Book: Сталінські командос. Українські партизанські формування 1941-1944



Сталінські командос. Українські партизанські формування 1941-1944

Олександр ГОГУН

СТАЛІНСЬКІ КОМАНДОС

Українські партизанські формування,

1941–1944 рр.

ВСТУП

Хоча в умовах глобального поширення конфліктів слабкої інтенсивності досвід радянської партизанської війни стає що далі, то актуальнішим і більш затребуваним, узагальнюючих праць на цю тему не так вже й багато.

До 1991 року науковці мусили працювати в складних умовах, але й демократизація Східної Європи не зродила дослідницького буму в цій царині. Деякі автори публікують монографії без посилань на джерела[1], в книжках інших науковість обмежено зовнішніми ознаками[2].

Найфаховіші праці з історії радянської партизанської боротьби останнім часом видавались в Україні. Це дві колективні монографії архівістів: «Україна партизанська»[3], яка вийшла друком у 2001 році, і спільна праця Анатолія Кентія та Володимира Лозицького з цікавою назвою «Війна без пощади і милосердя»[4], опублікована в 2005 році. Перша — це змістовний довідник із основних українських партизанських формувань, друга — найкраще на сьогодні дослідження про радянських партизанів. Усі проблеми, досліджувані в пропонованій читачеві книзі, окреслені в праці Анатолія Кентія та Володимира Лозицького. Заразом автори в передмові відкрито заявляють про те, що «найбільш гострі й пекучі питання» історії партизанської боротьби в монографії не висвітлюються[5] і що вони залишають це завдання для майбутніх досліджень.

Ряд українських і польських авторів опублікували важливі роботи з суміжних питань або вузьких проблем досліджуваного явища[6].

У присвяченій радянським партизанським формуванням німецькій історіографії[7] найбільшої уваги варта монографія Еріха Гессе «Радянсько-російська партизанська війна 1941–1944 років у дзеркалі німецьких військових зведень і наказів»[8], видана в 1969 році. З досягнень англомовної історіографії можна назвати збірку статей за редакцією Джона Армстронґа «Радянські партизани в Другій світовій війні»[9]. Нині обидві роботи цілком застаріли.

Цікаву книжку Кенета Слеп’яна «Сталінські ґерильєро» опубліковано у 2006 році в США[10]. У цій монографії використано документи із східноєвропейських архівів, але Україні приділено небагато уваги, бо в УРСР воювали меншість партизанських формувань СРСР.

Так само можна охарактеризувати й роботу смоленського історика Іґоря Щєрова[11].

Позаяк у запропонованій читачеві монографії акцент зроблено на вивченні малодосліджених сторінок історії партизанських формувань, то ця книжка — не «спростування» згаданих праць, а доповнення до них.

Об’єкт дослідження у цій роботі — сталінська партизанська війна на території України у 1941–1944 роках. Головне завдання — показати багатовимірну картину радянської партизанської війни, приділяючи найбільшу увагу її маловивченим аспектам. Важливо з’ясувати специфіку діяльності червоних партизанів України та відповісти на питання: у чому полягала їх «радянськість»?

Дуже поширена теза, буцімто чи не всі екстремальні суспільні явища під час війни спричинив сам факт масового кровопролиття. На обивательському рівні це висловлено у фразах штибу: «Та це ж була війна!»[12] Наголосимо на примітивності такого погляду. У різні часи в різних культурах способи ведення війни суттєво різнилися. Приміром, усобиці раджів у середньовічній Індії, а також протистояння сегунів та інших феодалів у Японії XIV–XVI століть, відзначалися надзвичайно регламентованими методами ведення бойових дій і великою повагою до супротивника. Складно так само схарактеризувати, скажімо, війни князів-родичів (Рюриковичів) у середньовічній Русі або ж релігійні побоїща у Франції Нового часу. Очевидно, що розрізнялися методи ведення війни не тільки в різні епохи й у різних народів, але й у різних суспільних системах, у різних політичних сил, і важливо ці відмінності виявляти й описувати.

Існує й інша думка, буцімто всі лиха Другої світової війни в Європі зумовлені цілями Третього рейху та нацистськими методами боротьби. Про суперечливість такого твердження щодо радянсько-німецької війни свідчить хоча б той факт, що в СРСР масовий терор проводився в значних масштабах ще до появи нацистського режиму. Тому в дослідженні доцільно поставити питання, наскільки обидві системи вплинули на немилосердність війни. Провідний російський дослідник Олєґ Плєнков висловив поширену думку: «У рамках сталінської тоталітарної системи по-іншому вести війну просто було годі, але, з іншого боку, в цьому й полягав трагізм становища — інакше Вермахт було не подолати»[13]. Тому важливо на прикладі дій червоних партизанів спробувати відповісти на запитання про ефективність комуністичних методів ведення війни.

Відбираючи матеріал, я зосередив увагу на історії діяльності партизанів Сидора Ковпака та Олексія Федорова, які очолювали, відповідно, Сумське та Чернігівське (пізніше — Чернігівсько-Волинське) з’єднання. Саме цих двох партизанських ватажків — до речі, українців за національністю — двічі відзначили вищою державною нагородою — Зіркою Героя Радянського Союзу. Крім них, жоден із партизанів окупованої території СРСР не отримав такої високої офіційної оцінки своєї діяльності. Їхні загони також виконували роль базових з’єднань для українських партизанських формувань. Ковпак і Федоров були глибоко інтегровані у радянську систему влади, до війни й після неї, тому важливо з’ясувати, чи притаманні й «зразковим» партизанам деякі особливості радянських партизанських формувань. Вартий особливої уваги загін (пізніше — з’єднання) під командуванням Алєксандра Сабурова, якого одним із перших серед партизанів України нагородили Зіркою Героя Радянського Союзу. На базі жодного іншого з’єднання, підпорядкованого Українському штабові партизанського руху (УШПР), не було створено аж такої великої кількості самостійних партизанських загонів і з’єднань. Колега Алєксандра Сабурова Міхаїл Наумов влучно назвав це з’єднання «інкубатором партизанського руху»[14]. Завдання майбутніх дослідників — ретельно вивчити ті загони та з’єднання, керівництво яких не отримало високих нагород, а, навпаки, піддавалось критиці з боку УШПР.

Україна якнайкраще надається до дослідження перерахованих вище питань, і не лише через доступність джерел. Під час радянсько-німецької війни тут пліч-о-пліч із комуністичними формуваннями діяли два масових антирадянських партизанських рухи — Українська повстанська армія та польська Армія Крайова. Тому на прикладі України маємо кращі можливості для зіставлення та порівняння, ніж коли йдеться, скажімо, про Білорусь.

У роботі автор намагався дотримуватися засад історизму, загальнонаукових методів синтезу й аналізу, індукції й дедукції, та не забувати про об’єктивність. На жаль, деякі автори часто-густо навіть не намагаються подолати суб’єктивність у характеристиках, вигадують і культивують різного штабу «північні», «південні» та «марсіанські» погляди. Такі «фахівці» дивляться на події давніх років не з кабінету дослідника, а з шанця. У цьому випадку наукові та білянаукові кола — точний зліпок загрузлого у ксенофобії сучасного світу. Особливо часто на етноцентричне бачення минулого та гуманітарної реальності довкола, так звану «психологію обложеної фортеці», натрапляємо в історичних колах Центральної та Східної Європи, які з табору реального соціалізму потрапили до полону таких різнокольорових шовіністичних химер.

Автор книги опирається на низку опублікованих збірок матеріалів[15], мемуарів[16], а також документів із архівів Німеччини[17], України[18], Польщі[19], Росії[20], США[21] та Ізраїлю[22], інтерв’ю з учасниками подій[23].

На жаль, далеко не всі відповідні східноєвропейські архівосховища та фонди доступні, найскладніша для істориків ситуація склалася в РФ.

Джерела піддаватимуться критиці, якщо в цьому буде необхідність, у процесі самого дослідження[24]. А у вступі скажемо про те, що всі без винятку сторони протистояння в Україні у 1941–1944 роках практикували приписки в оперативних звітах, перебільшуючи перед керівництвом власні звитяги. Зокрема, читаючи звіти Вермахту й поліцейських структур, зазвичай украй складно визначити, скільки людей серед згаданих «знищених партизанів» справді були партизанами, а не мирними жителями, та чи бува все це не вигадка. Крім того, зазвичай у повідомленнях німецької сторони про настрої населення окупованої території України перебільшено симпатії мирних жителів до загарбників. На це є дві причини: з одного боку — нацисти вважали себе за визволителів, з іншого — у своїх звітах «нагору» функціонери окупаційної адміністрації намагалися постати кваліфікованими керівниками, здатними пограбувати й репресувати населення так фахово, що воно, мовляв, навіть було їм за це вдячне. Також важливо застерегти, що частина навіть внутрішніх документів бандерівців про радянських партизанів може містити невиправдано гострі оцінки: Центральний провід ОУН десь від 1943 року дав на місця настанову про збирання компромату на червоних. Та й свідчення самих партизанів, у тому числі ватажків, одне про одного часто суб’єктивні: низку повідомлень і доповідних записок було написано у конфліктні моменти. І тільки залучення різноманітних джерел, у яких інформація про одні й ті самі факти та явища повторюється, уможливить створення по-справжньому об’єктивної картини діяльності червоних партизанів.

* * *

Перед тим як почати розгляд операцій українських партизанів, варто побіжно змалювати театр воєнних дій.

Між Першою та Другою світовими війнами населену українцями територію було поділено між чотирма державами: Радянським Союзом, Польщею, Румунією та Чехословаччиною.

Східна та центральна частини України входили до складу СРСР під назвою Українська Радянська Соціалістична Республіка (УРСР).

Західна Україна — історичні регіони Волинь і Східна Галичина (українська Галичина) — входила до складу Польщі.

Північна Буковина та Південна Бессарабія були частинами королівської Румунії.

Закарпатський регіон — частиною Чехословаччини.

У 1930-х роках українське населення УРСР зазнавало русифікації, у Західній Україні — полонізації, у Північній Буковині та Південній Бессарабії — румунізації.

Найбільших змін у період між двома світовими війнами зазнала радянська Україна, де відбувалися ті самі соціалістичні перетворення, що й на інших теренах Радянського Союзу: колективізація, індустріалізація та культурна революція, яка вилилась, зокрема, в терор 1937–1938 років. Традиційного устрою життя більшості населення нерадянської України у міжвоєнний час, навпаки, порушено не було.

Напередодні та під час Другої світової війни у Східній Європі відбулися територіальні зміни.

Наприкінці 1938 і на початку 1939 років (спершу — в результаті Мюнхенської угоди, а потім під час повного знищення Чехословацької держави) Закарпатська Україна ввійшла до складу Угорщини, де й залишалася до кінця 1944 року. Західна Україна під час радянсько-польської війни вересня 1939 року увійшла до складу УРСР як 6-ть областей: Рівненська, Волинська (Волинь), Львівська, Дрогобицька[25], Станіславська та Тернопільська (Східна Галичина).

Наприкінці червня — на початку липня 1940 року Румунія передала Радянському Союзу територію Бессарабії та Північної Буковини. Більша частина Бессарабії, населена переважно молдаванами, склала основу Молдавської РСР. Північна Буковина та південна Бессарабія увійшли до складу УРСР під назвою Чернівецької й Ізмаїльської областей[26].

На приєднаних землях розпочався складний процес совєтизації. Найбільше враження на місцевих мешканців справили два його складники: створення нової системи влади та розпочаті цією владою масові репресії.

Про пришестя радянських апаратників безпартійний націоналіст Тарас Боровець згадував із огидою й обридженням: «Райпартком нової аристократії з купою перших, других, третіх, їмже ність кінця, секретарів. Райвиконком, Райзагс, Райхарчпромкооперація, Райнарсуд, Райзаготхліб, Райзаготскот, Райзаготптиця, Райугіль, Райторг, Райліспром, Райзаготшкур, Раймолоко — та совєтських “раїв” не перерахувати. І кожний такий “рай” має більше урядовців-дармоїдів, ніж колишня губерніяльна царська управа в Житомирі. Натомість в колишньому “раї” — волості — сидів один старшина з писарем та сторожем. Хто ж всю цю “райську” сарану бюрократичних дармоїдів буде годувати? Вони ж паразитують на народі, як воші на тифозній жертві»[27].

За 21 місяць правління комуністів у 1939–1941 роках із території Західної Білорусі та Західної України було депортовано у східні райони СРСР приблизно 320 тисяч мешканців. Кількість заарештованих, в тому числі засуджених до розстрілу, склала 120 тисяч людей. Таким чином, за неповні два роки було репресовано 3% населення приєднаних територій[28]: «У Західній Україні більшовицька влада нищила перш за все активних громадсько-політичних діячів, щоб таким чином обезголовити народну масу й позбавити українське суспільство елементів організованого національного життя»[29]. «Коли совєти прийшли, — багато років потому розповідав у радянському таборі український націоналіст Володимир Казановський дисидентові Міхаїлу Хєйфєцу, — вони в нашому Бучачі забрали 150 людей. Усіх, хто мав освіту»[30].

Під час територіальних змін 1939–1940 років Україна набула майже сучасних кордонів[31].

Станом на 1930-ті роки населення України (в межах сучасних кордонів) складалось на 75% із українців, на 8% — із росіян, на 6,5% — із євреїв, на 5,4% — поляків, білорусів було 0,2%, решта — німці, румуни, татари, греки та ін. — склали десь 5%[32].

Загалом це співвідношення народів збереглося й до 1941 року.

У східних і південних регіонах УРСР серед національних меншин України домінували росіяни, в Західній і Правобережній Україні — поляки та євреї.

Станом на 1 січня 1941 року в УРСР проживало близько 40,3 мільйонів людей, із яких 68% — у селі та 32% — у містах[33]. На початку радянсько-німецької війни УРСР, до якої входило 23 області, займала 552 000 квадратних кілометрів.

Влітку-восени 1941 року німецькі війська зайняли більшу частину України. Київ було взято 19 вересня 1941 року. Найсхідніші частини УРСР опинилися під контролем нацистів влітку 1942 року.

У 1941–1944 роках територія України перебувала під п’ятьма різновидами управління.

Закарпатська Україна, площею 12,8 тис. кв. км. і з населенням 750 тис. осіб, з березня 1939 року входила до складу Угорщини.

Північна Буковина та Бессарабія у 1941–1944 роках повернулися до складу Румунії, де на їх базі було створено два губернаторства — Бессарабію та Буковину. Територію між Дністром і Південним Бугом Гітлер також передав під владу Румунії. Тут виникла формально не належна Румунії провінція Трансністрія. Її адміністративним центром був спершу Тирасполь, а потім Одеса. Всього під контролем Румунії опинилося 55 тис. кв. км. території[34], яка до 1941 року входила до складу УРСР.

Українська Галичина увійшла в очолюване Гансом Франком генерал-губернаторство зі столицею у Кракові. У дистрикті Галичина (площа — 45 554 км. кв.), який становив 32% від усієї території генерал-губернаторства, на початку 1943 року проживало приблизно 3,38 мільйона українців (від загальної кількості населення 4,57 млн. осіб). У східній частині дистрикту Люблін (площа — 26 560 км. кв.) станом на 1940 рік мешкало 440 тисяч українців, на південному сході та сході дистрикту Краків (площа — 28 691 км. кв.) — 240 тисяч[35].

На початку 1943 року генерал-губернаторство займало площу 142 тисячі квадратних кілометрів. На цій території проживало приблизно 16,8 мільйона мешканців, серед яких українці становили близько 27% населення (решта — до 70% поляків, 2% німців: євреїв на той час нацисти практично винищили)[36].

Центральні, північні, південні та північно-східні території УРСР увійшли до складу очолюваного Еріхом Кохом рейхскомісаріату України (РКУ), до якого також було приєднано й південні території БРСР. Адміністративним центром РКУ стало Рівне. Територія РКУ формувалася відповідно до поступу частин Вермахту вглиб України та передачі областей з-під управління військової адміністрації до його складу. Проте запланованого розміру досягти не вдалося через призупинення наступу Вермахту й початок контрнаступу Червоної армії під Сталінградом[37]. Площа всього рейхскомісаріату досягла максимуму в період із 1 вересня 1942 року до початку 1943 року й склала 339 тисяч квадратних кілометрів із населенням 16,91 мільйона мешканців. Це адміністративне утворення ділилося на 6 генеральних комісаріатів (генеральні округи — Generalkomissariat), — Волинь-Поділля, Житомир, Київ, Дніпропетровськ, Таврія, Миколаїв — які й собі складалися з територій (Gebiet), поділених на райони[38].

П’ять південних і східних областей УРСР протягом усього періоду нацистської окупації перебували під контролем адміністрації Вермахту.



Найменш жорстоким було врядування на територіях, зайнятих не німцями.

Зокрема, на окупованому румунами південному заході України більшість населення перебувала загалом у прийнятних умовах, що 6 серпня 1943 року відзначав працівник «Східного міністерства» О. Мюллер: «Обер-лейтенант Зєліновський із козачого ескадрону 1/82 розповідає... про свої враження, отримані під час його відпустки в район Києва. Він повідомляє, між іншим, про партизанський рух: “Існує партизанський рух, до якого почасти належать люди, що повтікали з власних домівок, коли німці шукали робітників (аби відправити до рейху. — О. Г.). Причина цього — брутальне ставлення до цивільного населення з боку поліції та жандармерії, побиття палицями, насильницька депортація з невідомою метою (...)”.

Потім він у середині липня відвідав територію Трансністрії, передану німцями румунам, і повідомляє далі: “Партизанський рух тут практично відсутній. Живуть робітники та селяни нормально, набагато краще, ніж на інших землях України. Вільну торгівлю тут ведуть без жодних обмежень і з великою кількістю всіх продуктів, особливо харчів, що полегшує робочому люду можливість робити закупи”»[39].

Відмінність у стилях урядування загарбників відзначав уже з німецького тилу у звіті Нікіті Хрущову секретар підпільного Вінницького обкому КП(б)У Бурченко: «Кордон [між німецькою та румунською окупаційними зонами] охороняє прикордонна варта. Для перетину кордону потрібні перепустки. Існує навіть “контрабанда” через кордон. Позаяк румуни гірше зорганізували вилучення продуктів у населення, то через “кордон” з “румунської” території надходять продукти харчування — масло, крупи, сіль і мило, а в обмін з “німецької” території населення доправляє одяг»[40].

Невідомий український націоналістичний підпільник, змальовуючи становище на території Трансністрії наприкінці 1943 року, повідомляв про пасивну лояльність населення до румунської влади: «Комуністична діяльність незамітна. Листівок жодних. Час до часу большевики скидають парашутистів. [Вони] Аґітували проти [Російської визвольної] армії Власова. Спробу організації большовицьких партизан в Березовському повіті внаслідок провокації зліквідовано вповні»[41].

На сході України, в зоні відповідальності Вермахту, режим був істотно жорсткішим, аніж на окупованій румунами території, але не таким репресивним, як на території рейхскомісаріату України. Відмінність було помітно зокрема й в поведінці місцевої колабораційної поліції. Це відзначав представник Українського штабу партизанського руху в Сумському партизанському з’єднанні Іван Сиромолотний: «Від Брянських лісів до Сарн у районних центрах було по 3–5 німці, але зате дуже густо місцевих поліцейських. Цієї сволоти в окремих селах Сумської та Чернігівської областей [Сумська та Чернігівська області весь період окупації де-факто перебували під владою Вермахту. — О. Г.] виявилося від 15 до 45–50 людей. Ми жорстоко розправлялися з цією сволотою, бо [вони] зазвичай обстрілювали наші колони на підступах до сіл...

Були випадки, як, приміром, у районі Коропа та ін. місцях, коли десятки поліцейських під керівництвом одного-двох німців ставали проти нас до бою.

Протилежне цьому ми зустріли в [південних] областях Білорусії [що були у складі РКУ. — О. Г.], тут багато сіл, в яких зовсім немає поліцейських, а старости виявилися радянськими людьми і всіма способами допомагали нам...

Інше становище у настроях населення до німців і до нас серед населення Житомирської області [яка повністю входила до РКУ. — О. Г.] (порівняно з районами Чернігівської та Сумської областей). Тут населення у своєму загалі (йдеться про поліські райони) живе у лісах і ладне взятися за зброю будь-якої миті»[42].

Причини викладених фактів пояснено в аналітичній записці органів держбезпеки УРСР від 24 січня 1943 року: «На відміну від грабіжницької політики, веденої фашистською владою у тилових місцевостях окупованої території, останні, аби завоювати симпатії населення, що мешкає безпосередньо поблизу лінії фронту, у так званій “воєнній зоні”, провадять м’якшу політику.

а) Натуральні та грошові податки у прифронтовій смузі стягались у значно менших розмірах, аніж у глибокому тилу. Кілька податків, котрі окупанти стягували в тилу, у прифронтовій смузі зовсім не накладались.

б) Окупанти вилучали у населення продукти, худобу і, в окремих випадках, майно через старост і місцеву поліцію, приховуючи обличчя здирників за спиною своїх поплічників.

в) Зайнятим працею на полях і на інших роботах у сільському господарстві видавали по 10–16 кг зерна на місяць, чого не робили в тилових регіонах.

г) Аби створити подобу боротьби з грабунками та “незаконними” вилученнями з боку німецьких, італійських й угорських солдат, окупанти проводять по факту грабунків “розслідування”, таким чином, постаючи перед населенням у ролі захисників і благодійників.

д) Населенню дозволено святкувати релігійні свята і в ці дні не працювати, чого не робиться у глибокому тилу, а надто в розпал польових робіт. (...)

У зв’язку з такою політикою німців, значна частина населення так званої “воєнної зони” активно сприяє окупантам, перешкоджаючи у цій зоні нашій агентурі, військовослужбовцям Червоної армії, тим, хто виходить із оточення, і допомагаючи німцям виловлювати партизанів... (...)

Через жорстоку та грабіжницьку політику німців населення окупованої території Харківської, Київської, Дніпропетровської та тилових районів Ворошиловградської областей налаштоване вкрай вороже до окупантів»[43].

Найменше німці утискали українське населення генерал-губернаторства. Відмінність у режимах правління помітно на прикладі Волині, що в 1941–1944 роках входила до складу рейхскомісаріату Україна, та Галичини, котра входила до складу генерал-губернаторства. Найдовше протягом радянсько-німецької війни Галичину очолював губернатор Отто Вехтер, який на місцевому рівні прагнув домогтися лояльності українців, вдаючись не лише до терору, але й до економічних методів, а також проводячи обережну культурну політику. За спогадами голови колабораціоністського Українського центрального комітету (УЦК) Володимира Кубійовича, Вехтер навіть намагався відокремити Галичину від генерал-губернаторства і зорганізувати на місцевому рівні щось на кшталт «українсько-німецького симбіозу»[44].

У 1941 році працівник німецької польової комендатури в Дрогобичі писав, що західні українці за два роки радянського панування 1939–1941 років не забули утисків з боку польського режиму, а приєднання Галичини до генерал-губернаторства «призвело до відчутного розчарування українців. Їм годі було собі уявити, що знову мусять жити на одній адміністративній території разом із ненависними їм поляками»[45]. Проте, враховуючи політику влади в РКУ, можна стверджувати, що вони даремно розчаровувались.

Один із співробітників німецького міністерства зі справ окупованих східних територій Ото Бройтиґам пише на початку 1944 року у доповідній записці про непродуктивність лютості адміністрації РКУ: «Рейхскомісар України [Еріх Кох] виправдовує свою піддану дошкульній критиці політику утисків тим, що він до неї вдається через необхідність найефективнішого господарського використання [України]. (...)

І Волинь, і Галичина до війни перебували під польським пануванням, і згодом були окуповані совєтами. Господарська структура цих областей загалом однакова. Після відходу Червоної армії Галичина перейшла під адміністративну владу генерал-губернаторства, Волинь — до рейхскомісаріату Україна. Робота розпочалася за однакових умов. Результати були такими:

У Галичині в 1943 році зібрали 470 000 тонн зерна, на Волині — 7000 тонн (тобто у 67 разів менше. — О. Г.). Галичина — цілком упокорена територія, в якій лише останнім часом у зв’язку з наближенням фронту подибувано деякі військові партизанські групи. На Волині, навпаки, панує загальнонародне повстання. Різницю у наслідках управління можна помітити якраз на межі двох областей.

Якщо Галичиною навіть тепер можна легко проїхати, то проїзд дорогами Волині можливий лише під охороною. (...)

Тому доходимо таких висновків:

1. Мети — спокою та ладу в тилу захоплених боротьбою військ, а також гарантування безпечного постачання — в Галичині досягнуто, на Волині не досягнуто зовсім.

2. Господарське використання Галичини цілком і повністю вдалося, господарське використання Волині зазнало краху.

Твердження, буцімто політика рейхскомісаріату Україна є успішною для виконання господарських завдань, неправдиве»[46].

Із цим висновком був суголосний у своєму звіті й командир 1-ої Української партизанської дивізії Петро Вершигора: «Щодо галичан німці проводили політику цілком іншу, ніж щодо населення Полісся та Волині.

а) Цілковита відсутність масового терору та репресій.

б) Постачання населенню через споживкооперацію товарів першої необхідності.

в) Доволі стабільні гроші — злотий, курс якого німці підтримували на необхідному рівні.

Водночас німці ревно оберігали Галичину від партизанського руху як радянських партизанів, так і банд У[країнської] п[овстанської] а[рмії]. В економічному плані галицькі селяни жили добре»[47].

Людиною, яка керувала РКУ, і, як продемонстровано вище, створила на підвладній території щось на кшталт «режиму найбільшого сприяння» для партизанів, був рейхскомісар України Еріх Кох, за сумісництвом гауляйтер, тобто партійний керівник, Східної Прусії. Товариші з НСДАП у роки війни нарекли його «Другим Сталіном». Ще раніше — в 1920-ті — 1930-ті роки — він отримав прізвисько «Еріх Червоний»[48] за прокомуністичну діяльність і ліворадикальні погляди. У роки Другої світової війни Кох прославився відкрито українофобією, а ще самохвальбою: «Мене знають як жорстокого пса».

Таким чином, прослідковуємо чітку тенденцію — що менш жорстоко щодо більшості місцевого населення урядували окупанти на будь-якій території України в 1941–1944 роках, то складніше було червоним партизанам там діяти, а то й просто виживати. Однак керівництво радянськими партизанськими формуваннями протягом війни прагнуло до розвитку партизанської боротьби на всій без винятку території УРСР, а іноді — і за її межами.




1. ОРГАНІЗАЦІЯ ПАРТИЗАНСЬКИХ ЗАГОНІВ УКРАЇНИ В 1941–1944 РОКАХ І КЕРІВНИЦТВО НИМИ

У процесі вивчення партизанських формувань може постати проблема визначення слова «партизан» як об’єкту дослідження. У ході війни в тилу воюючої армії іноді вкрай складно відокремити партизанів від мирних мешканців, які просто переховуються в лісі.

«Незорганізованих» партизанів далеко не завжди коректно називати партизанами, часто-густо для них прийнятнішим є термін «групи виживання». Вони складалися, приміром, із осілих у лісах утікачів-військовополонених, оточенців і селян, які покинули села, аби врятуватися від каральних заходів нацистів або ж не їхати до Німеччини за примусовою трудовою мобілізацією. Таких «партизанів» украй складно вивчати, позаяк ці загони документації не вели, мали дуже низьку диверсійну та розвідувальну активність (часто вона була відсутня взагалі), тому навіть представники окупаційних структур іноді просто не помічали їх, а, помічаючи, часто-густо в свої документи записували як звичайних кримінальних бандитів. У документах, пов’язаних із Центром радянських партизанів, нерідко подибуємо недовіру до «місцевих». Приміром, командир з’єднання ім. Боровіка Віктор Ушаков у шифровці на «Велику землю» описав становище на півночі Київської області: «Усі ці родинні партизанські загони небоєздатні, зайняті пиятикою, вилученням майна у населення... У загонах панує розбрат. Через незаконні дії, боягузтво, пиятику більшість командирів не мають авторитету серед бійців загону, населення. Населення до загонів не йде»[49].

Тому відразу ж зазначимо, що об’єкт дослідження в цій роботі — партизани, яких визначила як партизанів радянська сторона і які чималий період війни перебували на зв’язку з керівними центрами. Саме їх під час війни вища партійна номенклатура окреслила як зразкових радянських людей, вони отримували нагороди та заохочення й деякі з них після війни ввійшли або повернулися в радянську систему влади. Донині імена цих орденоносців носять вулиці багатьох міст України, Росії та Білорусі. Тому термін «радянські партизани» відповідає їм найбільшою мірою.



1.1. ВІД НКВС УРСР ДО УШПР

У підсумковому звіті начальник оперативного загону УШПР полковник Бондарєв писав: «Партизанський рух в Україні від перших своїх днів був зорганізованим рухом»[50]. Іншими словами, партизанські формування створювалися за конкретними вказівками представників держструктур, тобто, по суті, вони були радянськими спецпідрозділами, що діяли в глибокому або ближньому тилу Вермахту.

Протягом усієї війни безпосереднім керівництвом зафронтовою боротьбою займались 3 організації: ВКП(б), НКВС-НКДБ і РСЧА. Проте їхня роль і значущість у партизанській війні 1941–1944 років невпинно змінювалась.

На жаль, роль армії в організації зафронтової боротьби протягом війни доволі складно відслідкувати: річ у тім, що більшість відповідних документів зберігається в Центральному архіві міністерства оборони в Подольську. Однак за супутніми документами можна сказати, що роль армії була третьорядною, надто в 1942–1944 роках. Зазвичай «армійські» партизани — навіть у перший рік війни — це частини Червоної армії, які діяли в тилу Вермахту у тісній взаємодії з фронтовими частинами. Ця тактика себе не виправдала і всі загони — принаймні в Україні — в перший рік війни було розгромлено або ж вони приєдналися до Червоної армії. Наприклад, весною 1942 року у 18-ій армії Південного фронту 26 партизанських загонів було задіяно в обороні як звичайні армійські підрозділи[51].

На ролі ж органів держбезпеки та внутрішніх справ в організації партизанських формувань можна зупинитися детальніше.

Англійські дослідники Чарльз Диксон і Отто Гейльбрун не вважали НКВС за «партизанську структуру»: «Політична поліція мала численних представників у партизанських штабах різних рівнів, тож поруч із партизанами боролися чимало людей із НКВС. Проте ми не маємо жодних даних, які свідчили б про те, що НКВС був пов’язаний з партизанськими формуваннями щільніше, ніж із будь-яким іншим рухом, який здійснювався під його наглядом»[52].

З цією думкою важко погодитися.

Створення при Наркомі внутрішніх справ СРСР Лаврентії Берії Особливої групи (ОГ) із ведення зафронтової боротьби зафіксовано в низці документів від 18 червня 1941 року, тобто ще до початку радянсько-німецької війни. Формально про заснування цього підрозділу було оголошено наказом НКВС СРСР 5 липня 1941 року. Керівником Особливої групи було призначено старшого майора держбезпеки Павла Судоплатова. На ОГ було покладено такі завдання:

1. Розробка та проведення розвідувально-диверсійних операцій проти гітлерівської Німеччини та її сателітів;

2. Організація підпілля та партизанської війни;

3. Створення нелегальних агентурних мереж на окупованій території;

4. Керівництво спеціальними радіоіграми з німецькою розвідкою з метою дезінформації ворога[53].

Крім цього, на початку війни Судоплатов очолював Штаб НКВС СРСР із боротьби з парашутними десантами супротивника, якому підпорядковувалися відповідні оперативні групи в наркоматах внутрішніх справ Української, Білоруської, Латвійської, Литовської, Естонської, Молдавської, Карело-Фінської, Грузинської РСР, Кримської АРСР, УНКВС у Ленінградській, Мурманській, Калінінській, Ростовській областях і Краснодарському краю.

Іншими словами, на початку війни Павло Судоплатов зосередив у своїх руках і боротьбу з розвідувально-диверсійною діяльністю ворога в тилу Червоної армії, і керівництво організацією розвідувально-диверсійної діяльності в тилу Вермахту.

Особлива група зазнала низку реорганізацій і 3 вересня 1941 року її було реформовано у самостійний 2-ий відділ НКВС СРСР, очолений Павлом Судоплатовим.

На території союзних республік, в тому числі і УРСР, створювались 4-ті відділи НКВС, які займалися тією-таки організацією партизанської боротьби. Начальником 4-го відділу НКВС УРСР був майор держбезпеки Тимофій Строкач, який також був заступником наркома внутрішніх справ УРСР Василя Сергієнка. 4-ті республіканські відділи НКВС входили до оперативного підпорядкування 2-го відділу НКВС СРСР.

У січні 1942 року 2-ий відділ НКВС СРСР розширили в 4-те (т. зв. «партизанське») управління НКВС СРСР, начальником якого й далі був Павло Судоплатов. До його оперативного підпорядкування входив також Штаб винищувальних батальйонів і партизанських загонів. У складі наркоматів внутрішніх справ БРСР і УРСР на базі 4-х відділів створено власні 4-ті управління. Начальником 4-го управління НКВС УРСР став майор держбезпеки Тимофій Строкач.



Згадаймо про ще одну лінію підпорядкування Тимофія Строкача у перший рік війни. 4-й відділ (пізніше 4-е управління) НКВС УРСР, крім підзвітності 2-му відділу (пізніше 4-му управлінню) НКВС СРСР, підпорядковувався ще й керівництву республіканського наркомату. В 1941–1943 роках наркомом внутрішніх справ УРСР був Василь Сергієнко, а фактично наркомат у цей період очолював його заступник Сергій Савченко. НКВС УРСР був підзвітний Раднаркому УРСР і — найголовніше — ЦК КП(б)У, тобто першому секретарю ЦК Нікіті Хрущову, хоча безпосередньо діяльність партизанів курував секретар ЦК КП(б)У Дем’ян Коротченко.

Залежність НКВС УРСР у даному питанні від регіональної партійної номенклатури посилювалась у зв’язку з тим, що безпосередньою організацією партизанських загонів, зокрема й на місцевому рівні, займалися також і партійні організації. До прикладу, 1 листопада 1941 року командувач Південно-Західним фронтом маршал Сємьон Тімошенко і член Військової ради Південно-Західного фронту Нікіта Хрущов ухвалили постанову про створення оперативної групи для керівництва партизанськими формуваннями у фронтовій смузі. До складу зазначеної опергрупп входила переважно номенклатура ЦК КП(б)У[54], але вагомої ролі ця структура не відіграла.

На думку російського дослідника Вячеслава Боярського, «протягом 1941 року... 90 відсотків партизанських загонів, винищувальних, диверсійних і розвідувальних груп було вишколено й залишено в тилу ворога або перекинуто туди органами НКВС-НКДБ. Вони ж і керували ними»[55].

Такий підхід видається дещо спрощеним, хоча цілком зрозуміло, чому Боярський міг зробити цей висновок. Наприклад, у документі НКВС СРСР «Перелік чинних партизанських загонів, сформованих органами НКВС УРСР станом на 15/VI-42 р.»[56] до загонів, сформованих НКВС, належать не тільки загони, керовані співробітниками НКВС, але й загони, очолювані представниками партійно-радянської номенклатури (серед них славетні потім командири Сидір Ковпак і Олексій Федоров). Тобто, як прагнуло довести вище керівництво НКВС, усі без винятку партизанські загони, зокрема вишколені й партійними органами України, були створеними НКВС УРСР — або, принаймні, за його активної участі.

Своєю чергою, у складеній в той же день довідці ЦК КП(б)У всі загони та диверсійні групи, створені на території України як по лінії НКВС, так і по партійній лінії, позначено як створені «ЦК КП(б)У через обласні та районні комітети партії»[57].

Кількість створених загонів у обох випадках приблизно збігається, названо одні й ті самі прізвища командирів загонів. Таким чином, більшість загонів України було створено в тісному співробітництві НКВС УРСР і місцевих партійних організацій: обкомів, міськкомів і райкомів КП(б)У. І виокремити головну, провідну організацію у цьому випадку складно — все залежало від ситуації на місцевому рівні, яку центральним органам годі було ідеально контролювати.

У ситуації, в якій опинилися партизанські загони в перший рік війни важило не так те, хто передусім організовував партизанські формування та керував ними, як те, що їх створювали відразу кілька організацій.

Як відзначав у своїй доповіді начальник 8-го відділу політуправління Південного фронту батальйонний комісар Іван Сиромолотний, «протягом першого року війни організаційний період зі створення партизанських загонів мав низку перешкод, неясностей.

Організацією партизанських загонів займались обкоми партії, обласні управління НКВС, 8-мі відділи політуправлінь і особливі відділи, розвідвідділи (фронтів і армій. — О. Г.). (...) Варто розмежувати роль і відповідальність кожної з цих організацій»[58].

У перший рік війни цього не було зроблено. Координація зусиль і дій різних структур, що керували партизанськими формуваннями, була відсутня.

По-перше, як видається, сам вищий арбітр між державними організаціями Іосіф Сталін був погано поінформований про події в тилу ворога і мало ними цікавився. Очевидно, пріоритетними для нього були події на фронті, міжнародні відносини й економічна ситуація в радянському тилу. За спогадами партизанського командира Алєксандра Сабурова, під час зустрічі Верховного головнокомандувача з партизанськими командирами на початку вересня 1942 року, Сталін висловив подив з приводу наявності мінометів і гармат у партизанських з’єднаннях[59], що свідчить про його вкрай погану поінформованість про зафронтову боротьбу. Крім того, на сьогодні відомо дуже мало висловлювань Іосіфа Сталіна про партизанську боротьбу, зокрема в 1941–1942 роках, що побічно свідчить про малу зацікавленість голови ДКО питаннями партизанських формувань.

По-друге, неабияку невизначеність у питаннях керівництва доповнювала напружена міжвідомча боротьба між партійною, військовою та чекістською номенклатурою.

Перемогою партійної номенклатури можна вважати рішення літа 1942 року.

30 травня 1942 року при Ставці Верховного головного командування створюється Центральний штаб партизанського руху під керівництвом першого секретаря ЦК КП(б)Б українця Пантелеймона Пономаренка. Йому підпорядковувались шість республіканських або регіональних (фронтових) штабів[60], зокрема Український штаб партизанського руху (УШПР), створений 20 червня 1942 року. Було заведено неофіційну норму, коли три вищих посади у кожному штабі партизанського руху обіймали відповідно до пропорції: по одному представнику від партійної номенклатури, НКВС і Червоної армії. Зокрема, головою УШПР був майор держбезпеки Тимофій Строкач, його першими двома заступниками — Мусій Співак (секретар ЦК КП(б)У і полковник Виноградов (начальник розвідувального відділу штабу Південно-Західного напрямку). І загалом особовий склад штабів партизанського руху, в тому числі Українського, комплектувався з представників трьох названих структур.

Оперативні групи штабів партизанського руху при військових радах армій дозволяли налагодити взаємодію партизанів із фронтовими частинами Червоної армії.

З одного боку, УШПР підпорядковувався ЦШПР, а з іншого — в оперативному відношенні, питаннях комплектування кадрами та матеріально-технічного забезпечення — Військовій раді Південно-Західного напрямку. Членом ВР Південно-Західного напрямку був Нікіта Хрущов, за сумісництвом, нагадаємо, голова парторганізації України, якому УШПР був підзвітним від самого початку. Між Хрущовим і Строкачем склалися ділові та сповнені довіри взаємини.

Створення штабів партизанського руху мало низку наслідків, як негативних, так і позитивних для діяльності партизанських формувань.

З одного боку, створення єдиного проводу і більш-менш чіткої системи керівництва зафронтовою боротьбою дало змогу впорядкувати управління партизанами.

З іншого — некваліфікована у військовому відношенні партійна номенклатура, зокрема з ЦК КП(б)У, впливала на оперативну діяльність партизан негативно на рівні військового планування та ведення бойових дій.

Крім того, нелегкі реорганізації відбувались і на місцевому рівні. У спільному наказі виконувача обов’язків наркома внутрішніх справ УРСР Сергія Савченка та начальника УШПР Тимофія Строкача від 7 липня 1942 року йшлося про те, що у зв’язку зі створенням Українського штабу партизанського руху до його завдань «належить керівництво всіма партизанськими загонами та формуваннями і виокремлення цієї галузі роботи із системи органів НКВС... УНКВС негайно передати за територіальною приналежністю начальникам відповідних оперативних груп, фронтів і армій всі партизанські загони, як ті, що перебувають на лінії фронту, так і ті, що діють в тилу ворога»[61]. Не переходили під керівництво УШПР агенти, явки та резиденти — розвідмережа НКВС УРСР. Це відірвало загони від агентурної мережі і негативно вплинуло на якість розвіддіяльності партизанів. Агентурна мережа НКВС, своєю чергою, втратила підтримку партизанських загонів. Зокрема, годі стало використовувати партизанські рації для зв’язку з Центром.

Є всі підстави вважати, що з послабленням ролі НКВС дещо поліпшився психологічний стан особового складу деяких партизанських загонів. Наприклад, керівництво славетного Сумського з’єднання — Сидір Ковпак і Сємьон Руднєв — ставилося зі стійкою неприязню до представників органів внутрішніх справ і державної безпеки. Пояснювалося це тим, що Руднєва під час довоєнних репресій було заарештовано і він перебував в ув’язненні. За деякими даними, зазнавав арешту й Ковпак[62].

Можливо, деяка суб’єктивність в оцінці якості керівництва НКВС міститься в донесенні Ковпака та Руднєва Хрущову 5 травня 1942 року: «На жаль, протягом усієї восьмимісячної війни гостро дається взнаки прогалина через відсутність керівництва і зв’язку з Радянським Союзом. Тільки в квітні 1942 року завдяки зв’язку з іншими загонами у Брянських лісах нам вдалося отримати радіостанцію НКВС України, з яким ми тепер маємо зв’язок, та все ж керівництва партизанським рухом дотепер немає»[63]. Ці партизанські командири пропонували підпорядкувати партизанів штабам фронтів за відповідними напрямками.

Так чи інакше, централізація керівництва призвела до появи системи підпорядкування-супідпорядкування на місцях, яку до цього місцеві партизанські ватажки створювали залежно від ситуації та наявності зв’язку з Центром. З червня-липня 1942 року на найбільшу самостійну партизанську оперативну одиницю перетворилися з’єднання, поділені на загони. Іноді загони зводились в автономні партизанські бригади — зокрема в Україні таких було дві. В червні-липні 1942 року УШПР підпорядковувалося лише три з’єднання: Чернігівське — під керівництвом Олексія Федорова, Сумське — під керівництвом Сидора Ковпака, Об’єднане — під керівництвом Алєксандра Сабурова. До цих з’єднань входило 16 загонів. Крім них на зв’язку з УШПР перебувало ще 14 загонів, які діяли окремо. Загони набули армійської структури: складались із взводів, рот і відділень. Спеціальним наказом УШПР заборонив називати загони та з’єднання за прізвищем командира.

А тим часом, формування УШПР відбувалося протягом літнього наступу Вермахту. Деякий час штаб існував буквально «на колесах». Почасти це було причиною неефективності його роботи в перший період існування. 8 серпня 1942 року в доповідній записці Хрущову начальник політуправління Сталінградського фронту Сєрґєй Ґаладжев відзначав, що УШПР понад місяць займався комплектацією своїх відділів та іншою організаційною роботою, не пов’язаною з керівництвом партизанами: «Діяльність партизанського штабу на сьогоднішній день полягає в підтримуванні зв’язку через рації з 5 партизанськими загонами та підготовці викиду кількох диверсійних і оперативних груп у глибокий тил ворога. З загонами без рацій штаб не має жодного зв’язку.

Таким чином, діяльність штабу з керівництва партизанським рухом має значно менші масштаби порівняно з тією роботою, яку, незважаючи на всі недоліки, вели раніше різні, не об’єднані єдиним центром організації, такі як: НКВС УРСР, розвідоргани й обласні управління НКВС...

Становище керівництва партизанським рухом демонструє, що в роботі Українського штабу партизанського руху відсутні оперативність і належна моторність»[64].

Тим часом у статусі УШПР знову настали зміни. 28 вересня 1942 року, згідно з постановою голови ДКО Іосіфа Сталіна, нарівні з УШПР створювалися інші республіканські штаби, місцем перебування яких мала стати Москва. У Москву протягом жовтня 1942 року перемістився й УШПР, що збільшило ефективність його роботи.

З іншого боку, від осені 1942 року, згідно з наказом ДКО республіканські штаби партизанського руху підпорядковувалися ЦК республіканських компартій[65], а це призводило до посилення партійного контролю за діяльністю партизанів та збільшувало роль партноменклатури в підготовці та веденні зафронтової боротьби.

7 березня 1943 року ДКО СРСР розформував Центральний штаб партизанського руху, а 17 квітня — відновив. Однак саме в цей момент Український штаб партизанського руху було виведено з підпорядкування ЦШПР[66], Тимофій Строкач навіть формально перестав підпорядковуватися Пантелеймону Пономаренку і відтоді мав двох начальників: Іосіфа Сталіна як голову Ставки ВГК і Нікіту Хрущова як першого секретаря ЦК КП(б)У.

13 січня 1944 року наказом Ставки ВГК ЦШПР взагалі було скасовано.

Автономію УШПР здобув завдяки тривалому особистому конфлікту між першим секретарем ЦК КП(б)У Хрущовим, який курував діяльність УШПР, і першим секретарем ЦК КП(б)У Пономаренком. Хрущов у радянській системі влади офіційно і неофіційно мав набагато більше повноважень, аніж Пономаренко, і, крім того, за характером був гнучкішою людиною. Маючи природне для номенклатурний бажання розширити власні повноваження, Хрущов вивів Український штаб з-під впливу партійця-конкурента. Крім того, УРСР завжди була другою за значенням республікою СРСР і, можливо, особливий статус УШПР був чимось на кшталт «кістки», кинутої Сталіном автономізму українських апаратників.

Серед усіх регіональних і республіканських штабів УШПР був найбільшим — у середині 1943 року штатна чисельність УШПР складала 143 одиниці, зокрема вищого, старшого та середнього комскладу — 90, молодшого комскладу та рядовиків — 2, вільнонайманців — 51[67]. Проте, як буде продемонстровано далі, чисельність українських партизанів протягом усього періоду окупації була суттєво нижчою від чисельності партизан Білорусі та Росії. Річ у тім, що вище керівництво СРСР розглядало республіканські штаби партизанського руху не просто як військові, а як військово-політичні організації — їх розмір мав відповідати політичній вазі республіки або регіону. Тому, іноді чисельність працівників штабів, до прикладу, прибалтійських радянських республік була зіставна з чисельністю партизанів, задіяних на відповідних територіях, підзвітних цим штабам.

Повертаючись до Українського штабу, можна відзначити, що наказ про незалежність УШПР від ЦШПР був завершальним кроком. Фактично, завдяки заступництву Хрущова, УШПР був автономним до весни 1943 року. Почасти саме тому ефективність радянської партизанської війни на території України виявилася вищою, ніж у Білорусі чи Росії.

Річ у тім, що Пантелеймон Пономаренко не мав якостей військового керівника. Зі слів заступника Тимофія Строкача диверсанта Ільї Старінова, кадровий політпрацівник Пономаренко «...і ротою не командував, і не закінчував військової академії. Білоруськими партизанами “командував” начальник БШПР Пьотр Калінін, якому в Червоній армії навіть взводу не довірили б, а йому доручили командувати армією, чисельність якої в 1943 році перевищила 100 тисяч озброєних партизан. (...) Плани операцій, розроблені ЦШПР і підпорядкованими йому штабами партизанського руху, не були планами організованих воєнних дій, а радше нагадували постанови парторганів із проведення посівних і збиральних робіт... Пантелеймон Пономаренко був із тих — сталінського гарту — партократів, які вважали, що вони все знають і все вміють»[68].

Строкача можна схарактеризувати дещо інакше.

Представник Ставки ВГК в УШПР капітан Алєксандр Русанов заявив на допиті в німецькому полоні про «менеджерські таланти» командира українських партизанів: «Строкач уміє завоювати авторитет і у великих, і у малих начальників. Сталін дуже любить і цінує Строкача, часто телефонує йому та присилає подарунки»[69].

Якщо автентичних документів про особисті взаємини між головами ГКО й УШПР дослідники не знайшли, і, отже, це могло бути вигадкою Русанова, то характеристику Строкача як гнучкої людини та обачливого керівника цілком підтверджено матеріалами його особової справи. Українець Тимофій Строкач народився в родині селян-бідняків у селі Астраханка Ханкайського району Усурійської області в 1903 році (батьки переїхали на Далекий Схід з Київщини у 1899 році). Там він закінчив 3 класи сільської школи, а після смерті батька, вбитого, як було відомо самому Тимофію Строкачу, «терористичною бандою як організатора сільськогосподарської комуни», майбутній голова УШПР працював за наймом, зокрема й сезонним чорноробом, а в 1924 році добровільно пішов у прикордонні війська ОДПУ. Тимофій Строкач закінчив прикордонну школу в Мінську (1925–1927), де отримав спеціальність «командир прикордонних військ ОДПУ». У 1932–1933 роках навчався на курсах командного складу у вищій прикордонній школі НКВС у Москві, отримавши спеціальність «загальновійськовий командир військ НКВС». Усю свою кар’єру Строкач зробив у прикордонних військах НКВС, пройшовши шлях від простого солдата на Далекому Сході (1924 рік) до заступника наркома внутрішніх справ УРСР (1940–1942 роки). В одній із повоєнних характеристик ЦК КП(б)У йшлося, що цей пост Строкач отримав «як один із найкращих і найздібніших командирів прикордонних військ НКВС, який має великий досвід оперативної та чекістської роботи...»[70] У 1940 році Строкач був нагороджений орденом Червоної Зірки, ймовірно, за операції проти націоналістичного підпілля в Західній Україні, а в 1942 році — орденом Леніна за організацію партизанської боротьби[71].

Крім прийнятних рис характеру та кваліфікації військового командира й керівника, голова УШПР мав особистий досвід, цінний для очільника партизанських формувань. Протягом 35 днів — у вересні-жовтні 1941 року, потрапивши з групою керівників і співробітників НКВС УРСР в оточення, — Строкач із боями вивів по окупованій німцями території 338 людей у радянський тил. За деякими даними, саме за «операцію порятунку», серед інших й наркома Василя Сергієнка, Строкач і отримав згаданий орден Леніна[72].

Окрім незалежного від ЦШПР керівництва, автономність українських партизанів проявлялась і на іншому рівні. У загонах і з’єднаннях УШПР не було особливих відділів, які мали наскрізне підпорядкування НКВС-НКДБ (від квітня 1943 р. НКВС і НКДБ знову було розділено, особливі відділи перейшли під керівництво НКДБ). Проти особливих відділів у партизанських формуваннях виступив Нікіта Хрущов, і його підтримав у цьому Строкач. У тих загонах, де особливі відділи все ж існували, вони підпорядковувались не НКВС-НКДБ, а командирові загону або ж відразу УШПР, який узгоджував інструкції з ведення контррозвідувальної роботи з НКВС УРСР[73]. До функцій «особістів» належала боротьба з проникненням агентури ворога (контррозвідка) та перевірка політичної благонадійності особового складу партизанських загонів. Однак, незважаючи на відсутність особливих відділів НКВС-НКДБ, якихось видатних успіхів в агентурній розробці з’єднань УШПР німецька сторона не досягла. Не було українських червоних партизанських командирів у 1943–1944 роках помічено і в нелояльності до радянської влади. З іншого боку, що незалежна репресивно-каральна та зайнята контролем структура у загонах могла сіяти невпевненість серед партизанських командирів, сковувати їхню ініціативність і підважувати армійський принцип одновладства, який і без того було підважено наявністю в загонах комісарів. Видається, що відсутність «особістів» як своєрідного «невсипущого ока НКВС» позитивно вплинула на ефективність оперативного застосування партизанських формувань УШПР.

Повертаючись до системи управління партизанськими загонами, опишемо такий інститут як представництва УШПР на фронтах, які діяли поблизу України або безпосередньо на її території. Залежно від реорганізацій Червоної армії оперативні групи, а потім представництва УШПР в 1942–1944 роках діяли при Військових радах: 1) Південно-Західного та Західного фронтів (1942 р.) 2) Брянського, Воронезького, Північнокавказького та Південно-Західного фронтів (1942–1943 рр.) 3) Воронезького, Південно-Західного та Південного фронтів (1943 р.) 4) 1, 2, 3, і 4 Українського фронтів (1943–1944 рр.). Частина загонів, з’єднань і груп УШПР у 1943–1944 роках належала до оперативного підпорядкування безпосередньо УШПР, частина — приблизно третина особового складу всіх партизанських формувань — до оперативного підпорядкування представництвам УШПР на фронтах. Останні вели бойову діяльність відповідно до наказів фронтового командування, при цьому узгоджуючи плани з УШПР і регулярно — раз на два тижні — звітуючи перед Тимофієм Строкачом. За основними завданнями загони та з’єднання, підпорядковані безпосередньо УШПР, не відрізнялися від загонів, підпорядкованих представництвам УШПР на фронтах. Завдяки цьому елементу керівництва червоними партизанами України покращилась оперативна взаємодія між Армією та партизанськими загонами й з’єднаннями[74].

Згадаємо й обласні штаби партизанського руху. Формально перші обласні штаби було створено УШПР наприкінці 1942 року, але по суті ця система почала працювати тільки з 1943 року й функціонувала практично до кінця німецької окупації. «У більшості випадків начальниками обласних штабів були командири базових партизанських з’єднань і секретарі обласних підпільних обкомів КП(б)У. Членами штабів, крім партійних працівників, призначалися також командири та комісари партизанських з’єднань. Начальник обласного штабу, підпорядковуючись ЦК КП(б)У й УШПР, якщо була оперативна необхідність, узгоджував дії своїх партизанських формувань із представництвами УШПР при військових радах фронтів»[75]. Фактично, обласні штаби були інструментами партійного контролю над партизанськими формуваннями, про що свідчить зокрема великий відсоток партноменклатури серед особового складу штабів. Не зовсім чіткими були й повноваження керівництва штабів, позаяк командирам з’єднань і окремих польових бригад, загонів і груп завдання ставились або безпосередньо УШПР або представництвами УПШР на фронтах (див. Схему 1). Усе це призводило до постійних конфліктів між партизанськими командирами та начальниками обласних штабів. Деколи конфлікти спалахували з об’єктивних причин. Приміром, формування УШПР були доволі мобільними та часто змінювали місце дислокації. Тому іноді годі було зрозуміти, чи має право начальник якогось обласного штабу давати вказівки командирові партизанського з’єднання, яке тимчасово перебувало не території відповідної області, що призводило до конфліктів[76]. Тому-то можна припустити, що створення обласних штабів задля оптимізації управління партизанськими загонами було недоцільним. Можливо, за тих умов для УШПР і ЦК КП(б)У було б доцільнішим — з погляду ефективності партизанської боротьби — надати обласним штабам не керівні, а лише контрольні повноваження.

У грудні 1943 року УШПР переїхав до Києва, ближче до лінії фронту.

У серпні 1944 року всю територію УРСР зайняла Червона армія. За нових умов на УШПР і представництва УШПР на фронтах було покладено завдання керувати загонами, які діяли на території Чехословаччини й Угорщини (Закарпатської України).

20 жовтня 1944 року Політбюро ЦК КП(б)У прийняло постанову про скорочення штатів УШПР, у 5-му пункті якої сказано: «Особовий склад Українського штабу партизанського руху та його підрозділів, що підлягають скороченню, направити:

а) офіцерський склад до НКВС УРСР для вкомплектування Управління з боротьби з бандитизмом в Україні (тобто переважно для боротьби з українськими націоналістичними повстанцями. — О. Г.);

б) партійних і радянських працівників — у відділ кадрів ЦК КП(б)У»[77].

23 грудня 1944 року ЦК КП(б)У прийняв постанову про розформування УШПР з 1 січня 1945 року.



1.2. РОЛЬ НКВС СРСР, НКДБ УРСР І ГРУ В ПАРТИЗАНСЬКІЙ БОРОТЬБІ

За радянських часів роль центральних органів держбезпеки та розвідорганів Червоної армії в організації та керівництві партизанськими формуваннями вивчалась украй погано. Нині ряд науковців, зайнятих дослідженням історії партизанської боротьби, з одного боку, посилаючись на закритість архівів, а з іншого — на особливий, порівняно зі штабами партизанського руху, статус згаданих організацій, взагалі відмовляють групам НКВС-НКДБ СРСР і Розвідуправління Червоної армії в назві «партизанські загони». Та попри те, що вкрай важливі та другорядні завдання загонів трьох згаданих структур, зайнятих зафронтовою діяльністю, були різними, на сьогодні ніхто не навів жодного виразного аргументу на користь того, чому одні загони (УШПР) мусимо називати «партизанами», а інші (НКДБ, РУ ГШ ЧА) якось інакше: «диверсантами», «розвідниками» тощо. Хай якою буде різниця в пріоритетах діяльності, що її буде показано нижче, жодної принципової, базової відмінності між партизанами ГРУ, НКВС СРСР і ЦШПР і УШПР не було. До того ж у документах супротивників і союзників червоних партизанів — українських і польських націоналістів, німецьких і румунських окупантів — усі ці типи радянських формувань називаються однаково — «партизани». І в мемуарах керівників цих загонів самоідентифікація збігається зі згаданим найменуванням.

* * *

На жаль, тепер зафронтову діяльність НКВС-НКДБ СРСР і ГРУ можна розглядати, спираючись лише на просочені у відкриті публікації уривчасті дані та непрямі свідчення із відкритих архівних фондів. Але без хай навіть короткого опису діяльності згаданих організацій картина ситуації на окупованій німцями території буде неповною.

У перший рік війни — до створення ЦШПР — старший майор держбезпеки Павло Судоплатов координував всю діяльність республіканських НКВС зі створення та керівництва партизанськими загонами. Очолювану ним особливу групу після низки переформувань було реформовано у 4-е управління НКВС СРСР. Безпосереднім начальником Павла Судоплатова в 1941–1943 роках був нарком внутрішніх справ Лаврентій Берія, а, 14 квітня 1943 року, після виокремлення з НКВС наркомату державної безпеки, — голова новоствореного НКДБ Всеволод Мєркулов. Тобто 4-е управління НКВС було повністю передано НКДБ.

У розпорядженні Павла Судоплатова протягом усієї війни перебували кадри та кошти, непідзвітні республіканським наркоматам внутрішніх справ.

Йдеться, зокрема, про зайняту партизанською війною на окупованій території СРСР Окрему мотострілкову бригаду особливого призначення — ОМСБОП. Із складу бригади формувались самостійні загони для дій на фронті, а також спецгрупи для засилання у тил супротивника. Часто-густо вони обростали там представниками місцевого населення, оточенцями та втікачами-військовополоненими. «Після розгрому німецьких військ під Москвою у лютому-березні 1942 року головну увагу командування ОМСБОП було зосереджено на розгортанні боротьби в тилу супротивника (...)

За роки війни 4-им управлінням на базі ОМСБОП було вишколено 212 спеціальних загонів і 2222 групи загальною чисельністю до 15 тисяч осіб (у тому числі 7316 воїнів-омсбопівців). Вони провели 1084 бойових операції»[78]. За деякими даними, загальне число людей, що воювали в роки війни по лінії НКВС-НКДБ в тилу Вермахту, склало 39 тис.[79]

За іншими відомостями, кількість загонів і груп органів Держбезпеки СРСР склала 841, з них 4-м управлінням НКВД-НКГБ СРСР було залишено або відправлено в тил противника 155, обласними управліннями та управлінням Краснодарського краю органів ГБ в РФ — 387, Карельської РСР — 66, Української РСР — 87 (в т. ч. обласними управліннями — 6), 110 — БССР, 18 — Латвійської, і 11 — Литовської РСР[80].

Позаяк цілям і завданням партизанів НКВС УРСР-УШПР у роботі буде присвячено цілий розділ, то, щоб не заплутувати читача, відразу опишемо відмінності між партизанами, підпорядкованими штабам партизанського руху і 4-му управлінню НКВС-НКДБ СРСР.

Як показують наведені дані, бойова і диверсійна діяльність не була головним завданням службовців загонів ОМСБОП та інших формувань органів ДБ. 224 групи 4-го управління НКВС СРСР здійснили 1084 бойові операції, що складає 5 операцій на одну групу. Навряд чи варто ставитися з великою довірою до звітів чекістів, але за браком інших наведемо ці дані: було підірвано понад 1,5 тис. залізничних ешелонів противника, знищено 2300 танків і 80 літаків, зруйновано понад 100 тис. км залізничних колій, вбиті, поранені і взяті в полон близько 150 тис. військовослужбовців противника[81]. І це всіма загонами держбезпеки (повторимо, їх було — 2222 або ж 841). У кращому випадку виходить 2 підірваних поїзди на одне формування: скромний результат.

У тій же монографії ФСБ наводяться інші відомості, що ймовірно враховують і бойову активність 1848 партизанських загонів, створених спецгрупами вже на місцях: знищено 280 тис. солдатів і офіцерів противника, викрито та знешкоджено 83 тис. німецьких агентів і їх посібників, пущено під укіс 3312 залізничних ешелонів, підірвано 1562 залізничних і шосейних моста, зруйновано 250 км залізничної колії, 976 км ліній зв’язку, підірвано або спалено 1272 склади і промислові підприємства противника[82]. Якщо враховувати сукупне число цих підрозділів, то диверсійний ефект не вражаючий.

Втім, це не виключає того, що окремі групи НКВС-НКДБ СРСР мали чітко поставлені диверсійні завдання.

Припущення про малу диверсійну та бойову активність партизанських загонів НКДБ СРСР підтверджує й окремий випадок. У певному сенсі «зразковий» загін НКДБ СРСР «Переможці» під командуванням Дмітрія Мєдвєдєва, згідно зі звітністю самого загону, за 9 місяців 1943 року, протягом перебування в глибокому німецькому тилу, провів 44 бойові операції та диверсії[83] — близько 1 кожних 6 днів. Ба більше — 22 з цих 44 операцій, тобто половина, були бойовими зіткненнями з українськими націоналістами. Настільки низьку інтенсивність бойової діяльності для будь-якого загону, підпорядкованого УШПР, просто годі уявити.

Підпорядкований УШПР партизанський командир Петро Вершигора, згадуючи про «Переможців», писав, що диверсій загін Мєдвєдєва не проводив: «Бої вів лише тоді, коли їх нав’язував супротивник... Зате поінформований був Мєдвєдєв про ворожі справи в Україні, мабуть, краще, ніж будь-хто. Головне завдання цього загону — глибока розвідка»[84].

Про інший відомий партизанський загін НКДБ СРСР «Мисливці» під командуванням Миколи Прокопюка збереглися свідчення Григорія Балицького, командира загону ім. Сталіна Чернігівсько-Волинського з’єднання УШПР. Згідно з записом Балицького у щоденнику, Прокопюк дуже сприяв йому у створенні агентурної мережі[85].

Про подібну тенденцію свідчить конфлікт між керівником загону НКДБ СРСР «Ходоки» Євґєнієм Мірковськім і командиром партизанського з’єднання УШПР ім. Боровіка Владіміром Ушаковим. Цей останній повідомляв Сталіну, що Мірковський, переманюючи до свого загону рядових партизанів, «місцевим партизанам говорить, аби ті втікали із загону [під командуванням Ушакова], [у] загоні, мовляв, треба воювати, а у нього [Мірковського] вони займуться місцевою розвідкою...»[86]

Отримані завдяки агентурній розвідці дані командування загонів НКВС-НКДБ СРСР повідомляло в Москву, в 4-те управління НКВС-НКДБ СРСР.

На особі керівника цього управління зупинімося докладніше. Павло Судоплатов народився в 1907 році у південному українському місті Мелітополі в російсько-українській родині середнього достатку. У дванадцятирічному віці він утік із домівки й став бійцем Червоної армії, а в чотирнадцять років, як одного з небагатьох, хто вмів читати та писати, його було прийнято на роботу в особливий відділ ВНК. За деякими даними, чи не всю свою чекістську кар’єру в 1920–1930-ті роки Судоплатов зробив на боротьбі з українськими антирадянськими партіями, в тому числі з націоналістичними. Протягом тривалої агентурної гри Судоплатов зумів увійти в довіру до лідера Організації українських націоналістів Євгенія Коновальця й особисто підірвати його в Ротердамі у 1938 році[87]. Пізніше Судоплатов зорганізував убивство Льва Троцького.

Тому годі дивуватися, що у партизанів 4-го управління НКВС-НКДБ СРСР, пріоритетним був тероризм (копітку агентурну розвідку якраз і було підпорядковано цьому завданню). Узвичаєну та коректну термінологію для позначення цього явища із зрозумілих причин радянські історики використовували не завжди. Але навіть вони послуговувались евфемізмом, не називаючи, скажімо, «диверсіями» цілеспрямовані вбивства передовсім штатських людей, до того ж «ліквідації», здійснювані переважно особами, не вдягнутими у військові строї радянської сторони: «На підставі вироків, винесених партизанами, омсбопівці здійснили 87 актів відплати»[88]. Із сповнених протиріч даних випливає, що цілі терактів — це головно 3 категорії осіб: представники цивільної окупаційної адміністрації, вищі офіцери Вермахту та СС, а також значущі політемігранти та радянські колабораціоністи.

Приміром, партизани під керівництвом Дмітрія Мєдвєдєва в грудні 1941 року в місті Жиздра Калузької області РРФСР полонили сина князя Львова, колишнього голови Четвертої державної думи та голови тимчасового уряду. Як згадував Мєдвєдєв, «Літаком Р-5, уперше посадженим командуванням на окупованій території на підготовлений нами майданчик, відправили князя до Москви. Князя було перевдягнуто в форму санітара (мав на собі добрий цивільний одяг, але з пов’язкою з червоним хрестом)»[89].

Після цього Мєдвєдєва викликали до Москви, де під його керівництво передали створений на базі ОМСБОПу загін «Переможці» та перекинули на Західну Україну. З усього видно, що цього разу перед загоном Мєдвєдєва було поставлено завдання вбити голову рейхскомісаріату України Еріха Коха (що не виключало й завдань меншої ваги, в тому числі замаху на генерала Андрєя Власова[90]). Навіть під час перемовин із лідером українського антирадянського повстанського загону, який діяв на Волині, Тарасом «Бульбою» (Боровцем) восени 1942 року Мєдвєдєв як міг переконував того вбити Коха[91]. Боровець на пропозицію не пристав. Проте Мєдвєдєв мав і власний інструмент для реалізації спецзавдання — Ніколая Кузнєцова, який діяв у Рівному під виглядом німецького офіцера Пауля Зіберта. Поставлене завдання, попри численні спроби, не було виконано — Кох лишився живий. Та Кузнєцов здійснив у 1943–1944 роках низку терактів проти представників цивільної окупаційної адміністрації. Тому діяльність спецзагону «Переможці» отримала найвищу оцінку керівництва НКДБ СРСР. Організаторів убивств Мєдвєдєва та виконавця Кузнєцова було нагороджено Золотими Зірками Героїв Радянського Союзу.

