8.4. Виклики для державної інформаційної політики

Агресія РФ проти України, спочатку в Криму, а потім на сході нашої держави супроводжувалася масштабною інформаційною кампанією, що характеризується цілісністю меседжів, тотальною дезінформацією ключових цільових груп і масштабним використанням фейкової інформації на всіх рівнях.

Потрібно визнати, що ефективність інформаційної агресії значною мірою обумовлюється фактичною узалежненістю українського інформаційного простору від держави-агресора, яка цілеспрямовано протягом багатьох років здійснювала інформаційно-психологічні операції, спрямовані проти національних інтересів України.

Нині Україна зіткнулася з цілою низкою проблем щодо реалізації своєї інформаційної політики на окупованих територіях.

Передусім це втрата технічних можливостей забезпечення своєї інформаційної присутності на цих територіях^[295]. На момент початку окупації найпотужніші в Донецькій та Луганській областях передавачі аналогового телевізійного мовлення і найвищі точки їх, розташовані в містах Донецьку, Луганську та Ровеньках, опинилися під контролем сепаратистів. Те саме стосується державного майна, обладнання. В умовах окупації довелося продовжувати свою роботу значній частині персоналу місцевих телерадіоорганізацій (ТРО) та філій Концерну РРТ (радіомовлення, радіозв’язку та телебачення), а також місцевим операторам кабельного телебачення. Це відразу створило для сепаратистів вирішальні можливості у витісненні з медіапростору українського контенту і налагодженні власного пропагандистського мовлення.

Захоплення телецентру Концерну РРТ у Донецьку дозволило ДНР замість українських каналів запустити ретрансляцію пакета заборонених українським законодавством російських програм і створених бойовиками місцевих проросійських каналів. У Луганській області зі 125-ти каналів телевізійного аналогового мовлення 20 використовуються незаконними збройними формуваннями для поширення власних і російських програм^[296].

Суттєву підтримку бойовикам з цих питань надали журналісти, які залишилися на окупованих територіях і вирішили працювати на окупантів^[297].

Проте технічний складник проблеми має найбільше можливостей для вирішення з боку української влади. На початку вересня 2015 року на півдні Донецької області Концерн РРТ відновив мовлення на 12-му та 30-му каналах. Введено в дію телевізійний передавач для трансляції програм Донецької ОДТРК, а також телевізійний передавач для трансляції програм УТ-1 Національної телекомпанії України^[298].

У березні 2015 року на платформі Міністерства інформаційної політики за участю представників Міністерства фінансів, МВС, СБУ, Адміністрації Держспецзв’язку, Держкомтелерадіо, Національної ради з питань телебачення і радіомовлення було утворено спеціальний міжвідомчий орган — Комісію з питань забезпечення стабільного функціонування системи національного телебачення і радіомовлення. Нині в рамках роботи Комісії постійно функціонує моніторингова місія Міністерства інформаційної політики в Донецькій і Луганській областях. Постійно перевіряється присутність в ефірі ліцензованого українського мовлення, телеканалів і радіостанцій РФ і неліцензованих медіа терористичних організацій^[299].

Із березня 2015 року завдяки зусиллям Міністерства інформаційної політики на території проведення АТО встановлено польські передавачі, які забезпечуватимуть мовлення українських каналів на Донецьк та інші захоплені терористами території області. Розглядаються можливості отримання передавачів від інших іноземних партнерів.

Якщо з питань телерадіомовлення зусилля держави є більш-менш цілісними, то, наприклад, забезпечення навіть контрольованої Україною території, що безпосередньо розташована в районі проведення АТО, друкованою пресою є вкрай проблематичним. Надто донесення українського друкованого слова на окуповані території. Неодноразовими є скарги (у тому числі з боку українських військових) на неможливість отримати українську пресу навіть у районі, віддаленому від лінії безпосередніх бойових дій. Очікуване підвищення тарифів Укрпошти на доставку преси в 2016 році також може негативно вплинути на цю ситуацію^[300].

