РОЗДІЛ XXXIV
— Дуже погано, що «Привид» утратив щогли. А то ми могли б на ньому вибратися звідси. Як ви гадаєте, Гамфрі?
Я збуджено схопився на рівні й почав ходити туди й сюди:
— Ай справді, й справді...
Мод дивилася на мене, і очі її сяяли надією. Вона так вірила в мене! І думка про це подвоювала мої сили. Я пригадав слова Мішле 27: «Для чоловіка жінка — те саме, чим була земля для її легендарного сина: досить йому було впасти й торкнутись губами їй до грудей, як він знов набирався сили». І вперше я по-справжньому зрозумів чудовну правду цих слів. Хіба ж зі мною робилось не те саме? Хіба Мод не була для мене невичерпним джерелом сили й відваги? Досить мені тільки подивитись на неї, як я знову почуваю себе дужим.
— Це можна зробити, таки можна,— міркував я вголос.— Що можуть люди, те можу й я; і якщо навіть вони досі ніколи не робили такого, то я все ж зроблю.
— Що саме? Ради бога, що? — допитувалася Мод.— Кажіть же, не дражніть мене! Що ви можете зробити?
— Не я, а ми,— поправився я.— Що зробити? Не більш не менш як поставити щогли на «Привиді» й вибратися звідси.
— Гамфрі! — скрикнула вона.
І я відчув таку гордість за свій задум, наче його було вже здійснено.
— Але як же це зробити? — запитала вона.
— Не знаю,— відповів я.— Я тільки знаю, що маю тепер силу й можу зробити все, що завгодно.
Я самовпевнено всміхнувся — мабуть, занадто само-впевнено, бо вона опустила погляд і на мить замовкла. Потім зауважила:
— Але ж там капітан Ларсен...
— Сліпий і безпорадний,— не довго думаючи, відповів я, ніби відкинув його вбік, як соломинку.
— А його страшні руки! А як він стрибнув через відкритий люк — ви ж самі розповідали мені!
— Ну, то ви мусите пам’ятати також, як легко я вислизнув від нього,— весело відповів я.
— Втративши черевики.
— Бо ж не могли вони самі, без моїх ніг, утекти від Вовка Ларсена.
Ми обоє засміялися, а потім без жартів заходились розробляти план, як поставити щогли на «Привиді» й повернутися до великого світу.
Я ще пам’ятав, хоч і досить невиразно, шкільну фізику, а за останні кілька місяців набув деякого практичного досвіду з механіки. Однак мушу визнати, що, коли ми пішли до «Привида» роздивитися ближче, яка робота на нас чекає, і я загледів величезні щогли у воді, мені й руки впали. З чого починати? Якби хоч одна щогла стояла, то на неї можна б почепити талі. Але ж тут не було нічогісінько. Це ж однаково, що підняти самого себе за вушка від чобіт. Я знав принципи дії підойм, але де знайти опору?
Грот-щогла, п’ятнадцять дюймів завтовшки в основі й шістдесят п’ять футів завдовжки, хоч і надломлена, важила, як я прикинув, щонайменше три тисячі фунтів. А фок-щогла була ще грубша за неї й важила, певно, добрих три з половиною тисячі фунтів. З чого ж мені починати?
Мод мовчки стояла поруч мене, а я накидав у голові схему такелажної двоноги, що її моряки звуть «ножицями». Проте, хоч морякам вона відома давно, я на Острові Зусиль винайшов її наново. Коли зв’язати кінці двох стеньг, а потім їх підняти й закріпити на палубі так, щоб вони утворювали ніби перевернену римську цифру V, то матимемо до чого причепити талі. До перших талів, у разі потреби, можна приєднати й ще одні. А на шхуні ж є ще й брашпиль.
Мод побачила, що я знайшов раду, і погляд її потеплів.
— Що ви збираєтеся зробити? — спитала вона.
— Обрубати снасті! — відповів я, показуючи на поплутані кодоли, що звисали за борт.
О, як тішили мене самого ті рішучі слова: «Обрубати снасті!» Ну хто б міг уявити собі такий матроський вислів на устах Гамфрі Ван-Вейдена кілька місяців тому?
Було, певно, щось мелодраматичне і в моїй постаті, і в моєму голосі, бо Мод осміхнулася. Вона вміла дуже гостро оцінювати смішне, завжди неомильно бачила й відчувала фальш, хизування, претензійність. Це відбивалось і в її власній творчості, додавало їй гостроти й снаги. Серйозного критика, що має почуття гумору й силу вислову, світ завжди слухатиме. Отож її не можна було не слухати. Її почуття гумору було справді художнім почуттям міри.
— Я певна, що десь уже натрапляла на ці слова, в якійсь книжці,— прощебетала вона весело.
Я й сам був не позбавлений почуття міри, і самовпевненість моя враз зів’яла. Господар становища збентежився й відчув себе вкрай жалюгідним.
Вона враз простягла мені руку:
— Пробачте...
— Нічого, нічого,— видушив я з себе.— Так мені й треба. У мені таки багато школярського. А воно не завжди до речі, хоч нам таки справді доведеться обрубати снасті.
Якщо ви сядете зі мною в шлюпку, ми підпливемо до шхуни й розплутаємо їх.
— «Марсові — ножі у зуби й лізуть снасті обрубати»,— процитувала вона, і до самого вечора ми весело працювали.
