РОЗДІЛ XXXII

Я прокинувся, пригнічений якимсь таємничим почуттям. Здавалося, наче зникло щось із довкола мене. Але те почуття й пригніченість швидко минули, коли я зрозумів, чого ж бракує: просто затих вітер. Я заснув у стані нервового напруження через оте невпинне завивання вітру, і прокинувся ще напружений, готовий знов почути завивання — а його вже не стало.

За кілька місяців то була перша ніч, що я проспав під дахом, і мені хотілося ще порозкошувати під укривалами, не вологими від туману й бризок. Я лежав і думав спершу про це чудне враження від несподіваної тиші, а потім про ту приємність, що я відчував, спочиваючи на постелі, зробленій руками Мод. Одягшись, я відхилив запону в дверях і почув, як хвилі ще плещуть об берег, гамірливо нагадуючи про недавній шторм. День був ясний, сяяло сонце. Я добре виспавсь і вийшов надвір, сповнений раптової снаги та бажання надолужити втрачений час, як і годиться мешканцеві Острова Зусиль.

Однак, ступивши крок, я враз застиг на місці. Не скажу, що я не повірив своїм очам; але те, що я побачив, на хвильку приголомшило мене. Попереду, за яких лишень півсотні футів від мене, форштевнем до берега лежав чорний корпус судна без щогл. Щогли й гіки, обсновані вантами та подертими вітрилами, звисали з його борту. Мені захотілося протерти очі. Он камбуз, що ми самі зробили, а онде знайомий приступок юта й низенька, мов на яхті, рубка, ледь вища за планшир. То був «Привид»,

Яка примха долі занесла його сюди — саме в цей куточок світу? Який химерний збіг обставин? Я оглянувсь на похмуру, неприступну стіну скель за своєю спиною, і мене взяв розпач. Утекти не було надії, шкода й думати. Я згадав про Мод, що спала там, у хатині, збудованій нашими руками, пригадав, як вона сказала: «На добраніч, Гамфрі», і слова «моя дружина, моя подруга» промайнули у мене в голові, але тепер усе те лунало похоронним дзвоном. Все попливло у мене перед очима. Може, це тривало одну тільки мить,— не знаю. Коли я отямився, передо мною, як і раніше, чорнів корпус «Привида»; його розколотий бушприт стирчав над піщаним берегом, а обплутані снастями уламки рангоута терлися й стукали об борт за кожним сплеском хвилі. Щось треба було робити, і то зараз же.

Та нагло мене вразило, що на судні не помітно ніякого руху; Я подумав, що стомлена нічною боротьбою та суднотрощею команда ще спить. А тоді друга думка сяйнула мені в голові: ми з Мод ще можемо втекти. Що, коли взяти шлюпку й завернути за мис, поки на шхуні ніхто не прокинувся? Негайно покличу її — і ми вирушимо. Моя рука вже потяглася до її дверей, щоб постукати, коли нараз я згадав, який малий наш острів. Ми не зможемо заховатися на ньому. Для нас не лишалось нічого, крім безмежно суворого океану. Я подумав про наші затишні хатинки, наші запаси м'яса, лою, моху й палива, і зрозумів, що вирушити в бурхливий океан назустріч зимі — це значить загинути.

Так, вагаючись, із піднесеною рукою, стояв я біля дверей Мод. Утікати було неможливо, зовсім неможливо... І раптом дика думка блиснула у мене в мозку: вскочити до Мод і вбити її, як вона ще спить. Але потім надійшла краща думка. Вся команда поснула. Чом би мені не скрастись на борт «Привида» — я ж добре знав, як пройти в каюту до Вовка Ларсена — і не вбити його сонного? А там далі — побачимо. Коли ж Вовк Ларсен буде мертвий, я матиму час і змогу подумати про інше. Все одно, хоч би що сталося потім, гірше, як є, не буде.

