Book: Дюна



Дюна

Дюна

Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»

2017

ISBN 978-617-12-3235-8 (FB2)

Жодну з частин даного видання не можна копіювати або відтворювати в будь-якій формі без письмового дозволу видавництва

Перекладено за виданням: Herbert F. Dune: A Novel / Frank Herbert. — New York: Ace, 2005. — 544 p.

Переклад з англійської Анатолія Пітика й Катерини Грицайчук

Передмова Браяна Герберта

Ілюстрації Сема Вебера

Map of Arrakis, by Martin Sanders, commissioned for The Folio Society edition of Dune. Used with permission of The Folio Society

The binding design and illustrations for this edition were originally published in The Folio Society edition of Dune, first published in 2015. www.foliosociety.com

Електронна версія створена за виданням:

Герберт Ф.

Г37 Дюна: роман / Френк Герберт; передм. Б. Герберта; пер. з англ. А. Пітика й К. Грицайчук. — Харків: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», 2017. — 656 с.: іл.

ISBN 978-617-12-2554-1 (укр.)

ISBN 978-0-441-01359-3 (англ.)

Головний герой роману Пол Атрід — спадкоємець одного з Великих Домів, що ворогують. За наказом Імператора клан Атрідів переселяється на піщану планету Арракіс, яка має стати їхнім родинним феодом. Тут є найголовніша та майже священна речовина — прянощі. Від неї залежить життя Імперії. Якщо прянощі зникнуть, усі міжпланетні комунікації припиняться й мільярди людей загинуть. Раніше Арракісом володіли Харконнени, які накопичили запаси прянощів і зараз, змовившись з Імператором, спрямовують усі сили на те, щоб знищити Дім Атрідів. Їхня мрія — повернути Дюну… Чи зможе підлість і зрадництво побороти великий клан?

УДК 821.111(73)

ББК 84(7Спо)

© Herbert Properties LLC, 1965

© DreamStar, Inc., передмова, 2005

© Martin Sanders, карта, 2015

© Sam Weber, обкладинка та ілюстрації, 2015

© Hemiro Ltd, видання українською мовою, 2017

© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», переклад та художнє оформлення, 2017

передмова

Я знав Френка Герберта понад тридцять вісім років. Він — надзвичайна людина, чоловік високої честі та виняткової шляхетності. А ще на будь-яких зібраннях він був найцікавішою особистістю, яка, наче магніт, притягувала до себе співрозмовників. Сказати, що він — інтелектуальний гігант, означало б применшити його якості, адже дивовижний розум творця «Дюни», схоже, містив усі знання всесвіту. Він був моїм батьком, якого я дуже сильно любив.

Попри все, синівська мандрівка до розуміння легендарного автора не завжди була такою безхмарною, як я описав у його біографії «Мрійник Дюни». Виростаючи в домі Френка Герберта, я не міг зрозуміти того, що він потребував цілковитої тиші, щоб зосередитися; його пекучої жаги завершити важливі письменницькі проекти чи впертого переконання, що, незважаючи на нескінченний потік відмов, він одного дня стане успішним письменником. У моїх юних очах персонажі, створені батьком для «Дюни» та інших історій — діти його розуму, — змагалися зі мною за його любов. Протягом тих років, за які батько писав свій magnum opus, він значно більше часу провів із Полом Атрідом, аніж зі мною. Зосередившись на пошуковій роботі, батько ставав недоступним для мене, сестри Пенні та брата Брюса. У ті дні лише мама Беверлі розуміла складний характер тата. Зрештою, саме через її любов до нього та любов, яку він дарував їй у відповідь, я побачив турботливу, люблячу сторону цієї людини.

Тоді мені було двадцять із гаком, і я роками опирався батьковій вимогливості. А коли зрештою роздивився його душу та високо оцінив турботу, яку він виказував до матері під час її смертельної хвороби, ми стали найкращими друзями. Він допоміг мені з письменницькою кар’єрою, показавши, що саме видавці хочуть бачити в книжках; навчив прописувати цікавих персонажів, вибудовувати саспенс і змушувати читачів перегортати сторінки далі. Прочитавши ранні чернетки «Комети Сідні» (книжки, що стала моїм першим опублікованим романом), батько вкрив примітками кілька сторінок і написав мені таке: «Ці сторінки… демонструють, як редактура ущільнює історію. Уперед. Зроби так само». Це був його спосіб повідомити, що він може відчинити для мене двері та допомогти пройти крізь них, але я сам мушу впоратися з безміром роботи, який є наслідком письменництва.

Беверлі Герберт була віконцем у душу Френка Герберта. Він розповів про це читачам у любовній тристорінковій присвяті дружині в кінці «Капітулу: Дюна», де змалював їхнє спільне життя. Колега по перу, домірна йому за інтелектом, саме вона запропонувала назву для цієї книжки, але померла, поки батько писав її. Ще раніше, у «Дюні», Френк Герберт списав образ леді Джессіки Атрід із Беверлі Герберт, наділивши персонажа виповненими гідності, м’якими способами впливу й пророчими здібностями, якими, без сумніву, моя мама володіла. Коли батько описував «приховані (віщунські) здібності леді Джессіки», він також мав на увазі маму та всі ті надприродні вчинки, які вона робила протягом життя. Часто батько ніжно називав її «білою відьмою» або ж чарівницею. Так само він у всіх книжках «Дюни» описував героїчних жінок із Бене Ґессерит як «відьом».

«Дюна» — найдивовижніший науково-фантастичний роман із усіх, що їх коли-небудь було написано. Уже продано десять мільйонів примірників у всьому світі понад 20 мовами. Вона стала для наукової фантастики тим, чим була для фентезі трилогія «Володар перснів» — найповажнішою та найтитулованішою працею у своєму жанрі. Звісно, «Дюна» — це не лише наукова фантастика. Вона містить у собі значні елементи фентезі та має стільки важливих шарів під формальною фабулою, що вже перетворилася на канон. Задля підтвердження цієї тези погляньте на обкладинку книжки, яку тримаєте в руках. Скільки спокійної гідності в малюнку!

Роман уперше було опубліковано в твердій палітурці 1965 року у видавництві «Chilton Books», більше відомому величезними довідниками з авторемонту. Жодне інше видавництво не захотіло мати справи з книжкою — частково й через обсяги рукопису. Їм видавалося, що 215 000 слів — це занадто: більшість романів того часу містили від чверті до третини цього обсягу. «Дюна» вимагала значних витрат на друк, і видання в твердій палітурці коштувало б дуже дорого — аж п’ять доларів. Жоден науково-фантастичний роман не мав такої високої роздрібної ціни.

Видавці також висловлювали стурбованість через складність роману — усі ті нові, екзотичні слова, введені автором на початку, уповільнювали історію. Один із видавців стверджував, що продирався крізь першу сотню сторінок із неабияким збентеженням та роздратуванням. Інший сказав, що, можливо, припускається великої помилки, повертаючи книжку, однак у публікації все одно відмовив.

Спочатку роман продавався повільно, однак колеги Френка Герберта, письменники-фантасти, а також його читачі розпізнали геніальність книжки відразу й нагородили автора жаданими Неб’юлою та Г’юґо за найкращий роман року. Про це написали в «Каталозі Всесвіту», й на книжку посипалися чудові рецензії, одна з яких — від «Нью-Йорк Таймс». Книжка поступово отримувала масову підтримку.

У 1969 році Френк Герберт видав перший сиквел — «Месію Дюни», де застерігав від сліпої довіри до харизматичного лідера та продемонстрував темну сторону Пола Атріда. Багато шанувальників не зрозуміли цього послання, бо не хотіли бачити, як їхнього супергероя скидають із п’єдесталу. Проте книжка продавалася так само добре, як і її попередниця. Якщо вчитатися в «Дюну», стає очевидно, що батько від початку заронив у свого персонажа зерно смути, але безліч читачів не захотіли помічати цього. Джон Кемпбелл, видавець журналу «Analog», який висунув багато корисних ідей, коли «Дюна» видавалася серійно, не любив «Месію Дюни» саме через нюанс, пов’язаний із Полом Атрідом.

Детально вивчивши історію політики, батько вірив, що герої припускаються помилок… помилок, що накопичувалися через кількість людей, які по-рабському йшли за лідерами. У вступних епіграфах до «Дюни» Френк Герберт писав: «Пам’ятайте: ми говоримо про Муад’Діба, який наказував робити барабани зі шкіри ворогів, Муад’Діба, який зрікся всіх умовностей герцогського минулого помахом руки, просто мовивши: “Я Квізац Хадерах. І цього достатньо”». У драматичній сцені смерті Лієта-Кайнса в пустелі еколог пригадує слова, виголошені колись його батьком: «Нема для народу твого більшого жаху, аніж потрапити до рук Героя».

На початку 1970-х продажі «Дюни» зросли, переважно через те, що роман було оголошено підручником з екології, який застерігав про небезпеку знищення вичерпних ресурсів Землі. Френк Герберт промовляв до більше ніж 30 000 людей на першому Дні Землі у Філадельфії, їздив країною, спілкуючись із переповненими ентузіазмом студентами коледжів. Рух за захист навколишнього середовища охопив усю націю, і батько, впіймавши хвилю, рушив у захопливу подорож. Коли в 1976 році він випустив «Дітей Дюни», книжка відразу стала бестселером й опинилася на вершині всіх важливих хіт-парадів у країні.

«Діти Дюни» були першим науково-фантастичним романом, що став бестселером у «Нью-Йорк Таймс» як у твердій палітурці, так і в м’якій, а продажі сягнули мільйонної позначки. Після того книжки й інших авторів наукової фантастики почали отримувати статус «бестселера», але Френк Герберт був першим, хто заслужив настільки високу пошану від читачів; він вивів наукову фантастику з гетто жанрової літератури. До 1979 року було реалізовано понад 10 мільйонів примірників «Дюни» — а продажі й далі зростали. На початку 1985 року в прокат надійшла «Дюна» Девіда Лінча, й видання в м’якій палітурці посіло перше місце в списку бестселерів «Нью-Йорк Таймс». То було феноменальне досягнення, що відбулося через 20 років після першої публікації. Продажі й донині залишаються високими.

* * *

У 1957 році батько полетів на Орегонське узбережжя, щоб написати журнальну статтю про проект Міністерства сільського господарства США. Там успішно висадили засухостійкі трави на гребенях піщаних дюн, щоб не дати їм засипати автотраси. Френк Герберт вирішив назвати статтю «Вони спинили рухомі піски», однак дуже швидко збагнув, що має на руках значно масштабнішу історію.

Життєвий досвід Френка Герберта та еклектичний асортимент захопливих ідей, що виникли в нього в процесі досліджень, нашарувалися один на одного на сторінках циклу «Дюна». Крім іншого, «Дюна» — це ще й духовний плавильний котел, далеке майбутнє, де релігійні вірування, сполучившись, утворили дуже цікаві форми. Уважні читачі впізнають буддизм, суфійський містицизм та інші ісламські системи вірувань, а також католицизм, протестантство, юдаїзм та індуїзм. Батько навіть знав учителя дзену Алана Воттса, який жив на старому паромі в затоці Сан-Франциско. Френк Герберт черпав ідеї з різних релігійних течій, однак не сповідував жодну. Зважаючи на це, заявленою метою Комісії Екуменічних Перекладачів було, як це описано в додатках до «Дюни», вирішити суперечки між релігіями, кожна з яких стверджувала, що є «справжнім і єдиним одкровенням».

Коли батько був восьмирічним хлопчиком, вісім ірландських тітоньок-католичок намагалися навернути його до католицизму, однак Френк опирався цьому. Натомість так зародилося сестринство Бене Ґессерит. Ця вигадана організація декларувала, що не дотримується жодної класичної релігії, однак її члени все одно мали духовні переконання. Мої тато та мама були такими ж.

Упродовж 1950-х Френк Герберт писав політичні та публічні промови для кандидатів у сенатори та конгресмени США. У тому ж десятилітті він двічі мандрував із родиною до Мексики, де вивчав пустельні умови та цикли врожаю, а також мимоволі зазнав впливу галюциногенних наркотиків. Увесь цей досвід, а також значна частина дитячих переживань знайшли своє відображення на сторінках «Дюни». Роман став таким складним і багатошаровим, як і сам Френк Герберт.

Як я вже розповідав у «Мрійнику Дюни», персонажі в книжці відповідні до певних міфологічних архетипів. Пол Атрід — принц-герой, який шукає того, хто віддасть за нього дочку «короля» (він одружується з Принцесою Ірулан, батьком якої був Імператор Шаддам Коррино IV). Превелебна Мати Ґай Єлена Могіям — архетип відьми-матері, тоді як сестра Пола Алія — це відьма-діва, а Пардот Кайнс — мудрий старець у міфології Дюни. Звір Раббан Харконнен, хоч він і злий та агресивний, є по суті блазнем.

Імена для своїх персонажів Френк Герберт узяв із грецької та інших міфологій. Грецький Дім Атрідів, що дав початок Дому Атрідів із «Дюни», був нещасною родиною царів Менелая та Агамемнона. Героїчне сімейство, над яким тяжіло Тієстове прокляття, потерпало від фатальної провини. Френк Герберт пам’ятав про це передчуття біди, коли описував своїх Атрідів. У жилах Атрідів і злих Харконненів текла одна кров, тож убивство батька Пола Герцога Лето було замахом родича на іншого родича. Те саме трапилося і в родині Агамемнона — його вбила власна дружина Клітемнестра.

«Дюна» — це сучасне нагромадження знайомих міфів; оповідь, у якій величні піщані хробаки стережуть дорогоцінний скарб меланж, геріатричні прянощі, які, окрім усього іншого, втілюють вичерпний ресурс — нафту. На планеті Арракіс мешкають велетенські люті хробаки, схожі на драконів із прадавніх легенд, із «величезними зубами» та «могутнім духом кориці». Це так схоже на міф, витворений невідомим англійським поетом у «Беовульфі», на привабливу історію про жахного вогнедишного дракона, який охороняв величезну скарбницю в лігві під скелями на краю моря.

Пустеля з класичного роману Френка Герберта — це широкий океан піску, у глибини якого пірнають велетенські хробаки; це таємничі й незвідані володіння Шай-Хулуда. Верхівки дюн схожі на гребені хвиль. Там нуртують потужні піщані бурі, становлячи найбільшу небезпеку.

На Арракісі кажуть, що життя пішло від Творця (Шай-Хулуда), зародившись у пустелі-морі — подібно до життя на Землі, що, як уважають, виникло в наших океанах. Френк Герберт провів паралелі, вдавшись до надзвичайних метафор, а також екстраполював сучасні умови світових систем, які, на перший погляд, видаються абсолютно чужинними. Але ретельний аналіз показує, що вони не надто відрізняються від знайомих нам систем… а персонажі книжки, що вийшли з його уяви, не дуже відрізняються від таких людей, як ми.

Пол Атрід (месіанський «Муад’Діб» для фрименів) подібний до Ловренса Аравійського (Т. Е. Ловренса), британського громадянина, який підняв успішне пустельне повстання арабів проти турків під час Першої світової війни. Ловренс застосовував тактику партизанської війни, щоб знищити ворожі сили та лінії комунікацій, і наблизився до того, щоб стати для арабів месіанською постаттю. Ці історичні події спонукали Френка Герберта до міркувань про те, що чужинець може очолити місцеві сили й повести їх у бій проти морально звироднілих окупантів пустельного світу — стаючи водночас для них богоподібною фігурою.

Якось я запитав у батька, чи ідентифікував він себе з кимось із персонажів зі своїх історій, і він відповів, добряче мене здивувавши, що таким персонажем був Стілґар, суворий вождь фрименів. Я більше думав про батька як про сповненого гідності й честі Герцога Лето, героїчного, відчайдушного Пола чи вірного Дункана Айдаго. Обміркувавши все, я збагнув, що Стілґар у «Дюні» домірний індіанському вождеві — людині, яка втілювала й захищала перевірені часом шляхи, що не шкодили екології планети. Френк Герберт був саме таким — і навіть більше. Ще дитиною він товаришував із корінним американцем, який натякав, що його вигнали з племені, — чоловіком на ім’я Індіанець Генрі. Саме він познайомив хлопчика зі звичаями свого народу: рибальством, знаходженням їстівних та лікарських рослин у лісі. Навчив, як шукати червоних мурах та багаті на білки личинки хруща, щоб прогодуватися.

Створивши галактичну імперію та пустельну планету Арракіс, Френк Герберт протиставив західну культуру примітивним цивілізаціям, віддаючи їм перевагу. Він писав у «Дюні»: «Вишуканість приходить із міст, а мудрість — із пустелі». (Пізніше, у канонічному романі «Ловець душ», батько зробить щось подібне, надаючи перевагу прадавнім шляхам людства, а не сучасним). Як кочові бедуїни з Аравійського плато, фримени вели дивовижне, відокремлене від інших життя, відділені від цивілізації безміром пустелі. Фримени вживали психоделічні наркотики під час релігійних обрядів, як індіанці навахо з Північної Америки. Неначе євреїв, їх переслідували, змушували ховатися від влади й виживати далеко від батьківщини. І євреї, і фримени сподівалися, що месія доведе їх до землі обітованої.

Слова та імена в «Дюні» походять із різних мов, серед яких — навахо, латина, чакобса (мова, що траплялася на Кавказі), ацтекський діалект науатль, грецька, перська, ост-індійська, російська, турецька, фінська, староанглійська та, звісно, арабська мови.

У «Дітях Дюни» Лето ІІ дозволив піщаним форелям приєднатися до його тіла, і ця ідея частково спирається на батьків досвід: коли він був іще хлопчиськом і мешкав у штаті Вашингтон, то підгортав штани й заходив у потічок чи озеро, дозволяючи п’явкам чіплятися до його ніг.



Легендарне життя богоподібного супергероя Пола-Муад’Діба витворено із сюжетів, що трапляються в багатьох релігіях. Френк Герберт навіть використав легенди та уривки інформації про людей із пустель Гобі в Азії та Калахарі в Південно-Західній Африці, а також аборигенів із австралійських пусток. Протягом століть ці люди виживали, маючи надзвичайно мало води навколо себе, тому вода була ціннішим ресурсом, ніж золото.

Батлеріанський Джигад, що відбувся за 10 000 років до описаних у «Дюні» подій, був війною супроти мислячих машин, які жорстоко уярмили людей. Саме тому люди поставили комп’ютери поза законом, про що написано в Оранжистській Католицькій Біблії: «Не сотвори з машини подобу розуму людському». Корені Джигаду сягають у глибоку давнину, до людей, із якими мої батьки були знайомі: до маминого дідуся Купера Лендіса та друга нашої родини Ральфа Слаттері. Вони обидва ненавиділи машини.

Попри це, комп’ютери у світі «Дюни» існують через багато тисячоліть після джигаду. У процесі розгортання серії з’ясовується, що Бене Ґессерит мають таємні комп’ютери, щоб відстежувати родоводи. Є також ментати Дюни, наділені надзвичайною логікою, — «людські комп’ютери». Для багатьох рис цих людей прототипом стала татова бабуся по батьковій лінії, Мері Стенлі, неосвічена жінка з пагорбів Кентукі, яка подумки здійснювала неймовірні математичні розрахунки. Ментати були попередниками Спока, помічника капітана корабля «Ентерпрайз» із «Зоряного Шляху»… Френк Герберт описав небезпеку, яку мислячі машини становили ще в 1960-х, задовго до фільму «Термінатор» із Арнольдом Шварценеґґером.

Цікаво, що у всесвіті «Дюни» нема прибульців. Навіть найекзотичніші істоти, мутанти-лоцмани з Гільдії, — люди, так само, як і мерзенні генетичні генії Тлейлакса й гхоли, вирощені в чанах із плоті. Один із найцікавіших типів людей, яких породила уява Френка Герберта, — це жінки ордену Бене Ґессерит, наділені колективною пам’яттю. Ця концепція багато в чому ґрунтується на роботах і поясненнях Карла Ґустава Юнґа, який говорив про «колективне несвідоме» — ймовірно, вроджений комплекс сутностей і способів поведінки, притаманний усім людям. Саме ці концепції батько обговорював із дружиною Ральфа Слаттері Ірен — психологом, яка проводила дослідження з Юнґом у Швейцарії в 1930-х.

Життя Френка Герберта досягнуло кульмінації в 1957-му й наступних роках, коли він зосередив увесь свій надзвичайний досвід на створенні великого роману. Батько пригадував, що в купі книжок, які він ретельно вивчав для написання «Дюни», трапилася думка, що екологія — це наука про розуміння наслідків. Батько не вигадав цей концепт, але, навчившись в Езри Паунда, «зробив його новим»[1] і виклав у формі, яку сприймали мільйони людей. Маючи таке саме світовідчуття, як в індіанців, тато бачив, що західна людина завдає шкоди довкіллю, а не живе в гармонії з ним.

Батько розповідав, що, попри всі зусилля, яких вимагала «Дюна», робота над цією книжкою була для нього улюбленою. Він використовував те, що називав «технікою надзвичайної деталі», за допомогою якої вивчав і готував нотатки протягом чотирьох років, з 1957 по 1961, а тоді писав і переписував книжку з 1961 року по 1965.

Оскільки тато то розширював, то скорочував рукопис залежно від того, який редактор давав йому поради, в остаточну версію закралася помилка. Вік Імператора Шаддама Коррино IV в романі трохи непослідовний, але це одна з небагатьох похибок у всій серії «Дюни». Це неймовірно, зважаючи на те що Френк Герберт писав книжки на друкарських машинках… понад мільйон слів без використання комп’ютера, який би допоміг узгоджувати всю інформацію.

Наприкінці 1961 року, саме в зеніті свого монументального зусилля, тато звільнив літературного агента Лартона Блессінґейма, адже не відчував від нього достатньо підтримки, а також через те, що знову надсилати історії до нью-йоркських видавництв, які протягом років відкидали його, було над його можливості. Кілька років по тому, коли роман було майже завершено, Френк Герберт відновив співпрацю з Блессінґеймом, а тоді знову пройшов випробування невпинними відмовами — отримавши їх понад двадцять, — аж доки видавництво «Chilton» зрештою погодилося взяти книжку й заплатило 7 500 доларів авансом. Якби не далекоглядний редактор «Chilton» Стерлінґ Ланьє, «Дюну» могли б узагалі не надрукувати, й світ літератури надзвичайно збіднів би.

* * *

Коли я подорослішав, ми з батьком зблизилися й почали писати разом. Тоді він часто говорив мені про важливість деталей і щільності письма. Вивчаючи психологію, він зрозумів підсвідомість, а тому любив повторювати, що «Дюну» можна читати на будь-якому з кількох шарів, закладених під пригодницькою історією месії на пустельній планеті. Екологія — найочевидніший шар, але є ще політика, релігія, філософія, історія, еволюція людини й навіть поезія. «Дюна» — це чарівний гобелен зі слів, звуків, зображень. Іноді він спершу писав уривки віршами, які розширював і перетворював на прозу, утворюючи речення, що містили елементи первинних поезій.

Тато казав, що в процесі читання ти можеш пройти будь-яким шаром роману, а тоді розпочати книжку із самого початку, зосереджуючись на іншому шарі. Він навмисно лишав наприкінці відкриті фінали й казав, що робив це, аби навіть після закінчення історії читачів не відпускали її уривки й шматочки, щоб людям хотілося повернутися і перечитати книжку ще раз. Хитрий трюк, який спрацював бездоганно.

Як старший син Френка Герберта, я бачив у романі елементи родинної історії. Раніше я вже зазначав, що в «Дюні» зображено мою матір — але й тата теж. Певно, він думав про себе, коли писав про Герцога Лето: «Дуже довго ніхто не помічав, що він іще й був чудовим батьком». Ці слова мають глибинне значення для мене, адже в ті часи наші стосунки були зовсім кепськими. Я переживав період підліткового бунтарства, бурхливо реагуючи на його безкомпромісну манеру керувати домівкою.

На початку «Дюни» Полові Атріду п’ятнадцять років — приблизно в такому віці був і я, коли книжку вперше почали публікувати в журналі «Analog». В описі Пола я не дуже впізнаю себе, проте легко впізнаю тата в батькові Пола, шляхетному Герцогові Лето Атріді. В одному абзаці Френк Герберт написав: «Та безліч фактів відкривають шлях до розуміння Герцога: його вірне кохання до леді з Бене Ґессерит; надія, що він покладав на сина…» Значно пізніше, коли тато відповідав на запитання журналістів щодо моєї письменницької кар’єри, він казав: «Яблуко падає недалеко від яблуні». Він часто хвалив мене перед іншими — значно частіше, ніж напряму. Більшість друзів уважала його екстравертом, проте в родинному колі він часто поводився як інтраверт, полюбляючи проводити час на самоті у власному кабінеті. Часто найсильніші його емоції виливалися на папір, тому я відчуваю, як батько говорить до мене, коли читаю його історії.

Якось я запитав у батька, чи вважає він, що його magnum opus’у судилося довге життя. Він скромно відповів, що не знає, адже єдиний компетентний літературний критик — це час. Минуло вже сорок років, відколи «Дюну» було видано у твердій палітурці, й Френкові Герберту було б приємно дізнатися, що інтерес до його фантастичного роману та породженої ним серії ніколи не згасав. «Дюну» підхопило абсолютно нове покоління читачів. Молодь насолоджується нею, як колись її батьки.

Як і наш власний усесвіт, усесвіт «Дюни» продовжує розширюватися. Френк Герберт написав шість романів серії, а я дописав іще шість у співпраці з Кевіном Андерсоном. За контрактом ми з Кевіном створимо ще чотири книжки, включно з великим хронологічним фіналом, на який зачекалися мільйони читачів, — «Дюна-7». Над цим проектом працював Френк Герберт, коли помер у 1986 році, й це мала бути третя книжка з трилогії, започаткованої «Єретиками Дюни» та «Капітулом: Дюна». У цих романах він заклав велику таємницю, й досі, через два десятиріччя після його смерті, розгадка є секретом, який найретельніше охороняють у науковій фантастиці.

До часу, коли ми завершимо ці історії, налічуватиметься шістнадцять «дюнних» романів, а також фільм режисера Девіда Лінча 1984 року та два телевізійні мінісеріали — «Дюна Френка Герберта» й «Діти Дюни Френка Герберта», — продюсером яких став Річард Рубінштейн. У майбутньому ми плануємо ще кілька проектів, та всі вони мають бути домірними високим стандартам, установленим батьком у своїх романах. А коли всі гарні історії вже буде розказано, серія завершиться. Але навіть це не буде справжнім фіналом, адже завжди можна повернутися до самої «Дюни», щоб читати її знову й знову.

Браян Герберт

Сіетл, Вашингтон, 2005

Людям, чия справа виходить за межі ідей і простягається в царину «реальних матеріалів» — екологам посушливих земель, де б вони не були та в які б часи не працювали, зі смиренням і захватом присвячується ця спроба передбачення


Книга перша

Dюна


1

Початок — то мить, коли варто якнайкраще подбати про істинну рівновагу речей. Кожна сестра Бене Ґессерит[2] знає про це. Тож, приступаючи до вивчення життя Муад’Діба, зважте спершу на те, у які часи він з’явився, бо ж народився владар у рік п’ятдесят сьомий правління Падишаха-Імператора Шаддама IV. Й особливо уважно придивіться, де саме він з’явився: на планеті Арракіс. Хай не вводить вас в оману той факт, що народився він і прожив перші п’ятнадцять років свого життя на Каладані. Арракіс, планета також знана як Дюна, — ось місце його навіки-віків.

Принцеса Ірулан. Оповідь про Муад’Діба

За тиждень до переїзду на Арракіс[3], коли метушня останніх приготувань от-от мала обернутися на нестерпне божевілля, якась старезна баба навідалася до матері хлопчика — Пола.

Замок Каладан[4] огорнула тепла ніч; прадавнє кам’яне громаддя, що слугувало домівкою двадцяти шести поколінням роду Атрідів, укрилося холодною росою, як завжди на зміну погоди.

Стару пустили через бокові двері та повели склепінчастим проходом повз кімнату Пола. Скориставшись нагодою, вона зазирнула всередину — поглянути, як той лежить на ліжку.

У тьмяному світлі напівзгаслої, завмерлої над самою підлогою лампи-підвіски, хлопчик, який уже не спав, бачив у проймі дверей громіздкі обриси жіночої фігури, що стояла на крок попереду від його матері. Стара скидалася на відьму: волосся, схоже на сплутану павутину, наче каптур ховало в тіні риси обличчя, а очі виблискували, мов коштовності.

— А він не замалий як на свій вік, Джессіко? — запитала стара. Голос повнився хрипким свистом і бряжчав, як розладнаний балісет.

Мати Пола відповіла м’яким контральто:

— Усі знають, що Атріди дорослішають пізніше, Ваша Превелебносте.

— Чувала я про це, чувала, — прохрипіла стара. — Але ж йому вже п’ятнадцять.

— Так, Ваша Превелебносте.

— Він прокинувся і підслуховує. Хитрий малий шельма, — тихо загиготіла прибула. — Проте підступність необхідна правителю. А якщо він і справді Квізац Хадерах…[5] що ж…

Причаївшись у мороці ліжка, Пол дивився навсібіч крізь тонкі шпаринки ледь розплющених очей. Два блискучих овали — очі старої — розширилися і спалахнули, коли зустрілися з його поглядом.

— Добре виспись, хитрий малий шельмо, — кинула стара. — Завтра тобі знадобляться всі твої вміння, аби зустрітися з моїм ґом джаббаром[6].

І вона вийшла, виштовхнувши його матір у коридор, та з гучним гуркотом зачинила двері.

Пол лежав, замислившись: «Що таке “ґом джаббар”?»

Багато прикрощів довелося йому зазнати в ці часи змін, та з’ява старої була дивнішою за все.

Ваша Превелебносте.

А ще те, як вона зверталася до його матері Джессіки, наче та була звичайнісінькою служницею, а не леді Бене Ґессерит, наложницею[7] Герцога та матір’ю Герцогського спадкоємця.

«Ґом джаббар — це щось із Арракіса, про що я маю знати, перш ніж ми опинимося там?» — подумав Пол.

Він прошепотів ті дивні слова: Ґом джаббар… Квізац Хадерах.

Ще стільки всього треба вивчити. Арракіс настільки відрізнявся від Каладана, що свідомість Пола лихоманило від нових знань. Арракіс — Дюна — Пустельна Планета.

Зуфір[8] Хават, майстер-асасин його батька, пояснював: їхні смертельні вороги Харконнени вісімдесят років панували на Арракісі. Вони утримували планету як свій квазіфеод, відповідно до контракту з ДАПТ на видобуток геріатричних прянощів — меланжу. Тепер Харконнени забиралися геть, а планета ставала повним феодом Дому Атрідів — очевидна перемога Герцога Лето. Хоча, як сказав Хават, у цій очевидності чаїлася смертельна небезпека, адже Герцог Лето був дуже популярним серед Великих Домів Ландсрааду[9].

— А популярність викликає заздрощі світодержців, — додав Хават.

Арракіс — Дюна — Пустельна Планета.

Пол спав. Він бачив якусь печеру в околицях Арракіна; навколо нього в тьмяному світлі завмерлих у повітрі ламп рухалися мовчазні люди. Усе там виповнене величчю, як у соборі, і він учував єдиний тоненький звук: крап-крап-крап. Ще вві сні Пол знав, що все запам’ятає. Він завжди пам’ятав пророчі сни.

Сон розтанув.

Пол прокинувся в теплі свого ліжка; він усе думав і думав. Світ замку Каладан, де не було жодних ігор і не траплялося однолітків, можливо, не вартував смутку під час прощання. Лікар Юе, вчитель Пола, вказував на те, що класової системи фафрилах на Арракісі дотримувалися не надто ревно. Планета повнилася людьми, що жили в пустельних краях без каїдів та башарів, які б керували ними: людей барханів, що звуть себе фрименами, не внесено в жодні переписи Імперської Палати.

Арракіс — Дюна — Пустельна планета.

Відчувши напругу в усьому тілі, Пол вирішив удатися до однієї з практик з угамування плоті та розуму, яких його навчила мати. Три коротких вдихи викликали звичну реакцію: його несуть хвилі самосвідомості… свідомість фокусується… аорта розширюється… розум виганяє всю непевність пізнання… свідомість під контролем… кров збагачується киснем і розтікається по обважнілих кінцівках… ніхто не здобуває їжу, безпеку та свободу лише завдяки інстинкту… тваринна свідомість не простягається за межі буття моменту цього, не здатна осягнути, що її жертви зникають навіки… тварина руйнує старе й не може створити нове… тваринна жага лишень наближається до чуттєвого рівня, але ніколи не сягне рівня сприйняття… людині ж необхідна система координат, через яку вона бачитиме світ… Свідомість за вибором установлює свої координати… тілесна цілісність упорядковує потік нервів і крові відповідно до найглибших потреб клітинного буття… всі речі/клітини/істоти є плинними… все прагне до цієї незмінної минущості…

Знову й знову в мінливій свідомості Пола прокручувався завчений урок.

Крізь примружені повіки Пол відчув, як жовте сяйво світанку торкнулося його підвіконня. Він розплющив очі. Прислухаючись до метушні й поспіху, що поновилися в замку, юнак розглядав помережені знайомим візерунком балки під стелею спальні.

Двері прочинилися, і в кімнату зазирнула мати: волосся на маківці підтримувала чорна стрічка, з овального обличчя, позбавленого емоцій, дивилися сповнені врочистості зелені очі.

— Уже прокинувся, — промовила вона. — Ти добре спав?

— Так.

Пол уважно роздивлявся високу фігуру матері та помітив, як напружилися її плечі, коли вона вибирала для нього одяг із полиць шафи. Інший міг би не помітити нічого, але вона сама вчила його науки Бене Ґессерит — звертати увагу на дрібні деталі. Вона озирнулася, тримаючи в руках напівофіційний піджак, на нагрудній кишені якого було вишито фамільний герб дому Атрідів — червоного яструба.

— Мерщій одягайся. Превелебна Мати чекає на тебе.

— Якось вона мені снилася, — сказав Пол. — Хто вона?

— Вона була моєю наставницею в школі Бене Ґессерит. Тепер вона Правдомовиця Імператора. А ще, Поле… — Джессіка завагалася. — Ти повинен розповісти їй про свої сни.

— Розповім. Ми завдяки їй отримали Арракіс?

— Ми не отримали Арракіс, — вона змахнула пил зі штанів і повісила їх разом із піджаком на стійку біля ліжка. — Не змушуй Превелебну Матір чекати.

Пол сів, міцно обхопивши коліна.

— Що таке ґом джаббар?

І знову материнська наука дала йому змогу відчути ледь помітну напругу — знервованість, яку він інтерпретував як страх.

Джессіка підійшла до вікна, широко розсунула штори та поглянула крізь річкові сади на гору Саюбі.

— Ти дізнаєшся про ґом джаббар… зовсім скоро, — промовила вона.

Пол почув переляк у її голосі та дуже здивувався.

Джессіка вела далі, не озираючись:

— Превелебна Мати чекає в ранкових покоях. Прошу тебе, не барися.

Превелебна Мати Ґай Єлена Могіям[10] сиділа в обшитому гобеленами кріслі та спостерігала, як до неї наближалися матір і син. З вікон по обидва боки від неї відкривався краєвид на східну луковину річки та зелені угіддя Атрідів, але Превелебна Мати не звертала на нього уваги. Цього ранку вона особливо гостро відчувала свій вік, і це їй дуже сильно дошкуляло. Вона проклинала космічні перельоти, спілкування з Гільдією Лоцманів та їхні таємничі плани. Але на цій планеті була справа, яка вимагала особистої присутності наділеної Зором сестри Бене Ґессерит. Навіть Правдомовиця Падишаха-Імператора не могла ухилитися від виконання свого обов’язку.



«Клята Джессіка! — подумала Превелебна Мати. — Якби вона тільки народила нам дівчинку, як їй і наказували».

Джессіка спинилася за три кроки від крісла й присіла в маленькому реверансі, лівою рукою злегка провела вздовж спідниці. Пол стримано вклонився, як його вчив викладач танців — «коли сумніваєшся в статусі людини».

Превелебна Мати, звісно ж, відзначила це.

— А він обережний, Джессіко.

Рука Джессіки ковзнула по плечу Пола, стиснула його. Либонь один удар серця її долоня тремтіла від страху. Тоді вона знову опанувала себе.

— Так його вчили, Ваша Превелебносте.

«Чого вона боїться?» — замислився Пол.

Стара якусь мить вивчала хлопця: овальне, як у Джессіки, обличчя, але кістка в нього ширша… волосся — чорне-чорне, як у Герцога, однак брови нагадували про дідуся по матері, ім’я якого не можна називати, і ще цей тонкий гордовитий ніс; розріз пильних зелених очей, таких, як і в старого Герцога: дідуся по батькові, який уже давно лежав у могилі.

«О, то була людина, що завжди цінувала браваду — навіть у смерті», — подумала Превелебна Мати.

— Учити щось — це одне, — промовила вона, — а мати вроджені здібності — інше. Подивимося. — Стара суворо зиркнула на Джессіку. — Облиш нас. Наказую тобі зайнятися медитацією смирення.

Джессіка зняла руку з плеча Пола.

— Ваша Превелебносте, я…

— Джессіко, ти знаєш, що так має бути.

Пол збентежено глянув на матір.

Джессіка виструнчилася.

— Так… звісно.

Пол знову перевів погляд на Превелебну Матір. Ґречність та очевидний трепет матері перед цією жінкою спонукали до пильності. Попри це, він відчував гнів і тривогу, які випромінювала мати.

— Поле, — Джессіка глибоко вдихнула, — випробування, яке тобі доведеться пройти… воно дуже важливе для мене.

— Випробування?

— Пам’ятай, що ти син Герцога, — промовила Джессіка. Крутнулася й вилетіла з кімнати, сухо зашурхотівши спідницею. Двері щільно зачинилися.

Пол опинився сам на сам зі старою, і щоки в нього спалахнули гнівом.

— Хіба можна випроваджувати леді Джессіку, наче просту служницю?

Тінь посмішки ледь торкнулася кутиків зморщеного рота.

— Хлопче, усі чотирнадцять років у школі леді Джессіка й була моєю служницею, — жінка кивнула. — До того ж непоганою. А тепер підійди до мене!

Наказ ударом батога ляснув по Полу, і він підкорився ще до того, як устиг подумати про це. «Вона використовує Голос», — подумав він і спинився за помахом старечої руки біля ніг Превелебної.

— Бачиш це? — спитала вона, дістаючи зі складок своєї мантії зелений металевий куб із п’ятнадцятисантиметровою стороною. Вона повернула його до Пола, і хлопець побачив, що одна з граней відкрита, а всередині — чомусь лячний морок. Жодна крапля світла не проникала в цю пітьму.

— Поклади свою праву руку в скриньку, — сказала вона.

Страх прошив Пола наскрізь. Він відступив на крок, але стара промовила:

— Це так ти коришся своїй матері?

Він поглянув у блискучі пташині очі.

Повільно, під тиском чужого примусу, якому не мав змоги опиратися, Пол поклав руку в коробку. На мить, коли пітьма огорнула його долоню, він відчув холод, тоді — гладенький метал під пальцями та поколювання, наче в нього затерпла рука.

Хижий вираз з’явився на обличчі старої. Вона відвела свою праву руку від куба та приставила її до шиї Пола. Той помітив блиск металу й почав повертатися.

— Не рухайся, — просичала вона.

Знову використовує Голос! Пол перевів погляд на її обличчя.

— Я тримаю біля твоєї шиї ґом джаббар, — промовила вона. — ґом джаббар, ворог пихи. Це голка з краплею отрути на кінчику. А! Не приймай руку, інакше відчуєш її на собі.

Пол спробував ковтнути пересохлим горлом. Він не міг відвести погляду від зморшкуватого старого обличчя — блискучі очі, бліді ясна під срібними зубами, що поблискували, коли вона говорила.

— Син Герцога має розумітися на отрутах, — промовила стара. — Такі часи, еге ж? Мускі в напоях. Аумас у стравах. Швидкі, повільні та ті, що між ними. Ось і дещо нове для тебе: ґом джаббар. Він убиває лише тварин.

Гонор подолав страх.

— Ти смієш припускати, що син Герцога — тварина?

— Скажімо так, я припускаю, що ти можеш виявитися людиною, — промовила вона. Не руш. Застерігаю тебе: не намагайся відсахнутися. Я стара, але моя рука може ввігнати в твою шию голку, перш ніж ти встигнеш ухилитися.

— Хто ти? — прошепотів Пол. — Якими хитрощами ти змусила мою матір залишити мене наодинці з тобою? Ти служиш Харконненам?

— Харконнени? Ніколи в житті! А тепер мовчи.

Сухорлявий палець торкнувся до його шиї і він погамував у собі мимовільний порив відскочити.

— Добре, — промовила вона. — Ти пройшов перше випробування. Зараз буде продовження: якщо ти висмикнеш руку зі скриньки, то помреш. Це єдине правило. Триматимеш руку всередині — житимеш. Висмикнеш її — помреш.

Пол глибоко вдихнув, аби стишити тремтіння.

— Варто мені гукнути, як слуги вмить опиняться тут, і тоді ти помреш.

— Слуги не пройдуть повз твою матір, яка стоїть на чатах за дверима. Повір мені. Твоя матір пройшла випробування. Тепер твоя черга. Вважай це за честь. Нечасто ми дозволяємо хлопчикам проходити цей ритуал.

Цікавість знизила рівень страху до прийнятного рівня. У голосі старої вчувалася правда, а не заперечення її. Якщо мати справді стоїть на чатах…, якщо це справді випробування… Та чим би воно не було, Пол знав, що зараз він попався, загрозу становила рука біля шиї — ґом джаббар. Він пригадав літанію проти страху з обряду Бене Ґессерит, якої матір навчила його.

«Я не повинен боятися. Страх убиває розум. Страх — це маленька смерть, що веде до повного самозабуття. Я зазирну в очі своєму страхові. Я дозволю йому пройти повз мене та крізь мене. І коли він піде геть, то я обернуся до нього внутрішнім зором і простежу його шлях. Там, де страх пройде, нічого не зостанеться. Залишуся тільки я».

Пол відчув, як повернувся спокій, і промовив:

— Мерщій починай, стара.

— Стара! — різко сказала вона. — А ти сміливець, ніде правди діти. Ну що ж, подивимося, цуцику. — Вона близько нахилилася, стишуючи голос майже до шепоту. — Біль пронизуватиме твою руку в скриньці. Біль. Але! Висмикнеш її — і я торкну твою шию ґом джаббаром; ця смерть швидка, ніби падіння сокири ката. Відсмикнеш руку — і ґом джаббар забере тебе. Зрозумів?

— Що в тій скриньці?

— Біль.

Пол відчув, як у руці закололо сильніше, й міцно стиснув вуста. «І як же це може бути випробуванням?» — подумав він. Поколювання перетворилося на свербіння.

А стара промовила:

— Ти чув про те, що тварини відгризають собі лапу, щоб вирватися, коли потрапляють у пастку? То все звірине нутро. А людина лишилася б у пастці, витримала б біль та прикинулася б мертвою, щоб убити ловця і знищити загрозу своєму видові.

Сверблячка переросла в легкий жар.

— Навіщо ти робиш це? — запитав Пол.

— Щоб визначити, чи ти людина. Мовчи.

Пол стиснув ліву руку в кулак, коли жар у правій руці посилився. Він наростав повільно: тепло до тепла, тепло… і ще трішки тепла. Юнак відчув, як нігті вільної руки впинаються в долоню. Він спробував зігнути пальці палкої руки, але не зміг поворушити ними.

— Пече, — прошепотів він.

— Цить!

Біль пройняв його руку. Піт виступив на лобі. Кожна фібра єства волала Полові, аби він висмикнув руку з тих палючих лабетів… але… ґом джаббар. Не повертаючи голови, юнак спробував ворухнути очима, щоб побачити страшну отруйну голку біля шиї. Він відчував, що дихає ривками, спробував уповільнити подих, але не зміг.

Біль!

Його світ виповнила порожнеча, не лишаючи нічого, крім руки, що палала в агонії, та старезного обличчя на відстані кількох дюймів, що витріщалося на нього.

Губи йому пересохли настільки, що він ледве розтулив їх.

Жар! Жар!

Хлопець подумав, що відчуває, як чорніє шкіра на тій вигорілій руці, як тріскається й відпадає плоть, лишаючи одні звуглілі кості.

Припинилося!

Біль припинився, неначе хтось повернув вимикач.

Пол відчував, як тремтить його права рука, як тілом стікає піт.

— Годі, — промимрила вона. — Кулль вахед![11] Ще жодна дівчинка не витримувала так довго. Мені, певно, хотілося, щоб ти програв. — Вона відхилилася назад, відводячи ґом джаббар від його шиї. — Витягуй руку зі скриньки, юна людино, й поглянь на неї.

Пол поборов болісне тремтіння й зазирнув у чорну порожнечу, де його рука лишалася з власної волі. Пам’ять про біль пронизувала кожен рух. Розум промовляв юнакові, що він витягне зі скриньки почорнілий цурпалок.

— Зроби це! — прошипіла вона.

Пол висмикнув руку зі скриньки й уражено глянув на неї. Жодного сліду. Жодної ознаки агонії на шкірі. Він витягнув руку вперед, розвернув її, зігнув пальці.

— Біль завдано нервовою стимуляцією, — пояснила вона. — Не можемо ж ми калічити потенційних людей. Знайдеться чимало таких, хто б дорого заплатив за таємницю цієї скриньки. — Вона сховала її в складках свого вбрання.

— Але ж біль… — почав було він.

— Біль, — гмикнула вона. — Людина здатна керувати будь-яким нервом у власному тілі.

Пол відчув біль у лівій руці. Він розтиснув пальці й побачив чотири криваві відмітки там, де нігті врізалися в долоню. Опустивши руку, він поглянув на стару.

— Ви таке колись робили з моєю матір’ю?

— Чи просіював ти коли-небудь пісок крізь сито? — запитала вона.

Ухильний тон її запитання осяяв його свідомість вищим розумінням: Пісок крізь сито. Пол кивнув.

— А ми, Бене Ґессерит, просіюємо всілякий люд, щоб знайти людей.

Він підняв правицю, воскрешаючи в пам’яті біль.

— І це все лише заради болю?

— Я спостерігала за тобою в агонії, хлопче. А сам біль — то тільки вісь випробування. Матір розказувала тобі про наші способи спостереження. Я бачу в тобі ознаки її навчання. Наше випробування — це криза та спостереження.

Пол відчув щирість у її голосі й промовив:

— Це правда!

Вона вп’ялася в нього поглядом. «Він відчуває правду! Чи може він бути тим самим? Чи справді він може бути тим самим?» Вона вгамувала хвилювання й нагадала собі: «Надія потьмарює спостереження».

— Ти знаєш, коли люди вірять у те, про що говорять, — сказала вона.

— Так.

У його голосі вчувалися обертони здібностей, які він неодноразово випробовував. Вона чула їх, а тому сказала:

— Можливо, ти і є Квізац Хадерах. Сідай тут, юний брате, біля моїх ніг.

— Я краще постою.

— А твоя матір колись сиділа біля моїх ніг.

— Я — не моя матір.

— Ти нас трохи недолюблюєш, правда? — Вона глянула на двері, а тоді гукнула: — Джессіко!

Двері прочинилися; за ними стояла Джессіка й напружено вдивлялася в кімнату. Коли жінка побачила Пола, то розслабилася. Вона спромоглася на слабку посмішку.

— Джессіко, чи твоя ненависть до мене вщухала хоч раз? — поцікавилася стара.

— Я люблю й ненавиджу тебе водночас, — відповіла Джессіка. — Ненависть — за завданий тобою біль, про який я не забуду ніколи. А любов — це…

— Просто беззаперечна даність, — закінчила стара, та голос у неї був м’яким. — Ти можеш зайти, але дотримуйся тиші. Зачини двері й пильнуй, аби ніхто не завадив нам.

Джессіка зайшла в кімнату, зачинила двері й стала спиною до них. «Мій син — живий, — подумала вона. — Мій син — живий, і він… людина. Я знала, що так і є… але… він живий. Тепер і я можу жити далі». Двері за її спиною були важкими та справжніми. Усе в кімнаті тиснуло на її чуття.

Мій син живий.

Пол глянув на матір. Вона казала правду. Йому хотілося зараз піти геть й осмислити пережитий досвід, але він знав, що не зможе залишити кімнату, перш ніж його відпустять. Стара здобула над ним владу. Вони казали правду. Його матір витримала це випробування. За цим має стояти жахлива мета… адже біль і страх були жахливими. Він убачав у цьому величну жахливу мету. Вони діяли наперекір усім перешкодам. Ними рухала тільки їм відома необхідність. Пол відчував, що і його долучили до цієї жахливої мети. От тільки він досі не знав, у чому ж вона полягала.

— Одного дня, хлопче, — сказала стара, — і тобі, можливо, доведеться стояти там, за дверима. Нелегка це справа…

Пол глянув униз, на руку, випробувану болем, а тоді підвів очі на Превелебну Матір. У її голосі вчувалося щось відмінне від усіх раніше чутих голосів. Світло пронизувало її слова, й були вони гострими, наче лезо. Пол відчував, що відповідь на кожне поставлене ним питання може підняти його над плотським світом до чогось вищого.

— Навіщо ви випробовуєте на людськість?

— Щоб звільнити вас.

— Звільнити?

— Колись люди звернули свої думки до машин у надії на те, що зможуть так звільнитися. Та це лише дало змогу іншим людям із машинами поневолити їх.

— «Не сотвори з машини подобу розуму людському», — процитував Пол.

— Саме так заповідалося Оранжистською Католицькою Біблією з часів Батлеріанського Джигаду, — сказала вона. — Проте що насправді мало писатися в Біблії, так це: «Не сотвори машини, яка б імітувала розум Людини». Ти вивчив це за допомогою ментата, який служить вам?

— Я вивчив це разом із Зуфіром Хаватом.

— Велике Повстання позбавило нас милиць, — сказала вона. — І змусило людський мозок розвиватися. У школах почали плекати людські таланти.

— У школах Бене Ґессерит?

Вона кивнула.

— Із тих прадавніх шкіл донині дожили лише дві головні: Бене Ґессерит і Гільдія Лоцманів. На нашу думку, Гільдія робить акцент винятково на чисту математику. Бене Ґессерит виконує іншу функцію.

— Політика, — сказав Пол.

— Кулль вахед! — промовила стара й кинула суворий погляд на Джессіку.

— Я не казала йому, Ваша Превелебносте, — відповіла Джессіка.

Превелебна Матір зосередилася на Полові.

— Ти здогадався за кількома непевними ознаками, — сказала вона. — Справді, політика. Спершу школою Бене Ґессерит керували ті, хто вважав за необхідне збереження послідовності в діяннях людських. І вони збагнули, що така послідовність неможлива без відділення людського матеріалу від тваринного — для покращення породи.

Раптом слова старої втратили для Пола свою осяйну гостроту. Він відчув порушення того, що його матір називала «інстинктом справедливості». Не те щоб Превелебна Матір брехала йому. Вочевидь, вона вірила в те, що каже. Та було щось глибше, пов’язане з жахливою метою.

Він промовив:

— Але матір казала мені, що багато хто в школах Бене Ґессерит не знає своїх предків.

— Усі генетичні лінії завжди заносять у наші книги, — сказала вона. — Твоя матір знає, що вона або спадкоємиця когось із Бене Ґессерит, або має потрібний нам набір генів.

— Тоді чому ж вона не може дізнатися, хто її батьки?

— Дехто знає… Більшість ні. Можливо, ми, наприклад, бажали схрестити її з близьким родичем для встановлення домінування певної генетичної риси. У нас багато причин.

І знову Пол відчув порушення справедливості. Він зауважив:

— А ви багато собі дозволяєте.

Превелебна Матір уражено глянула на нього, запитуючи себе: «Невже я чула критику в його голосі?»

— Ми несемо важкий тягар, — відповіла вона.

Пол відчував, що все більше приходить до тями після випробування. Він кинув на неї оцінювальний погляд і сказав:

— Ти кажеш, що я, можливо… Квізац Хадерах. Що це: ґом джаббар у людській подобі?

— Поле, — втрутилася Джессіка. — Ти не повинен говорити таким тоном із…

— Я сама дам раду, Джессіко, — зупинила її стариця. — Юначе, що ти знаєш про Зілля Правди?

— Ви вживаєте його, щоб удосконалити свої здібності у виявленні брехні, — сказав він. — Матір розповідала мені.

— Чи бачив ти коли-небудь Транс Правди?

Він похитав головою:

— Ні.

— Те зілля небезпечне, — сказала вона, — але дає внутрішній зір. Коли Правдомовиця вживає зілля, то може зазирнути в різні місця своєї пам’яті — пам’яті свого тіла. Ми дивимося на безліч шляхів у минулому… але тільки жіночих шляхів. — У її голосі забринів сум. — Але ж досі є місце, куди не може зазирнути жодна Правдомовиця. Воно відштовхує нас і лякає. Але сказано, що одного дня прийде чоловік, якому зілля дасть дар внутрішнього Зору. Він гляне туди, куди ми не можемо — на жіночі й чоловічі шляхи минулого.

— Цей ваш Квізац Хадерах?

— Так, той, хто зможе бути в різних місцях одночасно: Квізац Хадерах. Багато чоловіків куштували зілля… дуже багато, та жоден не досяг успіху.

— Вони всі куштували трунок, але не побачили минулого?

— О ні, — вона похитала головою. — Вони скуштували його й померли.

2

Спроба осягнути Муад’Діба без розуміння його заклятих ворогів, Харконненів, домірна спробі побачити Істину, не відаючи Лжі. Бажанню побачити світло, не стрічаючи Пітьми. Це неможливо.

Принцеса Ірулан. Оповідь про Муад’Діба

Напівзанурений у пітьму рельєфний глобус обертався від поштовху товстої, вкритої блискучими перснями руки. Він стояв на підставці дивної форми біля однієї зі стін кімнати без вікон. Решта стін скидалася на різнобарвну клаптикову ковдру — сувої, фільмокниги, записи, ролики. Світло, яке осявало кімнату, текло із золотих куль, що застигли в рухомому силовому полі.

У центрі зали стояв еліпсоїдний стіл із жадеїтово-рожевою[12] кришкою зі скам’янілого елакового дерева. Навколо нього зависли поліморфні крісла, два з яких були зайняті. В одному сидів темноволосий круглолиций юнак приблизно шістнадцяти років, із сумними очима, а в другому — худий невисокий чоловік із жіночним обличчям.

Обидва зосереджено дивилися на глобус та на зануреного в пітьму чоловіка, який розкручував кулю.

До них долинуло вдоволене гиготіння, і могутній бас прогримів:

— Пітере, ось найбільша в історії пастка на людину. І Герцог уже потрапив між її щелеп. Чи ж не разючі речі роблю я, барон Владімір Харконнен?

— Безсумнівно, Бароне, — відповів чоловік. Голос його звучав мелодійним солодким тенором.

Товста рука опустилася на кулю і спинила її обертання. Тепер кожен у кімнаті прикипів поглядом до непорушної поверхні глобуса — дорогого предмета, який виготовляли спеціально для багатих колекціонерів або ж планетарних правителів Імперії. Він зберігав неповторний відбиток ручної роботи імперських майстрів. Довжини та широти було накреслено тонесеньким платиновим дротом, а полярні шапки інкрустовано найдобірнішими хмаристо-білими діамантами.

Товста долоня посунулася вперед, намацуючи деталі рельєфу.

— Пропоную вам подивитися, — знову загуркотів бас. — Подивитися уважно… І ти, Пітере, і ти, мій любий Фейде-Рауто: від шістдесяти градусів на півночі та до сімдесяти на півдні — вишукані брижі. Їхній колір — чи ж не нагадує він вам солодку карамель? І ніде, зовсім ніде немає на ній блакиті озер, річок або морів. А ці чарівні полярні шапочки — такі крихітні. Чи здатен хоч хтось сплутати це місце? Арракіс. Істинна унікальність. Ідеальна місцина для унікальної перемоги.

Губ Пітера торкнулася легенька усмішка.

— А ще, уявити тільки, Бароне: Падишах-Імператор переконаний, що він віддав Герцогові вашу планету прянощів. Як удало.

— Цілковита маячня, — гарикнув Барон. — Ти кажеш це, аби заплутати юного Фейда-Рауту, однак немає жодних підстав збивати з пантелику мого племінника.

Юнак із меланхолійним лицем заворушився в кріслі, розгладив складки на своєму чорному трико. Він випрямився, коли від дверей у стіні за його спиною долинув обережний стукіт.

Пітер вислизнув із крісла, підійшов до дверей, ледь прочинив їх — лише для того, щоб отримати циліндр із посланням. Зачинив двері й, розгорнувши сувій, вивчив його. З уст ментата злетіло кілька смішків.

— Що там? — владно поцікавився Барон.

— Дурень відповів нам, Бароне!

— Відколи це Атріди нехтуватимуть нагодою зробити красивий жест? — поцікавився Барон. — Гаразд, а що він пише нам?

— Він надзвичайно неввічливий, Бароне. Звертається до вас просто: «Харконнене». Ні «Сір й улюблений кусен», ні титулу.

— Це гарне ім’я, — проричав Барон, виказуючи своє нетерпіння. — То що повідомляє любий Лето?

— Він пише: «Вашу пропозицію про зустріч відхилено. Я вже неодноразово стикався з вашою підступністю, й це добре відомо всім».

— І? — перепитав Барон.

— Далі таке: «Мистецтво канлі ще має своїх поціновувачів в Імперії». І підпис: «Герцог Арракіса Лето». — Пітер зареготав. — Арракіса! Боже ж ти мій. То вже занадто.

— Угамуйся, Пітере, — промовив Барон, і сміх зник — наче хтось повернув вимикач.

— Отже, канлі[13]? — поцікавився Барон. — Вендета, еге ж? Він навіть ужив таке миле старовинне слово з такою багатою традицією. Хотів упевнитися, що я чітко розумію сказане ним.

— Ви зробили жест до примирення, — сказав Пітер. — Правил було дотримано.

— Як на ментата, Пітере, ти надто багато базікаєш, — відказав Барон, подумавши: «Скоро мені доведеться позбутися його. Він уже майже пережив власну корисність». Барон кинув через усю кімнату погляд на свого ментата-асасина, затримався на тій його особливості, яку люди помічали першою: очі — темні щілини синього на синьому, без найменшої краплі білого.

Вищир розцвів на Пітеровому обличчі, нагадуючи гримасу маски під проваллями очей.

— Але, Бароне. Ніколи ще помста не була прекраснішою. Перед нами план найвишуканішої зради: змусити Лето проміняти Каладан на Дюну, не лишивши йому жодного вибору, адже це наказ Імператора. Ви такий дотепник!

— У тебе словесна діарея, Пітере, — від голосу Барона віяло холодом.

— Це тому, що я щасливий, мій Бароне. Тоді як вас… вас з’їдають ревнощі.

— Пітере!

— Ох-ох, Бароне! Як прикро, що ви не спромоглися розробити таку вишукану схему самостійно.

— Одного дня я придушу тебе, Пітере.

— Беззаперечно, Бароне. Добрі вчинки ніколи не забуваються, еге ж?

— Пітере, ти перебрав із верите[14] чи із семутою?

— Позбавлена страху правда дивує Барона, — обличчя Пітера перетворилося на карикатурно-похмуру маску. — Ах-ах! Розумієте, Бароне, я, як ментат, знатиму, коли ви відправите за мною ката. Ви стримуватимете себе, доки потребуватимете мене. Передчасні дії були б марнотратством, а від мене й досі є користь вашій милості. Я знаю, який урок дала вам чарівна Дюна — жодного марнотратства. Хіба ні, Бароне?

Барон продовжував дивитися на Пітера.

Фейд-Раута скорчився в кріслі. «Дурні суперечники! — подумав він. — Дядечко не вміє розмовляти зі своїм ментатом без суперечок. Мені що, немає чого робити, окрім як вислуховувати їхні чвари?»

— Фейде, — промовив Барон. — Коли я запросив тебе сюди, то наказав слухати та вчитися. Ти зробив якісь висновки для себе?

— Так, дядьку, — відповів юнак завбачливо улесливим голосом.

— Часом я захоплююся Пітером, — сказав Барон. — Я завдаю болю, коли це необхідно, а от він… присягаюся, він отримує від цього найвищу насолоду. Щодо мене, то мені навіть шкода бідного Герцога Лето. Лікар Юе скоро зрадить його, і так настане кінець Дому Атрідів. Лето точно дізнається, чия рука керувала згідливим лікарем… усвідомлення цього стане найгіршою миттю його життя.

— Чому б тоді вам не наказати лікарю всадити Герцогові кинджал під ребра? — поцікавився Пітер. — Це тихо та ефективно. Ви говорите про жаль, але…

— Герцог має знати, що саме я звершую його долю, — сказав Барон. — Інші Великі Доми також мають запам’ятати урок. Це приголомшить їх, тож я матиму більше простору для маневру. Необхідність очевидна, але вона не повинна конче подобатися мені.

— Простір для маневру? — Пітер глузливо всміхнувся. — До вас уже прикута увага Імператора. Ви діяли вельми нахабно. Одного дня Імператор направить легіон або два своїх сардаукарів сюди, на Ґ’єді Прайм[15], і так настане кінець барона Владіміра Харконнена.

— Ти хотів би це побачити, Пітере, так? — спитав Барон. — Ти б насолоджувався, спостерігаючи за корпусом сардаукарів, що розоряв би мої міста та грабував би мій замок. Ти б справді насолоджувався цим.

— Чи ж варто питати про це, Бароне? — прошепотів Пітер.

— Ти мав би бути башаром Корпусу, — сказав Барон. — Надто сильно тебе цікавлять кров і біль. Можливо, я надто поквапився з обіцянкою трофеїв із Арракіса.

Пітер ступив п’ять химерних, дріботливих кроків кімнатою і спинився просто перед Фейдом-Раутою. У повітрі зависла напруга, і юнак зі схвильованою похмурістю підвів очі на ментата.

— Пітер — не іграшка, Бароне. Не грайтеся з ним, — промовив він. — Ви пообіцяли мені леді Джессіку. Ви пообіцяли її мені.

— Навіщо вона тобі, Пітере? — запитав Барон. — Завдавати болю?

Пітер глипнув на нього. Тиша затягувалася.

Фейд-Раута підсунув своє крісло на силовій підвісці до краю столу й поцікавився:

— Дядьку, мені й досі слід залишатися тут? Ви казали, що…

— Мій любий Фейд-Раута виріс нетерплячим, — у мороці за глобусом майнув якийсь рух. — Потерпи, Фейде. — Барон знову зосередився на ментаті. — А як щодо Герцогового пуголовка, малюка Пола, мій безцінний Пітере?

— Капкан приведе його до вас, Бароне, — пробурмотів Пітер.

— Я не про це питав, — відрізав Барон. — Пригадуєш, як ти пророкував, що Бене-Ґессеритська відьма народить Герцогові дочку? Отже, ти помилився, ментате?

— Я не часто помиляюся, Бароне, — промовив Пітер, і вперше за всю розмову в його голосі лунав страх. — Ви маєте віддати мені належне: помиляюся я нечасто. До того ж ви знаєте, що Бене-Ґессеритки зазвичай народжують дочок. Навіть супутниця Імператора приводить у світ винятково дівчаток.

— Дядьку, — знову подав голос Фейд-Раута. — Ви казали, що тут я почую дещо важливе для мене…

— Ви тільки послухайте мого племінника, — промовив Барон. — Прагне панувати над моїм Баронством, а сам навіть опанувати себе не може. — Барон пильно дивився на хлопця з-за глобуса, тінь за тінню. — Що ж, Фейде-Рауто Харконнене. Я викликав тебе сюди в надії, що ти здобудеш хоча б крихту мудрості. Ти вже поспостерігав за нашим добрим ментатом? Тобі варто було б зробити деякі висновки з нашого з ним діалогу.

— Але дядьку…

— Фейде, ти міг би сказати, що Пітер — високоефективний ментат?

— Так, але…

— Ага! «Але»… ось у чім заковика. Він уживає надто багато прянощів, їсть їх, як цукерки. Поглянь на його очі! Може здатися, що він трудяга з Арракіса. Пітер — ефективний, так, але все одно емоційний і схильний до вибухів гніву. Пітер — ефективний, але йому все одно властиво помилятися.

Пітер заговорив тихим утомленим голосом:

— Бароне, ви запросили мене сюди, щоб підірвати мою ефективність критикою?

— Підірвати твою ефективність. Пітере, ти ж бо знаєш мене. Я лише хотів, аби мій небіж зрозумів, що й ментати мають свої межі.

— Ви вже підготували заміну мені? — поцікавився Пітер.

— Заміну тобі? Навіщо, Пітере? Де я знайду ментата з твоєю хитрістю і злобою?

— Там само, де ви знайшли мене, Бароне.

— Можливо, мені варто над цим замислитися, — пробурмотів Барон. — Останнім часом ти справді став утрачати рівновагу. А як подумаєш про кількість з’їдених тобою прянощів!

— Мої втіхи надто дорогі, Бароне? Ви виступаєте проти них?

— Мій безцінний Пітере, твої втіхи прив’язують тебе до мене. Як я можу бути проти цього? Я лишень хочу, аби мій племінник звернув увагу на цю твою особливість.

— Тоді ось: експонат перед вами, — сказав Пітер. — Може, мені затанцювати? Чи маю я продемонструвати свої численні функції вельмишановному Фейду-Рау…

— Саме так, — гарикнув Барон. — Ти експонат. А зараз мовчи. — Барон зиркнув на Фейда-Рауту, на повні губи племінника (харконненівський генетичний маркер), які тепер ледь викривилися від здивування. — Фейде, це ментат. Натренований і пристосований до виконання конкретних обов’язків прилад. Ніколи не можна забувати, що цей прилад заховано в людському тілі. А це — серйозний недолік. Часом я гадаю, що наші предки мали рацію з цими своїми мислячими машинами.

— То були цяцьки порівняно зі мною, — пирхнув Пітер. — Навіть ви, Бароне, перевершили б ті машини.

— Можливо, — відповів Барон. — Із цим розібралися… — Він глибоко вдихнув і відригнув. — Тепер, Пітере, розкажи моєму племінникові в загальних рисах про нашу кампанію проти Дому Атрідів. Попрацюй для нас ментатом, якщо твоя ласка.

— Бароне, я застерігав вас. Не варто довіряти подібну інформацію настільки юній особі. Мої спостереження.

— Це вже мені вирішувати, — відрізав Барон. — Я віддав тобі наказ, ментате. Продемонструй одну зі своїх численних функцій.

— Так тому й бути, — сказав Пітер. Він виструнчився, демонструючи хворобливу гідність — здавалося, на ньому ще одна маска, просто тепер її одягнули на все тіло. — За кілька стандартних днів Герцог Лето та весь двір ступлять на облавок лайнера Гільдії Лоцманів, що прямує на Арракіс. Гільдієри висадять його в Арракіні, а не в нашій столиці Карфазі[16]. Ментат Герцога Зуфір Хават правильно розрахував, що Арракін легше захищати.

— Слухай уважно, Фейде, — перебив Пітера Барон. — Стеж за планами, що ховаються всередині задумів, які причаїлися в глибинах інших планів.

Фейд-Раута кивнув, міркуючи: «Ось це мені до душі. Стара почвара, нарешті, допускає мене до своїх таємниць. Мабуть, він і справді хоче, аби я став його спадкоємцем».

— Є кілька тангенціальних можливостей, — продовжив ментат. — Я вказав, що Дім Атрідів переправиться на Арракіс. Однак, попри це, нам не слід забувати, що Герцог міг укласти угоду з Гільдією і помандрувати в безпечне місце за межами Системи. Інші в подібних ситуаціях ставали Домами-відступниками, забирали родинні ядерні запаси та силові щити й летіли за межі Імперії.

— Герцог надто горда людина, щоб піти на таке, — відказав Барон.

— Подібна ймовірність існує, — мовив Пітер. — Проте кінцевий результат був би для нас таким самим.

— Ні, не був би, — загарчав Барон. — Я маю переконатися, що він мертвий, і рід його обірвався.

— Така ймовірність вельми висока, — сказав Пітер. — Є певні дії, які вказують на те, що Дім збирається піти на зраду. Герцог тим часом не зробив нічого.

— Далі, — зітхнув Барон. — Завершуй уже, Пітере.

— В Арракіні, — вів далі ментат, — Герцог із родиною займе Резиденцію, де раніше мешкали граф Фенрінґ та його леді.

— Посол до контрабандистів, — гигикнув Барон.

— Посол куди? — перепитав Фейд-Раута.

— Ваш дядько пожартував, — сказав Пітер. — Він назвав графа Фенрінґа послом до контрабандистів, зауваживши, що Імператора дуже цікавлять контрабандні потоки на Арракісі.

Фейд-Раута повернув здивоване обличчя до дядька.

— Але чому?

— Не будь ідіотом, Фейде, — огризнувся Барон. — Поки Гільдія де-факто лишається поза контролем Імперії, чи може бути інакше? Як іще можна доправляти на планету асасинів та шпигунів?

Рот Фейда-Раути видав беззвучне: «О-о-о».

— У резиденції ми підготували диверсію, — продовжив Пітер. — Буде скоєно замах на життя юного Атріда — замах, який може виявитися успішним.

— Пітере, — загудів Барон, — ти стверджував…

— Я стверджував, що випадковості трапляються, — відказав Пітер. — Замах має бути правдоподібним.

— Ох, але ж у юнака таке солодке юне тіло, — промовив Барон. — Звісно, потенційно він навіть небезпечніший, ніж його батько… з матір’ю-відьмою, яка тренує його. Проклята курва! Але продовжуй, будь ласка, Пітере.

— Хават здогадається, що в його оточенні діє наша людина. Найочевидніший підозрюваний — лікар Юе, який і справді є нашим агентом. Але Хават проводив розслідування і виявив, що наш лікар — випускник Сукської школи та відзначений імперським кондиціонуванням — гіпотетично, він може надавати допомогу навіть Імператорові. На імперське кондиціонування покладають надто великі надії. Вважають, що абсолютне кондиціонування неможливо зняти, не вбивши людину. А втім, як хтось колись відзначив, маючи надійну точку опори, можна рухати планетами. Ми знайшли цю точку та зрушили з місця лікаря.

— Як? — спитав Фейд-Раута. Він вирішив, що це справді цікава тема. Кожен знав, що неможливо обійти імперське кондиціонування.

— Про це іншим разом, — сказав Барон. — Продовжуй, Пітере.

— Замість Юе на шляху Хавата ми поставимо іншого, набагато цікавішого кандидата. Саме зухвальство подібної кандидатури зверне на неї Хаватову увагу.

— На неї?

— На саму леді Джессіку, — сказав Барон.

— Чи ж не вишукано? — запитав Пітер. — Розум Хавата буде зайнятий обдумуванням такої імовірності, й це послабить його функції ментата. Він навіть може спробувати вбити її. — Пітер спохмурнів, а тоді продовжив: — Але я не вірю, що це йому вдасться.

— Ти не хочеш, аби він це зробив? — поцікавився Барон.

— Не перебивайте мене, — відрізав Пітер. — Поки Хават матиме клопіт із леді Джессікою, ми заплутаємо його ще більше. Наприклад, піднімемо кілька повстань у гарнізонах міста й таке подібне. Їх, звісно, придушать. Герцог має повірити, що він повністю контролює ситуацію. І зрештою, коли настане час, ми подамо сигнал Юе й висадимося з нашими основними силами… еммм…

— Продовжуй, розкажи йому все, — сказав Барон.

— Наші позиції підсилюватимуть два легіони сардаукарів, убраних у харконненівську форму.

— Сардаукари! — у Фейда-Раути перехопило подих. Його свідомість зосередилася на жахних солдатах Імперії, вбивцях, позбавлених милосердя, солдатах-фанатиках Падишаха-Імператора.

— Бачиш, наскільки я тобі довіряю, Фейде, — промовив Барон. — Жоден із Великих Домів не повинен дізнатися й крихти з почутого тобою, інакше Ландсраад об’єднається проти Імперського Дому та запанує хаос.

— Головний нюанс у наступному, — сказав Пітер. — Оскільки Харконнени виконують брудну роботу за Імператора, ми отримуємо деякі суттєві переваги. Небезпечні переваги, це точно, але якщо користуватися ними обережно, то це принесе Дому Харконненів такі статки, які навіть і не снилися жодному з Домів Імперії.

— Фейде, ти й гадки не маєш, про які статки йдеться, — сказав Барон, — навіть у найдикіших своїх мріях. Почнемо з того, що у нас будуть постійні права на директорство в ДАПТ.

Фейд-Раута кивнув. Багатство. ДАПТ — це ключ до скарбів. Кожен шляхетний Дім гребе зі скарбниці компанії все, що може, доки входить до ради директорів. Директорство в ДАПТ було реальним свідченням влади в Імперії, яке змінювало розстановку сил у Ландсрааді, що перебував у хисткій рівновазі з Імператором і його прибічниками.

— Герцог Лето, — сказав Пітер, — може спробувати втекти до мерзотників-фрименів на околицях пустелі. Чи спробує відправити родину в безпечне, як йому здається, місце. Однак цей шлях перекритий одним із агентів Його Величності — планетарним екологом. Ви, можливо, пам’ятаєте його — Кайнс.

— Фейд пам’ятає його, — сказав Барон. — Завершуй уже.

— Вам бракує люб’язності, Бароне.

— Завершуй оповідь. Це наказ! — проревів Барон.

Пітер знизав плечима.

— Якщо все йтиме так, як ми запланували, то протягом одного стандартного року Арракіс стане субфеодом Дому Харконненів. Там пануватиме ваш дядько. Його особистий агент керуватиме Арракісом.

— І прибутки зростуть, — сказав Фейд-Раута.

— Саме так, — відповів Барон і подумав: «Це не більше, ніж справедливість. Це ми приборкали Арракіс… за винятком групки фрименських виродків, які ховаються на околицях пустелі, та кількох одомашнених контрабандистів, які прикуті до планети майже так само міцно, як і місцеві працівники.

— А ще Великі Доми дізнаються, що Барон знищив Атрідів, — сказав Пітер. — Вони дізнаються.

— Вони дізнаються, — видихнув Барон.

— Найчарівніше з усього, — сказав Пітер, — що дізнається про це й Герцог. Він уже все знає. Уже відчуває пастку.

— Щира правда, що Герцогові це відомо, — промовив Барон, і в його голосі прозвучала нотка суму. — Знає, але нічого не може вдіяти. Це ще сумніше.

Барон вийшов із-за глобуса Арракіса. Щойно він вислизнув із тіні, всі побачили його велетенське, надзвичайно товсте тіло. Ледь помітні випуклості під складками чорної роби свідчили, що весь цей жир частково підтримувала портативна силова збруя. Насправді він важив близько двохсот стандартних кілограмів, але ногам доводилося підтримувати не більше ніж п’ятдесят кіло.

— Я зголоднів, — прогримів Барон, витер губи вкритою перснями рукою і витріщився на Фейда-Рауту втонулими в жирі очима. — Відправ когось по їжу, мій любий. Перш ніж піти, ми попоїмо.

3

І сказала таке свята Алія Ножа: «Превелебна Матір має поєднувати в собі спокусливі хитрощі куртизанки з недоторканою величчю незайманої богині, тримаючи в напрузі ці якості настільки довго, наскільки молодість дасть змогу їй це робити. А коли молодість і краса зів’януть, то її осердя, що колись породжувало напругу, обернеться на джерело підступності й вигадливості».

Принцеса Ірулан. Муад’Діб, родинні нотатки

— Гаразд, Джессіко, що ж ти тепер скажеш? — запитала Превелебна Матір.

Розмова ця відбувалася в день Полового випробування в замку Каладан, коли сонце вже котилося до схилу. Дві жінки сиділи у вітальні Джессіки, доки Пол чекав у прилеглій звуконепроникній Кімнаті для медитації.

