Розділ З СТАРИЙ ЛІС

Кріт уже давно хотів познайомитися з Борсуком. Борсук уявлявся йому (втім, така була загальна думка) поважною особою: він, хоч його бачили рідко, здавалося, мав невидимий вплив, який відчували на собі всі жителі околиці. Та скільки разів ділився Кріт своєю мрією з Водяним Щуром, той завжди ніби ухилявся від відповіді.

— Гаразд, гаразд, — казав Щур. — Борсук не сьогодні - завтра об’явиться — він завжди так, — і тоді я познайомлю вас. Він найкращий з усіх! Тільки затям: важливо не тільки те, яким ти його побачиш, а й те, коли побачиш.

— А чому б не запросити його сюди — на обід абощо? — спитав Кріт.

— Не прийде, — коротко відповів Щур. — Борсук не терпить товариства — всяких там запросин, обідів та інших витребеньок.

— Ну тоді, може, ми самі сходили б у гості до нього? — запропонував Кріт.

— Е ні, гадаю, це йому зовсім не сподобається, — не на жарт стривожився Щур.

— Він такий соромливий, це його напевне образить. Сам я ніколи не наважуюся завітати до нього в гості, хоча й добре знайомий з ним. Зрештою, з гостиною у нас нічого й не вийшло б, бо він живе у самісінькій гущі Старого Лісу.

— Ну гаразд, хай так, — мовив Кріт. — Але ж, пам’ятаєш, ти казав мені, що в Старому Лісі дуже гарно.

— Та пам’ятаю, — якось невиразно відповів Щур. — І все ж, здається, нині нам не слід вибиратися туди. Ще не час. Дорога неблизька, а Борсука, до речі, може й не бути вдома о цій порі. Не сумуй, він, можливо, сам об’явиться тут з дня на день, ти тільки трохи почекай.

Кротові довелося пристати на це. Але Борсук усе не з’являвся, а кожен день ніс із собою свої радощі, і Кріт скоро забув про нього. Лише коли минуло літо, почали навідуватися холоди з морозом і осіння сльота змушувала здебільшого сидіти вдома, а переповнена річка понесла води повз вікна так стрімко, що годі було й думати про веслування чи купання, він знову став частіше згадувати про сивого відлюдника Борсука, який жив сам-один у норі аж у нетрях Старого Лісу.

Взимку Щур дуже багато спав, вкладався рано, а вставав пізно. За короткий день він іноді нашкрябував віршика або робив щось у хаті; ну й, звісно, сусіди-звірята часто заходили на вогник, і тоді вистачало цікавих оповідей про всілякі пригоди минулого літа.

Яка ж то була невичерпна тема, коли хтось у розмові торкався тієї прекрасної пори! Скільки пригадувалося всього барвистого і яскравого! Уся берегова пишнота розквітала перед ними, напливала поволі, перетворюючись у розкішні картини, які, мов на сцені, величаво змінювали одна одну. Найперше з'являлося пурпурове вербозілля; тріпочучи буйною, кошлатою чуприною, воно визирало з-за люстра, в якому звірята всміхалися самі собі й одне одному. Не барився прийти слідом зніт, засмучений і ніжний, мов рожева надвечірня хмаринка. Щоб не поступитися місцем у тій плетениці, виповзав наперед і живокіст, у пурпуровому з білим; і нарешті якось уранці на сцену граціозно ступила шипшина, несмілива й скромна, але кожен розумів: це вже червень, він з’явився так само легко, як вплітається витончений ритм гавоту у величаву гармонію струнного оркестру. Чекали тільки ще на одну дійову особу. На юного пастушка, якого так любили німфи, лицаря, якого з тугою виглядали з віконця красуні дами, принца, що мав поцілунком пробудити літо до життя й кохання. І коли до гурту граціозно приєднувався життєрадісний таволжник у своєму запашному бурштиновому вбранні, вистава могла починатись.

