на главную | войти | регистрация | DMCA | контакты | справка | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


моя полка | жанры | рекомендуем | рейтинг книг | рейтинг авторов | впечатления | новое | форум | сборники | читалки | авторам | добавить



РОЗДІЛ II

Козацька доба і Кримський Ханат: від ворожнечі до взаємодії


Виникнення Кримського Ханату переконливо свідчить про стратегічне значення Криму. З половини XIV ст. Велике Русько-Литовське князівство, в якому 90 процентів його території складали землі колишньої Київської Русі, в тому числі південні і західні князівства, намагалося утвердитися і на берегах Чорного моря. Великі князі Ольгерд та Вітовт поступово витісняли золотоордйнців на лівий берег Дніпра і навіть досягли своєї мети. А саме, маючи за мету продовження своєї експансії, Литва надає в Тракаї прйтулок ханові Золотої Орди Тохтамишеві, який втратив владу в боротьбі з внутрішніми та зовнішніми ворогами, зазнавши розгрому від армій Тимура. Тохтамиш видає Вітовту ярлики на землі, що колись йому належали у Причорноморських степах. Але Литва зазнає невдачі у відкритій війні із Золотою Ордою, потерпівши поразку 1399 року у битві на річці Ворскла. Тоді, щоб забезпечити своє панування в Україні та захоплених степових землях, литовські князі пристають до ідеї створення близько до своїх володінь дружньої їм держави — Кримського Ханату. Перший кримський хан Хаджі-Гірей — онук Тохтамиша, народився і виховувався при дворі Вітовта. За Вітовта та його наступників — Свидригайла та Жигмонта, він знаходить притулок у Литві після поразок від золотоординців і звідти з новими силами повертається до Криму, здобувши незалежність від сарайського престолу. Остаточно він там осідає у 1430-х роках. А син Хаджі-Гірея — Менглі-Гірей остаточно розгромив золотоординських ханів у 1502 р., висунувши претензію на всю золотоординську спадщину.

Протягом XVI–XVII ст. Крим залишається головним претендентом на цю спадщину. Сагіб-Гірей, в першій половині XVI ст., заволодівши кримським престолом та Казанню і Астраханню, ніби досяг своєї мети. Але взяття Іваном IV Казані у 1552 р. (під час між царства у Криму), поступово змінило геополітичну ситуацію не на користь кримчан. При цьому зауважимо, що дружні зв’язки з Литвою зберігалися впродовж усього періоду незалежного існування Ханату.

Литовську політику використала і повторила Російська імперія. Приєднавши Україну, Москва не могла почуватися впевнено і не лише через сусідство з сильним суперником — Кримом, якому вона сплачувала (до 1710 р.) щорічну данину, але й через ймовірність українсько-кримського союзу. Останній довів свою ефективність ще до Хмельниччини. Так, запорожці під проводом гетьмана Михайла Дорошенка, надаючи в 1628–29 рр. допомогу кримськотатарському війську Мегмеда та Шагін Гіреїв, завдали поразок і турецьким яничарам, і війську Ногайської Орди. А Визвольна війна, як надзвичайно важлива складова Української національної революції середини XVII ст. зі всією очевидністю продемонструвала силу і могутність українсько-кримського союзу. В ході Визвольної війни кримсько-турецька орієнтація бачиться чи не єдиною альтернативою союзу з Московською державою. А потім, це ще в черговий раз проявилось, коли у відповідь на репресії Петра I проти запорожців і знищення у 1710 р. Запорізької Січі, у знак помсти за союз І. Мазепи з Карлом XII, останні піддалися протекції Кримського Ханату. В цьому стані запорозькі козаки знаходились до 1734 р.

Можна з впевненістю сказати, що анексія Російською імперією Криму 1783 року і ліквідація української автономії є не простим збігом історичних дат, а виявом закономірності, що добре прослідковується.