У середовищі спецслужб була розповсюдженою практика ставити вкрай складне або навіть явно нездійсненне завдання. Навіть якщо наказу не виконано, діяльність виконавця оцінюється за реально досягнутими результатами. Так і в цьому випадку: глибоке агентурне проникнення в апарат окупаційної адміністрації та низку гучних терактів Судоплатов визнав за успіх керівництва загону «Переможці».

Схоже на те, що історія партизанів Дмітрія Мєдвєдєва та Ніколая Кузнєзова, який діяв під їх прикриттям, отримала розголос в СРСР завдяки тому, що Кузнєцова в 1944 році було вбито, себто він був «проваленим» агентом.

Заразом, пліч-о-пліч із загоном Дмітрія Мєдвєдєва на території України в роки війни оперували ще 5 загонів НКВС-НКДБ СРСР, керівники яких отримали звання Героя Радянського Союзу: «Мисливці» (командир Микола Прокопюк), «Олімп» (Віктор Карасьов), «Ходоки» (Євґеній Мірковський), «Форт» (Владімір Молодцов), «Маршрутники» (Віктор Ляґін). Не про всі ці групи документи наразі доступні. Проте й ті дані, з якими можуть працювати дослідники, дозволяють зробити висновок про те, що НКДБ протягом зафронтової діяльності не відмовлявся від свого основного «роду діяльності» — боротьби з «внутрішнім ворогом». Загін «Ходоки» у червні 1943 року отримав завдання розробляти Організацію українських націоналістів. Перед цим на його базу прибула спецгрупа Муравйова, яка в районі Бердичева проникла в середовище ОУН і захопила одного з місцевих керівників — Кукса, який дав свідчення про явки та паролі націоналістів. У жовтні 1943 року загін Мірковського передислокувався до району Сарн (Рівненська область), де, викривши в Рокитнянському районі підпільну мережу націоналістів, знищив до 20 осіб бандерівського активу. Зауважмо до цього, що за інформацією самих чекістів, було виявлено націоналістів, які мали контакт із розвідкою Сумського та Житомирського з’єднань УШПР і були її зв’язковими. Загін склав перелік майже 200 активістів ОУН, розкрив і зліквідував спробу ОУН увести в партизанські формування терористів-бойовиків для ліквідації командно-політичного складу. Зокрема, за даними чекістів, ними було відвернено замах бандерівців на командира диверсійного загону УШПР Василя Яремчука, Героя Радянського Союзу[92].

Історик Боріс Соколов, оцінюючи діяльність загонів, підпорядкованих штабам партизанського руху, висловлювався про них стримано: «Насправді особливо ефективними були операції не численних, але погано навчених і споряджених загонів, а дії невеликих, спеціально вишколених і оснащених найсучаснішими засобами боротьби диверсійно-терористичних груп, які підривали важливі воєнні об’єкти та винищували високопоставлених чиновників окупаційної адміністрації (очевидно, йдеться про спецгрупи НКВС-НКДБ СРСР. — О. Г.[93].

Однак, ведучи мову про виконані завдання загонів 4-го управління НКВС-НКДБ СРСР, можна поставити запитання: наскільки тероризм, тим більше аж такий активний, був узагалі доцільний з погляду інтересів комуністичного режиму? Як повідомляють радянські історики, «кожному з них (терактів. — О. Г.) передувала ретельна розвідка, пошук конкретних виконавців, розробка різних варіантів дій, забезпечення бойовими засобами (міни, запальник, вибухівка, зброя тощо). У цій роботі штаби та розвідка спецзагонів і спецгруп спирались на активну допомогу підпільників і зв’язкових»[94]. Іншими словами, все це вимагало складної та дуже дорогої праці спеціалістів високого рівня. При цьому будь-який, навіть невдалий, теракт — хоча б тому, що заслана агентура виявляла себе, — викликав вибух активності німецьких спецслужб, демонстрував правильний напрямок контррозвідувальних заходів і, як наслідок, перешкоджав подальшій роботі налагодженої агентурної мережі або взагалі її зривав. Заразом, не варто й говорити про цінність розвідувальної інформації, що її отримували від агентури спецзагонів НКВС-НКДБ СРСР. При цьому вага й фаховість, приміром, чиновників німецької окупаційної цивільної адміністрації викликає великий сумнів. Це були не фахівці, а нацистські функціонери, які не мали відповідних знань, умінь і навичок, необхідних для експлуатації зайнятих територій СРСР[95]. Якщо враховувати їх некомпетентність і схильність до бузувірства, можна сказати, що вони робили певну послугу сталінському режимові, вільно чи невільно презентуючи його як «менше зло» для частини, а то й більшості населення окупованої території. Тому, наприклад, розвіддані, які отримував та передавав до Центру в 1944 році Ніколай Кузнєцов, либонь, були набагато ціннішими для ведення війни Червоної армії на фронті чи партизанами в тилу Вермахту, ніж життя вбитих групою Кузнєцова або ж ним самим головного судді рейхскомісаріату Україна Функа, начальника управління фінансів РКУ Ганса Ґеленґа та його підлеглого надінспектора Адольфа Вінтера, заступника Еріха Коха Кнута, віце-губернатора дистрикту Галичина Бауера та викрадення і вбивство куратора «східних військ» генерал-майора Макса Ільґена. Навіть враховуючи «морально-політичний» вплив на воєнний і окупаційний апарат рейху, що його справляли теракти, можна говорити про шкідливість даного різновиду тероризму для ефективної діяльності 4-го управління НКВС-НКДБ СРСР і партизанської боротьби.

* * *

Кілька слів варто сказати й про зафронтову боротьбу, що її вели республіканські апарати НКВС-НКДБ у 1942–1944 роках.

За 1941–1942 роки НКВС УРСР у період відступу Червоної армії було залишено в тилу Вермахту 12726 агентів, включаючи 43 резидентів, яким підпорядковувалося 644 агенти, а також інші різновиди агентури, включаючи 9541 «агентів із різноманітними завданнями».

Передавши партизанські загони Українському штабу партизанського руху, 4-е Управління НКВС УРСР, згідно з поставленими перед ним завданнями, з перших днів війни проводило роботу з закидання у тил ворога резидентур, агентів, диверсійно-розвідувальних груп, а потім, починаючи з 1943 року, спецзагонів і оперативно-чекістських груп[96].

За 1941–1943 роки НКВС-НКДБ УРСР було закинуто у тил ворога 2030 агентів по одному, а також 29 резидентур загальною чисельністю 89 осіб.

За матеріалами, отриманими від агентури та спеціальних груп, задіяних у тилу Вермахту, у роки радянсько-німецької війни постійно виходили інформаційні документи для НКДБ СРСР і командувачів фронтами. Всього управлінням було випущено 355 документів. За роки війни по лінії НКВС-НКДБ УРСР було закинуто у тил німців 153 радисти (в тому числі в 1941–1943 роках — 62). З ними було проведено обмін 7718 радіограмами, в тому числі в 1941–1943 роки — 1036[97].

Як випливає з низки публікацій архіву СБУ, від середини 1942 до середини 1943 року диверсійна діяльність НКВС УРСР була загалом незначною. Головна увага приділялась відновленню та розширенню агентурної мережі. До того ж найбільша зацікавленість виявлялася, коли з німецького тилу надходила політично вагома інформація (зокрема, відомості про дії колабораціоністів), а також дані про контррозвідувальні заходи.

Крім того, в опублікованому документі НКДБ УРСР від 16 жовтня 1943 року — Положенні про функції 4-го відділу цього комісаріату — оприлюднено ще одне завдання. На жаль, документ теж було піддано редакційним скороченням, проте ряд пріоритетів стає зрозумілим. Зокрема, серед завдань 2-го відділу 4-го управління йшлося: «Провадити роботу з “Д” і “Т” на окупованій території. Вести слідство про зрадників і запроданців серед агентури 4-го Управління НКДБ УРСР»[98]. «Д» — це відомче позначення диверсій, «Т» — тероризму.

В опублікованих документах цей пункт прослідковується доволі чітко. Наприклад, серед завдань оперативно-чекістської групи «За Батьківщину» (5 осіб), яка діяла на базі з’єднання Алєксандра Сабурова, було зазначено агентурну розробку німецьких розвідувальних і контррозвідувальних структур, формувань РВА[99]. За три місяці перебування в тилу німців спецгрупа створила умови для закидання у тил німців інших оперативно-чекістських груп. Одну з них описували так: «Спеціальна агентурна група у складі 13 осіб із двома радіостанціями, під керівництвом колишнього чекіста “Корецького”. Групу “Корецького” направлено в район Рівного зі спеціальним завданням із “Т”»[100]. Варто згадати, що Рівне було нацистською столицею України, тобто там постійно перебувала велика кількість високопоставлених цивільних осіб — чиновників окупаційного апарату.

Уже після того як Червона армія зайняла територію України, в тил німців на територію Західної Польщі було викинуто у складі 8 осіб оперативно-чекістську групу «Вісла» під командуванням Алєксєя Лотова («Собінова»). Серед інших завдань на неї було покладено вербування агентури «з-поміж радянофільськи налаштованих місцевих жителів», аби підготувати диверсії на промислових об’єктах, а також згадану «ліквідацію офіцерського складу німецької армії, працівників розвідувально-каральних органів і державного апарату ворога, керівників націонал-соціалістичної партії Німеччини»[101].

Діяльність 4-го управління НКДБ УРСР здійснювалася відповідно до загальних вказівок начальника 4-го управління НКДБ СРСР Павла Судоплатова.

Другорядні завдання для спецгруп НКДБ УРСР — контррозвідувальна діяльність в партизанських формуваннях (зокрема, проти УПА й АК), агентурна розробка польських й українських націоналістичних формувань[102], і в багатьох випадках — диверсії. Зазвичай у цьому останньому випадку йшлося про чітко поставлені завдання, часто-густо вже з позначеним певним об’єктом, що підлягав знищенню.

Описавши завдання груп, коротко скажемо про історію їх діяльності. Очевидно, відповідних фахівців і техніку на початку 1943 року з республіканських апаратів НКДБ «вичерпали» з одного боку — штаби партизанського руху, з іншого — НКВС СРСР. Можливо, цим можна пояснити той факт, що до реалізації поставлених 10 лютого завдань справа дійшла тільки восени 1943 року (до того часу апарат НКВС уже розділили на НКВС і НКДБ).

20 вересня 1943 року на базу з’єднання УШПР Н. Таранущенка (Чернігівська область) було десантовано оперативно-розвідувальну групу НКДБ УРСР «Дружба» під командуванням капітана Н. Оніщука. Вона діяла на території Чернігівської та Київської областей, взаємодіяла зі з’єднанням УШПР під командуванням І. Хитриченка, а в 1944 році разом із 1-ю Українською партизанською дивізією під командуванням Петра Вершигори здійснила рейд територією західних областей У країни, Польщі та Білорусі. У 1943–1944 роках на базі з’єднання Олексія Федорова діяла оперативно-розвідувальна група «Волинці» під командуванням капітана П. Форманчука (5 осіб). З травня 1944 року ця група (на той час у ній нараховувалося 120 бійців) оперувала самостійно на території Польщі й почасти Угорщини. На базі з’єднання УШПР І. Шитова в 1943–1944 роках діяла оперативно-розвідувальна група НКДБ УРСР «Унітарці» (командир — капітан В. Хондошко, 4 особи), а на базі з’єднання Василя Бегми — група «Розгром» (командир — капітан Г. Бурлаченко)[103]. Також відомо назви задіяних в тилу німців, переважно на базі загонів УШПР, таких спецгруп: «Удар», «Невловимі», «Задністровці», «Орел» і «Зайцева». «Керівний склад цих опергруп комплектувався здебільшого оперативними співробітниками органів НКДБ, і найчастіше — оперспівробітниками 4-го Управління НКДБ УРСР»[104].

У першому пункті підсумкового звіту НКДБ УРСР про діяльність в роки війни йшлося: «Зліквідовано визначних антирадянських діячів і осіб комскладу німецьких армій» — 25, зокрема у 1942 році — 2, у 1943 – 3, у 1944 – 2, і в 1945-му (в Польщі, Чехословаччині та Німеччині) — 16[105]. Таким чином, терористична діяльність НКДБ УРСР, очевидно, була зіставна з заходами НКДБ СРСР у відповідній оперативній зоні.

* * *

Досі історію армійських розвідувальних структур у роки війни вивчено ще гірше, ніж діяльність 4-го управління НКВС-НКДБ СРСР, що, втім, не знімає з дослідника обов’язку хоча б окреслити проблему участі ГРУ в партизанській боротьбі.

На 22 червня 1941 року всю розвіддіяльність Червоної армії було зосереджено у Розвідувальному управлінні Генерального штабу Робітничо-селянської Червоної армії (РУ ГШ РСЧА). Йому підпорядковувалися не тільки розвідоргани фронтів, але й розвідка на території іноземних держав. Із червня 1940 по листопад 1941 років РУ очолював генерал-лейтенант Філіп Ґоліков, із листопада 1941 року по серпень 1942 рік на цій посаді перебував генерал-майор Алєксєй Панфілов, а з серпня 1942 року — генерал-лейтенант Іван Ільїчев.

Одним із різновидів діяльності РУ та підпорядкованих йому структур стало засилання на окуповану територію розвідувальних або розвідувально-диверсійних груп (РДГ).

У січні 1942 року, по завершенні битви за Москву, Державний Комітет Оборони розглянув діяльність військової розвідки за підсумками перших місяців війни. Було відзначено такі недоліки діяльності Розвідуправління Генштабу РСЧА: організаційна структура Розвідуправління не відповідала умовам роботи під час війни; належного керівництва Розвідуправлінням із боку Генштабу РСЧА не велося; матеріальна база військової розвідки виявилася недостатньою, зокрема, бракувало літаків для закидання розвідників у тил ворога; у Розвідуправлінні були відсутні вкрай потрібні відділи військової та диверсійної розвідки.

У результаті наказом наркома оборони від 16 лютого 1942 року Розвідуправління перейменовано в Головне розвідувальне управління (ГРУ) ГШ РСЧА і піддано певним структурним і штатним змінам[106]. За деякими даними, розвідувально-диверсійною діяльністю на окупованій території керував начальник 5 відділу 1-го управління ГРУ підполковник Микола Патрахальцев[107].

23 жовтня 1942 року відбулася нова реорганізація армійської розвідки: ГРУ ГШ ЧА було розділено на Головне розвідувальне управління, яке тепер підпорядковувалося не начальнику Генштабу, а безпосередньо Наркомові оборони СРСР Іосіфові Сталіну (ГРУ НКО, інакше — ГРУ ЧА), і Розвідувальне управління Генштабу (РУ ГШ ЧА)[108]. ГРУ ЧА очолив генерал-лейтенант Іван Ільїчев, РУ — генерал-лейтенант Фьодор Кузнєцов. Усю агентурну розвідку, зокрема в тилу ворога і за кордоном, було доручено ГРУ, а РУ підпорядковувалися розвідоргани фронтів — тобто військова розвідка. Наказом Державного Комітету Оборони РУ заборонялося вести агентурну розвідку.

Щодо причин таких трансформацій існують різні думки. За спогадами, які опублікувала донька колишнього співробітника РУ Віталія Нікольського, на думку керівництва ГРУ, очолюваним тоді дивізійним комісаром І. І. Ільїчевим, агентурну розвідку на фронтах і в арміях було кепсько обладнано технічно, вона велась недостатньо кваліфікованими кадрами, мала багато провалів у тилу Вермахту, була інфільтрована «провокаторами» й усіх своїх завдань із інформування командування фронтів про становище в оперативному тилу німців не виконувала: «За задумом ГРУ, задля усунення всіх цих бід треба було заборонити фронтовим і армійським розвідорганам проводити агентурну розвідку та всю роботу з добору, вишколу, засилання в тил ворога розвідників й агентів і керівництво ними, а також централізовано силами ГРУ надавати фронтам здобуту агентурою інформацію. Було визначено істинно мудрий спосіб вилікувати хвору голову — відтяти її»[109].

Згідно з іншими даними, поділ ГРУ та РУ викликало те, що начальник Генштабу був переобтяжений двома різними штибами розвідінформації: даними військової та глибокої агентурної розвідки. Тож, аби відділити те, що безпосередньо не стосувалося Генштабу (зокрема, дані про ситуацію в далекому зарубіжжі), від інформації з театру воєнних дій, і було вирішено виділити РУ з ГРУ, а ГРУ підпорядкувати безпосередньо Сталіну, позаяк для нього надзвичайно важливою була інформація з окупованих територій і з-за кордону.

Так чи інакше, реорганізація, розпочата в момент підготовки до наступу під Ржевом і Сталінґрадом, призвела до болісних і гарячкових переміщень у розвідорганах Червоної армії.

Крім цього, нову систему важко було назвати оптимальною.

По-перше, з осені 1942 року завдання агентурі ставили не безпосередньо «споживачі» розвідінформації (штаби фронтів), а централізовано — через ГРУ. Пряме керівництво розвідниками також здійснювалося з Москви. По-друге, штаби фронтів перестали оперативно отримувати інформацію про діяльність агентурної розвідки в тилу ворога, позаяк агентурні дані надходили в ГРУ, там оброблялись і передавались до штабів фронтів і армій, за час обробки та передачі встигнувши застаріти[110]. «Тому часто траплялося, що зведення про становище в тилу ворога надходили до військ, коли ті вже займали територію, про що йшлося у надісланих повідомленнях. До того ж протягом квапливої реорганізації агентурної розвідки сотні розвідгруп і резидентур лишилися без належного керівництва, а частина з них взагалі вибула з ладу»[111].

У зв’язку із ситуацією, яка склалася, весною 1943 року командувачі фронтів звернулися у Ставку ВГК з настійливим проханням скасувати згаданий вище наказ. Прохання розглянули, і наказом наркома оборони від 18 квітня 1943 року керівництво військовою й агентурною розвідкою фронтів було покладено на Розвідуправління (РУ) Генштабу, якому з ГРУ передавалися кадри, відповідальні за проведення агентурної роботи та диверсійної діяльності на окупованій території СРСР.

У відповідному наказі НКО йшлося: «3. Скасувати в складі Головного розвідувального управління Червоної Армії 2-е управління, зайняте агентурною розвідкою на тимчасово окупованій території Союзу РСР. Передати Розвідувальному управлінню Генерального штабу Червоної Армії агентурну мережу, матеріальні засоби та кадри цього управління. 4. Головному розвідувальному управлінню Червоної Армії проводити агентурну розвідку тільки за кордоном».

За деякими даними, за розвідувально-диверсійну роботу на окупованій території СРСР відповідав 2-й відділ Розвідуправління (начальник — генерал-майор М. В. Шерстньов), а конкретно диверсійний напрямок курував заступник 2-го відділу полковник Косіванов. Крім того, для проведення операцій в тилу ворога в складі Розвідуправління перебувала авіаескадрилья особливого призначення, якою командував майор Цуцаєв[112].

Така ситуація проіснувала до кінця війни.

Після війни РУ знову влилося в ГРУ, яке ввійшло в підпорядкування начальникові Генштабу Червоної (від 1946 року — Радянської) армії.

Для партизанів, підпорядкованих розвідорганам Червоної армії, усі описані реорганізації означали наступне. Від початку війни до 23 жовтня 1942 року вони підпорядковувалися РУ (ГРУ) ГШ РСЧА — іноді безпосередньо Розвідуправлінню, іноді через фронтові штаби — тобто послідовно Ф. Ґолікову, А. Панфілову й І. Ільїчеву. Після розділення ГРУ і РУ — на період із 23 жовтня 1942 по 18 квітня 1943 — ці партизани підпорядковувалися ГРУ, очолюваному І. Ільїчевим. Після 18 квітня 1943 року до кінця війни згаданими партизанськими загонами керували РУ ГШ ЧА під керівництвом Ф. Кузнєцова — як безпосередньо з Центру, так і через розвідувальні відділи штабів фронтів. Щоправда, може статися, що окремі загони зайнятих роботою в тилу Вермахту розвідорганів Червоної армії протягом і в результаті численних змін у керівних структурах не зовсім вписувались у вказану систему підпорядкування.

Із командирів відповідних груп, що діяли на території України в роки війни, назвемо Героїв Радянського Союзу Антона Бринського (Західна Україна) і Кузьму Гнідаша (Лівобережна Україна).

Щодо пріоритетів у діяльності партизанських загонів РУ-ГРУ, то різні дані свідчать про те, що перше місце відводилось агентурній розвідці і що тероризм не був для них завданням першорядним.

Відрізнялись армійські партизанські групи і від підпорядкованих штабів партизанського руху. Ілья Старінов, який у роки війни служив в УШПР, вважав, що ГРУ займалося диверсіями як «допоміжною» справою, воліючи рахувати поїзди замість пускати їх під укіс[113].

Таким чином, в Україні в глибокому тилу Вермахту в роки війни діяло три типи радянських спецпідрозділів (англ. commandos, нім. Sondereinheiten, рос. спецназ), які мали загалом однакові завдання, але — і це головне — різні пріоритети: диверсанти (УШПР), терористи (НКВС-НКДБ), розвідники (РУ-ГРУ). Причому другорядні та третьорядні завдання кожного з цих відомств повторювали пріоритетні завдання двох інших силових і каральних структур, зайнятих зафронтовою боротьбою. У цьому сенсі СРСР не був винятком. Аналогічне суперництво було й у Третьому Рейху, де існував армійський спецназ, підпорядкований Абверу, і спецпідрозділи, підпорядковані RSHA. Таку ж ситуацію можна було спостерегти й у британських озброєних силах, де з армійською розвідкою (MI (R)) конкурувало Управління спеціальних операцій (SOE — Special Operation Executive) і політична розвідка SIS. Загалом це породжувало певне суперництво між відомствами, хоча з окремих питань існувало й співробітництво.



1.3. ПИТАННЯ ВЗАЄМОДІЇ ПАРТИЗАНІВ РІЗНИХ ВІДОМСТВ І КОНТРОЛЮ ЗАФРОНТОВИХ ОРГАНІВ КЕРІВНИЦТВА

До середини 1942 року радянське керівництво партизанськими формуваннями не узгоджувало і не координувало свої зусилля. В мемуарах, опублікованих донькою співробітника Розвідуправління Генштабу, описано випадок, коли в перший рік війни співробітники НКВС розстріляли агентуру армійських розвідорганів, завербовану останніми з поліцаїв-колабораціоністів[114].

Але навіть з моменту створення штабів партизанського руху зафронтовою боротьбою займались описані вище структури, які діяли незалежно одна від одної. Керівники ГРУ-РУ, УШПР і 4-го управління НКВС-НКДБ СРСР регулярно не повідомляли один одному інформацію про власну діяльність: створення, висадку та дислокацію загонів, про їхні бойові, розвідувальні та диверсійні завдання, плани тощо. Зокрема, на оперативних картах УШПР деякі виявлені партизанські загони інших відомств взагалі не ідентифіковані — поруч із ними поставлено знаки запитання[115]. Непоінформованість призводила, зокрема, й до того, що іноді зустрічі між партизанськими загонами різних відомств були несподіваними. Під час однієї з таких зустрічей між Сумським з’єднанням і загоном Мєдвєдєва «Переможці» випадково почалася стрілянина, під час якої було поранено начальника штабу 2-го стрілецького батальйону з’єднання Івана Лісіцина[116].

З іншого боку, згадані керівні структури іноді обмінювались інформацією та підтримували одне одного, якщо була в тім оперативна необхідність. А з 1943 року налагодили взаємодію й на організаційному рівні.

Наказом наркома оборони Сталіна від 19 квітня 1943 року заступниками начальників розвідвідділів республіканських і фронтових штабів партизанського руху (в тому числі УШПР) було призначено представників очолюваного Фьодором Кузнєцовим Розвідувального управління Генерального штабу Червоної армії. Крім того, в партизанські загони, що діяли в принадних для Розвідувального управління районах, командири РУ призначались на посади заступників командирів партизанських загонів і розвідз’єднань[117]. Іншими словами, всю найважливішу розвідінформацію, отриману загонами штабів партизанського руху, автоматично мали б повідомляти представникам РУ ГШ ЧА, дехто з них іноді навіть мав власну, непідпорядковану командирові з’єднання чи загону, рацію. Ще від весни 1942 року в Сумському з’єднанні діяла спецгрупа розвідувального відділу штабу Брянського фронту на чолі з Петром Вершигорою, який згодом став заступником Ковпака з розвідки. На початку 1943 року капітан ДБ Яков Коротков, який тимчасово перебував у з’єднанні, повідомляв Строкачу про заступника Ковпака: «Вершигора зайнятий тільки загальновійськовою розвідкою, причому всі дані повідомляє лише у розвідвідділ Брянського фронту підполковникові Романову, туди надсилає й усі здобуті документи»[118]. Можливо, й у деяких інших з’єднаннях УШПР на посаді заступника командира з розвідки перебували представники армійських спецслужб. Факт, що на базі низки з’єднань діяли окремі групи армійської розвідки. 9 вересня 1943 року Тимофій Строкач повідомив командирам з’єднань Василю Бегмі та Якову Мельнику, що на їхні бази прибудуть спецгрупи РУ ГШ ЧА та просив надати їм допомогу[119].

Таке ж проникнення у загони УШПР спостерігалося й з боку представників 4-го управління НКВС-НКДБ СРСР. У з’єднанні Сабурова вже з жовтня 1942 року діяла відповідна група, яка намагалася використати агентурну мережу цього з’єднання. Самостійність чекістів викликала різкі протести Сабурова, який написав Строкачу скаргу. Тимофій Строкач, Клім Ворошілов і Пантелеймон Пономаренко одностайно підтримали Сабурова[120]. Очевидно, що від цього моменту групи НКВС СРСР у з’єднаннях УШПР повністю підпорядковувалися командирам з’єднань. Інший приклад: у 1943–1944 роках у Сумському з’єднанні діяла група НКДБ СРСР «Похід» під керівництвом капітана Мірошниченка.

З іншого боку, і ГРУ-РУ, можливо, мало своїх представників у складі груп НКВС-НКДБ.

Відомо про випадки передачі частини особового складу з одного відомства до іншого. Приміром, у березні 1943 року із загону ім. Сталіна, підпорядкованого УШПР, виділили групу 50 осіб, яка стала основою для партизанського загону НКДБ СРСР «Похід»[121].

В іншому випадку польський загін під керівництвом Йозефа Собесяка було в грудні 1943 року передано з бригади РУ ГШ ЧА під керівництвом Антона Бринського у Рівненське з’єднання УШПР під керівництвом Василя Бегми[122].

На низовому рівні взаємодія загонів залежала від ситуації. Якщо партизанські командири різних відомств могли налагодити один із одним нормальні взаємини, то доходило до проведення спільних операцій і обміну агентурними мережами[123]. Іноді координація дій різних загонів здійснювалася на рівні керівних центрів — УШПР, РУ ГШ ЧА та 4-го управління НКДБ СРСР, які віддавали загонам накази про передислокацію та оперативну взаємодію.

Для розуміння принципів функціонування радянських партизанських формувань важливо описати механізм контролю керівних центрів над задіяними в тилу загонами.

У потрібному обсязі приступні лише документи партизанів УШПР, тому про діяльність підлеглих Строкача можна розповісти детальніше.

У 1941–1942 роках контроль над усіма різновидами партизанських формувань був украй слабким. Дмітрій Мєдвєдєв згадував про серпень 1941 року: «Під той час ніхто не знав, що відбувається у фашистському тилу»[124]. Не існувало зорганізованої системи керівництва формуваннями, абсолютну більшість загонів не було забезпечено радіозв’язком, а зв’язок через кур’єрів себе не виправдовував, бо більшість кур’єрів пропали безвісти.

У другій половині 1942 року УШПР перебував за багато сотень кілометрів від зони оперативної активності підпорядкованих йому партизанів, а зв’язок через літаки був нерегулярним.

Контроль Центру над партизанами можна вважати цілком задовільним від кінця 1942 року, коли система керівництва партизанами набула певної злагодженості, УШПР передислокували до Москви, а більшість українських з’єднань отримали рації.

Основні форми контролю були такі:

- командири з’єднань і загонів мали якомога частіше надсилати короткі повідомлення — радіограми, повідомляючи отак в УШПР, зокрема й безпосередньо Т. Строкачу або у відділи штабу, про найважливіші події та власну діяльність;

- командування з’єднань регулярно надсилало на ім’я начальника УШПР розлогі оперативні звіти — як про будь-які важливі операції, приміром, про рейди, так і просто за певні проміжки часу;

- у більшості з’єднань і окремо діючих бригад та загонів заступниками або помічниками командирів із розвідки були особисті інформатори Строкача;

- більшість радистів партизанських з’єднань були таємними агентами Строкача і без відома командування загонів повідомляли йому дані про становище в партизанських формуваннях;

- на літаках УШПР у радянський тил регулярно доправлялися поранені партизани, які також були джерелом інформації про події на окупованій території;

- періодично окремих командирів і комісарів партизанських формувань викликали «на велику землю для бесід із керівництвом різного рівня (на початку вересня 1942 року партизанські командири Алєксандр Сабуров і Сидір Ковпак навіть були присутніми на нараді у Кремлі за участю І. Сталіна);

- керівництво обласних штабів партизанського руху регулярно чи відповідно до обставин повідомляло в УШПР про ситуацію у підзвітних партизанських формуваннях;

- представники УШПР і ЦК КП(б)У — зокрема Тимофій Строкач і секретар ЦК КП(б)У Дем’ян Коротченко — періодично виїжджали на окуповану територію для зустрічей із представниками партизанських загонів, а деякі з них (приміром, Іван Сиромолотний) перебували у загонах протягом багатьох місяців;

- під час короткого або ж тривалого перебування різних партизанських формувань поблизу один одного їх командири повідомляли в УШПР або його представництва дані про сусідні загони та з’єднання.


У радянській системі в роки війни існували механізми контролю над партизанами, підзвітними УШПР, і не пов’язані безпосередньо з даною організацією.

Про ситуацію на окупованій радянській території, в тому числі й про дії партизан УШПР, своєму керівництву повідомляли:

- партизани, підзвітні іншим штабам партизанського руху (зокрема, Білоруському);

- партизани, групи й агентура загонів НКВС-НКДБ СРСР (включно з групами, які перебували в загонах УШПР);

- партизани, групи й агентура ГРУ та РУ (включно з представниками РУ в з’єднаннях УШПР);

- агентура й групи НКВС, а з квітня 1943 року — НКДБ УРСР, БРСР;

- підпільні обкоми КП(б)У та інші парторганізації;

- військовослужбовці Червоної армії у випадках, коли партизани опинялись безпосередньо біля лінії фронту або перетинали її;

- журналісти, письменники та інші працівники культури, які іноді проводили в партизанських загонах по кілька місяців.

Керівництво перерахованих категорій інформаторів могло, за необхідності або просто за бажанням, повідомити отримані дані голові УШПР, а при наявності прагнення якось дискредитувати або, навпаки, заохотити Український штаб і особисто Тимофія Строкача — донести відомості одному з його безпосередніх начальників — Іосіфу Сталіну, Нікіті Хрущову, Пантелеймону Пономаренку.

Цікаво, що з березня 1943 року, після здобуття УШПР «автономії», між Іосіфом Сталіном і командирами з’єднань — наприклад, командиром Сумського з’єднання Сидором Ковпаком — були лише дві людини — Тимофій Строкач і Нікіта Хрущов, причому останній не надто втручався в роботу УШПР. А між, приміром, командиром задіяної на фронті дивізії та Сталіном у структурі підпорядкування-супідпорядкування Червоної армії перебувало переважно п’ять осіб.

Та все ж контроль керівних центрів над загонами УШПР, через те що останні діяли на окупованій німцями території, був суттєво слабшим, ніж контроль радянських органів влади над, скажімо, частинами Червоної армії. Але загалом система отримання УШПР інформації про партизанів у 1943–1944 роках відповідала вимогам воєнного часу.

Твердження американського дослідника Джона Армстронґа про те, що «накинутій партизанським загонам системі управління дійсно вдалося зберегти високу міру лояльності до режиму»[125], можна вважати не зовсім точним. Командне ядро партизанських формувань, яке збереглося з 1941–1942 років, а отже й загони загалом, було лояльним до комуністичної влади. Суть системи контролю полягала в іншому — позаяк вона була багаторівневою, то дозволяла більш-менш адекватно оцінювати ситуацію в загонах, діяльність партизанських командирів і рядових командос.

Оцінюючи схему керівництва партизанськими загонами, загалом можна визнати її неефективною в 1941–1942 роках, але, починаючи з квітня 1943 року й до кінця війни, у загальних рисах вона відповідала завданням, поставленим очільником СРСР.



2. КОРОТКИЙ ОГЛЯД ІСТОРІЇ РАДЯНСЬКОЇ ПАРТИЗАНСЬКОЇ ВІЙНИ В УКРАЇНІ

2.1. ПЕРШИЙ РІК, РОЗГРОМНИЙ

Між нами, мушу сказати Вам відверто: якщо не створять англійці Другого фронту в Європі у найближчі три-чотири тижні, то ми та наші союзники можемо програти справу. Це сумно, але це може перетворитися на факт.

Голова ЗНК СРСР Іосіф Сталін радянському послові в Англії Івану Майському, кінець серпня 1941 року[126].

У 20–30-ті роки в західних регіонах СРСР, зокрема в Україні, було створено бази для ведення партизанської війни на території СРСР на випадок захоплення її ворогом, підготовлено кадри для масштабної зафронтової боротьби — не лише безпосередньо диверсантів, але й організаторів партизанських загонів. Та впродовж 1937–1939 років багато кого з них було репресовано чи «перепрофільовано», а партизанські бази знищено або ж переобладнано для інших потреб[127].

На позір, це було пов’язано з тим, що протягом 1928–1938 років у СРСР було проведено базові заходи сталінської соціальної інженерії. Колективізація та чистка уможливили, з погляду керівництва СРСР, створення монолітного суспільства (яке, як продемонстрував зокрема й перший рік війни, зовсім не було монолітом). А індустріалізація, що її виявом стало створення найбільшого у світі військово-промислового комплексу, сприяла насиченню Червоної армії великою кількістю найсучаснішого озброєння. Тому в радянській військовій думці та стратегічному плануванні взяла гору теорія ведення бойових дій «малою кров’ю на чужій території», підкріплена матеріальним базисом. Ведення партизанської війни на землях України та Білорусі не передбачалося, й основу для майбутніх партизанських формувань ліквідували як непотрібну.

У 1941 році їх (партизанські формування) почали створювати мало не з нуля.

Тому для опису радянських партизанських структур першого року війни загальноприйнятим стало твердження про складність умов, в яких опинилися представники партизанських загонів і їх командування. Рівночасно у ще складніших умовах опинилися вороги партизанів. Німці на той момент мали вкрай обмежений досвід антипартизанських операцій. Плани ведення бойових дій Вермахтом в 1941–1942 роках не виконувались, а сил на фронті, як, утім, і в наступний період, бракувало. Власне фронту як суцільної лінії до весни 1942 року в Україні не існувало. Нацисти дуже погано знали територію та населення, котрі їм треба було спробувати взяти під контроль. Про все це партизанський командир Міхаїл Наумов наприкінці 1943 року згадував із ностальгією: «Загалом, зима 41/42 року була дуже сприятливою для партизанів... Був тоді для нашого брата простір і російські глибокі сніги. У ті часи від фронту до старих кордонів було далеко і це давало можливість широко маневрувати... Я воював тоді на півночі Сумської області — у глибоких снігах, де німецька техніка безпорадна... У лісах ми, партизани, знаходили багато боєприпасів і різноманітного озброєння. Я тоді мав необмежену кількість гармат і снарядів, мав навіть полкові міномети й гармати... до лав партизанів приходили прекрасно навчені військовій справі кадрові бійці та командири Чер[воної] ар[мії] з оточення»[128].

Та навіть за таких умов українські партизани успіхів не досягли.

6 березня 1942 року нарком внутрішніх справ УРСР Василь Сергієнко подав секретареві ЦК КП(б)У Дем’яну Коротченку доповідну записку, в якій ішлося: від серпня 1941 року по 1 березня 1942 року НКВС УРСР сформував 1874 партизанських загони чисельністю 29 307 осіб і закинув у тил ворога 776 агентів-одинаків та зв’язкових із партизанськими загонами[129] — тобто загалом понад 30 000 осіб.

А тим часом у доповідній записці штабу винищувальних батальйонів НКВС СРСР повідомлялося, що станом на 1 травня 1942 року в Україні на зв’язку з «Великою землею» діють 37 партизанських загонів загальною чисельністю 1918 бійців[130].

Врахуймо, що партизани на територію України засилалися й у березні-квітні 1942 року. Крім того, чисельність згаданих 37 партизанських загонів не була стабільною, а з осені 1941 року до 1 травня 1942 року за рахунок оточенців, військовополонених-утікачів і мирних мешканців окупованої території зросла. І, як показали подальші події, навіть із цих 37 загонів частина протягом наступних місяців припинила своє існування. Іншими словами, втрати радянських партизанських формувань у перший рік війни були близькими до 100%.

Тільки тому, що дотепер жоден історик не дав розгорнутої та виразної відповіді на питання, куди в 1941–1942 роках поділися майже всі радянські партизани України, російський автор Алєксєй Попов зумів зробити авторитетне узагальнення: «Поспіхом створені партизанські формування палали бажанням громити ворога...»[131]

У зведеному звіті 213-ї німецької дивізії охорони тилу йдеться про події початку війни у Західній Україні: «8 липня 1941 року в дивізію надійшло повідомлення, що залізничний відтинок Ковель — Рівне... вночі було підірвано... Впродовж наступних днів множилися повідомлення про парашутистів у районі Ковель — Любомль — Володимирець. Із деяких груп удалося взяти полонених. Це були винятково мешканці даної території, яких нещодавно російські війська почасти за допомоги насильства і без необхідного вишколу... послали виконувати завдання. Полонені показали, що вони після стрибка бажали тільки одного: якнайхутчіше опинитися в рідному селі чи місті. Цим словам можна вірити, позаяк йдеться переважно про українців і жодних подальших випадків диверсій помічено не було»[132].

Зведення СД дає нам розгорнутішу картину подій літа 1941 року в Україні. У цьому випадку йдеться, ймовірно, про заслані у тил ворога армійські розвідувально-диверсійні групи: «З проведених дотепер допитів полонених російських парашутистів вимальовується така картина.

З аеродрому поблизу Києва приблизно 50 парашутистів щоденно доправляється в Галичину, в район Луцька і аж до Варшави... Комуністичних емігрантів з усіх країн, [колишніх] іспанських борців, колишніх польських офіцерів, а також російських офіцерів, які перебувають на службі, одягнутих у цивільний одяг і з паспортами на чуже ім’я, використовують [для засилання в німецький тил]... Більшість [диверсантів] вперше призвано через комуністичні організації щойно почалася війна, і, зробивши один тренувальний стрибок із висоти 400 метрів, вони стрибають з висоти 2000 метрів. У літаку розстрілюють через відмову стрибати... Часто-густо парашутисти після приземлення добровільно здаються німецьким органам»[133].

Згідно зі спогадами співробітника ГРУ Нікольського, опублікованими його донькою, «вишкіл людей і доправляння їх у тил супротивника проводились у такій масовій кількості, що нагадували своєрідний конвеєр»[134].

Збої цей конвеєр давав дуже різні. Приміром, Чернігівсько-Волинське з’єднання УШПР під командуванням Олексія Федорова 22 квітня 1942 року «підібрало» радиста ГРУ В. Невмерщицького, з яким ніхто не виходив на зв’язок аж до кінця 1943 року[135].

«Потоком» були й дії партійних організацій зі створення партизанських формувань. Зокрема й на правобережжі України, у доволі лісистій Житомирській області. Зі слів уповноваженого ЦК КП(б)У Сєрґєя Малікова, лишалися «на роботу» головно рядові комуністи, не вишколені для виконання диверсійної боротьби, дуже мало лишалось керівних партрадпрацівників і секретарів райкомів КП(б)У, голів виконкомів і їхніх заступників: «Залишених не інструктували, не надали їм явочних квартир, паролів тощо. Партизанськими базами в жодному із районів майже не користувалися, а залишені люди виказали ці бази німецькій владі й завдяки забраній звідти зброї озброїлося чимало поліції та зрадників радянського народу...

До грудня 1942 року в Житомирській області не існувало жодного місцевого партизанського загону. (...) Частина комуністів перейшла у табір фашистів і активно допомагає німецькій владі у проведенні її заходів»[136].

У датованому 11 вересня 1941 роком зведенні СД наводиться інформація про схожу поведінку партизанів, сформованих на базі винищувальних батальйонів НКВС у Центральній Україні: «За даними полонених партизанів, уже перед активним виконанням завдання було помітно брак войовничості, позаяк вишкіл [майбутніх партизан] відбувався по завершенні роботи і на фізичну придатність декого [з майбутніх партизан] не зважали. Що ближче підходили німецькі війська й інтенсивніше налітали бомбардувальники, то помітнішими багато де ставали вияви паніки й ознаки розпуску [загонів], після втечі багатьох начальників їх тільки побільшало. Так, приміром, у Кірові в одному з загонів, до якого входило 34 людини, лише 26 вийшло на марш; а в Єлизаветградці з роти із 140 осіб по 4-ох днях виконання завдання лишилося тільки 28 партизанів. Вартові, що стояли під рушницею, пішли невідомо куди, замість того щоб забезпечувати безпеку своїх лісових товаришів»[137].

Ситуація на Миколаївщині (Південна Україна) у вересні 1941 року нагадувала події в Центральній Україні: «Складається враження, що партизанська війна пішла на спад, бо вищі партизанські ватажки часто-густо втікали й ініціатива окремих представників [партизанських загонів] через багаторічне виховання несамостійності й очікування розпоряджень далі просто згасла»[138].

Випадок, який стався на Херсонщині (Південна Україна) у жовтні 1941 року, демонструє ту саму тенденцію: «У [містечку] Сиваське, допитуючи свідка, виявили організацію та робочий план винищувального батальйону... Рекрутувався [особовий склад батальйону] з непридатних для військової служби чоловіків — теж проти їхньої волі... Під час відступу червоних військ батальйон розпався. Командир, ватажки загонів і частина чоловіків утекли. Серед тих, хто залишився, не було активістів»[139].

У присвяченій партизанській боротьбі колективній праці російських істориків йдеться про те, що в 1941–1942 роках «чисельність партизанських загонів і їхня боєздатність неухильно зростали»[140]. Варто додати — на папері.

Документи НКВС рельєфніше описують факти, наведені у згаданих вище зведеннях СД.

Приміром, у повідомленні заступника наркома внутрішніх справ УРСР Савченка в ЦК К(б)У 28 листопада 1941 року йдеться про випадок у Центральній Україні, названо навіть імена партизанів: «Партизанські загони під командуванням Федорчука та Білоконя, після відступу частин Червоної армії з території Дніпропетровської обл., опинившись у тилу німецьких загарбників, не приступаючи до бойової діяльності — розпалися. Командири загонів вийшли на нашу сторону»[141].

У звіті командира Білоконя, який зберігається в тій-таки архівній справі, йдеться про те, що комісар його загону пропагував антисемітизм і закликав партизанів розійтися по домівках, що ті й зробили.

Аналогічне повідомлення для Хрущова про події у Східній і Центральній Україні: «Харківським обласним комітетом партії й Управлінням НКВС було сформовано партизанський загін під командуванням Рудченка чисельністю 47 осіб та направлено його до Києва. У м. Києві командир і комісар загону отримали завдання перейти лінію фронту та просуватися в район Вінниця — Бердичів для організації партизанської боротьби проти німецьких загарбників.

Загін було оснащено радіостанцією.

Вийшовши з території, тимчасово зайнятої ворогом, колишній начальник пункту формування партизанських загонів у Києві молодший лейтенант міліції Маримуха доповів, що, після того як німці зайняли Київ, він, Маримуха, зустрівся в місті з командиром партизанського загону Рудченком, який йому заявив, що всі партизани його загону перебувають у Києві, зброю сховали в лісі, й що він разом із частиною інших людей із загону вирішили зареєструватися в німецькій комендатурі»[142].

Багато повідомлень НКВС з території Східної України схожі одне з одним як дві краплі води — коли йдеться як про створення партизанських загонів, так і про їх подальшу долю. Приміром, під час відступу частин Червоної армії з території Сталінської (нині Донецької) області Червоноармійський райком КП(б)У і відділення дорожньо-транспортного відділу НКВС із партрадактиву залізничників сформували та залишили в Червоноармійську партизанський загін чисельністю 24 особи під командуванням людини на прізвище Халява. «18 листопада ц[ього] р[оку] Халява вийшов з тилу ворога та доповів, що зі вступом німецьких загарбників у м. Червоноармійськ, більшість партизанів його загону, зокрема й деякі комуністи, зареєструвавшись у німецькій комендатурі, лишилися працювати на транспорті й відмовилися від партизанської боротьби. Причиною розвалу загону Халяви вважаю несерйозне ставлення до формування загону з боку відділку дорожно-транспортного відділу [НКВС] ст. Червоноармійськ і районного комітету КП(б)У, внаслідок чого загін було сформовано поспіхом із випадкових і неперевірених людей»[143].

Погляньмо й на ситуацію на Чернігівщині та Сумщині, областях, які в 1941–1942 роках, завдяки наявності лісів та віддаленості від радянсько-німецького кордону, стали «малою батьківщиною» радянських партизанських формувань України.

У щоденнику апаратника й партизанського командира Миколи Попудренка міститься запис про німецьке бомбардування Чернігова 23 серпня 1941 року, яке викликало паніку серед чекістів: «Від першої бомби міліція та НКВС покинули свою будівлю, багато зброї та боєприпасів. Мені довелось докласти зусиль, аби примусити їх евакуювати палаючі крамниці та склади»[144]. Аналогічну картину Попудренко спостерігав і в райцентрі Мена.

Про схожу поведінку вже не чекістів, а партноменклатури доповідав Хрущову секретар ЦК КП(б)У Міхаїл Бурмістенко 11 вересня 1941 року. З його слів, партпрацівники, які знали місця схову продовольства для партизанських загонів, що діяли на півночі, в чернігівських лісах, перестрашені рятувались втечею й опинилися в тилу Червоної армії: «Товариші, які зобов’язані були керувати партизанським рухом, також відступили разом із військами Червоної армії... Під час бомбардування міська чернігівська влада в паніці втекла, кинувши місто. Голова міської ради сам утік до Харкова та наказав загонам ППО й ін[шим] працівникам кинути місто. Чернігівський обком [партії] виніс рішення віддати цього типа під суд трибуналу»[145]. Військовий трибунал засудив голову міськради до розстрілу, що викликало схвалення Хрущова»[146]. Пізніше Ковпак у звіті УШПР описав інший схожий випадок. 7 вересня 1941 року в Путивль прибула група диверсантів із Харківської школи НКВС — білоруси, з проханням допомогти їм переправитись у тил німців для диверсійної роботи: «По суті цю роботу мали виконувати працівники НКВС, але вони зробили все, щоб скинути цих людей на мої плечі та спокійно евакуюватися вглиб країни»[147].

Тим, що радянські командос масово здавались у полон або взагалі переходили на бік німців, останні негайно скористалися. Хоча відповідні агентурні комбінації НКВС зміг до значної міри нейтралізувати: «...Глухов, 1894 р. народження, росіянин, член ВКП(б) із 1930 р., морський капітан 3-го рангу запасу, з 1931 по 1937 р. прокурор із спецсправ, до війни начальник суднобудівної корабельні у міс. Маріуполі, призначений командиром об’єднаних партизанських загонів, сформованих у міс. Києві та призначених для бойових дій на Чернігівщині та в Сумській області.

Замість виконувати завдання, Глухов з’явився до комендатури м. Яготина та зрадив свій партизанський загін чисельністю більше 50 осіб, а також базу боєприпасів, в котрій зберігались 300 000 патронів.

Будучи завербованим німецькою розвідкою, Глухов виявив і зрадив іще три партизанських загони чисельністю 50 осіб у Полтавській і Харківській областях. Потім, на завдання розвідки, Глухов разом із двома агентами гестапо сформував лжепартизанський загін, із яким прибув до нашого тилу буцімто для відпочинку та поповнення загону, прийшов у НКВС УРСР і доповів про “бойові” справи загону...

Глухова й учасників створеного ним лжепартизанського загону було заарештовано...

УНКВС Сталінської (нині Донецької — О. Г.) області арештувало німецького шпигуна Корнієнка Я. К., 1910 року народження, члена ВКП(б), до війни директора трикотажної фабрики в м. Чернівці. Будучи направленим у тил німців на чолі диверсійної групи, він зрадив цю групу, його завербувало гестапо та перекинуло до нашого тилу з завданням влаштуватися до штабу Південно-Західного фронту та зібрати дані про штаб фронту, дислокацію частин ПЗФ, після чого повернутися назад до німців»[148].

Часто-густо й німецькі контррозвідувальні заходи були цілком успішними. Як інформували співробітники ЦШПР своїх українських колег, у травні 1942 року у тил Вермахту зі спецзавданням було перекинуто групу людей, серед яких перебував і колишній комсомолець зі Львова Станіслав Куропатва: «Стрибаючи, група потрапила до рук німців. Двох убито. А Куропатва видав німцям шифр і спосіб роботи своєї рації. Відтоді на цих умовах працюють німці. У травні 1943 року за їх указівкою перекинуто двох людей, які потрапили до рук німців і були вбиті»[149].

У зведенні СД правдиво змальовано загальну картину: «Кажучи загалом, цей зорганізований партизанський рух, проголошений і розпропагований російським урядом, не досяг очікуваних масштабів, і причину варто шукати не в поганому вишколі, а у відсутності зацікавленості з боку населення»[150]. Не тільки з боку мирних мешканців, але й особового складу загонів і їхніх командирів, а також багатьох безпосередніх організаторів партизанських формувань.

Крім розпаду загонів, був ще один спосіб зникнення партизан.

Про такий випадок повідомляв у ЦК КП(б)У заступник голови НКВС УРСР Сергій Савченко: «У жовтні ц. р. УНКВС по Ворошиловградській області сформовано та закинуто в тил ворога на територію Сумської області партизанський загін чисельністю в 16 ос. під командуванням пом[ічника] зав[ідувача] шахтою Свиридова.

Загону було передано радіостанцію з двома радистами спецвідділу НКВС УРСР.

6.12.41 р. до НКВС УРСР прибув із ворожого тилу командир загону Свиридов, який повідомив таке:

Опинившись у тилу ворога, під час першої ж сутички з німецькими загарбниками більшість партизанів загону, в тому числі радисти, виявили боягузтво та панікерство й, полишивши зброю, повтікали. 3 16 люд. із ним залишилося тільки четверо»[151]. Далі Свиридов намагався поновити загін, чого він почасти домігся, проте через невміння вести партизанську боротьбу він вийшов у радянський тил.

А ось уже інформація НКВС СРСР, документ про ситуацію на північному сході України, адресований Лаврентію Берії: «14.11.41 з тилу ворога повернувся партизанський загін під командуванням Любченка.

Любченко доповів, що його загін чисельністю 60 осіб діяв у Зміївському районі Харківської області...

У зв’язку з дедалі більшим переслідуванням з боку німців загін був вимушений розпорошитися на дрібні групи. Потім Любченку вдалося зібрати тільки 15 партизанів, інші 45 не з’явилися...

Вихід із тилу Любченко пояснює неможливістю подальшого перебування в тилу ворога, позаяк німцям стало відомо про його місцезнаходження»[152].

Тільки за даними НКВС, явно неповними в ситуації 1941–1942 років, до 1 березня 1942 року в радянський тил повернувся 31 загін загальною чисельністю 1046 осіб[153].

Крім цього, значну частину загонів, чиє керівництво все-таки хотіло боротися з окупантами, було знищено.

Аналітичний звіт однієї з німецьких дивізій охорони тилу розповідає про її операції проти диверсантів, десантованих у німецький тил на території Житомирської, Кам’янець-Подільської (нині Хмельницької), Рівненської та Тернопільської областей. За 2 дні серпня 1941 року було виявлено від 120 до 150 десантників, 50 із яких за ці ж два дні було взято в полон, а 17 убито[154]. Притім часто-густо диверсанти відстрілювались буквально до останнього патрона.

Знищувалися й частини, котрі пробирались в німецький тил пішки. Зокрема, 1-й батальйон 1-го партизанського полку НКВС УРСР, у якому нараховувалося 100 осіб, 6 серпня 1941 року було знищено групою німецьких автоматників із 50 осіб. Зі слів заступника голови НКВС УРСР Савченка, «слід вважати, що причини... неуспіху 1-го батальйону були такі: тактично несприятливе місце для відпочинку, зайняте батальйоном; відсутність необхідної розвідки; погана організація охорони, через що німці підійшли непоміченими до батальйону на відстань 50 метрів; і, нарешті, ймовірна зрада 2-х партизанів, колишн[іх] працівників міліції міс. Києва...»[155]

Зберігся й німецький опис знищення 1-го партизанського полку НКВС (усього в УРСР було сформовано 3 полки, всіх їх розгромили або розформували влітку-восени 1941 року). Спершу партизанів виявила військова розвідка. Потім охоронні війська, в тому числі частини 213-ї дивізії, почали систематично прочісувати ліси. Уже під час прочісування дійшло до бойових зіткнень, під час яких було взято полонених, які на допитах виказали місце перебування партизанів: «Загалом вдалося виявити та в більшості своїй знищити 8 батальйонів [1-го полку НКВС УРСР]... Залишки було розбито, тож про нові спільні виступи військової частини можна не думати»[156].

Випадок, який стався в Центральній Україні, демонструє рівень психологічної готовості диверсантів: «За даними від 26.10.41 р., у с. Піщане Решетилівського району [Полтавської області] до старости села з’явилися партизани й зажадали від нього хліба та сала. Староста не задовольнив вимоги партизанів і заявив на них комендантові. Каральний загін, прибувши до села, заарештував 12 партизанів»[157].

Інший характерний епізод свідчить про те саме: «З розповідей мешканців Зачепилівського району [Харківської області], в с. Федорівка цього-таки району взимку ц. р. [1941/42] було висаджено з літака 5 партизанів, озброєних автоматичною зброєю. Партизани зайшли до нещодавно призначеного старости села й зажадали обіду, заявивши: “Учора ми були у Воронежі, а нині тут”.

Староста через поліцейських сповістив про партизанів німецьку комендатуру м. Краснограда. До села прибули солдати. Партизани десь із добу чинили опір прибулим солдатам і врешті-решт застрелилися»[158].

Схожа історія трапилася в степових районах України: «5.2.42 р. в м. Нікополь німецька військова влада розстріляла 85 партизанів — шахтарів копальні ім. Комінтерну Нікопольського району [Дніпропетровської області]. Партизанів видав один зрадник, учасник партизанського загону»[159].

У військовому щоденнику 213-й охоронної дивізії відзначався й тактичний успіх застосування заходів колективної відповідальності до «бандпосіпак»: «У січні [1942] була продовжена зачистка партизан в місцевості Новомосковськ — Павлоград... В розлогих лісах... партизанська група в кілька сотень людей... влаштувала декілька актів саботажу на навколишній території. Жорстокі репресії проти родичів членів банд призводять до особливо хороших результатів у боротьбі проти партизанів»[160].

В узагальнювальному огляді розміщеної у Миргороді польової комендатури № 239 простежувався братовбивчий характер війни. 15 січня 1942 року у село Завинці до батька прийшов переночувати партизан, озброєний автоматом і ручними гранатами. Батько сховав свого сина у льосі і... доніс на нього місцевим поліцейським, тобто сусідам. Розлючений вчинком батька боєць дорого віддав життя — протягом п’ятигодинного бою він убив одного поліцая, п’ятьох важко поранив, а ще двох, зокрема свого батька, поранив легко[161].

Долучалася до боротьби з партизанами й наспіх створена німцями українська поліція. Зокрема, це наголошувалось у донесенні однієї з дивізій охорони тилу за квітень-травень 1942 року: «Велика боротьба з партизанами точилась у районі Опочні та Кишеньки [в Полтавській області]. 57 людей було застрелено. В інших північних районах [зони відповідальності дивізії] відбувалися тільки поодинокі виступи партизанів.

Висадки парашутистів найбільше посилились у північній частині зони відповідальності. Багато груп висадились північніше Миргороду та Лубен. Деякі групи було знищено за допомоги допоміжних охоронних команд й української допоміжної поліції»[162].

Та проти великих загонів окупанти саме в той час вважали за краще використовувати власне німецькі війська. Зокрема, про такий випадок доносили у травні-червні 1942 року тилові структури Вермахту: «Банда кількістю близько 200 голів захопила зненацька біля села Валки [Харківської області] робітничий табір [будівельної] О[рганізації] Т[одт], в якому перебували військовополонені та цивільні в’язні, взяла частину в’язнів із собою й пішла далі... Одна велика [німецька] військова частина... зграю почасти знищила, почасти розбила. Місцеве населення, наскільки можна з’ясувати, не сприяло банді й тому допомагало її знешкодженню»[163]. Надалі німці вели пошуки рештків цього загону, платячи грошима населенню та хіві (помічникам Вермахту з числа військовополонених) за сприяння у пошуках партизанів[164].

Закінчуючи опис шляхів зникнення тридцяти тисяч партизанів України, можна згадати ще один. У радянській статистиці нормою були приписки, які отримали жаргонну назву «туфта». Зважаючи на ситуацію 1941–1942 років, навряд чи колись пощастить точно встановити, яка частина із «створених» НКВС УРСР і КП(б)У партизанських загонів з самого початку існувала лише на папері.

А загальну картину розгрому обережно змалював у своєму звіті про діяльність партизанів в Україні начальник оперативного відділу УШПР полковник Бондарєв: «Відсутність технічних засобів зв’язку з радянським тилом (зв’язок здійснювався пішими зв’язковими через лінію фронту), настання важких кліматичних зимових умов, вичерпання боєприпасів і провізії, недостатній досвід, а іноді й невіра у свої сили, перехід деяких нестійких елементів на бік ворога та зрада загонів стали причиною того, що чималу частину загонів [в 1941–1942 роках] було розгромлено або ж вони розпались»[165]. Мізерна частина партизанів і далі вела боротьбу, яка чи не в більшості випадків точилася на території сусідніх областей Росії та Білорусі. Приміром, Сумське з’єднання протягом 1941–1942 років рейдувало територією п’яти областей УРСР, двох областей РРФСР і трьох областей БРСР[166]. В Україні тільки дві області з 25 чинних перебували під хоч трохи помітним впливом партизанів: Чернігівська та Сумська, тобто північний схід країни.

Невідомий представник німецького МЗСу відзначав восени 1941 року: «Політичне безвілля населення Східної України призводить до того, що Вермахт цілком задоволений допомогою українців... У південній Україні не існує властивої партизанської небезпеки. Слід навести як приклад те, що величезні радянські трофейні склади не мають ніякої охорони. Будь-яких бажань мати незалежну українську національну державу — за винятком Львова — я не зауважив»[167].

Окупанти відзначали активність партизанів лише епізодично. Зокрема, це робили представники каральних органів, зазвичай схильних перебільшувати виявлену небезпеку задля демонстрації власної значущості. Приміром, у доповідній записці одного з функціонерів поліції на ім’я рейхсфюрера СС Генріха Гімлера про становище у рейхскомісаріаті Україна на 4 березня 1942 року йшлося: «Більшовицькі терористи почали нападати у різних місцях. Вони не тільки грабують і спустошують українські села, але й завдяки доброму озброєнню атакують маленькі колони постачання Вермахту. Особливо важке становище на північних територіях РКУ (тобто в Білорусі. — О. Г.)...»[168]

Але це були, повторимо, винятки. А загалом протягом першого року війни до Берліну з України, як по лінії цивільної адміністрації, так і від представників силових структур, йшли доповіді про більш-менш контрольований тил.

У повідомленні рейхскомісара Еріха Коха про ситуацію в Україні у березні 1942 року становище навіть трохи ідеалізовано: «Генеральні комісари в один голос повідомляють про гамівний вплив аграрного закону (завдяки йому допоміжні земельні ділянки колгоспників істотно збільшилися. — О. Г.) Він повсюди сприйнятий із радістю та призводить до зростання продуктивності праці та радісних постачань [натуральних податків]. Він [аграрний закон] — дієвий чинник, а ще — найкраща зброя проти партизанів, завдяки якій неабияк скорочується кількість недовірливих [українців]»[169].

Впродовж першого року війни зусилля радянської сторони зорганізувати масштабну партизанську боротьбу на території України зазнали краху.

За цих умов чотирьох партизанських командирів (двох співробітників НКВС УРСР — Алєксандра Сабурова й Івана Копьонкіна, і двох представників партрадноменклатури — Сидора Ковпака й Олексія Федорова) наказом Верховної ради СРСР від 18 травня 1942 року було відзначено вищою військовою нагородою — Золотою зіркою Героя Радянського Союзу.

Очевидно, що цих партизанських ватажків було відзначено не за якісь видатні успіхи, а за те, що на тлі загального розгрому партизанських формувань вони змогли зберегти свої загони, збільшити їх чисельність і продовжувати вести бойову діяльність.

* * *

Коротко змалювавши обставини розгрому партизанських загонів УРСР, наведемо й причини. Спершу — прикметні для всього СРСР, а потім — специфічно українські.

Кілька слів варто сказати про ситуацію на фронті у 1941 році, здатну вплинути на стан радянської влади та населення. В опублікованих у Росії після 1991 року дослідженнях всі охочі можуть знайти конкретні дані про бойовище, влаштоване у другій половині 1941 року радянській броньованій армаді порівняно невеликим і погано озброєним, але незле зорганізованим Вермахтом, цифри знищених радянських стрілецьких дивізій, танків і літаків. А тут наведемо перебільшено-яскравий — аж до гротеску — опис цих подій свідком, отаманом Тарасом «Бульбою» (Боровцем): «Від Прибалтики до Чорного моря відбувається нечуване в історії людства видовище. П’ятимільйонова «незмобілізована» совєтська армія дає нечувану досі в історії воєн цілого світу нагоду ворогові знайти могилу на її “священній землі”.

Такого чуда, як світ світом, а війни війнами, ще ніде ніколи не було. Цілі дивізії, корпуси, армії, цілі фронти йдуть вперед з піднесеними догори руками.

Появляється нова анекдота про нову зброю Сталіна — “руки вверх”.

Лише частині мерзенних недобитків маршалізованих та генералізованих фронтових чекістів та комісарів, що їх не здолав перестріляти совєтський вояк, щастить на автах та награбованих конях день і ніч тікати лісами та багнами на схід. За ним суне хмара місцевих енкаведистів, міліціонерів, секретарів та голів усіх «райкомів», «обкомів», що досі наче мошка та п’явки, точили живу кров з нашого народу. Сунуть вони перелякані на смерть з їх родинами та бебехами.

Їх невпинно переслідують німецькі пробоєві частини есесів та Вермахту, з позакачуваними по лікті рукавами вовняних зелено-сірих одностроїв.

Одні на чолі носять труп’ячу голову — символ смерти, в других на череві виблискує “Ґот міт унс” — з нами Бог. Перед ними їде танк, на якому високо стирчить кований золотом держак з червоною плахтою, на якій у білому крузі майорить спотворений та поламаний хрест — “гакенкройц” — свастика. Це мав би бути символ войовничости та непереможности гітлерівської Німеччини. Вояки один в одного — дуби — високі, стрункі, червонолиці з чистовиголеними обличчями та білявими чупринами. Вони заковані в залізо і сталь, а над їх головами вічно грає тьма гігантських сірих птиць, які постійно плюють на ворога градом заліза та вогню.

Перед ними швендяє обстрижена під машинку, щоб не було де ховатись вошам, напівкосоока голова, з чорною, запиленою, тижнями не митою бородою — хоч щойно другий день війни. Понура постать, виснажене голодом та солоною рибою обличчя. У царській, заялозеній, розхрістаній “гімнастьорці”, в брезентових чоботях. Попруга через одно плече, а через друге — гордість совєтської збройної техніки — автоматична “вінтовка”... Відома вона тим, що вона що 5–6 набоїв спиняється, а щоб її направити, то досвідченому офіцерові треба півдня, щоб її розібрати і назад скласти. Ззаду бовтається, вдаряючи ручкою по стегнах лопатка і протигаз. Замість військового наплечника — кропив’яний мішок, до якого прив’язана, взята чи не з миколаївських запасів “фуфайка”. Там же прив’язаний погнутий та поржавілий “котелок”...»[170]

За цих умов радянська система продемонструвала одну зі своїх особливостей — нікудишні здібності до імпровізації, що спричинило перебої на найрізноманітніших рівнях.

Це виявлялося, зокрема, у дуже поганій організації партизанських загонів. Заступник народного комісара внутрішніх справ Всєволод Мєркулов у директиві від 27 липня 1941 року відзначав, що формування створювалися поспіхом, буквально за кілька годин, із незнайомих один із одним людей, які не вміли поводитись із зброєю, а надто з гранатами та вибухівкою: «Для загонів і груп не виділяються проводирі з місцевих мешканців, не видаються їм мали та компаси... Загони та групи інструктуються коротко, тож вони не отримують достатньо чіткого уявлення про те, що і як мають робити... Питання одягу, харчування абсолютно не продумуються...»[171]

Так само становище на Київщині за місяць, 21 серпня 1941 року, схарактеризував у листі до Павла Судоплатова резидент НКВС СРСР у столиці України: «Безлад, відсутність керівництва, саме та обставина, що ніхто не несе відповідальності за ці [партизанські] загони, нерозуміння, як вони працюватимуть... Необдуманість у поставленні завдань загонам в їх організації... 8–9 серпня на дільницю 87 дивізії перекинуто загін партизанів із 100–150 людей, створений у Харкові. Його завдання — пройти у Бессарабію. Місце перекидання — під Києвом. Немає карт, нема проводиря... Їх одягнуто в міський одяг, шкіряні пальта... Невміння керувати загонами на місцях, невміння навіть вийти з ними на зв’язок... Про діяльність і маршрути загонів довідуються тоді, коли залишки їх просочуються назад до нас (майже всі групи та загони)... Невміння перекидати партизанів через фронт... Апарат [НКВС УРСР] не знає день-у-день становища на ділянках фронту та пересування ворога. Тому місце перекидання вибирається інтуїтивно, а не за обставинами... Загін Гросмана перекидали... на міномети (на засаду) німців. Частину вбили, частина, просидівши у болоті 5 днів, повернулася... Дуже погане озброєння загонів. Партизанів озброюють убого... Неправильне використання партизанів»[172].