Ще однією проблемою є відновлення мовлення телерадіокомпаній, що залишили окуповані території. Нові редакції статутів Донецької та Луганської ОДТРК з новими адресами місцезнаходження організацій та оновленими колективами були затверджені в грудні 2014 року, проте дотепер компанії мають складнощі з виконанням своїх безпосередніх завдань. За погодженням з Національною радою з питань телебачення і радіомовлення на 9-ти телевізійних передавачах Луганської ОДТРК, розташованих на підконтрольній державі території, тимчасово транслюється українська програма «Донбас+Україна».

Істотно ускладнює забезпечення інформаційної присутності України не лише на окупованих, а й звільнених територіях фінансова проблема. Наявність заборгованостей у компаній перед КРРТ чи енергокомпаніями періодично спричиняє відключення сигналу. З метою недопущення подібних випадків ще у травні 2015 року за поданням Міністерства інформаційної політики України було прийнято Постанову Кабінету Міністрів України «Питання забезпечення сталого функціонування об’єктів державної власності, що мають стратегічне значення для економіки і безпеки держави у сфері телекомунікацій та зв’язку, в особливий період»^[301]. Водночас це не вирішило повністю проблему. Наприклад, у вересні 2015 року після скорочення фінансування Національної радіокомпанії України (далі — НРКУ) на 3 млн грн, з метою не допустити формування заборгованості компанії перед РРТ було відключено передавачі на середніх, ультракоротких та FM-хвилях. Таким чином, програми першого каналу НРКУ було вимкнено всюди, крім обласних центрів, програми УР-2 і УР-3 транслювалися тільки в Києві^[302].

Усі зазначені аспекти додатково ускладнюються відсутністю цілісної державної інформаційної політики щодо окупованих територій. Відмова від доктринальних документів у сфері інформаційної безпеки в 2014 році, зволікання у процесі розроблення Стратегії розвитку інформаційного простору України, брак цілісного бачення у сфері інформаційної безпеки — усе це робить значну кількість заходів, спрямованих на подолання проблем у цій сфері виключно ситуативними. До позитивів можна віднести вже презентовану для обговорення громадськості Концепцію інформаційної безпеки України, розроблену Експертною радою при Міністерстві інформаційної політики, а також анонс ще двох документів — Доктрини інформаційної політики та Державної програми розвитку інформаційного простору України^[303].

Однак найбільші проблеми пов’язані не з технічним складником забезпечення інформаційної присутності й навіть не з фінансовим, а з контентним. Варто визнати, що майже вся державна інформаційна політика України, що здійснювалася до 2014 року на територіях, що набули статусу тимчасово окупованих, виявилася неефективною. Російське телебачення досі справляє істотний вплив на населення багатьох східних регіонів, формуючи в них викривлене бачення світу та подій в ньому. Заходи із контрвпливу є лише обмежено успішними.

Досі відсутнє чітке розуміння того, на що має бути спрямоване українське мовлення на окупованих територіях. Вочевидь, основним завданням має бути не лише інформування українських громадян на окупованих територіях про події в Україні та світі (з позицій української сторони), а й розвінчування тих міфів, на яких базувалася (принаймні на перших етапах) підтримка бойовиків з боку місцевого населення.

Недостатня увага приділяється не лише мовленню на окуповані території, а й на міста, звільнені від бойовиків. Між тим саме ці міста та населені пункти перебувають у зоні ризику щодо російської пропаганди.

Не вповні використано й потенціал протидії інформаційно-пропагандистським зусиллям терористів. Зважаючи на те, що їхня інформаційна діяльність включає роботу з міжнародними інтернет-платформами (YouTube, Facebook), має бути налагоджено співпрацю з цими структурами з метою недопущення їхніх майданчиків для пропаганди сепаратизму. Окремі кроки в цьому напрямі вже здійснює Міністерство інформаційної політики^[304].

Проблема вироблення адекватного адресного контенту для окупованих територій є наслідком, зокрема, традиційної для української медіаспільноти проблеми професійного та етичного рівня вітчизняної журналістики^[305]. У діяльності майже всіх загальнонаціональних мовників постійно фіксуються матеріали, зроблені «на замовлення», джинса, практикується замовчування фактів, поширення недостовірної та неперевіреної інформації тощо^[306], а непрофесійна подача загальноукраїнській аудиторії відомостей щодо подій на окупованих територіях, безумовно, спричинює розкол в українському суспільстві.