І яка ж то була вистава! Оспалим звірятам, які чаїлись у своїх нірках від дощу й вітру, що безперервно тарабанили їм у двері, пригадувалися тепер тихі свіжі світанки, той час до схід сонця, коли густий білий туман ще плив над водою; а потім бадьорий струс вранішнього пірнання, біганина вздовж берега й те світлосяйне перетворення землі, повітря і води, коли раптом з’являлося сонце, коли все сіре ставало враз золотим, а земля знову дарувала різнобарв’я й щедро розсипала його повсюди. Їм пригадувалася млява полуденна сієста у спекотливі дні, коли вони ховалися глибоко в зелений підлісок, куди сонце пробивалося лише тонкими стрілками, мережачи землю золотими цятками; купання та катання в човнах у надвечірні години, прогулянки звивистими стежками поміж золотавого збіжжя; і зрештою довгі, прохолодні вечори, коли всі збиралися докупи, коли зав’язувалося безліч дружніх стосунків і задумувалися чудові пригоди на наступні дні. Їм таки було про що поговорити в ті короткі зимові дні, коли звірята півколом сідали біля каміна, проте Кріт мав чимало вільного часу, отож якось по обіді, коли Щур сидів у своєму улюбленому кріслі перед вогнем і то дрімав, то мучився з непокірними римами, що ніяк не давалися йому, Кріт надумав самотою поблукати по Старому Лісі, а як пощастить, то й познайомитися з Борсуком.

Вік нечутно вислизнув надвір із теплої затишної вітальні. Був тихий, холодний день, над головою висіло похмуре, сталеве небо. Все довкола було зовсім голе, без жодного листочка, і Кріт раптом подумав, що йому ніколи досі не випадало ще бачити так далеко і водночас заглядати так глибоко всередину речей, як цього зимового дня, коли Природа, знеможена своїм щорічним сном, здавалося, скинула геть усе своє вбрання. Лісисті улоговини, виярки, піщані урвища та інші заповітні місця, що були невичерпними, потаємними скарбницями цікавого і так приваблювали невтомного шукача протягом ряснолистого літа, тепер з якоюсь нестямою відкривали себе та свої таємниці й наче благали не картати їх за такий незугарний вигляд — це ж ненадовго, скоро вони знову розбуяються, вберуться в пишні шати й знову вабитимуть і манитимуть його, як вони це вміють робити. Все мало якийсь жалісний вигляд, а проте бадьорило, навіть звеселяло.

Кріт зрадів, що йому подобається природа неприкрашена, сувора, позбавлена всіх своїх пишнот. Він ніби дістався до самого її хребта, і той хребет, виявилося, був витончений та мідний, хоч і невигадливий. Зараз йому зовсім не хотілося покачатися в нагрітій сонцем конюшині чи пошастати у колосистих хлібах; а завіси живоплотів, хвилястий одяг буків та в’язів, здавалося, зник навіки — ну й хай! І він з невимовною радістю подався до Старого Лісу, що лежав перед ним унизу, темний і грізний, мов чорний риф у тихому південному морі.

Він ступив до лісу, і спершу його ніщо не лякало. Гілки тріщали під ногами, повалені стовбури намагалися перечепити його, замшілі пні скидалися на карикатури

— вони нагадували йому щось дуже знайоме, тільки далеке; все було ніби жарт і напрочуд цікаве. Воно вабило до себе, і він подався далі, туди, де менше світла, де дерева нижче припадали до землі, а нори обабіч розтуляли бридкі пащі.

Тут було аж надто тихо. Темрява наступала швидко, невпинно, ставала все густішою, а світло наче витікало кудись, як паводкова вода.

А потім почалася маячня.

Спочатку йому привиділося, ніби позаду майнув якийсь писок: маленький, злий клинцюватий писок наче глянув на нього з нірки. Та коли Кріт озирнувся, примара зникла.

Він прискорив ходу, бадьоро умовляючи себе не вигадувати страхів, інакше цьому просто не буде кінця. Проминув ще одну нору в землі, ще одну і ще... І раптом... так!., ні!.. так! Он воно, вузенький писок — блимнув на нього з нірки сердитим оком і щез. Кріт завагався — переконував себе спробувати ще, тоді ступив кілька кроків. І враз — мовби так воно було від самого початку — з усіх нірок, а їх же тут сотні, й зовсім близько й трохи далі, виглянули мордочки: вони блискавично з’являлися і зникали, обпікаючи його поглядом, повним злості й ненависті; кожне око — гостре, лихе й жорстоке.

Він подумав, що коли втече від тих нір на узбіччя, то зникнуть і всі ті примари. Збіг зі стежки й посунув навпростець, неходженим лісом.

Тоді почало свистіти.

Спершу свист був тоненький та тихий і десь далеко позаду, та він спонукав Крота наддати ходи. Потім такий же тонкий і тихий свист почувся десь попереду, змусивши його спинитися. Поки Кріт тупцював на місці, вагаючись, чи не повернути назад, свист залунав раптом з усіх боків; здавалося, весь ліс, аж до найвіддаленішого кінця, підхопив той свист і поніс, поніс... Хто б «вони» не були, вони не спали, а стояли на сторожі, чатували на нього! А він був сам, беззбройний, безпорадний, і годі йому було сподіватися допомоги. Тим часом ніч невблаганно насувалася на нього звідусіль.