Джессіка стояла обличчям до південних вікон. Вона дивилася, але не бачила спалахів заграви, що розсипалися над луками та рікою. Слухала й не чула запитання Превелебної Матері.

Багато років тому відбулося інше випробування. Сухорлява дівчина з тілом, виснаженим нуртуванням підліткового віку, і волоссям кольору бронзи зайшла в кабінет Превелебної Матері Ґая Єлени Могіям, Вищого Проктора школи Бене Ґессерит на Валасі ІХ. Джессіка поглянула на свою праву руку, зігнула пальці та пригадала біль, страх і злість.

— Бідний Пол, — прошепотіла вона.

— Я поставила тобі питання, Джессіко! — пролунав роздратований і вимогливий голос старої.

— Що? Ох… — Джессіка вирвалася з полону минулого та поглянула на Превелебну Матір, яка сиділа між двома західними вікнами, притулившись спиною до каменю. — Яку відповідь ви хочете почути?

— Яку відповідь я хочу почути? Яку відповідь я хочу почути? — старий голос зірвався на жорстоке передражнювання.

— Так, у мене син! — спалахнула Джессіка. Вона чудово розуміла, що її навмисне доводять до білого гарту.

— Тобі наказали народжувати Атріду лише доньок.

— Для нього це так багато означало, — благала Джессіка.

— Засліплена пихою, ти подумала, що зможеш привести у світ Квізаца Хадераха!

Джессіка підвела підборіддя.

— Я відчула, що це можливо.

— Ти думала лишень про бажання твого Герцога мати сина, — відрубала стара. — А його бажання не мають жодного значення. Донька Атрідів мала побратися зі спадкоємцем Харконненів і заповнити генетичну лакуну. А ти надзвичайно все ускладнила. Ми можемо втратити тепер обидві лінії.

— Та й ви не безгрішні, — сказала Джессіка та кинула виклик довгому погляду старечих очей.

За мить стара промимрила:

— Що зроблено, те зроблено.

— Я заприсяглася ніколи не шкодувати про свої рішення, — відказала Джессіка.

— Як шляхетно, — глумливо процідила Превелебна Матір. — Жодного жалю. Ми ще подивимося на тебе, коли станеш утікачкою, за твою голову призначать винагороду та всі намагатимуться вбити тебе й твого сина.

Джессіка зблідла.

— Чи немає альтернативи?

— Альтернативи? Хіба має сестра Бене Ґессерит запитувати про таке?

— Я лишень запитую, що ви бачите в майбутньому завдяки своїм надможливостям.

— У майбутньому я бачу те, що бачила й у минулому. Ти добре знаєш принципи наших дій, Джессіко. Раса усвідомлює власну конечність і боїться застою в спадковості. Потяг змішувати генетичні лінії без жодного плану — у нас у крові. Імперія, Компанія ДАПТ, усі Великі Доми — лише тріски в буремному паводку.

— ДАПТ, — пробурмотіла Джессіка. — Гадаю, вони вже вирішили, як ділитимуть рештки Арракіса.

— Що таке ДАПТ, як не флюгер наших часів, — сказала на те стара. — Імператор і його друзі взяли під контроль п’ятдесят дев’ять цілих і шістдесят п’ять сотих відсотка голосів ради директорів ДАПТу. Вочевидь, вони передчувають прибутки, а оскільки інші також їх передчувають, тиск лише зростатиме. Так розвивається історія, дівчинко.

— Це саме те, чого я зараз найбільше потребую, — відказала на те Джессіка. — Історичного огляду.

— Нема чого глузувати, дівчинко! Ти не гірше за мене знаєш, які сили нас оточують. Наша цивілізація спирається на три вершини: Імператорський Палац, якому противажить Федерація Великих Домів Ландсрааду, а між ними — Гільдія зі своєю жахливою монополією на міжзоряні перельоти. А політика, що стоїть на тринозі, — найхисткіша з усіх структур. Усе було б доволі погано навіть без ускладнень, породжених торгівельною феодальною культурою, що повернулася спиною до більшості наук.

Джессіка гірко промовила:

— Тріски у вирі паводку. Ось ця тріска — Герцог Лето, друга — його син, а третя…

— Ой, дівчинко, замовкни. Ступаючи на цей шлях, ти чудово знала, що завжди йтимеш по краю.

— «Я Бене Ґессерит: я існую, тільки щоб служити», — процитувала Джессіка.

— Правильно, — сказала стара. — Лишається сподіватися тільки на те, що ми зможемо запобігти велетенській пожежі та нам удасться врятувати ключові генетичні лінії.

Джессіка заплющила очі, відчуваючи, як сльози зсередини тиснуть на повіки. Вона вгамувала тремтіння душі та тіла, вирівняла дихання і збитий пульс, дала раду спітнілим долоням. За мить промовила:

— Я заплачу за свої помилки.

— І твій син платитиме разом із тобою.

— Я захищатиму його, як тільки зможу.

— Захищатимеш! — розлютилася стара. — Ти добре знаєш слабке місце цього плану! Якщо ти надміру сильно захищатимеш сина, Джессіко, він виросте надто безпорадним, аби виконати хоча б якесь призначення!

Джессіка відвернулася й подивилася у вікно, де вже густішали сутінки.

— Планета Арракіс справді така жахлива?

— Досить погана, але все ж таки не зовсім. Там облаштувалася Міссіонарія Протектіва та трохи пом’якшила умови. — Превелебна Матір звелася на ноги й розрівняла складки свого вбрання. — Поклич сюди хлопця. Я скоро маю їхати.

— Маєте їхати?

Голос старої потеплів.

— Джессіко, дівчинко, якби ж я тільки могла опинитися на твоєму місці та замість тебе витримати всі страждання. Але в кожної з нас свій шлях.

— Я знаю.

— Ти люба мені, як кожна з моїх доньок, але я не можу дозволити почуттям заважати обов’язку.

— Я розумію… необхідність.

— Що ти зробила, Джессіко, і чому ти це зробила, знаємо ми обидві. Але милосердя змушує мене попередити, що шансів на те, що твій малий — Вінець Бене Ґессерит, дуже мало. Не дозволяй собі сподіватися надто ревно.

Джессіка сердито змахнула сльози з кутиків очей.

— Ви змушуєте мене знову почуватися маленькою дівчинкою, яка відповідає на першому уроці. — Вона виштовхнула із себе слова: — «Людське начало не має уподібнюватися тваринному». — Вона затрусилася від мовчазного схлипу. — Я була такою самотньою.

— Це мало б стати одним із випробувань, — сказала стара. — Люди майже завжди самотні. А тепер поклич хлопця. Він пережив довгий страшний день. Але він мав час подумати та позгадувати, тож я маю поставити йому інші запитання стосовно снів.

Джессіка кивнула, підійшла до дверей Кімнати для медитації і відчинила їх.

— Поле, зайди, будь ласка, сюди.

Пол зайшов із повільною впертістю. Він зиркнув на матір так, наче вона була чужинкою. Настороженість виповнила його погляд, коли він побачив Превелебну Матір, але цього разу кивнув їй, як кивають рівному собі. Почув, як матір зачинила за ним двері.

— Юначе, — почала стара. — Повернімося до твоїх снів.

— Що ви хочете?

— Тобі щоночі сняться сни?

— Не всі сни варті запам’ятовування. Я можу пригадати будь-який сон, але деякі варті цього, а інші — ні.

— Як ти відрізняєш їх?

— Я просто знаю це.

Стара глянула на Джессіку, а потім знову на Пола.

— А що тобі снилося минулої ночі? Чи варте воно пам’яті про нього?

— Так. — Пол заплющив очі. — Мені наснилася печера… і вода… і дівчина там — дуже худорлява та з великими очима. Синява поглинула її очі — у них не було білків. Я розмовляв із нею і розповідав про вас, про зустріч із Превелебною Матір’ю на Каладані.

Пол розплющив очі.

— А чи трапилося те, про що ти розповідав тій дивній дівчині, сьогодні?

— Так, — Пол заплющив очі. — Я розповідав їй, що ви прийшли та поставили на мені тавро відчуження.

— Тавро відчуження, — видихнула стара й, на мить зиркнувши на Джессіку, знову зосередилася на Полові. — Скажи мені чесно, Поле, чи часто сняться тобі сни про грядущі події, які трапляються відразу після цих снів?

— Так. І ця дівчина вже снилася мені раніше.

— Он як? Ти знаєш її?

— Я знатиму її.

— Розкажи мені про неї.

Пол знову заплющив очі.

— Ми з нею в тісній місцині в затінку скель. Уже майже ніч, але спека не спадає, і я бачу клапті піску крізь просвіти між скелями. Ми… чекаємо на щось… на те, що я піду на зустріч з іншими людьми. Вона боїться, однак намагається приховати це від мене, і я схвильований. Тоді вона каже: «Повідай мені про води твого рідного світу — Усулю[17]». — Пол розплющив очі. — Дивно, правда? Мій рідний світ — Каладан. Я ніколи не чув про планету під назвою Усуль.

— Чи було ще щось у тому сні? — квапила його Джессіка.

— Так. Але, можливо, це мене вона називала Усулем, — сказав Пол. — Щойно подумав про це. — Він знову заплющив очі. — Вона просить мене розповісти про води. Я беру її за руку. І кажу, що прочитаю їй вірш. І я так і роблю, але потім маю пояснювати деякі слова: берег, прибій, водорості та чайки.

— Який вірш? — запитала Превелебна Матір.

Пол розплющив очі.

— Просто одна з настроєвих поезій Ґурні Галлека для сумних часів.

Позаду нього Джессіка почала декламувати:

— Пригадую солоний дух берегових вогнів

Під соснами лягали тіні —

Довгі, ясні… густі.

І чайки зазирали за край землі

Білі плями в зеленім сні…

Крізь сосни вітру пересвист

Гойдає тіні.

Чайки на пружних крилах

Злітають увись,

І небо стугонить квилінням.

Я чую вітру свист,

Що берегом кружляє,

Прибою шум.

І вогнище палає

крізь водоростей сум.

— Саме його, — підтвердив Пол.

Стара витріщилася на Пола, а тоді промовила:

— Юначе, як Проктор Бене Ґессерит я розшукую Квізаца Хадераха, чоловіка, справді здатного стати одним із нас. Твоя матір бачить у тобі таку ймовірність, але ж вона дивиться на тебе очима матері. Я також убачаю ймовірність, але не більше.

Превелебна Матір замовкла, і Пол бачив, що стара хоче, аби він заговорив. Хлопець же вирішив перечекати.

За мить вона промовила:

— Що ж, на те твоя воля. Є в тобі глибини, запевняю, є.

— Чи можна мені піти? — запитав юнак.

— Ти не хочеш почути, що Превелебна Матір може розповісти тобі про Квізаца Хадераха? — сказала Джессіка.

— Вона сказала, що всі, хто прагнув ним стати, померли.

— Але я можу трішки натякнути тобі, чому вони померли, — відказала на те Превелебна Матір.

«Вона говорить натяками, — подумав Пол. — Насправді ж їй нічогісінько не відомо». А тоді промовив:

— Тоді натякніть.

— І забирайтеся під три вітри? — осміхнулася вона, і мереживо зморщок проступило на старечому обличчі. — Чудово: «Той, хто правила встановлює».

Юнака пройняло здивування: гостя говорила з особливою глибиною навіть про такі банальні речі, як напруга. Невже вона гадає, що матір зовсім нічого його не навчила?

— У цьому й полягає натяк? — поцікавився він.

— Ми тут не для того, щоб кидатися словами чи брати на кпини їхнє значення, — відказала стара. — Верба схиляється перед вітром і зростає в покорі, аж доки інші верби не оточать її — і постане стіна проти вітру. У цьому призначення верби.

Пол витріщився на неї. Вона сказала «призначення», і слово це вдарилося об хлопця, заразивши його якоюсь жахливою метою. Враз він розсердився на неї: дурна стара відьма, рот якої повниться банальностями.

— Ти кажеш, я можу бути цим Квізацом Хадерахом, — сказав він. — Ти говориш про мене, однак ні слова не зронила про те, як ми можемо допомогти батькові. Я чув, як ти говорила з моєю матір’ю. Твої слова звучали так, ніби він уже помер. А він досі живий!

— Якби для нього можна було зробити хоча б щось, ми б обов’язково зробили це, — прогарчала стара. — Можливо, нам удасться врятувати тебе. Сумнівно, але можливо. А твого батька ніяк не порятуєш. І коли ти навчишся приймати це як даність, тоді засвоїш справжній урок Бене Ґессерит.

Пол побачив, як матір затремтіла від цих слів. А тоді перевів погляд на стару. Як вона могла говорити таке про його батька? Звідки взялася така впевненість? Обурення зануртувало у його свідомості.

Превелебна Матір поглянула на Джессіку.

— Ти навчала його Шляху — я бачу певні ознаки цього. На твоєму місці я вчинила б так само, і нехай всі правила забираються до біса.

Джессіка кивнула.

— Але тепер попереджаю тебе, — вела далі стара, — забудь про звичний план навчання. Його безпека вимагає Голосу. Він уже має непогані схильності до нього, але ми обидві знаємо, наскільки ж більше йому потрібно… безнадійно більше. — Вона підійшла близько до Пола та поглянула на нього. — До зустрічі, юначе. Сподіваюся, тобі все вдасться. Але якщо ні — не біда, досягнемо успіху згодом.

Тоді вона ще раз зиркнула на Джессіку, і спалах розуміння майнув між ними. Тоді стара зашелестіла вбранням і вийшла з кімнати, не озираючись. Кімната та її мешканці вже залишили думки старої.

Але коли Превелебна Матір відверталася, Джессіка перехопила її погляд. На зморшкуватих щоках блищали сльози. І сльози ті були болючішими за всі слова та жести, що прослизнули сьогодні між ними.

4

Ви вже прочитали, що на Каладані у Муад’Діба не було друзів-однолітків. Надто вже великі небезпеки чигали повсюди. Однак Муад’Діб мав чудових товаришів-учителів. Ґурні Галлек, воїн-трубадур. У цій книзі є кілька його пісень, тож ви зможете їх проспівати. Серед його наставників був також старий ментат Зуфір Хават, майстер-асасин, який уселяв страх у серце самого Падишаха-Імператора. Дункан Айдаго, майстер меча з Ґінаца; лікар Юе (зрада заплямувала його ім’я, але не зачепила глибокої мудрості); леді Джессіка, яка вчила його Шляху Бене Ґессерит і, звісно ж, Герцог Лето. На жаль, дуже довго ніхто не помічав, що він іще й був чудовим батьком.

Принцеса Ірулан. Історія Муад’Діба для дітей

Зуфір Хават прослизнув до кімнати для занять замку Каладан і м’яко причинив за собою двері. На мить застиг, почуваючи себе старим, утомленим і пошарпаним численними бурями. Нила ліва нога, яку розсікли ще тоді, коли він виконував накази старого Герцога.

«Я служу вже третьому їхньому поколінню», — подумав він.

Через світлу залу, що тонула в полуденному світлі, що лилося із заскленої стелі, ментат глянув на юнака, який сидів спиною до дверей, занурений у розкидані по кутовому столу папери та карти.

«Скільки разів я маю йому повторювати, щоб він не сидів спиною до дверей?» — Хават прочистив горло.

Пол не відривався від науки.

Тінь від хмари пропливла над світловими люками. Хават кашлянув іще раз.

Пол виструнчився і промовив, не обертаючись:

— Знаю, я сиджу спиною до дверей.

Хават, стримавши усмішку, пройшов залою.

Пол підвів погляд на сивого старого, який застиг біля кутка столу.

На темному, поритому зморшками обличчі Хавата вирізнялися його очі — переповнені настороженістю провалля.

— Я чув, як ти йшов коридором, — сказав Пол. — І чув, як ти прочинив двері.

— Ці звуки можна зімітувати.

— Я відчую різницю.

«Можливо, так і є, — подумав Хават. — Та відьма, його матір, безсумнівно, добре тренує юнака. Хотів би я знати, якої думки про це її дорогоцінна школа? Можливо, саме тому вони прислали стару, Проктора — нагадати нашій любій леді Джессіці про її місце».

Хават підсунув крісло та демонстративно сів навпроти Пола обличчям до дверей. Тоді відкинувся на спинці та окинув поглядом кімнату. Раптом вона його вразила: дивне приміщення видалося майже незнайомим — усе обладнання вже вивезли на Арракіс. Залишився тільки навчальний стіл, дзеркало для фехтування з непорушними кришталевими призмами, підбитий ватою латаний манекен — він скидався на давнього піхотинця, якого скалічили та зламали війни.

«Такий, як і я», — подумав Хават.

— Про що ти думаєш, Зуфіре? — спитав Пол.

Хават глянув на хлопчика.

— Я думав про те, що всі ми скоро полетимо звідси та, найпевніше, більше ніколи не побачимо цього місця.

— Ти через це в зажурі?

— У зажурі? Дурниці! Сумно розлучатися з друзями. Місце — це всього-на-всього місце, — він зиркнув на розкладені на столі карти. — Й Арракіс — це лишень іще одне місце.

— Мій батько прислав тебе, щоб перевірити мене?

Хават насупився — спостережливість цього юнака вражає! — і кивнув.

— Ти гадаєш, що було б краще, якби він сам прийшов до тебе, але ж тобі має бути відомо, як багато у нього клопотів зараз. Він прийде пізніше.

— Я читав про бурі на Арракісі.

— Бурі? Зрозуміло.

— Схоже, що вони доволі кепські.

— «Кепські» — то надто вже обережне слово для них. Ці бурі поширюються в низинах на шість, сім тисяч кілометрів. Вони поглинають усе, що може прискорити їх: коріолісові сили, інші бурі, абсолютно все, у чому є хоча б унція енергії. Вони здатні мчати зі швидкістю в сім тисяч кілометрів на годину, всотуючи все, що постає на їхньому шляху — пісок, пил, усе. Вони здатні зірвати з кісток м’ясо, а самі кістки розтрощити на скалки.

— Чому в них немає погодного контролю?

— В Арракіса є специфічні проблеми. Вартість буде зависокою, а ще ж є експлуатаційні витрати й таке інше. Гільдія вимагає нечувану ціну за супутниковий контроль, а, як ти знаєш, хлопче, Дім твого батька не належить до найбагатших в Імперії.

— Ти коли-небудь бачив фрименів?

«Розум хлопчини мчить сьогодні, як стріла», — спало на думку Хаватові.

— Вважай, що й не бачив, — відповів ментат. — Їх заледве можна відрізнити від населення грабенів і низькодолів. Вони всі носять величезні роби, що тріпочуть на вітрі. А в закритих приміщеннях сморід від них усіх підноситься аж до небес. Це все через костюми, які носять фримени, так звані «дистикости» — вони переробляють воду власного тіла.

Пол ковтнув і здивувався раптовій волозі в роті, пригадавши сон про спрагу. Думка про людей, які настільки потребували води, що навіть змушені були повторно використовувати вологу власних виділень, спустошила його.

— Там вода — коштовність, — промовив юнак.

Хават кивнув: «Можливо, завдяки цим розповідям він збагне, наскільки важливо вважати цю планету ворожою. Цілковите божевілля — вирушати туди, не усвідомлюючи цього».

Пол задер голову до світлових люків і помітив, що почався дощ. Волога цівками стікала сірим метасклом.

— Вода.

— Ти ще навчишся безмірно цінувати воду, — сказав Хават. — Ти син Герцога й тобі ніколи її не забракне, однак ти відчуєш, як спрага давить на тебе звідусіль.

Пол облизав губи, згадуючи, як тиждень тому пройшов випробування Превелебної Матері. Вона також казала щось про водний голод.

«Ти побачиш мертві рівнини, — сказала вона, — спорожнілі дикі місцини, загублену землю, де немає нічого, окрім прянощів і піщаних хробаків. Тобі доведеться пофарбувати очниці, аби не осліпнути на яскравому сонці. А “сховищем” стане будь-яке місце, де тобі вдасться сховатися від вітру та чужих очей. Ти ходитимеш на своїх двох — без ’топтера, машини чи сідла».

Пол розумів її плавний і співочий тон, але не слова.

«Коли ти житимеш на Арракісі, — сказала вона тоді, — то побачиш, що халя[18], земля, — порожня. Місяці стануть твоїми друзями, а сонце — ворогом».

Пол відчув, що мати відійшла від свого сторожового посту біля дверей і стала позаду нього. Вона поглянула на Превелебну Матір і спитала: «Невже ви не бачите жодної надії, Ваша Превелебносте?»

«Не для батька, — стара жестом наказала Джессіці мовчати та поглянула вниз на Пола. — Хай твоя пам’ять всотає мої слова, юначе: світ тримається на чотирьох речах… — Вона підняла чотири великі покручені пальці, — знаннях мудрих, справедливості великих, молитвах праведних та мужності хоробрих. Однак усе це не варте нічого без… — Ґай Єлена Могіям стиснула пальці в кулак. — Без правителя, якому відоме мистецтво владарювання. Хай ці знання будуть тобі дороговказом!»

Відтоді минув тиждень. І лише зараз Пол почав уповні розуміти сказане Превелебною Матір’ю. Тепер, коли хлопець сидів разом із Зуфіром Хаватом у тренувальній залі, його раптово пронизав страх. Він зиркнув на здивоване, насуплене обличчя ментата.

— Про що ти марив цього разу? — поцікавився Хават.

— Ти коли-небудь зустрічався з Превелебною Матір’ю?

— Із цією відьмою-Правдомовицею з Імперії? — В очах Хавата спалахнула зацікавленість. — Зустрічався.

— Вона, — Пол завагався: збагнув, що не може розказати Хаватові про випробування. Заборона була надто глибокою.

— Так? Що вона?

Пол двічі глибоко вдихнув.

— Вона сказала мені дещо, — хлопець заплющив очі й, пригадавши слова, заходився повторювати їх, несвідомо наслідуючи голос старої: — Ти, Поле Атріде, нащадок королів, син Герцога, і ти маєш навчитися панувати. Це те, що не зміг осягнути жоден із твоїх предків. — Пол розплющив очі й додав: — Почуте розлютило мене. Я відповів, що мій батько панує над цілою планетою. Вона сказала, що він її втратить. Я зауважив, що він отримає багатшу планету. Вона ж мовила на те, що він і її втратить. Мені хотілося побігти, попередити батька, однак Превелебна відказала, що його вже попереджали — ти, мати та безліч інших людей.

— У принципі, так і є, — пробурмотів Хават.

— Чому ж ми тоді летимо туди? — запитав Пол.

— Бо так наказав Імператор. До того ж, попри сказане відьмою-шпигункою, надія все ж таки є. Які ще одкровення лилися з того ветхого фонтану мудрості?

Пол глянув униз на свою праву руку, яка під столом стиснулася в кулак. Він повільно примусив власні м’язи розслабитися. «Вона наклала на мене якусь заборону. Як?»

— Вона спитала, що таке, на мою думку, панувати, — сказав юнак. — Я відповів, що це означає наказувати. Превелебна зауважила, що частину вивченого мені слід забути.

«А стара майже точно вловила суть», — подумав Хават і кивнув Полові продовжувати.

— За її словами, правитель має переконувати, а не примушувати. Вона сказала, що він повинен готувати найсмачнішу каву, аби привабити до свого вогнища найдобірніше товариство.

— А як, на її думку, твій батько навернув на свій бік таких людей, як Дункан і Ґурні? — запитав Хават.

Пол знизав плечима.

— Ще вона казала, що добрий правитель має вивчити мови своїх світів, бо всі вони різні. Я гадав, Превелебна має на увазі, що арракійці не знають ґалаху[19], однак вона запевнила, що йдеться зовсім про інше. Вона відповіла, що говорила про мову каменів і рослин, мову, яку не чують вуха. Я відповів, що лікар Юе називає це Таємницею життя.

Хават загиготів.

— І як же вона відреагувала на це?

— Схоже, Превелебна просто оскаженіла. Сказала, що Таємниця життя — не проблема, яку можна розв’язати, а лише реальність, яку можна сприймати. Тоді я процитував їй Перший Закон ментата: «Жоден процес не можна зрозуміти, обірвавши його. Розуміння має рухатися разом із процесом, має злитися і текти разом із ним». Це, здається, її вдовольнило.

«Схоже, він упорався з випробуванням, — подумав Хават, — але стара відьма налякала його. Навіщо це їй?»

— Зуфіре, — запитав Пол, — на Арракісі справді буде так погано, як вона сказала?

— Не настільки погано, — витиснув усмішку Зуфір. — Узяти хоча б, наприклад, фрименів. Непокірний нарід пустелі. Навіть приблизний попередній аналіз свідчить, що їх набагато, набагато більше, аніж припускають в Імперії. Там живуть люди, хлопче, безліч людей і… — Хават приклав жилавий палець до кутика ока, — і вони палають до Харконненів лютою ненавистю. Однак ти маєш мовчати про почуте. Я розповів тобі про це лише тому, що вважаю тебе батьковим помічником.

— Батько розповідав мені про Салусу Секундус, — відповів Пол. — Знаєш, Зуфіре, схоже, це брат-близнюк Арракіса… можливо, там не настільки погано, але все одно схоже.

— Наразі про Салусу Секундус нам нічого не відомо напевно, — відповів Хават. — Переважно те, що було з’ясовано дуже-дуже давно. Проте щодо відомих фактів ти цілком маєш рацію.

— А фримени нам допоможуть?

— Є така ймовірність, — Хават підвівся. — Сьогодні я відлітаю на Арракіс. А ти тим часом бережи себе… хоча б заради стариганя, який тебе дуже любить. Будь гарним хлопчиком, обійди стіл і сядь обличчям до дверей. Не те що б я вважав замок небезпечним місцем: лишень хочу виробити в тобі певну звичку.

Пол звівся на ноги та виконав ментатове прохання.

— Ти летиш сьогодні?

— Я — сьогодні, а ти — завтра зранку. Наступного разу ми зустрінемося вже на землі твого нового світу, — Хават стиснув правий біцепс Пола. — Хай рука, у якій ти тримаєш ніж, завжди буде вільною, гаразд? А щит нехай завжди буде зарядженим на повну, — ментат відпустив руку хлопчика, поплескав його по плечу, крутнувся і широкими кроками рушив до дверей.

— Зуфіре! — гукнув до ментата Пол.

Хават обернувся, завмерши в широкому дверному отворі.

— Не сідай спиною до дверей, — сказав Пол.

Усмішка розцвіла на зморшкуватому старечому обличчі.

— Не сяду, хлопче. Можеш на мене покластися.

Ментат пішов геть, м’яко зачинивши за собою двері.

Пол сів туди, де щойно був Хават, і впорядкував розкидані папери. «Ще один день тут, — подумав він. Хлопець роззирнувся кімнатою. — Ми відбуваємо». Думки про від’їзд раптом стали реальнішими, ніж будь-коли. Він згадав іще дещо, про що розповідала стара: «Світ — сума багатьох речей — людей, ґрунту, рослин, місяців, припливів і сонць. Сума невідомих, яку зовуть природою, — абстрактне поєднання, позбавлене будь-якого відчуття теперішнього». Хлопець замислився: «А що таке теперішнє?»

Двері перед Полом рвучко розчахнулися — і всередину влетіла потворна пародія на людину з оберемком зброї в руках.

— Що ж, Ґурні Галлеку, — поцікавився Пол, — ти мій новий учитель фехтування?

Галлек п’яткою захряснув двері.

— Ти, звісно, хотів би, аби я до тебе в ігри гратися прийшов, знаю, — сказав чоловік. Він роззирнувся кімнатою, відзначаючи подумки, що люди Хавата вже побували тут і впевнилися, що спадкоємець Герцога в цілковитій безпеці. Повсюди були ледь помітні ознаки перевірки.

Пол спостерігав, як потворний чолов’яга з усією зброєю прокотився кімнатою і зробив крутий віраж біля столу. Юнак помітив перекинутий через плече Ґурні дев’ятиструнний балісет. Між струн, ближче до грифа, було вставлено мультимедіатор.

Галлек кинув зброю на тренувальний стіл, розклав її в ряд — рапіри, стилети, кинджали, паралізатори з повільними дротиками, поясні щити. Шрам від атраментової лози вигнувся, коли, обернувшись, чоловік усміхнувся до хлопчика.

— Бісеня мале, то в тебе навіть «доброго ранку» для мене не знайдеться? — спитав Галлек. — А якою це шпилькою ти старого Хавата штрикнув? Він пронісся повз мене коридором, наче людина, що поспішає на похорон ворога.

Пол вишкірився. З усіх людей батька Ґурні Галлек імпонував йому найбільше. Юнакові подобалися його дивацтва, вибрики та жарти, і він уважав цього чолов’ягу радше другом, аніж найнятим охоронцем.

Галлек зняв із плеча балісет і заходився його налаштовувати.

— Не хочеш говорити, то й не треба.

Пол підвівся, пройшовся кімнатою та звернувся до гостя:

— Що, Ґурні, замість фехтувати вирішив до концерту підготуватися?

— То он як ти старшим бришкаєш, — відказав Галлек. Він спробував узяти акорд на своєму інструменті й кивнув.

— А Дункан Айдаго де? — поцікавився Пол. — Хіба не він мав учити мене мистецтву бою?

— Дункан повів другу хвилю переселенців на Арракіс, — відповів Галлек. — Тобі зостався лише бідний Ґурні, що ніц не тямить у бою і геть нездарний у музиці. — Він узяв іще один акорд, прислухався й усміхнувся. — На раді вирішили: раз ти настільки нікудишній боєць, краще навчити тебе музики, аби ти до решти не змарнував свого життя.

— Може, тоді заспіваєш мені якусь баладу? — запитав Пол. — Хочу гарно запам’ятати, як не варто цього робити.

— Ах-ха-хахаха! — зареготав Ґурні й загорлав «Галактичних дівчаток». Мультимедіатор миготів на струнах, поки він співав:

Ой, галісійські дами

За перли будуть із вами,

Арракійські — за води ковток.

Та як хочеш панну,

Як вогонь жадану,

Доньку Каладана запроси в танок.

— Не так уже й погано, як на куцорукого з медіатором, — гмикнув Пол, — але якби мама довідалася, що ти виспівуєш у замку подібні соромітності, вона б наказала прибити твої вуха до зовнішньої стіни, як прикрасу.

Ґурні смикнув себе за ліве вухо.

— Кепська вийшла б прикраса. Вони надто пошкодилися від підслуховування біля замкової шпарини дивних пісеньок, що, як я знаю, розучує на своєму балісеті один юнак.

— То ти вже забув, як це — знайти у своєму ліжку пісок? — запитав Пол. Він схопив поясний щит і заклацнув його на талії. — Тоді, до бою!

Очі Галлека розширилися в награному здивуванні.

— То он чия лиха рука вчинила те безчинство! Захищайся, юний учню, захищайся! — Ґурні схопив рапіру та розсік нею повітря. — Жадаю я страшної помсти!

Пол обрав парну рапіру, зігнув її в руках і став у фехтувальну позицію, виставивши одну ногу вперед. Він надав своїм рухам комічної помпезності, наслідуючи лікаря Юе.

— Що за бевзя відрядив мені батько для фехтування? — протягнув Пол. — Цей дурнуватий Ґурні Галлек забув перше правило бійця, озброєного рапірою та щитом. — Хлопець клацнув кнопкою на поясі й відчув легке поколювання шкіри від лоба та вниз по спині через захисне поле, почув, як зовнішні звуки згладжувалися щитовими фільтрами. — У бою зі щитом треба бути швидким у захисті та повільним в атаці, — процитував Пол. — Атака має єдину мету: змусити суперника оступитися, відкритися для згубного удару. Щит відіб’є швидкий клинок, однак пропустить неспішний кинджал. — Пол перехопив рапіру, зробив різкий обманний випад, повернув клинок назад для повільного уколу, що пробив би бездумний захист щита.

Галлек простежив за випадом Пола та в останню мить ухилився від удару, пропускаючи затуплене лезо повз груди.

— Чудова швидкість, — прокоментував Ґурні, — однак ти повністю відкрився для удару знизу під кутом.

Засмучений Пол відступив.

— Я мав би відшмагати тебе за таку неуважність, — сказав Галлек. Він узяв зі столу оголений кинджал і підняв його вгору. — У руці ворога ця річ уже випустила б із тебе дух! Ти здібний учень, кращого не буває, та застерігаю тебе: ти не повинен навіть жартома пропускати через свій захист людину зі смертю в руці.

— Гадаю, я сьогодні не в настрої для цього, — сказав Пол.

— Настрої? — Навіть крізь заслін силового поля до хлопця долинула обуреність у голосі Галлека. — А до чого тут настрій? Ти б’єшся, коли виникає необхідність, і настрій не має значення. Він годиться для тварин, любощів чи гри на балісеті. Але не для бою.

— Мені шкода, Ґурні!

— Та не дуже тобі й шкода!

Галлек активував свій щит, напівприсів, виставивши вперед ліву руку з кинджалом. Ледь припідняту вгору рапіру він тримав у правій руці.

— А тепер, як я й казав, захищайся по-справжньому! — Він різко підскочив убік, а тоді вперед, завдаючи нищівних ударів.

Пол відбивав удари, відступаючи. Він відчув, як поля затріщали, коли краї щитів спершу доторкнулися один до одного, а тоді розчепилися, відчув електричне поколювання шкіри, що виникло через контакт. «Що трапилося з Ґурні? — запитав він себе. — Він б’ється по-справжньому!» — Пол ворухнув лівою рукою, і йому в долоню з наручних піхов ковзнув стилет.

— Відчуваєш потребу в додатковому клинку, еге ж? — гмикнув Галлек.

«Може, зрада? — промайнула думка. — Тільки не Ґурні!»

Вони кружляли залою, б’ючись — випад, відбиття, удар, контрудар. Повітря в їхніх щитах стало затхлим, адже воно не могло оновлюватися через повільну взаємодію на межі силового поля. Кожне нове зіткнення щитів приносило сильніший запах озону.

Пол продовжував задкувати, однак тепер він спрямував свій відступ до тренувального столу. «Якщо мені вдасться підвести його до столу, я покажу один фокус, — думав Пол. — Ну ж бо, Ґурні, іще один крок».

Галлек ступив цей крок.

Пол відбив удар вниз, повернувся і побачив, як рапіра Галлека зачепила край столу. Пол відскочив убік, спрямував рапіру вгору, одночасно ведучи стилет до шиї Ґурні. Він зупинив лезо за дюйм від яремної вени суперника.

— Ти цього хотів? — прошепотів Пол.

— Поглянь униз, хлопче, — важко видихнув Ґурні.

Пол послухався. Він побачив, що кинджал Ґурні пройшов повз край стола і його вістря майже торкалося Полового паху.

— Ми б злилися в обіймах смерті, — сказав Галлек. — Однак визнаю, ти фехтуєш краще, якщо на тебе натиснути. Здається, у тебе з’явився настрій для бою? — Він вищирився, як вовк, і шрам від атраментової лози запульсував на його підборідді.

— Те, як ти наступав на мене, — промовив Пол. — Ти що, справді хотів пустити мені кров?

Галлек сховав кинджал і випростався.

— Якби ти бився хоч на краплю гірше, ніж можеш, я б добряче подряпав тебе. Залишив би шрам на пам’ять. Не хочу, аби мого улюбленого учня зарізав перший-ліпший харконненівський волоцюга.

Пол вимкнув щит й зіперся на стіл, відновлюючи дихання.

— Я заслужив на це, Ґурні. Але батько розлютився б, якби ти поранив мене. А я не хочу, щоб тебе карали за мої невдачі.

— Як на те, — відповів Галлек. — Це була б і моя невдача. Тобі не слід перейматися через кілька отриманих на тренуванні шрамів. Ти щасливець, що маєш їх так мало. А щодо твого батька — Герцог покарає мене, лише коли я не зможу зробити з тебе першокласного воїна. І мені б це точно не вдалося, якби я не пояснив тобі хибність залежності від настрою, яка зненацька в тебе з’явилася.

Пол випростався і сховав стилет у піхви на зап’ясті.

— Ми зовсім не в ігри тут граємо, — сказав Галлек.

Пол кивнув. Його подивувала непритаманна Галлекові серйозність поведінки, якась протверезлива сила. Поглянувши на буряковий шрам від атраментової лози на підборідді Ґурні, хлопець пригадав історії про те, що це зробив Звір Раббан у рабських копальнях Харконненів на Ґ’єді Прайм. Раптом Полові стало дуже соромно, що він хай навіть і на мить засумнівався у вірності Ґурні. Пол збагнув, що появу шраму супроводжував біль — можливо, настільки ж сильний, як і той, що навіяла йому Превелебна Матір. Він прогнав цю думку — вона пронизувала їхній світ холодом.

— Певно, я справді сподівався на якусь гру сьогодні, — сказав Пол. — Надто багато серйозного навколо останнім часом.

Галлек відвернувся, щоб приховати емоції. Щось пекло йому очі. У ньому, неначе нарив, жив біль — усе, що зосталося від якось утраченого вчора, яке час відрізав від нього.

«Як скоро хлопчикові доведеться стати чоловіком, — подумав Галлек. — Як скоро доведеться йому подумки прочитати цю угоду, яка закликає до жорсткої обережності й безапеляційно вимагає заповнити рядок: “Назвіть ваших найближчих родичів”»[20].

Не обертаючись, Галлек промовив:

— Я відчував, що тобі хотілося погратися, хлопче, і нічого у світі мені не хотілося, окрім як приєднатися до твоїх ігор. Однак ми більше не можемо гратися. Завтра ми рушаємо на Арракіс. Арракіс справжній. Харконнени справжні.

Пол підняв рапіру вертикально вгору, торкнувся нею лоба.

Галлек повернувся, побачив салют і відповів на нього кивком. Жестом указав на тренувальний манекен.

— Тепер попрацюємо над твоїм часочуттям. Покажи мені, як ти даєш собі раду з цим підступним одороблом. Я керуватиму ним звідси. Так я краще бачитиму всі твої дії. Попереджаю: сьогодні я використаю нові прийоми. Від ворога подібних попереджень ти не діждешся.

Пол став навшпиньки, щоб заспокоїти м’язи. Раптом він повністю усвідомив, що його життя почало різко змінюватися. Хлопець підійшов до манекена, ткнув вістрям рапіри вимикач на його грудях і відчув, як захисне поле відштовхнуло клинок.

— En garde[21]! — дав команду Галлек, і манекен пішов в атаку.

Пол активував щит, відбив удар, завдав контрудару.

Галлек, маніпулюючи приладами, пильно стежив за поєдинком. Його свідомість, здається, розщепилася надвоє: одна частина зосередилася на потребах бою, а друга — витала у хмарах.

«Я — добре вирощене фруктове дерево, — подумав він. — Повне стиглих почуттів і здібностей. Усіх їх мені прищепили — усі вони визрівали для когось іншого».

Чомусь він пригадав молодшу сестру — її мініатюрне обличчя так яскраво сяяло в пам’яті. Однак вона давно померла — у домі насолод для харконненівських солдатів. Вона любила фіалки… чи, може, то були маргаритки? Ґурні не зміг пригадати. І це його гнітило.

Пол відбив повільний випад манекена, піднявши ліву руку в entretisser[22].

«Розумне чортеня! — подумав Галлек, захоплений тепер вишуканістю рухів Пола. — Він тренувався самостійно. Це не стиль Дункана, і я такому точно його не вчив».

Ця думка лише додала Галлекові суму. «І мене заразив “настрій”», — подумав він. Йому стало цікаво, чи доводилося юному Полові із жахом дослухатися до власного пульсу, що відлунював у подушці вночі.

«Якби бажання були рибами, ми снасті закидали б усі», — пробурмотів Ґурні.

Це прислів’я любила його мати, і він завжди промовляв його, коли відчував, як морок завтрашнього дня напосідає на нього. Потім він замислився: «Як це дивно — прямувати з прислів’ям на планету, де ніколи не чули ані про море, ані про риб».

5

Юе [йуé], Веллінґтон [вéл’інґтон], за стандартним літочисленням 10 082—10 191 рр.; лікар із Сукської школи (закінчив у 10 112 р. за стандартним літочисленням); одружений із Ванною Маркус із Бене Ґессерит (10 092—10 186? рр. за стандартним літочисленням); найбільш відомий тим, що зрадив Герцога Лето Атріда. (Див. «Бібліографію», «Додаток VІІ» [Імперське кондиціонування], а також «Зраду».)

Принцеса Ірулан. Словник Муад’Діба

І хоча він чув, як лікар Юе стриманою, обережною ходою ввійшов у тренувальну залу, Пол так і лежав, простягнувшись, обличчям униз, на гімнастичному столі, де масажистка залишила його. Після тренування з Ґурні Галлеком його охопила солодка втома.

— У тебе тут усі зручності, — мовив Юе спокійним, трішки напруженим голосом.

Пол підвів голову й побачив високу чоловічу постать, що стояла за кілька кроків, помітив брижате чорне вбрання, квадратну голову з багряними вустами та обвислими вусами. Чоло прикрашав витатуйований діамант імперського кондиціонування, а довге чорне волосся тримало срібне кільце Сукської школи на лівому плечі.

— Певно, ти зрадієш, почувши, що сьогодні нам бракує часу для звичайного уроку, — сказав Юе. — Скоро прийде твій батько.

Пол сів.

— Однак я подбав, щоб на шляху до Арракіса в тебе був фільмокнижний переглядач і кілька уроків.

— Ох.

Пол узявся натягувати на себе одяг. Його схвилювала звістка про те, що скоро прийде батько. Вони так мало часу проводили разом, відколи Імператор наказав узяти у феодальне володіння Арракіс.

Лікар підійшов до кутового столу, міркуючи: «Як же хлопчина підріс за останні кілька місяців. Яка втрата! Ох, яка сумна втрата». А тоді нагадав собі: «Мені не можна вагатися. Усе це я роблю для того, щоб бути певним, що мою Ванну більше не катують харконненівські тварюки».

Пол приєднався до нього за столом, застібаючи піджак.

— Що я вивчатиму по дорозі туди?

— О-о-о, суходільні форми життя Арракіса. Ця планета змогла породити певні життєві форми. Невідомо як. Коли ми прибудемо, я маю знайти планетарного еколога — доктора Кайнса — і запропонувати свою допомогу в дослідженнях.

А сам Юе подумав: «І що я таке кажу? Я лицемірний навіть сам із собою».

— А там буде щось про фрименів? — запитав Пол.

— Фримени? — Юе почав стукати пальцями по столу, але, помітивши, що Пол звернув увагу на його нервовий рух, прибрав руку.

— Можливо, у вас є щось про все арракійське населення, — уточнив Пол.

— Так, звісно, — відповів Юе. — Населення поділяється на дві основні групи: одна з них — це фримени, а друга об’єднує людей грабенів, падин і низькодолів. Казали, що бувають і змішані шлюби. Жінки з поселень падин і низькодолів віддають перевагу чоловікам із фрименів, а чоловіки шукають серед фрименів дружин. У них навіть приказка є: «Вишуканість приходить із міст, а мудрість — із пустелі».

— А ти маєш їхні зображення?

— Я гляну, що можу відшукати для тебе. Їхня найцікавіша риса — це, звісно, очі: абсолютно сині та без білків.

— Мутація?

— Ні. Це пов’язано з надміром меланжу в крові.

— Певно, фримени дуже хоробрі, якщо живуть на краю пустелі.

— Якщо вірити свідченням, так і є, — відповів Юе. — Вони присвячують вірші своїм ножам. А жінки їхні не менш люті, ніж чоловіки. Навіть діти фрименів жорстокі та небезпечні. Гадаю, тобі не дозволять спілкуватися з ними.

Пол уражено дивився на Юе. Кілька скромних слів про силу фрименів зачарували юнака. Такий би народ собі в союзники!

— А хробаки? — запитав Пол.

— Що?

— Я б хотів дізнатися більше про хробаків.

— А-а-а, ну звісно ж. У мене є фільмокнижка про маленького екземпляра — лише сто десять футів завдовжки та двадцять два метри в діаметрі. Його знайдено в північних широтах. Але з надійних джерел відомо, що траплялися хробаки понад чотириста метрів завдовжки, і є всі підстави вважати, що існують навіть іще більші.

Пол поглянув на конічну проекцію широт північного Арракіса, розгорнуту на столі.

— Пустельні пояси та південні полярні регіони позначені як непридатні для життя. Це через хробаків?

— І через бурі.

— Але будь-яке місце можна зробити придатним для життя.

— Усе залежить від того, наскільки це економічно виправдано, — сказав Юе. — А ризики на Арракісі численні та дорогі. — Він пригладив вуса. — Твій батько скоро буде тут. Перш ніж я піду, вручу тобі подарунок. Я натрапив на це, поки збирався.

Він поклав на стіл між ними чорний видовжений предмет, завтовшки, як кінець великого пальця Пола.

Пол уважно глянув на цю річ. Юе звернув увагу, що юнак не кинувся відразу торкатися до подарунка, й подумав: «Який же він обережний?»

— Це стародавня Оранжистська Католицька Біблія для космічних мандрівників. Не фільмокнижка, а справжня, видрукувана на волокнистому папері. Її оснащено збільшуваним склом і системою електростатичних зарядів. — Він узяв її та показав. — Закритою книжку утримує заряд, який діє на стиснуті пружини обкладинок. Натискаєш на край — ось так — й обрані тобою сторінки відштовхуються одна від одної, розгортаючи книгу.

— Вона така маленька.

— Але в ній тисяча вісімсот сторінок. Натискаєш на край, ось тут, й електронний заряд гортатиме сторінки в ритмі твого читання. Але ніколи не торкайся пальцями самих сторінок. Аркуші надто тендітні. — Він закрив книгу та простягнув її Полові. — Спробуй.

Юе спостерігав за Полом, який прилаштовувся до сторінок, і подумав: «Це я так власну совість рятую: даю йому релігійну втіху, перш ніж зрадити. І все ж таки зізнаюся собі, що він зможе піти туди, куди мені зась».

— Певно, її виготовили ще до фільмокнижок, — сказав Пол.

— Вона дуже стара. Але нехай це буде нашою таємницею, гаразд? Твої батьки можуть подумати, що ця річ надто цінна для такої юної людини, як ти.

А насправді Юе подумав: «Його матір точно зацікавиться моїми мотивами».

— Гаразд… — Пол закрив книгу, тримаючи її в руці. — Якщо вона настільки цінна…

— Виконай примху стариганя, — сказав Юе. — Мені подарували її, коли я був зовсім юним. — А сам подумав: «Я маю захопити його розум і пробудити жадібність». — Розгорни її на чотириста шістдесят сьомій калімі[23], де сказано: «З води бо все життя починається»[24]. На краю обгортки є маленька мітка, що вказує на це місце.

Пол обмацав палітурку та відчув дві зазубрини: одну глибшу, а другу — дрібнішу. Він натиснув на дрібнішу — і книга розгорнулася на його долоні, а збільшувальне скло опинилося на потрібному місці.

— Прочитай уголос, — сказав Юе.

Пол облизнув губи та прочитав:

— Замислись над тим фактом, що глуха людина не може чути. Якою ж тоді глухотою наділені ми всі? Яких чуттів бракує нам, що ми не бачимо й не чуємо світ довкола себе? Що ж навколо нас не дозволяє…

— Годі! — гарикнув Юе.

Пол замовк на півслові та вражено підвів очі.

Юе заплющив очі, намагаючись повернути собі стриманість. Яке збочення змусило книгу розгорнутися саме на улюбленому абзаці моєї Ванни? Він розплющив очі та побачив, що Пол витріщається на нього.

— Щось не так? — запитав Пол.

— Вибач, — відповів на те Юе. — Це був улюблений уривок… моєї… покійної дружини. Я думав, ти прочитаєш інший. Бо цей викликає… болючі спогади.

— Тут було дві відмітини, — сказав Пол.

«Звісно, — подумав Юе. — Ванна позначила свій уривок. Пальці юнака чутливіші за мої, тому знайшли її мітку. Це випадковість, не більше».

— Книга може виявитися цікавою для тебе, — сказав Юе. — У ній міститься багато історичної правди та не менше правильної етичної філософії.

Пол подивився на крихітну книгу в долоні — така маленька річ. І так, у ній була таємниця… щось трапилося, доки він із неї читав. Юнак відчув, як щось штовхає його до жахливого призначення.

— Твій батько може прибути сюди будь-якої миті, — сказав Юе. — Сховай книгу та почитай на дозвіллі.

Пол торкнувся до краю, як Юе й показував йому. Книга сама згорнулася. Хлопець поклав її в жакет. Тієї миті, коли лікар гарикнув на нього, Пол злякався, що чоловік вимагатиме повернути книгу.

— Дякую за ваш дар, лікарю Юе, — дуже офіційно промовив Пол. — Це буде нашою таємницею. Якщо є дар або послуга, які я можу зробити для вас, не вагайтеся й попросіть.

— Мені… нічого не потрібно, — витиснув із себе Юе.

А сам подумав: «Чому я тут стою, катуючи себе? І катуючи цього бідного юнака… хоч він і не знає цього. Ооох! Кляті харконненівські тварюки! Чому для своєї гидоти вони обрали саме мене?»

6

З якого боку мали б підходити ми до вивчення Муад’Дібового батька? Людиною надзвичайного тепла й надзвичайного холоду був Герцог Лето Атрід. Та безліч фактів відкривають шлях до розуміння Герцога: його вірне кохання до леді з Бене Ґессерит; надія, що він покладав на сина; відданість, із якою люди служили йому. Ви зможете побачити його — людину, що потрапила в капкан Долі, самотнього чоловіка, світло якого потьмяніло в променях слави його сина. Одне лишень ми маємо запитати: що таке син, коли не продовження батька?

Принцеса Ірулан. Муад’Діб, родинні нотатки

Пол спостерігав, як батько зайшов до тренувальної зали, помітив охоронців, які стали на варті ззовні. Один із них зачинив двері. Як завжди, Пол уповні відчув присутність батька — він перебував тут цілком і повністю.

Герцог був високим чоловіком зі шкірою оливкового кольору. Жорсткі риси його тонкого обличчя пом’якшувало лише тепло глибоких сірих очей. Лето носив чорний повсякденний мундир із вишитим на грудях геральдичним яструбом. Посріблений поясний щит, який від частого використання укрився патиною, підперізував його тонку талію.

— Важка наука, сину? — запитав Герцог.

Він підійшов до кутового столу, глянув на папери на ньому, обвів поглядом кімнату та повернувся до Пола. Чоловіка долала втома та виповнював біль від необхідності приховувати власне виснаження. «Я маю скористатися кожною нагодою відновити сили під час перельоту на Арракіс, — подумав він. — Там буде не до спочинку».

— Не надто важка, — відповів Пол. — Усе таке… — він знизав плечима.

— Так. Що ж, завтра ми відбуваємо. Було б добре вселитися в наш новий дім, зоставивши всі розчарування позаду.

Пол кивнув, опираючись словам Превелебної Матері, що раптово зринули в його голові: «…батька ніяк не порятуєш».

— Батьку, — почав Пол. — Арракіс настільки небезпечний, як усі кажуть?

Герцог змусив себе невимушено махнути рукою, присів на край столу та всміхнувся. У його голові повністю вималювалася схема подальшої розмови — навичка, яка ставала йому в пригоді, коли треба було розвіяти сумніви солдатів перед боєм. Та слова зблякли ще до того, як пролунали, перекреслені єдиною думкою: «Це мій син».

— Там буде небезпечно, — визнав він.

— Хават сказав мені, що в нас є плани на фрименів, — промовив Пол і миттю замислився: «Чому я не розповів про сказане старою? Як удалося їй закрити мої вуста?»

Герцог помітив стурбованість сина:

— Хават, як завжди, бачить головну можливість. Та вона не єдина. Я ще покладаю надії на Добропорядний Альянс Прогресивних Торговців — ДАПТ. Віддаючи Арракіс мені, Імператор змушений надати мені також місце в директораті ДАПТу… непогана перспектива.

— ДАПТ контролює прянощі.

— Й Арракіс із прянощами — наша стежка в ДАПТ, — додав Герцог. — Але ДАПТ — це не лише меланж.

— Превелебна Матір попереджала тебе? — бовкнув Пол. Він стиснув кулаки, відчувши, як долоні стали слизькими від поту. Така ціна за можливість поставити запитання.

— Хават казав, що вона налякала тебе своїми застереженнями щодо Арракіса, — сказав Лето. — Не дозволяй страхам жінок затьмарювати твій розум. Жодній панні не подобається, коли любі їй люди в небезпеці. Ті застереження спрямовувала рука твоєї матері. Сприйми це як знак її любові до тебе.

— Чи відомо їй про фрименів?

— Так, і ще багато про що.

— Тобто?

Герцог замислився: «Правда може виявитися гіршою за його припущення, та навіть небезпечні факти мають цінність, якщо тебе навчили давати їм раду. І саме цих навичок бракує моєму синові. Це треба виправити. Але ж він іще такий юний».

— Деякі товари вислизають із-під впливу ДАПТу, — відповів Герцог. — Лісоматеріали, віслюки, коні, корови, ягнята, гній, акули, китова шерсть — усе найпрозаїчніше та все найекзотичніше… навіть наш бідний рис пунді із Каладана. Усе, що може доправити Гільдія, — мистецтво з Еказа, машини з Річези та Ікса. Але все це тьмяніє перед меланжем. За жменю прянощів можна купити дім на Тупайле. Їх неможливо синтезувати — можна лише добути на Арракісі. Вони унікальні та мають справжні геріатричні властивості.

— І тепер їх контролюємо ми?

— До певної міри. Однак важливо враховувати, що всі Доми залежать від прибутків ДАПТу. І неймовірний потік цих прибутків залежить лише від одного продукту — прянощів. Уяви, що трапиться, якщо раптом обсяги надходження прянощів знизяться.

— Хто б не накопичив запаси меланжу, він може накоїти лиха, — мовив на те Пол. — Тоді решта залишиться ні з чим.

Герцог дозволив собі мить похмурого вдоволення. Він дивився на сина та міркував, наскільки пронизливим, наскільки досвідченим було це зауваження. Лето кивнув.

— Харконнени наповнювали свої склади понад двадцять років.

— Вони хочуть обірвати видобуток прянощів і звинуватити в цьому тебе?

— Вони хочуть, аби ім’я Атрідів стало непопулярним, — сказав Герцог. — Подумай про Доми Ландсрааду, що вбачають у мені своєрідного лідера — їхнього неофіційного представника. Подумай про те, як вони зреагують, коли через мене їхні прибутки різко знизяться. Зрештою, власна вигода понад усе. Велика Конвенція полетить до біса. Не можна дозволити, аби хтось розоряв тебе! — Жорстка посмішка викривила рот Герцога. — Що б не спіткало мене, вони дивитимуться в інший бік.

— Навіть якщо нас атакують атомними бомбами?

— Обійдуться і без подібних жахіть. Жодної відкритої непокори Конвенції. Але, за винятком цього, можливо все… можливо, навіть розпорошення шкідливих речовин чи отруєння ґрунту.

— Тоді навіщо ми вплутуємося в це?

— Поле! — Герцог насуплено зиркнув на сина. — Якщо знаєш, де пастка, — це перший крок до її уникнення. Нагадує дуель, лише масштаби більші — обхідний маневр усередині обхідного маневру, що ховається в іншому обхідному маневрі… і так, здається, до безкінечності. Головне — розплутати цей клубок. Коли нам відомо, що Харконнени запаслися меланжем, ми ставимо інше запитання: «Хто ще так зробив?» Це і є список наших ворогів.

— І хто ж це?

— Деякі Великі Доми, що, як нам відомо, неприязні до нас, і частина тих, кого вважаємо своїми друзями. Однак зараз ми ними можемо не перейматися, адже є ще один важливіший ворог — наш любий Падишах-Імператор.

Пол спробував ковтнути — у роті різко пересохло.

— А ти не можеш скликати Ландсраад, викрити…

— І показати ворогові, що ми знаємо, чия рука тримає ніж? Ех, Поле, зараз ми цей ніж принаймні бачимо. Хто знає, де він з’явиться наступного разу? Якщо ми оголосимо про це перед Ландсраадом, наші слова лише посіють смуту. Імператор усе заперечуватиме. Хто наважиться засумніватися? Виграти ми можемо лише дрібку часу, зате ризикуємо перетворити все на хаос. Та й звідки буде завдано наступний удар?

— Усі Доми могли б почати запасатися прянощами.

— Наші вороги мають фору — забагато доведеться наздоганяти.

— Імператор, — промовив Пол. — Тобто — сардаукари.

— Без сумніву, перевдягнені в харконненівську форму, — погодився Герцог. — Та це все одно будуть солдати-фанатики.

— Як фримени допоможуть нам проти сардаукарів?

— Хават розповідав тобі про Салусу Секундус?

— Імператорську планету-в’язницю? Ні.

— А що, як це дещо більше, ніж планета-в’язниця, Поле? Ось питання, яке при тобі ніколи не ставилося про імператорські корпуси сардаукарів: звідки вони беруться?

— З планети-в’язниці?

— Звідкись же вони повинні братися.

— Але ж рекрути, яких Імператор вимагає з кожного…

— Це те, у що нам пропонують вірити: вони лишень рекрути Імператора, яких змалечку чудово тренують. Часом ходять чутки про імператорських тренерів, але баланс нашої цивілізації залишається незмінним: військові сили Великих Домів Ландсрааду, з одного боку, а з другого — сардаукарів і рекрути. Та рекрути, Поле… Сардаукари ж завжди залишаються сардаукарами.

— Але всі рапорти про Салусу Секундус свідчать, що це пекло на землі!

— Безсумнівно. Проте, якщо ти хочеш виховати міцних, сильних, лютих вояків, яке б середовище ти обрав для них?

— Але як можна добитися вірності від таких людей?

— Є перевірені методи: маніпуляція їхнім почуттям власної вищості, загадковість таємної угоди, дух спільних страждань. Це можна влаштувати. Так робилося в багатьох світах у різні часи.

Пол кивнув, прикипівши поглядом до батькового обличчя. Він очікував на неминуче одкровення.

— Щодо Арракіса, — промовив Герцог, — то за межами міст і гарнізонних поселень він настільки ж жахливий, як і Салуса Секундус.

Очі Пола широко розплющилися.

— Фримени.

— Тут ми маємо потенціал для створення настільки ж сильного та смертоносного війська, як і сардаукари. Знадобиться терпіння, аби таємно залучити їх до співпраці, й цілі статки, щоб гарно їх екіпірувати. Але фримени там… і там поклади прянощів. Тепер ти розумієш, чому ми летимо на Арракіс, попри усвідомлення того, що це пастка.

— Хіба Харконненам не відомо про фрименів?

— Харконнени насміхаються з них, полюють заради розваги. Жодного разу не перейнялися навіть їхнім підрахунком. Нам відома політика Харконненів щодо населення планети — витрачатися на людей рівно настільки, щоб вони не вимерли.

Металеві нитки в гербовому яструбі на грудях батька зблиснули, коли Герцог різко змінив позу.

— Розумієш мене?

— Ми вже ведемо перемовини з фрименами, — кивнув Пол.

— Я відрядив до них місію на чолі з Дунканом Айдаго, — сказав Герцог. — Дункан — людина горда й навіть безжальна, але він любить правду. Гадаю, він уразить фрименів. Якщо нам пощастить, вони оцінюватимуть нас по ньому: по Дунканові Доброчесному.

— Дунканові Доброчесному, — промовив Пол, — та Ґурні Звитяжцеві.

— Ти добре їх назвав, — погодився Герцог.

Пол замислився: «Ґурні — один із тих, про кого згадувала Превелебна Мати, розповідаючи, що основи світу тримаються на “відвазі хоробрих”».

— Ґурні казав, що сьогодні ти був вправним бійцем.

— Мені він сказав інше.

Герцог розреготався.

— Уявляю, як скупився на похвалу Ґурні. Проте він каже, що ти чітко розумієш значення, за його словами, різниці між лезом і його вістрям.

— Ґурні каже, що нема нічого вишуканого в убивстві вістрям. Смерть потрібно завдавати лезом.

— Ґурні — романтик, — прогуркотів Герцог. Розмови про вбивства з уст сина раптово засмутили його. — Я хотів би, аби тобі ніколи не довелося вбивати, але якщо виникне така потреба, роби це, як можеш — байдуже, лезом чи вістрям. — Він глянув на вікно на стелі, яке заливав дощ.

Простеживши за поглядом батька, Пол подумав про вологе небо, якого на Арракісі він ніколи не побачить, — і думка про небо перенесла його у віддаленіші простори.

— А кораблі Гільдії справді настільки великі?

Герцог поглянув на сина.

— Це ж ти вперше залишиш планету. Так, вони великі. Ми полетимо на гайлайнері, бо мандрівка буде довгою. Гайлайнер справді величезний. Усі наші фрегати та транспортери помістяться в кутку його трюму — ми будемо лишень крихітною часткою вантажу.

— І нам не можна виходити зі своїх фрегатів?

— Це частина тієї ціни, яку ми платимо за охорону Гільдії. Кораблі Харконненів можуть стояти впритул, але нам не буде чого боятись. Харконнени двічі подумають, перш ніж ризикувати своїми транспортними привілеями.

— Тоді я спостерігатиму за всім крізь наші екрани. Хочу побачити гільдієра.

— Ти цього не зробиш. Навіть їхні агенти ніколи не бачили гільдієра. Гільдія настільки ж ревно оберігає свою приватність, як і монополію. Не роби нічого, що могло б позбавити нас транспортних привілеїв, Поле.

— Гадаєш, вони ховаються, бо мутували та більше не схожі на… людей?

— Хтозна? — знизав плечима Герцог. — Цю таємницю ми навряд чи розгадаємо. У нас є нагальніші проблеми — зокрема ти.

— Я?

— Твоя мати хотіла, щоб саме я розповів тобі про це, сину. Розумієш, у тебе, можливо, є здібності ментата.

Пол витріщився на батька, на мить утративши дар мови.

— Ментат? Я? Але ж…

— Хават підтверджує це, сину. Так і є.

— Але я гадав, що тренування ментата починається з народження, і йому не можна казати про навчання, бо це може вповільнити раннє… — Юнак змовк на півслові, усі деталі його життя склалися в одну сліпучу картину. — Он як.

— Настає день, — сказав Герцог, — коли потенційний ментат має дізнатися, що відбувається. І відтоді з ним нічого не можна робити. Ментат має право обирати: продовжувати навчання чи припинити його. Деякі можуть продовжувати науку, інші ж не здатні на це. Лише потенційний ментат може точно відповісти за себе.

Пол потер підборіддя. Особливі тренування з Хаватом та матір’ю — мнемоніка, концентрування уваги, м’язовий контроль, загострення почуттів, вивчення мов і нюансів голосу — усе тепер сприймалося його розумом по-новому.

— Одного дня ти станеш Герцогом, мій сину, — промовив батько. — Герцог-ментат став би грізним суперником для своїх ворогів. Ти можеш вирішити зараз… чи тобі потрібно трохи часу?

У відповіді хлопця не було ані краплі вагань.

— Я продовжу навчання.

— Справді грізним, — пробурмотів Герцог, і Пол помітив горду усмішку на вустах батька. Вона вразила юнака: вузькі риси Герцогового обличчя обернулися на череп. Пол заплющив очі, відчуваючи, як жахне призначення прокидається в ньому. «А що, як воно й означає — стати ментатом?»

Але, коли він зосередився на цій думці, нове знання заперечило її.

7

Практика Бене Ґессерит із насаджування легенд через Міссіонарію Протектіву сягнула найбільшого розквіту завдяки перебуванню леді Джессіки на Арракісі. Уже давно хист до засівання всього відомого світу пророцькими ідеями для захисту Бене Ґессерит було визнано та оцінено, але ніколи ще ми не бачили такого бездоганного, доведеного до крайнощів поєднання людини та підготовки. Пророцькі легенди вкоренилися на Арракісі аж до поширення узвичаєних форм (включно з Превелебною Матір’ю, канто та респонду, а також усім арсеналом засобів пророцтва Шарі-а). І визнаним є той факт, що приховані можливості леді Джессіки суттєво недооцінювали.

Принцеса Ірулан. Аналіз: Арракійська криза [Для обмеженого використання: Б. Ґ., шифр АР-81088587]

Леді Джессіка стояла посеред арракінського палацу, оточена власним майном, яке пакунками розташувалося в кутках парадної зали й захаращувало весь вільний простір. Коробки, валізи, картонні ящики, футляри — деякі вже частково розпаковані. Вона почула, як вантажники принесли в передпокій іще частину речей із корабля Гільдії.

Джессіка стояла посеред зали. Повільно повертаючись, вона дивилася то вгору, то навкруги, вивчала затінену різьбу, тріщини й глибокі западини вікон. Велетенський анахронізм кімнати нагадав їй про Сестринську Залу в школі Бене Ґессерит. От тільки там ця дисгармонія випромінювала тепло, а тут же все було лише похмурим камінням.

«Певно, якийсь архітектор занурився в далеке минуле, — подумала вона, — щоб віднайти ці підкріплені опорами стіни й темні портьєри». Склепінна стеля здіймалася на два поверхи вгору. Там простягалися чудові бантини, які — вона була певна щодо цього — перевезли на Арракіс через увесь космос за божевільні кошти. На жодній із планет цієї системи не росли дерева, з яких можна було б виготовити їх — хіба що це лиш імітація дерева.

Але вона не вірила в таке.

У добу Старої Імперії ця будівля була урядовим палацом. А тоді мало хто переймався витратами. Так велося ще задовго до того, як Харконнени вибудували своє нове місто-гігант Карфаг — дешеву, вульгарну місцину за двісті кілометрів на північний схід через Сплюндровані землі. Лето вистачило мудрості обрати за столицю саме це місто. Ймення його — Арракін — добре звучало й повнилося традицією. Та й саме місто було меншим, тому його простіше зачистити й обороняти.

Знову пролунав гуркіт коробок, які вивантажували в передпокої. Джессіка зітхнула.

Праворуч від неї до картонного ящика притулилася картина з портретом батька Герцога. Мотузка звисала з неї, наче пошарпана оздоба. Інший її шматок Джессіка досі тримала в руці. Край картини лежала голова чорного бугая, причеплена до відполірованої дошки. Та голова видавалася темним островом у морі зібганого паперу. Дошка лежала на підлозі, й блискуча морда бика вказувала на стелю, неначе звір ладен був щомиті заревіти, кинувши виклик лункій тиші кімнати.

Джессіка запитувала себе, що ж змусило її розпакувати перш за все ці дві речі — голову та портрет. Вона знала, що в її діях ховався символічний зміст. Відколи Герцогові закупники забрали її зі школи, вона ще ніколи не відчувала такого страху та непевності.

Голова та картина.

Вони загострювали її збентеження. Жінка здригнулася й кинула погляд на розрізи вікон високо вгорі. Щойно звернуло з полудня, але небо в цих широтах здавалося чорним і холодним — значно темнішим за теплу блакить Каладана. Її пройняла туга за домом.

Ти так далеко, Каладане.

— Ось ти де!

Голос належав Герцогові Лето.

Вона обернулася і побачила, як він крокує зі склепінного коридору до обідньої зали. Його чорний робочий мундир із червоним гербовим яструбом на грудях зім’явся і вкрився пилом.

— Я боявся, що ти можеш заблукати в цьому моторошному місці, — мовив він.

— Цей дім — холодний, — відповіла Джессіка. Вона дивилася на його високу постать, смагляву шкіру, яка нагадувала їй про оливкові гаї та золотаве сонце, що виблискувало на синіх водах, й оповиті серпанком сірі очі. І все ж таки його обличчя здавалося трохи хижим — худим, обрамленим гострими кутами й гранями.

Раптом вона злякалася цього чоловіка, і страх стиснув їй груди. Лето став таким диким, шаленим, відколи вирішив підкоритися імператорському наказові.

— У всьому місті віє холодом, — мовила вона.

— Брудне, запилюжене, маленьке гарнізонне містечко, — погодився він. — Але ми це змінимо. — Герцог роззирнувся залою. — Тут — приймальні покої для врочистих заходів. Я щойно оглянув родинні кімнати в південному крилі. Вони значно приємніші. — Він підступив ближче й торкнувся до руки Джессіки, милуючись її величністю.

І знову зацікавився її невідомими предками — можливо, Дім відступників? Якась буремна гілка правлячої династії? Вигляд вона мала величніший, ніж особи імператорської крові.

Під вагою його погляду вона трохи відвернулася й тепер стояла до нього в профіль. І Лето збагнув, що не було єдино точної риси, яка витворювала її красу. Овал обличчя облямовувало волосся кольору відполірованої бронзи, широко розставлені очі були зеленими і ясними, як ранкові небеса на Каладані. Ніс — маленький, рот — широкий і чуттєвий. Її фігура була красивою, але непримітною: висока, з вигинами, пом’якшеними худорлявістю.

Він пригадав, що сестри-послушниці зі школи називали її сухореброю, — так переповідали йому закупники. Однак той опис був надто спрощеним. Джессіка повернула королівську вроду в рід Атрідів. Лето тішився, що Пол схожий на неї.

— Де Пол? — запитав він.

— Десь у будинку. У нього зараз урок із Юе.

— Певно, у південному крилі, — зауважив він. — Здається, я чув голос Юе, та мені бракувало часу зазирнути. — Він із сумнівом глянув на неї. — Я прийшов сюди тільки для того, щоб повісити ключ від замку Каладан в обідній залі.

Затамувавши подих, вона притлумила в собі бажання взяти його за руку. Повісити ключ — отже, ухвалити остаточне рішення. Але зараз був не той час і не те місце, щоб шукати розради.

— Коли ми прийшли, я бачила, як над будинком майорів наш стяг.

Він зиркнув на портрет батька.

— Де ти збираєшся почепити його?

— Десь тут.

— Ні, — відповідь була чіткою й остаточною. Джессіка могла б удатися до хитрощів, щоб переконати його, але пряма суперечка буде марною. І все ж таки вона вирішила спробувати, навіть якщо робила це лише, щоб нагадати собі, що не хитруватиме з ним.

— Мілорде, — мовила вона, — якби ви тільки…

— Моя відповідь — ні. Я, на свій сором, потураю тобі в більшості питань, але не в цьому. Я щойно прийшов із їдальні, де є…

— Мілорде! Будь ласка.

— Люба, доводиться обирати між твоїм травленням і моєю родовою честю, — відказав він. — Вони висітимуть в обідній залі.

Вона зітхнула.

— Так, мілорде.

— Ти можеш за звичкою їсти у своїх покоях, коли забажаєш. Я лише чекаю, що на офіційних урочистостях ти посядеш належне тобі місце.

— Дякую, мілорде.

— І не поводься зі мною так холодно й офіційно! Дякуй, що я так і не одружився з тобою, люба. Тоді сидіти зі мною за столом під час кожної трапези було б твоїм обов’язком.

Вона кивнула з незворушним обличчям.

— Хават уже встановив наш власний детектор отрути над обіднім столом, — сказав він. — Ще один, переносний, є у твоїй кімнаті.

— Ви передбачили цю… незгоду, — сказала вона.

— Кохана, я думаю також про твій комфорт. Я найняв прислугу. Вони з місцевих, але перевірені Хаватом — усі фримени. Вони побудуть тут, доки наші власні люди не звільняться з інших завдань.

— Чи може хоча б хтось звідси бути по-справжньому безпечним?

— Кожен, хто ненавидить Харконненів. Можливо, ти навіть захочеш залишити головну економку, Шедаут Мейпс.

— Шедаут, — повторила Джессіка. — Фрименський титул?

— Мені казали, це означає «той, хто черпає з джерела» — вислів, який на Арракісі повниться неабиякими відтінками. Вона може не вразити тебе як служниця, але Хават про неї дуже високої думки на основі звіту Дункана. Вони переконані, що вона хоче служити — і служити саме тобі.

— Мені?

— Фримени дізналися, що ти з Бене Ґессерит, — сказав він. — А тут про Бене Ґессерит ходить багато легенд.

«Міссіонарія Протектіва, — подумала Джессіка. — Жодна місцина не уникнула її».

— Це означає, що Дункан досягнув успіху? — запитала вона. — Чи будуть фримени нашими союзниками?

— Немає нічого певного, — відповів Герцог. — Дункан гадає, що вони б хотіли трохи придивитися до нас. Однак вони пообіцяли на час перемир’я не нападати на наші віддалені селища. А це важливіше досягнення, ніж може здаватися. Хават каже, що фримени завжди дошкуляли Харконненам, але масштаби завданих ними збитків ретельно приховувалися. Харконнену зовсім не хотілося, щоб Імператор дізнався про безпорадність усієї його армії.

— Економка з фрименів, — замислилася Джессіка, повернувшись до питання Шедаут Мейпс. — Її очі мають бути абсолютно синіми.

— Не дозволяй зовнішності цих людей розчарувати тебе. Вони наділені потужною силою і здоровою енергією. Гадаю, це все, що нам потрібно.

— Це ризикована авантюра, — сказала вона.

— Не починаймо все спочатку, — відказав Герцог.

Вона видушила із себе усмішку.

— Без сумніву, ми вже зробили ставки. — Вона швидко виконала заспокійливу вправу — два глибоких вдихи, ритуальна думка, — а тоді додала: — Чи маю я звернути увагу на щось важливе для вас, коли розподілятиму кімнати?

— Одного дня ти маєш навчити мене робити це, — сказав він. — Те, як ти відсуваєш всі турботи вбік і повертаєшся до практичних питань. То, певно, штучки Бене Ґессерит.

— Це жіночі штучки, — відказала вона.

Він усміхнувся.

— Гаразд, щодо розподілу кімнат: переконайся, що в мене буде великий кабінет біля моєї спочивальні. Тут буде більше паперової роботи, ніж на Каладані. І, звісно, кімната для охоронців. По-моєму, це все. Не хвилюйся щодо безпеки всього будинку. Люди Хавата оглянули його вздовж і впоперек.

— Переконана, що так і було.

Він кинув погляд на свій наручний годинник.

— А ще перевір, чи всі наші хронометри переведено на арракійський час. Я доручив технікові подбати про це. Він за кілька хвилин прийде. — Герцог прибрав пасмо волосся з чола Джессіки. — Зараз я маю повернутися на летовище. Другий корабель із підкріпленням може прибути щомиті.

— А чи не може Хават зустріти їх, мілорде? У вас такий утомлений вигляд.

— Бідолашний Зуфір має ще більше справ, ніж я. Знаєш, ця планета аж нуртує харконненівськими інтригами. Крім того, я маю спробувати переконати кількох досвідчених шукачів прянощів не залишати Арракіс. Знаєш, вони мають право вибору, коли змінюється власник феоду — й цього планетолога, якого Імператор та Ландсраад призначили Суддею Зміни, неможливо підкупити. Він дозволив їм обирати. Близько восьмисот кваліфікованих робітників планують вирушити на орбіту з прянощами, і вантажний корабель Гільдії чекає на них.

— Мілорде… — втрутилася вона та завагалася.

— Так?

«Його неможливо відмовити від ідеї зробити цю планету безпечною для нас, — подумала Джессіка. — І я не зможу застосувати до нього свої хитрощі».

— О котрій годині ви плануєте вечеряти? — запитала вона.

«Вона не це збиралася сказати, — подумав Лето. — Ох, моя Джессіко, якби ж ми були деінде, подалі від цього жахливого місця — на самоті, тільки ми вдвох — і ні про що не думали».

— Я поїм в офіцерській їдальні, на летовищі, — відказав він. — Не чекай на мене раніше пізнього вечора. І… о, я надішлю за Полом машину з охороною. Хочу, щоб він був присутнім на нашій стратегічній нараді.

Герцог прочистив горло, ніби хотів сказати щось іще, а тоді без попередження розвернувся й покрокував геть — рушив до передпокою, куди вивантажили ще коробки. Звідти пролунав його командний і зверхній голос — він завжди так розмовляв зі слугами, коли поспішав:

— Леді Джессіка у Великій залі. Іди до неї негайно.

Вхідні двері грюкнули.