Щодо української колонізації степової і лісостепової частини Північного Причорномор’я, то тогочасні політичні умови в цілому були не зовсім сприятливі. Та Південне Подніпров’я не опустіло від русів після монгольського нашестя. М. С. Грушевський в «Ілюстрованій історії України» зазначає: «І Подніпров’є хоч не пустіло зовсім, хоч простий робочий нарід тут лишався, але не ставало тут культурного життя: воно ледве маячіло далі, знайшовши собі захист хіба в деяких монастирях. Людність же не підіймалася в своїх інтересах вище справ щоденного прожитку...» З посуванням на ці місця Литви створилися умови для слов’янської колонізації. Звичайно, сусідство з кочовиками, цими професійними воїнами, було досить неспокійним, але наші предки переймали звичаї та культуру своїх сусідів. Жителі Подніпров’я шукали притулку і захисту в лісах, глибоких степових балках, річкових заростях. Постійна небезпека і відсутність влади змушували цих, до деякої міри, «здичавілих» звіроловів, пастухів та рибалок зорганізуватися на засадах самоврядування у формі віча, круга, артілі. Всілякі спроби підкорення та повного знищення цих суворих, загартованих людей обіцяли для татар більше клопоту і втрат, ніж прибутку від здобичі. У свою чергу, подніпровці навчилися не тільки себе захищати, а й нерідко вдавалися до сухопутних і морських набігів на багаті узбережжя Чорного моря.

Крім того, на власне українських землях, що були тепер пограниччям Литви, литовські князі осаджували своїх золотоординських союзників, які значною мірою осідали назавжди, перемішуючись з місцевим населенням. Від представників тих татарських родів пішло чимало української знаті.

Зміна ситуації пов’язана з османським завоюванням північночорноморського узбережжя.

1475 р. Османська імперія захопила Кафу (Феодосію), Судак, Керч та інші міста південного та південно-східного узбережжя. Під ударами турків впало і незалежне Мангупське князівство, що знаходилось у південній гірській частині півострова. Майже все узбережжя Криму і Південно-Західний Крим перетворилися на володіння турецького султана. Тут було створено османську провінцію Кафа[14]. Тільки степова частина Криму і пониззя Дніпра залишалися під владою кримського хана, але останній ставав політичним союзником і васалом Туреччини, що було закріплено посадженням на престол Менглі-Гірея, сина Хаджі-Гірея[15].

Щоправда, ханат ще тривалий час залишався самостійним, але включення його до економічної системи Османської імперії мало безпосередній вплив на політику ханату в Причорномор’ї. Йдеться про работоргівлю, її вигідність наочно виявилася під час перших набігів Менглі-Гірея на Україну. Вони, до речі, знову, але вже химерно пов’язали Україну та Крим, а водночас — вперше — і Московщину. Менглі-Гірей пішов на союз з московським князем Іваном III задля спільної боротьби проти Золотої Орди, що являла собою загрозу для обох держав. Вирішуючи це найголовніше зовнішньополітичне завдання Крим мусив зректися свого союзу з Литвою, чого вимагала Москва, намагаючись завоювати колишні землі Київської Русі. Тому Крим почав плюндрувати литовські володіння, розраховуючи на московську допомогу проти ординців. Чим ханат допоміг московським князям вистояти у боротьбі проти Ахмата у 1480 р., коли татари вперше спустошили Україну. Згодом наступними набігами він відтягував значні сили литовців, дозволяючи Москві успішно завойовувати литовські володіння. Отже, могутність Московської держави від самого її початку коштувала Україні не один десяток тисяч людських життів.