Складною є ситуація зі здійсненням професійної журналістської діяльності на окупованих територіях. Крім зрозумілих проблем мовлення з окупованої території, фахівці вже констатують, що на окупованих територіях «спостерігається повний провал процесу незалежного збору інформації місцевими журналістами <...>, порушені традиційні професійні зв’язки, зруйновані традиції й стандарти»^[307].

Значне зниження довіри до ЗМК не є ознакою виключно окупованих територій. За даними Академії Української Преси^[308], станом на 2015 рік рівень недовіри до центральних ЗМІ сягнув 45%.

Окреме питання — робота журналістів та інформаційні заходи в зоні зіткнень (розмежувань). Основна увага тут приділяється діяльності, спрямованій на профілактику сепаратизму та фіксації доказів присутності військовослужбовців Російської Федерації на території України. Значно активнішою стала робота військових журналістів (у тому числі відповідно до програми Embedded journalism) та груп цивільно-військового співробітництва.

Нині поряд із фізичною окупацією українських територій триває очевидна окупація інформаційна, тобто встановлення певного режиму функціонування інформаційного простору, за якого порушуються інформаційні права українських громадян на окупованих територіях. Відповідно держава має шукати способи забезпечення цих прав, навіть за умов неможливості справити ефективний вплив на функціонування інформаційного простору окупованих територій.

Це логічно призводить до того, що загалом стан масової свідомості в ЛНР/ДНР, за оцінками спостерігачів, є досить типовим для територій збройних конфліктів і визначається як «фрустраційний, травмований»^[309]. За характеристикою директора донецької громадської організації «Інститут соціальних досліджень і політичного аналізу» В. Кіпеня, «це свідомість поляризована, чорно-біла, закрита для сприйняття «чужого» погляду <...>. Більшість дезорієнтована, втрачає чітке розуміння добра і зла, допустимого і неприпустимого»^[310].

При цьому мова ворожнечі, яка підтримує конфліктну ситуацію на високому рівні, притаманна не лише ЗМК окупаційних сил — українські медіа також часто до неї вдаються, що не поліпшує соціальну та гуманітарну ситуацію в країні^[311]. Це є відображенням іншої, більш глобальної, проблеми — надзвичайного рівня конфронтаційності та конфліктності українських ЗМК. Якщо ця тенденція не зміниться, то реінтеграційні процеси, зокрема інформаційна реінтеграція, відбуватимуться вкрай складно.

Загалом Україна має виробити цілісний підхід до вирішення проблеми, оскільки наразі він має характер точкового та до певної міри хаотичного.

Для цього передусім проблема інформаційної присутності України на окупованих територіях має бути зафіксована в усіх ключових безпекових документах, чого наразі немає. Стратегія забезпечення інформаційної присутності України на окупованих територіях, має містити зрозумілу систему кроків в цьому напрямі, її складовою частиною має стати профільна Державна цільова програма, що сприяла б, зокрема, розв’язанню технічних проблем відновлення українського мовлення на таких територіях.

Поміж можливих кроків, що мають сприяти вирішенню зазначених проблем, є збільшення кількості альтернативних джерел у межах спеціального мовлення на сході України (регулярна ретрансляція авторитетних міжнародних медіа на кшталт Euronews, ВВС, Радіо Свобода, Deutche Welle, CNN тощо), а також тих російських ЗМК, що не є транслятором офіційної кремлівської пропаганди та антиукраїнської риторики (наприклад, телеканал «Дождь», радіостанція «Эхо Москвы»).

Має бути підвищено якість військової журналістики. Окремі кроки Міністерства оборони ти Міністерства інформаційної політики (програма Embedded journalism, робота прес-центру штабу АТО, проведення тренінгів для мобілізованих журналістів тощо), хоч і є надзвичайно важливими ініціативами, проте їм досі не вистачає комплексності та системності.