Джессіка відвернулася і поглянула на портрет батька Лето. Його намалював відомий художник Елбі, коли старий Герцог сягнув зрілого віку. Його було зображено в костюмі матадора з плащем кольору фуксії, перекинутим через ліве плече. Обличчя те здавалося молодим — не старшим, ніж Лето сьогодні — з такими ж яструбиними рисами та сірим поглядом. Узявшись під боки, вона вдивлялася в картину.

— Будь проклятий! Будь проклятий! Будь проклятий! — прошепотіла вона.

— Якими будуть ваші накази, ясновельможна?

Тонкий і протяжний жіночий голос.

Джессіка повернулася й побачила згорблену сивокосу жінку в безформній мішкуватій сукні похмурого коричневого кольору. Жінка здавалася такою ж зморшкуватою і висохлою, як і кожна людина в натовпі, що вітав їх зранку вздовж дороги від летовища. Джессіка подумала, що кожен корінний мешканець, якого вона бачила на цій планеті, скидався на виснажену, висушену чорносливу. І все ж таки Лето сказав, що вони сильні й енергійні. Ну і, звісно ж, очі — найглибша, найтемніша синява без жодних білків — мовчазні, таємничі. Джессіка змусила себе не витріщатися.

Жінка через силу кивнула та промовила:

— Мене звати Шедаут Мейпс, ясновельможна. Якими будуть ваші накази?

— Ти можеш називати мене «міледі», — відповіла Джессіка. — Я не ясновельможна. Я наложниця Герцога Лето.

Знову дивний кивок, а тоді жінка поглянула на Джессіку з хитрим запитанням:

— Отже, є і дружина?

— Немає, і ніколи не було. Я… єдина супутниця Герцога та мати його спадкоємця.

У душі Джессіка сміялася з власних слів і схованої за ними пихи. «Що там казав Святий Августин? — запитала вона себе. — “Душа наказує тілу, й воно слухається; душа наказує собі — й зустрічає опір”[25]. Так — мені доводиться долати значний опір останнім часом. Тож варто було б потихеньку відступати».

З дороги за будинком долинав дивний крик. Він усе повторював:

— Су-су-сук! — А тоді: — Ікут-ай! Ікут-ай! — А тоді знову: — Су-су-сук.

— Що це? — запитала Джессіка. — Я чула таке декілька разів, коли ми сьогодні зранку їхали вулицями.

— Звичайнісінький продавець води, міледі. Та вам не потрібно цікавитися такими, як він. У ваших цистернах п’ятдесят тисяч літрів — вони завжди повні. — Служниця зиркнула на власну сукню. — Ось бачите, міледі, мені навіть не доводиться носити дистикост, — гигикнула вона. — І я через це не помираю!

Джессіка завагалася. Вона хотіла розпитати фрименку, бо потребувала інформації, щоб керувати нею. Та значно важливіше було навести лад у замку. І все ж таки їй ставало незатишно від думки, що основна запорука багатства тут — вода.

— Чоловік назвав мені твій титул, Шедаут, — сказала Джессіка. — Я впізнала це слово. Воно стародавнє.

— Отже, ви знаєте стародавні мови? — запитала Мейпс, чекаючи на відповідь із дивною напругою.

— Мови — це перше, що вивчають у Бене Ґессерит, — відповіла Джессіка. — Я знаю бхотані джиб, чакобсу та всі мисливські мови.

Мейпс кивнула.

— Як і сказано в легенді.

Джессіка запитала себе: «І навіщо я розігрую цей фарс? Проте шляхи Бене Ґессерит плутані й невизначені».

— Мені відомі Темні Матерії і шляхи Великої Матері, — мовила Джессіка. Вона читала очевидні знаки: поведінка та вигляд трішки зраджували Мейпс. — Місесес прейя, — сказала вона мовою чакобса. — Андрал т’ре пера! Трада сік бус карі місесес перакрі…

Мейпс відступила та наготувалася тікати.

— Я багато чого знаю, — сказала Джессіка. — Знаю, що ти народжувала дітей, втрачала їх, хоч і любила; сповнена страху, переховувалася. Чинила насилля і ще не раз його вчиниш. Я багато що знаю.

Мейпс стиха відповіла на те:

— Я не мала наміру образити вас, міледі.

— Ти говориш про легенди та шукаєш відповідей, — сказала Джессіка. — Бійся ж відповідей, які можеш дізнатися. Я знаю, що ти прийшла сюди, готова знову вчинити насилля, тому ховаєш зброю в корсажі.

— Міледі, я…

— Є маленька ймовірність, що ти зможеш забрати кров мого життя, — сказала Джессіка. — Але таким учинком ти завдасиш більше руйнувань, ніж можеш уявити у найгірших страхах. Знаєш, є дещо страшніше за смерть — навіть для цілого народу.

— Міледі! — благала Мейпс. Здавалося, вона ось-ось упаде навколішки. — Зброю надіслано тобі як дар, якщо доведеш, що ти — саме Та.

— Або як погибель, якщо я цього не доведу, — сказала Джессіка. Вона сиділа з удаваним спокоєм, і це робило учениць Бене Ґессерит такими страшними в бою.

«Тепер ми побачимо, що вона вирішила», — подумала жінка.

Мейпс повільно простягнула руку до вирізу сукні та витягла звідти темні піхви. З них стирчало чорне руків’я з глибокими жолобками для пальців. Вона взяла піхви в одну руку, а руків’я — в другу, і витягла молочно-біле лезо, а тоді підняла його вгору. Здавалося, лезо мерехтіло та виблискувало своїм власним сяйвом. Зброя скидалася на двосічний кинджал, а лезо сягало двадцяти сантиметрів завдовжки.

— Ви знаєте, що це, міледі? — запитала Мейпс.

Джессіка знала, що це може бути тільки одна річ — славнозвісний арракійський крис[26], клинок, що ніколи не залишав планети, та й відомим був лише за чутками й плітками.

— Це крис, — відповіла вона.

— Не легковажте словами, — зауважила Мейпс. — Чи знаєте ви його значення?

І Джессіка подумала: «Підступне питання. Саме тому фрименка вирішила служити мені — щоб поставити одне-однісіньке запитання. Моя відповідь може спровокувати насилля або… що? Вона чекає на відповідь від мене: значення ножа. Мовою чакобса Шедаут зветься Тінню. А ніж — це “Творець Смерті” на чакобсі. Вона починає непокоїтися. Я маю відповісти зараз. Затримка настільки ж небезпечна, як і помилка».

Джессіка мовила:

— Це Творець…

— Ейї-і-і-і-і-і-і! — вигукнула Мейпс. То був крик радощів і водночас розпуки. Вона затремтіла так сильно, що мерехтливі скалки від леза розлетілися по всій кімнаті.

Джессіка спокійно чекала. Вона мала намір сказати, що ніж — це Творець Смерті, а тоді додати старовинне слово, але всі чуття, вся вишколена увага до прихованих знань і найдрібніших рухів зупинили її.

Ключове слово… творець.

Творець? Творець.

Але Мейпс досі тримала ножа, наче щомиті ладна була скористатися ним.

Джессіка мовила:

— Невже ти гадаєш, ніби та, кому відомі таємниці Великої Матері, не впізнала б Творця?

Мейпс опустила ножа.

— Міледі, коли так довго живеш із пророцтвом, мить його здійснення стає шоком.

Джессіка подумала про пророцтво — Шарі-а та всі паноплія профетикус, які Міссіонарія Протектіва Бене Ґессерит посіяла тут багато століть тому. Хоча всі ті сестри давно обернулися на порох, але мети досягнуто: місцевим прищеплено захисні легенди — в очікуванні дня, коли вони зможуть стати в пригоді Бене Ґессерит.

Ну що ж, цей день настав.

Мейпс повернула ніж у піхви та сказала:

— Це незакріплене лезо, міледі. Тримайте його біля себе. Тиждень без дотику до плоті — і воно почне розпадатися. Зуб Шай-Хулуда[27] — твій до кінця днів твоїх.

Джессіка простягнула вперед праву руку, а тоді пішла ва-банк:

— Мейпс, ти сховала в піхви не омитий кров’ю ніж.

Мейпс охнула та впустила крис прямо в руку Джессіки, а тоді розірвала свій коричневий корсаж із криком:

— Візьми воду життя мого!

Джессіка витягнула лезо з піхов. Як же воно мерехтіло! Жінка спрямувала вістря на Мейпс і побачила, що її проймає страх, більший за смерть. «Вістря отруєне?» — запитала себе Джессіка. Тоді встановила лезо вертикально та намалювала тоненьку подряпину ребром ножа у Мейпс на лівій груді. Кров рясно потекла, але миттєво спинилася. «Надшвидка коагуляція, — подумала Джессіка. — Мутація для збереження вологи?»

Вона сховала лезо й мовила:

— Застібни сукню, Мейпс.

Мейпс затремтіла та підкорилася. Очі без білків витріщалися на Джессіку.

— Ви наша, — бурмотіла вона. — Ви і є Та.

Чергову порцію речей із гуркотом вивантажили в передпокій. Мейпс хутко схопила ніж у піхвах і сховала Джессіці в корсаж.

— Хто побачить ножа, має очиститися або загинути, — мугикнула вона. — Ви знаєте це, міледі!

«Тепер знаю», — подумала Джессіка.

Вантажники пішли геть, не зазирнувши до Великої зали.

Мейпс опанувала себе та мовила:

— Неочищений, який побачить крис-ніж, не повинен залишити Арракіс живим. Ніколи не забувайте про це, міледі. Вам довірено крис-ніж, — служниця глибоко вдихнула. — А тепер усе має йти своїм плином. Не можна прискорити час. — Вона кинула погляд на купи коробок і всілякого добра біля них. — І доки ми тут, у нас чималенько роботи.

Джессіка завагалася. «Усе має йти своїм плином» — одне з низки заклинань Міссіонарії Протектіви про прихід Превелебної Матері, яка звільнить їх.

«Але я не Превелебна Матір, — подумала Джессіка. І ще: — Велика Матір! Як же міцно вкоренилися ті постулати! Певно, це справді огидне місце!»

Мейпс буденним тоном поцікавилася:

— Міледі, якими будуть ваші перші розпорядження щодо мене?

Інстинкти підказали Джессіці, щоб вона підтримала цей тон. Жінка відповіла:

— Ось там — портрет старого Герцога. Він має висіти з одного боку обідньої зали. А голова бугая нехай опиниться на протилежній від картини стіні.

Мейпс підійшла до голови бика.

— Якою ж велетенською має бути тварина з такою головою, — мовила вона, нахилившись. — Мені ж спершу треба буде її помити, так, міледі?

— Ні.

— Але на рогах запікся бруд.

— Це не бруд, Мейпс. Це кров батька нашого Герцога. Ці роги вкрили прозорим фіксатором за кілька годин після того, як звір убив старого Герцога.

Мейпс підвелася.

— Он воно що! — відказала вона.

— Це просто кров, — сказала Джессіка. — Лише стара кров. Знайди когось, щоб тобі допомогли почепити це. Ці огидні речі доволі важкі.

— Ви подумали, що мене збентежила кров? — запитала Мейпс. — Я з пустелі, тому бачила вдосталь крові.

— Я… знаю, що так і було, — відповіла Джессіка.

— І частина з неї була моєю власною, — вела далі Мейпс. — Значно більше, ніж спричинила ваша дрібна подряпина.

— Ти б хотіла, щоб я різонула глибше?

— О, ні! Тілесних рідин зовсім не багато, тож було б марнотратством витрачати їх просто так. Ви правильно вчинили.

Джессіка звернула увагу на слова і те, як їх було вимовлено. Вона помітила глибинні сенси у словосполученні «тілесні рідини». І знову її схвилювала важливість води на Арракісі.

— З якого боку обідньої зали потрібно причепити кожну з цих оздоб, міледі? — запитала Мейпс.

«А ця Мейпс завжди дуже практична», — подумала Джессіка і сказала:

— На твій розсуд, Мейпс. Насправді це не має жодного значення.

— Як скажете, міледі, — Мейпс нахилилася й узялася знімати пакувальний папір і мотузки з голови. — Убив старого Герцога, так? — мугикнула вона.

— Мені покликати вантажника тобі на підмогу? — запитала Джессіка.

— Я впораюся, міледі.

«Так, вона впорається, — подумала Джессіка. — Це визначальна риса фрименської істоти: у них потяг до долання перешкод».

Джессіка відчула холодні піхви крис-ножа в корсажі й замислилася про довгий ланцюг задумів Бене Ґессерит, для якого щойно було викувано ще одну ланку. Завдяки цим задумам їй удалося пережити смертельну кризу. «Не можна прискорити час», — сказала Мейпс. І все ж таки невпинна гонитва до Арракіса виповнювала Джессіку страшними передчуттями. Ні приготування Міссіонарії Протектіви, ні ретельний обшук Хаватом цих нагромаджених у замок каменів не могли розвіяти цього відчуття.

— Коли почепиш і те, й інше, починай розпаковувати коробки, — сказала Джессіка. — Один із вантажників у передпокої має всі ключі та знає, що та куди потрібно покласти. Візьми в нього ключі й список. Якщо матимеш запитання, я буду в південному крилі.

— Як накажете, міледі, — відповіла Мейпс.

Джессіка відвернулася, міркуючи: «Хават може вважати резиденцію безпечною, але щось не так із цим місцем. Я відчуваю».

Ураз Джессіку охопила негайна потреба побачитися із сином. Вона пройшла крізь склепінний портал, що вів до коридору в обідню залу та до родинних апартаментів. Вона йшла все швидше та швидше, аж доки не зірвалася на біг.

Позаду неї Мейпс, відірвавшись від розпаковування голови бика, кинула погляд їй навздогін.

— Усе правильно, вона саме Та, — пробурмотіла вона. — Бідолашна.

8

Юе! Юе! Юе! — лунає рефрен. — Мільйона смертей мало для Юе!

Принцеса Ірулан. Історія Муад’Діба для дітей

Крізь прочинені двері Джессіка зайшла в кімнату з жовтими стінами. Ліворуч від неї стояв низький чорний диван і дві порожні книжкові полиці; ще там висіла припорошена пилом фляга з вигнутими боками. Праворуч, біля дверей, — дві порожні полиці, стіл, привезений із Каладана, і три стільці. Біля вікна, якраз навпроти, спиною до неї стояв лікар Юе. Його увага повністю зосередилася на краєвиді.

Джессіка ступила ще один тихий крок у кімнаті.

Вона помітила, що одяг Юе пом’ятий, а на лікті щось біліло, наче лікар притулився до крейдяної стіни. Зі спини він скидався на позбавлену плоті тонку фігурку в гігантських чорних шатах, кумедно завмерлу в очікуванні на лялькаря, який от-от смикне за нитку. Лише майже квадратна голова з довгим ебеновим волоссям, яке біля плеча стягувало срібне кільце Сукської школи, видавалася живою — вона повільно поверталася слідом за рухом на вулиці.

Жінка знову роззирнулася кімнатою, але не помітила жодних ознак присутності сина, хоч і знала, що ті зачинені двері праворуч ведуть до маленької спальні, що припала Полові до душі.

— Доброго дня, лікарю Юе, — сказала вона. — Де Пол?

Він кивнув, неначе звертаючись до чогось за вікном, а тоді, не обертаючись, промовив відстороненим голосом:

— Ваш син утомився, Джессіко. Я відправив його в сусідню кімнату, відпочити.

Раптом Юе, отямившись, обернувся так різко, що довгі вуса ляснули його по пурпурових губах.

— Даруйте мені, міледі! Думками я був надто далеко… я не мав права на таку фамільярність.

Вона всміхнулася, простягнувши праву руку. На мить Джессіка злякалася, що лікар упаде на коліна.

— Прошу вас, Веллінґтоне.

— Згадувати ваше ім’я ось так… Я…

— Ми знаємо одне одного шість років, — промовила жінка. — Уже давно час відкинути формальності між нами — хоча б у приватній розмові.

Юе наважився на тонку посмішку, міркуючи: «Гадаю, спрацювало. Тепер будь-які дивакуватості в моїй поведінці вона спише на ніяковість. Вона не шукатиме глибших причин, якщо вважатиме, що відповідь їй уже відома».

— Боюся, я був неуважним, — сказав він. — Хай там як… а я відчуваю особливий жаль до вас і, боюся, думаю про вас як… про Джессіку.

— Жаль до мене? Але чому?

Юе знизав плечима. Він уже давно збагнув, що Джессіка — не така вправна Правдомовиця, якою була його Ванна. Попри це, він завжди, по змозі, казав Джессіці правду. Так було безпечніше.

— Ви вже бачили це місце, мі… Джессіко, — він запнувся на імені, але повів далі. — Таке пусте, після Каладана. А люди! Жінки, повз яких ми проїхали дорогою сюди, скорботно скиглили з-під своїх покривал. Як же вони дивилися на нас.

Вона поклала руки на груди, обхопила себе за плечі й відчула крис-ніж, лезо якого, коли вірити переказам, виточене із зуба хробака пустелі.

— Це лише тому, що ми для них чужинці — інші люди, інші звичаї. Вони знали тільки Харконненів. — Джессіка поглянула повз Юе надвір. — Що ви там роздивлялися?

Лікар повернувся до вікна.

— Людей.

Джессіка підійшла до Юе і поглянула разом із ним ліворуч, на ґанок перед будинком. Там в одну лінію росло двадцять пальмових дерев, земля під якими була чисто підметеною, порожньою. Силова загорожа відділяла їх від дороги, якою сновигали люди в халатах. Джессіка помітила легке тремтіння повітря між нею та людьми (щити будинку) й заходилася пильно вивчати заклопотаний натовп, дивуючись, що в них могло так захопити увагу Юе.

Мозаїка образів, зрештою, склалася, і жінка притиснула руку до щоки. Те, як ці люди дивилися на пальмові дерева! Вона бачила заздрість, трохи ненависті… й навіть надію. Усі позирали на дерева з однаковим виразом обличчя.

— Ви знаєте, про що вони думають? — спитав Юе.

— А ви вмієте читати думки? — запитанням відповіла вона.

— Ці думки прості, — пояснив Юе. — Вони дивляться на дерева та думають: «Це сотня таких, як ми».

Джессіка повернула до нього здивоване обличчя.

— Чому?

— Це фінікова пальма, — сказав він. — Одній фініковій пальмі потрібно сорок літрів води на день. Людині потрібно лише вісім. Одна пальма дорівнює п’ятьом людям. Двадцять пальм надворі — сотня людей.

— Але дехто з цих людей дивиться на пальми повними надії очима.

— Вони сподіваються, що кілька фініків упадуть. Однак для них ще не пора.

— Ми маємо надто критичний погляд на цю планету, — сказала леді Джессіка. — Разом із небезпеками тут є й надія. Прянощі можуть зробити нас багатими. А з незліченними багатствами ми можемо обернути світ на все, на що тільки захочемо.

Вона подумки тихо засміялася: «Кого я намагаюся переконати?» Сміх вирвався крізь її самоконтроль — зламаний і позбавлений гумору.

— Але безпеку купити неможливо, — додала вона.

Юе відвернувся, аби приховати обличчя від співрозмовниці. «Якби ж тільки замість любові до цих людей можна було відчувати ненависть!» Манерами та поведінкою Джессіка нагадувала його Ванну. Однак сама тільки думка про це сковувала його, зміцнюючи у власних намірах. Вишукані шляхи харконненівської жорстокості. Можливо, Ванна ще жива. А він має точно знати, що вона померла.

— Не хвилюйтеся за нас, Веллінґтоне, — сказала Джессіка. — Це наші проблеми, а не ваші.

«Вона гадає, я хвилююся за неї! — Юе змигнув сльозу. — І це справді так. Однак, виконавши наказ, я маю постати перед Чорним Бароном. Використати єдиний шанс завдати йому удару в мить найбільшої слабкості — у мить його тріумфу!»

Лікар зітхнув.

— Я не потурбую Пола, якщо погляну на нього? — запитала леді Джессіка.

— Зовсім ні. Я дав йому заспокійливе.

— Він добре зносить зміни?

— Хіба що трохи перевтомився. Він збуджений, але будь-який п’ятнадцятирічний хлопчик за таких обставин був би збудженим. — Юе перетнув кімнату й прочинив двері. — Він там.

Джессіка пройшла слідом і зазирнула до затіненої кімнати.

Пол лежав на вузькому тапчані. Одну руку він тримав під легкою ковдрою, а другу закинув за голову. Опущені жалюзі на вікні біля ліжка зіткали візерунчасті тіні на покривалі та обличчі хлопчика.

Джессіка пильно дивилася на сина, зауважуючи овал обличчя, що так нагадував її власний. Волосся в хлопчика було Герцоговим — таке ж чорне і розпатлане. Довгі вії ховали очі лаймового кольору. Джессіка всміхнулася, відчуваючи, як стишуються її страхи. Раптом її захопила думка про генетичні ознаки в обличчі сина — її очі, її абрис, однак крізь них проступали, наче зрілість, що вироста з дитинства, гострі риси батька.

Вона міркувала про зовнішність хлопчика: витончена дистиляція випадкових ознак — безкінечне плетиво випадковостей, що, зрештою, поєдналося в такий ланцюжок. Думка про це викликала в неї непереборне бажання впасти на коліна біля ліжка та обійняти сина, однак її стримувала присутність Юе. Жінка відступила і м’яко причинила двері.

Юе повернувся до вікна, не здатний спостерігати за тим, як саме Джессіка дивилася на сина. «Чому Ванна так ніколи й не народила мені дітей? — запитав він себе. — Як лікар я знаю, що фізичних перепон немає. Чи були на це Бене-Ґессеритські причини? Можливо, її вчили служити іншій меті? Тоді якій? Вона точно кохала мене».

Уперше Юе замислився над тим, що міг бути частиною системи набагато закрученішої та складнішої, ніж був здатен уявити його розум.

Джессіка спинилася поряд із ним.

— Яка чарівна безтурботність сну дитини.

Лікар відповів механічно:

— Якби ж тільки дорослі могли ось так розслабитися.

— Так.

— Де втратили ми це? — пробурмотів він.

Джессіка глянула на Юе, вловивши дивний тон його голосу. Думками ж вона досі повністю була з Полом, обмірковувала нові тягарі, якими сповняться його тренування тут, оцінювала, наскільки тепер зміниться його життя — настільки все це відрізнялося від того, що вони запланували для сина.

— Ми справді втратили щось, — промовила вона.

Жінка поглянула праворуч на схил, де росли пошарпані вітрами сіро-зелені кущі з припорошеним листям і кігтистими сухими гілками. Украй темне небо нависло над ним чорнильною плямою, а молочне сяйво арракійського сонця наповнювало сцену кольором, домірним барві крис-ножа, що ховався в її корсеті.

— Небо таке темне, — промовила Джессіка.

— Частково це зумовлено браком вологи, — сказав Юе.

— Вода! — різко вимовила вона. — Куди не глянь, усе нагадує про брак води.

— Це і є найбільшою таємницею Арракіса.

— Чому її так мало? Тут наявні вулканічні породи. Я можу назвати з дюжину можливих джерел води. Є полярний лід. Кажуть, у пустелі не можна свердлити — бурі, піщані припливи та відпливи знищать обладнання ще до того, як його встановлять. Це за умови, що хробаки пустелі не дістануться машин першими. Усе одно ніхто не знаходив ознак води. Але таємниця, Веллінґтоне, справжня таємниця — це криниці, видовбані в падинах і низькодолах. Ви читали про них?

— Спершу струминка, а потім нічого.

— Але ж, Веллінґтоне, це і є таємниця. Там була вода. Вона висихає. І ніколи більше не повертається. Зі свердловиною, пробитою поряд, відбувається те саме: струминка, що висихає. Хіба це нікого не зацікавило?

— Справді цікаво, — сказав Юе. — Ви підозрюєте, що в цьому беруть участь якісь живі організми? Хіба вони б не проявилися в пробах ґрунту?

— А що мало проявитися? Сторонній рослинний матеріал… чи тваринний? Хто б розпізнав його? — Джессіка знову поглянула на схил. — Вода перестає текти. Щось її спиняє. Ось такі в мене підозри.

— Можливо, причини цього явища відомі, — відказав Юе. — Харконнени перекрили безліч джерел інформації про Арракіс. Що, як вони мали мотив для цього?

— Який? — запитала жінка. — А ще атмосферна волога. Жодних сумнівів: її мало, але вона є. Основне джерело води на планеті. Її збирають вітрові пастки та росовсотувачі. Звідки вона береться?

— Полярні шапки?

— Холодне повітря приймає сущу дрібку вологи, Веллінґтоне. Багато є такого, що сховано під харконненівським покровом і вимагає прискіпливого розслідування. І не всі таємниці пов’язані з прянощами.

— Ми всі насправді сховані під харконненівським покровом, — зітхнув Юе. — Можливо, ми… — він умовк, зауваживши раптову напругу у зверненому до нього погляді. — Щось трапилося?

— Те, як ви вимовили «харконненівським». Навіть голос Герцога не повниться такою злобою, коли він вимовляє це осоружне прізвище. Я не знала, що у вас, Веллінґтоне, є особисті причини ненавидіти їх.

«Велика Матір, — подумав Юе. — Я викликав її підозру! Тепер я маю використати кожен трюк, яким мене навчила люба Ванна. Є тільки один спосіб — розказати їй якомога більше правди».

Він сказав:

— Ви не знали, що мою дружину, мою Ванну… — Він повів плечима, нездатний говорити далі через клубок, що раптово застряг у горлі. А тоді: — Вони… — Слова відмовлялися виходити з рота. Він запанікував, міцно заплющив очі, відчув, як у грудях палає щось навіть більше за звичайну агонію, аж доки рука Джессіки м’яко не торкнулася до нього.

— Даруйте мені. Я не хотіла ятрити стару рану, — сказала вона, а сама подумала: «Тварюки! Його дружина була з Бене Ґессерит — по ньому це чітко помітно. І більш ніж очевидно, що Харконнени вбили її. Іще одна нещасна душа, що пов’язана з Атрідами херемом[28] ненависті».

— Мені шкода, — сказав лікар. — Я не можу про це говорити. — Він розплющив очі, віддавши себе на поталу скорботі. Це принаймні було правдою.

Джессіка вивчала його, дивилася на високі вугласті вилиці, темний блиск мигдалевих очей, драглисте тіло та ниточку вусів, що вигнутою смужкою звисали навколо його пурпурових губ і вузького підборіддя. Жінка розуміла, що більшість зморщок на обличчі лікаря з’явилася через скорботу, а не вік. Вона відчула глибоку прихильність до Юе.

— Веллінґтоне, мені прикро, що ми привезли вас у таке небезпечне місце.

— Я охоче приїхав сюди, — відповів лікар. Це також було правдою.

— Але ж уся ця планета — харконненівська пастка. Ви мали б це знати.

— Щоб упіймати Герцога Лето, потрібно дещо більше, ніж пастка, — відповів Юе, бо й це також було правдою.

— Певно, мені варто бути впевненішою в ньому, — сказала Джессіка. — Він чудовий тактик.

— Нас вирвали з коренем, — відказав лікар. — Ось чому нам так важко.

— А вирвану з коренем рослину так легко вбити. Особливо, якщо її посадили у ворожий ґрунт.

— А чи певні ми, що ґрунт справді ворожий?

— На планеті спалахнули водні повстання, коли місцеві дізналися, скількох людей привіз із собою Герцог, — сказала вона. — Вони припинилися тільки тоді, коли населенню розповіли, що ми встановлюємо нові повітряні пастки та конденсатори, щоб подбати про новоприбулих.

— Води тут вистачає лише для підтримання життя. Люди знають, що варто з’явитися комусь іще, хто питиме ці обмежені запаси, — її ціна зросте й бідняки помруть. Але Герцог вирішив цю проблему. Повстання зовсім не свідчать про постійну ворожість до нього.

— А охорона? — запитала вона. — Охорона всюди. А щити? Куди не глянь — скрізь їхні брижі. На Каладані ми жили інакше.

— Дайте цій планеті шанс, — сказав Юе.

Але Джессіка й далі пильно дивилася на вулицю.

— Я відчуваю, як це місце відгонить смертю, — продовжила вона. — Хават заздалегідь заслав сюди цілий батальйон агентів. Охорона на дворі — його люди. Носії вантажів — його люди. Зі скарбниці без жодних пояснень зникають великі суми. Їхні розміри означають лише одне: хабарі на найвищих рівнях. — Жінка похитала головою. — Де б не проходив Зуфір Хават, за ним завжди йдуть смерть і облуда.

— Ви зводите на нього наклеп.

— Наклеп? Я хвалю його. Тепер єдина наша надія — на смерть та облуду. Я просто не помиляюся щодо методів Зуфіра.

— Вам варто було б… зайняти себе чимось, — сказав Юе. — Не залишайте собі ані хвилини для таких бридких…

— Зайняти себе чимось? А що, по-вашому, забирає весь мій час, Веллінґтоне? Я — секретар Герцога, і це займає мене настільки, що я щодень дізнаюся про нові небезпеки… й він навіть не здогадується, що мені про них відомо, — вона стисла губи, а тоді заговорила, карбуючи кожне слово. — Іноді мені цікаво, наскільки мої Бене-Ґессеритські навички вплинули на те, що він обрав на цю посаду саме мене.

— Про що ви? — Юе вразився цинічністю її тону, гіркотою, яку раніше вона ніколи не проявляла.

— Веллінґтоне, ви ніколи не думали, — поцікавилася вона, — що набагато безпечніше мати секретарку, пов’язану зі своїм патроном коханням?

— Навряд чи це гідна думка, Джессіко.

Докір вельми природно злетів із його губ. Не виникало жодних сумнівів щодо почуттів, які Герцог мав до своєї конкубіни. Варто було лише побачити, як він проводжає її поглядом.

Джессіка зітхнула:

— Маєте рацію. Це справді ницо.

Вона знову обійняла себе за плечі й притиснула схований у піхвах крис-ніж до тіла, міркуючи про ту незавершену справу, символом якої він був.

— Скоро тут буде кривава бійня, — промовила вона. — Харконнени не заспокояться, доки не зникнуть самі або не знищать мого Герцога. Барон не може пробачити Герцогові того, що він кузен Імператора — байдуже, наскільки далекий, — тоді як Харконнени отримали свій титул із кишені ДАПТу. Однак головна отрута, що затьмарює йому розум, — це усвідомлення того, що саме Атрід вигнав Харконнена за боягузтво після битви за Коррин.

— Давні чвари, — пробурмотів Юе. На мить він відчув гострий укол ненависті. Давні чвари впіймали його у свої тенета, вбили Ванну чи ще гірше — залишили жити на поталу харконненівським тортурам, доки її чоловік не сплатить означену ціну. Він потрапив у пастку старої ворожнечі, а ці люди були частиною трутизни. Яка іронія, що така смертельна гидь розцвіла тут, на Арракісі — світовому джерелі меланжу, що продовжує життя й дарує здоров’я.

— Над чим ви замислилися? — поцікавилася Джессіка.

— Я замислився над тим, що зараз прянощі коштують шістсот двадцять тисяч соляріїв за декаграм — і це ще тільки на офіційному ринку. На ці багатства можна купити багато що.

— Невже й вас торкнулася жадоба, Веллінґтоне?

— Не жадоба, міледі.

— А що тоді?

Юе знизав плечима.

— Марнота.

Поглянув на Джессіку.

— Пригадуєте смак прянощів, коли ви скуштували їх уперше?

— Вони скидалися на корицю.

— Але смак завжди інакший, — сказав лікар. — Ніби життя, яке щоразу повертається новим обличчям. Дехто вважає, що прянощі викликають ефект завченого смаку. Тіло, усвідомлюючи корисність речовини, інтерпретує її смак як приємний і трохи ейфорійний. І так само, як життя, прянощі неможливо синтезувати.

— Гадаю, що мудріше для нас було б обернутися на відступників, опинитися за межами досяжності Імперії, — сказала Джессіка.

Юе помітив, що вона не слухала його, й зосередився на її словах, запитуючи себе: «Справді, чому вона не переконала Герцога вчинити саме так? Фактично вона могла змусити його зробити що завгодно».

Він заговорив швидко, адже ці слова були правдивими й давали змогу змінити тему розмови:

— Ви не сприймете це за зухвальство… Джессіко, якщо я поставлю вам особисте запитання?

Вона обперлася на підвіконня, бо відчула незбагненний біль неспокою.

— Авжеж, ні. Ви… мій друг.

— Чому ви не змусили Герцога одружитися з вами?

Вона крутнулася, задерла голову й пильно поглянула лікарю у вічі.

— Змусила його одружитися зі мною? Але…

— Мені не слід було питати про це.

— Та ні, — Джессіка знизала плечима. — На це була гарна політична причина — поки Герцог не одружується зі мною, деякі з Великих Домів усе ще мають надію поріднитися з ним. А ще… — вона зітхнула, — мотивування людей, підкорення їхній власній волі призводить до цинічного ставлення до всього людства в цілому. Така влада руйнує все, до чого торкається. Якби я змусила його вчинити так… це був би не його вчинок.

— Так само могла б сказати і моя Ванна, — пробурмотів Юе. Це також було правдою. Він приклав руку до рота, судомно глитнув. Ніколи ще він не був настільки близько до зізнання, до викриття своєї таємної ролі.

Джессіка знову заговорила, порушивши момент.

— Окрім того, Веллінґтоне, у Герцогові справді уживаються двоє. Один із них кохає мене понад усе на світі. Він чарівний, меткий на розум, уважний до інших… ніжний — усе, чого тільки може забажати жінка. Другий же… холодний, черствий, вимогливий та егоїстичний — грубий і жорстокий, наче зимовий вітер. Цього чоловіка витесав батько. — Її обличчя викривилося. — Якби ж тільки старигань помер, щойно мій Герцог народився!

У тиші, що застигла між ними, чути було, як легкий вітерець вентилятора шелестить у жалюзі.

Зрештою Джессіка глибоко вдихнула і сказала:

— Лето має рацію, тут кімнати затишніші, аніж в інших частинах будинку. — Вона повернулася, кинувши оком на кімнату. — А тепер даруйте мені, Веллінґтоне, але я маю ще раз обійти крило, перш ніж почну розподіляти кімнати.

Він кивнув.

— Авжеж.

А сам подумав: «Якби ж тільки був хоч якийсь спосіб не робити те, що я мушу».

Джессіка опустила руки, пройшла до дверей, що вели в коридор, на мить застигла, вагаючись, а тоді вийшла. «Увесь час, поки ми розмовляли, він щось приховував, замовчував, — подумала вона. — Без сумніву, щоб не завдати мені болю. Він гарна людина». Вона знову завагалася, майже повернулася, щоб провести очну ставку з Юе та вивідати, що він приховував від неї. «Але лікареві тільки стане соромно й страшно від думки, що його так легко прочитати. Мені варто більше довіряти друзям».

9

Багато хто звертав увагу на швидкість, із якою Муад’Діб осягнув усі потреби Арракіса. Бене Ґессерит, звісно, знають причину того. Для інших же зазначимо, що Муад’Діб осягав науку так швидко, бо спершу навчився вчитися. І найпершим уроком для нього була віра в те, що він зможе засвоїти нові знання. Вражає, як багато людей не вірить у це, а ще більше вважає, що наука — важкий тягар. Муад’Діб знав, що досвід завжди стає для нього уроком.

Принцеса Ірулан. Людяність Муад’Діба

Пол лежав у ліжку й удавав, що спить. Снодійну пігулку доктора Юе легко можна сховати в долоню, а тоді прикинутися, ніби випив її. Пол стримувався, щоб не зайтися сміхом. Навіть матір повірила в його сон. Він хотів підскочити й запитати в неї дозволу піти оглянути будинок, але збагнув, що вона цього не схвалить. Надто непевним усе було. Ні. Найкраще вчинити саме так.

«Якщо я вислизну звідси, не питаючи, то не порушуватиму заборон. До того ж я лишатимуся в будинку, а тут безпечно».

Він чув, як мати розмовляла з Юе в сусідній кімнаті. Їхні слова долинали нечітко — щось про прянощі… Харконненів. Розмова то гучнішала, то стихала.

Увагу Пола привернула різьблена спинка в узголів’ї його ліжка — припасована до стіни дошка, за якою сховано пульти керування функціями кімнати. На дереві вирізано рибу, що стрибала, а нижче — товсті коричневі хвилі. Він знав, що, коли натисне на око риби, увімкнуться лампи-підвіски. Одна з крутих хвиль відповідала за вентиляцію. Інша — змінювала температуру.

Пол тихо сів у ліжку. Ліворуч біля стіни стояла висока книжкова шафа. Її можна відсунути вбік, щоб потрапити в комірчину, з одного боку якої розташувалися шухляди. Ручку дверей, що вели до коридору, було зроблено у формі важеля керування двигуном орнітоптера.

Здавалося, ця кімната створена, щоб вабити його.

Ця кімната і ця планета.

Він подумав про фільмокнижку, що йому показував Юе — «Арракіс: Пустельна ботанічна випробувальна станція Його Імператорської Величності». Це була стара фільмокнижка, знята ще до відкриття прянощів. Назви пролітали свідомістю Пола разом із зображеннями, закарбованими мнемонічними пульсаціями книжки: цереус гігантський, кущова амброзія, фінікова пальма, піщана вербена, вечірня примула, ферокактус пурпуровий, ладан, скумпія звичайна, креозотовий кущ… довговуха лисиця, пустельний яструб, кенгурова миша…

Назви та зображення, назви та зображення із земного минулого людини — й у всьому великому всесвіті їх тепер можна знайти лише тут, на Арракісі.

Так багато нового ще треба вивчити про прянощі.

І про піщаних хробаків.

В іншій кімнаті зачинилися двері. Пол чув, як материні кроки стихають у коридорі. Він знав, що доктор Юе знайде собі щось почитати й лишиться в тій кімнаті.

Зараз саме час вирушати на розвідку.

Пол виліз із ліжка й рушив до дверцят книжкової шафи, що вели в комірчину. Почувши якийсь скрип позаду себе, він завмер і повернувся. Вирізьблена стінка ліжка відсунулася вниз якраз там, де він спав. Пол закляк, і нерухомість урятувала йому життя.

З-за спинки ліжка вислизнув крихітний мисливець-шукач, завдовжки не більше за п’ять сантиметрів. Пол миттєво впізнав його — відома зброя асасинів, змалечку знана кожною дитиною блакитної крові. Неподалік ховалися чиїсь рука й око, що спрямовували цей пожадливий шматочок срібла. Мисливець здатен урізатися в рухому плоть і, проїдаючи собі шлях нервовими каналами, дістатися до найближчого життєво важливого органа.

Шукач піднявся й, похитуючись, перелетів з одного боку кімнати в інший.

У мозку Пола спалахнуло потрібне знання — недоліки мисливця-шукача: стиснуте силове поле спотворювало зображення з камери передавача. У тьмяному освітленні кімнати, щоб побачити жертву, оператор має покладатися лише на рух і нищитиме все, що ворухнеться. Щит міг би сповільнити мисливця й дати час знешкодити його, однак Пол лишив свій захист на ліжку. Лазеростріли могли б збити шукача, але вони — дуже дорогі та неймовірно вибагливі в експлуатації: завжди є ризик вибуху, якщо промінь лазера перетнеться з увімкненим щитом. Атріди зазвичай розраховували на власну спритність і щит.

А тепер Пол перебував у майже безтямному заціпенінні й знав, що тільки спритність може допомогти йому відвернути загрозу.

Мисливець-шукач піднявся ще на півметра. Він мерехтів у світлі, що пробивалося крізь жалюзі на вікнах, і прочісував кімнату з кутка в куток.

«Я маю спробувати схопити його, — подумав він. — Силове поле може зробити його низ слизьким, тож я повинен тримати міцно».

Прилад спустився на півметра, рушив ліворуч, зробив коло над ліжком. Мисливець тихо дзижчав.

«Хто керує цією штукою? — поцікавився Пол. — Хтось же має бути поблизу. Я міг би гукнути Юе, але ж воно миттєво вчепиться в нього, щойно двері відчиняться».

Двері в коридор за Полом скрипнули. Пролунав стукіт. Вони прочинилися.

Мисливець-шукач промчав над його головою, зреагувавши на рух.

Рука Пола здійнялася вгору й опустилася, схопивши вбивчу зброю. Та дзижчала й звивалася в його руках, але м’язи хлопця відчайдушно вчепилися в неї. Різкий поворот і сильний удар допомогли зламати машині ніс об металеву планку. Юнак почув тріск, коли око мисливця розбилося. Шукач у його руці згас.

І все ж таки для певності хлопець досі не відпускав зброю.

Пол підвів очі й натрапив на широко розплющену синяву очей Шедаут Мейпс.

— Ваш батько відрядив за вами, — мовила вона. — Люди в коридорі вас супроводжуватимуть.

Пол кивнув, зосередивши погляд і свідомість на дивній жінці в мішкуватій брудно-коричневій сукні. Тепер вона розглядала річ, затиснуту в його руці.

— Я чула про таке, — зауважила служниця. — Воно б убило мене, так?

Він ковтнув, а тоді сказав:

— Я… був його ціллю.

— Але ж він летів до мене.

— Бо ти рухалася, — подумав: «Хто ця істота?»

— Отже, ви врятували мені життя, — сказала вона.

— Я врятував життя нам обом.

— Але ж ви могли дозволити йому напасти на мене й утекти самому, — зауважила вона.

— Хто ти? — запитав юнак.

— Шедаут Мейпс, економка.

— Звідки ти знала, де шукати мене?

— Ваша матір сказала. Я зустріла її в коридорі, на сходах до чарівницької кімнати, — вона вказала праворуч. — Люди вашого батька чекають.

«Певно, там люди Хавата, — подумав він. — Ми маємо дізнатися, хто керує цією штукою».

— Іди до людей мого батька, — сказав він. — Передай їм, що я впіймав мисливця-шукача в будинку, тож їм потрібно розосередитися і знайти оператора. Скажи, хай негайно заблокують будинок та угіддя. Вони знають, що робити. Оператор — точно хтось із чужинців.

Сам себе запитав: «Можливо, винна ця істота?» Але він знав, що ні. Коли вона зайшла, шукачем досі керували.

— Перш ніж я виконаю ваш наказ, юначе, — сказала Мейпс, — маю дещо між нами прояснити. Ви наклали на мене борг води, і я не певна, що зможу повернути вам його. Але ми, фримени, платимо свої борги — байдуже, білі вони чи чорні. І нам відомо, що поміж вас є зрадник. Не можемо сказати, хто він, але впевнені, що він є. Можливо, саме його рука спрямовувала цей тесак.

Пол мовчки вислухав це: зрадник. Перш ніж дар мови знову до нього повернувся, дивна жінка розвернулася й побігла назад у передпокій.

Він думав гукнути її назад, але поведінка жінки підказала, що це б її образило… Вона розповіла йому все, що знала, і тепер пішла виконувати його наказ. За мить весь дім роїтиметься людьми Хавата.

Його свідомість повернулася до іншого аспекту дивної розмови — до чарівницької кімнати. Він поглянув ліворуч, куди вказала економка. Ми фримени. Отже, це фрименка. Пол завмер заради мнемонічного спалаху, який збереже обличчя економки в його пам’яті — зморшкуваті смагляві риси та сині на синьому очі без білків. Він причепив наліпку: Шедаут Мейпс.

Стискаючи розбитого шукача, юнак повернувся до своєї кімнати, лівою рукою схопив із ліжка поясний щит і, коли вже вибігав коридором ліворуч, застібнув його.

Вона сказала, що матір десь тут, на сходах… до чарівницької кімнати.

10

Що підтримувало леді Джессіку в час її випробувань? Добре поміркуйте над цим прислів’ям Бене Ґессерит і, можливо, ви зрозумієте: «Будь-яка дорога, пройдена до кінця, веде в нікуди. Щоб зрозуміти, що перед тобою гора, достатньо трохи піднятися схилом. З вершини гори не побачиш».

Принцеса Ірулан. Муад’Діб, родинні нотатки

У кінці східного крила Джессіка виявила залізні сходи, що по спіралі здіймалися вгору до овальних дверей. Вона поглянула на коридор і знову повернулася до дверей.

«Овал? — здивувалася вона. — Незвична форма для дверей у будинку».

Крізь вікно біля спіральних сходів жінка бачила велике біле сонце Арракіса, що хилилося до небокраю. Довгі тіні пронизували коридор наскрізь. Джессіка знову звернула увагу на сходи. Різкі косі промені висвічували шматки засохлої землі на металевих сходах.

Джессіка пішла вгору, поклавши руку на перила. Вони холодили долоню. Жінка спинилася перед дверима й побачила, що в них нема ручки, а на її місці — невелика заглибина.

«Звісно ж, це не долоневий замок, — заспокоїла вона себе. — Такі замки роблять під індивідуальну форму руки та лінії долоні». Але заглиблення скидалося на долоневий замок. А як її вчили в школі, будь-який замок можна відімкнути.

Джессіка роззирнулася, аби переконатися, що її ніхто не бачить, і приклала долоню до отвору в стіні. Легкий натиск, щоб сколихнути лінії замка, — поворот кистю, іще один поворот, ковзання долоні поверхнею.

Вона почула клацання.

Але тієї ж миті в коридорі за її спиною пролунали поспішні кроки. Джессіка прибрала руку від дверей і, обернувшись, побачила Мейпс, яка стояла за фут від сходів.

— Чоловіки у Великий залі кажуть, що вони за наказом Герцога прийшли забрати молодого хазяїна Пола, — сказала служниця. — Вони мають герцогську печатку — охорона впізнала їх. — Карлиця поглянула на двері за спиною Джессіки.

«А Мейпс обачна, — відзначила Джессіка. — Гарний знак».

— Він у п’ятій кімнаті коридором звідси, маленька спальня, — сказала леді. — Якщо ви не зможете добудитися його, покличте лікаря Юе. Він у сусідній кімнаті. Можливо, Полові знадобиться стимулювальна ін’єкція.

І знову Мейпс кинула пронизливий погляд на овальні двері, й Джессіці здалося, що вона помітила огиду у виразі обличчя служниці. Перш ніж вона встигла розпитати карлицю про двері, та повернулася й моторно рушила вздовж коридору.

«Хават це місце вже перевірив, — вирішила Джессіка. — Там не могло бути нічого особливо жахливого для неї».

Вона штовхнула двері. Ті ковзнули всередину маленької кімнатки, на протилежній стіні якої були такі самі овальні двері. Замість ручки в них — маховик.

«Перехідний шлюз!» — здивувалася Джессіка. Вона поглянула вниз — на підлозі валялася дверна підпора. На ній стояв особистий знак Хавата. «Двері залишили відчиненими. Хтось, найімовірніше, випадково вибив підпору, не розуміючи, що зовнішні двері зачиняться на долоневий замок».

Джессіка переступила через поріг крихітної кімнатки.

«Навіщо в будинку перехідний шлюз?» — запитала вона себе. І миттю подумала про екзотичних істот, оточених особливим кліматом.

«Особливий клімат!»

На Арракісі, де навіть найбільш посуховитривалі інопланетні рослини потребували іригації, це мало сенс.

Двері позаду неї стали повільно зачинятися. Жінка впіймала їх і поставила під них залишену Хаватом підпору. Джессіка знову повернулася до дверей із маховиком. Тепер вона зауважила, що над ручкою був крихітний, витравлений у металі напис. Вона впізнала слова на ґаласі:

«Людино! Тут міститься чарівна крихта Божого Творіння; тож стій і вчися любити досконалість твого Найвищого Друга».

Джессіка всією вагою тіла налягла на маховик. Він повернувся ліворуч, і внутрішні двері прочинилися. Легкий протяг ковзнув по її щоці, скуйовдивши волосся. Відчувалося, що повітря інакше — насиченіше. Жінка розчахнула двері навстіж і побачила цілковиту зелень, яку пронизували жовті промені сонця.

«Жовте сонце? — здивувалася Джессіка. Тоді збагнула: — Склофільтри!»

Вона переступила через поріг, і двері, ковзнувши, зачинилися.

— Оранжерея водної планети, — видихнула жінка.

Повсюди стояли рослини в горщиках і низькі дерева з обрізаними гілками. Джессіка впізнала мімозу, розквітлу айву, зондагі, зеленоцвітну пленісценту, біло-зелене смугасте акарсо… троянди…

«Навіть троянди!»

Жінка нахилилася вдихнути аромат великої рожевої квітки, відсторонилася від неї, щоб окинути оком кімнату.

До її свідомості ввірвався ритмічний шум.

Вона розсунула джунглі переплетеного листя й поглянула на центр кімнати. Там стояв низенький фонтан із маленькими жолобчастими краями. Потоки води здіймалися гінкими дугами, щоб ритмічно спадати в металеву чашу.

Джессіка провела над собою швидкий ритуал із очищення почуттів і заходилася методично досліджувати периметр кімнати. Виявилося, що розмір зали — десять на десять метрів. Помітивши, що кімната розташовувалася над кінцем коридору, та відзначивши деякі відмінності в архітектурі, жінка зрозуміла, що прибудова над цим крилом з’явилася значно пізніше, ніж змурували головний замок.

Вона зупинилася на південному краї кімнати перед широким вікном зі склофільтрами і роззирнулася. Абсолютно кожен клаптик кімнати повнився екзотичними рослинами з місць із вологим кліматом. Серед зелені щось затріщало. Джессіка напружилася, а тоді побачила сервок на таймері з трубкою та кронштейном зі шлангами. Шланг піднявся і випорснув тоненьку струминку вологи, що зросила її щоки. Він опустився, і Джессіка побачила, що поливали зараз: дерево папороті.

Скрізь у цій кімнаті була вода — на планеті, де вода — найцінніший сік життя. Воду тут марнували так демонстративно, що Джессіка заклякла від шоку.

Вона поглянула на відфільтроване жовте сонце. Воно низько висіло над зазубреним небокраєм, над скелями, що утворювали частину гігантського кряжу. Його тут називали Оборонною Стіною.

«Склофільтри, — замислилася Джессіка. — Вони мають перетворювати біле сонце на щось м’якіше і знайоміше. Хто міг таке збудувати? Лето? Це схоже на нього, подарувати мені такий сюрприз, але в нього не було на це часу. До того ж його переймали серйозніші проблеми».

Вона пригадала звіт про те, що багато арракійських будинків обладнано дверима та вікнами з повітряними шлюзами, щоб зберігалася внутрішня волога. Лето казав, що ігнорування цих пересторог у цьому палаці було навмисною демонстрацією влади та багатства. Двері та вікна стримували тільки повсюдну пилюку.

Однак ця кімната являла це твердження набагато яскравіше, аніж відсутність водних печаток на зовнішніх дверях. Вона приблизно порахувала, що ця кімната відпочинку використовувала таку кількість води, якої б вистачило на підтримання життя тисячі людей на Арракісі — можливо, навіть більше.

Джессіка пройшла вздовж вікна, продовжуючи розглядати кімнату. Рухаючись, вона запримітила металеву пластину, закріплену біля фонтана на висоті столу. На ньому лежали білий нотатник і стилос — їх частково ховав під собою навислий віялом листок. Джессіка пройшла до столу, помітила сьогоднішню печатку Хавата і прочитала написане в нотатнику послання:

«ДО ЛЕДІ ДЖЕССІКИ…

Хай це місце подарує Вам стільки ж утіхи, скільки воно подарувало мені. Дозвольте йому нагадати урок, який ми завчили від тих самих учителів: близькість бажаного веде до надмірної м’якості. Цей шлях повниться небезпекою.

З найщирішими побажаннями

МАРГО, ЛЕДІ ФЕНРІНҐ».

Джессіка кивнула, пригадавши, як Лето казав, що попереднім представником Імператора на цій планеті був граф Фенрінґ. Але прихований сенс листа закликав до негайної уваги — згадка про те, що лист написано ученицею Бене Ґессерит. Побіжно Джессіку кольнула гірка заувага: «А граф зі своєю леді одружився».

Хоча така думка й промайнула в її свідомості, Джессіка все одно нахилилася в пошуках прихованого послання. Воно мало бути десь тут. Лист містив кодову фразу, з якою кожна не скута забороною школи Бене-Ґессеритка мала звернутися до іншої сестри, якщо того вимагали обставини: «Цей шлях повниться небезпекою».

Джессіка обмацала задню частину нотатника, потерла, намагаючись натрапити на кодові крапки. Нічого. Моторні пальці торкнулися краю блокнота. Жінка поклала його на місце. Вона відчувала, що діяти треба негайно.

«Може, це якось пов’язано з положенням нотатника?» — запитала вона себе.

Але в цій кімнаті бував Хават. Жодних сумнівів, що він пересував блокнот. Джессіка поглянула на листок над залізною пластинкою. Листок! Вона провела рукою по зворотному боці листка — спершу по краю, далі вздовж стеблини. Є! Її пальці намацали витончені крапки коду, зчитали його і трансформували в повідомлення:

«Вашому сину та Герцогові загрожує жахлива небезпека. Спочивальню облаштовано так, щоб вона сподобалася вашому сину. Х наповнили її смертельними пастками, які легко виявити, за винятком однієї, що може вислизнути від вашої уваги».

Джессіка погамувала неймовірне бажання миттю побігти до Пола; спершу треба було прочитати послання до кінця.

«Мені достеменно не відома природа небезпеки, але це якось пов’язано з ліжком. А загроза вашому Герцогові походить від близького товариша чи офіцера. Х обіцяв подарувати Вас своєму посіпаці. Наскільки мені відомо, ця оранжерея безпечна. Пробачте, що не можу повідомити більше. Мої джерела інформації мізерні, оскільки мій граф не прислужує Х. Написано поспіхом, МФ».

Джессіка відштовхнула листок, крутнулася, щоб бігти до Пола, і саме цієї миті двері шлюзу розчинилися. Крізь них, стискаючи щось у правій руці, заскочив Пол. Зачинивши двері, він побачив матір, рушив до неї крізь листя, зиркнув на фонтан і засунув руку із затиснутою між пальцями річчю під струмені води.

— Поле! — вона схопила його за плечі, позираючи на руку. — Що це?

Він відповідав буденно, але вона вловила в його голосі напругу:

— Мисливець-шукач. Спіймав у кімнаті й розтрощив йому носа, але хочу бути певним. Від води його замкне.

— Занур його, — наказала Джессіка.

Син підкорився.

Тоді вона сказала:

— Руку — дістань. А механізм залиш у воді.

Пол витягнув руку, струсив із неї воду; не відводив погляду від металу у фонтані. Джессіка відламала стеблину рослини й тицьнула нею в смертоносну голку.

Шукач був мертвим.

Джессіка кинула стеблину у воду й поглянула на Пола. Той вивчав кімнату із впізнаваною нею зосередженістю — шляхом Б. Ґ.

— Це місце може приховувати в собі будь-що, — сказав він.

— У мене є причини вірити в його безпечність, — відповіла мати.

— Передбачалося, що й моя кімната безпечна. Хават сказав…

— Це був мисливець-шукач, — нагадала вона йому. — Отже, хтось у будинку керував ним. Контрольний промінь шукача має обмежений радіус дії. Зброю могли сховати після Хаватового огляду.

Однак вона думала про послання на листку: «…загроза …від близького товариша чи офіцера». Але це точно не Хават. Ох, без сумнівів, не Хават.

— Люди Хавата зараз обшукують дім, — сказав Пол. — Шукач ледь не вбив стару, що прийшла мене будити.

— Шедаут Мейпс, — сказала Джессіка, пригадавши зустріч на сходах. — Твій батько викликав тебе…

— Це може почекати, — обірвав її Пол. — Чому ти вважаєш, що ця кімната безпечна?

Джессіка вказала на листок і все пояснила.

Пол трохи заспокоївся.

Але Джессіка внутрішньо залишалася напруженою: «Мисливець-шукач! Милосердна Матір!» Знадобилися всі здобуті під час тренувань навички, аби стишити істеричне тремтіння.

Пол сухо сказав:

— Це, звісно, Харконнени. Нам доведеться їх знищити.

У двері шлюзу постукали — кодовий стукіт одного з людей Хавата.

— Заходьте, — гукнув Пол.

Двері широко розчахнулися, і високий чоловік в уніформі Атрідів із емблемою Хавата на картузі зайшов до кімнати.

— Ось ви де, сер, — сказав він. — Доморядниця мала рацію. — Чоловік роззирнувся кімнатою. — Ми знайшли в підвалі піраміду з каміння і знайшли чоловіка, що ховався в ній. Він тримав пульт.

— Я хотіла б узяти участь у його допиті, — сказала Джессіка.

— Даруйте, міледі. Нам не вдалося його затримати. Він мертвий.

— І нема чогось, що могло б допомогти його ідентифікувати? — поцікавилася вона.

— Поки що ми нічого не знайшли, міледі.

— Він арракієць? — спитав Пол.

Джессіка кивнула прозірливості запитання.

— Він скидався на місцевого, — відповів чоловік. — Здається, що до цієї піраміди його сховали понад місяць тому, залишивши очікувати на наше прибуття. Камені та будівельний розчин у тому місці, де він проліз у підвал, були незрушеними, коли ми там усе вчора перевіряли. Закладаюся своєю репутацією.

— Ніхто не ставить під сумнів вашу прискіпливість, — спробувала заспокоїти його Джессіка.

— Її ставлю під сумнів я, міледі. Нам слід було застосувати акустичний зонд.

— Я припускаю, що зараз ви саме це й робите? — поцікавився Пол.

— Так, сер.

— Відправте звістку моєму батькові, що ми затримаємося.

— Цієї ж миті, сер. — Чоловік поглянув на Джессіку. — Згідно з наказом Хавата, у подібних ситуаціях юного пана слід доправити в безпечне місце. — Його очі знову ковзнули оранжереєю. — Як ви оцінюєте цю кімнату?

— У мене є підстави вірити в її безпечність, — сказала вона. — І Хават, і я перевірили її.

— Тоді ззовні я виставлю охорону, міледі, доки ми ще раз не перевірили дім.

Чоловік уклонився, віддав честь Полові, вийшов і причинив за собою двері.

Пол обірвав раптову тишу словами:

— Може, ми пізніше краще самі пройдемо будинком іще раз? Твої очі можуть побачити щось, що решта пропустили.

— Я не перевірила лише це крило, — відповіла мати. — Залишила його наостанок, бо…

— Бо Хават його вже перевірив особисто, — закінчив за неї Пол.

Джессіка кинула на Пола швидкий запитальний погляд.

— Ти підозрюєш Хавата? — запитала вона.

— Ні, але він старішає… він перепрацьовує. Ми могли б зняти з нього частину навантаження.

— Це лише зганьбило б його і підірвало ментатову ефективність, — заперечила Джессіка. — А відтоді, як він дізнається про все, й заблукла комашинка не пролізе до цього крила. Йому буде соромно за те, що трапилося…

— Ми маємо вжити власних заходів, — сказав Пол.

— Хават гідно служив трьом поколінням Атрідів, — промовила Джессіка. — Він заслужив усієї поваги й довіри… безліч разів.

Пол промовив:

— Коли батько дратується через якісь твої вчинки, він вимовляє «Бене Ґессерит», неначе це лайка.

— І що ж у мені дратує твого батька?

— Коли ти з ним сперечаєшся.

— Ти — не твій батько, Поле.

І юнак замислився: «Це сильно її схвилює, але потрібно розповісти їй про те, що ця жінка, Мейпс, сказала мені про зрадника серед нас».

— Що ти приховуєш? — запитала Джессіка. — Поле, це на тебе не схоже.

Він знизав плечима й переповів свою розмову з Мейпс.

А Джессіка подумала про послання на листку. Вона раптом вирішила показати його Полові й переказати повідомлення.

— Батько повинен негайно про це дізнатися, — крикнув Пол. — Я відправлю йому кодовану радіограму.

— Ні, — заперечила вона. — Почекаєш, доки не залишишся з ним наодинці. Про це мають знати якомога менше людей.

— Ти маєш на увазі, що ми не повинні нікому довіряти?

— Є ще одна можливість, — сказала вона. — Що, як послання мусило потрапити до нас? Люди, які залишили його, могли вірити, що все це правда, але єдиною метою всього, що трапилося, було доправити послання нам.

Полове обличчя залишалося зосереджено похмурим.

— Щоб посіяти серед нас підозру й так ослабити.

— Тому ти маєш приватно й дуже обережно розповісти батькові про таку ймовірність, — сказала Джессіка.

— Я зрозумів.

Вона повернулася до широченного вікна й дивилася на південний захід, де сідало сонце Арракіса — жовта куля понад скелями.

Пол став поряд із нею і сказав:

— Я також не думаю, що це Хават. Це може бути Юе?

— Він не близький товариш і не офіцер, — сказала Джессіка. — І можу запевнити тебе, він ненавидить Харконненів так само люто, як і ми.

Пол зосередив увагу на скелях, міркуючи: «І це не може бути Ґурні… або Дункан. Що, як хтось із нижчих чинів? Неможливо. Вони всі походять із родин, що поколіннями засвідчували нам свою вірність — і то з гарних мотивів».

Джессіка потерла лоба, відчувши, наскільки втомилася. Скільки тут ризиків! Вона вивчала пейзаж, пофарбований фільтром у жовте. За герцогськими землями розляглися окреслені високим парканом склади — бункери з прянощами, навколо яких стояли на ходульних ногах сторожові вежі, що скидалися на переляканих павуків. Вона бачила принаймні двадцять таких складів, що вивищувалися над скелями Оборонної Стіни — склад за складом, уздовж усієї котловини.

Пофарбоване світлофільтром сонце повільно ховалося за небокраєм. Випурхнули зорі. Одна з них висіла так низько, що мерехтіла в чистому, чіткому ритмі, її світло тремтіло: блим-блим-блим-блим-блим…

Біля неї в темній залі ворухнувся Пол.

Але Джессіка пильнувала самотню яскраву зорю, збагнувши, що вона висіла надто низько, тож її світло мало линути зі скель Оборонної Стіни.

Хтось подавав сигнали!

Вона намагалася прочитати повідомлення, однак цього коду не знала.

Ще більше вогників з’явилося в долині під скелями: маленькі жовтаві краплі на тлі синьої пітьми. І один вогник, трохи лівіше від загального скупчення, запалав яскравіше, заблимав у відповідь на перший сигнал зі скель — швидко-швидко, тоненько так: блим-блим!

І згас.

Фальшива зоря на скелях зникла тієї ж миті.

Сигнали… вони сповнили її лихим передчуттям.

«Навіщо використовувати вогні, щоб передати сигнал через котловину? — запитувала вона себе. — Чому не можна скористатися комунікаційною мережею?»

Відповідь була очевидною: тепер комунімер точно прослуховують люди Герцога Лето. Світлові сигнали могли означати лише одне — повідомленнями обмінюються їхні вороги — агенти Харконненів.

У двері позаду них постукали, і голос Хаватової людини промовив:

— Усе чисто, сер… міледі. Час відвести юного пана до батька.

11

Казали, що Герцог Лето сам сліпо підставив себе під небезпеки Арракіса, легковажно завів себе у пастку. Та чи не буде справедливішим зазначити, що він так довго жив на межі критичної небезпеки, що просто недооцінив зміну її інтенсивності? А може, він навмисне пожертвував собою, щоб його син мав краще життя? Усе вказує на те, що Герцога нелегко було надурити.

Принцеса Ірулан. Муад’Діб, родинні нотатки

Герцог Лето Атрід обіперся на парапет сторожової вежі летовища за межами Арракіна. Перший місяць — сплющена срібна монета — зійшов над південним нічним небокраєм. А під ним у запилюженому серпанку скелі Оборонної Стіни виблискували, наче глазур. Ліворуч вогні Арракіна сяяли крізь поволоку — жовті… білі… блакитні.

Лето подумав про підписані його іменем оголошення, які висіли в усіх людних місцях планети: «Наш Благоліпний Падишах-Імператор призначив мене керувати цією планетою і покласти край ворожнечі».

Ритуальна банальність цих слів посилила почуття його самотності. І кого можна надурити цією безглуздою формальністю? Точно не фрименів. І не Молодші Доми, які контролювали внутрішню торгівлю на Арракісі… й усі до останнього підтримували Харконненів.

Вони спробували забрати життя мого сина!

Складно було вгамувати гнів.

Чоловік побачив вогні машини, що рухалася до льотного поля з Арракіна. Він сподівався, що це охорона й транспортер, який привіз Пола. Затримка дратувала, хоч він і знав, що вона спричинена заходами безпеки Хаватового лейтенанта.

Вони спробували забрати життя мого сина!

Він похитав головою, щоб відігнати сердиті думки, озирнувся на летовище, де п’ять його власних фрегатів стояли колом, ніби почесна варта.

Краще вже затримка через обережність, ніж…

«А лейтенант із непоганих, — нагадав собі Герцог. — Абсолютно вірний. Треба буде підвищити».

«Наш Благоліпний Падишах-Імператор…»

Якби ж мешканці цього занепалого гарнізонного містечка могли побачити особисту записку Імператора до свого «Шляхетного Герцога» — і зверхні натяки на вбраних у довгі шати чоловіків та жінок: «…але чого ще сподіватися від варварів, які понад усе мріють жити поза впорядкованою безпекою фафрилаха?»

Цієї миті Герцог відчув, що понад усе мріє покласти край класовим розбіжностям і ніколи більше не думати про той убивчий порядок. Він поглянув угору, над пилом, на незмінні зорі, й подумав: «Навколо одного з тих маленьких вогників обертається Каладан… але я ніколи більше не побачу мій дім». Туга за Каладаном пронизала його груди раптовим болем. Лето відчув, що цей біль не прийшов до нього зсередини, а простягнув руку із самого Каладана. Чоловік не міг себе змусити назвати суху пустку Арракіса домом і сумнівався, що взагалі коли-небудь зможе.

«Я маю приховувати свої почуття, — подумав він. — Заради хлопчика. Якщо в нього коли-небудь буде дім, то лише тут. Я можу вважати Арракіс пеклом, у яке потрапив іще за життя, але він має відшукати тут щось, що надихатиме його. Має ж бути хоча б щось».

Хвиля жалю до себе, миттєво потамована й відкинута, пройшла крізь нього, і він збагнув, що пригадав два рядки з вірша, який часто повторював Ґурні Галлек…

«Мої легені вдихають повітря Часу,

звіяне опалими пісками…»

«Так, Ґурні знайде тут багато опалого піску», — подумав Герцог. Пустка, що простягалася за посрібленими місяцем зубцями, — це пустельні скелі, дюни, звіяний пил і невідома суха порожнеча, уздовж краю якої, а може, й усередині, розташувалися поселення фрименів. Якщо хтось і міг забезпечити майбутнє родині Атрідів, то це фримени.

Якщо, звісно, Харконненам не вдалося обплутати їх своїми отруйними тенетами.

Вони спробували забрати життя мого сина!

Скрипуча металева ракета вібрувала всередині вежі, розхитуючи парапет під його руками. Повітряний заслін постав перед ним, загородивши огляд.

«Прибуває корабель, — подумав він. — Час спускатися і братися до роботи». Він повернувся до сходів позаду себе й рушив униз, до великої зали для прийомів. Спускаючись, він намагався лишатися спокійним та приготуватися до майбутньої зустрічі.

Вони спробували забрати життя мого сина!

Коли Герцог дійшов до зали із жовтою банею, люди вже прибігли з летовища.

— Гей! Відчуваєш, що в тебе під лаписьками? Це гравітація, друже!

— Скільки в цьому місці G?[29]

— У книжці сказано: дев’ять десятих G.

Перехресний вогонь кинутих слів виповнив велику залу.

— Ти вже встиг роздивитися цю діру, коли ми спускалися? Ну й де ж тут усі обіцяні скарби?

— Харконнени забрали їх із собою!

— Я б не відмовився від гарячого душу й м’якого ліжка!

— Ти не чув, дурбелику? Тут немає душу. Натиратимеш дупу піском!

— Гей! Стули губу! Тут Герцог!

Герцог ступив зі сходового проходу у враз змовклу залу.

Ґурні Галлек крокував трохи збоку від натовпу. Через одне плече він перекинув сумку, а другою рукою стискав шийку дев’ятиструнного балісета. Його руки з довгими пальцями повнилися тендітними рухами, що народжували ніжну музику балісета.

Герцог дивився на Галлека, милуючись цією огидною людською брилою, скляними очима з іскрою дикого розуміння. Цей чоловік жив поза фафрилахом, хоч і підкорювався кожній його заповіді. Як там Пол називав його?

«Ґурні Звитяжець».

Тонке біляве волосся Галлека закривало лисі плями на голові. Його широкий рот викривився в привітному вищирі, а шрам, залишений батогом із атраментової лози, що тягнувся уздовж лінії підборіддя, рухався, здавалося, сам по собі. Весь вигляд Галлека втілював вільну, горду міць. Він підійшов до Герцога і вклонився.

— Ґурні, — привітався Лето.

— Мілорде, — він указав балісетом на людей у залі. — Це вже останні. Я б радше прибув із першою хвилею, але…

— Для тебе ще лишилося трохи Харконненів, — відказав Герцог. — Іди сюди, Ґурні, щоб ми могли поговорити.

— До ваших послуг, мілорде.

Доки люди тривожно сновигали великою залою, вони зайшли до алькову біля автомата, що продавав воду за монетки. Галлек кинув сумку в куток, але й далі стискав балісет.

— Скільки людей ти міг би виділити Хаватові? — запитав Герцог.

— У Зуфіра проблеми, сір?

— Він утратив лише двох агентів, але його авангард чудово з’ясував для нас розташування всіх Харконненівських сил. Якщо ми поквапимося, то зможемо досягнути певного рівня безпеки, щоб трішки перевести дух. Йому потрібно стільки людей, скільки ти зможеш виділити — людей, які не проти трохи попрацювати ножем.

— Я можу дати йому три сотні найкращих, — відповів Галлек. — Куди мені надіслати їх?

— До головної брами. Агент Хавата чекає там на них.

— Я маю виконати це негайно, сір?

— Зачекай трішки. У нас є ще одна проблема. Комендант летовища затримає корабель до світанку під якимось приводом. Гайлайнер Гільдії, що привіз нас, скоро вирушає далі, й корабель має доставити у вантажний відсік Гільдії прянощі.

— Наші прянощі, мілорде?

— Наші прянощі. Але човник також відвезе частину старорежимних мисливців за меланжем. Вони вирішили поїхати геть із переходом феоду в інші руки, й Суддя Зміни дозволив їм. Ці працівники дуже цінні, Ґурні, і їх близько восьмисот. Перш ніж корабель відлетить, ти маєш переконати хоча б частину з них лишитися з нами.

— Наскільки сильно переконувати, сір?

— Я хочу, щоб вони співпрацювали з нами добровільно, Ґурні. У цих людей є навички і досвід, потрібні нам. Той факт, що вони їдуть геть, також означає, що вони — не частина машини Харконненів. Хават уважає, що серед них може виявитися кілька небезпечних, але він у кожній тіні бачить асасинів.

— Зуфір знайшов доволі діяльних тіней у свій час, мілорде.

— А є ще ті, яких не знайшов. Але я гадаю, що засилання терористів у цей натовп вимагало б від Харконненів надто багато уяви.

— Можливо, сір. Де ті люди?

— На нижньому рівні, у кімнаті очікування. Спустися туди, зіграй мелодію чи дві, щоб пом’якшити їхні думи, а тоді переходь у наступ. Особливо кваліфікованим можеш запропонувати керівні посади. Запропонуй на двадцять відсотків більші зарплати, ніж у Харконненів.

— Не більше, сір? Я знаю, що Харконнени платили їм за загальним тарифом. А для людей із остаточним розрахунком і потягом до мандрів… ну гаразд. Сір, навряд чи двадцять відсотків будуть достатньою мотивацією лишитися.

Лето нетерпляче відказав:

— Тоді в особливих випадках дій на власний розсуд. Просто пам’ятай, що скарбниця не бездонна. Тримайся за двадцять відсотків, доки можеш. Особливо нам потрібні оператори прянощів, спостерігачі за погодою, люди дюн — усі, хто має досвід роботи у відкритій пустелі.

— Я розумію, сір. «Усі вони прийдуть із насиллям: обличчя їхні випиватимуть воду, як східний вітер, і полонених у пісках візьмуть вони».

— Дуже зворушлива цитата, — сказав Герцог. — Передай свою команду лейтенантові. Нехай він пояснить їм основи водної дисципліни, а тоді покладе людей на ніч у казармах біля летовища. Службовці спрямують їх. І не забудь про людей для Хавата.

— Три сотні найкращих, сір. — Він підняв свою космічну валізу. — Куди я маю вам доповісти, коли виконаю свої обов’язки?

— Я буду в залі для засідань нагорі. Проведемо там нараду. Я хочу розробити нову систему планетарної безпеки — загони з бронетехнікою підуть уперед.

Відвертаючись, Галлек завмер, перехопивши погляд Лето.

— Ви чекаєте на такі великі негаразди, сір? Я гадав, тут є Суддя Зміни.

— Будуть і відкриті битви, й таємні, — відповів Герцог. — Проллється ще багато крові, перш ніж ми подолаємо все.

— «І вода, що ти з річки візьмеш, кров’ю обернеться на сухій землі», — процитував Галлек.

Герцог зітхнув.

— Повертайся швидше, Ґурні.

— Звісно, мілорде, — шрам від батога забрижився від посмішки. — «Зріть же: як віслюк дикий посеред пустелі йду я виконувати роботу свою».

Галлек повернувся, дійшов до центру зали, спинився, щоб віддати накази, а тоді поспіхом рушив крізь натовп.

Лето похитав головою, дивлячись на його спину. Галлек невпинно дивував його — голова, повна пісень, цитат і пишних фраз… і серце вбивці, коли заходила мова про Харконненів.

Лето неквапно пішов навпростець до ліфта, відповідаючи на вітання звичним помахом руки. Він упізнав людину з Корпусу пропаганди й зупинився, аби сказати офіцерові, що треба повідомити людям через внутрішні канали зв’язку: ті, хто приїхав із жінками, мають знати, що жінки в безпеці й де їх можна знайти. А інші з радістю почують, що серед місцевого населення жінок більше, ніж чоловіків.

Герцог поплескав пропагандиста по руці, на знак того, що це повідомлення має високий пріоритет і його треба передати негайно, а тоді рушив далі через залу. Він кивав людям, усміхався, обмінювався жартами з молодшим офіцером.

«Командир завжди повинен мати впевнений вигляд, — подумав він. — Віра всіх покладена на твої плечі, і навіть якщо ти в критичній ситуації, ніколи не виказуй цього».

Герцог зітхнув із полегшенням, коли ліфт поглинув його, і повернувся до безликих дверей.

Вони спробували забрати життя мого сина!

12

Над виходом із арракінського летовища грубим інструментом викарбувано напис, який багато разів довелося повторити Муад’Дібу. Він побачив його першої ж ночі на Арракісі, коли прибув на командний пункт Герцога для участі в першій батьковій нараді, де офіцери були присутні в повному складі. Слова ті були благанням до людей, які полишають Арракіс, але вони чорною тінню лягли на очі хлопчика, який щойно ледь уникнув обіймів смерті. Там сказано: «О ви, що знаєте, як ми страждаємо тут, не забудьте про нас у своїх молитвах».

Принцеса Ірулан. Оповідь про Муад’Діба

— Уся теорія військової справи — це зважений ризик, — сказав Герцог, — але, коли доводиться ризикувати власною родиною, розрахунки тонуть… в інших речах.

Він знав, що не стримує свій гнів так, як мав би, тому повернувся. Рушив уздовж столу й назад.

У нарадчій залі на летовищі лишалися Герцог і Пол. Порожнеча повнилася луною в кімнаті, де були тільки довгий стіл, старомодні стільці на трьох ніжках навколо нього, карта-планшет і проектор з іншого боку. Пол сидів за столом біля карти-планшета. Він переповів батькові пригоду з мисливцем-шукачем і засвідчив, що зрадник загрожував йому.

Герцог спинився навпроти Пола й ударив кулаками об стіл:

— Хават же сказав, що будинок безпечний!

Завагавшись, Пол мовив:

— Я також розгнівався — спершу. І звинувачував Хавата. Але ж загроза прийшла ззовні. Просто, розумно й цілеспрямовано. І замах би виявився вдалим, якби не вміння, яким навчив мене ти та багато інших — включно з Хаватом.

