12

У нашому місті на невеличкій відстані один від одного знаходяться два пам'ятники. Вони обидва видатним особистостям. Один з них — Шевченкові, другий — йому, Леніну. Обидва гранітні, обидва на площах, різнить їх лише одна незначна деталь. Пам'ятник Кобзарю обісраний, а Леніну — ні. На пам'ятнику Шевченку постійно сидять якісь голубки, горобці, ворони та інший пернатий люд, а на пам'ятнику Леніну — лише відбитки сонячних променів на його плішивій маківці. Не відомо чому, але птахи якось оминали гранітного вождя, можливо, то було викликано якимись їхніми, пташиними імпульсами, можливо, вони розуміли, на кого можна срати, а на кого не бажано, можливо, ті птахи взагалі нічого не розуміли, а не сідали на Леніна через те, що той постійно знаходився під палючим сонцем, це, звісно, у тому разі, якщо сонце не було заховано за хмари…

Коли було тепло, тобто коли було літо, або була весна чи, врешті, рання осінь, ми приходили до Леніна, переважно під вечір, вмощувались на широкі, зручні ослони, нагріті сонцем за тривалий літній день, і починали сидіти. Ніхто не знав причин нашого сидіння. Нам було зручно. Ми сиділи і дивились на велику площу, на будинок міськради, на мерію, спостерігали захід сонця, яке поволі сідало знову ж таки за ту мерію. Пили пиво. Іноді вино. Міцніше біля Леніна ми нічого не вживали. Не знаю, очевидно, це було викликано надміром авторитету в пам'ятника, перед яким не хотілося показувати себе маргіналами, що бухають воляру з одноразових пластикових стаканчиків. Ми на вулиці взагалі водку не пили, вважаючи це за якесь неприпустиме свинство, однак маргіналами були ще тими…

З часом навколо нас почали збиратися інші представники молодіжних тусовок, якісь малолітки, скейтери там всякі, хейтери, панки та інша маячня. Ми не звертали на них уваги, ми були самі собі на думці. Згодом підтягнулися молоді художники. Вони, сидячи поруч з нами, малювали свої скетчі, графіку, ще щось. Через рік, а саме наступного літа, біля пам'ятника Леніну збиралась уся порядна молодь міста. Її було не так вже й багато. Чоловік п'ятдесят, у ліпші дні — сто. Це була товкучка молодих людей. Інколи цікавих, інколи — не зовсім. Малолєток ми перемістили за краєзнавчий музей, вони нас дратували, часом навіть виникало бажання взяти цих малолітніх так званих панків в одну жменю та закинути в якийсь величезний крематорій або до кратера Везувію чи ще якоїсь потойбічної штуковини. Гопи нас обходили. Це була реально наша територія, це було так зване гетто, місцина, у якій не було місця нікому, окрім нас. Навіть менти нас поважали. Незважаючи на нашу чисельність, від нас майже не було клопотів, менти, навзаєм, не чіпали нас.

Ми любили Леніна. Він був нашим непохитним та безкомпромісним захисником від усіляких негараздів. Коли тобі погано — тебе рятує Ленін. Ми це знали, тому, коли приходила весна або літо, ми віднаходили розраду у вожді. Старий, гранітний і зовсім не злий. Здавалося, що прийшов він на цю землю робити добро, він був благословен на добрі вчинки головним Богом усіх політичних олімпів, він був ретельно створений для нас, тих, хто навряд чи пам'ятає все, що було пов'язане з ним, Леніним. Ми ненавиділи теперішнє, воно було нічим іншим, як плоскістю, гладкою платформою для нашого існування. Ми були категоричні у своїх висловах, скептично настроєні, відлюдкуваті, залякані, у нас не було ніякої віри в якісь приємні штуки типу Бога, або диявола, або демократії, ми боялися світла, тому сиділи переважно вдома, нам не вистачало життя, ми не хотіли заробляти гроші і звинувачували в цьому владу. Тодішнє наше «теперішнє» було настільки темним, що ніякі — ані творчі, ані якісь інші — потуги не змогли б і на сантиметр уперед осяяти наші розбиті шляхи. Ленін же був для нас незмінним символом минулого, доброго або лихого — не важливо, головне, що минулого зі своєю ідеологією, якої не було у нас, ми відчували його присутність, його всюдисущий погляд, його нетлінність, непохитність, незнищуваність, принциповість у поглядах та пропорційність його фізичного тіла. Ми називали його шанобливо, майже з придихом — Вілєнін. Так і казали:

— Вілєнін.

Ми любили його, ми були майже адептами, несміливими учнями його великих ідей. По фіг, звичайно, що комунізм як такий викликав у нас лише сіру, майже безплотну нудьгу і нічого більше. Нам було нудно, тому що комунізм у нас асоціювався виключно з трупами, які збиралися коло нього, нашого Вілєніна, з несміливими гаслами, вимагаючи лише підвищення пенсій. До чого тут Ленін — ми взагалі не розуміли. Якби ці старі, понівечені зморшками та бойовими пораненнями люди керувалися політичними мотивами, якби вони виходили до Леніна і закликали до зміни системи, вигукували революційні гасла або хоча б вимагали зміщення мера міста — я простив би їм їхню нечисленність, я полюбив би їх за їхні зморшки, їхні домовинні запахи, їхні поранення, я полюбив би всіх стариків, я полюбив би себе старого наперед, пробачив би собі всі свої старечі капризи та вереди, всю свою злість, а так вони лише позбавляли нас так потрібної нам надії, вони говорили, ні, звичайно, вони не говорили це нам особисто, але їхні подрані коричневі жакети нам говорили, що, пацани, ви не думайте, що ви або ми такі круті. Ні, нічого подібного. Ані ви, ані ми не круті. Ми нічого не варті в цьому хаотичному суспільстві. Ви збираєтесь біля цього Леніна лише тому, що тут зручно сидіти, тут вас ніхто не чіпає, і з міліцією, здається, у вас все нормально, свої, як ви кажете, мутки, а ми тут — лише для того, щоб також кудись діти свій вільний час. Невже ви думаєте, що ми віримо в те, що вийде якийсь мудак в ондатровій шапці і підвищить нам пенсії, що хтось візьме та полікує наші бойові поранення. Нє, пацани, ми з вами однієї крові, ми з вами на одній мотузці, все, що трапиться з вами, може трапитися з нами, так що давайте побухаємо, у когось із наших, здається, є спирт.

Ми поділили територію. Ленін стояв посеред центральної площі, як, власне, і в тисячах міст по всій Україні, відлякуючи закордонних туристів. Ми сиділи праворуч від нього. Трупи — ліворуч. Згодом, десь через рік або два, прийдуть металісти і прогонять стариків, яким нічого не залишиться, як збиратися біля пам'ятника афганцям, однак там, окрім комп'ютерного клубу та занедбаного дитячого садка, немає жодних адміністративних установ, тому сидітимуть вони на незручних ослінчиках і лікуватимуть свої розчавлені душі спиртом, який, очевидно, знайдеться бодай у когось…