Мод утримувала шлюпку на місці, а я розплутував снасті. А яка там була плутанина! Фали, ванти, шкоти, нірали, штаги — все мокло у воді, і хвилі все поперекручували, попереплутували, збили клубком. Я намагавсь не різати більше, ніж необхідно, протягував довгі кінці попід гіками й щоглами, відв'язував фали й ванти, змотував їх бухтами на дні шлюпки, тоді знов розмотував, щоб протягти крізь вузол. Від цієї роботи я скоро вимок до рубця.
Вітрила доводилось обрізувати, а мокра парусина була дуже важка, і я просто надсаджувавсь. Та поки запала ніч, усі вітрила вже сохли, розстелені на березі. Закінчивши роботу, ми, стомлені й голодні, пішли вечеряти. Роботи було зроблено таки добрий шмат, хоч на перший погляд вона могла здатися й незначною.
Другого ранку я й моя вправна помічниця Мод спустилися в трюм шхуни, щоб очистити степси від уломлених шпорів щогл. Тільки-но розпочавши роботу, ми стукотом і грюкотом сполошили Вовка Ларсена.
— Гей, там, у трюмі! — гукнув він крізь відчинений люк.
Почувши його голос, Мод зразу підбігла до мене, ніби шукаючи захисту, і поки я розмовляв з Вовком Ларсеном, усе трималася за мою руку.
— Гей, там, на палубі! — відповів я.— Доброго ранку!
— Що ви робите там, у трюмі? — запитав він.— Хочете затопити мою шхуну?
— Якраз навпаки, підлагоджую її,— відказав я.
— Що ви там у біса лагодите? — знов запитав він трохи сторопіло.
— Та лаштуюся поставити щогли,— відповів я недбало, мовби то була найпростіша річ.
— Здається, Гампе, ви нарешті таки стали на власні ноги,— почули ми. Потім, хвильку помовчавши, він гукнув: — Слухайте, Гампе! Ви не можете робити цього.
— Чом не можу? Можу! — відповів я.— Вже й роблю.
— Але ж це моє судно, моя приватна власність. Що, як я не дозволю вам?
— Ви забуваєте,— відповів я,— що ви вже не найбільший шмат закваски. Колись ви були такий і могли мене з’їсти, як це ви любили казати. Але відтоді ви трохи поменшали, і тепер я можу з’їсти вас. Перекисла ваша закваска.
Він різко й прикро так засміявся.
— Я бачу, ви повернули мою філософію проти мене ж! Але глядіть, не помиліться, недооцінивши мене. Попереджаю вас задля вашого ж добра.
— Відколи це ви зробилися філантропом? — запитав я.— Мусите визнати, що, попереджаючи мене задля мого добра, ви непослідовні.
Не звертаючи уваги на мій сарказм, він сказав:
— А що коли я зараз закрию люк? Цього разу вам не пощастить обдурити мене, як тоді, в коморі.
— Вовку Ларсене,— відказав я суворо, вперше називаючи його на ймення.— Я нездатний застрелити безпорадну й безопірну людину, ви самі мені це довели, і я задоволений з цього, та й ви, либонь, теж. Але тепер я попереджую вас — не стільки для вашого добра, скільки для свого,— що застрелю вас ту саму мить, коли ви спробуєте чимсь нам зашкодити. Я можу вас застрелити хоч би й зараз, не сходячи навіть з місця; якщо маєте охоту, то, прошу, йдіть і закривайте люк.
— Ну, хай там як, а я забороняю вам, категорично забороняю займати мою шхуну.
— Що це ви, чоловіче! — відповів я докірливо.—Ви твердите, що це ваше судно, наче це дає вам якісь моральні права. А тим часом ви самі ніколи не зважали на моральні права інших людей. То невже ви гадаєте, що я зважатиму на ваші?
Я підійшов до люка, щоб побачити його ближче. Його обличчя не мало ніякого виразу й було зовсім не схоже на те, що я бачив останнього разу. Застиглий погляд незрячих очей ще й підсилював враження. Не дуже приємно було дивитись на таке обличчя.
— І вже ніхто, і навіть злидень Гамп, його не поважає,— глумливо промовив він.
Глум відчувався тільки в його голосі, а обличчя залишалося незворушне, без виразу, як і перше.
— Добридень, міс Брустер,— помовчавши, раптом сказав він.
Я здригнувся. Як він здогадався, що Мод тут? Вона ж навіть не поворухнулася. Невже він осліп не зовсім? А може, зір вертається до нього?
— Добридень, капітане Ларсене,—відповіла вона,— Як це ви дізнались, що я тут?
— Почув, як ви дихаєте. А Гамп має успіхи, правда?
— Не знаю,— відповіла вона, всміхаючись до мене.— Я ніколи не бачила його іншим.
— Варт було б побачити!
— Як на рекламі: препарат «Вовк Ларсен», приймати великими дозами. Містер Ван-Вейден до і після вживання,— пробурмотів я.
— Ще раз кажу вам, Гампе,— погрозливо промовив він,— краще не чіпайте моєї шхуни!
— А хіба вам не хочеться вибратися звідси так само, як і нам? — запитав я здивовано.
— Ні,— відказав він.— Я хочу тут померти.
— Ну, а ми не хочемо,— рішуче сказав я і знову зацюкав сокирою.