— Ти захищаєш його? — запитав Герцог.

— Так.

— Він старіє. У цьому й справа. Певно…

— Він мудрий і дуже досвідчений, — відказав Пол. — Чи ж багато Хаватових помилок можеш ти пригадати?

— Це я мав би захищати його, — зауважив Герцог. — Не ти.

Пол усміхнувся.

Лето сів на чільному місці за столом і поклав руку на синову долоню.

— Ти… подорослішав за останній час, синку. — Він підняв руку. — І це мене тішить. — Герцог усміхнувся синові у відповідь. — Хават і сам картатиметься. Він сам гніватиметься на себе значно більше, ніж ми разом могли б.

Пол кинув погляд на зчорнілі вікна за картою-планшетом, вдивляючись у нічну пітьму. Світло кімнати відбивалося від поруччя балкона. Зауважив рух — і впізнав силует охоронця у формі Атрідів. Пол озирнувся на білу стіну позаду батька, а тоді перевів погляд на блискучу поверхню столу й власні руки, стиснуті в кулаки.

Двері навпроти Герцога прочинилися. До кімнати ступив Зуфір Хават, і вигляд у нього був іще старішим і зморшкуватішим, ніж завжди. Він пройшов уздовж столу й став струнко навпроти Лето.

— Мілорде, — промовив він, неначе звертався до точки над головою Герцога. — Я щойно дізнався, як підвів вас. Уважаю за необхідне подати заяву про від…

— Ох, сідай, і годі клеїти дурня, — відказав Герцог. Він кивнув на стілець навпроти Пола. — Якщо ти й помилився, то лише переоцінивши Харконненів. Їхні прості мізки придумали простий трюк. А на прості трюки ми не розраховували. Мій син доклав величезних зусиль, аби розтлумачити мені, що йому вдалося впоратися з нападом багато в чому саме завдяки твоєму навчанню. Тут ти не схибив! — він ляснув по спинці вільного стільця. — Сідай, кажу ж!

Хават умостився на стілець.

— Але…

— Не хочу більше нічого про це чути, — сказав Герцог. — Інцидент вичерпано. Маємо нагальніші справи. Де інші?

— Я попросив їх зачекати за дверима, доки я…

— Поклич їх сюди.

Хават поглянув Лето у вічі.

— Сір, я….

— Я знаю, хто мої справжні друзі, Зуфіре, — відрізав Герцог. — Поклич сюди людей.

Хават ковтнув.

— Зараз, мілорде, — він розвернувся на стільці й гукнув у прочинені двері: — Ґурні, приводь їх.

Галлек завів у кімнату гурт людей: похмуро серйозні старші офіцери, їхні молодші ад’ютанти та спеціалісти. На всіх обличчях — вираз рішучості. Коли люди сідали на свої місця, пролунав короткий скрип. Легкий аромат енергетика рачаґа витав над столом.

— Якщо хтось хоче кави, вона є, — зауважив Герцог.

Він поглянув на офіцерів: «Вони — надійна команда. Усе могло б бути значно гірше в такій війні». Він зачекав, доки із сусідньої кімнати принесли й поставили каву. На кількох обличчях зауважив ознаки втоми.

А сам Герцог негайно надягнув маску спокійної рішучості, підвівся й зажадав уваги, постукавши кісточками по столу.

— Ну що ж, панове, — сказав він, — наша цивілізація так сильно звикла до всіляких завоювань, що ми не можемо виконати простий наказ Імперії, не піддавшись старим звичкам.

Столом прокотився сухий смішок, і Пол збагнув, що батько сказав абсолютно правильну фразу абсолютно правильним тоном, щоб покращити загальний настрій. Навіть відтінок утоми в голосі було підібрано правильно.

— Гадаю, спершу нам варто дізнатися, чи може Зуфір додати ще щось до свого звіту про фрименів, — сказав Лето. — Зуфіре?

Хават підвів погляд.

— Сір, окрім загального звіту, я маю деякі економічні подробиці для аналізу. Але вже зараз можу сказати, що фримени все більше й більше видаються мені союзниками, яких ми потребуємо. Зараз вони вичікують, щоб з’ясувати, чи можуть нам довіряти, але діють вони відкрито. Вони надіслали нам дари — дистикости власного виробництва… карти певних пустельних регіонів навколо опорних пунктів, які лишили по собі Харконнени… — Він зиркнув на стіл. — Перевірено, що їхні розвідувальні зведення цілком надійні й дуже допомогли нам у наших справах із Суддею Зміни. Також вони надіслали трохи додаткових речей — прикраси для леді Джессіки, меланжевий лікер, цукерки, ліки. Вантаж зараз у моїх людей. Здається, підступу нема.

— Зуфіре, чи подобаються тобі ці люди? — запитав один із офіцерів за столом.

Хават повернув до нього обличчя:

— Дункан Айдаго стверджує, що вони варті захоплення.

Пол кинув погляд на батька, потім — на Хавата, й запитав:

— Чи не маєш ти нової інформації щодо того, скільки всього фрименів у пустелі?

Хават зиркнув на Пола.

— За кількістю їжі та іншими ознаками Айдаго вважає, що відвіданий ним печерний комплекс налічує всього десять тисяч осіб. Їхній вождь казав, що керує січчю з двох тисяч помешкань. Маємо всі підстави вважати, що таких січових спільнот може бути дуже багато. А ще всі вони склали присягу людині на ім’я Лієт.

— Це вже щось новеньке, — сказав Лето.

— Але тут може закрастися помилка, сір. Можна також запідозрити, що Лієт — місцеве божество.

Інший офіцер за столом прочистив горло й запитав:

— Це правда, що вони мають справу з контрабандистами?

— Доки Айдаго був там, караван контрабандистів полишив січ, несучи важкий вантаж із прянощами. Вони використовували в’ючних тварин і казали, що йдуть у вісімнадцятиденну мандрівку.

— Здається, — сказав Герцог, — контрабандисти стали вдвічі активнішими в період неспокою. Це потребує ретельнішого обмірковування. Нам не варто аж надто перейматися через незаконні кораблі, які добуткують на нашій планеті, — таке завжди було. Але не потрібно, щоб вони повністю вислизнули з поля нашого зору — це не дуже добре.

— Ви маєте план, сір? — запитав Хават.

Герцог поглянув на Галлека.

— Ґурні, я б хотів, щоб ти очолив делегацію — посольство, коли бажаєш — до цих романтичних ділків. Скажи їм, що я не зважатиму на їхню діяльність, якщо вони платитимуть герцогську десятину. Хават оцінив, що на хабарі та додаткову охорону для проведення операцій їм потрібно витрачати вчетверо більше.

— А що, як до Імператора дійдуть чутки? — запитав Галлек. — Він дуже ревно охороняє свій прибуток у ДАПТі, мілорде.

Лето усміхнувся.

— Усю десятину ми відкрито передаватимемо на ім’я Шаддама ІV і цілком законно вираховуватимемо цю суму з податку на організаційні витрати. Хай-но Харконнени спробують щось сказати! А ще ми знищимо кількох місцевих, які розжиріли під Харконненами. Більше жодних хабарів!

Посмішка перекосила Галлекове обличчя.

— Ох, мілорде, чудовий удар нижче пояса. Хотів би я побачити Баронове обличчя, коли він дізнається про це.

Герцог повернувся до Хавата.

— Зуфіре, ти роздобув ті бухгалтерські книги, які обіцяв придбати?

— Так, мілорде. Їх просто зараз ретельно вивчають. Я швиденько проглянув їх і вже можу висловити певні припущення.

— То поділися ними.

— За кожні триста тридцять стандартних днів Харконнени отримували з планети прибуток у десять мільярдів соляріїв.

Стримане зітхання прокотилося столом. Навіть молодші ад’ютанти, які починали нудьгувати, сіли струнко й обмінялися враженими поглядами.

Галлек пробурмотів:

— «…бо будуть вони споживати достаток морський та скарби, зариті в піску»[30].

— Ось так, панове, — вів далі Лето. — Чи є тут хтось настільки наївний, щоб повірити, що Харконнени спокійненько спакували речі й пішли собі геть просто тому, що так наказав Імператор?

Усі похитали головами й злагоджено щось мугикнули.

— Нам доведеться здобувати все силою зброї, — сказав Лето й повернувся до Хавата. — Зараз саме слушна мить для звіту про обладнання. Скільки піщаних краулерів, гарвестерів, фабрик прянощів і допоміжного обладнання вони нам лишили?

— Як сказано в імперському інвентарі, перевіреному Суддею Зміни, повний набір. — Він кивнув ад’ютантові, аби той передав папку, а тоді розкрив її на столі перед собою. — Однак вони вирішили не зазначати, що тільки половина краулерів у робочому стані, тільки третина транспортувальників може перенести їх до багатих на прянощі пісків — та й усе, що Харконнени залишили нам, ось-ось розвалиться на частини. Нам дуже пощастить, якщо вдасться запустити половину обладнання, і пощастить іще більше, якщо хоча б четвертина протягне півроку.

— Усе, як ми й розраховували, — сказав Лето. — Які точні дані щодо базового обладнання?

Хават зиркнув на папку.

— Близько дев’ятисот тридцяти гарвестерів-фабрик, які можна вивести на роботу в найближчі кілька днів. Є шість тисяч двісті п’ятдесят орнітоптерів для нагляду, розвідування та спостереження за погодою… транспортувальників — трохи менше за тисячу.

Галлек зауважив:

— А чи не дешевше було б поновити переговори з Гільдією щодо запуску орбітального фрегата як погодного супутника?

Герцог поглянув на Хавата.

— Щодо цього без змін, так, Зуфіре?

— Зараз потрібно обмірковувати інші можливості, — сказав Хават. — Представник Гільдії насправді ні про що з нами не домовлявся. Він доволі чітко пояснив — як ментат ментатові, — що така ціна нам не до снаги й вона лишиться такою, чого б ми не досягнули. Перш ніж ми знову звертатимемося до нього, необхідно з’ясувати причину.

Один із Галлекових ад’ютантів далі за столом крутнувся на стільці й вигукнув:

— Це несправедливо!

— Справедливість? — Герцог глянув на чоловіка. — А хто каже про справедливість? Ми запровадимо власну справедливість тут, на Арракісі — перемога або смерть. Ви шкодуєте, що поділяєте наш жереб, пане?

Чоловік поглянув на Герцога й мовив:

— Ні, сір. Ви не можете повернутися — а я можу тільки йти за вами. Пробачте мені мою нестриманість, але… — він знизав плечима, — вряди-годи всім нам стає гірко.

— Я розумію гіркоту, — відказав Герцог. — Та не чіпляймося за справедливість, доки у нас є зброя та свобода користуватися нею. Решту з вас також гіркота проймає? Якщо так, вивільніть її. Це дружня нарада, де кожен може висловити те, що має на гадці.

Галлек підвівся і мовив:

— Сір, мене переймає те, що ми не маємо підмоги від інших Великих Домів. Вони звуть вас «Лето Справедливий» та обіцяють вічну дружбу, але тільки доти, доки вона нічого їм не вартує.

— Вони досі не знають, хто виграє цей двобій, — відказав Герцог. — Більшість Домів розжиріла, не надто ризикуючи. Тож насправді їм не можна цим дорікати, їх можна лише зневажати. — Він поглянув на Хавата. — Ми обговорювали спорядження. Чи міг би ти продемонструвати кілька зразків, щоб ознайомити людей із технологіями?

Хават кивнув і махнув ад’ютантові на проектор.

Тривимірна солідо-проекція з’явилася на поверхні столу на певній відстані від Герцога. Ті з офіцерів, хто сидів далеко, підвелися, щоб уважніше розгледіти її.

Пол нахилився вперед, роздивляючись машину.

Якщо масштабувати відповідно до крихітних людських фігурок навколо, техніка сягала ста двадцяти метрів завдовжки та сорока завширшки. Вона скидалася на довге жукоподібне тіло, що рухалося на окремих рядах широких гусениць.

— Це гарвестер, — пояснив Хават. — Для проекції ми обрали добре відремонтований екземпляр. А ось є екскаватор-драґлайн, привезений іще першою командою імперських екологів. Але він досі працює… не знаю, чому… й навіщо.

— Якщо його назва «Стара Марія», то він належить музею, — пояснив ад’ютант. — Гадаю, Харконнени використовували його для покарань, як дамоклів меч, що висів над робітниками. Будь гарним хлопчиком, інакше гарцюватимеш на «Старій Марії».

Над столом пронеслося гигикання.

Пол відсторонився від жартів, уся його увага зосередилася на проекції та запитанні, що тривожило його. Він указав на зображення на столі й мовив:

— Зуфіре, чи є там настільки великі піщані хробаки, щоб проковтнути всю машину?

За столом запала тиша. Герцог тихо вилаявся, а тоді подумав: «Ні… Вони мають усвідомлювати реалії».

— У глибині пустелі є хробаки, здатні за раз заковтнути всю фабрику, — відповів Хават. — Ближче, край Оборонної Стіни, де ведеться основний видобуток прянощів, море екземплярів, здатних зламати фабрику і на дозвіллі зжерти її.

— Чому ж ми не захищаємо техніку щитами? — запитав Пол.

— Згідно зі звітом Айдаго, — пояснив Хават, — щити в пустелі небезпечні. Щит на одну людину приманить усіх хробаків у радіусі сотень метрів. Здається, наче вони вдихають у них убивче шаленство. Так сказали фримени, а в нас нема жодних підстав не довіряти їм. Айдаго не побачив жодних щитів на січі.

— Узагалі? — перепитав Пол.

— Було б доволі складно приховати таку річ серед кількох тисяч людей, — сказав Хават. — Айдаго мав вільний доступ у будь-яку частину січі. Він не побачив ані щитів, ані жодних ознак їх використання.

— Ось і загадка, — зауважив Герцог.

— Харконнени точно використовували тут багато щитів, — вів далі Хават. — Вони мали ремонтні бази в кожному гарнізоні, і їхні бухгалтерські записи свідчать про значні витрати на заміну щитів та їхніх частин.

— Можливо, фримени вміють нейтралізовувати щити? — поцікавився Пол.

— Гадаю, ні, — відказав ментат. — Звісно, теоретично це можливо: статичний удар із протилежним зарядом велетенської сили здатен зробити таке, але ніхто цього не перевіряв.

— Ми б уже про це почули, — сказав Галлек. — Контрабандисти тісно пов’язані з фрименами, тому вже давно роздобули б собі такий прилад, якби він існував. Та й ніщо не завадило б їм вивести його за межі планети.

— Мені не до вподоби, що таке важливе запитання лишається без відповіді, — сказав Лето. — Зуфіре, я хочу, щоб ти надав пріоритетне значення вирішенню цієї проблеми.

— Ми вже працюємо над нею, мілорде, — він прочистив горло. — До речі, Айдаго ось що сказав: щодо ставлення фрименів до щитів помилитися неможливо — вони їх веселять.

Герцог насупився і сказав:

— Зараз ми обговорюємо обладнання для видобутку прянощів.

Хават кивнув ад’ютантові на проектор.

На зміну солідо-проекції гарвестера прийшло зображення крилатої машини й зовсім дрібненьких фігурок людей навколо неї.

— Це транспортувальник, — сказав Хават. — По суті, це величезний ’топтер, єдине завдання якого — доставити фабрику до багатих на прянощі пісків, а тоді забрати її, коли з’явиться хробак. Вони завжди з’являються. Видобування прянощів полягає в тому, щоб набрати якомога більше й утекти з добутим.

— Це чудово пасує до харконненівських принципів, — зауважив Герцог.

Пролунав різкий гучний сміх.

Проекцію транспортувальника замінив орнітоптер.

— Ці ’топтери є цілком звичними, — сказав Хават. — Але серйозні модифікації збільшили дальність їхніх польотів. Особливу увагу було приділено захисту головних частин від піску й пилу. Лише один із тридцяти захищений щитом — певно, щитові генератори викинули, щоб збільшити дальність польотів.

— Мені не подобається ця неувага до щитів, — пробурмотів Герцог, а сам подумав: «Це і є секрет Харконненів? Тобто ми навіть не зможемо втекти на захищених щитами кораблях, якщо все обернеться проти нас?» Він різко хитнув головою, щоб відігнати такі думки, і сказав: — Перейдімо до робочих підрахунків. Який прибуток ми могли б отримати?

Хават перегорнув дві сторінки у блокноті.

— Оцінивши кількість робочого обладнання і такого, що потребує ремонту, ми вирахували приблизну суму поточних витрат. Звісно, сума трішки знижена, щоб ми чіткіше усвідомлювали власні запаси міцності. — Він заплющив очі в ментатському напівтрансі й мовив: — За правління Харконненів утримання обладнання та витрати на зарплату становили чотирнадцять відсотків прибутку. Нам дуже пощастить, якщо спочатку їх удасться втримати в межах тридцяти відсотків. Зважаючи на потребу реінвестицій та розширення, включно з відсотками ДАПТу та військовими витратами, наш прибуток не перевищуватиме шість чи сім відсотків, доки ми не замінимо зношене обладнання. Тоді зможемо підняти його до дванадцяти або п’ятнадцяти відсотків, як і має бути. — Він розплющив очі. — Якщо тільки мілорд не хоче застосувати харконненівські методи.

— Ми готуємо надійну та постійну планетарну базу, — відказав Герцог. — Тому нам потрібно, аби якомога більше людей лишалися задоволеними — зокрема фримени.

— Особливо фримени, — погодився Хават.

— Наша влада на Каладані, — мовив Герцог, — залежала від сили на морі та в повітрі. А тут ми маємо розвинути щось, що я волів би назвати силою пустелі. Можливо, вона має враховувати й перевагу в повітрі, але не факт. Звертаю вашу увагу на відсутність щитів у ’топтерів. — Він похитав головою. — Харконнени покладалися на приплив кваліфікованих кадрів з інших планет, але нам не можна на це сподіватися. Кожна нова хвиля міститиме певну кількість провокаторів.

— Тож ми маємо задовольнятися значно нижчим прибутком й обмеженим урожаєм, — сказав Хават. — Наше виробництво за перші два сезони буде на третину меншим за середній харконненівський результат.

— Такі-ось справи, — сказав Герцог. — Як ми й гадали. Нам потрібно активніше знайомитися з фрименами. Мені б хотілося мати п’ять батальйонів із фрименськими солдатами до першої перевірки ДАПТу.

— Надто мало часу, сір, — зауважив Хават.

— А в нас його й так катма, й ти сам це чудово знаєш. Вони за першої ж нагоди прибудуть сюди із сардаукарами, переодягненими в харконненівську форму. Як гадаєш, скількох вони привезуть із собою, Зуфіре?

— Чотири або п’ять батальйонів, сір. Не більше, якщо тарифи Гільдії на перевезення військ лишаться незмінними.

— Тоді п’яти батальйонів фрименів і наших власних сил має вистачити, щоб упоратися з ними. Треба буде впіймати кількох сардаукарів, щоб показати їх перед Радою Ландсрааду, — і тоді баланс сил зміниться — з прибутками чи без них.

— Ми зробимо все, що зможемо, сір.

Пол поглянув на батька, тоді перевів погляд на Хавата й раптом збагнув, наскільки ж ментат старий — він служив уже трьом поколінням Атрідів. Старигань. Це видавав вологий блиск його карих очей, потріскані щоки, обпалені екзотичними сонцями, дуга похилих плечей і тонка лінія вуст із журавлинними плямами від соку сафо.

«Стільки всього залежить від літнього чоловіка», — подумав Пол.

— Зараз ми вступили у війну асасинів, — сказав Герцог. — Але вона ще не сягнула апогею. Зуфіре, як там справи з харконненівськими прихвоснями?

— Ми знищили двісті п’ятдесят дев’ять їхніх служників, мілорде. Лишається не більше ніж три харконненівські гнізда — усього близько сотні людей.

— Щодо знищених вами харконненівських підлабузників, — мовив Герцог. — Чи були вони заможними?

— Більшість доволі непогано влаштувалася, мілорде, — підприємці.

— Я хочу, щоб ти підробив сертифікати васальної вірності з підписом кожного з них, — сказав Герцог. — Копії файлів — Судді Зміни. Ми юридично доведемо, що вони порушили присягу. Конфіскуйте їхню власність, заберіть усе, виженіть родини й пустіть по світу з торбою. І переконайтеся, що Імператор отримує свої десять відсотків. Усе має бути абсолютно законно.

Зуфір посміхнувся, відкривши вкриті червоними плямами зуби під карміновими губами.

— Хід, гідний вашого дідуся, мілорде. Ганьба мені, що я першим до нього не додумався.

По той бік столу насупився Галлек, помітивши похмурий вираз Полового обличчя. Усі решта посміхалися й кивали.

«Це неправильно, — подумав Пол. — Це тільки підштовхне інших до запеклішого опору, адже, здавшись, вони не отримають нічого».

Він знав, що в канлі мета виправдовує засоби, але такий хід міг привести до поразки, навіть якщо здобуде перемогу.

— «Я став приходьком у чужому краї»[31], — процитував Галлек.

Пол поглянув на нього, впізнавши цитати з О. К. Біблії, і сам у себе запитав: «Невже Ґурні також хотів би покласти край підступним змовам?»

Герцог зиркнув у темряву за вікнами й перевів погляд на Галлека:

— Ґурні, чи багато піщаних робітників тобі вдалося переконати лишитися з нами?

— Двісті вісімдесят шість, сір. Гадаю, нам варто взяти їх і вважати себе щасливчиками. Усі вони мають корисні навички.

— Не більше? — Герцог стиснув губи. — Гаразд, передай…

Його перебив галас біля дверей. Дункан Айдаго проминув охоронця, квапливо пройшов уздовж столу й нахилився до вуха Герцога.

Лето махнув йому, мовивши:

— Говори на повен голос, Дункане. Ти ж бачиш, тут головні офіцери.

Пол ретельно вивчав Айдаго, вдивляючись у його котячі рухи та швидкість рефлексів, які перетворювали його на нездоланного вчителя фехтування. Айдаго повернув до Пола кругле обличчя. Глибоко посаджені очі нічого не видавали, але під маскою спокою Пол розпізнав хвилювання.

Оглянувши присутніх за столом, Айдаго сказав:

— Ми розбили загін харконненівських найманців, переодягнених у фрименів. Самі фримени й відрядили до нас гінця, щоб попередити про ватагу. Однак під час нападу ми з’ясували, що Харконнени влаштували засідку на фрименського гінця й сильно поранили його. Ми несли його сюди, щоб віддати на лікування нашим лікарям, але він по дорозі помер. Я бачив, що він у поганому стані, тому спинився, щоб хоч якось допомогти. Тієї миті він намагався дещо викинути, — Айдаго зиркнув на Лето. — Ніж, мілорде. Ніж, якого ви ще ніколи не бачили.

— Крис-ніж? — запитав хтось.

— Безсумнівно, — відказав Айдаго. — Молочно-білий, ще й світиться власним, внутрішнім сяйвом.

Із внутрішньої кишені мундира він витягнув піхви зі зморшкуватим чорним руків’ям, що стирчало з них.

— Не витягуйте ножа з піхов!

Голос долинав із дверей у дальньому кінці кімнати — такий потужний і пронизливий, що змусив усіх повернути голови.

У дверному отворі стояла висока, закутана в плащ постать, яку стримували перехрещені мечі охоронців. Світло-коричнева мантія повністю закривала чоловіка — крізь отвір у каптурі виднілися тільки абсолютно сині очі — без білків.

— Нехай він увійде, — прошепотів Айдаго.

— Пропустіть чоловіка, — сказав Герцог.

Охоронці завагалися, але опустили мечі.

Чоловік притьмом забіг у кімнату й став навпроти Герцога.

— Це Стілґар, очільник січі, яку я відвідав, вождь тих, хто попередив нас про перевдягнену ватагу, — сказав Айдаго.

— Ласкаво просимо, пане, — сказав Герцог. — Чому нам не можна витягувати з піхов цього ножа?

Стілґар зиркнув на Айдаго й мовив:

— Поміж нас ти дотримувався звичаїв чистоти й честі. Тому я дозволив тобі поглянути на ніж людини, якій ти допомагав. — Він кинув погляд на решту присутніх. — Але інших я не знаю. Чи не осквернять вони шляхетної зброї?

— Я Герцог Лето, — відрекомендувався Атрід. — Чи дозволите ви мені поглянути на ваш ніж?

— Я дозволю вам заслужити право витягнути його з піхов, — сказав Стілґар, і, коли обурений гамір прокотився столом, він підняв тонку, помережану темними венами руку. — Нагадую, що цей ніж належав тому, хто допоміг вам.

У вичікувальній тиші Пол узявся розглядати чоловіка й відчув навколо нього ореол могутності. Він був керманичем — фрименським керманичем.

Чоловік, що сидів по центру навпроти Пола, буркнув:

— Хто він такий, щоб казати нам, які права ми маємо на Арракісі?

— Сказано-бо, що Герцог Лето Атрід править за згоди підданих, — сказав фримен. — Тож я маю пояснити вам, у чому справа: на того, хто бачив крис-ніж, падає особлива відповідальність. — Він кинув похмурий погляд на Айдаго, — вони стають нашими. І без нашої згоди вони не зможуть полишити Арракіс.

Галлек і ще дехто почали підводитися з розгніваними обличчями. Галлек мовив:

— Герцог Лето сам визначає, чи…

— Хвилинку, будь ласка, — сказав Лето, і м’якість його голосу стримала їх. «Ситуація не має вийти з-під контролю», — подумав він і звернувся до фримена: — Сір, я шаную і ціную особисту гідність кожного, хто шанує мою гідність. Я і справді в боргу перед вами. А я завжди повертаю свої борги. Якщо за вашим звичаєм цей ніж має лишатися в піхвах, так і буде — за моїм наказом. І якщо є інший спосіб віддати шану чоловікові, що помер заради нас, назвіть його.

Фримен поглянув на Герцога, а тоді повільно відвів каптур, демонструючи тонкий ніс і повні вуста у блискучій чорній бороді. Він повільно нахилився над краєм столу й плюнув на його відполіровану поверхню.

Коли люди за столом почали зводитися на ноги, голос Айдаго виповнив кімнату:

— Годі!

У раптовій напруженій тиші Айдаго мовив:

— Ми дякуємо тобі, Стілґаре, за дар вологи тіла твого. І приймаємо його належним чином. — Й Айдаго плюнув на стіл перед Герцогом.

А потім мовив Герцогові:

— Згадайте, наскільки цінна тут вода, сір. Це був знак поваги.

Лето сів назад на стілець, перехопив вираз Полових очей, помітив сумний усміх на синовому обличчі та відчув, як повільно зникає напруга за столом, коли людей проймало розуміння.

Фримен поглянув на Айдаго й мовив:

— Ти добре показав себе на моїй січі, Дункане Айдаго. Чи присягав ти на вірність своєму Герцогові?

— Він хоче завербувати мене, сір, — пояснив Айдаго.

— А він прийме подвійну присягу? — запитав Лето.

— Ви хочете, аби я пішов із ними, сір?

— Я хочу, аби ти сам ухвалив рішення щодо цього, — сказав Лето, але не зміг приховати напруженість у голосі.

Айдаго ретельно придивився до фримена.

— Чи приймеш ти мене на таких умовах, Стілґаре? Може настати час, коли мені треба буде повернутися на службу до свого Герцога.

— Ти добре б’єшся і зробив усе, що міг, для нашого друга, — сказав Стілґар і поглянув на Лето: — Нехай буде так: чоловік на ім’я Айдаго лишить собі крис-ніж як знак своєї вірності нам. Звісно, він має бути очищеним і пройти весь ритуал, але таке можливо. Він буде й фрименом, і солдатом Атрідів. І потім є прецедент: Лієт служить двом володарям.

— Дункане? — запитав Лето.

— Я розумію, сір, — відказав Айдаго.

— Отже, вирішено, — погодився Лето.

— Твоя вода — тепер наша вода, Дункане Айдаго, — сказав Стілґар. — Тіло нашого друга лишиться з твоїм Герцогом. Його вода — це вода Атрідів. Тепер між нами є зв’язок.

Лето зітхнув і глянув на Хавата, перехопивши його погляд. Старий ментат задоволено кивнув.

— Я зачекаю внизу, — сказав Стілґар, — доки Айдаго попрощається з друзями. Нашого мертвого друга звали Туро`к. Згадайте про це, коли настане час відпустити його дух. Ви — друзі Туро`ка.

Стілґар намірився йти.

— Ви не затримаєтеся на довше? — запитав Лето.

Фримен знову повернувся до нього, звичним жестом повертаючи каптур на місце й поправляючи щось під ним. Пол помітив, що ця річ скидалася на трубку, перш ніж фримен не сховав її під каптуром.

— А є причина затриматися? — запитав фримен.

— Це було б для нас честю, — сказав Герцог.

— Честь вимагає, аби я скоро опинився в іншому місці, — відказав фримен. Він кинув іще один погляд на Айдаго, розвернувся і вийшов повз охоронців.

— Якщо інші фримени схожі на нього, ми станемо одне одному в пригоді, — сказав Лето.

Айдаго сухо відповів:

— Він чудовий приклад, сір.

— Ти розумієш, що маєш зробити, Дункане?

— Я ваш посол до фрименів, сір.

— Багато що залежить від тебе, Айдаго. Нам потрібно принаймні п’ять батальйонів цих людей, перш ніж до нас прилетять сардаукари.

— Це потребуватиме зусиль, сір. Фримени — доволі незалежні люди. — Айдаго завагався, а тоді додав: — І є ще дещо, сір. Один із найманців, яких ми розбили, намагався забрати цього ножа в нашого мертвого друга. Найманець сказав, що Харконнени дають мільйон соляріїв будь-кому, хто принесе хоч один крис-ніж.

Лето підняв голову в щирому здивуванні:

— Чому вони так сильно хочуть отримати такий ніж?

— Цей ніж зроблено із зуба піщаного хробака: це знак фрименів, сір. З ним синьоокий чоловік може потрапити на будь-яку січ на планеті. Вони б допитували мене, якби не знали особисто. Я не схожий на фримена, але…

— Пітер де Вріс, — промовив Герцог.

— Людина диявольських хитрощів, мілорде, — зауважив Хават.

Айдаго сховав крис-ніж під мундир.

— Оберігай цього ножа, — сказав Герцог.

— Я розумію, мілорде, — він поплескав передавач на поясі. — Зв’яжуся з вами якомога швидше. Зуфір має код мого виклику. Використовуйте бойову мову. — Він відсалютував, розвернувся й поквапився за фрименом.

Вони почули в коридорі віддалені кроки.

Розуміння промайнуло між Лето й Хаватом. Вони всміхнулися.

— У нас багато роботи, сір, — сказав Галлек.

— То я відволікаю тебе від роботи? — запитав Лето.

— Я підготував звіт про передові бази, — повідомив Хават. — Зачитати його іншого разу, сір?

— Це потребує багато часу?

— Я коротко перекажу основне. Серед фрименів ширяться чутки, що в часи існування Пустельної ботанічної випробувальної cтанції було побудовано близько двох сотень таких передових баз. Вочевидь, усі вони закинуті, але є свідчення, що, перш ніж залишити, їх запечатали.

— Чи є там обладнання? — запитав Герцог.

— Так, згідно зі звітами від Дункана.

— Де вони розташовані? — запитав Галлек.

— Відповідь на це питання, — сказав Хават, — незмінна: «Лієт знає».

— Бог знає, — пробурмотів Лето.

— Можливо, і ні, сір, — сказав Хават. — Ти ж чув, як Стілґар ужив його ім’я. Може, він казав про реальну особу?

— Служить двом володарям, — повторив Галлек. — Звучить, як релігійна цитата.

— Ти мав би знати напевно, — відказав Герцог.

Галлек усміхнувся.

— Цей Суддя Зміни, — сказав Лето, — імперський еколог — Кайнс… Чи не міг би він знати, де розташовані ці бази?

— Сір, — попередив Хават, — цей Кайнс — слуга Імператора.

— Але ж він далеко від Імператора, — сказав Лето. — Мені потрібні ці бази. Вони наповнені матеріалами, які ми могли б витягнути й використати для ремонту нашого робочого обладнання.

— Сір! — гукнув Хават. — Ці бази досі формально належать Його Величності.

— Погода тут достатньо погана, аби знищити будь-що, — відказав Герцог. — Завжди можна звинуватити в усьому погоду. Знайдіть цього Кайнса і з’ясуйте, чи ці бази хоча б існують.

— Ой, як небезпечно забирати їх собі, — сказав Хават. — Дунканові ось що було зрозуміло: ці бази або уявлення про них мають глибинне значення для фрименів. Якщо ми захопимо ці бази, то можемо віддалитися від фрименів.

Пол глянув на обличчя людей навколо них, побачив напругу, з якою вони ловили кожне слово. Здавалося, їх дуже схвилювало батькове ставлення.

— Прислухайся до нього, батьку, — тихо мовив Пол. — Він каже правду.

— Сір, — вів далі Хават, — на цих базах можуть бути матеріали, завдяки яким можна полагодити кожну деталь нашого обладнання — і все ж таки вони можуть бути поза зоною нашої досяжності зі стратегічних міркувань. Було б нерозумно робити такий хід, не дізнавшись більше. Цей Кайнс має суддівську владу, надану Імперією. Не варто забувати про це. Фримени також прислухаються до нього.

— Тоді зроби це делікатно, — сказав Герцог. — Я тільки хочу дізнатися, чи ці бази взагалі існують.

— Як забажаєте, сір, — Хават сів, опустивши очі.

— Гаразд, — сказав Герцог. — Ми всі знаємо, що на нас чекає попереду — робота. Ми до цього готувалися і маємо певний досвід. Знаємо, яка нагорода на нас чекає, і чудово розуміємо, що буде в разі поразки. Ви всі отримали завдання, — він глянув на Галлека. — Ґурні, для початку подбай про контрабандистів.

— «Маю я піти до відступників, що мешкають у спаленій сонцем землі!»[32] — виголосив Галлек.

— Одного дня я підловлю цього типа на відсутності цитати — і тоді він матиме абсолютно голий вигляд, — зауважив Герцог.

Гигикання луною прокотилося над столом, але Пол у ньому відчув напругу.

Герцог повернувся до Хавата.

— Установи ще один командний пост розвідки та зв’язку на цьому поверсі, Зуфіре. Коли підготуєш його, я хочу тебе бачити.

Хават підвівся й роззирнувся кімнатою, неначе шукав підтримки. Він розвернувся й вивів процесію з кімнати. Частина присутніх рухалася квапливо, шкрябаючи стільцями об підлогу, і, збентежена, збивалася в маленькі групки.

«Усе закінчилося збентеженням», — подумав Пол, дивлячись, як ідуть геть останні офіцери. Раніше нарада завжди завершувалася на іронічній ноті. А ці збори, здавалося, просто витікали, розчавлені власною неузгодженістю, та ще й завершилися суперечкою.

Уперше Пол подумав про справжню ймовірність поразки — подумав про неї не від страху чи у зв’язку з попередженнями старої Превелебної Матері, а через власну оцінку ситуації, що склалася.

«Мій батько у відчаї, — подумав він. — Наші справи йдуть зовсім кепсько».

Іще й Хават — Пол пригадав поведінку Хавата під час зборів — легке вагання, ознаки неспокою.

Щось глибоко схвилювало Хавата.

— Краще тобі лишитися на решту ночі тут, сину, — сказав Герцог. — У будь-якому разі скоро світанок. Я попереджу твою матір. — Він повільно звівся на закляклі ноги. — Чому б тобі не поставити кілька стільців разом і не лягти на них відпочити?

— Я не дуже стомився, сер.

— Як хочеш.

Герцог склав руки за спиною й заходився сновигати вздовж столу.

«Неначе загнана в клітку тварина», — подумав Пол.

— Ти плануєш обговорити з Хаватом гіпотетичного зрадника? — запитав Пол.

Герцог спинився навпроти сина й заговорив до чорних вікон.

— Ми вже багато разів обговорювали таку можливість.

— Стара видавалася переконаною у своїх словах, — зауважив Пол. — І повідомлення, яке матір…

— Заходів було вжито, — сказав Герцог. Він роззирнувся кімнатою, і Пол помітив відчай шаленства в батькових очах. — Лишайся тут. Я хочу обговорити з Хаватом дещо про командні пункти.

Він розвернувся й вийшов із кімнати, коротко кивнувши охоронцям біля дверей.

Пол дивився туди, де щойно стояв батько. Простір спорожнів іще до того, як Герцог вийшов із кімнати. І йому пригадалося попередження старої: «…батька ніяк не порятуєш».

13

Першого дня, коли Муад’Діб їхав із родиною вулицями Арракіна, люди вздовж дороги, пригадавши легенди й пророцтва, наважилися закричати: «Магді![33]». Та цей крик був радше питанням, аніж твердженням, бо тоді вони лишень могли сподіватися, що він і є провіщений Лісан аль-Гайб[34], Голос із Зовнішнього Світу. Їхню увагу також привернула його матір, бо вони чули, що жінка — з Бене Ґессерит, і для них було очевидно, що вона — іще один Лісан аль-Гайб.

Принцеса Ірулан. Оповідь про Муад’Діба

Герцог знайшов самотнього Зуфіра Хавата в кутовій кімнаті, як йому й казали охоронці. Із сусідньої зали долинав шум — там установлювали переговорне обладнання, — але в цій кімнаті було доволі тихо. Герцог роззирнувся, коли Хават підвівся з-за столу, заваленого паперами. Маленька комірчина із зеленими стінами містила, крім столу, три завислі в повітрі стільці на силових підвісках. Зі спинок поквапцем прибрали харконненівське «Х» — лишилися тільки нерівні кольорові смуги.

— Стільці конфісковано в попередників, але вони цілком безпечні, — мовив Хават. — Де Пол, сір?

— Я лишив його в нарадчій залі. Сподіваюся, він зможе трішки відпочити й розслабитися без мене.

Хават кивнув, підійшов до дверей у сусідню кімнату й зачинив їх, заглушивши галас статичних й електричних розрядів.

— Зуфіре, — сказав Лето, — мою увагу привернули імператорські та харконненівські склади прянощів.

— Мілорде?

Герцог стиснув губи.

— Склади можна знищити. — Він підняв руку, щойно Хават спробував заговорити. — Забудьте про Імператорові запаси. Насправді він лише таємно порадіє неприємностям Харконненів. Та й чи має право Барон оскаржувати знищення того, що він не може відкрито назвати своїм?

Хават похитав головою.

— У нас мало вільних людей, сір.

— Візьми когось із людей Айдаго. І, можливо, хтось із фрименів потішиться мандрівкою за межі планети. Щодо рейду на Ґ’єді Прайм, то ця диверсія має тактичні переваги, Зуфіре.

— Як скажете, мілорде, — Хават відвернувся, і Герцог побачив знервованість у поведінці старого, а тоді подумав: «Певно, він підозрює, що я не довіряю йому. Він має знати, що в мене є особисті повідомлення щодо зрадників. Найкраще — негайно погамувати його страхи».

— Зуфіре, — сказав він, — оскільки ти — один із небагатьох, кому я можу повністю довіряти, є ще одне питання, яке варто обговорити. Ми обидва знаємо, наскільки ретельно маємо стежити, щоб зрадники не просочилися в наші ряди… але в мене є два нових звіти.

Хават повернувся й уважно подивився на Герцога.

І Лето переказав почуте від Пола.

Замість того щоб викликати інтенсивну зосередженість ментата, ці новини тільки посилили знервованість Хавата.

Лето уважно поглянув на старого, а тоді мовив:

— Ти щось приховуєш, давній друже. Я мав запідозрити це, ще коли ти був таким знервованим на нараді. Які ж пекучі новини відомі тобі, що ти їх не міг сказати при всіх?

Укриті плямами від сафо губи Хавата стиснулися в сувору пряму лінію, навколо якої розходилися дрібні зморшки. Складки шкіри старого зовсім не ворухнулися, коли він промовив:

— Мілорде, я не дуже добре знаю, як до цього підступитися.

— Кожен із нас неодноразово закривав собою іншого, Зуфіре, — відказав Герцог. — Ти знаєш, що можеш розмовляти зі мною про будь-що.

Хават і далі дивився на нього, міркуючи: «Ось таким він подобається мені найбільше. Людина честі, яка заслуговує на мою вірність і службу до останнього подиху. Чому ж маю завдавати йому болю?»

— Отже? — наполягав Лето.

Хават стенув плечима.

— Це уривок запису. Ми забрали його в кур’єра Харконненів. Запис мав отримати агент на ім’я Парді. Ми маємо всі підстави вважати, що Парді стояв на чолі харконненівського підпілля. Цей запис може призвести до важких наслідків, а може закінчитися нічим. Його можна інтерпретувати по-різному.

— Що за делікатний зміст мало повідомлення?

— Уривок повідомлення, мілорде. Незавершений. Мінімічний фільм зі стандартною капсулою самознищення. Ми зупинили дію кислоти незадовго до повного видалення, тому лишився тільки цей фрагмент, який, однак, наштовхує на роздуми.

— І?

Хават потер губи:

— Там сказано: «…ето ніколи нічого не запідозрить, і, коли удару Герцогові завдасть люба рука, цього буде достатньо, щоб знищити його». Повідомлення скріплювала особиста печатка Барона. Я перевірив — вона справжня.

— Твоя підозра очевидна, — сказав Герцог ураз схололим голосом.

— Я б радше відрізав власні руки, ніж завдав вам болю, — сказав Хават. — Мілорде, що як…

— Леді Джессіка, — сказав Лето, і відчув, як злість поглинає його. — А ти не міг витягнути з цього Парді більше фактів?

— На жаль, коли ми перехопили кур’єра, Парді вже не було серед живих. А кур’єр, я певен, не знав, що везе.

— Розумію.

Лето похитав головою, міркуючи: «Яка бридка справа. У цьому не може бути ні крихти правди. Я знаю мою жінку».

— Мілорде, якщо…

— Ні! — гарикнув Герцог. — Тут помилка…

— Ми не можемо ігнорувати це, мілорде.

— Вона зі мною шістнадцять років! Було безліч нагод для… Ти ж сам вивчав і школу, й жінку!

Хават із гіркотою відповів:

— Часом факти вислизали від мене.

— Це неможливо, кажу тобі! Харконнени хочуть знищити рід Атрідів — і Пола також. Вони вже раз спробували зробити це. Чи ж може жінка замислити щось проти власного сина?

— Може, вона й не замислила нічого проти сина. А вчорашній замах міг бути лише розумною вигадкою.

— Це не могла бути вигадка.

— Сір, вона не повинна знати про своє походження, але що, як воно їй відоме? Що, як вона була сиротою, родину якої, скажімо, знищили Атріди?

— Тоді вона мала зробити це набагато раніше. Отрута в моєму келисі… стилет уночі. Хто мав кращу нагоду?

— Харконнени прагнуть знищити вас, мілорде. Вони не мають наміру просто вбити. Канлі має цілу градацію відмінностей. Це могла бути шедевральна помста.

Плечі Герцога згорбилися. Він заплющив очі й здався враз дуже втомленим і старим. «Це неможливо, — подумав він. — Ця жінка відкрила мені своє серце».

— Хіба є кращий спосіб знищити мене, ніж змусити засумніватися в жінці, яку я кохаю? — запитав він.

— Я обдумав таку інтерпретацію, — відповів Хават. — І все ж…

Герцог розплющив очі й глянув на Хавата, міркуючи: «Нехай підозрює. Підозри — його сфера, не моя. Може, якщо здаватиметься, ніби я повірив, це змусить ворога втратити пильність».

— Що ти пропонуєш? — прошепотів Герцог.

— Зараз постійне стеження, мілорде. За нею мають спостерігати весь час. Я проконтролюю, щоб це робилося ненав’язливо. Айдаго — найкращий кандидат для такої роботи. Можливо, за тиждень ми зможемо покликати його назад. У загоні Айдаго тренувався юнак — ідеальна заміна для фрименів. Він має хист до дипломатії.

— Але це не має зашкодити нашим стосункам із фрименами.

— Звісно ні, сір.

— А як щодо Пола?

— Можливо, ми могли б попередити лікаря Юе.

Лето повернувся до Хавата спиною.

— Лишаю на твій розсуд.

— Я буду обережним, мілорде.

«Принаймні я розраховую на це», — подумав Лето, а тоді мовив:

— Я піду на прогулянку. Якщо буду тобі потрібен, знайдеш мене десь неподалік. Охоронець може…

— Мілорде, перш ніж підете, вам варто ознайомитися з одним фільмокліпом. Це аналіз релігії фрименів зблизька. Пам’ятаєте, ви просили мене підготувати його.

Герцог спинився і сказав, не повертаючись:

— Це не може зачекати?

— Звісно, мілорде. Ви запитували, що вони тоді кричали. «Магді!» Так вони зверталися до юного пана. Коли вони…

— До Пола?

— Так, мілорде. У них тут є легенда, пророцтво, ніби до них прийде очільник, дитя Бене Ґессерит, що поведе їх до справжньої свободи. Це відповідає звичній месіанській моделі.

— Вони гадають, що Пол — цей… цей…

— Вони лише сподіваються на це, мілорде.

Хават простягнув капсулу з фільмокліпом.

Герцог узяв її і поклав у кишеню.

— Перегляну пізніше.

— Звісно, мілорде.

— А зараз мені потрібен час… подумати.

— Так, мілорде.

Герцог глибоко вдихнув і вийшов за двері. Він повернув праворуч і пішов, склавши руки за спиною. Чоловік майже не зважав на те, де перебуває. Проминав коридори, сходи, балкони, зали… людей, що віталися з ним і відступали вбік.

Коли він повернувся до темної нарадчої зали, то побачив, що Пол заснув на столі, вкрившись плащем охоронця й підклавши рюкзак замість подушки. Герцог тихо пройшов кімнатою на балкон і дивився на летовище. Охоронець у кутку балкона, розпізнавши Герцога в тьмяних відблисках спалахів із поля, виструнчився.

— Вільно, — пробурмотів Герцог, обіпершись на холодний метал балконної огорожі.

Передсвітанкова тиша огорнула пустелю. Лето підвів погляд. Угорі зірки виблискували мерехтливою шаллю на синьо-чорному тлі. Низько над південним небокраєм крізь тонкий пиловий серпанок визирав другий місяць, кидаючи на Герцога недовірливі, цинічні погляди.

Герцог дивився, як місяць спускався за скелі Оборонної Стіни, вкриваючи їх інеєм, а тоді, у раптово згуслій тиші, чоловіка пройняв холод. Він затремтів.

Гнів пройшов крізь нього.

«Це востаннє Харконнени цькують і вистежують мене, полюють за мною, — подумав він. — Вони — купи гною з мізками сільських тюремників! Але я звідси не піду! — а тоді його пройняв легкий сум: — Я маю правити, використовуючи очі та кігті, наче яструб поміж меншими птахами». Його рука несвідомо торкнулася емблеми на мундирі.

На сході ніч спалахнула осяйною сірістю, а тоді зірки потьмяніли в перламутрово-молочних переливах. Довгими дзвінкими рухами загорівся світанок, випалюючи розтрощений горизонт.

Краєвид був настільки прекрасним, що він повністю заволодів увагою Герцога.

«Окремі речі просто змушують полюбити їх», — подумав він.

Лето й уявити не міг, що тут може бути щось настільки ж прекрасне, як цей червоний розбитий небокрай і пурпурово-охрові скелі. Поза межами летовища, де тендітна нічна роса торкнулася життя у квапливих засівках Арракіса, він побачив озерця червоного квіту і фіолетовий ланцюжок між ними… неначе сліди велета.

— Це неймовірний світанок, сір, — мовив охоронець.

— Так і є.

Герцог кивнув, міркуючи: «Можливо, ця планета здатна бути привабливою. Може, вона стане хорошим домом для мого сина».

А тоді він побачив людські постаті, що рухалися поміж полями квітів, обмітаючи їх дивними серпоподібними пристроями — збирачами роси. Вода настільки цінна, що навіть росу потрібно зібрати.

«А ще це місце може бути жахливим», — подумав Герцог.

14

Немає, певно, жахнішого одкровення, ніж мить, коли ти дізнаєшся, що твій батько — жива людина зі звичайної плоті та крові.

Принцеса Ірулан. Збірка речéнь Муад’Діба

Герцог сказав:

— Поле, я зроблю дещо ненависне мені, однак у мене немає вибору.

Він стояв біля портативного вловлювача отрути, який принесли до нарадчої зали на час сніданку. Сенсорні лапи приладу шкутильгали столом, нагадуючи Полові якусь дивну, щойно померлу комаху.

Увагу Герцога прикував краєвид за вікном: летовище й пилюка, що клубочилася в ранковому небі.

Перед Полом стояв проектор із коротким фільмокліпом про фрименські релігійні практики. Кліп скомпонував один із експертів Хавата, і Пола бентежили посилання на себе.

«Магді!»

«Лісан аль-Гайб!»

Він міг заплющити очі й знову пригадати крики юрми. «То ось на що вони сподівалися», — подумав Пол. Іще він згадав, як Превелебна Матір сказала: «Квізац Хадерах». Спомини пробудили в ньому усвідомлення жахливого призначення, затьмарюючи цей дивний світ відчуттям знайомості, яку юнак не міг збагнути.

— Ненависне мені, — повторив Герцог.

— Що ви маєте на увазі, сер?

Лето обернувся й поглянув на сина:

— Харконнени вирішили впіймати мене, змусивши не довіряти твоїй матері. Вони не знають, що я радше перестану довіряти самому собі.

— Я не розумію, сер.

Лето знову визирнув у вікно. Біле сонце легко здійнялося у свій ранковий квадрант. Молочне світло пронизувало нуртування пилових хмар, що розлилися сліпими каньйонами між зубцями Оборонної Стіни.

Повільно стишивши голос, аби здолати гнів, Герцог розказав Полові про таємничу записку.

— Ти так само міг запідозрити й мене, — сказав Пол.

— Вони мають думати, що досягнули успіху, — сказав Герцог. — Вони повинні вважати, що я такий бовдур. Усе має виглядати по-справжньому. Навіть твоя мати не повинна знати, що це все облуда.

— Але, сер! Чому?

— Реакція твоєї матері не повинна бути награною. О, вона має хист до неймовірного лицедійства… але надто багато стоїть на кону. Я сподіваюся, мені вдасться вивести зрадника на чисту воду. Має здаватися, що мене повністю надурили. Доведеться завдати їй болю, аби вона не зазнала ще більших страждань.

— Навіщо ви все це розповідаєте мені, батьку? Що, як я прохоплюся?

— У цьому питанні вони за тобою не стежитимуть, — відповів Герцог. — Ти збережеш секрет. Ти мусиш.

Він пройшов до вікна й продовжив, не обертаючись.

— Якщо раптом зі мною щось трапиться, ти зможеш розказати їй правду, що я ніколи, на жодну мить не сумнівався в ній. Я хотів би, щоб вона це знала.

Пол розпізнав у словах батька думки про смерть і швидко заговорив:

— З вами нічого не трапиться, сер.

— Помовч, сину.

Пол дивився на батькову спину, помічаючи втому, що проходила крізь нахил шиї, лінію плечей і повільність рухів.

— Ви просто втомилися, батьку.

— Так, утомився, — погодився Герцог. — Морально втомився. Напевно, меланхолійне виродження Великих Домів вплинуло й на мене. А колись же ми були такими сильними людьми.

Пол заговорив швидко, з люттю:

— Наш Дім не вироджується!

— Справді?

Герцог обернувся обличчям до сина, продемонструвавши йому темні кола під суворими очима та цинічний вигин губ.

— Мені слід було одружитися з твоєю матір’ю, зробити її моєю Герцогинею. Однак… мій парубоцький статус дає надію деяким Домам, що завдяки їхнім готовим до шлюбу донькам ми станемо союзниками. — Він знизав плечима. — Тож я…

— Мати вже пояснила мені це.

— Ніщо не дає лідерові більшої відданості, ніж атмосфера бравади, — сказав Герцог. — Тож я її й культивую.

— Ти добре керуєш, — заперечив Пол. — Гарно правиш. Люди люблять тебе й охоче підуть за Герцогом Лето.

— У мене одні з найкращих корпусів пропаганди, — Герцог знову повернувся до котловини. — Тут, на Арракісі, в нас більше можливостей, ніж могла уявити собі Імперія. Хоча іноді я думаю, що нам краще було втекти, стати відступниками. Часом я хочу, щоб ми безіменно розтанули серед людей, стали менш вразливими до…

— Батьку!

— Так, я втомився, — сказав Герцог. — Ти знав, що ми використовуємо осад із прянощів як сировинний матеріал і вже збудували власну фабрику з виготовлення фільмоплівок?

— Сер?

— Нам не повинно бракувати плівки, — сказав Герцог. — Як іще ми заповнимо села та міста нашою інформацією? Люди мають знати, як добре я правлю ними. А як вони довідаються, якщо їм про це не розповідати?

— Тобі слід трохи відпочити.

Герцог знову повернув обличчя до сина.

— Арракіс має ще одну перевагу, про яку я майже зовсім забув. Прянощі тут ледве не повсюди. Ти дихаєш ними, ти їси їх — вони майже скрізь. І я виявив, що це дає природний імунітет від більшості поширених отрут, які згадані в «Довіднику асасинів». І необхідність стежити за кожною краплиною води ставить виготовлення їжі — дріжджі, гідропоніку, чемавіт, усе — під суворий контроль. Ми не можемо позбутися більшої частини населення за допомогою отрути — тож і на нас не можуть здійснити напад таким чином. Арракіс робить нас моральними та етичними.

Пол почав було говорити, але Герцог обірвав його:

— Мені потрібен хтось, кому б я міг розповідати таке, сину, — він зітхнув, озирнувся на висохлий пейзаж, звідки зараз зникли навіть квіти — розтоптані збирачами роси, зів’ялі під раннім сонцем.

— На Каладані ми правили, використовуючи силу моря та повітря, — сказав Герцог. — Тут нам треба зачепитися за силу пустелі. Це твій спадок, Поле. Що буде, коли зі мною щось трапиться? Наш Дім не стане відступником, він стане Домом партизанської війни… Він тікатиме, за ним полюватимуть.

Пол шукав потрібні слова, але не знав, що казати. Він ніколи не бачив батька в настільки пригніченому стані.

— Щоб утримати Арракіс, — сказав Герцог, — доводиться мати справу з рішеннями, які можуть коштувати самоповаги. — Він указав із вікна на зелено-чорний стяг Атрідів, що спустошено висів на флагштоку скраю від летовища. — Цей благородний прапор може стати символом багатьох лихих речей.

Пол ковтнув пересохлим горлом. Батькові слова повнилися марнотою, відчуттям такого фаталізму, що він спустошував груди хлопчика.

Герцог дістав тонізувальну пігулку і проковтнув її, не запиваючи.

— Влада та страх, — сказав він. — Ось знаряддя державної сили. Потрібно наказати, щоб тебе краще підготували до партизанської війни. У цьому фільмокліпі вони кличуть тебе «Магді», «Лісан аль-Гайб» — у крайньому разі зроби ставку на це.

Пол дивився на батька й спостерігав, як його плечі розправлялися під дією пігулки, але він не міг забути слова страху та сумнівів.

— Що ж затримало цього еколога? — пробурмотів Герцог. — Я наказав Зуфірові привести його зрання.

15

Одного дня мій батько, Падишах-Імператор, узяв мене за руку, і я відчула, що він стривожений — матір навчила мене розпізнавати подібне. Він повів мене Залою портретів до его-проекції Герцога Лето Атріда. Я помітила подібність між ними — моїм батьком і чоловіком на портреті: обидва з тонкими, елегантними обличчями та різкими рисами, на тлі яких особливо вирізняються холодні очі. «Принцесо, доню, — мовив батько, — мені б хотілося, щоб ти була старшою, коли цей чоловік обирав собі жінку». Тоді батькові виповнився сімдесят один рік, та виглядав він не старшим за людину на портреті, а мені було чотирнадцять, і все ж таки я здогадалася тієї миті, що потай батько хотів, аби Герцог став йому за сина, і ненавидів політичні умовності, які зробили їх ворогами.

Принцеса Ірулан. У домі мого батька

Перша зустріч із людьми, яких йому наказано було зрадити, вразила доктора Кайнса. Він пишався, що був ученим, для якого легенди здавалися лише цікавими ключами до культурних коренів. Але юнак так чітко відповідав стародавньому пророцтву. У нього були «запитальний погляд» і вираз «стриманої щирості».

Звісно, пророцтво передбачало широту інтерпретацій: має Богиня Матір привезти Месію із собою чи народить Його вже тут, на Арракісі? І все ж таки зберігалася дивовижна відповідність між передбаченнями та людьми.

Вони зустрілися зранку біля приміщення адміністрації арракінського летовища. Непримітний орнітоптер приземлився неподалік і м’яко дзижчав у режимі очікування, наче сонна комаха. Біля нього стояв охоронець Атрідів із оголеним мечем. Через увімкнений щит повітря слабко коливалося навколо нього.

Кайнс насмішкувато зиркнув на щит, міркуючи: «В Арракіса для них є кілька сюрпризів!»

Планетолог підвів руку, наказавши своєму охоронцю-фримену відійти. Кайнс рушив до входу в будівлю — темну діру у вкритій пластиком скелі. «Цей моноліт такий беззахисний, — подумав він. — Печера набагато зручніша».

Його увагу привернув рух біля входу. Він зупинився, щоб поправити плащ і застібку дистикоста на лівому плечі.

Вхідні двері широко прочинилися. Швидко вийшли важко озброєні охоронці Атрідів — усі з паралізаторами, дротиками, мечами й щитами. За ними йшов високий чоловік із яструбиним обличчям, смаглявою шкірою і темним волоссям. На ньому був плащ джубба з гербом Атрідів на грудях. Чоловік носив його неправильно, що одразу видавало в ньому чужинця, незвичного до цього вбрання. Плащ прилипав до обтягнених дистикостом ніг. Ритму його кроків бракувало вільного похитування.

«Магді знатиме про те, що інші не можуть бачити», — казало пророцтво.

Кайнс похитав головою, переконуючи себе: «Вони просто люди».

Разом із ними вийшов іще один чоловік, також убраний для пустелі. Кайнс упізнав його — це Ґурні Галлек. Кайнс глибоко вдихнув, щоб угамувати неприязнь до Галлека, який повчав його, як поводитися з Герцогом і його спадкоємцем.

«Герцога можеш називати «мілорд» або «сір». «Ясновельможний» — це також правильно, але зазвичай цей титул уживають під час урочистостей. До сина можна звертатися «молодий пан» або «мілорд». Герцог — людина дуже терпелива, та фамільярності не любить».

Доки група наближалася, Кайнс міркував: «Скоро вони дізнаються, хто на Арракісі господар. Наказали своєму ментатові півночі допитувати мене, так? Сподіваються, що я відкрию їм премудрості добування прянощів, правда ж?»

Ухил Хаватових запитань не сховався від Кайнса. Їх цікавили імператорські бази. Очевидно, чужинці дізналися про них від Айдаго.

«Я накажу Стілґарові надіслати цьому Герцогові голову Айдаго», — мовив сам до себе Кайнс.

Герцогська група була тепер на відстані кількох кроків від нього, їхні ноги в пустельних черевиках тиснули на пісок.

Кайнс поклонився.

— Мілорде Герцогу.

Наближаючись до самотньої постаті біля орнітоптера, Лето ретельно оглянув її. То був високий худорлявий чоловік, убраний у вільний пустельний плащ, дистикост і низькі черевики. Свій каптур він відкинув назад, відкривши довге волосся піщаного кольору та рідку бороду. Під густими бровами виднілася бездонна синь очей. Посеред очниць темніли рештки зіниць.

— Ви еколог, — мовив Герцог.

— Тут ми надаємо перевагу старому титулу, мілорде, — сказав Кайнс. — Планетолог.

— Як скажете, — мовив Герцог і зиркнув на Пола. — Сину, це Суддя Зміни, арбітр у суперечках, людина, призначена, щоб стежити, що ми в усьому дотримуємося закону, перебираючи на себе владу у феоді, — він поглянув на Кайнса. — А це мій син.

— Мілорде, — сказав Кайнс.

— Ви фримен? — запитав Пол.

Кайнс усміхнувся.

— Мене приймають і в селищі, і в січі, юний пане. Але я перебуваю на службі Його Величності як Імперський Планетолог.

Пол кивнув, уражений силою цієї людини. Галлек указав Полові на Кайнса з вікна верхнього поверху адміністративної будівлі:

— Чоловік, оточений фрименським ескортом, — той, який крокує до орнітоптера.

Пол поквапцем оглянув Кайнса через бінокль і зауважив прямий, стиснутий рот і високе чоло. Галлек прошепотів Полові на вухо:

— Дивний тип. У нього специфічне мовлення — він карбує слова, а не згладжує гострі кути — сказав, наче лезом відтяв.

А Герцог позаду нього мовив:

— Науковець.

Тепер, на відстані лише кількох футів до цього чоловіка, Пол відчув силу Кайнса, вплив його особистості — неначе в жилах планетолога текла королівська кров і він народився для панування.

— Якщо я правильно розумію, за наші дистикости та ці плащі варто дякувати вам, — сказав Герцог.

— Сподіваюся, вони добре пасують, мілорде, — відказав Кайнс. — Їх виготовили фримени відповідно до розмірів, наданих вашим Галлеком.

— Ви сказали, що не візьмете нас у пустелю, якщо ми не одягнемо це вбрання, але мені цікаво — чому? — мовив Герцог. — Ми можемо добре запастися водою. Наміру бути відсутніми довго в нас нема, а ось прикриття з повітря є — ескорт, який ви бачите вгорі. Навряд чи нам доведеться йти на вимушену посадку.

Кайнс пильно розглядав насичену вологою шкіру Герцога. А тоді холодно мовив:

— На Арракісі ніколи не говорять про те, що буде. Лише про ймовірності.

Галлек напружився:

— До Герцога потрібно звертатися «мілорд» або «сір»!

Лето помахом руки попросив Галлека вгамуватися і сказав:

— Наші правила — нові тут, Ґурні. Потрібно пробачати.

— Як накажете, сір.

— Ми в боргу перед вами, докторе Кайнсе, — сказав Лето. — Цей одяг і турбота про нашу безпеку не будуть забуті.

Полові підсвідомо спала на думку цитата з О. К. Біблії, і він мовив:

— «Дар благословляє того, хто дарує».

Слова гучно пролунали в застиглому повітрі. Фрименські охоронці Кайнса, яких він лишив у тіні адміністративної будівлі, підскочили зі своїх місць і збентежено щось забурмотіли. Один вигукнув:

— Лісан аль-Гайб!

Кайнс повернувся, подав короткий, різкий знак охоронцям і відіслав їх назад. Вони повернулися на свої місця, а тоді, рушивши навколо будівлі, про щось гомоніли між собою.

— Дуже цікаво, — зауважив Лето.

Кайнс кинув важкий погляд на Герцога й Пола, а тоді мовив:

— Більшість аборигенів пустелі дуже забобонна. Не зважайте на них. Вони не завдадуть шкоди, — але сам він думав про слова з легенди: «Вони вітатимуть вас Священними Словами, і дари ваші будуть благословенні».

Думка Лето про Кайнса — частково заснована на короткому словесному звіті Хавата (дуже стриманому й підозрілому) — враз викристалізувалася: цей чоловік був фрименом. Кайнс прибув із фрименським ескортом, але не тільки тому, що фримени перевіряли своє нове право заходити в міста — певно, це почесна варта. Поведінка демонструвала, що Кайнс — гордовита, звикла до свободи людина, й лише власні підозри керують його манерами і язиком. Запитання Пола виявилося прямим і доцільним.

Кайнс став місцевим.

— Може, нам час рушати, сір? — запитав Галлек.

Герцог кивнув.

— Я полечу на власному ’топтері. Кайнс може сісти зі мною попереду, щоб спрямовувати мене. Ви з Полом розташуєтеся позаду.

— Будь ласка, одну хвилинку, — мовив Кайнс. — Якщо дозволите, сір, я маю перевірити безпеку ваших дистикостів.

Герцог почав було заперечувати, однак Кайнс наполягав:

— Я дбаю про власну шкуру, так само як і про вашу… мілорде. І я чудово знаю, чиє горло переріжуть, якщо з вами двома щось трапиться, доки я за вас відповідаю.

Герцог насупився, міркуючи: «Який делікатний момент! Якщо відмовлюся, ризикую образити його. А користь від цієї людини для мене може бути неоціненною. І все ж… пустити його в захищений моїм щитом простір, дозволити доторкнутися до мене людині, яку заледве знаю?»

Думки промчали крізь його свідомість й увінчалися важким рішенням:

— Ми у ваших руках, — сказав Герцог і ступив крок уперед, розстібаючи плащ. Він помітив, що Галлек напружено завмер, ставши навшпиньки, але не зрушив із місця. — І, якщо ваша ласка, — я був би вдячним за пояснення функціонування цього костюма від того, хто постійно живе з ним.

— Звісно, — сказав Кайнс. Він намацав на плечі під плащем застібки й продовжував говорити, оглядаючи костюм. — По суті, це мікросандвіч: високоефективний фільтр і теплообмінна система. — Він підтягнув плечові застібки. — До шкіри прилягає шпаристий шар. Піт проходить крізь нього, охолоджуючи все тіло… фактично звичайний процес випаровування. Два наступні шари… — Кайнс підтягнув нагрудний пасок — містять теплообмінні нитки та вловлювачі солі. Сіль відновлюється.

Герцог підняв руки:

— Дуже цікаво.

— Дихайте глибоко, — сказав Кайнс.

Герцог послухався.

Кайнс оглянув застібки під пахвами й підправив одну.

— Рухи тіла, особливо дихання, — сказав він, — а також деякі осмотичні дії забезпечують перекачування рідини, — він трішки послабив нагрудний пасок. — Відновлена вода потрапляє у водокишені, з яких ви п’єте її через трубку в затискачі на шиї.

Герцог повернув підборіддя вниз і поглянув на кінець трубки.

— Ефективно і зручно, — сказав він. — Чудова механіка.

Кайнс, ставши навколішки, перевірив застібки на ногах.

— Сеча і фекалії переробляються в стегнових підкладках, — сказав він і підвівся. Помацав, чи щільно костюм прилягає до шиї, підняв там сегментований клапан. — У відкритій пустелі на обличчя надягають цей фільтр, у ніздрі вставляють трубку й затички для щільнішого прилягання. Вдихаєте через ротовий фільтр, а видихаєте — через носову трубку. У справному фрименському дистикості ви втратите не більше, ніж ковток вологи на день — навіть якщо потрапите у Великий ерг[35].

— Ковток на день, — повторив Герцог.

Кайнс натиснув пальцем на підкладку на лобі й мовив:

— Вона може трішки натирати. Якщо мулятиме, скажіть. Я припасую її трохи щільніше.

— Дуже дякую, — сказав Герцог. Коли Кайнс відступив, Лето ворухнув плечима й збагнув, що костюм був припасований значно краще — щільніше і не муляв.

Кайнс повернувся до Пола.

— Тепер поглянемо на тебе, юначе.

«Гарний чоловік, але він має навчитися правильно до нас звертатися», — подумав Герцог.

Пол стояв нерухомо, доки Кайнс перевіряв костюм. Він почувався доволі дивно, одягаючи це брижасте гладке вбрання. Підсвідомо він точно знав, що ніколи раніше не вдягав дистикост. І все ж таки, коли він припасовував липучки під невмілим керівництвом Ґурні, кожен рух видавався природним, інстинктивним. Коли Пол затягнув пасок на грудях, щоб отримати максимум помпування під час дихання, то знав, що робить і чому. Коли він щільно затягнув застібки на шиї та лобі, то знав, що робить це, аби уникнути пухирів від тертя.

Кайнс випростався і зі здивованим виразом обличчя відступив назад.

— Ти вже одягав дистикост раніше? — запитав він.

— Це вперше.

— Тоді хтось припасував його для тебе?

— Ні.

— Твої пустельні черевики на литках підігнуті вниз. Хто підказав тобі зробити саме так?

— Мені… здалося, що це правильно.

— Так і є.

І Кайнс потер щоку, пригадуючи легенду: «Він знатиме шляхи ваші, неначе народився для них».

— Ми гаємо час, — сказав Герцог. Він махнув рукою ’топтеру, що чекав на них, і попрямував до нього, відповідаючи кивком на вітання охоронця. Він заліз усередину, пристебнув пасок безпеки, перевірив важелі керування й навігаційні прилади. Коли інші також опинилися в ’топтері, апарат заскрипів.

Кайнс пристебнув свій пасок і зосередився на м’якості та зручності літального апарата. Розкішна сіро-зелена обшивка, блискучі прилади, фільтроване вологе повітря, яке потрапило в легені, щойно двері зачинилися й закрутилися вентилятори.

«Як м’яко!» — подумав він.

— Усе гаразд, сір, — сказав Галлек.

Лето ввімкнув подачу енергії на крила, відчув їхні помахи — раз, другий. Апарат здійнявся в повітря на десять метрів, стрімкі крила напружилися, і вони полетіли у височінь у м’якому шипінні реактивних двигунів.

— На південний схід, за Оборонну Стіну, — сказав Кайнс. — Я сказав вашому майстрові бархана зосередити обладнання там.

— Гаразд.

Герцог повернув на південний схід, і весь його повітряний конвой зайняв оборонну позицію.

— Дизайн та якість цих костюмів свідчать про високий рівень технологічного розвитку, — мовив Герцог.

— Одного дня я покажу вам фабрику на січі, — сказав Кайнс.

— Мені було б цікаво, — відповів Герцог, — я звернув увагу, що такі костюми також виготовляють у деяких гарнізонних містах.

— Жалюгідні підробки, — мовив на те Кайнс. — Кожен мешканець Дюни, який цінує власну шкуру, носить фрименський дистикост.

— І він скоротить утрати води до ковтка на день?

— Якщо його правильно одягнути, щільно припасувати підкладку на лобі й добре затягнути застібки, то найбільше води ви втрачатимете лише через долоні, — пояснив Кайнс. — Якщо не потрібно виконувати якусь дрібну роботу, надягайте рукавиці від костюма. Фримени, правда, надають перевагу соку з листя креозотового куща. Він пригнічує потовиділення.

Герцог кинув погляд униз і ліворуч на розтрісканий ландшафт Оборонної Стіни: розколини понівечених скель, жовто-коричневі клапті, посмуговані чорними лініями розлому порід. Здавалося, неначе хтось скинув цей ґрунт із космосу й лишив там, де він упав.

Вони перелетіли дрібну западину, посередині якої від каньйону й на південь простягалася чітка лінія сірого піску. Піщані коси стікали вниз — обриси пересушеної дельти виділялися на тлі темніших скель.

Кайнс відхилився назад, розмірковуючи про насичену водою плоть, яку він намацав під дистикостами. Вони носили щити на плащах, повільні паралізатори з дротиками на поясах, екстрені передавачі розміром з монетку на мотузках на шиях. Герцог із сином мали також ножі у піхвах, і піхви ті видавалися добре зношеними. Ці люди вражали Кайнса дивовижним поєднанням м’якості й військової сили. У них була розважливість, зовсім не властива Харконненам.

— Коли ви подаватимете Імператорові звіт про зміну влади тут, чи повідомите його, що ми дотримувалися правил? — запитав Лето. Він глянув на Кайнса, а тоді зосередився на маршруті.

— Харконнени пішли; ви прийшли, — відказав Кайнс.

— І чи все так, як має бути? — запитав Лето.

Миттєве вагання проявилося в напруженні м’язів уздовж щелепи Кайнса.

— Як Планетолог і Суддя Зміни я прямо підпорядковуюся Імперії… мілорде.

Герцог жорстоко осміхнувся.

— Але ж ми обидва знаємо, як усе є насправді.

— Нагадаю вам, що Його Величність підтримує мою роботу.

— Справді? І в чому ж вона полягає?

Запала коротка тиша, і Пол подумав: «Він надто сильно тисне на цього Кайнса». Пол зиркнув на Галлека, але воїн-менестрель відсторонено розглядав пустельний краєвид.

Кайнс холодно відповів:

— Звісно ж, ви маєте на увазі мої обов’язки планетолога.

— Саме так.

— Переважно біологія і ботаніка суходолу… трохи геології — обертове свердління та дослідження ґрунту. Неможливо вичерпати потенціал усієї планети.

— Прянощі ви також досліджуєте?

Кайнс повернувся, і Пол зауважив різку лінію його щік.

— Дивне запитання, мілорде.

— Майте на увазі, Кайнсе, що це мій новий феод. Мої методи відрізняються від харконненівських. Мене не переймають ваші дослідження прянощів, доки ви ділитиметеся зі мною своїми відкриттями, — Герцог зиркнув на планетолога. — Харконнени не заохочували дослідження прянощів, так?

Кайнс відповів мовчазним поглядом.

— Ви можете говорите відкрито, — сказав Герцог. — Без страху за власну шкуру.

— Імператорський двір і справді дуже далеко, — пробурмотів Кайнс. А сам подумав: «На що цей налитий водою чужинець сподівається? Він уважає мене настільки тупим, щоб я став на його бік?»

Герцог гигикнув, не відриваючи погляду від напрямку руху.

— Чую у вашому голосі фальшиві нотки, сір. Ми заявилися сюди з натовпом вимуштруваних убивць, так? І хочемо, щоб ви миттєво зрозуміли, що ми відрізняємося від Харконненів?

— Я бачив вашу пропаганду, яка заполонила січі та селища, — відказав Кайнс. — «Любіть доброго Герцога!» Ваш корпус…

— Годі! — гарикнув Галлек. Відірвавшись від вікна, він нахилився вперед.

Пол поклав руку Галлекові на плече.

— Ґурні! — відказав Герцог й озирнувся. — Цей чоловік надто довго жив із Харконненами.

Галлек відкинувся назад.

— Ай-я!

— Ваш Хават — людина делікатна, — сказав Кайнс. — Але його мета доволі чітка.

— Отже, ви відкриєте для нас ці бази? — запитав Герцог.

Кайнс різко відповів:

— Це власність Його Величності.

— Їх не використовують?

— Їх можна використати.

— Його Величність теж так уважає?

Кайнс кинув на Герцога важкий погляд.

— Арракіс міг би стати Едемом, якби його володарі відірвалися від видобутку прянощів.

«Він не відповів на моє запитання», — подумав Герцог. А сам сказав:

— Як же планета може стати Едемом без грошей?

— Що таке гроші, — запитав Кайнс, — якщо на них не можна придбати найнеобхідніше?

«Он як!» — подумав Герцог, а тоді додав:

— Ми обговоримо це іншим разом. А зараз, по-моєму, ми наближаємося до краю Оборонної Стіни. Мені притримуватися цього самого курсу?

— Так, саме його, — пробурмотів Кайнс.

Пол глянув у вікно. Під ними гірська місцевість почала переходити в плоскогір’я, що спускалося до пустельної кам’янистої рівнини та гострих виступів шельфу. За ним до небокраю бігли серпики дюн, а вдалині бовваніла брудна пляма чогось темного й не піщаного. Можливо, оголені породи. У спотвореному спекою повітрі Пол не міг бути абсолютно впевненим ні в чому.

— Чи є тут якісь рослини? — запитав Пол.

— Є деякі, — відповів Кайнс. — Біом[36] у цих широтах складається з того, що ми називаємо дрібними водокрадами — вони навчилися робити наскоки одне на одного, щоб забирати вологу, збирають навіть сліди від роси. Певні частини пустелі аж рояться життям. Усе навчилося виживати у важких умовах. Якщо ви опинитеся внизу, чиніть так само або помрете.

— Тобто красти воду одне в одного? — запитав Пол. Ідея обурила його, й голос видав ці почуття.

— Саме так, — відказав Кайнс. — Але я мав на увазі не зовсім це. Розумієш, мій клімат вимагає особливого ставлення до води. Ти завжди думаєш про воду. І не марнуєш нічого, що містить вологу.

І Герцог подумав: «… мій клімат!»

— Візьміть на два градуси південніше, мілорде, — мовив Кайнс. — Із заходу насувається буря.