Взагалі ж потік українських бранців, що хлинув у цей час на невільницькі ринки Османської імперії, швидко переорієнтував попит на них: бранці, яких доставляли з півночі татари, були чисельні та дешевші порівняно з полоненими з Південно-Східної Європи. На них виникає сталий попит, і в середині XVI ст. ясир стає головною принадою для кримчан, що відповідним чином впливало на їхню політику: походи за ясиром в Україну велися незалежно від офіційних міждержавних стосунків між Кримом, Портою та Польсько-Литовською державою. Звичайно, за таких умов розгортається збройне протистояння населення України та Криму. На жаль, ця боротьба надовго стала бар’єром для порозуміння українців та кримських татар і нині спекулятивно використовується для провокування ворожнечі та розбрату між ними. Проте уважний погляд на події найтрагічніших, здавалося б, для України часів показує, що війна була не єдиним питанням у стосунках українців і татар.

У XV–XVII ст. значного розвитку набула землеробська українська колонізація степу. Якими б не були обставини, що її супроводжували, осіле населення мусило засвоювати навички кочовиків, які ті виробили за тисячоліття життя в степу. А це передбачає мирні контакти.

Втім рівноправність стосунків могла в ті часи забезпечуватися тільки, так би мовити, військовим паритетом. Українці витратили на це принаймні одне-півтора століття. Становлення паритету пов’язане з виникненням козацтва. Показово, що спочатку Литва і Польща санкціонували військову організацію козацтва і використовували його для захисту своїх володінь від орд степових кочовиків. Козацтво в XVI ст. стає великою силою, оплотом захисту українського народу, а пізніше і його державності.

Найяскравішим виявом козацтва, найповнішим вираженням його духу стала Запорозька Січ. Козаки обрали собі край багатий і найвіддаленіший від польсько-шляхетського гніту, але найближчий до Кримського ханства.

Саме тут і сформувався, за одностайним твердженням відомих істориків М. С. Грушевського, Д. І. Яворницького та інших, тип запорожця — вільного, хороброго і загартованого воїна. «Хто хотів би за християнську віру потрапити на палю, — присягали вони, — хто хотів би прийняти всілякі муки — вступай до наших лав. Не треба смерті боятися, вмирати все рівно один раз»[16].

Запорозьке військо, яке, за свідченням польських літописців, було заведене урядом Речі Посполитої Польської, а насправді тільки отримало від нього значно пізніше санкцію, стало оплотом Польщі проти Криму. Водночас як народне військо, що поповнювалося переважно вихідцями з України, воно стало головною опорою її народу.

Політичні інтереси Запорожжя і Кримського ханства нерідко перепліталися настільки тісно, що протягом своєї історії Запорожжя ставало до Криму поперемінно у становище ворога, союзника і підданого. Це твердження дореволюційного російського історика Л. Львова має повну підставу. Так, час від виходу Кримського улусу зі складу Золотої Орди у 1437 р. та створення Кримського ханства і до підкорення його Туреччиною у 1475 р. був дуже сприятливий для мирних відносин. На думку видатного дослідника історії козацтва Д. І. Яворницького, хан Хаджі-Гірей (бл. 1420–1466) покровительствує християнським монастирям і торгівлі. Можна припустити, що спроби жити в мирі з північними сусідами були зумовлені незакінченими рахунками між ордами і боротьбою за владу Водночас торгівля невільниками з України, Польщі, Московії стала джерелом збагачення. Про страшні наслідки набігів татар у XVI–XVII ст. свідчать літописні дані, оповіді очевидців, різні історичні джерела. Під час двотижневого набігу татар на українські землі інколи захоплювалося 50 тисяч мирного населення. Українці найбільше страждали від них.

Д. Яворницький в «Історії запорозьких козаків» наводить слова свідка тих подій М. Литвина (близько 1550 р.): «...бачачи, яка величезна кількість невільників-християн щороку йде в Крим, один міняйло-єврей, що сидів біля брами Тавріди, здивовано питав у них, невже в їхніх країнах усе ще залишаються люди»[17]. Дійсно, не минало й року, щоб татари не нападали на Україну та інші сусідні землі. Так, 1515, 1537, 1589, 1593, 1640, 1666, 1671 рр. позначені особливо страшними набігами. Татари забирали в неволю по 5, 8, 15 і навіть 55 тисяч християн[18]. Кафа (Феодосія) була головним ринком невільників. Бранців, закутих один з одним за шию, продавали партіями з прилюдного торгу.

