це перешкода суто зовнішня, її легко обминути. Він колись читав, як раб піднісся до пурпурної тоги цезарів. Тож і він може піднестися до Рут. Незважаючи на всю її чистоту, непорочність, культуру й духовну красу, — вона була, власне, звичайна жінка, така сама, як Лізі Конолі та всі її сестри. Все, що можливе для них, можливе й для неї. Вона могла любити й ненавидіти, часом теж, певно, впадала в істерику, могла ревнувати, як ревнувала ось тепер, плачучи в його обіймах.

— Та й я ж старша за тебе, — раптом зауважила вона, розплющивши очі, і глянула на нього. — Аж на три роки.

— Заспокойся. Ти ще дитина, а досвідом я старіший за тебе на сорок років! — відказав Мартін.

Насправді вони обоє були діти, закохані діти, і, як ті діти, наївно й невміло висловлювали свої почуття, — попри всю її університетську освіту і вчений ступінь, попри всі його філософські студії і суворий життєвий досвід.

Сяйво дня меркло, а вони сиділи й розмовляли, як розмовляють усі закохані, зачудовані чарами кохання і примхливою долею, що так дивно з’єднала їх, певні, що кохають одне одного так, як ніхто нікого не кохав. І без кінця-краю згадували вони свою першу зустріч, марно силкуючись поновити в пам’яті все, що тоді думали й відчували.

Густі хмари на обрії заховали сонце, і крайнебо зайнялося рожевим світлом. Усе навколо потонуло в тому теплому одсвіті, і Рут заспівала «Прощавай щасливий дню!». Вона співала зовсім тихенько, поклавши голову йому на плече, руками стиснувши йому руки, і кожен з них відчував на долоні серце другого.


РОЗДІЛ XXII


Навіть якби місіс Морз бракувало материнської чутливості, вона й тоді одразу про все б догадалася, тільки глянувши Рут на обличчя, коли та повернулась додому. Рум’янець, що заливав їй щоки, був красномовніший за будь-які слова, а ще красномовніші були її великі блискучі очі, в яких світилося несказанне щастя.

— Що сталося? — спитала місіс Морз, зачекавши, поки Рут ляже в постіль.

— Ти вже знаєш? — мовила Рут тремтячим голосом.

Замість відповіді, мати обняла її і ніжно погладила по

волоссю.

— Він нічого не сказав! — вигукнула Рут. — Я не хотіла цього і нізащо не дозволила б йому говорити… але він нічого не сказав.

— Ну, як він нічого не сказав, то нічого й не трапилося?

— Ні, таки трапилося.

— Ради бога, доню, що за нісенітниця? — місіс Морз була вражена. — Що ж таке могло статися?

Рут здивовано глянула на матір.

— А я думала, ти вже знаєш. Ми з Мартіном заручилися.

Місіс Морз засміялась прикро і недовірливо.

— Але він нічого не сказав, — вела далі Рут. — Він просто кохає мене, та й усе. Я була так само вражена, як і ти. Він не промовив ні слова. Вігі просто обняв мене, і я… я не знаю, що зі мною зайшло. Він поцілував мене, а я його. Я не могла зробити інакше. Я мусила. І тоді я зрозуміла, що кохаю його.

Вона спинилася, чекаючи материного поцілунку на благословення, але та сиділа холодна й мовчазна.

— Я розумію, що це жахливо, — знову почала Рут засмученим голосом. — І я не знаю, чи зможеш ти мені простити. Але що я могла зробити? До тієї хвилини я й гадки не мала, що кохаю його. Ти вже сама скажи татові.

— Чи не краще буде зовсім цього не казати? Я сама поговорю з Мартіном Іденом і поясню йому все. Він, звичайно, зрозуміє і звільнить тебе від слова.

— Ні, ні! — вигукнула Рут. — Я не хочу, щоб він звільняв мене. Я кохаю його, а кохати так любо. Ми з ним одружимося, звичайно, коли ви дасте згоду.

— Ми з твоїм батьком маємо трохи інші плани. Але ж пі! Не подумай, що ми збираємося тобі когось нав’язати. Ми просто хотіли б, щоб ти вийшла заміж за людину з нашого кола, за справжнього джентльмена, всіма шанованого, якого сама вибереш і полюбиш.

— Але ж я вже люблю Мартіна, — жалісно протестувала Рут.

— Ми зовсім не хочемо впливати на твій вибір. Проте ти наша дочка, і ми не можемо спокійно дозволити тобі вийти заміж за такого чоловіка. На всю твою чистоту й ніжність цей чоловік не зможе відповісти нічим, крім вульгарності й невихованості. Він ніяк тобі не пара. Він навіть не зможе забезпечити тебе матеріально. Ми не женемося за багатством, але певний комфорт треба мати, тим-то наша дочка повинна одружитися з чоловіком, що принаймні зможе дати їй цей комфорт, а не з убогим авантюристом, матросом, ковбоєм, контрабандистом, — бог знає, ким вій ще був. До того ж це людина легковажна й безвідповідальна.

Рут мовчала. Вона була згодна з кожним словом матері.

— Він марнує час на свою писанину, гадаючи досягти того, що до спромоги лиш геніям та ще зрідка людям з університетською освітою. Коли чоловік хоче одружитися, він мусить до цього готуватись. А він і не думає про це. Я вже казала, і ти, певно, згодна зі мною, що він чоловік безвідповідальний. Та це й Зрозуміло. Матроси всі такі. Він не міг бути ощадний і поміркований. Розтринькані роки далися взнаки. Звісно, це не його вина, але від того він не стає кращий. А чи подумала ти про його минуле життя, безперечно, безпутне? Чи подумала ти про це, доню? Ти ж знаєш, що таке шлюб.

Рут здригнулась і притулилася до матері.

— Я думала про це. — Рут довго мовчала, підшукуючи слова. — І воно жахливо. Мені страшно, як над цим задумуюсь. Я знаю, що моє кохання — велике нещастя. Але нічого не вдію. Хіба ти могла не покохати тата? Так само й зі мною. Щось є в мені і в ньому таке — я не розуміла цього до сьогодні,— але воно є, і воно змушує мене кохати його. Я ніяк не думала, що кохатиму його, а ось, бачиш, покохала, — закінчила вона з якоюсь потаємною радістю в голосі.

Вони розмовляли ще довго, але марно, і, кінець кінцем, погодилися на тому, що треба, нічого остаточно не вирішуючи, трохи перегодити.

До того ж самого висновку прийшов годиною пізніше і містер Морз, коли дружина йому призналася, яким боком повернувся її план.

— Інакше й бути не могло, — виснував він. — Бо ж, крім цього матроса, вона не знала близько жодного чоловіка. Рано чи пізно в ній мала прокинутися жінка. І якраз, коли це сталося, поблизу був лише цей матрос. Ну, вона й покохала його або, вірніш, забрала собі в голову, що кохає, що, зрештою, те саме.

Місіс Морз вирішила впливати на Рут поволі й непомітно, замість того, щоб одверто змагатися з нею. Часу для цього було досить, бо Мартін поки що не міг і думати про одруження.

— Хай вона бачиться з ним скільки хоче, — порадив їй містер Морз. — Що ближче вона приглядатиметься до нього, то менш любитеме. А для контрасту треба збирати у нас більше молоді, дівчат і юнаків, аби лиш розумних, що вже зробили собі кар’єру чи роблять. Словом, юнаків її кола, справжніх джентльменів. Вона буде порівнювати його з ними і побачить, скільки в ньому вад. Кінець кінцем, йому тільки двадцять один рік. Та й Рут ще зовсім дитина. Вони й самі згодом переростуть цю свою дитинячу любов.

На тому й порішили. В родині вважалося, що Рут і Мартін заручені, але цього не розголошувано. Гадали, що навряд чи це буде коли потрібне. Крім того, річ була цілком очевидна, що заручини затягнуться надовго. Від Мартіна не вимагали, щоб він пішов служити або кинув писати, ніхто не думав намовляти його на інший спосіб життя. А він тільки сприяв цим ворожим планам, бо й думати не хотів про службу.

— Цікаво, чи ти схвалиш те, що я зробив, — сказав Мартін до Рут через кілька днів. — Я вирішив, що жити в сестри занадто дорого, і поселюся сам. Я вже найняв кімнатинку в північній частині Окленда — там тихо, спокійно — і купив собі гасницю куховарити.

Рут дуже зраділа. Особливо їй сподобалася гасниця.

— З цього починав і містер Бетлер, — зауважила вона Мартін у душі спохмурнів на згадку цієї високошановної персони, але мовив далі:

— Я наклеїв марки на всі свої рукописи і знову порозсилав їх по різних редакціях. Сьогодні я перебрався, а завтра почну працювати.

— Ти став на службу? — вигукнула вона, почувши таку приємну несподіванку, і усміхнено пригорнулась до нього, ніжно тиснучи руку. — І мовчиш? Куди ж це?

Він похитав головою.

— Я хотів сказати, що завтра знову почну писати. — Вона враз похмурніла, а він поспішив додати: — Не зрозумій мене хибно. Цим разом я не захоплююсь рожевими мріями. В мене є холодний, прозаїчний, суто діловий план. Це краще, аніж знов іти в море, і грошей я зароблятиму більше за будь-якого некваліфікованого працівника в Окленді.

Бачиш, цей мій відпочинок дуже багато дав мені. Я не вироблявся до знемоги і навіть не писав нічого, — принаймні для друку. Увесь час я віддавав нашому коханню й роздумам. Трохи читав, але це те саме, що й думати, і читав я переважно журнали. Я багато думав про себе, про світ, про своє місце в ньому і про те, як зробити це місце гідним тебе. Я прочитав Спенсерову «Філософію стилю» і знайшов там чимало такого, що безпосередньо стосовне мого писання і взагалі тієї літератури, яку друкують щомісяця по всяких журналах.

Отак з усіх своїх думок, читань і почувань я дійшов висновку, що треба мені стати на час літературним заробітчанином. Поки що забуду про шедеври і візьмуся до чорної роботи — писатиму фейлетони, замітки, статейки на злобу дня, гуморески, віршики до нагоди — одним словом, все, на що є великий попит. Існують же літературні агентства, що постачають газетам оповідання, матеріали для недільних додатків. Коли добре взятися, я зможу майструвати все, що їм потрібно, і діставатиму за це чималий гріш. Знаєш, декотрі «вільні стрільці» в такий спосіб заробляють по чотириста-п'ятсот доларів на місяць. Я не збираюся за ними вганяти, але в усякому разі матиму пристойний заробіток і досить вільного часу для себе, чого не дасть мені ніяка посада. Той свій вільний час я віддаватиму науці й справжній роботі. Поміж ремісництвом знаходитиму час і на щось серйозне, вчитимусь і готуватиму себе до писання художніх творів. Іноді я сам дивуюся, які вже маю успіхи. Коли я вперше взявся за перо, я просто описував різні пригоди, але ніяких ідей, ніяких думок у мене не було. В мене не було навіть слів, що ними б я міг мислити. Мої враження прибирали форми окремих картин, позбавлених усякого змісту. А коли я почав учитися й збагатив свій словник, то й враження мої перестали бути простими картинами. Я спинився на цих картинах і знайшов тепер їм пояснення. Саме тоді я почав уже писати щось путнє, як от «Пригоду», «Радість», «Казан», «Вино життя», «Людну вулицю», «Пісні моря», «Любовні сонети». Я напишу ще чимало таких, а то й кращих речей, але робитиму це у вільні години. Тепер я вже стою на твердому грунті — спочатку чорна робота для заробітку, а тоді вже художня творчість. Щоб показати тобі свої спроби, я вчора ввечері написав півдесятка віршів для гумористичних тижневиків. А коли вже лягав спати, мені раптом спало на думку скласти гумористичний тріолет, і за годину я написав їх аж чотири. Певно, кожен з них дасть мені по доларові, а чотири долари за кілька думок на півдорозі до ліжка — це непогано.

Звісно, така робота нічого не варта — це нікчемна й нудна мазанина. Але це не нудніше, як бути рахівником і аж до самої смерті за шістдесят доларів на місяць підраховувати нескінченні й безглузді стовпчики цифр. Крім того, ця чорна робота все-таки має щось спільного з літературою і дає мені час пробувати щось серйозне.

— Але що з цих серйозних речей, з цих художніх творів? — спитала Рут. — Ти ж не можеш їх продати?

— Ні, можу… — почав він, але вона перепинила його.

— З усіх цих речей, що тобі здаються путніми, ти досі не продав жодної. Не можемо ж ми одружуватися, нічого не маючи, крім художніх творів, що їх ніхто не купує.

— Ну, то одружимося, маючи куплети, що їх купуватимуть, — затято відповів він, притягаючи до себе кохану, що цей раз трималася холодно.

— Ось послухай-но, — сказав він, вдаючи веселість. — Це не мистецтво, але це долар:

Тільки я з хати —

Аж він приходить

Гріш позичати,

Щоб погуляти.

Та не виходить!

Тільки я в хату —

Як він виходить.

Він прочитав ці рядки з веселим притоптом, але враз і засмутився: Рут навіть не посміхнулася. Вона дивилась на нього серйозно й занепокоєно.

— Може, це й долар, — сказала вона, — але долар циркового блазня. Хіба ти не розумієш, що це принижує людину? Я хотіла б, щоб чоловік, якого я кохаю й шаную, був здатний на щось більше, ніж писати анекдоти й безталанні вірші.

— Ти хотіла б, щоб він був як… містер Бетлер? — спитав Мартін.

— Я знаю, що тобі не подобається містер Бетлер… — почала вона.

— Ні, до самого містера Бетлера я нічого не маю, — перебив він, — мені тільки не подобається його катар. Але, щиро кажучи, яка різниця — чи писати гумористичні віршики, чи друкувати на машинці, вести кореспонденцію і конторські книги? Усе це тільки засоби досягти певної мети. На твою думку, я повинен стати конторником, щоб згодом вибитися на доброго юриста чи комерсанта. А я хочу почати з дрібної журнальної роботи, щоб потім стати справжнім письменником.

— Тут є різниця, — настоювала Рут.

— Яка?

— Твої твори, що ти сам вважаєш вдалими, не можна продати. Ти вже пробував, але їх ніхто не купує.

— Дай мені трохи часу, люба, — благально сказав він. — Ця робота — лише засіб, не дивись на неї поважно. Дай мені що два роки. За цей час я навчуся писати, і видавці охоче купуватимуть мої твори. Я знаю, що кажу. Я вірю в себе і знаю, на що здатний. Я знаю вже, що таке література, знаю, якою бездарною писаниною заповнюють журнали нікчемні перодряпів І я певен, що через два роки буду на шляху до успіху. А ділової кар’єри я ніколи не зроблю. Вона мені не до вподоби. Вона мені здається тупою, безглуздою, дріб’язковою, а то й ошуканською. В усякому разі, в мене до неї нема здібностей. Я ніколи не виб’юся далі, як у клерки. А хіба ми з тобою зможемо бути щасливі на такому мізерному заробіткові? Я хочу для тебе всього найкращого, що тільки є в світі, і коли зміню свою думку, то лише знайшовши щось іще кращого.

І я таки досягну свого, досягну будь-що. Відомі письменники дістають такі гонорари, що проти них містера Бетлера й не видно. Бестселер приносить від п’ятдесяти до ста тисяч доларів — часом трохи більше, менше, але приблизно стільки.

Рут мовчала. Вона була дуже розчарована і не приховувала цього.

— То як? — запитав він.

— Я сподівалася зовсім іншого. Мені здавалося, та й тепер я тієї ж думки, що тобі слід було б вивчити стенографію — на манишці ти вже вмієш — і піти до тата в контору. Ти дуже здібний, і я певна, що з тебе вийшов би добрий юрист.


РОЗДІЛ XXIII


Те, що Рут небагато мала віри в літературний хист Мартінів, зовсім не впливало на його почуття до неї. За час свого короткого відпочинку він чимало думав про себе самого і зрозумів, що красу він любить більше, ніж славу, а слави прагне більше заради Рут. Тим-то він так і домагався тієї слави. Він хотів піднестися в очах світу — «добутися всього», як то сам казав, — щоб кохана жінка могла пишатися ним і вважати його гідним свого кохання.

Красу ж він любив так безоглядно, що саме служіння їй було виш для нього достатньою винагородою. А ще дужче, ніж красу, він любив Рут. Йому здавалося, що вище від любові немає нічого в світі. Ця любов так глибоко змінила його, перетворила з неотесаного матроса в мислителя й поета, тож для нього вона була вища за всяку науку й мистецтво. Мартін бачив, що в духовному розвитку він уже переріс Рут, переріс її братів і батька. Попри всю свою університетську освіту й звання бакалавра мистецтв, Рут годі було й мріяти про таке розуміння світу, мистецтва і життя, яке мав Мартін після одного лише року навчання самотужки.

Усе це він розумів, але воно не впливало на його почуття. Кохання видавалося йому занадто піднесеним і шляхетним, і сам він був занадто щиро закоханий, щоб образити його критикою. Що спільного мало кохання з інакшими поглядами Рут на мистецтво, мораль, Французьку революцію й загальне виборче право? Усе це розумові процеси, а кохання вище за розум. Він не міг судити кохання, бо обожнював його. В його уяві кохання жило на вершинах гір, понад долинами розуму. Для нього це була квінтесенція існування, найвищий шпиль життя, який не всім дано осягнути. З творів своїх улюблених філософів він знав про біологічну природу кохання; але через непомітний процес не менш наукових розважань він сам прийшов до висновку, що людський організм лише в коханні здійснює своє велике призначення і що кохання треба приймати без ніяких міркувань, як найвищий дарунок життя. Закоханий, гадав Мартін, це найблагословенніша істота; і захопленням проймала його думка про «коханням одержимого», що підноситься над усіма земними благами, над багатством і розумом, над громадською думкою, й блиском слави, та й над самим життям, зрештою, — і «за поцілунок життя віддає».

Багато дечого з цього Мартін уже зрозумів, а дещо мав зрозуміти ще згодом. А тим часом він працював, відпочиваючи лише тоді, коли ходив побачитися з Рут, і жив, як спартанець. За маленьку кімнату, що винаймав у португалки Марії Сільви, він платив два з половиною долари на місяць. Його господиня — вдова, жінка невгомонної вдачі, тяжко гарувала, щоб як-небудь прогодувати цілу купу дітей, і коли-не-коли заливала свою втому й журбу пляшкою розбавленого кисляку, що за п’ятнадцять центів купувала в крамниці на розі. Мартін спочатку не терпів її за лихий язик, але мимоволі відчув до неї пошану, побачивши, як відважно бореться вона за існування. У маленькому будинку було всього чотири кімнати, а якщо відняти Мартінову, лишалося їх три. Та з них, що звалася вітальнею, була б навіть затишна від барвистого килима, коли б не засмучувала її фотокартка одного з померлих немовлят Марії Сільви, знятого в труні. Кімнату цю було призначено тільки для гостей; штори в ній завжди були спущені, і босонога команда не сміла переступати поріг святині, хіба в особливо врочистих випадках. У кухні, де доводилось і варити, і їсти, Марія також день у день, крім неділі, прала, крохмалила й прасувала білизну — основний її заробіток був від прання своїм заможнішим сусідам. У спальні, такій же тісній, як і Мартінова кімната, разом з матір’ю тулилося семеро дітей. Для Мартіна завжди було загадкою, як на всіх їх там ставало місця, і щовечора коли вони вкладалися спати, йому чути було крізь тонку перегородку всі звуки — сварки й вереск, тихе лепетання і ще якийсь напівсонний, немов пташиний, шемріт. Другим джерелом Маріїних прибутків були дві корови, доєні вранці і ввечері, що контрабандою скубли собі траву на пустирях та на узбіччях доріг, завше під доглядом одного чи й кількох обшарпаних хлопчаків, які пильнували, щоб не втрапити на очі поліцаєві.

У своїй кімнатчині Мартін жив, спав, учився, писав і господарював. Під єдиним вікном, що виходило на крихітний ганок, був кухонний стіл, який правив за письмовий; на ньому не лежали книжки і стояла друкарська машинка. Ліжко, присунуте до задньої стінки, займало дві третини кімнати. Коло столу красувалася шифоньєрка, зроблена чи не зумисне на продаж, абияк: тонка фанера її щодень усе більше облуплювалася. По другий бік столу, теж у кутку, містилася Мартінова кухня: на дерев’яному ящику, де Мартін ховав посуд, гасниця, на стіні поличка для продуктів, а на підлозі відро з водою. Крана в кімнаті не було, тоне воду Мартін мусив собі носити з кухні. В ті дні, коли було багато пари від Мартінового куховарства, шифоньєрка зазнавала особливо великої шкоди. Над ліжком висів велосипед, підтягнутий вгору на мотузках. Спочатку Мартін ставив його в підвалі, але там Сільвине плем’я відкручувало педалі, проколювало шини. Потім він спробував примостити велосипед на ганку, але якось уночі з південного сходу зайшла така злива, що, зрештою, Мартін вирішив забрати машину в кімнату й повісити під стелею.

У маленькій стінній шафці лежала одежа й ті книжки, які вже не вміщалися ні на столі, ні під столом. Читаючи, Мартін призвичаївся робити виписки і наробив їх так багато, що нікуди вже було б їх і подіти, якби він не протяг через кімнату кілька мотузків од білизни і не понавішував на них своїх виписок. У такій тісноті пересуватися по кімнаті була справа нелегка. Не можна було відчинити двері, не прихиливши дверцят шафки, і навпаки. Перетнути кімнату по прямій в будь-якому напрямку — геть зовсім неможливо. Щоб пробратися від дверей до ліжка, доводилося робити хитрий зигзаг, і поночі Мартін обов’язково на щось натикався. Щасливо обминувши двері й шафку, він круто брав праворуч, щоб не зачепити кухні. Далі, щоб обійти край ліжка, давалося крена в лівий бік, але не занадто різко, бо інакше можна було нахромитися на ріг столу. Отже, треба було швидко крутнути й одразу вирівняти хід — годі виходив на свого роду канал, один берег якого становило ліжко, а другий — стіл. Коли єдиний у кімнаті стілець стояв на своєму звичайному місці біля столу, канал був несудноплавний. Коли ж стілець був не в ужитку, його ставилося на ліжку, хоч іноді Мартін і куховарив сидячи — встигаючи, поки закипить вода, щось прочитати, а то ще, поки смажиться м’ясо, примудряючись і простудіювати який розділ. Куток, де Мартін влаштував собі кухню, був такий малий, що, сидячи, він легко міг дістати все, що йому треба. Зрештою виявилося, що куховарити навсидячки ще й зручніше, бо, стоячи, він часто сам собі заважав.

Маючи чудовий шлунок, спроможний перетравити будь-що, Мартін до того ж умів і страви підбирати, щоб були й поживні, і дешеві. Звичайною його їжею був гороховий суп, картопля і великі темні боби, приготовлені по-мексіканському. Рис, зварений так, як не потрапила б зварити жодна американська господиня, з’являвся у нього на столі принаймні раз на день. Замість масла, Мартін їв з хлібом варену сушню, яка була набагато дешевша, ніж свіжі фрукти. Зрідка він дозволяв собі таку розкіш, як шматок яловичини або суп із кісток. Двічі на день він пив каву без молока; ввечері її заступав чай, але й кава, і чай були приготовлені артистично.

Мартінові треба було бути ощадливим. Його відпочинок поглинув майже все, що він заробив у пральні, а ринок, куди він послав свої роботи, був так далеко, що мали минути тижні до першого можливого виторгу. Він жив самотою, відвідуючи лише Рут і Гертруду, і за один день встигав стільки, скільки хтось інший робив би за три. Спав він знов по п’ять годин на добу, і лише завдяки своєму залізному здоров’ю міг працювати день у день по дев’ятнадцять годин. Він не гаяв ані хвилини. На дзеркалі в нього висів список нових слів і, голячись, одягаючись або зачісуючись, він водночас учив їх напам’ять. Такі самі списки висіли на стіні над гасницею, і він визуджував їх, коли готував їжу або мив посуд. Списки ці весь час мінялися. Кожне незнайоме або малознайоме слово, що траплялось йому при читанні, він одразу ж виписував, і коли таких слів збиралося достатньо, друкував їх і вивішував на стіні або на дзеркалі. Він навіть носив такі списки в кишені, заглядаючи в них принагідно на вулиці або в різника чи бакалійника.

Він її ішов навіть далі. Читаючи твори визнаних письменників, він зазначав усі їхні досягнення, усі особливості їхнього стилю, викладу, пояснень речей, їхні порівняння й дотепи — одним словом, усе, що сприяло їм в успіхові. І все це виписував і вивчав. Він не збирався механічно наслідувати. Він тільки шукав загальні принципи літературної творчості. Мартін складав довгі списки примітних і ефектних прийомів, завважених у багатьох письменників, і, порівнюючи ці приклади, намагався вивести якісь загальніші засади, а відтак і виробити свої власні оригінальні прийоми, застосовувати їх з тактом та мірою. Так само він складав і заводив у списки влучні вислови живої мови, — то їдучі, як кислота, то палючі, як огонь, то яскраві, ніжні й соковиті, як оази в безплідній пустелі буденного слова. І скрізь він шукав внутрішніх принципів. Щоб навчитися чогось самому, він хотів знати, як це роблять інші. Йому мало було тільки споглядати образ краси. У своїй тісній лабораторії-спальні, де кухонний чад мішався з галасом Маріїних дітлахів, що зчиняли за стіною чистий шарварок, він розтинав красу й вивчав її анатомію, і все ближче був до того, щоб уміти її творити.

Таку вже він мав вдачу, що міг працювати тільки свідомо. Працювати наосліп, напомацки, не знаючи, що робиш, покладаючись на випадковість чи щасливу зірку свого таланту, — він ніяк не вмів. Випадковість не задовольняла його. Він до всього ставив запитання — як і чому? Талант його був розважливий, і, перше ніж розпочати оповідання або вірш, він уже мусив ясно уявляти собі всю річ і знати, який буде її кінець і яка до нього дорога. Інакше його спроби були приречені на невдачу. А при тім він цінував і випадкову влучність слів та виразів, що легко й вільно зароджувались у нього в голові і витримували потім критичну перевірку під оглядом краси та сили, щоб справити зрештою разюче в своїй неповторності враження. Перед такими знахідками він схилявся з подивом, визнаючи, що сягають вони поза свідомі творчі можливості людини.

Розтинаючи красу і шукаючи її джерело, він завжди, однак, пам’ятав, що краса — це незглибима таємниця, якої не прозирнути ані йому, ані будь-якій іншій людській істоті. Він добре знав з учення Спенсера, що людині не дано пізнати щось до кінця і що таємниця краси така ж незбагненна, як і таємниця життя, ба навіть більше — що краса й життя тісно переплітаються між собою і що він сам — лише часточка цього понад розум людський сплетіння сонячного сяйва, зоряного пилу й дива.

Саме під враженням від цих думок написав він есей «Зоряний пил», де висміював не засади критики, а засадничих критиків. Це був твір блискучий, глибокий, філософський, і до того насичений гумором. Але й цим разом усі журнали, що їм він пропонував есей, відкидали його без жодних зволікань. Однак висловивши те, що він хотів сказати, Мартін спокійно йшов далі. Він уже призвичаївся чекати, аж поки думка розвинеться в ньому й дозріє, щоб лише тоді сідати до машинки. Що та праця не потрапить до друку, мало його непокоїло. Писання було для нього завершенням тривалого розумового процесу, збиранням докупи розрізнених деталей і остаточним узагальненням усіх думок, що обтяжували йому мозок. Написавши ж, він свідомим зусиллям звільняв свій розум для нових ідей і проблем. Отак бува які чоловіки, та й жінки теж, зазнавши певних прикрощів, справжніх чи уявних, порушують від часу до часу свою задавнену мовчанку нестримним потоком мови і виговорюються геть до останнього слова.


РОЗДІЛ XXIV


Минали тижні. Гроші в Мартіна кінчалися, а на видавничі чеки все ще годі було сподіватися. Усі найкращі рукописи повернулися назад, і він знов розіслав їх, а з «чорною роботою» йому так само щастило. Його маленьку кухню вже не прикрашали різноманітні страви. Опинившись у скруті саме з торбинкою рису й кількома фунтами сушених абрикосів, Мартін п’ять днів підряд їв тричі на день рис та абрикоси. Потім він вирішив удатися до кредиту. Крамар-португалець, з яким Мартін досі розплачувався готівкою, перестав давати бакалійні продукти в борг, як тільки Мартінів рахунок досяг поважної цифри в три долари й вісімдесят п’ять центів.

— Бо то, бачиш, — сказав крамар, — у вас не буде роботи, і не бачити мені мої гроші.

Хіба міг що Мартін на це відповісти? Хіба ж воно діло— відкривати кредит здоровому робочому парубкові, який так зледащів, що не хоче працювати?

— Ти заробиш гроші і маєш харчі,— запевняв крамар. — Немає гроші, немає харчу. — І потім, щоб показати, що це суто ділова обачність, а не упередженість проти самого Мартіна, він додав: — Випиймо-но, я частую, ти добрий приятель.

Мартін і випив, аби засвідчити приязні почуття, — і так, не повечерявши, ліг спати.

Городину Мартін купував у крамниці, що її власником був американець, і цей уже не так пильно додержував ділових принципів, бо закрив кредит тільки після того, як Мартін напозичався аж на п’ять доларів. Пекар спинився на двох доларах, а різник на чотирьох. Підраховуючи свої борги, Мартін виявив, що винен чотирнадцять доларів і вісімдесят п’ять центів. Треба було вже платити і за машинку, але він сподівався, що два місяці зможе користуватися нею в кредит, що становитиме ще вісім доларів. На цьому, однак, усі фінансові можливості Мартіна вичерпувались.

Останнє, що він купив в овочевій крамниці, був мішок картоплі, і от цілий тиждень він їв тричі на день саму картоплю. Він трохи підтримував себе на силі тим, що іноді обідав у Рут, але, відмовляючись із чемності від зайвого шматка, коли на столі була така сила всякої їжі, зазнавав просто танталових мук. А то ще, хоч і згоряючи з сорому, заходив в обідній час до сестри і їв стільки, скільки насмілювався, — в усякому разі більше, ніж у Морзів.

День у день він пильно працював, і день у день листоноша приносив йому забраковані рукописи. У нього вже не було грошей на марки, і рукописи стосами лежали під столом. Нарешті прийшла така пора, що йому довелося пробути без їжі сорок годин. Пообідати в Рут він не міг, бо вона поїхала на два тижні до Сан-Рафаеля, а піти до сестри було сором. На довершення всіх злигоднів листоноша приніс того дня п’ять рукописів. Тоді Мартін надів пальто і подався до Окленда. Повернувся він без пальта, зате в кишені подзенькували п’ять доларів. Він заплатив но доларові кожному з крамарів, і в його кухні знов зашкварчало м’ясо з цибулею, запарилася кава, а на столі з’явився цілий горщик вареного чорносливу. Пообідавши, він сів писати і до півночі закінчив статтю, яку назвав «Гідність лихварства». Надрукувавши, він кинув її під стіл, бо від п’яти доларів на марки не лишилось нічого.

Трохи згодом він заставив годинника, потім велосипеда і, заощадивши на харчі, поналіплював марки на всі свої рукописи, щоб знову пустити їх в обіг. У своїй чорній роботі він розчарувався. Вона теж нікому не була потрібна. Порівнюючи те, що писав сам, з надрукованим по газетах, тижневиках і дешевших місячниках, він бачив, що його роботи кращі, далеко кращі, і все ж воно не спродувалося. Тоді він довідався, що більшість газет користується так званим «готовим підживком», який готують спеціальні агентства, і роздобувся на адресу відповідної установи. Але те, що він послав, незабаром повернулося назад із стереотипним повідомленням, що весь потрібний матеріал постачають штатні співробітники.

В одному з великих журналів для молоді він натрапив на цілу сторінку анекдотів. Ось де б далося заробити! Але його анекдоти було відкинено. Пізніше, коли це вже його не цікавило, він дізнався, що співробітники редакції самі заповнюють цей розділ, таким чином збільшуючи свій заробіток. Гумористичні тижневики повернули йому його жартівливі віршики й дотепи, а вірші на злобу дня, що їх він розіслав по великих журналах, теж не знайшли собі місця. Лишалися що газетні фейлетони. Мартін був певний, що може писати їх краще, ніж ті, які звичайно друкується, і, діставши адреси двох газетних синдикатів, засипав їх фейлетонами. Коли з двадцяти штук йому не пощастило вмістити й жодного, він кинув їх писати. А проте, читаючи кожен день ті історійки в щоденних і тижневих виданнях, він бачив, що сам пише незрівнянно краще. Впавши у відчай, він вирішив, що його просто загіпнотизували власні писання, і що він не здатен критично подивитись на них, і що взагалі він претендує на казна-що.

Немилосердна видавнича машина функціонувала справно, як завжди. Мартін вкладав рукопис і марку на відповідь у конверта, вкидав його в поштову скриньку, а тижнів через три-чотири приходив листоноша і повертав йому цього рукописа. Запевно там, звідки вернувся рукопис, не було ніяких редакторів, а добре змащені хитромудрі автомати. Мартін дійшов до такого розпачу, що й зовсім перестав вірити в існування редакторів. Жоден з них досі ні разу не подав ознак життя, а те, що всі його твори поверталися назад без будь-яких пояснень, немов підтверджувало думку, що редактори — це міф, який вигадали й підтримують кур’єри, друкарі та газетярі.

Тільки й мав він радості, що побачення з Рут, але й ці години були не завжди щасливі. Мартіна безнастанно точив якийсь неспокій, ще гостріший, ніж тоді, коли його почуття не мало взаємності, бо тепер, коли він здобув її кохання, здобути її саму стало ще важче. Він просив почекати два роки, але час летів, а він зовсім не поступував. Він бачив, що їй не до вподоби його робота. Рут не казала цього відверто, але й без слів ясно давала це відчути. Вона не сердилася, а просто була невдоволена, хоч інша жінка, не така лагідна, на її місці давно б уже вибухнула гнівом, їй було прикро, що чоловік, якого вона вирішила перевиховати, не улягав її волі. Спочатку він був у неї в руках м’який, як віск, але раптом уперся і не схотів прибирати подоби ані її батька, ані містера Бетлера.

Духовної величі й сили Мартінової вона не помічала або, ще гірше, не розуміла. Цей чоловік, що так легко міг пристосовуватися до хоч би й якої комірчини людського існування, був в її очах свавільним і впертим, бо не давався вкласти себе до тієї єдиної комірчини, яку вона знала. Рут не спроможна була стежити злет його мислі і, коли він досягав зависоких для неї верховин, вважала, що він збився з шляху. Досі вона не знала нікого, хто б випереджував її розумом. їй завжди були ясні думки батька й матері, братів і Одні, тож, не розуміючи Мартіна, вона гадала, що винен у цім тільки він. То була давня як світ трагедія людської обмеженості, що силкується керувати всесвітом.