Мій ніж висів у мене на поясі. Я вернувся до хати по рушницю, впевнився, що її набито, і попрямував до шхуни. Не без труднощів, намокши по пояс, видерся я на борт. Люк до матроського кубрика був відкритий. Я зупинився і прислухався: нічого не чутно, навіть віддиху сонних матросів. Мені аж подих забило від думки: а що, як команда покинула «Привид»? Я прислухався ще уважніше. Ніде ані шелесь. Тоді я став обережно спускатися трапом. Скрізь було порожньо, стояв кислий неприємний дух покинутого житла. Валялась приношена, подерта одежа, старі матроські чоботи, діряві цератяні плащі — взагалі всяке дрантя, що назбирується за тривалу подорож.

Піднявшись на палубу, я переконався, що команда справді поквапно покинула шхуну. Знову надія ожила в моєму серці, і я спокійніше оглянувся навколо. Я помітив, що шлюпок нема. В мисливському кубрику було те ж саме, що й у матросів. Мисливці, певно, теж похапцем збирали свої речі. «Привид» покинули всі. Він тепер належить нам двом із Мод. Я згадав про суднову комору під кают-компанією, і мені спало на думку зробити Мод сюрприз — роздобути що-небудь смачне на сніданок.

Відійшовши після переляку і усвідомивши, що нема вже потреби здійснювати страшне діло, заради якого я сюди прийшов, я щиро зрадів і пройнявся завзяттям. Я весело піднімався трапом, переступаючи через два східці зразу, радіючи й сподіваючись, що Мод не прокинеться, поки мені готувати той сюрприз. Обходячи камбуз, я задоволено подумав, що все чудове кухонне начиння тепер стане нашою власністю.

Я збіг на ют і побачив... Вовка Ларсена! Приголомшений такою несподіванкою, я з розгону ступив ще кілька кроків, перше ніж зміг зупинитись. Він стояв на трапі кают-компанії — було видно тільки його голову й плечі — і дивився просто на мене. Спираючись руками на напіввідкритий люк, він стояв нерухомо — стояв собі, та й годі,— і не спускав з мене очей.

Я затремтів. Мені замлоїло під серцем. Я схопився однією рукою за край рубки, щоб устояти на ногах. Губи в мене раптом пересохли, і я облизав їх: адже зараз доведеться говорити з ним. Я не відводив від нього очей. І ми обоє мовчали. Щось лиховісне було в його мовчанці і нерухомості. Мій давній страх перед ним вернувся до мене, але вже більший у сто крат. Так ми стояли обоє, втупившись один в одного.

Я розумів, що треба діяти, проте давня безпорадність знов посіла мене, і я чекав, що зробить він. Так минула добра хвиля, і раптом мені пригадався той випадок, коли я, підійшовши до гриватого котика-самця, забув з переляку, що мушу вбити його, і думав тільки про те, як примусити його тікати. Аж тоді я врешті збагнув, що треба не ждати, що робитиме Вовк Ларсен, а діяти самому.

Я звів обидва курки й націлився на нього. Коли б він ворухнувся, спробував сховатись у люк, я, безперечно, застрелив би його. Але він стояв нерухомо, як і перше, втупивши в мене очі. І я дивився йому в обличчя, тремтячими руками наставивши на нього рушницю. При тім я постеріг, що лице його стало якесь худе й виснажене. Немовби якась тяжка тривога змучила його. Щоки позападали, чоло взялося зморшками. І очі зробились якісь чудні, не тільки своїм виразом, а самим виглядом — здавалося, що вони застиглі й аж перекошені від напруження.

Я бачив усе те, і мій мозок працював гарячково. У голові мелькало безліч думок, проте натиснути на курок я не міг. Я опустив рушницю і ступив уперед, до рогу рубки, аби перевести дух, розвіяти страшне напруження й водночас трохи наблизитись. Тоді знову підняв рушницю. Він був зовсім близько, майже на досяг руки. Надії на порятунок йому не лишалося, я вже наваживсь убити його. Схибити було неможливо, хоч який поганий з мене стрілець. Але я нізащо не міг примусити себе натиснути на гачок.

— Ну? — спитав він нетерпляче.

Марні були мої зусилля, я не міг навіть слова вимовити.

— Чого ви не стріляєте? — запитався він.

Я прокашлявся, бо горло в мене захрипло.