За місяць після цього листа весь 4-й відділ НКВС УРСР, якраз і зайнятий партизанською боротьбою, за винятком шістьох людей, на місяць потрапив у оточення, звідки його вивів Строкач.

Та вихід із оточення організаторів партизанських формувань не переламав ситуацію. Диверсант Ілья Старінов у мемуарах писав про відсутність кваліфікації у майбутніх партизанів: «У тил ворога закидали невишколені формування»[173]. У документі НКВС УРСР від 5 жовтня 1941 року йдеться про те саме: «Сформовані в областях УРСР партизанські загони проходять бойовий вишкіл на місцях, зокрема в Харківській області зорганізовано спеціальну школу для вишколу партизанських загонів і диверсійних груп, де пропущено через 5-денні навчальні збори 67 осіб керівного складу та 1551 особу партизанів рядового складу»[174]. За п’ять днів навряд чи можна навчити воювати навіть рядовика, не кажучи вже про командирів.

Одна з причин такої ситуації — доручення безпосередньої організації партизанських загонів головним чином партійній номенклатурі. Відкрито висловив незадоволення її поведінкою Іосіф Сталін влітку 1942 року, що вилилось у постанову ЦК ВКП(б): «Частішають випадки, коли керівники партійних і радянських організацій в районах, наражених на загрозу захоплення німецькими фашистами, ганебно кидають свої бойові пости, відходять у глибокий тил, на спокійні місця, перетворюються на ділі на дезертирів і жалюгідних боягузів»[175].

Обурення Сталіна мало свої причини. Очевидно, він розумів характер тих людей, завдяки яким керував країною. Відомий знавець радянського владного прошарку Міхаїл Вослєнський писав, що йому довелося бачити в різних країнах представників різних панівних класів: «Були вони всякими й особливою мужністю не вирізнялися. Та ніде я не бачив класу, що аж так трусився б за свою шкуру, добробут і кар’єру, як клас номенклатури. Забавно буває слухати панічні фантазії тих на Заході, хто уявляє собі оброслих салом номенклатурних бюрократів античними героями»[176].

Пономаренко доповідав Сталіну 1 березня 1943 року про перебіг партизанської боротьби в УРСР: «У 1941 році на території України було залишено в підпіллі 23 обкоми КП(б)У, 63 міськкоми та 564 райкоми КП(б)У. Проте з більшістю підпільних організацій було втрачено зв’язки...»[177]

Разом із партрадактивом партизанською боротьбою керували представники РСЧА та НКВС. У доповідній записці наркома внутрішніх справ УРСР Сергієнка від 6 березня 1942 року йшлося про зіткнення інтересів різних частин радянського апарату: «Від усіх зазначених організацій є в наявності на лінії фронту велике скупчення різних представників, які працюють неузгоджено та заважають один одному»[178].

Зокрема, армійські командири гостро критикували партійців і чекістів. Як повідомлялось у доповіді про роботу 8-го відділу політуправління Південного фронту, обкоми партії, створюючи партизанські загони, не встановлювали явок, паролів, не виділяли зв’язкових, «мотивуючи тим, що явки, паролі та зв’язкові повинні мати підпільні партійні організації, які здійснюватимуть політичне керівництво партизанськими загонами свого району, області...

Обласні Управління НКВС, створюючи через свої 4-ті відділи партизанські загони, дотепер обмежувалися лише тим, що перекидали партизанські загони та диверсійні групи через лінію фронту і жодного зв’язку з ними не встановлювали»[179].

Нарком внутрішніх справ УРСР вважав, що, навпаки, на армії лежить більша, ніж на партії, провина у перебоях і провалах: «Організація з перекидання п[артизанских] формувань через лінію фронту дуже часто доручається абсолютно недосвідченим людям. Особливо це помітно в роботі політвідділів [армій і фронтів].

Трапляються випадки, коли п[артизанські] загони перехоплюють згадані вище представники та дають їм суперечливі вказівки й завдання...

Оперативним групам НКВС УРСР при штабах фронтів і армій, порівняно з оперативними групами політвідділів, розвідвідділів, особливих відділів та ін., ведеться гірше, вони не мають у своєму розпорядженні необхідної кількості продовольчих пайок для партизанів, які перебувають на лінії фронту під час перекидань і при поверненні з тилу ворога, одягу для їх екіпірування, озброєння тощо[180].

У цій-таки доповідній записці йшлося, що НКВС УРСР позбавлено можливості перекидати партизанські загони у глибокий тил, позаяк у розпорядженні чекістів не було літаків: «Отримання літаків через військові ради фронтів зустрічають великі перешкоди та зволікання, що затримує, а часто-густо й зриває своєчасну висадку партизанських формувань у тил ворога. НКВС УРСР конче треба мати не менше ніж два літаки»[181].

Промовистий приклад неузгодженості в діяльності різних силових структур наведено в мемуарах диверсанта Ільї Старінова: «Бувало й так: одні насаджували в тилу ворога агентуру, інші, не знаючи про це, її знищували»[182].

Такі факти були характерними для всієї окупованої нацистами території СРСР. Але при цьому розгром червоних партизанів в Україні мав і свої особливості.

Однією з причин болісних поразок в Україні згаданий Алєксєй Попов назвав створення НКВС УРСР «невиправдано великих формувань» — полків[183]. З цим твердженням складно погодитися. По-перше, особовий склад трьох партизанських полків (десь по 1000 людей у кожному) становив не більше 10% від чисельності всіх партизанських формувань України першого року війни. По-друге, ці полки діяли розпорошено — батальйонами. І, по-третє, в 1942–1944 роках історія радянської партизанської боротьби знала немало випадків задіяння партизанських з’єднань, які нараховували у своєму складі 1000 людей і більше.

Проте у перший рік війни у оглядах СД окупованих територій СРСР повідомлення з території Білорусі та Росії з одного боку, а України — з другого, істотно відрізняються. Якщо у першому випадку йдеться про боротьбу партизанів і боротьбу окупантів із партизанами, то в Україні описано головним чином винищення партизанів, мордування партійних функціонерів і співробітників НКВС, а також оперативну роботу з виявлення та ліквідації розвідувальних і диверсійних груп[184].

Така ж тенденція простежується і в документах радянської сторони.

Згідно з твердженнями НКВС СРСР від лютого 1942 року, виходило, що українські партизани у перший період війни діяли у чотири рази менш ефективно, ніж їхні російські колеги[185].

Разом із тим кількість червоних партизанів, що перебували на зв’язку з керівними органами, на території всієї України станом на 1 травня 1942 року була в 11 разів меншою, ніж в одній Орловській області РРФСР[186].

Пов’язано це було передусім з тим, що українці були менш лояльні до системи, ніж росіяни чи білоруси. Населення добре підхожих для партизанської боротьби західних областей УРСР, які до Другої світової війни належали Польщі та Румунії, взагалі не сприймало радянську систему. Але й в радянській Україні протягом усього міжвоєнного періоду лояльність до комуністів була нижчою, ніж у РРФСР і БРСР.

Найважливіша причина відмінності менталітету українців від росіян центральної Росії ХІХ-ХХ століть — різна розповсюдженість общинного землекористування. «Протягом столипінської аграрної реформи в Росії кількість селянських дворів в общині зменшилась із 77,2% у 1905 році до 67–73% у 1916 році, а в Україні, за даними наркомзему УРСР, — з 43% до 24% відповідно. В Україні, на відміну від Росії, община не була основною формою селянського землекористування... На Правобережжі община зникла в XVI столітті... На Полтавщині і в південній частині Чернігівщини... община відмерла до початку XIX ст.»[187] Ленінська сільгоспкомуна й сталінський колгосп були реінкарнацією общини у спотвореній формі. Тому схильні до індивідуалізму українські селяни реагували на колективізацію набагато болісніше, ніж росіяни Центральної Росії.

Українці мали й свою національну пам’ять, яка сприяла прагненням до незалежності, на що вказували, зокрема, пропагандисти німецької армії: «Відповідно до свого живого темпераменту українець має набагато бадьоріший дух, аніж білоруси. Українець може озирнутися на багате історичне минуле: Київська Русь, Галицьке князівство, козацька держава. У національному житті церква завжди відігравала ключову роль. (...) Інтелектуальне життя дуже активне»[188].

Відмінності між Україною та Росією проступили відразу після Жовтня 1917 року. Німецький дослідник Бернард К’ярі зауважував, що «Україна не була оплотом для більшовиків після Першої світової війни, її довелося приєднувати до молодої радянської держави зі зброєю в руках»[189]. Проти комуністів тут воювали не тільки прибічники української незалежності — демократи-петлюрівці, але й російські білогвардійці, а також численні селянські вожді, найвідомішим з-поміж яких став анархіст Нестор Махно.

У роки колективізації, за даними італійського науковця Андреа Ґраціозі, найпотужніші заворушення прокотилися саме Україною, «де в 4098 виступах брали участь понад 1 000 000 селян, що складало відповідно 29,7% і 38,7% від загальної [по СРСР] кількості... В Україні, як і в інших національних республіках, в твердинях опору лунали [й] націоналістичні гасла»[190].

У 1929–1933 роках більшовики провели не тільки колективізацію і розкуркулення, супроводжувані депортаціями, арештами й розстрілами. У відповідь на сотні повстань і тисячі виступів, що сколихнули Великий Степ і Сибір, було проведено посилені хлібозаготівлі, які й спричинили Голодомор. Мільйони жертв зробили селян, зокрема й українських, покірними, але цілковитої лояльності влада не домоглася. Це дратувало Сталіна, який писав Кагановичу та Молотову 18 червня 1932 року про поведінку задушеного ним народу: «Кілька десятків тисяч українських колгоспників і далі роз’їжджають по всій європейській частині СРСР і розтлівають нам колгоспи своїми скаргами та скигленням»[191].

Годі дивуватися, що в повідомленнях Вермахту 1941–1942 років аж рябіло від звісток про чи не спонтанні народні гуляння, якими жителі всієї окупованої території СРСР, а надто Прибалтики й України, зустрічали німецьких солдатів.

Зазвичай документи радянської сторони цього-таки періоду із відомих причин визначали настрій населення як «ненависть до фашистських окупантів», але іноді за лінію фронту відправлялись і дані іншого штибу. Сидір Ковпак 5 травня 1942 року писав Нікіті Хрущову про тривожні для радянської влади факти: «Населення [Путивльського] району [Сумської області] після відступу Червоної армії було пригнічене цими подіями та терором німецьких військ, а деякі прошарки населення та частина українських сіл раділи приходу окупаційних військ, вороже ставилися до партизанів і радянської влади»[192].

Різницю в настроях двох етнічних груп на території змішаного проживання східнослов’янських народів відзначали й представники німецьких армійських розвідувальних служб влітку 1942 року: «Можна спостерегти певну відмінність у поведінці українського та російського населення. Росіяни назагал виконали наказ більшовиків про евакуацію. Переважна частина українців опиралась насильницькій мобілізації й часто-густо могла зменшити кількість поцупленої (тобто евакуйованої вглиб СРСР. — О. Г.) худоби. Позосталі росіяни боязкіші, ніж українські жителі... Населення спочатку ставиться [до Вермахту] стримано і вичікувально»[193].

Окрім розповсюдженості антирадянських настроїв, важливу роль відіграв географічний чинник. Як пише англійський дослідник Ричард Овері, «В просторих степах середньої та південної України практично не було придатних сховищ... З’єднання партизанів, які посилали в ці регіони, аби ті, вдавшись до агітації, отримали підтримку, вистежувались і знищувались»[194]. Попри все це радянські органи протягом 1941–1942 років затято намагалися зорганізувати партизанську боротьбу в чистому полі.

Наприклад, згідно з даними НКВС, на території Одеської, Кам’янець-Подільської, Дніпропетровської та Запорізької областей до осені 1941 року включно було залишено чи заслано 7478 людей для партизанської та диверсійної діяльності[195]. А станом на 1 березня 1943 року в цих чотирьох областях не було жодного партизана, який перебував би на зв’язку з УШПР[196].

Ускладнювали діяльність партизанів України не тільки ландшафтні умови, але й те, що цей регіон був порівняно економічно розвинутим, про що свідчила, зокрема, наявна в Україні більш-менш густа мережа залізниць, шосейних і ґрунтових доріг.

Ці комунікації німці доволі активно використовували в літньо-осінній кампанії 1942 року, під час якої перемінилося становище радянських українських партизанів.



2.2. ДРУГИЙ РІК, ПЕРЕЛОМНИЙ

Ми вже не маємо переваги над німцями ані в людських резервах, ані в запасах хліба. Відступати далі — отже загубити себе...

З наказу № 227 наркома оборони СРСР І. Сталіна, 28 липня 1942 року.

Радянський наступ на території східної України весною-влітку 1942 року закінчився провалом. В результаті контрнаступу 17 липня 1942 року німцями було взято Ворошиловград (нині — Луганськ), і наступ Вермахту тривав у напрямку Волги та Кавказу.

Про становище у Ворошиловграді та Ворошиловградській області НКВС СРСР доповідав у ЦШПР: «Населення міста ставиться до окупантів вороже. Німці жорстоко карають усіх, хто виявляє навіть мінімальне невдоволення їхньою діяльністю та заведеннями»[197].

Німецькі пропагандисти у внутрішньому звіті про настрої жителів цієї території описували іншу картину: «І хоч справи з продовольством та [медичним] забезпеченням кепські, загальний настрій населення більш-менш вигідний. (...) Населення працює з задоволенням і в загалі своєму позитивно налаштоване до німецького Вермахту. Питання про закінчення війни (тобто про цілковитий розгром СРСР. — О. Г.) знову лунають звідусіль»[198].

За цих умов на території східної України з разючою схожістю повторилися події 1941 року.

У звіті оперативного відділу УШПР йшлося, що за червень-липень 1942 року у зв’язку з відступом Червоної армії штабом сформовано та залишено в тилу супротивника на території Харківської, Сталінської (Донецької) та Ворошиловградської (Луганської) областей 216 вишколених для бойових дій партизанських загони, яким для зв’язку було надано 6 радіостанцій[199]. А на зламі 1942–1943 років, коли Червона армія знову зайняла ці території, до неї у цих областях приєдналося 12 загонів (5%), які нараховували 241 людину[200]. На 1 серпня 1942 року УШПР мав зв’язок усього з 34 загонами[201]. Причому здебільшого ці загони були не новостворені, а ті, які було сформовано у 1941 році і які в 1941–1942 роках воювали не в Південно-Східній Україні, а на території Сумської та Чернігівської областей і на прикордонних землях Росії та Білорусі (з’єднання Сидора Ковпака, Олексія Федорова, Алєксандра Сабурова, Ніколая Воронцова та ін.) Тобто майже всі із залишених влітку 1942 року на Харківщині та Донбасі загони припинили своє існування протягом одного-двох місяців.

Після того як Червона армія вдруге зайняла Україну, обставини зникнення безлічі партизанів зацікавили партійні органи, які доручили НКВС провести відповідне розслідування.

В одному з документів органів держбезпеки йшлося про те, що залишений в тилу для організації партизанської боротьби другий секретар Ворошиловградського обкому КП(б)У Стеценко приєднався до партизанського загону Воропаєва. Вже під час першого бою з німцями партизанська група розпалася. Стеценко втік до обласного центру, але й там йому не поталанило: «...у місті Ворошиловграді та в інших районах області [влітку 1942 року] було нашвидкуруч зорганізовано партизанські загони та підпільні групи. Частина людей виявилася недостатньо витривалою та ретельно перевіреною. Задля прикладу, зв’язкові т. Стеценка — Анохіна, Щеголєва (вона ж Морозова Євгенія), Погуляєва, коли їх заарештували, видали німецько-італійській розвідці тов. Стеценка як секретаря підпільного обкому КП(б)У...»[202] Хоча Стеценка й не було заарештовано, та вести підпільно-партизанську діяльність він уже не зміг і був змушений чекати на повернення Червоної армії.

Старшого брата одного з засновників «описаної» письменником Фадєєвим організації «Молода гвардія» Третьякевича, секретаря Жовтневого райкому КП(б)У Ворошиловграда, також було залучено до організації партизанської боротьби як комісара одного з загонів. Протягом липня-серпня цей загін спершу розділився на дві частини, а потім розпався. За результатами розслідування НКДБ, Третьякевича в 1944 році вигнали з партійної роботи за виявлену в німецькому тилу безініціативність[203].

У цьому-таки загоні опинився колишній секретар Кам’янобродського райкому КП(б)У Ворошиловграда Литвинов. Ще перебуваючи в загоні, він ужив усіх заходів, аби групу розвалити, а після розпаду загону почав співпрацювати з поліцією. Після приходу Червоної армії Литвинов прикривав фальшивими довідками колишніх поліцаїв і розповідав про свої численні подвиги. Зрештою Литвинова заарештувало НКДБ[204].

У доповіді 403-ї німецької охоронної дивізії від 21 серпня 1942 року описано загальну ситуацію розгрому партизанів на Харківщині та Донбасі: «Партизани входять до маленьких і середнього розміру груп, що діють у різних зонах відповідальності дивізії. Розпочату зачистку з введенням сил безпеки, проводимо що далі, то в більшому обсязі. Населення загалом ставиться до партизанів негативно»[205].

Частина загонів знову вийшла в радянський тил.

Тимофій Строкач у серпні 1942 року поінформував особістів Сталінградського фронту про те, що під час відступу частин Червоної армії з території Сталінської (Донецької) області було залишено для партизанських дій у тилу ворога загін під командуванням Карнаухова, але зробити він нічого не зміг: «Частина командирів і бійців згаданого загону панічно втекли в тил Червоної армії з району дії партизанського загону, не виконавши бойового наказу»[206]. Повідомлення закінчувалося проханням Строкача до чекістів вжити щодо дезертирів цього загону, вже затриманих УШПР, заходів відповідно до відомого сталінського наказу № 227 «Ані кроку назад».

На ту мить такі факти аж ніяк не були поодинокими. Дійшло до того, що восени 1942 року ЦШПР спеціальним наказом заборонив партизанським загонам самочинно виходити в радянський тил[207].

Продовжувалась і висадка майбутніх партизанів із парашутом в глибокий тил Вермахту: «Всього за 1942 рік [тільки УШПР] було закинуто 394 людини. З них у серпні — 50, у вересні — 23, у жовтні — 180, у листопаді — 27 та в грудні — 12. Ці загони закидались і на бази вже дієвих загонів, і в нові райони»[208].

Партизани, заслані в нові райони, зазвичай зникали безвісти. Приміром, наприкінці листопада 1942 року УШПР направив в ЦШПР доповідну записку, де перерахував 7 диверсійних груп, викинутих у Південно-Західну Україну. Крізь увесь документ проходить рефрен «зв’язок не встановлено»[209].

Обставини розгрому таких груп можна прослідкувати за німецькими документами.

Співробітники однієї з польових комендатур півдня України повідомляли колегам, що наприкінці червня 1942 року в Мелітополі десантник Микола Пономаренко добровільно здався німецькій владі: «За допомоги Пономаренка вдалося полонити наприкінці червня 1942 року 3-х інших парашутистів і конфіскувати радіопередавач»[210].

Комендатура таємної польової поліції Вермахту з південного сходу Чернігівської області доповідала по інстанції, що на початку липня 1942 року в згаданому районі було скинуто 14 парашутистів. Один із них травмувався під час приземлення і його мусили були зарізати ножем його-таки товариші, аби виключити потрапляння відомостей до рук німців: «Вбивство не вдалося. Пораненого було знайдено, і він перебуває у лікарні [містечка] Прилук. Диверсійна група мала завдання підривати залізниці та мости. Імена та опис зовнішності [диверсантів] відомі»[211].

Учасники полоненої німцями в районі м. Славута (Кам’янець-Подільська, нині Хмельницька область) групи парашутистів, імовірно, підпорядкованої ГРУ, на допиті розказали, що в Генштабі Червоної армії їм повідомили про наступ у районі Ржева, який от-от мав розпочатися. 21 листопада Генріх Гімлер направив ці дані Гітлеру[212]. Зазначимо, що радянський наступ під Ржевом, почавшись 25 листопада 1942 року, захлинувся у численних марних лобових атаках.

В узагальнювальному огляді СС за другу половину 1942 року описано успіх поліцейських заходів у степах УРСР: «Численних парашутистів й інших агентів, які на півдні України намагаються зорганізувати банди, наразі вдається знищувати, щойно вони створюють групи»[213].

Півтора року викидаючи групи у голий степ, організатори зафронтової боротьби нарешті таки зрозуміли безглуздість цих дій: «Досвід кінця 1942 року продемонстрував, що висадка груп у південні райони України, в місця, де відсутній безпосередній зв’язок зі штабом загонів, із завданням виявити та зорганізувати партизанські загони себе не виправдала, позаяк переважна більшість цих груп, хоч і мала радіостанції, на зв’язок не виходила, тож доля їх лишалася наразі невідомою»[214].

А ті загони, які воювали ще з 1941 року та встигли набути цінного досвіду, в середині — другій половині 1942 року завдавали чималого клопоту окупаційній адміністрації на північному сході УРСР. На цій території ініціатива переходила від однієї протиборчої сторони до іншої.

У травні-червні 1942 року на територію Сумщини з Брянських лісів здійснив рейд загін Сидора Ковпака. Спочатку було проведено успішні бої з поліцією, угорськими та німецькими частинами, проте станом на середину червня 1942 року німці змогли зосередити проти партизанів значні сили й оточити загін. Подальші події описує німецький документ: «Операція “Путивль” проти партизанської групи Ковпака з 20.06.42 по 23.06.42:

Результат: хоча партизанській групі вдалося вночі з боями прорватися крізь угорську лінію оборони, але, взявши з собою поранених і завантаживши приблизно на сотню возів клумаки та тюки, вони повернулися в Брянські ліси. Місцевість, на якій потім провів операцію посил[ений] у[горський] піх[отний] пол[к], позначено як вільну від партизанів»[215].

Ковпак в оперативному звіті пояснював причини провалу рейду: «Утома особового складу, велика кількість поранених, відсутність боєприпасів і вибухівки, посилений натиск набагато сильнішого ворога — все це разом вимагало виходу із цього становища. Після 9-денного маневрування по Путивльському, Шемлигінському та Глухівському районах [Сумської області] було прийнято рішення — вийти у Брянські ліси»[216].

У липні-серпні 1942 року з Білорусі в Чернігівську область вийшло з’єднання Олексія Федорова. Його дії СД описувала для вищих військових інстанцій Третього рейху як криваве бойовище: «В районах Холми, Корюківка та Понорниця розбійницькими зграями силою понад 1000 людей було зайнято та зруйновано багато населених пунктів, а мешканців замордовано. Нині ще точаться бої, результати яких наразі не відомі»[217]. СД з якоїсь причини «прикрашала» Олексія Федорова — повідомлення відповідних тилових структур Вермахту[218], до зони відповідальності якого входила Чернігівщина, документи самого з’єднання[219] й опитування мешканців згаданих районів[220] однозначно свідчать: масштабної різанини того літа федорівці не влаштовували. Мова йшла про бої з поліцією, угорцями та німцями, вбивства поліцаїв і старост, у низці випадків — членів їхніх родин, а також про спалення не цілих сіл, а хат колабораціоністів. Можливо, співробітники СД чомусь вирішили «списати» на федорівців дії самих німців у цій місцевості чи навіть точніше — мадярів. Наприклад, сам голова Чернігівського обкому повідомляв у доповідній записці в УШПР про участь «...у звірствах і пограбуваннях військових частин васальних держав (румунів, угорців, фінів, італійців та ін.) Серед них найбільше знущаються з мирного населення (поруч із німцями) угорці, фіни»[221].

Олексію Федорову теж не вдалося закріпитися влітку 1942 року на території України, його з’єднання у серпні 1942 року пішло в Орловську область РРФСР.

Проведення низки антипартизанських акцій на півночі Сумської області в червні-липні 1942 року, як писали працівники окупаційної адміністрації, «посіяло серед партизан майже панічні настрої. У різних селах, приміром, Волокитне, Дубовичі і Землянка, крім того — в районі Есмані, окремі партизани зі зброєю реєструються в поліції. Ці партизани доносять, що настрій серед партизанів вкрай поганий, вони мають радіоприймач і вони дуже вражені успіхами німецьких військ під Керчю, Харковом і Воронежем»[222].

У мемуарах комісара загону Андрєя Сєрмуля, який воював у Криму, наведено один епізод, який стався в другій половині 1942 року, коли партизани напали на групу німців, які охороняли зайнятих працею військовополонених: «І раптом із подивом бачимо, що замість залягти або до нас бігти, вони здебільшого зі своїми охоронцями розбігаються... Не на нашу користь тоді складалась ситуація на фронті... Багато кому здавалося, що з партизанами от-от буде покінчено, і хоч у полоні було дуже важко, не так вже й багато хто прагнув перейти до партизанів...»[223]

Про такі факти поведінки військовополонених повідомляв після війни партійним історикам і колишній заступник Строкача Ілья Старінов: «Трапляються випадки, коли партизани нападали на конвої та табори, але багато полонених лишались у полоні, не бажаючи йти до партизанів»[224].

Наснажений успіхами на фронті, наказом № 46 від 18 серпня 1942 року Гітлер зобов’язав СС хай там що, а припинити будь-яку діяльність партизанів у тилу німецьких військ на Східному фронті до початку зими[225].

Про цей час командир кавалерійського партизанського з’єднання Міхаїл Наумов згадував як про важкий для нього період: «Бої в той час точилися під Сталінградом. В партизани ніхто не йшов... Коли в місяць прийде до загону одна людина з оточення — це вже добре. А тому доводилося застосовувати примусову мобілізацію в партизани, загрожувати розстрілом»[226].

Характерно, що за три місяці надзвичайно напружених боїв за Кавказ і Волгу, з серпня по жовтень включно, чисельність партизанів, які перебували на зв’язку з УШПР, зросла на 202 людини — тобто всього на 4% (з 4925 до 5127)[227]. У листопаді 1942 року чисельність українських партизанів була втричі меншою, ніж кількість радянських партизанів лише в одній Вітебській області Білорусі (16 286 осіб)[228].

За цих умов головні партизанські з’єднання УШПР багато (якщо не найбільше) часу стояли на прикордонних із Україною територіях Росії та Білорусі, за що піддавалися критиці не тільки з керівних центрів, але й з боку своїх колег, зокрема росіян, про що йшлося й у доповіді працівника Українського штабу Є. Бєлєцького: «Українські загони суттєво поповнилися за час перебування в Брянських лісах. Та ще й з України частина партизанів захопила із собою родини. Нині родинам партизанів ведеться скрутно, дається взнаки нестача їжі, родини не забезпечені житлом. (Брянські партизани докоряють українським загонам їх низькою бойовою активністю за час перебування в Брянських лісах)»[229].

Зі слів начальника оперативного відділу УШПР полковника Владіміра Бондарева, у другій половині 1942 року «головним недоліком» у діяльності партизанських загонів було те, що вони не вели активних бойових дій систематично: «...Не вдавалися до великих операцій із зруйнування залізничних вузлів, промислових підприємств, відновлених німцями»[230].

До причин кризи партизанських формувань додалася та, що вся територія УРСР опинилася далеко за лінією фронту, через що радіозв’язок із багатьма загонами раз у раз переривався. Третина літаковилітів (30 із 92), зорганізованих для доставки допомоги українським партизанам у червні-грудні 1942 року, виявилася зірваною[231]. У зв’язку з ситуацією на фронтах «формування власне [Українського] штабу й укомплектування його командним складом... відбувалося буквально на ходу. З 7 по 18 липня штаб передислоковувався з Ворошиловграда до Калач-Воронезького, а пізніше до Сталінграда, 12 серпня [УШПР] переїхав у Середню Ахтубу, 1 вересня — до Саратова, а 12 жовтня — до Москви, де розпочалася планомірна праця»[232].

Крім того, у другій половині 1942 року південна ділянка радянсько-німецького фронту перетворилася для Вермахту на головну. Тому було вжито низку заходів, аби убезпечити там комунікації. Зокрема, німці витіснили з території України з’єднання Ковпака та Федорова, а також поставили вздовж кордонів, суміжних із Білоруссю, потужні поліцейські гарнізони[233]. Зведення СД від 30 жовтня 1942 року фіксувало певний успіх цих дій: «Що стосується командування поліції безпеки та СД “Україна”, то активність банд, завдяки посиленому використанню поліцейських сил і настанню поганої погоди, дещо знизилася»[234].

У той час у просторих лісистих районах Правобережної та Західної України — на відміну від Західної Білорусі — не було партизанських загонів, які перебували на зв’язку зі штабами партизанського руху. У Ставці припускали, що Східну Україну незабаром займе Червона армія, і тому вирішили частину великих партизанських з’єднань передислокувати у Житомирську, Рівненську та інші області, не охоплені діяльністю партизанських формувань.

На Правобережжя протягом рейду, відразу названого Сталінським, було послано Сумське (Сидір Ковпак, 832 людини) та Об’єднане (Алєксандр Сабуров, 1408 людей) партизанські з’єднання. На Лівобережжя відправлялися менші загони.

Два з’єднання вийшли у Сталінський рейд одночасно 26 жовтня і прямували паралельно одне одному. Партизани йшли через Орловську (РРФСР), Сумську та Чернігівську області, долаючи щоденно в середньому по 25 кілометрів. Командир одного з загонів з’єднання Сабурова Леонід Іванов уже 2 листопада 1942 року засвідчив у щоденнику успіх рейду: «Йдемо вільно по своїй землі, поліція нажахана втікає»[235]. Розгромивши гарнізони поліції в райцентрах Понорниця та Холми (Чернігівська область) і Лоєв (Гомельська область БРСР), обидва з’єднання 8 листопада форсували Дніпро й опинилися на Правобережжі.

Про цей успіх, за деякими даними, повідомили Сталіну. 9 листопада Тимофій Строкач передав по рації Алєксандру Сабурову: «Верховне командування з великою увагою слідкує за Вашими діями, дуже раді успіхам... Прошу щоденно доповідати результати маршу»[236].

15 листопада Іванов зробив запис у щоденнику про розмах дій сабурівців: «8–9 б[атальйо]н[и] громлять Хойники (тоді — райцентр Пінської області БРСР, нині — Гомельської області. — О. Г.), чутно артстрілянину. Вдалині з’явились охоплені вогнем склади з лісом, палають вогнем вагони, це ст[аршина] Аврамов, підривник т. Донєцков і ком[андир] взв[оду] Єрмілов підривають залізничні вилки. Нажахані козаки та поліція ще звечора встигли дременути»[237].

У повідомленні окупаційної адміністрації 10 грудня 1942 року підсумок цієї операції оцінювався високо: «Німецька сторона зазнала великих втрат, точні дані про які ще невідомі»[238].

Невдовзі Сумське з’єднання напало на райцентр Лельчиці (тоді — Поліська область БРСР). Зберігся детальний опис розгрому цього містечка з німецької сторони: «Бойова група чисельністю від 1000 до 1200 осіб, озброєна 3 мінометами, 1 протитанковою гарматою та численними кулеметами й автоматами, напала на обласне місто Лельчиці вранці 26.11 близько 1-ої години [дня?]. Лельчиці, крім охоронних команд (із громадян СРСР, у даному випадку — українців і білорусів. — О. Г.), обороняли рота латишів і німецький інженерний взвод. Попри це, за короткий період Лельчиці впали... У містечку було спалене все німецьке або [все], що допомагало німцям, також загинуло багато працівників гебітскомісаріату, чиїх імен ще достеменно не з’ясовано. Сам гебітскомісар і його заступник живі. Лельчиці 28.11.42 знову зайнято поліцейськими частинами»[239].

Вперше на території РКУ було розгромлено резиденцію гебітско-місара. Ковпак писав про цей напад як про одну з найуспішніших операцій його з’єднання: «У місті знищено шкірзавод, лісозавод, електростанцію, вузол зв’язку, підірвано та спалено міст на річці Уборть, довжиною 330 п[огонних] м[етрів], нами було захоплено великі трофеї...»[240]

Протягом 30 днів, з боями, вперше в історії радянсько-німецької війни два таких великих з’єднання пройшли 800 кілометрів територією шести областей, з Київською та Житомирською включно, форсували широкі водні перепони — Десну, Дніпро та Прип’ять, і кількісно зросли на 1580 людей[241], тобто на 70%. Несподівано успішний Сталінський рейд показав слабкість німецького тилу в Україні, яка саме в цей момент почала звільнятися з-під контролю окупантів.

Тривогу били спецслужби. В огляді СС наприкінці грудня 1942 року про ситуацію в РКУ відзначалося: «Північну Україну можна позначити як територію, котрій загрожують банди, Південну Україну — як тиху та мирну. Приблизний рубіж — шосе Рівне — Київ... Загострює становище прихід нових боєздатних сильних банд під військовим керівництвом, добре оснащених важкою зброєю — із Білорусі, тилової зони групи армій “Центр”, і Брянського лісу. Особливо стало на заваді вторгнення у листопаді сильної бандитської групи “Колпаков”. Через малу силу, тільки до кінця місяця з’явилась можливість зупинити подальше просування цих потужних банд на південь і на лінії Славечне — Олевсь змусити їх оборонятися»[242].

За тодішніми даними УШПР, стан партизанських загонів в Україні до початку нового 1943 року характеризували такі цифри: «Дійових загонів — 60 загальною кількістю 9199 людей, із них витіснено [ворогом] із території України — 24 загони загальною кількістю 5533 людини...

Таким чином, нині в Україні майже не існує жодного великого активного загону, який би мав зв’язок із центром»[243].

Та й за межами України українські партизани не сиділи склавши руки. Зокрема, з’єднання Сабурова у Пінській області БРСР провело операцію, аналогічну тій, яку Ковпак влаштував у Лельчицях. Із РКУ до Берліна пішла телеграма: «В ніч з 15 на 16 січня 1943 [року] на місто Столін напала потужна банда. Резиденцію гебітскомісара (садибу Маньковичі) і казарми охоронних команд (поліцейських формувань із громадян СРСР. — О. Г.) було пограбовано і підпалено. Гебітскомісар із 8 працівниками на башті палацу спромігся оборонятися від бандитів до ранку... Після відступу бандитів йому вдалось із уже охопленої вогнем башти злізти по даху на землю... Сусідній із садибою винокурний завод також було пограбовано та підпалено. Телефонний пункт зруйновано. 2 службовців жандармерії вбито, [партизанами] забрано приблизно 100 членів охоронних команд, із яких тільки 50 повернулися назад»[244]. Як повідомляла СД: «Потім зазнали нападу та почасти були зайняті найближчі населені пункти. Тими-таки [партизанами] у містечку Колки (на півночі Рівненської області УРСР. — О. Г.) було вбито в себе вдома 11 членів [будівельної] “О[рганізації] Т[одт]”. Можна стверджувати, що напад на Столін — це перший прямий напад на велике місто, яке, як місце перебування гебітскомісара, мало більш-менш значні німецькі сили»[245].

Вигнання наприкінці 1942 року основних сил партизанів УШПР до Білорусі та Росії було лише тактичним успіхом поліцейських сил. Стратегічна же ситуація складалась не на користь нацистів.

Сталінський рейд збігся в часі з наступом Червоної армії під Сталінградом, після якого німці очевидно програли війну за населення України, про що писав до Берліна голова РКУ Кох: «Тоді як до початку прориву фронту у всій Україні — крім північних лісистих територій (тобто Білорусі. — О. Г.) — на рівнинній місцевості панував спокій, і не було загрози для роботи німецьких уповноважених із сільського господарства, з січня 1943 року картина цілком перемінилася. Найважча ситуація на заново відвойованих [Вермахтом] територіях східніше Дніпра»[246]. У відповідній постанові ЦК КП(б)У також наголошувалося на значенні Сталінградської операції: «Особливо активізувався партизанський рух під час наступу Червоної армії взимку 1942/43 р. Наснажене успіхами радянських військ населення окупованих районів почало активніше ставати до збройної боротьби проти німецьких поневолювачів»[247].

З місць надходили схожі повідомлення. У другій половині 1942 року на Правобережжя України було викинуто 28 організаторських груп. На базі однієї такої групи, тобто чи не «з нуля», у Житомирській області за півтора місяця до кінця 1942 року Сергій Маликов створив боєздатне партизанське з’єднання. Однією з причин організаційного успіху командир називав настрій населення: «Народ Житомирщини люто ненавидить німецьких окупантів. Від німецького солдата, як від звіра, втікає населення більшості сіл»[248].

Тоді саме на Житомирщині діяло з’єднання Героя Радянського Союзу Алєксандра Сабурова, яке вирізнялося з-поміж інших високим рівнем диверсійної активності. Про дії сабурівців представник ЦК КП(б)У Іван Сиромолотний надіслав листа Строкачу: «По суті, його загін близький до банди. Народ від його загону втікає, як і від німців, до лісу, Мародерство не має меж»[249].

Але, незважаючи на ставлення червоних до мирних жителів, населення більшої частини України з початку 1943 року сприймало їх, по-перше, як представників сторони, яка перемагає, по-друге, як сили, які допомагають Червоній армії вигнати окупантів, що за півтора року грабунків і терору встигли стати ненависними.

У листі представника відділу військової адміністрації генерал-квартирмейстера генштабу сухопутних військ головного командування Вермахту до МЗС 3 січня 1943 року йшлося про схожість поведінки німецьких солдат і радянських партизанів: «Дедалі більше непокоїть війська жорстокість [методів] боротьби з партизанами: “Ми самі поводимося як бандити!”»[250]

У доповідній записці Хрущову секретар ЦК Дем’ян Коротченко, описуючи першу половину 1943 року, вказував на сприятливі умови для існування партизанських загонів: «Настрої населення окупованої території порівняно з 1941–1942 рр. докорінно змінилися. Раніше частина населення міркувала: “Нам байдуже, яка влада буде. Німці теж люди, пристосуємось і виживемо”. Тепер, по двох роках фашистського рабства, все населення, за винятком запеклих ворогів радянської влади, чекає на якомога швидше повернення Червоної армії...»[251]

Причому за словами комісара Сумського партизанського з’єднання Руднєва, про масове озброєне сприяння мирних жителів червоним мова не йшла: «Звичайно, народ змінився в порівнянні з 1941–1942 рр. Він став ближче до радянської влади, але сам зброю [до рук] не бере і не піднімається на активну боротьбу з німцями»[252].

У сприятливих умовах пасивної підтримки більшістю населення радянських партизанів, останні, відповідно до завдань УШПР, планомірно розширювали зону власної оперативної активності. Це надзвичайно непокоїло, зокрема, німецьких економістів, які відповідали за експлуатацію захопленої території. У повідомленнях для ОКХ про ситуацію в Україні описано географію партизанської боротьби: «Сваволя банд розповсюджується від білоруського кордону далі і далі на південь»[253]. У тому-таки документі наводилися дані про те, що з чотирьох адміністративних областей — Волинь, Житомир, Поділля (Правобережжя) та Чернігів за один місяць (імовірно, березень) м’яса вдалося заготовити лише 55% від очікуваної кількості (3460 тонн замість 6280 тонн).

Зведення СД описувало становище на півночі Лівобережної України весною 1943 року як жахливе: «Бандитська діяльність у місцевості на північ від Чернігова триває. Численні населенні пункти зайнято бандами, тож і в цій області можна говорити про “партизанську республіку”»[254].

Проте сталінські партизани цікавилися не тільки північними лісистими районами УРСР. Наприкінці січня 1943 року ЦК КП(б)У й УШПР прийняли рішення зорганізувати рейд у південні лісостепові райони Сумської області (північний схід України). З цією метою було нашвидкуруч створено об’єднаний кінний партизанський загін із 650 бійців під командуванням колишнього прикордонника Міхаїла Наумова. Рейд розпочався в ніч на 1 лютого 1943 року і пройшов несподівано успішно. За два тижні поставленої мети було досягнуто, низку тилових об’єктів окупантів на Сумщині знищено, а на станції Ворожба наумівці звільнили групу військовополонених. Сам Наумов запропонував УШПР продовжити рейд і вивести свій загін у південні, степові райони України. Ініціативу партизанського ватажка підтримав Строкач, який поставив перед загоном завдання вийти на Кіровоградщину та з’єднатися там із місцевими партизанськими загонами[255].

Та другий етап рейду пройшов не так вдало, як очікували: від з’єднання Наумова самовільно відставали окремі загони, ватажки яких не хотіли йти на південь. 26 лютого 1943 року кінне з’єднання по льоду перейшло Дніпро, але так і не змогло знайти загони кіровоградських партизанів, а також отримати повітрям обіцяну допомогу УШПР. Під час рейду, 3 березня 1943 року, Міхаїлу Наумову було присвоєне звання Героя Радянського Союзу.

Якраз у ці дні становище з’єднання Наумова почало погіршуватися. Неподалік від зони оперативної активності загону була ставка Гітлера «Вовче лігво». Тому німці доклали всіх зусиль, аби знищити кавалерійське з’єднання. Попри те що від наумівців самовільно відкололися ще дві великі групи партизанів, з боями, які тривали протягом усього березня, з’єднання проривалося на північ.

Історія Степового рейду підважує тезу англійських дослідників Чарльза Диксона й Отто Гайльбруна: «Радянські партизани довели, що тисяча загонів по п’ятдесят людей кожен кращі, ніж п’ятдесят загонів по тисячі людей»[256]. Невеликий загін не міг виконати таке завдання.

Така зухвала операція справила неабияке враження на представників окупаційної адміністрації — як цивільної, так і військової.

В узагальнювальному звіті керівників тилової області групи армій «Південь» за перші десять місяців 1943 року йшлося, що в «новоствореній тиловій області основний військовий складник діяльності полягав попервах у боротьбі з бандою Наумова»[257].

Про рейд голова РКУ Еріх Кох навіть доповідав у Берлін, у Східне міністерство А. Розенберґа. За даними Коха, наумівці протягом рейду забрали на території РКУ півтори тисячі коней, майже триста голів великої рогатої худоби, більше шестисот саней і підвід та інше потрібне партизанам майно. Нацистський голова України вважав, що йдеться не про партизанський загін, а про частини Червоної армії: «Однак поодинокі рештки цих військових частин залишилися повсюди. Залишився перш за все й неспокій серед населення, що понад півтора року слухняно співпрацювало з німецьким керівництвом і ніколи не могло б подумати про якесь ще повернення більшовиків. Звичайно, через військовий стан і подібні до нього відносини стрімко зріс пасивний спротив населення. Внаслідок військових дій діяльність банд скрізь посилилася й навіть поширилася на безлісі південні області. При цьому не має суттєвого значення, чи йдеться про справжніх партизанів, відстали регулярні російські військові частини, військовополонених втікачів, підсилених парашутистами, українців-націоналістів або польські банди, чи навіть про звичайні розбійницькі банди»[258].

У цьому-таки документі відзначалося, що завдяки активним заходам поліції та Вермахту «банда була поступово ліквідована, а на південь від Києва — остаточно знищена»[259].

А насправді головна частина загону Наумова з боями прорвалась у південні райони Білорусі, де на початку квітня 1943 року з’єдналась із загоном Ковпака.

Сам Наумов згадував, що плани йому реалізувати не вдалося: «Спочатку я хотів вийти в Молдавію, а потім — в Прикарпаття, а потім, можливо, також і в Закарпатську Україну. Але цей рейд в мене був зірваний, він у мене не вдався: я втратив радіостанцію і втратив зв’язок з Великою землею. Без цього зв’язку не мало смислу мені туди йти і гинути»[260].

Операція пройшла не зовсім вдало, зокрема через те, що УШПР не зміг зорганізувати доставку вантажів повітрям. Але Степовий рейд годі вважати за провальний: протягом двомісячної операції наумівці пройшли 2400 кілометрів дев’ятьома областями України, Росії та Білорусі. Протягом рейду було форсовано 18 річок, 15 залізниць, 33 шосе, загін займав 10 райцентрів. За даними самого Наумова, протягом рейду партизани втратили вбитими 114 людей, пропалими безвісти — 85, пораненими — 77[261]. Під кінець рейду з’єднання нараховувало 253 людини, лише невелика частина партизанів, які відбилися, влилася в інші загони. Після рейду Наумов отримав військове звання генерал-майора.

На той час партизани почувалися в тилу ворога доволі привільно. 4–5 квітня 1943 року Сумське з’єднання переправлялося через річку Прип’ять у Хойницькому районі Гомельської області БРСР, принагідно знищивши німецький караван — 5 барж і бронекатер. Після переправи ковпаківці злилися з іншими з’єднаннями УШПР. Командир загону ім. Сталіна Чернігівсько-Волинського з’єднання Григорій Балицький описав зустріч як надзвичайно радісну подію: «7 квітня 1943 року... О 9.00 разом із [Олексієм] Федоровим поїхали до [Сидора] Ковпака (ком[андира Сумського] партизанського з’єднання). Зустріч пройшла особливо добре... В годині 12 дня зібралися 4 Героя Радянського Союзу — Федоров, Ковпак, Наумов і я. Пили, гуляли і нарешті почався бій на річці Прип’ять»[262]. Німці вислали на розшук пропалого каравану флотилію у складі двох броньованих річкових пароплавів, чотирьох бронекатерів і одного моторного човна. Ковпак стверджував, що німці у цьому бою припустилися великої помилки: «На підході до села, ще кілометрів за 5, ворог почав обстрілювати береги... Наша засідка не виявляла себе... Потім, коли весь караван суден увійшов у лещата, впритул ударили наші гармати та бронебійки, запрацювали наші станкачі. Вогонь наших кулеметів змусив команду кораблів заховатися в трюм... Наші 70-мм гармати впритул розстрілювали флотилію. Всі кораблі було потоплено. Команда одного із пароплавів намагалася ще чинити опір, тоді група бійців... зійшла на пароплав і їхнім-таки кулеметом, залишеним на палубі, почали прошивати палубу, знищуючи гітлерівців, які перебували в трюмах»[263].

До клопотів окупаційної адміністрації додався ще один чинник: на початку 1943 року активізувалась Організація українських націоналістів. Бандерівське підпілля, доволі численне на території Західної України, помітило прихід на територію Рівненської області в грудні 1942 року потужних з’єднань Ковпака та Сабурова, які виудили в повітря 5 мостів довкола м. Сарни й паралізували на два тижні діяльність цього важливого залізничного вузла[264]. Поступово розширювало свою діяльність і польське підпілля. Тому, скориставшись переломом на фронтах і у свідомості населення окупованої території, бандерівці продемонстрували приховані можливості тривалого агентурного відпрацювання колабораціоністських частин. Починаючи з березня 1943 року, націоналісти протягом двох-трьох місяців розклали українську поліцію на території Рівненської та Волинської областей. Службовці місцевої поліції та поліцейських батальйонів почасти розійшлися по домівках, а у більшості своїй були просто перепідпорядковані ОУН, яка створила на їх базі Українську повстанську армію (УПА), куди спершу добровільно, а з літа 1943 року за мобілізацією, залучалося західноукраїнське селянство.

У повідомленнях СД із окупованих східних областей 19 березня 1943 року можна спостерегти гостре незадоволення окупантів ситуацією: «Банди останніми тижнями дуже активізувались. У генеральному окрузі Волинь-Поділля націонал-українська... банда виявляє особливу активність. Численні напади на території східніші шосе Рівне — Луцьк проводять головно члени цієї банди.

Зростає кількість випадків, коли охоронні та козацькі частини зі зброєю в руках переходять до бандитів. Так, приміром, козацька сотня, яка діяла в Цумані, після спалення тартаку влилась у сусідню банду; 55 членів охоронних формувань залишили охоронний батальйон, що стояв у Березині, і з 3-ма легкими кулеметами та особистою зброєю перейшли до однієї з банд»[265].

Бандерівці поставили під власний контроль просторі території Волині та Полісся, заважали німцям збирати там продовольчі податки та вивозити до Німеччини робітників-остарбайтерів. У червні 1943 року надзвичайне занепокоєння висловив голова генерального округу Волинь-Поділля Шене у записці на ім’я А. Розенберґа: «Ситуація на Волині спонукає мене знову звернути увагу на серйозність становища у цій частині мого генерального округу. На Волині годі знайти хоч одну область, не заражену бандами. Надто у західних областях — Любомль, Володимир-Волинськ, Горохів, Дубно та Крем’янець — діяльність банд набула таких форм, що вже кілька тижнів можна говорити про озброєне повстання, яке, ясна річ, ще не цілком показало себе»[266].

Бандерівці воювали з німецькою поліцією й іншою поліцією на службі нацистів, при цьому по-дружньому ставилися до Вермахту, позаяк вважали його за союзника в боротьбі проти більшовизму, і навіть намагалися нацькувати[267] його на окупаційну цивільну адміністрацію, яку ненавиділи і в 1943 році нещадно винищували[268].

Націоналісти та червоні партизани ставилися один до одного вкрай негативно, і сутички між ними, зафіксовані з весни 1943 року, до літа 1943 року переросли у масштабну міжпартизанську війну.

Проте на території, не охоплені партійною мережею ОУН, весною 1943 року УШПР і далі перекидав нові сили червоних партизанів. 22 лютого з території північної Сумщини в рейд на Правобережжя вийшло з’єднання під керівництвом І. Шушпанова (430 бійців), комісаром якого був Яків Мельник, який незабаром прийняв командування. 11 березня з території Чернігівщини з’єднання під командуванням Олексія Федорова (1400 бійців) вийшло на захід і незабаром зустрілося з партизанами І. Шушпанова — Якова Мельника. 14 березня обидва з’єднання форсували Дніпро та вийшли на територію партизанського краю на Поліссі, де з’єдналися з партизанами С. Ковпака та А. Сабурова. Перекинута на початку 1943 року на територію північної Рівненщини оперативна група під керівництвом Василя Бегми до початку квітня створила з’єднання більше ніж із 1000 людей.

За 5 місяців — з листопада 1942 року по березень 1943 року включно — сили, підпорядковані УШПР, подвоїлися: «На 1 квітня 1943 року з Українським штабом та його представництвами при Військових радах фронтів перебувало на зв’язку 7 з’єднань, які об’єднували 48 загонів і нараховували 7812 партизанів, а також 35 задіяних окремо загонів і груп чисельністю 3096 партизанів. Усього 10 908 осіб. Поза тим, як було виявлено пізніше, станом на 1 квітня 1943 року в Україні діяли без зв’язку з УШПР два з’єднання, які виникли самі по собі й об’єднували 15 загонів і 90 окремо задіяних загонів і груп, загальною чисельністю 4553 осіб»[269]. Усього — понад 15 тисяч партизанів, не рахуючи загонів НКВС СРСР і ГРУ.

Попри те, що навіть ці формування завдавали певного клопоту окупантам, об’єктивно, вони були не такими вже й великими, позаяк складали лише 0,04% від довоєнної чисельності населення України. Кількісне зростання гальмувалось через низку чинників: обмежену кількість озброєння й боєприпасів, кадрів командирів-організаторів і фахівців партизанської та диверсійної боротьби, кількість літаків у підпорядкуванні УШПР, нелітну погоду.

За перебільшеними десь утричі даними окупаційної адміністрації, на білорусько-українському Поліссі, в районі дії з’єднання Сабурова, перебувало 30 000 партизанів[270]. Ця оцінка перекочувала до праці німецького історика Еріха Гессе: «У травні 1943 року на території західніше Дніпра перебувало найбільше угруповання партизанів Другої світової війни...»[271]. Висока концентрація виникла не через якісь там масштабні оперативні міркування, а тому що німці спромоглися зайняти на Правобережжі Дніпра більшість партизанських аеродромів, у квітні-травні 1943 року часто стояла нелітна погода, через що у ці два місяці 45 із 250 запланованих рейсів у партизанські загони зірвалися: «В результаті, майже всі з’єднання та загони правобережної України в очікуванні вантажів скупчилися навколо одного посадкового майданчика Сабурова в Лельчицькому районі Поліської області [БРСР], що створило очевидну загрозу оточення їх ворогом»[272].

Більшість областей України й далі перебували поза впливом підпорядкованих УШПР партизанів: «У той час, коли на окремих залізничних дільницях північних районів [УРСР] було скупчення диверсійних груп, у південних районах правобережної України найважливіші комунікації ворога працювали вільно й інтенсивно, не зазнаючи ніякого впливу партизанських загонів»[273].

Причому на території Полісся радянська сторона почувалась аж так упевнено, що на початку квітня 1943 року на територію партизанської зони літаком прибув секретар ЦК КП(б)У Дем’ян Коротченко, а 28–29 травня в тилу німців було проведено нараду командирів і комісарів семи з’єднань із представниками УШПР, ЦК КП(б)У та функціонерами комсомолу. На початку червня 1943 року своїх підлеглих у цьому районі відвідав і Тимофій Строкач, причому з’єднання Сабурова, в якому він перебував, тоді саме дислокувалося лише за 6 кілометрів від німецьких частин. Один із заступників начальника УШПР Ілья Старінов на місці продемонстрував партизанам нові зразки мін, а також провів заняття з підривної справи з командним складом з’єднань Ковпака, Федорова та Сабурова за участі у кожному з’єднанні понад 100 людей.

Поступово вжиті заходи давали результат. За тодішньою оцінкою польських підпільників АК, у той час на лісистій і болотистій місцевості білорусько-українського Полісся червоні партизани «панували цілковито»: «У травні акцію (червоних. — О. Г.) посилено, деякі поставки доправлено повітрям (командирів, інструкторів, зброю, боєприпаси). Присутні партизани нишпорять по всій території Полісся без обмежень. З’являються на околицях міст (Брест, Пінськ, Кобрин)... На лінії Брест — Ковель у період 1–10 травня — 8 випадків [висадженьу повітря поїздів]. 11 травня — велика катастрофа біля Малорити... Всього у травні на Поліссі зійшло з рейок близько 200 поїздів... Напад на маєтки та господарства (наприклад 9 травня на маєток Воланов повіту Кобрін, 12 травня з села Щчеґлінкі біля Забінкі рекрутовано живність, а також коней із возами, те саме — 19 травня у селі Луцевща). Акції протидії не дають результатів. У численних сутичках і боях обидві сторони втрачають по кілька вбитих і більше десяти поранених. 25 травня здійснено напад на пост полщії в Озіатах, убито 10 полщейських. 28 травня поховано 9 поліцейських, убитих у боротьбі під Радванніками. Таких випадків багато. Обстрілювання автомобілів на шосе — звична річ. Від великих зіткнень із німцями партизани ухиляються. Знищують місцеву поліцію й усіх тих, хто прислужував німцям»[274].

Тоді ж на Лівобережжі німці вдалися до наступу проти партизанів. Секретар оргінструкторського відділу ЦК КП(б)У І. Миронов описував дії німців як комбінацію каральних заходів із військовою операцією: «Наступ почався з боку Чернігова, в напрямку між Дніпром до гирла Десни. Спочатку німці напали на загін т. Таранущенка, який не став до бою та розсіявся. І наступаючи далі, німці дорогою спалювали села та знищували всіх до одного. За даними розвідки, у цьому районі наступала збірна німецька дивізія із застосуванням танків, бронемашин, важкої артилерії, мінометів і бомбардувальної авіації»[275]. У Чернігівській і Сумській областях німці спромоглися оточити загони під командуванням Бойка, Гнібеди, Сеня, Горюнова, Логвіна та інші. Деяких втрат зазнало й Чернігівське з’єднання партизанських загонів. У результаті важких боїв, під час виходу з оточення, 6 липня загинув командир з’єднання — секретар Чернігівського обкому КП(б)У Микола Попудренко.

Та після того як партизани відірвалися від переслідування, вони продовжили операції на Чернігівщині та Сумщині. Короткий тактичний успіх німців на північному сході країни не змінив загальної ситуації в Україні.

У червні 1943 року, відвідавши головні з’єднання УШПР на Правобережжі, Дем’ян Коротченко у листі до ЦК КП(б)У лише трохи прикрашував ситуацію: «На цей час бойові дії партизанських формувань України стали більш цілеспрямованими. Тепер немає жодного великого партизанського загону, який би не мав конкретних бойових завдань. Всі з’єднання виконують план бойових операцій, затверджений ЦК КП(б)У на весняно-літній період 1943 р.»[276]

Та й на всій окупованій території Європи третій рік радянсько-німецької війни визначався для Третього рейху поступовою втратою контролю над ситуацією. 21 червня 1943 року голова СС Генріх Гімлер, вдаючись до специфічної відомчої лексики, у своєму наказі відзначав особливу роль комуністів у цьому процесі: «Східні й деякі південно-східні області Європи (СРСР, Югославія, Албанія та Греція. — О. Г.) перебувають під публічною загрозою, там помічено грабунки та напади банд... Більшовизм, як відомо, в тилу німецьких військ планомірно виплекав і послав на завдання грабіжників, бандитів і військовослужбовців Червоної армії під іменем “партизанів”»[277].

Проте не другий, а третій рік радянсько-німецької війни, — це період найбільших провалів Третього рейху у боротьбі з радянськими диверсійними загонами.



2.3. ТРЕТІЙ РІК: УСПІХИ ТА СКЛАДНОЩІ

Німці розраховували утримати за собою Україну, аби використовувати українські сільськогосподарські продукти для своєї армії та населення, а донецьке вугілля — для заводів і залізничного транспорту, які обслуговували німецьку армію. Та вони й тут прорахувалися. Завдяки успішному наступу Червоної Армії німці втратили не тільки донецьке вугілля, але й найбагатші хлібом області України... (...) Фашистська Німеччина переживає глибоку кризу. Вона стоїть перед катастрофою.

Генеральний секретар ЦК ВКП(б) Іосіф Сталін, доповідь на засіданні Московської міської ради, 6 листопада 1943 р.

Улітку 1943 року тилові структури Вермахту відчули провал окупаційної політики. У доповіді, підготованій для командування групи армій «Південь», описувалася доволі-таки похмура для нацистів картина: «В областях, дотепер спокійних, виникають банди, почасти по-військ[овому] зорганізовані, почасти розбійники, почасти грабіжники-біженці [втікачі] від акції Заукеля (насильницького вивезення “остарбайтерів” до Німеччини. — О. Г.). Серед населення посилюється враження, що німці не будуть господарями становища... Москва звертає на “третій фронт” (тобто на партизанів — О. Г.) особливу увагу. Факт, що від Брянського лісу до кордону генерал-губернаторства дедалі більші комуністичні банди з націоналістичними гаслами і, далі на захід, національні банди борються супроти нас пліч-о-пліч; Таким чином, ми навіть національно налаштовану... частину народу сьогодні-завтра змушені будемо сприймати як ворогів»[278].

У червні-липні 1943 року на пограниччі БРСР і УРСР було проведено останню велику заплановану операцію німців проти комуністичних партизанів і українських повстанців. Запис у щоденнику Баха-Залевського, начальника штабу СС із боротьби з партизанами, демонстрував задоволення поліцейського функціонера своїми підлеглими: «Наказ про закінчення операції “Зейдліц” і застосування сили в області національного українського повстання [на Волині].

Успіх операції “Зейдліц” на території між Овручем і Мозирем (зона дії червоних партизанів — район аеродрому з’єднання А. Сабурова, навколо якого весною 1943 року скупчилося багато з’єднань. — О. Г.). Убитих ворогів — 2768, бандпосіпак — 2338, полонених — 603, знищених сіл — 54, знищених бандитських таборів — 807. Трофеї: 2 гармати, 8 мінометів, 437 гвинтівок, 34 автомати...»[279]

Як бачимо, за звітом знищено 5000 осіб (буцімто, партизанів і їхніх помічників), а трофейної зброї захоплено максимум на 500 осіб — статистика явно брехлива.

Тому годі дивуватися, що командир з’єднання партизанських загонів Житомирщини Степан Маликов набагато скромніше оцінював успіхи окупантів у цій операції: «Практичне керівництво операцією було доручено генералу поліції фон дем Баху... Місяць німецькі людожери палили села, вбивали, грабували й вивозили населення Житомирської області, але партизанам ніякої шкоди не завдали»[280].

При тому, що, на думку А. Сабурова, партизанське командування протягом цієї оборонної операції вчасно не влаштовувало засідок в районах дислокації гарнізонів супротивника, не продумало до кінця систему охорони партизанських баз, а частина партизанів запанікувала та дезертирувала[281], основні партизанські з’єднання все ж вийшли з оточення, почавши виконувати план УШПР на літо 1943 року.

1 липня 1943 року на території України та суміжних областей БРСР і РФ оперували 17 з’єднань і 160 окремо задіяних загонів, які об’єднували 29 457 партизанів[282], близько 2/3 яких перебувало на зв’язку з УШПР. Проте партизанські формування в Україні і далі залишалися порівняно нечисельними. Згідно з тодішніми даними ЦШПР, із партизанів, що діяли в окупованих областях СРСР (139583 люд.), на території Білорусі оперували 57,8% від їх загальної кількості, Росії — 24,6% й України — лише 15,7%[283] (решта 2% — в інших союзних республіках).

Одним із основних завдань цих (об’єктивно — переконливих) сил УШПР стало взяти області Західної України. Чернігівсько-Волинське з’єднання Олексія Федорова у червні 1943 року вийшло в зазначений район, тобто на територію, що її контролювали націоналісти, у самий центр Волинської області, та почало систематично натискати на Ковельський залізничний вузол. Німецьке розвідзведення повідомляло про те, що Федоров «пообіцяв Хрущову підняти на боротьбу бандитські елементи на Волині. Вийшов на захід, але прибічників там не зустрів, а, навпаки, зустрів ворогів... Почав влаштовувати диверсії на комунікаціях. Хрущов допоміг йому тим, що на літаках викинув “пекельні виливанці — міни [сповільненої дії]”, він їх уміло застосовує, мінує колії залізниці й дуже перешкоджає нормальній роботі залізниць»[284].

Якщо на території Волині — у Рівненській і Волинській областях УРСР — уже в першій половині 1943 року діяли не лише партизани Олексія Федорова, а й інші загони та з’єднання, то Східна Галичина довго лишалася для УШПР своєрідною terra incognita. Цей регіон до Другої світової війни ніколи не входив до складу Росії чи Радянського Союзу. Протягом півтора століття (до 1918 року) Галичина була частиною імперії Габсбурґів — від середини XIX століття конституційної монархії. У 1920–1939 роках, перебуваючи у складі Польщі, галицькі українці з відвертою ностальгією згадували той період, коли ними керували люди, що розмовляли німецькою. Тому, з одного боку, населення Галичини в 1941–1943 роках спокійно сприйняло панування німців, а з іншого — сприймало представників радянської влади не лише як носіїв червоного терору, але і як чужинців, хоча й розмовляли ці прибульці зрозумілою українцям російською мовою, котру галичани називали не тільки «московською», але іноді й «совітською мовою»[285].

До того ж нацисти, вважаючи Галичину за «споконвічно німецьку землю», як уже про це йшлося, намагалися не утискати тамтешніх українців так, як вони робили це в рейхскомісаріаті Україна. З галицькими українцями німці поводилися менш по-варварськи, ніж із поляками. В результаті протягом 1941–1942 років Галичина була найконтрольованішим дистриктом генерал-губернаторства, таким, що найменше надавався до діяльності різноманітних партизанів[286].

Американський дослідник Джон Армстронґ в переліку причин, через котрі Український штаб планував вивести загони в Західну Україну, згадав зокрема й таку: «Радянські партизани могли відіграти важливу роль у послабленні націоналістичного партизанського руху України...»[287] Видається, що це не зовсім так. На бандерівців УШПР і ЦК КП(б)У в 1943 році звертали вкрай мало уваги. Зате чомусь Армстронг забуває про, либонь, головну причину поривання керівництва партизанів на північний захід України: крізь ці регіони пролягали найважливіші для Вермахту комунікації — звернімо увагу хоча б на Львівський і Тернопільський залізничні вузли.

Якщо степові райони України весною 1943 року розбурхав рейд з’єднання М. Наумова, то в Галичині німці почали втрачати контроль над ситуацією влітку 1943 року в результаті Карпатського рейду Сумського з’єднання. На початку операції загін нараховував 1900 людей. Остаточною метою рейду було вийти в Чернівецьку область (Північна Буковина). З’єднання мало провести розвідку щодо можливостей розвитку партизанської боротьби в Прикарпатті, Румунії, Угорщині та Польщі, а також влаштувати диверсії на нафтопромислах, особливо в Румунії. Наприкінці липня партизани почали знищувати нафтові вежі в Карпатах, але початого не завершили через активізацію німців. У горах, утікаючи від переслідування, партизани кинули частину обозу, знищили гармати й міномети, аби просуватися порожняком. Невдовзі з’єднання Ковпака дісталося Делятина (Станіславська область УРСР). Професор Джон Армстронґ стверджував, що «населення Західної України не виявляло йому [Ковпаку] підтримки... в результаті його загін майже цілком було знищено»[288]. Американському дослідникові вторував російський академік Міхаїл Сєміряґа: «Великим успіхом для УПА завершився її бій з партизанами дивізії С. А. Ковпака, під час якого дивізія фактично перестала існувати»[289]. Це не відповідає дійсності. Під Делятином Сумське з’єднання, до цього планомірно вистежуване за допомогою авіації, 3–4 серпня 1943 року було розбите, але не знищене німецькими й угорськими частинами. Командир 2-го полку Ковпаківської дивізії Петро Кульбака згадував про цей бій як про вкрай важкий: «Після переходу річки Прут нас зустрів батальйон німців у лоб... Ми в цей період не мали єдиного керівництва бойовими операціями (Руднєв і Ковпак були дуже посварені. — О. Г.), Руднєв пішов у один бік, Сидір Артемович дещо невчасно задав напрямок удару, дехто здрейфив, у результаті ми дістали провал операції, тоді як могли б зробити великі справи»[290]. Іншу версію подій, яка пояснювала поразку, виклав радист з’єднання Борис Карасьов: «Прорвавши оборону німців, пройшовши через усе місто, ми прийшли до околиці Делятина, де на сопках засіли німці та відкрили шалений перехресний вогонь. Чутно було команду комісара з’єднання Руднєва: “Піхото вперед, піхото вперед!..” Та піхоти не було: вона залишилась у місті й “бомбила” (грабувала. — О. Г.) у цей час крамниці»[291]. У бою під Делятином ковпаківці зазнали значних втрат, загинув Сємьон Руднєв, пізніше помер від ран його син Радій.

