на главную | войти | регистрация | DMCA | контакты | справка | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


моя полка | жанры | рекомендуем | рейтинг книг | рейтинг авторов | впечатления | новое | форум | сборники | читалки | авторам | добавить



Розділ третій

Володіння бога


Біле Ікло (Збірник)

Переїзди з місця на місце помітно розвинули здатність Білого Ікла пристосовуватися до навколишнього середовища, подаровану йому природою, і закріпили в його свідомості роль та значення цього дарунка. Дуже швидко Біле Ікло змирився з життям у Сієрра-Вісті — так називався маєток судді Скотта, де він почувався як удома. Ніяких серйозних непорозумінь із собаками більше не було. Тут, на Півдні, собаки знали звичаї богів краще, ніж він, і в їхніх очах існування Білого Ікла уже виправдовувалося тим фактом, що боги дозволили йому ввійти до свого житла. Досі Коллі й Дікові ніколи не доводилося зіштовхуватися з вовком, та якщо боги допустили його до себе, їм обом не залишалося нічого іншого, як підкоритися їхній волі й змиритися із сусідством вовка.

Спочатку ставлення Діка до Білого Ікла було досить ворожим, але незабаром він визнав його і примирився з ним як із невід’ємною частиною Сієрра-Вісти. Якби все залежало тільки від Діка, вони б стали друзями, але Біле Ікло не мав потреби в дружбі. Йому хотілося одного — щоб собаки дали йому спокій. Все життя він тримався осібно, відокремлено від своїх побратимів, і не хотів змінювати щось у своєму житті, порушувати той спосіб існування, до якого звик. Надмірна Дікова увага дратувала його, і він огризався й проганяв хорта геть. Ще на Півночі Біле Ікло зрозумів, що хазяйських собак чіпати не можна, не забував цієї науки й тут. Він продовжував жити замкнено, настільки ігноруючи Діка, що цей добротливий пес облишив усі намагання зав’язати дружбу з вовком і врешті-решт приділяв йому уваги не більше, ніж конов’язі біля стайні.

З Коллі велося інакше. Вимушена змиритися з тим, що боги дозволили вовкові жити з ними, вона не могла дати йому жаданого спокою — завжди вичікувала нагоди, щоб зачепити Біле Ікло, якнайдужче дошкулити йому. Генетична пам’ять Коллі, що таїла в собі досвід правіків, вимагала помсти за незліченні злочини, скоєні вовком і його родичами проти її предків. Набіги на кошари не можна забути ні за один день, ні за ціле покоління, тож вони потребували відплати. Коллі не сміла порушити волі богів, що підпустили до себе Біле Ікло, та це не заважало їй отруювати йому життя. Між ними була одвічна ворожнеча, і Коллі вирішила безперестану нагадувати про це Білому Іклу.

Користуючись привілеями самиці, вона всіляко знущалася й переслідувала його. Інстинкт не дозволяв йому нападати на Коллі, але залишатися байдужим до її завзятих причіпок було просто неможливо. Коли вівчарка кидалася на нього, він підставляв під її гострі зуби своє плече, вкрите густою шерстю, і велично відходив убік; якщо це не допомагало, він терпляче і знуджено починав ходити колами, ховаючи від неї голову. Втім, коли вона все-таки примудрялася вчепитися йому в задню ногу, він тікав, забувши про гордість.

Але в більшості випадків Біле Ікло зберігав гідність і мав поважний, майже урочистий вигляд. Він не зауважував Коллі, якщо тільки це було можливо, і намагався не попадатися їй на очі, а побачивши або зачувши її поблизу, вставав з місця й ішов геть, уникаючи її причіпок.

Біле Ікло багато чому повинен був навчитися в Сієрра-Вісті. Життя на Півночі було просте в порівнянні з тутешніми складними справами. Насамперед йому довелося познайомитися з хазяїновою родиною. Правда, він уже мав певний досвід знайомств. Міт-Са й Клу-Куч належали Сірому Боброві, їли добуте ним м’ясо, грілися біля його багаття й спали під його ковдрами; так само й усі мешканці Сієрра-Вісти належали хазяїнові Білого Ікла.