Тоді почалося тупотіння.

Спочатку Кріт подумав, що це падає листя, такий легенький та ніжний був той звук. Потім, посилюючись, він набув розміреного ритму, і Кріт утямив, що то може бути не що інше, як тупання маленьких ніжок, поки що дуже далеке. Спереду чи позаду? Попервах здалося — спереду, тоді — позаду, а далі — і там, і там, скрізь, Тупотіння гучнішало, множилося, і переляканий Кріт, дослухаючись на всі боки, збагнув, що його оточують. Він зупинився, насторожений, і саме в цю мить із-за дерева просто на нього вискочив кролик. Кріт завмер, гадаючи, що звірятко притишить біг або зверне вбік. Але кролик промчав зовсім близько, мало не наштовхнувся на нього. Мордочка похмура й зла, очі витріщені.

— Забирайся геть, дурню, забирайся! — почув Кріт. А кролик оббіг навколо пня й щез у норі.

Тупотіння все частішало, і скоро мовби град застукотів по килиму з сухого листя, що встелив землю. Тепер, здавалося, цілий ліс узявся бігти — наче переслідував, цькував, заганяв у пастку щось — чи, може, когось? У розпачі й Кріт кинувся бігти — навмання, не відаючи куди. Він продирався крізь сонмище почвар, він чув їх за собою і аж ніби в собі, він вислизав з-під тих почвар і падав на них.

Зрештою таки знайшов сховок у глибокому, темному дуплі старого бука, де можна було пересидіти якийсь час у безпеці, але чи напевно? В усякому разі Кріт надто змучився, щоб бігти далі. Він міг тільки заритися в сухе листя, якого повно було в дуплі, та переконувати себе, що тут йому буде безпечніше. Кріт лежав там, важко дихав і тремтів, прислухаючись до свисту й тупотіння довкола, і раптом ясно зрозумів, що найжахливіша почвара, з якою маленькі мешканці полів і перелісків можуть зіткнутися тут і пережити найчорнішу свою хвилину, та почвара, від якої даремно намагався застерегти його Щур, — це Страх Старого Лісу!

Тим часом Щур дрімав собі біля коминка, в теплі та затишку. Аркушик паперу з недописаним віршем упав на підлогу, голова похилилася назад, губи розтулилися — він плив у сні понад квітучими берегами казкових річок. З вогню вискочила жаринка, у каміні затріщало, шугонуло язиками полум’я, і Щур прокинувся. Пригадавши, чим він оце займався, Щур нахилився й підняв з підлоги свого вірша, трохи пометикував над ним, а тоді пошукав очима Крота, хай би допоміг йому підібрати гарну риму.

Але Крота не було.

Щур прислухався. У хаті стояла тиша.

— Кротику! — гукнув Щур. Покликав ще раз І ще. І, не діставши відповіді, підвівся й вийшов у сіни.

Шапки Крота не було на гачку, де вона звичайно висіла, а його калоші, що завжди лежали біля підставки для парасольок, теж кудись поділися.

Щур вийшов з хати й ретельно оглянув мокру землю, сподіваючись знайти Кротові сліди. Авжеж, ось вони. Калоші були новенькі, куплені на зиму, і візерунок на підошвах ще не стерся. Сліди їх було добре видно, вони впевнено й рівно тяглися до Старого Лісу.

Щур спохмурнів. Трохи постояв у задумі, потім вернувся до хати, підперезався широким поясом, засунув за нього два пістолети, взяв міцного дрючка, що стояв у кутку в сінях, і швидко рушив до лісу.

Вже сутеніло, коли він вийшов до перших дерев і не роздумуючи заглибився в ліс, занепокоєно шукаючи скрізь хоч якихось слідів перебування приятеля.

Тут і там з нірок визирали маленькі сердиті мордочки, але, побачивши мужнього Щура, пістолети й добрячу палицю, що він їх тримав напоготові, одразу зникали; свист і тупотіння, які дуже ясно чулися, коли він увійшов до лісу, невдовзі почали стихати, а тоді й зовсім ущухли; навколо запала цілковита тиша. Щур кинувся навпрошки через ліс, наче збирався перетнути його від краю до краю. Потім зійшов зі стежки й почав оглядати всі западини та хащі, безперестану гукаючи:

— Кроте! Кроте! Кротику! Де ти? Це я, твій Щур!