Розділившись на 6, а потім на 7 загонів, з’єднання проривалося з оточення, аби продовжити партизанську боротьбу в Прикарпатті. Проте цей маневр перетворився у відступ на Поліссі: групи не мали зв’язку між собою, а іноді втрачали зв’язок і з «Великою землею». Під час відступу було поранено Ковпака, а також начштабу з’єднання Григорія Базиму, який тоді командував іншою групою.

До рейду була прикута увага радянської та нацистської владної верхівки.

Його рух обговорювали на нараді генерал-губернаторства за участі «коричневого короля Польщі» Ганса Франка[292]. А 3 серпня 1943 року рейхсфюрер СС Генріх Гімлер у телеграмі-блискавці наказав своїм підлеглим «хай які стоять перепони, полювати на Колпака та його банду, доки вони не здадуться в полон, а Колпак, живий чи мертвий, не опиниться в наших руках»[293].

З іншого боку, Тимофій Строкач і Нікіта Хрущов теж пильно слідкували за рейдом і навіть звернулися до Іосіфа Сталіна з проханням виділити авіацію дальньої дії для допомоги ковпаківцям.

Прохання було задоволено, та, позаяк у серпні ночі занадто короткі для рейсів транспортних літаків у глибокий тил Вермахту, групи не з’єдналися, діючи й далі без підтримки «Великої землі». Всі 7 загонів, хай і з втратами, дісталися Полісся.

Підлеглі Гімлера не змогли виконати наказу, але не виконали плану й партизани: в Карпатах і Прикарпатті вони не закріпилися. Про причини провалу рейду Ковпак доповідав в УШПР: «У гірських районах, особливо в прикордонних із Угорщиною, настрій горян-гуцулів часто був майже ворожим. Особливо доброзичливо ставилося [до партизанів] населення польських сіл. Серед українців багато зрадників, німецьких посіпак»[294].

У звіті українського чиновника на німецькій службі ту саму думку висловлено в інший спосіб: діями українських націоналістів пояснювалася «... скора втеча Колпака і його людей з гір, бо гуцули полювали на них, як на ведмедів»[295].

Протягом рейду з’єднання пройшло територією 8 областей України та Білорусі. Тільки вбитими та пропалими безвісти ковпаківці за три місяці втратили приблизно 600 осіб — третину особового складу[296].

По закінченні рейду Ковпак побоювався, що УШПР покарає його за провал[297]. Проте, навпаки, радянське керівництво високо оцінило дії Сумського з’єднання і Ковпак за цей рейд отримав свою другу Золоту Зірку Радянського Союзу. Заохочування він отримав із урахуванням того, що його з’єднання було єдиним, яке так глибоко пройшло в Галичину — решта загонів і з’єднань — попри повторні, з часом уже роздратовані, накази Строкача[298] — на територію генерал-губернаторства у 1943 році заходили лише ненадовго і поверталися назад на Волинь, Полісся чи Поділля.

Якщо суто воєнний успіх Карпатський рейд мав невеликий, то його політичне значення можна оцінювати високо: операція показала слабкість окупаційної адміністрації. В огляді підпільника АК відзначалося, що в ситуації, яка склалася внаслідок появи ковпаківців на території Тернопільського та Станіславського округів, почалися деякі зміни: «1) Загальний страх як серед німців, так і українців; 2) Озлоблення укр[аїнців], через те що послали [німці] їх “найкращих солдатів” (поліцаїв) на боротьбу з партизанами; 3) Посилення випадків бандитизму та нападів»[299].

Одним із завдань, яке поставили перед собою у листі до Хрущова Ковпак і Руднєв, було «підняти партизанський рух у Станіславській, Львівській і Чернівецькій областях УРСР і підготувати населення цих областей до збройного повстання»[300].

Щось таке й сталося, тільки в несподіваній для керівництва радянських партизанів формі. У постанові колабораціоністського галицького Українського центрального комітету восени 1943 року вказувалося на загострення латентного міжетнічного конфлікту: «... недобитки большовицької банди розбрелися по цілому краю, вони розпухали різні злочинні елементи... (...) Щораз частішими стають морди й убийства, так українців, як і поляків. Якісь темні сили й суспільне шумовиння жирують на найнижчих інстинктах і нацьковують до міжнаціональної борні та різанини. (...) Джерело анархії є в обох народів — так серед поляків, як і серед українців»[301].

Завдяки Карпатському рейду в Галичині активізувалося підпілля АК, а також бандерівці, які випустили на прихід червоних листівку: «Німці нас перед більшовизмом не в силі боронити... Цим московсько-більшовицьким аґентам ми відповідаємо... самообороною... Український народ не дасть себе нікому підкорити і тому організує Українську Народну Самооборону [УНС] для боротьби з більшовицькими партизанськими бандами в Карпатах»[302].

У другій половині 1943 року УНС поступово активізувала свою діяльність і на початку 1944 року увійшла в УПА як крайове об’єднання «УПА-Захід».

Тим часом червоні партизани, реалізуючи завдання УШПР літа 1943 року, охоплювали своєю діяльністю райони, що лежали східніше та північніше діяльності УПА і бандерівського підпілля. На приграниччі Рівненської області УРСР і Білорусі, на базі вже наявних загонів партизанських з’єднань, було створено три нових з’єднання — Рівненські партизанські з’єднання № 1, № 2, а також ім. Щорса[303].

Із 19 червня по 18 серпня на території Вінницької області тривав рейд з’єднання під командуванням Якова Мельника (670 бійців), яке до цього було перекинуте на Правобережну Україну з території Сумщини та Чернігівщини. Спершу рейд був успішним. Загін пройшов через південні райони Поліської області (БРСР), Житомирщину й увійшов у Вінницьку область. Але закріпитися, як передбачав план, на цій території не вдалося. Як уже йшлося, тут розташовувалася ставка Гітлера «Вервольф». Вистеживши мельниківців із повітря, німці вдалися до спроби знищити з’єднання. Про цей бій зберігся спогад його учасника, партизана Василя Єрмоленка: «29 липня під селом Живчик відбувся бій, який тривав до самого вечора. Жахлива бійня була. Перший ланцюг ішов на партизанів — шуцмани кам’янець-подільські — а позаду німці. І такий вогонь ведуть, що з дороги тріски летять. Коли до нас прорвалися німці, мене вже поранили в плече. Німці пробилися до нашого обозу, в якому було 300 підвід. Там лежали важкопоранені — душ 20 (інші поранені йшли пішки, якщо поранено в руку — йди). На кожній підводі по ящику вибухівки, амоналу, у кожному ящику по 20 кг. Поранені, аби не потрапити до полону, підірвали амонал. Вибух був дуже великий, порозкидало все — страшний суд. Щось підірвалося, щось загорілось. А тол горить із димом, кругом серед білого дня настала ніч. Німці дали ракету, відійшли. В бою тільки з нашого села [Перелюб, Корюківського району Чернігівської області] загинуло людей зо 5, а всього полягло 200 і стільки ж було поранено. Втратили більше німці та поліцаї, бо вони наступали»[304]. Самого Василя Єрмоленка залишили у розташованому поруч з’єднанні під командуванням Антона Одухи й пізніше евакуювали у радянський тил.

На початку серпня 1943 року з’єднання Мельника, розбившись на 3 групи, вирвалося з оточення й вийшло через територію Кам’янець-Подільської, Рівненської та Житомирської областей на Полісся.

За офіційними даними, за період усього рейду втрати Вінницького з’єднання становили: 31 людину вбито, 51 — пропало безвісти, дезертирів — 56 людей, 81 людину поранено. Понад 200 людей вважалися такими, хто відстав від з’єднання, а потім повернувся до лав[305].

Схожа історія трапилася під час рейду кавалерійського з’єднання Міхаїла Наумова (340 бійців). Йому поставили завдання вийти у північні райони Кіровоградської області: «Після виконання цього завдання — базуватися в Кіровоградській області, а у випадку неможливості — повернутись у Житомирську область»[306]. Через протидію німців кавалерійському з’єднанню пробитися на Кіровоградщину не вдалося. До середини вересня 1943 року загони Наумова, зрісши до 1200 осіб, діяли на пограниччі Житомирської та Київської областей. З’єднанням у цей період було сформовано й 7 місцевих партизанських загонів, які нараховували 600 осіб. Німецькі розвідники повідомляли про Наумова як про досвідченого партизана: «Серед бандитів має велику популярність і славу винахідника тактичних бандитських способів... Диверсіями на комунікаціях займається мало, не має фахівців... Доволі небезпечний тим, що може створити раптову загрозу штабам, головно військовим і урядовим чинам (особам)»[307].

На Житомирщині оперувало розгорнуте влітку 1943 року з’єднання ім. Берії, командир якого Андрій Грабчак не раз заслуговував на похвалу від заступника Строкача Ільї Старінова[308]. З ним погоджувалися й представники німецьких розвідорганів: «Марнославний, і в гонитві за славою постійно винаходить нові способи, диверсій [ні] сюрпризи. Закінчив у Москві спеціальні курси й отримав елементарні знання з дії фугасу. Зайнятий винятково диверсіями, має успіх. Сам придумав собі прізвисько “Буйний”, бажаючи, щоб порекло відповідало його діям... Діє на з[алізницях] Олевськ — Сарни...»[309]

Радянська сторона і далі намагалася організувати партизанську боротьбу у південних областях України. І відповідні прагнення були дещо успішнішими, ніж заходи НКВС УРСР і УШПР у 1941–1942 роках. Так, улітку 1943 року вижило більше половини викинутих у німецький тил партизанів. 25% і 45% від особового складу партизанських загонів, диверсійних і розвідувальних груп представництва УШПР при Військових радах Південно-Західного та Південного фронтів відповідно, після висадки були вбиті чи зникли безвісти: «...нерідко загони та групи викидалися літаками з відхиленням від 100 до 300 км від визначених районів. Зокрема, мав місце факт, коли одна група в 10–12 людей була десантована у денний час на ст. Знам’янка, де стояли німецькі ешелони, всі десантники були розстріляні в повітрі, і лише дівчина-радистка важкопораненою потрапила в полон»[310]. Згідно з даними Вермахту, в тиловій зоні групи армій «Південь» за липень 1943 року було вбито 6, взято в полон 27 із 81 парашутиста, чию висадку помітили німці[311].

Активізувалася діяльність партизанів і в лісостепових областях Правобережжя. В Кам’янець-Подільській області загін під командуванням Антона Одухи, маючи у своєму складі на грудень 1942 року 80 партизанів, до вересня 1943 року виріс у з’єднання (430 бійців), у лавах якого на 1-е лютого 1944 року нараховувалося 2642 партизанів[312]. У Кам’янець-Подільську та Вінницьку область наприкінці 1943 року переводили й інші партизанські загони та цілі з’єднання, виділені з уже задіяних з’єднань — зокрема, Житомирського, під командуванням Алєксандра Сабурова.

Близьке до АК польське підпілля повідомляло у серпні-вересні 1943 року про перемоги червоних: «Становище з безпекою й далі погіршується. Щодня вчиняється кілька нападів на військові об’єкти, промислові підприємства чи [державні] сільгоспмаєтки. За межами великих центрів окупант влади не має. Німці не проводять великих, систематичних акцій із ліквідації партизан. Південне Полісся... регіон впливу партизан укр[аїнських] (тобто націоналістів. — О. Г.). Північним, включно з півн[ічною] частиною пов[іту] Столинського, заволоділи радянські партизани... Неабияку сміливість виявили радянські командири під час знищення у другій половині липня біля Брест-Волинського залізниць і складів. Систематично підпалюються маєтки й атакуються комунікації. Поїзди завжди обстрілюються, ходять тільки вдень... Допоміжні німецькі загони, створені для боротьби з диверсією, тікають до банд: так було з українською стаціонарною поліцією в Дорогичині й кавказькими горцями та козаками. Винятком є рекрутовані з “місцевих” польські поліцейські батальйони та загони, якими керують поляки (Кобрин, Дорогичин)»[313].

Зауважмо, що 13 листопада у звіті РКУ в Берлін відзначалась інша тенденція: «Попри [несприятливе] становище на фронті, загального зростання бандитської діяльності не помічено»[314].

Річ була у тому, що партизанські командири саме в той час отримали завдання, яке, з погляду їхнього керівництва, важило більше від операції проти тилової нацистської адміністрації, підлеглих Коха та Розенберґа. Наприкінці серпня — на початку вересня 1943 року радянські війська вийшли на лівий берег Дніпра. Битва за Дніпро тривала від 20 вересня до середини листопада 1943 року. Протягом операції з’єднання Українського штабу та представництв УШПР на фронтах мали не тільки посилити диверсійну діяльність на залізницях, але й сприяти Червоній армії у форсуванні головної водної артерії України, а також Десни та Прип’яті, та ще й, безпосередньо взаємодіючи з фронтовими частинами, відбивати у німців райцентри та навіть міста. Строкач у розмові з співробітниками УШПР заявив, що важливе завдання партизанів — «увірватися до Києва раніше Червоної армії»[315].

До 15 000 партизанів Лівобережжя за липень — жовтень 1943 року у зв’язку з наступом Червоної армії вийшли в радянський тил. Попри це, загальна чисельність партизанів не зменшилася. Хрущов писав Сталіну на початку жовтня 1943 року: «Всього в Україні, в тилу ворога, нині діє понад 30 000 озброєних партизан...»[316] Понад 17 000 із них були залученими для допомоги Червоній армії у форсуванні Дніпра[317] та битві за плацдарми на Правобережжі.

На Десні, Дніпрі та Прип’яті партизани самотужки восени 1943 року знайшли та організували 25 переправ. Окремі партизанські загони були чимось на кшталт своєрідних баз для радянських повітряних десантів та провідників для передових частин Червоної армії, також вони допомагали групам червоноармійців виходити з оточення.

Уже в цій операції дався взнаки основний чинник, який на третьому році війни гальмував оперативну активність червоних партизанів — воювати доводилось у найближчому тилу Вермахту, набитому фронтовими частинами. Зокрема й тому, завдання, поставлене з’єднанням Алєксандра Сабурова, Якова Мельника та Міхаїла Наумова — увійти в Київ — не було виконаним, хоча в 1943–1944 роках для червоних партизанів захоплювати окремі залізничні станції та райцентри стало нормою.

У грудні 1943 року в Житомирській області в районі Овруча лінію фронту було прорвано. Радянській стороні довго бракувало сил, аби використовувати прорив для наступу, а німецькій — аби його ліквідувати. З цієї причини, крім постачань повітрям, через «Овруцький коридор» із 10 грудня 1943 по 25 березня 1944 року червоним партизанам було доставлено 786 тон вантажів: 28 гармат, 246 мінометів, 218 протитанкових рушниць, 245 кулеметів, майже 5 тис. Автоматів, 12,6 мільйонів патронів, майже 40 тисяч снарядів і мін, близько 90 тон вибухівки, інше озброєння та військове майно[318].

На 1 січня 1944 року УШПР мав зв’язок із 43,5 тис. партизанів, які перебували в тилу Вермахту[319]. На Правобережжі та в Західній Україні оперували також групи НКДБ СРСР і РУ ГШ ЧА.

Перед такою армією партизанів Центр поставив низку нових завдань, першим із яких було: «Всіляко... активізувати партизанський рух у нових районах, і, передусім, у районах Прикарпатської України (тобто Східної Галичини — О. Г.), залучаючи широкі маси населення»[320]. Строкач писав у ЦК КП(б)У про спроби втілити ці настанови: «В рейдах на територію Тернопільської, Львівської, Дрогобицької, Станіславської, Чернівецької, Одеської областей і Молдавської РСР [крім з’єднань Петра Вершигори та Міхаїла Наумова] перебуває також ще 19 партизанських з’єднань, 17 окремих загонів і 9 груп»[321]. Станом на 1 березня у задіяних у німецькому тилу з’єднаннях УШПР і його представництвах на фронтах налічувалося до 35 тис. партизанів.

Під ту пору «широкі маси» населення Прикарпаття вже брали участь в антикомуністичному повстанському русі — УПА й АК. Червоні партизани були про це добре поінформовані. Зокрема, Міхаїл Наумов, який свого часу здійснив рейд степом, без оптимізму сприймав наказ УШПР іти в лісисту та гористу місцевість Дрогобицької області (нині частина Львівської), про що свідчать записи в його щоденнику у грудні-січні 1943–1944 роках: «Замість очікуваного снігу спустився густий і вологий туман. Останній сніг зникає. На дворі — великі калюжі води... Ото маруда!.. Здається, навіть природа повстала проти нас. (...) Про поїздку на санях наразі думати не доводиться. Одно слово, зима 43/44 р. починається мляво, невдало... (...) Ця моя третя партизанська війна збиває мене з пантелику. Я молю свого бога про те, щоб німці до мого прибуття вигнали бандерівські банди з Кременецьких масивів і з Західної України взагалі. Тоді було б легше. (...) ...Поставлене завдання хоч і важке, але за термінами його цілком можна виконати. Як удасться його виконати — побачу. Наразі ніхто туди не заходив, крім Ковпака, який зазнав там великої поразки»[322].

Багато хто з партизанів Сумського з’єднання, переформованого в 1-у Українську партизанську дивізію ім. Ковпака, що її очолив Петро Вершигора, довідавшись про нове завдання, влаштували щось на кшталт бунту. Частину старих партизанів за станом здоров’я було виведено в радянський тил, а частину, після проведених Вершигорою різких роз’яснень, все ж змусили виконувати завдання.

Проте план УШПР на перше півріччя 1944 року було провалено. Лише з’єднання під керівництвом Шукаєва, зазнавши великих втрат, здійснило рейд Карпатами та пішло далі — у Словаччину. (Завважмо, що з’єднанню було поставлено завдання пройти в Одеську область). Ані Наумов, ані Вершигора, хоч ненадовго і заходили на територію Галичини, у згаданий район бойових дій не вийшли, воліючи піти у Польщу. Відповідаючи на претензії Строкача, Вершигора 4 березня 1944 року однією з причин небажання виконувати наказ назвав те, що «радянські партизани в Галичині (Львівська, Дрогобицька, Тернопільська і Станіславська області) почуваються, як у Німеччині, а в Польщі — не гірше, ніж у справжніх радянських районах»[323].

Через Люблінське воєводство дивізія ім. Ковпака пішла під Варшаву, а звідти через Білостоцьке воєводство до Білорусі, де дочекалася приходу Червоної армії. На пропозицію Строкача вести ковпаківців рейдом до Словаччини Вершигора відповів відмовою.

Командир польського радянського загону Мікалай Куніцький згадує, що рейд перетворився на муку, коли їх загін із території Люблінського дистрикту перейшов в українську Галичину. По «розгніваній землі» довелося йти, обходячи українські села: «Але це не дало результату й українська банда УПА атакувала нас перехресним вогнем одразу з двох сіл. Після цього випадку змінили тактику та йшли дорогами через села. На відстані 20 км навколо населення сіл било в дзвони, залізничні колеса, бляхи й у різний спосіб здіймало тривогу. Німці почали погоню...»[324] Щоб зберегти загін, Куніцькому довелося піти в Карпати.

У спогадах диверсанта Ільї Старінова написано, що в роки війни у Західній Україні: «Сільське населення жило у постійному страху. Бандерівці приходили ночами, забираючи у селян харчі, буцімто для партизанів, а на ділі передаючи їх німцям»[325]. Ймовірно, Старінов забув про те, що 17 березня 1944 року в телеграмі до УШПР він геть інакше оцінював стосунки УПА з населенням: «[У] звільнених районах Тернопільської області населення заховало частину худоби, свиней, створивши потайні склади для банд націоналістів... Зустрічаються випадки отруєння, вбивств, обстрілів. Відчутно виразну ворожість до нас. До німців ця ворожість ще сильніша.

Діяти партизанам [у] Тернопільській області буде важче, ніж [у] Німеччині, таке саме становище, очевидно, й [у] Львівській області...

Четверту війну воюю, але ніколи не потрапляв у таке вороже середовище, як [у] звільнених районах Тернопільської області»[326].

У цих умовах червоні поводилися в Галичині як на ворожій території. 17 березня 1944 року голова АК «Лавина» генерал Тадеуш Комаровський надіслав до Лондона повідомлення: «Загони радянських партизанів в окрузі Львова» де, зокрема, йшлося: «Радянські партизани воюють добре, озброєні дуже добре, обмундировані вбого. Ставлення до поляків бездоганне, українців і німців розстрілюють»[327].

У той час Західна Україна перетворилася на прифронтовий тил Вермахту. І якщо у перші три місяці 1944 року на Волині, завдяки лісистій місцевості та більш-менш знайомим умовам, червоні партизани надавали суттєву допомогу Черовній армії та навіть робили спроби захоплювати міста, що, втім, не завжди вдавалося, то в Галичині через згадані обставини, а ще доволі розвинуту інфраструктуру хоч якоїсь масштабної діяльності червоним розгорнути не вдалося. Як зазначав невідомий польський підпільник у огляді ситуації в окрузі АК «Львів», у червні 1944 року лісові радянські диверсійні загони не виявляли якоїсь активності: «Потужні загони Вермахту зайняли всі дороги та блокують у такий спосіб диверсійні групи, не роблячи жодних подальших кроків у напрямку їх ліквідації»[328].

До об’єктивних причин провалу плану УШПР на 1944 рік належить ще й велика втома особового складу основних партизанських формувань. Це повсякчас відзначали члени ОУН. Зокрема, на Рівненщині підпільник описував загін УШПР під командуванням Д. Попова як якусь орду: «Зграя цих червоних партизан нагадує кочовиків Джінгіс Хана. Виснажені довгою подорожжю. Обдерті. Є там жінки й діти. Всі на кожному кроці лаються страшно»[329]. Бандерівське розвідповідомлення з території Львівської області весною 1944 року повідомляло про безлад у лавах партизанів: «Банди... здеморалізовані, страшно завошивлені та короставі»[330]. Кілька місяців потому, в червні 1944 року, у Галичині постала та сама картина: «В останньому часі богато більшовицьких партизан здезертирувало зі своїх відділів з причин голоду. Збрую відділи віддали селянам, а самі осталися в селян працювати на господарствах. Вони [тобто дезертири] оповідають, що з бандитами, які стреляють до своїх таки ранених товаришів, не хочуть мати нічого спільного»[331].

Та навіть те, що вдалося зробити червоним партизанам України у 1943–1944 роках можна вважати успіхом. Протягом третього року війни вони активно вели диверсійну діяльність і домоглися серйозного результату. За даними оперативного відділу УШПР, тільки за друге півріччя 1943 року партизани України висадили в повітря ешелонів у чотири рази більше, ніж за перший і другий рік війни, разом узяті[332].

Причому дії українських партизанів були чи не вдвічі ефективнішими за дії партизанів Білорусі. Приміром, згідно зі статистикою штабів партизанського руху, партизани Білорусі, оперуючи у сприятливих умовах лісистої та болотистої місцевості та протягом усієї війни приблизно вчетверо перевищуючи числом своїх українських колег, знищили лише у 2,3 рази більше поїздів, ніж підлеглі УШПР[333]. Періодично на ім’я Хрущова та Строкача представники партизанських загонів України надсилали доповідні записки, в яких звинувачували білоруських партизанів у пасивності, нефаховості та надмірних приписках у повідомленнях про знищені поїзди[334].

Причина порівняної успішності українських червоних була все та ж: автономія УШПР і фаховість його керівництва. Партизани України не виконували безглуздих наказів Пономаренка про знищення рейок — зокрема, під час операції «Концерт» і «Рейкова війна». Наведемо приклад низької ефективності запропонованої Пономаренком тактики. Масштабному партизанському нападу, здійсненому водночас у трьох місцях (імовірно, трьома з’єднаннями) на залізницю Брест — Гомель, передував період затишшя. Протягом атак 3 серпня 1943 року нападу зазнали укріплені пункти на залізниці, мости та власне залізничне полотно. Сталося 356 вибухів, а після відходу партизанів до лісу та закінчення боїв, німецькі сапери, згідно з німецькими даними, знешкодили ще 466 мін. Вже через 17 годин рух на залізниці було повністю поновлено[335].

А українські партизани, не витрачаючи цінний тол на руйнування швидко замінюваних німцями рейок, підривали безпосередньо поїзди, які по них проходили[336]. Про існування диверсійної діяльності червоних не тільки в радіограмах партизанів у Центр свідчать і звіти ОУН-УПА та польського підпілля з територій Західної України й Південно-східної Польщі, у цих звітах рефреном проходять повідомлення про розбиті та пошкоджені локомотиви, про вагони, які зійшли з рейок, і про спалені чи підірвані господарські будівлі[337].

Весною 1944 року основні формування УШПР вийшли в радянський тил, але частина їх перейшла у Словаччину, невелика частина — у Польщу, на території якої продовжували діяти загони радянсько-польських партизанів, підпорядковані виділеному з УШПР Польському штабу партизанського руху[338], а також частина загонів БШПР, НКДБ СРСР і РУ ГШ ЧА. Найбільша битва партизанів із німцями на території Польщі відбулась у середині червня 1944 року на території Яновських, Липськихі Білгорайських лісів на Люблінщині[339]. Крім загонів АК, БХ і ГЛ у ній брали участь і до 3000 радянських партизанів. План німців зірвався, партизани змогли вийти з оточення й далі вести бойову та розвідувальну діяльність.

Удершись до Польщі, радянські партизани справили неабияке враження на керівництво генерал-губернаторства, яке до того мало справу із зазвичай не надто активними у диверсіях і боях та погано оснащеними польськими партизанами різних політичних напрямків. 7 липня 1944 року під час так званого «засідання уряду» виступ начальника поліції безпеки у генерал-губернаторстві Вільгельма Копе був майже панічним: «їх керівництво — найкращі російські офіцери. Ці люди отримали багаторічну освіту; можна їх шмагати цілоденно, але ніяк не виходить вигнати з цієї території. Боротьба з ними дуже важка, вони добре озброєні. Завдяки своєму духовному зв’язку з радянською ідеологією вони стали фанатичними бойовиками...»[340]

У липні-серпні 1944 року Червона армія зайняла не тільки Західну Україну, але й Східну Польщу — аж до Варшави. Сталінська партизанська війна в Україні закінчилася.

Загони було розформовано, їх учасники не пожалкували про свою війну в тилу ворога.

Перебування у партизанах пом’якшило претензії радянських органів до тих, хто проживав на окупованих територіях. Але ще важливіше, що у 1943–1944 роках колишніх партизанів призивали до Червоної армії інакше, ніж тих чоловіків, які побували під владою німців. «Заплямованих» мирним проживанням під нацистами зазвичай використовували для лобових атак у перших лавах, найчастіше вони не мали вишколу, обмундирування і навіть зброї (т. зв. «чорносвитники»). Це збільшувало й без того високі шанси загинути. А партизани отримали в роки окупації військовий вишкіл і набули бойового досвіду, до того ж їх менше використовували як згадане «гарматне м’ясо».

Проте партизанська боротьба не була гарантією повного «відпущення гріхів». Усіх без винятку колишніх колабораціоністів після служби в партизанах, Червоній армії й навіть отримання нагород (зокрема Зірки Героя Радянського Союзу) по завершенні війни було позбавлено звань, орденів і піддано репресіям — як мінімум ув’язнено.

Украй підозріло ставилася влада й до колишніх оточенців. За свідченням офіцера І. Коржика, у вересні 1943 року після зайняття Червоною армією м. Переяслава на Київщині, кілька десятків офіцерів партизанського загону ім. Чапаєва, де служив Коржик, відправили до спецтабору під Рязанню на перевірку, після чого їх «призначили» в штрафбат: «У батальйоні було 1200 офіцерів, серед них 25 полковників, яких на старості зробили рядовиками... [За два місяці боїв] до середини березня з 1200 колишніх офіцерів нас лишилося в батальйоні сорок вісім бійців... А чи не були штрафники смертниками? Я вважаю — були!»[341]

Червона армія виявилася не єдиною «дорогою» колишніх партизан.

Частина особового складу чоловічої статі — головно залежно від віку — взялася за мирну роботу, частина — перейшла в НКВС і НКДБ. Приміром, ковпаківська дивізія з вересня по жовтень 1944 року боролася з УПА, а 8 листопада її було розформовано та на її базі створено окрему кавалерійську бригаду внутрішніх військ НКВС[342], також зайняту боротьбою з бандерівцями.

* * *

Закінчуючи опис радянської партизанської боротьби в роки Другої світової війни, можна поставити питання про причини її успішності в 1943–1944 роках. Відповідаючи на нього, комуністична історіографія послуговується фразами про прогресивність свіжих суспільних сил і морально-політичну єдність підданих сталінської імперії. Та, аби дещо змінити акценти, питання можна поставити інакше: які причини поразки Третього рейху в антипартизанській боротьбі?

По-перше, Німеччині бракувало сил. Порівняно з військами антигітлерівської коаліції, економіці й збройним силам Третього рейху та його сателітів завжди не вистачало ресурсів, а отже, й озброєння, боєприпасів і просто солдат. Військ не вистачало на фронті, а в тилу й поготів. Наприклад, у квітні 1944 року НКВС і Червона армія у битві з великим угрупованням УПА (до 5 тисяч людей) під с. Гурби — на рубежі Тернопільської, Рівненської та Кам’янець-Подільської (нині Хмельницької) областей — зосередили майже 15 тис. солдатів. Роком раніше, у червні 1943 року, в операціях проти червоних партизанів й УПА на всій Волині та правобережному Поліссі нацисти використали лише 10 тисяч осіб[343]. Через брак військ на окупованій території німці могли контролювати тил за умови певної лояльності до нової влади основної частини населення. Та коли ця лояльність ослабла, ситуація почала виходити з-під контролю, і навіть значне кількісне збільшення поліцейських сил кардинально не змінило її.

По-друге, звернемо увагу на жорстокий характер окупаційного режиму, зокрема методів боротьби з партизанами. Це пояснюється не лише нацистською ідеологією. Протягом війни Прусії із Францією у 1870 році, а також у роки Першої світової війни у Бельгії, німецька влада люто придушувала будь-які вияви опору цивільного населення, розстрілюючи заручників з-поміж мирних жителів. Начальник штабу ОКХ Вільгельм Кейтель 25 липня 1941 року наказав за кожного вбитого в тилу німецького солдата розстрілювати по 50 «комуністів»[344]. Угорські охоронні дивізії не були вражені нацистською ідеологією, але відрізнялися шаленою лютістю, про що писав у доповіді Строкачу співробітник УШПР Є. Бєлєцький: «Окрім “поліцаїв” і російсько-німецьких батальйонів, ворог для боротьби з партизанами тримає ще й мадярські частини. Мадяри у звірствах переважують навіть німців, але є слабодухими й особливо бояться партизанів»[345]. На думку угорського історика Крістіана Унґварі, жорстокими гонведи були через погану озброєність та невідповідність наявних сил поставленим завданням[346].

Про притаманну німецькій стороні моторошну невибірковість терору в антиповстанській боротьбі говорив останній головний командир УПА Василь Кук: «Німці та більшовики не відрізнялися за рівнем терору — стріляли як ті, так і ці. Але більшовики прагнули надавати вбивствам якогось законного вигляду: “Він учинив якийсь злочин, щось порушив, і тому треба розписатися”. А німці без зайвих церемоній убивали всіх євреїв і слов’ян»[347]. «Бандпосіпак» і членів родин учасників опору більшовики у 1944–1953 роках не вимордовували, а депортували, даючи зрозуміти місцевим жителям, що нова влада не має наміру вдаватися до геноциду, а ті, хто не підтримуватиме бандерівців, можуть розраховувати хай і на жалюгідне, але існування.

Та все-таки жорстокість нацизму була чимось видатним для Німеччини. У 1918 році кайзерівська армія, окупувавши Україну, не вдавалася до масового терору проти цивільного населення як планомірної політики та організовувала широку взаємодію із місцевим міським і сільським самоврядуванням, і загалом зуміла ліквідувати партизанську загрозу[348]. На свідомість мешканців окупованої території СРСР справив враження, зокрема, Голокост. Характерні настрої помітив начальник жандармерії округи Брест-Литовськ наприкінці 1942 року: «Останнім часом можна помітити певну тривогу серед українського та польського населення. Серед жителів циркулює поголос, що після єврейської акції будуть розстріляні спочатку росіяни, потім поляки, а згодом і українці»[349].

Можливо, ще більше нажахало людність Східної Європи поводження нацистів із військовополоненими. Під час Першої світової війни, призвані на фронт із затюканого села селяни — солдати Російської армії, не прагнучи гинути за «царя-батюшку», який аж до 1917 року підтримував дворян-поміщиків, масово[350] здавалися в полон[351]. За 1914–1915 роки Російська армія втратила 300 тисяч убитими й 1,5 мільйони полоненими та зниклими безвісти[352]. Поводилися з ними більш-менш пристойно і, хоча країни Четвертного союзу в 1915–1918 роках мали настійні проблеми з продовольством, у роки Першої світової війни в німецькому полоні вижило 95% російських полонених. Завдяки людяному ставленню до полонених країни Четвертного союзу домоглися важливого тактичного успіху: масової партизанської боротьби у західних регіонах Російської імперії не було, та й сама імперія зникла на третій рік війни.

Два з половиною мільйони колишніх полонених у 1918–1920 роках повернулися у свої домівки й розповіли своїм родичам і односельчанам, що на фронті можна загинути, а от у німецькому полоні — виживають[353]. Тому, попри репресії, які прямо чи опосередковано загрожували родичам «зрадників», на початку радянсько-німецької війни червоноармійці зустрічали Вермахт відкритою долонею, навіть двома відразу. Народ не наснажувала необхідність проливати кров за колгоспи та ҐУЛАҐ. У 1941 році Вермахт захопив 3,5 мільйони полонених. Поза тим, за перші півроку війни НКВС було затримано 711 тисяч дезертирів із Червоної армії та 72 тисячі тих, хто ухилявся від військової служби[354], а скільки таких було не враховано на стрімко полишених радянськими військами територіях? Тільки от селянам нізвідки було знати про те, як кардинально у німців за минуле міжвоєнне двадцятиліття змінилося начальство. Більшість полонених у 1941 році німці заморили голодом і холодом узимку 1941/42 років. Начальник диверсійної служби Вермахту не південній ділянці радянсько-німецького фронту Теодор Оберлендер уже 28 жовтня 1941 року писав про те, що на території України німецька армія швидко втрачає симпатію місцевих жителів: «Розстріли безпосередньо в селах і великих населених пунктах знесилених полонених, після чого їхні трупи залишалися на дорогах, цих фактів населення зрозуміти не може...»[355] На думку англійського дослідника Алєксандра Даліна, дві причини вможливили розвиток радянської партизанської боротьби: «ставлення [нацистів] до радянських військовополонених, що через нього чимало червоноармійців із розсіяної Червоної армії запрагло зв’язати свою долю з партизанами, а не довірити її німцям, по-друге німці так безоглядно поводилися з мирним населенням, що дедалі більше людей воліло зазнати небезпек партизанської боротьби, ніж “мирно” жити під німецьким пануванням»[356]. Третій рейх за допомоги військової сили зміг похитнути сталінський СРСР, але через націонал-соціалістичну брутальність і властиву расистам недалекоглядність (яка виявлялася, зокрема, у політичній близькозорості), «глиняний колос» встояв.

Нацистські методи урядування й антипартизанської боротьби цікаво порівняти з режимом, встановленим на території південно-східної України королівською Румунією, де при владі перебували націоналісти. Деякі автори заледве що не з презирством ставляться до участі Румунії у Другій світовій війні. Можливо, це викликано несвідомою настановою, що має давні ментально-історичні причини. Невідомий бандерівець в «аналітичному» звіті характеризував стиль правління румунських військ у 1940-х роках як украй безглуздий: «Хто не жив жодного місяця у Румунії — той ніколи не зможе, хоча б приблизно, уявити собі, що таке “Румунія” та “румуни”... Ми, українці, маємо для них визначення “цигани” та “мамалижники”. Я переконаний, що це занадто великі для румунів компліменти... Й оцей “румун” прозирає у всьому: в науці, політиці, армії, пресі, щоденному житті і т. п... І тому характеризувати румунську політику, зокрема теперішню, вкрай важко. Вона і така, і сяка, і все, і ніяка. Виділити в ній якусь лінію важко. Вона типово “румунська”... Те, що роблять румуни, годі назвати політикою — у кращому разі дурною “румунською політикою”»[357]. Відкинувши націоналістичні стереотипи, можна відзначити, що в царині антипартизанської боротьби румуни змогли досягти успіхів більших, ніж німці.

Співробітники спецслужби «Сигуранца» тверезо оцінили ймовірну загрозу розростання опору на південному сході України (Трансністрії). В аналітичній доповіді цієї організації відзначено успіхи радянської влади у вихованні лояльного покоління: «Завдяки геть відмінному штибу мислення мас населення в СРСР порівняно з населенням інших країн — штабу мислення, сформованого спеціальним вихованням протягом 23-х років, — НКВС вдається ще виконувати поставлене йому завдання. З цією метою він вдається до терору проти населення втрачених територій, який здійснюють його органи — “партизани”»[358]. Фахівці «Сиґуранци» запропоновували керівництву країни цілий комплекс заходів: «Вживання радикальних дій проти партизанів, про яких відомо, що вони партизани», «інтернування у табори в зони з повною безпекою всіх пасивних партизанів» (тобто помічників партизанів і виявлених підпільників), «рішучі пропагандистські дії на всіх ділянках і в будь-який спосіб» у поєднанні з «конструктивними досягненнями на окупованих територіях, щоб боротись із комунізмом і залучати некомуністичний елемент» на бік окупантів[359].

Загалом у межах вказаних пропозицій румунські органи й діяли. До жодних по-справжньому складних заходів на південному сході України нова влада не вдавалася. Найважливіше те, що для переважної більшості населення румуни забезпечили цілком прийнятні умови існування. Агент НКВС УРСР «Активіст» наприкінці 1942 року повідомляв: «У окупованих румунами селах населення пускає ночувати подорожніх без дозволу поліції та примарії. Румуни охороняють дороги вкрай погано... Перевіряють документи румунські солдати у всіх перехожих побіжно, якщо мандрівник обходитиме всі пости, то можна без документів йти хоч куди. У базарні дні, тобто у неділю... у зв’язку з чималим рухом селян на базар, документи не перевіряються. (...) В селах у румунів можна ходити вдень і вночі, грати на гармошці, влаштовувати танці та співи... (...) На окупованій німцями території режим у тисячу разів жорсткіший, ніж у румунів. Вільному населенню категорично заборонено з’являтися на вулиці після 20-ї години, за це людей німці розстрілюють без будь-якого попередження...»[360] Аби посилити відданість апарату й мінімізувати можливі проникнення радянських агентів у силові структури, в Бессарабії, Буковині та Трансністрії не створювалося допоміжної української поліції на рівні окремо задіяних структур: ситуацію контролювала румунська поліція, жандармерія і спецслужба — «Сиґуранца».

Проводячи антипартизанські операції, поліція не винищувала всіх, хто попадеться під руку в районі оперативної активності радянських командос, а знищувала безпосередньо бійців, диверсантів і розвідників. Помічників партизанів і комуністичних підпільників заарештовували й ув’язнювали, і лише в певних випадках — розстрілювали, а перед приходом Червоної армії чимало ув’язнених взагалі були звільнені[361]. Серед місцевих мешканців румунські силові структури налагодили систему інформаторів, які негайно повідомляли владі про появу на території червоних, яких на південний схід зазвичай закидали з парашутом. Приїжджа поліція чи жандармерія, а з наближенням фронту, тобто від початку 1944 року, і тилові структури Вермахту знищували або уполонювали парашутистів[362]. Для останніх чи не єдина можливість вижити — обрати пасивний стиль поведінки і, приземлившись, не виявляти анінайменшої пропагандистської, організаторської та диверсійної активності, але й це не гарантувало, що вдасться зберегти життя. Як повідомлялося в довідці УШПР, у Буковині українці, які становили основну частину населення, були лояльні до влади: «Розвіддані можна отримувати лише проводячи власну [військову] розвідку [партизанських груп], позаяк набути агентуру годі... Місцевих партизанських загонів у цьому районі немає... На даній ділянці десантна група із 10–12 людей успішно діяти не може. Такі групи необхідно викидати вглиб території ворога (тобто безпосередньо в Румунію. — О. Г.)... Що глибше від лінії фронту на територію ворога, то кращі умови для існування партизанських груп»[363].

Либонь, єдиним по-справжньому слабким місцем боротьби румунів із партизанами й агентурою стала корупція — за хабар поліцейські ладні були відпустити навіть приреченого до розстрілу полоненого бойовика. Ба більше — Олександр Мільштейн, котрий проживав у Шаргороді на Вінниччині, згадував, що за завданням партизанів і за їхні гроші купив у румунського жандарма радіопередавач, причому продавець знав, що техніка була призначена для противника[364].

Ну, і третя важлива причина, з якої німці програли війну партизанам, не має нічого спільного з прусською національною традицією, позаяк була наслідком лише та винятково нацизму, гітлерівського стилю урядування. Йдеться про явище, яке по-російськи заведено називати «ведомственностью», а в німецькій історіографії — боротьбою компетенцій або конкуренцією повноважень[365]. В упорядкований прусський державний апарат НСДАП принесла бюрократизацію та хаос. Якщо службовець кайзера сприймав державу майже як священний, а найголовніше — єдиний організм, то нацистські бонзи мислили у феодальних категоріях і турботу про інтереси всієї держсистеми замінили на відданість начальнику та відомству.

Для антипартизанської боротьби це мало кілька наслідків.

З середини 1942 року боротьбу з «бандитизмом» на окупованій радянській території було хоч якось централізовано й покладено на СС. Та Вермахт знехотя ділився ділянками відповідальності. Протягом кількох місяців тривав переділ царин компетенції. Генріх Гімлер у звіті наприкінці 1942 року відзначив перемогу СС: «Надалі складнощі для поточних [антипартизанських] акцій (як-от, [наявність], всупереч наказу фюрера, постійної нез’ясованості з Вермахтом [проблеми] виконання наказів) ліквідовано»[366]. Проте після цього жодних успіхів у партизанській боротьбі німці не досягли.

Представники СС не надто були зацікавлені в успішності операцій проти партизанів. Описуючи реальне наростання загрози тилу, керівники СС постійно випрошували у вищого керівництва рейху нові кошти та сили, але про якесь раціональне використання вже наявних ресурсів говорити не доводилося.

Лише до незначної міри об’єктами партизанських атак були пости поліції, що теж належала до відомства Гімлера, поліцейські батальйони та частини вафен-СС. Тобто СС — головний інструмент забезпечення спокійного тилу — партизанів не надто цікавив. Тому принаймні некоректним є радянський історико-пропагандистський штамп про «народних месників»: якраз тим, хто найбільше лютував, радянські партизани мститися не прагнули. Зате їх увагу приковували, по-перше, господарські об’єкти (передовсім у сільській місцевості) і, по-друге, комунікації — головно залізниці. Руйнуючи економіку, за допомогою терору ускладнюючи роботу німецької цивільної адміністрації, радянські партизани завдавали чимало клопоту Східному міністерству Альфреда Розенберґа та непідпорядкованим йому напряму рейхс-, генерал- і гебітскомісарам, а також представникам численних нацистських економічних закладів і відомств, відповідальних за експлуатацію захоплених територій. Охорона залізниць або прямо перебувала у віданні Вермахту, або, в інших випадках, Вермахт був над усе зацікавлений у їх нормальній роботі, якій перешкоджали партизани. Вермахт, цивільна адміністрація й СС, зокрема належна до цього відомства поліція, і в 1943–1944 роках так само перебували у постійній боротьбі компетенцій. Не варто й згадки те, що представники цих організацій попросту пихато ставилися один до одного на особистому рівні.

Офіцери та генерали СС вважали еліту Вермахту за збіговисько відсталих служак, зашкарублих і реакційних представників «колишньої Німеччини». Командний склад Вермахту сприймав колег із СС як кровожерливу нацистську потолоч, яка своїми розбещеними звірствами плямувала німецький мундир, та ще й не мала жодної уяви про традиції та честь. І ті, й інші однаково набундючено дивилися на «тилових крис» — самозакоханих, чванькуватих і незграбних «золотих фазанів» із цивільної окупаційної адміністрації, які своєю косорукою політикою провокують Супротів. А ці вважали силовиків пустомозкими солдафонами.

На практиці все це призводило ось до чого: під час наростання партизанських атак, цивільна адміністрація, Вермахт й імперське управління залізниць, прохаючи про допомогу, бомбардували записками і своє керівництво, і поліцейські структури, що на окупованій території функціонували паралельно. Коли маса цих тривожних послань перетворювалася на критичну, то або Гітлер давав наказ Гімлерові якось виправити ситуацію, або сам голова СС, не чекаючи на зауваження від свого керівництва, віддавав вниз по інстанції вказівку про проведення антипартизанської операції, яка власне є надзвичайно складним типом бойових дій і, навіть за наявності чисельної переваги над ворогом, становить велику небезпеку для тих, хто шукає та переслідує по лісах і болотах партизанів, намагаючись їх знищити або полонити. Зведення СД уже у вересні 1942 року вказувало на майстерність радянських командос: «Зграї тактично добре керовані. Коли проводяться централізовані заходи із боротьби з бандами чи застосовуються значні поліцейські сили, вони розбиваються на маленькі [загони], щоб унеможливити переслідування, розділити надіслані за ними сили та поодинці іх винищити»[367]. Офіцер, приміром, проводячи облаву або ж переслідуючи партизанський загін задля успіху має бути готовим до втрат серед особового складу дорученої йому військової частини. А у повідомленнях командирів СС відомості про власні втрати часто-густо вселяють сумніви, чи проводилася взагалі операція, а чи кілька есесівців загинуло, скажшо, від необережного поводження зі зброєю. Внутрішні війська НКВС у боротьбі проти УПА теж не досягли приголомшливих воєнних успіхів, але завдяки централізованішому управлінню та наявності більших сил інтенсивність антипартизанських заходів комуністів у Західній Україні була принаймні не низькою. Про більшовиків один із українських повстанців говорив із змішаним почуттям остраху та поваги: «Це вам не німці, що спали по ночах. Від цих нема спокою ні вдень, ні вночі»[368].

Та цілком вигадувати власну діяльність не могли навіть співробітники зараженого приписками гітлерівського апарату влади. Тому співчуваючи своїм підлеглим і зневажаючи мешканців СРСР, есесівці замість виснажливих і кровопролитних боїв із озброєним, спритним хитрим і вкрай лютим ворогом, масово вимордовували мирних жителів, помічених у допомозі партизанам або ж просто присутніх у район: проведення антипартизанської операції. Причому, згідно з оцінками фахівців Вермахту, навіть проведення масової облави не гарантувало ефекту: «Повне замирення такої (лісистої. — О. Г.) території передбачає, що після операції війська залишаться на ній і будь-яку спробу діяльності придушуватимуть у зародку»[369]. Проте, відіславши до Берліна звіти про чергову остаточну перемогу, обчислену у кількості спалених сіл і знищених «банд-посіпак», поліцейські частини поверталися до гарнізонів. А партизани, у хащах пересидівши небезпечний для себе період за спогляданням «барвистих» і — в прямому значенні слова — яскравих (від вогню) сцен, поверталися до своїх старих занять: підривали поїзди з боєприпасами та продовольством для вояків Вермахту, спалювали підвідомчі цивільній адміністрації об’єкти — сільгоспмаєтки, склади, стайні — загалом, усе, що могло принести економічну вигоду окупантам.



2.4. ВІЙНА УКРАЇНСЬКИХ ПАРТИЗАНІВ ПРОТИ УКРАЇНСЬКИХ ПОВСТАНЦІВ

На думку англійського дослідника Ричарда Овері: «Натягнутість між радянськими партизанами та місцевим населенням ніде не була настільки великою та небезпечною, як у [Західній] Україні...»[370] Це враження було створено міцною сіткою Організації українських націоналістів. Згідно з оцінкою німецького автора Еріха Гессе, «серед різних сил, які під час Другої світової війни вели політичну діяльність на зайнятих німцями східних територіях, ОУН мала найбільший вплив»[371]. Тому наведемо коротку історію цієї партії.

У 1920 році в Празі з колишніх офіцерів армії ЗУНР й УНР постала підпільна Українська військова організація (УВО). У 1929 році, увібравши в себе частину дрібних націоналістичних груп, УВО була переназвана на ОУН, чия чисельність до середини 1930-х років зросла до 20 тисяч людей, три чверті яких були галичанами, а решта — походили переважно з Волині. Пропагуючи українську незалежність, УВО-ОУН проводила терористичні акти, більшість із яких спрямовувала проти українців, котрі співпрацювали з польською владою, а також проти представників польської влади. Найгучніший теракт — вбивство голови МВС Польщі Броніслава Перацького в 1934 році. Інший було влаштовано проти радянського дипломатичного працівника Алєксєя Майлова. Часто-густо проводилися й експропріації, зокрема пошт і скарбниць.

Ці дії були схвалені переважною частиною озлобленої утисками польської влади української молоді, натомість праворадикали зазнали гострої критики з боку неекстремістських західноукраїнських партій — лібералів, консерваторів і соціалістів. До самої своєї смерті у 1926 році украй негативно до УВО ставився уродженець Полтави, соціал-демократ Симон Петлюра. А з західноукраїнськими комуністами у націоналістів доходило до бійок, різанини та перестрілок.

Один із учасників ОУН Євген Стахів, прослухавши курс лекцій із ідеології ОУН, залишив про неї своє свідчення: «Мушу сказати, що програма лекцій ... фактично була стопроцентним запозиченням тодішньої фашистської ідеології. Я пригадую вчення про націю: що нація повинна мати свою мову, свою територію, свою історію і культуру, а найважливіший пункт — європейство. Тільки європейські країни могли бути націями. Ми запитували: “А як же Японія?” — “Японія не є нація, бо вони не європейці”. Расовий підхід.

Також ішлося про принципи вождівства. Тоді вже Провід (щось на кшталт ЦК ОУН. — О. Г.) очолював Андрій Мельник, і був він не Головою Проводу, а вождем. (...) Я пригадую різні дискусії на лекціях Габрусевича. Дуже гостро говорилося про [ліберала] Грушевського, проти Драгоманова, слово “демократія” вживалося лише з епітетом “зігнила”. Пропагувалась монопартійна система...»[372]

Борючись проти Польщі та СРСР, націоналісти здобули союзників серед спецслужб Литви та Німеччини, як Веймарської, так і гітлерівської. На антипольскому грунті часами співпрацювали із ОДПУ-НКВС.

У 1940–1941 роках ОУН розкололася на дві фракції. Радикальну та численну «молодь» очолив Степан Бандера, а стриманіших емігрантів-«стариків» — Андрій Мельник, якого «молоді» незабаром прозвали «берлінським лакизою»[373]. Тісна співпраця бандерівців із рейхом скінчилася 15 вересня 1941 року, коли німці, окрилені успіхами на фронті та роздратовані пропагандою української незалежності, почали розстрілювати й арештовувати націоналістів. Бандеру в 1941 році взяли під домашній арешт, а пізніше відправили до концентраційного табору Заксенгаузен, де він і просидів до кінця 1944 року.

Проте на території Західної України залишилося бандерівське підпілля, для якого нацистська окупація порівняно з владою більшовиків 1939–1941 років, створювала придатні умови для розгортання боротьби за незалежність.

Причому головним ворогом ОУН залишалася «Росія — біла чи червона». Спеціальна бандерівська інструкція на випадок війни весною 1941 року рекомендувала, роззброюючи загони Червоної армії, розподіляти полонених за національністю: «Українців прийняти до себе, заприязнених з нами поневолених Москвою народів на їх бажання — теж. Краще з них (поневолених народів) творити окремі відділи... З рештою роззброєного війська творити так: московську мужву по роззброєнні віддати в полон німцям, згл[ядно] ліквідувати. Інші народності пускати домів. Політруків та знаних комуністів та москалів — ліквідувати. То саме (дещо гостріше) з частинами НКВД»[374].

Ще до початку війни бандерівці рекомендували знищувати оточенців — одну з основ майбутніх партизанських формувань: «Поборювати серед українців почуття милосердя до недобитків ворожих банд, що не зложили зброї. Боротьба з ними безоглядна. Ширити заздалегідь кличі: Ні куска хліба москалям! Хай здихають приблуди! Хай здихає ненажерна кацапня! Ми пам’ятаємо роки голодової смерті! Не будьте милосердні! Для нас милосердя не було! Не спомагайте московсько-жидівських зайд!»[375]

Годі дивуватися, що у Західній Україні в 1941 році не точилася партизанська війна, усі спроби її зорганізувати, втім, як і на території більшої частини УРСР, провалилися.

Вичікуючи та накопичуючи сили, бандерівці в 1942 році негативно ставилися до ведення партизанської боротьби. Наприкінці 1942 року націоналісти випустили відповідну листівку під назвою «Партизани та наше ставлення до них», де, з-поміж іншого, стверджували, що ОУН бореться «за українську державу, а не за чужий імперіалізм»: «Ми маємо заощаджувати наші сили, бо ми віримо в те, що війна перебуває на своїй завершальній стадії, а нам випадає можливість боротися за відновлення української держави... Ми вороже ставимося до партизанів і тому знищуємо їх. Наш час ще не настав. Він має застати нас об’єднаними під прапором ОУН... Наша мета — не партизанська боротьба, а національно-визвольна революція українських мас»[376].

Згідно з даними німецьких органів безпеки, загін радянських парашутистів, скинутий на початку листопада 1942 року під містечком Рокитним на Волині, натрапив на групу націоналістів. Під час бою частина парашутистів загинула, націоналісти захопили трофеї, серед них і зброю[377].

Тому заслані на Волинь розвідувальні групи, не знаючи території, шукали допомоги на місці: «І отримували її передовсім у поляків, бо по українських селах, на які мали вплив націоналісти, їм загрожувала небезпека провокації та провалу»[378]. Про те саме Ковпак повідомляв Строкачу, описуючи кінець 1942 року: «Налаштовані поляки щодо радянської влади, Червоної армії, червоних партизанів винятково добре. Багато поляків просилися до нашого загону»[379].

Заслані у 1942 році на територію Волині групи ГРУ та НКВС СРСР, зокрема під керівництвом Антона Бринського та Дмітрія Мєдвєдєва, мали завдання розвідувального характеру, не прагнули до конфронтації з українським націоналістичним підпіллям і тому вступали з ними у перемовини.

Ситуація змінилася на зламі 1942–1943 років, коли на Волинь прийшли загони УШПР (зокрема Ковпака та Сабурова), перед якими стояли переважно диверсійні та бойові завдання і які могли дозволити собі — завдяки власній силі — бої одночасно з двома супротивниками. Саме вони зламали крихкий недоброзичливий нейтралітет, який тримався до лютого 1943 року між комуністами та націоналістами.

Враховуючи появу нового й активного ворожого елементу, бандерівці у лютому 1943 року прийняли, а в березні-квітні реалізували рішення про створення УПА.

За даними Ковпака, 26 лютого 1943 року Сумське з’єднання провело операцію з «очистки» Людвипільського та Костопільського районів Рівненської області від українських націоналістів: «У результаті операції було піймано 8 чоловік націоналістів, [їх] роззброєно та після бесіди відпущено. Це перше наше зіткнення з націоналістами. У деяких селах ми провели збори та бесіди з населенням з метою викриття націоналістів і їхньої шкідливої роботи»[380].

В ніч із 6 на 7 березня 1943 року загін ОУН у селі Богуші на березі р. Случ (Рівненська область) напав на групу партизанів із загону Дмітрія Мєдвєдєва. Сутичка обійшлася партизанам кількома вбитими[381]. Загін НКВС СРСР не залишивсь у боргу, і 9 березня 1943 року група чисельністю 56 осіб під керівництвом старшого лейтенанта А. Бажанова напала на Богуші. Згідно з документацією червоних, було вбито понад 100 націоналістів, 30 поранено, а захоплено всього-на-всього 18 одиниць стрілецької зброї[382].

16 березня бандерівці напали на диверсійну групу загону ім. 24-річчя РСЧА із з’єднання Алєксандра Сабурова, зловили та замордували одного партизана, привселюдно його повісивши. Потому, у березні-квітні 1943 року, сутички — в тому числі з загоном Мєдвєдєва, а також із формуваннями УШПР — тривали[383].

УПА прагнула перенести свою активність і на південні райони південних областей БРСР, які націоналісти вважали невід’ємною частиною України. Зокрема, в Пінській області загону ОУН у квітні 1943 року вдалося завербувати кількох партизанів Пінського з’єднання БШПР, а ті за наказом бандерівців убили комісара загону ім. Суворова Боріса Міхайловського та чотирьох рядовиків. Зауваживши в регіоні нову воро. жу силу, білоруські партизани вдалися до контрзаходів. Командування бригади ім. Молотова заманило групу ОУН на перемовини. Про подальші події згадував командир Пінського з’єднання Алєксєй Клєщев: «Під час перемовин нашої групи з групою націоналістів, дві вишколені бойові партизанські бригади ім. Молотова оточили їх і поставили ультиматум: скласти всю зброю, а самим здатися командуванню бригади. Група у кількості 71 націоналіста спробувала розпочати бій, але бригада імені Молотова розстріляла їх із кулемету геть до одного»[384]. Наприкінці травня партизани Пінського з’єднання знищили ще 25 повстанців.

Та все ж червоні партизани спершу недооцінили ОУН і УПА, а УШПР, ЦК КП(б)У і навіть Кремль адекватно не сприймали сили українських праворадикалів аж до кінця 1945 року. 23 березня 1943 року Хрущов у відповідь на запити «з місць» послав Ковпаку та Руднєву листа, зміст якого за кілька днів потому було розповсюджено серед партизанів у вигляді радіограми. У документі йшлося, що головною метою залишалася боротьба з німцями, тому з націоналістами воювати не варто, поки ті самі не нападали. Рекомендувалося, наскільки можливо, розкладати їх загони пропагандою[385].

Спершу партизани поривалися виконати вказівки. Націоналістичні підпільники у донесенні про знаменитий Карпатський рейд Сумського з’єднання відзначали, що ковпаківці говорили «щоби [селянам] не здавати [німцям сільськогосподарського] континґенту, бо незадовго ... прийде Червона армія; говорять, щоби не слухали націоналістів, бо вони хотять Самостійної України, а тут можлива тільки Радянська Україна, яку охороняти буде непобідима Червона армія і товариш Сталін»[386].

Ясна річ, такі висловлювання дратували бандерівців. Але ще дражливіше вони реагували на диверсійну діяльність червоних, позаяк німці у відповідь на підривання залізничного полотна розстрілювали заручників у в’язницях, в тому числі й націоналістів, а також проводили каральні операції проти українських сіл, пронизаних підпільною мережею ОУН.

Тому з червня 1943 року зіткнення між червоними та націоналістами вилились у справжню партизанську війну.

Зокрема, 18 червня 1943 року комісар Сумського з’єднання Руднев описав у щоденнику події в Рівненській області: «Наша розвідка 4-го батальйону, послана по маршруту за р. Случ, протягом двох днів вела бої з бульбівцями (УПА-ПС — націонал-демократ. — О. Г.) і змушена була відійти, не виконавши завдання. Під час нашого наближення до с[ела] Михалин розпочалася стрілянина, причому стріляють, сволота, з вікон, кущів і жита»[387].

Згідно з тим-таки щоденником, 20 червня УПА вела бій із розвідгрупою 3-го батальйону з’єднання, вбивши двох людей, після чого розвідку довелося повернути назад. 21 і 22 червня під Рівним відбулося ще два боєзіткнення з націоналістами. 23 червня Руднєв написав: «Всі села заражено націоналістами. Часто стріляють з-за рогу, з-за кущів, із жита і т. д. Наші мало коли відповідають. Тільки тоді стріляємо, коли бачимо стрільця... Мій заступник Андросов розмовляв із дівчатами, підійшло 7 бородатих чоловіків, теж його слухали, але потім, бачачи, що він один, вихопили з жита гвинтівки і давай у нього стріляти. Вбили його коня і почали ловити, і якби не наспіли бійці, його убили б. Увечері розвідка 2 батальйону поїхала на розвідку, була обстріляна»[388]. 24 червня обоз із пораненими повстанцями випадково в’їхав у середину обозу ковпаківців. Після цього зіткнення червоні провели операцію з «прочистки» прилеглих лісових масивів, Руднєв записав у щоденнику свої знамениті слова: «За ці дні... нерви настільки напружені, що я майже нічого не їм. Бо тут таке політичне переплетіння, що треба добре думати, вбити — це дуже проста річ; але треба зробити, щоб уникнути цього. Націоналісти — наші вороги, але вони б’ють німців. Ось тут і маневруй, і думай».

Лише провівши перемовини з бандерівцями та пішовши у Галичину, ковпаківці змогли більш-менш спокійно продовжити рейд. Після повернення з нього у серпні-вересні 1943 року групи Сумського з’єднання зазнавали нападів УНС і УПА. Вказівки, дані одним із функціонерів ОУН у Галичині підпільнику нижчого рівня, демонструють спільну стратегію бандерівців у боротьбі з червоними на 1943–1944 роки: «Організувати по станицях боївки з 3–4 людей і бити... партизан, про таку боївку ніхто, поза станичного, не сміє знати. По селах розложити відповідні стійки і стійковий має, як зважить (як тільки побачить. — О. Г.) партизан, повідомити станичного, а станич[ний] боївку. Виступати проти партизан дуже обережно, щоби не було жертви з нашої сторони: нам є головне, щоб партизани мали страх, що їх тут б’ють, щоб більше комуна сюди не посилала ... своїх пар[тизанів]. Рівнож не виступати тоді, як в селі є німці. До пар[тизанів] близько не підходити, хіба якщо є відповідний терен до оборони. В селі пар[тизанів] не чіпати, випровадити на поле і тоді в них стріляти. До помочи брати своїх поліціянтів (тобто поліцейських на німецькій службі, які водночас були членами або прибічниками ОУН. — О. Г.[389].

Попри протидію націоналістів, усі загони Сумського з’єднання, хай і з утратами, дісталися Полісся. Іноді, аби спокійно пройти через українські села, ковпаківцям доводилося перевдягатися бандерівцями.

У червні 1943 року бої розпочалися й на сході Рівненської області, де оперувало з’єднання Сабурова та виділені з нього загони — зокрема з’єднання під командуванням Івана Шитова. Голова Кам’янець-Подільського штабу партизанського руху згадував про один із боїв: «Загін ім. Хрущова 14 червня доправляв на аеродром поранених. У лісах біля Рокитного [Рівненської області] на 130 партизанів супроводу напало майже 600 бандерівців. Дві з половиною години вели жорстокий бій, сходилися заледве що не в рукопашну на 15–20 метрів. Я сам брав участь у цьому бою і маю сказати, що націоналісти люто воюють. Вони відступили лише тоді, коли зазнали великих втрат — десь 40 забитими і до 150 пораненими. Партизани, учасники цих боїв, говорили, що таких нахаб у боях ще не бачили. Від рук націоналістів у нас [в 1943–1944 рр.] загинуло багато сотень прекрасних партизанів-диверсантів»[390].

Великий бій УПА з червоними партизанами вибухнув у червні 1943 року на півночі Тернопільської області біля села Теремно. Прийшовши туди у травні 1943 року, загін ім. Михайлова під керівництвом Антона Одухи розгорнув диверсійну діяльність, яку націоналісти намагалися припинити. Спершу сторони пішли на перемовини, та вони не дали результату. Зосередивши 2 курені (батальйони) УПА (десь із 1000 бійців) 25 липня 1943 року, проґавивши чинник раптовості під час перестрілки з радянськими чатовими, бандерівці напали на табір партизанів, де разом із партизанськими родинами перебувало 400 людей. Ігнат Кузовков, комісар загону ім. Михайлова, стверджував, що атаки повторювалися що 20 хвилин і були дуже інтенсивними: «Доходило майже до рукопашних сутичок. Попри жертви, що їх наші бійці завдавали з захищених позицій, вони знай билися, бажаючи завершити операцію. Варто сказати, що за весь час я не зустрічав такого фетишизму (либонь, йому йшлося про “фанатизм”. — О. Г.) у боротьбі. Вони б’ються краще від німців»[391].

Не спромігшись захопити табір червоних штурмом, бандерівці оточили його та почали планомірний мінометний обстріл, який через чималі обшири площі виявився неефективним. Обстріл із стрілецької зброї позицій комуністів тривав і вночі. Учасник цього бою з боку УПА Максим Скорупський згадував: «Найкращою картиною нічного бою був момент, коли на всій лінії відкривався тяглий вогонь і було видко півколесом блиск пальної зброї. Ті малі і більші вогники виразно зарисовували наші позиції й показували, що ми совєтів досить сильно обсадили»[392].

Зрозумівши усю серйозність становища, радянські партизани на третій день облоги вдалися до спроби прориву, яка закінчилась успішно. Ігнат Кузовков підсумував: «Ми вже передислокувалися до Славутського району (Кам’янець-Подільської, нині Хмельницької області. — О. Г.), а на території прилеглих західних районів [Тернопільської області] було встановлено націоналістичну владу»[393].

Можливо, найближче довелося зіткнутися з націоналістами Чернігівсько-Волинському з’єднанню під керівництвом Олексія Федорова. Згідно з завданням УШПР, воно вийшло в самий центр Волинської області й обложило Ковельський залізничний вузол. Григорій Балицький, командир загону ім. Сталіна, задіяного на відстані від основних сил з’єднання, ввійшовши на територію Волинської області 8 липня 1943 року, дав Олексію Федорову радіограму: «Перебуваю 3 км на південний захід від Моцейки. 6–7 липня форсували річку [Стир], переправлявся 14 годин. Ворог заважав нам. Починаючи з сіл Кулиновичі й до Мацейок більшість шляху проходили з боєм. Убито націоналістів — 26, у тому числі нач[альник] штабу та ком[андир] роти. Захоплено 12 гвинтівок, 700 патр[онів], один пістолет. Ворог робить засідки по селах і лісах. Вчора наштовхнулися на ворожий загін 300 чоловік, озброєні кулеметами, автоматами та мінометами. Умови паскудні, але настрій бадьорий»[394].