Герцог кивнув. Він побачив там нуртування бронзового піску. Лето повів ’топтер по дузі, краєм ока помітивши молочно-помаранчеві відблиски пилу на крилах ескорту, який повернув слідом за ним.

— Так ми зможемо обійти шторм по краю, — пояснив Кайнс.

— Цей пісок, певно, небезпечний, якщо опинитися в епіцентрі бурі, — зауважив Пол. — А він і справді розрізає найміцніші метали?

— На цій висоті проблема не пісок, а пил, — сказав Кайнс. — Небезпека полягає в поганій видимості, турбулентності й забитих вентиляторах.

— Ми побачимо сьогодні видобування прянощів? — запитав Пол.

— Цілком імовірно.

Пол відкинувся в кріслі. Він ставив запитання і проявляв надуважність, щоб, як це називала його матір, «каталогізувати» людину. Тепер він уже мав образ Кайнса: тон голосу, кожну рису обличчя і жести. Неприродно зігнутий лівий рукав чоловікового плаща свідчив про ніж у наручних піхвах. Пояс дивно випинався. Казали, що люди пустелі підперезуються чересом, де зберігають дрібні предмети. Певно, випнутість спричинена саме таким чересом — точно не прихованим щитом. На шиї плащ Кайнса застібався мідною шпилькою з викарбуваним на ній зайцем. Інша маленька шпилька з чимось схожим на зайця звисала з відкинутого на плечі каптура.

Галлек крутнувся на сидінні біля Пола, простягнув руку до заднього відділення і витягнув свій балісет. Коли Галлек налаштовував інструмент, Кайнс озирнувся на Галлека, а тоді знову зосередився на їхньому курсі.

— Що б ви хотіли послухати, юний пане? — запитав Галлек.

— Обирай сам, Ґурні, — відказав Пол.

Галлек нахилив вухо до резонатора, торкнув струну і м’яко заспівав:

Предки наші їли манну у пустелі

у краях палючих, де гудуть вітри.

Боже, дай покинуть землі ці пекельні!

Порятуй нас… о-о-о-о, порятуй нас

Із земель сухих, пекельних.

Кайнс поглянув на Герцога і мовив:

— А ви не багато охоронців берете із собою в подорож, мілорде. Вони всі так різнобічно обдаровані?

— Ґурні? — гигикнув Герцог. — Ґурні такий один. Я люблю тримати його поруч за гострий зір. Мало що уникає його погляду.

Планетолог насупився.

Не втрачаючи ритму наспіву, Галлек додав:

Я ж бо є сова пустельна, о!

Айя! як сова пустель-на-я.

Герцог дістав мікрофон із-під панелі приладів і, ввімкнувши його, мовив:

— Головний — ескорту Джемма. Об’єкт у повітрі точно зліва, сектор Б.

— Це просто птах, — сказав Кайнс і додав: — У вас гострий зір.

Динамік затріщав, а тоді пролунала відповідь:

— Ескорт Джемма. Об’єкт перевірено з максимальним збільшенням. Це великий птах.

Пол глянув у вказаному напрямку й побачив далеку пляму — рухому крапку, — а тоді збагнув, яким же напруженим мав би бути батько. Усі його чуття на сторожі.

— Я не знав, що так далеко в пустелі можуть бути настільки великі птахи, — відказав Герцог.

— Найімовірніше, це орел, — сказав Кайнс. — Багато істот пристосувалися до цих місць.

Орнітоптер пролетів над голою скелястою рівниною. Пол дивився вниз із висоти двох тисяч метрів і бачив зморшкувату тінь їхнього орнітоптера та ескорт. Земля під ними здавалася пласкою, але зморшки на тіні стверджували протилежне.

— Чи вдавалося комусь вийти з пустелі? — запитав Герцог.

Пісня Галлека стихла. Він нахилився вперед, щоб почути відповідь.

— Не з глибокої пустелі, — мовив Кайнс. — З другої зони люди кілька разів виходили. Вони вижили, бо рухалися скелястими ділянками, де рідко мешкають хробаки.

Тембр Кайнсового голосу заволодів Половою увагою. Юнак відчув, як його увага загострюється завдяки тривалим тренуванням.

— Ох, хробаки, — мовив Герцог. — Я маю подивитися колись на одного з них.

— Можливо, ви його побачите сьогодні, — відказав Кайнс. — Там, де є прянощі, будуть хробаки.

— Завжди? — запитав Галлек.

— Завжди.

— Чи є зв’язок між хробаками й прянощами? — запитав Герцог.

Кайнс повернувся, і Пол бачив, як стиснулися губи чоловіка, доки він говорив:

— Вони захищають багаті прянощами піски. Кожен хробак має свою територію. А щодо прянощів… хто знає? Ті хробаки, яких ми досліджували, наштовхують на думку про заплутані хімічні взаємозв’язки між ними. У протоках залоз ми знаходимо сліди соляної кислоти, в інших частинах — ще складніші кислотні утворення. Я дам вам свою монографію про це.

— А щити не захищають? — спитав Герцог.

— Щити! — Кайнс саркастично посміхнувся. — Увімкніть щит у багатій хробаками зоні — й вашу долю вирішено. Хробаки не зважатимуть на межі територій, вони здалеку приповзуть напасти на щит. Жодна людина зі щитом не пережила такого нападу.

— Як же тоді їх ловлять?

— Високовольтний електричний удар по кожному кільчастому сегменту — єдиний відомий спосіб убити черв’яка й зберегти його цілим, — сказав Кайнс. — Їх можна оглушити й розтрощити вибухівкою, але кожен кільчастий сегмент має власне життя. Крім атомної бомби, не знаю жодної достатньо потужної вибухівки, здатної повністю знищити хробака. Вони неймовірно міцні.

— Чому ж ніхто не спробував повністю знищити їх? — запитав Пол.

— Надто дорого, — відказав Кайнс. — Надто велику територію потрібно зачистити.

Пол відхилився назад у куток, його правдочуття і знання відтінків голосу підказували, що Кайнс брехав чи принаймні казав напівправду. Юнак подумав: «Якщо між прянощами і хробаками є зв’язок, то вбивство хробаків приведе до знищення прянощів».

— Скоро нікому не доведеться шукати вихід із пустелі, — сказав Герцог. — Клацніть на ці маленькі передавачі на шиї — і рятувальники вже в дорозі. Найближчим часом усі наші робітники носитимуть такі. Ми запроваджуємо особливу рятувальну службу.

— Це гідно хвали, — відказав Кайнс.

— Але ваш тон свідчить, що ви не згодні, — зауважив Герцог.

— Не згоден? Звісно, згоден, але користі від цього буде небагато. Статична електрика пилових бур глушить багато сигналів. А якщо на вас полює хробак, то часу обмаль. Зазвичай у вас не більше ніж п’ятнадцять — двадцять хвилин.

— Що б ви порадили? — запитав Герцог.

— Ви просите в мене поради?

— Так. Як у планетолога.

— І ви прислухаєтеся до неї?

— Якщо вважатиму її доречною.

— Чудово, мілорде. Ніколи не подорожуйте на самоті.

Герцог відволікся від навігаційної панелі.

— Це все?

— Це все. Ніколи не подорожуйте на самоті.

— А що, як вас відкинуло штормом і необхідно здійснити посадку? — запитав Галлек. — Чи можна зробити хоча б щось?

— «Хоча б щось» може містити в собі багато чого, — відказав Кайнс.

— А що б зробили ви? — запитав Пол.

Кайнс озирнувся на юнака та, змірявши його важким поглядом, повернувся до Герцога.

— Я б не забував захищати цілісність мого дистикоста. Якби я опинився поза зоною хробаків або на скелях, то тримався б біля корабля. А якби ж потрапив у відкриті піски, то тікав би від нього якомога швидше. На тисячу метрів — цього мало б бути достатньо. А тоді сховався б під плащем. Хробак з’їсть корабель, але може не помітити мене.

— А що тоді? — запитав Галлек.

Кайнс стенув плечима.

— Чекав би, доки хробак зникне.

— Це все? — запитав Пол.

— Коли хробак зникне, можна буде спробувати вийти, — мовив Кайнс. — Ступати потрібно м’яко, уникаючи барабанних пісків і припливних пилових басейнів, — у напрямку найближчих скель. Там багато таких місцин. Можна спробувати дійти.

— Барабанні піски?

— Ділянки ущільненого піску, — пояснив Кайнс. — Ступиш на них навіть найобережніший крок — і вони загримлять. Хробаки завжди приходять на цей звук.

— А припливні пилові басейни? — уточнив Герцог.

— Деякі провалля в пустелі багато століть поспіль виповнювалися пилом. Серед них є такі розлогі, що мають навіть течії та припливи. Вони проковтнуть нетямущого, який ступить у них.

Галлек відкинувся назад і знову забренькав на балісеті. Тепер він заспівав:

Полюють звірі дикі у піщанистих землях

на тих, що забажали відлюддям цим пройти.

Ох-ох, не спокушай богів пустелі,

як епітафію свою не прагнеш чути ти.

Чигають небезпеки…

Він обірвав пісню й нахилився вперед.

— Попереду пилова хмара, сір.

— Бачу, Ґурні.

— Саме її ми й шукаємо, — відказав Кайнс.

Пол витягнувся на кріслі, щоб добре бачити, що там попереду, й помітив жовту кущасту хмару над поверхнею пустелі на відстані тридцяти кілометрів.

— Це один із ваших промислових краулерів, — пояснив Кайнс. — Він тут, а це означає, що ведеться видобуток прянощів. Хмара — це здійнятий угору пісок, що викидається, коли за допомогою центрифуги з нього забирають прянощі. Інших таких хмар не буває.

— А над ними літальний апарат, — зауважив Герцог.

— Бачу двох… трьох… чотирьох спостерігачів, — мовив Кайнс. — Вони видивляються знак хробака.

— Знак хробака? — поцікавився Герцог.

— Піщана хвиля, що рухається до краулера. Ще вони мають сейсмічні зонди на поверхні. Часом хробаки рухаються надто глибоко, тому хвилі не видно, — Кайнс обвів поглядом небосхил. — Мав би ще бути авіатранспортувальник, та я його не бачу.

— А хробак завжди приходить, так? — запитав Галлек.

— Завжди.

Пол нахилився вперед і торкнув Кайнса за плече.

— Яку територію охоплює кожен хробак?

Кайнс насупився. Ця дитина і далі ставить дорослі запитання.

— Усе залежить від розмірів хробака.

— Які можливі варіанти? — запитав Герцог.

— Великі можуть контролювати триста-чотириста квадратних кілометрів. Маленькі…

Він замовк, коли Герцог ураз натиснув на реактивні гальма. Корабель підскочив, і його хвостові гондоли щось прошепотіли тиші. Короткі прямокутні крила видовжилися, вигнувшись у повітрі. Плавно здіймаючи крила, апарат повністю перетворився на ’топтер. Герцог нахилив його та зменшив махи крилами, вказуючи лівою рукою на схід від промислового краулера.

— Це знак хробака?

Кайнс нахилився до Герцога, щоб розгледіти далину.

Пол і Галлек, притиснувшись один до одного, дивилися в тому самому напрямку, і Пол помітив, що їхній ескорт, захоплений зненацька маневром Герцога, вирвався вперед, але тепер розвертався. Краулер досі перебував за три кілометри попереду.

Там, де вказав Герцог, тінисті півмісяці дюн бігли до небокраю, а між ними плинув у далечінь хвилеподібний рух, від якого брижами вкривався пісок. Так, подумалося Полові, велика риба збурює воду, рухаючись близько до поверхні.

— Хробак, — підтвердив Кайнс, — ще й великий. — Він відкинувся назад, схопив мікрофон із панелі керування й налаштував нову частоту. Зиркнувши на координатну сітку на роликах над головою, він сказав у мікрофон: — Викликаю краулер Дельта на Аякс Дев’ять. Знак хробака. Краулер Дельта на Аякс Дев’ять. Знак хробака. Прошу підтвердити.

З панельного динаміка пролунав статичний тріск, а тоді голос:

— Хто викликає Дельта на Аякс Дев’ять? Прийом.

— Вони видаються доволі спокійними, — зауважив Галлек.

Кайнс сказав у мікрофон:

— Незареєстрований політ — за три кілометри на північний схід від вас. Знак хробака іде навперейми до вас, за приблизними оцінками, до контакту двадцять п’ять хвилин.

З динаміка пролунав інший голос:

— Це Повітряний Контроль. Спостереження підтверджено. Будьте на зв’язку для розрахунку часу зближення. — Коротка пауза, а тоді: — До зіткнення неповні двадцять шість хвилин. Ви дуже точно все оцінили. Хто на незареєстрованому кораблі? Прийом.

Галлек від’єднав свій пасок безпеки й опинився між Кайнсом і Герцогом.

— Це звичайна робоча частота, Кайнсе?

— Так. А що?

— Хто нас чує?

— Лише кілька робітничих команд у цій зоні. Трансляцію ніхто не перехопить.

Динамік знову затріщав, а тоді:

— Це Дельта на Аякс Дев’ять. Хто отримує премію за спостережливість? Прийом.

Галлек зиркнув на Герцога.

Кайнс пояснив:

— Тому, хто першим помітить знак хробака, передбачена премія у вигляді прянощів. Вони хочуть знати…

— То скажіть їм, хто першим помітив того хробака, — відказав Галлек.

Герцог кивнув.

Кайнс завагався, а тоді взяв мікрофон:

— Премія за спостережливість Герцогові Лето Атріду. Герцогові Лето Атріду. Прийом.

З динаміка пролунав плаский, спотворений статичними перешкодами голос:

— Зрозуміли, дякуємо.

— Тепер скажіть їм, нехай розділять премію між собою, — наказав Галлек. — Скажіть, що це воля Герцога.

Кайнс глибоко вдихнув, а тоді мовив:

— Герцог бажає, щоб ви розділили премію між членами команди. Чуєте? Прийом.

— Зрозуміли й дякуємо, — пролунало з динаміка.

Герцог мовив:

— Забув зазначити, у Ґурні ще є хист до зв’язків із громадськістю.

Кайнс насуплено й здивовано озирнувся до Галлека.

— Так люди дізнаються, що Герцог дбає про їхню безпеку, — пояснив Галлек. — Чутки поширяться. А оскільки це була робоча частота, то навряд чи харконненівські агенти щось могли почути, — він кинув погляд на повітряне прикриття. — Та й ми доволі сильні. Варто було ризикнути.

Герцог спрямував літальний апарат до піщаної хмари, що здіймалася над краулером.

— І що буде тепер?

— Десь неподалік є транспортувальник, — сказав Кайнс. — Він прилетить і забере краулер.

— А що як транспортувальник зламався? — запитав Галлек.

— Частину обладнання буде втрачено, — сказав Кайнс. — Підлетіть ближче до краулера, мілорде. Гадаю, вам буде цікаво.

Герцог насупився і зосередився на важелях керування, коли літак опинився в турбулентному струмені повітря над гарвестером.

Пол кинув погляд униз і побачив, що пісок досі вилітав із металопластикового монстра під ними. Машина скидалася на великого бронзово-блакитного жука, який розкинув навколо лапи на гусеницях. Юнак побачив велетенську перевернуту лійку, занурену в темний пісок.

— Судячи з кольору, це багата на прянощі жила, — зауважив Кайнс. — Вони працюватимуть до останньої хвилини.

Герцог піддав більше сили крилам, напружив їх для крутішого спуску й плавним розворотом спустився нижче до краулера.

Пол оглянув жовту хмарку, що вилітала з вентиляційних труб краулера, зиркнув на обшир пустель, крізь який хробак ішов на зближення.

— А ми не почуємо, як вони викликають транспортувальник? — запитав Галлек.

— Зазвичай вони з ним спілкуються на іншій частоті, — відповів Кайнс.

— А в них хіба на кожен краулер не по два «крила» має бути? — запитав Герцог. — На тій машині двадцять шість людей, не згадуючи вже про вартість обладнання.

Кайнс відказав:

— У вас недостатньо…

Він замовк, коли динамік вибухнув злим голосом:

— Хто-небудь бачить «крило»? Воно не відповідає.

Тріск у динаміку потонув у загальному сигналі, за яким — тиша, а тоді — перший голос:

— Доповідайте по черзі! Прийом.

— Перший спостерігач: не бачу. Прийом.

— Другий спостерігач: не бачу. Прийом.

— Третій спостерігач: не бачу. Прийом.

Тиша.

Герцог поглянув униз. Тінь його літака якраз пропливала над гарвестером.

— Тільки четверо спостерігачів, так?

— Правильно, — підтвердив Кайнс.

— У нас п’ять орнітоптерів, — сказав Герцог. — Наші кораблі більші. Кожен із нас може взяти ще трьох. Їхні спостерігачі ще по дві людини піднімуть.

Пол, подумки порахувавши, сказав:

— Лишаються ще троє.

— І чому це при кожному комбайні нема двох транспортувальників? — гарикнув Герцог.

— У вас бракує додаткового обладнання, — відповів Кайнс.

— І поготів треба захищати те, що маємо.

— Куди могло подітися те «крило»? — запитав Галлек.

— Могло здійснити аварійну посадку поза полем нашого зору, — сказав еколог.

Герцог схопив мікрофон і завагався на мить, притримавши великий палець на кнопці.

— Як можна спустити з уваги транспортувальник?

— Вони зосереджуються на землі, видивляючись знак хробака, — пояснив Кайнс.

Герцог увімкнув мікрофон і заговорив:

— Це ваш Герцог. Ми спускаємося, щоб забрати команду Дельта на Аякс Дев’ять. Усім спостерігачам наказую виконувати. Спостерігачі приземляться зі східного боку. Ми — із західного. Прийом. — Він опустив руку й налаштував свою частоту, повторивши наказ власному повітряному ескортові, а тоді віддав мікрофон Кайнсові.

Кайнс повернувся на робочу частоту, і з динаміка вибухнув голос:

— …майже повний комбайн прянощів! У нас майже повний комбайн! Ми не можемо лишити їх клятому хробакові! Прийом.

— До біса прянощі! — гарикнув Герцог. Він знову схопив мікрофон і додав: — Ми завжди можемо видобути ще. У наших кораблях є місце для всіх, крім трьох. Тягніть жереб або ще якось вирішуйте, хто поїде. Але ви їдете, і це наказ! — Він тицьнув мікрофон у руки Кайнса й пробурмотів: «Вибачте», коли Кайнс потрусив травмованим пальцем.

— Скільки часу? — запитав Пол.

— Дев’ять хвилин, — відповів Кайнс.

Герцог мовив:

— Наш корабель — потужніший за інші. Якщо ми злетимо на реактивній тязі з крилами, розкритими на три чверті, зможемо прийняти ще одну людину.

— Пісок надто м’який, — зауважив Кайнс.

— З чотирма зайвими людьми на борту на реактивній тязі ми можемо зламати крила, сір, — мовив Галлек.

— Не на цьому кораблі, — відказав Герцог. Він потягнув на себе важелі керування, коли ’топтер сів неподалік від краулера. Крила здійнялися, і ’топтер плавно загальмував за двадцять метрів до цілі.

Тепер комбайн замовк, і з його люків зовсім не вилітало піску. Долинав лише слабкий механічний гуркіт, який став гучнішим, щойно Герцог відчинив двері.

Їхні ніздрі відразу відчули гострий, насичений аромат кориці.

З іншого боку краулера з гучним лясканням сів на пісок корабель-спостерігач. Ескорт Герцога розташувався в ряд із ним.

Розглядаючи промислову машину, Пол звернув увагу, наскільки візуально зменшилися ’топтери: тепер вони скидалися на комарів навколо бойового жука.

— Ґурні, Поле, викиньте заднє сидіння, — сказав Герцог. Він вручну зігнув крила на три чверті, виставив потрібний кут, перевірив важелі гондоли з реактивним двигуном. — Якого біса вони не виходять із краулера?

— Вони сподіваються, що прибуде транспортувальник, — відповів Кайнс. — У них досі є кілька хвилин. — Він зиркнув на схід.

Усі повернулися в тому самому напрямку. Жодного натяку на хробака, але в повітрі зависла важка тривога.

Герцог узяв мікрофон, налаштував командну частоту і мовив:

— Нехай двоє викинуть щитові генератори. Виконуйте. Так ви зможете взяти ще по людині. Нікого не залишимо цій почварі, — він перемкнувся на робочу частоту і гарикнув: — Ну гаразд, ви всі, Дельта на Аякс Дев’ять! На вихід! Негайно! Це наказ від вашого Герцога! Бігом, а то я розпиляю комбайн лазерострілом!

Прочинилися люки: один — попереду гарвестера, другий — позаду, а третій — угорі. Звідти, перевертаючись, повислизали люди й поставали на землю. Останнім виліз здоровань у латаному робочому вбранні. Він зіскочив на гусеницю, а звідти — на пісок.

Герцог почепив мікрофон на панель, видерся на сходинку над крилом і закричав:

— По двоє в кожен спостерігач.

Чоловік у латаному комбінезоні взявся розподіляти робітників на пари, підштовхуючи їх до літальних апаратів, що чекали по той бік.

— Четверо — сюди! — кричав Герцог. — Ще четверо — у той корабель! — він указав пальцем на ескортний ’топтер позаду нього. Охоронці саме витягали з нього щитовий генератор. — І ще четверо в он той корабель! — Він указав на інший ’топтер, звідки вже викинули генератор. — По троє в усі інші! Бігом, пси пустелі!

Здоровань закінчив розподіл команди, а тоді, важко ступаючи, рушив по піску в супроводі трьох колег.

— Я чую хробака, але не бачу його, — мовив Кайнс.

Інші почули його пізніше — далеке шорстке ковзання, яке щомиті наростало.

— Що за нехлюйство, — пробурмотів Герцог.

Орнітоптери збурювали пісок навколо себе. Це нагадало Герцогові часи в джунглях рідної планети, коли варто було вийти на галявину — і птахи-трупожери здіймалися над тілом дикого бика.

Добувачі прянощів підійшли до ’топтера й почали залазити в нього за Герцогом. Галлек допомагав, перетягуючи їх у задню частину.

— Заповзайте, хлопці! — гарикнув він. — Хутко!

Пол, затиснутий у куток спітнілими чоловіками, відчув запах страху й побачив, що в двох робітників дистикости нещільно прилягають до шиї. Юнак запам’ятав цей факт, щоб вжити заходів на майбутнє. Батькові треба буде запровадити суворішу дисципліну щодо дистикостів. Якщо не стежити за такими речами, люди поводитимуться недбало.

Важко дихаючи, останній робітник заліз у хвіст літака й мовив:

— Хробак! Він ось-ось буде тут! Злітайте!

Герцог повернувся на своє місце і, насупившись, мовив:

— Відповідно до початкової оцінки часу, до зіткнення в нас іще три хвилини. Правильно, Кайнсе? — Він хряснув дверима й перевірив їхню надійність.

— Майже, мілорде, — відповів Кайнс, а сам подумав: «Он який зимнокровний цей Герцог».

— Тут усе гаразд, сір, — сказав Галлек.

Герцог кивнув, спостерігаючи, як останній із орнітоптерів супроводу злетів. Тоді він увімкнув запалювання, ще раз оглянув крила й навігаційні прилади та запустив реактивний рух.

Зліт утиснув Герцога й Кайнса глибоко в сидіння і стиснув людей позаду. Кайнс дивився, як Герцог керує важелями — впевнено і м’яко. ’Топтер уже повністю здійнявся в повітря, і Герцог, глянувши на показники приладів, роззирнувся ліворуч і праворуч на крила.

— ’Топтер перевантажено, сір, — зауважив Галлек.

— Саме для цього літака вага припустима, — відказав Герцог. — Ти ж не думаєш, Ґурні, що я б справді ризикнув своїм вантажем?

Галлек усміхнувся й мовив на те:

— Нітрохи, сір.

Герцог повів літак довгою плавною дугою, здіймаючись над гарвестером.

Пола притиснули в куток біля вікна, тож він дивився вниз на мовчазну машину на піску. Знак хробака обірвався за чотириста метрів від краулера. А тепер здавалося, ніби пісок навколо нього заворушився.

— Хробак зараз під краулером, — пояснив Кайнс. — Зараз ви станете свідками того, що доводилося бачити дуже небагатьом.

Хмарки пилу здійнялися над піском навколо гарвестера. Велетенська машина схилилася на правий бік. Праворуч від неї постав велетенський піщаний вир. Він обертався все швидше й швидше — пил і пісок виповнили повітря на сотні метрів навколо.

А тоді вони побачили це!

У піску розчахнулася широченна діра. Сонячне світло мерехтіло на білих іклах всередині неї. За Половими оцінками, діаметр діри вдвічі перевищував довжину гарвестера. Він дивився, як машина прослизнула в провалля у потоках пилу й піску. А потім діра зникла.

— О боги, що за почвара! — буркнув один із робітників біля Пола.

— Воно зжерло всі наші чортові прянощі! — гарикнув інший.

— Хтось за це заплатить, — мовив Герцог. — Обіцяю.

У байдужості батькового голосу Пол відчув шалений гнів. Юнак збагнув, що поділяє його. Це просто злочинна втрата!

Запала тиша, й вони почули Кайнса.

— Най святиться Творець і вода Його, — бурмотів Кайнс. — Най святиться прихід Його і прощання. Най хода Його очистить світ. Най збереже Він світ для Свого народу.

— Що це ви таке говорите? — запитав Герцог.

Але Кайнс замовк.

Пол зиркнув на людей навколо себе. Вони перелякано витріщалися на Кайнсову потилицю. Один із них прошепотів:

— Лієт.

Кайнс сердито озирнувся. Збентежений робітник утиснувся в крісло.

Інший урятований зайшовся різким і сухим кашлем. А тоді видихнув:

— Хай буде та пекельна діра проклята!

Високий мешканець Дюни, що останнім вийшов із комбайна, мовив:

— Заспокойся, Коссе. Ти тільки більше закашляєшся, — він пробирався між робітниками, аж доки не побачив Герцогову потилицю. — Отже, ви і є Герцог Лето. Дякуємо, що врятували наші життя. Ми вже готувалися до смерті, доки ви не прибули.

— Тихіше, чоловіче, не заважай Герцогові вести літак, — пробурмотів Галлек.

Пол кинув погляд на Галлека. Він також помітив зморшки напруги на батьковій щелепі. Коли Герцог лютує, краще ходити навшпиньки.

Лето почав виводити ’топтер із широкого кола, але спинився, помітивши ознаки руху на піску. Хробак зник у глибині й тепер, неподалік від місця, де стояв краулер, дві постаті рухалися на північ від стиснутого піску. Здавалося, вони ковзали поверхнею, і їхні кроки зовсім не здіймали пилу.

— Хто це там унизу? — гарикнув Герцог.

— Двоє лайдаків, що попросили їх підвезти, мосьпане, — сказав здоровань із Дюни.

— Чому ви не повідомили про них?

— Вони вирішили ризикнути, мосьпане, — відповів арракієць.

— Мілорде, — втрутився Кайнс. — Ці люди знають, як мало можна зробити для тих, хто лишився в пустелі в землях хробаків.

— Ми вишлемо за ними корабель із бази! — різко відказав Герцог.

— Як забажаєте, мілорде, — сказав на те Кайнс. — Та, ймовірно, коли прилетить корабель, уже не буде кого рятувати.

— І все одно ми вишлемо корабель, — наполягав Лето.

— Вони були зовсім близько від місця, звідки виліз хробак, — зауважив Пол. — Як вони врятувалися?

— Краї діри осідають і спотворюють перспективу, — заперечив Кайнс.

— Ви марнуєте тут пальне, сір, — наважився втрутитися Галлек.

— Так, Ґурні.

Герцог повів орнітоптер до Оборонної Стіни. Супровідні кораблі перестали кружляти і зайняли свої місця зверху та обабіч головного апарата.

Пол подумав про сказане Кайнсом і чоловіком Дюни. Він відчув напівправду й відкриту брехню. Ті люди впевнено ковзали по піску, рухаючись так, щоб знову не привабити хробака з глибин.

«Фримени! — подумав Пол. — Хто б іще тримався так упевнено на піску? Через кого ще можна не перейматися — бо для них небезпеки нема? Вони знають, як тут жити! Знають, як перехитрувати хробака!»

— Що фримени робили на гарвестері? — запитав Пол.

Кайнс обернувся.

Арракійський здоровань широко розплющеними, синіми на синьому очима вдивлявся в Пола.

— А це що за малий? — запитав він.

Галлек, розташувавшись між Полом і чоловіком, мовив:

— Це Пол Атрід, син Герцога.

— А чом’ це він каже, що на нашій тарантайці були фримени? — запитав чоловік.

— Вони відповідають описам, — відказав Пол.

Кайнс пирхнув.

— Не можна визначити фрименів, один раз глянувши на них! — Він зиркнув на арракійця. — Ти. Хто ті люди?

— Друзі одного з наших, — відповів мешканець Дюни. — Просто друзі із селища, яким закортіло подивитися на піски з прянощами.

Кайнс відвернувся.

— Фримени!

Але він добре пам’ятав слова з легенди: «Лісан аль-Гайб бачитиме правду крізь усі хитрощі».

— Найімовірніше, вони вже мертві, юний мосьпане, — мовив чоловік Дюни. — Не варто говорити про них лихе.

Але Пол відчув у їхніх голосах фальш і приховану загрозу, яка інстинктивно змусила Галлека зайняти оборонну позицію.

Пол сухо відказав:

— Жахливе місце, щоб зустріти смерть.

Не озираючись, Кайнс промовив:

— Коли Господь назнаменував своєму творінню знайти смерть у певному місці, то він змусить цю істоту прагнути опинитися саме там.

Лето кинув на Кайнса важкий погляд.

Витримавши погляд, Кайнс збагнув, що схвильований тим, що тут відбувалося: цей Герцог більше переймався через людей, ніж через прянощі. Він ризикував власним життям і життям свого сина, щоб урятувати робітників. Він майже не звернув уваги на загибель краулера, але загроза людським життям розлютила його. Такий лідер викликатиме фанатичну вірність. Його важко буде перемогти.

Проти власної волі й усіх попередніх суджень Кайнс подумки визнав: «Мені подобається цей Герцог».

16

Почуття величі — минуще. Йому бракує послідовності. Частково воно засноване на міфотворчій уяві людства. Той, кого торкнулася велич, має відчувати й міф, що вплетено в неї. Він має відбивати те, що цей міф на нього проектує. А ще він має бути неймовірно саркастичним. Саме це почуття вбереже його від потурання власним претензіям. Іронія змушуватиме підтримувати внутрішню рухливість. Без цієї риси якостей навіть випадкова велич знищить людину.

Принцеса Ірулан. Збірка речéнь Муад’Діба

У присмерках обідньої зали арракінського палацу миготіли лампи на силових підвісках. Їхнє жовте світло лилося на чорну голову бика із закривавленими рогами та на темно-блискучий олійний портрет старого Герцога.

Під цими талісманами на білих скатертинах блищало відполіроване срібло Атрідів. Ідеально розкладене вздовж величезного столу, воно скидалося на маленькі острівки вишуканості, що чекали біля кришталевих бокалів.

Ті, своєю чергою, виструнчилися перед важкими дерев’яними стільцями. Класична люстра в центрі зали поки не горіла, її ланцюги тягнулися вгору, в тінь, де ховався механізм уловлювача отрути.

Затримавшись у дверному отворі, щоб проконтролювати приготування, Герцог замислився про те, що означав цей прилад у їхній спільноті.

«Усе за схемою, — подумав він. — Можна вимірювати глибину кожного з нас за мовою — точне та витончене окреслення методів завдання підступних ударів. Чи спробує хтось сьогодні скористатися чаумуркі — отрутою для напоїв? Чи, може, це буде чаумас — отрута в їжі?»

Він похитав головою.

Уздовж довгого столу біля кожної тарілки стояв дзбан із водою. Тут стільки води, відзначив Герцог, що бідній арракійській родині вистачило б її більше, ніж на рік.

Обабіч від дверей, у яких він стояв, були широкі, добірно прикрашені золотою та зеленою плиткою чаші для омивання рук. Біля кожної з них висіли рушники. Звичай, як пояснив домоправник, вимагав від гостей, щоб ті, зайшовши, церемоніально занурювали руки до чаші, плюхали кількома жменями води на підлогу, витиралися рушником і кидали його до калюжі, що росла перед дверима. Після вечері надворі скупчувалася бідота, щоб отримати воду, яку викрутили з рушників.

«Як це характерно для харконненівського феоду, — подумав Лето. — Тут знайдеться місце будь-якому звироднінню духу». Він глибоко вдихнув, відчуваючи, як від гніву стиснулися нутрощі.

— Цей звичай скасовано, — пробурмотів Герцог.

Він помітив служницю, що тупцяла біля дверей на кухню навпроти нього — одну з тих покривлених старих, яких радив домоправник. Герцог привернув її увагу, піднявши руку. Вона стрімголов кинулася з тіні до нього, за одним ходом обігнувши стіл. Лето помітив її шорстке обличчя із синіми на синьому очима.

— Що бажає мій Володар? — вона нахилила голову, потупивши очі.

Лето махнув рукою.

— Приберіть чаші та рушники.

— Але… Великородний… — вона з роззявленим ротом поглянула вгору.

— Мені відомо про звичай, — гарикнув Герцог, — виставте ці чаші перед центральними дверима. Доки ми їмо, кожен жебрак отримає повну чашку води, якщо попросить. Зрозуміла?

Шорстке обличчя відображало змішані емоції: тривогу, гнів…

Раптом Лето збагнув, що вона, певно, збиралася продати воду, вичавлену з розтоптаних рушників, витягнути кілька мідяків із голоти, що прийде під двері. Можливо, це також було місцевим звичаєм.

Лице його спохмурніло й він прогарчав:

— Я виставлю охоронця, аби впевнитися, що мої накази виконують абсолютно точно.

Він крутнувся на місці й пішов до Великої зали. Спогади гуділи в його голові, неначе збіговисько беззубих бабер. Він пригадував відкриті водні простори, хвилі, дні, сповнені травою, а не піском — жагучі лíта, що відлетіли, немов підхоплене вітровієм листя.

Усе минуло.

«Старішаю, — подумав Лето. — Я відчув холодний дотик власної смертності. І в чому? У жадобі якоїсь старої».

У Великій Залі Джессіка стояла в центрі строкатої групи, що зібралася перед каміном. Тріщав відкритий вогонь, відкидаючи помаранчеві відблиски на коштовності, мережива та дорогі тканини. Серед гостей Герцог упізнав виробника дистикостів із Карфага, імпортера електронного обладнання, торгівця водою, що збудував літній маєток неподалік від своєї фабрики на полярній шапці, представника Банку Гільдії (тонкий і замкнутий у собі), постачальника запасних деталей для меланжевидобувних машин, худу жінку зі злим обличчям, про яку казали, що її фірма з ескорт-послуг для гостей з інших планет слугувала лише ширмою для всілякої контрабанди, шпигунства та шантажу.

Більшість жінок у залі, здавалося, належала до дивної породи: манірні й вишукані, вони дивним чином поєднували в собі недоступність із чуттєвістю.

Навіть якби Джессіка не була господинею дому, вона все одно б панувала над юрмою, подумав Лето. На ній не було прикрас, вона вбралася в одяг теплих кольорів — довга сукня майже того ж відтінку, що й полум’я в каміні, землянисто-коричнева стрічка в бронзовому волоссі.

Герцог збагнув, що вона обрала ці шати заради тонкої над ним насмішки, докору його недавній холодності. Вона чудово знала, що найбільше подобається йому саме в цих кольорах — він бачив у ній шурхіт теплих барв.

Поряд, трохи на віддалі від гостей, стояв Дункан Айдаго. Його парадна форма сяяла, пласке обличчя не виражало емоцій, а в’юнке чорне волосся було ретельно зачесане. Фехтувальника відкликали від фрименів — він отримав наказ від Хавата: «Під приводом охорони леді Джессіки ти постійно стежитимеш за нею».

Герцог роззирнувся кімнатою.

У кутку, оточений групою улесників із молодої арракійської річеси, застиг Пол, а неподалік від них виструнчилися троє офіцерів військ Дому. Герцог подумки особливо відзначив дівчат. Спадкоємець Герцога був для них жаданою здобиччю. Але Пол поводився з усіма однаково — з аристократичною замкненістю.

«Він гідно носитиме титул», — подумав Лето й раптом відчув холодний укол, збагнувши, що це ще одна думка про смерть.

Пол бачив, що батько стоїть у дверному отворі, й відвів очі. Він поглянув навкруги: групки гостей, руки в коштовностях стискають напої (ледь помітні перевірки крихітними портативними вловлювачами). Юнак раптом відчув зневагу до всіх цих балакучих облич. Дешевих масок, що приховували гнійні думки — голосів, що тріскотіли в надії заглушити гучну тишу в їхніх душах.

«У мене поганий настрій», — подумав він. Цікаво, що б сказав про це Ґурні.

Пол знав, звідки в нього такий настрій. Він не хотів приходити на цей прийом, але батькове рішення було непорушним:

— У тебе є обов’язок. Становище, яке ти маєш підтримувати. Ти вже достатньо дорослий для цього. Майже чоловік.

Пол бачив, як батько вийшов із дверного отвору, обвів оком кімнату, а тоді попрямував до юрми, що скупчилася навколо леді Джессіки.

Щойно Лето підійшов до них, торгівець водою спитав:

— А правда, що Герцог установить контроль над погодою?

З-за його спини пролунала відповідь Герцога:

— Так далеко в наших думках ми не заходимо, сер.

Чоловік обернувся, відкриваючи огляду своє м’яке, кругле, майже чорне від засмаги обличчя.

— Ох, Герцогу, — вимовив він. — Нам вас бракувало.

Лето зиркнув на Джессіку.

— Треба було владнати деякі справи.

Він знову перевів увагу на водоторгівця, розповів тому, що, згідно з його наказом, зробили з омивальними чашами, і додав:

— Наскільки я розумію, давньому звичаю покладено край.

— Це наказ, мілорде? — перепитав чоловік.

— Залишаю це на ваш… ем… вашу совість, — відповів Герцог. Він повернувся, помітивши Кайнса, що підійшов до них.

— Певна, це дуже благородний жест — віддати воду цим… — почала якась жінка, але на неї миттю зашипіли.

Герцог поглянув на Кайнса, зауваживши, що планетолог одягнув темно-коричневу форму старого зразка з еполетами Імперської Громадської Служби та крихітною золотою сльозою, символом його статусу, в петлиці.

Торгівець водою з люттю в голосі запитав:

— Невже Герцог піддає критиці наші звичаї?

— Цей звичай зміниться, — відповів Лето. Він кивнув Кайнсові, зауважив похмуре обличчя Джессіки і подумав: «Насуплені брови не личать їй, але це посилить чутки щодо незлагоди між нами».

— З дозволу Герцога, — сказав торгівець, — я хотів би продовжити розмову про звичаї.

Лето вловив раптові олійні нотки в голосі співрозмовника, відзначив насторожену тишу серед гостей і те, що по всій залі голови почали повертатися в їхній бік.

— Чи не час сідати до столу? — запитала Джессіка.

— Але ж у нашого гостя лишилися запитання, — заперечив Лето. Він пильно вдивлявся в круглолицього чоловіка з великими очима та тонкими губами. У голові зринув звіт Хавата: «… а за цим водоторгівцем слід пильнувати. Лінґар Бевт. Запам’ятайте це ім’я. Харконнени користувалися його послугами, однак так і не змогли повністю його контролювати».

— Водні звичаї такі цікаві, — промовив Бевт, і на його обличчі розцвіла посмішка. — Мені цікаво, що ви наміряєтеся робити з оранжереєю, що прилягає до цього будинку. Ви й надалі збираєтеся вихвалятися нею перед людьми… мілорде?

Лето, стримуючи гнів, поглянув на чоловіка. Безліч думок пронеслися в його голові. Потрібна була неабияка сміливість, щоб кидати Герцогові виклик у його власному замку, особливо зважаючи на те, що Бевт підписав із ним угоду про підданство. Також для цього треба було усвідомлювати власну владу. Насправді такою владою тут була вода. Якщо, наприклад, мережі водопостачання заміновано, то їх можна за одним сигналом підірвати… Ця людина була на таке здатна. Знищення мереж водопостачання знищить Арракіс. Саме це могло бути тією булавою, що Бевт тримав на головами Харконненів.

— У мого пана Герцога та в мене є інші плани щодо оранжереї, — сказала Джессіка. Вона всміхнулася до Лето. — Звісно, ми маємо намір зберегти її, але опікуватимемося нею заради народу Арракіса. Ми мріємо, що одного дня клімат Арракіса зміниться настільки, що ці рослини можна буде вирощувати скрізь просто неба.

«Благослови її Господи, — подумав Лето. — Хай наш водоторгівець поміркує над цим».

— Ваша зацікавленість водою та погодним контролем очевидна, — продовжив Герцог, — але я б порадив вам урізноманітнити свої капіталовкладення. Одного дня вода на Арракісі перестане бути настільки цінним товаром.

А сам подумав: «Хават має подвоїти свої зусилля з укорінення своїх людей до Бевта. А ще ми маємо негайно зайнятися мережами водопостачання. Жодна людина не триматиме булави над моєю головою!»

Бевт кивнув, посмішка з його лиця нікуди не зникла.

— Похвальна мрія, мілорде, — він відступив на крок.

Увагу Лето привернув вираз обличчя Кайнса. Чоловік витріщався на Джессіку. Неначе перемінений, неначе закоханий… або поглинутий релігійним трансом.

Думки Кайнса зосередилися на останніх словах пророцтва: «І розділять вони з вами вашу найзаповітнішу мрію». Він звернувся до Джессіки напряму:

— Ви пропонуєте нам скорочення шляху?

— Ох, докторе Кайнсе, — сказав водоторгівець. — Ви заради цього прийому облишили жебракування з фрименським кодлом. Як люб’язно з вашого боку.

Кайнс звів на Бевта втомлений погляд:

— У пустелі кажуть, що власники великої кількості води стають смертельно неуважними.

— У пустелі багато дивних примовок, — гмикнув Бевт, однак його голос видав стурбованість.

Джессіка підійшла до Лето, ковзнула долонею під його руку, щоб віднайти хвилинку спокою. Кайнс сказав: «…скорочення шляху». На давній мові це звучить як «Квізац Хадерах». Дивне запитання планетолога, здавалося, не привернуло нічиєї уваги, а сам Кайнс тепер схилився над чиєюсь дружиною, слухаючи її тихе кокетування.

«Квізац Хадерах, — подумала Джессіка. — Невже наша Міссіонарія Протектіва і тут вкорінила цю легенду? — Ця думка чаїла в собі таємну надію для Пола. — Він міг бути Квізацом Хадерахом. Міг».

Представник Банку Гільдії заговорив із торгівцем водою, і голос Бевта перекривав гомін поновлених знову розмов:

— Багато хто думав, що змінить Арракіс.

Герцог помітив, що ці слова неначе пронизали Кайнса. Здригнувшись, планетолог випростався біля дами, яка фліртувала.

У раптовій тиші солдат Дому, вбраний у форму лакея, прочистив горло позаду Лето й оголосив:

— Вечеря готова, мілорде.

Герцог кинув запитальний погляд у бік Джессіки.

— Згідно з місцевим звичаєм, господар та господиня йдуть до столу за своїми гостями, — сказала вона й посміхнулася. — Чи повинні ми змінити і його, мілорде?

— Здається, це гарний звичай, — холодно відказав Лето. — Наразі ми його залишимо.

«Потрібно підтримувати ілюзію того, що я підозрюю її в зраді», — подумав він. Герцог поглянув на гостей, що проходили повз нього. «Хто з них повірить цій брехні?»

Джессіка відчула відстороненість коханого й замислилася над нею, як часто робила це протягом останнього тижня. «Він поводиться наче людина, яка бореться сама із собою. Чому? Може, я надто рано влаштувала цей прийом? Хоча він знає, як важливо, щоб наші офіцери та довірені особи влилися в місцеве товариство. Ми для всіх них неначе батьки. А ніщо так не підкреслює цей факт, як подібний соціальний розподіл».

Лето спостерігав за гостями, пригадуючи, що сказав Зуфір Хават, коли його повідомили про цей захід: «Сір! Я забороняю!»

Похмура посмішка ковзнула Герцоговими вустами. Що то була за сцена. А коли Герцог твердо наполіг на своїй присутності на вечері, Хават похитав головою.

— У мене погані передчуття щодо цього, — сказав він. — Події на Арракісі розвиваються надто швидко. Це не схоже на Харконненів. Зовсім не схоже.

Повз пройшов Пол. Він вів під руку юнку, на півголови вищу за себе. Він кисло зиркнув на батька й кивнув на щось, що сказала дівчина.

— Її батько виготовляє дистикости, — прошепотіла Джессіка. — Мені казали, що тільки бовдур змусить себе опинитися глибоко в пустелі в одному з його дистикостів.

— Що то за чоловік із пошрамованим обличчям перед Полом? — запитав Герцог. — Я його не пригадую.

— Його додали в список гостей останньої миті. Його запросив Ґурні. Це контрабандист.

— Його запросив Ґурні?

— На моє прохання. Усе було узгоджено з Хаватом, хоч, гадаю, Зуфірові це не надто сподобалося. Контрабандиста звуть Туек, Есмар Туек. Він користується авторитетом серед своїх. Усі присутні його знають. Він часто буває на прийомах в інших домах.

— Навіщо він тут?

— Усі ставитимуть собі це питання, — відповіла Джессіка. — Туек лише своєю присутністю посіє сумніви та підозри. Також він слугуватиме своєрідною вказівкою на те, що ти готовий віддати наказ боротися з хабарами, залучаючи до цього й контрабандистів. Саме це Хават і схвалив.

— Я маю сумнів щодо цього, — Герцог кивнув парі, що пройшла повз, відзначаючи, що майже всі гості вже були в обідній залі. — Чому ти не запросила кількох фрименів?

— Кайнс прийшов.

— Так, Кайнс прийшов, — відказав Лето. — Чи підготувала ти ще якісь сюрпризи для мене? — Він повів її за процесією.

— Усе решта цілком звичайне, — сказала вона.

А сама подумала: «Мій любий, хіба ж ти не розумієш, що під контролем контрабандиста швидкісні кораблі і його можна підкупити? У нас мають бути шляхи для відступу, двері для втечі з Арракіса, якщо все піде прахом».

Щойно вони зайшли до обідньої зали, Джессіка забрала руку, даючи Лето змогу посадити її. Герцог пішов до свого краю столу. Лакей відсунув для нього крісло. Зашурхотівши тканинами та скриплячи кріслами, всі вмостилися, однак Герцог продовжував стояти. Він дав знак рукою — і всі солдати Дому у формі лакеїв відступили від столу, застигнувши на місці.

Запала незручна тиша.

Джессіка поглянула через стіл на Герцога, запримітила, що кутики його губ ледь тремтять, відзначила темний рум’янець гніву, що залив його щоки. «Що ж його так розлютило? — запитала вона себе. — Звісно ж не те, що я запросила контрабандиста».

— Дехто ставив питання, чому я змінив звичай, пов’язаний із чашами для омивання, — сказав Лето. — Так, я повідомляю вам, що безліч речей зміниться.

Над столом запала зніяковіла тиша.

«Вони вирішили, що він напився», — подумала Джессіка.

Лето підняв свій дзбан із водою так високо, щоб він заблищав у сяйві світильників на підвісках.

— Як Лицар Імперії, — сказав він, — пропоную тост.

Решта також підняла свої дзбани, погляди всіх зосередилися на Герцогові. На мить усі застигли, лиш один світильник повільно поплив, підхоплений протягом із кухні. Тіні грали на яструбиному лиці Герцога.

— Я тут, тож тут я й залишуся! — проревів Герцог.

Усі поспішно підняли дзбани до ротів, однак Лето спинив рух помахом руки.

— Мій тост — один із тих принципів, що так любий нашим серцям: Бізнес — запорука успіху! Удача веде куди завгодно!

Він відпив води.

Решта приєдналася до нього, кидаючи поміж себе запитальні погляди.

— Ґурні! — покликав Герцог.

З алькова, розташованого неподалік від Лето, долинув голос Галлека.

— Так, мілорде.

— Зіграй нам, Ґурні.

Мінорний акорд балісета виплив із алькова. Слуги за знаком Герцога заходилися розставляти страви — смаженого піщаного зайця під соусом кепеда, апломаж по-сиріанськи, чуку в глазурі, каву з меланжем (густий корицевий аромат прянощів розтікся столом), справжній горщик із гускою та ігристе вино з Каладана.

Герцог досі стояв.

Гості чекали, їхня увага розпорошувалася між поставленими перед ними стравами й Герцогом, що ніяк не сідав до столу. Лето промовив:

— У давні часи обов’язком господаря було розважати гостей за допомогою власних талантів, — кісточки його пальців побіліли, так міцно він стиснув дзбан із водою. — Я не вмію співати, але прочитаю вам слова пісні Ґурні. Послухайте їх як іще один тост — тост за всіх тих, хто помер, щоб ми зараз посідали таке становище.

Стурбований шепіт пронісся залою.

Джессіка опустила очі, позираючи на людей, що сиділи поряд із нею. Це були круглолиций водоторгівець із супутницею, блідий і суворий представник Банку Гільдії (повсякчас здавалося, що це опудало, очі якого зосередилися на Лето) та грубий пошрамований Туек, сині на синьому очі якого спустилися долу.

— Згадайте, друзі, воїнів, що полягли навік, — почав декламувати Герцог. — Сміливо й незрадливо вони стрічали долю, а душі їхні вбрали сріблясті шати болю. Згадайте, друзі, воїнів, що полягли навік: краплина кожна часу без права на обман зринає разом з ними у небуття талан. Згадайте, друзі, воїнів, що полягли навік: скінчиться час наш усміхом жахним, і згасне доля спалахом одним.

На останньому рядку голос Герцога стих. Він ковтнув зі свого дзбана з водою і з грюкотом поставив його на стіл. Вода перелилася через вінця на скатертину.

Інші пили в збентеженій тиші.

І знову Герцог підняв дзбан із водою — і цього разу вилив половину, що лишалася там, на підлогу, знаючи, що гості за столом мають зробити те саме.

Джессіка першою вчинила так.

Час на мить закляк, доки інші почали спорожняти свої дзбани. Джессіка бачила, як Пол, сидячи біля батька, вивчав реакції людей навколо. Вона піймала себе на тому, що сама із зачаруванням спостерігала за поведінкою своїх гостей — особливо жінок. Це була чиста питна вода, а не щось вичавлене з мокрого рушника. Небажання просто змарнувати її проявлялося в тремтінні рук, загальмованих реакціях, нервовому гигиканні… та жорстокій покорі перед необхідністю. Одна жінка випустила свій дзбан і дивилася в інший бік, доки її супутник піднімав його.

Але найбільше привернув її увагу саме Кайнс. Планетолог завагався, а тоді вилив уміст карафки в контейнер під піджаком. Він усміхнувся Джессіці, перехопивши її погляд, і підняв порожню карафку в мовчазному тості. Здавалося, його нітрохи не бентежив власний учинок.

Мелодія Галлека досі виповнювала кімнату, але тепер вона вийшла з мінорного ладу, стала ритмічною і жвавою, неначе музи́ка намагався покращити загальний настрій.

— Нехай почнеться вечеря, — сказав Герцог і сів у крісло.

«Він розгніваний і невпевнений, — подумала Джессіка. — Втрата краулера зачепила його значно глибше, ніж мала б. Повинно бути щось іще, окрім цієї втрати. Він поводиться, як людина у відчаї». Вона підняла виделку, сподіваючись заховати цим рухом раптову гіркоту. «Чому б, зрештою, ні? Він і є у відчаї».

Спершу повільно, а потім усе жвавіше й жвавіше минала вечеря. Виробник дистикостів похвалив Джессіку за вибір шеф-кухаря та вина.

— Ми привезли їх обох із Каладана, — відказала вона.

— Неймовірно! — сказав він, куштуючи чуку. — Просто неймовірно! Навіть натяку на меланж нема. Коли прянощі додають усюди, вони приїдаються.

Представник Банку Гільдії поглянув через стіл на Кайнса.

— Як я розумію, докторе Кайнсе, ще один краулер було знищено хробаком.

— Новини поширюються швидко, — зауважив Герцог.

— Це неправда? — перепитав банкір, перевівши увагу на Лето.

— Звісно ж, правда! — гарикнув Герцог. — Клятий транспортувальник зник. Дивно, як щось настільки велике взагалі може зникнути!

— Коли прибув хробак, не було нічогісінько, що могло врятувати краулер, — сказав Кайнс.

— Цього не мало трапитися! — повторив Герцог.

— Невже ніхто не бачив, як зник транспортувальник? — запитав банкір.

— Спостерігачі зазвичай стежать за піском, — пояснив Кайнс. — Перш за все їх цікавить знак хробака. А екіпаж транспортувальника зазвичай складається з чотирьох осіб: двох пілотів і двох помічників із робітників. Якщо одного або навіть двох членів екіпажу підкупили вороги Герцога…

— А-а-а, розумію, — сказав банкір. — А ви, як Суддя Зміни, що з цим робитимете?

— Я маю ретельно обміркувати свою позицію, — відказав Кайнс. — І точно не обговорюватиму її за столом. — А сам подумав: «Ох же ж блідавий скелет! Він чудово знає, що мені наказали ігнорувати такі порушення».

Банкір усміхнувся та знову зосередився на їжі.

Джессіка сиділа й пригадувала лекцію зі школи Бене Ґессерит. Тема — шпигунство й контршпигунство. Лектором була пухка й радісна Превелебна Матір, і її веселий голос різко контрастував із темою уроку.

«Коли йдеться про будь-яку школу шпіонажу або контршпіонажу, потрібно звертати увагу на однакові поведінкові реакції всіх її випускників. Будь-яка закрита установа накладає свій відбиток, свою модель на учнів. Цю модель можна проаналізувати і передбачити.

Тож мотиваційні поведінкові схеми в усіх шпигунів будуть схожими. Інакше кажучи, певні типи мотивації є спільними для всіх шкіл, як би вони не відрізнялися між собою чи навіть не ворогували. По-перше, ви навчитеся виокремлювати цю ознаку для свого аналізу — із самого початку, через моделі запитань, що видадуть внутрішню орієнтацію того, хто запитує; по-друге, прислухавшись ретельніше, ви зосередитеся на мисленнєво-мовленнєвій орієнтації комуніканта. Вам буде доволі легко визначати базову мову піддослідного через модуляції голосу та мовленнєвий спектр».

І тепер, сидячи за столом зі своїм сином, Герцогом і їхніми гостями та слухаючи представника Банку Гільдії, Джессіку пройняло холодом розуміння: цей чоловік — агент Харконненів. Шпигун користувався мовленнєвою схемою Ґ’єді Прайм: він майстерно приховував її, але натренована свідомість жінки одразу розкусила його, неначе він сам представився.

«Невже це означає, що сама Гільдія виступає проти Дому Атрідів?» — запитала Джессіка в себе. Ця думка шокувала її, тож, щоб приховати почуття, вона гукнула, аби несли нову страву — і постійно прислухалася до чоловіка, якого зраджувала мова. «Далі він поверне розмову до чогось, на перший погляд, невинного, але із загрозливими нотками, — сказала вона собі. — Така його схема».

Банкір ковтнув, пригубив вина, усміхнувся сказаному жінкою, яка сиділа праворуч. Здавалося, що з хвильку він прислухався до чоловіка далі за столом, що пояснював Герцогові, буцімто корінні арракійські рослини не мали шипів.

— Мені подобається спостерігати за польотами птахів на Арракісі, — сказав банкір, звернувшись до Джессіки. — Усі наші птахи, звісно ж, трупожери. Багато з них існує без води, втамовуючи спрагу кров’ю.

Донька виробника дистикостів, що сиділа між Полом та його батьком з іншого боку столу, насупила гарненьке личко і мовила:

— Ох, Су-Су, ти говориш просто огидні речі.

Банкір усміхнувся.

— Вони називають мене Су-Су, тому що я виступаю фінансовим радником для Союзу водоторгівців, — і, оскільки Джессіка й далі мовчки дивилася на нього, додав: — Тому що продавці води кричать «су-су-сук!» — і він змавпував вигук настільки точно, що багато хто за столом розсміявся.

Джессіка зауважила хвалькуваті нотки в його голосі та зосередилася на іншому: молода жінка заговорила за умовним сигналом — неначе грала п’єсу. Вона дала привід банкірові сказати те, що він сказав. Жінка кинула погляд на Лінґара Бевта. Водяний магнат, насупившись, поглинав вечерю. Джессіка збагнула, що саме сказав банкір: «Я також контролюю найбільше джерело багатства на Арракісі — воду».

Пол помітив фальш у голосі своєї сусідки по столу й звернув увагу, що матір стежила за розмовою із зосередженістю Бене Ґессерит. Інстинктивно він вирішив прийняти виклик і дати суперникові відсіч, тож сам звернувся до банкіра.

— Тобто ви маєте на увазі, сер, що ці птахи — канібали?

— Яке дивне запитання, юний пане, — зауважив банкір. — Я лишень сказав, що птахи п’ють кров. Це не обов’язково має бути кров їхнього власного виду, правда ж?

— Це питання зовсім не дивне, — відказав Пол, і Джессіка почула гостру дзвінку відповідь — результат її навчання. — Більшість освічених людей знає, що найзапекліша конкуренція для молодого організму походить від осіб його ж виду. — Він неквапно наколов на виделку шматочок їжі з тарілки сусідки і з’їв його. — Вони їдять з однієї миски. У них однакові основні потреби.

Банкір закляк і насуплено зиркнув на Герцога.

— Не припускайтеся такої помилки — вважати мого сина дитиною, — відказав Герцог і посміхнувся.

Джессіка роззирнулася за столом і помітила, що Бевт просвітлів, а Кайнс і контрабандист Туек посміхалися.

— Це правило екології, — зауважив Кайнс, — і юний пан чудово його розуміє. Боротьба між життєвими елементами — це боротьба за вільну енергію в системі. Кров — це ефективне джерело енергії.

Банкір поклав виделку й розгнівано сказав:

— Кажуть, що фрименські покидьки п’ють кров своїх мерців.

Кайнс похитав головою і відповів менторським тоном:

— Не кров, сер. Але абсолютно вся вода людини належить її народові — її племені. Це необхідно, коли ти живеш біля Великої рівнини. Вода там дуже цінна, а людське тіло на сімдесят відсотків складається з води. Без сумніву, мерцеві вода вже не потрібна.

Банкір сперся руками на стіл біля тарілки, і Джессіка подумала, що зараз він розлючено вискочить із-за столу.

Кайнс поглянув на Джессіку:

— Прошу вибачення, міледі, що я обговорював таку неприємну тему за столом, але вам збрехали, тож я мав усе пояснити.

— Ви так довго вешталися з фрименами, що втратили рештки чуйності, — проскрипів банкір.

Кайнс спокійно глянув на нього, вивчаючи бліде, тремтливе обличчя.

— Ви кидаєте мені виклик, сер?

Банкір закляк. Він ковтнув і холодно відказав:

— Звісно ж, ні. Я б не наважився образити так наших господаря й господиню.

Джессіка почула страх у чоловіковому голосі, побачила його на його обличчі, у диханні, у прискореному пульсі вени на скроні. Банкір злякався Кайнса!

— Наші господар і господиня здатні самостійно вирішити, чи образилися вони, — відказав Кайнс. — Вони — сміливі люди, які розуміють, що таке захист честі. Ми всі можемо переконатися в їхній сміливості за сам факт того, що вони тут… зараз… на Арракісі.

Джессіка бачила, що Лето насолоджується вечором. А ось більшість інших — ні. Люди сиділи, сховавши руки під стіл — так, ніби ладні були щомиті зірватися. Двома головними винятками були Бевт, який відкрито тішився дискомфортом банкіра, і Туек, який, здавалося, чекав на знак від Кайнса. Джессіка бачила, що Пол захоплено дивиться на Кайнса.

— Тож? — запитав Кайнс.

— Я не мав наміру нікого образити, — пробурмотів банкір. — Якщо мої слова зачепили вас, прошу прийняти мої вибачення.

— Щирі вибачення і приймаються щиро, — відказав Кайнс. Він усміхнувся Джессіці й продовжив їсти, буцімто нічого й не трапилося.

Джессіка помітила, що контрабандист також розслабився. Вона зауважила, що чоловік проявляв усі ознаки того, що був ладен за першої ж потреби кинутися на допомогу Кайнсові. Між екологом і Туеком існував певний зв’язок.

Лето грався з виделкою і замислено розглядав Кайнса. Поведінка геолога вказувала на зміну його ставлення щодо Дому Атрідів. На прогулянці в пустелю Кайнс був значно холоднішим.

Джессіка наказала знову принести їжу і напої. З’явилися слуги з langues de lapins de garenne[37]. Червоне вино й грибний соус стояв поруч.

Повільно розмова за вечерею оживала, але Джессіка відчувала знервованість і напруженість у ній. Банкір їв у похмурій тиші. «Кайнс убив би його без вагань», — подумала вона й раптом усвідомила, наскільки легко еколог ставився до вбивства. Убивати для нього — звична справа, так само як і, на її думку, для всіх фрименів.

Джессіка повернулася до виробника дистикостів, який сидів ліворуч, і мовила:

— Мене досі вражає, наскільки ж важлива вода на Арракісі.

— Дуже важлива, — погодився він. — Що це за страва? Дуже смачно.

— Язики дикого кролика в особливому соусі, — відповіла вона. — Дуже старий рецепт.

— Я дуже хотів би його отримати, — зауважив чоловік.

Вона кивнула:

— Простежу, щоб вам його надали.

Кайнс поглянув на Джессіку й сказав:

— Новачки на Арракісі часто недооцінюють важливість води тут. Самі бачите, ви маєте справу із Законом Мінімуму.

З голосу еколога жінка відчула, що він випробовує її, тому відповіла:

— Ріст обмежується найнеобхіднішим, яке наявне лише в найменшій кількості. І природно, що найменш сприятливі умови визначають швидкість розвитку.

— Рідко можна зустріти членів Великих Домів, які б зналися на планетологічних проблемах, — сказав Кайнс. — Вода — найнесприятливіша умова для життя на Арракісі. І не забуваймо, що саме зростання також може спричинити несприятливі умови, якщо його ретельно не контролювати.

Джессіка відчула в Кайнсових словах приховане послання, але не змогла зрозуміти його.

— Зростання, — сказала вона. — Ви маєте на увазі, що Арракіс може мати організований водообіг, здатний забезпечити комфортніші умови для людського життя?

— Неможливо! — гарикнув водяний магнат.

Джессіка переключила увагу на Бевта.

— Неможливо?

— Неможливо на Арракісі, — сказав він. — Не слухайте цього мрійника. Усі лабораторні дослідження проти нього.

Кайнс поглянув на Бевта, а Джессіка зауважила, що інші розмови навколо столу припинилися, адже всі зосередилися на їхньому обговоренні.

— Лабораторні дослідження ховають від нас дуже простий факт, — сказав Кайнс. — Ось який: ми тут маємо справу з проблемами, які з’явилися і розвинулися зовні, де рослини й тварини вели нормальне існування.

— Нормальне! — пирхнув Бевт. — На Арракісі нема нічого нормального!

— А ось і навпаки, — відказав Кайнс. — Певний лад тут можна встановити завдяки лініям самозабезпечення. Ви просто маєте розуміти межові можливості планети й тиск на них.

— Ніхто цього ніколи не зробить, — утрутився Бевт.

І раптом Герцог збагнув, якої саме миті ставлення Кайнса змінилося — коли Джессіка заговорила про збереження рослин із оранжереї для Арракіса.

— А що потрібно для організації такої системи самозабезпечення, докторе Кайнсе? — запитав Лето.

— Якби ми взяли три відсотки зелених рослин Арракіса для утворення вуглецевих сполук і використали їх як добрива, то вже запустили б цикл, — сказав Кайнс.

— Єдина проблема — вода? — запитав Герцог. Він відчув, яке хвилювання охопило Кайнса, і воно передалося йому.

— Вода затьмарює всі інші проблеми, — сказав Кайнс. — Ця планета має багато кисню за відсутності тих, хто зазвичай споживає його — розвиненого рослинного життя і великих джерел вільного двоокису вуглецю, утвореного, наприклад, вулканами. На значній поверхні тут відбувається незвичний хімічний обмін.

— Чи є у вас експериментальні напрацювання? — запитав Герцог.

— Ми витратили дуже багато часу, щоб досягнути Ефекту Танзлі. Йдеться про маленькі аматорські експерименти, на основі яких я і виробляю робочі наукові гіпотези, — відказав Кайнс.

— Води бракує, — втрутився Бевт. — Просто бракує води.

— Пан Бевт — експерт у питаннях води, — Кайнс усміхнувся і знову заходився вечеряти.

Герцог, різко махнувши вниз правою рукою, гарикнув:

— Ні! Мені потрібна відповідь! Чи вистачає води, докторе Кайнсе?

Кайнс не відводив погляду від тарілки.

Джессіка спостерігала за грою емоцій на його обличчі. «Він уміє добре приховувати почуття», — подумала вона. І все ж таки жінка збагнула, що зараз він дуже шкодував про сказане.

— Чи вистачає води? — допитувався Герцог.

— Можливо, — відповів Кайнс.

«Він удає невпевненість!» — спало Джессіці на думку.

Завдяки глибинному правдочуттю Пол збагнув приховані мотиви еколога, тож йому довелося вдатися до всіх відомих практик, аби приховати збудження. Води достатньо! Але Кайнс не хоче, щоб про це було відомо.

— У нашого планетолога багато цікавих мрій, — сказав Бевт. — Він марить разом із фрименами — про пророцтва і месій.

Гигикання пролунало в дивних місцях столу — Джессіка запам’ятала: сміялися контрабандист, донька виробника дистикостів, Дункан Айдаго, жінка з таємничої служби ескорту.

«Дивно тут сьогодні розподіляється напруга, — подумала Джессіка. — Відбувається надто багато всього, про що мені не відомо. Необхідно мати більше джерел інформації».

Герцог перевів погляд із Кайнса на Бевта й Джессіку. Він почувався дивно слабким, неначе щось життєво важливе вислизнуло з нього.

— Можливо, — пробурмотів він.

Кайнс квапливо відказав:

— Може, ми б іншого разу обговорили це, мілорде. Тут так багато…

Планетолог замовк, коли солдат у формі Атрідів швидко зайшов крізь службові двері, проминув охоронця й кинувся до Герцога. Чоловік нахилився, прошепотівши щось Лето на вухо.

Джессіка впізнала на кашкеті знак Хаватового корпусу й потамувала неспокій. Вона звернулася до компаньйонки виробника дистикостів — крихітної темноволосої жінки з ляльковим обличчям і з натяком на зморшки біля носа.

— Ви заледве доторкнулися до вечері, люба, — мовила Джессіка. — Чи можу я щось замовити для вас?

Перш ніж відповісти, жінка зиркнула на виробника дистикостів, а потім мовила:

— Я не дуже голодна.

Герцог різко підвівся й промовив командним тоном:

— Лишайтеся за столом. Прошу мені вибачити, але виникла ситуація, яка потребує моєї негайної уваги. — Він відступив убік. — Поле, будь ласка, побудь господарем за мене.

Пол підвівся. Йому дуже хотілося запитати, чому батько мав поїхати, але він знав, що має поводитися з елегантною величчю. Він обійшов навколо батькового стільця і сів на нього.

Герцог повернувся до ніші, у якій сидів Галлек, і мовив:

— Ґурні, сядь, будь ласка, за стіл, нехай кількість гостей буде парною. Коли закінчиться вечеря, тобі, можливо, потрібно буде привезти Пола на польовий командний пункт. Чекай на мій дзвінок.

Галлек вийшов із ніші в парадній формі. Його горбатість і бридкість яскраво вирізнялися на тлі блискучого вбрання. Він притулив балісет до стіни, підійшов до стільця, де раніше сидів Пол, і зайняв його.

— Нема причин хвилюватися, — сказав Герцог. — Але я мушу попросити всіх нікуди не йти, доки наші охоронці не скажуть, що це безпечно. Ви будете повністю захищені, доки лишатиметеся тут, а проблему ми скоро владнаємо.

Пол прочитав закодоване в батькових словах повідомлення: охоронці-безпека-захищені-скоро. Проблема полягала в безпеці, а не в нападі. Юнак побачив, що й матір прочитала це повідомлення. Вони обоє розслабилися.

Герцог коротко кивнув, розвернувся і вийшов крізь службові двері в супроводі солдата.

Пол сказав:

— Прошу вас продовжувати вечерю. Гадаю, доктор Кайнс розповідав про воду.

— Чи могли б ми обговорити це іншого разу? — запитав Кайнс.

— Беззаперечно, — відказав Пол.

Джессіка з гордістю зауважила, з якою гідністю тримався її син, відзначила його зрілу впевненість.

Банкір підняв дзбан із водою і кивнув Бевтові.

— Ніхто з присутніх тут не здатен перевершити пана Лінґара Бевта у красномовстві. Можна навіть запідозрити, що він претендує на статус Великого Дому. Ну ж бо, пане Бевте, проголосіть тост. Можливо, ви маєте трохи мудрості для хлопчика, до якого треба ставитися як до чоловіка.

Джессіка стиснула під столом праву руку в кулак. Вона бачила, як Галлек подав рукою знак Айдаго, бачила, як домашні солдати стали під стінами в позицію максимальної готовності.

Бевт кинув лютий погляд на банкіра.

Пол зиркнув на Галлека, зауважив оборонні позиції гвардійців і дивився на банкіра доти, доки той не опустив дзбан із водою. Юнак мовив:

— Якось на Каладані я бачив, як витягли тіло рибалки, що втопився. Він…

— Утопився? — перепитала донька виробника дистикостів.

Пол завагався і пояснив:

— Так. Занурювався у воду, доки не помер. Утопився.

— Який цікавий спосіб померти, — пробурмотіла вона.

Пол гостро посміхнувся та знову зосередився на банкірі.

— Але ось що цікаво: на плечах у чоловіка були рани — завдані шипами черевиків іншого рибалки. Тобто цей рибалка мав компанію на човні — засобі для подорожей на воді, — який затонув… зник під водою. Інший моряк, який допомагав витягувати тіло, сказав, що вже не вперше бачить такі рани. Вони означають, що інший рибалка-потопельник намагався стати на плечі цього бідолахи, аби досягнути поверхні — досягнути повітря.

— І чому ж це цікаво? — запитав банкір.

— Через заувагу, висловлену тоді моїм батьком. Він сказав, що можна зрозуміти потопельника, який лізе на твої плечі заради власного порятунку. Це припустимо на морі, а ось на прийомі — ні. — Пол завагався на достатньо довгий час, аби банкір збагнув, що буде сказано далі: — І, маю додати, на вечері також.

Раптова тиша огорнула кімнату.

«Він поквапився, — подумала Джессіка. — Цей банкір може мати достатньо влади, аби кинути виклик моєму синові». Вона бачила, що Айдаго приготувався до миттєвої реакції. Солдати стояли насторожі. Ґурні Галлек поглянув на чоловіка, який сидів навпроти.

— Ги-ги-ги-и-и-и! — контрабандист Туек весело зареготав.

За столом з’являлися нервові усмішки.

Бевт вищирився.

Банкір відсунув стілець і витріщився на Пола.

Кайнс зауважив:

— Той, хто дражнить Атрідів, робить це на власний страх і ризик.

— Це в Атрідів такий звичай — ображати своїх гостей? — запитав банкір.

Перш ніж Пол устиг відповісти, втрутилася Джессіка.

— Сер, — а сама подумала: «Нам потрібно розкусити гру цього харконненівського виродка. Він тут, щоб випробувати Пола? Йому хтось допомагає?» — мій син описав абстрактне вбрання, а ви стверджуєте, що його пошито для вас? — запитала Джессіка. — Яке дивовижне одкровення. — Вона провела рукою по нозі до крис-ножа, схованого в піхвах на литці.

Банкір перевів погляд на Джессіку. Жінка побачила, як Пол трішки відсунувся від столу, звільняючи собі поле для маневру. Він зосередився на кодовому слові: «вбрання» — «Приготуйся до нападу».

Кайнс уважно глянув на Джессіку і подав непомітний сигнал Туеку.

Контрабандист скочив на ноги і підняв свою чашу.

— Я виголошу тост, — сказав він. — За юного Пола Атріда, хлопчика за виглядом, але чоловіка за діями.

«Навіщо вони втручаються?» — запитала себе Джессіка.

Тепер банкір дивився на Кайнса, і Джессіка бачила, як жах повертається до обличчя шпигуна.

Гості за столом почали реагувати.

«Куди Кайнс веде, туди люди і йдуть, — подумала Джессіка. — Він продемонстрував, що стає на бік Пола. У чому секрет його влади? Навряд чи в посаді Судді Зміни — вона тимчасова. І точно не тому, що він державний службовець».

Джессіка забрала долоню з руків’я крис-ножа і підняла чашу до Кайнса, а еколог відповів їй тим самим.

Тільки Пол і банкір — («Су-Су! Що за дурне прізвисько!» — подумала Джессіка) — лишилися з порожніми руками. Увага банкіра зосередилася на Кайнсі, а Пол розглядав свою тарілку.

«Я все робив правильно, — подумав Пол. — Навіщо вони втрутилися? — Він крадькома зиркнув на найближчих до себе гостей-чоловіків. — Готуйся до нападу? Від кого? Точно не від того банкіра».

Галлек підвівся і заговорив, неначе й не звертаючись ні до кого конкретного, над головами гостей:

— У нашому суспільстві люди не повинні ображатися надто швидко. Це самовбивча звичка, — він поглянув на доньку виробника дистикостів, що сиділа біля нього. — Ви так не гадаєте, міс?

— О, так. Так. Звісно, гадаю, — відповіла вона. — Усюди надто багато насилля. Мені стає від нього погано. Дуже часто ніхто не хоче нікого образити, а люди все одно помирають. У цьому нема жодного сенсу.

— Точно нема, — погодився Галлек.

Джессіка помітила, що юнка діяла майже досконало, і збагнула: ця маленька пустоголова дівуля — зовсім не маленька пустоголова дівуля. Жінка зрозуміла принцип загрози і зауважила, що Галлек також його розгадав. Вони планували спокусити Пола сексом. Джессіка розслабилася. Певно, Пол і сам першим помітив це — його навчання не оминуло й такого очевидного маневру.

Кайнс звернувся до банкіра:

— Чи ж не настав час для нового вибачення?

Банкір вимучено посміхнувся до Джессіки і мовив:

— Міледі, боюся, я надто захопився вашими винами. Ви подали міцні напої, а я до таких не звик.

Джессіка, почувши лють у його голосі, солодко промовила:

— Коли зустрічаються чужинці, варто з розумінням ставитися до відмінностей у звичаях і підготовці.

— Дякую, міледі, — відказав чоловік.

Темноволоса супутниця виробника дистикостів нахилилася до Джессіки й мовила:

— Герцог казав, що тут ми в безпеці. Сподіваюся, не йдеться про нові бої?

Джессіка збагнула, що жінці наказали перевести розмову на цю тему.

— Сподіватимемося, це виявиться дрібницею, — сказала Джессіка. — Зараз просто так багато деталей вимагає особистої уваги Герцога. Доки між Атрідами й Харконненами триває ворожнеча, зайвої обережності не буває. Герцог оголосив канлі. Звісно ж, він не залишить серед живих на Арракісі жодного харконненівського агента, — вона зиркнула на агента Банку Гільдії. — І Конвенція підтримує його в цьому. — Вона перевела погляд на Кайнса. — Чи не так, докторе Кайнсе?

— Так і є, — підтвердив Кайнс.

Виробник дистикостів м’яко потягнув свою супутницю назад. Вона поглянула на нього і мовила:

— Гадаю, я б чогось з’їла. Мені б хотілося отієї страви з птиці, яку подавали раніше.