Учений XVII ст., ректор Києво-Могилянської Академії Іоаникій Галятовський вказував на нестерпне становище невільників[19]. Жахливою була доля тих бранців (дорослих чоловіків), які потрапляли на турецькі судна — кадриги чи галери, звані запорозькими козаками каторгами.

Дещо іншим було становище бранців, проданих у рабство на територію Кримського ханства. По-перше, кримські татари з повагою ставилися до іновірців. По-друге, вражає ставлення до жінки. Так, якщо бранка народжувала дитину, вона з цього часу ставала вільною. По-третє, в Криму раб мав право після семи років праці на хазяїна відкупитись або за свої зароблені у рабстві гроші, або за гроші родичів чи побратимів.

Наприкінці XVII сторіччя, як зауважив турецький хроніст і мандрівник Євлія Челебі, українці складали не менш як вісімдесят відсотків населення півострова. Челебі подає і такі важливі дані: Кримський Ханат поділяється на 24 «судових» повіти, а населення на три групи. До першої групи належать повноцінні мусульмани. До другої православні піддані — робітники мусульман (есір), окреслювані як «козаки» — українці. А до третьої раїя — оподатковані піддані різних спільнот (євреї, караїми, вірмени, греки). Мусульманського населення налічувалось 187 000: із них 87 000 належало до військового стану. Населення українського походження складало, згідно проведеного перепису, як стверджує Е. Челебі, 920 000. Число раїя у Криму дорівнювало, за Евлією, 20 000 душ. Що ж до такої величезної кількості невірних (українців), то Челебі резонно зауважує: «...якби — але хай нас Аллах боронить від того — така велика кількість невірних-непокірливих (ак) козаків (і українців) збунтувалися, то вони перевернули б увесь Кримський півострів догори ногами»[20]. Це явище щодо кількості українців в Криму можна розцінювати двояко: можна стверджувати, що Крим «споконвічно наш», як це роблять росіяни. А можна більш уважним поглядом оцінити його і говорити про «кримськотатарський феномен». Адже це промовистий факт, що українці з часом стали кримськими татарами. І асиміляція відбувалася під дією не одного чинника. Але на одному з них (не пересічному) варто наголосити. А саме, коли більшість асимілюється до меншості, то, очевидно, варто говорити про більшу життєву силу меншості. І сьогодні ми повинні говорити про те, що татари протягом століть міцно сиділи на кримській землі, зберігаючи свою самобутність та про глибокий генетичний зв’язок двох народів: українського і кримськотатарського, про порідненість їх.

У XVI — на початку XVII ст. польський королівський уряд всіляко сприяв запорозькому козацтву, аби не допустити татар у свої володіння. У цей період на чолі козацтва стояли перші легендарні гетьмани — борці за християнську віру й рідну землю: Ланцкоронський, Ружинський, Дашкевич, Вишневецький-Байда, М. Дорошенко і Сагайдачний.

Запорозьке козацтво не тільки було надійним захисником українських земель, але й відвойовувало крок за кроком безкраї степи, де раніше жили їх предки. В 1575–1577 рр. козаки пішли на Крим у відповідь на спустошливі набіги На Україну. Нерідко такі походи були переможними. 1589 р. запорожці оволоділи Гезлевом (Євпаторією). Навесні 1616 р. дві тисячі запорожців на чолі з П. Сагайдачним на чайках при виході в Чорне море прийняли бій з турецькою ескадрою під командуванням Алі-паші, який ледве втік. До рук козаків потрапило 15 галер і 100 допоміжних суден. Після цього Сагайдачний повів своє військо до Кафи, яку спалив і визволив велику кількість українських бранців, призначених для продажу. У штурмі Кафи брали участь і 700 донців[21].