Того-таки дня Балицький описав у щоденнику незвичні для нього умови: «Свого часу кожен кущ був для партизанів фортецею, але тепер цей кущ — смерть для партизанів, позаяк ворог тепер сидить у лісі, він добре знає його й з кожного куща він може поцілити в партизана, вбивати нас. Підступний ворог, що й казати. Німець не завжди йде до лісу, [а] ця сволота перебуває в лісі та на маленьких хуторах, і тому націоналістичні банди набагато небезпечніші, ніж німецькі каральні загони»[395].

Війна у лісі спричиняла безлад: доходило до перестрілок із групками АК, яких приймали за бандерівців, і навіть із сусідніми радянськими партизанськими загонами[396].

Олексій Федоров, ретранслюючи вказівки УШПР, дав 20 липня 1943 року Григорію Балицькому телеграму, закликаючи до певної «стриманості»: «Якщо заважатимуть Вам виконувати завдання, дати по зубах. Озброєні групи націоналістів, які потрапляють до Вас, рядовиків роззброювати та відправляти по домівках, керівників розстрілювати»[397].

Сутички тривали. 3 серпня 1943 року УПА вкотре атакувала загін ім. Сталіна, Балицький записав у цей день: «Наші герої-партизани почали відбивати атаки озвірілих націоналістів. Я разом із своїм ординарцем Пташко Григорієм Івановичем, до мене приєдналися нач[альник] штабу Решедько та черговий по батальйону тов. Єфімочкін, усі на конях помчали на лінію оборони. Щойно виїхали на просіку, ми побачили безлад. Після цього я зі своїм ординарцем Григорієм відігнали нач[альника] штабу та Єфімочкіна та полетіли вперед, тут-таки побачив перед собою, як через широку просіку перебігали чоловік 40–45. Я вирішив, що це мої орли-партизани, тому дав команду: “Куди ви, мать вашу, біжите!” Але виявилося зовсім по-іншому: ворог обходив нашу оборону і я командував не своїми партизанами, [а] своїми ворогами. Ці тифозні воші відкрили по мені ураганний вогонь. Зараз же було важко поранено мого ординар, ця, командира кулеметного взводу тов. Єфімочкіна вбито, Решедько кинув свого коня, відскочив убік. Залишився я один посеред цієї знаменитої широкої просіки, яку не забуду»[398].

Цю атаку червоні відбили, але в наступні дні УПА блокувала табір сталінців. На нараді командного складу свого загону Балицький змалював серйозність становища: «Ворог підступний, лізе до лісу, як свиня»[399].

7 серпня, провівши спільно з загоном НКДБ СРСР «Мисливці» бої із місцевими загонами УПА, щоб бандерівці нарешті дали спокій диверсантам, командир сталінців відгукнувся про ворога несхвально: «Різними способами заважають нам — партизанам — підходити до з[алізниці], влаштовують скрізь нам засідку, цим самим унеможливлюючи підхід до залізничного полотна, але ми своєю зброєю, своїм духом, волею палаємо та посилаємо на х[уй].

Сьогодні з самого ранку й до пізньої ночі вели бій із цією націоналістичною сволотою. Всю ніч із усіх кінців націоналістична банда вела вогонь, треба сказати, що вести бій у лісі дуже важко, надто з цією наволоччю. Вони ж, сволота, знають ліс глибше за нас, бо вони тутешні...»[400]

Не припиняючи активної диверсійної діяльності, загін ім. Сталіна воював із націоналістами аж до кінця жовтня 1943 року.

Інші загони Чернігівсько-Волинського з’єднання спіткали на Ковельщині ті самі проблеми. На території всієї Західної України, включаючи Волинь, інтенсивність боїв між сталінськими партизанами та бандерівськими повстанцями восени 1943 року, у зв’язку з наближенням фронту, стрімко зросла. Про бої з ОУН-УПА повідомляли в УШПР і командир Рівненського з’єднання № 1 Василь Бегма, Рівненського з’єднання № 1 Іван Федоров, Тернопільського з’єднання, яке оперувало на Волині та Поліссі, Іван Шитов та інші партизанські ватажки. У січні 1944 р. Олексій Федоров повідомляв в УПШР про дії УПА: «...[Націоналісти] влаштовують засідки, в результаті яких ними вбито сотні наших найкращих партизанів, в тому числі таких героїв як т. Авксентьєв, І. М. Болтунов — обидва командири рот... У результаті засідки націоналістами по-звірячому вбито комісара загону ім. Щорса т. Пасенкова, зас[тупника] ком[андира] з диверсійної служби загону ім. Щорса т. Валового та багато інших кращих партизанів.

Поряд із такими діями націоналістична мерзота вдається й до масових великих збройних заходів...»[401]

В останньому випадку йшлося про особисту ініціативу командира групи УПА «Завихвіст» Юрія Стельмащука. У жовтні 1943 року підпорядковані йому курені зробили спробу знищити або ж вигнати з Волині з’єднання Олексія Федорова. Проте, через нескоординованість дій і завдяки своєчасним контрзаходам партизанів атаки УПА було легко відбито. У листопаді 1943 року Юрій Стельмащук зустрівся з тодішнім головкомом УПА Дмитром Клячківським, і на нараді було прийнято рішення далі не проводити масштабні операції проти червоних партизанів, а зберігати сили для майбутнього бою з НКВС.

Війна радянських партизанів проти націоналістів відбувалася на тлі ще однієї міжпартизанської війни — УПА з Армією Крайовою. Інтенсивність, розмах і жорстокість цього протистояння були набагато більшими, ніж війна українських партизанів із українськими повстанцями. АК і червоні стали союзниками, причому в той самий період, коли у Західній Білорусі між совєтами й АК точилася окрема міжпартизанська війна, викликана вказівками ЦШПР. Можливо, такі «регіональні відмінності» були пов’язані з автономією УШПР. Його керівництво, завваживши вплив ОУН на українське населення, прагнуло не допустити конфронтації комуністів із польськими націоналістами, і, як наслідок, ще й із польським населенням Західної України. Варте уваги таке: 6 січня 1943 року Пантелеймон Пономаренко надіслав Алєксандру Сабурову листа, в якому явно перебільшувалася антирадянська активність АК: «Нам достеменно відомо, що прихильники Сікорського (тобто АК. — О. Г.) мають на меті вступати в радянські партизанські загони та розкладати їх ізсередини, а керівників убивати. Вони вже вбили кілька відповідальних працівників партизанського руху, в тому числі комуністів-поляків. Тому наш обов’язок полягає в тому, щоб поляків не приймати в загони без спеціальної перевірки, а тих поляків, котрі поводять себе підозріло, роззброювати й знищувати...»[402] Оскільки цей лист тепер зберігається в архівному фонді УШПР, виникають сумніви щодо того, чи дійшов він до адресата. Фактом є те, що АК з червоними у Західній Україні не воювала, а проводила спільні операції[403] проти УПА та німців.

Якщо на радянській території УРСР населення опинилося між молотом і ковадлом — комуністами та нацистами — то у Західній Україні до цього додалися ще й українські та польські націоналісти. Про взаємодію оцих чотирьох сил згадує отаман Тарас «Бульба» (Боровець). Хоча в його мемуарах чисельність жертв із українського та польського боку спотворено заледве що не зворотно пропорційно, сам опис доволі яскравий. У першу ніч оунівці «карають мечем та вогнем польське село. Вдень німці з польською поліцією карають за це п’ять українських сіл. На другу ніч большевики з поляками (що прийшли на службу до німців замість українців, які втекли до повстанців. — О. Г.) палять за те саме ще п’ять українських сіл та дострілюють уцілілих втікачів по лісах»[404].

Заразом, формування АК були антикомуністичними, і їхні офіцери усвідомлювали вимушеність свого союзу з червоними. Своєю чергою, партизанський командир Петро Вершигора вважав польських націоналістів самовпевненими естетами-просторіками: «Політично цей народ доволі темний, хоча й добре призвичаєний до парламентських і буржуазно-партійних вивертів... Йому все ще сниться Польща з балами й уланами, Польща галантерейна, як Франція»[405]. В іншому звіті Вершигора відгукувався про АК ще критичніше — з його слів, загони АК, «по суті», мало чим відрізняються від націоналістів УПА, хіба тільки культурністю, вмінням воювати, організацією руху, поставленою на високий рівень...»[406]

Періодично червоні партизани України влаштовували вбивства офіцерів Армії Крайової. Причому у всіх виявлених випадках йдеться про пряму участь чи інспірацію формувань 4-го управління НКДБ СРСР.

Приміром, керівника невеликої групи опору, колишнього офіцера Війська Польського Леона Осецького разом із поручником Лисецьким і водієм Багінським у травні 1943 року було вбито у лісовій засідці Польський історик Вінсент Романовський припускав, що їх знищили партизани Івана Шитова[407]. Проте розгніваний Шитов послав у УШПР шифровку: «Осецького ми готувалися вбити під маркою німців, але [начальник штабу загону НКДБ СРСР “Переможці”] Пашун, не узгодивши з нами, прибрав Осецького вкрай невміло, кинувши труп у лісі»[408].

6 листопада 1943 року командир задіяного у Волинській області загону ім. Сталіна з’єднання Олексія Федорова Григорій Балицький записав у щоденнику: «Тов. Зубко (заступник Балицького. — О. Г.) організував убивство польських націоналістів — запеклі були вороги нашої радянської Батьківщини»[409]. Зі слів Балицького, один із убитих був командиром польського загону, а інший — його помічником. Очевидно, йдеться про знищення поручника Яна Рерутко, командира задіяного на території Луцького району Волині загону «Луна», а також лікаря Славомира Стецюка та солдата Яна Лінека[410]. Цю групу було запрошено приятелем Балицького — командиром загону НКДБ СРСР «Мисливці» Миколою Прокопюком — на святкування річниці Жовтня, після чого надійшла пропозиція увійти в підпорядкування радянським партизанам. Рерутко відмовився, але сторони провели обопільно вигідний обмін зброєю. Коли Ян Рерутко, Славомир Стецюк і Ян Лінек від’їхали на підводі на 400 м від пункту перемовин, їх було вбито пострілами в спину та потилицю, а трупи — обібрано.

19 та 20 грудня в одному з населених пунктів Рівненщини з польським підполковником «Вуєком» (Коханським) і групою офіцерів у веселій пиятиці брали участь полковник ДБ Богун, капітан ДБ Віктор Карасьов і командир кавалерійського з’єднання УШПР генерал-майор Міхаїл Наумов, який кілька днів потому спантеличено записав у щоденнику: «На наші застави приходять групами бійці його загону зі зброєю та без зброї й заявляють, що загін залишився без керівництва, сам “Вуєк” зі штабом і офіцерським складом безслідно зник... Загін розвалився та, кинувши трьох поранених і тифозно хворих, розбрівся». Наступного дня Наумов цілком точно з’ясував ім’я викрадача польських офіцерів: «Щодо “Вуєка” у Шитова говорять прямо, що це справа рук “Карася” (командира загону НКДБ СРСР “Олімп” Віктора Карасьова. — О. Г.[411]. Справді, група Коханського була полонена, частково розстріляна, а почасти відправлена чекістами до Москви, де після суду 8 людей відпустили на свободу, а самому Коханському присудили 25 років ув’язнення[412].

Проте, попри обопільну недовіру та криваві інциденти, сприяння АК червоним у Західній Україні та на Люблінщині зробило партизанам незамінну послугу. Йшлося не тільки про спільні операції, але й про підтримку загонів польським населенням, на яке мала вплив АК, — виділення провідників і надання розвідінформації, у низці випадків — допомогу продовольством, надання прихистку пораненим, попередження про загрозу з боку німців чи бандерівців і т. д. Завважмо, що тісні союзницькі стосунки «заклятих друзів» уможливили взаємне глибоке агентурне проникнення загонів АК і радянських партизанів[413], завдяки цьому НКВС і НКДБ було легше розгромити польські націоналістичні структури у Західній Україні в 1944–1945 роках.

А з оунівським підпіллям, укоріненим серед українського населення, боротися було складніше: Ковпак у радіограмі до УШПР 26 вересня 1943 року доповідав, що в Західній Україні «українське населення підтримує тільки бандерівців, радянську владу ненавидить»[414]. Періодичні повідомлення червоних партизанів про тотальну підтримку західними українцями УПА вражають, проте не відповідають дійсності, — вони не коректні. На наявність прорадянськи налаштованої частини західноукраїнського соціуму вказують автентичні документи.

За свідченням бандерівського підпілля, навіть у Станіславській (нині Івано-Франківській) області протягом Карпатського рейду Сумського з’єднання, населення до німців було налаштоване вороже «... до тієї міри, що коли б повернули [ковпаківські] партизани, половина пішла б з ними»[415].

Згідно з оцінкою, даною підпільником АК у вересні 1943 року, в Галичині «українське населення можна розділити на 3 частини: найменша, яка становить щонайбільше третину, задоволена приходом більшовицького авангарду (тобто ковпаківців. — О. Г.) на цю територію, інша частина українських націоналістів (понад 50% [українців]) панічно боїться більшовиків, убачаючи в партизанських загонах початок нового панування більшовиків на цій території, решта 20% українців... ставиться [до радянських партизанів] як поляки [негативно], з тією відмінністю, що почасти побоюється репресій»[416].

Причину на позір одностайного загального сприяння західних українців УПА навів у звіті Строкачу начальник Кам’янець-Подільського штабу партизанського руху Степан Олексенко: «[Якщо], прийшовши у села Західної України, партизани запитують про активних націоналістів, то жителі нічого не кажуть. Не кажуть, бо дехто з них сам є націоналістом, а інші бояться своїх сусідів — активних націоналістів, оскільки в кожному селі ті мають таємних агентів і помічених у розмовах із партизанами жителів після виходу партизанів із села вбивають свої ж сусіди-націоналісти»[417].

Комуністичне підпілля в 1941–1944 роках в Україні було незначним і погано організованим, агентура НКВС УРСР й інших силових відомств — теж нечисленна — від середини 1942 року діяла незалежно від партизанських формувань. Тому УПА в 1943 році було легше оперувати на території, приміром, Житомирської та Кам’янець-Подільської областей, куди бандерівці проводили рейди, ніж червоним — у Західній України. Та все ж націоналістам велося в радянській Україні куди складніше, ніж на «своїй», тобто вкритій мережею ОУН, місцевості.

У щоденнику Міхаїл Наумов описав УПА на сході Житомирщини як малозначну силу: «Бандерівці з’явилися в цих лісах ще раніше від нас. їх приблизно 150 людей. Живуть лише у лісі. Жодних операцій не проводять... Брудні та вошиві, голодні. Коли говорять про вільну Україну — плачуть... Коли бандерівці хочуть їсти, то заходять у село та збирають кусні хліба, цибулю, часник і все це складають у торбу, підвішену за плечима — прагнуть показати, які вони апостоли українського народу, але петлюрівські старці... люблять попоїсти і м’яса. Тому група цих старців уночі скрадається у село і в першій хаті викрадає та забирає до лісу корову... Тутешній народ не розуміє їх... Під Новоград-Волинським бандерівський загін силою змобілізував 26 колгоспників, яких під суворим наглядом використовують для чорної роботи, а на ніч зв’язують. Одному з них вдалося перебігти до нас. Він розповідав, що всі ці люди збираються перебігти до червоних партизанів, причому назвав їх “наші радянські українці”. Бандерівці довідалися про їхні наміри й вирішили всіх задушити. Один наш розвідник — Мороз — попав до них у лапи. Ми невдовзі натрапили на його труп із відрізаною головою. Вони полюють за нашими автоматами... Ненавидячи нас, постійно слідкують за нами й тримаються неподалік. Це їм потрібно, аби від німців прикритися нашою силою. Однак, варто визнати, що вони ведуть серйозну пропаганду»[418].

Через спроби ОУН-УПА налагодити мережу на території радянської України їх партію часто-густо інфільтрувала радянська агентура[419]. І червоні, і бандерівці прагнули за допомогою контррозвідувальних заходів нейтралізувати агентурні ігри одне одного, про що зокрема згадував націоналіст М. Дубовий: «Загальна робота С[лужби] б[езпеки] [ОУН] була звернена в той час на масову ліквідацію всілякого роду активної та неактивної комуністичної швалі серед населення»[420]. Яскравий приклад цього наведено у звіті одного з військових комендантів УПА «Бориса» з північної частини Рівненської області: «Дня 22.8.43 р. боївка С[лужби] б[езпеки] в підрайоні “ч 5” ліквідувала 14 осіб селян-комуністів, котрі мали зв’язки з комуністичними бандами. Наслідки по тому були такі: того самого дня о годині 12 ночі совітська банда окружила ті будинки, в яких знаходилася наша боївка, з них (членів СБ ОУН або УПА. — О. Г.) одного вбито, а одного тяжко поранено. Тієї ж самої ночі вбили кущового друга “Стрілу”, спалено його хату і вкинуто його в огонь. Дня 23.8 комуністи вбили станичного СБ села Митків»[421].

Повстанські командири приймали до лав УПА й радянських українців. По-перше, націоналісти прагнули поширити вплив ОУН на схід, по-друге, колишні червоноармійці знали військову справу. Завважмо, що до радянських людей вони й далі ставилися з упертою недовірою. В одному з оглядів підпільника ОУН із південної частини Волинської області повідомлялося про прояви таких настанов: «На терені V сотник “Вишня” викрив комуністичну діяльність в своїй сотні і розстріляв всіх східняків, які входили до складу його сотні. Рівнож розстріляв східняків-дезертирів, яких постягав з інших відділів»[422]. У Львівській області натрапляємо на схожу ситуацію: «При появі червоних банд в терені згадані східняки, а з ними й місцева голота дають їм різні інформації відносно порушування в терені та відносно деяких людей, що на них залежить бандам. Таку голоту ліквідує [СБ ОУН] на кожному кроці»[423].

На північному заході України, зокрема на Поліссі та Волині, червоні й ОУН-УПА під час запеклого протистояння поділили місцевість, про що 30 листопада 1943 року йшлося в повідомленні польського підпілля: «Полісся. На Землях Східних німецька адміністрація може продемонструвати свою діяльність тільки у великих місцевих центрах, [але] не контролює ситуацію з безпекою в окрузі за межами даного місцевого центру»[424].

Описуючи становище в січні 1944 року, Петро Вершигора повідомляв про те саме: «Все Полісся, за винятком великих комунікацій Сарни — Ковель, Ковель — Брест і Сарни — Лунінець, було геть чисто вільне від німців, величезну територію від Сарн до Бугу було поділено між УПА та з’єднаннями радянських партизанів, виштовхнутих з-за Горині... Західний берег р. Горинь, райони Стидень, Степань, Домбровиця, район Колки — Рафалівка були в руках УПА, за ними до Стоходу — радянські партизани, а від річки Стохід на Захід — поспіль націоналістичні райони УПА, партизанами навіть не розвідані — якась біла пляма на карті Полісся...»[425]

Вказані «білі плями» УШПР вирішив зайняти, вкотре наказавши своїм партизанським загонам іти в Західну Україну. На початку 1944 року на території тільки Рівненської та Волинської областей, а також прилеглих районів Житомирської та Кам’янець-Подільської областей, — тобто в зоні найбільшої оперативної активності ОУН-УПА — перебувало до 27 000 партизанів УШПР[426]. І це не враховуючи загонів НКДБ СРСР і РУ ГШ ЧА. Сили УПА на той момент нараховували приблизно 15 тисяч осіб, однак, як і в 1943 році, бандерівцям удалося зірвати план УШПР на перше півріччя 1944 року. Причому націоналісти не вступали у масштабні затяжні бої і не розгромили жодного з’єднання. На це вони не мали сил.

Петро Вершигора оцінював військову силу УПА невисоко: «На УПА добре вчити людей воювати, тут можна підняти великі запаси зброї Основною метою [партизанів має бути] розчистити шляхи для тилів Червоної армії, якій УПА може становити серйознішу загрозу, ніж для обізнаних із їх тактикою партизанів... УПА вдається не так до своєї сили, як використовує слабкість радянських партизанів»[427]. За останніми, з їхнім досвідом 1941–1943 років, стояв тил сталінської наддержави, звідки червоні отримували вишколених командирів та інших військових спеціалістів, озброєння, боєприпаси й іншу допомогу.

Попри це, як писав главком УПА Роман Шухевич, на Волині та Поліссі УПА «звузила терени, опановані більшовицькими партизанами, до окремих невеличких лісових островів», а в Галичині — де на той момент УПА діяла менш активно та масштабно, ніж на Волині, але місцеве населення силою зазначених вище історичних причин більше, ніж волиняни, ненавиділо червоних — УПА «не допустила до заливу українських теренів більшовицькою партизанкою»[428].

Тактика бандерівців була доволі-таки простою: користуючись знанням місцевості, налагодженою розвідмережею та системою сповіщення, знищувати невеликі групи партизанів — диверсійні, заготівельні, розвідувальні — або перешкоджати їм, діючи із засідок.

В огляді ОУН із Волині за червень 1943 рік відзначено певний успіх протидії червоним «малими справами»: «На кожному кроці боївка (створених ОУН-УПА сільських самооборонних кущових загонів. — О. Г.) ставить опір грабіжництву й проганяє большевицькі банди»[429]. Командир загону ім. Сталіна Григорій Балицький одну зі своїх операцій назвав «господарсько-бойовою»[430].

Через рік, у червні 1944-го, на півночі Львівської області можна було спостерегти таку ж ситуацію: «Після цього більшовицька партизанка намагалася увійти до с. Задвір’я. Одначе місцева самооборона прогнала їх. Також у всіх намаганнях увійти до сіл більшовицькі партизани були прогнані місцевими [силами] самооборони так, що вони почали оминати села, а нападали й грабували присілки, розміщені під лісом»[431].

Те саме стверджувало й командування З’єднання ім. 24-річчя РСЧА, провівши два місяці на території Волинської та Львівської областей: «Населення, симпатизуючи націоналістам, майже не надавало допомоги партизанським з’єднанням і загонам, які проходили. (...) З 3 травня 1944 р. особовий склад з’єднання харчувався вкрай кепсько і протягом 2,5 місяців майже не бачив хліба»[432].

Доволі відчутні удари наносили бандерівці по розвідгрупах загонів червоних партизанів. Приміром, командир з’єднання ім. Молотова Петро Коротченко відзначав, що на території Волинської області його розвідці, замість виконувати основне завдання, «довелося вести не раз бої з укр[аїнськими] націоналістами, як-от: в с. Великий Обзир, Стобихівці, Черемошній Волі, Кримному та ін. Пересування з’єднання в даній місцевості було дещо ускладненим, бо укр[аїнські] націоналісти часто влаштовували нам засідки, а також діяла німецько-мадярська військова розвідка»[433]. Командир задіяного у Галичині весною 1944 року розвідувального загону УШПР писав про ефективність місцевої розвідки УПА: «Партизанські загони часто-густо виявляють себе не через погані маскування чи конспірацію, а через те, що їх видавали німцям націоналісти всіх штибів. Сховатись (у повному значенні цього слова) від націоналістичного спостереження великим, та й малим партизанським загонам майже неможливо»[434]. Згідно зі складеною влітку 1944 р. довідкою УШПР, на території Буковини ситуація дещо відрізнялася від становища на Волині та в Галичині, але була не менш складною для червоних партизанів: «Існують націоналістичні групи та їх військові формування. Особливість цих груп полягає в тому, що вони цілком очевидно отримують зброю від німців... Одяг цивільний, чорного кольору, тому загони називаються загонами “чорносорочечників”. Завдання цих загонів — боротися проти партизанів, але нападають вони лише на одинаків або на дрібні групи з 5–6 ос[іб]... незважаючи на те, що окремі загони націоналістів досягають чисельності 200–250 ос[іб]: структура, приблизно, відповідає структурі загонів УПА... Як збройна сила, вони діяльності партизанів не ускладнили, лише заважають веденню агентурної розвідки і — що найголовніше — про помічені пересування партизанів негайно повідомляють німецькому командуванню»[435].

У 1943–1944 роках різні політичні пріоритети та шовіністичний чад розвели польських і українських націоналістів у Західній Україні по різні боки військово-політичного протистояння. Якщо АК уклала тактичний союз із радянськими комуністами, то УПА на початку 1944 року призупинила свою діяльність на антинімецькому фронті й уклала низку тактичних домовленостей із Вермахтом, прагнучи отримати від нього зброю для майбутнього бою з НКВС і використовувати німців у боротьбі проти партизанів.

15 березня 1944 року заступник Строкача Ілья Старінов надіслав в УШПР телеграму: «У всіх західних областях націоналісти становлять явну загрозу партизанам. Середовище вороже, дії партизанів будуть на два фронти. Більш загрозливий і прихований ворог — націоналісти»[436]. Через три дні, ніби навмисно підтверджуючи думку диверсанта, один із галицьких функціонерів ОУН надіслав підлеглим показову інструкцію на випадок появи червоних партизанів. Слід було посилити пильність вартових постів і охоронців по селах, у випадку нападу партизанів на село ховати мешканців і їхнє майно у бункерах, негайно повідомляти сусіднім селам про загрозу, проводити серед більшовиків пропаганду за допомогою листівок, дрібні загони обережно та потай роззброювати й ліквідовувати. Рекомендувалось спеціально доносити партизанам про різноманітні випадки співробітництва поляків із німцями, зокрема показувати приклади допомоги поляків німцям у знищенні більшовицьких партизанів, комуністів, — іншими словами, всіляко нацьковувати одне на одного поляків і совєтів. Наказано було дезорієнтовувати більшовицькі загони — аж до спроб спровокувати бій одного червоного загону з іншим, кажучи, що проти них воює, приміром, УПА. І, ясна річ, наказано було спрямовувати совєтів на німецькі частини, при цьому попередньо поінформувавши ці частини. Наприкінці сухої інструкції емоційно наголошувалося: «Використовувати всякі можливості та всіма можливими засобами нищити цю больш[овицьку] наволоч»[437].

Окрім боротьби з загонами та з’єднаннями, протягом 1943–1944 років у Західній Україні ОУН-УПА знищувала всіх — не розрізняючи відомств та завдань — закинутих радянською стороною парашутистів. Приміром, у Волинській області, згідно з показами полоненого бандерівця, «у травні 1943 року в 1 км на північний схід від с. Ст[ара] Гута було викинуто чотирьох радянських парашутистів з радіостанцією: троє чоловіків і одну жінку, озброєних пістолетами ТТ. Оцих парашутистів Карпук затримав і передав у розпорядження націоналістів»[438]. У Тернопільській області у повідомленні бандерівського підпільника за лютий-березень 1944 року відзначено успішність контрзаходів націоналістів: «На терені Підгаєцького і Бережанського повіту скинули більшовики десант парашутистів, яких завданням є організувати партизанські загони з полонених східняків. Скинена зброя попала в наші і німецькі руки. Парашутист[ам] не вдалося нічого зробити»[439]. У Львівській області у квітні 1944 року оунівці писали про підтримку селянами УПА у боротьбі з десантами: «Більшовики з фронту посилають їм (партизанам. — О. Г.) поміч — парашутистів. Одначе богато з них дістається до рук укр. селян, а ті віддають їх до УПА, або самі ліквідують»[440]. Головком АК Тадеуш Комаровський 21 червня 1944 року повідомляв у Лондон про те саме: «Скинутий під Долиною (Станіславська, нині Івано-Франківська обл. — О. Г.) дуже потужний радянський десант був вирізаний УПА...»[441] Згідно з даними німецької військової розвідки, від 16 серпня 1944 року «У Карпатах посилилася боротьба національно-українських банд (УПА) з радянськими бандформуваннями та парашутистами. Останнім часом УПА знешкодила майже 1500 парашутистів»[442].

Український дослідник Анатолій Кентій доволі високо оцінював ефективність бойових дій націоналістів: починаючи від весни 1944 р. УПА і підпільні структури ОУН своєю боротьбою в тилу Червоної армії та проти радянських партизанів урятували від повного розгрому сили німецької армії у Східній Галичині[443].

Ну, і завершуючи опис боротьби червоних із націоналістами, можна згадати про результати психологічної війни. Не раз за допомогою агентурних комбінацій і пропаганди обидві сторони намагалися розкласти та перетягнути на свій бік загони ворога, зокрема і командирів під час перемовин. Однак у психологічній боротьбі одне з одним жодних помітних результатів ані повстанці, ані партизани не досягли. Характеризуючи бійців одного з радянських загонів, що оперували у січні 1944 року на південній Рівненщині, підпільник ОУН відзначав їх лояльність до системи: «Захлинуті в непереможну Москву, не піддаються жодній пропаґанді. Говорять: “Не агітуй”. Просто не хочуть слухати щось подібного. Ці партизани — це самі НКВД[ешники]. До них може промовити тільки куля»[444]. У південній частині Дрогобицької області, яка нині входить до складу Львівської, у розвідповідомленні про з’єднання Шукаєва йшлося про невизнання радянськими партизанами Повстанської армії: «Гасла наші зустрічали на Волині та Поділлі, проте їм не вірять, бо УПА жахає їх, зважаючи на різанину [поляків], яку [вона] проводила на Волині в селах, де більша частина цих партизанів опісля або ж у цей самий час перебувала... Ці факти посилюють пропагандою, і зокрема дає інформацію Чавлі, відомий представник азербайджанців на [організованій у 1943 р. ОУН] конференції підневільних народів, який сам тут перебуває, як командир однієї малої одиниці (очевидно, перейшов до червоних. — О. Г.[445]. На півночі Львівщини у червні 1944 р., навіть перебуваючи в екстремальній ситуації, партизани не хотіли вступати до лав Повстанської армії: «Він сказав (полонений радянський партизан — О. Г.), що вони довший час перебувають у лісі, живляться тільки вареним ячменем, а старшина — кінським м’ясом. Між ними є багато таких, які хотіли б перейти до УПА, одначе бояться, щоб їх там не постріляли»[446]. Хоча були й винятки. Приміром, у вересні 1943 року, повертаючись із Карпатського рейду, кілька десятків ковпаківців після перемовин перейшли на бік націоналістів, утім, частина з них потім знову повернулася до червоних[447].

Результат міжпартизанської війни комуністів із націоналістами на території Західної України нагадував протистояння АК і радянських партизанів у Західній Білорусі. У ній не було переможців і переможених, війна завершилася «внічию», хоча обидві сторони завдали одна одній масу болючих ударів. Якщо вимірювати втрати, то їх загальної кількості не буде відомо ніколи, проте у будь-якому випадку йдеться про тисячі бійців з кожного боку. Всього лише частина задіяних у 1943–1944 роках на території Рівненської області загонів і з’єднань, згідно з їх звітами, хай і перебільшеними, знищила 2275 членів ОУН-УПА (з’єднання Василя Бегми — 572, І. Федорова — 569, Р. Сатановського — 390, бригада Антона Бринського (РУ ГШ ЧА) — 427, загін Дмітрія Мєдвєдєва (НКДБ) — 317)[448]. Інтенсивність дій радянських формувань проти ОУН-УПА іноді була вищою за їхню активність проти німців[449]. Завважмо, що втрати УПА були, ймовірно, меншими від утрат червоних партизанських загонів. Бандерівці намагалися не давати масштабних затяжних боїв, а діяли головно із засідок, прагнучи використовувати елемент раптовості та миттєву чисельну перевагу у конкретному місці та в сприятливий для них момент.

Та червоні «не залишилися в боргу». Всю зібрану інформацію про колабораціоністів і недругів радянської влади, зокрема й членів ОУН-УПА, лісові солдати повідомляли в органи держбезпеки. Тільки партизани УШПР передали до НКДБ, окрім даних про поліцейських та інших «зрадників», дані про 2583 «українських націоналістів»[450]. А це було пріоритетом непідпорядкованих Тимофію Строкачу партизанів. Сидір Ковпак розповів і про тих, хто в його з’єднанні особливо уважно цікавився ворогами комуністів: «Що ж до ведення обліку зустрінутих на шляху зрадників і запроданців Батьківщини, то в з’єднанні була група співробітників наркомату внутрішніх справ СРСР на чолі з капітаном Мірошниченком, яка й займалася цим питанням»[451]. Один із бандерівських підпільників повідомляв із території Львівщини весною 1944 року про настрої в лавах супротивника: «Партизани в розмовах з населенням кажуть: “Почто нам вас убивать, вот прийде вкротці (скоро. — О. Г.) К.А. (Червона армія. — О. Г.), НКВД, то вони з вами розпитаються”»[452].

Війна червоних із ОУН-УПА в 1943–1944 роках на позір нагадувала протиборство в Україні в 1918–1920 роках. Але за поверхневою подібністю ховалися фундаментальні, сутнісні відмінності. По-перше, змінився сенс протистояння. Як уже йшлося, Степан Бандера був не спадкоємцем Симона Петлюри, а його антиподом. Свого часу українські демократи воювали з дедалі сильнішою молодою більшовицькою деспотією. А в роки Другої світової війни проти авангарду сталінської тоталітарної машини боролися формування тоталітарної партії — ОУН. З літа 1943 року бандерівці почали в пропаганді використовувати ліберальні гасла, що відповідало вимогам моменту. У сталінській агітації того ж періоду можна помітити те саме: недурно у новому гімні СРСР прикметник «вільний» вжито п’ять разів. Та й пропагандисти зі свастикою в 1943 році змінили словесні пріоритети з «боротьби за життєвий простір» на «захист вільного союзу вільних народів Європи». По-друге, змінилися форми протиборства. Якщо з боку УНР і комуністичного режиму на фронтах воювали регулярні частини державних утворень, то в роки радянсько-німецької війни на окупованій німцями території партизани, а потім і Червона армія з НКВС, зустрілися з повстанцями. По-третє, змінився масштаб подій. Якщо армія УНР воювала по всій Україні, то дії оунівців, попри настійливі спроби репрезентувати себе як загальнонаціональний рух, носили виразний периферійний характер. Останнє дозволило політичному опоненту бандерівців, галицькому колаборанту Володимиру Кубійовичу занести боротьбу УПА чи не до маргінальної сторінки історії України: «...Ми [українці] у цій боротьбі [СРСР із Третім рейхом] були лише об’єктом. Ми не лише зазнали великих людських втрат, не лише не здобули свободи, але, за винятком другорядних епізодів, ми не мали змоги вести по-справжньому боротьбу з окупантами. Кривава й золота була історія України в 1917–1921 роках, кривава й сіра — в 1941–1945»[453].




3. ОСНОВНІ НАПРЯМКИ ДІЯЛЬНОСТІ ЧЕРВОНИХ ПАРТИЗАНІВ

3.1. ЗНИЩЕННЯ ГОСПОДАРСЬКИХ ОБ’ЄКТІВ

Про застосування тактики спаленої землі на весь світ відкрито завив Іосіф Сталін у своїй відомій промові від 3 липня 1941 року, що починалася зі слів «Дорогі брати та сестри...»: «У захоплених ворогом районах треба створювати партизанські загони... для боротьби з частинами ворожої армії... для висадження у повітря мостів, доріг, псування телеграфного та телефонного зв’язку, підпалювання лісів, складів і обозів... Під час вимушеного відходу частин Червоної армії не залишати ворогу жодного кілограма хліба... Колгоспники повинні викрадати всю худобу, хліб здавати на зберігання державним органам для вивезення його в тилові райони, хліб і пальне, які не можуть бути вивезені, мають бути знищені»[454].

Радянський диверсант Ілья Старінов вважав, що «улюблений вождь народу» прирікав на голодну смерть населення на залишеній території: «Якби вимогу Сталіна було виконано, то під час окупації вимерло б майже все населення лівобережних областей України й окупованих територій Росії»[455].

На прокламацію 3 липня негайно відреагували німецькі пропагандисти, які видали величезним накладом плакат із зображенням Іосіфа Сталіна, зайнятого підпалюванням міст, сіл, полів пшениці, «засіків Батьківщини», і солдата Вермахту, який за комір відтягає «вождя народів» від руйнівних занять.

Настанову дезорганізувати ворожий тил було повторено у постанові Державного комітету оборони 10 липня 1941 року для командувачів округами, фронтами й арміями: «Зобов’язати головкомів частіше розкидати з літаків у тилу німецьких військ невеликі листівки за своїм підписом із закликом до населення громити тили німецької армії, рвати мости, розгвинчувати рейки, підпалювати ліси...»[456]

Найхимернішим видається наказ про підпал лісів, який ретранслювали нижчі органи. 21 липня 1941 року начальник охорони військового тилу Південно-Західного фронту вказував, що одне з завдань диверсійних груп — «підпал лісових масивів, прилеглих до комунікаційних ліній ворога, а також хлібних ланів...»[457]

Заразом документи німецької сторони не свідчать про те, що в 1941–1942 роках червоні партизани — принаймні, в Україні — хоч якось масово знищували власні природні схованки.

22 липня 1941 року ДКО спустив партійним органам директиву, в якій було наказано знищувати всі засіви технічних культур, а з державних засівів зернових культур і картоплі передати колгоспникам, які лишалися, по півтора-два гектари на господарство: «Решту засівів зернових культур і картоплі знищувати, скошуючи у зеленому вигляді на фураж для потреб Червоної армії, згодовуючи та витоптуючи худобою, спалюючи і таке інше»[458].

Німецькі спецслужби доповідали, що в селах Житомирської області ці настанови було хоча б почасти виконано: «Населення, у якого росіяни забрали або зруйнували вкрай необхідні хлібозбиральні машини, перебуває в безпорадному становищі»[459].

Активно залучалися до таких завдань і новостворені партизанські та диверсійні загони різних відомств. Якщо довіряти зведенню СД, у липні 1941 року на території Волині висадилися майже 200 парашутистів, серед завдань яких було знищення врожаю[460]. В наступному аналогічному документі сформульовано таку ж загрозу: «Створення банд, які зараз же після збору врожаю хочуть його знищити (Ковель)»[461].

Аби виразніше уявити контекст партизанської боротьби, відзначимо, що у містах німці спостерігали таку саму картину. Становище в Миколаєві описували представники німецьких спецслужб: «На кожному великому підприємстві на початку війни було залишено групи руйнування, які мали зруйнувати важливе обладнання. Розслідування показали, що великі групи для шкідництва створено вчасно, проте вибухи чи підпали здійснювали головно лише представники керівництва підприємств і надійних комуністів»[462]. Згідно з відомостями НКВС, у інших містах Східної України також проводилися диверсії: «16–17.11.41 р. на заводі Х[арківський] т[ракторний] з[авод] вибухнула встановлена партизанами міна. (...) За даними від 27.12.41 р. у м. Харків німецька влада спробувала відновити міський водогін. Невідомими особами водогін було виведено з ладу. (...) За даними від 14.12.41 р. у м. Сталіно (нині Донецьк — О. Г.) партизани підірвали водогін, відновлений німецькою владою. (...) За даними від 4.12.41 р. у м. Макіївка [Сталінська область] відновлену електростанцію було підірвано партизанами... За даними від 30.12.41 р. у м. Дружківка [Сталінської області] радянськими партизанами підірвано відновлену хлібопекарню, яка випікала хліб для німецьких солдатів»[463]. Легко припустити, звідки потім брали хліб німецькі солдати.

Найвідоміший випадок застосування тактики спаленої землі в Україні — знищення центру Києва. До різних ексцесів німці були готові ще до того, як увійшли в місто. Цікаво у своєму щоденнику описав входження в Київ невідомий офіцер штабу 29-го армійського корпусу Вермахту: «Сповнене подиву населення стоїть на вулицях. Воно ще не знає як поводитися... Коли ми під’їхали до натовпу, з нього вийшов, схвильовано жестикулюючи, чоловік... Він хотів показати нам дорогу до готелю “Континенталь”, де мав розміститися наш штаб. Коли ми прибули туди... сусіди сказали нам, що більшовики перед відступом замінували цей будинок... Позаяк росіянам у всьому слід вірити, то генерал наказав розмістити штаб в інших будинках, поки будівлю добре не оглянуть...»[464] Однак у «Континенталі» все ж розмістилися тилові служби 6-ї армії, і 23 вересня в результаті вибухів вони зазнали значних втрат. Окрім цього, будинки здіймались у повітря та палали то в одному, то в іншому місці. Зокрема, вибухи об’єктів біля Лаври на території Печерської фортеці (цитаделі) було передбачено, але не попереджено: «Спершу здійнявся у повітря майданчик перед цитаделлю — на ньому перебував пункт спостереження артилерії та зенітна гармата. Жителі ще вчора повідомляли, що це місце, можливо, замінували росіяни. Сапери обшукали весь район, але вибухових речовин не знайшли. Вибух забрав у нас багато офіцерів, унтер-офіцерів і солдат... Відразу після вибуху майданчика стався другий вибух поблизу цитаделі, зруйнувавши будинок і цим перегородивши вулицю — чого, власне, і домагалися»[465].

Потім, 24 вересня, почали вибухати будівлі на Хрещатику. Першим здійнявся у повітря кінотеатр на розі Хрещатика та вул. Прорізної. Відтак почали вибухати інші будівлі на тій-таки вулиці. Дещо згодом перетворився на купу каміння міський поштамт. Поступово, будівля за будівлею, злітав у повітря весь Хрещатик.

Спроби німців загасити пожежі у центрі Києва не дали результатів. Аби локалізувати вогонь того спекотного вересня, вони почали підривати будинки на сусідніх із Хрещатиком вулицях. Загалом від вибухів радянських і німецьких мін було знищено парний бік Хрещатика — від Інститутської вулиці до Бессарабки, вулиці Інститутська до Ольгинської, вся Ольгинська, Миколаївська (нині — вул. архітектора Городецького), Мерингівська (нині — вул. Заньковецької), половина Лютеранської (до Банкової), Прорізна до Фундуклеївської (нині — вул. Богдана Хмельницького)[466].

У вибухах і пожежах у центрі Києва нацисти звинуватили місцевих євреїв, після чого вчинили сумнозвісні розстріли у Бабиному Яру.

Довгий час вважалося, що Київ замінували винятково представники НКВС. Можливо, ці чутки були викликані виразно негативним ставленням до цієї силової структури населення, яке будь-яку руйнівну дію приписувало чекістам.

Проте у Києві підпілля НКВС репрезентувала, зокрема, група під керівництвом Івана Кудрі. А протягом вересневих вибухів якраз і було знищено головну явочну квартиру Кудрі, де містилися оперативні документи, матеріальні цінності та продукти харчування.

І цьому годі дивуватися.

У довідці колишнього начальника інженерної служби штабу оборони Києва майора М. Чукарєва «Інженерне забезпечення оборони Києва в 1941 р.», підписаній на першій сторінці чи то самим Чукарєвим, а чи тим, хто опрацьовував документ, чітко вказано — Київ підірвала Червона армія: «На інженерний відділ штабу оборони міста інженерний відділ 37 армії поклав завдання замінувати дуже важливі об’єкти міста, які ворог міг використати у своїх цілях. 18 вересня підірвали мости через р. Дніпро. О 14.40 того ж числа було висаджено у повітря останній ланцюговий міст “Євгеній Боні”. Завдяки цьому просування військ ворога на схід через Київ унеможливилося. Протягом тривалого часу німці змушені були шукати шляхи відступу через р. Дніпро, що розтягувало їх комунікації»[467].

У питанні про те, хто ж висадив у повітря українську святиню — Успенський собор Києво-Печерської Лаври — українські дослідники дотепер послуговувалися свідченням, цінність якого невелика, позаяк дане воно через третю особу. У своїх мемуарах колишній міністр озброєнь і боєприпасів Третього рейху Альберт Шпеєр, відвідавши улітку 1942 року Київ, вказав на «коричневого короля України»: «Мені сказали, що за Рад тут був склад боєприпасів, який потім із невідомих причин злетів у повітря. Пізніше Ґебельс розповів мені, що насправді рейхскомісар України Еріх Кох вирішив знищити символ національної гордості та наказав підірвати церкву...»[468]

Однак у внутрішньому документі німецької сторони — зведенні СД — наведено іншу версію подій: «Президент [Словаччини] Тісо побував 3 листопада 1941 року у Києві й відвідав собор Лаври. Він увійшов зі своїми супутниками десь об 11.40 до собору і залишив монастирський двір десь о 12.30. За кілька хвилин до пів на третю всередині приміщення собору стався маленький вибух. Один із ближніх охоронців-поліцейських побачив три постаті втікачів, їх було розстріляно. Кілька хвилин потому через потужну детонацію всередині приміщення будівлю собору було цілком зруйнувано. Масу вибухової речовини, ймовірно, було закладено ще раніше. Тільки завдяки щільному оточенню та пильній охороні всієї будівлі [монастирського комплексу], вона не вибухнула раніше. Очевидно, йдеться про замах на особу президента Тісо. Трьох здогадних зловмисників годі ідентифікувати, позаяк вони не мали при собі хоч якихось посвідчень особи»[469].

За деякими даними, «3 листопада група НКВС під командуванням капітана Лутіна підірвала радіофугас, закладений у київському Успенському соборі...»[470] На жаль, ці відомості ніяк не підтверджено документально, тому версію про те, що Лавру підірвали все ж таки самі окупанти, цілком відкидати не варто[471].

Набувши досвіду, надалі у Києві нацисти інтенсивно проводили оперативно-розшукові заходи: «Командувач поліції безпеки та СД в Києві з 30.03 по 02.04.1942 р. заарештував загалом 19 комуністичних функціонерів, агентів НКВС і членів партизанських загонів. Зокрема, їх було звинувачено чи викрито в тому, що вони перед відходом червоних брали участь в евакуації фабричного устаткування, віддали розпорядження про висадження в повітря ковбасної фабрики, нівечили сільськогосподарські машини та трактори, знищували запаси зерна у колгоспі Ламбертове. У багатьох з цих людей було знайдено зброю... З-поміж заарештованих були: політрук, який брав участь у багатьох підривах; член партизанського загону водогінної станції Києва; колишній член спеціального загону колишньої НК; керівник профспілки водонапірної станції, який одночасно був агентом НКВС і членом обкому компартії; китаєць, який від 1917 р. брав участь у партизанському русі, а в 1936 році став співробітником НКВС; керівник 2-го відділу водогінної станції, який отримав від партійного комітету завдання виконувати нелегальну роботу у німецькому тилу; партійний секретар; другий секретар партбюро та заповзятий агітатор; чотири агенти НКВС, що спільно видали НКВС понад 60 осіб; і [один] партизан, що у нього вдома було знайдено пороху великій кількості»[472].

Втім, діяльність партизанів проходила у сільській місцевості, де перед ними ставилися за масштабом дещо схожі завдання.

В наказі ставки Верховного головного командування 17 листопада 1941 року сказано: «Руйнувати та спалювати дощенту всі населені пункти в тилу німецьких військ на відстані 40–60 км углиб від переднього краю і на 20–30 км праворуч і ліворуч від доріг. Для знищення населених пунктів у зазначеному радіусі дії кинути негайно авіацію, широко використовувати артилерійський і мінометний вогонь, команди розвідників, лижників і партизанські диверсійні групи, споряджені пляшками з запалювальною сумішшю, гранатами і підривними засобами»[473].

До деяких спроб виконати ці директиви партизани, очевидно, вдавалися. Приміром, як повідомляли радянські армійські служби, група партизанів із загону під командуванням Карнаухова на півночі Сталінської (нині Донецької) області 2 грудня 1941 року «здійснила наліт на с. Малки, де спалила 10 будинків, в яких перебували німці»[474]. За відомостями НКВС СРСР, цей-таки загін в с. Пришиб Сталінської області спалив 40 будинків і в с. Сидорово — 80 будинків, «в яких розташовувались німецькі солдати»[475]. Згідно з загальносоюзним зведенням, станом на початок березня 1942 року партизани УРСР знищили 295 житлових будівель[476]. Цікаво, що у звітних документах НКВС про діяльність партизанів на початку 1942 року з’явилась окрема графа «знищено сіл». На жаль, ймовірно, через віддаленість території БРСР від лінії фронту — відомості про Білорусь у згадану довідку не ввійшли, навпроти УРСР у цій графі стоїть риска, зате, приміром, у Карело-Фінській РСР партизани до березня 1942 року спалили 15 сіл, а в окупованій частині РРФСР — 27[477].

Така діяльність продовжувалася й далі. Заступник наркома ВС УРСР повідомляв у ЦК КП(б)У: «16.5.42 р. командир партизанського загону Сабуров передавав по рації, що артилерією його загону 11.5.42 р. обстріляно місця розташування німців у райцентрі Середина-Буда, Сумської області. Помічено прямі попадання в будинки, де стояли німці»[478]. Легко уявити, які цілі під час цього обстрілу вражали інші снаряди.

Цікавий випадок описано в донесенні комендатури Вермахту з півночі Сумщини: «У Катеринославську, що в 16 км. на схід від Глухова, [будинок] 17 [по] Маршевій вулиці вночі з 1.9 на 2.9.42 було заміновано бандитами. З жінки натрапили на міну: дві загинули, одну поранено»[479].

Втім, суцільного знищення сіл у прифронтовій смузі партизанами України ані радянська, ані німецька сторона не відзначали. Ймовірно, саме ці вказівки Сталіна загалом було обережно та плавно просаботовано керівництвом середнього рівня та більшістю командирів партизанів, останніми — хоча б із відчуття самозбереження.

Але заходи з руйнування господарсько-важливих об’єктів червоні партизани проводили у чималих масштабах. Зведення СД 25 вересня 1942 року відзначило «тактику спаленої землі» як пріоритетну у партизанській боротьбі: «Банди України роззосереджено на невеликі та дрібні групи, їх підтримують радянські парашутисти і їм скидають матеріали у дедалі більшому обсязі. Відповідно до вказівок Рад діяльність банд спрямовано головно у двох напрямках: 1. Знищення врожаю, ліквідація запасів і посівного матеріалу, хлібозбиральних та інших машин, важливих для прожиття. 2. Акти шкідництва на комунікаціях»[480].

У звіті СС із частини окупованих територій СРСР, в тому числі України, за серпень-листопад 1942 року наведено узагальнені дані: знищено маєтків — 113, лісопилок і лісництв — 30, промислових підприємств — 35, «інших цінностей» — 110. Причому актів саботажу (тобто диверсій) на залізницях зареєстровано 262, на мостах — 54, на лініях зв’язку — 54, «інших» — 40[481]. За кількістю (288 проти 410) число акцій застосування тактики спаленої землі в півтора рази поступається диверсіям на комунікаціях. Та якщо у першому випадку йдеться про знищені цінності, то у другому, очевидно, про знищені та пошкоджені, тобто такі, які підлягають відновленню — іноді, як у випадку з висадженням у повітря залізничного полотна чи лінії зв’язку, дуже простому.

Обсяг знищених господарських об’єктів потрохи збільшувався. Задіяна на півночі Сумської області група таємної польової поліції Вермахту № 708 повідомляла про дислоковані у Хінельських лісах партизанські загони, які нараховували майже 1000 осіб і здійснювали наскоки на північну Сумщину та прикордонний район РФ: «За повідомленнями сільгоспкерівників дотепер у районах Глухів, Есмань і Шалигіно бандити пограбували та знищили: 3044 центнерів зерна, 1162 голови великої рогатої худоби, 808 овець, 1245 возів, 1060 коней, 730 свиней, 519 вуликів, 264 запряги. 115 будинків було зруйновано або спалено. Кількість награбованої домашньої птиці годі встановити»[482]. І це — за один місяць: від 26 листопада по 25 грудня 1942 року.

У звіті польського підпільника з території Полісся у грудні 1942 року активність червоних описано як спрямовану на руйнування окупаційної економіки в тилу Вермахту: «Спорадичні диверсії на залізницях, наскоки на маєтки, спалення врожаю та дезорганізація лісової служби — все це опис їх діяльності... До значної міри вони дезорганізували господарське життя»[483].

Документи радянської сторони цілком підтверджують ці факти та висновки.

Приміром, Сумське з’єднання, згідно зі звітом Ковпака, знищило, серед іншого, маслозавод і типографію у містечку Путивль Сумської області (27 травня 1942 року), спиртзавод у містечку Ново-Боровичі Чернігівської області (4 листопада 1942 року), млин, електростанцію, маслобійню, вузол зв’язку, телефонно-телеграфну станцію в містечку Лоєв Гомельської області БРСР (9 листопада 1942 року), у с. Тонєж Туровського району Поліської області БРСР — скипидарний завод (26 грудня 1942 року), того ж дня — скипидарний завод і дві тонни смоли в с. Бухча Туровського району Поліської області, 9 січня 1943 року у с. Сосни Любанського району Пінської області — автотракторну майстерню та 22 трактори, у лютому 1943 року у с. Корчицька Буда Рівненської області підірвало та спалило склозавод з усім обладнанням, знищило електростанцію[484]. І це лише невелика частина солідного переліку.

У з’єднанні Сабурова лише один із загонів, згідно з повідомленням його командування, у листопаді 1942 року у с. Авдіївка Чернігівської області пустив у повітря 9 тракторів, 3 автомашини, склад із пальним, склад із боєприпасами, 30 бочок бензину та гасу, знищив телефонний зв’язок (1 км), поруч із райцентром Корюківка спалив 4 склади врожаю (хліба)[485]. 9 батальйон цього самого з’єднання за 10 днів осені 1942 року знищив 10 тракторів, 2 вантажних автомашини, комбайн і 26 інших сільгоспмашин, 15 продовольчих складів (2850 тонн продуктів харчування), спиртзавод і багато іншого майна[486]. За цей же період загін ім. 24-річчя РСЧА зруйнував коноплезавод, 4 молотарки, спалив свиноферму (100 голів свиней), 4 склади з зерном і 14 скирт необмолоченого хліба (до 400 тонн), 12 скирт конюшини (приблизно 50 тонн)[487].

Наприкінці 1942 року Олексій Федоров писав, що створені німцями на базі радянських колгоспів «“взірцеві земські господарства”... нещадно знищуються партизанськими загонами... Сільськогосподарські продукти, продукти тваринництва та худоба, коли виникала потреба, партизанами вивозилися та забиралися, залишки роздавалися селянам або ж знищувалися — їх спалювали на місці...

Частина тракторного парку, залишені сільськогосподарські машини (молотарки всіх марок і розмірів, косарки та ін. машини крім комбайнів) [німцями] відновлювались і експлуатувались на сільськогосподарських роботах, головно у земських господарствах, а також використовувалися за відповідну натуральну оплату, аби обмолотити залишені врожаї колгоспних і общинних господарств... Всі машинотракторні станції та їх господарства німці оголосили державним майном. Було створено відповідне управління цими господарствами (за принципом МТС, які існували за радянської влади). Такі господарства були у Семенівському, Новгород-Сіверському. Корюківському районах Чернігівської області [УРСР], Клімовському, Злинковському, Новозібковському, Красногородському, Ґордєєвському, Млінському та Сурозькому районах Орловської області [РРФСР], Вєтковському, Костюковіцькому та Кормянському районах Гомельської та Моґілєвської областей [БРСР]. Більшість перерахованих господарств партизанами знищено»[488].

Поза тим, навіть на підприємствах, що функціонували, діяла партизанська агентура. Як доповідав весною 1943 року секретар Сумського підпільного обкому Порфирій Куманьок: «...добре заслати на стайню старшим конюхом нашу людину і через неї давати завдання з отруєння худоби.... [Але] набагато краще вербувати тих людей, які працювали на тому чи тому місці раніше. Чимало випадків, коли з таких людей, нами “опрацьованих”, виходили дуже добрі працівники... Ці люди нівечили худобу, калічили коней, недогодовували худобу тощо»[489].

Аж до початку 1943 року знищення господарських об’єктів та застосування тактики спаленої землі — це основна диверсійна діяльність радянських командос. Та навіть тоді, коли основним пріоритетом стала боротьба на комунікаціях, економічний терор партизанів і далі залишався надзвичайно важливим елементом окупаційного побуту. Річ у тім, що залізниці, військові склади та штаби німці посилено охороняли. А забезпечити бодай поліцейське спостереження за десятками тисяч господарських об’єктів хай там що, але неможливо фізично. Тому економічні диверсії — порівняно легкий вид партизанської боротьби. Приміром, загін підривників, нехай і цілеспрямовано посланий знищити поїзд, не виконавши завдання, міг дещо «загладити провину» перед керівництвом — повертаючись із невдалої операції, спалити копиці сіна та комори з зерном, розстріляти з лісу череду свиней і кінський табун, кинути гранату в трактор, косарку чи млин.

За липень 1943 року у тиловій зоні групи армій «Південь», за німецькими даними, було здійснено 19 диверсій на залізницях, 5 — на лініях зв’язку, і 35 «інших»[490]. Можливо, ця статистика неповна, але тут важливе співвідношення кількості операцій на комунікаціях й інших диверсій.

В іншому регіоні, на Правобережній Україні, один із загонів Житомирського партизанського з’єднання ім. Щорса цілеспрямовано знищував будівлі: «18.7.43. На Дзержинській дільниці Городницького району спалено 18 житлових і нежитлових приміщень, у яких розташовувались чи могли розташовуватися німці. У с. В. Анастасівка Городницького району спалено школу та гуртожиток. (...) 26.7.43. У с. Радулин Баранівського району спалено школу, в якій могли розташовуватися німці»[491]. Цей випадок дуже характерний, позаяк партизани у непідвладних їм селах прагнули знищити всі великі будинки, аби поліція чи німці не могли розміщувати там навіть малочисельні частини та підрозділи.

Задля цілісності картини можна процитувати витяги зі щоденника обліку бойових дій задіяного на території Західної України партизанського загону ім. Калініна (Чернігівсько-Волинське з’єднання): «9.8.43. Група партизанів кількістю 30 осіб... у p-ні Острова спалила німецький маєток “В[елика] Жестівка”. Згоріло: 7 скирт хліба, 50 свиней, 30 корів. 10.8.43. Група партизанів кількістю 8 осіб розбила пошту у селі Воля Головська. Знищено: телефонно-телеграфні апарати та цінні папери... За період із 5.[8.43] по 10.8.43 р. група партизанів кількістю 35 о[сіб]... у p-ні Вишиці, Романів, Словатичі, Опілля, Кривоверби, Сосновиці, Вирики, Дубові колоди, аби зірвати збирання хліба і сплату податків, спалила та знищила: 1) 300 кінних молотарок 2) 7 парових молотарок 3) 2 трактори. Вбито: 350 німецьких коней. По всіх німецьких маєтках спалено було: 500 га хліба на пні. (...) 3.9.43. Група партизанів кількістю 43 о[соби]... розбила молочарню. Продукти почасти вивезено, а [нерозб. слово] решту знищено. 4.9.43. Група партизанів кількістю 43 о[соби]... в Уваленському p-ні розбила пошту. Телефонно-телеграфні апарати знищено, цінні папери спалено, гроші вилучено. На зворотному шляху напали на поміщика, забрали 17 000 злот[их?]. 5.9.43 група партизанів у кільк[істю] 18 о[сіб]... спалила Лісопильний завод із усім лісоматеріалом. (...) 18.9.43 група партизанів кількістю 50 осіб під командуванням Федора вчинили напад на місто Острів. Розбили пошту, телеграф, магістрат, аптеку. Забрано 10 000 грошей (так у тексті. — О. Г.) (...) 10.10.43 група партизанів кількістю 28 о[сіб]... здійснила напад на Гуловений маєток. Знищено 50 тонн жита і 60 голів худоби»[492].

У донесенні польського підпільника НСЗ із території Львівщини описано цікавий випадок: «20 серпня вранці у село Завадів за Брюховичами (Львів — Рава — Руська) заявилися диверсанти числом 30 чоловік, добре озброєні, у військовій формі. Диверсанти говорили польською дуже вільно, Запитували у поляків, як українці до них ставляться. Те саме [запитували], в управителя ліґеншафта (державного сільгоспмаєтку. — О. Г.), польського фольксдойче, у старости та лісничого. Управителю фолькс-дойче як покарання відмірено 30 палиць у присутності фільваркової служби та робітників... (У тексті йдеться, що екзекуцію проведено у відплату за зниження зарплатні робітникам. — О. Г.) Наприкінці диверсанти підпалили в полі 6 скирт хліба, у пожежну помпу налили нафти та наказали пожежникам поливати скирти. 20.08 спалили ще чотири скирти хліба в Прусах під Львовом»[493].

Згідно з відомостями оперативного відділу Українського штабу партизанського руху, які, попри перебільшення, дають можливість оцінити розмах економічних диверсій, червоні партизани України ліквідували 402 промислових підприємства, 59 електростанцій, 42 водотяги, 1117 сепараторних пунктів, 915 складів[494]. Поза тим, під «палицю народної війни», за даними УШПР, потрапили 1444 трактори, 2231 сільгоспмашина, 5422 вози, 153 двигуни, 5280 коней[495]. До цього зведення не потрапили безліч шкіл, стаєнь і свинарників, млинів, сільських клубів і окремих житлових будівель, приміщень пошти, комендатур, свиней, овець, корів, птиці, стогів сіна та скирт хліба і т. д. і т. п., знищення та нівечення яких у великій кількості фіксують документи окупаційної адміністрації. Приміром, згідно зі звітом РКУ, за березень-квітень 1943 року тільки в генеральних округах «Київ» і «Житомир» збитки продуктового сектору у вигляді конфіскованого чи знищеного партизанами склали: 3848 голів великої рогатої худоби, 1834 свині, 2030 овець, 6685 тонн зерна, 3354 тонни сіна[496]. Ті ж самі «ліквідовані» об’єкти зафіксовано у повідомленнях командирів партизанських загонів керівництву партизанських з’єднань. Діяльність радянських спецпідрозділів із дезорганізації німецького тилу була масштабною — можливо, вона перевищувала ефект суто бойових операцій і нападів на залізниці та шосе.



3.2. БОЙОВІ ДІЇ ТА ДИВЕРСІЇ НА КОМУНІКАЦІЯХ

Спочатку радянське керівництво вважало радянських партизанів не диверсійними, а бойовими частинами Червоної армії в тилу Вермахту. В переліку завдань, поставлених Сталіним і його підлеглими перед партизанами у перші дні війни, чітких пріоритетів не було визначено. Іншими словами, партизани отримали наказ перешкоджати окупантам у будь-який спосіб і в будь-якому місці, зокрема нападати на військові частини, штаби, колони Вермахту і т. д. За оцінкою фахівця-диверсанта Ільї Старінова, «Сталін так і не зрозумів усієї ваги та всіх можливостей партизанської війни в тилу ворога... У роки громадянської війни, маючи більшу маневреність, партизани вирішували свої завдання з боротьби з ворогом, влаштовуючи несподівані напади та засідки. Перед нападом на ворожі гарнізони партизани обривали дротовий зв’язок і в такий спосіб ізолювали їх від зовнішнього світу, тож жертвам нападу годі було отримати підтримку»[497]. А в роки радянсько-німецької війни війська мали вдосталь засобів пересування, розвинутий та розповсюджений радіозв’язок, тому умови змінилися: «Під час відкритих (особливо — затяжних боїв) утрати партизанів перевищували втрати ворога. Для партизанів відкритий бій — найнесприятливіший вид діяльності»[498].

Початкові настанови Центру на бої партизанів із німецькими військами — одна з багатьох причин розгрому радянських формувань у перший рік війни. А вцілілі партизани відразу зіткнулися з новим ворогом — формуваннями з громадян СРСР на німецькій службі, в тому числі з допоміжною поліцією. Про боротьбу поліції з партизанами доцільно розповісти докладніше, позаяк дотепер ця сторінка залишається маловивченою.

Фахівці УШПР, послуговуючись специфічною відомчою лексикою, все ж тверезо оцінювали спонукальні мотиви радянських людей, які отримали зброю з рук німців, підтверджуючи той банальний факт, що ідейно мотивованих бійців чи не в кожній масовій військовій організації меншість: «Усіх зрадників, які перебували на службі у німців, можна розділити на дві категорії. Перша, найменша, але винятково капосна категорія, — це зрадники, що пішли на службу до німців цілком добровільно з ненависті до радянського ладу. Друга категорія репрезентує переважну більшість — це люди, які, прагнучи врятуватися від висилання до Німеччини, служили у німців через боягузство та втрату віри в перемогу Червоної армії»[499].

Як бачимо, рішення піти на службу до німців було у більшості випадків прийнято без примусу або почасти без примусу, тобто його приймали лише під тиском загрозливих життю обставин. Свідомість вибору бійців значною мірою відрізняла принцип комплектування колабораціоністських частин від Червоної армії чи Вермахту, куди призивали всіх підряд під загрозою розстрілу. Неспроста допоміжні «східні» батальйони у німецькій армії офіційно називалися «добровільними формуваннями» («Freiwillige Verbande»).

Ленінградський дисидент Міхаїл Хєйфєц змушений був провести кілька років під одним дахом із цими ветеранами Другої світової війни й у своїх мемуарах протиставив їх ідейним бандерівцям: «Серед екс-карателів і екс-старост траплялися зовсім не лихі та інколи добрі від природи люди — але вони всі, майже без винятку, видавалися мені морально зламаними, причому не зоною чи війною, а ще раніше, мало не зроду-віку. На позір вони видавалися нормальними радянськими людьми, тобто слугами влади, будь-якої влади — чи то гітлерівської, чи радянської, чи польської, чи, постань вона, української. Часто-густо це були просто людиноподібні автомати, роботи, запрограмовані на виконання будь-якого наказу: неспроста серед найкривавіших гітлерівських убивць можна було подибати людей, яких після війни — до арешту — вважали радянськими активістами та орденоносцями. Не кривитиму душею — я іноді жалів їх, хоча прекрасно розумів, скільки людей від них постраждало, скількох вони вбили (і серед них — моїх земляків), убили людей, чийого мізинця не варті були. Чесне слово, іноді видавалося, що провини на них лежить не більше, ніж на вівчарках, які гавкали на в’язнів концтаборів, — не більше вони розуміли від цих вівчарок, і який має сенс садити вівчарку на 25 років до в’язниці?»[500]

Дослідження українського історика Івана Дерейка також підтверджують традиційне радянське визначення «зрадників» — шкурники. Часто-густо прямі мотивації поліцаїв були абсолютно простими: порівняно висока зарплата, пільги, зокрема під час наділення землею, здобуття хоч якоїсь влади[501]. Саме тому за кістяк, тобто структуротвірний соціальний прошарок колабораціоністських формувань, правив так званий партрадактив, радянські держслужбовці. В абсолютних цифрах, либонь, у поліції їх перебувало навіть більше, ніж серед партизанів. Дисертаційне дослідження Івана Дерейка спирається на аналіз 311 особових справ колишніх поліцейських, а також іншої численної документації НКВС і НКДБ. Деякі поліцейські батальйони нараховували до 70% представників партрадактиву. Згідно з підрахунками та висновками автора, частка таких «природних слуг режиму» у поліцейських формуваннях у середньому становила третину. До партизанських загонів представників партрадактиву входило значно менше. Враховуючи те, що загалом у 1941–1944 роках поліцейських було більше, ніж партизанів, можна вважати, що радянські апаратники та сталінські держслужбовці на окупованій німцями території йшли головно у поліцію, а не в партизани.