Махнувши офіціантові, Джессіка повернулася до банкіра:

— А ви, сер, раніше говорили про птахів і їхні звички. Я постійно дізнаюся стільки нового про Арракіс. Розкажіть, а де знаходять прянощі? Мисливці за ними мандрують далеко в пустелю?

— О ні, міледі, — відказав він. — Є дуже мало інформації про глибоку пустелю. А про південні регіони взагалі майже нічого не відомо.

— Існує легенда, що в південних широтах є велетенська Материнська жила прянощів, — сказав Кайнс, — але я підозрюю, що це витвір уяви, створений винятково для пісні. Деякі сміливі шукачі прянощів вряди-годи доходять аж до краю центрального поясу, але це неймовірно небезпечно: навігація — непевна, та й часто трапляються бурі. Що далі ти відходиш від Оборонної Стіни, то більшою стає кількість нещасних випадків. Тож заходити надто далеко на південь виявилося неприбутковим. Можливо, якби ми мали погодний супутник…

Бевт підвів погляд і заговорив із повним ротом їжі:

— Подейкують, буцімто фримени ходять туди, вони мандрують будь-куди і вже знайшли мокряники та криничники в південних широтах.

— Мокряники та криничники?

Кайнс квапливо відказав:

— Це лишень дикі чутки, міледі. Таке трапляється на інших планетах, але не на Арракісі. Мокряник — це місце, де вода так близько підступає до поверхні, що до неї легко можна докопатися, знайти за певними ознаками. Криничник — це різновид мокряника, де можна витягнути воду через соломинку… подейкують.

«Я чую обман у його словах», — подумала Джессіка.

«І чому він бреше?» — замислився Пол.

— Як дивно, — сказала Джессіка, а сама подумала: «“Подейкують…” Яка цікава химерність мови побутує тут. Якби ж вони тільки знали, як сильно це демонструє їхню залежність від забобонів».

— Я чув, у вас є примовка, — сказав Пол, — що вишуканість приходить із міст, а мудрість — із пустелі.

— На Арракісі є багато примовок, — відказав Кайнс.

Перш ніж Джессіка встигла поставити нове запитання, офіціант схилився над нею із запискою. Вона розгорнула її, побачила почерк Герцога та кодові знаки, швидко проглянула їх.

— Вам усім буде приємно почути, — сказала вона, — що Герцог надіслав нам утішні новини. Справу, яка змусила його полишити нас, залагоджено. Зниклий транспортувальник знайдено. Харконненівський агент серед екіпажу вбив усіх і полетів до бази контрабандистів, сподіваючись продати машину там. І шпигун, і транспортувальник повернулися до нас.

Вона кивнула Туекові.

Контрабандист кивнув у відповідь.

Джессіка склала записку й заховала її в рукав.

— Я радий, що не дійшло до відкритого бою, — сказав банкір. — Люди так сподіваються, що Атріди забезпечать мир і процвітання.

— Особливо процвітання, — зауважив Бевт.

— Можливо, варто перейти до десерту? — поцікавилася Джессіка. — Я попросила нашого шеф-кухаря приготувати каладанські ласощі: рис понджі в соусі дольса.

— Звучить чудово, — сказав виробник дистикостів. — А можна буде отримати рецепт?

— Будь-який рецепт за вашим бажанням, — відказала Джессіка, запам’ятовуючи цього чоловіка, щоб пізніше розповісти про нього Хаватові. Виробник дистикостів — лякливий маленький кар’єрист, тож його можна купити.

Джессіка дивилася у свою тарілку й міркувала про закодовану частину повідомлення Лето:

«Харконнени спробували провезти вантаж лазерострілів. Ми впіймали їх. Але це може означати, що з іншими вантажами їм пощастило більше. І вони точно не переймаються щитами. Потрібно вжити відповідних заходів».

Джессіка замислилася про лазеростріли. Білі, гарячі промені руйнівного світла здатні пройти крізь будь-яку відому речовину, якщо та не захищена щитом. А той факт, що, перетнувшись із захисним екраном, промінь лазеростріла вибухне, не надто хвилював Харконненів. Чому? Вибух щита і лазера — дуже небезпечна змінна, яка може або виявитися потужнішою за атомний вибух, або вбити тільки стрільця і захищену щитом його жертву.

Невідомість виповнювала її тривогою.

Пол мовив:

— А я і не сумнівався, що ми знайдемо той транспортувальник. Якщо мій батько береться за проблему, то обов’язково розв’язує її. Харконнени починають це розуміти.

«Він хвалиться, — подумала Джессіка. — А не мав би хвалитися. Людина, яка спатиме сьогодні глибоко під землею, щоб захиститися від можливої атаки лазерострілів, не має права хвалитися».

17

Виходу немає — ми платимо за жорстокість наших предків.

Принцеса Ірулан. Збірка речéнь Муад’Діба

Джессіка почула галас у Великій залі й увімкнула світло біля ліжка. Годинник досі не було виставлено за місцевим часом, тож їй довелося відняти двадцять одну хвилину, щоб з’ясувати — зараз друга ночі.

Галас був гучним і безладним.

«Напад Харконненів?» — запитала себе вона.

Джессіка вислизнула з ліжка, перевірила екранні монітори, щоб подивитися, де її родина. Побачила Пола, який спав у глибокій підвальній кімнаті, яку вони поквапцем перетворили на спальню для нього. Галас точно не просочився в його апартаменти. У кімнаті Герцога нікого не було, а ліжко навіть не зім’яте. Невже він досі на командному пункті летовища?

Екранів, що демонстрували парадний вхід, досі не встановили.

Джессіка стояла посеред кімнати й слухала.

Долинав один крикливий, нерозбірливий голос. Вона почула, як хтось гукав доктора Юе. Джессіка знайшла халат, накинула його на плечі, взулася в капці й причепила до ноги крис-ніж.

І знову хтось гукає Юе.

Джессіка застібнула плащ і ступила в передпокій. Раптом її пройняла думка: «А що, як Лето поранено?»

Їй здавалося, ніби коридор під ногами простягався в нескінченність. Наприкінці вона повернула в арку, прошмигнула повз обідню залу й вниз галереєю до Великої зали, яку осявали ввімкнені на максимум лампи, завислі біля стін.

Праворуч, біля центрального входу, вона побачила двох охоронців, які стримували Дункана Айдаго. Його голова, схилившись уперед, похитувалася. Від усієї сцени віяло різкою, задушливою тишею.

Один із охоронців кинув Айдаго звинувачення:

— Бачиш, що ти наробив? Розбудив леді Джессіку.

За ними майоріли величні портьєри, демонструючи, що вхідні двері досі відчинені. Не було ні сліду Герцога чи Юе. З одного боку стояла Мейпс, холодно витріщаючись на Айдаго. Вона вбралася в довгу коричневу сукню, поділ якої прикрашав хвилястий візерунок. На ногах — незашнуровані пустельні черевики.

— Отже, я розбудив леді Джессіку, — пробурмотів Айдаго. Він підвів обличчя до стелі й заволав: — Впе’ше мій меч скривааавів на Ґрумммані!

«Велика Матір! Він п’яний!» — подумала Джессіка.

Смагляве кругле обличчя Айдаго насупилося. Його волосся — кучеряве, наче хутро чорного козла — замастилося. Рвана діра на мундирі виставляла напоказ парадну сорочку, яку він одягав на вечерю.

Джессіка підійшла до нього.

Один із охоронців кивнув їй, не відпускаючи Айдаго.

— Ми не знаємо, що з ним робити, міледі. Він дебоширив біля входу, відмовляючись зайти всередину. Ми боялися, що місцеві можуть проходити тут і помітити його. А так не годиться. Він зіпсує нам тут репутацію.

— Де він був? — запитала Джессіка.

— Він проводив одну панянку додому після вечері, міледі. За наказом Хавата.

— Яку панянку?

— Та якусь дівку з чийогось почету. Розумієте, міледі? — Він зиркнув на Мейпс і стишив голос. — Вони завжди кличуть Айдаго для особливого нагляду за жінками.

Джессіка подумала: «Так і є. Але чому він напився?»

Вона насупилася й повернулася до Мейпс.

— Мейпс, принеси стимулятор. Нехай буде кофеїн. Можливо, лишилося трохи кави з прянощами.

Мейпс стенула плечима й рушила на кухню. Її незастебнуті пустельні черевики ляпали по кам’яній підлозі.

Айдаго хитнув п’яною головою, щоб поглянути на Джессіку під кутом.

— Убив бі’ш ніж триста ч’вік для Герцога, — бурмотів він. — Х’тів би я знати, що я тут р’блю? Не м’жу жить під землею тута. Не м’жу жить на землі тута. Шо то за місце таке, а?

Шурхіт із бічного входу в залу привернув увагу Джессіки. Вона обернулася й побачила, як до них підходить Юе. На лівій руці в лікаря висів медичний саквояж. Чоловік був повністю одягнений, блідий і виснажений. Витатуйований діамант яскраво виблискував на його чолі.

— Доб-б-брий дохтур! — волав Айдаго. — А т’бі ч’го, Док? Дядечко з п’гулками? — він кинув затьмарений погляд на Джессіку. — Клею тут… гм… бісового… гм дурня, еге?

Джессіка насупилася, але промовчала, міркуючи: «Чому Айдаго напився? Йому щось підмішали?»

— Забагато пива з прянощами, — Айдаго спробував виструнчитися.

Мейпс повернулася, тримаючи в руках гарячу чашку, і невпевнено зупинилася біля Юе. Вона глянула на Джессіку, а леді у відповідь похитала головою.

Юе поставив саквояж на підлогу, кивком привітався з Джессікою і мовив:

— Пиво з прянощами, так?

— Найліпше питво, шо тр-р-раплялось мені, — сказав Айдаго. Він спробував привернути до себе увагу. — Впе’ше мій меч скривааавів на Ґрумммані. Убив Харкон… Харкон… вбив й’го для Герцога.

Юе повернувся і побачив чашку в руках Мейпс.

— Що це?

— Кофеїн.

Юе взяв чашку і підніс її Айдаго.

— Випий це, хлопче.

— Н’ хочу б’ше пити.

— Випий, я сказав!

Голова Айдаго хитнулася до Юе. Дункан ступив крок уперед, потягнувши за собою охоронців.

— М’не вже дістало п’длабуз’тво до ’Мперіального Всесвіту, Док. Ць’го р’зу ми зробим так, як х’чу я.

— Після того, як вип’єш це, — зауважив Юе. — Це кофеїн.

— Гидь, як і все ре’та тут! Кляте с’нце надто яскраве. У всього н’правильний колір. Усе не так чи…

— Зараз ніч, — розважливо мовив Юе. — Випий це й будь хорошим хлопчиком. Так тобі стане краще.

— Н’ х’чу, щоб м’ні ставало краще!

— Ми не можемо сперечатися з ним усю ніч, — відказала Джессіка і подумала: «Йому потрібна шокова терапія».

— Вам нема чого залишатися, міледі, — сказав Юе. — Я подбаю про нього.

Джессіка похитала головою. Вона ступила вперед і дала сильного ляпаса Айдаго.

Він заточився назад разом із охоронцями, що вражено дивилися на жінку.

— Не можна так поводитися в домі вашого Герцога, — вона вирвала чашку з рук Юе, частково розхлюпавши каву, і простягнула його Айдаго. — А тепер пий! Це наказ!

Айдаго виструнчився й сердито зиркнув на неї згори вниз. Він говорив повільно, ретельно й чітко артикулюючи слова:

— Я не приймаю наказів від клятої шпигунки Харконненів.

Юе закляк, а тоді повернувся до Джессіки.

Вона зблідла, але кивнула. Тепер усе стало для неї зрозумілим — розбиті уривки значень, які вона помічала в словах і діях навколо себе протягом останніх днів, можна пояснити. Жінку охопив такий гнів, що, здавалося, він виповнить усе її єство. Їй знадобилися найґрунтовніші уроки Бене Ґессерит, щоб заспокоїти пульс і вирівняти дихання. І навіть тоді вона відчувала, яке полум’я палає в ній.

«Вони завжди кличуть Айдаго, щоб наглядати за жінками!»

Джессіка кинула погляд на Юе. Лікар опустив очі.

— Ви знали про це? — запитала вона.

— Я… чув плітки, міледі, але не хотів обтяжувати вашу ношу ще й цим.

— Хават! — схопилася вона. — Я хочу, щоб до мене негайно привели Зуфіра Хавата.

— Але, міледі…

— Негайно!

«Це точно Хават, — подумала вона. — Якщо такі підозри не було розвіяно негайно, то тільки він міг породити їх».

Айдаго похитав головою і пробурмотів:

— До біса всю цю дурню.

Джессіка поглянула на чашку, яку тримала в руках, і враз вилила її вміст прямо в обличчя Айдаго.

— Зачиніть його в одній із гостьових кімнат у східному крилі, — наказала вона. — Нехай проспиться.

Двоє охоронців засмучено дивилися на неї. Один наважився промовити:

— Може, ми б відвели його кудись в інше місце, міледі. Ми могли б…

— Він має бути тут! — огризнулася Джессіка. — Він же виконує роботу, — у її голосі забриніла гіркота. — Має хист до нагляду за жінками.

Охоронець ковтнув.

— Ви знаєте, де Герцог? — запитала вона.

— На командному пункті, міледі.

— Хават із ним?

— Хават у місті, міледі.

— Негайно приведіть Хавата сюди, — сказала Джессіка. — Хай приходить у мою вітальню, я буду там.

— Але, міледі…

— Якщо знадобиться, я викличу Герцога, — сказала вона. — Сподіваюся, до цього вдаватися не доведеться. Я б не хотіла турбувати його через це.

— Так, міледі.

Джессіка віддала порожню чашку Мейпс і натрапила на запитальний погляд бездонно синіх очей.

— Можеш повертатися в ліжко, Мейпс.

— Ви певні, що я вам не потрібна?

Джессіка похмуро посміхнулася.

— Упевнена.

— Може, це зачекає до завтра, — втрутився Юе. — Я міг би дати вам заспокійливе і…

— Ви повернетеся у свої покої і дасте мені змогу вирішувати все, як я вважаю за потрібне, — вона поплескала його по руці, щоб пом’якшити різкість наказу. — Тільки так.

Джессіка швидко підняла голову й повернулася, а тоді рушила через увесь дім до своїх апартаментів. Холодні стіни… коридори… знайомі двері… Вона прочинила двері настіж, зайшла всередину й зачинила їх за собою. Жінка стояла і дивилася на захищені щитами вікна вітальні. «Хават! Чи могли Харконнени купити його? Побачимо».

Джессіка підійшла до глибокого старомодного крісла, вкритого чохлом із вишитої шкіри шлаґа, а тоді розвернула його до дверей. Вона враз подумала про крис-ніж, піхви якого були пристебнуті до її ноги. Жінка зняла піхви і причепила їх на руку, перевірила, чи легко вислизає ніж. Вона знову оглянула кімнату й запам’ятала точне розташування кожного предмета — щоб уникнути сюрпризів: диван у кутку, прямі стільці вздовж стіни, два журнальних столики, її цитра, встановлена на штативі біля дверей до спальні.

Завислі в повітрі лампи виповнювали кімнату блідо-рожевим сяйвом. Жінка притлумила їхнє світло, сіла на крісло, поплескала по оббивці й подумала: «Королівська масивність крісла саме пасує для такої нагоди».

«А тепер нехай приходить, — подумала вона. — Тепер побачимо, що і як». — І тоді вона приготувалася до очікування, як її вчили в школі Бене Ґессерит — накопичувала терпіння та силу.

Стукіт у двері пролунав раніше, ніж вона сподівалася, і Хават за її наказом увійшов.

Вона дивилася на нього, не встаючи з крісла, і бачила в його рухах породжену наркотиками енергію, під якою ховалася втома. Старі вологі очі Хавата блищали. Його шорстка шкіра набула блідо-жовтого кольору у світлі ламп, а на рукаві виднілася велика мокра пляма.

Жінка відчула запах крові.

Джессіка вказала на один зі стільців із прямою спинкою й мовила:

— Бери той стілець і сідай навпроти мене.

Хават уклонився і виконав наказ. «П’яний дурень Айдаго!» — подумав він. Ментат розглядав обличчя Джессіки й намагався придумати, як урятувати справу.

— Нам уже давно час усе прояснити, — сказала Джессіка.

— Що вас хвилює, міледі? — він сів, поклавши руки на коліна.

— Не клей зі мною дурня! — вибухнула вона. — Якщо Юе не сказав, чому я тебе викликала, то хтось із твоїх шпигунів у моїй оселі точно зробив це. Чи могли б ми принаймні бути чесними одне з одним?

— Як скажете, міледі.

— По-перше, дай відповідь на одне запитання, — почала Джессіка. — Ти агент Харконненів?

Хават підвівся зі стільця, а обличчя його потемніло від гніву:

— Ви наважуєтеся так ображати мене?

— Сідай, — відказала Джессіка. — Ти образив мене саме так.

Він повільно опустився на стілець. І Джессіка, читаючи знаки на добре знайомому обличчі, зітхнула з полегшенням. Це не Хават.

— Тепер я знаю, що ти зберігаєш вірність моєму Герцогові, — мовила вона. — Саме тому я ладна пробачити тобі образу.

— А є що пробачати?

Джессіка насупилася, міркуючи: «Чи маю я піти козирем? Розповісти, що останні кілька тижнів ношу в лоні доньку Герцога? Ні… Навіть Лето не знає про це. Це тільки ускладнить його життя, відволікатиме в час, коли він має зосередитися на нашому виживанні. Ще не пора відкривати це».

— Правдомовиця б прояснила все, — мовила жінка. — Але в нас немає Правдомовиці, визнаної Вищою Радою.

— Саме так. У нас нема Правдомовиці.

— Поміж нас є зрадник? — запитала вона. — Я дуже ретельно вивчала наших людей. Хто б це міг бути? Не Ґурні. Точно не Дункан. Їхні лейтенанти не такі близькі до нас, щоб брати їх до уваги. Це не ти, Зуфіре. Точно не Пол. Я знаю, що це не я. Отже, доктор Юе? Мені покликати його і піддати випробуванню?

— Ви знаєте, що це марна справа, — відказав Хават. — Він пройшов кондиціонування Вищим Колегіумом. Я знаю це напевне.

— А крім того, його дружину, що була з Бене Ґессерит, убили Харконнени, — сказала Джессіка.

— То от що з нею трапилося, — мугикнув Хават.

— Хіба ж ти не чув ненависть у його голосі, коли він називає прізвище Харконненів?

— Ви знаєте, у мене нема до цього слуху, — відказав Хават.

— Чому ж підозра впала на мене?

Хават насупився.

— Міледі ставить свого слугу в неможливе становище. Моя вірність передусім поширюється на Герцога.

— І я ладна пробачити тобі багато за цю вірність, — сказала вона.

— І знову запитую: а є що пробачати?

— Патова ситуація? — запитала Джессіка.

Він знизав плечима.

— Тоді поговорімо з хвилину про щось інше, — сказала вона. — Дункан Айдаго, чудовий воїн, здібності якого до охорони і стеження високо поціновані. Сьогодні він надміру захопився напоєм під назвою пиво з прянощами. Мені доповідають, що й інші наші люди сп’яніли від цього варива. Це правда?

— Це ж вам доповідають, міледі.

— Так. Чи не вважаєш ти пияцтво симптомом, Зуфіре?

— Міледі говорить загадками.

— То застосуй свій хист ментата! — сердито відказала Джессіка. — У чому проблема Дункана та інших? Можу відповісти чотирма словами — у них немає дому.

Він указав пальцем на підлогу.

— Їхній дім — Арракіс.

— Арракіс — це невідомість! Їхнім домом був Каладан, але ми вирвали їх звідти. Тепер вони бездомні. І бояться, що Герцог їх підведе.

Хават напружився.

— Подібні розмови від когось із людей могли б розцінюватися як…

— Ох, годі про це, Зуфіре. Що ж поразницького чи зрадницького в лікарі, який правильно діагностує хворобу? Я лише маю намір вилікувати болячку.

— Це питання Герцог довірив мені.

— Але ти розумієш, що в мене є природна цікавість до перебігу цієї хвороби, — сказала вона. — І сподіваюся, не заперечуватимеш, що я також маю певний хист у таких питаннях.

«Може, його варто добряче шокувати? — запитувала Джессіка себе. — Потрібен струс — щоб збити зі звичного ходу думок».

— Вашу турботу можна інтерпретувати по-різному, — стенув плечима Хават.

— Отже, ти вже виголосив мені вирок?

— Звісно, ні, міледі. Але я не можу дозволити собі ризикувати, маємо те, що маємо.

— Життя мого сина опинилося під загрозою — і це пройшло повз тебе, — сказала вона. — Хто ж ризикував тоді?

Обличчя ментата затьмарилося.

— Я подав Герцогові заяву про відставку.

— А ти подав таку заяву мені… чи Полові?

Тепер він неприховано лютував — старого зраджувала частота дихання, розширені ніздрі та нерухомий погляд. Вона помітила, як жила пульсувала на його скроні.

— Я служу Герцогові, — відкарбував він слова.

— Зрадника немає, — сказала Джессіка. — Загроза полягає в чомусь іншому. Можливо, це щось пов’язане з лазерострілами. Можливо, вони таємно встановили кілька таймерів на лазеростріли, спрямовані на палацові щити. Можливо, вони…

— А хто доведе після зіткнення, що це був не ядерний вибух? — запитав ментат. — Ні, міледі. Вони не наважаться на щось настільки протизаконне. Радіація швидко не зникає. Це свідчення, яке дуже важко знищити. Ні. Вони дотримуватимуться всіх формальностей. Має бути зрадник.

— Ти служиш Герцогові, — посміхнулася вона. — І хочеш знищити його, намагаючись урятувати?

Він глибоко вдихнув, а тоді мовив:

— Якщо ви невинні, прийміть мої найщиріші вибачення.

— Поглянь на себе зараз, Зуфіре, — мовила вона. — Люди найкраще живуть тоді, коли вони на своєму місці, коли кожен знає, куди належить у звичній схемі буття. Зруйнуєте місце — зруйнуєте людину. Ти і я, Зуфіре, усі ті, хто любить Герцога, маємо найкращу нагоду знищити місце іншого. Чи ж не могла я вночі прошепотіти підозри щодо тебе Герцогові на вухо? Саме тоді він був найуразливішим для таких нашіптувань, чи не так, Зуфіре? Може, мені чіткіше пояснити?

— Ви погрожуєте мені? — прогарчав ментат.

— У жодному разі. Я лише зазначаю, що хтось атакує базові принципи нашого життя. Це диявольськи хитро. Я пропоную відбити цей напад, упорядкувавши наші життя, щоб не було шпарин, крізь які такі стріли могли б потрапляти.

— Ви звинувачуєте мене в поширенні безпідставних підозр?

— Так, безпідставних.

— І ви відбиватимете їх власними нашіптуваннями?

— Зуфіре, із шепотінь складається твоє життя, а не моє.

— Тоді ви ставите під сумнів мої здібності?

Жінка зітхнула.

— Зуфіре, я хочу, щоб ти звернув увагу на власну емоційну зацікавленість у цьому всьому. Природна людина — це тварина без логіки. Те, що ти проектуєш логіку абсолютно на все — неприродно, але найчастіше доволі корисно. Ти втілення логіки — ментат. І все ж таки твої рішення — це в прямому сенсі зовнішня проекція тебе, а такі питання треба розглядати ретельно, вивчати з усіх боків.

— Ви зараз хочете навчити мене моєму ж ремеслу? — запитав він, навіть не намагаючись приховати зневагу в голосі.

— Ти можеш бачити все за межами себе самого й застосовувати до побаченого свою логіку, — відказала Джессіка. — Але така вже особливість людського єства: коли ми стикаємося з особистими проблемами — глибоко особистими, — то надзвичайно складно досліджувати їх із логічного боку. Ми радше ходитимемо манівцями, звинувачуватимемо все, крім справжнього, глибоко прихованого мотиву, що пожирає нас ізсередини.

— Ви навмисне намагаєтеся підірвати мою віру у власні можливості як ментата, — відрізав старий. — Якби я дізнався, що хтось із наших людей намагається саботувати будь-яку іншу зброю в нашому арсеналі, то, не вагаючись, викрив би його і знищив.

— Навіть найкращі ментати припускають можливість помилки у своїх розрахунках. Цілком природно зважати на це, — відказала Джессіка.

— Я ніколи не стверджував зворотного!

— Тоді проаналізуй сам ті симптоми, які ми обоє бачимо: люди пиячать, сваряться — обмінюються дикими плітками про Арракіс; вони нехтують найпростішими…

— Неробство, не більше, — заперечив Хават. — Не намагайтеся відвернути мою увагу, додаючи таємничості звичним речам.

Джессіка дивилася на нього й думала про солдатів Герцога, які в бараках роз’ятрюють свої рани настільки, що в повітрі можна відчути запах перенапруження — так смердить спалена ізоляція. «Вони перетворюються на героїв легенди, що побутувала в часи до Гільдії, — подумала жінка. — Неначе люди із загубленого зорешукача “Амполіроса”, хворобливо прив’язані до власної зброї — завжди в пошуках, завжди напоготові, але ніколи не готові».

— Чому ти ніколи не використовував повною мірою моїх здібностей для служби Герцогові? — запитала вона. — Боїшся, що я претендуватиму на твій пост?

Він поглянув на неї — старечі очі спалахнули.

— Я трішки знаюся на підготовці, яку дають Бене-Ґессерит… — він урвав мову й насупився.

— Продовжуй, скажи це, — підохочувала Джессіка. — Бене-Ґессеритським відьмам.

— Я трішки знаюся на тому, яку насправді підготовку вони дають вам, — сказав Хават. — Я бачу, як це проявляється в Полові. Мене не надуриш тим, що ваша школа заявляє на публіці: ви існуєте, щоб служити.

«Струс має бути сильним, і він уже майже готовий до нього», — подумала Джессіка.

— Ти уважно слухаєш мене на Раді, — вела вона далі, — але надзвичайно рідко прислухаєшся до моїх порад. Чому?

— Я не довіряю вашим Бене-Ґессеритським мотивам, — відказав старий. — Ви гадаєте, що можете бачити крізь людину; гадаєте, що можете змусити людину робити саме те, що ви…

— Ти бідолашний дурень, Зуфіре! — оскаженіла Джессіка.

Він спохмурнів, сідаючи назад на стілець.

— Які б плітки ти не чув про нашу школу, — сказала вона, — правда значніша. Якби я хотіла знищити Герцога… або тебе, або будь-яку іншу людину в моєму оточенні, ти б мене не зупинив.

А сама тим часом подумала: «Чому я дозволяю гордині вивергати з мене такі слова? Мене не так вчили. Не так я маю шокувати його».

Хават засунув руку під мундир, де тримав крихітний пістолет із отруйними дротиками. «На ній нема щита, — подумав ментат. — Вона просто хизується? Я б міг убити її прямо зараз… але, оооох, якщо я помилився, наслідки будуть жахливими».

Джессіка побачила його рух у напрямку кишені й мовила:

— Помолімося, щоб між нами ніколи не доходило до насилля.

— Чудова молитва, — погодився він.

— А зараза тим часом поширюється між нами, — сказала вона. — Маю запитати в тебе ще раз: хіба не логічніше вважати, що Харконнени посіяли цю підозру, щоб зіштовхнути нас лобами?

— Здається, ми повернулися в мертву точку, — сказав Хават.

Вона зітхнула, міркуючи: «Він майже готовий».

— Ми з Герцогом — названі батько і матір для наших людей, — сказала вона. — Позиція…

— Він не одружився з вами, — зауважив Хават.

Вона змусила себе бути спокійною, подумавши: «Непоганий удар у відповідь».

— Але він і не одружиться ні з ким іншим, — сказала вона. — Принаймні доки я жива. Тож, як я вже сказала, ми названі батьки. І щоб зруйнувати звичний порядок речей, стривожити, збурити і збентежити нас, кого б Харконнени обрали за найцікавішу ціль?

Він відчув, куди вона хилить, і його брови похмуро зійшлися на переніссі.

— Герцога? — запитала вона. — Так, приваблива ціль, але нікого, за винятком хіба що Пола, так добре не охороняють. Мене? Звісно, я їх цікавлю, але вони точно знають, що дуже важко вполювати Бене Ґессерит. Але є значно краща мішень, обов’язки якої створюють велетенську сліпу пляму. Той, для кого підозри природні, як дихання. Той, хто все своє життя вибудовує з недомовок і таємниць. — Джессіка вказала на старого правицею. — Ти!

Хават підскочив зі стільця.

— Я не відпускала тебе, Зуфіре! — спалахнула Джессіка.

М’язи так швидко зрадили старого ментата, що той ледь не впав назад на стілець.

Вона сумно посміхнулася.

— Тепер ти трішки знаєшся на справжній підготовці, яку дають нам.

Хават спробував ковтнути пересохлим горлом. Її наказ був владним і беззаперечним — волю цієї жінки неможливо переступити. Його тіло послухалося її ще до того, як мозок устиг подумати про щось. Ніщо не могло протидіяти такій реакції — ні логіка, ні пристрасна злість… ніщо. Зроблене нею свідчило, що Джессіка надзвичайно глибоко розумілася на особистості, якій віддавала наказ. Він і гадки не мав, що контроль такого рівня — можливий.

— Я вже сказала тобі, що ми маємо зрозуміти одне одного, — мовила вона. — Тобто ти маєш зрозуміти мене — я вже тебе розумію. Повторюю, що тільки твоя вірність Герцогові гарантує тобі безпеку зі мною.

Він витріщився на неї, зволоживши язиком губи.

— Якби мені потрібна була маріонетка, Герцог зі мною одружився б, — вела вона далі. — Він би навіть гадав, що зробив це з власної волі.

Хават опустив голову й дивився на неї вгору крізь рідкі вії. І лише максимальний самоконтроль змушував його не викликати охорону. Самоконтроль… і підозра, що ця жінка просто не дозволить йому так учинити. Його шкіра вкривалася сиротами від спогаду, як вона підкорила його собі. Адже доки він був приголомшений, вона легко могла витягнути зброю і вбити його!

«Невже в кожної людини є така сліпа пляма? — запитував він себе. — Невже кожного з нас можна примусити до дії — і ми не зможемо опиратися? — Ця думка підкосила його. — Хто може спинити людину з такою силою?»

— Ти краєм ока побачив потужний кулак у рукавичці Бене Ґессерит, — сказала вона. — Мало хто бачив його і вижив. І те, що я зробила, — доволі проста річ для нас. Ти ще не знайомий з усім моїм арсеналом. Подумай про це.

— Чому ж тоді ви не знищите ворогів Герцога? — запитав він.

— Що я, по-твоєму, маю знищити? — запитала вона. — Ти хочеш, аби я перетворила нашого Герцога на слинька? Щоб він завжди залежав від мене?

— Але з такою владою…

— Влада — то двосічний меч, Зуфіре, — відказала вона. — Ти гадаєш: «Як легко їй нагострити людину, наче зброю, і вдарити нею в нутрощі ворога». Так і є, Зуфіре; навіть у твої нутрощі. І все ж таки, чого я досягну? Якби багато сестер Бене Ґессерит чинили саме так, то чи не впаде від цього тінь на всіх Бене Ґессерит? Нам не хочеться цього, Зуфіре. Ми не хочемо знищити самих себе, — вона кивнула. — Ми й справді існуємо, тільки щоб служити.

— Я не можу вам відповісти, — мовив Хават. — Ви знаєте, що не можу.

— Ти нікому не розкажеш про те, що трапилося тут, — відказала Джессіка. — Я знаю тебе, Зуфіре.

— Міледі… — старигань спробував ковтнути пересохлим горлом.

А сам подумав: «Вона має велику силу, так. Але чи не робить це її ще кращим знаряддям у руках Харконненів?»

— Друзі можуть знищити Герцога так само швидко, як і вороги, — сказала вона. — Я вірю, що ти сягнеш кореня своїх підозр і вирвеш його.

— Якщо вони виявляться безпідставними, — відказав Хават.

— Якщо, — осміхнулася Джессіка.

— Якщо, — підтвердив старий.

— А ти впертий, — зауважила жінка.

— Обережний, — підправив він. — І свідомий можливої помилки.

— Тоді я поставлю тобі ще одне питання. Що це означає для тебе: опинитися зв’язаним і беззахисним біля іншої людини, яка тримає біля твого горла ножа, але не вбиває тебе, а знімає кайдани і віддає ножа тобі — використовуй, як забажаєш?

Вона підвелася з крісла й повернулася до нього спиною.

— Тепер можеш іти, Зуфіре.

Старий ментат підвівся й завагався на мить — його рука ковзнула до смертоносної зброї під мундиром. Він згадав про арену, Герцогового батька (сміливого, попри всі свої слабкості) й кориду, що відбулася давним-давно: там стояв, опустивши голову, збентежений і нерухомий чорний звір. Старий Герцог повернувся до рогів спиною, перекинувши яскравий плащ через плече, доки з трибун лилися овації.

«Я — бик, а вона — матадор», — подумав Хават. Він забрав руку від зброї й кинув оком на піт, що виблискував на його порожній долоні.

Хават добре знав: що б не з’ясувалося наприкінці — байдуже. Він ніколи не забуде цієї миті й не втратить абсолютного захоплення леді Джессікою.

Він спокійно відвернувся і вийшов із кімнати.

Джессіка відвела погляд від відображення у вікнах і повернулася, щоб поглянути на зачинені двері.

— А тепер почнеться справжня буря, — прошепотіла вона.

18

Чи ти борешся зі снами?

Розбиваєш тіні в пил?

Рухаєшся, мов сновида?

Вислизнув крізь пальці час.

Вкрадено життя твоє.

Ти загаявся з мізерним,

Впав від власного недбальства.

Принцеса Ірулан. Пісні Муад’Діба. Плач за Джамісом на Погребній рівнині

Лето стояв у передпокої власного будинку, вивчаючи записку при світлі єдиної лампи на підвісках. До світанку лишалося ще кілька годин, і Герцога пройняла втома. Щойно він повернувся з командного посту, посланець фрименів передав послання зовнішньому вартовому.

Єдиний рядок: «Колона диму вдень, вогняний стовп уночі».

Жодного підпису.

«І що це означає?» — запитав він сам себе.

Посланець пішов геть, не чекаючи на відповідь, тож його не встигли розпитати. Він вислизнув у ніч, неначе зіткана з диму тінь.

Лето поклав папірець до кишені мундира, міркуючи, що листа варто було б пізніше показати Хаватові. Він прибрав із лоба пасмо волосся й зітхнув. Таблетки проти втоми здавали позиції. Минуло два дні з часу врочистої вечері і ще більше, відколи він востаннє спав.

До всіх військових проблем додалася ще й тривожна розмова з Хаватом — старий доповідав про зустріч із Джессікою.

«Чи варто мені розбудити Джессіку? — міркував він. — Більше ж нема потреби гратися з нею в загадки. Чи досі є?»

«Чорти б ухопили того Дункана Айдаго!»

Герцог похитав головою. «Ні, не Дункана. Це я схибив, що не відразу розповів Джессіці всі таємниці. Необхідно зробити це зараз, доки не завдано ще більше шкоди».

Таке рішення покращило настрій Лето, і він поквапився з передпокою у Велику залу, а далі коридорами до родинного крила.

На розі коридорів, що розходилися до службової частини, Лето спинився. Дивне скигління долинало звідкілясь із коридору слуг. Ліву руку Герцог поклав на поясний щит, а правою схопив кинджал. Ніж допоміг йому заспокоїтися. Дивний звук морозною хвилею пройняв Герцога.

Лето безшумно рушив службовим коридором, проклинаючи тьмяне освітлення. Малесенькі лампи на підвісках розташувалися тут на відстані восьми метрів одна від одної, та ще й ледь-ледь жевріли. Темні кам’яні стіни поглинали світло.

З темряви на підлозі виринула велика пляма, що простягалася коридором.

Лето завагався і майже увімкнув щит, але втримався, адже силове поле сповільнить його рухи, слух… а, крім того, спогади про перехоплений вантаж лазерострілів виповнювали його сумнівами.

Герцог тихо рушив до сірої плями й побачив, що то людська постать — обличчям до кам’яної підлоги лежав чоловік. Лето перевернув його ногою — рука стискала ніж — і нахилився нижче, щоб розгледіти обличчя в непевному світлі. Убитим виявився контрабандист Туек, і пляма мокріла на його грудях. Мертві очі витріщалися з темрявою порожнечі. Лето доторкнувся до плями — ще тепла.

«Як цей чоловік міг померти тут? — запитував сам себе Лето. — Хто вбив його?»

Квиління тут лунало гучніше. Воно йшло з бічної галереї, що вела до центральної кімнати, де розташувався головний щитовий генератор будинку.

Тримаючи одну руку на вмикачі поясного щита, а другою — стискаючи кинджал, Герцог обійшов тіло, прослизнув у галерею і глянув із-за рогу на кімнату зі щитовим генератором.

За кілька кроків від нього на підлозі простягалася інша пляма — і Герцог одразу збагнув, що квилила саме вона. Болюче повільно силует повз до нього, хапаючи ротом повітря, і щось бурмотів.

Лето потамував раптовий напад страху й кинувся в коридор, припавши біля постаті, що повзла. То була Мейпс, фрименська економка. Волосся заплуталося навколо її обличчя, одяг порвався. Темні патьоки, тьмяно виблискуючи, зміїлися вздовж спини. Герцог доторкнувся до її плеча, і жінка звелася на лікті, смикнувши голову вгору, щоб поглянути на нього повними темної порожнечі проваллями очей.

— Це ви, — видихнула вона. — Вбили… охоронця… послали… за… Туеком… втекти… міледі… ви… ви… тут… ні, — фрименка впала вперед, ударившись головою об камінь.

Лето спробував намацати пульс на скронях. Його не було. Він поглянув на патьоки: її вбили ножем у спину. Хто? Мозок гарячково шукав відповідь. Вона хотіла сказати, що хтось убив охоронців? А Туек — Джессіка відправила за ним? Чому?

Герцог почав підводитися. Шосте чуття прокинулося в ньому. Лето простягнув руку до вмикача щита — запізно. Тупий удар вразив руку. Чоловік відчув біль, побачив дротик, що стирчав з рукава, і відчув отруту, яка поширювала тілом параліч. Знадобилося пекельне зусилля, щоб підвести голову й поглянути в коридор.

У прочинених дверях генераторної кімнати стояв Юе. Його обличчя відливало жовтим у світлі єдиної яскравішої лампи над дверима. З кімнати не чути було гудіння генераторів — тільки тиша.

«Юе! — подумав Лето. — Він вимкнув генератори будинку! Тепер ми беззахисні!»

Юе рушив до нього, ховаючи в кишеню дротикостріл.

Лето з’ясував, що досі може говорити, і видихнув:

— Юе! Як?

Параліч сягнув ніг, і Герцог сповз на підлогу, притулившись спиною до кам’яної стіни.

Коли Юе схилився до Лето і торкнувся його чола, на обличчі лікаря закарбувався смуток. Герцог збагнув, що відчув його дотик, але той видавався віддаленим… приглушеним.

— Отрута на дротику вибіркової дії, — сказав Юе. — Ви можете говорити, але я не раджу вам цього робити.

Він зиркнув у коридор, а тоді знову схилився над Лето, витягнув дротик і відклав його збоку. Вуха Герцога вловили слабке і далеке відлуння удару дротика об каміння.

«Це не може бути Юе, — думав Лето. — Він же кондиціонований».

— Як? — прошепотів Лето.

— Мені шкода, любий Герцогу, але бувають вимоги, сильніші за це, — він доторкнувся до витатуйованого діаманта на лобі. — Мені самому це видається дуже дивним — обійти піретичну свідомість, — але я хочу вбити людину. Так, справді хочу. І ніщо не завадить мені зробити це.

Він поглянув на Герцога.

— О ні, не вас, мій любий Герцогу. Барона Харконнена. Я хочу вбити Барона.

— Бар…он Хар…

— Мій бідний Герцогу, будь ласка, зберігайте спокій. У нас небагато часу. Після битви біля Наркаля я вставив вам фальшивого зуба — його потрібно замінити. За мить я зроблю вас непритомним і заміню зуб. — Він розкрив долоню й щось розглядав. — Точна копія: корінь зроблений у формі нерва. Його не помітять ні звичайні вловлювачі отрути, ні швидка перевірка. Розкусите зуб — оболонка трісне. А тоді ви різко видихнете і сповните повітря навколо вас отруйним, смертоносним газом.

Лето дивився на Юе і бачив шаленство в лікаревих очах. Піт стікав обличчям і підборіддям старого.

— Ви в будь-якому разі приречені на смерть, мій бідний Герцогу, — мовив Юе. — Та перед смертю ви наблизитеся до Барона. Він гадатиме, що ви добряче накачані наркотиками, а тому не нападете на нього. І вас таки накачають — і зв’яжуть. Але напад може набувати різноманітних форм. І пам’ятайте про зуб. Зуб, Герцогу Лето Атріде. Пам’ятайте про зуб.

Старий лікар нахилявся все нижче і нижче, аж доки його обличчя й обвислі вуса не заполонили все поле затуманеного зору Лето.

— Зуб, — буркнув Юе.

— Чому? — прошепотів Лето.

Юе став біля Герцога на одне коліно.

— Я уклав шайтанську[38] угоду з Бароном. І маю переконатися, що він виконав свою частину. Щойно побачу його, як дізнаюся про це. Тільки-но я гляну на Барона, то все збагну. От тільки я нізащо не наближуся до нього, якщо не заплачу. Плата — це ви, мій бідний Герцогу. А я про все дізнаюся, щойно його побачу. Моя бідна Ванна навчила мене багатьох речей, зокрема й розпізнавати правду навіть під страшенним тиском. Мені не завжди вдається таке, але щойно побачу Барона — і правда відкриється.

Лето спробував опустити погляд на зуб у руці Юе. Здавалося, ніби все відбувалося в жахливому сні — так не буває.

Вищир скривив бузкові губи Юе.

— Я не підійду так близько до Барона, інакше зробив би все сам. Ні. Мене триматимуть на безпечній відстані. Але вас… о так! Ви — моя люба зброя. Він захоче опинитися ближче до вас — щоб позловтішатися, похвалитися.

Як зачарований, Лето вдивлявся в порухи м’язів на щелепі Юе з лівого боку. М’яз смикнувся, коли старий заговорив.

Юе нахилився ближче.

— А ви, мій добрий Герцогу, мій чудовий Герцогу, маєте пам’ятати про зуб. — Він тримав його між великим і вказівним пальцями. — Вам більше нічого не лишається.

Лето беззвучно відкрив рота, а тоді мовив:

— Відмовляюся.

— О, ні! Ви не повинні відмовлятися. Бо за цю маленьку послугу я зроблю дещо для вас. Урятую вашу жінку і сина. Ніхто більше не може зробити цього. Вашу родину сховають там, де жоден Харконнен її не знайде.

— Як… урятувати… їх? — прошепотів Лето.

— Удати, ніби вони мертві, а тим часом переховати їх серед людей, які витягують ножа, щойно зачують ім’я Харконненів, які ненавидять Харконненів так сильно, що ладні спалити стільці, на яких ті сиділи, засипати сіллю землю, де ступали Харконненівські ноги. — Лікар доторкнувся до щелепи Лето. — Ви щось відчуваєте в щелепі?

Герцог збагнув, що не може відповісти. Слабко відчув, як щось із нього смикнули, а тоді побачив руку Юе, де лежав герцогський перстень із печаткою.

— Для Пола, — пояснив Юе. — Скоро ви знепритомнієте. Прощавайте, мій бідний Герцогу. Коли ми зустрінемося наступного разу, часу на розмови вже не буде.

Холодна відстороненість охопила щелепу Лето і його щоки. Тінистий коридор звузився до вістря шпильки, посеред якого виднілися бузкові губи Юе.

— Пам’ятайте про зуб! — шипів Юе. — Зуб!

19

Мала б існувати наука про невдоволення. Важкі часи та утиски потрібні людям, щоб розвивати душевну силу.

Принцеса Ірулан. Збірка речéнь Муад’Діба

Джессіка прокинулася в темряві й відчула неспокій у німотній тиші навколо себе. Вона не могла збагнути причину кволості розуму й тіла. Хвилі страху пробіглися по її нервах. Вона подумала було сісти й увімкнути світло, але щось зупиняло її. Дивне відчуття в роті.

Гуп-гуп-гуп-гуп!

Монотонний стукіт у темряві, що линув з нізвідки в нікуди. Десь.

Очікування повнилося часом і голками в тілі, що супроводжували кожен рух.

Вона починала відчувати власне тіло й збагнула, що на зап’ястях і щиколотках у неї мотузки, а в роті — кляп. Вона лежала на боці зі зв’язаними за спиною руками. Перевірила пута і з’ясувала, що вони з кримскілового волокна — якщо вона розтягуватиме їх, то вони лише сильніше стиснуться.

А тепер Джессіка почала пригадувати.

У темряві її спальні вчувався якийсь рух. Щось вологе й пекуче ляснуло її по обличчю і заповнило рот. А тоді руки схопили її тіло. Вона уривчасто вдихнула — увібрала повітря — й відчула снодійне. Ясність розуму згасла, кинувши її в чорне провалля жаху.

«Ось це і трапилося, — подумала вона. — Як же просто виявилося підкорити Бене Ґессерит. Вистачило зради. Хават мав рацію».

Вона змусила себе не розтягувати пута.

«Це не моя спальня, — подумала вона. — Вони перенесли мене в інше місце».

Джессіка повільно відновила внутрішній спокій.

Жінка відчула запах власного поту з домішками страху.

«Де Пол? — запитувала вона себе. — Мій син… що вони з ним зробили?»

Спокій.

Джессіка змусила себе заспокоїтися, вдаючись до давніх практик.

Але жах досі лишався таким близьким.

«Лето? Де ти, Лето?»

Темрява почала розсіюватися. У ній з’явилися тіні. Виміри окреслювалися, пронизуючи Джессіку новими голками розуміння. Щось біле. Лінія під дверима.

«Я на підлозі».

Хтось підходить. Вона відчула це крізь двері.

Джессіка виштовхнула геть спогади про страх. «Я маю лишатися спокійною, уважною і бути напоготові. Можливо, у мене буде тільки один шанс». І вона знову через силу опанувала себе.

Незграбний ритм її серцебиття вирівнявся, відміряючи час. Жінка почала рахувати у зворотному напрямку. «Я була непритомною близько години». Вона заплющила очі й зосередила свідомість на наближенні кроків.

Четверо людей.

Джессіка чула різницю в ході.

«Маю вдати, ніби я досі непритомна». Вона розслабилася на холодній підлозі, перевіряючи готовність власного тіла, почула, як відчинилися двері й відчула, як світло проникає крізь повіки.

Кроки наближалися: хтось стояв над нею.

— Ви при тямі, — прогуркотів чийсь бас. — Не прикидайтеся.

Вона розплющила очі.

Над нею стояв барон Владімір Харконнен. Вона впізнала стелю кімнати, де спав Пол, кинула оком на ліжко — порожнє. Лампи на силових підвісках, принесені охоронцями, розташувалися біля відчинених дверей. Сліпуче світло в передпокої різало їй очі.

Вона поглянула вгору на Барона. На ньому був жовтий плащ, набряклий над його персональними підвісками. Товсті, як у херувима, щоки підпирали чорні павучі очі.

— Дію снодійного було чітко розраховано, — прогуркотів він. — Ми до хвилини знали, коли вона припиниться.

«Але як це можливо? — запитала себе вона. — Для цього їм треба знати мою точну вагу, мій метаболізм, мій… Юе!»

— Так прикро, що ви маєте лишатися із заткнутим ротом, — сказав Барон. — У нас могла б вийти дуже цікава розмова.

«Це може бути тільки Юе, — міркувала вона. — Але як?»

Барон озирнувся на двері.

— Заходь, Пітере.

Вона ніколи раніше не бачила чоловіка, який зайшов і став біля Барона, але точно знала його обличчя — як, власне, й самого чоловіка: Пітер де Вріс, ментат-асасин. Вона розглядала його яструбині риси й темно-сині очі, з яких можна було зробити хибний висновок, ніби він — уродженець Арракіса. Але плавність рухів і поза заперечували це. А ще його плоть містила надто багато вологи. Той чоловік був високим і сухорлявим, однак було в ньому щось жіночне.

— Так прикро, що ми не можемо поговорити, моя люба леді Джессіко, — мовив Барон. — Однак я в курсі ваших здібностей. — Він зиркнув на ментата. — Чи не так, Пітере?

— Так, бароне, — відказав чоловік.

Він розмовляв тенором, і голос той уразив її холодом до самих основ. Вона ніколи не чула такого крижаного тону. Кожен, хто отримав підготовку Бене Ґессерит, чув у тому голосі: «Вбивця!»

— У мене для Пітера є сюрприз, — сказав Барон. — Він гадає, що прийшов сюди забрати свою нагороду — вас, леді Джессіко. Але я хочу показати, що насправді він хоче не вас.

— Ви граєтеся зі мною, бароне? — запитав Пітер і посміхнувся.

Побачивши той посміх, Джессіка запитала себе, чому Барон не відскочив, щоб захиститися від Пітера. А тоді вона підправила себе. Барон не міг прочитати той посміх. Він не проходив підготовки.

— Багато в чому Пітер дуже наївний, — сказав Барон. — Він ніяк не хоче визнати, якою ж смертоносною істотою ви є, леді Джессіко. Я б йому показав, та це лише марний ризик. — Барон посміхнувся Пітерові, обличчя якого перетворилося на застиглу маску чекання. — Я знаю, чого Пітер хоче насправді. Насправді він хоче влади.

— Ви обіцяли, що я отримаю цю жінку, — зауважив Пітер. Тенор утратив частину холодного спокою.

Джессіка чула загрозливі нотки в його голосі й здригнулася всередині. «Як же Барон зміг перетворити ментата на таку тварюку?»

— Я пропоную тобі вибір, Пітере, — мовив Барон.

— Який вибір?

Барон клацнув товстими пальцями.

— Жінка і вигнання з Імперії або Арракійське герцогство Атрідів, де ти правитимеш від мого імені.

Джессіка бачила, як павучі очі Барона вивчають Пітера.

— Ти станеш герцогом в усьому, крім імені, — вів далі Барон.

«Отже, мій Лето мертвий?» — запитувала себе Джессіка. У глибині її свідомості зродився мовчазний крик.

Барон зосередився на ментаті.

— Збагни ж себе, Пітере. Ти хочеш її, бо вона — жінка Герцога, символ його влади — прекрасна, корисна, чудово вишколена для своєї ролі. Але ж ціле герцогство, Пітере! Це більше, ніж символ, це реальність. З ним ти матимеш купу жінок… і навіть більше.

— Ви не насміхаєтеся з Пітера?

Барон повернувся з танцювальною легкістю, яку йому дарували силові підвіски.

— Насміхаюся? Я? Не забувай, я відступився від хлопчиська. Ти чув, що казав зрадник про підготовку малого. Вони схожі, матір і син, убивчо схожі, — Барон посміхнувся. — Тепер я маю йти. Я відправлю сюди охоронця, підготованого саме для такої миті. Він глухий як пень. Йому буде наказано провести тебе у вигнання. Якщо він побачить, що ця жінка здобуває над тобою владу, то підкорить її. Він не дозволить тобі витягнути з її рота кляп, доки ви не опинитеся за межами Арракіса. А якщо ж ти вирішиш не їхати… у нього інші накази.

— Вам не потрібно йти, — сказав Пітер. — я вже обрав.

— Ах, он як! — загиготів Барон. — Таке швидке рішення може означати тільки одне.

— Я беру герцогство, — коротко відказав Пітер.

І Джессіка подумала: «Невже Пітер не знає, що Барон йому бреше? Але… звідки йому знати? Він же зіпсутий ментат».

Барон кинув погляд униз, на Джессіку.

— Хіба не чудово, що я так добре знаю Пітера? Я уклав парі з майстром зброї, що вибір Пітера буде саме таким. Хах! Ну добре, тепер піду. Так значно краще. О-о-о, значно краще. Розумієте, леді Джессіко? Я не маю на вас злоби. Це лише необхідність. Так значно краще. Так. Я зовсім не наказував знищити вас. І коли мене запитають, що з вами трапилося, я зможу з чистою совістю знизати плечима.

— Ви лишаєте це на мене? — запитав Пітер.

— Я відряджу охоронця, який виконає твої накази, — сказав Барон. — Що б не було зроблено, я лишаю це на тебе, — він глянув на Пітера. — Так. На моїх руках не буде крові. Це твоє рішення. Так. Я нічогісінько про те не знаю. Ти зачекаєш, доки я піду, перш ніж виконаєш свої забаганки. Так. Добре… О, так. Так. Чудово.

«Він боїться допитів Правдомовиці, — подумала Джессіка. — Кого? Ох, ну звісно ж Превелебної Матері Гая Єлени! Якщо він знає, що буде змушений відповідати на її запитання, отже, Імператор точно причетний до цього! Ох, бідний мій Лето».

Востаннє зиркнувши на Джессіку, Барон розвернувся і вийшов за двері. Вона провела його поглядом, міркуючи: «Усе, як казала Превелебна Матір, — він надто сильний і лютий».

Увійшло двоє харконненівських солдатів. Ще один — обличчя як пошрамована маска — стояв у проході з наведеним лазерострілом.

«Глухий, — подумала Джессіка, вивчаючи пошрамоване обличчя. — Барон знає, що проти всіх решти я можу використати Голос».

Пошрамований глянув на Пітера.

— Хлопчина — на ношах на вулиці. Якими будуть ваші накази?

Пітер звернувся до Джессіки.

— Я хотів підкорити тебе, пригрозивши вбити твого сина, але тепер починаю розуміти, що це не спрацювало б. Я дозволив своїм почуттям затьмарити розум. Погана тактика для ментата. — Він звернувся до пари солдатів, повернувшись так, щоб глухий міг читати по губах. — Відвезіть їх у пустелю, як радив зрадник щодо хлопчиська. Його план — хороший. Хробаки знищать усі сліди. Їхніх тіл ніколи не знайдуть.

— Ви не хочете прикінчити їх власноруч? — запитав пошрамований.

«Він читає по губах», — збагнула Джессіка.

— Я піду за прикладом мого Барона, — мовив Пітер. — Заберіть їх, куди порадив зрадник.

Джессіка відчула в його голосі суворий ментат-контроль і подумала: «А він також боїться Правдомовиці».

Пітер знизав плечима, відвернувся і вийшов у двері. На мить завагався, і Джессіка подумала, що він може повернутися, щоб востаннє на неї глянути, але той вийшов, не озирнувшись.

— Не тішить мене думка про зустріч із Правдомовицею після нічної роботи, — сказав пошрамований.

— Та навряд чи ти зустрінешся зі старою відьмою, — відказав один із солдатів. Він обійшов навколо Джессіки й схилився над її головою. — Робота сама себе не зробить, доки ми стоятимемо тут і теревені правитимемо. Бери її за ноги і…

— Чому б нам не вбити їх тут? — запитав пошрамований.

— Брудна справа, — відказав перший. — Якщо тільки ти не хочеш задушити їх. А я люблю добру пряму роботу. Викинемо їх у пустелі, як і казав зрадник, різонемо раз чи два, приманимо хробаків. І підчищать нічьо не доведеться.

— Ага… гаразд, гадаю, ти маєш рацію, — відповів пошрамований.

Джессіка слухала їх. Спостерігала і запам’ятовувала. Але кляп блокував її Голос, та й між ними був глухий, на якого треба зважати.

Пошрамований заховав свій лазеростріл у кобуру і взяв її за ногу. Вони підняли її, як мішок із зерном, протягли крізь двері й кинули на ноші на силових підвісках біля іншої зв’язаної постаті. Коли вони розвернули її, припасовуючи до нош, жінка побачила обличчя сусіда — це Пол! Його теж зв’язали, але не закрили кляпом рот. Його обличчя було на відстані десяти сантиметрів від її власного, очі заплющені, дихання рівне.

«Його напоїли снодійним?» — запитувала вона себе.

Солдати підняли ноші, й Пол трішечки розплющив очі — на Джессіку дивилися темні щілини.

«Тільки б він не використав Голос! — молилася вона. — Глухий охоронець!»

Пол заплющив очі.

Юнак виконував дихальну практику, щоб заспокоїти розум і послухати своїх викрадачів. Глухий становив проблему, але Пол зміг стримати розпач. Завдяки системі заспокоєння свідомості Бене Ґессерит, якої матір навчила його, він зберігав розважливість і був готовим скористатися будь-якою можливістю.

Пол дозволив собі ще раз глянути на обличчя матері через щілинки очей. Здається, її не поранено. Однак вона із заткнутим ротом.

Він дивувався, хто зміг полонити її. Його власне викрадення було доволі простим: він ліг у ліжко, прийнявши капсулу Юе, а прокинувся зв’язаним на цих ношах. Можливо, щось таке трапилося і з нею. Логіка волала, що зрадник — Юе, але Пол досі вагався. Не міг збагнути, як це: сукський лікар — і зрадник.

Ноші злегка нахилилися, коли харконненівські вояки винесли їх крізь дверний отвір в осяяну зірками ніч. Силова підвіска ковзнула об портал. Потім їх несли по піску — кроки охоронців шелестіли. Крило ’топтера бовваніло вгорі, сховавши небо. Ноші поставили на землю.

Очі Пола звикли до тьмяного світла. У бляклому зеленому світлі панелі приладів юнак упізнав глухого вартового, коли той прочинив двері ’топтера й зазирнув усередину.

— Ми летітимемо на цьому ’топтері? — запитав він й озирнувся, щоб прочитати відповідь по губах колеги.

— Зрадник казав, що він пристосований до роботи в пустелі, — відповів інший.

Пошрамований кивнув.

— Але це маленький зв’язковий апарат. І місця там вистачить тільки на двох.

— Двох і вистачить, — відказав солдат, який тягнув ноші. Він підійшов ближче, щоб глухий міг прочитати по губах. — Ми подбаємо про них, Кайнете.

— Барон наказав мені перевірити, що з ними трапилося, — відрізав Пошрамований.

— Що тебе так хвилює? — запитав інший солдат, який ішов за ношами.

— Вона — Бене-Ґессеритська відьма, — відповів глухий. — А вони мають силу.

— Аааа…. — носильник указав рукою на вухо. — Отже, одна з них? Скумекав, про що ти.

Солдат позаду нього рохнув.

— Скоро вона стане м’ясом для хробаків. Не думаю, що Бене- Ґессеритська відьма має силу над одним із тих великих хробаків. Що скажеш, Чиґо? — він підштовхнув ліктем носія.

— Ага, — відказав той. Він повернувся до нош, узявши Джессіку за плечі. — Ходімо, Кайнете. Можеш провітритися з нами, як хочеш дізнатися, що трапилося.

— Як мило з твого боку запросити мене, Чиґо, — відказав Пошрамований.

Джессіка відчула, як її піднімають. Тінь від крила повернулася, відкриваючи зорі. Перевіривши кримскілові пута, жінку запхали у хвіст ’топтера й зафіксували. Пола, надійно зв’язавши, кинули до неї, і Джессіка побачила, що синові пута — це звичайна мотузка.

Пошрамований — глухий на ім’я Кайнет — сів попереду. Солдат Чиґо, що перетягував ноші, обійшов з іншого боку й сів поруч із ним.

Кайнет зачинив двері й нахилився до важелів керування. Підібгавши крила, ’топтер різко злетів і рушив на південь за Оборонну Стіну. Чиґо поплескав компаньйона по плечу й мовив:

— Чому б тобі не розвернутися і не наглядати за тими двома?

— Ти точно знаєш, куди летіти? — Кайнет дивився на губи Чиґо.

— Я так само, як і ти, слухав зрадника.

Кайнет розвернув крісло. Джессіка побачила відблиски зоряного сяйва на лазерострілі в його руці. Її очі звикли до слабкого світла, яким повнився ’топтер, але пошрамоване обличчя вартового перебувало в тіні. Джессіка перевірила свій пасок безпеки і зрозуміла, що він доволі вільний. Вона відчула шерехатість у паску на лівому плечі і збагнула, що він майже повністю відрізаний і порветься від різкого ривка.

«Хтось побував у цьому ’топтері, приготувавши його для нас? — запитувала себе вона. — Хто?» Вона повільно відтягнула зв’язані ноги від Полових.

— Кажу тобі, це марнотратство — нищити таку красиву жінку, — сказав Пошрамований. — Ти коли-небудь був із високородними? — він озирнувся до пілота.

— Бене Ґессерит зовсім не високородні, — зауважив пілот.

— Але вони всі видаються такими величними.

«Отже, він чітко бачить мене», — подумала Джессіка. Вона підтягнула зв’язані ноги до сидіння, скрутившись у спокусливий клубочок, і глянула на пошрамованого.

— А вона і справді нічогенька, — Кайнет облизнув губи. — Кажу тобі, марнотратство.

— Ти думаєш про те, про що і я? — запитав пілот.

— Хто про те дізнається? — запитав вартовий. — Потім… — Він знизав плечима. — Я просто ніколи не був зі шляхетними. І такого шансу може більше ніколи не бути.

— Ти простягаєш руки до моєї матері… — загарчав Пол і зиркнув на Пошрамованого.

— Гей! — засміявся пілот. — Щеня загавкало. От тільки не покусає.

А Джессіка подумала: «Пол надто підвищив голос. Хоча це може спрацювати».

Вони летіли в тиші.

«Ці дурні, — думала Джессіка, розглядаючи охоронців і пригадуючи слова Барона. — Їх же вб’ють, щойно вони відзвітують про успішно виконану місію. Харконненам не потрібні свідки».

’Топтер перелетів над південним краєм Оборонної Стіни, і Джессіка побачила, як під ними простягається затінений місяцем обшир піску.

— Це має бути достатньо далеко, — сказав пілот. — Зрадник радив кинути їх на пісок будь-де неподалік Оборонної Стіни.

Він повів апарат у напрямку дюн довгим повільним спуском і посадив його на піщану поверхню.

Джессіка побачила, як Пол почав виконувати ритмічні дихальні вправи для заспокоєння. Він заплющив очі, а тоді розплющив їх. Джессіка дивилася, не здатна йому допомогти. «Він іще не освоїв Голос достатньо добре, і якщо він помилиться…»

М’яко нахилившись, ’топтер торкнувся до піску, і Джессіка, озирнувшись на північ через Оборонну Стіну, побачила тінь крил, що потрапила в поле її зору.

«Хто стежить за нами! — подумала вона. — Хто? — а тоді: — Ті, кому Барон наказав наглядати за цими двома. А за наглядачами летять й інші наглядачі».

Чиґо вимкнув обертові крила. Усе заполонила тиша.

Джессіка повернула голову. У вікні позаду Пошрамованого вона бачила тьмяне сяйво місяця на своєму сході, матові виступи скель, що здіймалися в пустелі. Хвилі піску розтікалися врізнобіч від ’топтера.

Пол прочистив горло.

Пілот мовив:

— Зараз, Кайнете?

— Я не знаю, Чиґо.

Чиґо обернувся і мовив:

— Ох, ти тільки поглянь. — Він простягнув руку до спідниці Джессіки.

— Витягни кляп, — наказав Пол.

Джессіка відчула, як слова прокотилися повітрям. Тон і тембр були чудовими — наказовими й дуже гострими. Краще було обрати трішки нижчу тональність, але й ця ідеально збігалася з чоловіковим спектром.

Чиґо підняв руку до рота Джессіки й потягнув за вузлик на кляпі.

— Припини негайно! — наказав Кайнет.

— Ох, стули пельку, — відказав Чиґо. — У неї зв’язані руки.

Він послабив вузол і пута впали. Він розглядав Джессіку з блиском в очах.

Кайнет поклав руку пілотові на плече.

— Слухай, Чиґо, не треба…

Джессіка повернула голову й виплюнула кляп. Вона заговорила низьким чуттєвим голосом:

— Джентльмени! Не треба битися за мене. — У той же час, вона вигнулася до Кайнета.

Вона бачила, як між ними наростала напруга, й знала, що цієї миті вони переконані: за неї необхідно битися. Іншої причини для сварки й не потрібно. Подумки вони вже почали бій.

Вона високо підняла голову у світлі панелі приладів, щоб Кайнет міг читати по губах, і мовила:

— Вам не треба сваритися.

Вони відсунулися, люто зиркаючи одне на одного.

— Хіба хоча б одна жінка варта того, щоб битися за неї? — запитала вона.

Промовляючи ці слова — та й просто перебуваючи там, — вона видавалася безкінечно вартою змагання.

Пол міцно стиснув губи, примусивши себе мовчати. У нього був тільки один шанс успішно використати Голос. Тепер усе залежало від матері, досвід якої був значно більшим, ніж його власний.

— Так, — мовив Пошрамований. — Нема потреби битися за…

Він простягнув руки до шиї пілота. Його удар напоровся на металевий блиск, що перехопив руку Кайнета, а тоді, в одному пориві, врізався йому в груди.

Пошрамований застогнав і впав, ударившись об дверцята.

— Він думав, що я такий дурний, що не знаю цього трюку, — сказав Чиґо. Він забрав руку, витягнувши ножа, що виблискував у місячному сяйві.

— А тепер — щеня, — сказав він і нахилився до Пола.

— Не потрібно цього, — пробурмотіла Джессіка.

Чиґо завагався.

— Хіба б ти не хотів, щоб я добровільно робила все? — запитала Джессіка. — Дай хлопчикові шанс. — Її губи викривив сумний осміх. — Малесенький шанс, який у нього буде там, у пустелі. Дай йому це й… — вона посміхнулася. — Ти отримаєш чудову нагороду.

Чиґо зиркнув ліворуч і праворуч, а тоді повернувся до Джессіки.

— Я чув, що може трапитися з людиною в пустелі. Ніж для хлопця — справжнє милосердя.

— Невже я так багато прошу? — благала Джессіка.

— Ти намагаєшся мене надурити, — пробурмотів Чиґо.

— Я не хочу бачити, як помирає мій син, — сказала Джессіка. — Хіба це обман?

Чиґо відійшов назад штовхнув ліктем дверний засув. Він схопив Пола, протягнув його через сидіння й наполовину виставив із дверей, занісши над ним ножа.

— Що зробиш ти, щеня, якщо я переріжу мотузки?

— Він негайно піде геть до он тих скель, — відповіла за нього Джессіка.

— Ти зробиш це, щеня? — запитав Чиґо.

Голос Пола пролунав достатньо похмуро:

— Так.

Ніж опустився і розрізав пута на ногах. Пол відчув, як охоронець схопив його за спину, щоб викинути на пісок. Юнак вдав, ніби похитнувся і вдарився об дверний отвір, повернувся, наче щоб утриматися, а тоді враз викинув уперед праву ногу.

Він спрямував палець ноги з усією точністю, яка вартувала довгих років тренувань, неначе вся його підготовка велася для цієї миті. Фактично кожен м’яз його тіла долучився до удару. Кінчик пальця вдарив Чиґо по м’якій частині живота, якраз під грудьми, із шаленою силою пробив печінку й пройшов крізь діафрагму, розбиваючи правий шлуночок серця охоронця.

Булькотливо скрикнувши, той полетів назад через сидіння. Оскільки Пол досі не міг скористатися зв’язаними руками, то продовжив вільне падіння на пісок. Він приземлився з перевертом, і, зібравши сили, став на ноги. Хлопець заскочив назад у кабіну, знайшов ножа й тримав його в зубах, доки матір перепилювала свої пута. Тоді вона взяла лезо й звільнила йому руки.

— Я б могла впоратися з ним, — сказала вона. — Йому все одно довелося б розрізати мені пута. Це був дурний ризик.

— Я побачив можливість і скористався нею, — відповів юнак.

Вона почула нотки суворого контролю в його голосі й мовила:

— На стелі кабіни надряпано родовий знак Юе.

Він поглянув угору й побачив вигнутий вензель.

— Виходьмо, обдивімося апарат, — сказала вона. — Під кріслом пілота якийсь згорток. Я відчула його, щойно ми опинилися всередині.

— Бомба?

— Навряд. Там щось особливе.

Пол вистрибнув на пісок, а Джессіка за ним. Вона повернулася, простягнула руку під сидіння за дивним згортком і, розглядаючи ногу Чиґо прямо перед собою, відчула на згортку якусь вологу. Витягнула пакет і зрозуміла, що та волога — пілотова кров.

«Розтрата рідини», — подумала вона, розуміючи, що саме таке спало б на думку арракійцям.

Пол роззирнувся і побачив кам’янистий виступ, що здіймався над пустелею, неначе берег, що височіє над морем, із поточеними вітром гострими скелями. Він озирнувся, коли матір витягувала пакунок із ’топтера, і простежив за її поглядом у напрямку Оборонної Стіни. Пол поглянув, що привернуло її увагу, і побачив, що до них прямує інший ’топтер. Юнак збагнув, що в них нема часу повитягувати тіла з ’топтера й утекти.

— Поле, біжи! — крикнула Джессіка. — Це Харконнени!

20

Арракіс вчить «поведінці ножа» — відрізати незавершене, примовляючи: «Тепер усе завершено, бо воно скінчилося тут».

Принцеса Ірулан. Збірка речéнь Муад’Діба

Солдат у харконненівській формі зупинився біля виходу з коридору й зиркнув на Юе, охопивши одним поглядом і тіло Мейпс, і розпластаного Герцога, й самого лікаря, який стояв над ними. Чоловік тримав лазеростріл у правій руці. Від нього віяло звірячою лютістю, твердістю і спокоєм, від якого Юе пройняв холод.

«Сардаукар, — подумав Юе. — Схоже, башар. Певно, один зі служників Імператора, надісланий сюди, щоб приглядати за операцією. Яку б форму він не носив, а єство не приховаєш під одягом».

— Ти — Юе, — промовив чоловік і критично оглянув кільце Сукської школи на волоссі лікаря, кинув погляд на витатуйований діамант, а тоді перетнувся очима з Юе.

— Я — Юе, — підтвердив лікар.

— Можеш розслабитися, Юе, — відказав чоловік. — Щойно ти вимкнув щити в будинку, ми одразу ж зайшли всередину. Тепер тут усе під контролем. Це Герцог?

— Герцог.

— Мертвий?

— Просто непритомний. Гадаю, вам варто його зв’язати.

— Інших ти теж пришив? — він озирнувся в коридор, де лежало тіло Мейпс.

— На жаль, — пробурмотів Юе.

— Жаль! — вищирився сардаукар. Він підійшов і поглянув на Лето. — То ось він який — великий Червоний Герцог.

«Якщо й лишалися сумніви щодо природи цього солдата, то він сам їх розвіяв, — подумав Юе. — Тільки Імператор називає Атріда Червоним Герцогом».

Сардаукар нахилився і зрізав емблему з червоним яструбом із мундира Лето.

— Маленький сувенір, — промовив він. — А де герцогський перстень із печаткою?

— На ньому його нема, — відказав Юе.

— Я це й сам бачу! — гарикнув сардаукар.

Юе закляк і ковтнув. «Якщо вони натиснуть на мене, приведуть Правдомовицю, то дізнаються про перстень і ’топтер, приготований мною — і тоді все пропало».

— Часом Герцог відряджав перстень із посланцями для підтвердження, що наказ походив прямо від нього, — відповів Юе.

— То, певно, були з біса довірені посланці, — пробурмотів сардаукар.

— Ви не збираєтеся зв’язати його? — наважився змінити тему Юе.

— Він іще довго буде непритомним?

— Приблизно дві години. Я не настільки точно розрахував дозу, як у випадку жінки й хлопчика.

Сардаукар ко`пнув Герцога носаком.

— Нема чого боятися, навіть якщо він прийде до тями. А коли прокинуться жінка й хлопець?

— За десять хвилин.

— Так швидко?

— Мені сказали, що Барон прибуде негайно за своїми людьми.

— Так і буде. Зачекай надворі, Юе. — Він кинув важкий погляд на лікаря. — Негайно!

Юе поглянув на Лето.

— А як щодо…

— Його добре зв’яжуть і приведуть до Барона — як печеню в піч. — І знову сардаукар глянув на діамант на лобі Юе. — Тебе тут знають; у цих стінах ти будеш у безпеці. У нас більше нема часу на теревені, зраднику. Чую, вже підходять інші.

«Зрадник», — подумав Юе. Він опустив погляд і пройшов повз сардаукара, знаючи напевне, як історія запам’ятає його: зрадник Юе.

Він проминав багато тіл на своєму шляху до центрального входу й, позираючи на них, боявся впізнати Пола або Джессіку. Та всі вбиті були або палацовою гвардією, або харконненівськими солдатами.

Харконненівські вартові схопили зброю, коли дивилися, як він виходить із центральних дверей в осяяну полум’ям ніч. Пальми вздовж дороги підпалили, щоб підсвітити дім. Чорний дим від пального, від якого зайнялися дерева, здіймався вгору крізь язики помаранчевого полум’я.

— Це зрадник, — мовив хтось.

— Барон скоро захоче тебе бачити, — гукнув хтось інший.

«Я маю дістатися до ’топтера, — думав Юе. — Маю покласти герцогський перстень із печаткою туди, де Пол знайде його. — І враз його пройняв страх: — Якщо Айдаго запідозрить мене або ж утратить терпіння — якщо не зачекає і не піде прямісінько туди, куди я сказав, — Джессіці й Полові не уникнути розправи. І тоді мені буде відмовлено навіть у дрібці полегшення сумління».

Харконненівський вартовий відпустив його руку й кинув:

— Почекай десь тут, але не маяч.

Раптом Юе побачив себе ніби збоку — покинутого серед руйнувань; йому не лишилося нічого, ні крихти жалості. «Нехай Айдаго не підведе!»

Інший вартовий наштовхнувся на нього й гарикнув:

— Гей ти, забирайся з дороги!

«Хоч вони й скористалися мною, а все одно зневажають», — подумав Юе. Коли його відсунули вбік, він виструнчився, повернувши собі рештки гідності.

— Зачекай на Барона! — рикнув офіцер гвардії.

Юе кивнув і рушив із навмисною буденністю вздовж входу в будинок, а тоді повернув за ріг — сховався в тінях від світла підпалених пальм. Швидко — кожен крок видавав хвилювання — Юе рушив на задній двір під оранжереєю, де чекав ’топтер — вони поставили тут апарат, щоб вивезти геть Пола і його матір.

Біля відчинених задніх дверей бовванів охоронець, але він зосередив увагу на освітленій залі, де порядкували солдати, перевертаючи все шкереберть.

Як же вони впевнені в собі!

Скрадаючись у темряві, лікар обійшов ’топтер і відчинив дверцята з протилежного до охоронця боку. Намацав під передніми сидіннями фримпакет, який сховав туди, відкрив пакунок і кинув усередину герцогський перстень із печаткою. Почув шелестіння меланжевого паперу — написана ним записка, — притиснув перстень до згорнутого аркуша. А тоді прибрав руку й закрив пакунок.

Юе тихо зачинив двері ’топтера й рушив назад до рогу будинку, до охоплених полум’ям дерев.

«Тепер усе зроблено», — подумав він.

І знову Юе з’явився у світлі вогняних пальм. Загорнувшись у плащ, старигань дивився на вогонь. «Скоро я дізнаюся. Скоро я побачу Барона й дізнаюся. Ну а на Барона чекає зустріч із маленьким зубом».

21

Існує легенда, ніби тієї миті, коли Герцог Лето пішов у засвіти, у небесах над палацом його пращурів на Каладані пролетів метеор.

Принцеса Ірулан. Вступ до Історії Муад’Діба для дітей

Барон Владімір Харконнен стояв біля ілюмінатора пришвартованої баржі, яку він зробив своїм командним постом. Далі, за портом, він розглядав осяяну пожежею ніч Арракіна. Усю увагу товстун зосередив на далекій Оборонній Стіні, де його секретна зброя виконувала свою роботу.

Вибухова артилерія.

Гармати гуркотіли біля печер, куди відступили воїни Герцога для останнього бою. Віддалене помаранчеве полум’я, лавина каменів і пилу в коротких спалахах — і вже люди Герцога приречені на голодну смерть, піймані, наче тварини в норах.