Вдалим був морський похід козаків у червні-липні 1621 р. Французький посол де Сезі повідомляв своєму уряду: «Страх, що охопив жителів цього міста (мається на увазі Стамбул — В. Ч.), був такий великий, що неможливо описати»[22]. Дізнавшись про дії козаків, турецький адмірал Халіль-Паша, який стояв зі своєю ескадрою в Кілії, атакував їх. Заманивши турків на мілководдя, козаки потопили 20 кораблів. У битві в гирлі Дунаю турки втратили ще 20 галер.

У 1628 р. запорожці прорвалися через Перекоп, завдали поразки кримсько-татарським військам під проводом Кантеміра під Бахчисараєм і обложили Кафу. Вони відійшли з півострова тільки під тиском чисельного турецького війська. Цю акцію запорожці на чолі з гетьманом М. Дорошенком вчинили, втрутившись у боротьбу за збереження на ханському престолі Шагін-Гірея.

І в пізніші часи українські козаки проривалися до Криму. Так, у 1667 р. вони, здобувши фортецю Перекоп, проникли до півострова. На чолі одного із загонів стояв кошовий отаман Іван Ріг, іншим командував Іван Сірко. Під час цього походу вдалося оволодіти ненависною Кафою і звільнити всіх невільників. Успішним був похід на Крим і в 1679 р.

Нерідко гетьмани очолювали морські походи запорожців проти татар і турків, щоб визволити своїх братів з неволі й покарати ворогів, застерігаючи їх тим самим від набігів на Україну. Особливою сміливістю відзначалися морські походи під проводом гетьманів Дмитра Вишневецького і Петра Сагайдачного, прославлених у думах, піснях і легендах народних. Очолював морські походи і Богдан Хмельницький. Колишній канцелярист Війська Запорозького Самійло Величко писав, що Б. Хмельницький був у великій шані козаків задовго до того, як став гетьманом України. Особливу любов він заслужив за морський похід проти «бусурман» в 1621 році. Козацький літописець пише, що гетьман себе проявив «в оказіях воєнних, особливо на морі Чорному», «не закриваючи свого перед неприятелем ока»[23].

Під час морських походів на татар і турків відчували силу козацьких ударів міста Азов, Кафа, Ізмаїл, Акерман, Варна, Сіноп і Трапезунд. Навіть «самому Царгороду давали пороху нюхати».

Гійом Лавассер де-Боплан. відомий французький інженер і географ XVII ст., який у 30-х рр. був запрошений польським королем для консультацій у справі будівництва фортець, деякий час перебував в Україні. Повернувшись до Франції, 1648 р., написав твір про Україну. У ньому описується і те, як козаки здійснюють свої походи через Чорне море, досягаючи Анатолії.

Цей документ викликає особливий інтерес у зв’язку із штучно створеною сьогодні проблемою Чорноморського флоту, надуманим звинуваченням України у привласненні його. Серед аргументів, що поширюються московським телебаченням, пресою, заявах деяких політиків, є й такі: мовляв, українці не мають ніякого відношення до Чорного моря і Криму: Чорне море — це «російське море», «море російської слави» тощо.

Цим панам не зайве нагадати, що Московська держава утворилася, як відомо, у пізніші, ніж Київська Русь, часи на базі Володимиро-Суздальського і суміжних з ним князівств, формуючись у глибині материка, далеко від морських берегів. Київська Русь та її пряма спадкоємниця Україна із Запорозькою Січчю в різні часи мали прямий вихід до Чорного моря або межували з Причорномор’ям. Саме це диктувало нашим пращурам необхідність мати на Чорному морі флот. І вони його мали.