Про свого основного ворога в УШПР повідомляли партизани Кам’янець-Подільської області: «Поліція зазвичай комплектувалась із людей здеградованих, морально звироднілих, наскрізь продажних елементів, але добрих знавців даного району, радянського активу, комуністів і комсомольців. Так, приміром, начальником окружної Шепетіської кримінальної поліції був Констянтин Нейман, який працював при радянській владі начальником карного розшуку та ТВО начальника Славутського райвідділу НКВС, начальником Славутської міської поліції був Ткаченко-Дурасов, який раніше працював у Олевському прикордонному загоні, унтер-офіцером плужанської поліції був колишній начальник прикордонної застави Бережнов»[502].

Місцева поліція створювалася по всій Україні, зокрема в областях, в яких партизани мали найбільший вплив, — Сумській і Чернігівській. Як повідомляла німецька польова комендатура № 194 весною 1942 року, загалом населення ставилося до лартизанів негативно і негайно повідомляло про їх появу: «У найбільш загрозливих районах Корюківки та Холмів багато чоловіків добровільно включилися в боротьбу проти партизанів або ж пішли в охоронну службу. З іншого боку, вони дуже бояться партизанів, бо ті вдаються до терору»[503].

Недаремно командир Чернігівського з’єднання Олексій Федоров, який воював у тих краях, особливо наголошував на значенні місцевої поліції в антипартизанській боротьбі: «Якби не сволота-поліцейські, партизанам було б удесятеро легше боротися з німецькими окупантами з огляду на те, що вони (поліцейські. — О. Г.) знають місцевість, ліси, всілякі нетрі, місця розташування партизанських загонів, і лише завдяки активній частині особового складу поліції (куркулям, карним злочинцям, репресованим з різних політичних мотивів особам) німецькі частини й експедиційно-каральні загони подекуди добиваються певного успіху в боротьбі з партизанами»[504].

Виступаючи на зборах комуністичних партизанських функціонерів 13 листопада 1942 року, перший секретар Чернігівського обкому висловився ще рішучіше: «В Україні головна сила, з якою ми зустрічаємося, — це поліція»[505].

Аналогічна ситуація склалася на Правобережжі України. З Федоровим цілком суголосний голова Кам’янець-Подільського штабу партизанського руху Степан Олексенко: «Взагалі, німців у тилу мало... У гарнізонах німців від 10-ти до 150-ти людей. Решта — це потолоч із Європи. Загалом мадяри, потім подивуються чехи, словаки, французи та литовці Головна сила, завдяки якій він (тобто німець. — О. Г.) тримає в руках народ, — це поліція, луб’яні козаки, середньоазіати: туркмени, узбеки, калмики й трохи татари... Німець у ліс боїться йти, а поліцейський, козак, туркмен іде»[506]. У другій доповіді Олексенко розвивав ту саму думку: «Всі експедиції німців проти партизанів проводилися спільно з поліцією, козаками, легіонерами. Ці “наші” нишпорили по лісах, по кущах, як нишпорки й перебували завжди в авангарді німців»[507].

Радянський письменник Микола Шеремет, який пройшов із загоном Олексія Федорова багато сотень кілометрів по тилах ворога, весною 1943 року у записці Хрущову й собі відзначав роль місцевих формувань: «Як правило, навіть по великих селах німці не стоять, а тільки в районах і містах, де їхні гарнізони. По селах, особливо коло лісів, багато поліції. В с. Курганівка Красногорського району Орловської області в кожнім третім дворі жив поліцай. Окремі села для оборони від партизанів побудували дзоти. (...) Зустрічались нам на Чернігівщині так звані українські націоналісти чи добровольці (108 Житомирський і 109 Вінницький батальйони). Це шістнадцятирічні школярі, мобілізовані німцями і кинуті на боротьбу з партизанами»[508].

Пантелеймон Пономаренко 18 серпня 1942 року писав Сталіну: «Німці вдаються до всіх засобів, аби залучити до боротьби з партизанами... контингенти з нашого населення окупованих територій, створивши з них військові частини, каральні та поліцейські загони. Цим вони хочуть досягнути того, щоб партизани загрузли у боротьбі не з німцями, а з формуваннями з місцевого населення...»[509]. Очевидно, що значною мірою це завдання було виконане.

Від середини 1942 року, вичерпавши людські ресурси Німеччини, нацисти почали, крім місцевої поліції, створювати більші формування з громадян СРСР — до батальйонів, а з 1943 року — до дивізій включно. Про кількісне співвідношення німців і колабораціоністів, задіяних в антипартизанській боротьбі, наводяться різні дані. Приміром, згідно з оцінкою російського дослідника Сєрґєя Дробязко, воно було десь 1:3[510]. До схожих висновків дійшов український автор Іван Дерейко, за відомостями якого, співвідношення німців і українців у поліцейських органах РКУ складало 1:4 відповідно[511]. Згідно з довідкою Генріха Гімлера від 10 травня 1943 року, сили поліції та СС у генерал-губернаторстві складалися на 53% з поляків і українців, на 47% — із німців. А на окупованій території СРСР співвідношення німців до місцевих жителів у структурах поліції та СС було 1:11 відповідно[512]. З одного боку, йдеться про 27 543 службовців німецької поліції ладу та поліції безпеки, а з іншого — про «східні батальйони» (50 000 осіб) і місцевих поліцейських «індивідуальної служби» — 250 000 осіб. (Щоправда, слід враховувати, що проти партизанів воювали й частини Вермахту).

Тим часом у повідомленнях червоних партизанів кількість убитих німців і колабораціоністів, навпаки, зазвичай складає десь 10:1[513]. Однак партизани у своїх звітах до Центру постійно підтасовували не тільки абсолютні цифри, але й співвідношення вбитих німців і колабораціоністів. Відбувалося це з двох причин. По-перше, зафронтове керівництво наказувало партизанським командирам воювати передусім проти німців, а підлеглі в будь-якій організації зазвичай прагнуть, щоб у їхніх повідомленнях керівництво отримувало ті відомості, на які очікує. По-друге, населення окупованих східних областей, а також колабораціоністські формування, були інфільтровані агентурою різноманітних радянських організацій. Тому дані про вбитих поліцаїв було складніше перекрутити, тобто перебільшити чи взагалі вигадати.

А німецькі документи, хай вони й неповні (надто щодо обліку втрат «недолюдей»), подають геть іншу картину.

Приміром, у тиловій зоні групи армій «Б» у серпні 1942 року партизанами було вбито (за німецькою термінологією): 9 німців, 6 угорців, 44 туркестанці, 2 козаки та 15 членів допоміжної поліції, яка складалася з українців (втрати 1:4)[514]. У звіті СС про боротьбу з партизанами на деяких окупованих територіях СРСР (включно з Україною) за серпень-листопад 1942 року у графі «власні втрати» зазначалося, що німецька поліція ладу, поліція безпеки СС втратила: вбитими — 174, пораненими — 132, пропалими безвісти — 13. Охоронні команди: вбитими — 205, пораненими — 127, пропалими безвісти — 133[515]. Поліція ладу та поліція безпеки складалися з німців; охоронні команди («Schutzmannschaft») — з радянських громадян. Підсумовуючи, втрати перших і других складають 319 і 465 відповідно (1:1,5).

Втім, іноді й за звітами партизанів, зокрема першого року війни, можна визначити головних ворогів партизанів того періоду. Приміром, загін Сабурова у другій половині грудня 1941 року знищив «25 поліцейських, усю місцеву адміністрацію, призначену німцями у Суземському районі Орловської області»[516]. У звітах з’єднання Сабурова в НКВС УРСР, а потім в УШПР кількість убитих німців теж завжди вища від кількості вбитих поліцаїв. Однак, у повідомленнях його підлеглих (командирів загонів) у штаб з’єднання чи особисто Сабурову, часто-густо вимальовується інша картина. Приміром, у звіті Харківського загону за перший рік війни співвідношення вбитих німців із убитими в бою поліцейськими становить 1:1 (200:202)[517].

Німецьке розвідзведення повідомляло про загін Сабурова як про дуже активний і такий, що «постійно здійснює напади на населені пункти й українську допоміжну поліцію»[518].

Військова ефективність поліцейських колабораціоністських формувань була різною. Невеликим партизанським групам, особливо в 1941–1942 роках, цілком успішно протидіяла місцева сільська поліція. Типовий випадок описано в аналітичному звіті однієї з польових комендатур північного сходу України: «Вночі на 31.8. [1942] 70 бандитів, аби отримати продукти харчування та зерно, перебували у містечку Степанівка, що лежить на відстані 21 км на південний схід від м. Ямполя [Сумської області]. Після тривоги доп[оміжної] по[ліції] сусіднього [села] Княжичі, 28 по[ліцейських] зненацька напало, тож банди змушені були тікати, залишивши домашню птицю та віз із зерном»[519].

Однак проти загонів чисельністю від 100 до 1000 чоловік групка поліцаїв, хай і добре обізнаних із територією й особливостями власного села, хай і з військовим вишколом, хай часто-густо з перевагою в озброєнні та боєприпасах, була зазвичай безсилою. Під час нападу на село великого загону партизанів поліцаї воліли рятуватися втечею — ховалися у льохах, утікали до лісу, чи у райцентри та міста. Коли ні, партизани доволі легко винищували поліцейських. Тому вже від початку 1942 року, а масово — від кінця 1942 — початку 1943 років, німці взялись об’єднувати поліцію кількох сіл в один кущ. Коли з’являвся партизанський загін, поліцаї групувалися в райцентрі чи великому селі, де могли хоча б іноді тримати оборону.

З більшими охоронними формуваннями партизанам, які, особливо з середини 1942 року, нерідко самі мали перевагу в озброєнні, зокрема в гарматах і мінометах, воювати було доволі важко. Після того як Сумське та Чернігівське з’єднання здійснили рейд на північний схід України в червні-серпні 1942 року, офіцери СС зробили висновок: «Банди вступають у боєзіткнення з німецькими військами, тільки не маючи іншого виходу, коли вони (тобто німці. — О. Г.) на них (тобто партизанів. — О. Г.) нападають або перешкоджають їх звичному маршруту. Й українська міліція теж не зазнає атак, якщо вона виступає у великих групах... Угорські частини будь-якої сили зазнають нападів зграй, і майже усі зустрічі з угорцями дотепер були для банд успішними»[520].

Із з’єднання Ковпака, яке весною 1943 року перебувало на правобережжі Дніпра, представник ЦК КП(б)У Іван Сиромолотний після виснажливих боїв надіслав в УШПР роздратоване послання: «Нетерпляча наволоч ці німці. Йдуть і йдуть слідом. Сьогодні другий день, як трохи відірвалися. Думали, [спокій] ще триватиме, але щойно повідомили, що з 2-х напрямків двома угрупованнями наступають. Заповзялися оточити нас, та наша маневреність шиє їх у дурні. Не було б прикро, якби воювали тільки з німцями, а то ще на нашу голову срана поліція та козачки мать [їх] йоб. Воювати не вміють, гинуть, як мухи, а спокою нам не дають, бляді»[521].

Наприкінці травня 1943 року Ковпак, звітуючи за черговий період боротьби, вказав на відмінності у поведінці різних колабораціоністських частин: «Протягом травня 1943 р. із націоналістами (тобто з бандерівцями. — О. Г.) не зустрічалися; поліцейські, з якими ми билися, б’ються краще від німців. Наші бійці їх у полон не беруть, а вбивають. Козацькі частини загалом налаштовані невойовничо і при першій нагоді переходять на бік партизанів»[522].

Якщо у перший рік війни партизани з поліцією переважно воювали, то від листопада 1942 року вони почали робити спроби перевербувати поліцейських, або ж просто розкладати (розвалювати) батальйони та полки. Спеціальна інструкція ЦШПР рекомендувала посилити розвідку й агентурну розробку колабораціоністських частин, пропаганду проти них Перекинчиків передбачалося зараховувати до партизанських лав і водночас винищувати «ворожий елемент», активних організаторів і командирів допоміжних формувань, а також за допомоги агентурних комбінацій і провокацій спрямовувати репресії німців проти лояльного до окупантів колабораціоністського командного складу[523].

Застосування інструкції у часі збіглося, вдало для совєтів, із наступом Червоної армії під Сталінградом і зі Сталінським рейдом з’єднань Сабурова та Ковпака. Командир одного із загонів сабурівського з’єднання Лєонід Іванов описав у щоденнику характерний випадок, який стався 29 листопада 1942 року на півночі Житомирської області. Демонстративно оточивши село Юрово, партизани, дочекавшись парламентаря, послали поліцаям письмовий наказ скласти зброю, обіцяючи зберегти життя у випадку його виконання: «Вдалині з вулиці вийшло двоє невідомих, вони рухалися назустріч нам, один із них ніс якийсь аркуш паперу. Наблизившись до нас, один із них спитав: “Це ваш наказ?” Начальник штабу Прощаков відповів: “Так, наш”. Невідомий випростався, по-військовому чітко доповів майору: “Ваш наказ виконано, зброю складено, можете входити у село, пострілів не буде”. Виявляється той, хто доповідав, і був пом[ічником] коменданта села...» Скориставшись телефоном поліцейських, партизани почали через перекладачку спілкуватися з гарнізоном райцентру, від імені поліцаїв просячи підмоги. Потім «комбат, заматюкавшись, сказав німецькому коменданту Олевська: “Й[об вашу] м[ать], поки не пізно, забирайтесь із Олевська, бо зараз і до вас черга дійде”. Ті, кинувши трубку, кудись зникли. Ми, не дочекавшись німецької допомоги проти партизанів, поїхали геть»[524].

Загальну тенденцію вже 1 березня 1943 року відзначив Пономаренко в донесенні Сталіну про ситуацію в Україні: «Почастішали та набувають масових форм переходи поліцейських зі зброєю в руках на бік партизанів...»[525]

До літа 1943 року хисткість «східних військ» викликала занепокоєння не тільки адміністрації РКУ, але й тилових структур Вермахту в Україні: «Передовсім слід нагально зміцнити [морально-політичний] стан місцевих частин... Загальна кількість [вояків] у [тиловій] зоні відповідальності [групи армій “Південь”], у підпорядкованих і непідпорядкованих [тиловим структурам Вермахту] підрозділах, а також у задіяних східних формуваннях разом із добровольцями [при армії] становить 80 000 озброєних осіб. Із них козаки та тюркські народності воюють здебільшого за переконаннями. А переважна більшість інших вояків прагне, щоб їх забезпечували харчами, одягом та звільнили від роботи в Німеччині»[526]. Такі формування доволі легко розкладалися партизанами.

Доходило до того, що цілі червоні загони складалися переважно з колишніх поліцаїв. Про такий випадок повідомляла Строкачу 22 березня 1943 року таємна співробітниця із загону Якова Мельника: «Загін не надто боєздатний, здебільшого складається з колишніх поліцейських і новоприбулих. [У] загоні відсутня дисципліна, а вона вкрай необхідна у тилу ворога. За сигналом “тривога — загони готові”, бійці [готові] за 20 хвилин. Губляться люди [на] шляху прямування»[527]. На отриманій телеграмі Строкач написав: «Розробити вказівки, вичистити загін».

«Чистити» мали намір лише кількох колишніх колабораціоністів. Письменник Микола Шеремет, який чимало часу пробув у з’єднанні Олексія Федорова, весною 1943 року відгукувався про колишніх колабораціоністів як про вправних бійців: «Чимало з перебіжчиків виявили себе зразковими партизанами (позаяк на службі німців пройшли навчання військовій справі. — О. Г.) і вже мають нагороди»[528].

Про те саме розповідав і партизан Василь Єрмоленко, який місяць перебував у Кам’янець-Подільському з’єднанні ім. Михайлова під командуванням Антона Одухи: «До нього з полону бігли всі, і навіть юнкерська школа перейшла з власівської армії. Розвідка там попрацювала серед командного складу — і вони до нас перейшли. І їх він до нас прийняв у загін. І це були такі [кваліфіковані] бійці — тому що війну пройшли не “бочком”, а всюди пройшли війну, і в полоні побували»[529].

Втім, попри загальну військово-політичну ситуацію, і в 1943–1944 роках колабораціоністські формування залишалися небезпечним ворогом партизанів. У звіті РКУ, на території якого діяли партизани УШПР і БШПР, зазначено співвідношення загиблих німців і місцевих: «Утрати під час боротьби з бандитами складають у квітні [1943 р.] : загиблими: 116 німців, членів поліції, 136 членів охоронних команд (Schutzmannschaft, формування з радянських громадян. — О. Г.); пораненими: 70  німців, членів поліції, 70 членів охоронних команд»[530]. Всього — 392 особи (з них 186 німців і 206 громадян СРСР). За даними Вермахту, на території України (ймовірно, РКУ) за червень 1943 року Вермахт, його союзники та німецька поліція втратили 200 убитими, 195 пораненими, місцеві формування — 68 убитими, 107 пораненими[531]. Як повідомляв підпільник ОУН, сили, кинуті проти Сумського з’єднання Ковпака в липні 1943 року в Галичині, складали «... коло 10 тис. [людей]. Є багато татарів, грузинів, калмиків, а найбільше москалів, 10% серед них німців»[532] (і це не рахуючи місцевої української поліції). Наступний приклад — Східна Україна — у тиловій зоні групи армій «Південь» з липня по вересень 1943 року включно від рук партизанів загинули 105 німців і 106 представників «місцевих формувань»[533]. Приблизно таке ж співвідношення можна помітити й щодо кількості поранених. А чисельність зниклих безвісти серед колабораціоністів майже завжди була вищою, ніж у німців — очевидно, через перекинчиків або дезертирів.

На жаль, якоїсь детальної розгорнутої й узагальнювальної записки, де описувалася б діяльність партизанів і підбивалися її підсумки, німецька сторона наприкінці 1944 року не склала — принаймні вона до нас не дійшла. Проти партизанів у 1941–1944 роках на території різних адміністративних утворень воювали представники кількох відомств. А загальна ситуація на фронтах і в тилу Третього рейху явно не викликала бажання завантажувати аналітиків Вермахту й СС копіткою роботою з підбивання підсумків. Однак навіть наведені вище уривчасті німецькі матеріали говорять про те, що дані відділу УШПР можна вважати чистою фантастикою. В жодному з німецьких документів РКУ чи тилової зони відповідальності Вермахту в Україні — доповідній записці, звіті про ситуацію, зведенні (навіть за кілька місяців) — у повідомленнях про зазнані від партизанів втрати автор цих рядків під час архівного пошуку не подибував цифри, яка сягала б 1000 осіб. Зазвичай втрати, зазнані від партизанів, обчислюються десятками, іноді — сотнями людей.

Через уривчастість німецьких даних підрахувати результати бойової діяльності партизанів годі, тому обмежимося оцінкою. Скидається на те, що за 1941–1944 роки партизани НКВС УРСР — УШПР у боях знищили майже 10 тис. німців, їх союзників і колабораціоністів (бойова діяльність загонів ГРУ та НКВС СРСР була загалом незначною). Від половини до двох третин цієї чисельності складали громадяни СРСР, передовсім українці. Приблизно таку ж, або дещо більшу кількість людей було поранено в боях із партизанами УРСР. До цього варто додати вбитих і поранених у бою членів ОУН-УПА, загальну кількість яких визначити вкрай важко, але, як уже йшлося, ймовірно, вона обчислюється тисячами осіб.

Американський дослідник Джон Армстронґ, який немало використав німецьких матеріалів, свого часу дійшов схожих висновків. За його оцінками, загальна цифра безповоротних втрат, понесених німецькою стороною від червоних партизанів на всій окупованій території СРСР (включно з Білоруссю та Росією) — від 30 до 35 тисяч осіб, із яких майже половина — радянські колабораціоністи[534]. Існують й інші оцінки. Зокрема, німецький автор Лутц Клінкгамер пише про 18 тисяч убитих (включно з загиблими під час диверсій на залізницях)[535]. Інший німецький фахівець, Клаус Йохен Арнольд[536], не дає загальної цифри, але, згідно з наведеними ним даними, кількість озброєних ворогів, убитих червоними партизанами, може бути дещо вищою цифри, наведеної Армстронґом.

А за даними оперативного відділу УШПР, 264 тис. «солдатів і офіцерів ворога, поліцейських і зрадників батьківщини»[537] загинули та були пораненими внаслідок бойової діяльності червоних України (не рахуючи загиблих під час диверсій). Тобто пересічно за кожний місяць окупації підлеглі НКВС УРСР — УШПР знищували та вражали нібито десь 7,5 тис. солдатів і офіцерів ворога — в тому числі в перший, розгромний рік війни.

Найбільша операція червоних партизанів України, зафіксована німецькою стороною та знайдена автором протягом архівних пошуків, ось ця: «29.4[1943] спалено стайню колгоспу в селі Купище (район Коростеня [в Житомирській області]), згоріло 300 угорських євреїв...»[538] Однак пошук у документах дислокованого в цьому районі партизанського з’єднання ім. Щорса не підтвердив цю інформацію[539]. Місцевий очевидець подій заявив про те, що євреїв знищи.... самі угорці[540]. Та й угорський уряд у 2006 році офіційно визнав — у 1943 році гонведи в селі Купище самі спалили хворих на тиф угорських євреїв[541]. Лишається тільки думати-гадати: яким чином і навіщо у внутрішньому німецькому документі, звіті функціонера РКУ, цю акцію було приписано комуністичним партизанам?

Завершуючи оповідь про бойові дії червоних партизанів УРСР, можна відзначити одну їх особливість: супроти партизанів Росії та Білорусі їм були притаманні висока мобільність, маневреність завдяки вже згаданим чинникам — відносно високій фаховості керівництва (Тимофія Строкача), ландшафту, багатому на степи та лісостепи, а також і недоброзичливості населення у західних областях України. Можливо, певну роль відіграли й українські військові традиції, що проступали «назовні» крізь фасад будь-якого режиму. Комуністичні партизанські формування, вцілілі у 1941 році, було створено на території Сумської та Чернігівської областей (лівобережжя Дніпра, кордон із Росією та Білоруссю), проте більшість партизанів УШПР у 1944 році зустрілися з Червоною армією у західних областях України чи навіть у Польщі та Словаччині. Приміром, під час рейдів, маршів і боїв з’єднання ім. Сталіна у 1943–1944 роках пройшло 4,9 тис. км, Вінницьке (1943–1944 роки) — 6,5 тис., ковпаківське з’єднання (з 1944 року — дивізія) в 1941–1944 роках — 7,5 тис. км. А кавалерійське з’єднання під командуванням Міхаїла Наумова за роки війни пройшло 9 тисяч кілометрів[542] — шлях, який дорівнює відстані від Берліна до Пхеньяна, або втричі перевищує відстань між Києвом і Парижем. Важко не погодитися з думкою сучасника та учасника подій письменника Миколи Шеремета: «... бездіяльне існування — смертельна загроза для партизанів, воно породжує безпечність, нерішучість, приводить до побутового розкладу і відштовхує населення. Життя партизанів — тільки в русі, в активних операціях проти ворога»[543].

* * *

Починаючи десь з середини 1942 року й до кінця війни, бойова діяльність для формувань УШПР відходить на другий план. Навіть більше, з-за фронту надходять накази уникати відкритих сутичок із більшими частинами ворога. Поступово вже на межі 1942–1943 років пріоритетними стають диверсії на комунікаціях, точніше — на залізницях. У Кремлі потроху усвідомлювали, що для радянської сторони у тодішніх умовах це був найефективніший вид діяльності партизанських формувань.

Дані оперативного відділу УШПР свідчать: якщо у червні 1942 року партизани України підірвали 22 ешелони, то у квітні 1943 вже 116[544]. З літа 1943 року за загонами та з’єднаннями України закріплювалися ділянки залізниці і перед ними ставилися конкретні завдання підривати ешелони.

За спогадами начальника штабу верховного командування Вермахту Вільгельма Кейтеля, на всьому Східному фронті армія мала труднощі з постачанням: «Добова потреба сухопутної армії (без люфтваффе) в підвізному забезпеченні становила 120 ешелонів; під час активізації бойових дій, коли зростала потреба у підвізних боєприпасах і виникала необхідність доправляти поранених у тил, кількість вантажних потягів значно збільшувалася; [натомість] щоденно на фронт доправляли до 100 ешелонів, та й то не завжди, якщо врахувати, що партизани здійснювали інколи до 100 висаджень у повітря залізничного полотна за ніч»[545]. Зауважмо, що йдеться тут не про висадження у повітря ешелонів, а про знищення рейок. Зі слів командира з’єднання ГРУ Ґріґорія Лінькова, «Треба все-таки віддати гітлерівцям належне з огляду на одне: була ділянка боротьби з залізничними катастрофами, в якій вони досягли успіхів. Це ліквідація наслідків катастрофи. За деякими винятками, вони встигали прибрати уламки розбитого потягу та відновити рух на лінії за якихось вісім чи десять годин. (...) ...Гітлерівське командування зорганізувало особливі військові частини, які прибували до місця вибуху на спеціальних поїздах зі спеціально сконструйованими підйомними кранами»[546].

Згідно з даними оперативного відділу УШПР, партизанами України було влаштовано 5000 катастроф ешелонів (зруйновано 50 тис. вагонів, платформ і цистерн), убито та поранено 200 тис. «солдатів і офіцерів ворога, поліцейських і зрадників батьківщини»[547]. Виходить, що пересічно в одному ешелоні партизани нібито знищували 10 вагонів, вбивали та ранили 40 осіб. Стандартним штампом радянської пропаганди було твердження про знищені потяги «з живою силою та технікою».

Проте в залізничних перевезеннях Вермахту ешелони з особовим складом і технікою становили незначну частку. Переважно залізничними коліями транспортували продовольство, будматеріали, боєприпаси, фураж, різноманітне військове спорядження, озброєння, медикаменти, паливно-мастильні матеріали тощо. Не забуватимемо й про чималі цивільні перевезення: сільгосппродуктів, сировини, устаткування і т. д. Тобто якби навіть партизани, щоразу підриваючи локомотив, знищували ешелон дощенту, то у більшості випадків гинуло б менше 10 людей — техперсонал товарного (вантажного) поїзда і, в деяких випадках, охорона.

Та якщо навіть уявити, що геть усі поїзди, підірвані партизанами, були заповнені людьми, то однаково досягати такого результату — 40 осіб у кожній диверсії — навряд чи можливо. Пошкодження локомотиву не завжди призводить до руйнування навіть одного вагону, а поїзда й поготів. А залізнична катастрофа з руйнуванням пасажирського поїзда далеко не завжди супроводжується жертвами, надто десятками жертв.

Додамо також, що для зруйнування локомотива, тобто великої машини вагою в десятки тонн, замало, приміром, протипіхотної міни. Важке завдання — просто пошкодити паротяг, спричинити його сходження з рейок і тим більше — сходження з рейок наступних вагонів. Ковпак згадував, що на зламі 1942–1943 років на Поліссі Сумське з’єднання зустрілося з «білоруськими партизанами з’єднань т. “Комарова”, “Баті” й іншими... Коли вони розповідали про свою роботу, мовляв, вони сотні ешелонів пустили під укіс, мною було поставлено запитання: “Скільки ви кладете толу в заряд, аби підірвати ешелон?” Вони відказали: “4 кілограми”. Відповідь наша їм була такою: “Дозвольте вам не повірити, що стільки ешелонів вами пущено під укіс. Факти: ми багато сотень кілометрів пройшли, зокрема й територію вашої діяльності, і ніде не виявили жодного ешелону, навіть не надибали жодного колеса, що свідчило б про факти вашої диверсійної роботи”. Ми категорично заперечили, що 4 кг можуть вивести з ладу ешелон, позаяк це неможливо в зимовий час. Ми перевірили і продемонстрували перед усім з’єднанням, що 4 кілограми толу здатні вирвати шматок рейки довжиною лише до півметра, і в зимових умовах ешелон легко проходить без руйнувань. Аби не замилювати очі керівним органам, порадили їм класти в заряд не 4 кілограми, а 8 кілограмів...»[548]

Завважмо, що багато спроб здійснити диверсію були зірвані німецькою стороною. Приміром, за даними німців, у червні 1943 року в РКУ «у 160 випадках диверсії відвернуто: знайдено міни або дано відсіч групам диверсантів»[549]. На Чернігівщині у з’єднанні Івана Бовкуна, як згадував ветеран Лев Айзен, міни, що застосовувалися проти потягів, часто не спрацьовували через технічні недоліки («примітивні міни»)[550].

Конкретні результати диверсійної діяльності партизанів на залізницях видно на прикладі численних звітів різних окупаційних структур.

Зведення СД з усієї території СРСР, датоване 5 червня 1942 року, описує події в Україні за один місяць: «У зоні відповідальності Житомир на перегоні після Фастова було видалено цвяхи та шрубчаки з залізничного полотна, через що локомотив і 4 вагони зійшли з рейок... У зоні відповідальності Миколаїв 20.5.1942 р. з рейок зійшло кілька вагонів, причому кілька військовослужбовців Вермахту було поранено. Шкідників, 13 осіб, в тому числі здогадного керівника групи, було заарештовано»[551].

А ось те саме повідомлення СД, і, що важливо, про поїзд, який перевозив людей: «22.5.42 залізничні шляхи між Здолбуновом та Києвом було підірвано: поїзд, який транспортував війська, зійшов з рейок; повідомляють про приблизно 5–8 осіб убитих, 25 поранених, в тому числі важкопоранених»[552].

Північ Сумщини: «25.8[1942] об 11 годині наїхав на міну поїзд Шостка — Глухів... Людям шкоди не заподіяно, а лише майну. (...) 31 сер[пня] 1942... О 6-ій годині ранку в 6 км на північ від Конишівки поїзд наїхав на міну. Рейкові шляхи та локомотив було пошкоджено»[553].

На залізниці Шепетівка — Новоград-Волинський 9 червня 1943 року «Транспортний поїзд... наїхав на міну та зійшов із рейок — 3 солдати загинули»[554].

У зведенні з правобережжя України перераховано «найпомітніші напади», здійснені в генеральному комісаріаті «Житомир» у вересні-жовтні 1942 року: «30.9.42 особливий поїзд президента дирекції імперських залізниць у Києві десь в 2 км на захід від міста Лугіни [Житомирської області] наїхав на міну. 11.10.42 на перегоні Вінниця — Козятин було спущено з рейок поїзд-лазарет. Того-таки дня на ділянці Копцевичі — Старушки (нині — Петриківський район Гомельської області Білорусі) поїзд наїхав на міну, причому паротяг і 16 вагонів зійшли з рейок, а машиніста було вбито. 16.10.42 зійшов із рейок поїзд на 29 вагонів із бензином на ділянці Житомир — Фастів. 21.10.42 на ділянках Копцевичі — Старушки, Птіч — Коршєвка [БРСР], і Звягель (тобто Новоград-Волинський. — О. Г.) — Шепетівка поїзди наїхали на міни. 23.10.42 на ділянці Коростень — Олевськ поїзд наїхав на міну, внаслідок чого зійшли з рейок локомотив і 4 вагони. Машиніста було вбито та 3-ох залізничників поранено... 28.10.42 кур’єрський поїзд [біля міста] Єльська (нині — Гомельська область Білорусі), що перевозив зокрема 2 жандармів, десятьох латиських солдатів і 20 членів охоронних команд, в 25 км на захід від Єльська зазнав нападу бандитів чисельністю від 200 до 250 осіб. Було вбито 2 жандарми, 24 члени охоронних команд і цивільних осіб»[555].

Звернімо увагу: навіть у переліку найважливіших диверсій на залізницях 8 із 9 підривів поїздів призвели до двох смертей і трьох поранень. Один напад із цих 9 — коли партизани не лише підірвали поїзд, а ще й великою силою здійснили напад на весь потяг, — призвів до загибелі 26 людей. А до такого варіанту дій радянські загони вдавалися вкрай рідко.

УШПР оцінював диверсійну діяльність партизанів за кількістю підірваних, а не розгромлених ешелонів. Та ще й боєприпаси, надто в 1943–1944 роках, були слабиною українських партизанів. Тому диверсійна група, заклавши міну, зазвичай відходила на чималу відстань від місця підриву і потім на поїзд не нападала, а то й бувало, не дочекавшись вибуху, поверталася на базу. І навіть якщо виводити загальну статистику з цих наведених вище найуспішніших диверсійних дій партизанів Правобережжя осені 1942 року, то пересічно, підриваючи один поїзд, партизани вбивали 3 людей.

Однак, оцінюючи ефективність диверсій на комунікаціях, важливо не тільки вести облік прямих результатів підривів — убивств людей, псування залізничного полотна та рухомої частини. Диверсії уповільнювали пропускну здатність доріг, бо рейки та насипи, руйновані чи пошкоджувані мости та залізничне обладнання треба було ремонтувати. Та ще важливіше те, що залізничники десь з весни 1943 року істотно сповільнили рух поїздів, аби мінімізувати пошкодження паротягів і вагонів під час катастроф і аварій від вибухів партизанських мін.

Німцям вдалося дещо зменшити кількість жертв під час аварій. Ситуація весни 1943 року, Правобережжя України: «Вночі з 4 на 5.5 на ділянці Житомир — Звягель (тобто Новоград-Волинський. — О. Г.)... поїзд наїхав на міну і був понівечений. (...) На залізничному перегоні Житомир — Байахель (? — О. Г.)... вибухнули міни, причому в одному випадку 1 вагон зійшов із рейок. (...) На перегоні Житомир — Фастів... поїзд наїхав на міну і був обстріляний»[556]. Про людські втрати не йшлося.

Навіть підривання поїздів із людьми не призводило до дуже великих жертв. У бандерівському звіті з території Львівської області зазначено: «31.5.44 за Олешичами вимінували особовий поїзд, при чому 7 осіб вбитих, багато ранених»[557].

Найбільшу залізничну диверсію, результати якої автор надибав у німецьких документах, пов’язаних із Україною, здійснено у березні 1944 року: «За 27 км на захід від Жмеринки 1 поїзд-лазарет наїхав на міну. 59 убитих, 200 поранених»[558]. Йдеться про екстраординарний випадок, який потрапив у тижневе зведення генштабу Вермахту, присвячене опису партизанських дій на всій території СРСР.

А щодо загальної кількості поїздів, підірваних партизанами НКВС УРСР — УШПР, то, на жаль, точно назвати її годі. Відповідних узагальнювальних даних у німецьких архівах, очевидно, не збереглося. Найнадійніше джерело на сьогодні — праця колишнього начальника транспортної служби Вермахту Ганса Потґісера «Німецькі залізниці у Східному поході». Згідно з його даними, в 1942–1943 роках партизани по всій території СРСР понівечили майже 20 тис. вагонів[559]. На жаль, у цій праці дані за першу половину 1944 року відсутні. Якщо для показників першої половини 1944 року взяти середньомісячні показники 1943 року, то вийде, що за 1942–1944 роки диверсанти всіх відомств на всій окупованій території СРСР понівечили чи знищили приблизно 9000 локомотивів. А за даними ЦШПР, які було широко введено в науковий ужиток, партизани влаштували понад 20 тисяч аварій поїздів[560], тобто в 2,2 рази більше. Перенісши те саме співвідношення на дані УШПР, отримаємо грубо 2300 підірваних паротягів і на території України в 1941–1944 роках. Позаяк ця цифра не є підрахунком, а екстраполяцією, наполягати на її точності годі.

У будь-якому разі така кількість пошкодженої рухомої частини — відчутний удар по тилах Вермахту. А втрати особового складу були порівняно невеликі. Згідно з даними того-таки Потґісера, в області відповідального за Білорусь Мінського імперського управління шляхів сполучення, з 1942 року по 31 березня 1944 року під час нападів партизанів на залізниці було вбито 158 німецьких залізничників і 1073 солдати, поранено 1212 німецьких залізничників і 3670 солдат[561]. Потґісер доволі високо оцінив саме партизанську боротьбу: «...втрати особового складу залізниць були більшими, ніж від повітряних нальотів і [недиверсійних] залізничних катастроф на сході разом»[562]. Та якщо брати невідновні втрати від операцій «народних месників», то вони складуть один батальйон за понад 2 роки війни, або до 2 полків санітарних втрат. І це по всій Білорусі. Очевидно, що в Україні втрати німців були меншими, позаяк партизанів в УРСР було значно менше.

Побічно такі цифри підтверджує й кількість відновлених локомотивів. На жаль, точні цифри знову відсутні, але в праці Потґісера міститься два промовистих приклади: за вересень 1943 р. на всій окупованій території СРСР було пошкоджено 649 локомотивів, «із них 357 настільки, що їх для ремонту довелося везти на батьківщину [до Німеччини]»[563]. Тобто решту 45% ремонтували або залишали на місці. За цілий 1943 р. «на сході» було серйозно пошкоджено 5250 локомотивів, із них «до 80 локомотивів (тобто лише 1,5%. — О. Г.) лежало зі значними пошкодженнями від вибухів під укосами шляхів»[564]. Ймовірно, якась частина доведених до цілком непридатного стану локомотивів усе-таки доправлялась до депо, та в будь-якому разі наведена статистика на позір така, що переважна більшість паротягів, підірваних партизанами, піддавалась ремонту і відновленню — зазвичай доволі швидкому. Виходить, дана статистика підтверджує наведені вище приклади з повідомлень німецьких тилових структур про скромні результати підривів рухомого складу залізниць. Лише мала частина навіть вдалих диверсій призводила до масштабних трощ поїздів і значних людських жертв.

Підсумовуючи наведені відомості, можна вважати, що партизани України зуміли в роки війни пошкодити від 2 до 3 тис. паротягів і десь 5–10 тис. вагонів. Видається, що під час цих диверсій загинуло від 1 до 3 тис., і було поранено від 3 до 10 тис. солдатів і офіцерів супротивника, а також залізничників і цивільних осіб.

Наведімо для порівняння дані про аварії, влаштовані англійськими спецпідрозділами спільно з силами французького опору в окупованій Франції. На жаль, не ясно, наскільки достовірними джерелами користувався британський дослідник, однак хоч якісь відомості є кращими, ніж ніякі: «У період між червнем 1943 року та травнем 1944 року було знищено чи пошкоджено 1822 локомотиви, 200 вагонів, а 1500 [вагонів] було серйозно пошкоджено»[565].

Можна додати, що на залізницях окупованих німцями територій СРСР станом на 1 січня 1943 р. працювали 111 899 німців і 633 935 представників місцевого населення, а в Україні частка місцевих робітників і службовців залізничного транспорту взагалі досягла 88,5%[566]. Тобто при масштабній, копіткій і успішній агентурній роботі радянської сторони, зокрема партизанів, серед зайнятих на німецькій роботі громадян СРСР, нанесена шкода комунікаціям Вермахту могла би бути значно вищою.

* * *

Будь-який дослідник натрапляє на великий розрив між даними УШИР і тим, що говорять про ефективність діяльності партизанів німецькі джерела. Наведімо відомості Строкача ще раз: у 1941–1944 рр. тільки партизанами НКВС УРСР — УШПР під час бойових дій і диверсій було вбито та поранено 464 682 солдатів і офіцерів ворога, включно з колабораціоністами. Якщо до цього ми додамо результати діяльності інших відомств, які вели боротьбу за лінією фронту, а також «неорганізованих партизанів», то можна взагалі говорити про цифри у півмільйона вбитих і поранених партизанами України (до слова, приблизно стільки ж, скільки в багатій на партизанів Білорусі). Згідно з опертими на німецькі дані оцінками автора, під час атак, диверсій, різноманітних акцій партизан і антипартизанської боротьби в Україні в 1941–1944 рр. загинуло від 10 до 15 тис. солдатів і офіцерів Вермахту, поліції та СС, союзників німців і колабораціоністів, і десь у півтора раза більше було поранено. Видається, що партизани й УШПР у своїх звітах перебільшили ефективність партизанської боротьби в 10–20 разів. А самі партизани, згідно з даними УШПР, в 1941–1944 рр. втратили вбитими та померлими від ран 14 тис. осіб, пораненими 10 тис. осіб[567] (не рахуючи втрат загонів ГРУ та НКВС СРСР, а також 30 тис. партизанів, «зниклих» у 1941–1942 рр.). Причому 24 тис. убитих і поранених радянських партизан — також не остаточна цифра, позаяк партизанські командири періодично занижували чи приховували дані про втрати у власних лавах. За приклад може правити історія Карпатського рейду Сумського з’єднання, який на початку операції нараховував 1900 осіб. Згідно зі звітними документами ковпаківців, кількість убитих, пропалю безвісти та померлих від ран склала приблизно 430 осіб. А за переліками особового складу з’єднання невідновні втрати склали 600 осіб. При цьому з 415 членів і кандидатів у члени компартії в рейді загинуло чи пропало безвісти 130 осіб[568]. В умовах далеко не ідеально поставленого в інших загонах ведення документації приховувати втрати іноді непогано вдавалося. Таким чином, на позір втрати німецької сторони були не більшими за втрати партизанів.

Партизанська зафронтова боротьба набагато більше, ніж дії регулярної армії, розвиває фантазію у рядових і командирів, зайнятих складанням звітів про власні успіхи. Конкретний результат сутичок і диверсій керівному центру вкрай складно перевірити, в низці випадків — просто неможливо.

Будемо враховувати також, що червоні партизани були частиною радянської системи, для якої приписки — невід’ємна та сутнісна характеристика багатьох різновидів звітності. І це не випадково — у закритому суспільстві за відсутності свободи преси та необхідності влади регулярно звітувати перед народом спотворена статистика отримує дуже широке розповсюдження в держсистемі.

Тому наведемо кілька прикладів того, як і за якими схемами виникали партизанські приписки.

Доволі пишною була красномовність партизанів усіх рівнів. Складно хоч якось коментувати такий фрагмент повідомлення начальника 1-го відділу УШПР підполковника Погребенка про ситуацію в Ковпаківському з’єднанні: «Комуністи-партизани показують зразки героїзму та сміливості в боротьбі з фашистами: (...)

Боєць — Кобяковський Іван Олександрович під час розвідки з групою партизанів чисельністю 7 чол. вступив у бій із загоном ворога кількістю в 20 чол., ущент розгромив фашистів, зброю яких доправив у загін. (...)

Молодий комуніст — боєць Терешин (загін Іванова) — впритул розстріляв зі своєї гвинтівки 12 фашистів, які намагалися захопити його живцем, і благополучно вийшов у розташування свого загону. Командир загону Хомутін (загін Іванова) разом зі своєю групою під час бою, підпустивши гітлерівців на 25–30 метрів, розстріляв упритул із кулемета до 350 фашистів»[569]. Звіт було складено на підставі донесень самих партизанів.

Але і їхній командир був не завжди чесним.

За відомостями Ковпака, напад Сумського з’єднання на Лельчиці наприкінці листопада 1942 р. вартував життя 500 німцям і поліцейським[570]. А дані цивільної окупаційної адміністрації свідчать: з німецького боку загинуло 80 чоловік[571].

Спотворювали партизани та партизанські командири не тільки абсолютні цифри результатів бойової та диверсійної діяльності, але й якісні показники власної ефективності. Приміром, Сабуров більш-менш правдиво інформував УШПР про підсумки нападу власних загонів на Столин у січні 1943 р. Проте в його донесенні, яке пізніше поповнило звіти вищого рівня, стверджується, що партизани знищили «будинок відпочинку з німецькими офіцерами та їхніми дружинами»[572]. А тим часом убиті у власних квартирах німці були не офіцерами, а простими співробітниками будівельної Організації Тодт, причому про загибель їх дружин відповідне повідомлення СД не повідомляє[573].

Півроку потому про схожий випадок, що стався під час розгрому Давид-Гарадка 25 липня 1943 р., Судоплатов кляузував у ЦШПР: «... Сабуров доповів т. Строкачу, що під час цього нальоту вбито 139 німецьких солдатів і місцевих поліцейських. Насправді — убитих до 20 чоловік. Причому невідомо, поліцейські вони, а чи жителі містечка»[574].

Виявляються приписки й завдяки документам різних партизанських загонів. Приміром, 23 червня 1943 р. начальник оперативного відділу УШПР Владімір Соколов надіслав командиру Чернігівського з’єднання Миколі Попудренку сердиту радіограму: «За повідомленням Салая (командира дислокованого поруч Полтавського з’єднання. — О. Г.), знищено всього 114 фашистів, а не 780, як зазначаєте ви»[575]. Не виключено, що й М. Салай перебільшив кількість німців, знищених двома з’єднаннями протягом спільної операції з розгрому райцентру, але навіть у цьому випадку повідомлення двох командирів про результати одного й того самого бою різняться всемеро.

Часто-густо один і той самий партизанський командир із перебігом часу змінював свідчення про свої подвиги. Приміром, Сидір Ковпак, звітуючи про штурм Делятина та бій біля с. Білі Ослави, 12 серпня 1943 р. у радіограмі № 200 в УШПР кількість убитих німців і угорців оцінив у 125 чоловік (тоді як партизанів було вбито 70 чоловік). А згідно з написаним пізніше узагальнювальним оперативним звітом Сумського з’єднання, в цьому бою загинуло вже понад 500 солдат і офіцерів ворога[576].

Зведення апарату Еріха Коха у східне міністерство інформує нас про те, що на території рейхскомісаріату за травень-липень 1943 р. було здійснено 1009 нападів на залізниці[577]. (Натоді основну частину партизанів УШПР було переведено з Лівобережжя на територію РКУ. А та диверсійна діяльність, яку весною-влітку 1943 р. вели підлеглі Строкача на землях України, що не входили в РКУ, навряд чи перевищувала сумарну кількість диверсій, проведених в РКУ диверсантами інших відомств і на півночі РКУ загонами БШПР.) За відомостями оперативного відділу УШПР, що опираються на повідомлення самих партизанів, за зазначені три місяці було підірвано зо 600 ешелонів[578]. Якщо на тоді статистика підривів партизанами й спотворювалася, то, ймовірно, не надто: результат — один підірваний ешелон на дві закладені міни чи спроби підриву — за тих умов був цілком досяжним.

Причому, за даними німців, партизани у травні здійснили 312 нападів на залізниці, в червні — 315, і в липні — 385. Тобто з травня по липень цей показник не надто зріс — на 22%. А згідно з відомостями оперативного УШПР, кількість підірваних локомотивів за цей-таки період збільшилась якраз утроє. Найімовірніше, влітку 1943 р. на жорсткіші вимоги Строкача підривати якомога більше ешелонів партизани відповіли не тільки реальним зростанням показників, але й збільшенням кількості «паперових диверсій».

Не випадково 3 серпня 1943 р. командир загону ім. Сталіна Чернігівсько-Волинського з’єднання, досвідчений диверсант Григорій Балицький зробив запис у своєму щоденнику: «Отримав радіограму від тов. Федорова. “7 батальйон [нашого з’єднання] знищив 19 поїздів. Федоров-Дружинін”... Питання: де він міг знищити 19 поїздів, якщо дорога Ковель — Сарни майже не працює — вдень поїзди ходять, а вночі взагалі жодні поїзди не ходять? Питання, де це 7 батальйон знищує поїзди?»[579]

Кілька днів потому, 5 серпня 1943 р. Строкач дав за лінію фронту розсерджену радіограму: «Всім командирам з’єднань і загонів. Трапляються випадки донесень про руйнацію поїздів, які агентурні дані та повідомлення сусідніх загонів спростовують. Попереджаю, під особисту відповідальність командирів і комісарів з’єднань і загонів: відомості мають бути перевіреними та правдивими. Винних за брехливі повідомлення суворо карати. Загін-виконавець — якщо можливо, фотографуйте руйнацію»[580].

Очевидно, наказ не надто подіяв. Якраз через місяць командири двох партизанських з’єднань Рівненщини Василь Бегма та Іван Федоров, ображені діями свого колеги Олексія Федорова, поскаржилися Хрущову та Строкачу на те, що останній привласнює у своїх звітах результати диверсій їх підлеглих і партизан загонів РУ ГШ ЧА: «Всі підривні групи, задіяні на залізницях Брест — Ковель, Брест — Пінськ, Ковель — Сарни, не мають жодного стосунку до [Олексія] Федорова, але він бере на облік усі вибухи на цих дорогах і повідомляє [у] Москву, що це підриви його загонів. Така поведінка не більше, ніж одурювання уряду»[581].

Незабаром і автора цієї скарги, досвідченого партократа, УШПР піймав на брехні. Про результати однієї з операцій, в якій брали участь десь 1000 осіб, Бегма так доніс в Український штаб: «У результаті шестигодинного бою з ворогом зайняли всю північну частину міста [Рокитне], впритул до [залізничної] ст[анцїї] Рокитне. Розбили кілька станційних будов, порвали до 2 км. залізничного полотна, вивели з ладу водотяг». Розвідвідділ УШПР оцінював цей бій набагато стриманіше: «Це повідомлення Бегми — окозамилювання... Про майбутню операцію (через повну відсутність конспірації у з’єднанні) знову дізналось населення. Єдиного командування різними загонами не було. Коли німці відкрили вогонь, бійці розгубилися, командири почали обговорювати (замало не голосуванням), чи йти вперед, а чи відійти. В результаті більшість бійців відступили болотами, кидаючи озброєння та несучи втрати. Водотяг ст. Рокитне ніхто з ладу не виводив. Коли диверсійні групи стали рвати полотно, то через їх неправильне розміщення та занадто велику кількість груп серед диверсантів були поранені від своїх-таки мін... Операція закінчилася цілковитим провалом і марнуванням боєприпасів»[582].

Перебільшували партизанські командири й результати боротьби проти УПА. Приміром, згідно з розповіддю комісара Кам’янець-Подільського партизанського з’єднання Ігната Кузовкова про бій із УПА біля с. Теремно наприкінці липня 1943 року, під час цієї операції націоналісти кинули проти чотирьохсот партизанів 10000 чоловік, під час атак втративши 250 осіб убитими та 550 пораненими[583]. Це чиста фантастика, позаяк уся УПА тоді нараховувала з 10 тис. осіб, а в згаданій операції брало участь тільки 2 куреня (батальйони) УПА, всього десь 1000 осіб. Цей бій УПА виграла, а втратити 80% складу та при цьому перемогти неможливо. На жаль, не збереглося звіту УПА про ту саму операцію, та збереглися спогади, згідно з якими повстанці втратили «дев’ятнадцять убитих і понад п’ятнадцять ранених»[584]. Радянські партизани, як засвідчує у мемуарах ветеран УПА Скорупський, втратили 54 особи вбитими (включно з поляками з дружнього до червоних сусіднього напівпартизанського табору) та кілька чоловік полоненими. А зі слів Кузовкого, втрати червоних були геть мізерними: «6 убитих, 6 чол. поранених, усі вони видужали, жоден не помер».

У боротьбі з приписками у 1943–1944 рр. Строкач обмежувався посиланням гнівних радіограм у загони. Жодної перевірки реальних результатів боїв і диверсій своїх підлеглих Строкач не провів. Це наводить на думку, що він доволі спокійно ставився до буйних фантазій своїх підлеглих, можливо, тому що сам складав звіти для керівництва, в яких прагнув на конкретних цифрах показати себе талановитим організатором і керівником.

Але й Строкач мав як безпосереднє начальство, так і просто командування, яке стояло над ним у радянській системі влади. Один із заступників Сталіна Ґеоргій Жуков, бачачи, що в 1943–1944 рр. Вермахт хоч і відступав, але утримував фронт, піддав сумніву те, що повідомлення партизанів про багато тисяч розбитих поїздів відповідають дійсності. Тому Військова рада 1-го Українського фронту після вигнання німців із більшої частини території України спільно з УШПР провела перевірку результатів діяльності партизан України. Позаяк підданих перевірці самих залучили до даного «дослідження», інспекція показала, що «справжня кількість учинених партизанами аварій на залізницях у середньому була більшою на 30%, ніж наведено у зведеннях Українського штабу...»[585]. Пізніше Строкач списав наявність незліченних успіхів на диверсійну діяльність РУ ГШ ЧА, армійських груп, НКДБ СРСР і УРСР, підпільників і «позавідомчих» партизанів. Аби ефективніше вплинути на свідомість Жукова, до своєї доповідної записки начальник УШПР доклав кілька приголомшливих фотографій аварій, здійснених його підлеглими. Як остаточний підсумок, дані УШПР про півмільйона вбитих та поранених гітлерівців було направлено Верховному головнокомандувачу, а пізніше вони увійшли в наукові роботи, радянські і (в низці випадків) пострадянські шкільні підручники з історії й навіть у пропаганду українських спеціальних служб аж до кінця 2010 року[586].



3.3. ТЕРОР

Давши назву цьому розділу, дослідник зобов’язаний дати й визначення терору, відокремивши його від бойових дій партизанів. У даній роботі поняття «терор» трактується доволі широко: вбивство або нанесення великої фізичної шкоди неозброєним людям, які не чинили опір. Приміром, знищення та поранення в бою солдата Вермахту, поліцая чи бійця УПА не було терором, а результатом ведення бойових дій. А цілеспрямований розстріл цих же людей, які перебувають у полоні, вже кваліфікується в цій монографії як репресії. Те саме стосується, зокрема, убивств і навіть поранень сільських старост, підпільників ОУН, членів їх родин.

Помістивши терор у категорію основних напрямків діяльності партизанів, зробимо одне застереження. Якщо чи не будь-яка диверсія червоних проти господарських об’єктів чи на комунікаціях, а також їх бої з ворогами викликали схвалення НКВС УРСР-УШПР і Кремля, то про партизанські репресії так однозначно не скажеш.

Терор червоних партизанів 1941–1944 рр. можна розділити на 3 різновиди (категорії): репресії, влаштовувати які зафронтові керівні центри давали прямий наказ, терор, який допускався з боку Центру, і, нарешті, репресії, які до тієї чи іншої міри заборонялися військовим і політичним керівництвом партизан. Однак, цей поділ доволі умовний. Оцінюючи роль зафронтового керівництва у партизанському терорі, а також в інших різноманітних виявах «ініціативи на місцях», часто не враховують той простий факт, що потурання — один із виявів людської волі. Жоден український командир не тільки з’єднання, а й загону не був не тільки не страчений, але навіть не відкликаний в тил за звірства проти мирного населення.

* * *

Уже в директиві РНК СРСР і ЦК ВКП(б) парторганізаціям прифронтової смуги від 29 червня 1941 року містилася вказівка: «У захоплених районах створювати нестерпні умови для ворога та всіх його посіпак, переслідувати та знищувати їх на кожному кроці, зривати всі їх заходи»[587].

Ті самі слова Сталін виголосив у своєму радіозверненні 3 липня 1941 року[588].

Настанови Кремля спускали вниз представники середнього рівня влади.

21 липня 1941 року в директиві начальника охорони військового тилу Південно-Західного фронту наказувалось: «Одночасно з організацією диверсійних груп підбирати найдосвідченіших агентів СРСР. Перед сміливішою та рішучішою частиною цієї агентури поставити завдання: підпал майна, а якщо можливо, то й фізичне знищення посіпак німецького фашизму»[589].

У наказі НКВС УРСР 30 листопада 1941 цілі визначалися вже конкретніше: «Німецькі загарбники... у сільських місцевостях призначають старост, старшин і поліцейських, у містах і селищах міського типу — голів держуправ, бургомістрів, комендантів, начальників поліції та інших чинів... Діяльність цих фашистських байстрюків відбувається цілком безкарно з нашого боку. Наші органи... не приділяють достатньо уваги винищенню місцевої фашистської адміністрації...

Наказую:

1. Негайно організувати систематичне повсюдне, і передовсім у найближчому тилу ворога, винищення фашистської адміністрації та їх майна, надто старост, бургомістрів, керівників поліцейських органів і агентури гестапо.

2. Використовувати для цих цілей всі наявні у нашому розпорядженні та знайти нові додаткові агентурні можливості.

Широко використовувати для цих цілей партизанів, диверсійні групи та розвідагентуру нарівні з іншими завданнями, які вони виконують.

3. Із наявної агентури всіх відділів і управлінь, а також, використавши нові вербування, створити спеціальні тергрупи чисельністю три-п’ять людей для виконання завдань із винищення фашистської адміністрації...»[590]

30 листопада 1941 року Вермахт стояв біля стін Москви та Ленінграду, а Київ був уже тиловим містом Третього рейху. При цьому НКВС УРСР наказував не влаштовувати, приміром, диверсії на комунікаціях, щоб загальмувати просування німецьких військ, і навіть не нападати на німецькі частини аби їх відволікти від дій на фронті. За пріоритет було визначено винищення колабораціоністів. Важлива й вказівка знищувати майно осіб, які співпрацювали з нацистами: очевидно, що в результаті таких дій повинні були страждати й члени родин «зрадників». Йдеться про застосування принципу колективної відповідальності, притаманного радянській репресивно-каральній системі.

Про настанови на проведення партизанського терору з різноманітних джерел отримувала інформацію й німецька сторона. Приміром, на допиті полонені 1-го партизанського полку НКВС УРСР свідчили, що «мали різні завдання. Вони повинні були, з одного боку, влаштовувати диверсії на шосе та залізницях, якими пересуваються німці, а з іншого — актами терору (підпалами населених пунктів, окремих господарств і розстрілами всіх членів української міліції [на німецькій службі]) залякати українське населення та присилувати його до співробітництва»[591].

Першою більш-менш масштабною та відомою акцією терору проти колабораціоністів можна вважати проведений на Полтавщині у жовтні-грудні 1941 року каральний рейд партизанського загону ім. Будьонного під командуванням Івана Копьонкіна, який до війни обіймав посаду оперуповноваженого Татарбурнарського райвідділу НКВС (Ізмаїльська область, нині входить до Одеської). Відповідно до детальної розповіді Копьонкіна, його партизани розстрілювали мирних жителів, лояльно налаштованих до німців, агентів німецьких спецслужб, старост, «церковників» (очевидно, щирих вірян чи служителів релігійних культів), дезертирів із Червоної армії, а також солдат, відпущених німцями з полону. Розстрілювані мали вік від 14 років і старші[592]. Цікаво, що сам Копьонкін відверто розповідав про те, що вбивав і членів родин згаданих громадян — у тому числі дружину, матір і доньку одного старости (колишнього куркуля), мотивуючи це тим, що вони «активно поширювали антирадянські плітки».

Відомості про цей рейд дійшли до керівництва НКВС СРСР: «За час діяльності партизанських загонів Копьонкіна в тилу німецьких загарбників винищено понад 50 старост та інших фашистських ставлеників. У загоні є партизан на ім’я “Саша”, який сам винищив 25 німецьких ставлеників і зрадників батьківщини»[593]. Поруч із цими словами на документі, можливо, заступником Л. Берії Іваном Сєровим нанесено рукописну позначку: «Заслуг[овує] на нагороду».

У тому-таки зведенні повідомлялося: «За період із 25 жовтня по 25 грудня 1941 року партизанський загін Тесленка, задіяний у Ізюмському районі [Харківської області], затримав 1026 дезертирів Червоної армії, передав їх командуванню наших частин»[594]. З розповідей жителів Корюківського району Чернігівської області, партизани не тільки передавали дезертирів Червоній армії, але й убивали колишніх полонених солдат і командирів, що їх відпустила німецька влада по домівках[595]. Мешканка с. Рудня Марія Петренко згадувала, що у їхньому селі ходили легенди про долю колишніх військовополонених: партизани «прив’язували [їх] до двох дерев і розривали надвоє»[596]. Колишній партизан Василь Єрмоленко стверджував, що «в перший рік війни партизани розстрілювали тих, хто втікав із полону та дезертирував. Замучать, а потім уб’ють. Воювати треба, а не втікати»[597].

Як уже йшлося, партизани знищували агентуру німецьких спецслужб. Тому вкрай важко доводилося, зокрема, лісникам — червоні вважали їх за потенційних чи дійсних агентів німців[598] або ж за посіпак, які мають для окупантів важливе господарське значення. Періодично дані про знищення лісників подивуються у звітах як партизанських загонів[599], так і бандерівців[600]. Німецькі документи дають масштабнішу картину: до травня 1943 року включно на території генерального комісаріату Волинь-Поділля було вбито: «1 німецького особливого керівника [лісопромисловості], 191 місцевого співробітника лісового господарства та службовця, із них у травні 1943 року — 38... Забрано: 70 місцевих співробітників лісового господарства та службовців...»[601]

Діючи цілком у дусі традиції ленінсько-сталінського класового терору, червоні партизани знищували куркулів — очевидно, гадаючи, що ті найворожіше налаштовані до радянської влади. Ветеран Червоної армії Іван Шарій розповідав, що у їхньому селі Рейментарівка (Чернігівська область) партизани загону Бориса Туніка розрубали на кавалки куркуля Данила Івановича (респондент, на жаль, забув прізвище вбитого), наступного дня така сама доля спіткала й дружину селянина[602]. Під час Карпатського рейду партизани Сумського з’єднання змушені були ставитися більш-менш коректно до вичікувально налаштованого мирного населення Галичини. Проте навіть у цьому випадку виходила на поверхню їхня класова ненависть. Як повідомляв бандерівський підпільник, серед партизанів «помітний зріст ворожого наставляння, дотепер прихованого, до куркулів, націоналістів і т. п.»[603] В іншому аналогічному донесенні йшлося, що в районі с. Нивочин Коломийського району Івано-Франківської (тоді — Станіславської) області «... партизани сильно граблять населення й говорять, що вкротці візьмуться за всіх націоналістів і куркулів»[604].

Та все ж основним об’єктом партизанського терору в 1941–1942 рр. і далі були поліцейські та цивільні колабораціоністи, яких часто-густо вбивали разом із родинами. Приміром, група партизанів Злинківського партизанського загону з’єднання Олексія Федорова 2 листопада 1941 року «за дорученням командування загону вчинила напад на будинки німецьких шпигунів у с. Дубровка Злинківського району [Новозибківського району Орловської, нині Брянської області РФ]: Ніколаєнка Сєрґєя Даніловіча, управителя, і Коткова Ґріґорія Івановіча, маючи на меті знищити їх як таких, що видали деяких партизанів німецькому командуванню. Дії зазначеної групи призвели до таких результатів: спалено будинок Ніколаєнка, самого [його] поранено та знищено троє членів його родини, зруйновано внутрішній стан квартири Коткова Ґ. І.»[605]

За спогадами Міхаїла Наумова, поліцейсько-партизанське протистояння набуло характеру братовбивчої війни: «Поліцейський спалив хату брата-партизана і його родину, яка складалася з трьох чоловік дітей. [Партизан] Козеха напав на родину брата того поліцейського і знищив його хату і родину. <...> Така жорстока боротьба відбувалася на Сумщині в 1942 році між партизанами й поліцаями»[606]. Почасти цю брутальність можна пояснити тим, що з обох боків опинялося багато людей, психологічно травмованих режимами. Серед поліцаїв до 1/3 перебували люди, чиїх родичів знищили комуністи, або ж вони самі побували «у місцях не надто віддалених». І в лавах партизанів перебувало немало колишніх жителів спалених нацистами сіл.

Харківським партизанським загоном, що входив у з’єднання А. Сабурова, за 10 місяців 1941–1942 рр. головно на прилеглих до УРСР районах РРФСР було «розстріляно 28 осіб зрадників батьківщини (поліцейські, старости, шпигуни тощо)... Ліквідовано родин зрадників із вилученням майна — 30...»[607] На 16 червня 1942 року у Харківському загоні перебувало 38 чоловік.

Періодично навіть у партизанських звітах результат терору партизан перевищував ефект їх бойової діяльності: приміром, за один тиждень листопада 1942 року — під час Сталінського рейду — окрема рота у складі з’єднання Сабурова розігнала загін (20 козаків і 7 німців), який охороняв тартак, при цьому поранивши 4 людей, і розстріляла «старост, поліцейських, відповідальних станційних робітників та інших зрадників — 10 чоловік»[608]. Житель села Рейментарівка Федір Розстольний свідчить: через те що його батько був у поліцаях, партизани вбили не тільки його самого, але і його племінницю, що мешкала в с. Гуринівка в Чернігівській області. Двоюрідну сестру Федора партизани вбили, попри те що її брат був лейтенантом Червоної армії, а її син — у партизанах[609].

Мешканка с. Сопич Глухівського району Сумської області Євдокія Лаукіна розповідала, що під час нападу на їх село місцева поліція протягом двох днів у лютому 1942 року тримала оборону в церкві, а партизани в цей час убивали членів родин поліцаїв — жінок, дітей, старих[610]. З її слів, партизани під час безплідних атак на високу та міцну кам’яну споруду втратили 150 осіб, а поліцейських загинуло тільки двоє. А в оперативному звіті командир Червоного загону Іванов стверджував, що партизани протягом цього бою вбили 83 поліцая[611]. У наказі по загону за підсумками бою за Сопич відзначалося, що загальні втрати партизан склали 13 чоловік убитими та 9 пораненими. «...Знищено шляхом спалення понад 50 будинків поліцейських»[612].

Зазвичай убивства колабораціоністів супроводжувалися спаленням житла, що відповідало наказам керівних центрів про «знищення майна зрадників батьківщини». Партизани намагалися, якщо не ліквідувати родини поліцейських і старост, то приректи їх на страшні матеріальні злигодні — зимування у землянках. Заступник Федорова Микола Попудренко 17 січня 1942 року записав у щоденнику, що під час нападу на поліцейський гарнізон у с. Орлівка (Холменський район Чернігівської області) партизани спалили 20 будинків[613]. Інформація про діяльність загону О. Федорова доходила до вищого керівництва НКВС СРСР: «13.3.42 партизани напали на розташований у с. І[ванівка] угорський каральний загін і поліцейських. У результаті бою винищив 160 фашистів, із них: 92 солдати, 4 офіцери та 64 поліцейських... Партизани... спалили 10 будинків, у яких мешкали поліцейські»[614].