Проте й у цьому відчувалася різниця, й різниця досить значна. Сієрра-Віста була набагато більшою од вігвама Сірого Бобра. Білому Іклу доводилося зіштовхуватися тут з дуже багатьма людьми. У Сієрра-Вісті жив суддя Скотт із своєю дружиною. Ще там були дві сестри хазяїна — Бет і Мері, дружина хазяїна — Еліс, і нарешті його діти — Відон і Мод, двоє малят чотирьох і шести років. Ніхто не міг розповісти Білому Іклу про всіх цих людей, а про родинні зв’язки та людські взаємини він нічого не знав, та й ніколи не зміг би довідатися. Та все ж він швидко зрозумів, що всі ці люди належать його панові. Потім, спостерігаючи за їхньою поведінкою, прислухаючись до їхніх розмов, до інтонації голосів, він помалу розібрався і збагнув міру близькості кожного з мешканців Сієрра-Вісти до хазяїна, а також його ставлення до кожного з них. І відповідно до цього й Біле Ікло ставився до нових богів: кого цінував господар, того цінував і він; що було дорогим хазяїнові, те й він дбайливо оберігав.

Так Біле Ікло навчився турботливо й трепетно ставитися до господаревих дітей. Все своє життя він просто не терпів дітвори, боявся й не переносив дотику їхніх рук: він не забув дитячої жорстокості й тиранії, об’єктом яких йому довелося бути не раз ще в індіянських селищах. Тож коли Відон і Мод вперше підійшли до нього, він застережливо загарчав і люто блиснув очима. Удар кулаком і різкий вигук хазяїна змусили Біле Ікло підкоритися й дозволити погладити себе, хоча він і не переставав гарчати, поки малесенькі ручки гладили його, і в цьому гарчанні не чулося ласкавої нотки. Пізніше, помітивши, що хлопчик і дівчинка надзвичайно дорогі хазяїнові, він дозволяв їм гладити себе, вже не чекаючи удару й різкого вигуку.

А от виявляти свої почуття Біле Ікло як не вмів, так і не навчився. Він скорявся дітям хазяїна з відвертим небажанням і терпів їхні пестощі, як терплять болючу операцію. Якщо ж вони дуже надокучали йому, він підводився й рішуче ішов геть. Але незабаром Відон і Мод привернули до себе Біле Ікло, хоч він ніяк не виявляв свого ставлення до них. Він ніколи не підходив до дітей сам, але й не тікав від них і чекав, коли вони підійдуть. А потім дорослі помітили, як він тішиться спілкуванням з дітьми, і як тепло світяться його очі, побачивши їх. А ще ті очі виказували, як радощі поступаються місцем досаді, коли діти залишали його для інших ігор.

Білому Іклу довелося пізнати й осягнути багато нового, але на все це потрібен був час. Після дітей найбільше уваги Біле Ікло приділяв судді Скоттові. На це були дві причини: по-перше, його дуже цінував хазяїн; по-друге, суддя Скотт був дуже стриманою людиною. Біле Ікло полюбляв лежати біля його ніг, коли суддя читав газету на просторій веранді. Погляд чи слово, зрідка кинуті вбік Білого Ікла, говорили йому, що суддя Скотт знає про його присутність і вміє дати відчути це ненав’язливо. Але бувало так дуже рідко, коли хазяїн куди-небудь ішов. Варто було йому тільки з’явитися, як увесь інший світ переставав існувати для Білого Ікла.

Біле Ікло дозволяв усім членам родини Скотта гладити й пестити себе, але ні до кого з них він не ставився так, як до хазяїна. Їхні пестощі ніколи не могли викликати ніжних ноток у його гарчанні. Хоч як намагалися родичі Скотта, ні до кого з них Біле Ікло жодного разу так і не пригорнувся головою. Цей вияв цілковитої довіри, повної покори й самовідданості він беріг для свого білого бога, свого хазяїна Відона Скотта.

Власне кажучи, інші члени родини були для нього просто хазяйською власністю.

Дуже швидко Біле Ікло навчився відрізняти родину хазяїна від челяді. Слуги боялися його, хоч він ніколи не чіпав їх, бо й челядь вважав власністю хазяїна. Між ними й Білим Іклом підтримувався нейтралітет, та й тільки. Вони готували страви для хазяїна, мили посуд і виконували багато різної роботи, так само як на Клондайку все це робив Метт. Словом, слуги були необхідним складником життєвого укладу Сієрра-Вісти.

Багато нового відкрилося Білому Іклу й за межами маєтку. Володіння його пана були дуже великі, але й вони мали свої межі. Маєток закінчувався коло шляху, а далі йшли спільні володіння богів — вулиці та різні шляхи. Їхні ж особисті володіння були розкидані за огорожею. Усе тут керувалося безліччю законів, і поведінку кожної істоти визначали також вони. Але Біле Ікло не розумів мови богів, і коли й навчився чогось, то тільки з власного досвіду. Він діяв згідно зі своїми природними пориваннями, поки вони не призводили його до порушення якогось закону. Коли таке траплялося кілька разів, він осягав закон і вже його не порушував.