А ось як розповідає про підготовку і проведення морського походу українськими козаками Боплан: «...проводир обирається тільки на час походу. Потім вони відправляються в свою Військову Скарбницю, що являє їх збірний пункт, і тут починають будувати судна майже 60 футів у довжину... Ці судна мають від 10 до 15 весел з кожного боку і йдуть швидше, ніж гребні турецькі галери; кожне судно має також щоглу, на якій піднімають досить поганий парус, яким користуються тільки в добру погоду... Човни мають два стерна — по одному на кожному кінці, бо їх судна, будучи великої довжини, вимагали б надто багато часу для повороту на інший галс... Козаки гребуть, не перестаючи, і за 36 або 40 годин досягають Анатолії». Далі в книзі Боплана описується морський бій: «Якщо козаки зустрінуть по дорозі які-небудь галери або інші судна, вони переслідують їх, атакують і беруть приступом... За даним сигналом козаки з усіх сил налягають на весла, щоб швидше досягти ворожих кораблів, тим часом як половина козаків тримається готовою до бою і тільки чекає абордажу, щоб увірватись на корабель, екіпаж якого буває дуже вражений несподіванкою, бачачи себе атакованим 80 або 100 суднами, з яких валить на корабель маса озброєних людей і в одну мить захоплює його»[24].

Наприкінці XVII — на початку XVIII ст., за гетьманування Івана Мазепи, на побудову козацької чайки, окрім дерева, витрачалося 13 пудів заліза, 2 бочки смоли, 200 аршин полотна, 20 сажнів линви, 3 пуди клоччя, 195 аршин різних шнурів для підв’язки очерету[25]. Таке морське судно, типу галери, сягало 20 метрів у довжину, 4 метри у ширину, давало 1.5 метра осадки і відзначалося доброю плавучістю, маневреністю і бойовитістю. Згідно з універсалом гетьмана І. Мазепи від 1691 р. виділялися кошти на ремонт і будівництво флоту[26]. Принагідно слід відзначити високу професійність козацького мореплавання. Так, турецькі галери уже в жовтні не з’являлися на Чорному морі, а козаки завдяки своєму професійному рівню не боялися плавати.

Серед документів, наведених у дослідженні Дмитра Наливайка «Козацька християнська республіка», особливий інтерес становить свідчення посла Франції у Стамбулі в 10–20-х рр. XVII ст. Ф. де Гарле барона Сезі. У «Листі до друга» (1620 р.) він захоплено описував морські походи козаків проти Туреччини, їхній спосіб ведення війни на морі й на суші, уміння уникати погоні переважаючих сил ворога під час повернення з походів. Та особливо здивувало барона Сезі те, що запорожці, відчуваючи близькість погоні, заганяли свої човни в комиші, а самі, вирізавши довгі очеретини і дихаючи через них, опускалися на дно і зникали, стаючи непомітними для ворога. Вважаючи козаків окремим народом, він писав, що ці люди «заселяють країну найродючішу в цілому світі». Свою розповідь французький посол завершує такими похвальними словами: «Ці люди впевнено почувають себе на суші, у воді й у повітрі, скрізь уміють дати собі раду і взяти верх у всіх стихіях».

У цій же статті розповідається про величезну морську битву козаків з турками у 1625 р. у приусті Дунаю. Автор посилається на історика А. Бертьє-Делагарда, який, залучивши турецькі джерела, так писав про цю битву: «За відчайдушною мужністю, безмежною відвагою й очевидною загибеллю більшої частини учасників-козаків вона не має собі не лише рівних, а й подібних в усій історії морських битв, по сьогодні включно. Козаки зробили нечуване зусилля, зібрали понад 15 тисяч товаришів на 300–350 човнах, на яких сучасні герої не наважились би й Дніпро перепливти, а козаки вийшли на цих човнах у відкрите море й ударили по цілій ескадрі, яку очолював сам Капудан-паша; відчайдушно билися цілий день і, майже вирвавши перемогу в турків, загинули від стихійної сили. Подвиги невідомих героїв у цьому дивовижному бою, справжніх лицарів без страху і докору, заслуговують не лише найдетальнішого опису, а й увінчання». У першій половині XVII ст. в країнах Західної Європи були розповсюджені публікації про героїчні епізоди козацьких воєн з турками. В них розповідалося, про морські й сухопутні битви, захоплення козаками турецьких кораблів і звільнення невільників, про втечі бранців з турецької неволі в різні християнські країни і про неймовірну сміливість і винахідливість втікачів.