— Ти звикла схилятись перед вівтарем загальновизнаного, — сказав їй якось Мартін під час розмови про Препса й Вендервотера. — Я згоден, що це великі авторитети, яких вважають за найкращих літературних критиків Сполучених Штатів. Кожен шкільний учитель у країні дивиться на Вендервотера, як на провідника американської критики. Проте я читав його статті, і вони здалися мені досконалим зразком блискучого марнословства. Він не більше, як нудний співець банальності, і Джелет Берджес[24] добре його висміяв. Та й Препс не кращий. Його «Лісовий мох», наприклад, написано чудово. Ані коми не викинеш. А тон який урочистий! Жодному критикові в Штатах не платять стільки, як йому. І все-таки — він зовсім не критик, їй-богу. В Англії з критикою справа стоїть куди краще.

Біда в тому, що наші критики говорять загальнозрозумілим тоном, і говорять прегарно, добропристойно і вдоволено. їхні статті нагадують мені недільні проповіді. Вони проголошують плиткості. Вони підтримують ваших професорів філології, а професори підтримують їх. І ні в тих, ні в тих немає бодай однієї оригінальної думки. Вони знають тільки загальновизнане, до того ж і самі вони загальновизнані. Це люди недалекого розуму, і все загальновизнане приліплюється до них так само легко, як етикетки до пляшок з пивом. Основний їхній обов’язок — дурманити голови університетській молоді, вимітати з неї всякий проблиск оригінальності і накладати тавро загальновизнаного.

— І все ж, пристаючи на загальновизнане, я ближча до істини, аніж ти, лютуючи, немов який островик з південних морів, що нападається на священні образи, — зауважила Рут.

— Та то ж самі місіонери потрощили божі образи, — засміявся Мартін. — От шкода, що всі вони подалися до поган і нікому поскидати ці старі образи — добродіїв Вендервотера й Препса.

— А заразом і всіх професорів, — додала Рут.

Мартін похитав головою:

— Ні, професори-природники повинні жити. То справді великі люди. Але потрощити голови дев’ятьом із десяти професорів філології, цим вузьколобим папугам, — не завадило б.

Присуд над професорами був доволі безоглядний, а Рут він і зовсім видався блюзнірством. Вона мимоволі порівняла тих солідних, освічених, елегантно вдягнених професорів, що говорять плавно й спокійно, приємно вражаючи блиском культури, з цим чудним хлопцем, якого вона чомусь покохала і що на ньому не сидів пристойно ані один костюм, що його випнуті м’язи посвідчували тяжку фізичну працю, що під час розмови гарячкував і замість коректних зворотів вживав образливих слів, втрачаючи самовладання. Ті принаймні діставали добру платню і — ніде правди діти — були справжні джентльмени, а він не міг заробити ні цента та й узагалі далеко йому до них.

Рут не вважала на Мартінові слова, ані на його аргументи. Що його докази хибні, для неї було ясно, — щоправда, несвідомо — з самих зовнішніх ознак. Вони, професори, мали рацію в своїх літературних судженнях, бо вони досягли успіху, а Мартін — ні, бо не міг продати свого краму. Кажучи його ж словами, вони «добулися всього», а він нічого. Та й як міг мати рацію він, що так недавно стояв у цій самій кімнаті, незграбний і почервонілий від збентеження, озираючись, щоб не збити плечем якої статуетки, і питав, чи давно помер «Свайнберн», і хвалився, що читав «Ексцельсіор» та «Псалом життя».

Позасвідомо Рут сама підтверджувала Мартінові слова, що вона схиляється перед загальновизнаним. Він чудово розумів перебіг її думки, але не хотів над цим задумуватися. Він кохав її незалежно від того, як вона дивиться на Препса й Вендервотера та професорів англійської філології, і чимраз більше переконувався, що деякі опановані ним галузі мислення й знання вона не те що не годна осягнути, а просто не знає про їх існування.

Щодо опери, то Рут певна була, що Мартін на ній зовсім не розуміється, а його погляди на оперу були ще й зумисне хибні.

— То як тобі сподобалося? — запитала вона якось, коли вони поверталися з оперної вистави.

Того вечора він дозволив собі нарешті піти з нею в театр, цілий місяць суворо заощаджуючи на їжі. Марно прождавши, поки він сам поділиться з нею враженням, Рут, схвильована й зворушена тим, що бачила й чула, заговорила перша.

— Мені дуже сподобалась увертюра, — відповів він. — Чудова.

— А сама опера?

— Теж чудова, тобто оркестр. Але було б далеко краще, якби ті ляльки не стрибали, а сиділи тихо, а то й зовсім пішли б зі сцени.

Рут жахнулася.

— Ти, звісно, не маєш на думці Тетралані чи Барілло?

— Чом ні? І їх, і всю ту братію.

— Але це ж великі артисти! — протестувала вона.

— І все ж своїм безглуздим кривлянням вони тільки псували музику.

— Невже тобі не подобається голос Барілло? — запитала Рут. — Його ставлять на друге місце після Карузо.

— Чом ні — подобається, а голос Тетралані nie й більше. В неї голос незрівнянний, — принаймні так мені видається.

— Але… але… — затнулася Рут. — Я тебе не розумію, ти зачарований їхніми голосами, а кажеш, що вони псують музику.

— Отож-бо й е. Я багато дав би, щоб послухати їх у концерті, і дав би ще більше, щоб не чути їх в опері. Я, здається, безнадійний реаліст. Великі співаки не завжди великі актори. Слухати, як Барілло співає янгольським голосом якусь любовну арію, а Тетралані, наче другий янгол, відповідає йому, і то під яскраву, барвисту музику, — це насолода. Я, безперечно, визнаю це. Але все враження пропадає, коли я бачу, як довжелезна п’ятипудова Тетралані й куций, жирний, широкогрудий, мов коваль, Барілло прибирають неприродних поз, б’ють себе в груди і, наче божевільні, вимахують руками, і вже зовсім не вкладається в голові, що це любовна сцена між стрункою, чарівною принцесою і прегарним романтичним принцом. Це ж нісенітниця, маячня, вигадка! Хіба хтось так висловлює своє кохання? Та коли б я задумав отак тобі освідчитися, ти б мені вуха нам’яла.

— Ти просто не розумієш, — противилася Рут. — Кожна галузь мистецтва по-своєму обмежена. — Вона пригадувала лекцію про умовність у мистецтві, яку чула в університеті.— Малярство має на полотні лише два виміри, але завдяки майстерності художника картину сприймається в трьох вимірах. Письменник теж мусить бути всемогутній. Ми ж віримо йому, коли він оповідає про потаємні думки героїні, хоч нам ясно, що ані сам автор, ані будь-хто інший їх підслухати не міг. Те саме можна сказати й про театр, скульптуру, оперу, про будь-яку галузь мистецтва. Певні суперечності хоч-не-хоч доводиться визнавати.

— Так, я це розумію, — відказав Мартін. — Усяке мистецтво має свої умовності.

Рут була вражена, як влучно він висловився. Хтось подумав би, що він не нахапався випадкових знань з бібліотечних книжок, а теж закінчив університет.

— Але й умовності мають бути правдоподібні,— вів далі Мартін. — Ми згодні визнати, що дерева, намальовані на картоні по обох боках сцени, — це ліс. Це умовність, але досить природна. Але коли намальовано море, чи ми повіримо, що це ліс? Ніколи. Бо це означало б насилувати свої почуття. Так само й усі ті шалені стрибки, кривляння й вихиляси, що ми оце бачили, не можна вважати за правдоподібну сцену кохання.

— Ти гадаєш, що на музиці знаєшся краще за фахівців? — обурено спитала Рут.

— Ні, зовсім ні. Я просто дозволяю собі мати власну думку. Я тільки хотів тобі пояснити, чому слоняча грація мадам Тетралані зіпсувала для мене всю принадність оркестру. Може, ті фахівці з музики й мають слушність. Але я волію залишатися самим собою і не хочу підпорядковувати свій смак хоч би й одностайній думці людства. Коли вже мені що не подобається, то не подобається, і край, і нема аніякої потреби вдавати, ніби я цим захоплююсь, бо так собі вмовила більшість моїх ближніх. Я не можу погоджувати свої смаки з модою.

— Але щоб розуміти музику, потрібна певна підготовка, — заперечувала Рут. — І особливо це стосується опери. Може ж бути…

— …Що я не досить підготований для опери? — докінчив за неї Мартін.

Вона кивнула головою.

— Це правда, — погодився він. — Але я навіть радий, що мене не привчали до опери змалку. А то б я сьогодні проливав сентиментальні сльози, і блазенське кривляння високошановної пари тільки додавало б чару їхнім голосам та супровідному оркестрові. Ти маєш слушність. Це дається вихованням. А я вже занадто старий. Мені потрібно або щось правдоподібне, або зовсім нічого. Непереконлива ілюзія — це очевидний обман, — отож я так і дивлюсь на велику оперу, коли коротун Барілло в нападі конвульсії хапає в обійми цю здоровиху Тетралані, так само конвульсійну, і каже їй про своє палке кохання.

Знову Рут оцінювала погляди Мартінові, виходячи з зовнішніх ознак, спираючись на свою віру у загальновизнане. Бо хто він, власне, такий, щоб мати рацію всупереч цілого культурного світу? Його слова й думки не справляли на неї ніякого враження. Вона занадто глибоко вросла у світ загальновизнаного, щоб співчувати бунтарським думкам. Вона з дитинства любила оперу, як і всі люди її кола. Тож з якого це права Мартін Іден, що донедавна знав тільки простенькі робітничі пісні, береться судити про музику всесвітньо славну? Вона сердилась на нього й чулася ображеною. У кращому разі, все, що він казав, — просто примха, безглуздий жарт. Але коли, провівши до дверей дому, він обняв її і ніжно поцілував на прощання, вона забула про все, знов охоплена любов’ю. І, лежачи без сну в постелі, дивувалася — як то часто бувало тепер, — чому так мало статися, що вона покохала цього чудного чоловіка, і покохала наперекір бажанню всієї своєї родини.

Другого дня Мартін Іден, відклавши вбік «чорну роботу», під свіжим враженням учорашнього викував есей, що назвав його «Філософія ілюзії». Прикрашений маркою конверт з рукописом пустився в мандри, але йому судилося ще не раз у подальші місяці обростати новими марками і знову рушати в мандри.


РОЗДІЛ XXV


Марія Сільва була бідна, і всі стежки бідності були їй відомі. Для Рут слово «бідність» означало не досить добрі умови існування, і вона його розуміла тільки так. Вона знала, що Мартін бідний, і в думці порівнювала цей його стан з юністю Авраама Лінкольна, містера Бетлера та інших людей, що згодом досягли успіху. Визнаючи, що бідувати не дуже приємно, Рут, як то заведено в середньому класі, виправдувала бідність, що вона, мовляв, немов гостра шпора, спонукає кожного, хто має хоч сякі-такі здібності, вибиватися в люди. Тим-то, дізнавшися, що Мартін заставив пальто й годинника, вона нітрохи не засмутилася. Вона навіть гадала, що це на краще, бо нестатки, кінець кінцем, змусять його схаменутись і облишити своє писання.

На змарнілому тепер обличчі Мартіна й запалих щоках Рут не завважувала слідів голодування. їй ще й подобалася така зміна в ньому. Це ніби якось ушляхетнювало його, збавляло надміру тіла й послаблювало оту його тваринну силу, що й вабила її, і відштовхувала. Іноді її приємно вражав якийсь незвичайний блиск в його очах, що робив Мартіна схожим на поета і вченого — на того, ким він хотів би бути і ким вона хотіла б його бачити.

Марія Сільва, одначе, зовсім інше вичитувала із запалих щік та гарячкуватих очей Мартінових і день у день спостерігала, які зміни заходять у ньому, залежно від припливу й відпливу його достатків. Вона бачила, як одного дня він вийшов з дому в пальті, а вернувся в піджаку, хоч надворі було холодно й мрячно, і незабаром помітила, що обличчя йому трохи поповнішало і в очах згасли голодні вогники. Так само помічала вона, що після того як зник велосипед і годинник, його здоров’я знов розквітло.

Знала Марія і те, як багато Мартін працює, бо бачила, скільки гасу виходить у нього за ніч. Праця! Вона розуміла, що він працює ще більше за неї, хоч його робота була зовсім інакша. Дивувало її тільки, що чим менше він їв, тим ретельніше працював. Іноді, коли їй здавалося, що голод особливо дошкуляв Мартінові, вона дарувала йому буханець спеченого хліба, незграбно приховуючи своє благодійство жартівливим зауваженням, що він сам так добре спекти не зуміє. Знов іншим разом посилала йому з одним із своїх малят повну миску гарячого суну, не певна в душі, чи має ж вона право відривати цей суп від уст своїх дітей, так би мовити, власної плоті й крові. І Мартін був їй щиро вдячний, бо знав, що коли й є на світі милосердя, то тільки серед бідноти.

Якось, нагодувавши усю свою дітлашню тим, що знайшлося в хаті, вона купила на останні п’ятнадцять центів галон дешевого вина і запросила Мартіна випити з нею, коли той прийшов у кухню по воду. Він випив за її здоров’я, а вона за його. Потім вона випила за те, щоб йому пощастило в усіх його справах, а він за те, щоб нарешті з’явився Джеме Грент і заплатив їй за прання. Джеме Грент був поденний тесляр, котрий не завше вчасно сплачував борги і завинив Марії три долари.

Марія й Мартін пили молоде кисле вино натщесерце, і воно їм швидко вдарило в голову. Дарма що геть різні за вдачею, вони обоє були самотні в своїй нужді, і, хоч вголос про неї не мовили, вона міцно їх зв’язувала. Марія дуже здивувалась, дізнавшись, що Мартін бував на Азорських островах, де вона жила до одинадцяти років. Ще більше здивувалася, почувши, що він бував і на Гаваях, куди вона потім переїхала з родиною. Але подив її перейшов усякі межі, коли Мартін розповів їй, що якось відвідав острів Мауї, де вона жила в дівоцтві і де вийшла заміж. На Кагулуї, де вона познайомилася із своїм майбутнім чоловіком, Мартін був аж двічі! Авжеж, вона пам’ятає ті судна з цукровою тростиною. То він був серед команди? Ну й малий же цей світ! А на Вайлуку? І там бував! А чи не знав він там наглядача на плантації? Аякже, навіть випивав з ним.

Отак віддаючися спогадам, топили вони свій голод у поганому кислому вині. Але Мартінові майбутнє не малювалося таким уже безпросвітним. Успіх, здавалося, вже ось-ось, тільки руку простягти. Вдивляючись у змарніле лице цієї спрацьованої жінки, він вгадав свіжий домашній хліб і гарячий суп, які вона присилала йому, і в пориві щирої вдячності відчув бажання відплатити їй рівно ж добром.

— Маріє,— рантом сказав він, — що б ви хотіли мати?

Вона здивовано глянула на нього.

— Що б ви хотіли мати в цю хвилину, якби це було можливо?

— Черевики на всі діти, сім нар черевики.

— Ви їх матимете, — оповістив він, а вона повагом кивнула головою. — Ну, а ще? Чого б ви хотіли найбільше?

В очах Марії промайнула добродушна усмішка. Він вирішив пожартувати з нею, цей хлопець, а вона давно вже забула, що таке жарти.

— Тільки добре подумайте, — застеріг він, коли вона розкривала вже рот.

— Ну, добре, — сказала вона. — Я вже все подумала. Я б хотіла мати будинок, своя цей будинок, і не платити сім доларів на місяць.

— Ви його матимете, — запевнив Мартін, — і то незабаром. — А тепер скажіть своє якнайбільше бажання. Уявіть собі, що я — бог і обіцяю вам зробити все, що ви хочете. Ну то кажіть, я слухаю.

На хвилину запала врочиста мовчанка. Марія думала.

— А ви не будете злякався? — спитала вона.

— Ні, ні,— засміявся він, — не злякаюсь. Кажіть сміливо.

— Дуже багато я хотіла, — ще раз попередила вона.

— Нічого, нічого. Кажіть.

— Ну, от… — Марія по-дитячому глибоко зітхнула, лагодячись висловити найсокровенніше, чого вона жадала від життя. — Я хотіла б мати молочна ферма, гарна молочна ферма… Щоб було багато корів, багато земля і багато паша. І щоб недалеко від Сан-Леандро, — там моя сестра. Я продавала б молоко в Окленд і мала б сила грошей. Джо й Нік не пасли б корів, а ходили до школи. Може, вони змогли б стати гарні машиністи і служили на залізниці. Атож, я б дуже хотіла молочна ферма.

Вона замовкла і глянула на нього блискучими очима.

— Ви її матимете, — швидко відказав він.

Марія кивнула головою і винила за здоров’я давця того дару, якого — вона певна була — їй ніколи не одержати. Але він бажав їй добра від щирого серця, і вона в душі була йому вдячна, наче й справді одержала той дарунок.

— Так, Маріє,— сказав він, — Нік і Джо не пастимуть корів, усі ваші діти ходитимуть до школи й цілий рік носитимуть черевики. І ферма у вас буде, першорядна, все, як слід. Буде й будинок, де жити, і стайня, і хлів для корів. Будуть курчата, свині, городина, фрукти, одне слово, все, що треба. А корів буде досить, щоб ви могли найняти собі робітника, навіть двох. Вам уже нічого не доведеться робити, тільки про дітей дбати. А як трапиться добрий чоловік, то й заміж вийдете і відпочиватимете, а господарювати буде вже пін.

Отак щедро поділившися з Марією своїми майбутніми благами, Мартін пішов заставляти єдиний свій пристойний костюм. Тільки безвихідна скрута могла довести його до цього, бо тепер він позбавив себе змоги бачитися з Рут. Іншого пристойного костюма у нього не було, а в тому вбогому, що мав, він міг піти до різника або пекаря, навіть і до сестри, але щоб до Морзів, то годі й думати.

Він працював далі, почуваючи себе дуже нещасним, втративши майже всяку надію. Йому почало вже здаватися, що й другу битву програно і що хоч-не-хоч муситиме він стати на службу. Тоді б усі були задоволені — крамарі, сестра, Рут і навіть Марія, якій він заборгував за місяць. Два місяці він не платив за прокат машинки, і прокатний пункт вимагав або грошей, або назад машинку. Мало не в розпачі, ладен уже замиритися на якийсь час, Мартін пішов складати іспит на залізничного поштаря, і, на свій подив, пройшов перший. Отже, посаду було йому забезпечено, хоч ніхто не знав, коли відкриється вакансія.

І ось в один з найгірших його днів у бездоганній видавничій машині щось попсувалося. Певно, її погано змастили чи зіскочило якесь коліщатко. Якось уранці листоноша приніс йому тоненького конверта. Вгорі зліва Мартін прочитав назву й адресу «Трансконтинентального місячника». В Мартіна тьохнуло серце і від раптової кволості затремтіли коліна. Насилу дійшовши до своєї кімнати, він сів на ліжко, все ще не розкриваючи конверта, і в цю мить зрозумів, як то люди, бува, вмирають, одержавши несподівано щасливу звістку.

Певна річ, звістка тут щаслива. Рукопису в цьому тонкому конверті не було, отже це звідомлення, що його прийнято, Мартін пам’ятав, що в «Трансконтинентальний місячник» він послав «Передзвін», одне з своїх «страшних» оповідань на п’ять тисяч слів. А що першорядні журнали, прийнявши рукописи, одразу ж і платять, то в конверті, очевидно, чек. Два центи за слово — двадцять доларів за тисячу; чек, отже, на сто доларів. Сто доларів! Коли він розривав конверта, в пам’яті йому постали всі його борги. З долари 85 центів бакалійникові, 4,00 — різникові, 2,00 — пекареві, 5,00— за городину; разом 14,85. Далі комірне 2,50 і за місяць наперед — 2,50; за прокат машинки 8,00 і за місяць наперед 4,00; разом 31,85. Крім того, гроші на викуп заставлених речей: годинник — 5,50, пальто — 5,50, велосипед — 7,75, костюм — 5,50 (60 відсотків застави — та то дарма). Все разом — 56,10. Перед ним горіли огненні цифри — сума боргу і решта від сотні — 43 долари 90 центів. Коли він віддасть усе, що напозичав, і викупить усі свої речі, у нього в кишені ще бряжчатиме 43 долари 90 центів. До того ж заплатиться наперед за кімнату й за машинку.

Тим часом Мартін вийняв з конверта надрукованого на машинці листа і розгорнув. Чека не було. Він глянув у конверт, підніс на світло і, не вірячи очам своїм, розірвав його хапливим рухом. Чека не було. Він почав читати листа, швидко перебігаючи рядок по рядку, щоб крізь редакторські похвали його оповіданню дійти до суті — тобто до пояснення, чому не прислано чека. Пояснення такого він не знайшов, і враз сам якось пригас. Лист вислизнув йому з рук, очі потьмяніли і, впавши на ліжко, він з головою закутався в ковдру аж під само підборіддя.

П’ять доларів за «Передзвін»! П’ять доларів за п’ять тисяч слів! Замість двох центів за слово — один цент за десять слів! А ще редактор хвалить його оповідання! Чек він одержить тільки тоді, коли оповідання буде надруковано. Отже, всі ці обіцянки платити щонайменше два центи за слово, і то одразу, як рукопис прийнято, — брехня! Оця брехня й пошила його в дурні. Якби він знав це раніш, нізащо не став би писати. Пішов би служити заради Рут. Він пригадав той день, коли вперше почав писати, і жахнувся, скільки згаяв часу. І все це, щоб заробити цент за десять слів! Повно, ті величезні гонорари деяких письменників, що про них він читав, — теж брехня. Усі відомості про літературну кар’єру, що їх він на брався з других рук, — то все брехня, бо ось же й доказ лежить.

Номер цього місячника коштує тепер 25 центів, а вишукана художня обкладинка засвідчує його першорядність.

Це солідний, шанований часопис, він почав виходити задовго до того, як Мартін Іден на світ народився. На його обкладинці стало красуються слова великого письменника, що ознаймують високу місію «Трансконтинентального місячника». Твори того письменника всесвітньої слави вперше побачили світ саме під цими обкладинками. І цей вельмиповажаний високонатхненний журнал платить п’ять доларів за п’ять тисяч слів! Мартін пригадав, що той славетний письменник недавно помер на чужині в страшенних злиднях. Та це й не диво, коли авторам платять так щедро!

Так, він упіймався на гачок. Газети набрехали йому про письменницькі гонорари, і він змарнував два роки. Та тепер уже дзуськи. Більше він уже й рядка не напише. Він зробить те, чого хочуть від нього Рут і всі інші,— піде служити. Тут згадав він про Джо, що блукає по країні вічного свята, і заздрісно зітхнув. Щоденна робота по дев’ятнадцять годин давалася взнаки. Однак Джо не кохав і не мав відповідальності перед коханням, тож міг сміливо мандрувати по країні вічного свята. А в нього, Мартіна, була мета, ради якої варто працювати, і він таки працюватиме. Завтра ж уранці почне шукати роботи. Вігі сповістить Рут, що змінив свої погляди й готовий вступити до контори її батька.

П’ять доларів за п’ять тисяч слів, за десять слів один цент — оце ринкова ціна мистецтва! Несправедливість, брехня і підлота всього цього не давали Мартінові спокою, а під його приплющеними повіками горіла огниста сума в 3 долари 85 центів — борг бакалійникові. Його морозило, всі кістки ломило. Особливо млоїло в попереку. Боліла голова, боліло тім’я, боліла потилиця, здавалося, болів і пухнув самий мозок, а біль над бровами був просто нестерпний. І все під повіками пекло його безжальне число 3,85. Щоб не бачити його, він розплющив очі, але сонячне світло в кімнаті занадто разило. Він знов заплющив очі, і знов перед його зором спалахнуло те саме 3,85.

П’ять доларів за п’ять тисяч слів, за десять слів один цент! Ця думка зав'язла йому в голові, і годі було її збутися, так само як і отих 3,85. Але раптом те число потьмяніло, і він з цікавістю завважив, що натомісць з’явилось 2,00. А, це пекареві, подумав він. Далі виринуло 2,50. Кому це? Щоб пригадати, він так напружувавсь, немов це було питання життя і смерті. Комусь він справді завинив два з половиною долари, але кому? І він почав блукати по нескінченних коридорах пам’яті, зазираючи в усі комірки, завалені уривками знань та споминів, але марно шукав там відповіді. Здавалось, минули цілі віки, як нараз без будь-яких зусиль він пригадав, що винен стільки Марії. З великою полегкістю вдався він тепер до того місця під повіками, що спричинювало йому таку муку. Він розв’язав питання і тепер може спочити. Та даремно! Число 2,50 зникло, але зараз же його заступило огнисте 8,00. А це кому він винен? І він знов мусив кружляти по темних завулках споминів, шукаючи відповіді.

Як довго тяглись ці розшуки, Мартін не знав — либонь, дуже довго, — аж раптом він почув стукіт у двері: Марія питала, чи не захворів він. Мартін відповів глухим незнайомим голосом, що він просто задрімав. І здивувався, що в кімнаті вже поночі. Листа він одержав о другій годині дня, а тепер уже вечір. Певно, він таки хворий.

Тут знову перед ним з’явилося число 8,00 і він знову мусив його розгадувати. Але тепер він став хитріший. Зовсім йому не треба нишпорити у себе в мозку. Дурний він був, що досі не здогадався. Він натиснув важіль, і навколо нього закрутився його розум, і оте дивовижне колесо долі, і прудка карусель пам’яті, і весь верткий глобус мудрості. Все швидше й швидше обертались воші, поки не затягли і його в свою круговерть і не кинули в чорну хлань хаосу.

Мартін ніяк не здивувався, опинившись у пральні. Він качав накрохмалені манжети і раптом побачив на них якісь цифри. Певно, це новий спосіб значити білизну, подумав він, але, придивившись, розглядів на одній манжеті число 3,85. Тоді він пригадав, що це борг бакалійникові і що на барабані качальні мигтять його рахунки. І тут у нього з’явилася чудова думка. Він поскидає рахунки додолу, і не треба буде їх сплачувати. Не встиг подумати, як уже почав з огидою м’яти манжети і шпурляти їх на страшенно брудну підлогу. Купа дедалі росла, і, хоч кожен рахунок розбився на тисячу таких самих, Маріїн рахунок на два з половиною долари зоставався тільки один. Це означало, що Марія не докучатиме з цим боргом, і він великодушно вирішив, що саме їй одній і заплатить. Тоді заходився розшукувати її рахунок серед купи манжетів. У розпачі шукав він його кілька віків, аж поки до пральні не ввійшов хазяїн готелю, гладкий голландець. Лице його палало гнівом, і він загорлав на цілий світ: «Я вирахую вартість цих манжетів з вашої платні!» Купа манжетів виросла в ділу гору, і Мартін зрозумів, що його засуджено на тисячу років тяжкої праці, щоб заплатити за них. Йому нічого не лишалося, як тільки вбити хазяїна готелю і підпалити пральню. Але гладкий голландець випередив його, схопив за комір і почав сіпати вгору-вниз. Він перекинув його через стіл до прасування, через плиту, качальню, пральну машину, віджимальню, кадовба. У Мартіна аж зуби цокотіли і розболілася голова, так його заколотило. Він був просто вражений силою голландця.

Потім він знов опинився коло качальні. Він вибирав готові манжети, що їх з другого боку укладав до машини редактор якогось журналу. Кожна манжета була чеком, і Мартін пильно вдивлявся в них у гарячковому сподіванні, але все це були порожні бланки. Збігали мільйони років, а він усе стояв і приймав порожні бланки, боячись пропустити свого чека. Нарешті, чек той об’явився. Мартін узяв його тремтячою рукою і підніс до світла. Чек був на п’ять доларів. «Ги-ги!» — засміявся редактор по той бік качальні. «Я вб’ю тебе!» — крикнув Мартін. Він пішов у сусідню кімнату по сокиру і побачив там Джо, що крохмалив рукописи. Мартін хотів його спішити і загилив у нього сокиру. Але сокира повисла в повітрі, а Мартін опинився тепер у прасувальній кімнаті, де розлютувалася снігова завія. Ні, це був не сніг, а чеки на великі суми, щонайменш на тисячу доларів. Він почав їх збирати в пачки і кожну сотню дбайливо перев’язував стрічкою.

Раптом перед Мартіном з’явився Джо. Він стояв і жонглював прасами, сорочками й рукописами. Іноді він хапав пачку чеків і теж підкидав їх угору — так, що, змішуючись з усякою всячиною, вони підлітали під дах і зникали. Мартін кинувся на Джо, але той вирвав у нього сокиру і шпурнув її вгору. За сокирою він підкинув і самого Мартіна. Мартін пролетів крізь дах і, наловивши цілий оберемок рукописів, упав додолу. Але тільки торкнувся ногами землі, як знов його піднесло вгору; потім він знов упав і знову злетів у повітря, описуючи нескінченні кола. Здалеку доносився дитячий спів: «Потанцюй зі мною, Віллі. Раз, два, три! Раз, два, три!»

Мартін знайшов сокиру аж на небі, серед самого Молочного Шляху чеків, накрохмалених сорочок та рукописів, і вирішив, повернувшись на землю, вбити Джо. Проте на землю він так і не повернувся. О другій годині ночі Марія, почувши крізь тонку перегородку його стогін, увійшла в кімнату і обложила його гарячими прасами, а на запалені очі поклала мокрого рушника.


РОЗДІЛ XXVI


Отже, Мартінові не довелося вранці йти шукати роботи. Він тільки надвечір перестав маячити і розпаленими очима обвів кімнату. Його доглядала Мері, восьмилітня дочка Маріїна. Побачивши, що він опритомнів, вона голосно скрикнула. Із кухні прибігла Марія. Вона поклала мозолясту руку йому на гарячий лоб і помацала пульс.

— Ви хочеш їсти? — спитала вона.

Мартін покрутив головою. Найменше йому хотілося їсти, і навіть не вірилося, що колись він міг відчувати голод.

— Я хворий, Маріє,— промовив тихо. — Що це зі мною? Ви не знаєте?

— Грип, — відповіла вона. — Ще два-три день — і псе добре. Поки що краще ви не бери їсти. А далі, скільки хочеш. Я думала, завтра вже можна.

Мартін не звик хворіти, тож коли Марія та її донька вийшли, він спробував підвестися і одягтися. В голові йому наморочилося, а очі так боліли, що годі було дивитися. Неймовірним зусиллям волі він змусив себе встати з ліжка, але тільки для того, щоб знепритомніти за столом. Через півгодини він якось дістався назад до ліжка і, заплющивши очі, спробував розібратися в своїх болісних відчуттях. Марія кілька разів заходила до нього покласти на голову свіжий компрес, а поза тим давала йому спокій, бувши досить розумна, щоб не турбувати його балачками. Це зворушило Мартіна, і, сповнений вдячності, він бурмотів сам до себе: «Маріє, ви матимете молочну ферму, обов’язково матимете».

Потім він згадав давно минулий вчорашній день. Здавалося, ціле життя пройшло від тієї хвилини, як він одержав листа з «Трансконтинентального місячника», відколи з усім давнішим життям покінчено і розгорнуто в житті нову сторінку. Він надміру натягнув тятиву, зужив на це всю силу, і ось лежить плазом. Якби він так не виголоднів, не схопив би й грипу. А тепер от організм не спромігся опертися хворобі. Ось до чого він себе довів.

— Яка мені з того користь, що я спишу цілу бібліотеку, коли за це мушу платить життям? — голосно запитав він, — Ні, це не для мене. Досить мені літератури! Моя доля — контора й рахівничі книжки, щомісячна платня і тихе сімейне щастя з Рут.

Два дні пізніше, з’ївши яйце з грінками й випивши чашку чаю, Мартін попросив принести йому пошту. Але очі в нього ще дуже боліли й читати було важко.

— Прочитайте мені, Маріє,— сказав він. — Великі довгі конверти не розпечатуйте. Кидайте їх під стіл. Читайте листи в маленьких конвертах.

— Не вмій, — відказала Марія. — От Тереза ходить школа, вона вмій.

Отож Тереза Сільва, дев’ятилітня дівчинка, розривала конверти і читала листи. Мартін неуважно слухав довгого листа від прокатного пункту, що вимагав сплати боргу за машинку, напружено думаючи, як і де знайти роботу. Але раптом стріпонувся.

«Ми пропонуємо вам сорок доларів за ваше оповідання, — по складах читала Тереза, — якщо ви дозволите зробити в ньому потрібні зміни…»

— Який це журнал? — скрикнув Мартін. — Дай-но сюди листа!

Тепер він і сам міг читати, забувши про біль в очах. Це «Біла миша» пропонувала йому сорок доларів за «Вир» — одне з його перших «страшних» оповідань. Він кілька разів перечитав листа. Редактор одверто казав йому, що ідею твору як слід не опрацьовано, але що вони купують цю річ з огляду на її оригінальність. Якщо він дозволить скоротити оповідання на третину, то, одержавши його відповідь, редакція одразу ж вишле чек на сорок доларів.

Мартін узяв перо й чорнило і написав редакторові, що той може скоротити оповідання навіть на три третини, аби тільки швидше вислали йому сорок доларів.

Тереза побігла вкидати листа до поштової скриньки, а він лежав і думав. Таки не брехня! «Біла миша» платить після прийняття рукопису. У «Вирі» три тисячі слів. Коли відкинути третину, лишиться дві тисячі. Сорок доларів — це якраз по два центи за слово. Виплата після схвалення, і по два центи за слово — газети писали правду. А він вважав «Білу мишу» третьорядним журналиськом. Тож-бо й є, що він зовсім не знався на журналах. Гадав, що «Трансконтинентальний» — це першої руки часопис, а там платять по центу за десять слів. «Білу ж мишу» мав за ніщо, а вона платить у двадцять разів більше, та ще й одразу після схвалення.

Тепер одно було ясно: коли він видужає, йому нічого буде шукати собі місця. У нього в голові е ще чимало таких оповідань, як «Вир», і, продаючи їх по сорок доларів, він заробить далеко більше, ніж на будь-якій посаді. Саме годі, коли битва здавалася програною, він її виграв. Його вибір виявився слушний. Шлях перед ним був вільний. Почавши з «Білої миші», він одне видання за одним прилучатиме до списку своїх патронів. «Чорну роботу» можна зовсім кинути. На неї він тільки гаяв час, а не заробив і долара. Тепер він віддасться справжній роботі і виявить у ній найкраще, що в собі має. Йому захотілося, щоб у ту хвилину з ним була Рут і розділила його радість. Аж тут поміж листів на ліжку він знайшов одного від неї. Вона ніжно дорікала йому, дивуючись, чом він так довго не приходить. Він мало не побожно перечитував її послання, приглядався до почерку, милувався кожною рискою і, нарешті, поцілував її підпис.