Він уперто никав по лісу годину чи й дві, коли нарешті

на превелику радість почув у відповідь слабенький поклик. Крізь густу темряву він пішов на той звук і скоро опинився біля великого старого бука. З дупла в ньому долинув кволий голос:

— Щурику! Невже це справді ти?

Щур проліз у дупло і знайшов там знесиленого Крота, який ще й досі трусився, мов у лихоманці.

— Ой, Щуре! — зойкнув він. — Знав би ти, як я налякався!

— Та здогадуюсь, — заспокійливо мовив Щур. — Навіщо ти це затіяв, га, Кроте? А я мусив стримати тебе. Нам, бережанам, краще не ходити сюди. А якщо вже так дуже треба, то тільки гуртом; тоді можна сподіватися, що все буде гаразд. До того ж кожен тут повинен багато чого знати, і ми те все засвоїли, а ти поки що ні. Я маю на увазі чарівні слова, знаки та примовки, що дають силу і владу, певні рослини, які слід носити у кишені; а ще треба промовляти особливі віршики і вдаватися до всіляких вивертів та хитрощів; то зовсім просто, коли знаєш, але цього треба навчатися змалку, інакше вскочиш у велику халепу. Одначе коли ти, скажімо, Борсук або Видра, то це,

звісно, зовсім інша річ.

— А хоробрий Жаба, певно, не наважився б піти сюди сам-один, правда ж? — запитав Кріт.

— Друзяка Жаба? — щиро зареготався Щур. — Та він сюди носа ніколи не поткне, його сюди й калачем не заманиш. Жаба?! Нізащо в світі!

Крота дуже тішив веселий сміх Щура, як і його міцний дрюк та блискучі пістолети. Він нарешті перестав тремтіти і вже відчував, як до нього повертається впевненість. Кріт потроху ставав знову самим собою.

— А тепер, — сказав невдовзі Щур, — нам треба триматися вкупі та скоріше вибиратися з лісу, поки ще не зовсім стемніло. Ночувати тут зовсім не годиться. Хоча б тому, що надто холодно.

— Любий Щурику! — мовив сердешний Кріт. — Мені страшенно прикро, але я зовсім підупав на силі, й тут нічого не вдієш. Дай мені перепочити часинку, щоб я хоч трохи прочумав. Інакше не дійду додому.

— Ну, гаразд, — добродушно погодився Щур, — відпочивай на здоров’я. Тим більше, що надворі й так уже темно, хоч в око стрель. А місяць зійде ще не скоро.

І Кріт зарився в сухе листя, зручно вмостився там і за хвилину вже спав, хоч сон його був неспокійний і тривожний. Тим часом Щур теж заховася в листя, щоб не змерзнути, і, не випускаючи з лапи пістолета, приготувався терпляче ждати.

Коли нарешті Кріт, відпочивши, прокинувся цілком бадьорий, Щур мовив:

— Ну от, і добре! Тепер я визирну надвір, чи все там гаразд. А тоді й рушимо.

Він підступив до виходу з їхньої схованки й висунув голову з дупла. Кріт почув, як він здивовано промовив:

— От тобі й на! З чим і вітаю!

— Що там таке, Щурику? — спитав Кріт.

— Сніг знявся, — коротко відповів Щур. — Тобто, власне, падає. Справжнісінька хурделиця.

Кріт, ставши позад нього, й собі виглянув з дупла: ліс, який так його налякав, був тепер зовсім інший. Нори, дупла, западини, вибоїни — все те, що таїло підступну загрозу для подорожанина, зникло; повсюди стелився чарівний мерехтливий килим, такий ніжний та білий, що було просто жаль топтати його ногами. В повітрі сіялася ніби пудра, що лагідними доторками пестила щоки, а чорні стовбури дерев чітко вимальовувались у м’якому світлі, яке неначе лилося знизу.

— Так-так, і нічого вже не вдієш, — задумливо мовив Щур. — Мабуть, треба йти, спробувати щастя. Найгірше, що я не зовсім уявляю, де ми. Цей сніг геть змінив усю картину.

То була правда. Кріт, либонь, навіть не впізнав би лісу. А проте друзі хоробро вирушили в дорогу, обравши напрямок, який видавався їм найнадійнішим. Вони підтримували один одного і з підкресленою бадьорістю вдавали, ніби вбачають щирого приятеля у кожному дереві, що зустрічало їх мовчазно й похмуро, та потай раділи, як давнім знайомим, найменшому просвіткові, галявині чи поворотові стежки, хоч їх оточував одноманітний білий простір, а темні дерева трудно було розрізнити.