Усі ці козацькі успіхи, а разом з тим і посування української колонізації у степи свідчили про те, що Україна в особі козацтва створила окрему військову та політичну силу. Відтак ця сила набуває авторитету і самостійності, рівноправності щодо інших сил, що діють в цьому регіоні: Османської імперії, Кримського ханату, Речі Посполитої і Московщини. Щоправда, Московщина гідно оцінила українське козацтво вже за часів Байди-Вишневецького, запропонувавши перейти до неї на службу. У XVII ст. навіть кримчани стали розглядати козаків як можливих союзників. Так, ще до Хмельниччини маємо декілька прикладів українсько-кримських союзів.

У 1624–28 рр. за хана Мегмет-Гірея II та його брата калги Шагін-Ґірея, — козаки допомагали кримцям відстоювати їх права на самоврядування, причому разом вони завдали декілька поразок грізному яничарському війську. З цією ж метою одержати військову допомогу — звернувся до козаків хан Інайєт-Гірей, якого потім було задушено за наказом османського султана за таку непокору. За Б. Хмельницького настав час українців позиватися по допомогу Криму, і той не відмовляв у цьому козакам.

Отже, Запорожжя, з одного боку, було своєрідним щитом для Польщі, Литви, Москви проти турецько-татарських завойовників, а з іншого — місцем захисту знедолених, втікачів, переслідуваних польськими, московськими і навіть татарськими можновладцями. Запорозька Січ, природно, не могла існувати без мирних відносин із суміжними країнами. Безпосереднє ж сусідство з Кримським ханством передбачало різнопланові стосунки.

Між Запорожжям і Кримом підтримувалися постійні економічні й політичні зв’язки. Наскільки вони були своєрідними, свідчить хоча б такий приклад. На докір гетьмана Самойловича, чому дозволено татарам кочувати на запорозьких землях, кошовий Сірко іронічно пояснює, що «у них тепер недорід на траву, а якщо ми, живучи з татарами по-сусідськи, помагаємо один одному, то це розумному ніскільки не дивно»[27].

Перші відомості про торгівлю Запорожжя з Кримом Уявляються в XVI ст. Засновники укріплень у нижній течії Дніпра, захисники українських земель, запорозькі козаки стають водночас і спадкоємцями славнозвісного торгового шляху «із Варяг у Греки». Запорожжя успішно користувалося своїм вигідним становищем володаря єдиного шляху до Криму, тим більше, що саме було зацікавлене в таких життєво необхідних товарах, як хліб, сіль тощо. За свідченням М. Литвина, в XVI ст. між Києвом і Перекопом торгівлю вели каравани в 100 і більше осіб. Торгували прянощами, винами, дорогоцінним камінням. На суднах по Дніпру везли рибу, м’ясо, хутра, горілку, мед і, безумовно, сіль з таврійських лиманів. Доставляли сіль в Україну чумаки, їх легендарний образ увічнено в народних піснях. У середині XVIII ст. через руки козаків до Криму йшла щоліта величезна сума: понад 60 000 срібних карбованців. 1764 р. царський уряд заборонив виплату запорожцям у срібній монеті.

Політика Українського козацтва, яке не могло не рахуватися з впливом таких могутніх сусідів, як Польща, Москва, Туреччина, Кримське ханство, була спрямована на врівноваження сил цих держав. Постійна підтримка запорожцям з боку народних рухів, спрямованих проти покатоличення і спольщення, викликала жорстокі репресії польської влади. Українські козаки шукали у таких випадках захисту і допомоги у московського царя та кримського хана.