Та найбільше впливали на Біле Ікло суворі нотки в голосі хазяїна і його караюча рука. Біле Ікло настільки любив свого білого бога, що його суворість дошкуляла більше, ніж побої Сірого Бобра чи навіть Красунчика Сміта. Від тих жорстоких побоїв потерпало тіло, але гордий незламний дух Білого Ікла протестував і перемагав. Від Скотта Білому Іклу часом перепадало, але його удари хоч і не завдавали болю, та допікали набагато дужче. Хазяїн виявляв своє невдоволення Білому Іклу й цим уражав його в саме серце.

Білому Іклу не так уже й часто перепадало від хазяїна. Достатньо було одного слова, щоб пес уторопав, правильно він поводиться чи ні, тож до тембру та й самого голосу він пристосовував свою поведінку і вчинки. Цей голос був йому компасом, що вказував шлях, компасом, що допомагав йому орієнтуватися в новому краї й у новому житті.

На Півночі єдиною прирученою твариною був собака. Всі інші жили на волі й були законною здобиччю кожного собаки, якщо тільки він міг із нею впоратися. Колишній досвід залишився доброю наукою для Білого Ікла, він часто полював і добре знав закон здобичі. Йому й на думку не спадало, що на Півдні може бути інакше. Але вже з перших днів проживання в долині Санта-Клара він переконався в цьому. Якось, гуляючи раненько біля будинку, він вискочив із-за рогу й наткнувся на курку, що втекла, мабуть, із курника. Зазвичай вигляд здобичі викликає апетит і зрозуміло, що Білому Іклу захотілося її з’їсти. Блискавичний стрибок, розпачливий курячий зойк та й по всьому. Курка була сита, вгодована й ніжна на смак. Біле Ікло облизався й вирішив, що йому трапилася незлецька здобич. Того ж дня він набрів біля стайні ще на одну блудну курку. На її відчайдушний галас прибіг конюх. Не знаючи вдачі Білого Ікла, він захопив із собою для відлякування тоненький батіжок. Після першого ж удару Біле Ікло облишив курку й кинувся на людину. Його можна було зупинити києм, а не батіжком. Другий удар, що зустрів його на середині стрибка, він прийняв мовчки, навіть не здригнувшись від болю. Конюх скрикнув і заточився од стрибка, що вдарив його просто в груди, а тоді випустив з рук батіжка і схопився за шию. Вмить його рука була розпанахана від ліктя аж до самої п’ясті.

Конюх страшенно перелякався. Його приголомшила не стільки лють Білого Ікла, скільки те, що він кинувся мовчки, не загавкавши, не загарчавши. Захищаючи лице й шию закривавленою рукою, конюх відступав до стайні. Непереливки було б чоловікові, аби не з’явилася Коллі й не врятувала його, як колись урятувала Діка. Вона, мов скажена, налетіла на Біле Ікло. Коллі таки краще знала вовка, ніж легковірні люди, її підозри справдилися: це грабіжник! Він знову взявся до свого! Він невиправний!

Конюх утік на стайню, а Біле Ікло відступав перед люто вишкіреними зубами Коллі, то кружляючи навколо неї, то підставляючи під її укуси як не одне, то інше плече. Але Коллі продовжувала запеклий наступ, не обмежуючись цього разу звичайним покаранням. Вона настільки розійшлася в своїй несамовитій люті й невблаганному шаленстві, що врешті-решт Біле Ікло, забувши про свою гідність, дременув у поле.

— Він не буде полювати на курей, — сказав хазяїн, — але спочатку мені треба застукати його на гарячому.

За два дні така нагода трапилась та ще й поважніша, ніж сподівався господар. Біле Ікло пильно придивлявся до курника і його мешканців. Увечері, коли кури посідали на сідало, він виліз на купу недавно привезених колод, стрибнув звідтіля на дах курника, переліз через його гребінь і плигнув у загороду. За мить він був у курнику, де й почалося убивство.