Відповідаючи Рут, він щиро признався, що не міг її бачити, бо заставив свого єдиного порядного костюма. Написав також, що був хворий, але що йому вже краще і що через тиждень-два (час, потрібний на те, щоб одержати чек із Нью-Йорка) він викупить костюм і прийде до неї.

Але Рут не могла чекати аж тиждень-два. І надто коли її коханий хворий. Другого дня вона приїхала до нього з Артуром в екіпажі, на превелику радість Маріїних дітей та всієї сусідської малечі. Сама ж Марія була збентежена до краю. Вона нам’яла вуха дітлашні, що обступила гостей на крихітному ганку, і більше звичайного калічачи англійщину, перепросила за свій неохайний вигляд. Закасані рукава, мильна піна на ліктях і підв’язана замість фартуха мокра рогожа ясно свідчили, за якою роботою її застали. Вона так була ошелешена, побачивши, які поважні гості питають про її пожильця, що навіть забула запросити їх у вітальню. Щоб пробратися до Мартінової кімнати, вони мусили пройти через повну пари кухню, де в той день було велике прання. До того ж від хвилювання Марія ніяк не могла причинити Мартінові двері, що були в конфлікті з дверцятами шафи, і в кімнату хворого добрих хвилин п’ять линули клуби пари та сморід від простого мила й брудної білизни.

Рут зграбно повернула праворуч, ліворуч, потім знов праворуч і вузьким проходом між столом та ліжком пройшла до Мартіна. Але Артур робив повороти занадто круто, і в тому кутку, де Мартін куховарив, заторохтіли горщики та сковорідки. Однак Артур довго не лишався, в кімнаті. Рут сіла на єдиний стілець, що був у Мартіна, а її брат, виконавши, мовляв, свій обов’язок, вийшов на вулицю і став при вході, де його вмить оточили сім нащадків Сільви. Вони розглядали його, немов яке диво.

А навколо екіпажа з’юрмилася дітлашня чи не з цілого кварталу, нетерпляче дожидаючи якоїсь драматичної розв’язки. На їхній вулиці екіпажі з’являлися тільки з нагоди весіль та похоронів; тут же ніхто не одружувався і ніхто не помер, тож мало статися щось геть надзвичайне, на що варто було почекати.

Мартін мало не збожеволів зі щастя, побачивши Рут. Маючи щедре, повне любові серце, він гостро, як мало хто, відчував потребу в співчутті. Він палко жадав співчуття і уявляв його, як обопільне порозуміння, але він ще не переконався, що співчуття Рут пояснюється її сентиментальністю й делікатністю і що випливає воно з лагідності її вдачі, а не розуміння його, Мартінових, прагнень. Коли Мартін, узявши дівчину за руку, щось казав їй, кохання спонукало Рут відповідати йому ніжним потиском і, дивлячись зволоженими блискучими очима на його змарніле обличчя, вона думала, який він змучений та безпорадний.

Коли він розповідав їй про свій розпач від листа «Трансконтинентального місячника» і про те, як він зрадів пропозиції «Білої миші», Рут майже не слухала його. Вона чула ті слова і розуміла їх значення, але не переймалася ані розпачем Мартіновим, ані захватом. Вона й на хвильку не могла забути самої себе. Її не цікавило, чи продасть він журналам свої оповідання. Для неї важливо було тільки одне — шлюб. Щоправда, вона й сама цього не усвідомлювала, як і того, що під бажанням бачити Мартіна «влаштованим» крився прихований материнський інстинкт. Вона б зніяковіла, якби їй хто про це сказав одверто, а то, може, навіть почала б обурено запевняти, що вона думає лише, як допомогти коханому, і бажає йому всякого успіху. Отож, поки Мартін, схвильований, що це ж йому вперше повелося в письменстві, виливав перед нею всю душу, вона механічно сприймала самі слова і мовчки розглядала кімнату, прикро вражена тим, що бачила.

Це Рут уперше лице в лице дивилася на злидні. Закохані, що терпіли голод, завжди видавались їй романтичними, але їй ніколи не заходило в голову, як вони живуть. Рут і гадки не мала, що воно так виглядає. Дівчина то перебігала поглядом по кімнаті, то спиняла його на Мартіні. її нудило від запаху намиленої брудної білизни, що йшов із кухні. Певно, Мартін весь просяк цим запахом, якщо та жахлива жінка часто пере, подумала Рут. Неохайність причеплива. Рут приглядалась до Мартіна, і їй почало здаватися, що він закаляний у цьому навколишньому бруді, їй ніколи не доводилося бачити юнака неголеним, і тепер неприємно було дивитися на його обличчя, покрите триденним заростом. Це не тільки надавало йому того похмурого й відразливого вигляду, яким визначався весь цей дім, а ще й підкреслювало його тваринну силу, яку вона ненавиділа. Через оті два прийняті рукописи, про які він оповідав їй з такою гордістю, він ще більш утвердиться в своєму божевіллі. Ще б трохи — і він би здався і пішов служити. А тепер він залишиться й далі в цьому жахливому будинку, і знов писатиме й голодуватиме.

— Чим це тхне? — раптом запитала вона.

— Напевно, білизною. Марія пере, — відповів він. — Я вже звик до цього запаху.

— Ні, не те. Це щось інше, якийсь гидкий, затхлий дух.

Мартін потяг носом повітря.

— Я нічого не чую, крім тютюнового диму, — сказав він.

— Отож воно й є. Це жах! Чому ти так багато куриш, Мартіне?

— Не знаю. Знаю тільки, що курю більше, коли почуваю себе самотнім. До того ж це давня звичка. Я почав курити ще хлопчаком.

— Погана звичка, — докірливо мовила Рут. — Тут просто дихати неможливо.

— А це вже тютюн винен. Я курю тільки найдешевший. Але зачекай-но. Ось одержу чек на сорок доларів і такого куплю, що й ангели не крутитимуть носом. А воно таки не погано — два рукописи прийнято за три дні! Ці сорок п’ять доларів стане мені на всі борги.

— І це за два роки роботи? — дорікнула вона.

— Ні, за неповний тиждень. Будь ласка, дай мені он того зшитка край столу, в сірій палітурці. Я в ньому облік веду.

Він узяв зшитка й почав швидко його гортати.

— Так, чотири дні на «Передзвін» і два на «Вир». Сорок п'ять доларів за тиждень — це сто вісімдесят за місяць. Де б я міг одержувати таку платню? І це ж я тільки починаю. Мені б і тисячі не вистачило, щоб купити для тебе все, що я хочу. Навіть платні в п’ятсот доларів мені було б замало. Ці сорок п’ять доларів лише почин. Дай мені тільки вибитися. Тоді в мене аж курітиме.

Рут не зрозуміла його простомовної метафори і знов заговорила про тютюн.

— Та ти й тепер куриш забагато, а гатунок тютюну тут нічого не зарадить. Курити — це взагалі погана звичка. Ти наче димар, чи комин ходячий, або живий вулкан. Це просто жахливо! Любий Мартіне, ти ж і сам це розумієш!

Вона нахилилась до нього і глянула благально, а він, побачивши зблизька її ніжне личко й чисті блакитні очі, знову відчув свою мізерність перед нею.

— Я хочу, щоб ти кинув курити, — прошепотіла вона. — Прошу… ради мене.

— Гаразд, кину! — вигукнув вій. — Я зроблю все, що ти скажеш, моя люба, все!

І тут її облягла велика спокуса. Побачивши, як легко й покірно йде він на поступки, вона подумала, що коли б зараз попросила його кинути писати, він виконав би її бажання. Слова ті були вже в неї на устах. Але Рут їх не вимовила — просто не насмілилася. Вона тільки пригорнулася до нього й прошепотіла:

— Ти ж знаєш, що я прошу цього зовсім не ради себе, а заради тебе самого. Курити тобі зле. Та й узагалі не годиться бути рабом, тим паче рабом звички.

— Але я навіки твій раб, — усміхнувся він.

— Тоді я відразу ж почну наказувати.

Вона дивилася на нього пустотливо, хоч у глибині душі жалкувала вже, що не попросила про те, чого найбільше хотіла.

— Я готовий коритися вашій величності.

— Гаразд. Ось мій перший наказ: голися щодня. Глянь, як ти подряпав мені щоку.

Отже, все закінчилося пестощами й любосним сміхом. На одному вона вже наполягла, а за один раз домагатися більшого не зважилась. Вона трохи задовольнила свою жіночу гордість тим, що змусила його кинути палити. Іншим разом вона вмовить його піти на службу, бо він же обіцяв у всьому виконувати її волю.

Рут підвелася і почала оглядати кімнату. Вона придивилася до виписок, розвішаних, немов білизна, на мотузках, ознайомилася з блоком, за допомогою якого Мартін підтягав під стелю велосипеда, і дуже засмутилася, побачивши під столом купу рукописів, що нагадали їй, скільки він змарнував часу. Гасниця гості дуже сподобалася, але, зазирнувши на полиці, вона не знайшла там ніяких харчів.

— Ой бідненький, тобі ж нічого їсти! — вигукнула вона ніжно й співчутливо. — Ти, певно, голодуєш?

— Я тримаю свої продукти у Марії. Так зручніше, — збрехав Мартін. — А з голоду я ще не помираю. Ось глянь!

Рут підійшла ближче й побачила, як на його зігнутій руці під сорочкою твердим вузлом випнулися дужі м’язи. Це викликало в ній огиду. Така груба сила ображала її чутливість. Але всім серцем, кров’ю, всіма фібрами свого жіночого тіла вона любила й жадала її, і в нез’ясненному пориві вона й цього разу пригорнулась до нього, а не відсахнулася. І коли він стискав її в обіймах, її розум, що знав лише зовнішні прояви життя, зчинив справжній бунт, зате серце й уся її жіночість, злютовані з самим життям, святкували перемогу. У такі хвилини Рут відчувала всю повноту свого кохання до Мартіна, завмираючи з насолоди від його аж до болю палкого стиску. Тоді вона виправдувала зраду своїм принципам, своїм ідеалам, навіть мовчазну непокору батькам. Вони не хотіли, щоб вона вийшла заміж за цього чоловіка. Для них її почуття було чимсь ганебним. Іноді воно здавалося таким і їй самій, коли, не бачивши його, ставала вона знов холодною, розважливою Рут. Але коли вона бувала з ним, то таки кохала його, правда, часом неспокійною, тривожною любов’ю, але все ж то була любов, дужча за неї саму.

— Цей грип — дурний, — сказав він. — Трохи тіло ломить та голова прикро болить, ото й усе. Але це й рівняти не можна до тропічної пропасниці, та справді викручує всі кістки.

— А хіба ти хворів на неї? — неуважно спитала Рут, упиваючись блаженним спокоєм у його обіймах.

Механічно розпитуючи юнака далі, вона раптом здригнулася, вражена його словами.

Мартін слабував на ту пропасницю в таємній колонії прокажених на одному з Гавайських островів.

— Але як ти туди потрапив? — запитала вона.

Така велична байдужість до себе видавалась їй злочинною.

— Просто випадково, — відповів Мартін. — Я й не думав про прокажених. Утікши зі шхуни, я доплив до берега й подався в глиб острова, щоб там де заховатися. Три дні я харчувався плодами гуави, дикими яблуками й бананами, що росли у джунглях. А четвертого дня вийшов на стежку, звичайну, людськими ногами протоптану стежку. Вона вела далі в глиб острова, під гору, куди я й хотів іти, і на ній були свіжі людські сліди. В одному місці стежка бігла по гірському кряжу — такому гострому, як лезо ножа. Стежка була завширшки яких три фути, а обабіч зяяли бездонні прірви. Там одна добре озброєна людина могла б відбити напад стотисячної армії. Це був єдиний шлях до середини острова. Години за три я опинився в маленькій долині поміж вулканічних гір. Схили довкола вирівняно було смужками терас, де вирощували таро[25], росли там фруктові дерева і серед тих дерев стояло з десяток очеретяних хатин. Як тільки я побачив їхніх мешканців, то одразу зрозумів, куди потрапив. Досить було першого погляду.

— І що ж ти зробив? — спитала Рут; затамувавши подих, вона слухала його, наче Дездемона, охоплена страхом, але й зачарована.

— Що ж я міг зробити? їхній старший був добрий дідок. Дарма що однією ногою стояв у могилі, а правив, як король. Він сам знайшов цю долину й заклав там колонію — звісно, проти закону. У них було подостатком зброї, ці канаки дуже добре стріляють, вони звикли полювати на дикого звіра. Шкода було мені й гадки про втечу. Тож довелося прожити там три місяці.

— А як же ти врятувався?

— Та сидів би там і досі, якби не одна дівчина, капів-китаянка, на чверть біла і на чверть гавайка. Дуже вродлива була вона, бідолашна, і навіть освічена. Її мати жила в Гонолулу і мала мільйонний статок. От вона й визволила мене звідти. Бачиш, її мати давала гроші на утримання колонії, тож їй нічого було боятися кари, що вона мене вивела. Вона тільки взяла з мене клятву нікому не викривати їхнього сховища, і я дотримав її. Оце я вперше цю історію розповідаю. У бідної дівчини тоді з’явилися перші ознаки прокази. На правій руці в неї були трохи скорчені пальці, а вище ліктя маленька плямка. Ото й усе. Досі вона вже, мабуть, померла.

— І ти не боявся там жити? А радий, певно, був, що втік, не заразившись?

— Ще б пак, — відповів він. — Попервах там було страшно, а потім звик. Мені так жаль було бідолашної дівчини, що я навіть забув про свій страх. Вона була така гарна і на вроді, й душею. Проказа ще ледве торкнулась її, але їй суджено було жити первісним життям і поволі розкладатися. Ти й уявити собі не можеш, яка це жахлива хвороба.

— Бідненька! — тихо промовила Рут. — А все-таки дивно, що вона тебе так відпустила.

— Чому це? — спитав Мартін, не розуміючи її зауваження.

— Та тому, що вона кохала тебе, — ще тихше відповіла Рут. — Ну, скажи щиро: кохала?

Засмага Мартінова на цей час уже зійшла — і від роботи в пральні, і від хатнього життя, а за дні голодування й хвороби він ще й зблід. І от крізь цю блідість до щік його поволі прибила хвиля крові. Він хотів уже щось сказати, але Рут спинила його.

— Мовчи, не треба. Слова тут зайві,— вигукнула вона, сміючись.

Проте Мартінові здалося, що в сміху її продзвеніли якісь металеві нотки, а в очах блиснув холод. І враз йому пригадалася буря, що він колись пережив у північній частині Тихого океану. на мить він знов побачив цю нічну бурю при ясному небі й повному місяці, від якого зимно полискували величезні грізні вали. Тоді перед очима його стала дівчина з колонії прокажених, і він подумав, що це таки з кохання випустила вона його.

— Вона була благородна, — сказав він просто. — Вона врятувала мені життя.

Здавалось, на тому був і кінець, аж раптом Мартін почув приглушене ридання. Рут, одвернувшись від нього, дивилась у вікно. Коли вона знову глянула на Мартіна, лице її було спокійне, і в очах ніщо вже не нагадувало морської бурі.

— Я така дурна, — жалісно промовила вона, — але нічого не можу з собою вдіяти. Я так тебе люблю, Мартіне, так люблю. Може, згодом я звикну, але поки що я тебе ревную до всіх тіней минулого. Адже ж твоє минуле повне тіней… Так, так, я знаю, інакше й бути не могло, — не дала вона йому заперечити. — Бідний Артур уже мені махає, щоб іти. Йому набридло чекати. Ну, до побачення, любий… Є якась мікстура, що допомагає одвикнути від куріння, — гукнула вона йому вже крізь двері.— Я тобі пришлю.

Двері зачинилися й знову відхилились.

— Так люблю, так люблю! — прошепотіла вона і тільки після цього пішла.

Марія шанобливо провела Рут до екіпажа, намагаючись по дорозі докладно розглянути її одежу, — вона ніколи ще не бачила такого пречудового крою. Розчаровані хлопчаки дивились услід екіпажеві, аж поки він не зник з очей, а тоді перенесли всю увагу на Марію, яка враз стала найповажнішою персоною в кварталі. Але хтось із її нащадків розвіяв цю славу, заявивши, що високошановні гості приїздили не до них, а до їхнього пожильця. Після того Марія знову відійшла в тінь, зате Мартін здобув у довколишньої малечі величезну пошану. В очах Марії він виріс надзвичайно, а якби португалець-бакалійник теж побачив екіпаж, він, певна річ, відкрив би Мартінові кредит ще на три долари й вісімдесят п’ять центів.


РОЗДІЛ XXVII


Сонце Мартінового щастя почало сходити. Другого дня після відвідин Рут він одержав від одного бульварного нью-йоркського тижневика чек на три долари за три тріолети. Ще через два дні одна Чікагське газета повідомила про схвалення його нарису «Шукачі скарбів», пообіцявши заплатити за нього десять доларів після опублікування. Ціна була невисока, але то ж був перший його твір, перша спроба висловити на папері свої думки. Нарешті й друга його спроба — велика пригодницька повість для молоді — була прийнята наприкінці тижня місячником «Юність і зрілість». Щоправда, в повісті була двадцять одна тисяча слів, а йому обіцяли заплатити за неї по надрукуванню тільки шістнадцять доларів, тобто приблизно по сімдесят п’ять центів за тисячу слів, але то ж була лише друга його письменницька спроба, і Мартін сам тепер добре бачив, скільки в ній недоробленого.

Проте навіть ранні його твори не можна було назвати сірятиною. Єдине, що було в них незграбного, це властива новакові надмірна сила, немовби він стріляв з гармати в горобців. Але все-таки Мартін був радий продати свої ранні твори хоч і за безцінь Він знав, чого вони варті, і давно вже склав їм справжню ціну. Всі надії він покладав на твори пізніші. Він хотів стати не просто постачальником журнального читва, а намагався озброїтися всіма знаряддями справжньої художньої творчості. Від сили своєї він і не думав відмовлятися, — навпаки, жадав збільшити її, Позбувшися надмірності. Не спроневірився Мартін і в замилуванні життєвою правдою. Реалістичні риси в своїх творах він силкувався поєднати з красою і примхами уяви. Він прагнув натхненного реалізму, перейнятого вірою в людину й високі ідеали. Він хотів показати життя незабреханим, сповненим шукань і невгамовного людського духу.

З читання свого Мартін виявив дві літературні школи. Одна малювала людину мов якогось божественного духа, позбавленого всього земного, а друга, навпаки, бачила в людині самого звіра, забуваючи про її духовні потреби й можливості. На думку Мартіна, обидві школи помилялися, бувши занадто однобічні. Тут треба було знайти щось середнє, найближче до істини, що, не захоплюючись занадто одуховленням людини, кидало б, однак, виклик варварському її отвариненню. В своєму оповіданні «Пригода», що не сподобалося колись Рут, Мартін спробував здійснити цей свій ідеал художньої правди, а в статті «Дух і плоть» висловив свої теоретичні погляди на це питання.

Але «Пригода» й усі інші оповідання, які він вважав найкращими своїми творами, все ще марно стукали в двері редакції. Його ранні роботи не мали в його очах ніякої вартості, хіба що ось тільки дали трохи грошей, та й «страшні» свої оповідання, з яких два було продано, він тож не вважав за щось цінне. Вони були напоєні буйною фантазією, що в сполуці з життєвою правдою і надавало їм певної сили. Таку от переміш химерного й неможливого з реальним сам Мартін уважав за викрут, — хай навіть і майстерний, у найкращому разі. Велика література не йде цим шляхом. Такі твори теж можуть мати неабияку художність, але Мартін не визнавав мистецтва, абстрагованого від правдивих людських переживань. Увесь викрут у тім і полягав, щоб оцю художність просякти людськими емоціями, і це Мартін зробив у низці своїх «страшних» оповідань, що їх написав, перше ніж піднісся до вищого щабля, до рівня «Пригоди», «Радості», «Казана» і «Вина життя».

Три долари за тріолети дали Мартінові змогу сяк-так перебитися, аж поки прибув гонорар від «Білої миші». Перший чек він розміняв у недовірливого бакалійника, лишивши йому долар, як частину боргу, а решту розділив між пекарем та торгівцем городиною. Він ще не розбагатів настільки, щоб дозволити собі м’ясо, і сидів на сутужній пайці, коли прийшов довгожданий чек на сорок доларів. Мартін не знав, як його реалізувати. До банку він ніколи ще в житті не заходив, а тим більше в грошових справах, і його охопило наївне дитяче бажання піти до одного з великих оклендських банків і там розміняти чек. Але він розумів, що розважливіш було б розміняти його в бакалійній крамниці, бо цим він справить на крамаря певне враження і забезпечить собі надалі більший кредит. Отож хоч і вельми нерадо, пішов він до бакалійника і, віддавши весь борг, набив собі повну кишеню дзвінкою монетою. По цьому він розрахувався з іншими кредиторами, викупив костюм і велосипед, заплатив за машинку місячне і за кімнату Марії — за минулий місяць і за місяць уперед. Після того у Мартіна лишилося ще майже три долари.

Для нього й ці маленькі гроші були цілим багатством. Викупивши свій костюм, він одразу ж пішов до Рут і по дорозі раз у раз побрязкував у кишені жменькою срібняків. У Мартіна так давно не було грошей, що він не міг випустити з рук срібла, як ото врятований від голодної смерті не може одірвати очей від недоІденого харчу. Він не був ні скупий, ні користолюбний, але в цих грошах бачив щось більше, ніж певну кількість доларів та центів. Це був завдаток його успіху, і викарбовані на монетах орли скидались йому на крилатих вісників перемоги.

Непомітно до нього знов повернулося його переконання, що світ і справді добрий. Тепер він здавався йому навіть щораз кращим. Протягом довгих тижнів світ цей був сумний і похмурий, але тепер, — коли майже всі борги сплачено, у кишені бряжчать три долари, а в серці розцвітає віра в успіх, — сонце немовби дужче світить та гріє, і навіть злива, що несподівано змочила до нитки перехожих, скидалася на веселу пригоду. Коли Мартін голодував, він часто мав на думці тисячі голодних, розкиданих по всій землі, але тепер, наївшися досхочу, він уже тими тисячами голодних не сушив собі розуму. Вони зійшли йому з пам’яті, і, бувши сам закоханий, віл думав уже тільки про те, що на світі безліч закоханих. Мимохіть у голові його почали роїтися мотиви любовної лірики, і, захоплений творчим поривом, він проїхав у трамваї два зайвих квартали, чим не дуже й зажурився.

У Морзів він застав велике товариство. Із Сан-Рафаеля до Рут приїхали погостювати дві кузини, і місіс Морз, — мовляв, щоб розважити їх, — заходилася коло свого плану: оточити дочку молодими людьми. Ця компанія розпочалася ще тоді, коли Мартін не мав змоги бачитися з Рут, і тепер була саме в розпалі. Місіс Морз запрошувала головне молодих людей, що були при становищу. Отже, крім кузин Дороті й Флоренс, Мартін познайомився ще з двома університетськими професорами, один — латини, а другий — англійської філології, з молодим армійським офіцером — шкільним товаришем Рут, який недавно повернувся із Філіппін, з молодиком на ім’я Мелвіл, що був особистим секретарем Джозефа Перкінса, голови об’єднаних трестів Сан-Франціско, і, нарешті, з банківським касиром Чарлзом Хепгудом, віком років із тридцять п’ять, — випускником Стенфордського університету, членом клубів «Ніл» та «Єдність», поміркованим промовцем республіканської партії під час усіх виборних кампаній, одним словом — людиною багатонадійною. Серед запрошених жінок була одна художниця-портретистка, друга — музика, а третя — доктор соціології, що прославилася філантропійною діяльністю в найубогіших кварталах Сан-Франціско. Але жінки не мали особливого значення в плані місіс Морз — їх запрошено тільки для обстанови. Треба ж було чимось приваблювати до дому чоловіків, що роблять блискучу кар’єру.

— Тільки не гарячись, коли розмовляєш, — шепнула Рут нареченому, перше ніж знайомити його з гістьми.

Спочатку Мартін почував себе дуже незручно, ніяковіючи за свою незграбність і особливо боячись за свої плечі, які знову наче загрожували зачепити меблі чи яку статуетку. Це зібране товариство — воно теж онесмілювало Мартіна. Він ще ніколи не бував у такому добірному колі, та ще й численному. Банківський касир особливо зацікавив його, і він вирішив при першій нагоді запізнатися з ним ближче. Під несміливим поводженням Мартіна таїлося його могутнє «я», і він неодмінно хотів помірятися силою з цими людьми, щоб вияснити, чого їх навчили книжки й життя і чого він ще не встиг навчитися.

Рут часто поглядала на Марті на, стежачи, як йому ведеться, і була приємно здивована, побачивши, що він легко й невимушено розмовляє з її кузинами. Мартін справді почував себе з ними добре, бо вже сидів і не мав чого непокоїтися плечима. Рут знала, що кузини добре знаються на світській розмові, тож її брав подив, коли вони, ділячись перед сном враженнями, розхвалювали Мартіна. А він, звикши в своєму колишньому товаристві бути душею всіх вечірок та недільних гулянок, побачив, що й тут не згірше можна жартувати та пересипати мову дотепами. Отож того вечора, коли за його спиною стояв успіх і підбадьорливо поплескував по плечі, Мартін сміливо міг і сам сміятися, і спонукати до сміху інших.

Але під кінець вечора побоювання Рут усе-таки справдилися. В кутку вітальні Мартін зайшов у розмову з професором Колдуелом, і, хоч руками він і не вимахував, пильний Рутин погляд помітив, що в очах його занадто часто спалахують вогники, що говорить він зашвидко й запалко і що кров заливає йому щоки занадто густим рум’янцем. Не вміючи приховувати й стримувати свої почуття, Мартін становив різкий контраст із молодим професором англістики.

Але Мартінові байдуже було до зовнішності. Він одразу ж побачив, який розвинений його співрозмовник, і оцінив його знання. Зовсім не таким уявляв він собі звичайного професора філології! Мартінові пощастило перевести розмову на теми, пов’язані з філологією, дарма що Колдуел спершу огинався. Цього Мартін зовсім не розумів: чому в товаристві не заведено розмовляти на фахові теми.

— Це ж неслушно й кривдно — уникати розмови про свою спеціальність, — казав він Рут ще за кілька тижнів до цього вечора. — Навіщо ж тоді збираються чоловіки й жінки, як не для того, щоб поділитися найкращим, що в них є? А найкраще в людині те, чим вона цікавиться, що дає їй заробіток, на чому вона спеціалізується, дні й ночі просиджує і навіть снить ним. Уяви собі, що містер Бетлер, у згоді з цими приписами доброго тону, надумав би виголошувати свої погляди на Поля Верлена, німецьку драму чи романи д’Аннунціо[26]. Та ми з нудьги померли б! Як на мене, то коли б уже довелося слухати містера Бетлера, я волів би почути про його юриспруденцію. Це в ньому найкраще, а життя таке коротке, що хочеться брати від людини тільки найкраще, що вона може дати.

— Але ж, — відказувала Рут — є теми однаково цікаві для всіх.

— Ні, ти помиляєшся, — палко заперечив Мартін. — Усі люди в товаристві, усі гурти в ньому — чи, вірніш, майже всі й одиниці, й гурти, — вони мавпують вищих од себе. А хто вони такі, ті найвищі в товаристві? Ледарі, багаті ледарі. Їм здебільша невідоме те, що знають люди, які роблять щось корисне. Тож, природна річ, ледарям нудно слухати про працю, і вони заводять правило, що забороняє про це розмовляти. Так само вони встановлюють, про що можна розмовляти: модна опера, модний роман, карти, більярд, коктейлі, автомобілі, кінські виставки, ловля пстругів, полювання, яхти тощо. Тобто саме речі, на яких ледарі добре розуміються. Кінець кінцем, це все-таки теж професійні розмови, тільки ледарів. А найсмішніше, що багато розумних людей, вже й не кажучи про мудриків, дозволяють ледарям так себе ошукувати. Щодо мене, то я хочу, щоб людина ділилася зі мною найкращим, що вона має. Називайте це нетактовністю, чи вульгарністю, чи як там хочете.

Але Рут не розуміла Мартіна. В усіх цих нападках на загальновизнане вона бачила тільки його зухвалу вибрикуватість.

А тим часом Мартін заразив професора Колдуела своєю запальністю і змусив до щирості. Приставши неподалік, Рут почула, як Мартін сказав:

— Але в університеті ви, звісно, не проголошуєте такої єресі?

Професор знизав плечима:

— Я чесний платник податків і лояльний громадянин. Сакраменто[27] надає нам субсидії, і ми мусимо з ним рахуватися, як також з університетською радою, і з партійною пресою, вірніш, із пресою обох партій.

— Це зрозуміло, але ж як вам ідеться? Певно, почуваєте себе, як риба без води? — озвався Мартін.

— Та в університетському ставку таких, як я, небагато. Часом мені справді здається, що я не в своїй стихії, і я уявляю себе то десь у Парижі, серед літературної богеми, чи в печері пустельника, або серед якого сумовитого циганського гурту, де б я попивав кларе — що в нас італійським вином його називають. Харчувався б я в дешевих їдальнях Латинського кварталу й галасливо нападав на всякі усталені погляди. Іноді мені здається, що я зроду радикал. Щоправда, в багатьох питаннях я не певний. Я стаю несміливий перед лицем свого людського безсилля, що не дає мені осягти думкою проблему з усіх боків, коли йдеться про великі життєві проблеми…

Слухаючи його, Мартін мимоволі пригадав «Пісню пасату»:

Чи то день, чи то ніч,

я лечу собі пріч

І вітрила однак надимаю.

Він про себе мало не наспівував ці слова, аж раптом спало йому на думку, що Колдуел нагадує цей пасат, північно-східний пасат — стійкіш, холодний і дужий. Професор був урівноважений, на нього можна було покластись, а водночас щось і непевне було в ньому: Мартін відчував, що він ніколи не висловлюється до кінця, так само як і пасатний вітер ніколи не дме щосили, а щоразу лишає трохи резерву, який ніколи не використовує. Образні видива знов розбуялися в Мартінові,— його мозок усе був відкритим сховищем фактів і уявлень, добре розпорядкованих і готових до оглядин. що б не траплялося в дійсності, з уяви його яскраво виринало щось подібне або протилежне. Це відбувалося якось автоматично, так що кожне враження даної миті викликало який-небудь образний спогад. Як колись обличчя Рут у хвилину ревнощів нагадало йому забуту бурю при місячному світлі, так тепер професор Колдуел оживив перед ним картину океану: північно-східний пасат, що жене сиві баранці по багряному морю. І весь час перед його очима на екрані свідомості пропливали нові й нові марева, що не тільки не порушували плину його думок, а, навпаки, додавали їм ясності. Ці марева були відгомоном його колишнього життя, усього пережитого й перечитаного за вчорашній день чи за минулий тиждень, були незчисленною безліччю видив, що він бачив і вві сні, і наяву.

Отак, не перестаючи слухати плавної мови професора Колдуела, людини розумної і культурної, Мартін побачив усе своє минуле. Він побачив себе справжнім шибайголовою в крислатому капелюсі й двобортній куртці, що бешкетував на повну руч, — але саме до тих меж, щоб не зайти в конфлікт з поліцією. Мартін не обманював себе і не прикрашав голої правди. Один час він був звичайним шибайголовою, ватажком зграї, що завдавала клопоту поліції і тероризувала чесних мешканців у робітничих кварталах. Але згодом його ідеали змінилися. Він дивився на добре вихованих і гарно вдягнених чоловіків та жінок, упивався атмосферою витонченої культури і тут-таки бачив привид своєї ранньої молодості — бешкетного забіяку в крислатому капелюсі й двобортній куртці, що перевальцем проходив вітальнею. І ось цей забіяка розчинився в ньому, Мартіні Ідені, що сидів обік професора університету й жваво з ним розмовляв.

Кінець кінцем, він ніде не почувався на своєму місці. Просто він умів пристосуватися до будь-яких обставин, через що його й любили скрізь; він не пас задніх ані в роботі, ані в гульні, повсюди вмів відстояти свої права й належну до себе пошану. Але ніде він не пускав коріння. Він принатурювався такою мірою, що це задовольняло його середовище, але сам не відчував задоволення. Його завжди мучив якийсь неспокій, завжди кликав кудись таємничий голос, і він блукав світом, аж поки нарешті знайшов книжки, мистецтво й кохання. І от тепер він мав усе це, з усіх своїх давніх товаришів по пригодах єдиний, хто зміг потрапити до дому Морзів.

Та всі ці думки й спогади не заважали йому слухати професора. Уважно, хоч і критично, стежачи за його словами, він переконався, які широкі знання має його співрозмовник. Заразом побачив і великі прогалини у власній освіті — цілі галузі знань були йому незнайомі. Проте завдяки Спенсерові, він знав загальні основи сукупності знань. Потрібен лише час, щоб до тих основ додати конкретного змісту. А тоді — побачимо, хто сяде на обмілину! — подумав він. Але оце навіть зараз, відчуваючи себе біля ніг професора, заслуханий шанобливо в його мову, він почав уловлювати якусь хибу у висновках співбесідника, хибу таку ледь помітну, що він би й не завважив її, якби вона не була повсякчас присутня. І коли він ухопив її, одразу зникло почуття нерівності.

Рут удруге підійшла до них у ту хвилину, коли почав говорити Мартін.

— Я скажу вам, у чому ви помиляєтесь, тобто, що хибне у ваших поглядах, — мовив він. — Вам бракує біології, ви не лишаєте їй місця в своїй системі. Я маю на увазі справжню наукову біологію, починаючи з лабораторних дослідів та спроб оживити неорганічну тканину і кінчаючи найширшими естетичними й соціологічними узагальненнями.

Рут була приголомшена. Вона ж вислухала два курси професора Колдуела й дивилась на нього, як на живу скарбницю найрозмаїтіших знань!

— Я не зовсім розумію вас, — нерішуче промовив професор. Але Мартін був певен, що він чудово його розуміє.

— Я спробую пояснити, — сказав він. — Ознайомлюючись свого часу з історією Єгипту, я вичитав, що не можна зрозуміти єгипетське мистецтво, не вивчивши перш характеру самої країни.

— Цілком слушно, — підтвердив професор.

