У 1973 бразильський уряд осінила конгеніальна ідея прокласти автомобільну дорогу через увесь Пантанал від Куйяби до Корумби, прикордонного міста, розташованого по інший бік боліт на кордоні з Болівією. Після того, як робітники досягли Порто-Джофре, підготувавши для магістралі земляний насип висотою кілька метрів і довжиною 145 кілометрів, несподівано спливло питання доцільності будівництва. Якийсь розумник поставив уряду просте запитання: на дідька будувати дорогу, котра шість місяців на рік знаходиться під водою?

Будівництво припинили. Результатом проведених робіт, а точніше — їхніми залишками, і є Транспантанейра. По суті, Транспантанейра — то брудний земляний насип, що тягнеться вглиб Пантаналу, оточений густими заростями та сотнями різних тварин, серед яких найчастіше трапляються jacare?s(каймани) та капібари.

Вздовж усього шляху збудовано 125 невеликих дерев’яних мостів. На 65-му кілометрі обриваються всі електричні мережі. Протягом наступних сорока кілометрів все, що працює на електриці, живиться від дизельних генераторів чи сонячних батарей. Після 105-го кілометру довколишній краєвид різко змінюється, стаючи ще дикішим. Тут починається справжній Пантанал, країна ягуарів, останній прихисток цих волелюбних кішок у Бразилії.

Обривається Транспантанейра на Порто-Джофре. На всіх картах Порто-Джофре чомусь позначене як місто. Насправді це безсоромний обман. Порто-Джофре — ніяке не місто, а лиш невеликий готель з рестораном…

Ми ще дуже довго сперечалися, обговорюючи терміни перебування в нетрищах, і чи варто взагалі стільки платити за кількаденну вилазку в дрімучу шалину найбільшої заболоченої території світу, де не буде холодного пива, пляжів та гарних дівчат. Я відчував, як моє, за звичайних умов гранітне терпіння, розсмоктується та поступово змінює агрегатний стан, і, перетворившись на пару, виходить разом з краплинками поту через пори у шкірі.

Айлтон терпляче чекав, мовчки спостерігаючи за нашою перепалкою.

Врешті-решт ми дійшли згоди, та й то лишень після того, як я вкотре вперся лобом, заявивши, що вирушаю в Пантанал за будь-яку ціну, а коли кому щось не подобається, нехай лишається у Куйябі. Ультиматум подіяв, мої супутники позамовкали і почали похмуро нишпорити по кишенях, дістаючи гроші на майбутнє сафарі. (Айлтон підрахував, що один день перебування в абсолютно безлюдній місцевості нам обійдеться трохи менше 100 USD. Для порівняння: провідники-бедуїни в пустелі Лівії, організовуючи подібні full-inclusive сафарі, вимагають щонайменше 150 євро за день.) Перерахувавши гроші, бразилець оголосив, що нам слід із собою взяти, і призначив збори на восьму ранку.

Виходячи з вутлого офісу «Pantanal Nature» і крадькома спостерігаючи за похнюпленими обличчями Дімона та Лаврентія, я несподівано осягнув дві прості речі. По-перше, ніхто з моїх супутників ще й досі вповні не уявляє, куди я їх тягну. Я вже двічі потрапляв у непролазні джунглі (вперше у 2008-му в серці Чіапасу на півдні Мексики, вдруге влітку 2009-го неподалік від Пуно в Еквадорі), а також один раз блукав мертвою пустелею на півночі Чилі, через що був цілковито упевнений: там, куди ми пхаємося, не просто не буде пива і телевізорів, там не буде абсолютно нічого. Чесно кажучи, я побоювався, що після знайомства зі «зручностями», в яких нам доведеться жити кілька днів, у моїх напарників виникне сильне бажання повісити мене на найближчій гілляці. На лихий кінець, враховуючи відсутність у Пантаналі достатньо міцного віття, мене можуть просто-на-просто згодувати піраньям. А по-друге, чомусь мені подумалось, що навіть якби Айлтон Лара притягнув із собою кабаре шикарних бразильських стриптизерок, Лаврентій однаково лишився б невдоволеним.

Наостанок наш гід порадив нам ресторанчик, де можна непогано повечеряти, і розпрощався до завтра.

На вулиці панувала пітьма, трохи розбавлена блиманням вуличним ліхтарів та непевним світлом із вікон. Духота аж випирала з темряви, мнучи вологими пальцями мозок. Сидячи на відкритій терасі ресторану посеред вельми велелюдного району Куйяби, я звернув увагу на те, що всі відвідувачі — виключно чоловіки. Те ж стосувалося офіціантів — серед обслуги я не побачив жодної коротенької спідниці чи миловидного личка. Клієнтам прислуговували поважні статечні чоловіки, жоден з яких не був молодшим тридцяти п’яти років.

Ми замовили недорогі страви з м’яса і чотири пляшки бразильського пива. Незабаром офіціант притягнув нам чотири пластикові колбочки, з яких стирчали темно-коричневі шийки пивних пляшок. Розкриття однієї з колб відразу пояснило її призначення: всередині знаходилось повно-повнісінько товченого льоду. Таким чином винахідливі бразильці вберігають пиво від швидкого нагрівання у теплому кліматі.

А потім зірвався дощ. Сила силенна води вихлюпнулася з неба, затушувавши вечірні вогні. Води було настільки багато, що вона лилася з краєчків похилого накриття над терасою неперервним потоком, немов водоспад. Лисніюча масляниста плівка, схожа на непрозорий целофан, сховала за собою вулицю і будівлі навпроти. Машини повидряпувались на тротуар і зупинилися, уступаючи дорогу бурхливому потоку, що нісся навпростець дорогою. Важкі краплі з неймовірною силою періщили об дах і асфальт, заглушаючи музикантів усередині ресторації. Вся Куйяба неначе завмерла, вичікуючи на кінець тропічної зливи.

Я перестав жувати і, обливаючись потом, спостерігав за пеклом, що вирувало навкруг.

Добігав кінця мій перший день у Бразилії.