За годину чи дві — наші друзі втратили лік часу — вони спинилися, пригнічені, змучені й розгублені, сіли на повалений стовбур, щоб віддихатися і помізкувати, як же бути далі. Все тіло їм ломило від утоми, боліло від синців — вони ж бо не раз падали чи провалювались у ями; ще й промокли до рубця: сніг був такий глибокий, що Кріт і Щур ледве переставляли в ньому свої коротенькі ніжки; а дерева купчилися все тісніше й ставали ще більш подібні одне до одного, ніж раніше. Здавалося, тому лісові нема кінця-краю, його не перейти, і, що найгірше, з нього немає виходу.

— Не можна тут засиджуватись довго, — озвався Щур. — Треба зібратися на силі й будь-що вийти з лісу. На такому страшному холоді ми довго не витримаємо, та й снігу скоро накидає стільки, що й не виберемось. — Він у задумі огледівся довкола. — А знаєш, — мовив за хвилину, — що я надумав. Бачиш, он там попереду наче виярок, а в ньому якісь горбки, бугорки, пагорки. Ми спустимося туди й спробуємо знайти захисток — якусь печерку чи нору, аби тільки там було сухо, сховаємось од снігу та вітру і перечекаємо, бо де вже нам тинятися лісом. Ми обидва зовсім знесиліли. А там, може, й сніг перестане чи трапиться якась нагода...

Вони знову звелися на ноги й поплентали у виярок, де стали шукати собі нірку чи хоч якийсь закуток, щоб можна було укритися від пронизливого вітру та снігової круговерті. Вони саме оглядали один з тих пагорків, що про них казав Щур, коли Кріт раптом спіткнувся і, голосно зойкнувши, повалився на землю.

— Ой, нога! — застогнав він. — Ой, бідолашна моя ніжка!

Він сів на сніг і обхопив задню лапку обома передніми.

— Горопашний мій Кротику! — лагідно промовив Щур. — Бачу, тобі сьогодні зовсім не щастить. Ану, покажи свою ніжку. Так, — промурмотів він, ставши навколішки. — Ого, як ти розпанахав собі гомілку! Зачекай, я дістану носовичок і перев’яжу.

— Я, мабуть, зачепився за якусь гілляку чи за пень, — жалісно скаржився Кріт. — Ой, лишенько мені, лишенько!

— Дуже рівний поріз, — зауважив Щур, ще раз пильно оглянувши рану. — Гілляка чи пеньок тут ні при чому. Схоже, що розпанахано гострим металом. Дивно!

— Він трохи подумав, а тоді став уважно обдивлятися грудки та ямки довкола.

— Ет, чи не все одно, хто мене зарізав, — від болю Кріт почав говорити казна-що. Хто б це не зробив, а щемить однаково.

Але Щур, ретельно перев’язавши Кротові ногу носовичком, звелів йому сидіти на місці, а сам заходився длубатися в снігу. Він уперто рив, шкрябав і намацував щось усіма чотирма лапками, а Кріт ждав нетерпляче, час від часу гукаючи:

— Ой Щуре, та скоріше!

Раптом Щур загорлав:

— Ура! — і знову: — Уура-а! Ура-а! — І ну витанцьовувати, заточуючись у глибокому снігу.

— Що ти там знайшов, Щурику? — гукнув Кріт, який не переставав розтирати поранену ногу.

— Підійди глянь! — радісно відказав Щур, загинаючи в танку нові колінця.

Кріт зашкутильгав до нього й подивився уважно, куди показував Щур.

— Ну , — спроквола проказав він, — бачу, добре бачу. Я таке бачив уже сотні разів. Звичайнісінька річ, я б сказав. Скребачка, щоб зчищати грязюку з ніг перед дверима! Ну й що з того? Теж мені — танцювати джигу через якусь там скребачку!

— Але невже ти не розумієш, що вона означає, ти, недоумкувате звірятко? — сердито кинув Щур.

— Чого ж, розумію, — відказав Кріт. — Вона означає тільки те, що якийсь безголовий забудько залишив свою скребачку в самісіньких нетрях Старого Лісу, якраз там, де за неї напевно хтось зачепиться. Я б сказав, що він вчинив дуже необачно. Коли повернуся додому, неодмінно поскаржуся кому слід... або ще комусь... От побачиш!