— А мені здається, — провадив Мартін далі,— що й характер країни не можна вивчити, не збагнувши перш суті й будови самого життя. Як можемо ми зрозуміти закони й лад, релігію й звичаї, не знаючи природи людей, що створили їх, не знаючи, з чого створені самі ці люди? Хіба письменство не такий самий витвір людини, як єгипетські архітектура чи скульптура? Хіба є в світі щось таке, що не підлягало б законові еволюції? Так, я знаю, що розвиток окремих мистецтв старанно досліджено, але зроблено це суто механічно. Саму людину полишено десь ізбоку. Чудово досліджено розвиток різних інструментів, арфи, еволюцію музики, пісень, танців, але де ж еволюція самої людини, де еволюція істотних її органів, що розвинулись у пій раніш ніж вона створила перший інструмент і проспівала першу пісню? От чого ви не берете до уваги і що я називаю біологією. Це біологія в найширшому розумінні слова.

Я знаю, що висловлююся незграбно, але мені важливо саму думку викласти. Вона виникла у мене, коли ви говорили, тому я не встиг її ясніше сформулювати. Ось ви казали про людське безсилля, що заважає нам охопити всі суттєві чинники. Тож і ви самі — принаймні так мені здається — нехтуєте чинник біологічний, тобто самий той матеріал, з якого виникли всі мистецтва, який є основою всіх людських дій і досягнень.

На Рутин подив, Мартіна зовсім не було одразу стерто на порох — професорову відповідь вона пояснювала тільки його поблажливістю до молодості співбесідника. Професор Колдуел хвилину сидів мовчки, перебираючи пальцями ланцюжок від годинника.

— Знаєте, — промовив він нарешті,— мені вже раз довелося почувати такий самий закид — від однієї видатної людини, вченого-еволюціоніста Жозефа Леконта. Він помор, і я гадав, що мене вже ніхто не стане викривати. Але от з’явились ви — і закидаєте мені те саме. Серйозно кажучи, я мушу визнати, що ваше зауваження певного мірою, навіть великою мірою, слушне. Моя освіта занадто класична й перестаріла, коли говорити про загальніші ділянки знань, а тут ще й деяке вроджене недбальство — все це не дає мені змоги надолужити в свій час прогаяне. Чи повірите ви, що я ніколи не був ні у фізичній, ані в хімічній лабораторії? А це так. Леконт мав рацію, і ви, містере Ідене, теж — принаймні почасти.

Знайшовши якийсь привід, Рут гукнула Мартіна і, одвівши його набік, прошепотіла:

— Що це ти захопив у свою обладу професора Колдуела? Може, з ним ще хтось хоче поговорити.

— То правда, — винувато мовив Мартін. — Але я розворушив його, і виявилось, що він дуже цікава людина, тож я й забув про все інше. Мені ще ніколи не доводилося мати такого освіченого й розумного співрозмовника. Скажу тобі й ще дещо. Я раніш думав, що всі, хто покінчав університет або посідає високе становище, такі самі освічені й розумні, як він.

— Він виняток, — визнала Рут.

— Я теж так гадаю. То з ким же порадиш мені ще порозмовляти? Ага, познайом мене з отим касиром.

Мартін розмовляв з ним хвилин п’ятнадцять, і Рут була дуже задоволена поводженням свого коханого. Ані разу в нього не зблисли очі і не спалахнули щоки, а спокійний тон його розмови навіть здивував її. Зате в Мартіна пошана до породи банківських касирів впала на сто відсотків, і на решту вечорів він мав переконання, що банківський касир і базікало — це синоніми. Армійський офіцер справив на нього враження добродушного, простого й здорового юнака, задоволеного своїм становищем, яке дала йому щаслива доля й походження. Довідавшись, що той теж два роки вчився в університеті, Мартін ніяк не міг зрозуміти, куди ж його знання поділися. Проте Мартінові офіцер сподобався більше, аніж Чарлз Хепгуд.

— Мене дратує не так саме це базікання, — казав він Рут згодом, — як отой пишномовний, самовдоволений і поблажливий тон розмови та ще той час, що вона забирає. Я міг би викласти йому всю історію реформації за той час, поки він розповідав мені про злиття об’єднаної робітничої партії з демократичною! Він зважує кожне своє слово, як професійний гравець у покер кожну карту. Колись я тобі покажу, що я маю на увазі.

— Шкода, що він тобі не сподобався, — відказала Рут, — Він улюбленець містера Бетлера. Містер Бетлер вважає його чесною і певною людиною і порівнює його до скелі, що на ній можна збудувати хоч би й найбільший банк.

— Охоче вірю, дарма що мало бачив його і ще менше слухав. Але тепер я втратив свою колишню повагу до банків. Рут, люба, ти не гніваєшся на мене за одвертість?

— Ні, ні, навпаки, це дуже цікаво.

— Атож, — вихопилося щиро у Мартіна. — Адже я варвар, що вперше спіткався з цивілізацією. А для людини цивілізованої мої перші враження мусять здаватися дуже чудні.

— А якої ти думки про моїх кузин? — спитала Рут.

— З усіх жінок вони мені сподобалися найбільше. Життєрадісні й без особливих претензій.

— А інші жінки тобі теж сподобалися?

Він похитав головою.

— Та філантропка — це просто папуга, що вміє побазікати на соціологічні теми. їй-бо, коли б просвітлити її наскрізь, то в ній не знайшлося б жодної оригінальної думки. Портретистка нестерпно нудна. Саме пара для касира! А вже музика! Хай і справді в неї дуже спритні пальці, досконала техніка й виразна гра, але в музиці вона нічого не тямить.

— Вона ж грає чудово, — запротестувала Рут.

— Так, зовнішнє в музиці вона опанувала, але внутрішня суть музики їй неприступна. Коли я спитав її, як вона ставиться до музики, — ти ж знаєш, мене завжди цікавлять такі речі,— вона нічого не змогла відповісти; сказала тільки, що боготворить музику, що музика найвище мистецтво, що воно для неї дорожче за життя.

— Ти всіх їх змушував говорити на професійні теми, — докірливо мовила Рут.

— Признаюся, винний. Але якщо вони й тут не сказали нічого путнього, то уяви собі, як би довелося терпіти, розмовляючи з ними про щось інше. Я думав, що тут, де люди тішаться всіма перевагами культури… — Він змовк на хвилину, і перед ним пролинула тінь його ранньої молодості — задерикуватий хлопець у крислатому капелюсі й двобортній куртці.— Я думав, що тут, у світському товаристві, всі чоловіки та жінки розумні й дотепні. А тепер, хоч як мало я знаю, я бачу, що більшість їх порожні, як нулі, а з решти дев’яносто відсотків — нудні. Тільки професор Колдуел не такий. То таки справжня людина, увесь він.

Рут просіяла.

— Розкажи мені про нього, — попросила вона. — Тільки не про те, що в ньому видатне й розумне, — це я й сама добре знаю, — а про те, що ти в ньому побачив прикрого. Мені кортить знати.

— Ой, як би не зморозити чого! — жартівливо вигукнув Мартін. — Може, спочатку ти сама скажеш? Чи ти бачиш у ньому тільки досконале?

— Я слухала два його курси, і два роки з ним знайома, тим-то мені цікаво, яке він на тебе справив враження.

— Тобто, що мені в ньому не сподобалося? Ну, гаразд. Гадаю, що він вартий тих усіх твоїх компліментів. В усякому разі, я ще ніколи не зустрічав такої розумної людини. А притім е в ньому якась наче пляма… Ні, ні! — поспішив він додати. — Я не маю на увазі чогось низького чи ганебного. Просто він справляє на мене враження людини, що зазирнула в глиб речей і, злякавшись побаченого, хоче себе запевнити, що не бачила нічого. Може, я неясно висловлюю свою думку. Спробую ще інакше. Це людина, що натрапила на стежку до таємного храму і не пішла нею; може, вона навіть бачила той храм, але силкується себе переконати, що то їй тільки марево блиснуло крізь листя. Або так: чоловік міг багато дечого зробити, але не вважав це за потрібне, і весь час мучиться в глибині душі, що не зробив; він потайно сміявся з нагороди, можливої за ті свої діяння, але ще потайніше прагнув цієї нагороди і творчої радості.

— Так я до нього не підходила, — сказала Рут. — І тому не розумію, що ти хочеш сказати.

— Я й сам відчуваю це дуже невиразно, — поступився Мартін. — У мене немає достатніх підстав так думати. Це тільки почуття, і, можливо, помилкове. Певна річ, ти знаєш його краще за мене.

Цей вечір вніс у почуття Мартінові якусь плутанину й розлад. Він розчарувався у тих людях, що до них хотів піднестися. І водночас його підбадьорював успіх. Піднестися до тих людей було легше, ніж він сподівався. Дорога виявилась не такою й крутою, а правду мовивши, — він не крив цього від себе з фальшивої скромності,— він уже й перегнав тих, з ким хотів порівнятися, окрім, звісно, професора Колдуела. Життя й книжки він знав краще за них і тільки дивувався, в які закутки й шпарини позаховували вони свою освіту. Йому й на думку не спадало, що сам він наділений незвичайною силою розуму; не знав він і того, що справжніх глибоких мислителів, що доходять до кінцевих висновків, не спіткати у вітальнях таких собі Морзів, що вони, мов горді орли, самотньо ширяють в небесній блакиті, високо над землею, над метушливим стадним життям.


РОЗДІЛ XXVIII


Тим часом щастя загубило Мартінову адресу і більше не посилало своїх вісників до його дверей. За двадцять п’ять днів, працюючи в будень і в свято, він написав статтю майже на тридцять тисяч слів, яку назвав «Ганьба сонця». Це був гострий напад на містицизм метерлінківської школи[28] — напад з цитаделі позитивної науки на мрійників, що тужать за чудовністю, дарма що є багато гарного й чудовного, яке не суперечить дійсності. Трохи згодом він підсилив свій напад ще двома невеличкими есеями «Туга за чудовністю» та «Міра людського «Я». І знову почав оплачувати подорожі цих статей від однієї редакції до іншої.

За двадцять п’ять днів, витрачених на «Ганьбу сонця», йому пощастило продати на шість з половиною доларів дещо з «чорних робіт». За один анекдот він дістав п’ятдесят центів, а за другий, посланий до першорядного гумористичного тижневика, — цілий долар. Крім того, він ще одержав п’ять доларів за два жартівливі вірші. Та зрештою, вичерпавши свій кредит у крамарів (хоч бакалійник збільшив його до п’яти доларів), він ще раз заставив велосипед і костюм. Прокатний пункт вимагав виплати боргу за машинку, безперестанно нагадуючи йому, що за угодою він мусить акуратно сплачувати наперед.

Підбадьорений тим, що збув кілька дрібних речей, Мартін знов узявся до «чорної роботи». Може, зрештою, вона дасть йому змогу сяк-так перебитися. Під столом у нього лежало двадцять коротких оповідань, забракованих газетним синдикатом. Він перечитав їх ще раз, щоб зрозуміти, як газетних оповідань не слід писати, і, кінець кіпцем, виробив собі ідеальну схему: в газетному оповіданні не допускається трагізм, нещасливий кінець, краса мови, гострота думки й тонкість почуття. Власне, почуття має бути, ще й багато, тільки чистого й шляхетного, як у тих мелодрамах — скажімо, «За бога, вітчизну й царя» або ж «Хоч я й бідний, зате чесний», — що ними він сам захоплювався в дні ранньої юності.

Опанувавши ці застереження, Мартін узяв за зразок «Герцогиню» і заходився писати за такою формулою: 1) двоє закоханих розлучаються; 2) завдяки якійсь події вони знов з’єднуються; 3) весільні дзвони. Третя частина була величиною незмінною, а перша й друга могли мати безліч варіацій. Розлучити закоханих могло непорозуміння, примха долі, ревниві суперники, жорстокі батьки, хитрі опікуни, лихі родичі і так далі й так далі. З’єднати їх міг Який-небудь геройський вчинок закоханого або закоханої, розквіт почуття в одного з них, вимушене чи й доброхітне визнання хитрого опікуна, лихого родича або ревнивого суперника, розгадка глибокої таємниці, перемога закоханого над дівочим серцем, його благородна самопожертва, і так без кінця-краю. Часом цікаво було дати дівчині ініціативу на шляху до зближення. Поступово багато ще всяких пікантних і цікавих прийомів намислив Мартін. Тільки в одному не смів він давати собі волю — усе неодмінно мало кінчатися весільними дзвонами; хоч би небо завалилося й попадали зорі, а весільні дзвони повинні були грати. Розмір оповідання теж був наперед визначений: максимум півтори тисячі слів і мінімум тисяча двісті.

Перш ніж остаточно опанувати мистецтво такого писання, Мартінові довелося скласти собі штук шість схем, що ними він завжди керувався. Ці схеми нагадували хитромудрі математичні таблиці в кілька десятків шпальт, які можна читати зверху і знизу, з правого боку і з лівого, і без жодної розумової напруги робити тисячі різних обчислень, кожне правильне й точне. Послуговуючись такими схемами, Мартін за півгодини накреслював з десяток сюжетів, що їх відкладав і на дозвіллі викінчував. Після цілого дня серйозної праці він міг ще за годину до сну опрацювати одне таке оповідання. Згодом він признався Рут, що міг ліпити їх мало не вві сні. Головне — це скласти схему, а далі робота була механічна.

Мартін анітрохи не мав сумніву в правильності своєї формули і настільки вже вивчив редакторський смак, що, посилаючи перші два оповідання, був певен, що вони принесуть йому гроші. І справді, через дванадцять днів він одержав два чеки, кожен на чотири долари.

Тим часом він зробив ще деякі тривожні відкриття щодо журналів. «Трансконтинентальний місячник» хоч і надрукував його «Передзвін», але чека не прислав. Мартінові дуже потрібні були гроші, і він написав до редакції. Замість чека він дістав ухильну відповідь з проханням надіслати ще яку-небудь свою роботу. Ті два дні, що він чекав на відповідь, Мартін голодував і мусив знов заставити велосипед. Тепер регулярно двічі на тиждень він нагадував редакції про свої п’ять доларів, однак відповіді надходили зрідка і якось ніби випадково. Мартін не знав, що «Трансконтинентальний» уже цілі роки ледве животіє, що то журнал четвертого, а то й десятого ряду, без будь-якого становища і з непевним тиражем, і що тримається він лише на дрібній нав'язливості патріотичних окликах та рекламі, вміщуваній у ньому трохи не з ласки. Не знав Мартін і того, що сам журнал був єдиним джерелом прибутків для редактора й секретаря, і що існували вони лише тим, що раз у раз переносилися на нове помешкання, аби уникнути сплати комірного, і при найменшій змозі присвоювали авторський гонорар. Він і гадки не мав, що за його п’ять доларів секретар редакції пофарбував свій будинок в Аламеді і виконав цю роботу особисто, бо був неспроможний платити за ставками профспілки, а штрейкбрехер, якого він найняв, з чиєюсь допомогою упав із драбини і зламав собі ключицю.

Десять доларів за «Шукачів скарбів», проданих Чікагській газеті, Мартінові теж не довелося одержати. Нарис був надрукований, — у цьому він переконався в центральній читальні — але на його запити редакція не відповідала. Вона ігнорувала його листи. Задля певності декотрі з них Мартін послав рекомендованими. «Це ж просто грабунок, — думав він, — безсоромна крадіжка». Він голодував, а в нього крали його добро, його товар, яким він тільки й міг заробити собі шматок хліба.

«Юність і зрілість» був тижневик; надрукувавши дві третини Мартінової повісті на двадцять одну тисячу слів, він раптом збанкрутував. А з тим зникла й надія на обіцяні шістнадцять доларів.

На довершення всього марно пропало його найкраще оповідання «Казан». У розпачі кидаючись від журналу до журналу, він послав його до редакції «Хвилі» — світського тижневика, що видавався в Сан-Франціско. Вибрав він цей часопис головно тому, що недалека відстань — через затоку, — запевнювала швидку відповідь. За два тижні на превелику радість Мартін побачив своє оповідання повністю надруковане в останньому номері, з малюнками, та ще й на почесному місці. Ідучи додому в піднесеному настрої, він думав про те, скільки йому заплатять за одну з найкращих його речей. Йому було дуже приємно, що твір надрукували так швидко, а що редактор не повідомив його завчасу — то тим приємніша була несподіванка. Мартін почекав тиждень, два і ще кілька днів, але, кінець кінцем, відчай переміг нерішучість, і він написав редакторові «Хвилі», висловивши в листі здогад, що, певно, через недогляд секретаря його невеличкий рахунок десь загубився.

Хай навіть і п’ять доларів, міркував собі Мартін, і то б я вже зміг купити собі бобів та горохового супу і втяти ще з півдесятка не згірших оповідань.

Нарешті від редактора прийшла відповідь, що вразила Мартіна своїм незрівнянним зухвальством.

«Ми вам дуже вдячні,— мовилося в листі,— за ваше чудове оповідання. Усій редакції воно дуже подобається, і, як бачите, ми надрукували його негайно і на почесному місці. Сподіваємося, що ілюстраціями ви задоволені.

Перечитавши вдруге вашого листа, виносимо враження, що ви керувалися хибною думкою, ніби ми платимо за незамовлені рукописи. Цього ми не маємо в звичаю, а ваше оповідання, безперечно, не замовлене. Одержавши його, ми, річ природна, вважали, що вам відомі наші умови. Можемо тільки висловити свій глибокий жаль з приводу цього прикрого непорозуміння і запевняємо вас у нашій незмінній пошані. Ще раз дякуємо вам за ваш дарунок і сподіваємося в недалекому майбутньому подальшої вашої співпраці. З повагою і т. д.»

У постскриптумі було додано, що хоч «Хвилю» нікому безкоштовно не надсилається, але редакція з великою приємністю передплатить для нього журнал на наступний рік.

Після того Мартін почав на першій сторінці кожного свого рукопису зазначати: «Гонорар на звичайних ваших умовах».

«Колись, — утішав він себе, — мені платитимуть на моїх звичайних умовах».

Мартіна раптом охопила гарячка самовдосконалення, і він переробив і виправив «Людну вулицю», «Вино життя», «Радість», «Пісні моря» та інші свої ранні твори. Для роботи йому й тепер було мало дев’ятнадцяти годин робочого дня. Він надзвичайно багато писав і силу-силенну читав, заглушуючи працею муки, які терпів від охоти курити. Прикрашені яскравою наліпкою ліки проти куріння, що прислала Рут, він заховав у найдальший закапелок. Особливо потерпав Мартін без тютюну в дні голодувань. Хоч як намагався він приглушити в собі це бажання, воно не покидало його. Жертву цю він вважав за найбільший свій подвиг, хоч на думку Рут він лише робив те, що слід. Вона купувала йому на свої кишенькові гроші ліки проти куріння і через кілька днів про все це забула.

Дарма що Мартін ненавидів і зневажав свої за схемою написані газетні оповідання, але вони мали успіх. Вони дали йому змогу викупити заставлені речі, сплатити більшість боргів і придбати нові шини до велосипеда. Завдяки цим оповіданням у нього в казанку щодня щось кипіло і ще лишався час для поважної роботи; а єдине, що підохочувало його, — це були сорок доларів, одержаних від «Білої миші». Він підтримував свою віру цим спогадом і був певен, що справжні першорядні журнали платять невідомим авторам стільки ж, а то й більше. От лишень як добутися до тих першорядних журналів? Найкращі його оповідання, статті й поезії все ще марно до них добивалися, тоді як щомісяця під їх різноманітними обкладинками він знаходив силу нудної, сірої і бездарної писанини.

«Якби хоч один редактор, — іноді думав він, — вволив зійти із своїх недосяжних висот і написав би мені хоч слівце заохоти! Хай мої роботи не такі, як їм треба, хай з огляду на обачність не надаються вони до друку, але ж світиться у них де-не-де хоч іскрина, варта уваги!..» І знову витягав він з-під столу котрогось рукописа, як от «Пригоду», і перечитував знов і знов, даремно силкуючись зрозуміти причину мовчанки редакторів.

Коли прийшла чудова каліфорнійська весна, настав край Мартіновому добробутові. Кілька тижнів його непокоїло дивне мовчання газетного синдикату. А тоді одного дня листоноша приніс йому десять його «штампованих» оповідань. При них був коротенький лист, де повідомлялося, що синдикат переповнений рукописами і що новий матеріал прийматиметься лише через кілька місяців. Тим часом Мартін надміру розтратився з грішми, мавши певну надію на ці оповідання: перед цим-бо синдикат платив йому по п’ять доларів за кожне оповідання і жодного не забракував. Отже, цей останній десяток Мартін теж вважав за проданий і жив так, ніби мав у банку п’ятдесят доларів. Тим-то він нараз опинився в скруті, не перестаючи в той же час розсилати свої ранні твори до газет, які не хотіли платити, а пізніші твори пропонувати журналам, які не хотіли їх купувати. І знов йому довелося ходити до ломбарду в Окленді і заставляти речі.

Кілька жартів та гумористичних віршів, прийнятих нью-йоркськими тижневиками, дали йому змогу сяк-так перебитися. Тоді він написав до деяких першорядних місячників та квартальників: чому не друкують його творів? З відповідей він дізнався, що вони рідко приймають випадкові рукописи, а майже весь матеріал замовляють відомим авторам, що мають авторитет кожен у своїй ділянці.


РОЗДІЛ XXIX


Важке літо випало Мартінові. Консультанти й редактори пороз’їздилися на відпочинок, і журнали, що звичайно присилали відповідь через три тижні, тепер тримали його рукописи по три місяці, а то й більше. Єдиною втіхою було те, що під час застою менше витрачалося на марки. Тільки грабіжницькі видання працювали так само інтенсивно, і їм Мартін порозсилав усі свої ранні твори: «Ловці перлів», «Кар’єра мореплавця», «Ловля черепах» і «Північно-східний пасат». За всі ці рукописи йому не заплачено ані цента. Але, щоправда, після шестимісячного листування дійшлось до компромісу: за «Ловлю черепах» він одержав безпечну бритву, а часопис «Акрополь» пообіцяв заплатити йому за «Північно-східний пасат» п’ять доларів грішми й вислати п’ять річних передплат, хоч виконав лише другу частину обіцянки.

За сонет, присвячений Стівенсонові, йому пощастило вирвати два долари від одного бостонського редактора, що видавав свого часописа із смаком, гідним Метью Арнольда[29], але також із хронічною пусткою в кишені. Дотепна поема на двісті рядків «Пері й перли», щойно закінчена, припала до душі редакторові одного журналу в Сан-Франціско, що видавався коштом якоїсь залізничної компанії. Коли Мартінові запропонували замість гонорару безплатний залізничний квиток, він запитав, чи можна буде цей квиток перепродати. Цього не допускалося, і Мартін попросив повернути йому поему. Вона й повернулася з повним жалю листом від редактора, і Мартін послав її знов до Сан-Франціско, у претензійний місячник під назвою «Шершень», заснований одним визначним журналістом, який і зробив цей журнал зорею першої величини. Тільки що ця зоря померхла ще до того, як Мартін народився. Редактор запропонував Мартінові за поему п’ятнадцять доларів, але коли її було надруковано, певно, забув про свою обіцянку. Не одержавши ніякої відповіді на кілька запитів, Мартін написав ще раз у дуже різкому тоні і дістав цим разом листа уже від нового редактора, в якому той холодно повідомляв, що не бере на себе відповідальності за помилки свого попередника і що він особисто не дуже високої думки про «Пері й перли».

Але найгірше скривдив Мартіна чікагський часопис «Глобус». Мартін довго не хотів друкувати своїх «Пісень моря», але з голоду зважився й на це. Забраковані десятьма журналами, вони нарешті знайшли собі притулок у редакції «Глобуса». У циклі було тридцять поезій, і за кожну він мав одержати по долару. Першого місяця було надруковано чотири вірші, і Мартін одразу ж одержав чек на чотири долари; але, прочитавши їх у журналі, він жахнувся. Назви було позмінювано: замість «Фінішу» стало «Кінець», замість «Пісні зовнішнього рифа»— «Пісня коралового рифу». Одному віршеві й зовсім довільної надали назви: замість Мартінового «Світла медузи», стояло: «Зворотна течія». А самі поезії то вже й украй були понівечені. Мартін у розпачі стогнав і хапався за голову. Цілі речення, рядки, а то й строфи повикидали, попереплутували й так переробили, що годі було глузду добрати. Деякі його строфи було замінено чужими. Він не припускав, щоб редактор міг накоїти таких дурниць, і втішав себе думкою, що це витівка редакційного кур’єра або друкарки. Мартін негайно написав редакторові, щоб той припинив друкувати його вірші або ж повернув йому рукописа. Він посилав листа за листом, просив, благав, погрожував, та все дарма. Впродовж кількох місяців журнал і далі калічив його вірші, поки не надрукував усі тридцять, і щомісяця Мартін одержував чек за ті, що були вміщені в черговому номері.

Незважаючи на всі ці невдачі, спогад про сорок доларів від «Білої миші» підтримував енергію Мартіна, хоч йому й доводилось дедалі більше витрачати її на «чорну роботу». Він виявив, що сякий-такий гріш можна заробити в сільськогосподарських тижневиках та комерційних журналах, але натомість, мавши справу з релігійними виданнями, він би запевне наражався на голодну смерть. У найскрутнішу годину, коли до заставу помандрував його чорний костюм, Мартінові несподівано пощастило на конкурсі, проведеному округові™ комітетом республіканської партії. Конкурс було оголошено в трьох галузях, і Мартін брав участь в усіх, гірко сміючися з себе, що змушений не гребувати й такими крайнощами. Його поема дістала першу премію в десять доларів, агітаційна пісня другу, п’ять доларів, а стаття про завдання республіканської партії — знов першу премію, у двадцять п’ять доларів. Він дуже втішався, аж доки не пішов одержувати виграш. Щось, певно, трапилося у комітеті, бо хоч серед його членів були й банкіри, і сенатори, грошей не щастило видобути. Поки тяглася ця справа, Мартін довів, що добре розуміється і на засадах демократичної партії, бо здобув премію за ідеологічну статтю в такому самому конкурсі, але демократів. Він навіть гроші тут одержав — двадцять п’ять доларів. А тих сорока доларів, виграних у першому конкурсі, так ніколи й не побачив.

Щоб зустрічатися з Рут, Мартін мусив удатися на хитрощі. Ходити пішки до північного Окленда й назад забирало забагато часу, і він вирішив заставити костюм, а за ті гроші викупити велосипеда. Цей останній замінював для нього фізкультуру, заощаджував час на роботу і заразом давав змогу бачитися з Рут. Короткі парусинові штани й старий светр правили йому за пристойний велосипедний костюм, і він міг щодня їздити з Рут на прогулянку. До того ж часто бачитися з Рут у неї вдома йому тепер не випадало, бо кампанія світських розваг, запроваджена місіс Морз, була в самому розпалі. Від недосяжних істот, яких він там зустрічав і на яких ще недавно дивився знизу вгору, його вже нудило. Вони тепер не здавалися йому недосяжними. Важке життя, розчарування й надмірна праця зробили його нервовим і дражливим, і розмова з цими людьми доводила його до люті. Мартін зовсім не був самозакоханим егоїстом. Обмеженість цих людей він виміряв, порівнюючи їх з мислителями, чиї книжки були йому знайомі. У домі Рут він не спіткав жодної людини великого розуму, окрім професора Колдуела, та й того бачив лише раз. Усі ж інші були якісь недоумки й нездари, тупоголові догматики й неуки. Особливо разило його їхнє неуцтво. Чого вони такі? Де поділася їхня освіта? Адже ж їм були доступні ті самі книжки, що й йому. Чому ж вони з тих книжок не взяли ніякого пожитку?

Він знав, що на світі є справді великі розуми, глибокі й мудрі мислителі. Доказ цьому — книжки, що піднесли його самого над рівнем Морзів. І він був певний, що десь таки можна знайти людей, інтелектуально вищих, ніж ті, які збирались у Морзів. Він читав англійські романи, де у світських вітальнях чоловіки й жінки розмовляють про політику й філософію. Читав він і про салони, що існують у великих містах, навіть і в Сполучених Штатах, де сходиться світ артистичний та науковий. Раніш він наївно гадав, що всіх гарно одягнених людей, котрі не з робітничого класу, наділено силою розуму й почуттям краси. Йому видавалось, що культура й крохмальні комірці ідуть собі в парі, він брав на віру, Що університетська освіта і справжні знання — те саме…

Та хоч би там як, а він пробиватиме собі шлях усе вище й вище. І Рут теж поведе за собою. Він безтямно кохав її і був певен, що вона скрізь виділятиметься. Він розумів, що її так само, як і його давніше, обмежувало довколишнє середовище. Вона ще не мала змоги розвинутись. Книжки на полицях у її батька, картини на стінах, ноти на роялі — все це було показне. На справжній літературі, на справжньому малярстві й музиці Морзи й усе їхнє коло анітрохи не розумілися. А ще більше за ці різновиди мистецтва важливе було саме життя, і до нього вони теж були безнадійно глухі й сліпі. Попри всю їхню схильність до незалежної думки та поміркованої терпимості, від сучасної науки вони відстали щонайменше на два покоління; вони мислили по-середньовічному, а погляди їхні на світ виходили з метафізичних засад — таких самих молодих, як наймолодша з рас, і таких самих давніх, як печерна людина, а то й давніших. Це був той самий світогляд, що нагонив першим мавполюдям страх перед темрявою, що вселив диким іудеям думку виводити Єву з ребра Адамового, що спонукав Декарта будувати ідеалістичну систему всесвіту, виходячи із свого мізерного «я», а славетного британського духовніша — висміяти теорію еволюції в такій ущипливій сатирі, що вона одразу, викликала загальне захоплення, а на сторінках історії оточила його ім’я ореолом сумнівної вартості.

Чим більше Мартін думав над цим, тим ясніше ставало йому, що єдина різниця між усякими адвокатами, офіцерами, ділками, та фінансистами, що їх він часто тепер спобігав, та робітниками, що їх він знав давніше, полягає тільки в їжі, яку вони їдять, в одягу, який вони носять, і в помешканнях, де вони живуть. Річ була безперечна, що як одним, так і іншим, бракувало того важливішого, що він знаходив у книжках і відчував у собі. Морзи показали йому найкраще, що могло дати їхнє соціальне середовище, і воно його зовсім не захопило. Хоч сам злидар, він почував себе вищим від усіх тих, хто сходився у їхній вітальні, і коли його єдиний пристойний костюм бував не заставлений, він приходив до цих людей, як владар життя, і відчував до них відразу, немов принц, засуджений жити разом з пастухами.

— Ви ненавидите й боїтесь соціалістів, — сказав він якось за обідом містерові Морзу, — але за що? Ви ж не знаєте ні їх самих, ні їхніх поглядів.

Напрям розмові дала місіс Морз, яка заходилася вмисне розхвалювати містера Хепгуда. Мартін терпіти не терпів цього самовдоволеного плетуна і, тільки хто починав говорити про нього, враз дратувався.

— Авжеж, — мовив він, — Чарлі Хепгуд, як то кажуть, подає великі надії. Від когось я чув це, і воно таки правда. Він напевно доскочить губернаторського крісла, а то, може, й сенатором зробиться.

— Чому ви так думаєте? — запитала місіс Морз.

— Я чув його передвиборну промову. Вона була така ідеально безглузда й заяложена і заразом така переконлива, що партійні лідери справді повинні вважати його людиною безпечною і надійною. А банальності, що він проголошував, саме до смаку пересічному виборцеві,— ви ж знаєте, що кожному приємно чути свої власні думки з чужих уст, та ще й в оздобленому вигляді.

— Здається, ти просто заздриш містерові Хепгуду, — закинула Рут.

— Боронь боже!

Щирий жах на обличчі Мартіна викликав у місіс Морз войовничий запал.

— Чи не хочете ви сказати, що містер Хепгуд дурний? — спитала вона холодним тоном.

— Не більше, ніж пересічний республіканець, — відповів Мартін. — Або, зрештою, і демократ. Усі вони або дурні, або хитрі, але хитрих серед них меншість. Серед республіканців розумні лише мільйонери та їхні свідомі прислужники. Ці добре знають, де смаженим пахне, і знають чому.

— Ну, от я теж республіканець, — з усмішкою сказав містер Морз. — Цікаво, до якої категорії залічите ви мене?

— Ви? Ви — несвідомий прислужник.

— Прислужник?!

— А так. Ви обслуговуєте певну корпорацію. Ви ж не маєте клієнтів ні серед робітничої верстви, ані серед карних злочинців. Ваші прибутки не залежать ні від хатніх заводіяк, ні від кишенькових злодіїв. Ви заробляєте собі на життя у владарів суспільства, а хто годує людину, на того вона й працює. Так, ви прислужник. І ви зацікавлені в розбудові капіталу, якому служите.

Містер Морз трохи почервонів.

— Мушу визнати, сер, — сказав він, — що ви говорите, як запеклий соціаліст.

Саме тоді Мартін і зауважив:

— Ви ненавидите й боїтесь соціалістів. Але за що? Ви ж не знаєте ні їх самих, ні їхніх поглядів.

— Ну, ваші погляди дуже нагадують погляди соціалістів, — відказав містер Морз.

Рут занепокоєно поглядала на співрозмовників, а місіс Морз аж сяяла задоволенням, що їй пощастило викликати у них такий антагонізм.

— Якщо я вважаю республіканців за дурнів і кажу, що воля, рівність і братерство трісли, як мильні бульби, то це ще не значить, що я соціаліст, — посміхаючись, сказав Мартін. — Якщо я не вірю Джеферсонові[30] й тому неукові французові, що його виховав, то це теж не робить ще з мене соціаліста. Запевняю вас, містере Морзе, що ви куди ближчі до соціалізму, аніж я, його завзятий ворог.

— Ви жартуєте, — тільки на це й спромігся містер Морз.

— Ні, я цілком поважно. Ви вірите в рівність, а самі служите капіталістичним корпораціям, що роблять усе можливе, аби цю рівність поховати. А мене називаєте соціалістом, коли я заперечую рівність і обстоюю те, що ви самі доводите своїм життям. Республіканці — люті вороги рівності, хоч у боротьбі з нею вигукують це слово, як гасло. В ім’я рівності вони руйнують рівність. Тим-то я назвав їх дурнями. Щодо мене, то я — індивідуаліст. Я вірю, що в перегонах перемагає прудкіший, а в боротьбі — дужчий. Цього навчила мене біологія, в усякому разі, так мені здається. Отож я кажу, що я індивідуаліст, а індивідуалізм одвічний ворог соціалізму.

— Проте ви ходите на мітинги соціалістів, — роздратовано промовив містер Морз.