— Гампе,-— сказав він поволі.— Ви не можете зробити цього. Не те що ви боїтеся, але ви неспроможні. Ваша умовна мораль дужча за вас. Ви раб тих поглядів, що їх додержуються люди з вашого кола й з ваших книжок. Вам їх утовкли в голову ще змалечку, ще ви й балакати не вміли. Попри все своє розумування й усе, чого я вас навчив, ви не годні забити беззбройну й безопірну людину.

— Я знаю це,— хрипким голосом відказав я.

— І ви знаєте, що мені вбити вас, беззбройного, так само легко, як сигару викурити,— провадив він.— Ви знаєте мене і знаєте, чого я вартий, коли підходити до мене з вашою міркою. Ви називали мене змією, тигром, акулою, потворою, Калібаном. Але ви просто маріонетка, механічна лялька, що переказує чужі слова. Ви нездатні вбити мене, як змію або акулу, бо я маю руки, ноги й тіло, більш-менш схоже на ваше. Гай-гай! Я сподівався більшого від вас, Гампе.

Він виступив з люка нагору і підійшов до мене.

— Опустіть рушницю. Я хочу дещо у вас спитати. Я ще не встиг розглядітися тут. Що це за місце? Як стоїть «Привид»? Чому ви такий мокрий? Де Мод?.. Пробачте, міс Брустер... Чи, може, вже треба казати «місіс Вай-Вейден»?

Я задкував від нього, мало не плачучи, що не можу його застрелити, та все ж я не був настільки дурний, аби опустити рушницю. В розпачі я сподівався, що він, може, виявить якийсь ворожий замір, спробує вдарити мене або за горло схопити, бо тільки тоді б я зміг вистрілити в нього.

— Це Острів Зусиль,— сказав я.

— Ніколи не чув про такий,— відповів він.

— Так принаймні ми його називаємо,—додав я.

— Ми? — перепитав він.— Хто це ми?

— Міс Брустер і я. «Привид» лежить, як ви бачите самі, форштевнем до берега.

— Тут є котики,— сказав він,—Вони розбудили мене своїм ревом, а то б я й досі спав. Я чув їх ще вночі,, як шхуну пригнало сюди. То була перша прикмета, що я підпливаю до навітряного берега. Це саме таке ліжбисько, якого я шукаю вже багато років. Завдяки моєму братові Смерті я натрапив на ціле багатство. Це справжній скарб! Які координати цього острова?

— Не маю ані найменшого уявлення,— відказав я.— Проте ви можете визначити їх точно. Ви не пригадуєте дані ваших останніх обчислень?

Він загадково всміхнувся, але не відповів.

— Ну, а де решта людей? — спитав я.— Як це трапилося, що ви залишилися самі?

Я думав, що він знову не зверне уваги на моє запитання, і здивувався, коли він зараз же відповів:

— Мій брат спіймав мене через дві доби, і не моя в тім провина. Він узяв мене на абордаж, коли на палубі не було нікого, крім вахтових. Мисливці зрадили мене. Він запропонував їм вищу платню. Я сам те чув. Усе це відбувалось у мене перед очима. Команда, звичайно, вся перейшла до нього. Цього слід було сподіватися. Всі майну-ли через борт, і я залишився один на своєму власному судні. Цього разу гору взяв Смерть Ларсен, проте все це справи сімейні.

— Але куди ж ділися ваші щогли?

— Підіть погляньте на ті талрепи,— сказав він, показуючи туди, де мали б бути грот-ванти.

— Їх перетято ножем! — скрикнув я.

— Не зовсім,— засміявся він.— Це було зроблено хитріше. Придивіться краще.

Я придивився. Талрепи були підрізані якраз настільки, щоб могли держати ванти, але досить було вітрові як слід шарпнути вітрила — і вони неминуче мали розірватися.

— Це кок примудрився! — знову засміявся він.— Я знаю, хоч і не спіймав його на цьому. Якоюсь мірою він розквитався зі мною.

— Ну й молодець Магрідж! — вигукнув я.

— Так, те саме і я подумав, коли щогли полетіли за борт. Тільки тоді слово «молодець» застрягло у мене в горлі.

— А що ж ви робили, коли все це коїлося? — спитав я.

— Все, що від мене залежало, можете бути певні. Але за тих обставин це було небагато.