Богдан Хмельницький пішов далі своїх попередників у союзницьких міждержавних відносинах з Кримським ханством.

На початку 1648 р. він вирушив на переговори з ханом. Як пише козацький літописець С. Величко, Хмельницькому було особливо приємно, що «хан добре знав мову козацьку», і тому переговори велися без перекладача, а «всі нужди і інтереси Хмельницького сам хан вислуховував і сам на все відповідав»[28]. У результаті було укладено союз між Військом Запорозьким і Кримським ханством. Це мало вирішальне значення для майбутніх військових баталій проти поляків. Б. Хмельницький був, безумовно, військовим професіоналом і талановитим полководцем. Він добре знав і міг оцінити ті військові прийоми, які використовувало і польське, і татарське військо. Відомо, що під час попередніх козацько-селянських повстань бій, як правило, починала польська артилерія, яка переважно обслуговувалася німцями. Як відзначає І. Кузич-Березовський, польська артилерія в руках іноземців була ефективнішою. Вона успішно розбивала повстанський табір, а важка польська кіннота довершувала справу. До 1648 р. козацьке військо майже ніколи не атакувало військо Речі Посполитої, а переважно оборонялось. А тому кожний бій вигравали поляки і меншими силами.

Отже, треба було виробити нову стратегію і тактику. Богдан Хмельницький першим серед козацьких полководців не лише розумом осягнув, але й на практиці застосовував нову стратегію, нові військові прийоми. Він уперше поєднав чудову козацьку піхоту, яка фактично не поступалася й грізним яничарам, з маневровою татарською кіннотою. Саме тому гетьман так домагався союзу з кримським ханом. Підтримка татар була важливою умовою успіху. Завдяки їй Б. Хмельницький зумів виграти перші битви з польськими військами й оволодіти ініціативою. Обіцянка ж татар прийти на допомогу стала могутнім каталізатором повстання.

Визвольна війна українського народу кардинально змінила зовнішньополітичні цілі Кримського ханства, Росії і Польщі. Що стосується Криму, то слід відзначити, що Іслам-Гірей, напевно, розраховував при підтримці Б. Хмельницького позбавитися васальної залежності від Отаманської Порти. Але хан водночас боявся надто ослабити Польщу. Ось чому, як вказують відомі російські дослідники, він у критичний момент не раз залишав військо Богдана Хмельницького наодинці з поляками[29].

Орієнтовно влітку 1649 р. Б. Хмельницький уклав торговий договір з турецьким султаном. Він давав козакам таку свободу плавання і торгівлі на Чорному морі, якої Росія досягла тільки через 125 років (в 1774 р.) за Кючук-Кайнарджийським трактатом. Султан дозволяв козакам вільне плавання по всіх морях і ріках для торгівлі та обміну товарами. Представник («резидент») України отримав право перебувати в Константинополі. Запорожжя і Крим повинні були допомагати один одному очистити Чорне море від розбою. Султан зобов’язувався не залучати на службу козацькі галери. Договір свідчить про прагнення України стати морською державою, розширити свій вплив на Чорному морі, мати надійний військовий флот.

Союз козаків і кримських татар у визвольній війні українського народу в 1648–1657 рр. був вирішальним. Перші дуже високо цінували допомогу татар. На цьому наголошував і сам Хмельницький, і вже цитований нами козацький літописець Самійло Величко. На жаль, цю безсумнівну історичну істину в пізніші часи замовчували або ігнорували як російські, так і більшість українських істориків.

Хмельницький послідовно проводив миролюбну політику щодо Криму. В його статтях про відносини між Україною і Москвою при переході під опіку останньої, а також у Жердівських статтях Юрія Хмельницького знаходимо велику зацікавленість і турботу про збереження добрих відносин з Кримським ханством.





РОЗДІЛ І Київська Русь і Північне Причорномор’я в період раннього середньовіччя | Україна і Крим: спільність історичної долі | РОЗДІЛ III Україна і Крим в період наступу російської імперії