До Барона долинало далеке гупання — барабанний бій, що відчувався крізь металеву обшивку корабля: гуп… гуп. А тоді: ГУП-гуп!

«Ну хто б подумав про відродження артилерії у дні силових щитів? — Від цієї думки Барон гмикнув. — Передбачувано, що люди Герцога побігли до печер. А Імператор оцінить, як розумно я зберіг життя наших із ним об’єднаних сил».

Він підправив одну з маленьких силових підвісок, що захищала товсте тіло від сили тяжіння. Осміх розтягнув його рот аж до обвислих щік.

«Шкода втрачати таких солдатів, як люди Герцога, — подумав він і посміхнувся ще ширше, підсміюючись із самого себе. — Але жаль має бути жорстоким!» Він кивнув. Поразка за визначенням передбачає безповоротні втрати. А людині, здатній ухвалювати правильні рішення, весь усесвіт упаде до ніг. Боязких кроликів потрібно відшукати й загнати в нори. Як же ще їх контролювати й розводити? Він уявив своїх солдатів бджолами, що спрямовують кроликів. І подумав: «Бринить медово день, коли багато бджіл на тебе роблять».

За ним прочинилися двері. Перш ніж обернутися, Барон роздивився відображення в затемненому ніччю склі ілюмінатора.

Пітер де Вріс зайшов до кімнати в супроводі Уманна Куду, капітана особистої гвардії Барона. За дверима метушилися люди, виднілися овечі морди вартових — вони завжди намагалися здаватися тупими в його присутності.

Барон обернувся.

Пітер пальцем торкнувся чуба в глузливому вітанні.

— Добрі новини, мілорде. Сардаукари привели Герцога.

— Звісно, привели, — прогуркотів Барон.

Він розглядав похмуру, підступну маску женоподібного обличчя Пітера. Й очі — затінені щілини найглибшої сині.

«Скоро доведеться позбутися його, — подумав Барон. — Він майже вичерпав свою корисність, дійшов до миті, коли стане для мене загрозою. Однак спершу потрібно, щоб люди Арракіса зненавиділи його. Ну а тоді вони приймуть мого любого Фейда-Рауту як спасителя».

Тепер Барон зосередився на капітанові гвардії — Уммані Куду: гостра, як лезо, лінія щелеп, схоже на носок чобота підборіддя — цьому чоловікові варто довіряти, адже його вади добре відомі.

— Перш за все, де зрадник, який видав мені Герцога? — запитав Барон. — Він має отримати свою нагороду.

Пітер повернувся на одному носку й кивнув охоронцям, які чекали ззовні.

Трохи метушні в темряві — і Юе зайшов усередину. Його рухи були стриманими й слабкими. Вуса звисали над багряними губами. І тільки старі очі сяяли життям. Юе ступив три кроки й спинився, послухавшись Пітерового наказу, а тоді стояв і дивився на Барона через простір кімнати.

— А-а-а, лікарю Юе.

— Мілорде Харконнене.

— Я чув, що ви подарували нам Герцога.

— Моя частина угоди, мілорде.

Барон перевів погляд на Пітера.

Той кивнув.

Тоді Барон знову поглянув на Юе.

— Отже, дотримуємося букви угоди? А я… — він виплюнув слова: — А що мав зробити я навзаєм?

— Ви чудово пам’ятаєте, мілорде Харконнене.

Тепер Юе замислився, прислухаючись до дзвінкої тиші годинника у своїй голові. Він читав у поведінці Барона ледь помітні знаки. Ванна вже померла — пішла на той світ, і вони нічого більше їй не зроблять. Інакше, вони б досі мали вплив на слабкого лікаря. Поведінка ж Барона свідчила, що впливу більше нема. Усе скінчено.

— Правда? — запитав Барон.

— Ви пообіцяли звільнити мою Ванну від страждань.

Барон кивнув.

— О так, тепер пригадую. Саме так. Я обіцяв. Саме так ми змогли обійти імперське кондиціонування. Ви не могли дивитися, як корчиться ваша Бене-Ґессеритська відьма у Пітерових посилювачах болю. Звісно, барон Владімір Харконнен завжди дотримує свого слова. Я пообіцяв звільнити її від страждань і дозволити вам возз’єднатися з нею. Нехай буде так. — Він махнув рукою Пітерові.

Сині очі Пітера враз заскляніли. Його рухи стали плавними й котячими. Ніж у його руці зблиснув, наче кіготь, коли ментат устромив лезо в спину Юе.

Старий закляк, не відводячи погляду від Барона.

— Тож возз’єднайся з нею! — вигукнув Барон.

Юе стояв, хитаючись. Його губи ворушилися з неймовірною чіткістю, а голос лунав у на диво вивіреному ритмі:

— Ви… гадаєте… що… пере… перемогли… мене. Ви… гадаєте… я… не… знав… що… купив… для… моєї… Ванни.

Він упав. Не зігнувся й не ослабнув. Звалився, наче дерево.

— Тож возз’єднайся з нею, — повторив Барон. Але його слова видалися лишень слабкою луною.

Юе сповнив Харконнена передчуттям біди. Барон зосередився на Пітері. Дивився, як ментат витирає лезо шматком матерії, як м’яке вдоволення сяє в синіх очах.

«То ось як він убиває власноруч, — подумав Барон. — Це корисно знати».

— Він видав нам Герцога? — запитав Барон.

— Звісно, мілорде, — відказав Пітер.

— Так приведіть його!

Пітер кинув погляд на капітана гвардії, який негайно пішов виконувати наказ.

Барон опустив погляд на Юе. Судячи з того, як він упав, можна запідозрити, що в ньому деревина замість кісток.

— Ніколи не міг змусити себе довіряти зрадникам, — сказав Барон. — Навіть тим, кого зрадниками зробив я сам.

Він поглянув крізь затемнений ніччю ілюмінатор. Барон знав, що ця чорна непорушність належить йому. Біля печер, край Оборонної Стіни, більше не лунали артилерійські залпи. Пастки-нори надійно запечатано. Враз мозок Барона збагнув, що нема нічого прекраснішого за абсолютну порожнечу чорноти. Хіба що біле на чорному. Сріблясто-біле на чорному. Біле, як порцеляна.

Але непевність не полишала його.

Що мав на увазі той старий дурень лікар? Звісно, він мав здогадатися, що чекає на нього наприкінці. Але він щось говорив про поразку: «Ви гадаєте, що перемогли мене».

Що він мав на увазі?

Герцог Лето Атрід пройшов крізь двері. Його руки скували ланцюгами, а на орлиному обличчі виднілися брудні смуги. Мундир порвався там, де з нього зривали емблему. Тканина звисала клаптями на поясі, звідки вирвали щит, не розстебнувши паски на мундирі. Погляд Герцогових очей був гарячковим і потьмянілим.

— Чудо-о-ово, — мовив Барон. Він завагався, глибоко вдихнувши. Він знав, що говорив надто гучно. І від того давно сподівана мить утратила частину свої знади.

Нехай той чортів лікар буде навіки проклятий!

— Здається мені, нашого доброго Герцога обпоїли, — сказав Пітер. — Он як Юе піймав його для нас. — Пітер повернувся до Герцога. — Вас напоїли, любий Герцогу?

Голос долинав звідкись здалеку. Лето відчував пута, біль у м’язах, потріскані губи й обпалені щоки, сухий присмак спраги, що шелестів у горлі. Однак звуки видавалися приглушеними, неначе лунали крізь пухнасту ковдру. І бачив він немов через ковдру — лише розпливчасті силуети.

— А як щодо жінки й хлопчика, Пітере? — запитав Барон. — Досі нічого не чути?

Пітер облизнув губи.

— Ти мав щось чути! — вибухнув Барон. — Що?

Пітер зиркнув на капітана гвардії, а потім знову на Барона.

— Людей, яких відрядили виконувати завдання, мілорде… їх… емм… знайшли.

— То що, вони відзвітували про успішне виконання завдання?

— Вони мертві, мілорде.

— Звісно, мертві! Мене цікавить…

— Вони були мертвими, коли їх знайшли, мілорде.

Обличчя Барона зблідло.

— А жінка й хлопчик?

— Жодного сліду, мілорде. Але там побував хробак. Він з’явився, коли ми оглядали місце події. Можливо, все, як ми й сподівалися — нещасний випадок. Імовірно…

— Ми не покладаємося на ймовірності, Пітере. А як щодо зниклого ’топтера? Чи підказує це щось моєму ментатові?

— Хтось із людей Герцога, вочевидь, утік на ньому, мілорде. Убив пілота й утік.

— Хто з людей Герцога?

— Убивство було чистим і тихим, мілорде. Можливо, Хават або Галлек. Чи може, Айдаго. Або хтось із найвищого командування.

— Імовірності, — пробурмотів Барон. Він глянув на накачану наркотиками постать Герцога, що похитувалася перед ним.

— Ситуація під контролем, мілорде, — зауважив Пітер.

— Ні, не під контролем! Де той дурний планетолог? Куди подівся Кайнс?

— У нас є ідея, де він може бути, і за ним уже послали.

— Щось мені не подобається, як цей слуга Імператора нам допомагає, — пробурмотів Барон.

Слова долинали крізь пухову ковдру, але деякі з них сягали свідомості Лето. Ні знаку жінки й хлопчика. Пол і Джессіка втекли. А доля Хавата, Галлека й Айдаго досі була невідомою. Лишалися крихти надії.

— А де перстень із герцогською печаткою? — запитав Барон. — На пальці його нема.

— Сардаукари сказали, що, коли вони забрали Атріда, персня не було, мілорде, — відповів капітан гвардії.

— Ти надто швидко вбив лікаря, — зауважив Барон. — Твій прорахунок. Ти мав попередити мене, Пітере. Ти поквапився, а це може нашкодити нашій справі. — Харконнен насупився. — Імовірності!

Думка синусоїдальною хвилею звивалася у свідомості Лето: «Пол і Джессіка втекли!» У його пам’яті зринуло ще дещо: угода. Він майже згадав її.

«Зуб!»

Частину вже пригадав: капсула з отруєним газом, уживлена у фальшивий зуб.

Хтось казав йому пам’ятати про зуб. Зуб був у роті. Герцог відчував його обриси язиком. Зробити треба тільки одне — різко розкусити.

«Не зараз!»

Той хтось наказав йому зачекати, доки Барон не опиниться поруч. Хто сказав йому це? Пригадати не вдавалося.

— Чи довго він іще лишатиметься в такому стані? — запитав Барон.

— Може, з годину, мілорде.

— Може, — пробурмотів Барон, повертаючись до зчорнілого нічного вікна. — Я голодний.

«Ось той розпливчастий сірий силует — Барон», — подумав Лето. Силует хитався туди-сюди, пританцьовуючи кімнатою. І кімната то збільшувалася, то стискалася, то ставала яскравішою, то темнішала. Вона поринала в темряву, а потім заливалася світлом.

Час для Герцога обернувся на послідовність шарів. Він плив крізь них. «Я маю зачекати».

А ще там був стіл. Лето доволі чітко бачив стіл. І велетенського, товстезного чоловіка по той бік столу, перед яким лежали рештки їжі. Лето збагнув, що сидить на стільці навпроти товстуна, відчув кайдани й паски, що втримували його зболіле тіло на стільці. Герцог усвідомлював, що час минає, але не міг відстежити його плин.

— Гадаю, він приходить до тями, Бароне.

Шовковистий голос: Пітер.

— Я бачу, Пітере.

Гуркотливий бас: Барон.

Лето відчув, як світ навколо нього набирає чіткості. Стілець під ним став твердим, а пута запекли.

Тепер Лето чітко бачив Барона. Він дивився на рухи ворожих рук: Барон постійно до чогось торкався: до краю тарілки, до ручки ложки; проводив пальцем по складці на щоці.

Лето зачаровано спостерігав за тими порухами.

— Ви чуєте мене, Герцогу Лето, — мовив Барон. — Я знаю, що чуєте. Нам би хотілося знати, де можна знайти вашу наложницю і дитинча, яке ви з нею прижили.

Лето жодним чином себе не видав, але Баронові слова пройняли його хвилею спокою. «Отже, це правда: Пол і Джессіка не в них».

— Ми тут не в ігри граємося, — прогримів Барон. — Ви мали б здогадатися.

Товстун нахилився до Лето, розглядаючи обличчя полоненого. Баронові дуже муляло, що він не може поквитатися з ним сам на сам, без свідків. Те, що інші бачать справді королівську гідність у такій скруті, може викликати небажаний інтерес.

Лето відчував, як до нього повертається сила. Зараз спогади про фальшивий зуб вимальовувалися так чітко, ніби шпиль на рівнинному краєвиді. У його зуб уживлено капсулу з отруйним газом, що за формою нагадує нерв. Герцог пригадав, хто вставив цю смертельну зброю йому в рот.

«Юе».

Затьмарений наркотиками спогад про те, як повз нього протягнули мертве тіло, серпанком огортав свідомість Лето. Він знав: то був Юе.

— Ви чуєте галас, Герцогу Лето? — запитав Барон.

Лето збагнув, що чує жаский стогін людини, що захлинається власним болем.

— Ми схопили одного з ваших солдатів, переодягненого у фримена, — сказав Барон. — Ми дуже швидко розгадали маскування: самі розумієте, очі. Він наполягає, що його відрядили шпигувати за фрименами. Я трохи пожив на цій планеті, любий кусене. Ніхто не шпигує за тими пустельними покидьками в лахмітті. Скажіть, ви купили їхню допомогу? Ви відправили до них жінку та сина?

Лето відчув, як його серце стискає страх. «Якщо Юе спровадив їх до пустельного люду… Пола та Джессіку шукатимуть, доки не знайдуть».

— Ну жвавіше, відповідайте, — підбадьорював Барон. — Бо ж часу зовсім не багато, а біль — на відстані руки. Не доводьте до цього, мій любий Герцогу. — Барон поглянув на Пітера, який стояв біля Герцогового плеча. — У Пітера нема із собою всього арсеналу засобів, але я певен: він здатен імпровізувати.

— Імпровізація часом є найкращим рішенням, Бароне.

«Шовковистий, улесливий голос!» Лето чув його над вухом.

— У вас був запасний план, — вів далі Барон. — Куди ж ви відправили хлопця та жінку? — Харконнен зиркнув на руку Лето. — Бракує вашого персня. Він у хлопчика?

Барон підвів погляд, зазираючи Герцогові у вічі.

— Мовчите, — скрушно відказав Барон. — Невже ви змусите мене робити те, чого мені не хотілося б? Пітер удасться до простих, дієвих засобів. Я згоден, часом вони найефективніші, але не зовсім добре те, що мушу вас таким речам піддати.

— Розпечена олія на спину чи, може, на повіки, — сказав Пітер. — Або ж на інші частини тіла. Це особливо ефективно, коли жертва не знає, куди олія крапне потім. Надійний метод. І зрештою, є щось прекрасне у візерунку з білих пухирів на голій шкірі, чи не так, Бароне?

— Витончено, — кисло відказав Барон.

«Ці рухливі пальці!» Лето дивився на товсті долоні й мерехтливі прикраси на масних руках, їхній невпинний рух.

Крики болю, що долинали крізь двері, діяли Герцогові на нерви. «Кого ж це вони піймали? — запитував він себе. — Може, Айдаго?»

— Повірте, любий кусене, — вів далі Барон. — Я не хочу доходити до такого.

— Ви думаєте про нервові закінчення, що марно волають про допомогу, яка не прийде, — промовляв Пітер. — Знаєте, а це мистецтво.

— Ти просто диво-митець, — буркнув Барон. — А тепер зроби ласку — помовч.

Лето враз спали на думку слова, сказані Ґурні Галлеком, коли той побачив портрет Барона: «І я бачив звірину, що виходила з моря… а на її головах богозневажні імена»[39].

— Ми гаємо час, Бароне, — сказав Пітер.

— Можливо.

Барон кивнув.

— Знаєте, мій любий Лето, а зрештою ви все одно скажете, де вони. Є такий рівень болю, за який ви легко продастеся.

«Він, певно, має рацію, — подумав Лето. — Якби не зуб… і той факт, що я справді не знаю, де вони».

Барон схопив шматок м’яса, запхав його до рота, повільно пережував, ковтнув. «Треба підійти з іншого боку», — подумав він.

— Тільки погляньте на цю шляхетну людину, яка вважає себе непідкупною, — глумився Барон. — Тільки поглянь на нього, Пітере.

А сам тим часом міркував: «Так! Дивіться на Герцога-зухвальця, що думає, ніби його неможливо купити. Дивіться, як його стримують мільйони часточок себе самого, що по краплинці продають кожну мить нікчемного життя! Якщо його підняти й потрусити, то він задзеленчить. Порожній! Проданий! Яка різниця, як тепер помирати?»

Кумкання в коридорі змовкло.

Барон побачив, як Умман Куду, капітан гвардії, з’явився у дверному прорізі й похитав головою. Полонений не видав потрібної інформації. Ще одна поразка. Годі панькатися з дурним Герцогом, м’якодухим блазнем, що не розуміє, як близько він від пекла — на відстані нерва.

Ця думка втішила Барона й подолала його небажання завдавати болю особі шляхетного походження. Враз він відчув себе хірургом, що без упину робить ножицями маленькі надрізи — зрізає маски з дурнів, відкриваючи сховане під ними пекло.

«Вони всі кролики!»

І як вони скорчилися, щойно побачивши хижака!

Лето дивився через стіл і запитував себе, на що ж він чекає. Зуб швидко покладе край усьому. І все ж таки… У його житті було так багато хорошого. Герцог збагнув, що пригадує повітряного змія, який ширяв перламутрово-синіми небесами Каладана, і Пола, який сміявся, розглядаючи іграшку. А тоді в пам’яті зринув світанок на Арракісі: осяйні скелі Оборонної Стіни, огорнені м’яким пиловим серпанком.

— Жахливо, — пробурмотів Барон. Він виштовхнув себе з-за столу й легко підвівся на силових підвісках. На мить завагався, помітивши зміну, що відбулася з Герцогом. Він бачив, як чоловік глибоко вдихнув, а тоді щосили стиснув щелепи. М’язи обличчя здригнулися, коли він закрив рот.

«Як же він мене боїться!» — подумав Барон.

Злякавшись, що Барон може вислизнути від нього, Лето різко розкусив зуб з капсулою. Відчув, як той тріщить. Герцог розкрив рот і видихнув палючу пару, смак якої відчував на язиці. Барон ураз зменшився, ніби постать, навколо якої звузився тунель. Лето почув над вухом шовковистий шепіт: Пітер.

«Воно дістало і його!»

— Пітере! Що трапилося?

Гуркотливий бас лунав здалеку.

Лето відчув, як спогади сновигають свідомістю — неначе беззубі старі баби. Кімната, стіл, Барон, пара переляканих очей кольору бездонної сині — усе стискалося навколо нього з хаотичною симетрією.

Ще там був чоловік зі схожим на носак черевика підборіддям — він упав, як іграшковий солдатик. У нього зламався і зігнувся ліворуч ніс: неначе звихнута стрілка метронома, що навіки заклякла у висхідному русі. Лето почув тріск розбитої порцеляни й — так далеко — ревіння у вухах. Його мозок перетворився на криницю з бездонним дном, яка ловила все. Усе, що коли-небудь траплялося: кожен крик, кожен шепіт, кожну… тишу.

Одна-єдина думка лишилася з ним. Лето розгледів її у безформному світлі променів на чорному тлі: «День, коли плоть набула обрисів, і плоть, коли набув обрисів день». Ця думка вразила його глибинною повнотою розуміння, яку — він знав — неможливо пояснити.

Тиша.

Барон стояв, притиснувшись спиною до таємних дверей — його власного секретного ходу, обладнаного за столом. Він гримнув дверцятами, щойно вискочив із повної мерців кімнати. Він збагнув, що навколо нього рояться охоронці. «Я це вдихнув? — запитав він сам себе. — Що б це не було, чи дістало воно й мене?»

До нього повернулася здатність сприймати звуки і думати. Він чув, як хтось роздавав накази: Протигази… Зачинити двері… Увімкнути вентиляцію.

«Інші впали швидко, — подумав він. — А я досі стою. Досі дихаю. Безжальне пекло! Як же близько було воно!»

Тепер Барон міг усе проаналізувати. Щит було ввімкнено на низьку потужність, але цього вистачило, щоб сповільнити молекулярний обмін у межах силового поля. До того ж він відскочив від столу… і його спинив переляканий, уривчастий вдих Пітера, до якого побіг капітан гвардії — назустріч власній погибелі.

Удача й попередження в зітханні приреченого на смерть — ось що врятувало його.

Барон не відчував вдячності до Пітера. Дурень сам дав себе вбити. І той пришелепкуватий капітан гвардії! Він стверджував, буцімто перевірив кожного, перш ніж привести їх до Барона! Як же Герцогові таке вдалося? Жодного попередження. Навіть від уловлювача отрути над столом — доки не стало запізно. Як?

«Ну що ж, тепер байдуже, — подумав Барон, коли його свідомість зміцніла. — Наступний капітан гвардії почне з відповідей на ці питання».

Барон помітив метушню далі коридором — за рогом, біля інших дверей до кімнати смерті. Він змусив себе відірватися від дверей і взявся розглядати лакеїв, які зібралися навколо. Вони мовчки стояли і витріщалися, очікуючи на реакцію Барона.

Чи не розсердиться володар?

Тільки тоді Барон збагнув, що, відколи він випурхнув із тієї жаскої кімнати, минуло лише кілька секунд.

Дехто з охоронців наставив на двері зброю. Інші спрямували свою лють на залу за рогом праворуч, звідки долинав галас.

Звідти вийшов чоловік, до шиї якого було прив’язано протигаз. Його очі зосередилися на вловлювачах отрути, встановлених уздовж коридору. Він мав біляве волосся й зелені очі на безликому обличчі. Жорсткі лінії розходилися від його повногубого рота. Він скидався на якусь водяну істоту, яку помилково кинули до мешканців суходолу.

Барон дивився на чоловіка, який наближався до нього, і пригадав його ім’я: Нефуд. Якін Нефуд. Капрал гвардії. Нефуд сидів на семуті, наркотично-музичній суміші, яка програвалася в глибинах свідомості. Корисний факт.

Чоловік спинився перед Бароном і відсалютував.

— Коридор чистий, мілорде. Я стояв ззовні, спостерігав. Певно, то отруйний газ. Вентилятори втягують повітря у вашу кімнату з цих коридорів. — Він зиркнув угору на вловлювач отрути. — Ніхто зі слуг не врятувався. Ми вже вичищаємо кімнату. Якими будуть ваші накази?

Барон упізнав голос чоловіка — той викрикував накази. «А цей капрал доволі ефективний», — подумав Харконнен.

— Усі, хто всередині, мертві? — запитав Барон.

— Так, мілорде.

«Що ж, дещо потрібно виправити», — подумав Барон.

— По-перше, — сказав він. — Дозволь привітати тебе, Нефуде. Тепер ти — капітан моєї гвардії. І я сподіваюся, ти добре вивчив урок із долі свого попередника.

Барон дивився, як щойно підвищений вартовий осягає нові знання. Нефуд знав, що тепер йому ніколи не бракуватиме семути.

Офіцер кивнув.

— Мілорд знає, що я повністю присвячу себе його безпеці.

— Так. Гаразд, до справи. Підозрюю, у Герцога щось було в роті. З’ясуй, що саме, як він ним скористався і хто йому допоміг приховати отруту. Вживай усіх заходів…

Харконнен замовк: ланцюг думок розірвав галас, що долинав із коридору позаду нього. Охоронці біля ліфта з нижніх рівнів фрегата намагалися стримати високого полковника-башара, який щойно вийшов із кабіни ліфта.

Барон не міг пригадати полковника-башара: худорляве обличчя, рот — наче розріз ножа, дві чорнильні плями очей.

— Приберіть від мене руки, ви, зграйка трупожерів! — заволав чоловік, відсунувши вбік охоронців.

«Ох, один із сардаукарів», — подумав Барон.

Полковник-башар рушив кроком до Барона, очі якого від страху звузилися до щілинок. Сардаукарські офіцери бентежили його. Здавалося, ніби всі вони — родичі Герцога… Покійного Герцога. А як вони поводилися з Бароном!

Полковник-башар, уперши руки в боки, став за крок від Барона. Охоронець непевно схилився позаду нього.

Барон відзначив відсутність вітання, зневагу в поведінці сардаукара — і його тривога зросла. Тут перебував тільки один їхній легіон — десять бригад, — щоб підсилити харконненівські легіони, але Барон не хотів сам себе дурити. Той один легіон завиграшки міг би повернути проти Харконненів і подолати їх.

— Скажіть вашим людям, щоб вони не перешкоджали мені бачитися з вами, Бароне, — прогарчав сардаукар. — Мої солдати привели до вас Герцога Атріда до того, як я встиг обговорити з вами його долю. Обговорімо це тепер.

«Я не повинен осоромитися перед своїми людьми», — подумав Барон.

— Ну і? — Барон промовив ці слова з холодним контролем і дуже ними пишався.

— Мій Імператор наказав мені переконатися, що його шляхетний кусен помре без страждань, — заявив полковник-башар.

— Таке саме Імператор наказав і мені, — збрехав Барон. — Чи гадаєте ви, що я йому не підкорюся?

— Я маю доповісти Імператорові те, що побачу на власні очі, — відказав сардаукар.

— Герцог уже мертвий, — гарикнув Барон і махнув рукою, жестом демонструючи, що розмову завершено.

Полковник-башар і далі стояв перед Бароном. Жоден його погляд, жоден м’яз не показали, наче він зрозумів, що його відсилають геть.

— Як? — прогарчав він.

«Нічого собі! — подумав Барон. — Це вже занадто».

— Він сам заподіяв собі смерть, якщо вам так цікаво, — сказав Харконнен. — Прийняв отруту.

— Я маю негайно побачити тіло, — відказав полковник-башар.

Барон звів очі до стелі у вдаваному обуренні, а сам тим часом гарячково міркував: «Прокляття! Гостроокий сардаукар побачить кімнату до того, як там приберуть!»

— Зараз же, — гарикнув сардаукар. — Я все побачу на власні очі.

«Цьому не перешкодиш», — збагнув Барон. Сардаукар побачить усе. Він дізнається, що Герцог убив людей Харконнена… Що сам Барон ледь-ледь урятувався. На столі лишилися рештки вечері, а біля нього — мертвий Герцог…

Цьому ніяк не перешкодиш.

— Ви мене не затримаєте, — заричав полковник-башар.

— А вас і не затримують, — відказав Барон, вдивляючись в обсидіанові очі сардаукара. — Я нічого не приховую від Імператора. — Він кивнув Нефудові. — Полковник-башар має побачити все й одразу. Проведи його крізь двері, де ти стояв, Нефуде.

— Сюди, сір, — мовив Нефуд.

Повільно й нахабно сардаукар обійшов Барона, пробиваючи собі плечем шлях крізь натовп охоронців.

«Нестерпно, — подумав Барон. — Тепер Імператор дізнається, як я схибив. Він розцінить це як прояв слабкості».

Пекельно боляче було розуміти, що Імператор і його сардаукари однаково зневажали слабкість. Барон закусив нижню губу, втішаючись думкою, що Імператор принаймні не знає про рейд Атріда на Ґ’єді Прайм і зруйновані там меланжеві склади Харконненів.

Нехай буде проклятий той слизький Герцог!

Барон дивився, як віддалилися їхні спини — пихатого сардаукара і приземкуватого ефективного Нефуда.

«Потрібно все владнати, — подумав Барон. — Доведеться знову поставити Раббана над цією клятою планетою. І ні в чому не обмежувати. Доведеться витрачати харконненівську кров, щоб довести Арракіс до потрібного стану — вони мають бути готові прийняти Фейда-Рауту. Нехай буде проклятий цей Пітер! Дав себе вбити до того, як я використав його до кінця».

Барон зітхнув.

«І потрібно буде одразу ж послати до Тлейлакса по нового ментата. Вони, без сумніву, вже приготували його для мене».

Один із охоронців позаду кашлянув.

Барон повернувся до нього.

— Я голодний.

— Так, мілорде.

— І доки ви чистите ту кімнату й розгадуєте її загадки, я хочу розважитися, — прогримів Барон.

Охоронець опустив очі.

— Якої розваги бажає мілорд?

— Я буду у своїх спальних покоях, — сказав Барон. — Приведи до мене того юнака, що ми купили на Ґамонті, з чарівними очима. Хай його добре накачають. Я не налаштований на боротьбу.

— Так, мілорде.

Барон відвернувся і, підтримуваний силовими підвісками, рушив, хитаючись, у свої покої. «Так, — подумав він. — Того, з чарівними очима, так схожого на юного Пола Атріда».

22

О, моря Каладана,

О, люди Герцога Лето —

Впала його фортеця,

Впала навіки…

Принцеса Ірулан. Пісні Муад’Діба

Пол відчув, як усе його минуле, увесь досвід, який він мав до цієї ночі — усе обернулося на піщаний вир у пісковому годиннику. Обійнявши коліна, він сидів біля матері в маленькому наметі з тканини й пластику — диститенті, — який витягнув, як і одягнений на них зараз фрименський одяг, із рюкзака, залишеного для них у ’топтері.

Свідомість Пола нітрохи не сумнівалася щодо особи того, хто поклав для них фримпакет і спрямував їхній ’топтер саме сюди.

«Юе».

Лікар-зрадник відрядив їх прямісінько в руки Дункана Айдаго.

Крізь прозору стінку диститенту Пол дивився на затінені місяцем скелі, які оточували місцину, де Айдаго їх заховав.

«Ховаюся, наче маля, а я ж тепер Герцог», — подумав Пол. Усвідомлення цього обурювало, однак він не міг заперечити — зараз це наймудріший шлях.

Щось трапилося з його свідомістю цієї ночі: раптом усі обставини та ситуації постали навколо нього із загостреною чіткістю. Юнак відчував, що не в змозі спинити ні приплив даних, ні холодну точність, із якою кожен новий факт додавався до його знань, ні розрахунки, що велися в мозку. Це була сила ментата — і навіть більше.

Подумки Пол повернувся до миті безсилої люті, коли з нічної пітьми над ними виринув дивний ’топтер. Він спускався, неначе велетенський пустельний яструб, і вітер свистів у його крилах. Саме тоді сталася зміна в Половій свідомості. ’Топтер розвернувся й ковзнув на крило над піщаною грядою до двох постатей, які відчайдушно тікали геть, — його власної і материної. Пол пригадав, як їх огорнув запах горілої сірки від тертя низу ’топтера об пісок.

Він знав, що матір повернулася, аби побачити лазеростріл у руках харконненівських найманців, і впізнала Дункана Айдаго, який, нахилившись із ’топтера, кричав:

— Покваптеся! На південь від вас — знак хробака!

Але Пол іще до того, як обернувся, знав, хто керує ’топтером. Сукупність дрібниць у стилі польоту, у різкій манері гальмування — настільки непомітні підказки, що навіть матір не зауважила їх — чітко підказали Полові, хто стискає важелі керування.

В іншому кутку диститенту ворухнулася Джессіка:

— Може бути тільки одне пояснення. Харконнени захопили дружину Юе. Він ненавидів Харконненів! Я не могла помилитися щодо цього. Ти читав його записку. Але чому він урятував нас від розправи?

«Вона тільки тепер починає розуміти, та й то ще дуже нечітко», — промайнуло у Пола в голові. Ця думка вразила юнака. Сам він усе збагнув одразу ж, коли прочитав записку біля герцогського персня з печаткою в рюкзаку.

«Не намагайтеся пробачити мені, — писав Юе. — Мені не потрібне ваше пробачення. І так багато тягарів маю на душі. Те, що я накоїв, було зроблено без підступу чи надії на розуміння іншого. Це мій власний тахадді аль-бурган, останнє випробування. Передаю вам герцогський перстень із печаткою Атрідів як запоруку щирості моїх слів. Коли ви читатимете це, Герцог Лето вже помре. Нехай утішить вас моє запевняння в тому, що він помер не сам — той, кого ми ненавидимо понад усе, помер разом із ним».

Не було ні підпису, ні звертання, але помилитися щодо знайомого почерку було неможливо — Юе.

Пригадавши листа, Пол ніби знову пережив біль тієї миті — гострий і дивний — абсолютно чужинний щодо його нової пильності ментата. Він прочитав, що його батько помер, знав, наскільки ці слова є правдивими, але сприйняв їх просто як іще один факт, який має запам’ятатися й стати в пригоді.

«Я любив батька, — подумав Пол, добре знаючи, що це правда. — І маю тужити за ним. Я маю щось відчувати».

Але він не відчував нічого, окрім: «Це важливий факт».

Такий самий, як і всі інші факти.

А мозок тим часом додавав нові чуттєві враження, екстраполював їх і вираховував.

На думку Полові спали Галлекові слова: «Настрій годиться для тварин чи любощів. Ти б’єшся, коли виникає необхідність, і настрій не важливий».

«Певно, так і є, — подумав Пол. — Я плакатиму за батьком пізніше… коли настане час».

Але холодна точність буття не дала йому спочинку. Він відчував, що його пильність — то лише початок: ці здібності розвиватимуться й надалі.

Усвідомлення жахного призначення, яке вперше зійшло на нього під час страшного випробування, влаштованого Превелебною Матір’ю Ґаєм Єленою Могіям, виповнило єство юнака. Його правицю — на згадку про той біль — закололо й залихоманило.

«То ось що означає — бути їхнім Квізацом Хадерахом?» — запитав себе він.

— На мить я подумала, що Хават знову підвів нас, — сказала Джессіка. — Подумала, що Юе, можливо, й не був сукським лікарем.

— Він був тим, ким ми його вважали… і навіть більше, — сказав Пол, а сам, подумавши: «І чому ж вона так повільно усвідомлює це все?», додав: — Якщо Айдаго не дістанеться до Кайнса, ми…

— Він не єдина наша надія, — сказала матір.

— А я такого й не казав, — відрізав юнак.

Джессіка почула в синовому голосі сталь і наказові нотки, тому поглянула на нього крізь сіру темряву диститенту. Силует Пола вирізнявся на тлі посріблених місяцем скель, що бовваніли крізь прозору стінку намету.

— Мали врятуватися й інші люди твого батька, — продовжила вона. — Ми маємо зібрати їх, знайти…

— Покладатися можна лише на себе, — зауважив юнак. — Наш найперший клопіт — відшукати родинний ядерний арсенал. Потрібно знайти його, перш ніж туди дістануться Харконнени.

— Навряд чи його знайдуть, — сказала вона, — зважаючи на те, як ховали цю зброю.

— Не має лишатися навіть імовірності.

Вона подумала: «Шантажувати планету родинним арсеналом, погрожувати підірвати всі прянощі — ось що він має на думці. Але тоді йому лишиться сподіватися тільки на втечу в безіменне відступництво».

Слова матері змінили напрямок Полових міркувань: як справжній герцог, він подумав про всіх людей, яких вони втратили цієї ночі. «Справжня сила Великого Дому — це люди», — подумав Пол, пригадавши Хаватові слова: «Сумно розлучатися з людьми; а місце — це тільки місце».

— Вони використовують сардаукарів, — сказала Джессіка. — Нам треба зачекати, доки сардаукарів приберуть.

— Вони гадають, що спіймали нас між пустелею і сардаукарами, — сказав Пол. — Вони сподіваються, що серед живих не лишиться жодного Атріда — повне знищення. Не варто розраховувати на те, що хтось із наших людей зумів утекти.

— Але ж не можуть вони постійно ризикувати розкрити роль Імператора в усьому цьому.

— Невже?

— Хтось із наших людей мав урятуватися.

— Невже?

Джессіка відвернулася, налякана гіркою певністю синового голосу, у якому вона чула точну оцінку шансів. Вона відчула, як його мозок набагато випередив її власний — і тепер міг бачити значно більше, ніж вона. Вона допомогла йому натренувати розум, аби зробити це можливим, але тепер збагнула, що сама боїться результату. Думками жінка повернулася до свого Герцога, як до втраченого притулку, і сльози випалювали їй очі.

«Ось як воно мало бути, Лето, — подумала вона. — «Час любити і час ремствувати»[40]. — Вона поклала руку на живіт, зосередившись на ембріоні. — Я виношую доньку Атрідів, яку мені наказано було народити, але Превелебна Матір помилилася: донька не врятувала б мого Лето. Це дитя — лише життя, що рветься до майбутнього крізь смерть. Я зачала її, керуючись інстинктом, а не покорою».

— Перевір іще раз комунімерний приймач, — сказав Пол.

«Мозок продовжує працювати, байдуже, що ми робимо, аби завадити йому», — подумала вона.

Джессіка відшукала крихітний приймач, який залишив Айдаго, і ввімкнула його. Зелений вогник загорівся на панелі інструмента. З динаміка долинув металевий тріск. Жінка зменшила гучність і взялася вишукувати частоту. Намет виповнив голос, що говорив бойовою мовою Атрідів.

— … відступити і перегрупуватися біля гірського хребта. Федор повідомив, що в Карфазі ніхто не вижив, а Банк Гільдії — пограбовано.

«Карфаг! — промайнуло в голові Джессіки. — Це ж харконненівське гніздо».

— Тут сардаукари, — вів далі голос. — Стережіться сардаукарів у формі Атрідів. Вони…

Динамік заревів, а тоді змовк.

— Спробуй на інших частотах, — сказав Пол.

— Ти усвідомлюєш, що це означає? — запитала Джессіка.

— Я чекав на таке. Вони хочуть, аби Гільдія звинуватила нас у знищенні її банку. Якщо Гільдія проти нас, ми прикуті до Арракіса. Спробуй інші частоти.

Вона зважила синові слова: «Я чекав на таке». Що ж із ним трапилося? Джессіка повільно повернулася до приймача. Перемикаючи частоти, вони натрапляли на уривки битви, крізь гамір якої окремі голоси вигукували бойовою мовою Атрідів: «…відступаємо…», «…спробуйте перегрупуватися біля…», «…закриті в печері…»

І неможливо було помилитися щодо переможного збудження, яке долинало з харконненівської абракадабри на інших частотах. Гострі накази, бойові звіти. Джессіці було недостатньо цього, щоб зрозуміти й проаналізувати мову, але тон пояснював усе.

Харконнени перемогли.

Пол потрусив рюкзак біля себе й почув, як там булькнули два літри води. Він глибоко вдихнув і поглянув крізь прозорий край диститенту на скелі, викарбувані на тлі зоряного неба. Його лівиця намацала замикальну печатку входу в намет.

— Скоро світанок, — сказав він. — Ще день ми можемо почекати на Айдаго, але наступної ночі — ні. У пустелі потрібно мандрувати вночі й відпочивати в затінку протягом дня.

Завчені знання самі зринули у свідомості Джессіки: «У пустелі людині без дистикоста навіть у затінку потрібно п’ять літрів води на день, щоб підтримувати вагу тіла». Вона відчула, як еластична тканина дистикоста огорнула її тіло, і міркувала, наскільки ж їхні життя залежать від цього одягу.

— Якщо ми підемо звідси, Айдаго не зможе нас відшукати, — заперечила вона.

— Є способи розв’язати язика будь-кому, — відказав Пол. — Якщо Айдаго не повернеться до світанку, необхідно буде обміркувати можливість того, що його спіймали. Як гадаєш, чи довго він зможе мовчати?

Це питання не потребувало відповіді, тож вона мовчки сіла.

Пол розпечатав рюкзак і витягнув крихітну мікроінструкцію зі світлосмугою та лупою. Зелені та помаранчеві літери зринали перед ним зі сторінок: «літротари, диститент, енергетичні капсули, рекатетери, піскошноркель, бінокль, ремпакет для дистикоста, пістолет-барадай, низькодольна схема, фільтраційні корки, паракомпас, гаки творця, фримпакет, вогненний стовп…»

Стільки різних речей для виживання в пустелі.

Потім він поклав інструкцію біля себе на підлозі намету.

— Куди ми гіпотетично могли б піти? — запитала Джессіка.

— Батько говорив про силу пустелі, — сказав Пол. — Харконнени не здатні керувати планетою без неї. Вони ніколи насправді й не керували цією планетою, та й ніколи не будуть. Навіть із десятьма тисячами легіонів сардаукарів.

— Поле, ти ж не думаєш, що…

— Усі докази перед нами, — відказав юнак. — Просто тут, у цьому наметі. Сам намет, рюкзак і його вміст, дистикости. Ми знаємо, що Гільдія хоче надмірну ціну за погодні супутники. Знаємо, що…

— До чого тут погодні супутники? — запитала вона. — Можливо, вони не могли… — вона замовкла.

Пол відчував, як надуважність його мозку сканує її реакції, прораховує найдрібніші деталі.

— Тепер ти розумієш, — сказав він. — Супутники стежать за поверхнею планети. Отже, у глибині пустелі є щось таке, що потрібно сховати від сторонніх очей.

— Гадаєш, сама Гільдія контролює планету?

Яка ж вона повільна.

— Ні! — відказав Пол. — Фримени! Вони платять Гільдії за збереження приватності і платять тією монетою, яка доступна будь-кому, хто має силу пустелі — прянощами. Це більше ніж просто здогад — чіткий розрахунок. Можеш мені довіряти.

— Поле, — мовила Джессіка, — ти ще не ментат; ти не можеш знати напевне…

— Я й ніколи не стану ментатом, — відрізав юнак. — Я дещо інше… почвара.

— Поле! Як ти можеш казати такі…

— Облиш мене!

Юнак відвернувся від матері й тепер вдивлявся в ніч. «Чому ж я не здатен тужити?» — запитував він себе. Кожна фібра його єства жадала такої втіхи, але туга довіку тепер недосяжна для нього.

Джессіка ще ніколи не чула такого болю в синовому голосі. Вона хотіла простягнути до нього руку, обійняти, заспокоїти, допомогти, але відчула, що не зможе нічого зробити. Він мав самостійно розв’язати цю проблему.

Жінці впала в око світлосмуга інструкції до фримпакета, що лежала між ними на підлозі намету. Вона підняла її і прочитала на обкладинці: «Посібник “Дружня пустеля”». Це місце повниться життям. Тут аят[41] і бурган Життя. Віруй, і Аль-Лят[42] ніколи не спалить тебе».

«Це схоже на Книгу Азхар[43], — подумала вона, пригадуючи вивчення Великих Таємниць. — Невже Релігійний Маніпулятор побував і на Арракісі?»

Пол витягнув із рюкзака паракомпас і, поклавши його на місце, мовив:

— Подумай про всі ці фрименські механізми особливого призначення. Вони демонструють незрівнянну вигадливість. Визнай це. Культура, що створила ці речі, містить глибини, про які ніхто навіть не підозрював.

Джессіка, досі схвильована різкістю його голосу, завагалася й повернулася до книги, розглядаючи ілюстрацію одного із сузір’їв арракійського неба: «Муад’Діб: Миша». Вона зауважила, що хвіст указував на північ.

Крізь морок намету Пол дивився на тьмяні обриси материних рухів у сяйві світлосмуги інструкції. «Ось і настав час виконати батькове бажання, — подумав він. — Мушу передати його повідомлення зараз, доки вона ще має час для горя. Пізніше туга шкодитиме нам». Його самого шокувала точність логічних розрахунків.

— Мамо, — мовив він.

— Так?

Джессіка відчула зміну в його голосі — і кров схолола в неї в жилах. Ще ніколи вона не чула такого жорсткого контролю.

— Мій батько помер, — сказав Пол.

Вона занурилася в себе, додаючи факт до факту — так учили оцінювати дані в Бене-Ґессерит — і відчула жахну втрату.

Джессіка кивнула, не здатна вимовити ні слова.

— Якось батько довірив мені, — сказав Пол, — передати тобі повідомлення, якщо з ним щось трапиться. Він боявся, ніби ти повіриш, що він міг сумніватися в тобі.

«Марна підозра», — промайнуло в неї в голові.

— Він хотів, щоб ти знала, що він ніколи не підозрював тебе, — Пол пояснив усю суть вигадливого маневру й додав: — Батько хотів, щоб ти знала: він завжди беззастережно довіряв тобі, завжди кохав і беріг тебе. Він сказав, що радше засумнівався б у собі самому і шкодував лише про одне — що так і не зробив тебе своєю Герцогинею.

Витерши сльози, які текли по щоках, вона подумала: «Яка безглузда втрата тілесної води!» Але Джессіка знала, що означає ця думка — спробу перейти від горя до гніву. «Лето, мій Лето. Які жахливі вчинки ми коїмо з тими, кого любимо!» Різким рухом вона вимкнула маленьку світлосмугу інструкції.

Вона зайшлася слізьми.

Пол чув горе матері, але в собі відчував порожнечу. «Я не страждаю, — подумав він. — Чому? Чому?» Нездатність тужити видавалася йому величезним бичем.

«Час шукати, і час втрачати, — подумки процитувала Джессіка О. К. Біблію. — Час зберігати, і час кидати; час любити, і час ненавидіти; час війні, і час миру»[44].

Свідомість Пола й надалі вираховувала все з крижаною логікою. Він бачив різні шляхи для них на ворожій планеті. Позбавлений навіть затишної поволоки сну, він зосередився на пророчому знанні, що скидалося на прораховування варіантів можливого майбутнього, огорнутих серпанком таємниці — неначе його мозок занурився в якийсь позачасовий простір, де торкається вітрів майбутнього.

Зненацька, немов відшукавши необхідний ключ, мозок Пола схопився за якусь зачіпку в розумінні. Він відчув, як видерся на новий рівень і, тримаючись за ненадійну опору, роззирнувся довкола. Здавалося, неначе він існує в кулі з можливостями, що розходилися в усі напрямки… і все ж таки відчуття було тільки приблизним.

Пол пригадав, як бачив колись газову хустинку, що майоріла на вітрі, і тепер відчув, що сприймає майбутнє крізь якусь хвилясту й нетривку запону, схожу на звіяну вітром хустинку.

Він бачив людей.

Відчував жар і холод від незліченних імовірностей.

Знав імена й назви місць, переживав безмір емоцій, отримував інформацію сили-силенної недосліджених джерел. Часу вистачало, щоб доторкнутися, перевірити й спробувати, але бракувало, щоб надати чітких обрисів.

Це все було спектром імовірностей від найвіддаленішого минулого до найвіддаленішого майбутнього, від найімовірнішого до найнеймовірнішого. Міріади разів він бачив власну смерть, нові планети, нові культури.

Люди.

Люди.

Вони йшли такими роями, що навіть перелічити неможливо — і все ж таки його мозок реєстрував кожного.

Трапився навіть Лоцман Гільдії.

За ним — думка: «Гільдія — ось один із можливих шляхів для нас, там би мою дивність сприйняли як звичну річ високої цінності, та ще й постійно постачали б такі необхідні тепер прянощі».

Але сама ідея про життя, проведене в мандрах свідомості крізь варіанти можливого майбутнього за кермом космічного корабля вжахнула його. Однак це вихід. Натрапивши на варіант майбутнього з Лоцманами Гільдії, Пол визнав власну дивність.

«У мене інший тип зору. Я бачу інакші простори: доступні шляхи».

Це усвідомлення принесло водночас заспокоєння і тривогу — стільки стежин випадали з поля зору.

Миттєво охопивши Пола, відчуття так само швидко полишило його — і він збагнув, що весь попередній досвід тривав не більше ніж одне серцебиття.

І все ж таки його власна свідомість перевернулася, переживши болюче осяяння. Він роззирнувся навколо себе. Ніч досі ховала в скелястому куточку диститент. Ридання матері досі торкалися його слуху.

Як і відсутність власного горя, яку він гостро відчував… порожнеча, відділена від мозку, який не спинявся ні на мить — опрацьовував дані, прораховував їх і пропонував відповіді, як вправний ментат.

І тоді Пол збагнув, що накопичив так багато даних, що ледве який мозок раніше міг осягнути. Але від цього внутрішня порожнеча не затягнулася. Юнак знав: щось має розбитися — неначе в ньому цокала заведена бомба. Вона йшла своїм ходом, незалежно від Полових бажань. Мозок реєстрував найдрібніші відтінки навколишнього світу: крихітну зміну рівня вологи, незначне падіння температури, пересування комахи дахом диститенту, врочисте наближення світанку в осяяному зорями небі, смугу якого він бачив крізь прозору стінку намету.

Та порожнеча була нездоланною. І байдуже, як саме встановлено вибуховий механізм. Пол озирнувся на власне минуле й віднайшов мить, коли саме його було запущено: навчання, відточення здібностей, тиск вишуканих дисциплін, навіть знайомство з О. К. Біблією в критичну мить… і, зрештою, суттєве передозування прянощами. А ще він міг поглянути вперед — у найстрашнішому напрямку — і побачити, до чого все приведе.

«Я чудовисько! — подумав він. — Почвара!»

— Ні, — сказав Пол. А тоді: — Ні. Ні! НІ!

Отямившись, він збагнув, що гамселить кулаками підлогу диститенту. (Якась безжальна частина його єства записувала це як цікаві емоційні дані, щоб додати їх до розрахунків).

— Поле!

Матір була поруч, тримала його за руки. Сіра пляма її обличчя вдивлялася в нього.

— Поле, що трапилося?

— Ти! — мовив він.

— Я тут, Поле, — сказала вона. — Усе добре.

— Що ти зробила зі мною? — запитав юнак.

У спалаху розуміння вона раптом збагнула корені питання, але відповіла:

— Я народила тебе.

Інстинктивно, спираючись на внутрішнє знання, вона усвідомила, що це була єдина правильна відповідь, щоб заспокоїти його. Юнак відчув обійми материних рук, зосередився на нечітких обрисах її обличчя (деякі генетичні риси сприймалися інакше у світлі нової для його свідомості інформації: підказки додано до інших даних, і в результаті — готова відповідь).

— Відпусти мене, — мовив він.

Почувши в голосі сина метал, Джессіка підкорилася.

— Ти не скажеш мені, що трапилося, Поле?

— Чи знала ти, що робиш, коли навчала мене? — запитав він.

«Дитинність зникла з його голосу», — подумала вона й відповіла:

— Я сподівалася на те, про що мріють усі батьки — що ти будеш… кращим, іншим.

— Іншим?

Почувши гіркоту в його голосі, вона мовила:

— Поле, я…

— Ти не хотіла сина! — гукнув він. — Ти хотіла Квізаца Хадераха! Хотіла Бене Ґессерит у чоловічій подобі!

Вона відсахнулася від гіркоти його голосу.

— Але Поле…

— Чи радилася ти коли-небудь із батьком щодо цього?

Вона тихо відповіла, страждаючи від свіжої рани:

— Ким би ти не був, Поле, від батька ти успадкував стільки, скільки й від мене.

— Але ж не в навчанні, — відказав він. — Усе те, що… розбудило… сплячого.

— Сплячого?

— Усе тут, — він торкнувся рукою голови, потім — грудей. — У мені. Стає сильнішим, сильнішим, сильнішим…

— Поле!

Джессіка почула істеричні нотки в голосі сина.

— Послухай мене, — сказав він. — Ти хотіла, щоб Превелебна Матір почула про мої сни: тож слухай замість неї. У мене щойно було видіння. Знаєш чому?

— Ти маєш заспокоїтися, — сказала вона. — Якщо є…

— Прянощі, — закінчив він замість неї. — Вони всюди — у повітрі, землі, їжі. Геріатричні прянощі. Подібні до трунку Правдомовиці. Це отрута!

Вона заклякла.

Пол стишив голос і повторив:

— Отрута. Така тендітна, підступна… незворотна. Вона навіть не вб’є тебе, якщо ти не припинятимеш її вживати. Ми не можемо полишити Арракіс, не забравши частину його із собою.

Жахна близькість його голосу не лишала місця запереченням.

— Ти й прянощі, — сказав Пол. — Прянощі змінюють усіх, хто надуживає ними, але завдяки тобі я можу оприявнити цю зміну власною свідомістю. Я не можу лишити її в підсвідомості, де неспокій міг би зникнути. Я бачу це.

— Поле, ти…

— Я бачу це! — повторив він.

Жінка чула божевілля в синовому голосі, але не знала, як зарадити.

Та він заговорив знову, і цього разу залізний контроль повернувся в його тембр:

— Ми тут у пастці.

«Ми тут у пастці», — подумки погодилася вона.

Джессіка визнала правдивість синових слів. Жоден метод Бене Ґессерит, хитрощі чи трюки не зможуть остаточно звільнити їх від Арракіса: прянощі викликали звикання. Її тіло дізналося про це задовго до того, як усвідомив мозок.

«Тож ми приречені провести життя тут, — подумала вона, — на цій пекельній планеті. Якщо ми зможемо втекти від Харконненів, нам лишиться тільки це місце. А щодо моєї ролі сумнівів нема: племінна кобила, що зберігає важливу генетичну лінію для Плану Бене Ґессерит».

— Я маю розповісти тобі про своє видіння, — сказав Пол (тепер у його голосі клекотіла лють). — Аби впевнитися, що ти сприймеш усе сказане, я спершу повідомлю, що знаю: ти народиш доньку, мою сестру, тут, на Арракісі.

Поклавши руки на підлогу намету, Джессіка притислася спиною до вигнутої тканинної стіни, щоб заглушити напад страху. Вона знала, що вагітність іще ніяк не проявлялася. Тільки навчання Бене-Ґессеритським методам дало змогу їй упізнати перші слабкі ознаки ембріона, якому було заледве кілька тижнів.

— Тільки щоб служити, — прошепотіла Джессіка, чіпляючись за гасло Бене Ґессерит. — Ми існуємо, тільки щоб служити.

— Ми житимемо серед фрименів, — сказав Пол, — де Міссіонарія Протектіва приготувала для нас притулок.

«Вони підготували для нас шляхи відступу в пустелю, — сказала собі Джессіка. — Але звідки він міг дізнатися про Міссіонарію Протектіву?» Вона збагнула, наскільки складно їй погамувати жах перед невпинним зростанням дивності Пола.

Пол розглядав темну материну тінь, розпізнавав її страх і кожну реакцію завдяки новому рівню розуміння, неначе жінка була силуетом на сліпучому сріблі. Його охопило співчуття до неї.

— Багато чого може тут відбутися, я не можу починати тобі розповідати, — сказав він. — Я навіть собі розповісти не можу, хоча побачив усе на власні очі. Я відчуваю майбутнє, але жодним чином не може вплинути на нього. Щось просто трапляється. З найближчого майбутнього — скажімо, за рік — я можу бачити дещо… шлях, такий широкий, як Центральний проспект на Каладані. Деякі місця я не бачу… затінені місця… неначе вони за пагорбом, — і знову він подумав про звіяну вітром хустинку, — …а ще є відгалуження.

Пол замовк, коли спогад про внутрішній зір виповнив його. Ні пророчі сни, ні власний життєвий досвід не підготували його до різкості, з якою було зірвано покривало невідомості й оголено час.

Пригадуючи пережите, він визнав власне страшне призначення. Його життя розширювалося, неначе куля, яка постійно зростає… і навіть час відступає перед нею…

Джессіка знайшла пульт управління наметовою світлосмугою й увімкнула її.

Тьмяне зелене світло розігнало тіні, стишивши її страх. Жінка поглянула на синове обличчя, його самозаглиблений погляд. І тут вона збагнула, де вже бачила такий вираз: зображення в записах про катастрофи — на обличчях у дітей, які пережили голод або страшні поранення. Очі скидалися на ями, рот — стиснута пряма лінія, впалі щоки.

«Це вираз страшного усвідомлення, — подумала вона, — людини, яка змушена була дізнатися про власну смертність».

І все ж таки він більше не дитина.

Прихований зміст його слів заполонив її мозок, витіснивши решту. Пол же міг побачити попереду можливий шлях до втечі.

— Має бути спосіб утекти від Харконненів, — сказала Джессіка.

— Харконнени! — гірко всміхнувся він. — Викинь тих зіпсутих людей із голови. — У сяйві світлосмуги він поглянув на матір, роздивляючись риси її обличчя — і вони видали її.

Вона сказала:

— Ти не повинен уважати їх людьми без…

— Не будь так певна, де проводити демаркаційну лінію, — відрубав Пол. — Ми несемо наше минуле із собою. І, матір моя, є дещо невідоме тобі, про що ти маєш знати — ми і є Харконнени.

Свідомість Джессіки зробила страшну річ: вона повністю спустошилася, немов прагнула відрізати себе від усіх почуттів. Однак невблаганний ритм Полового голосу тягнув її за собою.

— Коли наступного разу натрапиш на люстро, роздивися уважно своє обличчя, а зараз роздивися моє. Якщо ти не заплющиш очі, то побачиш знаки. Поглянь на мої руки, поставу. І якщо це все тебе досі не переконало, просто повір моєму слову. Я побував у майбутньому, подивився на запис, побачив те місце й зібрав усі дані. Ми — Харконнени.

— Якась… відступницька гілка родини, — сказала вона. — Правда ж? Якийсь кузен Харконнена, що….

— Ти донька самого Барона, — відрізав Пол і поглянув, як матір притискає руки до рота. — У юності Барон віддавався багатьом задоволеням, а раз навіть дозволив звабити себе. Але це зробила одна з вас із генетичною метою Бене Ґессерит.

Те, як він промовив ось це «вас», ударило жінку, наче ляпас. Але її мозок почав працювати, тож заперечити його слів вона не могла. Так багато сліпих закутків її минулого віднайшлися і з’єдналися. Донька, яку так хотіли в Бене Ґессерит, не мала покласти край давній ворожнечі Харконненів із Атрідами — вона мусила лишень закріпити якийсь генетичний фактор у крові. «Який?» — намагалася збагнути вона.

Неначе зазирнувши в її свідомість, Пол сказав:

— Вони гадали, що прагнуть створити мене. Але я — зовсім не такий, як вони сподівалися, ще й з’явився передчасно. А вони не знають про це.

Джессіка притисла долоні до рота.

«Велика Матір! Він же Квізац Хадерах!»

Ураз жінка відчула себе перед ним голою — як на долоні, — адже розуміла, що він дивиться на неї очима, від яких нічого не сховаєш. І Джессіка знала, що саме цього й боїться.

— Ти гадаєш, що я Квізац Хадерах, — сказав він. — Викинь це з голови. Я — дещо несподіване.

«Я маю повідомити про це в одну з наших шкіл, — думала вона. — Парувальний індекс має показати, що трапилося».

— Вони не дізнаються про мене, доки не буде запізно, — відрубав він.

Джессіка хотіла якось відволікти його від цих думок, тож опустила руки й мовила:

— Чи знайдемо ми притулок серед фрименів?

— У фрименів є приказка, яку вони приписують Шай-Хулуду, Старому Батькові Вічності, — відказав Пол. — Вони кажуть: «Будь готовий прийняти те, з чим ти зустрінешся».

А сам подумав: «Так, мамо, притулок серед фрименів. Твої очі стануть яскраво синіми, а фільтровий корок дистикоста натре мозолю біля твого гарненького носика… і ти народиш мені сестру: Святу Алію Ножа».

— Якщо ти не Квізац Хадерах, — мовила Джессіка, — що…

— Ти не можеш цього знати, — сказав він. — Не повіриш, доки сама не побачиш.

«Я зерня», — промайнуло в його голові.

Раптом юнак збагнув, яким же родючим виявився ґрунт, у який він упав — і знов усвідомлення жахливого призначення виповнило його, прориваючись крізь порожнечу, ладне задушити його горем.

Пол побачив перед собою два великі відгалуження головного шляху. На одному з них він зустрічає злого старого Барона й каже йому: «Привіт, дідусю». Його ледве не знудило від того, що лежало на тому шляху далі.

Інша стежина повнилася сірими плямами та спалахами жорстокості. Він бачив там войовничу релігію, полум’я, що поширювалося всесвітом під зелено-чорним стягом Атрідів, і легіони фанатиків, що йшли за ним, обпившись меланжевим лікером. Ґурні Галлек і деякі інші люди батька — зовсім трішки — були поміж них, усі з емблемою яструба з гробниці, де знайшла вічний спочинок голова його батька.

— Я не можу піти тим шляхом, — пробурмотів він. — Ось чого насправді хочуть старі відьми з твоєї школи.

— Я не розумію тебе, Поле, — мовила матір.

Він не сказав ні слова, мислячи, як зерня, яким він і був, з расовою свідомістю, яку вперше сприйняв як жахливе призначення. А тоді збагнув, що не може більше ненавидіти Бене Ґессерит, Імператора чи навіть Харконненів. Усі вони опинилися в пастці своєї раси, яка жадала відновити хаотичність спадковості, прагнула змішуватися і перетинатися, щоб поєднати свої генетичні лінії з фонтаном нових генів. І раса знала єдиний можливий спосіб для цього — старовинний, добре випробуваний спосіб, який змітав усе на своєму шляху: джигад.

«Я в жодному разі не можу обрати такий шлях», — думав він.

Але знову і знову він бачив внутрішнім зором гробницю голови свого батька і розвій жорстокості, над яким майорить зелено-чорний стяг.

Схвильована синовим мовчанням, Джессіка прочистила горло:

— Отже… фримени дадуть нам притулок?

Пол підвів очі, вдивляючись у вроджені аристократичні риси її обличчя в тьмяно-зеленому світлі намету.

— Так, — сказав він. — Це один зі шляхів, — він кивнув. — Так. Вони назвуть мене… Муад’Дібом — «Тим, Хто Вказує Шлях». Так… Саме так вони й назвуть мене.

Пол заплющив очі, міркуючи: «Тепер, батьку, я можу оплакати тебе». І відчув, як сльози потекли щоками.

Книга друга

Муад’Діб


23

Коли мій батько, Падишах-Імператор, довідався про смерть Герцога Лето й про те, як саме він помер, то розлютився так, як ніколи в житті. Він звинувачував мою матір та угоду, що змусила його посадити на трон Бене-Ґессеритку. Він звинувачував Гільдію та старого негідника Барона. Винуватив усіх, кого бачив, навіть мене. Він лаяв мене, бо я, мовляв, така сама відьма, як і всі інші. А коли я спробувала заспокоїти його, вказавши, що так було вчинено відповідно до давнього закону про самозбереження, якого дотримувалися навіть найдавніші правителі, він презирливо гмикнув і спитав, невже я вважаю його настільки слабким. Тоді я збагнула, що гнів його викликала не сама смерть Герцога, а думка про те, які наслідки могла мати ця смерть для королівського роду. Озираючись назад, я припускаю, що батько також мав певні схильності до передбачення майбутнього, оскільки його рід і рід Муад’Діба походили зі спільного кореня.

Принцеса Ірулан. У домі мого батька

— Тепер Харконнен уб’є Харконнена, — прошепотів Пол.

Прокинувшись незадовго до того, як запали сутінки, він сидів у герметично закритому темному диститенті. До його вух долинуло тихе вовтузіння матері, яка спала під протилежною стінкою намету.

Пол зиркнув на детектор наближення на підлозі, вивчив циферблат, що підсвічувався в темряві фосфорними трубками.

— Скоро має настати ніч, — сказала Джессіка. — Чому ти не піднімаєш наметові екрани?

Пол збагнув: мати вже деякий час дихає інакше, ніж раніше. Вона лежала в непорушній тиші, доки не впевнилася, що він не спить.

— Це не допоможе, — відповів юнак. — Пройшла буря. Намет засипало піском. Я скоро нас викопаю.

— Від Дункана жодної звістки?

— Жодної.

Пол машинально тер герцогський перстень, що тепер сидів на його великому пальці. Раптово хлопець затремтів од люті, спрямованої на сутність планети, що допомогла вбити його батька.

— Я чула, як почалася буря, — промовила Джессіка.

Непретензійна беззмістовність її слів допомогла Полові відновити спокій. Його свідомість зосередилася на бурі — він бачив крізь прозорий бік диститенту, як вона починалася. Піщані струминки посунули котловиною, борозни й западини пошрамували небо. Пол зиркнув угору на кам’яний шпиль, зауваживши, як від сильного пориву вітру той змінює форму, стає нижчим, перетворюючись на клин чеддерного кольору. Залетівши до котловини, пісок затопив небо тьмяним відтінком карі, а тоді засипав намет, знищивши будь-яке світло.

Дуги намету заскрипіли, прийнявши на себе вагу. Потім тишу порушувало лише нечітке сопіння помп піскошноркеля, що накачували повітря в намет.

— Спробуй іще раз перевірити приймач, — попросила Джессіка.

— Марно, — відповів Пол.

Він намацав водотрубку дистикоста, що була закріплена біля шиї, ковтнув теплої води й подумав, що ось зараз і починається його справжнє життя на Арракісі — життя завдяки наново зібраній волозі власного дихання та тіла. Вода була позбавленою смаку й викликала нудоту, однак вона зволожила йому рот.

Джессіка чула, як Пол п’є, відчувала, як слизька тканина дистикоста липне до шкіри, однак вгамовувати спрагу відмовлялася. Визнати її означало остаточно прокинутися: усвідомити жахливі потреби Арракіса — доведеться пильнувати кожну крапелиночку води, потай накопичувати її у водокишенях і шкодувати про кожен видих на відкритому повітрі.

Набагато простіше було знову ковзнути у сон.

Але сьогодні вона бачила інший сон і здригалася лише від згадки про нього. Їй ввижалося, що вона тримає руки під піщаним водоспадом, який укриває накреслений на землі напис: Герцог Лето Атрід. Ім’я засипає піском, Джессіка намагається відновити рядок, однак перша літера зникає раніше, ніж вона встигає дописати останню.

Пісок не спинити.

Її сон перетворюється на квиління, що стає все гучнішим і гучнішим. Безглузде квиління — частина її свідомості розуміє, що це її власний голос, однак він належить дитині, майже немовляті. Жінка, риси якої її пам’ять не здатна чітко відновити, йде геть.

«Моя невідома мати, — подумала Джессіка. — Бене-Ґессеритка, яка народила мене й віддала сестрам, бо ті так наказали. Чи раділа вона, що позбулася харконненівської дитини?»

— Їхня ахіллесова п’ята — прянощі. Бити треба туди, — промовив Пол.

«Як він може думати про напад у такі миті, як ця?» — спитала вона себе.

— Уся планета переповнена прянощами, — відказала Джессіка. — Як же ти завдаси удару?

Вона почула, що син вовтузиться й тягне рюкзак по підлозі намету.

— Каладан жив владою моря і повітря, — відповів Пол. — А тут — влада пустелі, і фримени — ключ до неї.

Його голос долинув до Джессіки вже від входу до намету. Завдяки своїм Бене-Ґессеритським тренуванням вона вловила в його голосі гіркоту, спрямовану проти неї.

«Усе життя хлопця вчили ненавидіти Харконненів, — подумала вона. — Тепер він дізнався, що через мене він і сам Харконнен. Як мало він мене знає! Я була єдиною Герцоговою жінкою. Я прийняла і його життя, і його цінності, попри всі накази Бене Ґессерит».

Світлосмуга намету ввімкнулася під Половими пальцями, наповнюючи купол їхнього сховку зеленуватим сяйвом. Пол присів біля виходу, відрегулювавши каптур для пересування пустелею — лоб закрито, ротовий фільтр на місці, носовий корок припасовано. Видимими зосталися тільки темні очі — жінка помітила лише вузьку смугу обличчя, що, повернувшись до неї, миттю зникло.

— Підготуйся до виходу назовні, — з-під фільтра голос Пола було ледь чути.

Джессіка надягнула на рот свій фільтр і заходилася припасовувати каптур, коли Пол відкрив клапан.

Миттю до намету зі шкряботінням потекли дрібні шкарубкі піщинки — перш ніж Пол зупинив їх статичним ущільнювачем. Інструмент перегруповував порошинки, й отвір у стіні піску ріс. Хлопець ковзнув уперед, і до вух Джессіки долинало, як він видирається нагору.

«Що ми там знайдемо? — питала вона себе. — Харконненівські солдати та сардаукари — це небезпеки, на які можна чекати. Але як щодо небезпек, про які ми не знаємо?»

Вона подумала про ущільнювач і решту дивних інструментів у рюкзаку. Кожен із них раптово постав перед нею, як знак таємничих небезпек.

На неї війнуло спекотним повітрям із поверхні, а пісок торкнувся щік там, де їх не закривав фільтр.

— Дай мені рюкзак, — голос Пола був гучним і вимогливим.

Джессіка підкорилася, почула, як булькнула вода в літротарах, коли вона потягнула рюкзак через підлогу. Вона поглянула вгору й побачила Пола на тлі зірок.

— Сюди, — нахилився він, витягуючи рюкзак.

Тепер Джессіка бачила лише коло із зірок. Вони скидалися на вістря якоїсь зброї, спрямованої на неї. Раптом її клаптик ночі перекреслив метеоритний дощ. Метеори видалися їй попередженням — тигрові смуги, яскраві могильні ґрати, від яких у жилах згорталася кров. Їй стало холодно від думки про ціну, призначену за її голову.

— Швидше, — крикнув Пол. — Я хочу згорнути намет.

Піщаний дощ засипав її ліву руку. «Скільки ще піску витримає долоня?» — спитала себе Джессіка.

— Тобі допомогти?

— Ні.

Вона ковтнула пересохлим горлом і ковзнула в дірку. Пісок, ущільнений статичним полем, поскрипував під пальцями. Пол нахилився і взяв її за руку.

Джессіка стояла поряд із сином на гладенькій латці пустелі під зорями. Жінка роззиралася навкруги. Пісок майже по вінця засипав їхню котловину, залишивши тільки темні шпилі навколишніх гір. Вона перевіряла далеку пітьму своїми натренованими чуттями.

Шурхіт маленької тваринки.

Птахи.

Шелестіння опалого піску, а крізь нього чути шарудіння крихітної істоти.

Пол згорнув намет і витягнув його з дірки.

Зорі освітлювали ніч рівно настільки, щоб кожна тінь повнилася загрозою. Джессіка озиралася на грудки пітьми навколо.

«Чорнота — це сліпе нагадування, — подумала вона. — Ти прислухаєшся до океану звуків, чуєш завивання тих, хто переслідував твоїх предків так, що лише найпримітивніші клітини твого тіла пам’ятають про це. Тут бачать очі. Тут бачать ніздрі».

Пол, стоячи біля неї, мовив:

— Дункан сказав, що раптом його спіймають, то він зможе протриматися… саме до цього часу. Нам треба йти зараз, — юнак одягнув рюкзак на плечі, перейшов до пологого краю западини, а тоді видерся на скелястий виступ, що вивищувався над відкритою пустелею.

Джессіка автоматично пішла за сином, відзначивши, що тепер він веде її, а не навпаки.

«Тепер моє нещастя тяжче від морського піску[45], — подумала вона. — Цей світ спустошив мене, позбавивши всього, окрім найдавнішої мети: берегти майбутнє життя. Тепер я живу заради мого молодого Герцога і його ще не народженої сестри».

Вона пройшла до Пола, відчуваючи, як пісок немов чіпляється за ноги.

Юнак поглянув на північ через лінію скель. Він вивчав далекий крутий схил.

Обриси гори нагадували старовинний бойовий лінкор у морських хвилях, який освітлювали зорі. Невидимі хвилі зі свистом підносили вгору корабель із бумерангами антен, загнутими назад трубами та П-подібною надбудовою на кормі.

Над силуетом здійнялося помаранчеве полум’я, а з неба вниз спалахнула яскрава блискуча пурпурова смуга.

Ще одна!

І ще один помаранчевий спалах здіймається вгору!

Усе це скидалося на старовинну морську битву, на артилерійський вогонь — видовище змусило їх заклякнути на місці.

— Стовпи вогню, — прошепотів Пол.

Ланцюжок червоних спалахів піднявся над скелею. Пурпурові смуги помережили небо.

— Реактивні викиди та лазеростріли, — мовила Джессіка.

Червоний від завислого в повітрі пилу перший місяць Арракіса здійнявся над небокраєм ліворуч від них. Мати та син побачили сліди бурі — смужку руху вздовж пустелі.

— То, певно, харконненівські ’топтери полюють на нас, — зауважив Пол. — Те, як вони прочісують пустелю…. вони хочуть переконатися, що випалили все, що там залишалося… так випалюють гніздо комах.

— Або гніздо Атрідів, — кивнула Джессіка.

— Ми повинні знайти укриття, — сказав Пол. — Ітимемо на південь, тримаючись скель. Якщо нас упіймають на відкритій ділянці… — він повернувся, поправляючи рюкзак на плечах. — Вони вбивають усе, що рухається.

Пол ступив крок схилом і тієї ж миті почув тихе посвистування орнітоптера, що пурхав у повітрі, побачив його темний силует у себе над головою.

24

Батько якось казав мені, що повагу до правди покладено в основу будь-якої моралі. «Ніщо не виникає з нічого», — мовив він тоді. Дуже глибока думка, якщо ти розумієш, наскільки мінливою може бути «правда».

Принцеса Ірулан. Розмови з Муад’Дібом

— Я завжди пишався тим, що бачу все таким, як воно є, — сказав Зуфір Хават. — Таке вже прокляття ментата. Ти просто не можеш припинити аналізувати дані.

Доки він говорив, зморшкувате старече обличчя зберігало спокій у передсвітанковому мороці. Укриті плямами від сафо вуста стислися в пряму лінію, від якої розходилися вгору складки.

На піску навпроти Хавата навпочіпки сидів закутаний у мантію чоловік. Вочевидь, Хаватові слова його не зворушили.

Вони обидва припали до землі під скелею, що нависала над широким пологим низькодолом. Над розбитою лінією гір по той бік котловини займався світанок, торкаючи рожевим сяйвом усе навкруги. Під скелею було холодно — сухий холод, що лишився із ночі, пробирав до кісток. Перед світанком повіяло теплим леготом, але тепер знову стало зимно. Хават чув, як цокотять зубами позаду нього воїни, які досі лишалися під його командуванням.

Чоловік навпроти Хавата — фримен, який прийшов з іншого боку котловини в перших променях оманливого ранку. Мешканець пустелі скрадався піском, танучи в барханах — його рухи ледь-ледь можна було розгледіти.

На піску між ними фримен намалював фігуру, що була схожою на миску, з якої стирчала стріла.

— Там багато харконненівських загонів, — сказав він і підняв палець, указавши ним на скелі, звідки спустилися Хават і його люди.

Хават кивнув.

«Багато загонів. Так».

Він досі не міг збагнути, чого цей фримен хоче — і це його сильно тривожило. Тренування ментата мають давати йому силу бачити, які мотиви рухають людьми.

Хават пережив найгіршу ніч у житті. Він перебував у гарнізонному селищі Цимпо, буферному аванпості колишньої столиці Карфага, коли почали надходити повідомлення про напад. Спершу він подумав: «Це рейд. Харконнени нас випробовують».

Але повідомлення посипалися лавиною — усе швидше й швидше.

Два легіони висадилися в Карфазі.

П’ять легіонів — п’ятдесят бригад! — напали на головну базу Герцога в Арракіні.

Легіон в Арсунті.

Дві бойові групи край Розтрісканої Скелі.

Тоді звіти стали детальнішими: серед нападників були імператорські сардаукари — близько двох легіонів. І стало очевидно, що нападники чудово знали, скільки й куди військ відряджати. Бездоганно! Чудова розвідка.

Шок і гнів настільки охопили Хавата, що він ледве не втратив ментатські здібності. Розмах атаки вразив його свідомість ледь не фізично.

І тепер, переховуючись під пустельною скелею, він сам собі кивнув, загорнувшись у розірваний, пошматований мундир, немовби прагнув захиститися так від холодних сутінків.

«Розмах атаки».

Він завжди вважав, що вороги можуть найняти невеличкий ліхтер Гільдії для пробних рейдів. То був цілком звичний підступ для війни між Великими Домами. Ліхтери часто приземлялися на Арракісі й полишали його, щоб перевозити прянощі Дому Атрідів. Хават ужив заходів, щоб убезпечитися від нападів на фальшивих ліхтерах із прянощами. І для повноцінного нападу він чекав не більше ніж десять бригад.

За останніми підрахунками, на Арракіс приземлилося понад дві тисячі кораблів — і не лише ліхтери, а й фрегати, розвідувальні літаки, спостерігачі, жмакаші, військові транспортери, самоскиди…

Більше від сотні бригад — десять легіонів!