— А певно — так само як розвідник ходить до ворожого табору. Бо як же інакше можна дізнатися про ворожі сили? До того ж на їхніх мітингах дуже цікаво. Це народ бойовий і начитаний — то дарма, корисна їхня начитаність чи ні. Кожен з них і з соціологією і з усіма іншими «логіями» обізнаний далеко більше, ніж який промисловий магнат. Я разів шість бував на їхніх зборах і все-таки не став соціалістом, так само як після орацій Чарлі Хепгуда не став республіканцем.

— І все ж, — нерішуче відповів містер Морз, — я таки думаю, що ви схиляєтесь до соціалізму.

«От чудасія! — подумав Мартін. — Він не зрозумів мене. Не зрозумів ані слова. І куди ж він подів ту свою освіту?»

Отак на шляху свого розвитку зіткнувся Мартін лице в лице з економічною, чи то пак класовою мораллю, і невдовзі вона стала для нього якоюсь огидною потворою. Сам він був у справах етики інтелектуаліст, і ще дужче, ніж плитка зарозумілість, дратувала Мартіна моральність його ближніх — якась чудна мішанина економіки, метафізики, сентиментальності й мавпування.

Зразок такої дивоглядної мішанки трапився йому й у своїй родині. Коло його сестри Мерієн упадав один працьовитий молодий німець, з фаху механік, який, вивчивши добре своє ремесло, відкрив велосипедну майстерню, а до того зробився ще агентом по продажу дешевих велосипедів, і велося йому загалом зовсім не зло. Мерієн якось зайшла до Мартіна повідомити про свої заручини, а тоді, жартуючи, почала пророкувати йому по долоні його майбутнє. Наступним разом вона привела з собою Германа Шмідта. Мартін прийняв гостей дуже щиро і привітав їх такими гарними й добірними словами, що простацький розум сестриного нареченця був прикро вражений. Погане враження ще збільшилося, коли Мартін прочитав їм дотепного й веселого вірша під назвою «Ворожка», навіяного попередніми відвідинами Мерієн. Скінчивши, він дуже здивувався, не побачивши на обличчі сестри ніякого задоволення. Натомість Мерієн стурбовано дивилась на свого коханого, і Мартін, глянувши на нього, прочитав у грубих рисах цього достойника лише суровий осуд і роздратування. Зрештою, гості рано пішли, і Мартін скоро забув цей інцидент, хоч першу хвилю й здивувався дуже, бо думав, що кожній жінці, хай навіть з робітничого класу, мав бути ще й як приємно, коли їй присвячується вірші.

Через кілька днів Мерієн знову прийшла до Мартіна, цим разом сама. Не гаючи часу на балачки, вона одразу ж почала гірко дорікати йому.

— Що все це значить, Мерієн? — сердито сказав Мартін. — Ти говориш так, немов соромишся своїх родичів, принаймні свого брата!

— Авжеж, соромлюся! — вихопилося в неї.

Сльози образи в її очах вразили Мартіна. Горе дівчини було цілком щире.

— Невже твій Герман так ревнує тебе, що навіть твоєму рідному братові не можна написати про тебе вірша?

— Він зовсім не ревнує,— схлипнула вона. — Він каже, що то… непристойне.

Мартін аж свиснув з подиву, потім видобув копію «Ворожки» й наново перечитав її.

— Нічого такого не бачу, — сказав він, передаючи сестрі рукописа. — Прочитай сама і скажи, де ти бачиш тут щось непристойне… Так ти, здається, сказала?

— Так він сказав, а він уже знає,— відповіла Марієн і бридливо глянула на рукопис. — Він каже, що ти повинен подерти на клапті цей вірш. Він каже, що не хоче мати жінку, про яку кожен може читати отакі вірші. Каже, що це ганьба і що він цього не стерпить.

— Слухай, Мерієн. Але це ж дурниці…— почав був Мартін умовляти, але раптом передумав.

Він бачив перед собою нещасну дівчину, розумів, що ані її саму, ані її нареченого не переконати, і хоч уся ця історія була безглузда й кумедна, вирішив скоритися.

— Гаразд, — сказав він і, порвавши рукопис на дрібненькі клаптики, кинув у кошик.

Мартін утішав себе тим, що це була копія, а оригінал уже спочиває в одній нью-йоркській редакції. Мерієн та її наречений ніколи про це не довідаються, і ні вони, ні він сам, ані світ не зазнають жодної шкоди, якщо цю гарненьку невинну поезію колись буде надруковано.

Мерієн кинулась до кошика, але раптом спинилась.

— Можна? — попросила вона.

Мартін кивнув головою і замислено дивився, як Мерієн збирала і засовувала в кишеню жакетки клаптики розірваного рукопису — речовий доказ успішно виконаної місії. Сестра чимсь нагадала йому Лізі Конолі, хоч і не мала того вогню й життєвого завзяття, що вразили його в дівчині, яку він бачив лише двічі в житті. Але вони були схожі одна на одну вбранням та поставою, і він мимоволі посміхнувся з примхи уяви, що перенесла обох дівчат до вітальні місіс Морз. Проте ця картина зникла, і він нараз відчув себе страшенно самотнім. І сестра, і Морзи були тільки верстовими стовпами на його шляху. І він лишив їх позаду. Він глянув з любов’ю на свої нечисленні книжки. Це були єдині друзі, що йому зосталися.

— Що таке? Ти щось сказала? — перепитав він, здригнувшись із несподіванки.

Мерієн повторила запитання.

— Чого я не стаю на роботу? — не зовсім природно засміявся він. — Це твій Герман тебе наштрикав?

Вона похитала головою.

— Не бреши, — суворо сказав Мартін, і Мерієн збентежено притакнула головою.

— Ну то скажи своєму Германові, хай не суне носа не в свої справи. Коли я пишу вірші про дівчину, до якої він залицяється, це ще його діло, а далі хай не лізе. Зрозуміло?.. Отже, ти не віриш, що я стану письменником? — провадив він далі.— Тобі здається, що я вже зовсім пропащий і тільки родину безчещу?

— Мені здається, що було б краще, якби ти став на роботу, — твердо промовила вона, і Мартін бачив, що це щиро. — Герман каже…

— Хай йому грець, тому Германові! — добродушно перебив він її.— Ти краще скажи мені, коли ви вже поберетесь, та спитай у свого Германа, чи дозволить він тобі прийняти від мене весільний подарунок.

Коли Мерієн пішла, Мартін часину ще думав над цією пригодою і кілька разів гірко розсміявся. Так, усі вони — і його сестра, і її наречений, усі люди його класу і класу Рут — усі вони достосовують своє вузеньке існування до так само вузеньких рамців: нещасні створіння, вони збиваються в гурти, свої власні життя виважують мірками ближніх, зрікаються будь-якої своєї особистості й справді живого життя, і все задля того, щоб догодити дитинячим приписам, що тримають їх у ярмі. Вони проходили перед його розумовим поглядом — Бернард Хігінботем під руку з містером Бетлером, Герман Шмідт пліч-о-пліч Чарлі Хепгуда — кожного з них поціновував Мартін і спроваджував далі, поціновував мірилом розуму й моралі, почерпнутим із книжок. Даремно питав він себе: де ж великі серця, великі уми? Він не бачив їх серед юрби бездумних, грубошкірих і тупих істот, що на поклик його уяви сповнили тісну кімнатинку. Він відчував до них таку саму огиду, яку мусила Цірцея[31] відчувати до своїх свиней. Коли зник останній привид і він подумав, що лишився вже сам, з’явилася ще одна запізнена постать, несподівана і не кликана. Мартін приглянувся й упізнав цього молодого забіяку, що йшов перевальцем, сам у крислатому капелюсі й двобортній куртці,— Мартіна Ідена давніх літ.

— І ти, друже, був не кращий від них, — посміхнувся Мартін. — Твоя мораль і твої знання були такі ж, як і в них. Ти ні про що не задумувався і нічого не робив сам собою. Твої погляди, як і одяг, були гуртовим виробом. Ти робив те, що середовище схвалювало. Ти був ватагом своєї зграї, бо чинив у згоді з їхніми приписами. Ти бився й вів перед між них не тому, що це було тобі до душі,— сам знаєш, що ти цим погорджував, — а тому, що твої товариші поплескували тебе по плечі. Ти побив Масну Пику, бо не хотів уступитися, а уступитися не хотів, бо був просто тварюкою і думав разом з іншими, що мірило мужності — це звіряча лють і вміння калічити ближніх. Ех, ти, щеня! Ти навіть дівчат одбивав у своїх, товаришів не тому, що вони тобі подобались, а тому, що в крові тих, хто був круг тебе, хто впливав на твою моральність, глибоко засіли інстинкти диких жеребців. Відтоді вже роки цілі збігли, і що ж ти тепер про все це скажеш?

Немов у відповідь на це, видиво вмить змінилося. Замість крислатого капелюха й грубої куртки з’явився простий пристойний костюм. Очі полагідніли, з обличчя зникла жорстокість, і воно опромінилося внутрішнім світлом, одухотвореним і витонченим завдяки спілкуванню з красою та знанням. Видиво стало дуже схожим на теперішнього Мартіна: воно сиділо за столом, освітленим лампою, а перед ним лежала розгорнута книжка. Мартін глянув на заголовок і побачив, що це «Засади естетики». Ще за хвильку він злився з видивом, присунув лампу і поринув у читання.


РОЗДІЛ XXX


Чудового осіннього дня, о тій самій порі бабиного літа, що рік тому була свідком їхніх признань, Мартін прочитав Рут свої «Любовні сонети». Як звичайно, воші виїхали на велосипедах за місто й вибралися на свій улюблений пагорок. Раз по раз Рут перебивала Мартіна вигуками захоплення, і тепер, поклавши на землю останній аркуш рукопису, він чекав її присуду.

Вона довго мовчала. Нарешті заговорила, але якось нерішуче, мовби не зважуючись висловити неприємну для нього думку.

— Ці сонети гарні, дуже гарні, але ж ти не можеш їх продати, правда? Ти мене розумієш, — сказала вона майже благально. — Твоє писання непрактичне. Щось перешкоджає тобі заробляти ним на життя — може, умови літературного ринку. Тільки не зрозумій мене хибно, любий. Мені дуже приємно, і я пишаюсь, — не знаю, як би то ще сказати, — що ти присвятив мені ці поезії, інакше не була б я справжня жінка. Але змоги нам одружитися вони ж не дають. Авжеж так? Не подумай, що я користолюбна. Мене непокоїть тільки наша любов, наше майбутнє. Уже цілий рік минув, як ми розкрили одне одному свої почуття, а день нашого весілля зовсім не наблизився. Не закидай мені нескромності, що я кажу про весілля, адже ж тут моє серце, усе моє життя поставлене на карту. Раз тобі вже хочеться писати, знайди собі роботу в якійсь газеті. Чому б тобі не стати репортером?.. Хоч на деякий час?

— Це зіпсувало б мені стиль, — глухо промовив Мартін. — Ти не уявляєш собі, скільки я працював над стилем.

— А ті твої газетні оповідання? — заперечила вона. — Ти називав це чорною роботою і написав їх чимало. Хіба вони не псували тобі стиль?

— Ні, то зовсім інша справа. Газетні оповідання я міг писати стомлений, після цілого дня роботи над стилем. А репортер у цій чорній роботі снує з ранку до вечора, і так усе життя. І життя то не життя, а якийсь вихор, — то тільки дана мить, без минулого й майбутнього, без ніякої думки про стиль, крім репортерського стилю, а це ж ніяка не література. Стати репортером тепер, коли мій стиль саме набирає форми, кристалізується — це було б літературне самогубство. Для мене й так кожне газетне оповідання, кожне слово в ньому було насильством над самим собою, над своєю гідністю, над пошаною своєю до краси. Я робив це з огидою і почував себе злочинцем. І потай навіть був радий, коли ці оповідання перестали в мене купувати, дарма що довелося заставляти речі. А зате скільки радості дали мені мої «Любовні сонети»! Радість творчості — найвища на землі! Вона винагороджує за все.

Мартін не знав, що радість творчості не будила жодного спочуття у Рут. Вона вживала ці слова, від неї він уперше їх і почув, вона читала про радість творчості, слухала про неї лекції в університеті, здобуваючи собі звання бакалавра мистецтв; але в ній самій не було нічого оригінального, нічого творчого, і вся її освіченість зводилася до переспіву чужих переспівів.

— А може, тон редактор, що виправив твої «Пісні моря», і мав слушність? — спитала Рут. — Не забувай, що кожен редактор мусить одержати певну кваліфікацію, щоб бути редактором.

— Це все в тобі та сама пошана до загальновизнаного, — заперечив він і спалахнув, згадавши про своїх ворогів — редакторів. — Те, що існує, не тільки правильне, але й найкраще з усього можливого. Існування чогось — це вже достатній доказ, що воно й повинно існувати, а до того ж пересічні люди сліпо вірять, що воно повинно існувати не тільки за даних обставин, а й за всяких інших. Звісно, ця їхня віра в таку нісенітницю тільки через неуцтво, через той самовбивчий розумовіш процес, що його описав Вайнінгер[32]. Вони думають, що вони думають, і ось такі бездумні створіння керують життям тих небагатьох, котрі насправді думають.

Він спинився, раптом усвідомивши, що його слова не доходять до свідомості Рут.

— Я не знаю, хто такий Вайнінгер, — зауважила вона, — і ти так жахливо все узагальнюєш, що я перестаю тебе розуміти. Я тільки кажу, що коли редактор…

— А я тобі відповім, що всі редактори, принаймні дев’яносто дев’ять відсотків їх, це просто невдахи, — перепинив її Мартін, — Вони провалилися як письменники. Не думай, що радість творчості їх менше набить, аніж сидіти за редакційним столом і по-рабському залежати від тиражу та фінансового керівництва. Вони пробували писати, але зазнали невдачі. Отож і маємо тут клятий парадокс. Усі шляхи до літературного успіху охороняють сторожові пси — літературні невдахи. Більшість редакторів, їхніх заступників, помічників, більшість консультантів у журналах та видавництвах — майже всі вони силкувалися стати письменниками і провалились. І однак вони, найневідповідніші для цього істоти, вирішують, що саме варто друкувати, а що ні. Саме ті, кому бракує оригінальності й іскри божої, є судді оригінальності та генія. А за ними йдуть рецензенти й критики, такі самі невдахи. Не кажи мені, що вони ніколи не мріяли й не намагалися стати поетами або прозаїками, бо вони силкувалися і не спромоглися. Від рецензій мене нудить, як від риб’ячого жиру. А втім, ти знаєш, як я ставлюся до рецензентів і так званих критиків. Бувають, звісно, великі критики, але так рідко, як і комети. Коли мені не поведеться з письменництвом, я тим самим стану й редактором. Це принаймні вже певний шматок хліба, та ще й з маслом і медом!

Проте Рут швидким своїм розумом завважила суперечність у словах Мартіна, і це ще більше переконало її в неслушності його поглядів.

— Ну гаразд, Мартіне, якщо всі двері позачинено, як ти це категорично довів, то звідки ж тоді взялися великі письменники?

— Вони доконали неможливого, — відповів він. — Вони написали такі блискучі огнеметні твори, що спалили на попіл усіх своїх ворогів. Успіх їхній — це якесь чудо, що випадає на долю одного з тисячі. Вони мов загартовані в боях Карлейлеві велетні[33], які не дали себе побороти. І я теж мушу це зробити: досягти неможливого.

— А якщо тобі не пощастить? Ти ж повинен думати й про мене, Мартіне.

— Якщо не пощастить? — Він хвилину дивився на Рут, наче вона сказала щось неймовірне, — але раптом очі його заблищали. — Якщо не пощастить, я стану редактором, а ти редакторовою дружиною.

Вона нахмурила брови на цей жарт — так мило, так чарівно, що він обняв її і зцілував ті хмарки.

— Ні, годі вже, годі,— повторювала вона, зусиллям волі звільняючись від чарів його мужньої сили. — Я розмовляла з татом і мамою. Ще ніколи я з ними так не змагалася. Я змусила їх вислухати себе. Була непоштивна до них. Вони до тебе неприхильні, ти сам це знаєш, але я так довго переконувала їх у глибині свого кохання, що батько нарешті погодився прийняти тебе до своєї контори, хоч би й зараз. Навіть сам запропонував одразу ж платити тобі достатню суму, щоб ми могли побратися і купити собі десь невеличкий котедж. Це дуже мило з його боку, правда ж?

Тупий відчай стиснув серце Мартінові. Він машинально поліз у кишеню по тютюн, якого вже не носив при собі, і пробурмотів щось невиразне. Тим часом Рут провадила далі:

— Одверто кажучи, — тільки ти не ображайся, це я кажу, щоб ти знав, як справи стоять, — йому дуже не подобаються твої радикальні погляди, і, крім того, він вважає тебе ледарем. Я-то певна, що ти не ледар. Я знаю, як ти тяжко працюєш.

Ні, цього навіть і вона не знає,— подумав Мартін.

— До речі,— сказав він, — а що ти сама скажеш про мої погляди? Тобі вони теж здаються такі радикальні?

Він дивився їй просто в вічі і чекав відповіді.

— Мені вони здаються… ну… сумнівними, — відповіла вона врешті.

І це була вся відповідь. Мартін відчув, як життя засновує така сірятина, що навіть забув за пропоновану роботу. А Рут, зважившись дійти аж так далеко, погодилась терпеливо чекати відповіді до наступної нагоди.

Чекати їй не довго довелося. У Мартіна до неї теж було запитання: йому хотілося вияснити, наскільки міцна її віра в нього. І через тиждень кожен з них дізнався про те, що його цікавило. Мартін прискорив цю розмову, прочитавши Рут свою «Ганьбу сонця».

— Ну, чому ти не хочеш стати репортером? — вигукнула вона, коли він скінчив. — Ти так любиш писати, що, безперечно, мав би успіх. А згодом міг би зробитись відомим журналістом. Деякі спеціальні кореспонденти дістають великі гонорари, а поле їхньої діяльності — увесь світ. їх посилають скрізь: у серце Африки, от як Стенлі[34], брати інтерв’ю у папи, досліджувати невідомі куточки Тібету.

— Отже, тобі не подобається моя стаття? — спитав Мартін. — Ти гадаєш, що в кращому разі я міг би стати тільки журналістом, але ніяк не письменником?

— Ні, ні, мені стаття дуже подобається. Читається вона чудово. Тільки я боюся, що вона занадто важка для звичайних читачів, — принаймні для мене. Вона звучить прекрасно, але я її не розумію. Занадто багато спеціальної термінології. Бачиш, любий, ти занадто любиш крайності, і те, що ясно тобі, може бути зовсім не ясне для інших.

— Так, у статті багато філософських термінів, — тільки й міг він відказати.

Мартін ще був схвильований читанням статті, де він висловив найзріліші свої думки, і присуд Рут приголомшив його.

— Може, це й невдало написано, — сказав він. — Але невже тебе нічого тут не вразило, в самій ідеї?

Вона похитала головою.

— Ні, це так не схоже на все, що я досі читала. Я читала Метерлінка і розуміла його.

— Його містицизм — ти це розуміла? — здивувався Мартін.

— Так. А ось твого нападу на нього не розумію. Звісна річ, коли говорити про оригінальність…

Він спинив її нетерплячим рухом, але нічого не сказав. І лише перегодом почув раптом, що вона щось говорить йому.

— Кінець кінцем, твоя творчість — тільки забавка для тебе, — сказала вона, — Але чи не годі вже бавитись? Пора вже серйозно подумати про життя, — про наше життя, Мартіне. Досі ти жив тільки для себе.

— Ти хочеш, щоб я пішов служити? — запитав він.

— Так. Батько пропонує…

— Знаю, знаю, — перебив він, — але я от що хотів би знати: ти вже не віриш у мене?

Рут мовчки потиснула йому руку, а очі в неї зайшли слізьми.

— У твоє писання, любий, — визнала вона майже пошепки.

— Ти прочитала чимало моїх творів, — різко провадив він далі.— Якої ти думки про них? Що вони зовсім бездарні? Як вони проти чиїхось інших творів?

— Але хтось інший свої твори продає, а ти… ні.

— Це не відповідь на моє запитання. Ти Не віриш, що література — моє покликання?

— Ну, гаразд, я відповім, — через силу промовила вона, — Я не вірю, що ти можеш стати письменником. Не гнівайся на мене, любий. Ти сам змусив мене це сказати. А ти ж знаєш, що на літературі я розуміюся більше за тебе.

— Так, ти бакалавр мистецтв, — замислено сказав він, — мусиш розумітися… Але це ще не все, — почав він після прикрої для обох мовчанки. — Я знаю свої сили. Ніхто не знає цього, крім мене. Я певен свого успіху. Я подолаю всі перешкоди. Мене палить огнем усе те, що я маю сказати у поезіях, оповіданнях чи статтях. Але я не прошу тебе вірити в це. Я не прошу тебе вірити в мене чи моє писання, я тебе прошу тільки любити мене і вірити в наше кохання.

Я прохав тебе почекати два роки. Один рік уже минає, але я відчуваю всією душею, що ще до кінця другого доможуся успіху, слово честі! Пам’ятаєш, ти якось сказала, що перше ніж писати, треба відбути учнівство. І я таки вчився. Я довбав науку, натоптував себе знаннями, звідки тільки міг. Я знав, що ти чекаєш на мене, і ніде не відступав. Чи ти повіриш — я забув навіть, що таке спокійний соя. Мені здається, що мільйони років минули від тієї пори, як я спав досить і прокидався тоді, коли був виспаний. Тепер мене завжди будить будильник. Коли б я не ліг, — рано чи пізно, я ставлю його на певну годину. Це останнє, що я свідомо роблю перед сном: накручую годинника і гашу лампу.

Коли мене хилить на сон, я замінюю важку книжку на легшу. А коли й над тією починаю куняти, б’ю себе кулаком по голові, щоб прогнати дрімоту. Якось я читав оповідання про людину, що боялася спати, — пам’ятаєш, у Кіплінга. Ця людина прилаштувала коло себе шпору, коли сон змагав її, залізні зубці впивались їй у голе тіло. Я роблю те саме. Я дивлюсь на годинник і вирішую, що до півночі, чи до першої, другої, чи там третьої шпори не можна відкидати. І вона не дає мені спати аж до визначеного часу. З цією шпорою я не розлучаюсь уже багато місяців. Я дійшов до того, що спати п’ять з половиною годин вважив за недозволену розкіш. Тепер я сплю лише чотири години. Я зголоднів за сном украй. Бувають хвилини, коли в мене з безсоння все плутається в голові, коли смерть з її вічним спокоєм видається блаженством, і тоді мені пригадуються слова Лонгфелло:

В морській безмовній глибині

Завмерло все в спокійнім сні.

Один стрибок у вічну тьму —

Плесне вода, і край всьому.

Звісно, це дурниці. Все це від нервів, від перевтоми. Але навіщо я роблю це? Ради тебе. Щоб швидше відбути учнівство, щоб прискорити успіх. І я вже відбув своє учнівство. Тепер я добре озброєний. Запевняю тебе, що за місяць я встигаю засвоїти більше, ніж звичайний студент за рік. Я це знаю, можеш мені повірити. Я б не казав тобі цього, але мені страшенно хочеться, щоб ти мене зрозуміла. Це не хвастощі. Свої досягнення я виміряю прочитаними книжками. Тепер уже твої брати — темні дикуни проти мене, а всі знання я здобував із книжок у ті години, коли вони мирно спали. Колись я хотів прославитися. А тепер слава для мене — пусте. Я хочу просто тебе, ти потрібніша мені за їжу, одяг, визнання. Я мрію покласти голову тобі на груди і спати, довго, довго, цілу вічність. І менше як за рік мрія моя здійсниться.

Його сила, хвиля за хвилею, накочувалась на неї, і що більше опирався він, то дужче вабило її до нього. Сила, яка завжди променіла від нього до неї, буяла тепер у його схвильованому голосі, блискучих очах, у тому завзятті життєвості та інтелекту, що клекотів у ньому. І на мить, на одну-єдину мить, вона відчула розколину в своїй непохитності, і крізь неї побачила Рут справжнього Мартіна Ідена, піднесеного і непереможного. І як на приборкувачів диких звірів часом находять хвилини сумніву, так і їй на мить здалося неможливим приборкати невгамовний дух цієї людини.

— І ще одне, — провадив Мартін далі.— Ось ти кохаєш мене, а чому? Якраз та сила, що спонукає мене писати, і збуджує твою любов. Ти любиш мене тому, що я не схожий на всіх тих, кого ти знаєш і могла б полюбити. Я не створений для контори й рахівництва, для дріб’язкових справ і правничої тяганини. Примусиш мене робити все це, примусиш стати таким, як усі інші, виконувати їхні обов’язки, дихати тим самим повітрям, поділяти їхні погляди — і знищиш усю різницю, знищиш мене, знищиш те, що кохаєш. Моє бажання писати — це моя найжиттєвіша сила. Був би я недотепою — і ані мав би я бажання писати, ані ти не покохала б мене.

— Але ти забуваєш, — перехопила вона, поверхового жвавістю розуму помітивши аналогію, — що на світі бувало немало диваків-винахідників, які змушували свою родину голодувати, а самі гналися за такими химерами, як вічний двигун. І все-таки їхні жінки, хоч і не співчували їхнім захопленням, любили їх і терпіли разом з ними, ба навіть заради них.

— Це правда, — відказав він. — Але не всі ж винахідники — диваки, інші голодували, б’ючися над яким-небудь корисним винаходом, і дехто таки домагався свого, це відомо. А я то й зовсім не прагну якоїсь неможливості…

— Але ти ж сам казав, що хочеш «досягти неможливого», — заперечила вона.

— То тільки образ. Я прагну робити те, що вже й до мене люди робили: писати і жити літературною працею.

Мовчанка Рут роздратувала його.

— Невже для тебе моя мета така ж химерна, як і шукання вічного двигуна?

Він почув відповідь Рут у потиску її руки, в ніжному материнському потиску, яким заспокоюють скривджену дитину. Для неї він тоді й справді був скривдженою дитиною, шаленцем, що хотів досягти неможливого.

При кінці розмови Рут ще раз нагадала Мартінові про неприязнь до нього її батьків.

— Але ж ти любиш мене? — спитав він.

— Люблю! Люблю! — вигукнула вона.

— І я люблю тебе, а не їх, і до їхньої неприязні мені байдуже, — радісно сказав він. — Бо я вірю у твою любов і не боюся їхньої ворожості. На цім світі все нетривке, крім кохання. Кохання не може ошукати, хіба що таке слабосиле, що мліє й спотикається на кожному кроці.


РОЗДІЛ XXXI


Мартін випадково зустрів на Бродвеї свою сестру Гертруду. Це йому справило й радість і прикрість. Чекаючи на розі трамвая, Гертруда перша побачила Мартіна і завважила його схудле з голоду обличчя і стомлені, розпачливі очі. Мартін і справді був у розпачі. Він повертався від лихваря, у якого даремно намагався вирвати додаткову позичку під заставлений велосипед: надходила осіння мряка, і замість костюма він мусив заставити велосипед.

— У вас є ще чорний костюм, — сказав лихвар, який знав усе майно Мартінове. — І краще не кажіть мені, що ви заставили його в того єврея, Ліпки, бо коли ви…

Лихвар так грізно зиркнув на Мартіна, що той поспішився вигукнути:

— Ні, ні, костюм у мене! Але мені він потрібний для деяких поважних справ.

— Ну, що ж, — відказав лихвар, трохи одійшовши, — мені він теж потрібний для поважної справи, і без нього я не можу дати вам грошей. Не думаєте ж ви собі, що я веду інтерес задля розваги.

— Але ж велосипед коштує сорок доларів і цілком справний, — доводив Мартін. — А ви дали мені за нього лише сім доларів. Та навіть і не сім, а шість із чвертю, бо ж відсотки ви наперед берете.

— Якщо вам потрібно ще грошей, приносьте костюм.

Після цієї відповіді Мартін кинувся геть з тісної, душної крамниці, і такий одчай підбився у нього на обличчі, що аж його сестру засмутив.

Не встигли вони привітатись, як підійшов трамвай на Телеграф-авеню, і зупинився взяти гурт людей, що вибралися до магазинів. Коли Мартін, допомагаючи сестрі сісти у вагон, потиснув їй руку, вона зрозуміла, що він не поїде з нею. Стоячи на приступці, Гертруда глянула на змучене братове лице, і знов їй стислося серце.

— Ти не їдеш? — спитала вона. І ту ж мить зійшла з приступки.

— Я ходжу пішки… знаєш, задля прогулянки, — пояснив він.

— Ну, то й я трохи пройдуся з тобою, — сказала Гертруда. — Може, мені теж це піде на користь. Я останнім часом щось погано себе почуваю.

Мартін глянув на сестру і переконався в правдивості її мови. Про це свідчив її неохайний вигляд, нездорова огрядність, похилі плечі, стомлене обличчя й важка незграбна хода — чиста карикатура на легкі рухи здорової і життєрадісної людини.

— Ти краще далі не йди, — сказав Мартін сестрі, коли на першому ж розі вони спинилися перепочити. — Почекай трамвая.

— О боже, як-то я сьогодні наломилася! — віддихувалась вона. — Хоч маючи такі легкі підошви, як ти, я б теж не відстала. Вони в тебе такі тонкі, що й до північного Окленда не дійдеш, — розваляться.

— Я маю ще одні, кращі,— відповів Мартін.

— Може, прийдеш завтра обідати? — сказала Гертруда якось не до речі.— Містера Хігінботема не буде вдома. Поїде в справах до Сан-Леандро.

Мартін похитав головою, але не зумів приховати голодний вогник, що зблиснув йому в очах, коли Гертруда згадала про їжу.

— У тебе, Марте, немає ні цента. Тому й ходиш пішки. Задля прогулянки! Аякже! — Вона хотіла презирливо пирснути, але це в неї не вийшло. — Стривай лишень…

І, порившись у себе в сумці, вона сунула Мартінові в руку п’ять доларів.

— Я, здається, пропустила твій день народження, — пробурмотіла вона.

Мартін інстинктивно затиснув у жмені золоту монету. Він відчував, що не слід її брати, і мучився, вагаючись. Цей золотий кружечок означав харчі, життя, ясність тіла й духу, енергію для дальшої творчості. І хто зна? Може, він здолає написати щось таке, що принесе йому багато таких золотих монет. Перед Мартіновими очима промайнули рукописи двох його останніх статей. Вони лежали під столом на купі повернутих редакціями творів, що їх послати далі Мартін не мав марок, і він ясно побачив їхні заголовки, віддруковані на машинці: «Жерці тайни» і «Колиска краси». Він нікуди ще не посилав їх. Але це найкращі з його статей. Аби тільки марки дістати! Раптом пройнявся він певністю в остаточному успіху і швидким рухом сунув монету в кишеню.

— Я віддам тобі в сто разів більше, Гертрудо, — насилу вимовив він, бо щось йому стисло горло, а на очі набігли сльози. Але враз опанував себе й вигукнув: — Запам’ятай мої слова! Не мине й року, як я покладу тобі в жменю сотню таких золотих кружечків. Я не прошу тебе вірити мені. Почекай і побачиш.

Але Гертруда таки не вірила. І тим почувала себе ніяково і, не знаючи що відповісти, промовила:

— Слухай, Марте, я знаю, що ти голодуєш. Це по тобі видно. Приходь частіше обідати. Я присилатиму до тебе котрого з хлопців, коли Бернарда не буде вдома. І ще одно, Марте…

Мартін чекав, хоч знав наперед, що почує, такий був прозорий перебіг її думки.

— Чи не пора вже тобі стати десь на роботу?

— Ти не віриш, що на моє вийде? — запитав він.

Гертруда покрутила головою.

— Ніхто в мене не вірить, тільки я один, — промовив Мартін з якимсь задирливим запалом, — Я написав уже багато гарних речей і рано чи пізно дістану за них гроші.

— Відки ж ти знаєш, чи вони гарні?

— Бо… — Він затнувся, коли подумав про весь безмір літератури та її історії, і збагнув усю неможливість пояснити сестрі підстави своєї віри. — бо мої твори кращі, ніж дев’ять десятих того, що друкується в журналах.

— Я хотіла б, щоб ти взявся за розум, — відказала Гертруда якось мляво, хоч була непохитно певна слушності своєї поради. — Атож, я хотіла б, щоб ти взявся за розум, — повторила вона. — І… приходь завтра обідати.

Посадивши сестру в трамвай, Мартін побіг по марки і витратив на них три долари з п’яти. А коли пізніше, по дорозі до Морзів, зайшов на пошту і зважив цілу купу довгих і грубих пакунків, то всі куплені марки, крім трьох по два центи, довелося наліпити на пакети.

Це був пам’ятний вечір для Мартіна, бо у Морзів він познайомився з Ресом Брісенденом. Як той туди потрапив, хто його привів туди, Мартін не знав. Він навіть не поцікавився запитати про це Рут, бо Брісенден видався Мартінові людиною анемічною і обмеженою, не вартою ніякої уваги. Через годину Мартін вирішив, що Брісенден до того ще й нечема, бо він тинявся з однієї кімнати до другої, розглядав картини й стромляв носа в книжки та журнали, беручи їх зі столу чи з полиць. Хоч у домі Морзів Брісенден був чужий, він, нарешті, відокремився від усіх і, вмостившись у просторому кріслі, почав читати маленьку книжку, яку видобув з кишені. Читаючи, він раз у раз машинально пригладжував собі волосся. Після того Мартін більше вже й не помічав Брісендена і згадав про нього тільки в кінці вечора, коли побачив, як той жваво розмовляє з молодими жінками.

Ідучи додому, Мартін випадково нагнав на вулиці Брісендена.

— А, це ви? — озвався він.

Брісенден щось сердито буркнув у відповідь, але пішов поруч. Мартін, однак, більше не пробував зав’язати розмову, і кілька кварталів вони йшли мовчки.

— Пихатий старий осел!

Несподіваність і завзяття цього вигуку здивували Мартіна. Він засміявся подумки, але заразом почув ще більшу нехіть до свого супутника.

— Чого ви туди ходите? — буркнув той нараз, коли вони поминули ще один квартал.

— А ви чого? — спитав і собі Мартін.

— А хто його зна! — почув він у відповідь, — Але я принаймні вперше зробив таку дурницю. У добі двадцять чотири години, треба ж їх якось згаяти. Ходім хіба вип’ємо.

— Згода, — відказав Мартін.

