Досаду від того, що ми з Мод Брустер забули про нього під час своєї розмови за столом, Вовкові Ларсенові треба було на комусь зірвати, і жертвою став Томас Магрідж. Він так і не міняв ані своїх звичок, ані своєї сорочки, хоч і запевняв, що цю останню часом пере. Вигляд сорочки не потверджував цього, і взагалі бруднюща плита, каструлі та сковороди не свідчили за його охайність.

— Я тебе попереджував,— сказав йому Вовк Ларсен,— діставай же те, що заробив.

Обличчя Магріджеве видимо зблідло навіть крізь шар сажі, а коли Вовк Ларсен звелів двом матросам принести линву, нещасний кок, немов знавіснілий, вискочив з камбуза і, петляючи, чкурнув по палубі; за ним, регочучи, гнались матроси. Для них не було кращої розваги, як скупати його за бортом, бо в кубрик він подавав найгидше на світі вариво. Погода була сприятлива. «Привид» мав хід не більш як три милі за годину, і море не дуже хвилювало. Але Магріджеві чогось зовсім не кортіло купатися. Можливо, він бачив раніше, як за бортом тягали інших. До того ж і вода ще була страшенно холодна, а міцним здоров’ям він не міг похвалитись.

Як звичайно, підвахтові й мисливці висипали на палубу подивитися на чудасію. Магрідж у панічному страхові перед водою виявив таку спритність і прудкість, що ми дивом дивувалися. Загнаний у куток між камбузом і ютом, він плигнув, наче кіт, на дах рубки й побіг до корми. Матроси кинулися навперейми: тоді він завернув назад, пробіг по рубці, перескочив на камбуз і стрибнув на палубу. Далі він помчав на бак, а весляр Гаррісон слідом за ним. Гаррісон уже наздоганяв кока, як раптом той підскочив, схопився за снасть, підтягсь і повис на руках, дригаючи ногами. Гаррісона, що підбіг до нього, він ударив підборами під здухвину так, що той зойкнув, скрутивсь і впав на палубу. Все скоїлося за одну мить.

Під оплески й регіт мисливців, що вітали його геройство, Магрідж коло фок-щогли вивернувся від половини своїх переслідувачів і побіг назад, петляючи поміж рештою, наче нападник на футбольному полі. Він подавсь просто до юта і по юті до корми. Біг він так швидко, що, завертаючи за рубку, послизнувся й упав. Біля штурвала стояв Нільсон, і кок ненароком збив його з ніг. Обидва вони впали разом, але підхопивсь лише Магрідж. Навдивовижу хирлявець-кок лишився цілісінький, а дебеленний матрос переломив собі ногу.

До штурвала став Парсонс, і погоня почалася знову. В непритямі від страху, Магрідж гасав по всій палубі, а матроси ганялися за ним і кричали: «Держи його, держи!» Мисливці аж захлиналися з реготу та підбадьорювали кока. Біля переднього люка троє нагнало Магріджа, але він прослизнув між ними, наче в’юн. З заюшеною пикою, в подертій на канцур’я сорочці, що наробила йому такої біди, стрибнув він на грот-ванти й поліз угору, вище й вище, спершу по вантах, далі просто по стеньзі, аж на самий вершок щогли.

Кілька матросів подерлися за ним до салінга. Там вони спинилися, і тільки двоє з них — Уфті-Уфті й Блек, Летімерів стерник,— полізли далі по тонких сталевих штагах, підтягуючись на самих руках.

То була небезпечна річ, бо, висячи на руках на висоті сто футів з гаком над палубою, вони не могли захищатись від Магріджевих ніг. А той брикався, як шалений, аж поки Уфті-Уфті, повиснувши на одній руці, другою схопив кока за ногу. В ту саму хвилину Блек схопив його за другу ногу. Всі троє сплелися в один клубок і, борюкаючись, посунули донизу, поки нарешті впали на руки тим, що чекали на салінгу.

Повітряна баталія скінчилася. Томаса Магріджа стягли вниз, на палубу. Він верещав і щось белькотів. На губах йому виступила кривава піна. Вовк Ларсен зробив зашморг на кінці линви і підвів його кокові під пахви. Тоді його віднесли на корму й кинули в море. На сорок, п’ятдесят, шістдесят футів розмотувалась линва, аж поки Вовк Ларсен гукнув: «Годі!» Уфті-Уфті намотав линву на кнехти, і вона зразу ж натяглася. «Привид» гойднувся, корма задерлась, і кок виринув.