— Ой леле! Ой лелечко! — аж зойкнув Щур, лютуючи, що його друг такий тупоголовий. — Годі патякати, краще допомагай розгрібати! — І знову взявся до роботи так, що аж сніг летів хмарою.

Він таки добряче намучився, поки нарешті їхнім очам відкрилася стара постілка для витирання ніг.

— Ну, що я тобі казав? — переможно вигукнув Щур.

— Зовсім нічого, — озвався Кріт цілком щиро. — Ми, схоже, знайшли ще одну річ домашнього вжитку, ні на що не придатну, тому її і викинуто. А ти, бачу, радий-радісінький. Краще б затанцював свою джигу десь далі, коли б знайшов щось справді путнє і дав йому раду. Може, таки виборсаємося з цієї халепи, якщо не гаятимемо часу біля купи всілякого непотребу. Ми що, можемо з їсти цю постілку? Чи лягти па ній спати? Чи сісти на неї і помчати додому, як на санках? Гей, ти мене чуєш, нестерпний гризуне?

— Ти... хочеш... сказати... — нервував Щур, — що ця постілка ні про що не говорить?

Кріт зовсім образився:

— Щуре, от що: я гадаю, досить нам уже цих дурниць. Де ти чув, щоб постілки коли-небудь говорили? Вони не вміють говорити. Вони існують зовсім не для того. Постілки добре знають своє місце.

— А тепер послухай ти, твердолоба тварино, — відрубав Щур. Він розсердився не на жарт. — Бо це вже занадто! Ні слова більше — тільки шкрябай і рий, вигрібай і шукай довкола, особливо на узбіччі цього пагорка, якщо ти справді хочеш сьогодні висушитись і спати в теплі; бо це наша остання можливість!

І Щур завзято кинувся до найближчої кучугури, штрикаючи її своїм дрюком, а потім заходився несамовито копати. Кріт теж ретельно розгрібав сніг, але більше для того, щоб догодити Щурові, бо гадав, що його любого друга пойняла якась маячня.

Ще хвилин десять наполегливої праці, і ось від удару Щурової палиці в одному місці раптом почувся глухий звук. Щур довбав і довбав у тому місці, поки не пробив дірку й не намацав там лапкою пустоту. Тоді гукнув на допомогу Крота. Обоє добряче напрацювалися, поки зрештою наслідок їхніх зусиль у всій красі постав перед очима враженого недовірка Крота.

У стіні того, що здавалося їм сніговим заметом, вони побачили невеличкі, але міцні двері, пофарбовані в темно-зелений колір. Збоку звисала залізна ручка дзвоника, а трохи нижче виднілася маленька мідна пластинка, на якій були вирізьблені чіткі великі літери. При місячному світлі вони прочитали:

«ПАН БОРСУК»

Кріт від подиву й захвату аж беркицьнув на сніг.

— Щуре, — мовив він голосом, сповненим каяття, — ти просто диво! Справжнє диво, ось хто ти. Тепер я бачу! Твоя світла голова доводила це раз по раз відтоді, як я впав і порізав собі ногу. А ти тільки глянув на рану, і одразу твій могутній розум сказав тобі: «Скребачка!» Тоді ти пошукав і знайшов ту саму скребачку, що мене поранила! І що ж, ти на цьому зупинився? Ні.

Багато кого це б цілком задовольнило, тільки не тебе. Твій розум не заспокоївся. «Дайте лишень мені знайти постілку, — мовив ти собі,— і мій здогад підтвердиться!» І, звичайно, ти знайшов ту постілку. Ти такий кмітливий, що, я певен, знайдеш усе на світі, як захочеш. «Отже, — сказав ти, — десь тут мають бути й двері, я вже бачу, які вони. Виходить, нічого більше не залишається, як знайти їх!» Авжеж, я читав у книжках про таке, але на власні очі бачити не доводилось. Ти повинен бути там, де тебе належно цінуватимуть. А серед нас, йолопів, ти себе просто марнуєш. Якби я мав твою голову, Щурику...

— Та оскільки ти її не маєш, — не дуже чемно урвав його Щур,- то, певно, збираєшся сидіти на снігу й базікати цілу ніч? Мерщій вставай та чіпляйся за цей дзвоник, що висить у тебе перед носом, і смикай що є сили, як на гвалт, а я стукатиму!

Щур заходився гатити в двері ломакою, а Кріт підстрибнув до ручки дзвоника, вчепився в неї і почав розгойдуватися, відштовхуючись від землі задніми ногами, і десь дуже далеко почулося слабеньке дзеленчання.