Але одразу ж пожалкував, що так швидко погодився. Вдома його чекала «чорна робота» на кілька годин, а потім уже в ліжку він мав читати ще том Вейсмана[35], не кажучи вже про автобіографію Герберта Спенсера, що була для нього романтичніша й за який роман. Навіщо час марнувати з цією людиною, що йому не подобається, подумав Мартін. Але його вабила не людина ця і не питво, а супровідне до того всього: яскраве світло, дзеркала й миготіння келихів, збуджені жваві обличчя і дзвінкий людський гомін. Ось оце — йому хотілося чути людські голоси, голоси людей життєрадісних, які знають успіх і можуть з легким серцем пити за власні гроші, як то й личить чоловікові. Він же був самотній, і це гнітило його; тим-то він і вхопився так за те запрошення, як, пожадлива риба хапає, бува, гачок, Відколи Мартін пив з Джо у «Гарячих Джерелах» та ще раз ото з крамарем-португальцем, він більше не заходив до бару. Від розумового виснаження не тягне так до алкоголю, як від фізичного, і Мартін не відчував потреби пити. Але зараз йому закортіло питва, а радше — опинитися в тій атмосфері, що звичайно пиття супроводить. Саме таким місцем виявився бар «Печера». Мартін і Брісенден, умостившись у широких шкіряних кріслах, почали пити шотландське віскі з содовою.

Воші пили й розмовляли. Говорили вони про різні речі і по черзі замовляли нові порції. Мартін, і сам міцний, дивувався, як багато міг пити Брісенден, а ще більше дивувався з його ерудиції. Незабаром Мартін переконався, що той знав чи не все на світі і що це йому вдруге довелося спіткати людину високого інтелекту. Але він помітив, що Брісенден мав те, мого бракувало Колдуелові; він мав внутрішній запал, гостру проникливість, хист невтримного лету думки. Мова його просто потоком бурхала. З його тонких губ злітали, наче машиною карбовані, гострі ущипливі фрази. А тоді їх змінювали ніжні й лагідні слова, соковиті і яскраві образи, повні чарів та краси, що ніби крили в собі таємничу незбагненність буття. І знов його тонкі губи були наче бойовий ріг, з якого чувся грізний гуркіт космічної боротьби, — у висловах, дзвінких, як срібло, і осяйних, немов зоряні простори, — і провіщали вони останні досягнення науки. А водночас це була й мова поета, надприродна істина, невловна, якої словами не віддаси, але яку, проте, можна відчути з незбагненних асоціацій, породжуваних звичайними словами. Силою свого ясновидства Брісенден сягав аж за найдальші межі нашого досвіду, туди, де людська мова вже зовсім безпорадна, і вмів завдяки своєму магічному мистецтву звичайні слова начиняти невідомими значеннями, і відкривав тим самим Мартінові істини, неприступні пересічним душам.

Мартін забув те неприємне враження, яке спершу справив на нього Брісенден. Він побачив те, про що досі тільки в книжках читав. Оце був великий розум, справжня людина, гідна глибокої пошани. «Перед вами я падаю ниць», — думав про себе Мартін.

— Ви вивчали біологію! — промовив він уголос і з притиском.

На його подив, Брісенден заперечливо похитав головою.

— Але ви говорите істини, що їх може підтвердити тільки біологія, — наполягав Мартін, у відповідь побачивши лише порожній погляд співрозмовника. — Ваші висновки збігаються із змістом книжок, які запевне ви читали!

— Дуже радий, — мовив на те Брісенден, — що мої поверхові знання дали мені змогу найкоротший шляхом підійти до істини. А взагалі я ніколи не сушу собі голови тим, маю я, слушність чи ні. Кінець кінцем, це байдуже. Остаточної істини людині не дано збагнути.

— Таж ви послідовник Спенсера! — радісно вигукнув Мартін.

— З ранньої юності не брав у руки його книжок. Та й тоді читав лише «Виховання».

— От коли б я міг набувати знання так легко, — казав Мартін через півгодини, коли ближче познайомився з духовним багатством Брісендена. — Ви чистий догматик, і це вражає мене найбільше. Ви догматично проголошуєте останні здобутки науки, до яких вона доходила лише по тривалому аналізі. Ви в одну мить робите правильні висновки. Ви справді підходите до істини найкоротший шляхом. В якийсь надрозумовий спосіб, і то з швидкістю світла, вам розкривається суть.

— Атож, колись саме це збивало з пантелику моїх учителів, отця Джозефа й брата Деттона, — відказав Брісенден. — Ні, ні, я тут ні до чого, — поспішив він додати. — Просто щаслива доля закинула мене в католицький коледж. А ви де здобували знання?

Розповідаючи про себе, Мартін заразом вивчав Брісендена, перебігаючи поглядом з його довгобразого аристократичного обличчя на похилі плечі, і навіть розглядав його кинуте на сусідній стілець пальто, де кишені повіддималися від напханих книжок. Обличчя й довгі тонкі руки Брісендена вкривала засмага, навіть надмірна. Мартінові це видалося загадкою. Було ясно, що Брісенден не з тих, що більше бувають просто неба. Де ж могло його так опалити сонце? Ні, тут щось непевне й хворобливе, подумав Мартін, усе так само пильно вивчаючи запале й вузьке Брісенденове обличчя, оздоблене орлиним носом, таким витонченим і гарним, якого ще ніколи Мартін не бачив. На перший погляд очі його нічим не виділялись: середнього розміру, немовби карі на колір. Але в них жеврів огонь, і вираз усе був якийсь мінливий, чудний та суперечливий. Суворі й невблаганні, вони в той же час чомусь викликали жаль. Мартінові стало шкода Брісендена. Він і сам не розумів чому, але невдовзі дізнався.

— Та я сухотник, — недбало кинув Брісенден трохи згодом, згадавши Мартінові про свій приїзд із Арізони. — Я прожив там майже два роки, лікуючись повітрям.

— А ви не боїтесь нашого клімату?

— Боюся?

Брісенден цілком спокійно повторив це слово. Але Мартін, глянувши на його аскетичне лице, зрозумів, що ця людина нічого не боїться. Очі у Брісендена звузились, як у орла, ніздрі роздулися, — аж і Мартінові дух забило, коли він дивився на це горде обличчя, зухвальне, рішуче й грізне. Мартін затремтів з хвилювання. «Яка велич!» — подумав він, а вголос продекламував:

Ні, під ударами лихої долі

Чоло скривавлене ніколи не схилю[36].

— То ви любите Генлі? — мовив Брісенден, і враз погляд його став теплий і ласкавий. А певно, де ж ви можете не любити його. Так, Генлі! Смілива душа! Серед сучасних журнальних віршомазів він як гладіатор серед гурту євнухів.

— Ви не любите журналів? — обережно запитав Мартін.

— А ви любите? — гаркнув Брісенден з такою люттю, що Мартін аж здригнувся.

— Я… я пишу, тобто пробую писати для журналів, — пробурмотів Мартін.

— Ну, це ще нічого, — полагіднішав Брісенден. — Ви пробуєте писати, але не маєте успіху. Я ціню і шаную ваші невдачі. Уявляю собі, що ви пишете. Для цього мені не треба навіть читати ваші твори. В них є одна хиба, що відстрашує журнали. В них є глибина, а журналам це не потрібно. Вони збирають усякий мотлох і дістають. усього цього вдосталь, тільки не від вас, певна річ.

— Я не цураюся і чорної журнальної роботи, — сказав Мартін.

— Вірніш, навпаки… — Брісенден замовк на хвилину і, безцеремонно оглянувши вбогий одяг Мартінів, його стару краватку, обтріпаний комірець, лискучі рукава й потерті манжети, спинив погляд на його запалих щоках. — Навпаки, чорна журнальна робота цурається вас, вона така далека від вас, що ви ніколи не матимете в ній успіху. Слухайте, друже, ви, певно, образитесь, якщо я запропоную вам чогось поїсти?

Мартінові кров ударила в обличчя, а Брісенден задоволено розсміявся.

— Сита людина ніколи б не образилась на таку пропозицію.

— Ви диявол! — обурено скрикнув Мартін.

— Я ж вам ще нічого не пропонував.

— І не посмієте!

— Це ще невідомо. Ну от я запрошую вас повечеряти зі мною.

Брісенден підвівся, немов збираючись зараз же рушати до ресторану.

Мартін стиснув кулаки, кров стукотіла йому в скронях.

— «Увага, панове! Він їсть їх живцем! Він їсть їх живцем!»— вигукнув Брісенден, імітуючи закличніша, що рекламує пожирача змій на ярмарку.

— Я й справді міг би вас з’їсти живцем, — сказав Мартін, теж безцеремонно розглядаючи виснажену постать Брісендена.

— Тільки я того не вартий.

— Навпаки, наша сварка нічого не варта, — відповів Мартін і щиро засміявся: — Признаюся, ви пошили мене в дурні. Те, що я голодний і що ви це помітили, — не дивина, і тут немає нічого для мене ганебного. Бачите, я сміюся з забобонної стадної моралі, а от ви сказали правдиве слово, назвали речі їх іменами, і я вмить знову став рабом цієї забобонної моралі.

— Так, ви образились, — підтвердив Брісенден.

— Хвилину тому я справді відчував себе ображеним. Знаєте, це забобони ще з дитинства. Хоч я багато чого встиг навчитись, а все-таки іноді зриваюсь. У кожного свої ганджі, як то кажуть — свій скелет у шафі.

— Але тепер ви вже добре його там зачинили?

— А звісно.

— Напевно?

— Напевно.

— Ну, тоді ходім повечеряємо.

— Ходім, — сказав Мартін і рештою, що лишилась у нього від двох доларів, спробував розплатитися за віскі. Але Брісенден так грізно глянув на офіціанта, що той поклав гроші назад на стіл.

Мартін скривившись, сунув їх у кишеню і ту ж мить відчув на своєму плечі зичливу Брісенденову руку.


РОЗДІЛ XXXII


Другого дня Марії довелося знову хвилюватися: до Мартіна прийшов ще один гість. Але цього разу вона не розгубилась і прийняла Брісендена з усією чемністю в своїй пишній вітальні.

— Сподіваюся, ви не дуже розгнівані моєю появою? — почав Брісенден.

— Ні, ні, навпаки, — вигукнув Мартін, потискуючи гостеві руку, і, підсунувши йому свого єдиного стільця, сам примостився на ліжку. — Але як ви дізналися, де я живу?

— Зателефонував до Морзів. Міс Морз сказала мені вашу адресу, і ось я тут. — Брісенден витяг з кишені тоненьку книжечку й поклав на стіл. — Оце вам книжка поезій. Прочитайте її і залиште собі.— А коли Мартін спробував протестувати, додав — Нащо мені книжки? Сьогодні вранці знов ішла горлом кров. Є у вас віскі? Звісно, ні. Ну, почекайте хвилину.

Він підвівся і вийшов. Мартін стежив за довгою постаттю Брісендена, і коли той обернувся причинити хвіртку, з сумом помітив, як над запалими грудьми гнулися його колись, певно, могутні плечі. Мартін дістав дві склянки і почав читати останню збірку поезій Генрі Вогана Марлоу.

Шотландського немає,— оповістив Брісенден, входячи в кімнату. — Цей пройдисвіт не продає нічого, крім американського віскі. Зате ось ціла пляшка.

— Я пошлю кого з хлопців по цитрини, — і ми зробимо грог, — запропонував Мартін. — Цікаво, скільки Марлоу міг заробити на цій збірці.

— Та, мабуть, доларів п’ятдесят, — відповів Брісенден. — Але для нього й це щастя. Мусить бути радий, що взагалі знайшов видавця, який ризикнув друкувати таку книжку.

— Отже, поетові не можна прожити з поезії?

І в голосі й на обличчі Мартіновім відбилося розчарування.

— Авжеж, ні. Який же дурень на це розраховує. От віршомази, як Брюс, Вірджінія Спрінг, Седжвік — це інша справа. їм непогано живеться. А справжні поети… Ви знаєте, з чого живе Марлоу? Вчителює в Пенсільванії, викладає в школі для хлопчаків, а з усіх відділів пекла це найжахливіший. Я б не проміняв свою долю на його, навіть коли б він дав мені за це п’ятдесят років життя. А притім серед сучасних риморобів цей поет виблискує, мов рубін серед скелець. А що про нього пишуть критики? Ну й нікчемні ці кляті людці!

— Взагалі про талановитих забагато пишуть люди без крихти таланту, — зауважив Мартін. — Чого от тільки не наплели про Стівенсона!

— Гадюче кодло! — вилаявся Брісенден. — Я пам’ятаю, з яким самовдоволенням вони довбли його за лист в обороні отця Дамієна[37], зважували все й виважували…

— Міряли його міркою власної мізерії,— додав Мартін.

— Так, це добре сказано. Вони поганять і загиджують Правду, Красу, Добро, а тоді ще поплескують вас по плечі й кажуть: «Славний пес, Фідо». Тьху! «Тріскотливі сороки в людській подобі», — сказав про них перед смертю Річард Ріль[38].

— Вони дзьобають зоряний пил, — палко підхопив Мартін, — хочуть спіймати метеорну думку генія. Якось я написав статтю про цих критиків, чи радше рецензентів.

— Ану покажіть, — жваво промовив Брісенден.

Мартін витяг з-під стола копію «Зоряного пилу». Читаючи рукопис, Брісенден раз у раз сміявся, потирав руки і навіть про питво забув.

— Та ви ж самі частинка цього зоряного пилу, занесена в край сліпих карликів! — згукнув він, дочитавши. — І, звісна річ, за цю статтю вхопилися у першому ж часопису?

Мартін заглянув до свого записника:

— Від неї відмовилося двадцять сім часописів.

Брісенден зайшовся сміхом, але одразу ж і закашлявся.

— Слухайте, не може бути, щоб ви не писали поезій, — сказав він, трохи віддихавшись. — Покажіть мені дещо.

— Гаразд, тільки тут не читайте, — попросив Мартін. — Мені хочеться порозмовляти з вами. Я вам дам їх додому.

Брісенден пішов від Мартіна, узявши з собою «Любовні сонети» та «Пері й перли». Наступного дня він знов прийшов і ще на порозі сказав:

— Дайте ще!

Брісенден не тільки запевнив Мартіна, що він справжній поет, але визнав, що й сам пише вірші. Мартін пойнявся щирим захватом від творів Брісендена і дуже здивувався, що той навіть не пробував надрукувати їх.

— Чума їм на голови! — відповів Брісенден Мартінові, коли той зголосився самому розіслати його твори по журналах, — Любіть красу задля неї самої,— була його рада, — а журналам дайте спокій. Знаєте що, Мартіне

Ідене, вертайтесь ви знову до моря, до своїх кораблів. Раджу вам від душі. Чого ви шукаєте в цих міських гнійниках? Ви самі себе вбиваєте, намагаючись оплюгавити красу на журнальний смак. Як це ви були процитували мені днями? Ага, — «людина — остання з ефемерид». Навіщо ж вам, останній з ефемерид, потрібна слава? Якщо ви здобудете її, вона вас отруїть. Слово честі, ви занадто безпосередній, занадто самобутній і розумний, щоби хлібитись такою потравою. Сподіваюся, що ви не продасте журналам і рядка! Служити треба лише красі. Служіть їй — і до біса юрбу! Успіх! Якого ж вам ще дідька треба, коли ви досягли успіху і в сонеті про Стівенсона, ще кращому, ніж «Видіння» Генлі, і в «Любовних сонетах», і в «Піснях моря»! Радість дає не те, що ви створили, а самий творчий процес. Мовчіть! Я це знаю, і ви це знаєте. Краса не дає вам спокою. Це вічний біль, це невигойна рана, розпечений ніж у серці. Навіщо сушити собі голову журналами? Хай вашою метою буде сама краса. Нащо вам красу перетоплювати на золото? А втім, ви однаково не зможете цього зробити. Я тільки дарма хвилююся. Читайте ви журнали хоч і тисячу років, а не знайдете там поезії бодай на один рядок Кітса[39]. Не женіться за славою й золотом, а завтра ж вирушайте в море.

— Я не ради слави, а ради кохання, — засміявся Мартін. — У вашому Всесвіті кохання, здається, не існує зовсім, а для мене Краса — лише служниця Кохання.

Брісенден подивився на нього зачудовано і жалісно.

— Ви ще такий молодий, Мартіне, такий молодий! Ви злинете високо, тільки дуже вже прозорі крила у пас, занадто ніжний пилок на них. Не опаліть їх. А втім, ви вже їх опалили. У своїх сонетах ви оспівуєте якусь спідничку. Це ж сором!

— Я оспівую кохання, не просто спідничку, — знов засміявся Мартін.

— Це філософія шаленства, — заперечив Брісенден. — Так думав і я, коли, сп’янілий гашишем, мандрував країною марень. Але стережіться! Буржуазні міста загублять вас. Згадайте оте крамарське кубло, де я зустрів вас. Це гірше, ніж помийна яма, у такій атмосфері не можна здоровим лишитись. Там задихаєшся. Там немає жодного порядного чоловіка, жодної порядної жінки. Усе це ходячі шлунки, що прикриваються високими ідеями…

Він замовк раптом і глянув на Мартіна. І враз, наче блискавка, його пройняв здогад. На обличчі його відбився подив і жах.

— І свої чудові любовні сонети ви присвятили цій блідій нікчемній самичці?

Мартін схопив Брісендена за горло і так трусонув, аж той зубами клацнув. Але, глянувши в очі своїй жертві, Мартін не побачив там жаху, а лише цікавість і диявольську насмішку. І тоді, опам’ятавшись, кинув Брісендена на ліжко.

Брісенден хвилину важко дихав, потім засміявся.

— Я був би ваш неоплатний боржник, якби ви витрусили з мене рештки життя, — сказав він.

— У мене останніми днями щось розладналися нерви, — виправдувався Мартін. — Сподіваюсь, я не заподіяв вам шкоди? Зараз приготую свіжий грог.

— Ах, ви, юний елліне! — вигукнув Брісенден, — Навряд чи ви знаєте ціну своєму тілу. Ви ж страшенно дужий. Ви молода пантера! Левеня! Ну, ну! Доведеться вам розплачуватися за цю силу.

— Що ви хочете сказати? — спитав зацікавлений Мартін, подаючи гостеві склянку. — От випийте й не гнівайтесь.

— Я хочу сказати, — Брісенден відсьорбнув трохи грогу і задоволено посміхнувся, — що вам не дадуть спокою Жінки. Вони докучатимуть вам аж до самої смерті, як докучали й досі, або я розуміюся на цьому не більше дитини. Душіть мене скільки хочете, я, однак, скажу те, що думаю. Це, безперечно, ваше перше кохання, але вдруге, заради Краси, появіть більше смаку. Що може вам дати дочка буржуазії? Облиште її. Знайдіть собі справжню жінку, палку, жагучу, яка б сміялася з життя і глузувала зі смерті, яка б кохала, допоки змога. Є такі жінки, і вони полюблять вас так само охоче, як і мізерні виплодні буржуазної теплиці.

— Мізерні? — обурено вигукнув Мартін.

— Атож, мізерні. Вони туркочуть свої плитні моральності, що їм натуркочено в голови, і бояться глянути життю в вічі. Вони любитимуть вас, Мартіне, але свою вбогу моральність любитимуть ще дужче. Вам же треба життя осяйного й безоглядного, спілкування з великими вільними душами, треба яскравих метеликів, а не марної сірої молі. 0, всі ці самиці скоро вам набриднуть, якщо ви, на лихо собі, довго житимете. Але вам це не загрожує! Ви не повернетесь до моря її кораблів, а тинятиметесь по залуплених містах, згниєте за живоття, і тоді прийде смерть.

— Що б ви мені не казали, мене все одно не переконаєте, — озвався Мартін. — Кінець кінцем, у вас промовляє ваш темперамент, у мене мій, і кожен має свою слушність.

Вони не сходились у поглядах на кохання, на журнали і ще багато в чому, але все ж відчували один до одного щиру симпатію, і в Мартіна вона була дуже глибока. Бачилися вони щодня, дарма що Брісенден не міг висидіти в душній Мартіновій кімнаті більше як годину. Він ніколи не приходив без пляшки, а коли вони обідали разом в ресторані, пив увесь час шотландське віскі з содовою. Він завжди платив за обох, і завдяки йому Мартін познайомився з усякими тонкими стравами, пізнав смак шампанського і рейнвейну.

Але для Мартіна Брісенден залишався загадкою. Цей чоловік з лицем аскета, попри всю немічність своєї плоті, прагнув насолоди. Він не боявся смерті й цинічно сміявся з життя, але, вмираючи, був закоханий у життя до останнього його атома. Він був одержимий бажанням жити, тріпотіти життям, «ворушитися тією жменькою космічного пилу, що мене породив», як він сам раз висловився. Він уживав наркотики і взагалі робив багато чудного, шукаючи гострих відчувань. Він розповів Мартінові, що якось три дні навмисне не пив води, щоб зазнати розкоші від заспокоєння спраги. Хто він був — Мартін так ніколи й не дізнався. Це була людина без минулого, яку в майбутньому чекала близька могила, а в теперішньому налила жорстока гарячка життя.


РОЗДІЛ XXXIII


Мартін поволі, але все далі програвав битву. Хоч як він заощаджував, а все ж прибутків від «чорної роботи» не вистачало навіть покрити видатки. Костюм знову було заставлено, і Мартін не міг прийняти запрошення Морзів на врочистий обід у День подяки[40]. Рут не дуже була весела, дізнавшись про причину його відмови, та й Мартін сам був мало не в розпачі. Кінець кінцем, він дав їй слово таки прийти: він вибереться до Сан-Франціско і забере належні йому п’ять доларів у редакції «Трансконтинентального місячника», що дозволить йому викупити костюм.

Уранці він позичив у Марії десять центів. Простіше було б позичити їх у Брісендена, але цей дивак десь раптом зник. Минуло вже два тижні, як Мартін його не бачив і марно сушив собі голову, куди той міг подітися. За десять центів Мартін перебрався катером через бухту і, йдучи по Маркет-стріту, міркував, що то буде, коли йому не пощастить забрати гроші. Адже ж він тоді навіть не зможе повернутися до Окленда, бо в Сан-Франціско йому ні в кого роздобути ще десять центів на переїзд.

Двері редакції «Трансконтинентального місячника» були напіввідчинені, і Мартін уже збирався зайти, як раптом спинився, почувши голосну розмову.

— Та не в тому справа, містере Форде, — кричав хтось (Мартін знав, що Форд — це редактор журналу). — Я хочу знати тільки, чи збираєтеся ви мені заплатити? Безперечно, готівкою, і то зразу. Мені байдуже, які в журналу перспективи на той рік і які ваші дальші плани. Я тільки хочу, щоб ви заплатили мені за мою роботу. Майте на увазі, що поки я не одержу грошей, різдвяний номер до друку не піде. Бувайте! Коли розживетесь на гроші, приходьте до мене.

Двері рвучко розчинились, і повз Мартіна промчав якийсь чоловік; видно, дуже розгніваний, бо сипав прокльонами і стискав кулаки. Мартін вирішив трохи почекати і хвилин п’ятнадцять снував коридором; потім відчинив двері і ввійшов. Це вперше в житті він був у редакції. Візитні картки тут, очевидно, були не в моді, бо хлопчина-розсильний просто пішов у другу кімнату і сказав, що хтось хоче бачити містера Форда. Вийшовши, він кивнув Мартінові через кімнату і показав на редакторів кабінет, святилище редакції.

В кабінеті найперш Мартіна вразив страшенний безлад. Потім він помітив за столом ще не старого на вигляд чоловіка з баками, що цікаво до нього приглядався. Мартін здивувався, побачивши, яке спокійне його обличчя. Видимо, сварка з друкарем не порушила йому рівноваги.

— Я… я — Мартін Іден, — почав Мартін. «І я хочу одержати свої п’ять доларів», — хотілось йому додати. Але це він уперше мав розмовляти з редактором, і боявся вразити його своєю різкістю. Та на немалий його подив, містер 'Корд схопився з місця з вигуком: «Та не може бути!» — і и захваті почав обіруч трусити руку Мартіна.

— Ви не уявляєте, який я радий, що познайомився з нами, містере Ідене! Мені дуже хотілося побачити вас.

Він стояв за крок від Мартіна, захоплено дивився на Мартінів костюм, обтріпаний понад міру і придатний до ремонту, хоч складка на штанях, яку Мартін підправив Маріїним прасом, була бездоганна.

— Щиро кажучи, я не думав, що ви такий молодий. У вашому оповіданні стільки зрілих думок і розмаху, і сама ідея така глибока й продумана. Майстерне оповідання. Я зрозумів це, прочитавши перші рядки. Я мушу вам розповісти, як його вперше прочитав. Але пі, спочатку дозвольте познайомити вас із співробітниками редакції.

Ні на мить не змовкаючи, містер Форд спровадив Мартіна до загального відділу, де познайомив його із своїм помічником, містером Уайтом — маленьким вутлим чоловічком, долоня якого була так дивно холодна, мов його морозило, а ріденькі баки віддавали шовковистим блиском.

А це, містере Ідене, містер Ендс — секретар редакції.

Мартін цим разом потиснув руку лисому чоловікові із жвавими очима, що його обличчя здавалося ще досить молодим, наскільки воно видніло за сніжно-білою бородою, яку його дружина щонеділі старанно підстригала, заодно вже голячи йому й потилицю.

Усі вони обступили гостя і в три голоси почали засинати похвалами, поки Мартінові, нарешті, не почало здаватися, що вони просто намагаються затуркотіти йому голову.

— А ми все дивувалися, чому ви не заходите, — сказав містер Уайт.

— У мене не було грошей на катер, а я живу по той бік бухти, — відповів Мартін одверто, щоб показати нагальну свою потребу в грошах.

«Та й мій «вихідний» костюм, — подумав він, теж красномовно свідчить про мою нужду». Раз у раз при нагоді він натякав про мету свого приходу. Але в своєму захопленні вони немов поглухли. Вони співали йому хвалу, розповідали про своє перше враження від його оповідання, про те, яким воно здалося їм пізніше, і як захоплювалися ним дружини їхні й родичі, але ні разу не згадали про намір сплатити гонорар.

— Я вам уже розповідав, як я вперше прочитав ваше оповідання? — сказав містер Форд. — Певно, що ні. Я вертався на захід із Нью-Йорка, і, коли поїзд зупинився в Огдені, газетяр приніс свіжий номер нашого журналу.

«Чорти б його батькові! — подумав Мартін. — Цей роз’їжджає у пульманівських вагонах, а я голодую, бо не можу вирвати в нього свої кровні п’ять доларів!» Його залляла хвиля гніву. Кривда, заподіяна йому цим місячником, одразу стала величезною — дуже вже важкі були всі ці місяці даремних сподівань, голоду й злиднів, та й тепер от голод прокинувся й мучив його, нагадавши, що він і ріски не мав у роті від учора, коли теж не дуже наївся. На мить йому аж очі затуманило з обурення. Це ж навіть не грабіжники, а просто дрібні злодюжки. Брехнями й обіцянками вони вициндрили в нього оповідання. Ну, гаразд! Він їм покаже. І він у думках затявся, що не вийде з редакції, поки не відбере свої гроші. Тим більше, що йому однаково нічим було платити за переїзд на топ берег. Він усе ще стримувався, але вовчий блиск його очей занепокоїв і стривожив редакційний гурт.

Балакучість їхня піднеслася ще вище. Містер Форд знов почав розповідати, як він уперше прочитав «Передзвін», а містер Ендс у той же час намагався ще раз описати, яка зачарована цим оповіданням його племінниця, а ж вона не абихто — шкільна вчителька в Аламеді!

— Зараз скажу вам, чого я прийшов, — врубав під кінець Мартін. — Я прийшов одержати гроші за те оповідання, що так вам усім подобається. Ви обіцяли мені заплатити п’ять доларів після надрукування.

На рухливому обличчі містера Форда відбилася щира готовність одразу ж вдовольнити вимогу автора, але, шугнувши до кишені, він раптом повернувся до містера Ендса і заявив, що забув гроші вдома. Наскільки містер Ендс близько взяв це до серця, було ясно без слів, бо рука в нього так і сіпнулася, немов захищаючи бокову кишеню. Мартін зрозумів, що там не порожньо.

— Дуже шкода, — промовив містер Ендс, — але з годину тому приходив друкар і я віддав йому всю готівку з каси. Воно трохи було з мого боку легковажно не запастися більшою сумою, одначе термін виплати друкареві ще не підійшов і його прохання видати аванс було цілком несподіване.

Містер Форд і містер Ендс сподівально глянули на містера Уайта, але цей добродій тільки засміявся і знизав плечима. Його совість, в усякому разі, чиста: він прийшов сюди вивчати журнальну справу, а натомість вивчав грошову скруту. Йому нічого не плачено вже чотири місяці, але він знав, що редакція мусить перше задовольнити друкаря, а потім уже помічника редактора.

— Страшенно безглуздо вийшло, містере Ідене, що ви потрапили до нас саме в таку годину, — жваво промовив містер Форд. — Запевняю вас, що це просто випадковість. Ллє знаєте, що ми зробимо? Завтра ж уранці ми вам вишлемо чек поштою. Містере Ендс, у вас, певна річ, є адреса містера Ідена?

— Ну, авжеж, у містера Ендса є адреса містера Ідена, і він вишле чек завтра ж уранці.

Мартін на банківських і чекових тонкощах знався вельми туманно, проте чудово розумів, що коли чек можна вислати завтра, то так само можна видати його й сьогодні.

— Отже, все погоджено, містере Ідене. Завтра ви одержите чек, — сказав містер Форд.

— Але мені потрібні гроші сьогодні, а не завтра, — твердо відказав Мартін.

— Який нещасливий збіг обставин! От коли б ви прийшли якого іншого дня, — солодко заспівав містер Форд, але тут його перепинив містер Ендс, рухливі очі котрого свідчили про дратливість характеру.

— І містер Форд, і я вже з’ясували вам, у чім справа, — гостро сказав він. — Чек ми вишлемо…

— Я теж з’ясував вам, — не дав йому докінчити Мартін, — і досить ясно, що гроші потрібні мені сьогодні.

Живчик Мартінові забився дужче від грубого тону секретаря, і він не спускав його з ока, певний, що каса редакції у нього в кишені.

— Це дуже сумно… — знову почав містер Форд.

Але тут містер Ендс нетерпляче ворухнувся, мовби маючи замір вийти з кімнати. Ту ж саму мить Мартін кинувся на нього і з такою силою схопив за горло, що сніжно-біла борода цього добродія, не втративши своєї бездоганної форми, задерлася до стелі під кутом у сорок п’ять градусів. А містер Уайт і містер Форд, опановані жахом, мовчки дивилися, як їхнього поважного співробітника трусять, наче перський килим.

— Ану, добувай гроші, вельмишановний руйначу молодих талантів! — гукнув Мартін. — А то я сам їх повитрушую, усі до цента! — Потім, повернувшись до переляканих глядачів, додав: — А ви краще не втручайтеся, бо теж комусь перепаде.

Містер Ендс задихався і, тільки коли Мартін трохи послабив стиск, зміг виявити готовість задовольнити його вимогу. Після кількох занурювань до кишені штанів він вигріб звідти всього чотири долари й п’ятнадцять центів.

— Вивертай кишеню! — скомандував Мартін.

Випало ще десять центів. Мартін для певності перелічив удруге свої трофеї.

— Ну, тепер ваша черга! — крикнув він містерові Форду. — Мені треба ще сімдесят п’ять центів.

Містер Форд не перечив, однак у нього набралося тільки шістдесят центів.

— Оце все? — грізно спитав Мартін, приймаючи Фордів унесок. — А що у вас у жилеті?

Містер Форд на знак своєї ретельності вивернув обидві кишені. З однієї на підлогу випав якийсь квиток. Вій підняв його і хотів покласти назад, але Мартін гукнув:

— Що це? Квиток на катер? Давайте і його. Він коштує десять центів. Отже, з квитком я одержав від вас чотири долари дев’яносто п’ять центів. Належить мені ще п’ять!

Він люто глянув на містера Уайта, але ця тендітна особа вже простягала йому нікелеву монету.

— Дякую, — сказав Мартін, звертаючись до всієї компанії.— На все добре.

— Грабіжник! — прошипів йому вслід містер Ендс.

— Злодюжка! — огризнувся Мартін, грюкнувши дверима.

Мартін був у захваті від своєї перемоги, в такому захваті, що, згадавши про п’ятнадцять доларів, які йому завинив «Шершень» за «Пері й перли», вирішив одразу ж піти й їх вирвати. Але в «Шершні» засіла купка чисто виголених молодих і дужих хлопців, чистих розбійників, що звикли грабувати всіх без винятку і навіть один одного. Після сутички, під час якої було трохи попсовано редакційне майно, редактор (колись найкращий спортсмен в університеті), за допомогою секретаря, передплатного агента і швейцара, виставив Мартіна за двері і навіть допоміг йому дуже швидко спуститися сходами.

— Заходьте частіше, містере Ідене, завжди раді вас бачити, — глузували вони згори.

Мартін піднявся з землі і теж засміявся.

— Ху, — сказав він. — Проти тих трансконтинентальних гнид ви просто чемпіони!

Йому відповіли веселим реготом.

— Мушу вам сказати, містере Ідене, — гукнув йому редактор «Шершня», — що як на поета ви теж зух. Де це ви так навчилися цього прямого удару?

— Там, де ви навчилися свого подвійного нельсона, — відповів Мартін, — У всякому разі, синець буде у вас під оком.

— А у вас шия вже стала на місце? — люб’язно спитав редактор. — Знаєте що, може, підемо усім гуртом та вип’ємо? Звісно, не на честь вашої ушкодженої шиї, а на честь цієї невеличкої баталії.

— Переможений мусить погоджуватись, — відповів Мартін.

Отож грабіжники й пограбований випили разом і дружно погодилися на тому, що перемагає дужчий і що п’ятнадцять доларів за «Пері й перли» законно належать «Шершневі».


РОЗДІЛ XXXIV


Артур лишився коло хвіртки, а Рут ступила на сходинки до дверей Марії Сільви. Вона почула швидке цокотіння друкарської машинки і, коли ввійшла в кімнату Мартіна, побачила, що він друкує останню сторінку рукопису. Вона прийшла довідатися, чи прийде він до них на святковий обід, але не встигла й слова вимовити, як Мартін заговорив про себе.

— Ось послухай-но, — вигукнув він, відбираючи копії.— Це моє останнє оповідання, і воно відмінне від усього, що я писав досі. Настільки відмінне, що мені аж самому страшно. І все ж, либонь, воно гарне. Ти й сама побачиш. Це гаванська історія. Я назвав її «Вікі-Вікі».

Обличчя Мартіна пашіло творчим запалом, хоч у кімнаті було так холодно, що Рут аж тремтіла, та й у нього самого руки були як лід. Вона уважно слухала Мартіна, і, хоч на обличчі в неї час від часу він помічав тільки осуд, скінчивши, він таки спитав:

— Ну, що ти скажеш? Тільки щиро.

— Я… я не знаю, — відповіла вона. — Воно… по-твоєму, його можна буде продати?