Я повернувся ще раз глянути на роботу Томаса Магріджа.

— Мабуть, я сяду погріюся на сонці,— мовив позад мене Вовк Ларсен.

В голосі його бриніла ледь помітна нотка фізичної кволості, така дивна для мене, що я хутко скинув на нього оком. Він нервово водив рукою по обличчю, наче змахував павутиння. Я сторопів. Все це таке не схоже було на Вовка Ларсена — того, що я знав.

— Ну, а як ваша голова? — спитав я.

— Болить часом, як і перше,— відповів він.— Здається, і зараз починається.

Посидівши трохи, він ліг на палубі. Потім перевернувся на бік, підклав одну руку під голову, прикриваючи другою обличчя від сонця. Я стояв і здивовано дивився на нього.

— У вас добра нагода, Гампе,— сказав він.

— Не розумію,— збрехав я, хоч добре зрозумів його.

— О, що тут незрозумілого,— додав він тихо, немов засинаючи.— Я в ваших руках — це ж те, що ви хотіли.

— Ні,— заперечив я,— мені хотілося б, щоб ви були за кілька тисяч миль звідси.

Він тихенько засміявся і нічого більше не сказав. Він не поворухнувся, коли я пройшов повз нього і спустився в кают-компанію. Піднявши ляду на люці, я хвилинку недовірливо дивився вниз, у темряву комори. Я вагався — спускатися чи ні? Що, як він тільки прикидається? Ще, чого доброго, попадешся, як щур у пастку. Я потихеньку піднявся трапом і глянув на Ларсена. Він лежав, як і доти. Тоді я знову спустився в кают-компанію, але, перше ніж стрибнути в комору, вкинув туди ляду з люка. Принаймні не буде чим закрити пастку. Та все те було зайве. Я набрав мармеладу, галет, м’ясних консервів і такого іншого, скільки міг донести, і знову закрив люк.

Вийшовши на палубу, я побачив, що Вовк Ларсен навіть не поворухнувся. Блискуча думка набігла мені. Я скрався до його каюти й забрав револьвери. Іншої зброї я ніде не знайшов, хоч ретельно обшукав і решту три каюти й ще раз спустився до мисливського та матроського кубриків. А на камбузі я забрав усі кухонні ножі. Потім я згадав про великого складаного ножа, якого капітан завжди носив при собі. Я підійшов до Ларсена й заговорив до нього — спочатку тихо, тоді голосніше. Він не рухався. Тоді я обережно витяг ножа йому з кишені й зітхнув полегшено. Тепер у нього не залишалося ніякої зброї, щоб напасти на мене здалеку, а я тим часом був добре озброєний і міг завжди дати відкоша, коли б він надумався схопити мене своїми страшними горилячими руками.

Я наклав у кавник і сковороду частину роздобутого припасу і, прихопивши ще яку посудину з буфету кают-ком-панії, залишив Вовка Ларсена на залитій сонцем палубі, а сам зійшов на берег.

Мод досі спала. Я розклав багаття (зимової кухні ми ще не збудували) і гарячково почав готувати сніданок. Він був уже майже готовий, коли я почув, що Мод підвелася й прибирається. І ось, коли все було готове і кава поналивана, запона на дверях прогорнулась і вийшла Мод.

— Так не чесно! — замість привітання сказала вона.— Ви ж погодилися, що варити буду я...

— Це я тільки один раз,— почав я виправдуватись.

— Обіцяйте, що більше не будете! —засміялася вона.— Поки, звичайно, вам не набридне моє нехитре вариво.

Радий, що вона ні разу не глянула на берег, я так вдало підтримував веселу розмову, що вона й не помічала, що п’є каву з порцелянової філіжанки, що їсть підсмажену сушену картоплю, намащує мармеладом галети. Але довго так тривати не могло. Раптом на обличчі її проступив подив. Вона завважила й порцелянову тарілку, і незвичайний сніданок. Окинула все пильним поглядом, тоді глянула на мене й поволі повернула обличчя до берега.

— Гамфрі!

І знову, як і раніше, в очах її заблимав давній невимовний жах.

— Невже він?..— промовила вона тремтячим голосом.

Я кивнув головою.