Щоденник партизана одного із загонів з’єднання О. Федорова демонструє деякі красномовні деталі рейду на Чернігівщину, проведеного влітку 1942 року. Після захоплення с. Перелюб у Корюківському районі федорівці довідалися про те, що частину партизанських родин знищено: «Кров’ю облилося наше серце, хоч не було наказу спалювати споруди поліцейських, але партизани кинулися палити звірині гнізда. При цьому з охоплених вогнем споруд часто вискакували люди, яких ми давно шукали. Розправа з ними була короткою»[615]. Кілька днів потому у тому-таки загоні: «Командир... тов. Балабай наказав випустити три міни з батальйонного міномету по райцентру Холми. Від вибуху мін виникла пожежа»[616]. Далі у щоденнику описано низку операцій проти сільської поліції, після чого підсумовується: «По селах вилися димки пожеж, викликаних боями»[617]. Німецький документ повідомляє про те, що 5 вересня 1942 рокуу Севському районі Сумської області партизанський загін кількістю 250 піхотинців і 50 кавалеристів, який мав на озброєнні, з-поміж іншого, 76-мм гармату, напав на с. Марчихина-Буда: «Гранатами пошкоджено 4 будинки, з яких один згорів. 2 інших будинки членів допоміжної поліції було підпалено. 1 поліцай загинув, 2-ох важко поранено. Крім цього, 2-ох мирних жителів розстріляно, 1-го поранено»[618]. У щоденнику ведення бойових дій тільки одного з загонів з’єднання А. Сабурова спогади про спалення житла поліцейських лише за період із 3 січня по 29 жовтня 1942 року зафіксовано 5 разів[619].

З розповіді мешканця с. Землянка Глухівського району Сумської області Івана Чогуна, сабурівці в 1942 році, застосувавши запалювальні суміші, одночасно спалили 42 двори, вбивши десятки людей. Причому партизани під час операції були п’яні[620]. За мотив каральної акції слугувало те, що місцеві поліцейські вбили одного сабурівського партизана. Відомості про те, що в той день було спалено понад сорок дворів, підтвердив інший житель Землянки, ветеран Червоної армії Олексій Кульша. З його слів, жертв було набагато менше — 3–5 особи, але вбито їх було неорганізовано: «...Загін заходив, а люди втікали, не знали, що він був, тікали люди з села, то їх наганяли, шаблями рубали — зрозумів? А деяких, котрі втікали, забирали знов у партизани»[621].

Кореспондент «Правди» Л. Коробов свідчив: «Сабуров воює жорсткіше Ковпака. Поліцію він випалює буквально полум’ям. Він говорить отак — чому поліція випалює партизанські родини, чому ж ми повинні шкодувати її? Де пройшов Сабуров — там поліції нема»[622].

Загибель лояльно налаштованих до німців громадян, членів місцевої адміністрації та поліцейських у 1941–1942 роках на північному сході УРСР і прилеглих територіях викликала занепокоєння окупантів тилових органів групи армій «Б», які відзначали 9 серпня 1942 року: «Активність партизанів і далі незмінна. Вони зненацька вламуються потужними групами в села, забирають із собою придатних до військової служби чоловіків, убивають бургомістрів та інших осіб, які вважаються приязно налаштованими до німців, примушують населення здавати продукти харчування. Передовсім, населення залякується, аби воно було готове до співробітництва. В ніч із 12 на 13 липня десь із 40 озброєних партизанів ночували за 11 км на північ від Крупця (Орловської, нині Курської області. — О. Г.). У сусідньому селі Комаровка вони залишили написані від руки плакати: “Смерть німецьким окупантам, смерть зрадникам батьківщини, які не піднялися на боротьбу, і смерть родинам, із яких доньки та сини завербувалися на роботу до німців”.

Вбивства багатьох бургомістрів, керівників районів і великої кількості членів допоміжної поліції настійливо вимагає регламентації забезпечення родин, годувальники яких загинули або стали недієздатними під час виконання свого завдання...»[623]

За німецькими даними, у грудні 1942 року партизанські загони, що були дислоковані в Хінельських лісах і звідти виходили на стик Сумської області та прикордонних районів РРФСР, винищували поліцію і старост, а також «після важких мордувань» (тобто катувань) — членів їх родин: «765 осіб, особливо старост та поліцейських, убито або забрано (в тому числі мобілізовано в загони. — О. Г.). З цієї точки зору, найбільше постраждав район Есмані»[624].

Якщо у 1941–1942 роках партизани переважно розстрілювали полонених поліцейських, у низці випадків все ж виявляючи до них милосердя, після роззброєння відпускаючи з богом, то від зими 1942/43 року переважно намагалися перетягнути на свій бік. Це відзначено у зведенні СД, в якому описано ситуацію в Україні, і, очевидно, в південних областях БРСР, яка входила в РКУ: «В дедалі більших обсягах банди виступають тепер і проти членів родин учасників охоронних формувань. Тільки протягом одного тижня десь із 120 осіб, чиї родичі належали до охоронних формувань, було вбито чи забрано. Це спроба примусити охоронні формування залишити їх службу при німецьких поліцейських органах. Листівка із змістом: “У всіх, хто йде проти слов’янських народів, хто допомагає німецькому ворогу, буде розстріляно родину” показує централізоване керівництво цими діями»[625].

Очевидно, фахівці СД трохи помилилися, приймаючи доволі-таки широку ініціативу «на місцях» за вказівки зафронтових органів управління. УШПР і ЦШПР загалом виступали проти розстрілу родин поліцаїв, а інструкція з розкладання колабораціоністських формувань вимагала через місцеве населення широко поширювати відомості «про добру поведінку з тими, хто перейшов на бік партизанів»[626].

Але терористичні заходи проти «антирадянських елементів» не відійшли в минуле. Та сама інструкція вимагала «суворого» контролю: «З метою перевірки чесності таких намірів вимагати від груп, підрозділів, з’єднань, які мають намір перейти до партизанів, попереднього проведення операцій із розгрому та винищення місцевих німецьких гарнізонів»[627]. Житель с. Купище Коростеньського району Житомирської області згадував, що взимку 1942/43 року місцеві партизани (ймовірно, один із загонів наново створеного з’єднання під командуванням С. Малікова), забезпечивши 12 місцевих поліцейських вибухівкою, дали їм завдання зруйнувати залізничний міст неподалік. Німці пильно охороняли цей об’єкт, тому поліцейські протягом двох днів не виконали вимогу партизан — останні всіх їх роззброїли та розстріляли[628].

На засідання Політбюро ЦК КП(б)У 3 квітня 1943 року Хрущов заявляв про бажаність терору: «Рейди [партизан] дають позитивні результати й в тому сенсі, що вселяють страх у нестійкі елементи з-поміж українців і росіян, які проживають на окупованій території і які хотіли б піти на змову, але бояться розправи з боку наших загонів»[629]. Побоювання були небезпідставні. У листівці сабурівців до жителів Житомирщини містилися прямі погрози родичам колабораціоністів: «На всіх зрадників Батьківщини та їхні родини чекає смерть»[630]. Мало того, згідно з повідомленням голови 4-го управління НКДБ СРСР Судоплатова в ЦШПР, 25 липня 1943 року з’єднання Сабурова розгромило Давід-Городок (БРСР): «Коли вночі загін увірвався в містечко, німецькі солдати та поліція вийшли з містечка у казарми, захопивши з собою зброю та боєприпаси. Всі вони лишилися неушкодженими. Тов. Сабуров буцімто (це слово вписано рукою — О. Г.) віддав наказ пограбувати будинки мешканців містечка, а саме містечко спалити. Бійці негайно кинулися по квартирах і, пограбувавши їх, містечко спалили»[631]. Розгром Давід-Городка виокремлював із інших акцій сабурівців лектор ЦК КП(б)У Дубина: «...Операція мала на меті, крім розгрому гарнізону, господарські цілі: взутися, одягтися тощо. Свого часу німці в Давід-Городку пограбували та знищили все єврейське населення, а містечко заселили поліцаями й іншою холуйською потолоччю. Тому ставлення тут [до] “населення” мало специфічний характер»[632]. Ковпак так описував повернення свого з’єднання з Карпатського рейду в серпні-вересні 1943 року: «Вся Станіславська та Тернопільська область, частина Кам’янець-Подільської (нині Хмельницької — О. Г.) і Львівської областей сходжені партизанами, які, проходячи селами, лишали по собі сліди, агітуючи проти здачі хліба, знищуючи та роздаючи запаси, розстрілюючи ненависних народу німецьких лакеїв»[633]. Винищення колабораціоністів і далі було одним із значущих завдань партизанів до самого кінця війни.

Періодично партизани здійснювали вбивства етнічних німців. Приміром, у районі скупчення з’єднань УШПР у Поліській області БРСР, у районі Мозиря, 12 травня 1943 року «жінку-фольксдойче та її сина було жорстоко вбито»[634]. Про пограбування й убивство ковпаківцями селянина Йозефа Лібербека 17 серпня 1943 року в Галичині повідомляв бандерівський документ[635]. Начальник Кам’янець-Подільского штабу партизанського руху Сергій Олексенко писав, що «фольксдойче-колоністи всі пішли на службу» до нацистів[636]. Та позаяк у районах дій українських партизанів фольксдойче проживало порівняно мало, то масового масштабу винищення етнічних німців не набуло.

Кілька слів варто сказати й про ставлення партизанів до військовополонених із озброєних сил Німеччини та її сателітів.

Убивства захоплених німецьких солдат червоноармійцями — самочинні чи за наказом начальства — стали буденним явищем на радянсько-німецькому фронті від першого дня війни[637]. Американський історик Джон Армстронґ вважав, що це спричинив безлад: «Годі сумніватися, розстріли та жорстоке поводження з німецькими солдатами були викликані почасти стихійним прагненням помститися, а почасти відсутністю суворої дисципліни»[638]. У такому категоричному твердженні не враховується суть радянської системи.

Теза сучасного німецького дослідника Андреаса Гільґера також невиправдано спрощує ситуацію часів війни: «...Ми цілком упевнено можемо стверджувати, що радянське керівництво не заохочувало знищення німецьких військовополонених»[639].

Хибними були б слова, що всіх полонених наказували вбивати. Та настанови на вибіркове вбивство колишніх ворогів сходили від самої верхівки.

Наприклад, вже 19 липня 1941 року Пономаренко писав Сталіну: «Партизани полонених не беруть»[640].

4 вересня 1941 року, коли командувач Резервним фронтом Ґеорґій Жуков розповідав, що навіть не полонений, а перебіжчик повідомив цінні розвіддані, Сталін відповів: «Ви в військовополонених не надто вірте, допитайте його суворо (евфемізм тортур. — О. Г.), а потім розстріляйте»[641].

6 листопада 1941 року під час відомого виступу на засіданні московської міської ради Іосіф Сталін відверто заявив: «Віднині наше завдання, завдання народів СРСР, завдання бійців, командирів та політпрацівників нашої армії та нашого флоту полягатиме в тому, щоб винищити всіх до ноги німців, які пробралися на територію нашої Батьківщини як її окупанти. Ніякої пощади німецьким окупантам!»

На нараді з частиною партизанських командирів 30 серпня 1942 року ці настанови «вождя» було повторено Пономаренком: «Найкраще їх [німців] використовувати, як то кажуть, на тому світі. Німці мають тремтіти від одного імені партизан... А [полонених] словаків і угорців — тих, очевидно, варто використовувати»[642].

Письменник Микола Шеремет, провівши чотири місяці у з’єднанні О. Федорова, весною 1943 року, свідчив, що партизани діяли відповідно до цих вказівок: «В умовах партизанської боротьби нема можливості зберігати полонених, вести догляд за ними. Часом, цінного ворога, якого б на фронті зберігали і використали, в партизанському загоні доводиться розстріляти. Німців партизани до одного на місці знищують. Інших національностей частину вбивають, а декого відпускають на волю, щоб розказував правду про партизанів»[643]. У розвіддонесенні підпільника АК про поведінку ковпаківців у Галичині влітку 1943 року йдеться про «вибіркову пощаду»: «Німців убивають. Установлено, проте, що дівчат-німок відпускають, наказавши їм розповісти в Німеччині, що [партизани] не борються з беззбройними, позаяк вони солдати»[644]. УПШР байдуже ставився до долі полонених німців і їх союзників. 15 серпня 1943 року Тимофій Строкач послав у Чернігівське партизанське з’єднання ім. Коцюбинського під командуванням Миколи Таранущенка радіограму: «Проблему з полоненими вирішуйте на місці, виходячи з обставин»[645]. До кінця війни ставлення партизанів до німців не змінилося. Іноді, якщо полонений був особливо важливий, його залишали живим, надто, якщо фронт був близько, а в інших випадках знищували. У червні 1944 року у бандерівському розвіддонесенні про з’єднання Шукаєва відзначено, що партизани поводяться так само, як за рік до цього описував Ніколай Шеремет: «Німців ненавидять просто органічно. Всіх поспіль убивають. Мадярів роззброюють і відпускають додому»[646].

Цілком ймовірно, що настанови на вбивства військовополонених і їх реалізація постали з бажання посилити бруталізацію війни, збільшити вплив найбільш екстремістських сил у Вермахті та цивільній адміністрації і в такий спосіб знизити можливість компромісу між німцями та населенням СРСР, а також збільшити лояльність червоноармійців.

Ставлення комуністів до полонених було однією з причин того, чому німці воліли не потрапляти в руки партизанам і боролись із відвагою відчаю. Командир кавалерійського з’єднання Міхаїл Наумов описав показовий випадок, який стався у січні 1944 року у Рівненській області: «Київському загону на шосе Березне — Моквин удалося вбити 22 жандармських офіцерів й евакуйованих із Житомирської області комендантів... Бронебійник вистрілив у машину майже впритул. Куля пробила мотор, пройшла в кузов, де перебували офіцери та запасний бензобак... який, вибухнувши, оповив полум’ям офіцерів. Вони вискакували з машини під зливою куль, охоплені полум’ям. Але не розгубились. Один офіцер просто з машини довго стріляв із кулемета по партизанах, у той час коли весь одяг на ньому горів. Так і згорів із зброєю в руках... Німцям усе-таки вдалося поранити 5 наших партизанів»[647].

Проведення репресій і розстріли військовополонених часто-густо супроводжувалися тортурами — задля залякування інших ворогів, отримання відомостей під час допитів, а також через звичайний садизм.

Одна з польових комендатур доносила командуванню тилової зони групи армій «Південь», що 11 березня 1942 року на українсько-російському пограниччі під час згаданого нападу на село Іванівка підлеглі першого секретаря чернігівського обкому відрубали руки дітям поліцейських[648]. Можна було б вважати це за вигадку, якби інші джерела не повідомляли про щось схоже. Мешканка с. Рудня Корюківського району Чернігівської області Олександра Шевченко розповідала, що її сусіду партизани федорівського з’єднання «повиколювали очі, страшно з нього знущалися». Вбитий був столяром, який на початку періоду окупації зробив для партизанів загону під командуванням Балабая землянки. А потім німці примусили його піти в поліцію, і за це його партизани вбили. Федорівці, розстрілявши у липні 1942 року 12 людей у с. Рудня, «зуби [їм] повибивали. Спершу намучать, а потім уб’ють»[649]. Зі слів жителя с. Рейментарівка того-таки району, задіяний у їхній місцевості командир партизанського загону Борис Туник «був варваром. Кажуть — солили людей, шкіру здеруть — солять»[650]. Про розповсюдженість партизанських тортур писав Хрущову літератор Микола Шеремет: «Поліцейських, старост, бургомістрів, що чинять опір, партизани перед тим, як розстріляти, добре “провчають”. Особливою жорстокістю відзначаються партизани Федорова. Я був свідком, як поліцаїв били до крові, різали ножами, підпалювали на голові волосся, прив’язували за ноги і на аркані конем волочили по лісу, обварювали гарячим чаєм, різали полові (статеві. — О. Г.) органи...»[651]. У щоденнику Григорія Балицького, командира загону ім. Сталіна Чернігівсько-Волинського з’єднання, можна знайти підтвердження того, що й кілька місяців потому нічого не змінилося: «4 квітня 1943 року... Привели бургомістра (відданого слугу німців). Увечері його привели до штабу з’єднання, тут його прикінчила партизанська рука. Били цього мерзотника хто чим міг, та ще й поливали окропом. Обід у штабі з’єднання. Пили горілку, ще трохи було партизанської горілки, яка мала міцність 96 градусів. Настрій після цього був винятково добрий. Пізно ввечері у штабі з’єднання було зорганізовано невеликий концерт. Виступали партизани з піснями та оповідками, були танці. (...) 21 липня 1943 року... Німців привели у розташування загону для того, щоб деякі партизани подивилися на цих звірів. Спершу допитали всіх... Після усіх розмов я розподілив німців по ротах: там їх били до смерті, а тоді закопали»[652].

Ветеран Кам’янець-Подільського з’єднання ім. Михайлова Олексій Артамонов розповідав про те, що партизани зробили з колишнім німецьким агентом, який свого часу підставив групу Артамонова під удар ворога: «Ну, відразу допит, допитали як слід, так, по-партизанськи... Ну, після допиту, все, коли ми все довідалися, ми... У нас був паскудник, яма така була, куди ходили з потреби, ми його туди зв’язали — та кинули. Так він там дві доби у цьому лайні і гинув. Ось такою була кончина у нього»[653].

Колишній партизан Вінницького з’єднання Василь Єрмоленко описував випадок, коли під час бою з чехословацьким підрозділом було уполонено 16-річного партизана. За якийсь час він повернувся, принісши записку, в якій ішлося про намір чехословаків перейти на бік червоних: «За командира [нашого] загону був Манюков (офіцер-оточенець), ну і віддав [він цього молодого партизана] у контррозвідку. А через день його розстріляв власноруч голова контррозвідки — нібито Сенцов його було прізвище. Ну, наші хлопці пішли, розвідали: страшно було дивитися на людину, покалічений, побитий: його там мучили, мордували... Щоб не мудохатися, не тягнути, розстріляли»[654]. Пізніше кількох чехословаків уполонив згаданий загін, і вони на допиті засвідчили, що справді хотіли перейти на бік партизанів, а посланець, розстріляний мельниківськими контррозвідниками, казав правду. У іншому випадку, згадував Василь Єрмоленко, «[німецького] бургомістра взяли у Білорусі — у райцентрі. Так я бачив, як йому гарячу воду за комір лили під час допитів. Особливий відділ Мельника. А потім з’ясувалося, що він був радянським розвідником».

Командир Київського з’єднання ім. Хрущова по закінченні окупації відверто повідомляв працівників радянських органів про публічну страту в дусі середньовіччя в Новошепеличах на Київщині 25 вересня 1943-го: «Наші хлопці взяли живцем начальника жандармерії та двох жандармів... І ми живцем їх спалили... При цьому зібралося все населення райцентру»[655].

У донесенні СД повідомлялося про факт, коли двоє поліцаїв, захоплених партизанами на Чернігівщині, по десяти днях після уполонення були знайдені з відрубаними руками та головами[656]. В іншій ситуації неподалік від Корюківки під час нападу на поїзд голова охоронного персоналу — жандарм — був живцем кинутий у паровозну піч[657]. Можливо, саме про цей випадок говорив, «вихваляючись» справами підлеглих, на засіданні у заступника начальника УШПР полковника Старинова комісар Чернігівського з’єднання ім. Коцюбинського К. Таранюк[658]. За відомостями бандерівців, один із загонів Сумського з’єднання 18 липня 1943 року у с. Росільна Станіславської (нині — Івано-Франківської області) вступив у бій із німцями: «Під час бою впав в руки партизан[ів] німецький капітан. Його партизани порубали на кавалки і скидали в бочку місцевого священика»[659].

Згадаймо також і про заручників, яких брали партизани. Якоїсь системи у цьому не прослідковується, проте такі факти раз у раз надибуємо в різних документах.

На пограниччі Сумщини та РРФСР 6 вересня 1942 року група партизанів зайняла с. Подивоття. Угорські гусари та поліцаї вибили партизанів із села, 21 людину полонили. Вночі в село вступили 15 партизанів, розстріляли 3 поліцейських і «забрали до лісу 10 мешканців, дружньо налаштованих до німців. Бандити відправили послання охоронній команді, що 21 полоненого треба негайно відпустити, інакше 10 мешканців Подивоття будуть розстріляні»[660].

Командир польсько-радянського загону Міколай Куніцький (Муха), який воював на Волині, згадував, що коли партизанам необхідно було вести перемовини з угорцями, вони взяли в полон старосту села (фольксдойче) з дружиною та дітьми. Пославши старосту до угорців, вони попередили гінця, що розстріляють родину, якщо той не повернеться або повернеться не один. У мемуарах Куніцького відзначено, що староста коректно виконав завдання партизанів[661].

У мемуарах полковника Антона Бринського, який воював у тих самих місцях, описується ситуація, коли на початку 1943 року, вирішивши виманити ворога з райцентру, партизани взяли у найближчому селі в заручники старосту, примусили того написати брехливого листа, з яким відправили його дружину до німців. Окупанти повірили переляканій жінці та кинулися на пошуки партизан, які тим часом захопили райцентр і розжились там на цукор[662].

Терористичні ексцеси з боку колишніх партизанів тривали навіть після закінчення окупації, що викликало роздратування у представників партійних органів. В Іваницькому районі Чернігівської області у вересні 1943 року колишній командир партизанського загону Парченко самовільно заарештував 25 поліцейських, старост та інших колишніх колабораціоністів, яких вивів до лісу та розстріляв. У іншому випадку в с. Яблунівка Яблунівського району група колишніх партизанів прийшла у дім священика, не заставши його вдома, забрала його дружину та її сестру до лісу, де їх було вбито. 18 жовтня 1943 року у с. Заудайки Ічнянського району колишні партизани Володимир Ющенко, Микола Порш і Гаврило Мозговий вночі підійшли до хати родини поліцейського, який утік із німцями, кинули на дах будинку дві гранати і кілька разів вистрілили у вікна будинку, в результаті чого було вбито батька дружини поліцейського, старого чоловіка Павла Майдана. «У Холмському районі 25 жовтня ц[ього] р[оку] колишні партизани, 1-й секретар РК КП(б)У тов. Гузяр Ф. К. і голова райради депутатів трудящих, викликали до себе у кабінет начальників р[айонного] в[ідділу] НКВС і РВ НКДБ і зажадали від них видати колишнім партизанам багато осіб, які перебували під вартою, для розстрілу, а коли начальники РВ НКВС і РВ НКДБ відмовилися виконувати це незаконне розпорядження, секретар райкому тов. Гузяр почав обурюватися та заявив: “Я — господар району, я знаю, що роблю, і хто вам дав право не виконувати моїх розпоряджень”. Тов. Гузяр також дав партизанам розпорядження — зброю органам НКВС не здавати...»[663] Радянським силовим структурам довелося докласти певних зусиль, аби приборкати колишніх партизанів, звиклих до «лісового» життя.

Можна сказати про ще один різновид партизанського терору, існування якого логічно передбачити, але виявити в архівних документах складно. Єдине свідчення, яке знайшов автор під час архівних пошуків, стосується дій невеликої групи Житомирського з’єднання ім. Щорса: «На одній з таких “операцій” (зі здирництва — О. Г.) командир Осадчук наказав... комсомольці Любі відпустити 15 шомполів старому чоловіку за якісь давні між ними сцени»[664]. Проте під час польових досліджень вдалося виявити відповідну інформацію в с. Рейментарівка Корюківського району Чернігівської області. Місцевий житель Іван Шарій, який під час окупації протягом 1941–1943 років був простим селянином, а в 1943–1945 роках воював у Червоній армії, на перше відверте запитання «чи пам’ятаєте ви місцевих партизанів?» упевнено відповів: «Так, пам’ятаю добре, вони вбивали мирне населення». Йдеться про вбивства з особистих причин. Будь-якому робочому колективу та чи не кожній спільноті людей, які живуть поруч одне з одним, притаманні чвари. А в селі, тим паче радянському (через криваві події 1914–1941 років), латентних чвар і притлумленого нерозуміння між сусідами було надмір. У роки війни, коли частина чоловіків отримала в руки зброю, з’явилася спокуса радикально звести старі порахунки або вирішити наново посталі проблеми. Іван Шарій розповідав про те, що колишній голова місцевого колгоспу Борис Туник став під час війни партизаном, убивав людей під час банальних сварок. Зокрема, мешканця Рейментарівки Миколу Шаєва Туник розстріляв за те, що той нешанобливо, з погляду Туника, назвав партизанського ватажка в очі[665]. Зі слів іншого мешканця Рейментарівки, Федора Розстольного, партизани Туника у нього на очах убили його діда: але не за те, що батько Федора — Єгор, тобто син убитого — був поліцаєм, а через те, що дід до війни посварився з одним із цих партизанів[666]. Крім того, зі слів Розстольного, партизани з особистих причин убили двох жителів Рейментарівки, які мирно прогулювалися по лісовій дорозі, граючи на гармошці. Якийсь час по війні Борис Туник, який уже обіймав у Рейментарівці посаду голови сільради, втопився. Як говорили місцеві жителі, слідство мало кілька версій. За однією з них Туника вбили через надмірну суворість, виявлену на службовій посаді: він забороняв красти у колгоспі, і не давав колгоспникам, охочим виїхати, паспорти: «Либонь, довів когось». За іншою версією, вбивство було здійснене через ревнощі. Ще один рейментарівець упадав за тією самою жінкою, що й колишній голова партизанського загону. Згідно з розповіддю Розстольного, слідчий, розпитавши селян, для себе зробила висновок: голові сільради пригадали його «подвиги» 1941–1943 років. Після цього у матеріалах слідства з’явився запис про те, що Борис Туник утопився сам через нещасливий випадок, а справу було закрито за відсутністю складу злочину.


Не підтверджено гіпотезу фахівця з історії бандерівського руху Джона Армстронґа про те, що «радянські партизани майже не мали стосунку до фізичного знищення повстанців-націоналістів»[667]. Найбільших масштабів комуністичний партизанський терор досягнув у 1943–1944 роках саме під час боротьби проти ОУН-УПА. Пов’язано це було з тим, що більшість червоних партизанів України, зокрема і їх командний склад, родом були з центральних і східних областей УРСР. Тобто для особового складу формувань УШПР населення Волині та Галичини було не цілком «своїм». Через те що до 1939 року ці землі входили до складу Польщі, серед народжених у шести західних областях червоним партизанам майже годі було зустріти родичів, друзів, співробітників чи просто знайомих. Крім того, більшість західних українців співчували УПА, а розвинута підпільна мережа ОУН створила ілюзію взагалі стовідсоткової підтримки бандерівців з боку українського населення цього регіону. Силою того, що через низку згаданих причин загони УШПР загалом не змогли оволодіти греко-католицькою (уніатською) Галичиною, терор комуністів у роки війни був там незначним. Під час архівного пошуку автор натрапив лише на одне, причому опосередковане, свідчення про знищення червоними галицького села у січні 1944 році в Снятинському районі Станіславської (нині — Івано-Франківської) області[668]. А щодо населених пунктів православної Волині фактичного матеріалу є з лишком.

Спершу, взимку 1943 року, червоні навіть відпускали полонених бандерівців додому. Та поступово, коли взаємини між червоними та бандерівцями переросли у міжпартизанську війну, «під гарячу руку» партизанів почав потрапляти й простий народ, непричетний до протистояння, не кажучи вже про підпільників ОУН, бійців УПА та членів їх родин.

Про передісторію спалення партизанами першого українського села в Рокитнівському районі Рівненської області розповів ветеран з’єднання Івана Шитова Сидор Калашников: «На початку березня [1943 р.] у нас вийшла така історія з бульбівцями... Одна наша група поверталася після спущеного ешелону по дорозі Сарни — Олевськ. У Карпилівці їх зупинили бульбівці, 3-х чоловік вбили. Після цього ми пішли в Карпилівку, роззброїли їх і попередили: “Якщо будете цим займатися, село спалимо”. Вони ще більше розлютилися, другу групу в цій Карпилівці обстріляли, й у нас теж втрати були. Після цього ми прийшли в село і під корінь спалили...»[669]. У той момент з’єднання Шитова було щойно виокремлене з Житомирського з’єднання Сабурова.

Голова УШПР санкціонував проведення масового терору. Отримавши від Сабурова повідомлення про розстріл партизанами кількох десятків націоналістів, Тимофій Строкач 22 квітня 1943 року у відповідь послав радіограму: «Дії загону імені 24-річчя Червоної Армії схвалюю, у кожному випадку їх напади — жорстоко карати. Листівками попередити, що за одного партизана буде знищено 15 оунівців і їхніх німецьких господарів»[670]. Цю рекомендацію було точно виконано сабурівцями[671]. Про результати «ініціативи низів», на яку крізь пальці дивилося зафронтове керівництво, свідчать, зокрема, повідомлення ОУН із території Західної України з літа 1943 року.

У червні 1943 року «у Колківському p-ні [Рівненської області — О.Г.] більшовицька банда в числі 90 чоловік, під адресою поляків, напала на село Пельче. Нарід кинувся до втечі, а банда впала в село й грабувала що попало, а всіх, хто лише попав під руки, безпощадно мордувала. В цьому селі вбито 35 осіб»[672].

Часто-густо оперативні звіти радянської сторони свідчать про схожі операції червоних. Приміром, згідно з журналом обліку бойових дій загону ім. Хрущова Житомирського з’єднання ім. Щорса, 29 червня 1943 року в с. Кобильня Корецького району Рівненської області «під час бою, який зав’язався з націоналістами, запалювальними кулями спалено 30 будинків націоналістів, убито 2 націоналісти, здобуто націоналістичний прапор»[673]. У цій операції, в якій червоні не зазнали втрат і якою керував командир Салоненко, брали участь 19 чоловік.

У липні 1943 року протистояння радянських партизанів із бандерівцями набуло ще жорстокіших форм: «В міжчасі спалено слідуючі села і помордовано наших членів і симпатинів: в районі Висоцьк (північна частина Рівненської області. — О. Г.), село Серники — спалено 60 хат, вимордувано 40 родин, коло 100 родин пішло в підпілля й живуть по інших селах і містах. В селі Іваничі вимордовано 10 родин, в селі Вичавка — вбито 30 осіб, коло 70 родин в підпіллі. В селі Золоте — спалено 25 хат, замордовано 2 родини наших членів, що пішли в УПА. В Сталінському р-ні (Пінської області БРСР. — О. Г.), село Річиця, спалено 30 хат, вимордувано 5 наших родин, в селі Бродець вбито 2-х членів [ОУН], хати спалено. В Дубровицькому p-ні [Рівненської області — О. Г.] прохідні більшовицькі групи спалили село Орв’яниця — 12 хат, у с. Нівецьк спалено 10 хат, вбито юначку (член молодіжної організації ОУН. — О. Г.), в с. Грані — 40 хат (частину перед цим спалили ляхи з німцями), в с. Трипутні — 10 хат, в селі Залішани — 90 хат. (...) При нападі на наші села немов скажені кидаються з лайкою на могили в честь Героїв, розкопують руками, ламають хрести (с. Орв’яниця, Грані, Трипутні). У с. Нівецьк Дубровицького р-ну [Рівненської області — О. Г.], одна перехідна банда прив’язала до хреста одного нашого члена і разом із могилою при помочі міни розірвала»[674].

Проходячи через Рівненську область, командир Вінницького з’єднання Яков Мельник 15 серпня зробив запис у щоденнику: «У селі Томашгород догорали будинки. Я спитав у місцевих мешканців: “Хто спалив село?” Старий, який стояв неподалік, відповів, що два дні тому село спалили партизани під командуванням Шитова за те, що хтось у селі в них вистрілив...»[675]

Після війни у радянській документації з’явилися інформація про те, що Томашгород знищили німці, вбивши при цьому 702 людини. Можливо, на дії окупантів списали результати партизанського терору[676].

Розвиваючись, конфлікт партизанів із повстанцями дістався західного білорусько-українського пограниччя — стику Волинської області УРСР і Брестської області БРСР. У серпні 1943 року звідти повідомлялося: «На Берестейщині багато сільського населення втікає перед німцями і перед червоними, бо червоні грабують, стріляють, а навіть — дослівно — вирізують свідоміший елемент, а коли п’яні, то часто винищують кого попало. (...) У кого знайдуть хоча б клаптик нашої літератури, тому найчастіше приходиться прощатися зі світом»[677].

Аналогічна ситуація панувала наприкінці літа 1943 року в Рівненській області: «Костопільщина... Червоні партизани знаходяться в Цуманських і Оржевських лісах і звідтам час до часу роблять напади на західні села Деражеського району, виключно в цілях грабунку. ... Від червоних населення так само тікає, як і від німців... Частина ляхів (через терор У ПА. — О.Г.) втекла за Случ Людвіпольського району і там створила свою партизанку, як подають, в числі 1000 осіб. Партизанка ця співпрацює з червоними, час до часу нападають і грабують мирне населення, палять окремі хати і без розбору вбивають зловлених людей»[678]. «У деяких селах Столинського та Висоцького районів (пограниччя Рівненщини та БРСР. — О. Г.), де стояли наші загони, по їх відході большевики тероризували населення. Приміром, у с. Бутове прив’язали людей до сідел коней і тягали по полю, примовляючи: “то за те, що кормили сікачів”»[679].

Загальну картину партизанського терору на Волині та Поліссі у вересні 1943 року подано у звіті підпільника ОУН із території північно-західної України: «...де можуть поодиноко припинювати наш ріст, там послуговуються безоглядними методами, навіть людей, котрі проводять наші відділи як теренові, вбивають»[680]. «В селі Радостові (Брестська область. — О. Г.) червоні під маркою УПА підходять до людей і в той спосіб викривають своїх ворогів, яких безпощадно мордують. Те саме робиться і в інших селах»[681]. Такий «маскарад» у боротьбі з націоналістами комуністи широко використовували не тільки в роки війни, але й після неї — до кінця 1940-х років[682].

Згідно з документацією ОУН, 27 вересня 1943 року, після нападу УПА на Чернігівсько-Волинське з’єднання О. Федорова, червоні, відбивши атаку, в селі Пнівне Камінь-Каширського району Волинської області спалили 3 житлових будівлі та написали бандерівцям послання «Попереджуємо! Якщо Ви не припините свої ворожі дії, нападати і як злочинці стріляти по народних месниках-партизанах, то будемо бити та палити нещадно»[683].

Погрози в жодному разі не були безпредметними. Часто-густо червоні партизани обертали на попіл будівлі в тих самих селах, у яких до цього каральні операції проводили німці. Жовтень 1943 року, північ Рівненської області: «Район “Замок”. Більшовики. 17.10 ограбляли села: Крута Слобода, Клесів, Сехи. В цьому останньому вбили 10 осіб. 19.10 спалили наново с. Чудель і більшу частину с. Кам’янне. Замордували при тому 10 осіб»[684]. У жовтні-листопаді 1943 року на північному сході Рівненської області можна було спостерегти ту саму картину. «На село Карпилівку напали вночі червоні банди в більшій кількості — ограбили, спалили і вбили притому, 183 наших селян... Село Дерть окружили, ограбили (забрали до 300 шт. худоби). Тут зловили одного селянина, посадили на могилу і підірвали її. 3.ХІ знов напали на с. Борове, допалили господарства, які залишились ще німцями не спалені, та вбили до 20 селян»[685]. Спалення Карпилівки — найбільшу партизанську розправу не тільки в Україні, а й по усьому СРСР — переможці приписали окупантам[686].

Неорганізованість терору призводила до того, що під удари партизанів потрапляло навіть лояльно налаштоване до них населення. Командування Чернігівсько-Волинського з’єднання з обуренням поскаржилося в УШПР на дії своїх колег: «21 листопада [1943 року] партизани польського загону [ім.] Костюшка, який входив у бригаду [під командуванням] Шубекідзе Пінського з’єднання [БШПР], спалили партизанське село Люб’язь (Любешівського району Волинської області) кількістю 250 господарств.

[У] листопаді 4 п’яних розвідники йшли [на] розвідку [в] Люб’язь. По дорозі їх селяни попередили, що [в] село прибули націоналісти, [але] вони, не звертаючи уваги, рушили [в] село, [в] результаті [чого] були вбиті націоналістами. Командування задля помсти вирішило знищити все село, що й зробили»[687]. Це зробив зведений загін ім. Сталіна під командуванням Івана Конотопова: зі складу загонів ім. Чапаєва та ім. Костюшка Пінської бригади було виділено 50 чоловік, які й спалили село[688]. Після війни в знищенні Люб’язі теж звинуватили німців[689].

Місяць потому, підлеглі вже самого Олексія Федорова — польська бригада ім. Банди Василевської, яка тоді входила до Чернігівсько-Волинського з’єднання — влаштували схожу «операцію» в тому-таки Любешівському районі. Як розповідав через багато років очевидець Валерій Гладич, «у Лахвичах тоді бандерівців не було. А червоні напали на село вночі 19 грудня 1943 року. До ранку воно було майже знищене. Почали з південного боку. Вбивали всіх, кого бачили. Першими вбили Марчика Степана та його сусідку Матрону з восьмирічною донькою, Хвесика Миколая та Хвесик Матрону з десятилітньою донькою, Мельника Василя. Сім’ю Хвесика Івана (дружину, сина, невістку та дитину-немовля) вбили та кинули у палаючу хату. Загалом протягом тої кривавої ночі без вини загинуло 50 чоловік. Тієї ж самої ночі загинули й батьки моєї майбутньої дружини Никанор та Агафія Божки. Загинула також старша сестра Гладича Миколи Ананійовича Євгенія, а мати його була важко поранена»[690]. У звіті ОУН кількість загиблих протягом цієї операції дещо менша: «Дня 18.XII.43 р. червоні напали на с. Ляховичі в числі 150 осіб, в якому перебувала наша боївка. Не маючи автоматичної зброї, [вона] мусіла із села вийти. Червоні сильно пограбували селян, спалили півсела, забили 25 осіб, 15 ранили, 10 забрали з собою. В бою ранено одного нашого друга з боївки, червоних вбито двох»[691].

Хоча Гладич стверджувала, що село спалили партизани бригади ім. Ванди Василевської Чернігівсько-Волинського з’єднання, але не зрозуміло, чи вони брали участь у цьому нальоті. Оперативний звіт командування загону ім. Костюшка Пінської бригади БШПР не говорить про те, ким була надіслана друга група партизан — це могли бути й партизани з іншого загону того ж Пінського з’єднання: «Удар по націоналістичному посту в с. Лахвичі. Вночі з 18.XII на 19.XII.43 р. спільно з групою автоматників, призначених (так в тексті. — О. Г.) з п[артизанського] загону за Буг. У вуличному бою вбито до 40 осіб націоналістів (сорокакратне перебільшення. — О. Г.) і (далі чесно. — О. Г.) до 30 чоловік мирного населення. Взята 1 трофейна гвинтівка»[692]. Командував загоном Чеслав Клім.

Та все-таки варто наголосити, що масштаби комуністичного партизанського терору щодо західноукраїнського населення були значно меншими порівняно з діями нацистів. Імовірно, що й терор польських націоналістів проти українців був трохи більшим, ніж з боку радянських партизанів. Із цифрами в руках довести це складно, та тенденція в низці документів прослідковується доволі виразно. Приміром, у бандерівському донесенні від 25 грудня 1943 року говориться: «Людвипільський район (схід Рівненської області. — О. Г.)... Більшовицькі банди часто нападають на села Хотинь, Бистричі, Великі Селища, Маренін, Більчаки, Усте, Поташня, Антолін і Білашівка. Вони палять господарства, граблять та палять людей... На 1.XII в районі нараховується 18 сіл спалених, в тому числі: 7 сіл спалено німцями, 9 — поляками, а два — червоними»[693].

Непоодинокими були випадки мінування партизанами різних об’єктів — з терористичним наміром: «29.12.43 проти вечора червоні кількістю 18 чоловік напали на с. Якуші, де пограбували кілька селян і священика та вбили робітника військової розвідки “Карого”, який тоді перебував у селі. Пограбувавши, підклали під його труп міну, яка вибухнула, коли селяни піднімали його труп для похорону»[694]. А ось як діяло на півночі Волинської області з’єднання ім. Молотова, командиром якого був брат секретаря ЦК КП(б)У Петро Коротченко: «В с. Рудні вночі на 5.02[1944 р.] червоні спалили кілька господарств. Люди повтікали в ліс. Червоні “господарили” тут і в Кукурік[ах] пару днів, повідкопували все, що було закопане в землі, розвалювали печі в хатах, понапаскуджували скрізь в помешканнях. Підмінували в Рудні 5 найкращих хат, з яких 3 вже зруйновані мінами. (...) Дальше пішли на Мшанець, де стояли до 9.02 (...). Червоні замордували одного 50-літнього чоловіка, в якого знайшли синову зброю. Зловили кущову жінку (командира сільського самооборонного загону ОУН. — О. Г.). Вибирали мед, винищуючи вогнем бджоли, стріляли коней, насилували жінок»[695]. Петро Коротченко писав, що «населення цих сіл у переважній більшості було націоналістичним і зі вступом нас у ці села поголовно тікало в ліси»[696].

Розгул партизанського терору навіть викликав несхвалення УШПР. Тимофій Строкач, вичитуючи керівництво Волинського з’єднання ім. Леніна, у грудні 1943 року навів у радіограмі інформацію, отриману ним через радиста з’єднання: «Ваша розвідка [кількістю] 50 чоловік [на] початку грудня за р. Горинь винищила 48 мирних жителів, через те що [звідти] було зроблено один постріл»[697].

Однак мляві нарікання Центру мало впливали на поведінку червоних на місцях. Як повідомляв бандерівський підпільник у січні 1944 року з західного Полісся, «Всякий зв’язок і праця з повстанчим рухом даних теренів перервані, причина відома: безоглядний терор і нищення всього, що є українське, з лютістю, присущою дикунам, сталінської епохи»[698].

На початку лютого 1944 року «на с. Маневичі [Козельського району Волинської області] напали червоні “Дяді Петі” (командира партизанського загону РУ ГШ ЧА А. Бринського. — О. Г.), “фьодоровці” (ймовірно, підлеглі Олексія Федорова, але не виключено, що й Івана Федорова — командира Рівненського з’єднання № 2. — О. Г.) і забрали з собою 30 осіб селян і розстріляли»[699].

До деякої міри й Галичина відчула на собі важку руку партизанів. Приміром, про з’єднання Шукаєва бандерівське розвідзведення повідомляло: «В Чорний ліс з кінцем квітня прийшла большевицька партизанка в силі около 600 чоловік. Яка осіла в лісі і робить випади на дооколичні села. 29.4. напали вони на с. Грабівку, спалили кільканадцять господарств і помордували в жахливий спосіб 18 цивільних осіб, 5 стрільців з відділу Різуна. (...) Розстріляли вони також 2 священиків (один з них о. Микита, заступник голови УОК в Станіславові)»[700].

Задіяний у Львівській області у червні 1944 року партизанський загін чисельністю близько 500 чоловік у донесенні націоналістів звично названо бандою: «Відступаючи, [банда] вбила 6 укр.: двох пострілених — невідомі, двох повішенених — невідомі, двох замучених — з с. Михайлівки. Замучених знайдено з обпеченими на вогні животами, обвареними в окропі руками й ногами, вибраними очима та повідрізуваними носами й язиками»[701].

Випадки партизанського терору подивувалися й по закінченні німецької окупації. 21 березня 1944 року бандерівська самооборона с. Велика Мощаниця Мізоцького району Рівненської області обстріляла групку партизанів із загону ім. Берії Кам’янець-Подільського з’єднання ім. Михайлова. У відповідь з’єднання оточило село, а розпочаті націоналістами спроби перемовин нічого не дали[702], і село було цілком знищене. Про результати операції командування з’єднання повідомило в УШПР: «У результаті бою знищено 224 чол., уполонено 21 чол., кількість поранених не встановлена. Взято трофеїв: 2 ручних кулемети, один автомат, 50 гвинтівок. Наші втрати: 4 поранених, 9 убитих, 10 зникли безвісти. Під час бою з нашого боку була артилерія та міномети, в результаті чого в селі виникли пожежі...»[703] Під час бою загинуло багато мирних жителів, тобто акція носила не тільки бойовий, але й каральний характер. Андрій Одуха, який вів цей бій, по чотирьох місяцях був удостоєний звання Героя Радянського Союзу.

Узагальнювальну картину партизанського терору у західних областях УРСР дав у своєму звіті комісар Кам’янець-Подільського з’єднання ім. Жукова П. Миронов: «У більшості партизанських загонів склалася така думка, що поголовно всі жителі Західної України націоналісти, і, зайшовши в село, вчиняли майже повальне вилучення худоби та майна й убивали чоловіків, щоб помститися за загиблих диверсантів. Так було в с. Більчаки (Людвипільського району [Рівненської області]), де з’єднанням [ім. Хрущова під командуванням] т. Шитова у червні 1943 року було спалено майже все село. Так було вчинено в селі Запруда Сарненського району [Рівненської області] [Кам’янець-Подільським] з’єднанням [ім. Жукова] т. Скубко. Те саме робили й інші з’єднання»[704].

Полковника Івана Шитова Т. Строкач подав на звання Героя Радянського Союзу — віддяка за точність розвідінформації, що її постачало його з’єднання. Проте з якоїсь причини Шитова не було нагороджено.

Аби проілюструвати опис партизанського терору на Волині, наведімо розповідь Раїси Сидорчук, мешканки с. Стара Рафалівка Володимирецького району Рівненської області. Йдеться про знищення цього села 13 жовтня 1943 року підпорядкованою РУ Генштабу Червоної армії бригадою спільно з партизанами Олексія Федорова[705]. Каральна операція відбулася у розпал війни між бандерівцями та комуністами. Але репресії партизанів проти населення почалися ще до створення УПА: «Взагалі ж німці наше містечко обминали. Вони у Новій Рафалівці, це за кілометрів 15 від нас, стояли. А в лісах довкола Старої Рафалівки невдовзі заворушилися червоні партизани. Вони базувалися десь коло сіл Галузії та Серхів Маневицького району. Часто навідувались у наше містечко. Називали себе партизанами дяді Петі (полковника А. Бринського — О. Г.), а ще — петровцями...

Добрі наші стосунки з петровцями закінчилися, щойно вони увійшли в силу. Почалося із того, що партизани дяді Петі взялися “вершити суд” над сім’ями, хлопці з яких опинилися в шуцманах. Тоді ж з цієї причини вчинили розправу над сім’єю Пасевичів. У них, окрім старших, було двоє дівчат та хлопці — Микола, Петро і Леонід, який служив у шуцманах. Миколу врятувало те, що пішов того вечора з дому. То вже після війни йому дали за брата 10 років. А старшого Пасевича вбили зразу. Потім на очах у матері зґвалтували старшу дочку Лізу. І всіх постріляли. У стару Пасевичку, тобто в матір, котра на це все мусила дивитись, всадили накінець три кулі. Але доля розпорядилася так, що Пасевичка вижила і прожила ще років 20. Розказувала, хто усе те вчинив...

Так само розправились вони із сім’єю Яновицької Марії, у якої тільки найменший хлопець зостався, та із сім’єю Паламарчуків... Всього дітей у сім’ї було семеро. Сини Іван (він у шуцмани пішов), Андрій, Георгій та дочки Надія, Клава, Юля, Віра... Усіх Паламарчуків, окрім Івана та Георгія, котрих партизани не застали дома, поставили на коліна і постріляли...

А поряд із цим велися й звичайні грабунки... Коли таке почалося, мусили ми від петровців гірше як від бандитів ховатися. Спершу в льосі пересиджували їхні наїзди, а потім батько на пасіці, в кутку, де терняки були та кропива непролазна, викопав для мене схованку...

У 1943-му прийшли в Стару Рафалівку бандерівці. Якийсь підрозділ УПА. Псевдопровідника було звати Вірний. Ми стривожились, бо хтозна, на що і від них сподіватись. Але нікого, бачимо, не чіпають. Навіть у будинки не заходять... Потім залишили із своїх 16 чоловік залоги та й пішли кудись.

Якось удосвіта розпалюю грубки, коли чую, наче постріл десь. Потім батьків крик: “Тікаймо, ховаймося на пасіці!” А стрілянина уже зі всіх сторін. І горить уже. Ми сховалися, а Галі (сусідської дівчинки — О. Г.) нема... Я вилізла. Галя, бачу, біжить. Кошичка поперед себе з кошенятами несе. Я їй: “Сюди!” А вона махає руками: “Почекай, зараз!” Очманіла з ляку. Понесла кошенят до хліва. А за якийсь час звідти такий крик жахливий, що не передати.

Коли вже втишилось все, довідались: то петровці оточили Стару Рафалівку і повели “бій з бандерівцями”. Бандерівців вбили кількох, а містечко наше вони, вважайте, дощенту знищили. І людей ні в чому невинних побили, загалом не скажу навіть скільки. Галю живцем у вогонь вкинули. Обгорілий труп дядька знайшли ми коло хліва. А на подвір’ї і біля хати — вона теж згоріла — іще шість трупів тих, хто шукав собі, де міг, порятунку. На нашому обійсті вцілів тільки льох. У ньому виявили Олежика (сусідську дитину — О. Г.). Був у новеньких, бабцею зшитих черевичках і з розпоротим багнетом животиком. Мати його в іншому місці переховувалась. Врятувалась. Сказали їй про сина. Прибігла, забрала.... Несе на оберемку Олежика, а кишки йому з живота випали, волочаться по дорозі, плутаються матері під ногами. Вона ж і не помічає нічого, розум від горя втратила.

Такого Стара Рафалівка за все існування, мабуть, не знала. А червоні зігнали усіх, хто вцілів і на очі потрапив, розгрібати насипаний бандерівцями курган (пам’ятник загиблим за незалежність — О. Г.). Не дозволили навіть лопат узяти. Мусили голими руками, хай і кров з-під нігтів, розгрібати, а хоч зубами гризти і жменями розносити, допоки рівним те місце не стало. Потім усіх, хто розгрібав, розстріляли...

Зосталося від містечка село на кілька хат...

...Петровці знали, у якій хаті і чим можна поживитись, як і те, що основні сили підрозділу УПА під командою Вірного тоді її залишили, а отже можна вже було показати своє “геройство”»[706].

Командир одного з зводів, які брали участь у цій операції — Борис Гіндін — в інтерв’ю через багато років заперечував наявність жертв серед мирного населення. Однак в його щоденнику події інших днів змальовані детально, а запис навпроти 14 жовтня відрізняється виразним лаконізмом: «Бій у Рафалівці з націоналістами»[707].

Цю історію підтверджує повідомлення політичного референта Військової округи УПА «Заграва» за жовтень 1943: «Більшовики. Зробили наскок на Стару Рафалівку, яку спалили. Вбили 60 осіб, з [них] 8-х з рай-[онового] активу. Вбито політ[ичного] референта Тетерю (Бугай). Грозили карою смерти за підтримку УПА»[708].

Оцінімо «точність» партизанського терору — спалено велике село, вбито 60 осіб, а домівку та господарство втратили сотні людей. Із убитих тільки 8 (13,3%) — члени ОУН.

Полковнику Антону Бринському («Дяді Петі») дали звання Героя Радянського Союзу 4 лютого 1944 року — через два з половиною місяці після того, як партизани з його бригади розгромили Стару Рафалівку.

* * *

На жаль, годі підрахувати загальну кількість загиблих під час комуністичного партизанського терору. Статистику УШПР, сперту на оперативні звіти партизан, наскрізь перекручено, а матеріали німецької сторони й ОУН-УПА неповні й також спотворені, хоча й не до такої міри. Навряд чи відповідні узагальнювальні відомості з’являться, навіть якщо відкриються секретні архіви. Проте, очевидно, що рахунок ішов на тисячі. На позір, розмах партизанського терору був цілком співставним із результатами бойової та диверсійної діяльності червоних партизанів.



3.4. РОЗВІДКА

Комуністів, які кривим оком поглядають на розвідку, на роботу НК, які бояться забруднитися, варто кидати головою в колодязь.

І. Сталін

Я особисто ніколи не використовував у власних цілях розвідку та не приймав у себе шпигуна. А шпигунки й поготів. Щось у цьому є дуже брудне[709].

А. Гітлер

Під час війни партизанські формування проводили розвідку у власних інтересах для забезпечення бойових і диверсійних операцій, а також здобували та пересилали відомості для зафронтових органів керівництва, тобто для оперативних потреб НКВС УРСР, з літа 1942 року — УШПР й, опосередковано, Червоної армії й інших зацікавлених відомств. При цьому система отримання й обробки інформації зазнала в 1941–1944 роках певних структурних змін.

У 1941 році розвіддіяльність партизанських формувань, створених за лічені дні, була підготовлена набагато менше, ніж проведення бойових і диверсійних операцій, тобто взагалі не була підготовлена. Це й послужило однією з численних причин розгрому партизанських загонів у 1941–1942 рр. Ті, хто вижив, діяли керуючись здоровим глуздом, досвідом конкретних партизанських командирів та, імпровізуючи, змогли налагодити розвідслужбу, необхідну для успішного функціонування загонів. При цьому у великих з’єднаннях протягом усієї війни не було досягнуто структурної одноманітності: за розвідку міг відповідати начальник штабу, заступник командира з розвідки, начальник оперативної частини.

Як зазначалось у підсумковому звіті сабурівського з’єднання: «На початку виникнення партизанських загонів розвідувальну роботу доручали окремим партизанам і партизанкам»[710]. Наприкінці 1941 року Сабуров був єдиним партизанським командиром України, який мав радіопередавач. Під сам Новий рік було надіслано перші повідомлення в НКВС УРСР, тобто на користь Червоної армії, які стосувалися пересування військ по шляху Почеп — Брянськ.

Усе перше півріччя війни українські партизани обмежувалися ближньою розвідкою. З січня 1942 року сабурівці почали посилати групи партизанів на далеку розвідку, тобто на відстань у середньому 50–100 кілометрів від основних сил загону.

У загоні Федорова-Попудренка від перших днів його створення діяла не тільки військова розвідка, але й контррозвідка (особливий відділ), який займався виявленням і знищенням ворожої агентури та нелояльних осіб серед населення та в самому партизанському загоні[711]. Для цих цілей було поступово створено мережу внутрішніх інформаторів, а також інформаторів «на місцевості». Начальник військової розвідки федорівців не тільки ставив завдання розвідці всіх частин з’єднання, але й від початку 1942 року розпоряджався підлеглим йому розвідзводом.

Зусилля партизанських командирів дали певні результати.

Вже на початку 1942 року, коли про кінець війни було ще невідомо, і політичний клімат був не завжди на користь партизанів, у щоденнику польової комендатури на півночі Чернігівської області описувалась безпорадність охоронних частин перед багаточисельними несподіваними атаками на невеличкі частини. Приміром, у записі від 4-го лютого 1942 року йшлося про високу рухливість лісових солдатів і викликану цим утому окупаційних формувань: «Під час цих нападів вони зовсім не ризикують, позаяк, завдяки їх першокласній розвідувальній службі, завжди виступають з багатократною чисельною перевагою та прекрасно забезпечені вогнепальною зброєю»[712].

Те саме відзначали 14 квітня 1942 року вже щодо оборонних операцій лісових солдатів: «Партизани мають дуже добре вибудовану розвідувальну та чатову службу, тож будь-хто, наближаючись до лісу, завжди буде вчасно помічений»[713].

Командувач тиловою зоною групи армій «Південь» 7 травня 1942 року, описуючи боротьбу з федорівським загоном, зазначив важливість наявності в ньому окремого кінного розвідзводу: «Крім названого розвідувального загону, партизани мають майже у всіх населених пунктах довірених людей, які безперервно повідомляють їм про всі пересування кинутих проти них військ, сили українських охоронних команд тощо. Допити військовополонених показали, що партизанам відомо про день і час німецької атаки, а також — про шляхи нападу»[714].

Налагодженість військової розвідки лісових солдатів, а також наявність уже створеної мережі партизанської агентури, підтвердилася влітку 1942 року. Попри те що на території Чернігівщини та Сумщини федорівцям і ковпаківцям закріпитися не вдалося, але і німці не змогли розбити партизанів. Комендант розташованої у Ніжині польової комендатури № 197, полковник Кефер, влітку 1942 року підсумував півторарічні оперативні заходи: «Багато разів було встановлено, що партизани мали дуже добру шпигунську мережу, здогадно — користувалися й радіостанціями, тож кожна операція та зосередження охоронних військ дуже часто не мають успіху, оскільки завчасно повідомлені партизани змінюють свій сховок»[715].

Виправдовуючи своє безсилля протистояти рейдам базових українських загонів на територію України, командувач польовою поліцією в тиловій зоні групи армій «Б» влітку 1942 року посилався на поінформованість радянських диверсантів: «Розвідувальна служба партизанів у н[азваних] в[ище] областях функціонує прекрасно. Разом із... розвідувальними частинами вони використовують широку мережу довірених осіб, особливо в селах, які лежать уздовж шляхів їх слідування. Під час рейдів вони посилають перед собою відповідних місцевих людей, які входять в контакт з агентами, довідуються про сили української поліції, розквартирування військ, і водночас розвідують, чи вільний шлях»[716]. Зазначалося, що партизани мають неабияк пильнований і добре налагоджений радіозв’язок.

Переймаючи позитивний досвід федорівців, сабурівцями влітку 1942 року в партизанських загонах було створено спеціальні розвідгрупи. Крім того, при штабі з’єднання було зорганізовано окремий звід розвідників[717]. До кінця 1942 року рівень розвідувальної роботи з’єднання Сабурова зріс ще більше. Під час Сталінського рейду на Житомирщину у листопаді 1942 року розвідгрупи з’єднання висилалися вперед, деяким розвідникам навіть постачили рацію. Така практика від весни 1943 року стала узвичаєною для основних з’єднань українських партизанів, бо в загонах УШПР було станом на січень 1943 року 25 радіостанцій, а на 1 серпня 1943 року — вже 120[718]. Розвідку в основних українських загонах, яку вони проводили на свою користь, було поставлено на належному рівні.

Загальні принципи агентурної та військової розвідки на прикладі з’єднання Сабурова у вересні 1942 року описав представник політуправління Південно-Західного Фронту Крюков: «Дальня розвідка — посилання розвідгруп і окремих розвідників через фронтові канали. Залежно від обсягу та місця розвідки підбираються люди, найбільше використовуються для цієї роботи підлітки, жінки та старі — партизани. З іншого боку, загони мають своїх людей у відповідних закладах і на певних підприємствах ворога, в результаті зв’язку з ними загони мають можливість отримати відповідні розвіддані. Посилаються люди (за наперед розробленою легендою) під виглядом біженців, селян, що їдуть на базар із якимись речами та продуктами, залізничників, робітників різних спеціальностей, нарешті — танцюристів, гармоністів тощо. Також використовуються документи, захоплені у німців. Ближня розвідка ведеться розвідниками загонів, іноді це розвідка боєм, використовується німецький та мадярський одяг, дуже багато даних загони отримують від місцевого населення, надто від дітей. Контролюють правильність розвідданих, посилаючи інших осіб із тим самим завданням»[719]. При цьому Крюков відзначав, що розвідку у необхідному обсязі проводять далеко не всі партизанські загони, і давав зрозуміти, що розвідуправління штабів фронтів отримують відомості від партизанів у недостатній кількості й із очевидним запізненням.

Розвідка партизанів на користь Червоної армії наприкінці першого року війни була не така, як мала б бути.

У підсумковій доповіді 4-го управління НКДБ УРСР йшлося, що у 1941 році отримувати відомості від партизанів заважала нездоланна перешкода: «...відсутність достатнього технічного зв’язку (рацій) і регулярного живого зв’язку...»[720]

Тільки на початку 1942 року в основні партизанські загони НКВС УРСР було доставлено 6 радіопередавачів, які дозволили налагодити надсилання відомостей за лінію фронту — як у НКВС УРСР, так і в розвід- і політуправління фронтів.

Попри це, загальний обсяг інформації, яка надходила від партизанів, був скромним. Із 5 серпня 1941 року по 8 січня 1942 року від НКВС УРСР на адресу ЦК КП(б)У та РНК УРСР, фронтового командування Червоної армії прийшло 123 повідомлення та тематичних довідки, складених на підставі даних, зібраних партизанськими загонами й агентурою[721]. При цьому перші й надалі відігравали скромну роль. Зокрема, датоване лютим 1942 року розвідзведення розвідувального відділу штабу Південно-Західного фронту було написане переважно на підставі відомостей, отриманих від агентів-одинаків[722]. Із 13-ти сторінок розвідзведення 4-го управління НКВС УРСР від 5 травня 1942 року про концентрацію та пересування військ ворога та політико-економічний режим на окупованій території, тільки дві сторінки (15%) було скомпоновано на підставі донесень партизанських загонів. Решту відомостей було почерпнуто з донесень самостійно задіяної агентури, опитування військовополонених і перекинчиків, а також радіоперехоплень[723].

Крім того, якість розвідповідомлень із місць і навіть зведень НКВС УРСР у першій половині 1942 року була не надто високою. Приміром, хронічно применшувався бойовий дух військ Вермахту та пов’язаних із ним васальних держав. Приміром, на підставі відомостей, отриманих із донесень партизанів Сабурова, Ковпака і Воронцова весною 1942 року, можна було зробити висновок, що ворог розкладається: «Із нових даних видно, що моральний стан фашистської армії, надто солдатів і командного складу держав-васалів Німеччини, і далі різко падає. Помічено низку випадків дезертирства цілих підрозділів і частин. Особливо це унаочнюється під час сутичок спеціально виділених військових загонів для боротьби з партизанами. (...) З метою боротьби з дедалі більшим дезертирством і розкладанням в армії, німецьке командування вдається до жорстоких репресивних заходів супроти солдатів (йдеться про угорців. — О. Г.), які відмовляються воювати проти СРСР»[724]. Репресій німці до своїх угорських союзників не застосовували, а випадки масового переходу сателітів Вермахту на бік партизанів почали реєструватися з початку 1943 року, тобто після Сталінграда.

Щойно почала налагоджуватися система постачання даних від партизанів у НКВС УРСР, було створено УШПР, під керівництво якого було передано загони, але не агентуру, що відірвало лісових солдатів від значної кількості інформаторів по селах і містах. Поза тим, через відступ Червоної армії влітку 1942 року та переїздів УШПР радіозв’язок раз у раз переривався.

За цих обставин було створено розвідувальний, другий відділ УШПР, укомплектований колишніми співробітниками 4-го управління НКВС УРСР, де вони й займались до цього організацією партизанських загонів. Протягом усієї війни відділ послідовно очолювали: І. Уралов, Ф. Коваленко, О. Мартинов, В. Храпко.

При цьому станом на літо 1942 року в партизанських загонах, за невеликим винятком, не було кваліфікованих працівників служби розвідки та контррозвідки[725]. Про таке явище говорив Сабуров на нараді за участю П. Пономаренка 31 серпня 1942 року: «Недостатньо у нас направлена розвідка. Я ось слухав товаришів і вважаю, що цей недолік ніби спільний для всіх загонів. Але, у кожному разі, у нас у цій частині погано ведеться і надто погано з агентурою. У нас, щоправда, була агентура у Почепі, у Клинцях, але загинула. Німці не розбираються, а відраховують 100 людей і відразу розстрілюють, ось в цю сотню вони й потрапили»[726].

Перед другим відділом УШПР було поставлено завдання упорядкувати розвідувальну службу у загонах, налагодити контррозвідку (до більшості загонів вона як структурний підрозділ тоді не входила), аби запобігти потраплянню до лав партизанів німецьких розвідників і «ліквідувати» сумнівних, на думку особістів, партизанів. А головною метою було збільшити обсяг відомостей, які збирали партизани та пересилали за лінію фронту — для оперативних потреб УШПР, а також Червоної армії й інших силових структур.

При цьому штати розвідвідділу УШПР протягом всього часу його існування були суттєво обмеженими — 5–8 чоловік разом із технічним персоналом. Проте, навіть в умовах постійних переїздів, з червня по вересень 1942 року РВ УШПР було відібрано, вишколено та перекинуто в партизанські з’єднання й загони 11 заступників командирів з’єднань і загонів із розвідки, переважно в невеликі загони. Поза тим, до 1 жовтня 1942 року у німецький тил було направлено 3 окремі розвідувально-диверсійні групи загальною кількістю 28 чоловік, а також 28 розвідників та кур’єрів для налагодження зв’язку з партизанськими загонами та виконання розвідувальних завдань.

Заходи не приносили бажаного результату. 29 жовтня 1942 року розвідвідділ ЦШПР дорікав своїм українським колегам тим, що, попри зроблені раніше зауваження та вказівки, відомості, які надходили з Українського штабу, мали суттєві недоліки. Як випливає з критики, помилки здійснювали не тільки партизани, але й аналітики розвідвідділу УШПР. Тому використовувати цю інформацію виявилося важко, а то й неможливо: «У Ваших розвідзведеннях часто-густо містяться неперевірені дані про ворога; повторюються відомості, вміщені у попередніх зведеннях; у повідомленнях даних про ворога часто не виконуються елементарні вимоги: не вказується час, до якого належать дані, не вказується джерело отримання інформації, розташування виявлених об’єктів диверсій (баз постачання, аеродромів тощо), відсутні орієнтири щодо великих населених пунктів за сторонами світу»[727].

На підставі донесень «із місць» від засланих в тил Вермахту розвід-працівників, а також критики ЦШПР, було виснувано, що розвід- і контр-розвідувальна робота на місцях має бути дещо реструктурована.

Якщо в 1941–1942 роках у більшості партизанських загонів і з’єднань України розвідкою керував начальник штабу, то від початку 1943 року було введено посаду заступника командира з розвідки. Він прямо підпорядковувався командиру та комісару з’єднання. В обов’язки заступника командира з розвідки входило керівництво обома різновидами розвідки (агентурної та військової), а також контррозвідки. Поза тим, заступники командирів із розвідки підпорядковувалися й начальнику розвідувального відділу УШПР і (негласно) безпосередньо Тимофію Строкачу. Дрібніші загони пересилали свої розвіддані начальникам розвідвідділів представництв УШПР на фронтах[728].

Із 14 жовтня 1942 року по 23 березня 1943 року в основні загони та з’єднання УШПР було переправлено 10 заступників командирів з розвідки — у званнях від молодшого лейтенанта ДБ до майора ДБ. Спроби Т. Строкача отримати від керівництва Червоної армії армійських фахівців із розвідки зазнали краху.

Призначення нових людей на посаду заступника командира з розвідки поєднувалось із структурними перебудовами розвідроботи з’єднань. Приміром, у Чернігівському з’єднанні у березні 1943 року «...відповідно до отриманих завдань [було проведено] реорганізацію роботи розвідки, що виявилась у наступному:

1. Введено посаду заст. командира (з’єднання партизанських загонів) з розвідки, підпорядкованого безпосередньо командиру та комісару з’єднання. Обов’язок цього заступника — загальне керівництво роботою військової розвідки та контррозвідки з’єднання.