— Навряд, — признався він. — Це занадто сильно для журналів. Але зате правда, ручуся, що правда!

— Але навіщо ж уперто писати такі речі, що ніхто не купує? — безжально дорікнула вона. — Ти ж пишеш для того, щоб заробляти на життя?

— Авжеж. Тільки ця невесела історія так захопила мене, що я не міг не написати її. Вона просто просилася на папір.

— Але цей герой, Вікі-Вікі, чому ти вкладаєш йому в уста таку малопристойну мову? Певно, це було б образливо для читачів, і редактори цілком слушно забракують оповідання.

— А проте справжній Вікі-Вікі саме так і говорив би.

— Це поганий тон.

— Але це життя, — твердо сказав він. — Це реально й правдиво. Я мушу малювати життя тільки таким, яким його бачу.

Рут нічого не відповіла, і хвилину вони ніяково мовчали. Мартін занадто любив її, і через те не зрозумів, а вона не могла зрозуміти його, бо він занадто далеко вже переріс межі її обрію.

— А я таки стягнув гроші з «Трансконтинентального місячника», — промовив він, пробуючи перевести розмову на менш дражливу тему. Пригадавши, як редакційне бакенбардове тріо скривджене було на чотири долари дев’яносто центів та катерний квиток, він мимохіть засміявся.

— Отже, ти прийдеш? — радісно вигукнула Рут. — Я лише для того й завітала, щоб упевнитись.

— Прийду? — пробурмотів він неуважно. — Куди?

— До нас на обід завтра. Ти ж обіцяв викупити костюм, як тільки одержиш гроші.

— А, я й забув, — винувато озвався він. — Бачиш, сьогодні вранці полісмен забрав обох Маріїних корів і теля… ну, а в неї якраз не було грошей на викуп, і я… — я заплатив за неї. Таким ото чином гонорар за «Передзвін» пішов полісменові в кишеню.

— Значить, ти не прийдеш?

Він глянув на свій костюм.

— Не можу.

У блакитних очах Рут зблиснули сльози розчарування й докору, але вона промовчала.

— На той рік у День подяки ми обідатимемо у Дельмоніко, або в Лондоні, або в Парижі, де ти захочеш, — весело сказав Мартін. — Я певен.

— Кілька днів тому я читала в газеті,— раптом мовила Рут, — що на залізничній пошті відкривається кілька вакансій. Ти ж пройшов був першим кандидатом?

Він мусив признатися, що повістку одержав, але но ходив.

— Я так вірю в себе, — закінчив він. — Через рік я зароблятиму більше, ніж десятеро поштових урядовців укупі. Ось побачиш.

У відповідь вона тільки зітхнула. Потім підвелась і почала натягати рукавички.

— Мені вже пора йти. Артур чекає.

Він обняв її і поцілував, але вона лишилась байдужою. Тіло її не затремтіло, як завжди, руки не оповили йому піню, а губи холодно сприйняли його цілунок.

«Розсердилась, — подумав Мартін, провівши Рут до хвіртки. — Але за що? Це ж просто нещасливий збіг обставин, що поліцай саме сьогодні захопив Маріїних корів. Ніхто тут не винен». Йому й на думку не спадало, що він би мав повестись якось інакше. Авжеж, він трохи таки винний, промайнуло в нього далі, що відмовився від посади на пошті,— оце тільки. Та й «Вікі-Вікі» їй по сподобався.

На сходах ганку Мартін обернувся назад, щоб відібрати пошту від листоноші, що робив свій надвечірній обхід. Як щоразу, його охопила гарячкова нетерплячка, коли він одержував купу довгих конвертів. Серед багатьох великих один був маленький, на якому стояв штамп «Нью-йоркського огляду». Мартін не поспішав розкривати листа. Не могло там бути повідомлення про прийняття рукопису, бо він до них нічого не посилав. А може — від неймовірної думки в нього аж серце завмерло, — може, йому хочуть замовити статтю? Але він одразу відкинув таке припущення, як цілком безпідставне.

То було коротке, підписане редактором офіційне повідомлення, що редакція одержала на нього анонімного листа, якого тут же долучено, і просить його не турбуватися, бо вона анонімній кореспонденції не надає ніякої ваги.

Долученого листа було написано від руки незграбними друкованими літерами. Це був безграмотний і безглуздий донос, де говорилося, що «так званий Мартін Ідей», котрий посилає в журнали свої оповідання й вірші, зовсім не письменник, що він просто краде оповідання із старих журналів, передруковує їх на машинці і розсилає за свої. На конверті стояв штамп Сан-Леандро. Мартінові не треба було довго думати, щоб здогадатися, хто автор листа. Граматичні помилки, лексикон, дотепність Хігінботомові — одразу впадали в око. З кожного рядка знати було не делікатні італійцеві пальці, а простацьку лапу його, Мартінового, швагра.

Але за що це? — марно запитував себе Мартін. Що він зробив поганого Бернардові Хігінботему? Це було таке дике, таке безглузде, що годі його чим і пояснити. За тиждень Мартін від редакцій різних журналів на сході Штатів одержав ще з десяток таких самих анонімок. Цього разу редактори повелися з ним благородно. Він їм був зовсім невідомий, а проте деякі з них навіть висловлювали йому співчуття. Було ясно, що до анонімних доносів вони ставляться з презирством. Злостива спроба йому пошкодити не вдалася. Навпаки, це могло навіть піти йому на користь, бо привернуло до його імені увагу редакторів. Може, тепер, читаючи його рукописи, вони згадають, що автор їх той самий Мартін Іден, про якого вони були одержали анонімного листа. І хто зна, може, це спонукає їх прихильнішим оком глянути і на його твір?

Десь у цей час Мартін помітно упав в очах Марії. Якось уранці, зайшовши на кухню, вігі побачив, що вона, знеможена трохи не до сліз, аж стогне, марно пробуючи впоратися з прасуванням цілої купи білизни. Він одразу ж зрозумів, що в неї грип, дав їй випити гарячого віскі (рештки від Брісендена) і звелів лягти в ліжко. Але Марія й слухати не хотіла. Вона мусить усе випрасувати й сьогодні ж увечері здати, бо інакше семеро її дітлахів завтра не матимуть що їсти.

На великий її подив (вона не переставала розповідати про це аж до самої смерті) Мартін схопив з пічки прас і кинув на дошку тонку батистову блузку. Це була найкраща святкова блузка Кет Фленеген, найвибагливішої Маріїної клієнтки і найбільшої чепурунки в околиці. До того ж міс Фленеген попередила, щоб блузка була конче готова на вечір. Усі знали, що коло неї упадав коваль Джон Колінз, і Марії сказали по секрету, що вони завтра йдуть гуляти до парку Золотої Брами. Даремно силкувалася Марія врятувати блузку. Мартін посадив Марію на стілець, і вона, з жахом витріщивши очі, дивилася, що діялося далі. За час, у чотири рази коротший, аніж би в неї самої на це пішло, блузку було без ніяких ушкоджень випрасувано, і то — визнала Марія — не згірш, якби вона сама це робила.

— Я б скінчив швидше, — заявив Мартін, — коли б ваші праси були гарячіші.

А тим часом у нього в руці був такий розпечений прас, що Марія ним нізащо б не зважилась торкнутися білизни.

— Ви не так збризкуєте, — сказав він їй далі.— Ось я вам зараз покажу. Тут потрібен певний тиск. Коли хто хоче швидко прасувати, треба білизну сприскувати й класти під гніт.

Мартін приніс із льоху ящик, приладнав до нього покришку і приволік також старе заліззя, що Сільвине плем’я назбирало для лахмітника. Тоді поскладав побризкану білизну в ящик, накрив покришкою і приважив заліззям, закінчивши таким чином підготовчі роботи.

— А тепер дивіться уважно, — сказав він і, роздягтись до сорочки, схопив прас, розпечений мало не до червоного.

— Він випрасував білизна, — розповідала згодом Марія сусідкам, — взявся до шерстяна одежа. «Ви дурна, Маріє,— каже він, — я покажу вам, як прати шерстяне». І таки показав. Узяв бочка, дві жердини, ступиця з колеса і за десять хвилин зробив машина.

Мартін навчився цієї премудрості у Джо в «Гарячих Джерелах», у Шеллі. Стара ступиця, насаджена внизу на сторчову палицю, правила за поршень. З другого кінця її було прикріплено до другої палиці, підв’язаної до бантини, так що за допомогою цього приладу можна було, орудуючи однією рукою, чудово вибивати шерстяні речі.

— І тепер я вже ніколи не перу шерстяний одяг, — кінчала вона незмінно своє оповідання, — а лишаю коло бочки з жердини дітлахів. Розумна людина цей Мартін Іден.

А проте, явивши своє мистецтво і вдосконаливши Маріїну кухонну пральню, сам він багато втратив у її очах. Весь романтичний ореол, що оточував його, розвіявся, мов дим, коли вона дізналася, що він колись працював у пральні. Ні його книжки, ні поважні друзі, що приїздили до нього в екіпажах і приносили безліч пляшок віскі, тепер уже нічого не важили. Кінець кінцем, він був такий самий робітник, як і вона сама, і обоє вони належали до одного класу й касти. Він став їй ближчий і зрозуміліший, але чар загадковості зник.

Рідня Мартінова цуралась його дедалі більше. Після невдалого виступу містера Хігінботема показав себе рівно й містер Герман Шмідт. Мартінові пощастило продати кілька газетних оповідань, гумористичних віршів та жартів, і на деякий час його добробут трохи поліпшився. Він не тільки розплатився з боргами, а й викупив свого чорного костюма та велосипеда. У велосипеді треба було направити погнуту педаль, і на знак прихильного ставлення до майбутнього швагра Мартін одіслав машину до майстерні Германа Шмідта.

Того ж самого дня Мартін врадувано побачив, що якийсь малий хлопчина тягне йому велосипед додому. Очевидно, Шмідт цією несподіваною люб’язністю теж хотів показати свою прихильність, вирішив Мартін, бо полагоджені велосипеди замовці звичайно самі забирають з майстерні. Але, оглянувши велосипед, він побачив, що ніякого ремонту не зроблено. Він подзвонив по телефону до нареченого сестри і дізнався, що той не хоче мати з ним нічого спільного «ні під яким оглядом».

— Пане Германе фон Шмідте, — весело відказав Мартін, — я дуже маю охоту зайти до тебе, посмикнути за швабський твій ніс.

— Тільки ти прийдеш, я одразу ж пошлю по поліцію! — гукнув Шмідт, — Я тобі покажу, як заводитись. Зі мною ніякі такі штучки не вийдуть. І не хочу я мати нічого спільного з такими, як ти. Ти дармоїд, ось ти хто, і мене ти не ошукаєш. Як я беру твою сестру, то ти можеш обдирати мене? А дзуськи! Чого ти не берешся до праці, щоб чесно собі на життя заробляти? Ану, відповідай-но?

Мартінова філософія взяла гору, приглушивши гнів. Він повісив трубку і весело присвиснув. Але скоро по тому його охопив сум і почуття самотності. Ніхто не розумів його, нікому він не потрібен, хіба що Брісенденові, але й той не знати куди завіявся.

Уже сутеніло, коли Мартін з покупками в руках вийшов з овочевої крамниці. На розі спинився трамвай, і на приступках з’явилася знайома худорлява постать. У Мартіна радісно забилося серце. Це був Брісенден, і при світлі трамвайних огнів Мартін розглядів відстовбурчені кишені ного пальта — в одній були книжки, а в другій пляшка віскі.


РОЗДІЛ XXXV


Брісенден не став пояснювати, чого він так довго не приходив, а Мартін не допитувався. Вистачало йому, що він бачив бліде обличчя друга крізь пару, що здіймалася над склянками грогу.

— Я теж не сидів без діла, — сказав Брісенден, коли Мартін розповів йому про свої останні роботи.

Він витяг з кишені рукопис і передав його Мартінові; той, прочитавши заголовок, зацікавлено підвів погляд.

— Еге ж бо, — засміявся Брісенден. — А що, добра назва? «Ефемерида», одне слово. 1 воно ваше, — пригадуєте, ви мені змалювали людину, завжди випростувану істоту, одухотворену неорганічну матерію, останню з ефемерид, що живе в куценьких межах своєї температури, визначеної їй на термометрі. Ця ідея засіла у мене в голові, і, щоб звільнитися, я мусив викласти її на папері. Ну, то що ви скажете?

Коли Мартін почав читати, лице йому розпашілося, а потім зблідло. Це було справжнє мистецтво. Форма тріумфувала над змістом, якщо можна назвати тріумфом ідеальне злиття думки і слова, такого досконалого, що в Мартіна від захвату солодко туманіла голова, до очей підступали сльози, а по спині дрож пробігав. Це була велика поема, на шістсот-сімсот рядків, фантастична, дивна, неземна. Це було до жаху разюче й неправдоподібне, а отже існувало тут, написане чорним чорнилом на білих аркушах паперу. Мовилося тут про людину з усіма шуканнями її духу, з усіма її пориваннями осягнути бездонні відхлані, в гонитві до найдальших сонць та веселкових сфер. Це була дика оргія уяви в мозку вмирущої людини, яка крізь стогін упивалася останніми шаленими ударами свого знесиленого серця. Величні ритми поеми заносили в холодний вир міжпланетної боротьби, туди, де билися зоряні стовпища й стикалися холодні сонця, де серед темних безмежних просторів спалахували вогневі тумани; і крізь усе це, безперестанно, хоч і ледь чутно, линув кволий людський голос, жалюгідний лепет серед клекоту планет і грізного гуркоту розприскуваних світів.

— Я не знаю нічого подібного в літературі! — сказав Мартін, коли нарешті знов набув здатності говорити. — Це розкішно! Розкішно! В мене голова йде обертом. Я сп’янів. Це велике вічне питання — я ніколи не можу з нього видобутись. Цей допитливий, нав’язливий голос людини, тихий і жалібний, — він ще й досі бринить мені у вухах. Він як безсилий писк комара серед реву слонів та рикання левів. Проте в цій дрібності відчуваєш ненаситну пристрасть. Я, певне, дурниці плету, але ця річ заволоділа мною. Це… я не знаю… це просто розкіш, та й годі. Але як ви таке творите? Як могли ви таке створити?

Мартін урвав свій дифірамб лише для того, щоб перевести дух.

— Я ніколи більше не писатиму. Я просто нікчемний віршомаз. Ви показали мені, що таке праця правдивого майстра-митця. Це — геніально! Навіть більше, ніж геніально! Це понад міру генія. Це правда, пойнята шалом. З кожного рядка тут світиться правда, чоловіче! Чи ви це розумієте, ви, догматику? Вам і наука не зможе заперечити. Це — істина пророча, викувана з космічного металу й сплетена могутнім ритмом звуків у мереживо краси та величі. Більше я нічого не скажу. Я переможений, розчавлений. Ні, ще одно. Дозвольте мені цю поему кудись послати.

Брісенден посміхнувся:

— На цілий світ не знайдеться жодного журналу, який би зважився її надрукувати. Ви ж самі це знаєте.

— Ні, не знаю! Я переконаний, що на цілий світ не знайдеться жодного журналу, який би не вхопився за цю поему. Такі твори не трапляються щодня. Це не тільки найкраща поема року, це найкраща поема століття.

— Беріть вище.

— Не будьте циніком! — вигукнув Мартін. — Журнальні редактори не такі вже йолопи. Я це знаю. І можу з вами закластися на що хочете, що «Ефемериду» приймуть, — коли не з першого, то з другого разу.

— Ні, тут я не можу йти в заклад, — відповів Брісенден і, помовчавши трохи, додав: — Це найбільше з усього, що я досі зробив. Я це знаю. Це — моя лебедина пісня. Я надзвичайно нею пишаюсь. Я люблю її. Вона мені миліша за віскі. Це той великий прекрасний твір, яким я снив ще за ранньої молодості, повної солодких ілюзій та високих ідеалів. 1 от я написав його перед останнім своїм зітханням. Я не хочу віддати його на поталу стадові свиней. Ні, я не йду в заклад. Це моя поема! Я створив її і ділюся нею лише з вами.

— Але подумайте про інших, — протестував Мартін. — Призначення краси — давати радість.

— Це краса моя.

— Не будьте егоїстом.

— Я не егоїст, — Брісенден посміхнувся, немов смакуючи слова, що ось-ось мали злетіти йому з губ. — Я такий самий неегоїст, як голодна свиня.

Даремно Мартін намагався переконати Брісендена, що його ненависть до журналів безглузда й фанатична і що поводиться він у тисячу разів гірше, ніж той юнак, що спалив храм Діани Ефеської[41]. Під градом обвинувачень Брісенден незворушно попивав грог і запевняв Мартіна, що той геть в усьому має рацію, крім оцінки журнальних редакторів. Його ненависть до них не знала меж, і він нападався на них куди палкіше за Мартіна.

— Будь ласка, передрукуйте для мене цю поему, — сказав він Мартінові.— Ви зробите це далеко краще, ніж будь-яка друкарка. А тепер я. хочу дати вам одну пораду. — Він витяг з кишені товстий рукопис. — Оце ваша «Ганьба сонця». Я перечитав її аж тричі. Це найбільша шана, яку я міг їй віддати. Після того, що ви наговорили про «Ефемериду», я мушу мовчати. Але скажу тільки, що коли «Ганьбу сонця» надрукують, вона викличе сенсацію. Навколо неї зчиниться полеміка, і ця реклама принесе вам тисячі.

Мартін засміявся.

— А зараз ви мені ще порадите послати її до журналу?

— Ні в якому разі,— якщо ви хочете, щоб її надрукували, запропонуйте її одному з великих видавництв. Може, знайдеться який божевільний або п’яний рецензент, що дасть позитивну оцінку. Ви начиталися книжок, їхній зміст перетравився у вашому мозку й вилився в «Ганьбу сонця». Колись Мартін Іден стане славетним письменником і чималою часткою своєї слави завдячуватиме цьому творові. Отже, вам треба знайти видавця, і що швидше, то краще.

Того дня Брісенден засидівся допізна. Уже стоячи на приступці трамвая, він раптом обернувся до Мартіна й утиснув йому в руку папірець.

— Візьміть це, — сказав він. — Я сьогодні був на перегонах, і мені пощастило.

Задзвенів дзвоник, і вагон рушив, лишивши Мартіна з засмальцьованим та зім’ятим папірцем у руці. Прийшовши до себе в кімнату, він розгорнув його і аж тут побачив, що це банкнот у сто доларів.

Мартін без вагання вирішив зужити його. Він знав, що в його друга багато грошей, та й був глибоко певний, що незабаром зможе віддати цей борг. Уранці він розплатився із своїми кредиторами, дав Марії на три місяці вперед за кімнату і викупив усі заставлені речі. Далі придбав весільного подарунка для Марієн та різдвяні подарунки, скромніші, для Рут і Гертруди. А тоді ще повів усе Сільвине плем’я до Окленда, і хоч на зиму пізніше, а все ж виконав свою обіцянку: усю дітвору і саму Марію взув у нові черевики. Крім того, він накупив їм ріжків, ляльок, різних іграшок, цукерок та горіхів, так що пакунки ледве вміщалися в дитячих руках.

Шукаючи найдовшої в світі цукерки, Мартін, разом з Марією на чолі цієї незвичайної процесії, заходив до кондитерських і в одній з них несподівано спіткав Рут і місіс Морз. Місіс Морз була вкрай шокована. Та й Рут теж зніяковіла — вона-бо надавала великої ваги звичайності, а в її коханого, що обік Марії провадив цілу ватагу португальських обідранців, вигляд був не вельми пристойний. Ще прикріше вразив Рут брак гордості й самоповаги з боку Мартіна. А найгірше — ця зустріч незаперечно доводила, що він ніколи не зможе піднестися над середовищем, з якого вийшов. Самий факт робітничого походження уже був плямою, а тут ще безсоромно хизуватися цим перед світом — її світом — це вже було занадто. Хоч заручини Рут з Мартіном родина тримала в таємниці, але їхня тривала приязнь не могла не породити пліток; а в кондитерській, як на те, було кілька її знайомих, і вони скоса поглядали на Мартіна та його дивовижний почет. Рут бракувало таких вільних і широких поглядів, як в її нареченого, і не здатна вона була піднестися над своїм оточенням. З натури бувши вразлива, вона чулася допеченою до живого. Тож коли того самого дня надвечір Мартін прийшов до Морзів з подарунком для Рут, він не зважився витягти його з кишені і вирішив почекати зручнішої нагоди. Він уперше побачив Рут у сльозах, у сльозах жалю та гніву, і був вражений. У думці він називав себе грубою тварюкою, хоч ніяк не міг зрозуміти своєї провини. Йому Й ДО голови не вкладалося, що можна соромитись людей свого кола, і він не бачив нічого принизливого для Рут у тому, що ходив з дітворою Марії по крамницях і купував їм різдвяні подарунки. Проте, коли Рут пояснила йому, чим вона образилася, він зрозумів її, але подивився на це, як на жіночу примхливість, властиву всім жінкам, і навіть найкращим з них.


РОЗДІЛ XXXVI


— Ходімо, я покажу вам «справжніх людей», — сказав Мартінові Брісенден одного січневого вечора.

Вони пообідали в Сан-Франціско і мали вже сідати на катер, як раптом Брісенденові загорілося показати Мартінові «справжніх людей». Він повернув назад і хутко подався уздовж набережної, мов якийсь привид у розмаяному плащі. Мартін насилу додержував йому ходи. По дорозі вони зайшли до винного складу: прихопивши там два галони старого портвейну в обплетених суліях, Брісенден скочив у трамвай, що прямував на Мішен-стріт, а за ним і Мартін, навантажений кількома пляшками віскі.

«От якби мене зараз побачила Рут», — подумав Мартін, не перестаючи міркувати, що то за «справжні люди».

— Може, нікого там не буде, — сказав Брісенден, коли вони вийшли з трамвая і пірнули в глиб робітничого гетто на південь від Маркет-стріту. — Тоді вам не доведеться побачити те, чого вже давно шукаєте.

— Та що ж то за чортовиння? — вигукнув Мартін.

— Люди, справжні розумні люди, а не порожні балакуни, як у тому вашому крамарському кублі. Ви читаєте книжки і почуваєте себе самотнім. Сьогодні я покажу вам людей, які теж читають, і ви не будете більше самотній.

— Не думайте, що мене дуже обходять їхні нескінченні суперечки, — додав Брісенден, пройшовши ще квартал. — Книжкова філософія не цікавить мене. Але це розумні й розвинені люди, а не буржуазні свині. Тільки глядіть — вони заженуть вас на слизьке у всякому питанні…

— Сподіваюся, що там буде Нортон, — казав він далі, важко дихаючи, але не дозволяючи Мартінові забрати у нього сулії з портвейном. — Нортон — ідеаліст, скінчив Гарвардський університет. У нього чудова пам’ять. Ідеалізм привів його до анархізму, і родина зреклася його. Його батько — президент залізничної компанії, над-мільйонер, а син голодує і за двадцять п’ять доларів на місяць редагує анархістську газетку.

Мартін мало знав Сан-Франціско, особливо цю його частину, і не уявляв собі, куди веде його Брісенден.

— Розкажіть мені ще про цих людей, — сказав він. — З чого вони живуть і як тут опинилися?

— Може, застанемо й Гамільтона. — Брісенден спинився перепочити і поставив сулію на землю. — У нього подвійне прізвище — Строн-Гамільтон, через риску, і він з давнього південного роду. З натури це волоцюга й ледар, яких світ не бачив, хоч він працює — чи бодай силкується працювати — в одному соціалістичному кооперативі за шість доларів на тиждень. Але він присяжний волоцюга. До Сан-Франціско теж приблудив. Раз він цілий день просидів у парку на лавці, нічого не ївши, а як я ввечері запросив його до ресторану пообідати, за два квартали, він мені каже: «Забагато мороки, друже. Купіть мені ліпше пачку цигарок». Він був спенсеріанець, як і ви, поки Крейс не навернув його до матеріалістичного монізму. Я спробую при ньому почати про монізм. Нортон теж моніст, але він не визнає нічого, крім духу. Це такий, що не попустить ні Крейсові, ні Гамільтону.

— А хто такий Крейс? — спитав Мартін.

— Це ж ми до нього йдемо. Він колишній професор, вигнаний з університету, — звичайна історія. Розум гострий, як бритва. Заробляє чим доведеться. Якось у скруті був навіть за вуличного факіра. Нічим не гребує. Може й саван з мерця здерти. Але різниця між ним і буржуазією та, що він грабує, не маскуючись. Він може говорити про Ніцше, Шопенгауера[42], Канта, про що хочете. Але єдине, що в світі його цікавить, — навіть більше ніж його Мері,— це монізм. Геккель його ідол. Єдине, чим його можна образити, — це зачепити Геккеля.

— Оце ми й прийшли.

Перш ніж піднятися сходами, Брісенден поставив на землю сулії, щоб трохи перевести дух. Це був звичайний двоповерховий будинок на розі, з пивничкою та бакалією внизу.

— Тут живе вся братія. Заселили цілий поверх, але тільки Крейс має дві кімнати. Ну, ходім.

Хоч нагорі не було ніякого світла, Брісенден орієнтувався в пітьмі, як домовик. Він спинився й знову заговорив:

— Тут буває ще Стівенс, цей — теософ. Як розходиться, то хоч кому баки заб’є. Тим часом він миє посуд у ресторані. Любить дорогі сигари. Якось я бачив, як він пообідав за десять центів, а за сигару заплатив п’ятдесят. У мене знайдеться для нього пару, на разі він прийде…

Є ще один, Перрі — австралієць. З фаху статистик, а взагалі — ходяча енциклопедія. Спитайте його, скільки зерна зібрано в Парагваї 1903 року, скільки 1890 року вивезено до Китаю англійського полотна, скільки важив Джіммі Бріт, коли переміг Бетлінга Нельсона, хто у Сполучених Штатах був чемпіоном з середньої ваги 1868 року — і на всі запитання він дасть точну відповідь з швидкістю автомата. І ще два хлопці: одного звуть Енді — він каменяр, знає все на світі і добре грає в шахи, — а другий — Гаррі, пекар, запальний соціаліст і видатний профспілковий діяч. До речі, пам’ятаєте страйк кухарів та офіціантів? Це Гамільтон влаштовував. Він організував їхню спілку і виробив план страйку, сидячи тут, у Крейса в кімнаті. Він зробив це для розваги, і більше не брав ніякої участі в спілці, бо занадто ледачий. А міг би далеко піти, якби схотів. Можливостям цього чоловіка нема краю, коли б не його нездоланне ледацтво.

Брісенден просувався у темряві, аж поки смуга світла не показала, де поріг дверей. Вони постукали, їм відповіли, і за хвилину Мартін уже потискував руку Крейсові, чорнявому вродливому чоловіку з сліпучо-білими зубами, довгими чорними вусами та великими й блискучими чорними очима. Мері, статечна білява молодичка, мила посуд У маленькій кімнатчині, яка правила й за кухню і за їдальню. А перша кімната була водночас і спальнею і вітальнею. Над головами висіла випрана білизна, і так низько, що Мартін спершу не завважив двох чоловіків, які розмовляли в кутку. Вони привітали Брісендена та його сулії з портвейном радісними вигуками, і, познайомившись із ними, Мартін довідався, що це Енді й Перрі.

Він пристав до них і почав уважно слухати розповідь Перрі про бокс, який той бачив напередодні. Брісенден же ревно заходився готувати грог, а також частувати вином і віскі з содовою. На його команду: «Сюди братву!» — Енді побіг скликати всіх пожильців.

— На наше щастя, більшість удома, — прошепотів Брісенден Мартінові.— Ось Нортон і Гамільтон. Ходімо, я вас познайомлю. Стівенс, я чув, вийшов. Я обов’язково заведу мову про монізм. Хай воші вихилять трохи, тоді побачите.

Спочатку розмова не в’язалась, але все ж Мартін одразу помітив, який проникливий у цих людей розум. Кожен з них мав свої власні думки, хай іноді й суперечливі, і хоч усі вони були дотепні й гострі на слово, але ніяк не поверхові… Про що б вони не говорили, кожен намагався підходити з наукових позицій, мавши свої, твердо обгрунтовані погляди на світ і суспільство. Цих поглядів вони ні в кого не позичали; всі вони були так чи сяк бунтівники, і устам їхнім чужа була банальність. У вітальні Морзів Мартін ніколи не чув суперечок на такі різноманітні теми. Здавалося, не було в світі речі, що не цікавила б їх. Розмова переходила з останньої книжки місіс Гемфрі Ворд[43] на нову п’єсу Шоу, з майбутнього драматургії на спогади про Менсфілда. Вони хвалили чи висміювали передові статті з ранкових газет, перекидалися від умов праці в Новій Зеландії до Генрі Джеймса й Брандера Метюза[44]; обговорювали політику Німеччини на Далекому Сході, економічні аспекти «жовтої небезпеки», німецькі вибори й останню промову Бебеля[45], а тоді повергалися до місцевих політичних інтриг, до останніх планів чи чвар у комітеті об’єднаної робітничої партії і до того, як організовується страйк портових вантажників.

Мартін був вражений їхньою обізнаністю в найрізноманітніших справах. їм було відоме те, про що ніколи не писали газети: усі таємні нитки й пружини, що надають руху маріонеткам. Навіть Мері, приєднавшись до розмови, виявила такий розум і знання, яких він не зустрічав у жодної з небагатьох знаних йому жінок. Поговоривши з Мартіном про Свінберна й Росетті[46], вона несподівано повела його крученими стежками маловідомої йому французької літератури. Зате коли вона почала боронити Метерлінка, він узяв над нею гору, виставивши глибоко обмірковані тези з «Ганьби сонця».

Увійшло ще кілька чоловіків, і в кімнаті аж темно вже стало від тютюнового диму, коли Брісенден раптом дав гасло до бою.

— Слухайте, Крейсе, тут є для вас нова жертва, — мовив він, — юнак у розквіті літ, завзятий прихильник Герберта Спенсера. Ану, зробіть з нього геккеліанця… коли зможете.

Крейс увесь стрепенувся, немов наелектризований, а Нортон співчутливо глянув на Мартіна з лагідною усмішкою, наче обіцяючи стати йому в обороні.

Крейс почав наступ на Мартіна, але Нортон устрявав до розмови дедалі частіше, і кінець кінцем, між ним та Крейсом спалахнув запеклий герць. Мартін стежив за їхньою суперечкою і вухам своїм не вірив. Щоб таке діялося направду, та ще й у робітничому гетто на південь від Маркет-стріту, — це здавалося неймовірним. У цих людях ніби оживали всі книжки. Вони розмовляли палко й захоплено і від розумової гри збуджувались так, як інші — від алкоголю чи з гніву. Це була не суха друкована філософія, написана мало не міфічними напівбогами, як от Кант чи Спенсер, а жива, з гарячою червоною кров’ю, владно втілена в цих двох схвильованих людях. Вряди-годи до суперечки приєднувався ще хто-небудь, а інші стежили за нею напружено й пильно, з недопаленими цигарками в руках.

Ідеалізм ніколи не приваблював Мартіна, але в тлумаченні Нортона він був для нього справжнім відкриттям. Логічність ідеалізму, що справила таке враження на Мартіна, здавалось, не доходила до Крейса й Гамільтона. Вони висміювали Нортона як метафізика, а він теж брав їх на глузи, обзиваючи метафізиками. Слова феномени та номени[47] раз у раз лунали в повітрі. Крейс і Гамільтон обвинувачували Нортона в намаганні пояснити свідомість самою свідомістю, а він закидав їм словесне жонглювання і будування теорії на словах, а не на фактах. Це їх страшенно обурювало, бо вони завжди мали за правило спиратися на факти і фактам надавати належні назви.

Коли Нортон заглибився в нетрі кантівського вчення, Крейс нагадав йому, що всі добрі німецькі філософійки після смерті потрапляють до Оксфорду. Трохи згодом Нортон заговорив про гамільтонівський закон умовного[48] і його супротивники одразу ж заявили, що воші застосовують цей закон до кожного свого розумового процесу. Мартін стискав руками коліна і був у захопленні від їхнього змагання. Проте Нортон не був прихильником Спенсера і чигав також і на Мартінову філософську душу, приділяючи йому не менш уваги, як і своїм опонентам.

— Ви знаєте, що Берклі[49] ще ніхто не заперечив, — сказав він, дивлячись на Мартіна. — Герберт Спенсер підійшов до істини найближче, але все ж не досить близько.

І навіть найсміливіші його послідовники далі не пішли. Я недавно читав статтю Салібі, і він теж каже, що Спенсер «майже» заперечив Берклі.

— А знаєте, що сказав Юм?[50] — запитав Гамільтон. Нортон кивнув головою, але Гамільтон і без того мовив, звертаючись до решти: — Він сказав, що аргументи Берклі незаперечні, але й непереконливі.

— Це як на Юма, — відповів Нортон. — А в Юма розум такий самий, як і у вас, з тією тільки різницею, що в нього вистачило глузду визнати незаперечність аргументів Берклі.

Нортон був вразливий і запальний, але ніколи не втрачав самовладання, тим часом як Крейс та Гамільтон, мов дикуни, вишукували найчутливіші місця в супротивника, щоб дошкульніше шпигнути. Суперечка затяглася допізна, і Нортон, роздратований нескінченними обвинуваченнями у метафізиці, вчепився руками в стілець, щоб не зірватися на ноги, і з суворим упевненим виразом на дівочому своєму обличчі, виблискуючи сірими очима, вчинив рішучий напад на ворожі позиції.

— Гаразд, ви, геккеліанці! — гукнув він. — Хай я мислю, як знахар, а ви ж як? Ви ж не маєте під ногами ніякого грунту, ви, ненаукові догматики, що пнетеся із своєю позитивною наукою куди не слід. Ще задовго до зародження школи матеріалістичного монізму його підвалини були такі зрушені, що на них нічого вже не можна було будувати. Локк[51] — ось хто зробив це, Джон Локк. Двісті років тому, навіть більше, у своєму «Досліді над людським розумом» він довів, що ніяких вроджених ідей не буває. А ви знов твердите те саме і цілий вечір спростовуєте існування вроджених ідей. А що це означає? Це означає, що найвищої реальності людині не збагнути. Коли ви народжуєтесь, ваш мозок порожній. Явища, тобто феномени, — оце й усе, що ви сприймаєте своїми п’ятьма почуттями. Тим-то номени, яких у вас не було при народженні, не можуть з’явитися…

— Я заперечую… — перепинив його Крейс.