Вранці, коли хазяїн вийшов на веранду, він очам своїм не повірив: конюх розклав на траві в один ряд п’ятдесят білих леггорнів.[6] Скоттові перехопило подих — спочатку від подиву, потім від захвату. Він аж тихенько присвиснув. Перед його очима постав також і Біле Ікло, що не виявляв жодних ознак занепокоєння чи ніяковості, а надто усвідомлення власної провини. Навпаки, він тримався дуже гордовито, певний, що вчинив щось дуже гарне й варте похвали. Подумавши про неприємне завдання, яке він повинен зараз виконати, хазяїн стиснув губи й різко заговорив з безтурботно настроєним злочинцем. У його голосі — голосі бога — чувся гнів. Більш того: хазяїн тицьнув Біле Ікло носом у зарізаних курей і вдарив його кулаком.

З тих пір Біле Ікло вже не робив нападів на курник. Кури охоронялися законом, і Біле Ікло зрозумів це. Незабаром хазяїн взяв його із собою на пташиний двір. Допіру живий птах промайнув мало не під самим носом Білого Ікла, він хотів було стрибнути. Зупинив його хазяїнів голос. Це був цілком природний порух, але голос його пана звелів йому зупинитися й він слухняно скорився. Вони пробули на пташиному дворі з півгодини. І щоразу, коли Біле Ікло, піддаючись інстинкту, кидався за птахом, голос хазяїна зупиняв його. У такий спосіб він засвоїв ще один закон і відразу, не виходячи із цього пташиного царства, навчився не звертати на курей увагу.

— Такі мисливці на курей непоправні, — сумно похитуючи головою, сказав за сніданком суддя Скотт, коли син розповів йому про урок для Білого Ікла. — Раз він уже внадився до курника й скуштував крові… — Суддя знову похитав головою.

Але Відон Скотт не погоджувався з батьком.

— Знаєте, що я зроблю? — сказав він нарешті. — Я замкну Біле Ікло в курнику на цілий день.

— Що ж буде з курми?! — запротестував батько.

— Більш того, — продовжував син, — за кожну задушену курку я плачу по долару золотом.

— На тата теж треба накласти якусь виру, — втрутилася Бет.

Сестра підтримала її, і всі, хто сидів за столом, хором схвалили цю пропозицію. Суддя не став заперечувати.

— Добре! — Відон Скотт на хвилину задумався. — Якщо до кінця дня Біле Ікло не зачепить жодної курки, за кожні десять хвилин, проведені ним у курятнику, ви скажете йому абсолютно серйозним і урочистим голосом, як у суді під час виголошення вироку: «Біле Ікло, ти розумніший, ніж я думав».

Вибравши такі місця, де їх не було видно, всі члени родини приготувалися спостерігати за подіями. Але на них чекало велике розчарування. Допіру хазяїн пішов, Біле Ікло уклався й заснув. Потім прокинувся й підійшов до корита напитися. На курей він не звертав ніякісінької уваги — вони для нього не існували. О четвертій годині він стрибнув із розгону на дах курника, зіскочив додолу й повагом побіг до будинку. Він засвоїв новий закон. І суддя Скотт, на превелике задоволення всієї родини, що зібралася на веранді, урочисто виголосив шістнадцять разів підряд: «Біле Ікло, ти розумніший, ніж я думав».

Але різноманіття законів дуже часто збивало Біле Ікло з пантелику й він потрапляв у немилість. Зрештою він твердо затямив собі, що не можна чіпати й курей, що належать іншим богам. Те ж саме стосувалося й котів, кроликів та індичок. Чесно кажучи, після першого знайомства з цим законом у нього склалося враження, що всі живі істоти недоторканні. Перепелиці спурхували на лузі з-під самого його носа й летіли собі. Біле Ікло тремтів усім тілом, але все-таки гамував свої інстинктивні бажання схопити птаха. Він корився волі богів.

Але одного разу йому довелося побачити, як Дік сполохав зайця на луках. Хазяїн теж бачив це й не тільки не втручався, але навіть заохочував Біле Ікло приєднатися до погоні. У такий спосіб Біле Ікло довідався, що новий закон не поширюється на зайців, і зрештою засвоїв його. А зі свійськими тваринами треба жити у мирі. Якщо дружба з ними не ладнається, то принаймні треба підтримувати нейтралітет. Але інші тварини — білки, перепели і зайці, що не порвали зв’язку з лісовою глухоманню й не підкорилися людині, — законна здобич кожного собаки. Боги захищали тільки свійських тварин і не дозволяли їм ворогувати між собою. Боги владарювали над життям і смертю своїх підданців і ревно оберігали цю владу.