Увесь прибуток із арракійських прянощів за півсторіччя ледь-ледь покриє вартість такої авантюри.

Можливо.

«Я недооцінив, скільки всього Барон ладен був витратити, аби напасти на нас, — подумав Хават. — Я підвів мого Герцога».

І ще ця справа зі зрадою.

«Я житиму достатньо довго, щоб побачити, як її задушать! — промайнуло в його голові. — Я мав убити ту Бене-Ґессеритську відьму, коли мав таку нагоду». Він ні на мить не вагався щодо особи того, хто їх зрадив — леді Джессіка. Усі факти вказували на неї.

— Ваш солдат Ґурні Галлек і частина його воїнів у безпеці з нашими друзями-контрабандистами, — сказав фримен.

— Добре.

«Отже, Ґурні забереться з цієї планети. Не всі ми пропали».

Хават озирнувся на купку своїх людей. На початку ночі в нього було три сотні добірних бійців. З них лишилося не більше ніж двадцять, ще й половина поранені. Дехто з них зараз спав: стоячи, притулившись до скелі, чи лежачи, розпластавшись на піску під каменюкою. Їхній останній ’топтер, який вони тепер використовували як екраноплан[46] для перевезення поранених, зламався незадовго до світанку. Вони розрізали його лазерострілами й поховали шматки, а тоді пішки рушили до схованки на краю котловини.

Хават лише приблизно уявляв, де вони зараз перебувають: приблизно за двісті кілометрів на південний схід від Арракіна. Головні шляхи між січовими спільнотами Оборонної Стіни простягалися південніше.

Фримен навпроти Хавата відкинув каптур, зняв шапочку дистикоста й показав піщане волосся і бороду. Його скуйовджене волосся було забрано назад від високого худорлявого чола. Очі — абсолютна синь, викликана меланжевою дієтою. Здавалося, що борода й вуса з одного боку рота вкрилися плямами — там, де прилягала водотрубка, що вела до носових фільтраційних корків, волосся заплуталося.

Чоловік витягнув корки та правильно встановив їх. Почухав шрам біля носа.

— Якщо переходитимете низькоділ сьогодні вночі, — сказав фримен, — не використовуйте щити. У стіні є пробоїна… — він повернувся на п’ятках, указуючи на південь. — Там, де відкриті піски тягнуться до ергу. Щити приваблять… — завагався, — хробака. Вони рідко приходять сюди, але щит точно приманить хоча б одного.

«Він сказав «хробак», — подумав Хават. — Але збирався сказати щось інше. Що саме? І чого він від нас хоче?»

Хават зітхнув.

Він не міг згадати, коли востаннє був настільки втомленим. М’язи так виснажилися, що жодні енергетичні таблетки не давали полегшення.

Ці бісові сардаукари!

Гірко картаючи себе, він подумав про солдатів-фанатиків та віроломство Імператора, яке вони втілювали. Як справжній ментат, він оцінив усі дані й вирахував, наскільки ж мізерними були його шанси навести докази зради перед Вищою Радою Ландсрааду, де могла звершитися справедливість.

— Ви б хотіли піти до контрабандистів? — запитав фримен.

— А це можливо?

— Шлях далекий.

«Фримени не люблять казати “ні”», — якось сказав йому Айдаго.

Хават відказав:

— Ви досі не сказали мені, чи допоможуть ваші люди моїм пораненим.

— Їх поранено.

«Щоразу та сама чортова відповідь!»

— Ми знаємо, що їх поранено! — зірвався Хават. — Не в тому…

— Заспокойся, друже, — застеріг фримен. — А що кажуть ваші поранені? Чи є серед них такі, які розуміють водну потребу вашого племені?

— Ми не говорили про воду, — відказав Хават. — Ми…

— Я можу зрозуміти твоє небажання, — відповів фримен. — Вони твої друзі, члени твого племені. У вас є вода?

— Недостатньо.

Фримен кивнув на мундир Хавата, крізь який виднілася гола шкіра.

— Ми заскочили вас зненацька у вашій січі, навіть без дистикостів. Час ухвалювати водне рішення, друже.

— Чи могли б ми заплатити за вашу допомогу?

Фримен стенув плечима.

— У вас нема води, — він зиркнув на людей позаду Хавата. — Скількох поранених ви могли б віддати?

Хават замовк, витріщаючись на чоловіка. Як ментат, він усвідомлював, що вони просто не розуміють одне одного. Слова і звуки не поєднувалися в звичні сенси.

— Я Зуфір Хават, — мовив він. — І можу говорити від імені мого Герцога. Я візьму на себе зобов’язання віддячити за вашу допомогу. Мені потрібна лишень невелика поміч — щоб зберегти сили достатньо довго, аби вбити зрадницю, яка гадає, що уникне помсти.

— Ти хочеш, аби ми взяли участь у вендеті?

— Вендету я здійсню сам. Я хочу лишень звільнитися від відповідальності за своїх поранених, щоб виконати задумане.

Фримен насупився:

— Як ти можеш відповідати за своїх поранених? Вони самі за себе відповідають. Питання ж у воді, Зуфіре Хавате. Чи ти бажаєш, аби я вирішив без тебе?

Чоловік поклав руку на зброю, сховану під балахоном.

Хават напружився: «Невже тут криється зрада?»

— Чого ти боїшся? — запитав фримен.

«Ох уже ці люди і їхня бентежна прямота!» Хават обережно мовив:

— За мою голову призначено ціну.

— Он як, — фримен забрав руку від зброї. — Гадаєш, у нас тут панує візантійщина? Ти нас не знаєш. У Харконненів недостатньо води, щоб підкупити навіть найменшу дитину серед нас.

«Але вони змогли заплатити Гільдії за перевезення понад двох тисяч бойових кораблів», — подумав Хават. Його досі вражала та ціна.

— Ми всі боремося проти Харконненів, — сказав Хават. — Чи ж не мали б ми розділяти страждання війни й разом шукати шляхів до перемоги?

— А ми й розділяємо, — сказав фримен. — Я бачив, як ви билися з Харконненами. Добре билися. Колись для мене було б честю опинитися в бою пліч-о-пліч із вами.

— Тільки скажіть, коли я зможу підставити вам плече, — сказав Хават.

— Хто знає? — спитав фримен. — Усюди сили Харконненів. Але ти досі не ухвалив водного рішення й не оголосив його своїм пораненим.

«Я мушу бути обережним, — мовив сам собі Хават. — Між нами панує нерозуміння».

Він сказав:

— Чи покажете ви мені свій, арракійський шлях?

— Мислиш, як чужинець, — зневажливо усміхнувся фримен. Він указав на скелі на північному заході. — Ми бачили, як ви йшли через піски минулої ночі. — Він опустив руку. — Ви розташували свої сили на підвітряному схилі дюн. Погано. Не маєте ні дистикостів, ні води. Довго не протримаєтеся.

— Шляхи Арракіса непросто осягнути, — відповів Хават.

— Так і є. Але ми вбивали Харконненів.

— А що ви робите зі своїми пораненими? — запитав Хават.

— Хіба людина сама не знає, чи варто її рятувати? — запитанням відповів фримен. — Ваші поранені знають, що у вас нема води. — Він нахилив голову, скоса зиркнувши на Хавата. — Вочевидь, настав час для водного рішення. І цілі, й поранені мають дбати про майбутнє племені.

«Майбутнє племені, — подумав Хават. — Плем’я Атрідів. У цьому є сенс». Він змусив себе поставити запитання, якого уникав.

— Чи нема у вас новин про мого Герцога і його сина?

Незбагненні сині очі вдивлялися в Хаватові.

— Новини?

— Їхня доля! — вибухнув Хават.

— Доля в усіх однакова, — сказав фримен. — Подейкують, що твій Герцог свою вже зустрів. Щодо Лісана аль-Гайба, його сина, то все у Лієтових руках. Лієт іще не сказав своє слово.

«Я знав відповідь і не запитуючи», — промайнуло в голові у Хавата.

Він озирнувся на своїх людей. Тепер усі вони прокинулися. І все почули. Вони дивилися на пісок, і важке усвідомлення перспективи читалося на їхніх обличчях: для них нема вороття на Каладан, а тепер й Арракіс утрачено.

Хават повернувся до фримена.

— Що ти чув про Дункана Айдаго?

— Коли впали щити, він перебував у великому будинку, — відказав фримен. — Я чув таке… не більше.

«Вона вимкнула щити й впустила Харконненів, — подумав він. — Виявилося, що спиною до дверей сидів саме я. Але як вона могла вчинити таке, якщо це був напад на її власного сина? Але… хто знає, як міркує Бене-Ґессеритська відьма… Чи можна взагалі тут говорити про міркування?»

Хават спробував ковтнути пересохлим горлом.

— А коли ти дізнаєшся що-небудь про хлопчика?

— Нам небагато відомо про те, що трапилося в Арракіні, — сказав фримен і знизав плечима. — Хто знає?

— А у вас є способи дізнатися?

— Можливо, — фримен потер шрам біля носа. — Скажи мені, Зуфіре Хавате, що ти знаєш про велику зброю, застосовану Харконненами?

«Артилерія, — гірко подумав Хават. — Хто б міг уявити, що вони скористаються артилерією в дні силових щитів?»

— Ви кажете зараз про артилерію, яку вони застосували, щоб загнати наших людей у печери, — сказав він. — Теоретично… я знаюся на цій вибуховій зброї.

— Якщо людина дала себе загнати в печеру з одним-єдиним виходом, то вона заслуговує на смерть, — відрізав фримен.

— Чому ви запитуєте про цю зброю?

— Цього бажає Лієт.

«То ось що він хоче від нас?» — подумки запитав себе Хават і мовив:

— Ви прийшли сюди, щоб роздобути інформацію про великі гармати?

— Лієт захотів самостійно оглянути таку.

— Тоді вам просто треба піти й захопити її, — глузливо всміхнувся Хават.

— Так, — відповів фримен. — Одну гармату ми вже захопили. Сховали її, щоб Стілґар міг оглянути її для Лієта, та й щоб сам Лієт мав змогу подивитися на неї, якщо забажає. Але я сумніваюся: ця зброя не дуже хороша. Не надто придатна для Арракіса.

— Ви… захопили її? — перепитав Хават.

— То була гарна бійка, — відказав фримен. — Ми втратили тільки двох наших людей і пролили воду понад сотні їхніх.

«Біля кожної гармати стояли сардаукари, — подумав Хават. — Цей пустельний шаленець каже, що вони втратили тільки двох людей у бою із сардаукарами!»

— Ми б і цих двох не втратили, якби на боці Харконненів не билися ті, інші, — сказав фримен. — Серед них є дуже гарні бійці.

Один із Хаватових солдатів пошкандибав уперед, глянувши на фримена, який сидів на піску.

— Ви говорите про сардаукарів?

— Він має на увазі сардаукарів, — підтвердив Хават.

— Сардаукари! — вигукнув фримен, і здавалося, у його голосі чулися веселощі. — Ох, то он вони хто! А видалася непогана нічка. Сардаукари. Який легіон? Знаєте?

— Ми… не знаємо, — сказав Хават.

— Сардаукари, — замислився фримен. — І все ж таки вони вбралися в харконненівську форму. Хіба це не дивно?

— Імператор не хоче, щоб стало відомо, що він виступив проти Великого Дому, — пояснив Хават.

— Але ж ти знаєш, що вони — сардаукари.

— Та хто я такий? — з гіркотою запитав ментат.

— Ти — Зуфір Хават, — сухо відповів фримен. — Ну, ми в будь-якому разі скоро дізналися б про це. Ми відправили трьох полонених на допит до Лієтових людей.

Ад’ютант Хавата повільно запитав, не вірячи жодному слову:

— Ви… полонили сардаукарів?

— Лише трьох, — відповів фримен. — Вони добре билися.

«Якби ж тільки ми мали більше часу, щоб налагодити зв’язки з фрименами, — гірка, тужлива думка промайнула в голові Хавата. — Якби ж ми тільки могли навчити їх і озброїти. Велика Матір, яку б військову силу ми мали!»

— Певно, ти зволікаєш, бо хвилюєшся за Лісана аль-Гайба, — сказав фримен. — Якщо він і справді Лісан аль-Гайб, лихо не торкнеться його. Але не відволікайтеся на думки про те, що ще не доведено.

— Я служу… Лісанові аль-Гайбу, — сказав Хават. — Дбаю про його добробут. Я присягнув йому.

— Ти присягнувся на його воді?

Хават зиркнув на ад’ютанта, який досі витріщався на фримена, а тоді знову перевів погляд на співрозмовника:

— На його воді, так.

— Ти хочеш повернутися в Арракін, до місця його води?

— До… так, до місця його води.

— Чому ж ти одразу не сказав, що це справа води? — фримен підвівся, щільніше припасувавши носові корки.

Хават кивнув головою ад’ютантові, аби той повертався до інших. Утомлено знизавши плечима, чоловік підкорився. Хават почув, як люди тихо загомоніли між собою.

Фримен мовив:

— До води завжди є шлях.

Чоловік позаду Хавата вилаявся. Ад’ютант гукнув:

— Зуфіре! Аркі щойно помер.

Фримен приклав кулак до вуха.

— Єдність води! Це знак! — він глянув на Хавата. — Неподалік є місце, де можна прийняти воду. Мені гукнути своїх людей?

Ад’ютант підійшов до Хавата й мовив:

— Зуфіре, у кількох наших в Арракіні лишилися дружини. Вони… ну, сам розумієш, як воно в такий час.

Фримен досі тримав кулак біля вуха.

— Єдність води, Зуфіре Хавате? — запитав він.

Мозок Хавата мислив швидко. Тепер він усвідомив ухил фрименових слів, але боявся реакції втомлених людей, що сиділи під скелею, коли вони збагнуть, що й до чого.

— Єдність води, — відказав Хават.

— Нехай наші племена з’єднаються, — фримен опустив кулак.

І неначе за сигналом четверо чоловіків вислизнули з-за скель над ними. Вони кинулися назад до кам’янистого виступу, загорнули мертвого в просторий плащ, підняли його та помчали разом із тілом уздовж скель праворуч. Струмені пилу виривалися з-під їхніх ніг.

Усе скінчилося до того, як утомлені Хаватові люди зрозуміли, що трапилося. Група із загорненим у балахон тілом уже зникла за поворотом скелі.

Один із Хаватових солдатів закричав:

— Куди вони пішли з Аркі? Він був…

— Вони забрали його… щоб поховати, — відказав Хават.

— Фримени не ховають мерців! — гарикнув чоловік. — Не намагайся надурити нас, Зуфіре. Ми знаємо, що вони роблять. Аркі був одним із…

— Рай провіщено солдатові, що помер заради Лісана аль-Гайба, — сказав фримен. — Але коли, як ти сказав, ви служите Лісанові аль-Гайбу, навіщо ж тужливі плачі? Пам’ять про того, хто славно помер, житиме доти, доки не згасне пам’ять людська.

Але люди Хавата наближалися з розгніваними обличчями. Один схопив лазеростріл і почав ним розмахувати.

— Спиніться негайно! — гарикнув Хават, перемігши хворобливу втому, що скувала його м’язи. — Ці люди шанують нашого мерця. Звичаї різняться, але значення однакове.

— Вони збираються вичавити з Аркі воду, — огризнувся солдат із лазерострілом.

— Твої люди хочуть бути присутніми під час церемонії? — запитав фримен.

«Він навіть не розуміє, у чому проблема», — подумав Хават. Наївність фрименів часом лякала.

— Вони хвилюються за побратима, якого дуже шанували, — відповів ментат.

— Ми ставитимемося до вашого побратима з такою самою повагою, як і до наших, — відказав фримен. — Це єдність води. Ми знаємо звичаї. Плоть людини належить їй самій, але її вода — власність племені.

Оскільки чоловік із лазерострілом ступив іще один крок уперед, Хават поквапливо мовив:

— Тепер ви допоможете нашим пораненим?

— Після єдності води такі питання не ставлять, — сказав фримен. — Ми зробимо для вас усе, що й для своїх одноплемінників. По-перше, ми маємо забезпечити вас дистикостами й усім необхідним.

Чоловік із лазерострілом завагався.

Ад’ютант Хавата запитав:

— Ми купуємо допомогу за воду… Аркі?

— Не купуємо, — відказав Хават. — Ми приєднуємося до цих людей.

— Звичаї різняться, — пробурмотів хтось із бійців.

Хават почав розслаблятися.

— І вони допоможуть нам дістатися до Арракіна?

— Ми вбиватимемо Харконненів, — усміхнувся фримен. — І сардаукарів. — Він ступив крок назад, приклавши руки до вух і відкинувши голову назад. А тоді опустив руки й мовив: — Наближається корабель. Сховайтеся під скелею і не рухайтеся.

Хават жестом наказав людям відійти, й ті послухалися.

Фримен узяв Хавата за руку й потягнув до решти.

— Битимемося, коли настане час битви, — сказав. Він витягнув із-під балахона маленьку клітку й дістав звідти тваринку.

Хават упізнав крихітного кажана. Кажан повернув голову, й Хават побачив сині на синьому очі.

Фримен погладив кажана, щоб заспокоїти, і щось до нього замугикав. Схилився над головою тваринки й дозволив краплі слини впасти у відкритий рот кажана. Кажан розправив крила, але лишився на відкритій долоні фримена. Чоловік узяв крихітну трубку, приклав її до голови кажана й щось сказав. А тоді, піднявши тваринку високо, підкинув її вгору.

Кажан полетів геть і зник за скелями.

Фримен зачинив клітку й сховав її під балахоном. Знову нахилив голову, прислухаючись.

— Вони прочісують високогір’я, — сказав він. — Цікаво, кого вони там шукають.

— Відомо, що ми відступали в цьому напрямку, — сказав Хават.

— Ніколи не варто вважати себе єдиною бажаною здобиччю, — відказав фримен. — Поглянь на інший бік низькодолу. Побачиш там дещо.

Час минав.

Дехто з Хаватових людей заворушився і почав перешіптуватися.

— Замовкніть, ви наче налякані тварини, — зашипів фримен.

Біля скелі навпроти Хават роздивився якийсь рух — миготливі плями рудувато-піщаного на рудувато-піщаному.

— Мій маленький друг передав повідомлення, — сказав фримен. — Він гарний посланець — і вдень, і вночі. Якби я його втратив, то дуже засмутився б.

Рух на тому боці котловини припинився. На всі чотири чи п’ять кілометрів піску не лишилося нічого, окрім денної спеки, яка постійно зростала — здіймаючись лише хисткими стовпами розжареного повітря.

— Стійте якомога тихіше, — прошепотів фримен.

З розколини в скелі навпроти повільним рядочком виходили люди, рухаючись навпростець через котловину. Хаватові вони здалися фрименами, але, на диво, незграбними. Він нарахував шістьох чоловіків, які важко дерлися через бархани.

Крила орнітоптера гули високо праворуч над загоном Хавата. Літак опинився над скелею, де вони ховалися, — ’топтер Атрідів, розмальований харконненівськими кольорами. Апарат полетів до людей, що перетинали котловину.

Та група спинилася на гребені дюни й махнула руками.

’Топтер покружляв навколо них і приземлився, огорнутий пилом, перед фрименами. З ’топтера вискочило п’ятеро осіб. Хават розгледів пиловідштовхувальне мерехтіння щитів і суворий вишкіл сардаукарів у їхніх рухах.

— Ай! Вони використовують свої дурні щити, — прошипів фримен. Він зиркнув на вихід у відкриту пустелю на півдні котловини.

— Це сардаукари, — прошепотів Хават.

— Добре.

Замикальним півколом сардаукари наблизилися до групи фрименів, що завмерли у чеканні. Сонце виблискувало на виставлених лезах мечів. Фримени стояли щільним гуртом, не надто переймаючись гостями.

Раптом із піску навколо обох груп вигулькнули ще фримени. Ось уже вони біля орнітоптера, а тепер і в ньому. Вороги зустрілися на гребені дюни, і густа хмара пилу приховала жорстоку колотнечу.

Невдовзі пил осів. На ногах стояли тільки фримени.

— Вони лишили в ’топтері тільки трьох, — сказав фримен, який стояв біля Хавата. — Нам поталанило. Гадаю, нам удалося захопити машину, не пошкодивши її.

Один із бійців позаду Хавата прошепотів:

— То ж були сардаукари!

— Бачили, як добре вони билися? — запитав фримен.

Хават глибоко вдихнув. Він відчув запах горілого пилу, спеку й сухість. І голосом, домірним навколишньому безводдю, відповів:

— Так, вони справді добре билися.

Захоплений ’топтер здійнявся в повітря, шелестячи крилами, і під крутим кутом помчав на південь.

«Отже, фримени ще й ’топтерами вміють керувати», — подумав Хават.

На далекому бархані один із фрименів махнув квадратною зеленою хустинкою: раз… двічі.

— Ще летять! — гарикнув фримен біля Хавата. — Готуйтеся. Я сподівався, нам удасться забратися геть без зайвих клопотів.

«Клопоти!» — промайнуло у Хавата в голові.

Він побачив іще два ’топтери, які спускалися із заходу на піщану ділянку, враз спорожнілу від фрименів. Тільки вісім великих синіх плям — тіла сардаукарів у харконненівській формі — лишалися на полі бою.

Ще один ’топтер вислизнув із-за скелі над Хаватом. Ментат підвів голову й різко вдихнув — то був великий військовий транспортер. Він летів повільно, розмірено розмахуючи крилами, що вказувало на його повну завантаженість — неначе велетенський птах, що повертався до гнізда.

На віддалі заблимав багряний промінь лазеростріла з одного ’топтера. Прошив пісок, здійнявши пиловий шлейф.

— Боягузи! — проскрипів фримен біля Хавата.

Військовий транспортер наблизився до синьої плями — мертвих тіл. Його крила повністю розкрилися й почали махати, аби швидше загальмувати.

Увагу Хавата привернув сонячний спалах на металі десь із півдня. ’Топтер, склавши по боках крила, різко пішов на зниження, пікіруючи з увімкненим мотором. Золотим спалахом на тлі темного, сріблясто-сірого неба горіли його супутні струмені. Неначе стріла, ’топтер полетів на військовий транспортер, не захищений щитом через стрілянину лазерами навколо — і впав прямісінько на нього.

Вогнисте ревіння прокотилося котловиною. З навколишніх скель полетіли каменюки. Помаранчево-червоний гейзер здійнявся з піску в небесну височінь там, де були транспортер і супровідні ’топтери — усе зайнялося полум’ям.

«Це ж був фримен, який злетів на захопленому ’топтері, — подумав Хават. — Він свідомо пожертвував собою, щоб знищити транспортер. Велика Матір! Які ж вони, ці фримени?»

— Рівноцінний обмін, — сказав фримен біля Хавата. — У транспортері мало бути зо три сотні осіб. Тепер потрібно подбати про їхню воду й придумати, як захопити ще один ’топтер.

Він ступив крок із їхньої схованки під скелями.

Дощ із блакитних мундирів посипався зі скелі, що нависла над ними — солдати повільно спускалися на силових підвісках. Миті вистачило, аби Хават устиг побачити, що це сардаукари, на обличчях яких палає бойове шаленство. Їхні щити вимкнено, а в руках вони тримали ножі й паралізатори.

Кинутий ніж пронизав горло Хаватового сусіда-фримена, відкинувши його назад і перевернувши обличчям донизу. Хаватові вистачило часу лише на те, щоб витягнути свого ножа, перш ніж темрява паралізатора накрила його.

25

Муад’Діб і справді бачив майбутнє, але ви маєте усвідомлювати межі його сили. Подумайте про зір. У вас є очі, однак без світла ви не бачите. Якщо ви перебуваєте в долині, то не побачите нічого за нею. Так само й Муад’Діб не завжди міг побачити незвідані землі. Він учить нас, що навіть одне неправильне рішення в пророцтві, можливо навіть єдине недоладне слово, може повністю змінити якийсь аспект майбутнього. Він каже нам: «Видіння часу — широке, однак варто пройти крізь нього, як він перетворюється на вузенькі двері». І завжди Муад’Діб боровся зі спокусою обрати простий, безпечний шлях, застерігаючи, що «він веде вниз, до застою».

Принцеса Ірулан. Пробудження Арракіса

Коли з ночі над їхніми головами випливли орнітоптери, Пол схопив матір за руку й прошипів:

— Не рухайся!

Тоді юнак побачив у місячному світлі головний апарат, зауваживши, як він склав крила, готуючись до приземлення. Відзначив нерозсудливу поквапливість рук пілота на штурвалі.

— Це Айдаго, — видихнув.

Усі ’топтери разом із флагманом приземлилися в котловині, неначе виводок пташенят, що повернулися до рідного гнізда. Айдаго вийшов зі свого апарата й кинувся до них іще до того, як улігся пил. Дві постаті у фрименських робах ішли за ним. Пол упізнав декого — високим чоловіком із бородою кольору піску був Кайнс.

— Сюди! — крикнув Кайнс, повертаючи ліворуч.

Позаду нього інші фримени накинули маскувальні полотна на ’топтери. Апарати перетворилися на гряду невисоких барханів.

Айдаго, з розгону загальмувавши перед Полом, відсалютував хлопцеві.

— Мілорде, неподалік звідси у фрименів є тимчасова схованка, де ми…

— А що там?

Пол указав на жахіття, що чинилося над далекою кручею — реактивні викиди, пурпурові спалахи лазерострілів, які шрамували пустелю.

Кругле пласке обличчя Айдаго торкнула рідкісна усмішка.

— Мілорде… Сір, я залишив для них невеличкий сюр…

Сліпуче біле світло затопило пустелю — яскраве, наче сонце, воно відкинуло тіні на скелі, що стриміли над спуском. Одним стрімким рухом Айдаго схопив Пола за руку, Джессіку за плече й штовхнув їх до котловини. Вони всі розпласталися на піску, коли над ними прогуркотів вибух. Скеля, з якої щойно зістрибнули люди, осипалася лавиною уламків.

Айдаго сів й обтрусив із одягу пісок.

— Це не родинний ядерний арсенал! — вигукнула Джессіка. — А то я вже подумала…

— Ти там установив щит, — збагнув Пол.

— Великий, увімкнений на максимум, — кивнув Айдаго. — Промінь лазеростріла натрапив на нього й… — чоловік стенув плечима.

— Термоядерний вибух, — промовила Джессіка. — Небезпечна зброя.

— То не зброя, міледі, а захист. Покидьки двічі подумають, перш ніж іще раз застосовувати лазеростріл.

Від орнітоптерів підійшли фримени й застигли над ними. Один сказав тихим голосом:

— Друзі, нам треба сховатися.

Пол скочив на ноги, а Айдаго допоміг Джессіці підвестися.

— Сір, вибух приверне їхню найпильнішу увагу, — сказав Айдаго.

«Сір», — подумав Пол.

Йому дивно було чути слово, що завжди стосувалося батька, зверненим до нього.

Юнак відчув короткочасний дотик власної пророцької сили, побачив себе, зараженого свідомістю дикунської раси, що вела всесвіт людей назустріч хаосу. Пол затрусився від пережитого видіння, дозволивши Айдаго провести себе вздовж краю западини під захист скель. Там фримени вже прокопували шлях крізь пісок своїми ущільнювачами.

— Можна я візьму ваш рюкзак, сір? — спитав Айдаго.

— Він не важкий, Дункане, — відказав Пол.

— У вас нема поясного щита, — зауважив Айдаго. — Хочете скористатися моїм? — Він глянув на гору вдалині. — Не схоже, що вони сьогодні знову застосовуватимуть лазеростріли.

— Залиш його собі, Дункане. Твоя правиця вже достатній щит для мене.

Джессіка бачила, який ефект справила похвала, зауважила, як Айдаго присунувся ближче до Пола. Жінка подумала: «Як упевнено мій син керує цими людьми».

Фримени відсунули камінь, що затуляв прохід, який вів униз до природних осадкових порід пустелі. Камуфляжне полотно містило проріз, що слугував за вхід.

— Сюди, — сказав один із фрименів і повів їх униз кам’яними сходами в пітьму.

Позаду них полотно затулило місячне сяйво. Попереду спалахнув тьмяний зелений вогник. Він осяяв кам’яні сходи, стіни та поворот ліворуч. Закутані фримени юрмилися навколо втікачів, штовхаючи їх уперед. Прибульці повернули за ріг і побачили там іще одні сходи, що вели вниз до грубо обтесаної печерної зали.

Перед ними, відкинувши каптур джубби, стояв Кайнс. Комір його дистикоста виблискував у зеленому сяйві. Довге волосся та борода сплуталися. Його сині, позбавлені білизни́ очі темніли під важкими бровами.

Коли вони зайшли, планетолог запитав себе: «Чому я допомагаю цим людям? Це найнебезпечніше з усього, що я коли-небудь робив. Через це стану таким же приреченим, як і вони».

Планетолог упритул глянув на Пола. Перед ним стояв юнак, який звалив на себе велику відповідальність дорослості. Він приховував свою скорботу, відкинувши все, що не стосувалося того, що він мав прийняти — герцогства. В одну мить Кайнс збагнув, що герцогство досі існує лише завдяки цьому хлопцеві — було важко повністю усвідомити це.

Джессіка оглянула залу, фіксуючи все з Бене-Ґессеритською увагою: лабораторія, невійськова, переповнена кутами й площинами на старовинний манір.

— Ось й імперські екологічні випробувальні станції, які батько хотів використати як передові бази.

«Батько хотів», — відзначив Кайнс.

І знову він подивувався самому собі. «Чи ж не дурень я, що допомагаю втікачам? Зараз же так легко схопити цих людей і купити за них довіру Харконненів».

Наслідуючи материн приклад, Пол роззирнувся навколо — стіни з безликого каменю та верстак. На ньому рядком лежали інструменти: світилися циферблати, ґрідексові електростатичні пластинчасті сепаратори прянощів, із яких стирчали скляні жолобки. Усе насичував запах озону.

Кілька фрименів повернуло за прихований ріг до іншого приміщення, і звідти долинули нові звуки — кашляння механізмів, вищання привідних ременів і шківів.

Пол зиркнув у дальній край зали, де під стіною стояли нагромаджені одна на одну клітки з маленькими тваринками.

— Ти правильно вгадав місце, — сказав Кайнс. — З якою б метою ти використав його, Поле Атріде?

— Зробити планету придатною для життя людей, — відказав Пол.

«Можливо, тому я й допомагаю їм», — подумав Кайнс.

Гуркіт машин раптово обернувся абсолютною тишею. Порожнечу заповнив тонкий звірячий писк у клітках. Він різко обірвався, неначе тварин щось збентежило.

Пол знову звернув увагу на клітки. Там сиділи коричневокрилі кажани. З бокової стіни вздовж кліток тягнулася автоматична годівничка.

З таємної частини зали вийшов фримен і заговорив до Кайнса:

— Лієте, генератор поля не працює. Я не можу замаскувати нас від детекторів наближення.

— Удасться полагодити?

— Швидко — ніяк. Деталі… — чоловік знизав плечима.

— Зрозуміло, — кивнув Кайнс. — Тоді ми переб’ємося без техніки. Витягніть на поверхню ручні помпи.

— Зараз, — чоловік поспішив геть.

Кайнс повернувся до Пола.

— Ти дав гарну відповідь.

Джессіка подумки відзначила спокійну силу голосу чоловіка. То був голос державця, що звик віддавати накази. Не оминула вона увагою і звернене до Кайнса: «Лієт». Його фрименське альтер-его, інше обличчя покірного планетолога.

— Ми глибоко вдячні вам за допомогу, докторе Кайнсе, — промовила жінка.

— М-м-м, побачимо, — сказав Кайнс, кивнувши одному зі своїх людей. — Каву з прянощами до моїх покоїв, Шаміре.

— Зараз подадуть, — сказав чоловік.

Планетолог кивнув на арку, що з’явилася в стіні:

— Прошу вас…

Перш ніж прийняти запрошення, Джессіка спромоглася на королівський кивок. Вона бачила, як Пол рукою подав сигнал Айдаго, аби той став на варті.

Короткий, на два кроки, перехід закінчився масивними дверима, за якими розташувалася осяяна золотими світлокулями квадратна кімната. Джессіка провела руками по дверях, коли вони проходили, і була здивована, виявивши під пальцями пласталь.

Пол ступив три кроки по кімнаті й скинув рюкзак на підлогу. Він чув, як позаду нього зачинилися двері; оглянув кімнату — метрів вісім завширшки, стіни з натурального каменю кольору карі, праворуч залізні ящики.

У центрі стояв низенький стіл із молочно-білою стільницею, у якій застигли повітряні бульбашки. Навколо нього зависли чотири крісла на підвісках.

Кайнс обійшов Пола й відсунув крісло для Джессіки. Вона сіла, зауваживши, як її син вивчає кімнату.

Пол постояв іще якусь мить. Ледь відчутна недоладність у переміщенні повітряних потоків кімнати розповіла йому, що праворуч за залізними ящиками є потаємний вихід.

— Може, ти сядеш, Поле Атріде? — поцікавився Кайнс.

«Як старанно уникає він вимовляти мій титул», — подумав Пол. Проте він сів і мовчки чекав, доки вмоститься планетолог.

— Ти відчув, що Арракіс може бути раєм, — сказав Кайнс. — Та сам бачиш, що Імперія надсилає сюди лише натренованих горлорізів, які шукають прянощі.

Пол підняв великий палець, на якому блищав герцогський перстень.

— Бачите це?

— Так.

— Знаєте, що це означає?

Джессіка різко обернулася до сина.

— Твій батько лежить мертвий у руїнах Арракіна, — відповів Кайнс. — Отже, з технічного погляду ти Герцог.

— Я солдат Імперії, — сказав Пол. — Горлоріз, із технічного погляду.

Кайнс спохмурнів.

— Навіть коли за вбивством твого батька стоять сардаукари Імператора?

— Сардаукари — це одне, а законне джерело моєї влади — зовсім інше, — відрізав Пол.

— Арракіс сам визначає, хто носитиме мантію правителя.

Джессіка, яка повернулася глянути на планетолога, подумала: «У цьому чоловікові є сталь, яку ніхто ще не зміг приборкати… а нам потрібна сталь. Пол грається з вогнем».

Юнак продовжив:

— Сардаукари на Арракісі свідчать лише про те, наскільки наш любий Імператор боявся мого батька. А тепер я дам Падишахові-Імператору привід боятися…

— Хлопче, — перебив його Кайнс. — Є речі, які ти не…

— Надалі звертайтеся до мене «Сір» або «Мілорд».

«М’якіше», — подумала Джессіка.

Кайнс зиркнув на Пола, і Джессіка запримітила тінь захвату впереміш з іронією на обличчі планетолога.

— Сір, — промовив чоловік.

— Я непокою Імператора, — сказав Пол. — Я непокою всіх, хто хотів би розділити Арракіс як власну здобич. Доки я живу, продовжуватиму непокоїти їх, стану їм поперек горлянки, аби вони випустили дух!

— Слова! — відмахнувся Кайнс.

Пол глянув на співрозмовника. Зрештою сказав:

— У вас тут є легенда про Лісана аль-Гайба, Голос із Зовнішнього Світу, який поведе фрименів до раю. Ваші люди мають…

— Забобони! — відрізав Кайнс.

— Можливо, — погодився Пол. — А можливо, й ні. Забобони часом мають дивні корені та ще дивніші розгалуження.

— Ти маєш план, — сказав Кайнс. — Це доволі очевидно… Сір.

— Чи могли б ваші фримени надати мені беззаперечні докази того, що тут були перевдягнені в харконненівську форму сардаукари?

— Найімовірніше, так.

— Імператор поверне владу над планетою Харконненам, — продовжив Пол. — Можливо, навіть Звірові Раббану. Хай так. Раз він утягнувся в це, йому не вдасться сховати власну провину. Нехай Імператор ураховує, що може постати перед звинувачувальною заявою Ландсрааду. Хай він відповість, де…

— Поле! — вигукнула Джессіка.

— Припустімо, що Вища Рада Ландсрааду прийме твій позов, — сказав Кайнс. — Результатом цього може бути тільки одне: масштабна війна між Імперією та Великими Домами.

— Хаос, — кивнула Джессіка.

— Але я доповім самому Імператорові, — сказав Пол, — і запропоную альтернативу хаосу.

— Шантаж? — сухо поцікавилася Джессіка.

— Як ти сама казала, це лише один з інструментів управління державою, — відповів Пол, і Джессіка почула в голосі сина гіркоту. — В Імператора немає синів, лише доньки.

— Заміряєшся на трон? — спитала Джессіка.

— Імператор не ризикуватиме — тотальна війна зруйнує Імперію, — сказав Пол. — Планети вибухнуть, повсюди пануватиме руїна — так він не ризикуватиме.

— Ти замислив відчайдушну гру, — промовив Кайнс.

— Чого понад усе бояться Великі Доми Ландсрааду? — запитав Пол. — А бояться вони того, що зараз відбувається тут, на Арракісі. Того, що сардаукари переб’ють їх один за одним. Ось для чого існує Ландсраад. Він тримає купи Велику Конвенцію. Тільки в союзі вони могли б протистояти силам Імперії.

— Але вони…

— Саме цього вони бояться, — продовжив Пол. — Арракіс перетвориться на бойовий клич до єднання. Усі вони побачать себе в моєму батькові — відрізаними від стада та вбитими.

Кайнс звернувся до Джессіки:

— Його план спрацює?

— Я не ментат, — відповіла Джессіка.

— Але ви — Бене-Ґессеритка.

Вона допитливо зиркнула на планетолога й сказала:

— Його план має і сильні, й слабкі сторони… як і будь-який план на цій стадії. План настільки ж залежить від виконання, як і від задуму.

— «Закон — то найвища наука», — процитував Пол. — Так написано над дверима Імператора. Пропоную продемонструвати йому закон.

— І я не певен, що зможу вірити тому, хто придумав таку програму дій, — сказав Кайнс. — Арракіс має свій план, який ми…

— Опинившись на троні, — мовив Пол, — я лише одним помахом руки перетворю Арракіс на рай. Це та монета, якою я плачу за вашу підтримку.

— Моя вірність не продається, сір, — жорстко відказав Кайнс.

Хлопець уважно подивився на співрозмовника через стіл. Пол зіткнувся з холодом синіх на синьому очей, вивчив владне бородате обличчя. Різка усмішка торкнулася його вуст, і він промовив:

— Гарні слова. Прошу мені вибачити.

Кайнс зустрівся поглядом із Полом і зрештою сказав:

— Жоден Харконнен ніколи не визнавав своїх помилок. Можливо, Атріде, ти не такий, як вони.

— Це, певно, такі прогалини в їхньому вихованні, — кивнув Пол. — Ви стверджуєте, що не продаєтеся, однак я маю монету, яка буде вам до душі. За вашу вірність я платитиму вірністю своєю… в усьому.

«Моєму синові притаманна Атрідівська щирість, — подумала Джессіка. — Він має неймовірне, майже наївне почуття власної честі — яка ж це насправді могутня зброя».

Вона розуміла, наскільки Кайнса вразили Полові слова.

— Це нечувано, — відказав планетолог. — Ти лише хлопчак і…

— Я Герцог, — гарикнув Пол. — Я Атрід. Атріди ніколи не порушували такої клятви.

Кайнс ковтнув.

— Коли я кажу «в усьому», — вів далі Пол, — то маю на увазі, що жодних обмовок не буде. Я віддам своє життя за вас.

— Сір! — голос Кайнса тремтів, але Джессіка зрозуміла, що він звертався тепер не до п’ятнадцятирічного хлопчика, а до чоловіка, вищого від себе. Тепер Кайнс справді звертався до особи блакитної крові.

«Зараз він би віддав життя за Пола, — подумала вона. — Як це Атрідам удається — так швидко, так просто?»

— Я знаю, що ти маєш на увазі, — сказав Кайнс. — Однак Харконн…

Двері за Половою спиною різко розчахнулися. Хлопець обернувся і побачив, що там панує насилля — крики, брязкіт сталі, у коридорі мигтіли покручені гримаси вощаних облич.

Пол, а за ним мати, кинулися до дверей — Айдаго блокував прохід, його налиті кров’ю очі виблискували крізь марево щита. Скрючені пальці тягнулися до нього, дуги металу безпорадно билися об його броню. Помаранчевий вогненний струмінь паралізатора було відбито. Здавалося, клинок Айдаго був повсюди, ляскав там і сям, і червоні краплі падали з нього на землю.

Раптом поряд із Полом опинився Кайнс, і вони вдвох налягли на двері.

Пол востаннє кинув короткий погляд на Айдаго, який давав відсіч рою харконненівської уніформи — на його різкі контрольовані рухи, чорне, ніби козяче хутро, волосся із багряною квіткою смерті в ньому. Через мить двері захряснулися, і Кайнс із ляскотом зачинив їх на засув.

— Певно, я вже зробив свій вибір, — сказав планетолог.

— Хтось помітив вашу машинерію до того, як її вимкнули, — сказав Пол. Він відвів матір подалі від дверей і побачив у її очах відчай.

— Я мав запідозрити, що щось не так, коли забарилися з кавою, — сказав Кайнс.

— Знаю, у вас тут є таємний лаз, — почав Пол. — Може, ми ним скористаємося?

Кайнс, глибоко вдихнувши, відповів:

— Ці двері ще хвилин двадцять витримають що завгодно, окрім лазеростріла.

— Вони ним не скористаються. Боятимуться, що по цей бік щити, — відказав Пол.

— То сардаукари в харконненівській формі, — прошепотіла Джессіка.

Вони чули ритмічне гупання у двері.

Кайнс кивнув на шафи біля правої стіни:

— Туди.

Він підійшов до першої шафки, відчинив її, прокрутив якусь ручку всередині. Усі шафки розчахнулися, відкриваючи чорну пащеку тунелю.

— Ці двері також із пласталі, — кинув Кайнс.

— Ви добре підготувалися, — прокоментувала Джессіка.

— Ми вісімдесят років прожили під Харконненами, — сказав Кайнс. Він пройшов із ними в пітьму й зачинив за собою двері.

У раптово запалій темряві Джессіка побачила на підлозі перед собою люмінесцентну стрілку.

Голос Кайнса долинув звідкись позаду:

— Тут ми розділимося. Ця стіна ще міцніша. Вона витримає ще принаймні годину. Ідіть за стрілками на підлозі. Вони зникатимуть, щойно ви пройдете повз них. Вони проведуть вас крізь лабіринт до іншого виходу, де я сховав ’топтер. Цієї ночі розгуляється буря. Єдина ваша надія — наздогнати її, наблизитися впритул до її гребеня, і летіти вздовж нього. Мої люди робили таке, коли крали ’топтери. Якщо протримаєтеся досить високо — врятуєтеся.

— А як щодо вас? — запитав Пол.

— Спробую втекти через інший прохід. Раптом мене спіймають… що ж, я досі залишаюся Імперським Планетологом. Можу сказати, що ви захопили мене в полон.

«Тікаємо, неначе боягузи, — подумав Пол. — Але як іще мені вижити, аби помститися за батька?»

Юнак повернувся обличчям до дверей.

Джессіка вловила його порух і сказала:

— Поле, Дункан уже мертвий. Ти ж бачив рану. Ти вже нічим не зарадиш.

— Одного дня я відплачу їм за нього, — сказав Пол

— Не зможеш, якщо зараз не поквапишся, — відповів Кайнс.

Пол відчув його руку на своєму плечі.

— Де ми зустрінемося, Кайнсе?

— Я відряджу фрименів на ваші пошуки. Шлях бурі ми знаємо. Поквапся, і хай Велика Мати подарує тобі швидкість та удачу.

Пол із Джессікою чули, як кроки Кайнса розтанули в темряві.

Джессіка намацала Полову руку та м’яко її потягнула.

— Ми не повинні розділятися, — промовила вона.

— Так.

Юнак пішов за матір’ю вздовж першої стрілки. Щойно вони наступили на неї, вона згасла. Попереду їх уже манила до себе інша стрілка.

Вони проминули і її. Бачили, як вона згасла. Цієї ж миті попереду загорілася ще одна.

Тепер вони бігли.

«Плани всередині планів, які самі є планами всередині інших планів, — думала Джессіка. — Може, зараз ми стали частиною чийогось плану?»

Стрілки вели їх крізь повороти, повз бокові проходи, що лише ввижалися в слабкому флуоресцентному світлі. Деякий час шлях вів їх униз, а потім пішов усе вище й вище. Зрештою, вони піднялися сходами, повернули за ріг і скоро опинилися перед світляними дверима з чорною ручкою, що виднілася в центрі.

Пол натиснув на неї.

Стіна відсунулася вбік. Спалахнули лампи, освітлюючи витесану в камені печеру, серед якої припав до землі орнітоптер. За ним вимальовувалася гладенька сіра стіна з табличкою на дверях.

— Куди пішов Кайнс? — запитала Джессіка.

— Він учинив те, що вчинив би будь-який гарний очільник партизанського руху, — відповів Пол. — Він розбив нас на дві групи й зробив усе, аби не сказати, де ми, якщо раптом його спіймають. Він просто цього не знатиме.

Пол провів матір до зали, подумки відзначаючи, що їхні кроки здіймають куряву.

— Тут віддавна нікого не було, — сказав хлопець.

— Він був настільки переконаний, що фримени знайдуть нас, — промовила Джессіка.

— Я поділяю його впевненість.

Пол відпустив руку матері, підійшов до лівих дверцят орнітоптера, відчинив їх і прилаштував свій рюкзак на задньому сидінні.

— Цей корабель захищено від детекторів дальності, — сказав він. — На торпеду виведено дистанційне керування дверима та світлом. Вісімдесят років під харконненівською п’ятою навчили їх прискіпливої обачності.

Джессіка, переводячи подих, притулилася до апарата з іншого боку.

— Війська Харконненів обступили це місце, — промовила жінка. — Вони не дурні. — Вона зосередилася на своєму чутті напрямку і вказала праворуч.

— Буря, що ми бачили, — там.

Пол кивнув, опираючись раптовому небажанню ворушитися. Він знав причину цього стану, але не міг нічого вдіяти. У якусь мить цієї ночі він відпустив ланцюжок рішень у глибоке невідоме. Пол усвідомлював ділянку часу, що оточувала їх, однак «зараз і тепер» належало простору таємниці. Він неначе бачив самого себе, який зникав із поля зору, спускаючись у долину. З безкінечної кількості шляхів, що виводили з долини, лише деякі могли повернути Пола Атріда назад до світла, решта ж — ні.

— Що довше ми чекаємо, то краще вони підготуються, — наголосила Джессіка.

— Залазь усередину й пристебнися, — відказав Пол.

Він приєднався до неї в орнітоптері, досі опираючись думці, що перед ним сліпа земля, недоступна для пророчого видіння. Несподівано Пола шокувало, що він чимраз більше покладався на свої пророчі спогади — і це ослабило його в час, коли він потребував найбільшого зосередження.

«Якщо покладаєшся лише на очі, решта чуттів слабне», — стверджувала аксіома Бене Ґессерит. Пол усвідомив це тепер і заприсягся ніколи більше не потрапляти в таку пастку… якщо раптом він вийде звідси живим.

Пол пристебнувся ременями безпеки, переконався, що з матір’ю все гаразд, перевірив ’топтер. Крила повністю розгорнулися, їхні тендітні металеві пластинки вирівнялися. Хлопець натиснув клавішу ретрактора — крила склалися для старту на реактивній тязі. Усе так, як учив Ґурні Галлек. Перемикач стартера рухався м’яко. Циферблати на панелі інструментів увімкнулися, щойно гондоли реактивного двигуна було приведено до стану готовності. Турбіни повільно зашипіли.

— Готова?

— Так.

Юнак натиснув на клавішу дистанційного керування світлом.

Їх огорнула пітьма.

Рука Пола здавалася тінню проти люмінесцентних приладів, коли він натиснув на кнопку ввімкнення дверей. Попереду пролунав скрип. Зашурхотіла піщана злива. Запилюжене повітря торкнулося хлопцевих щік. Він зачинив свої дверцята, відчуваючи раптовий тиск.

У широкому прорізі курної темноти, що з’явився на місці стіни, заблимали розмиті зорі. У їхньому світлі попереду вималювався виступ і безмір піщаних хвиль.

Пол утиснув підсвічену кнопку запуску в панель. Крила опали назад і вниз, піднявши ’топтер із гнізда. Реактивні струмені ринули з турбін, а крила зафіксувалися в позиції для польоту.

Джессіка легко провела долонею по спарених важелях керування. Вона відчувала впевненість синових рухів. Жінка була наляканою і збудженою водночас. «Тепер наша надія лише на натренованість Пола, — подумала вона, — на його юність і стрімкість».

Пол додав тяги на реактивній гондолі. ’Топтер заклав віраж, удавлюючи їх у крісла. Темна стіна закривала зорі попереду. Юнак розкрив крила ширше і знову додав тяги. Ще один помах крил, новий струс — і вони перелетіли через скелі, через посріблені зоряним світлом кути та оголені гірські породи. Запилюжено-червоний другий місяць зринув над небокраєм праворуч, окреслюючи звивистий слід бурі.

Руки Пола танцювали на важелях керування. Крила склалися до розміру тупих обрубків. Сила тяжіння звалилася на їхню плоть, коли апарат зробив крутий крен.

— Позаду нас реактивні вихлопи, — гукнула Джессіка.

— Я їх бачив.

Він утиснув силову руку вперед.

Їхній ’топтер підскочив, неначе налякана тварина, і рвонув на південний захід до бурі та величезного вигину пустелі. Неподалік Пол запримітив безладні тіні, що лягали там, де завершувалася смуга скель — кам’яна порода тонула під дюнами. За витягнутими місячними тінями один бархан набігав на інший.

А над небокраєм, неначе стіна проти зір, здіймалося рівне безмежжя бурі.

Щось трусонуло ’топтер.

— Розрив снаряда, — видихнула Джессіка. — Вони використовують якусь артилерійську зброю.

Вона несподівано для себе побачила звіриний вищир на обличчі Пола.

— Схоже, вони намагаються не використовувати лазеростріли, — сказав він.

— Але ж ми без щитів!

— А вони про це знають?

’Топтер знову затрусився.

Пол вигнувся, щоб поглянути назад.

— Лише одному з них вистачить швидкості, щоб нас наздогнати.

Хлопець знову зосередився на курсі, спостерігаючи, як перед ними росла стіна бурі — поставала непробивною реальністю.

— Гвинтові гранатомети, ракети, усю старовинну бойову техніку — усе це ми дамо фрименам, — прошепотів Пол.

— Буря! — вигукнула Джессіка. — Може, краще повернеш?

— Як там корабель за нами?

— Наздоганяє.

— Тримайся!

Пол утягнув крила й у крутому лівому віражі ввійшов у оманливо повільну стіну бурі, що вирувала. Він відчував, як сила тяжіння відтягувала щоки.

Вони, здавалося, пірнули в легку хмару пилу, що ставала щораз важчою і важчою, аж доки не закрила собою пустелю та місяць. Орнітоптер перетворився на довгий пологий шепіт темряви, осяяної тільки зеленим світлом панелі інструментів.

Крізь свідомість Джессіки спалахом промайнули всі попередження щодо таких бур — вони розрізають метал, як масло, відділяють плоть від кісток, а самі кістки пожирають. Жінка відчувала, як наповнений пилом вітер трусив їх і крутив, поки Пол боровся з керуванням. Бачила, як син відімкнув енергію, — й апарат став дибки. Метал навколо них заскрипів і затремтів.

— Пісок! — закричала Джессіка.

У світлі панелі керування вона побачила, як син заперечно хитнув головою.

— На такій висоті піску небагато.

Однак вона відчувала, як їх усе глибше й глибше затягувало в цей вир.

Пол на всю довжину витягнув крила ’топтера, почув, як вони заскрипіли від напруги. Юнак зосередився на світлокулі посеред графіка висоти, повернув апарат до горизонтального польоту.

У Джессіки було дивне відчуття, що вони стояли на місці, а все навколо рухалося. Лише нечіткі бурі патьоки, що стікали по шибці, та гуркітливий свист нагадували їй про ту силу, що вирувала навколо них.

«Вітер швидкості — сім або вісім сотень кілометрів на годину, — думала вона. Адреналін без упину наповнював її. — Я не повинна боятися, — подумки промовляла Джессіка слова Бене-Ґессеритської літанії. — Страх убиває розум».

Поступово довгі роки тренувань переважили.

Спокій повернувся.

— Ми схопили тигра за хвіст, — прошепотів Пол. — Не можемо опуститися, не можемо приземлитися… і я не певен, що зможу підняти нас на цьому. Доведеться рухатися разом із бурею.

Спокій миттєво полишив Джессіку. Жінка відчула, як зацокотіли зуби, вона їх стиснула. А потім почула голос Пола, тихий і спокійний. Він читав літанію:

— Я не повинен боятися. Страх убиває розум. Страх — це маленька смерть, що веде до повного самозабуття. Я зазирну в очі своєму страхові. Я дозволю йому пройти повз мене та крізь мене. І коли він піде геть, то обернуся до нього внутрішнім зором і простежу його шлях. Там, де страх пройде, нічого не зостанеться. Залишуся тільки я.

26

Що ти зневажаєш? Ось це й відкриває твою суть.

Принцеса Ірулан. Оповідь про Муад’Діба

— Вони мертві, Бароне, — сказав Якін Нефуд, капітан гвардії. — І жінка, й хлопчик точно мертві.

Барон Владімір Харконнен сів на ліжку на силових підвісках у своїх покоях. Його спальня розташувалася неначе в багатошаровій яєчній шкаралупі — у самому центрі космічного фрегата, що приземлився на Арракісі. Тут, у спочивальні, жорсткий метал фрегата було прикрашено розкішними тканинами, м’яким покриттям і рідкісними витворами мистецтва.

— Жодних сумнівів, — мовив капітан гвардії. — Вони мертві.

Барон повернув важке тіло, підтримуване силовими підвісками, й зосередився на еболіновій статуї хлопчика у стрибку в ніші навпроти. Сон полишив його. Він випрямив зім’яту підвіску під складками жиру на шиї й дивився крізь мерехтіння єдиної світлокулі своєї спальні на отвір дверей, де стояв капітан Нефуд, зупинений пентащитом.

— Вони, безсумнівно, мертві, Бароне, — повторив чоловік.

Барон зауважив тьмяний блиск від семути в Нефудових очах. Вочевидь, чоловік глибоко занурився в наркотичний чад, коли отримав звіт. І перш ніж прибігти сюди, встиг лише ковтнути антидот.

— Ось у мене повний звіт, — сказав Нефуд.

«Нехай трішки попітніє, — подумав Барон. — Інструменти влади завжди потрібно тримати гострими й напоготові. Влада й страх — гострі й напоготові».

— Ти бачив тіла? — прогримів Барон.

Нефуд завагався.

— То що?

— М’лорде, бачили, як вони пірнули в піщану бурю… там вітер зі швидкістю понад вісімсот кілометрів. Ніщо не виживає в такій бурі, мілорде. Ніщо! Один із наших ’топтерів, що переслідував їх, розбився.

Барон утупив погляд у Нефуда й спостерігав, як у того дриґаються гострі лінії нижньої щелепи, як ворухнулося підборіддя, коли Нефуд ковтнув.

— Ти бачив тіла? — запитав Барон.

— М’лорде…

— То навіщо приперся сюди бряжчати зброєю? — гарикнув Барон. — Аби сказати, що в чомусь нема сумнівів, коли вони насправді є? Гадаєш, я похвалю тебе за таку дурість? Дам підвищення?

Обличчя Нефуда зблідло, як смерть.

«Тільки погляньте на це курчатко! — думав Барон. — Мене оточують лише такі нікчемні бевзі. Якщо я сипну перед ним піску й скажу, що це зерно, він іще й дзьобати його почне».

— Отже, нас привів до них Айдаго? — запитав Барон.

— Так, м’лорде!

«Тільки погляньте, як він випалив свою відповідь», — подумав Барон і мовив:

— Вони намагалися втекти до фрименів?

— Так, м’лорде!

— Є щось додати до цього… звіту?

— Імперський Планетолог, Кайнс, причетний до справи, м’лорде. Айдаго зустрівся з Кайнсом за доволі таємничих обставин. Я сказав би навіть підозрілих обставин.

— Тож?

— Вони… рушили разом до місця в пустелі, де, вочевидь, ховалися хлопчик і його матір. У запалі гонитви деякі з наших груп постраждали від вибуху, спричиненого перетином щита з лазерострілом.

— Скількох ми втратили?

— Я… точно ще не знаю, м’лорде.

«Він бреше, — подумав Барон. — Певно, втрати значні».

— Імперський лакей Кайнс, — сказав Барон. — Він, виходить, вів подвійну гру?

— Закладаюся своєю репутацією, м’лорде.

«Його репутацією!»

— Нехай його вб’ють, — сказав Барон.

— М’лорде! Кайнс — Імперський Планетолог, слуга Його Велич…

— Тоді хай це скидається на нещасний випадок!

— М’лорде, гніздо фрименів разом із нами брали сардаукари. Вони й тримають зараз Кайнса під вартою.

— То заберіть його в них. Скажіть, я хочу його допитати.

— А якщо вони заперечуватимуть?

— Не заперечуватимуть, якщо ти все зробиш правильно.

Нефуд ковтнув слину.

— Так, м’лорде.

— Цей чоловік має померти, — прогримів Барон. — Він спробував допомогти моїм ворогам.

Нефуд переступив із однієї ноги на другу.

— Ну?

— М’лорде, садаукари… тримають під вартою двох осіб, які можуть вас цікавити. Вони впіймали майстра-асасина Герцога.

— Хавата? Зуфіра Хавата?

— Я сам бачив полоненого, мілорде. Це Хават.

— Не вірю, що таке можливо!

— Він казав, що його нейтралізували паралізатором, м’лорде. У пустелі, де він не міг скористатися щитом. Він майже неушкоджений. Якщо нам удасться забрати його, буде доволі весело.

— Ти говориш про ментата, — буркнув Барон. — Ментатами не розкидаються. Він заговорив? Що каже про поразку? Чи усвідомлює він масштаб… але ні.

— Він сказав достатньо, м’лорде, щоб показати, ніби вірить, що зрадницею була леді Джессіка.

— Отакої.

Барон відкинувся назад, міркуючи, а тоді мовив:

— Ти певен? Його гнів викликає леді Джессіка?

— Він сказав це у моїй присутності, м’лорде.

— То нехай думає, що вона жива.

— Але м’лорде…

— Спокійно. Я хочу, щоб до Хавата ставилися добре. І нічого не розповідайте йому про справжнього зрадника — покійного лікаря Юе. Нехай йому скажуть, що лікар Юе помер, захищаючи свого Герцога. З одного боку, це навіть правда. Натомість ми підживлюватимемо його підозри супроти леді Джессіки.

— М’лорде, я не…

— Нефуде, ментата можна спрямовувати і контролювати через інформацію. Хибна інформація — хибні результати.

— Так, м’лорде, але…

— Хават голодний? Спраглий?

— М’лорде, Хават же досі в руках сардаукарів!

— Так. Справді. Але сардаукари, як і я, прагнуть отримати інформацію від Хавата. Я зауважив дещо про наших союзників, Нефуде. Вони не надто старанні… з політичних міркувань. Гадаю, вони поводяться так навмисне, бо це воля Імператора. Так. Думаю, так і є. Нагадай командирові сардаукарів, що я славлюся вмінням витягувати інформацію з упертих суб’єктів.

Нефуд відповів із нещасним виразом обличчя:

— Так, м’лорде.

— Скажи командувачеві сардаукарів, що я хочу допитати водночас і Хавата, і Кайнса, звівши їх один проти одного. Гадаю, таке він зрозуміє.

— Так, м’лорде.

— І щойно вони опиняться в наших руках… — Барон кивнув.

— Мілорде, сардаукари забажають присутності їхнього спостерігача під час… допиту.

— Я певен, ми здатні створити екстрену ситуацію, щоб відвернути увагу всіх небажаних спостерігачів, Нефуде.

— Розумію, мілорде. Саме тоді з Кайнсом і трапиться нещасний випадок.

— Нещасний випадок трапиться і з Кайнсом, і з Хаватом, Нефуде. Але тільки для Кайнса він виявиться справжнім. Мені потрібен Хават. Так. О, так.

Нефуд кліпнув і ковтнув. Здавалося, він хотів поставити питання, але промовчав.

— Хаватові даватимуть і їжу, і напої, — сказав Барон. — Ставитимуться до нього з добротою та співчуттям. А у воду ти додаси залишкову отруту, розроблену покійним Пітером де Врісом. І стежитимеш, аби відтоді Хаватові постійно давали антидот… якщо я не вирішу інакше.

— Так, антидот, — Нефуд похитав головою, — але…

— Не клей дурня, Нефуде. Герцог ледве не вбив мене отруйною капсулою в зубі. Газ, який він видихнув у моїй присутності, позбавив мене найціннішого ментата, Пітера. Потрібна заміна.

— Хават?

— Хават.

— Але…

— Ти збираєшся сказати, що Хават повністю відданий Атрідам. Це правда, але ж Атріди мертві. А ми розбестимо його. Переконаємо, що в загибелі Герцога його провини нема. То все підступи Бене-Ґессеритської відьми. У нього був слабкий володар, чий розум заполонили емоції. Ментати обожнюють уміння прораховувати без емоцій, Нефуде. Тож ми розбестимо чудового Зуфіра Хавата.

— Розбестимо його. Так, м’лорде.

— На жаль, ресурси у володаря Хавата були бідними, тож він не зміг підняти свого ментата до вершин інтелекту, що є законним правом ментата. Хават відчує в цьому частку правди. Герцог не міг собі дозволити мати найкращих шпигунів, які б постачали ментатові необхідну інформацію. — Барон зиркнув на Нефуда. — Не варто себе обдурювати, Нефуде. Правда — потужна зброя. Ми чудово знаємо, як перемогли Атрідів. І Хават знає. Нам це вдалося завдяки багатству.

— Завдяки багатству. Так, м’лорде.

— Ми розбестимо Хавата, — сказав Барон. — Сховаємо його від сардаукарів. І триматимемо про запас… можливість скасування антидоту. Залишкову отруту вивести неможливо. І, Нефуде, Хават нічого не запідозрить. Улювлювачі отрути не помічають антидоту. Хават може скільки завгодно перевіряти їжу, але не виявить жодних ознак отрути.

У широко розплющених очах Нефуда спалахнуло розуміння.

— Відсутність чогось, — сказав Барон, — може бути не менш смертельною, ніж наявність. Відсутність повітря? Відсутність води? Відсутність усього, від чого ми залежні? — Барон кивнув. — Розумієш мене, Нефуде?

Нефуд ковтнув.

— Так, м’лорде.

— Тоді ворушися. Знайди командувача сардаукарів і запускай механізм у дію.

— Уже йду, м’лорде.

Нефуд уклонився, розвернувся і поквапився геть.

«Хават на моєму боці! — міркував Барон. — Сардаукари віддадуть його мені. Якщо вони хоча б щось і підозрюють, то лишень те, що я хочу знищити ментата. І я підтверджу цю підозру! Дурні! Один із найдивовижніших ментатів в історії, ментат, навчений убивати, — а вони кинуть його мені, як зламану іграшку. Я ще покажу їм, що з такою іграшкою можна зробити».

Барон простягнув руку під тканини свого ліжка на силових підвісках і натиснув на кнопку, щоб викликати свого старшого небожа, Раббана. Владімір Харконнен усівся, усміхаючись.

«І всі Атріди мертві!»

Звісно, придуркуватий капітан гвардії мав рацію. Опинившись на шляху піщаної бурі Арракіса, не виживає ніхто. Жінка та хлопчик мертві. Хабарі в потрібних місцях, неймовірні витрати, щоб перевезти нищівну військову силу на планету… всі хитрі звіти, витворені лише для вух Імператора, усі ретельні приготування дали, нарешті, свої плоди.

«Влада й страх — страх і влада!»

Барон бачив перед себою шлях. Одного дня Харконнен стане Імператором. Не він сам, і не його прямий спадкоємець. Але Харконнен. Звісно, не Раббан, якого він викликав. Але молодший Раббанів брат, юний Фейд-Раута. Була в цьому хлопцеві різкість, що подобалася Баронові… і лютість.

«Милий хлопчик, — подумав Барон. — Іще рік чи два — скажімо, коли йому виповниться сімнадцять — і я точно знатиму, чи він є тим інструментом, який потрібен Дому Харконненів, щоб сісти на трон».

— Мілорде Бароне.

За межами дверного пентащита спальні Барона стояв невисокий кремезний чоловік, повний лицем і тілом. Він мав характерні харконненівські близько посаджені очі й горбаті плечі. Його жир досі зберігав певний тонус, але цілком очевидно, що одного дня і він потребуватиме силових підвісок, які переноситимуть зайву вагу його тіла.

«Гора м’язів замість мозку, — подумав Барон. — Не ментат мій племінничок… не Пітер де Вріс, але, можливо, він навіть цінніший для задуманого мною завдання. Якщо я дам йому свободу дій, він знищить усе на своєму шляху. О, як же його ненавидітиме Арракіс!»

— Мій любий Раббане, — промовив Барон. Він вимкнув дверний щит, але навмисно ввімкнув тілесний захист на повну силу, знаючи, що його мерехтіння буде помітним завдяки світлокулі в узголів’ї ліжка.

— Ви мене викликали, — Раббан ступив у кімнату й кинув погляд на мерехтіння тілесного щита. Роззирнувся, шукаючи стілець на підвісках, але такого не знайшов.

— Стань ближче, щоб я міг тебе бачити, — сказав Барон.

Раббан наблизився ще на крок, міркуючи, що клятий старигань навмисне поприбирав усі стільці, аби відвідувачі стояли.

— Атріди мертві, — сказав Барон. — Останні з них. Тому я й викликав тебе сюди, на Арракіс. Ця планета знову твоя.

Раббан кліпнув.

— Але я гадав, що ви мали намір поставити Пітера де Вріса на…

— Пітер також мертвий.

— Пітер?

— Пітер.

Барон знову активував дверний пентащит, увімкнувши режим повного блокування будь-якої енергії.

— Ви, зрештою, стомилися від нього, так? — запитав Раббан.

Його голос мертво впав у відрізану від енергії кімнату.

— Я тобі зараз дещо скажу, але тільки один раз, — прогримів Барон. — Ти підозрюєш, що я позбувся Пітера, як позбуваються якоїсь дурниці. — Він клацнув товстими пальцями. — Просто так, еге ж? Я не настільки дурний, небоже. І мені буде прикро, якщо коли-небудь словом чи дією ти висловиш думку, що я настільки дурний.

У примружених Раббанових очах зблиснув страх. Він чудово знав, наскільки сильно старий Барон може озлобитися супроти родичів. До смерті доходило рідко — хіба що це давало особливу вигоду або ж жертва надто нахабніла. Однак родинні покарання бували доволі болісними.

— Вибачте мені, мілорде Бароне, — сказав Раббан. Він опустив очі, щоб продемонструвати догідливість і приховати власний гнів.

— Тобі мене не надурити, Раббане, — сказав Барон.

Не підводячи очей, Раббан ковтнув слину.

— Хочу дещо пояснити, — мовив Барон. — Ніколи не знищуй людину, не подумавши. Це ж тобі не просто формальна процедура передачі феоду з рук у руки. Завжди роби це з найвищою метою — і чудово розумій цю мету!

Гнів заговорив у Раббані:

— Але ж ви знищили зрадника Юе! Коли я прибув минулої ночі, то бачив, як витягували його тіло.

Раббан зиркнув на дядька, враз злякавшись гучності власних слів.

Але Барон усміхнувся.

— Я дуже обережний із небезпечною зброєю, — сказав він. — Лікар Юе — зрадник. Він видав мені Герцога, — голос Барона став лунати сильніше. — Я підбив на злочин лікаря із Сукської школи! Внутрішньої школи! Чуєш, хлопче? Але ця зброя надто дика, щоб дозволити їй просто валятися неподалік. Я не просто так його знищив.

— Чи знає Імператор, що ви підбили на злочин сукського лікаря?

«А це розумне запитання, — подумав Барон. — Невже я недооцінив цього племінничка?»

— Імператор іще не знає цього, — відповів Барон. — Але сардаукари, без сумніву, повідомлять йому. Проте перш ніж це трапиться, я подам йому власний звіт через канали ДАПТу. Поясню, що мені пощастило виявити лікаря, який удавав, що кондиціонований. Фальшивий лікар, розумієш? Оскільки всі знають, що обійти кондиціонування неможливо, з такою версією погодяться.

— Он як, розумію, — пробурмотів Раббан.

А сам Барон подумав: «Справді, я сподіваюся, що розумієш. І сподіваюся, усвідомлюєш, наскільки важливо зберегти це в таємниці, — Барон ураз сам собі здивувався. — Навіщо я це зробив? Навіщо хвалився перед цим придуркуватим небожем — небожем, якого маю використати й знищити?» Барон розгнівався на себе, бо почувався зрадженим.

— Це потрібно зберегти в таємниці, — сказав Раббан. — Я розумію.

Барон зітхнув.

— Цього разу я дам тобі інші накази щодо Арракіса, небоже. Коли ти востаннє владарював у цьому місці, я сильно стримував тебе. Цього разу в мене лише одна вимога.

— Мілорде?

— Прибуток.

— Прибуток?

— Раббане, ти уявляєш, скільки ми витратили, щоб привести сюди таку військову силу й перемогти Атрідів? Чи спадало тобі на думку, які в Гільдії тарифи на військові перевезення?

— Високі, еге ж?

— Високі!

Барон виставив товсту руку перед Раббаном.

— Якщо ти вичавиш із Арракіса кожен цент, який ми можемо здобути за шістдесят років, то ледь-ледь компенсуєш витрати!

Раббан розкрив рот і мовчки закрив його.

— Високі, — зневажливо осміхнувся Барон. — Клята монополія Гільдії в космосі знищила б нас, якби я не спланував ці витрати давним-давно. І ти маєш знати, Раббане, що основний фінансовий удар прийняли на себе ми. Ми навіть сплатили за перевезення сардаукарів.

І вже не вперше Барон подумки поцікавився, чи настане день, коли Гільдія пошиється в дурні. Вона надзвичайно підступна: витягує рівно стільки, скільки можливо без заперечень клієнта, аж доки той не опиниться у неї в руках — і буде змушеним платити, платити, платити.

І тарифи завжди злітали до небес, коли йшлося про військові авантюри. «Надбавка за ризик», — пояснювали слизькі агенти Гільдії. І за кожного агента, якого тобі вдавалося вкоренити в структуру Банку Гільдії як спостерігача, ти отримаєш двох їхніх агентів у своїй системі.

«Нестерпно!»

— Отже, прибуток, — мовив Раббан.

Барон опустив руку, стиснувши її в кулак.

— Ти маєш чавити.

— І я можу робити все, що захочу, доки чавлю?

— Усе.

— Гармати, які ви привезли, — мовив Раббан. — Чи можу я…

— Я їх приберу, — відрубав Барон.

— Але ви…

— Тобі не знадобляться такі іграшки. Вони були особливою новинкою, але тепер не мають сенсу. Їх не можна використати проти щитів, Раббане. Вони просто зіграли роль несподіванки. Було цілком передбачувано, що люди Герцога на цій огидній планеті побіжать у скелясті печери. Наші гармати просто заблокували їх там.

— Фримени не використовують щитів.

— Можеш лишити собі трохи лазерострілів, якщо бажаєш.

— Так, мілорде. І в мене розв’язані руки.

— Так, доки ти чавиш.

Раббан зловісно усміхнувся:

— Я чудово розумію, мілорде.

— Ти нічого не розумієш чудово, — гарикнув Барон. — Прояснімо це із самого початку. Ти маєш розуміти лише, як виконувати мої накази. Чи спадало тобі на думку, небоже, що на цій планеті мешкає не менше ніж п’ять мільйонів осіб?

— Невже мілорд забув, що раніше я був тут сиридар-регентом? І якщо мілорд пробачить мені, його оцінка може бути заниженою. Складно порахувати навіть населення падин і низькодолів. А якщо вже казати про фрименів…

— Фрименів не варто брати до уваги!

— Вибачте, мілорде, але сардаукари іншої думки.

Барон завагався, витріщаючись на небожа:

— Ти щось знаєш?

— Мілорд уже відпочивав, коли я прибув минулої ночі. Я… наважився зв’язатися зі своїми помічниками… з минулого. Вони були провідниками для сардаукарів. Отже, вони доповідають, що ватага фрименів на південному сході влаштувала сардаукарам засідку і знищила їх.

— Знищила сардаукарів?

— Так, мілорде.

— Неможливо!

Раббан знизав плечима.

— Фримени, що розбивають сардаукарів, — Барон глузливо усміхнувся.

— Я лише повторюю те, що сказали мені, — мовив Раббан. — У звіті сказано, що фримени полонили славнозвісного Герцогового Зуфіра Хавата.

— Он як.

Барон кивнув, усміхаючись.

— Я вірю цьому звітові, — вів далі Раббан. — Ви гадки не маєте, наскільки багато проблем створювали фримени.

— Можливо, але твої помічники бачили не фрименів. То, певно, були солдати Атрідів, навчені Хаватом і переодягнені у фрименів. Це єдине можливе пояснення.

І знову Раббан стенув плечима.

— Хтозна. Сардаукари вважають, що це фримени. Сардаукари вже запустили програму з винищення всіх фрименів.

— Чудово!

— Але…

— Таким чином сардаукари не сидітимуть склавши руки. А ми скоро отримаємо Хавата. Я знаю це! Відчуваю! О, що це був за день! Сардаукари повіються полювати на нікчемні пустельні ватаги, а ми отримаємо справжній приз!

— Мілорде… — Раббан завагався, насупившись. — Я завжди відчував, що ми недооцінюємо фрименів, і чисельно, і…

— Не зважай на них, хлопче! То наволоч. Нас цікавить населення містечок, міст і сіл. Море народу, еге ж?

— Море, мілорде.

— Вони й непокоять мене, Раббане.

— Вас?

— О… дев’яносто відсотків із них не варті уваги. Але є серед них дехто… Молодші Доми та їм подібні, амбіційні люди, які можуть наважитися на небезпечні вчинки. Якщо хтось один із них залишить Арракіс із неприємною історією про те, що тут трапилося, я буду надзвичайно засмучений. Чи уявляєш ти, наскільки я буду засмучений?

Раббан ковтнув.

— Ти маєш ужити негайних заходів, аби взяти заручника з кожного Молодшого Дому, — сказав Барон. — За межами Арракіса мають знати лише те, що це була пряма війна одного Дому з іншим. Сардаукари не брали в ній участі, розумієш? Герцогові запропонували звичні чверть майна і вигнання, однак він помер під час нещасного випадку до того, як устиг погодитися. Але збирався погодитися. Ось і вся історія. А будь-які чутки про сардаукарів тут варті сміху.

— Як забажає Імператор, — сказав Раббан.

— Так бажає Імператор.

— А як щодо контрабандистів?

— Ніхто не вірить контрабандистам, Раббане. Їх терплять, але ніхто не йме їм віри. У будь-якому разі ти роздаси певні хабарі… і вдасися до інших заходів, які, я певен, сам зможеш вигадати.

— Так, мілорде.

— Тож усього дві речі я чекаю від Арракіса: прибуток і безжальний кулак. Жодної милості. Сприймай цих покидьків як тих, ким вони і є: рабами, що заздрять своїм панам і лише чекають на нагоду повстати. Не проявляй до них ані крихти жалю чи доброти.

— Чи можна винищити всю планету? — запитав Раббан.

— Винищити? — Барон здивовано повернув голову. — Хто казав про винищення?

— Ну, я гадав, що ви збираєтеся привезти сюди нове населення і…

— Я сказав чавити, небоже, а не винищувати. Не марнуй населення, радше зажени його в абсолютну покору. Ти маєш бути хижаком, хлопчику мій, — він усміхнувся дитинно-товстим обличчям. — Хижак ніколи не спиняється. Не виявляє жалості. Ніколи не спиняйся. Жалість — це ілюзія. Її можна здолати голодним бурчанням у животі й висушеним спрагою горлом. Тож і будь завжди