Жаль брав, дивлячись на нього. Хоч він не міг утопитись і був живучий, як кіт, але він терпів усі муки справжнього потопельника. «Привид» плив поволі, і коли корму підіймало на хвилі, бідолаху викидало нагору, й він міг ухопити повітря. Та потім судно видиралося на нову хвилю, корма знову падала, трос попускався, і кок пірнав у воду з головою.

Я зовсім забув про існування Мод Брустер і згадав про неї тільки тоді, коли вона легкою ступою підійшла до мене. Я здригнувся з несподіванки. Це вона вперше була на палубі відтоді, як опинилася на судні. Команда враз притихла.

— Чого це тут так весело? — запитала вона.

— Запитайте капітана Ларсена,— відповів я спокійно й холодно, хоч усередині в мене аж кипіло від думки, що вона побачить оце звірство.

Вона послухалась моєї ради і вже повернулася, щоб іти до Вовка Ларсена, коли її погляд спинився на Уфті-Уфті, що стояв просто перед нею і, зграбно зігнувшись, тримав кінець линви.

— Ви вудите рибу? — спитала вона його.

Уфті не відповів. Його очі, що напружено впинались у воду за кормою, раптом побільшали.

— Акула, сер! — закричав він.

— Тягніть! Мерщій! Усі до линви! — гукнув Вовк Ларсен і кинувся перший туди, випередивши всіх.

Магрідж, почувши канаків вигук, закричав, як на пуп. Я побачив чорний плавець, що, розтинаючи воду, летів за коком швидше, ніж ми тягли його до шхуни. У нас і в акули були однакові шанси; все вирішували частки секунди. Коли Магрідж був уже біля шхуни, корма раптом осіла, і це дало перевагу акулі. Плавець зник. Сяйнуло біле черево: акула блискавкою кинулася вперед. Вовк Ларсен теж був швидкий майже як акула, та не зовсім. Він шарпонув за линву з усієї своєї нелюдської сили. Кок підлетів над водою, а за ним вистромилась і акула. Він підібгав ноги; нам здалося, ніби потвора ледве доторкнулася до його ступні і, плюснувши, зникла у воді. Але ту ж мить Томас Магрідж закричав. А за секунду він, як щойно спіймана риба на вудці, перелетів через планшир, упав рачки і перевернувся кілька разів.

На палубу струменем бризнула кров. Права нога була без ступні, немов хто відрубав її по саму кісточку. Я глянув на Мод Брустер. Її обличчя було біле як крейда, а очі аж круглі з жаху. Вона дивилася не на Томаса Магріджа, а на Вовка Ларсена. І той помітив це, бо сказав, засміявшись:

— Чоловіки розважаються, міс Брустер. Трохи брутально, я б сказав, бо ви до інших розваг звикли, але це також розвага. Акули ви не рахуйте. Це...

В ту мить Магрідж підняв голову і, збагнувши свою втрату, котнувся по палубі й учепився зубами Ларсенові в ногу. Той спокійно нахилився до кока і двома пальцями стиснув його за жовна. Мимохіть кокові щелепи розтулилися, і Вовк Ларсен визволив себе.

— Як я вже сказав,— провадив він, ніби не сталося нічого незвичайного,— акули не треба рахувати... Це... ну, так би мовити, його доля.

Мод Брустер ніби не почула тих слів, а тільки з невимовною огидою в очах відвернулась від Вовка Ларсена. Вона хотіла, видно, піти, але похитнулась і простягла до мене руку. Я встиг підхопити її, щоб вона не впала, і допоміг їй сісти на рубку. Я думав, що вона зомліє, та вона опанувала себе.

— Принесіть турнікета, містере Ван-Вейдене,— гукнув мені Вовк Ларсен.

Я вагався. Її вуста ворухнулися, і хоч вони не вимовили ані слова, але очима вона наказувала мені йти рятувати бідолаху.

— Будь ласка,— ледве чутно шепнула вона, і я мусив скоритися.

Я вже так набив собі руку в хірургії, що Вовк Ларсен порадив мене кількома словами й пішов, давши на підмогу двох матросів. Сам він вирішив помститись на акулі. Важкий гак із начепленим на ньому шматком жирної солонини кинули за борт. Поки я позатаскував Магріджеві вени та артерії, матроси весело витягли потвору, що накоїла такого лиха. Я не бачив її сам, але мої помічники то один, то другий кидали мене на хвильку, щоб збігати на шкафут подивитися, що там робиться. Шістнадцятифутову акулу підвісили до грот-вантів. Довгими підвагами їй розвели чимширше пащу і вставили в неї кілок, загострений з обох кінців, щоб вона не могла звести щелеп. Акулу знову кинули в море, повну сили, але безпорадну, приречену на повільну голодну смерть — хоч вона заслуговувала тої смерті менше, ніж людина, що вигадала цю кару.