— Дайте мені договорити! — крикнув Нортон. — Ви можете пізнати лише ті дії та взаємодії сили й матерії, які так чи інакше впливають на ваші почуття. Бачите, я готовий припустити існування матерії, побити вас вашим власним аргументом. Іншого виходу у мене немає, бо ви обоє з природи не здатні збагнути філософські абстракції. А тепер скажіть, що ви знаєте про матерію, згідно з вашою позитивною наукою? Ви знаєте тільки те, що сприймаєте, тобто знов-таки тільки явища, феномени. Вам доступні лише зміни матерії, вірніше — ті зміни в ній, що спричинюють зміни у вашій свідомості. Позитивна наука має справу лише з феноменами, а ви настільки нерозважливі, що пнетеся в онтологію[52], аби оперувати номенами. Але ж із самого визначення позитивної науки ясно, що вона розглядає лише явища. Недарма хтось сказав, що наука про явища не може вийти за межі явищ.

Навіть знищивши Канта, ви не спроможні спростувати Берклі, хоч і закидаєте йому хибність, коли твердите, що наука заперечує існування бога, тобто, власне, доводить існування матерії… Кажу-бо, я визнав зараз існування матерії тільки для того, щоб ви мене зрозуміли. Будьте собі позитивісти, коли вам так хочеться, але облиште онтологію, бо серед позитивних наук їй немає місця. Спенсер має рацію у своєму агностицизмі, але якби Спенсер…

Незабаром, однак, мав відійти останній катер на Окленд, тож Брісенден з Мартіном тихенько вислизнули з кімнати, тим часом як Нортон і далі громив супротивників, а Крейс та Гамільтон тільки чекали, поки він скінчить, готові накинутися на нього, як розлючені пси.

— Ви показали мені чарівну країну, — сказав Мартін Брісенденові, коли вони вже були на катері.— Поговоривши з такими людьми, відчуваєш, що варто жити на світі. В мене просто голова йде обертом. Досі я не міг оцінити, що таке ідеалізм. Власне, й тепер я не можу з ним погодитися. Я відчуваю, що назавжди лишуся реалістом. Певно, такий уже зроду. Але я хотів би посперечатися з Крейсом і Гамільтоном, та й для Нортона у мене знайшлося б кілька слів. А Спенсера вони нічим не спростували. Я зараз збуджений, як дитина, що її вперше повели до цирку. Бачу, що мені ще багато чого треба читати. Хочу почати з Салібі. Я певен, що Спенсер непереможний. Наступного разу я теж візьму участь у суперечці.

Але Брісенден, втулившись підборіддям у теплий шарф, дрімав, важко дихаючи, і його худе тіло, загорнуте в довгий плащ, похитувалося в такт дрижанню моторного порома.


РОЗДІЛ XXXVII


Другого ранку, всупереч порадам і попередженню Брісендена, Мартін запакував «Ганьбу сонця» і послав її до редакції «Акрополю». Він сподівався таки знайти журнал, що візьметься надрукувати цю статтю, і був певний, що тоді вже її продасться і якомусь видавництву. «Ефемериду» він теж послав до одного журналу. Дарма що Брісенденова ненависть до журналів доходила мало не до манії, Мартін вирішив, що поема повинна вийти в світ. Проте друкувати її без дозволу автора він не збирався. Він хотів тільки заручитися згодою якого-небудь першорядного журналу, а тоді вже, маючи в руках певну зброю, подолати й Брісендена.

Того ранку Мартін почав писати давно задуману повість, яка вже від кількох тижнів, коли він накидав її план, не давала йому спокою, вимагаючи втілення. Це мала бути блискуча морська повість, зразок романтики XX століття, що змальовувала реальних людей, реальний світ і реальні обставини. Однак під захопливим сюжетом мав критися потаємний зміст, який хоч і не доходив би до поверхового читача, але й не зменшував би йому зацікавлення. І саме це глибше тло, а не перипетії сюжету, спонукало Мартін а до писання. Він завжди переймався перше основною ідеєю, а сюжет уже насновувався на неї. Знайшовши таку ідею, він починав думати над дійовими особами, над місцем та часом дії, що найкраще відповідали б основному мотивові. Повість він вирішив назвати «Запізнілий» і не розтягувати її більше, як на шістдесят тисяч слів, що при надзвичайній плодючості Мартіна було дрібницею. Узявшись за перо, він першого ж дня відчув глибоку насолоду справжнього майстра.

Він уже не боявся, що безпорадність літературної форми збіднить його думку. Довгі місяці впертої, напруженої роботи й студій не минули даремно. Тепер його рука була тверда, і він міг спокійно вирізьблювати основне в творі; працюючи година за годиною, він відчував дедалі глибше, що життя і справи життєві схоплює з неомильною і мало по космічною певністю. У «Запізнілому» він хотів правдиво розповісти як про реальних людей, так і про реальні події. Але поза тим у повісті мав бути великий прихований зміст, життєвість, однаково справедлива для всіх часів, усіх морів і земель. 1 все це завдяки Спенсерові, подумав Мартін, відкинувшись на спинку стільця. Атож, Спенсерові і тому ключеві до розуміння життя, якого він дав йому в руки і який зветься еволюцією.

Він був певен, що творить щось велике. «Це піде! Це піде!» — бриніло йому у вухах. Безперечно, це мало піти. Нарешті він напише річ, за яку схопиться перший-ліпший журнал. Ціла повість поставала перед ним у пломінних зблисках. Він одірвався від рукопису і вписав у блокнот цілий абзац. Це мав бути останній уступ повісті, яку він так ясно уявляв собі, що міг кілька тижнів наперед викласти на папері кінець. Він порівнював цю ще не написану повість з морськими творами інших письменників і впевнювався, що вона далеко краща.

— Тільки один чоловік міг би створити щось рівноцінне, — Конрад[53],— пробурмотів він. — Але й він, прочитавши це, випростувався б у кріслі, потиснув мені руку й сказав: «Чиста робота, Мартіне, друже».

Мартін працював цілий день і лише в останню хвилину згадав, що він має йти на обід до Морзів. Завдяки Брісенденові його чорного костюма було викуплено, і тепер Мартін знов міг з’являтися в товаристві. Дорогою він зайшов до бібліотеки і взяв там «Цикл життя» Салібі. Сидячи в трамваї, він почав читати статтю про Спонсора, що її згадував Нортон. Поволі Мартіна почав брати гнів. Він розчервонівся, зціпив зуби і раз у раз несвідомо стискав кулаки, немов погрожуючи комусь. Вийшовши з вагона, він, як несамовитий, понісся вулицею і так люто шарпнув за дзвоника на дверях у Морзів, що аж тільки цей звук повернув його до пам’яті. Але поріг дому переступив уже в доброму гуморі, сміючися сам із себе. Скоро, однак, він увійшов, як його опанувала страшенна нудьга. Він упав з верховин, де ширяв цілий день на крилах натхнення. «Міщани», «крамарське кубло», — згадав він Брісенденові слова. Але що з того? — сердито питав Мартін себе. — Він же одружується з Рут, а не з її родиною.

Ніколи ще Рут не видавалася Мартінові такою гарною, такою одуховленою і звійною, а заразом і здоровою. На щоках її грав рум’янець, а очі так і вабили його — ті очі, в яких він уперше побачив відблиск безсмертя. Останнім часом, щоправда, він не думав про безсмертя, — його наукова лектура була далеченька від цих питань: але сьогодні в Рутиних очах він прочитав безмовний аргумент, дужчий за всі аргументи людської мови. Він побачив в її очах те, чому годі було опиратись, — він побачив там кохання. Оте саме кохання світилося і у нього в очах, а кохання непереможне. Таке було його переконання, навіяне пристрастю.

Ті півгодини, що він пробув з Рут перед обідом, зробили його знову щасливим і задоволеним з життя. Але за столом його раптом посіла втома — неминуча реакція після виснажливого трудового дня. Він відчував, що очі йому перевтомлені і що все його дратує. Він пригадав, як за цим самим столом, до тепер йому так часто все здається смішним і нудним, він уперше в житті сидів з цивілізованими істотами і впивався позірною атмосферою високої, витонченої культури. Який же він був тоді наївняк! Почував себе тоді, в давні часи, якимсь дикуном, упрівав сьомим потом, усього побоюючись, приголомшено дивився на безліч ножів та виделок, потерпав перед величним лакеєм і марно силкувався одним стрибком знестися на цю запаморочливу соціальну височінь, аж кінець кінцем поклав бути самим собою і не вдавати ані освіченості, ані витонченості манер, що їх не мав.

Він з надією глянув на Рут, так само як пасажир на пароплаві, нагло подумавши про можливу катастрофу, шукає очима рятувального пояса. Так, з того всього лишилося тільки кохання і Рут. Усе інше розвіялось, як міраж, перед лицем знань. Але Рут і кохання витримали випробу; для них Мартін знайшов біологічне виправдання. Кохання становило найвищий прояв життя. Природа витворила його, як і всіх інших нормальних людей, задля кохання. Вона билася над цим завданням десять тисяч століть — ба навіть сотні тисяч, мільйони століть, — і ось він, найкращий її витвір. Вона зробила кохання найдужчим його почуттям, збільшила незмірно силу цього почуття даром уяви і кинула його в цей ефемерний світ тужити, жадати її кохати. Він знайшов під столом руку Рут і потиснув її і відчув Рутин потиск у відповідь. Вона глянула на нього, і очі в неї були променисті й пахкі. Такі ж були і його очі в ту трепетну мить, але він не знав, що великою мірою жар у неї в очах був лише відбиттям того, що вона бачила в його очах.

Навпроти нього, праворуч від містера Морза, сидів суддя Блаунт, член місцевого найвищого суду. Мартін зустрічав його в Морзів уже не раз, але не відчував до нього ніякої симпатії. Суддя розмовляв з батьком Рут про політику робітничих спілок, про місцеві події й соціалізм, і містер Морз усе силкувався зачепити Мартіна, розмовляючи на цю останню тему. Нарешті суддя глянув на Мартіна з поблажливим батьківським жалем. Той осміхнувся подумки.

— Згодом це пройде у вас, юначе, — лагідно озвався суддя. — Час — найкращі ліки від цих юнацьких хвороб. — І, звертаючись до містера Морза, він додав — Не думаю, щоб у таких випадках суперечки були б доцільні. Хворий через них тільки стає норовистий.

— Це правда, — поважно відповів містер Морз. — Але іноді не вадить застерегти хворого, що стан його серйозний.

Мартін засміявся весело, але якось силувано. День був занадто довгий, і працював він з самого ранку так напружено, що все це не могло не датися взнаки.

— Немає сумніву, — сказав він, — що ви обоє чудові лікарі, але якщо вас хоч трохи обходить думка вашого пацієнта, то дозвольте йому сказати, що діагноз поставлено неправильно. Насправді ви самі слабуєте на ту хворобу, яку мені приписуєте. Я до неї неприйнятний. Соціалістична філософія, що, зле перетравлена, шумує у ваших жилах, мене не зачепила.

— Спритно, спритної — пробурмотів суддя. — Це випробуваний маневр у суперечці — помінятися місцями з противником.

— Я роблю висновки з ваших власних слів, — сказав Мартін. Очі його зблиснули, але він ще стримався. — Бачте, пане суддя, я чув деякі ваші передвиборні промови. Ви переконали себе, що вірите в боротьбу за існування і в те, що виживає дужчий, а самі всіма способами намагаєтесь урвати сили в дужчих.

— Але ж, юначе…

— Не забувайте, що я чув ваші передвиборні промови! — застеріг суддю Мартін. — Ви говорили про впорядкування внутрішньої торгівлі, про врегулювання діяльності залізничного тресту й нафтової компанії, про охорону лісів і ще про тисячі всяких обмежувальних заходів, які, власне, збігаються з позицією соціалістів.

— А по-вашому, прояви надужиттів не треба приборкувати?

— Не в тому річ. Я просто хочу сказати, що ви погано поставили діагноз і що я анітрохи не заражений мікробом соціалізму. Це вас, а не мене, точить цей мікроб. Щодо мене, то я запеклий ворог і соціалізму, і тієї вашої нечистої демократії, яка є не що інше, як псевдосоціалізм, замаскований облудними словами, що не витримують найменшої критики.

Я реакціонер, такий переконаний реакціонер, що моїх поглядів ніколи не зрозуміти таким людям, як ви, бо ваші очі затуманені словесами про організоване суспільство і не досить гострі, щоб прозирнути крізь цей туман. Ви вдаєте, ніби вірите, що виживає й панує дужчий. А я вірю в це насправді. В цьому й різниця. Коли я був трохи молодший — молодший на кілька місяців, — я думав так само, як і ви. Це тому, що світогляд ваш і таких, як ви, справляв на мене певний вилив. Але гендлярі та крамарі навіть у найкращому разі полохливі правителі; вони все життя хрюкають над коритом, шукаючи поживи, і я вернувся, якщо хочете, до аристократизму. В цій кімнаті я єдиний індивідуаліст. І мої сподівання не на державу. Мої сподівання на дужу людину, вершника на коні, що з’явиться врятувати гнилу державу від загибелі.

Ніцше мав рацію. Це забагато забрало б часу — пояснювати вам, хто такий Ніцше. Досить того, що він мав рацію. Світ належить дужим, котрі водночас і шляхетні, і не бабраються в свинячому кориті крамарства та гендлю. Світ належить справжнім аристократам, великим білявим бестіям, що гордують компромісами і не лякаються казати «так». І вони поглинуть вас, соціалістів, що бояться соціалізму і вважають себе за індивідуалістів. Ваша рабська моральність потульних та уміркованих вас не врятує. Я знаю, що все це для вас китайська грамота, і не трудитиму більше вам голови. Але пам’ятайте одне: на весь Окленд не знайдеться й півдесятка індивідуалістів, проте один з них — Мартін Іден.

Давши цим зрозуміти, що скінчив суперечку, він обернувся до Рут.

— Я сьогодні дуже стомився, — сказав він тихо. — Мені хочеться кохання, а не розмов.

Мартін пропустив повз увагу слова містера Морза:

— Ви мене не переконали. Всі соціалісти — єзуїти. Це головна їхня ознака.

— Нічого, ми ще зробимо з вас доброго республіканця, — додав містер Блаунт.

— Мій вершник з’явиться раніш, ніж це трапиться, — добродушно відказав Мартін і знов обернувся до Рут.

Але містер Морз не вдовольнився. Він не терпів ледарства й нехоті до доброзвичайної солідної роботи у свого майбутнього зятя, поглядів якого не поважав, а вдачі не розумів. Тож містер Морз завів розмову про Герберта Спенсера. Містер Блаунт вторував йому, і Мартін, як тільки почув ім’я свого улюбленого філософа, став мимохіть наслухатися до слів судді, який поважно й самовдоволено критикував Спенсера. Містер Морз раз у раз поглядав на Мартіна, немов кажучи: «Чуєте, голубе?»

— Галасливі сороки, — пробурмотів Мартін, не припиняючи розмови з Рут і Артуром.

Але денна робота і минулий вечір, проведений зі «справжніми людьми», не минули без сліду; до того ж його й досі ще дратувало те, що він устиг прочитати в вагоні.

— Що з тобою? — стурбовано запитала Рут, помітивши, що Мартін ледь стримувався од вибуху.

— Немає бога, крім непізнанного, і Герберт Спенсер пророк його, — саме виголосив суддя.

Мартін ту ж мить повернувся до нього.

— Дешевий дотеп, — спокійно зауважив він. — Уперше я почув ці слова в Сіті-Гол-парку від одного робітника, не здатного на щось розумніше. Відтоді я часто їх чую, і щоразу мене нудить від їхнього безглуздя. Ви б хоч посоромились! Ім’я цієї великої шляхетної людини в ваших устах, немов крапля роси в помийній ямі. Яка гидота!

Це прозвучало, наче удар грому. Містер Блаунт дивився на Мартіна з апоплектичним виразом на обличчі, а довкола запанувала тиша. Містер Морз потай був навіть дуже вдоволений. Він бачив, що його дочку шоковано. Він свого таки домігся: змусив ненависну йому людину показати своє вроджене хамство.

Рут благально шукала під столом руку Мартіна, але той уже весь клекотів. Його до живого допікала інтелектуальна пиха і тупість цих людей, що займали високе становище. Член найвищого суду! Лише кілька років тому він дивився знизу вгору на таких поважних персон, уважаючи їх мало не за богів.

Містер Блаунт урешті прийшов до тями і, пробуючи провадити розмову далі, звернувся до Мартіна з підкресленою ввічливістю. Але той зрозумів, що це робилося з пошани до дам. Це ще більше його розлютило. Невже на світі зовсім нема щирості?

— Не вам сперечатися зі мною про Спенсера! — гукнув він. — Ви знаєте про нього не більше, ніж його земляки. Але я знаю, це не ваша провина. Це просто вияв нашого ганебного сучасного неуцтва. Сьогодні дорогою сюди я натрапив ще на один зразок його — я читав статтю Салібі про Спенсера. Вам теж би слід її прочитати. Вона зрозуміла кожному. Ви можете дістати її в першій-ліпшій книгарні чи бібліотеці. Навіть вам, їй-богу, стане соромно за своє неуцтво й убогість, бо те, що ви наклепуєте на цю шляхетну людину, — ніщо проти наклепів Салібі. То вже такий рекорд безчестя, що перед ним навіть ваше безчестя блідне.

«Філософом недоуків» назвав Спенсера один академічний філософ, не гідний бруднити повітря, яким дихав цей великий муж. Не думаю, щоб ви прочитали бодай десять сторінок Спенсера, але були критики, напевне освіченіші за вас, котрі читали Спенсера не більше, а між тим важилися прилюдно заявляти, що нікому з його послідовників не знайти й однієї оригінальної думки у свого вчителя, і то на всій пиві наукових досліджень, на всю новочасну думку. Це ж він батько психології — він так глибоко революціонізував педагогіку, що й досі селянська дитина у Франції вчиться основ наук за його принципами. І в той же час нікчемні людці, що добувають собі шматок хліба, застосовуючи на практиці Спенсерові ідеї, ще сміють ображати його пам’ять. Якщо в них у голові є хоч трохи глузду, то це вони завдячують тільки йому. Коли б не він, то в їхніх затовчених, як у папуг, знаннях не було б і крихти істини.

І якийсь Фербенкс із Оксфорду, котрий займає ще вищого поста, ніж ви, містере Блаунте, сказав, що нащадки назвуть Спенсера скорше поетом і мрійником, аніж філософом. Тріскотливі сороки, жалюгідні базіки — ось вони хто. «Основні засади» не позбавлені певної літературної вартості», — сказав хтось із них. А інші кричали, що він був працьовитий компілятор, а не оригінальний мислитель. Тріскотливі сороки, базіки малогідні,— ось вони хто!

Мартін ураз примовк серед мертвої тиші. Усі в родині Рут дивилися на суддю Блаунта, як на людину видатну і впливову, і грубість Мартінова вжахнула їх. Кінець обіду пройшов у похоронному настрої; суддя й містер Морз розмовляли тільки між собою, а решта лише вряди-годи озивалися.

Коли нарешті Рут і Мартін зосталися вдвох, дійшло до сцени.

— Ти просто нестерпний! — вигукнула вона крізь сльози.

Але гнів його ще не вщух, і він торочив усе в одно:

— Тварюки! Ну й тварюки!

Коли вона почала дорікати йому, що він образив суддю, Мартін тільки спитав:

— То чим же? Що сказав йому правду?

— Мені байдуже, правда це чи неправда, — не вгавала вона. — 6 певні правила пристойності, і ніхто тобі не дозволяв будь-кого ображати!

— А яке право має суддя ображати істину? — вигукнув Мартін. — Образити істину — це більший злочин, ніж образити таку нікчемну особу, як цей суддя. А він зробив ще гірше! Очорнив ім’я великої, шляхетної людини, яка вже не живе. Тварюки! Ну й тварюки!

Гнів Мартінів розпалювався знову, і Рут аж злякалася. Ніколи вона ще не бачила його такого розгніваного, і все це їй видавалося незрозумілим і недоречним. Але навіть через її ляк ті Мартінові чари, що вабили її до нього, що колись спонукали її прихилитись до нього — вони й у цю шалену вирішальну мить спонукали дівчину закинути руки йому на шию. Вона чулася ображеною і навіть сердитою на те, що сталося, а проте не виходила з його обіймів і, здригаючись, слухала, як він усе бурмотів: «Ну й тварюки!»

Вона що була в його обіймах, коли він сказав:

— Не буду я більше псувати вам проханих обідів, люба. Вони мене не люблять, і я не хочу нав’язувати їм своє товариство. Та й я так само їх не люблю. Тьху! Аж нудить. А я ще колись наївно думав, що люди на високих посадах, які живуть у гарних будинках, мають освіту й рахунки в банку, що вони чогось варті!


РОЗДІЛ XXXVIII


— Ходім до клубу соціалістів, — сказав Брісенден, ослаблий від кровотечі, що була півгодини тому — за останні три дні це вже з ним удруге. У тремтячій руці його була незмінна склянка віскі.

— А нащо мені цей соціалізм? — запитав Мартін.

— Стороннім дозволяється говорити п’ять хвилин, — сказав хворий. — Встанете і бовкнете своє. Скажете їм, чому ви проти соціалізму. Скажете їм усе, що думаєте про них та їхню етику гетто. Пошпурите на них Ніцше — і хай вони вам всиплють за це. Заваріть кашу. Це піде їм на користь. Вони люблять сперечатися, та й ви не від того. Бо, бачите, мені б дуже хотілося, щоб, перш ніж я помру, ви стали соціалістом. Це дасть вам мету в житті. І тільки це врятує вас від розчарування, що до вас прийде.

— Для мене загадка, як ви, саме ви, можете бути соціалістом, — мовив Мартін. — Ви ж юрбу ненавидите. Та й справді, що спільного маєте ви з голотою, ви, естет? — Мартін докірливо показав на склянку, яку Брісенден знов наповнював. — Я бачу, що вас і соціалізм не врятує.

— Я дуже хворий, — відказав той. — Ви — то інша річ. Ви людина здорова, вам є для чого жити. Тільки вас треба чимсь прив’язати до життя. Ви ось дивуєтесь, чому я став соціалістом. Я скажу. Та тому, що соціалізм неминучий; тому, що сучасний гнилий і безглуздий лад довго не продержиться; тому, що для вашого дужого вершника часи вже минулися. Раби йому вже не підкоряться. їх занадто багато, і вони не дадуть йому і на коня сісти. Від них не втечеш, і вам однаково доведеться проковтнути їх рабську моральність. Це не дуже приємно, визнаю, але їхні стовпища вже насуваються, і тут нічого не вдієш. Ви з своїм ніцшеанством просто допотопна людина. Що минуло — те минуло, і той, хто каже, що історія повторюється, брехун. Справді, я не люблю юрбу, але що ж робити? Ваш вершник — це фікція, тож краще будь-що, аніж теперішня влада свинуватих боягузів. Та хоч би там як, а ходім. Коли я ще хоч трохи посиджу тут, буду п’яний. А ви знаєте, що каже лікар?.. Хай йому біс, тому лікареві! Ні, я ще його пошию в дурні.

Був недільний вечір, і в невеличкій залі було повно оклендських соціалістів, переважно робітників. Оратор, розумний єврей, захопив Мартіна, але заразом збудив і неприязнь. Його вузькі погноблені плечі й запалі груди свідчили, що це справжній син перелюдненого гетто, і перед очима Мартіновими виразно постала одвічна боротьба кволих злиденних рабів із жменькою володарів світу, що панують над ними досі і пануватимуть без кінця-краю. Для Мартіна це миршаве створіння сталося символом. Це було типове втілення безліку тих слабосилих і нездольних істот, що за неминучим біологічним законом гинуть на тернистих шляхах життя. Вони були неспроможні. Незважаючи на всю їхню хитромудру філософію і мурашину схильність до співпраці, природа відцуралася їх заради людини виняткової. Із свого прещедрого засіву життя природа збирає тільки найкраще. Люди наслідують її і, послуговуючись тим самим методом, розводять перегонових коней і вирощують огірки. Безперечно, творцеві всесвіту слід було б вигадати якийсь кращий метод, але тим часом мешканці нашої частини всесвіту мусять годитися із заведеним ладом. Звісно, коли вони гинуть, їм вільно чіплятися за життя, як оце чіпляються за нього соціалісти, як чіпляється зараз ось цей промовець і враз із ним уся ця спітніла юрба, що при тім спільно силкується добрати способу, як зменшити трудноти життя і перехитрити всесвіт.

Так думав Мартін і все це висловив, коли Брісенден підбив його виступити й завдати їм чосу. Він зійшов на трибуну і звернувся до голови мітингу. Спочатку він говорив тихо й трохи затинався, намагаючись дати лад думкам, що зароїлися у нього в голові під час промови єврея. На таких зборах кожному промовцеві давали тільки п’ять хвилин. Але коли Мартінові пора вже було кінчати, він саме захопився і рішуче повів свій наступ. Він зацікавив слухачів, і вони зажадали від голови, щоб той дав Мартінові договорити. Вони побачили в ньому гідного противника і напружено стежили за кожним його словом. Вія говорив палко й переконано, нещадно нападаючи на рабську моральність і тактику, не криючи від слухачів, що мова йде саме про них. Він цитував Спенсера й Мальтуса[54] і викладав біологічний закон світового розвитку.

— Отже, — закінчив він, — держава, де переважають раби, нежиттєздатна. Споконвічний закон розвитку лишається в силі. У боротьбі за існування, як я вже довів, виживають дужі и їхнє потомство, а кволі та їхні нащадки приречені на загибель. Внаслідок цього кожне покоління стає сильнішим за попереднє. В цьому суть розвитку. А ви, раби, — я згоден, що рабом бути погано, — ви мрієте про суспільство, де закон еволюції буде скасовано, де кволі й непристосовані не загибатимуть, де кожен невдаха матиме доволі їсти, скільки разів він не захоче в день, де всім вільно буде приводити нащадків — як дужим, так і кволим. Що ж тоді буде? Сила й життєздатність майбутніх поколінь більше не зростатимуть. Навпаки, навіть зменшуватимуться. Ось Немезіда вашої рабської філософії. Ваше суспільство рабів, рабами й для рабів урядоване, — воно неминуче послабне і розпадеться, так само, як послабне й розпадеться життя істот, що становлять те суспільство.

Не забувайте, що я спираюся на закони біології, а не на сентиментальну етику. Держава рабів не здатна існувати…

— А Сполучені Штати? — гукнув хтось із зали.

— Сполучені Штати? — відказав Мартін. — Тринадцять колоній скинули своїх правителів і утворили так звану республіку. Раби стали самі собі папами. Панів, що правили силою меча, не стало. Але що не можна жити зовсім без панів, з’явилася нова їх порода — не великі, мужні й шляхетні люди, а хитрі й павукуваті — крамарі ти лихварі. Ці знов поневолили вас, але не одверто, як сміливці зробили б своєю твердою рукою, а нишком, підступними махінаціями, викрутами, підлещуванням та брехнею. Вони підкупили ваших рабів-суддів, ваших рабів-законодавців і кинули ваших синів та дочок у ярмо, гірше за давнє рабство. Два мільйони ваших дітей щодня гнуть спину під цією крамарською олігархією Сполучених Штатів. Десять мільйонів вас, невільників, блукає по країні, не маючи ані хліба, ані притулку.

Та вернімось до суті. Я вже сказав, що суспільство рабів не може існувати, бо з своєї природи воно суперечне законам розвитку. Не встигне таке суспільство організуватися, як уже розкладається. Легко словами заперечувати закон еволюції, але де візьмете ви новий закон розвитку, що дасть вам силу? Сформулюйте його. А може, він уже сформульований? Тоді викладіть його.

Мартін сів на своє місце серед страшенного галасу. Чоловік двадцять зірвалося на ноги, вимагаючи слова. І один по одному, підбадьорювані гучними оплесками, вони завзято відбивали напад, жваво при цьому жестикулюючи. Це було справжнє побоїсько — шалене змагання ідей. Деякі промовці відходили від теми, але більшість безпосередньо відповідала Мартінові. Вони вражали його новим для нього напрямком думок і відкривали якщо не нові біологічні закони, то нові можливості застосування старих. Вони занадто захоплювалися, щоб бути завжди ввічливими, і голова раз у раз мусив закликати їх до порядку.

Випадково в залі сидів репортер-початківець, якого пригнав сюди бідний на новини день і професійна потреба в сенсації. Хист він мав абиякий, тільки що писати вмів гладенько і жваво. Сам занадто туполобий, щоб стежити за дискусією, він, однак, гадав, що стоїть далеко вище від усіх цих балакучих маніяків з робітничого класу. Зате він дуже поважав тих високопоставлених достойників, що скеровують політику націй і газет. У нього був навіть свій ідеал, а саме: мрія стати видатним репортером, котрий уміє зробити щось, і то ще й яке, — з нічого.

Він не розумів, про що йде суперечка. Та це його й не обходило. Такі слова, як «революція», дали йому предосить матеріалу. Як палеонтолог може по одній знайденій кістці відновити цілий скелет, так і цей репортер міг відтворити цілу промову з одного слова «революція». Цього самого вечора він це й зробив, і навіть непогано. А що всю бучу збив Мартін, то він і вклав свою промову йому в уста, виставивши його крайнім анархістом і перетворивши його реакційний індивідуалізм у найчервоніший та найзатятіший соціалізм. Цей репортерисько був ще й художник, і він не пожалував барв для місцевого колориту: широкими мазками змалював довговолосих людей з дикими очима, неврастеніків та виродженців з піднятими вгору кулаками, і все це на тлі прокльонів, вереску й галасу розлюченої юрби.


РОЗДІЛ XXXIX


Другого ранку, сидячи в своїй кімнатчині за кавою, Мартін переглядав газету. За все своє життя він уперше побачив власне ім’я надруковане великими літерами, та ще й на першій сторінці газети, і, на превеликий свій подив, довідався, що він найвидатніший провідник оклендських соціалістів. Прочитавши палку промову, сконструйовану за нього юним репортером, він спершу розсердився, а потім кинув газету й засміявся.

— Він був або п’яний, або якийсь зловмисник, — сказав він Брісенденові, що прийшов до нього надвечір і стомлено впав на єдиного в кімнаті стільця.

— А вам не однаково? — спитав Брісенден. — Хіба вам залежить на думці тієї буржуазної свиноти, що читає газети?

Мартін на хвилину задумався.

— Звісно, ні, анітрохи. Але це може пошкодити моїм стосункам із родиною Рут. її батько й так твердив, що я соціаліст, а ця паскудна брехня остаточно скріпить його на цій думці. А втім, хай собі. Я от вам зараз покажу, що сьогодні написав. Це «Запізнілий», я вже майже дійшов до половини.

Він почав уголос читати, коли раптом Марія відчинила двері і впустила до нього чепурненького молодого чоловіка, який жваво розглядався по кімнаті, завважив гасницю й кухенку в кутку, а тоді спинив погляд на Мартіні.

— Сідайте! — сказав Брісенден.

Мартін посунувся на ліжку, щоб дати гостеві місце, і чекав, що той скаже.

— Містере Ідене, я вчора чув вашу промову і хотів би тепер узяти у вас інтерв’ю, — почав молодий чоловік.

Брісенден щиро засміявся.

— Ваш товариш — соціаліст? — запитав репортер, скинувши швидким оком на Брісендена й нотуючи в пам’яті колоритну блідість цієї постаті.

— І це він написав той репортаж, — лагідно мовив Мартін. — Оцей хлопчисько!

— Чом ви його не налупцюєте? — спитав Брісенден. — Я б зараз дав тисячу доларів, щоб хоч на п’ять хвилин мати здорові легені.

Репортера трохи приголомшила така розмова — про нього, при ньому і так, наче його тут нема. Але ж його похвалили в редакції за блискучий опис соціалістичного мітингу і доручили взяти інтерв’ю у Мартіна Ідена, провідника організованих ворогів суспільства.

— Містере Ідене, ви нічого не матимете проти, коли ми вас сфотографуємо? — мовив він. — Надворі чекає редакційний фотограф, і він каже, що краще зняти вас одразу, поки сонце ще не сіло. А побалакаємо ми вже потім.

— Узяв з собою фотографа, — замислено промовив Брісенден. — Та всипте ж йому, Мартіне, всипте!

— Либонь, я вже застарий для цього, — відповів Мартін, — Воно й слід було б, але щось не хочеться. Та й чого ради?

— Ради його бідної матері,— заперечив Брісенден.

— Над цим варто подумати, — відказав Мартін. — Але чи ж варто стільки витрачати сили? Щоб всипати ближньому, це забирає трохи сили. Та й взагалі — навіщо?

— І справді — навіщо! — весело сказав репортер, хоч почав уже стурбовано поглядати на двері.

— Але ж у тому, що він написав, нема ні слова правди, ані слова, — зауважив Мартін, звертаючись виключно до Брісендена.

— Це все було подане в загальних рисах, ви ж розумієте, — зважився докинути репортер. — І для вас це чудова реклама. Ось що важливо. Вона піде вам на користь.

— Чуєте, Мартіне? Це чудова реклама, — урочисто промовив Брісенден.

— І вона, бачите, піде мені на користь, — додав Мартін.

— Дозвольте запитати, містере Ідене, де ви народилися? — почав репортер, прибираючи уважливого вигляду.

— Він навіть нічого не записує,— сказав Брісенден. — Він і так усе пам’ятає.

— Мені цього вистачає,— пояснив репортер, силкуючись не показати неспокою. — Добрий репортер ніколи не записує.

— Вчора… таки вистачило. — Але Брісенден не відзначався довготерплячістю і раптом скипів: — Слухайте, Мартіне, якщо ви йому зараз не всиплете, то я сам всиплю. Помру, але всиплю!

— Відшмагати, мабуть, буде нічого? — поцікавився Мартін.

Брісенден пильно подумав і кивнув головою. Ще мить, і голову репортерову було затиснуто в Мартіна між колінами.

— Тільки не кусатися, — застеріг Мартін, — а то так і розквашу твоє гарненьке личко, хоч і жаль буде.

Мартінова рука стала швидко й мірно підніматися й опускатися. Репортерисько борсався, лаявся, в’юном звивався, одначе кусатись не смів. Брісенден поважно дивився на кару, але раптом так запалився, що схопив порожню пляшку й гукнув:

— Дайте мені хоч разочок його зацідити!

— Більше не можу, — нарешті промовив Мартін. — Рука заніміла.

Він підняв молодика й посадовив на ліжко.

— Вас заарештують за це! — крикнув той, утираючи сльози хлоп’ячого обурення, що котилися по його розгарячених щоках. — Це вам так не минеться! Побачите!

— Бідний красунчик, — промовив Мартін. — Він і гадки не має, що зайшов на манівці. Оббріхувати ближнього, як це він зробив, — нечесно, неблагородно, не личить мужчині, а він цього не розуміє.

— Ось він і прийшов, щоб йому це сказали, — заповнив мовчанку Брісенден.