Життя в Сієрра-Вісті було не таке просте, як на Півночі. Цивілізація жадала від Білого Ікла, щоб він володів собою, міг стримувати свої поривання, був вольовим і врівноваженим, і щоб та сила волі була непомітною, мов павутинка, і водночас твердішою, ніж криця. Життя тут мало тисячу облич, і Біле Ікло мусив на це зважати. Коли йому доводилося бігти слідком за хазяйською коляскою по місту Сан-Хосе або чекати хазяїна на вулиці, життя текло повз нього глибоким, неосяжним потоком, безперестанку вимагаючи миттєвого пристосування до своїх законів і майже завжди змушувало його гамувати в собі усі природні інстинкти.

У місті він бачив м’ясні крамниці, в яких просто перед носом висіло м’ясо, але чіпати його не дозволялося. У будинках, куди заходив хазяїн, були коти, яким теж треба було дати спокій. Собаки зустрічалися на кожному кроці, але й ними треба було нехтувати, хоч вони й гарчали на нього. Крім того, він привертав до себе увагу безлічі людей, що снували по тротуарах. Люди зупинялися, показували на нього одне одному, розглядали його з усіх боків, балакали до нього і, що було найгірше, торкалися його й навіть гладили руками. Доводилося терпіти дотик чужих рук, але терпінням Біле Ікло уже встиг запастися. Він зумів навіть перебороти свою незграбність та сором’язливість, і з належною гідністю сприймав усі знаки уваги, якими наділяли його незнайомі боги. Він поблажливо відповідав на їхні пестощі. Проте завжди в Білому Іклі було щось таке, що не допускало великого панібратства, і люди, поплескавши його по голові, йшли собі далі, задоволені й горді своєю сміливістю.

Але Білому Іклу не завжди вдавалося так легко відбутися. Коли хазяйська бричка проїжджала передмістями Сан-Хосе, юрба хлопчаків, що траплялися на шляху, шпурляла в нього камінцями. Біле Ікло не смів погнатися за ними й провчити як треба. Йому доводилося гамувати в собі інстинкт самозбереження, й він поволеньки ставав прирученим, цивілізованим собакою.

Проте й собака, хоч він і не знав, що таке безпристрасність і чесність, як і кожна жива істота, мав почуття справедливості. Тому Білому Іклу найважче було примиритися з тим, що йому не дозволяють захищатися від цих хлопчаків. Він забув, що договір, укладений між ним і богами, зобов’язував останніх піклуватися про нього й охороняти його. Зате хазяїн про це не забував і якось, вискочивши з коляски, добряче провчив бешкетників батогом. Після цього вони ніколи не кидалися камінцями, а Біле Ікло все зрозумів і був дуже задоволений.

Незабаром із Білим Іклом трапилася ще одна подібна пригода. Біля салуна, повз який він пробігав дорогою до міста, завжди вешталося троє псів, що взяли за звичку кидатися на нього. Знаючи, чим закінчуються всі сутички Білого Ікла з собаками, хазяїн весь час утовкмачував йому, що битися забороняється, що гризтися з собаками не можна. Біле Ікло добре засвоїв цей закон і, пробігаючи повз салун на перехресті, тяжко страждав. Правда, його хиже гарчання утримувало собак на певній відстані, але вони постійно його переслідували — бігли за ним, дзявоніли, гарчали, гавкали й усіляко дошкуляли. Так тривало досить довго. Відвідувачі салуна під’юджували собак проти Білого Ікла, а то й узагалі відверто нацькували їх на нього. Тоді хазяїн зупинив коней.

— Візьми їх! — сказав він Білому Іклу.

Біле Ікло не повірив власним вухам. Він подивився на хазяїна, потім на собак і знов кинув допитливий і тривожний погляд на нього.

Скотт кивнув.

— Візьми їх, друже! Покажи-но їм!

Біле Ікло більше не вагався. Він обернувся й мовчки кинувся на ворогів. Його зустріло троє псів заразом. Та вмить усе перемішалось, чути було тільки виття, гарчання й клацання зубів. Знялася хмара куряви, зовсім укрила поле бою. За кілька хвилин двоє псів уже конали на дорозі, а третій чимдуж тікав. Перескочивши через рів і огорожу, він побіг у поле, а Біле Ікло гнався за ним, як справжній вовк, швидко й безгучно, ледь торкаючись землі. Серед поля він наздогнав його й загриз.

Це потрійне вбивство поклало край усім прикрощам Білого Ікла з собаками. Слава про нього розійшлася долиною, і люди самі почали стежити за тим, щоб їхні собаки не чіпали вовка-бійця.

Біле Ікло (Збірник)


Розділ другий Південний край | Біле Ікло (Збірник) | Розділ четвертий Голос крові