2. Для безпосереднього керівництва роботою військової розвідки та контррозвідки з’єднання введено посади:

А) командира військової розвідки, який був помічником заступника командира з’єднання з військової розвідки з’єднання;

Б) начальника особливого відділу з’єднання, який був помічником заступника командира з’єднання з внутрішньої розвідки з’єднання.

3. У всіх партизанських загонах і підрозділах, які входили до з’єднання партизанських загонів, посади уповноважених особливого відділу з березня 1943 року скасовано і введено посади заст. командирів загонів із розвідки, які підпорядковувалися на місцях командиру та комісару загону або ж підрозділу із супідрядністю в роботі особливому відділу з питань особливого відділу»[729]. У кожному загоні було зорганізовано звід військової розвідки, який проводив військову розвідку у своєму загоні й виконував окремі доручення з’єднання.

Поза тим, у зазначений період, тобто з жовтня 1942 року по березень 1943 року, разом із групами організаторів партизанського руху, тобто своєрідними зародками партизанських загонів, УШПР було вишколено 25 чоловік заступників командирів партизанських загонів із розвідки і всіх їх було викинуто у німецький тил.

Опріч цього, у тил ворога було направлено ще 5 окремих розвідувально-диверсійних груп загальною кількістю 37 чоловік. У середині 1943 року на окуповану територію було викинуто ще 13 РДГ загальною кількістю 56 чоловік. Викидали як у північні, так і в степові райони УРСР, а також у Західну Україну.

Проводилися й контррозвідувальні заходи, причому німецьку агентуру виявляли не тільки на окупованій території. З-поміж осіб, які прибули з тилу, розвідвідділ УШПР із жовтня 1942 року до квітня 1943 року включно викрив як німецьких розвідників і передав у НКВС 44 людини, зокрема кількох випускників шкіл СД.

Наприкінці весни 1943 року, після упорядкування розвідслужби в основних з’єднаннях, почалася активізація розвіддіяльності українських партизанів, розширення агентурної мережі, в тому числі у містах і на залізничних станціях. Зокрема, на зустрічі Строкача та Коротченка з командним складом семи головних партизанських з’єднань України було вирішено «...звернути особливу увагу на посилення розвідки у всіх з’єднаннях. Для цього потрібно кількісно та якісно посилити розвід-підрозділи загонів, доукомплектувати їх кращими бійцями та командирами, дати їм найкращі зброю та коней, створити привілейовані умови. Також особливу увагу звернути на створення широкої мережі агентурної розвідки»[730].

Дедалі більший відсоток розвідінформації йшов на користь Червоної армії й інших зацікавлених відомств. Відповідні заявки на ту чи іншу інформацію як із загальних проблем (політичний режим, економічна ситуація тощо), так із цілком конкретних питань (дислокація тої чи іншої дивізії, інтенсивність перевезень по певному залізничному рукаву і т. п.) Розвідуправління ГШ ЧА чи ГРУ надсилали у Розвідвідділ УШПР, а той, своєю чергою, у партизанські загони. «Перед партизанами ставили також завдання по лінії Розвідувального управління Головного морського штабу ВМФ СРСР про вивчення становища на ріках Дніпро, Прип’ять, Піна, Західний Буг; по лінії штабу залізничних військ, Головного управління воєнно-відбудовних робіт Наркомату оборони СРСР — про роботу залізниць, організацію і структуру залізничних військ фашистів»[731]. Прохання надходили й із 4-го управління НКВС СРСР, проте виконувались УШПР не завжди і справляли набагато менший вплив на оперативні плани розвідвідділу УШПР.

Відомості пересилалися партизанами за лінію фронту як за допомогою радіопередавачів, так і в письмовому вигляді літаками (розлогі повідомлення та доповіді), в окремих випадках — кур’єрами.

Проте навіть у період, коли в основних загонах і з’єднаннях уже перебували заступники командирів з’єднань із розвідки, далеко на завжди «повідомлення з місць» враховували ази оформлення розвідзведень: «...розвідвідділ [УШПР] проробив велику роботу в частині підвищення культури командира з обробки розвідматеріалів. Розвідвідділ ставив перед командуванням загонів завдання своєчасного збору розвідінформації та своєчасного передавання її в УШПР, бо інакше — найцінніше розвідповідомлення, не доправлене вчасно, втрачає свою цінність.

Але навіть тоді, коли таке повідомлення приходило в УШПР, перед кожним командиром [відділ] ставив завдання — вказувати джерело повідомлення, міру достовірності, а також точно орієнтувати об’єкт розвідки»[732].

У квітні-липні 1943 року розвідвідділ УШПР направив у великі з’єднання та створювані загони ще 13 чоловік заступників командира з розвідки, а також 4 розвідгрупи загальною кількістю 17 чоловік. Таким чином, до середини 1943 року всі з’єднання партизанських загонів отримали заступника командира з розвідки. Крім того, розвідувальними загонами представництв УШПР на Воронезькому, Південно-Західному та Південному фронтах було направлено в тил ворога 15 заступників командирів загону з розвідки, 12 розвідувальних і розвідувально-диверсійних груп по 12 чоловік кожна, 4 агенти-зв’язкових для розвідроботи та зв’язку з партизанськими загонами. Всього в 1942–1944 роках УШПР направив у партизанські формування України 68 заступників командирів із розвідки.

Ведення агентурної розвідки на місцях контролювалося та спрямовувалося за допомогою вказівок по радіо, а також викликались окремі працівники служби партизанської розвідки до РВ УШПР, інспектувався стан агентурної роботи через систематичні вильоти у тил Вермахту співробітників РВ УШПР.

Заступникам командира з’єднань із розвідки підпорядковувалась оперативна частина, яка мала у своєму складі кількох резидентів, на зв’язку з кожним із яких перебувало від 3 до 12 агентів. Резидент підбирав осіб, яких можна було завербувати, підтримував зв’язок із агентурою, ставив їй завдання.

Поза тим, оперчастина мала у своєму складі окремих агентів, які підпорядковувалися безпосередньо командиру з розвідки та виконували його вказівки. Зазвичай ці агенти вербувалися з партизанів, переважно жінок.

Опріч цього в партизанському загоні кожний командир роти чи диверсійної групи перебував у контакті з людьми із місцевого населення, які допомагали йому у виконанні бойових завдань, постачали розвідувальну інформацію. Вони не були пов’язані з агентурними працівниками, тобто не підпорядковувалися заступникові командира з’єднання з розвідки і як агенти не оформлювалися, хоча, фактично, ними були. З них у таких випадках не брали підписку про співробітництво, але їм давали певні завдання розвідувального характеру. Агентів використовували і як агітаторів — розповсюджувачів друкованих матеріалів (газет, листівок), — і для ведення «пропаганди пошепки».

Вербуючи агентуру, партизани брали до уваги не ідейні якості тої чи іншої людини, а її індивідуальну або родинну причетність до системи.

Як відзначала німецька аналітична записка про досвід боротьби з партизанами на Чернігівщині у 1942 році, радянський агентурний резерв складали родичі лісових солдатів: «Під час нападів на окремі населенні пункти партизани, які родом із цього села, з’являються у своїх родинах і отримують інформацію про силу поліції, німецького вермахту, озброєння тощо. Ці свідчення здебільшого люб’язно надають родичі. Що більше партизанських родин живе у селі, то частіше здійснюються атаки. Щойно ці родини вивозять, кількість нападів різко зменшується»[733].

Про схожу цільову групу свідчив і заступник командира з розвідки загону ім. Кармелюка Кам’янець-Подільського з’єднання ім. Михайлова Олексій Артамонов: «Особливо [часто ми вербували] родини, чиїх дітей забрали до Червоної армії. Ото з них ми й робили агентурників. (...) Можна було запросто йти, можна було говорити відверто, вони завжди були на боці нашому... Сини, діти»[734]. Зі слів Артамонова, у низці випадків таким агентам, зокрема жінкам, тобто дружинам, матерям і сестрам червоноармійців, партизани видавали продовольство. «Кревно-родинні» і «приятельські» аргументи впливали навіть на поліцейських: «Один мав брата в армії, у нашу, в Червону армію його було призвано, служив у Червоній армії, він хоч-не-хоч тягнувся до нас... А в поліцію його мобілізували... А другий — з ним був, теж товариш, такий хороший хлопець. Він його десь “підпрацював” також. Ось тоді я відчув, що з ними можна мати справу, і коли вони кілька завдань виконали, я тоді повірив. Був такий Клін, такий був, це така лісова ділянка, це не лісництво, а там був відділок поліцейський. І нам про нього сказали ось ці хлопці. Що там ото буде весілля такого-то [поліцейського] такого-то числа, і там будуть всі поліцейські на цьому весіллі... Ну, ми їх “оженили” там. ...Підібралися туди, до цього будинку, саме почалося там це весілля, зібрались поліцейські, ну, людей двадцять на цьому весіллі. Ну, ми оточили весь цей дім, закидали гранатами, там дехто з них устиг вийти, а багато хто залишився там підірваним, ці поліцаї. Ось це була така перша випробувальна штука, ми повірили, що їм (двом завербованим поліцейським. — О. Г.) можна було вірити»[735].

Друга категорія потенційних партизанських інформаторів — колишній партійно-радянський актив, який перебував на легальному становищі, але приховав від окупаційної влади своє минуле: «Вони вже зачаїлися десь у підпіллі, [себе] не видавали. Нам [інші агенти] говорили: “Ось отой у партії був, отой — у комсомолі був”». Олексій Артамонов, жартуючи, розповів, як він вербував би співбесідника: «Я прийшов би, сказав, так, обережненько скажу “Дорогий Сашо, маю інформацію, що Ви були комсомольцем”. А ти так з переляку: “Ні...”. [А я:] “Я маю інформацію — тоді-то ти перебував у комсомолі, був навіть дуже активним комсомольцем!”. Все. І пішов “вішати”. І Саша, дивись, уже здається. Ну трішки настрахати можна було. ...“Скажімо, ти в комсомолі був, ото на тебе там цидулку (донос. — О. Г.) якусь зробимо та й пустимо на поліцію чи німцям. Скажемо, що ось він у комсомолі був...” Були будь-які методи. До насильницьких методів не вдавалися, а вмовляли, і таких, як-то кажуть, “облипчастих” даних, було достатньо, аби завербувати»[736].

Про схожі методи переконання згадував у своїх мемуарах командир найбільшого з’єднання України Степан Маликов. Його оперативники довідалися, що в Житомирі мешкає така собі Марія Розен, родом із Бердичева, яка втратила обох батьків і працювала перекладачкою в одній із німецьких фірм. «Об’єкт вербування» приховувала своє єврейське походження, видаючи себе за фольксдойче: «Якось на житомирському ринку до Марії підійшов молодий чоловік і повідомив, що привіз привіт із Бердичева. Після погрози викликати поліцію сказав, що поліція для фрау не менш небезпечна, ніж для нього. Коли вони відійшли, молодий чоловік додав: “Ви не повинні забувати, хто замордував Ваших батьків... Ми боремося з окупантами і потребуємо Вашої допомоги. Одній, без друзів, Вам не обійтись. Важко навіть буде приховати, що Ви — єврейка”. Марія почала захоплено допомагати підпільникам і партизанам»[737].

Іноді заходи з переконання майбутньої агентури відрізнялися ще більшою простотою й рішучістю. Видавала себе за «фольксдойче» Ріва Брайтер, яка працювала при жандармерії в одному з сіл Житомирської області, згадувала, що в 1943 р. партизани вночі повели її в ліс і пообіцяли вбити, якщо вона не буде для партизан красти у жандармів і шуцманів боєприпаси. «Народні месники» просили передати господині, у якої жила Ріва, що у разі, якщо вона повідомить німцям про нічний візит: «Ми її спалимо»[738].

Використовувалися й суворіші прийоми, аби залучити потенційних інформаторів до співпраці. За свідченням диверсанта і розвідника Леоніда Бернштейна, при розробці колабораціоністів в райцентрі Клетня партизанами Чернігівсько-Волинського з’єднання на завдання була послана дівчина «...яка зуміла зустрітися з начальником поліції і передати лист від партизан... — “Якщо ви розстріляєте нашу партизанку, ми розстріляємо 16 твоїх родичів, взятих нами в заручники”».

І начальник поліції передав всі необхідні відомості... А якби такого не трапилося, то повірте, партизани б своє слово стримали[739].

Інколи агентам давали матеріальні цінності, зокрема прикраси чи гроші. Робилося це для того, щоб завербувати людину, чи для того, щоб агенту легше було виконати завдання — приміром, відкупитися від перевірки документів або дати хабаря якійсь посадовій особі, маючи за мету отримати від неї інформацію, не вдаючись до вербування.

Як стверджував секретар підпільного Сумського обкому П. Куманьок, були й інші способи отримання послуг від представників окупаційної влади: «Найкорисніше брати для цієї роботи красивих дівчат. Ось ми знаємо такий випадок у Шостці, коли одна дівчина зв’язалася з бургомістром, отримала право проїзду до Києва та назад, двічі побувала у Києві й привезла нам дуже цінні відомості. У Києві вона також запізналася з великим начальством»[740].

Не гребували «народні месники» і допомогою неповнолітніх, охочих до романтики війни та «дорослих» завдань. Колишній заступник командира з розвідки ім. Кармелюка Кам’янець-Подільського з’єднання ім. Михайлова Олексій Артамонов говорив, що діти не викликали підозр ворога: «Ці були в нас найкращими розвідниками. Бо переїхати, приміром, залізничну колію, не було як, і ніяк її не перейдеш, навколо скрізь організовувались і стояли німецькі пости, поліцейські пости. А пацани наші сідали на воза, по двоє чоловік, припустимо, сідали там, двох чоловік накривали сіном, і теж туди. І цю підводу — на підводі сидять двоє пацанів — по чотирнадцять, там, дванадцять років. І переїжджають запросто переїзд, стоять німці, бачать — там пацани їдуть конем, ну, пропускають їх, огляду жодного. Так вони передавали добрі розвіддані, які ніяк було передати [в інший спосіб]... Ось ця дітвора нам дуже допомагала»[741].

Оперувати на окупованій території було легше завдяки наявності у партизанів фальшивих документів, чи то виготовлених кустарно на місці, що практикувалося навіть у загонах НКДБ СРСР[742], чи надісланих з-за лінії фронту. Для цих цілей РВ УШПР створив відділення спецтехніки. З грудня 1942 року по кінець 1944 року ним було виготовлено понад 1000 штук різних бланків, паспортів, посвідчень, довідок, перепусток, явочних карточок тощо, а також 250 військових і цивільних печаток німецькою, російською й українською мовами. Послугами відділення спецтехніки РВ УШПР користувалися розвідвідділи фронтів та інші організації й заклади, які займалися зафронтовою боротьбою.

До видатних партизанських агентів УШПР зараховував Станіслава Шваленберґа — наполовину німця, наполовину поляка, за політичними переконаннями — націонал-демократа. Він був військовослужбовцем Вермахту в чині фельдфебеля й уже в 1941 році дезертирував із армії, перейшов до підпільників, а потім до партизанів з’єднання ім. Михайлова. Як відзначалось у звіті розвідвідділу УШПР, «...Шваленберґ часто з’являвся в оточенні партизанів, перевдягнутих у німецьку форму, у селах, і порядкував там по-своєму. ...Зрадники вилізали зі своїх нір і нашіптували “пану офіцеру” через “перекладача” про партизанів, про військовополонених-утікачів і т. п. “Пан офіцер” усе вислуховував, а потім нещадно розправлявся зі зрадниками. Вдень Шваленберґ грав у футбол із німцями в Шепетівці, бував на вокзалі, вів бесіди за кухлем пива з приїжджими німецькими офіцерами та солдатами, довідувався про напрямок руху військових частин, їх чисельність і озброєння, настрої, втрати, становище в Німеччині, а наступного дня командування партизанського загону мало зведення розвідданих для передачі їх в УШПР»[743]. Завважмо, що нелегальне становище Шваленберґа не дозволяло йому здобувати справді цінну інформацію стратегічного характеру.

За інше досягнення оперативники розвідвідділу вважали те, що переконали співпрацювати агента «Аню», безпартійну доньку польського робітника. Вербування здійснили розвідники партизанського загону ім. Хрущова під командуванням Шангіна у травні 1944 року. «Аня» працювала секретаркою в управлінні дистрикту «Галичина» і, з її слів, особисто знала губернатора Отто Вехтера, генерал-губернатора Ганса Франка, а також керівника ОУН(м) А. Мельника та голову УЦК В. Кубійовича. Попри оголошене широке коло спілкування, вона передала в УШПР такі дані; «1. Про місце перебування головної квартири Гітлера в с. Дуньковіцах (під Перемишлем у Дуньковіцах було два бункери, але вони не були штаб-кварирою Гітлера. — О. Г.). 2. Місце перебування штабу генерал-фельдмаршала Манштайна. 3. Інформацію про отримання підрозділами УПА озброєння та боєприпасів від німців. 4. Розвіддані про підготовку німцями прориву лінії фронту в районі Володимир-Волинського»[744]. Великим успіхом агентурної роботи здобуття цих даних назвати складно.

Тобто по-справжньому глибоко агентурно розробити ворога партизани УШПР не змогли. Інакше кажучи, статус первинних агентів був доволі низьким. Підлеглі Строкача більше працювали, сказати б, «вшир». Приміром, розвідмережа сабурівського з’єднання, на даних якої базувалися розвідзведення в УШПР, так чи інакше висвітлювала події, які відбувалися на території семи областей України та Білорусі[745]. Агентура цього загону перебувала на території від Києва на сході до Бреста на заході, від Мінська на півночі до Вінниці на півдні.

Агентуру засилали в генерал-комісаріати, рейхскомісаріат «Україна», райуправи, на різноманітні промислові підприємства в містах, у поліцію та інші колабораціоністські формування, а також в ОУН-УПА, зокрема в командний склад районного рівня, та в АК.

Загалом у роки війни загонами та з’єднаннями УШПР та його представництв на фронтах було завербовано 1296 агентів й 11 резидентів і зв’язкових[746]. (Сюди не входить набагато більша кількість згаданих партизанських «довірених осіб», яких годі рахувати, позаяк вони не були оформлені як агенти). Ще 1978 осіб належали до «внутрішньої агентури», тобто вони були інформаторами у самих партизанських загонах[747].

Отримуючи дані військової й агентурної розвідки основних диверсійно-бойових партизанських з’єднань, із березня 1944 року розвідвідділ УШПР додатково взявся створювати спеціальні розвідувальні партизанські загони. Відповідні вказівки було дано низці партизанських командирів. Загалом на базі вже наявних з’єднань було організовано шість кінних партизанських розвідувальних загонів, яких було забезпечено радіостанцією та які були підпорядковані РВ УШПР. Чисельність кожного загону варіювалася від 25 до 150 чоловік, мінімум 50% особового складу були озброєні автоматичною зброєю. Командування цих формувань було зорієнтоване на виконання суто розвідувальних завдань, ведення як агентурної, так і військової розвідки. Загони діяли на території й об’єктах Західної та Закарпатської України, Польщі та Словаччини, які були цікавими для РВ УШПР, і загалом діяли доволі ефективно.

У незначних масштабах велась і технічна розвідка з застосуванням приладу для прослуховування та запису телефонних розмов і телеграфних передач. Для маскування підключення та підслуховування використовувалися дроти довжиною 400–500 метрів, що давало можливість відходити від місця підключення та розгортати роботу апаратури. Спецгрупу, забезпечену цим приладом, було вкинуто в тил ворога 5 червня 1943 року. Перша спроба прослуховування розмов по телефонній лінії зв’язку Турів — Давид-Горадок не принесла хоч якихось цінних даних, натомість показала принципову здійсненність завдання. У середині червня 1943 року було зорганізовано прослу... зування на дільниці залізничної колії Рокитне — Олевськ, неподалік від станції Остки. До жовтня включно було добуто інформацію щодо роботи залізничного транспорту, а ще розпорядження ґебітскомісаріату про проведення сільгоспробіт і розпорядження військової влади про проведення антипартизанських операцій[748]. У зазначений період спецгрупа направила в УШПР 111 радіограм. Знайдений підземний кабель високочастотної лінії зв’язку на шосе Київ — Житомир — Рівне не було використано в оперативних цілях, позаяк не було вчасно доправлено техніку для його «розтину». Спроби зорганізувати кілька таких розвідгруп не мали успіху через брак людей, які досконало володіли б німецькою мовою, довготривалого вишколу фахівців із роботи зі складною технікою, а також — через нестачу власне апаратури.

Причому такий тип технічної розвідки, як радіоперехоплення, взагалі не вівся — на це УШПР не мав ані кадрів, ані техніки.

Хай які неточності містила розвідінформація партизанських загонів, розвідзведення й інші типи документів надсилалися командувачам фронтів (спершу Воронезького, Південно-Західного та Південного, а відтак 1, 2, 3, 4 Українських фронтів, 1-го Білоруського фронту), Розвідуправлінню ГШ ЧА, ЦККП(б)У, а епізодично й в НКВС. Про кількість повідомлень «із місць» у РВ УШПР і написаних здебільшого на їх основі інформаційних матеріалів загальне уявлення дає така таблиця[749].


Сталінські командос. Українські партизанські формування 1941-1944

До «вступного матеріалу» у розвідвідділі УШПР належали й окупаційна печатка та трофейні матеріали. Приміром, наприкінці лютого 1944 року Чернігівсько-Волинське партизанське з’єднання розгромило в бою під Ковелем 2-й батальйон 17-го окремого поліцейського полку СС, захопивши всі його штабні документи та передавши їх до УШПР.

За відомостями самого УШПР, для оперативного використання відповідними управліннями Червоної армії й органів Держбезпеки тільки Розвідвідділ УШПР, без представництв УШПР на фронтах, надіслав 9 тис. аркушів німецьких директив, інструкцій, наказів й інших документів такого штибу, 1200 паспортів, посвідчень і перепусток німецькою й іншими мовами, 230 печаток і штампів, солдатських і офіцерських книжок різних родів військ — 5 тисяч, листів військовослужбовців ворога — понад 500, а ще 200 фотографій, які мали оперативну цінність[750].

Поруч із перерахованими вище «респондентами» УШПР не варто забувати й того, що розвідінформація, отримана одним партизанським загоном, часто-густо пересилалась УШПР в інший загін, чи то задля інформування, чи то для того, щоб ще раз її перевірити. За 1943–1944 роки РВ УШПР надіслав у партизанські загони 1165 радіограм різного характеру. Раз у раз і самі партизани обмінювалися розвідданими один з одними — з сусідніми з’єднаннями та загонами.

Система розвідувальної служби партизанських формувань України охоплювала не тільки розвідувальний відділ УШПР, оперативні частини партизанських загонів і з’єднань, окремі розвідувальні загони та групи, прямо підпорядковані УШПР, але й розвідувальні органи представництв УШПР при військових радах фронтів, а також розвідників-одинаків, яких засилали у ворожий тил із спеціальними завданнями УШПР[751].

Інформація, здобута розвідкою партизанських з’єднань і загонів, була різнобічною.

З одного боку, висвітлювалося місцезнаходження військ ворога, тобто йшлося про концентрацію та перегрупування військ, розташування гарнізонів і штабів, укріплень і оборонних споруд, аеродромів, бойовий дух і політичний стан частин вермахту. Багато уваги приділялося питанню підготовки німців до хімічної війни, і з цього приводу партизани часто-густо висилали на фронт помилкові відомості про оперативне застосування цього виду зброї. Насправді таких випадків у 1941–1944 роках зафіксовано не було.

З іншого боку, описувалась економіка німецького тилу, а саме — дислокація його складів і баз, робота промисловості та становище сільського господарства, режим на окупованій території, терор окупантів, стан транспорту, мостів, каральних і поліцейських органів.

Останні цікавили розвідників не тільки як пасивний об’єкт здобуття інформації. Операції з розвалу колабораціоністських частин чи їх «перетягування» на бік партизанів покладалися саме на розвідслужбу загонів і з’єднань.

Першого великого успіху такого штабу було досягнуто у м. Есмань (тепер Червоне) Глухівського району Сумської області, де кілька командирів 136-го українського охоронного батальйону завдяки поступу Червоної армії та через погане поводження з боку німців замірилися перейти на бік партизанів, тож їх було завербовано партизанською розвідкою. Запідозрені німцями у зраді шестеро людей, зокрема двоє командирів, утекли в ліс. Тому 10 січня 1943 року поліція, німці й угорці оточили будинок, де розташовувався батальйон, роззброїли його і, за інформацією партизанських розвідників, розстріляли 150 бійців[752].

З розповіді місцевої мешканки, страчених колабораціоністів було 217[753]. Решта бійців виявилися деморалізованими смертю товаришів по службі.

Після перемоги під Сталінградом 2-ий відділ УШПР розробив спеціальну інструкцію про оперативне використання колишніх колабораціоністів. У ній ішлося, що «Велику кількість зрадників захоплено [НКВС] у звільнених районах, із них більша частина залишилася добровільно, маючи надію на милосердя радянської влади та незначна частина лишилася, тому що не встигла порятуватися втечею». Колишніх старост і поліцейських була пропозиція використовувати «для диверсійної роботи, для знищення важливих зрадників (тобто для терактів у німецькому тилу. — О. Г.), для розкладання фашистських формувань».

Рекомендувалося залучати поліцейських і старост у ролі провідників для диверсійних груп і партизанських загонів, після вербування повторно засилати у колабораціоністські частини, аби розагітувати їх, а чи, поталани агенту отримати командну посаду або ж завербувати командира, віддавати накази переходити на радянський бік, надсилати фальшиві листи командирам охоронних загонів, старостам і бургомістрам, аби зганьбити їх перед німцями, а також попросту відправляти на диверсії.

Наводилась і низка прикладів успішного оперативного використання колишніх колабораціоністів. Зокрема, на Смоленщині влітку 1942 року охорону однієї із залізничних колій ніс поліцейський загін надзвичайної пильності. Партизани полонили поліцейського, який ішов по дорозі, після чого він погодився на співпрацю з радянською стороною. «Його нав’ючили мінами, дали листи до знаних зрадників. Неподалік від залізничної колії поліцейський “ненароком підірвався на міні” (лапки в оригінальному документі. — О. Г.). На тіло його швидко натрапили німці. У нього було виявлено вибухові речовини, прилади для висаджування у повітря, а також листи. Німці розстріляли декого з його близьких знайомих. Загін було знято з охорони залізничної дільниці»[754].

Пишався УШПР і своєю комбінацією з дискредитації козачої дивізії, яка почала формуватися весною 1943 року на базі деяких уже наявних частин у Таґанрозі. Для цього використали козачого офіцера Алєксєя Середу, який служив у 1942 році начальником стройового відділу Ростовської допоміжної поліції. Звідти його звільнили через наклепницьку анонімку, в якій ішлося про його роботу в НКВС. Ображений Середа, опинившись у руках совєтів, дав згоду на співпрацю й участь у провокації. Йому доручили доставку дискредитаційних листів за лінію фронту та їх розсилання командному складу — ряду козачих командирів і чільних діячів козачого руху. У ніч на 1 травня 1943 року на літаку У-2 в німецький тил вилетів особисто начальник розвідвідділу представництва УШПР при Військовій раді ПЗФ підполковник Міхайлов, який супроводжував «агента». Останнього не попередили, що з цієї операції він не повернеться — парашут було спаковано інструкторами таким чином, що він не міг розкритися. У наплічнику в приреченого лежали листи родичів до декотрих козаків-колабораціоністів. Дезінформацію було нанесено на цих листах тайнописом (гідрохіноном), і це були повідомлення, які схвалювали план антинімецького повстання. Середу викинули на Таґанрозькому півострові, в 15-ти кілометрах від Таґанроґа. Згідно з інформацією УШПР, козачі формування з Таґанроґа у середині травня 1943 року, замість боротися на фронті, було відправлено в глибокий тил, де їх використовували як будівельні й охоронні частини[755]. На жаль, не зовсім зрозуміло, чи сталося це внаслідок згаданої провокації, і чи можна взагалі це назвати успіхом радянської сторони. А чи планові передислокації козаків розвідвідділ УШПР видавав за результат власної комбінації.

Одна з найуспішніших великих разових акцій УШПР — розвал вірменського легіону агентурою українського кавалерійського з’єднання. 17 вересня 1943 року поруч із райцентром Потіївка Житомирського району на бік наумівців перейшла із зброєю 2-рота 814-го поліцейського вірменського батальйону, на основі якої було сформовано загін ім. Мікояна[756].

Інші випадки розкладу партизанською розвідкою колабораціоністських формувань були не такі масштабні. Зазвичай за один раз на бік партизанів не переходило більше п’ятдесяти чоловік. Більшість перекинчиків покидали свої пости дрібними групами чи навіть поодинці.

Потрапивши до загонів, перекинчики, та й не лише вони, проходили перевірку. За обліковими даними РВ УШПР, за період із 1942 по 1945 роки партизанськими контррозвідниками було виявлено «шпигунів, зрадників та інших поплічників німецьких загарбників — 9883 особи, з них тільки шпигунів — 1998 осіб»[757]. Із цієї кількості партизанами розстріляно 2927, серед них агентів ворога у партизанських загонах — 930, агентури серед населення — 68, «зрадників» у партизанських загонах — 139, «зрадників» серед населення — 1790[758]. Яку кількість непричетних людей було знищено підозріливими партизанськими особістами, сказати важко. Мало того, часто-густо партизани знищували агентуру інших загонів. Зокрема, саме тому Олексій Федоров уважав, що в поліцію засилати агентів узагалі не варто: «Був такий випадок: Шемякін посадив у поліцію свою людину, а наші хлопці налетіли та розстріляли його. Шемякін прийшов і скаржиться — нащо своїх хлопців убивають?»[759].

Ба більше — контррозвідники деяких партизанських загонів, наприклад Чернігівсько-Волинського з’єднання, звикнувши вбивати, часто-густо розстрілювали й надзвичайно цінних потенційних агентів. Зокрема, «26.06.1943 року знищено важливого німецького шпигуна Косова Давида Михайловича, за національністю єврея, уродженця м. Києва (родина його у радянському тилу)»[760]. Згідно з відомостями, вибитими федорівськими особістами у Косова, він потрапив до полону, де його було завербовано «гестапо» (можливо, СД), після чого переведено на роботу до музичної команди жандармерії Житомира. Відтак Косова перевели на диверсійні курси у Житомирі, по закінченні яких його залишили в Житомирі як агента. «13 березня 1943 року, коли проходило наше з’єднання, Косов, під час розгрому нами німецького гарнізону у селі Ручеєвка, серед так званих “українських козаків” перейшов, за завданням гестапо, з іншими полоненими “українськими козаками” на бік червоних партизанів...»[761] За інформацією контррозвідників, Косов збирав дані про Чернігівсько-Волинське з’єднання і 21 червня мав намір утекти звідти до німців, але його було заарештовано особливим відділом і після допиту розстріляно. Історія видається вкрай сумнівною. Родина Косова перебувала у радянському тилу, тому який йому був сенс повертатися до німців — будь-коли його єврейське походження могли розкрити. Та припустімо, що Косов і справді працював за завданням німецьких спецслужб, — навіть в такому випадку він був ідеальним кандидатом для перевербування та початку довгочасної оперативної гри.

За аргумент, яким виправдовували доцільність широких «контррозвідувальних заходів», УШПР правило те, що не було зафіксовано жодного випадку вбивства німецькою агентурою командира чи комісара партизанських з’єднань, хоча схожі завдання німецькими спецслужбами й ставилися.

Така думка досить спірна. Навіть у 1941–1942 роках, коли настрої населення були неоднозначними, партизани більшості основних з’єднань давали собі раду з агентурою німців і без особістів. У 1943 році агентурну діяльність німецькій стороні було вести вкрай важко, і повсюдне введення кадрів контррозвідників, наділених широкими повноваженнями, навіть із погляду інтересів системи видається щонайменше надмірним.

Приміром, капітан держбезпеки Гаврилюк, який служив протягом десяти місяців 1943–1944 років заступником командира з’єднання українських кавалерійських партизанських загонів М. Наумова, вважав, що контррозвідка взагалі була з’єднанню не потрібна. Поповнення партизани перевіряли, зокрема й опитуючи місцевих мешканців, а бойових дух і лояльність до радянського ладу у особового складу була на необхідному рівні — пропаганда як німців, так і бандерівців не справляла на них хоч якогось помітного впливу[762].

* * *

Є підстави думати, що загалом рівень військової й агентурної розвідки загонів і з’єднань УШПР був трохи вищим, ніж у загонах УПА[763], але помітно нижчим, ніж в Армії Крайовій. На фаховість останньої звертав увагу навіть Петро Вершигора у звіті Строкачу, наголошуючи, що основа дій АК — підготування партизанських резервів і «... широке насадження агентурної мережі. Агентуру насаджено у всіх закладах, аж до Гестапо»[764]. Хоча врахуймо, що лише протягом семи місяців 1942 року радіостанція головного командування АК «Ада» підтримувала прямий зв’язок із розвідуправлінням РСЧА (станція «Вісла»). Решту часу польсько-радянської співпраці інформація, здобувана розвідмережею польських націоналістів, надходила в Лондон, звідки з затримкою й далеко не повністю передавалась у Москву. Причому відомості, отримані AK, стосувалися переважно східноєвропейського театру військових дій. Натомість розвіддані, отримані радянськими партизанами, напряму йшли до безпосередніх «споживачів» оцих даних — армійських штабів різного рівня й інших зацікавлених відомств. На розвідувальних зведеннях УШПР є позначки маршалів Ґ. Жукова, І. Конєва, С. Тимошенка, Ф. Толбухіна.

При цьому варто визнати, що загальний обсяг даних, отриманий партизанами УШПР в 1942–1944 роках і пересланий за лінію фронту для командування Червоної армії хоч і був великим, але цінність ці відомості мали не надто високу. На жаль, документи про основних конкурентів Строкача доступні нині цивільним дослідникам лише частково. Але й опубліковані дані дозволяють сказати: якщо порівняти показники УШПР із сукупною кількістю, а найголовніше — з якістю відомостей, надісланих у Центр від агентури та загонів НКВС-НКДБ УРСР, НКВС-НКДБ СРСР, а також задіяних на території України розвідувальних органів Червоної армії, то успіхи УШПР були загалом скромними.

Згаданий заступник Міхаїла Наумова Гаврилюк, фаховість якого дуже цінував командир кавалерійського з’єднання, вважав, що потенціал партизанських загонів УШПР для ведення розвідки було використано лише незначною мірою: «...Відсутність кадрів агентурних розвідників великою мірою скоротила здійснення наявних величезних можливостей у царині розвідки.

Наявність оперативних розвідувальних груп на базі з’єднання дала б можливість провести чимало складних вербувань, агентурних комбінацій, роздобути цінну закордонну агентуру, глибоко вкорінитися в армію та державні органи ворога, бо здобути та заслати агента в тилу ворога набагато легше порівняно зі здійсненням цих самих операцій у радянському тилу. Оперативна група, виконуючи різноманітні складні агентурні комбінації, водночас не наражається на серйозну небезпеку»[765].

Під час війни роздобути первинних агентів високого рівня, надто враховуючи мобільність загонів, не було головною метою диверсійних формувань. У найпотужнішому бойовому з’єднанні України — ковпаківському — агентурну розвідку було налагоджено до травня 1943 року вкрай погано, а після призначення Вершигори заступником командира з розвідувально-агентурної роботи — посередньо. Для виконання головних завдань, зокрема проведення рейдів, партизанам УШПР загалом вистачало військової розвідки: огляду території, відомостей, отриманих від військовополонених, а також поверхневого опитування населення.



3.5. «ЗАВДАННЯ З “Т”»

Вирішення цих основних завдань вимагає від усіх партизанських загонів широкого розгортання бойових партизанських операцій, а також диверсійної, терористичної та розвідувальної роботи в тилу ворога.

Іосіф Сталін, із наказу № 00189 про напрямки діяльності партизанських формувань, 5 вересня 1942 р.

Тероризм, тобто організацію політичних замахів, як масове явище в епоху Нового часу запровадили громадяни Російської Імперії. Більшовики теж не цуралися таких прийомів ще до свого приходу до влади[766]. Та й пізніше, у 1920–1930 роки агентура Комінтерну, ВНК-ОДПУ-НКВС здійснила за межами СРСР низку «ліквідацій». Найвідомішими стали знищення двох лідерів терористичних структур — викрадення й потім убивство керівника РЗВС генерала Алєксандра Кутєпова й усунення голови ОУН Євгенія Коновальця. У роки війни, а, може статися, і раніше, проведення терактів отримало у внутрішній документації радянських органів позначення у вигляді зрозумілого індексу «Т». В якості евфемізмів іноді використовувалися й словосполучення «винищувальні дії», «винищувальна група».

Ці акції зазвичай здійснювалися не комбатантами, а найчастіше й проти не комбатантів, і вони не мали воєнного значення. Основною метою не було відволікти (лат. — diversio) сили Вермахту з фронту. Зате, на думку організаторів, замахи повинні були сіяти жах (лат. — terror) у владних колах ворога.

Згадані операції проводили всі силові структури, зайняті у зафронтовій боротьбі: НКВС-НКДБ, УШПР, ГРУ-РУ. Пріоритетними знищення чільних колабораціоністів, вищих чиновників цивільної адміністрації й офіцерів Вермахту та СС були тільки для органів держбезпеки. Відповідно до своєї назви, вони несли відповідальність не тільки за підтримання моторошного спокою у радянському тилу, але й за знищення почуття впевненості в завтрашньому дні в керівних ланках ворожої системи.

Для агентури та бойовиків УШПР і армійської розвідки вирішення «завдань із “Т”» було, сказати б, побічною справою. Проте, позаяк згадана тема у сучасних умовах «асиметричних відповідей» має певну актуальність, наведімо короткий опис «спецзаходів» усіх трьох відомств, виходячи з доступності документальної бази.

Найбільше висококваліфікованих фахівців з проведення гучних убивств на замовлення у роки війни були підлеглими 4-го управління НКВС (з квітня 1943 року — НКДБ) СРСР, якому підпорядковувалася «легендарна» Окрема мотострілецька бригада особливого призначення — ОМСБОП.

Окрім самостійно задіяної агентури, на території УРСР і Кримської АРСР у 1941–1944 роках, згідно з повоєнною довідкою КДБ, оперували 22 підрозділи[767], прямо підпорядковані Павлу Судоплатову. Не всі, але більшість із них мали терористичні завдання.

Перед відходом Червоної армії з Одеси в катакомбах було залишено спецгрупу під командуванням капітана ДБ Владіміра Молодцова[768] («Бадаєва») «Форт».

Групу було споряджено радіостанцією, яка підтримувала зв’язок із Москвою.

Як зізнався у румунському полоні Яків Гордієнко, зв’язковий загону: «Коли я покидав катакомби, Бадаєв сказав мені передати Бойкову (Антону Федоровичу, резиденту загону в Одесі. — О. Г.), щоб той примусив своїх людей діяти інтенсивніше та здійснювати терористичні акти (відповідно до наполегливих директив Центру. — О. Г.), зокрема, проти командного складу... Щоразу Бадаєв наполягав на необхідності терористичних актів, а Бойков опирався, і з цього приводу між ними часто відбувалися сварки»[769].

Сам Бадаєв, перебуваючи під слідством, розповів тільки про одну спробу серйозного теракту: «З конкретних доручень, отриманих деякими членами групи, варто згадати підготовку вибуху в німецькому консульстві. За словами Бойкова, він доручив виконання цього наказу Шевченку та ще комусь, але ті нібито відмовилися виконати це доручення. Після цього Бойков зустрівся у моїй присутності з Гофманом Артуром і вони домовилися про те, щоб вивчити приміщення консульства та обміркувати спосіб здійснення вибуху...

...Я не знаю, що зробив Гофман Артур щодо цієї справи і взагалі не знаю, чи було щось зроблено у цьому напрямку»[770].

Групою було вбито двоє агентів, запідозрених у співпраці з румунами. За словами А. Федоровича («Бойкова»), Молодцов повсякчас мотивував його до подальших убивств «зрадників»: «Від Бадаєва надійшов наказ убити Стороженка Івана Антоновича, який мешкав по вул. Чижикова № 64, кв. 16, а також убити таку собі Іноземську, яка мешкає по вул. Приморській № 65. Бадаєв заявив, що наказ про їх знищення отримано з Москви і як доказ показав мені розшифровану телеграму... Виконати це вбивство було доручено терористичній групі Шевченка Миколи, який не виконав цей наказ, мотивуючи тим, що за вказаною адресою не виявили згаданих осіб. Крім цього, Бадаєв показав мені ще два-три отриманих із Москви накази вбити кількох людей, але було згадано тільки їх прізвища, без зазначення імені та по-батькові й без зазначення місця проживання... Ці накази мали десь отакий зміст: “Убийте провокатора такого-то”»[771].

Колишній командир інженерних військ одеської оборонної групи Аркадій Хрєнов у мемуарах наводив такі дані: Молодцов 22 жовтня 1941 року переслав до Севастополя шифровку про час наради у штабі військового коменданта Одеси, завдяки чому ефект від вибуху й був аж таким приголомшливим[772]. Проте в зацитованих вище свідченнях полонених бадаївців, у тому числі й командира загону, даних про це нема. Відсутня згадка про причетність до цього теракту і в підсумковому звіті Якова Васіна, який змінив Молодцова на посту голови загону[773].

18 листопада 1941 року загоном «Бадаєва» було підірвано пасажирський потяг, за даними самого НКВС — із німецькими офіцерами та чиновниками, у лютому 1942 року було пущено у повітря ще один поїзд.

На самому початку 1942 року Молодцова, коли він у пошуках харчів вийшов із катакомб у місто, заарештували оперативники Сіґуранци. Після цього розпочалося розслідування та суд, який виніс вердикт про вищу міру покарання. Вирок було виконано у червні 1942 року.

5 листопада 1944 року Молодцову посмертно дали звання Героя Радянського Союзу.

Як уже відзначалося, існує версія, що висадження у повітря Успенського собору Києво-Печерської Лаври 3 листопада 1941 року було невдалою спробою НКВС СРСР знищити президента Словаччини Тісо. У німецьких документах знаходимо й інші випадки провалів радянської сторони. Зокрема, весною 1942 року СД виявила та знищила групу Катенка (на жаль, годі зрозуміти його відомчу приналежність), який готував замах на директора цукрового заводу у розташованій неподалік від Житомира Владівці[774]. Існують й інші повідомлення про заарештовану радянську агентуру та ліквідовані тергрупи. Якщо йняти віру даним СД, то у Дніпропетровську готувалися вбивства місцевих німецьких керівників аграрного сектору (La-Führer)[775], у Кам’янець-Подільському німецька служба безпеки відвернула висадження у повітря кінотеатру для німецьких офіцерів[776].

У червні 1942 року на територію Житомирщини з завданням перебратися у район Рівного було викинуто групу «Переможці» Дмітрія Мєдвєдєва. За свідченням лікаря цієї групи Альберта Цесарського, «Переможців» було забезпечено допінгом, який перед тим куштували під час тренувань у радянському тилу. Сам медик під час перебування на окупованій території один раз ужив цей стимулятор[777]. Наразі це єдиний відомий факт уживання допінгу представниками збройних сил СРСР у роки Другої світової війни. У складі групи був Ніколай Кузнєцов, який досконало володів німецькою, вивчивши її в німецьких фахівців, що працювали в СРСР у 1930-х роках. Коли його заарештувало НКВС за сфабрикованим звинуваченням, Кузнєцов погодився на співробітництво з органами. В роки війни, видаючи себе за німецького офіцера «Пауля Зіберта», він оперував у Рівному.

Зі слів Судоплатова, завдяки «Переможцям» протягом двох років у Західній Україні було створено солідну мережу: «Завербовано 63 агенти-бойовика, через яких тероризували вищу німецьку адміністрацію — рейхскомісаріат України»[778].

За даними самих мєдвєдівців, ними було підірвано два офіцерських казино, а також міський вокзал у Рівному, поза цим у столиці РКУ «...здійснено такі теракта, під час яких убито:

1. [21 вересня 1943 року, на вулиці пострілом із пістолета — Ганс] Гель [Hans Gehl] — начальник [фінансового] відділу рейхскомісаріату [Україна], міністерський радник.

2. [Разом із ним — Адольф] Вінтер — фінансовий референт [рівненського] ґебітскомісаріату.

3. [15 листопада 1943 року викрадено, а потім вбито Макса] Ільґена [Max Ilgen] — генерал-майора, командувача військами Особливого призначення в Україні (у написаному російською документі фразу «командующий войсками Особого назначения на Украине» «невдало» перекладено[779] (кальковано), насправді — командир пропагандистсько-вербувального й облікового підрозділу Східних військ. — О. Г.).

4. [16 листопада 1943 року пострілом із пістолета — Альфред] Функ [Alfred Funk] — голова німецького верховного суду в Україні, колишній надзвичайний комісар Мемельської області»[780].

Вже в Галичині «10 лютого 1944 року у місті Львові пострілами з пістолету Кузнєцов Н. І. убив [якраз перед його квартирою] заступника губернатора Галичини доктора Бауера [Otto Bauer] та його секретаря доктора Шнайдера [Schneider].

...Контролюючи автівку, на якій Кузнєцов і особи, які супроводжували його, виїхали зі Львова, Кузнєцов убив німецького офіцера — майора Кантера.

...Перебуваючи в Галичині, Кузнєцов Н. І. розстріляв підполковника авіації Петерса»[781].

Усі згадані «операції» було здійснено особисто Ніколаєм Кузнєцовим. Терориста спершу нагородили орденом Леніна (грудень 1943 року), потім медаллю «Партизану Вітчизняної війни» 1-го ступеня (червень 1944 року), а посмертно отримав звання Героя Радянського Союзу.

І це були дії лише одного терориста. А «Переможцям» підпорядковувалися й інші бойовики. Агентура мєдвєдівців настільки «розперезалася», що ними самими (через неузгодженість, а чи незнання) ледве не було отруєно головного виконавця замахів — Ніколая Кузнєцова, замах на нього «зірвався» останньої миті[782]...

Як повідомляв у лютому 1944 року голова НКДБ Сталіну, у Рівному мєдвєдівці влаштували ще кілька гучних акцій: «3 січня цього [1944] року у м. Рівному агентом опергрупи “Сєра” Сєровим Павлом Яковлевичем убито німецького полковника — начальника штабу командувача тиловими військами в Україні (очевидно, у донесенні перебільшено посаду офіцера. — О. Г.). У зв’язку з відходом опергрупи на захід, прізвища вбитого начальника штабу встановити не вдалося.

5 січня цього року групою агентів на чолі з Новаком Тєрєнтієм Фьодоровічем було здійснено вибух у офіцерській їдальні в м. Рівному.

У генеральській їдальні вибухом було вбито сім чинів вищого командного складу німецької армії. У офіцерській залі вбито та поранено до 70 офіцерів і військових чиновників.

Багато офіцерів, боячись повторних вибухів, у паніці вистрибували на вулицю з вікон другого поверху. Виносили з приміщення вбитих і поранених протягом кількох годин. Агент “Рина” (Соколовська Ірина Степанівна) особисто брала участь у винесенні із зруйнованої вибухом будівлі їдальні двох трупів, одягнутих у німецьку генеральську форму.

Агенти, які здійснювали операцію із висадження у повітря їдальні, щасливо дісталися бази опергрупи.

Того-таки дня агентами опергрупи Новаком Тєрєнтієм Фьодоровічем й Афоніним Сєрафімом Ґавріловічем було підірвано на мінах німецький ешелон, який ішов із Здолбунова в Рівне і в якому евакуйовували “фольксдойче”. В результаті вибуху поїзд було розбито. Є багато вбитих і поранених»[783].

Насправді у цьому оперативному звіті заслуги Новака дещо перебільшено. У 1966 році колишній мєдвєдєвець Микола Струтинський відправив на адресу директора інституту марксизму-ленінізму при ЦК КПУ листа, у якому критикував Новака за його книжку «Поєдинок». Зі слів Струтинського, Новак «занадто багато взяв на себе у плані організації підпілля в регіоні»: «Наприкінці 1943 року у місті Рівному на вул. Німецькій було влаштовано вибух міни у солдатській їдальні. Цей вибух готував розвідник нашого загону Афонін, який дійсно разом із Новаком вручив міну виконавцям вибуху. Проте ініціатором цього вибуху був Афонін, а не Новак. Новак розповів командиру загону, що вибухом міни було знищено кількох німецьких генералів, багато офіцерів і солдатів. Тепер Новак конкретизував цифру. Виступаючи 7 червня 1965 року на львівському телебаченні, він назвав убитими у цій їдальні трьох генералів, чотирьох полковників і 80 офіцерів... Це зухвала брехня. У солдатській їдальні німецькі генерали й офіцери не харчувалися. Не було їх там у мить вибуху. Насправді вибухом міни було важко поранено двох: рядового солдата-власівця і Чернецького, який виконував наші завдання в головній комендатурі, де він працював чоботарем...»[784]

На питання про те, які психологічні особливості були притаманні безпосереднім виконавцям замахів, колишній мєдвєдівець, лікар і літератор Альберт Цесарський вибухнув емоційною тирадою: «Все це були бойові хлопці... Для нас усіх фашизм був головним ворогом... Ми захищали свої ідеали, ми захищали вітчизну. Я залишив у Москві дружину, то я її захищав... Німці — у загалі своєму це були напівписьменні, Еренбурґ називав їх одноклітинними»[785].

5 листопада 1944 року Мєдвєдєв отримав свою Золоту Зірку.

Підполковника ДБ Миколу Прокопюка як командира спецгрупи з яскравою назвою «Мисливці» було закинуто в тил ворога на територію Правобережної України у серпні 1942 року, і він незабаром вийшов у район Рівного. На жаль, дані про «полювання» його агентів обмежені. В донесенні Сталіну 6 листопада 1943 року Меркулов повідомляв: «Оперативною групою, керованою підполковником державної безпеки Прокопюком, яка діяла в районі м. Рівного УРСР, 28 вересня цього року пущено під укіс пасажирський поїзд із 13 вагонів, серед яких було 9 пульманівських... З-під уламків убитих і поранених витягали з 18 години 28 вересня до 11 години 29 вересня. За даними агентури... в поїзді їхали відпускники з фронту. Під час катастрофи поїзда вбито не менше 90 та поранено до 300 осіб, серед убитих було нібито дев’ять вищих офіцерів»[786].

5 листопада 1944 року Прокопюка було нагороджено Золотою Зіркою.

У березні 1943 року із підпорядкованого УШПР Житомирського з’єднання Сабурова було виділено 50 чоловік під керівництвом капітана ДБ Євґенія Мірковського. Ця група стала основою загону 4-го управління НКДБ СРСР «Ходоки». Як повідомляють радянські історики, в Житомирі його агентура у складі М. Карапузова, С. Поліщука, Т. Мєшкова, Н. Крамського та К. Анісімова захопила 1 травня 1943 року в офіцерській їдальні капітана військ СС Арміна Магіса, будівлю редакції газети «Голос Волині» та телеграф[787]. Місто охопила паніка. На жаль, всі пошуки даних про цю серію терактів в альтернативних джерелах нічого не дали. «Геройства» Мірковського не потрапили й до 5-го тому публікації «Органи ДБ СРСР у ВВВ». Згідно з даними житомирського історика та краєзнавця Володимира Гінди, в матеріалах Житомирського архіву щодо міського підпілля ніде не знайдено даних про підрив міського ґебітскомісаріату та редакції газети «Голос Волині». Про це не згадується ані в партизанських звітах, ані в німецьких документах, не писали про це й на сторінках самої газети[788].

Євґеній Мірковський отримав звання Героя Радянського Союзу 5 листопада 1944 року.

Капітан ДБ Віктор Карасьов з лютого 1943 року командував спецгрупою НКВС СРСР «Олімп», яка оперувала спершу в Білорусі, а потім в Україні, зокрема в Житомирській області. Проведену ним в Овручі операцію радянські історики описали в книзі зі щирим заголовком «Ненависть, спресована в тол»: «[Агентурному працівнику “Олімпу”] Алєксєю Ботяну вдалося зв’язатися... з грубником парової котельної криґскомісаріату (очевидно, йдеться про ґебітскомісаріат. — О. Г.) Яковом Каплюком. Останній допоміг зняти план трьохповерхової будівлі та уточнити розташування в ньому служб. Як з’ясувалося, на першому поверсі розміщувалися казарми каральних і охоронних загонів, на другому — їхні штаби, служби та офіцерські спальні, на третьому — кабінети та квартири ґебітскомісара Венцеля та його заступників, гестапо, спальні вищих офіцерів. Центр (ймовірно, особисто Судоплатов. — О. Г.) затвердив план операції та надіслав загону із цією метою два літаки з вибухівкою. ...Я. Каплюк... не раз долав 40 км із Овруча у табір загону, звідки ніс тол до себе додому. Його дружина та діти разом із обідом носили частинами тол у котельну ґебітскомісаріату... Поступово під вугіллям накопичилося 150 кг толу. Потому в котельну — також частинами — перенесли спеціальний вибуховий пристрій, створений омсбопівцями-підривниками... 14 вересня 1943 року Я. Каплюк установив вибуховий пристрій із годинниковим механізмом і покинув будівлю криґскомісаріату... Того-таки вечора у будівлі ґебітскомісаріату відбувався урочистий прийом на честь 10-річчя приходу Гітлера до влади (святкувати могли 30 січня, 5 чи 21 березня. — О. Г.). Для офіцерів показували любительську виставу. До півночі всі розійшлися по квартирах і казармах.

А за дві години невелике містечко струсонув вибух колосальної сили: спрацював вибуховий пристрій у котельній, і від детонації вибухнув також розташований у приміщенні склад боєприпасів. Під уламками будинку залишилися трупи більше ніж 40 німецьких офіцерів і чиновників військової та цивільної адміністрації, багато солдат. У Берлін прибуло шість трун із рештками можновладців»[789].

64 роки потому Алєксєй Ботян в інтерв’ю газеті «Известия» подвоїв кількість загиблих і підвищив їм звання: «З Берліна у містечко Овруч Житомирської області прибула група “фахівців”. Карателі зупинилися у будівлі ґебітскомісаріату, який добре охоронявся... Вибух пролунав уночі на 9 вересня. Під руїнами загинуло понад 80 гітлерівців — геть усі представники командного складу»[790].

Завдяки поїздці робочої групи в Овруч 18 листопада 2009 року з’ясувалося, що ніякого знищення ґебітскомісаріату не було. По-перше, підірвана будівля (нині — вул. Сабурова, буд. 48) — не адміністративний, а житловий будинок на 32 квартири, так званої «сталінської забудови». Тобто ніякі «казарми каральних і охоронних загонів» там технічно розміщуватися не могли. По-друге, сила вибуху аж ніяк не була «колосальною»: дім по війні відбудували, бо було знищено лише частину будівлі — тепер на місці руйнувань виразно видно інше цегляне мурування. По-третє, свідок подій Зінаїда Жданович повідомила, що особисто знала Якова Каплюка і він їй розповів, житловий будинок, де мешкали німці, він підірвав тоді, коли їх там не було — кількість жертв дорівнює нулю[791]. Ці дані побічно підтвердила й інша мешканка Овруча, яка не могла згадати розстрілу заручників — стандартного заходу німців після загибелі одноплемінників[792].

Того-таки дня, 5 листопада 1944 року, як і інші згадані вище посланці «четвірки», Віктор Карасьов за сукупність операцій, проведених у тилу Вермахту, отримав свою Золоту Зірку. До його «заслуг», так само як і Д. Мєдвєдєва та М. Прокопюка, варто зарахувати й операції проти АК, коротко описані у розділі про міжпартизанську боротьбу.

Зауважмо, що основні теракти омсбопівцями було влаштовано у 1943–1944 роках, в останній рік окупації. Це пояснювалося не тільки посиленням активності НКДБ і зростанням організованості та фаховості емісарів смерті. Німецькі спецслужби у 1941–1944 роках теж не спочивали на лаврах, а розширювали агентурну мережу, накопичуючи досвід і всіляко освоювались на місцевості. Тому успіхи «ліквідаторів» були викликані, передовсім, змінами настрою населення окупованої території. Після перемог Червоної армії під Сталінградом і Курськом дедалі менше людей були ладні пов’язати свою долю з тими, хто програв, дедалі більше українців виявляли згоду взяти участь у знищенні представників німецької влади.

Звісно ж, треба враховувати, що, як писав М. Вослєнський, «КДБ — радянський заклад», тобто луб’янське відомство, як і інші силові структури, було уражене приписками. І не всі наведені вище дані вдалося ще раз перевірити, скориставшись німецькими документами. Але навіть цілком достовірні факти свідчать — найгучніші замахи та найважливіші викрадення в Україні у 1941–1944 роках було здійснено саме терористами 4-го управління НКДБ СРСР.

* * *

Очевидно, апарат НКВС УРСР, на відміну від центральних органів, станом на 22 червня 1941 року взагалі не був підготовлений до виконання терористичних завдань у німецькому тилу. Завважмо, що перед загонами та командирами, які залишилися у німецькому тилу чи засилалися туди, ставили надзвичайно широкий спектр завдань.

У підсумковому звіті 4-го управління НКДБ УРСР за період війни, у першій графі «зліквідовано чільних антирадянських діячів і осіб комскладу німецьких армій» навпроти 1941 року стоїть риска.

Проте до спроб усе-таки вдавалися, зокрема у тісному контакті з партійними організаціями, а також зі штабами фронтів.

Одну з груп, яка була спільним виплодом трьох названих вище структур, було створено у серпні 1941 року в Одесі. У вересні 1941 року загін отримав наказ вийти у румунський тил, але спроба була невдалою, в результаті чого від нього «відсіялися» (дезертирували) нелояльні бійці. Коли залишали Одесу, НКВС перекинув групу[793] у катакомби, загальна довжина яких складає 4 тисячі кілометрів. Від неї знову відкололася частина бійців, але, з іншого боку, приєдналися рядовики іншого загону, який розпався. Таким чином, до кінця жовтня 1941 року в указаній групі опинилися у своєму загалі мотивовані учасники. Зі слів співробітників румунської Сіґуранци, загін мав «шпигунські та терористичні завдання»[794].

Підрозділом керував ровесник століття Алєксандр Солдатєнко, уродженець с. Тросна-Івакіно Єршицької волості Рославльського повіту Смоленської губернії. Службова картка свідчить, що до революції, отримавши початкову освіту, він працював лампоносом і коногоном на шахті в Горлівці[795]. У роки Громадянської війни воював за червоних, після чого закінчив школу середнього начскладу, й далі будучи членом РСЧА. В 1925 році вступив до партії, що дозволило після виходу «на цивільну службу» стати помічником «зі спеціальних питань» директора горлівського машинобудівного заводу. У розпал Голодомору Солдатєнко почав працювати в Горлівському міському віддіїїі ДПУ на посаді політуповноваженого. Зробивши в «органах» непогану кар’єру, 20 червня 1938 року він поїхав командувати ув’язненими ҐУЛАҐу, точніше — Букачачинського ВТТ (Читинська область), де змінив низку керівних посад[796]. Проте 29 квітня 1940 року Солдатєнка звільнили за порушення дисципліни праці. Війну він зустрів завідувачем районним фінансовим відділом у селищі Фрунзенка Одеської області. Дружина і троє дітей встигли евакуюватися.

Станом на початок листопада підлеглих у Солдатєнка було дев’ять звичайних радянських людей. Командира супроводжувала «ППЖ» — Єлєна Маліцькая (комсомолка з 1935 року), яка до війни була бухгалтером «Держприбутків». Збереглися й дані про головного кондуктора станції «Одеса Товарна» Афанасія Колоса (1914 р. н., комсомолець із 1935 року), голову колгоспу ім. Хрущова Міхаїла Бистріцького (1909 р. н., член КП(б)У з 1939 р.), комсомольця Петра Драчука (1918 р. н.), який до війни працював стрілочником на залізниці, а також безпартійного слюсара Івана Мельникова (1907 р. н.)[797]. На жаль, наразі не вдалося встановити біографічні дані ще чотирьох бійців: Міхаїла Богушевського, Леоніда Чорного, Лєонтія Буряка та В. Ніколєнка.

Виявивши групу, румуни замурували частину виходів із катакомб, а біля інших поставили охорону.

Загін мав солідну кількість зброї, а от шанцевого інструменту не було, як, утім, і достатніх запасів продовольства.

Становище ставало критичним, але Солдатєнко за пропозицію здатися розстріляв Ніколєнка. Пізніше командир віддав наказ і про знищення біженців Бялика та його дружину Євгенію, які прибилися до загону. Судячи з прізвищ жертв, вони рятувалися в катакомбах від антисемітського терору. Оперативники Сіґуранци у конфіденційному документі на ім’я Антонеску писали, що рішення «...було прийняте Солдатенком на підставі специфічного більшовицького критерію. Бялик та його дружина не були членами цієї групи й не були членами комуністичної партії». Тіла бідолах «...було розрізано на шматки, і. ладено в бочки та засолено. Ними харчувалися якийсь час...[798]

Потім кожен із партизанів почав гадати: хто наступний піде під ніж? Четверо бійців спромоглися втекти (втім, мінімум трьох із них через неприродно білий колір шкіри сусіди здали поліції, слід Міхаїла Бистріцького загубився). Через якийсь час ще троє мешканців підземелля вирішили наслідувати приклад колег і для надійності вбили командира та його приятельку. Відразу вийти на поверхню не вдалося — завадили клуби диму, за допомоги якого румуни намагалися викурити групу. Очікуючи, заки смог спаде, партизани частково з’їли трупи Солдатєнка та Баліцької. Коли вцілілі бійці все-таки вибралися на поверхню, вони опинилися в руках влади й після допиту та фотосесії[799] разом із своїми колишніми соратниками були страчені.

Умови й обставини самоліквідації цієї групи ліквідаторів змушують згадати про часи первісного дикунства. У цьому випадку вираз «печерний сталінізм» — не пропагандистський штамп. Ця жахлива історія була прямим наслідком не тільки ГУЛАГівсько-Голодоморної біографії Солдатєнка (з таким минулим він боявся здаватися), але й наказу про заборону здаватися в полон. В озброєних силах будь-якої нормальної держави командир підрозділу, вичерпавши можливості опору, зобов’язаний був скласти зброю та вислати до ворога парламентарів із білим прапором. Зважмо, що румуни ставилися до населення і колишніх ворогів гуманніше, ніж німці. Та в Радянському Союзі діяло правило: «Серед нас нема військовополонених, серед нас є зрадники». Людожерська за своєю суттю система вкотре[800] зродила канібалізм.

«Бойовий шлях» іншої спецгрупи, висланої дещо пізніше до Харкова, свідчить про тодішній рівень вишколу «фахівців із “Т”». Дві людини, Іван Зень і Микола Проценко, 22 листопада 1941 року відправилися на Харківщину. Робітник Проценко, вочевидь, не мав ніякого військового досвіду. Голова колгоспу Зень у 1919–21 роках партизанив за червоних. Як зброю та спецтехніку вони отримали 1 револьвер системи «Наґан» і 14 патронів, «на кишенькові витрати» — 1000 рублів (за легендою, обидва були професійними старцями). Обидвох послали, як то кажуть, «навмання», оскільки чекісти явно не знали, що відбувається на окупованій території: «У м. Харкові через своїх знайомих і відданих Радянській владі людей виявити осіб, які запродалися німецьким фашистам й обійняли керівні посади у місцевому управлінні в м. Харкові...»

Відповідно й спектр завдань був доволі широким: «Після вивчення осіб і підступів до будівлі на свій розсуд підготувати терористичні акти та знищити всіх зрадників на головних керівних посадах, зокрема голову місцевого управління, його заступника й інших осіб. У селах і містечках Чугуївського та Харківського районів здійснювати терористичні акти над комендантами й старостами місцевої влади».

На додачу до цього наказано було влаштовувати диверсії, до організації яких залучати осіб, ображених німцями: «Озброєння, боєприпаси та вибухові речовини здобувати за рахунок ворога, а також за рахунок наявних прихованих баз, які раніше належали Чугуївському партизанському загону»[801]. Судячи з відсутності подальшого архівного сліду, група розчинилася в тумані невідомості.

Для засилання у німецький тил використовували й довоєнну агентуру. З тилу ворога під Новий рік повернулася тергрупа у складі «інформаторів “Бутилкіна”, “Катушкіна” та “Летучого”». З їхнього звіту випливає, що жодних особливих успіхів вони не досягли, хіба що в Прохорівському районі (нині Бєлгородська область РФ) 18 грудня «у селі Бєлєховка, де стояли німці, спалили три хати»[802]. Щойно вони повернулися, для них було намічено нову ціль — населенні пункти поруч із шосе Обоянь — Бєлґрад: «2) Маючи дані про розташування штабів, розквартирування німців по селах здійснюєте терористичні завдання шляхом бомбування приміщень, де перебувають німці. 3) Здійснювати підпали населених пунктів із великим скупченням ворожих військ»[803]. Очевидно, вдруге завдання виконати не вдалося.

Схожа історія відбулася з іншим «підрозділом»: «інформаторів “Мамонтова” і “Гречко”» 6 січня 1942 року було перекинуто в тил ворога в район Яковлєво (нині — Бєлгородська область РФ), очевидно, зі зброї отримавши тільки 4 ручних гранати: «Здійснивши розвідку розташування німецького штабу, після ретельного вивчення ходів (так у тексті. — О. Г.) і виходів приміщення штабу — беріться за здійснення терористичного акту шляхом метання ручних гранат у штаб ворожих військ»[804]. Жодних подальших даних про цих бойовиків відповідна архівна справа не містить...

Після поразки Вермахту під Москвою та стабілізації фронту чекісти отримали можливість діяти не лише імпровізувати, а хай і з запізненням, але розраховувати операції бодай на певний відтинок часу. 13 січня 1942 року у селищі Мілове Ворошиловградської (нині — Луганської) області ТВП начальника 4 відділу НКВС УРСР підполковник Любітов затвердив план роботи свого відділу на січень і лютий. Третім пунктом було зазначено необхідність «Створити диверсійно-терористичні групи для виконання завдань у прифронтовій смузі супротивника, не менше 2–3 при кожній опергрупі штабу фронту й армій». Було дано й конкретні вказівки зі знищення колег по той бік фронту. Зокрема, знищенню підлягав начальник адміністративно-господарського відділу Харківської поліції Соловчен